Неординарна особистість Костянтина-Василя Острозького приваблювала багатьох письменників та істориків як минулих століть, так і сучасності. Князь, якого називали “некоронованим королем Руси”, ставав героєм багатьох панегіричних і публіцистичних творів та історичних хронік останньої чв. XVI–XVII ст. Письменники того часу: Іван Вишенський [7;34.], Герасим та Мелетій Смотрицькі [42;462], Даміан Наливайко, Захарія Копистенський [26;11-35] створили героїко-монументальний образ князя Острозького – мудрого державного діяча, ревносного поборника православної церкви, засновника академії та друкарні. У їх творах він поставав скоріше як “сума чеснот – “свіча ясносвітлая всього кролевства польського”, ніж як реальна особистість своєї складної доби. Протягом XIX – поч. XX ст. з’явилися численні дослідження що до історії Волині та Острога, у яких найбільше розкривалась просвітницька роль К.-В. Острозького.Це праці В. О. Домбровського [12], К. Харламповича [46;179-180],А.Перлштейна [35], М. Максимовича [27], Л.М. Романовського [39], В.Ф.Четиркина [48], В.О.Балабушевича [2], П.Н.Батюшкова  [3], Н.И.Теодоровича [44], Ф. М. Уманця [45], С.Кардашевича [20], Г.А.Влас’єва [8], М.К.Дитерихса [11], Н.Предтеченського [36], Н.П.Бикова [5]. Колоритної постаті князя Острозького не обминав ні один автор, що писав про історію України XVI–XVII ст., ні один краєзнавець, який писав про Волинь. Особливо вагомий внесок у дослідження ролі К.-В. Острозького зробив М. Грушевський у своїй монографії “Історія України-Руси” [10], де на підставі аналізу численних документів  докладно висвітлив одну з головних сторінок діяльності князя у боротьбі з Берестейською унією 1596 р. Перша фундаментальна монографія про К.-В.  Острозького була написана І.І.Огієнком та видана Українською православною громадою в Канаді в 1958 р. [31]. Часи тоталітарного режиму, з його ідеологією вульгарної соціології, що визначала цінність особистості належністю до певного соціального стану, не сприяли розвитку досліджень щодо князя К.-В. Острозького. Визначна роль його в розвитку вітчизняної культури свідомо ігнорувалась, а його ім’я, як засновника острозької друкарні, лише побіжно згадувалось у монографіях, присвячених І. Федорову. Важливі дослідження, що стосуються К.-В. Острозького, з’явились у 1990 –ті рр. Чимало цікавих документів про князів Острозьких було виявлено відомим істориком Н.М. Яковенко. Це дозволило їй проаналізувати походження роду Острозьких, розвиток політичної кар’єри цієї династії та її економічної могутності у своїй монографії “Українська шляхта” [49;С.87-94]. Львівський архівіст Л.Войтович на підставі глибокого вивчення  документів XII–XIV ст. зробив значний внесок у дослідження проблеми родоводу князів Острозьких, переконливо довівши, що вони походять від київських князів Рюриковичів [9;123].

Велике значення у висвітленні ролі К.-В. Острозького як культурно-освітнього діяча мала монографія І.З. Мицька “Острозька слов’яно-греко-латинська академія” [29], а також низка статей та документів про Острозький культурно-освітній осередок, опублікованих у збірнику “Острозька давнина” під редакцією того ж науковця [32]. З середини 1990-х років з’являється ряд статей про К.-В. Острозького в різних журналах, збірниках та альманахах. Це дослідження О.Журко [15;52-58], Н.М.Яковенко [50;119-128], М.П.Ковальського [25;129-130], І.Д.Пасічника [34;5-16], П.Ю.Сауха [40]. Найбільш фундаментальною працею, що синтезувала значною мірою попередні дослідження науковців, стала монографія професора Торунського університету Т.Кемпи [21], у якій особливо докладно простежена біографія князя, його політична, військова та господарська діяльність. Окреме дослідження Т.Кемпа присвятив відношенню князів Острозьких до польсько-литовської унії XVI ст. [22;12-23]. Не можна не згадати і останню монографію П.А.Ричкова та В.Д.Луця “Архітектурно-мистецька спадщина князів Острозьких [38],  яка розкриває маловідому сторінку діяльності К.-В. Острозького як мецената мистецтва.

 Узагальнюючи огляд літератури про князя Острозького, можна зробити висновок, що протягом століть його постать не зникала з поля уваги українських, російських та польських істориків і краєзнавців. У численних дослідженнях висвітлювались різноманітні аспекти його багатогранної діяльності. Наразі в осягненні постаті К.-В. Острозького настав час перейти  від аналізу тієї чи іншої сторони його життя до синтезування накопиченого раніше джерельного матеріалу, розпорошеного по різних монографіях науковців, що було вже розпочато в працях І.І. Огієнка та Т. Кемпи. Дана праця – ще один крок у цьому напрямку.

Перехід від аналізу до узагальнення в осягненні особистості передбачає виокремлення найбільш суттєвої її риси, найголовнішої сфери  її діяльності. Чимало істориків підкреслювали, що в розвитку української культури князь К.-В. Острозький посідає особливе місце, що головною історичною його заслугою була боротьба за православну віру  та вітчизняну духовну спадщину. Цілком погоджуючись із цією думкою, необхідно зауважити, що це була лише одна сторона його культурно-освітніх змагань. Заслуга К.-В. Острозького полягає і в тому, що його освітня та меценатська діяльність об’єктивно сприяли поєднанню національних культурних традицій з досягненнями західноєвропейського Відродження. Ця одна з найцікавіших граней його особистості поки що не мала повного висвітлення в науковій літературі. Отже, завданням даної праці є розкриття ролі князя в поширенні в Україні західноєвропейської ренесансно-реформаційної культури, у спрямуванні вітчизняної культури на засвоєння прогресивних досягнень Заходу, без чого був би неможливим  її якісний стрибок, переоцінка вартостей та подальший розвиток.

Походження та генеалогія роду князів Острозьких

Стосовно походження роду князів Острозьких від Великих князів Литовських Гедиміновичів, чи від правителів Київської Русі – Рюриковичів точилась довготривала наукова дискусія. За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від галицько-волинської гілки Рюриковичів. У 30-ті роки XX ст. львівський історик Ю. Пузина, розвиваючи концепції М. Максимовича та Ю. Вольфа, висунув гіпотезу про походження князів Острозьких від литовських князів Гедеміновичів. На  думку Ю. Пузини, генеалогічні перекази про походження князів Острозьких від Данила Галицького відбивали не так історичні реалії, як особливості свідомості тієї доби, коли вирішальну роль у генеалогічних реконструкціях відігравало протегування того чи іншого роду православній церкві, що автоматично асоціювалося з руським корінням – від Рюриковичів.

На його  думку, “Данило з Острога” (пра-пра-прадід Костянтина-Василя) був онуком князя Наримунта Гедиміновича, який у 1316-1317 рр. володів Пінськом і Туровом. Гіпотезу Ю. Пузини підтримала відомий історик Н.М.Яковенко [49;89]. Натомість львівський дослідник Левко Войтович знайшов у версії Ю. Пузини ряд сумнівних місць. У своїй монографії “Удільні князівства Рюриковичів та Гедиміновичів у XII – XVI ст. (історико-генеалогічні дослідження)” він пише, що твердження Ю. Пузини про те, що “князь Данило отримав між 1366-1376 рр. від короля Казиміра ІІІ Холмське князівство і помер у 1376 р., не підтверджується ніякими джерелами” [9;123]. Непереконуючою є також спроба Ю. Пузини пояснити, що Острозькі намагались пов’язати свій рід з Рюриковичами через те, що “в очах руських князів XIV-XVI ст., за плечима яких стояла 400-літня державна традиція, Гедиміновичі були людьми без минулого, онуками простолюдина-конюха та узурпатора законної влади” [49;88]. “Ці умовиводи, – пише Л. Войтович, – не мають ніяких джерельних підстав. Спекуляції щодо некнязівського походження Гедиміна мали місце якраз у Польщі і Московській державі – політичних суперниках Великого князівства Литовського. В українських та білоруських землях Гедиміновичі займали елітарне становище. Князі Вишневецькі, Сангушки, Корецькі та Збаразькі теж належали до української політичної еліти, але вони ніколи не пробували доводити своє походження від Рюриковичів. Наївними виглядають і міркування щодо того, ніби через відсутність документів у княжих архівах у XVI ст. в Острозі вже “не пам’ятали” походження князів Острозьких. Окрім шляхетських родин, які хотіли пов’язати себе з княжими родами, кожна княжа родина добре знала свого родоначальника. Жодному з дослідників не вдалося документально довести помилковість родовідної традиції родини, князівське походження якої не викликає сумнівів” [9;123].

 Над міркуваннями дослідників, що не спираються на документи, Левко Войтович надав перевагу родинній традиції Острозьких і знайшов документальні докази спорідненості між останніми князями Галицькими і першим документально зафіксованим Острозьким князем –Данилом, переконливо довівши, що рід князів Острозьких походить від галицької гілки Рюриковичів. На підставі аналізу документів XII-XIV ст. він дійшов висновку, що “благочестива Анна з дому Острозьких”, яка згадується у Холмському пом’янику, була дружиною Наримунта Гедиміновича. Отже, Острозькі не могли бути його нащадками, Анну не могли видати заміж за свого родича. З великою долею вірогідності можна припустити, що Анна була старшою сестрою князя Данила Острозького і дочкою першого Острозького князя Василька Романовича (біля 1250/1260- поч. XІV ст.), який після втрати Слонимського князівства міг отримати від короля Юрія на поч. XIV ст. невеликий уділ з центром в Острозі. Згаданий у 1340 р. Данило з Острога вже володів Острозьким уділом, який дістався йому в спадок від батька [9;126]. На нашу думку, з усіх версій щодо генеалогічного коріння Острозьких версія Л. Войтовича є найбільш обґрунтованою і переконливою.

Данило Острозький – вперше згадується на сторінках Густинського літопису в 1340 році, коли він разом із перемишльським старостою Дашком розбив на землях Волині війська Казиміра Великого, вразивши на смерть самого королівського гетьмана Войцеха Целія. У середині XIV ст. збудував на Замковій горі Вежу Муровану – замок князів Острозьких, який нині є унікальною пам’яткою архітектури – єдиним замком XIV ст. на території України, що майже повністю зберігся до наших днів. Данило дбав про розвиток церков, надаючи їм щедрі фундації. Про одну з його фундацій – надання земель «Чапель» (урочище біля с. Плоски) Миколаївській церкві в Острозі зберігся запис у Євангелії церкви та у Луцьких гродських книгах. Між 1366 та 1367 рр. одержав від князь Данило Казиміра ІІІ місто Холм. Помер у 1376 році.

            Данило мав дочку Анастасію, що стала дружиною князя Івана Олександровича Глинського, та 5 синів: Михайло і Дмитро загинули у битві князя Вітовта з татарами на річці Ворсклі в 1399 році, Юрій (згадується в 1376 р) став державцею м. Холма, Олександр (згадується в 1388 р.) став засновником династії князів Четвертинських. Рід князів Острозький продовжив старший син Данила – Федір.

Федір Данилович Острозький вперше згадується у 1385 р. як шваґер Бродовського боярина Чурила, який у посагу за своєю сестрою Агафією віддав Федору Бродівську волость. У 1386 р. князь Владислав підтвердив права Федора на Острог. Вперше в цій грамоті Острог згадується як спадкове володіння князя та його предків. Між 1386 та 1387 роками Федір був намісником Луцька. У 1410 р. брав участь у історичній битві під Грюнвальдом у якій об’єднаними силами поляків, литовців та русинів були розбиті німецькі лицарі Тевтонського ордену та припинено їх подальше просування на слов’янські землі. У кінці життя Федір Острозький постригся в ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Феодосій, «Преобрази леси земного княжения славу во иночества облик смиренный и вместо врагов видимих на невидимых ополчился еси». Він зрозумів, що головні вороги оточують його не назовні, вони в ньому самому, в його душі. Ці вороги – прагнення слави і багатства. Князь покинув славу і багатство сього світу, щоб отримати скарб значно більший – пізнати радість служіння Господу. Монахинею стала і його дружина Агафія. Після смерті Федір Острозький був причислений Православною Церквою до лику святих.

Що до дітей Федора Острозького, в монографіях науковців існують деякі розбіжності. У монографії Н. М. Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII  ст.. (волинь, Центральна Україна) (Київ,1993) написано, що у Федора Острозького було 2 дочки та 4 сина. Анастасія Федорівна стала дружиною князя Івана Семеновича Путятина-Друцького. Феодора-Анна вийшла заміж за Яська Спитковича Андрушко Федорович Острозький Мельштинського. Дашко Федорович Острозький згадується у 1420 році. (Андрушко з Коропця) помер близько 1438 року. Федько (Фрідерік) Острозький  під іменем «князя руського» брав участь у гуситських війнах 1422 –1434 років в Чехії, оженився там і прийнявши звичаї чеські, очевидно додому не повернувся. Помер близько 1438 року. Митько з Кураша, Пукова і Коропця був одружений на княжні Федьці N. Помер близько 1442 року. Продовжувачем династії став Василь Федорович Острозький. Був одружений на княжні Ганці (Агафії) дочці князя Івана Ямонтовича Підберезь. У монографії Левка Войновича «Удільні князівства Рюриковичів та Гедиміновичів XII–XVI ст. (Львів, 1996) немає свідчень про Анну-Феодору та синів Федора – Андрушка та Митька, зате є відомості про синів Семена, який помер в 1378 році, та Івана, який помер 12 серпня 1399 року.

Василь Федорович (Красний) правив в Острозі біля 1440 –1450 років. Був молодшим сином Федора Даниловича. Вперше згадується в 1428 році, коли Великий князь литовський Вітовт оженив його на своїй родичці княгині Ганці (Агафії), надавши у посаг ряд сіл Волині. Прославився як дипломат при бранні в 1430 р. Свидригайла князем литовським. У 1447 р. вимагав, щоб Казимір відрікся від польської корони. Коли ж Казимір все ж став королем Польщі, на коронаційному сеймі Василь Федорович Острозький домагався, щоб Польща визнала Русь і Литву непідвласними Ії і повернула.

захоплені нею землі. Василій Федорович збудував в Острозі Богоявленський собор та церкву Св. Василія, заснував Свято-Троїцький монастир в Дермані та Свято-Преображенський монастир в Дубно. З його ім’ям пов’язується будівництво кам’яних оборонних стін навколо Острога, Дубно, Заслава. У Василя Федоровича (Красного) було троє дітей. Дочка Агрипина (Катерина) Василівна тричі виходила заміж за Івана Гойцевича, Михайла Нацовича, Войтеха Яновича. Померла на початку 1502 року. Юрій Васильович Острозький заснував династію князів Заславських. Був князем в Заславі біля 1450 –1500 років. Помер біля 1500 року. Продовжувачем династії став Іван Васильович Острозький.

 Іван Васильович Острозький (дата народження невідома  – пом. між 1466 та 1474 рр.) княжив в Острозі біля 1450 –1465 років. прославився своїми перемогами над татарами. Найбільшою з них була перемога під Теребовлею 1454 року, коли на чолі свого війська князь розгромив татарське військо і взяв в полон 9 000 ворогів.

Іван Васильович заснував Свято-Троїцький межиріцький монастир, продовжив розпочате батьком оборонне будівництво. Був одружений на княжні N Іванівні Бєльській (ім’я невідомо). Мав 3 дітей. Дочка Марія Іванівна згадується в 1516 р. Була дружиною князя Андрія Олександровича Сангушко. Син Михайло Іванович (пом. 1501 р.) був старостою луцьким та маршалком Волинської землі (1500 –1501). Продовжувачем династії став Костянтин Іванович Острозький.

Костянтин Іванович Острозький (1460 – 1530) найбільше прославився своїми перемогами над татарами. З кінця XV ст. очолював оборону прикордонних земель України від татарських набігів. За заслуги в боротьбі з татарами в 1498 р. отримав найвищу військову посаду в Литві – Великого гетьмана Литовського. За мужність та знання військової справи його називали «Руським Сципіоном» та «Литовським Ганнібалом», порівнюючи з великими полководцями античного світу. Костянтину Івановичу приписувалось 63 перемоги над татарами, як було написано на його надгробку. Найбільш значні з них відбулись в 1507 р. під Луцьком, в 1512 р. – під Вишневцем, в 1527 р. – під Кам’янцем. 8 вересня 1514 р. К.І.Острозький розгромив московське військо в битві під Оршею. За цю історичну перемогу король Зигмунт І удостоїв князя тріумфально в’їзду до Кракова та Вільно. В знак глибокої пошани до нього король надав Острозькому право ставити свої печатки на червоному воску. Таке право крім короля мали найвизначніші магнати. Які боронили свої землі від загарбників.

Костянтин Іванович був одним з найбагатших магнатів Литовсько-Руської держави, у володіннях якого налічувалось 6 000 підданих, а також одним з найбільш впливовіших політичних діячів, який посідав важливі держані посади: гетьмана Великого князівства Литовського (1497–1500, 1507–1530), брацлавського та вінницького намісника (1497–1500, 1507–15161518–1530, луцького старости і маршалка Волинської землі (1507–1522), віленського каштеляна (1511–1522), троїцького воєводи (1522–1530).

Костянтин Іванович Острозький був одним з найбільших меценатів культури і мистецтва, опікуном Православної Церкви. Збудував Троїцьку та Миколаївську церкви у Вільно, сприяв відкриттю у Вільно друкарні Франциска скорини на початку 1520-ж років. Ще раніше в кінці XV ст. сприяв друкареві Швайтполю Філю, який першим надрукував книги церковно-слов’янською мовою. Князь острозький надав Швайтполю Філю під друкарню свій власний будинок у Кракові. Папський легат Пізо в листі до папи Льва Х 1514 р. характеризував князя К.І. Острозького такими словами: «У себе вдома він благочестивіший за Нуму, а відвагою не поступається Ромулу. Єдине, чого бракує йому до інших дарів духу та видатних чеснот, то це, що він схизматик. І якби його вдалося навернути до лона святої матері Церкви, то за ним би потяглось нескінченне число люду, настільки багато серед своїх важать його ім’я та авторитет.

Костянтин Іванович був двічі одружений. Від пер ольшанської він мав сина Іллю (1510–1539). Ілля був брацлавським і вінницьким шої жінки Тетяни Семенівни Г намісником (1530–1539), помер у 29 років через півроку після свого одруження з позашлюбною дочкою короля Зигмунта І – Беатою Костелецькою (1515–1576). Від їхнього шлюбу народилась славнозвісна красуня Ельжбета-Гальшка княжна Острозька – перша фундаторка Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Від другої дружини Олександри Семенівни Слуцької у Костянтина Івановича було двоє дітей: дочка Софія, яка померла ще маленькою в 1531 році, та син Василь-Костянтин.

Костянтин Іванович помер у 1530 р. і спочатку був похований у родовій усипальниці князів Острозьких – Богоявленському соборі. У 1579 р. Василь-Костянтин переніс його поховання в Успенську церкву Києво-Печерської лаври, і над могилою батька поставив величний пам’ятник.

Дитинство на юність Костянтина-Василя Острозького

Точна дата його народження невідома. Л.Коланковський пише, що на підставі спеціального королівського привілею Костянтин Острозький був визнаний повнолітнім не у 18 років, як було прийнято в Польсько-Литовській державі за Першим статутом, а у 16 років, у лютому 1541 року [21;22]. Це дає підставу стверджувати, що Костянтин-Василь народився на початку 1525 р., або у другій половині 1524 р.  Дата народження 1524 р. збігається із ствердженням Острозького літописця про те, що в момент смерті (13 лютого 1608 р.) князю було 84 роки [4;126]. Свої дитячі роки Костянтин-Василь провів у Турові, біля матері. Він підростав у атмосфері слави свого батька.

Судячи з пізніших приватних листів та промов на сеймах, К.-В.Острозький отримав добру освіту. Зокрема знав латину, вільно володів польською та церковнослов’янською мовами, орієнтувався у прийомах красномовства, впевнено почував себе в царині світської та священної історії, розумівся на богослов’ї [50;120]. Велике значення на прикордонних землях України мало знання військової справи. Костянтин-Василь на практиці засвоював цю складну науку, беручи спорадичну участь у боях з татарами на прикордонні. Одна з перших згадок про бій молодого князя Острозького з татарами належить до 1547 року [21;29].

 Залишившись єдиним нащадком славетного батька після смерті свого старшого брата Іллі (пом. 1539 р.), княжич після досягнення повноліття, з середини 1540-х років, до свого хресного імені Василь почав додавати «княже» батькове ім’я – Костянтин, називаючи себе Костянтин-Василь Острозький. Слава Костянтина Івановича Острозького та багаті маєтки, успадковані після нього, значно посилювали авторитет молодого князя. Юнак впевнено просувався сходинками звичної для аристократів політичної та військової кар’єри. Через Миколу Радзівіла “Чорного”, з яким був у дружніх стосунках, він намагався наблизитися до Ради Великого князя Литовського, що практично управляла країною. Позиція  Острозького в колі литовсько-руської еліти вже в кінці 1540-х років була дуже значною. У 1550 р. за участь у обороні прикордонних земель від татарських наїздів він отримав звання старости володимирського та маршалка землі волинської, Це був значний аванс. Посада володимирського старости – одна з найважливіших адміністративних посад – передбачала вирішення господарських та судових справ, збирання податків, давала чималі доходи та реальну владу. Посада маршалка волинського була найвища на Волині.  Князь стояв на чолі шляхетського ополчення, керував старостами та з’їздами Волинської землі, відігравав значну роль в урядовій структурі Великого князівства Литовського. У 1551 р. К.-В. Острозький знову захищав українські землі від орди, командуючи тисячним військом, а також на чолі 4 000 війська брав активну участь в обороні Брацлавського замку, що був одним з головних пунктів захисту від татар.

1553 рік був особливо щасливим в особистому житті князя. У лютому цього року він одружився з дочкою великого коронного гетьмана Яна Тарновського, одного з найвпливовіших магнатів Речі Посполитої, який знаходився в опозиції до короля Зигмунта Августа і шукав собі вірного союзника в антикоролівській боротьбі. Побравшись з Софією, князь ставав зятем одного з найбільших магнатів у Короні, що мав широкі контакти і впливи далеко за межами Польщі та Литви.

Укладений з політичних розрахунків шлюб виявився надзвичайно щасливим для князя в особистому плані. Молода, гарна та розумна дружина добре розуміла свого чоловіка. Проводжаючи його на сейми, вона радила йому, приймаючи рішення, “цінувати обов’язки та звання своє князівське, не зважати на те, що вона  за ним є полька, але керуватися власним сумлінням” [21;45]. Софія Тарновська, за словами сучасників, була ідеально сумлінною жінкою, у якій гармонійно поєднались зовнішня та душевна краса, доброта та інтелект. Вона народила князю п’ятеро дітей: Івана (Януша), Костянтина, Катерину, Єлизавету, Олександра. Її життя не було довгим. Вона померла в 36 років невдовзі після народження  Олександра у липні 1570 року. Князь поховав дружину в тарновському кафедральному костелі біля батька та брата, а на надгробку написав слова, сповнені ніжності і любові: “Найпрекрасніша душею та обличчям, а насамперед. величчю духу, мудрістю, шляхетністю, ласкавістю, любов’ю до Бога та милосердям до людей” [33;73].

Князь К.-В. Острозький – політик та оборонець земель руських

У 1550-і роки К.-В.Острозький не тільки обороняв землі України від татарських набігів, але й брав участь у військових сутичках Литви з Московією. У травні 1555 р., коли значно погіршились стосунки цими державами, Костянтин-Василь разом з іншими волинськими магнатами стояв із своїми військами під Києвом, у вересні 1557 р. брав участь у збройній демонстрації проти Інфляндії, що змусило  Вільгельма 1 Фюрстенберга перейти на бік Литви і Польщі. У лютому 1558 р. князь Острозький був членом литовської делегації при переговорах з московськими послами у Вільно. Це свідчило про зміцнення його позицій серед політичної еліти Литви.

15 грудня 1559 р. К.-В. Острозький був призначений на найвищу посаду в Руській Литві – воєводи Київського. На півстоліття, аж до своєї смерті, він фактично став володарем всієї України [50;120].  Контролював збір податків, стежив за скарбом, організовував будівництво важливих військово-стратегічних об’єктів, займався мобілізацією на випадок війни, керував збройними силами та ополченням, здійснював правосуддя на Східних кресах. Він єдиний, хто володів в Україні титулом князя-державці і ніс повну відповідальність за справи на цих землях перед Короною і сеймом, був довіреним сенатором Речі Посполитої. Спокій, політична та економічна стабільність в краї, його захист від зовнішньої експансії залежали від нього.

Гетьман Литви К.І.Острозький

Князь Острозький старанно виконував обов’язки Київського воєводи. Не раз звертався до короля за допомогою у справах фінансування на укріплення київського замку, у якому знаходилося 500 піхотинців та 200 кіннотників. Після підписання у 1560 р. польсько-литовсько-татарського союзу став на чолі об’єднаного литовсько-татарського війська, яке у 1564 р. у відповідь на захоплення Іваном Грозним Полоцька отримало дві значні перемоги в битвах на річці Улі та під Оршею. У 1565 р. у відповідь на московські наїзди на землі Литви К.-В. Острозький разом з Філоном Кмітою захопив Чернігів, виявивши при цьому чималу ініціативу [22;41]. 1560-ті роки були особливо тяжкими для Литви в її стосунках з Москвою. Наростаюча загроза московського завоювання підштовхувала Литву на підписання нового акту унії з Польщею. Костянтин-Василь Острозький одним з перших з волинських магнатів присягнув на вірність короні та 1 липня 1569 р. підписав акт унії [22;12-23.49]. Належність до Польщі, чи до Литви була для нього справою другорядною. Набагато важливішим було для князя збереження прав православної церкви, а також привілеїв, пов’язаних з князівським титулом, які в певній мірі сприяли незалежності князя від королівської влади. Запевнення Зигмунта ІІ та сенаторів зберегти княжі привілеї та права ортодоксів остаточно переконали його. Він зайняв почесне місце в сенаті Речі Посполитої як чотирнадцятий серед сенаторів світських.

У кінці 1560-х років економічна та політична могутність К.-В. Острозького досягла свого апогею. У цей час він брав участь у всіх сеймах, що відбувалися в Литві та Польщі. Посли європейських держав у своїх листах до монархів ставили його на одне з перших місць як людину з політичним впливом, з якою, без сумніву, треба рахуватися. Коли в 1573 р. помер король Зигмунт Август, одним з кандидатів на корону Речі Посполитої став князь Костянтин-Василь Острозький. Під час перебування  послів Речі Посполитої у Константинополі в 1573 р. візир Мехмед Соколі висловлювався за вибрання К.-В. Острозького королем Польщі [21;66]. Але на заваді стало руське коріння князя. Як і багато інших магнатів Волині, Острозький насамперед відчував себе саме

русином, часткою свого народу і ланкою довготривалого ланцюжка поколінь київських князів, їх надійним спадкоємцем.  Він намагався зберегти традиції своїх предків. І хоча прийняв деякі звичаї польські, не був позбавлений амбітності та самолюбства, до кінця життя в глибині душі залишався русином, великим патріотом своєї землі, і завжди вболівав за долю “вітчизни своєї Русі” [21;44]. Рішення та дії князя далеко не завжди були узгоджені з політикою королів польських. Завдяки незалежній політиці К.-В. Острозького українські землі, що знаходились під його контролем, мали значну автономію в рамках Речі Посполитої. Його ім’я було символом “окремішності” України-Руси, надійним гарантом її національної, політичної та культурної самостійності. Проте у складний період безкоролів’я, після смерті Зигмунта-Августа, коли внутрішній неспокій в країні посилювався загрозою нападу Туреччини, а литовські магнати сподівались повернути свої землі, приєднані до Польщі, князь намагався  “остудити” гарячу атмосферу, примирити ворогуючі сторони. 27 березня 1574 р. він урочисто виголосив на сеймі промову, у якій рішуче засудив партикуляризм литвинів і висловився за підпорядкування руських земель Короні.  Нащадок великих руських князів, він був і взірцевим громадянином Корони Польської – своєї “політичної” батьківщини, мудрим державцею, супротивником усіляких авантюр і завжди виступав проти справ, які дестабілізували обстановку в країні.

            Тогочасні джерела неодноразово підкреслювали розважливість та поміркованість князя, а також “сумирність” його вигляду. На відміну від свого войовничого батька, Костянтин-Василь ніколи не прагнув військової слави. Проте постійні набіги татар на прикордонні землі України, що почастішали з початку 1570-х років, затягували його у вир боротьби, неодноразово він давав відсіч таарам, не раз відчули вони на собі його тверду руку. Про це свідчить низка його перемог. У вересні 1574 року К.-В. Острозький виступив із своїм військом проти 70-тисячної армії хана Бахая, яка безчинствувала на землях Поділля, але через непорозуміння з коронним гетьманом Єжи Язловецьким наздогнав її тільки під Акерманом, де йому вдалось розбити частину орди [21;72].. У 1575 р., після смерті Єжи Язловецького, він очолив оборону прикордонних земель України, виявляючи в цій справі значні військові та дипломатичні здібності та залучаючи до неї ще тоді розрізнені та мало організовані козацькі загони. Коли у вересні 1575 р. татари знову вступили на землі України, розділившись на три великих потоки, один з них був вщент розбитий військами Острозького та Мелецького під Острополем та Старокостянтиновом [21;74]. У першій половині літа 1577 року, коли загони армії Махмета (Мегмета) Гірея намагались захопити Дубно і здобути для викупу дочку К.-В. Острозького – Катерину, на допомогу їй київський воєвода надіслав військовий загін на чолі із своїм старшим сином Янушем, який не лише витримав облогу замку і відбив ворожий наступ, але й, влаштувавши на ординців засаду, «розбив вороже військо, женучи до села Редька», як свідчить напис на меморіальній таблиці, вставленій в стіну Свято-Троїцького монастиря в с. Межирічі під Острогом.  У лютому 1578 р. сильні підрозділи військ хана взяли в облогу князя в його родинному Острозі. Маючи під рукою лише невелике військо, Костянтин-Василь змушений був піти на примирення. Йому вдалося домогтися відступу татар, пообіцявши їм великий викуп [21;79].

У наступному 1579 р. Костянтин-Василь разом із своїм старшим сином Янушем взяв участь у війні Польщі з Московією під час Полоцької кампанії Стефана Баторія. Невдовзі після початку війни, у серпні 1579 р. за наказом короля його військо разом із військом Михайла Вишневецького – старости черкаського та Павла Сапіги – каштеляна київського спустошило околиці Чернігова. У листі до свого зятя Кшиштофа Радзивіла К.-В. Острозький писав, що їх війська заглибились на 40 миль Чернігово-Сіверської землі, дійшовши до Стародуба, Радогощі, Почепова [21,81-82]. Вояки захопили кілька тисяч полонених, спалили сотні сіл, що сприймалося тоді як велика «військова удача». Проте Острозький не був палким прихильником війни з Москвою, про що не раз висловлювався в листах до Кшиштофа Радзивіла. Набагато важливішим, на його думку, було спільно виступити об’єднаними силами проти “бусурман». Весною 1581 р. К.-В. Острозький разом з Михайлом Вишневецьким знову розбив військо хана, дав рішучу відсіч татарам і на початку 1583 року [21;82].

Після несподіваної смерті Стефана Баторія у 1586 р. К.-В. Острозький відіграв значну роль у виборі нового короля. Під час елекційного сейму, що розпочався 30 червня 1586 року, він намагався примирити дві опозиційні партії: Замойського, що підтримувала кандидатуру шведського королевича Зигмунта ІІІ, та Зборовського, що підтримувала кандидатуру Максиміліана Габсбурга (брата австрійського цезаря Рудольфа ІІ). Князь Острозький з’явився на сейм разом з синами Янушем і Костянтином 7 липня у супроводі 3-тисячного війська, з огляду на те, що під час виборів короля може дійти до збройної сутички між ворогуючими сторонами. Острозькі розташували своє військо поруч із загонами Замойського, за півмилі від Варшави та близько від елекційного кола [21,194]. Ця відверта демонстрація сили мала охолодити бойовий запал партії Зборовського. У таборі Замойського, крім кандидатури “Пястів”, висувалася і кандидатура Костянтина-Василя Острозького. Секретар папського нунція – Горацій Спаноцці визначив можливість його вибрання такими словами: “Що стосується Костянтина князя Острозького, дві речі, здається, говорять за нього. Одна – що вважається за найбагатшого та наймогутнішого пана в цілому королівстві, друга – що є загальновизнаним, за чоловіка розумного, щирого, відвертого, відважного і доброго у найвищому ступені. Проте дві інші речі будуть на перешкоді, одна – що він є русином і з того можна судити, що не дуже будуть хотіти його поляки, як і литвини, які так само будуть домагатися трону. Інша – що сповідує релігію грецьку і є головним заступником і оборонцем схизматів” [21;195]. Князь Острозький підтримав кандидатуру Зигмунта ІІІ Вази і доклав чимало зусиль для його перемоги на виборах, за що згодом король віддячив Острозькому наданням нових земель.

Економічна розбудова своїх володінь була однією з найважливіших ланок діяльності К.-В. Острозького. Поступово, відсудивши батьківські маєтки від Беати Костелецької (дружини брата Іллі), придбавши землі її дочки Єльжбети-Гальшки згідно з її заповітом, заволодівши величезною вотчиною князів Тарновських після смерті своєї дружини Софії, вигідно укладаючи шлюби дітей і внуків, Костянтин –Василь збудував найбільшу в Речі Посполитій “маєткову імперію”. Традиційно вважають, що у ній нараховувалось 80 міст та 2760 сіл, 60 000 підданих [49;91,93]. Ці величезні латифундії приносили князю прибутки, які могли бути порівняні з прибутками самого короля – 10 млн. златих в рік [49;92]. Без перебільшення можна стверджувати, що князівство К.-В. Острозького було ніби власною державою в Речі Посполитій. Для управління нею князь використовував методи, які існували в Польсько-Литовській державі. Призначав у своїх маєтках вправних старост, встановлював мита та обов’язки міщан, надавав привілеї. К.-В. Острозький виступав провідником прогресивних ідей в економіці свого краю. На його фольварках замість примусової праці використовували найманих за гроші робітників. Він активно розвивав всілякі промисли та торгівлю, торгував лісом, попелом, пшеницею, утримував торговельні контрактові доми в Ярославі, Гданську, Львові, сприяв ярмаркам у Дубні, Турові, Звягелі, Полонному, Острозі, Тарнові. Брав активну участь в економічному житті Варшави та Вільна, контролював торговельні шляхи Волині та за її межами. Мудра господарська політика князя сприяла економічному розквіту його володінь.

Коли на початку 1590-х років почалася колонізація українських наддніпрянських степів, і згідно з постановою сейму 1590 р. король надавав величезні ділянки на вічне володіння шляхтичам, які прислужилися Речі Посполитій, серед магнатів, що дістали найкращі землі, були Костянтин-Василь Острозький та його син Януш. Князі Острозькі швидко опанували нові володіння, на яких будували “фортеці на шляхах від поган з великим коштом і великою користю для Речі Посполитої” [21;207], заснували близько десяти нових сіл і два міста: Василів та Обухів. Зведені при сприянні Острозького замки в Білій Церкві, Переяславі, Богуславі та інших містах стали безсумнівним внеском у піднесенні обороноздатності порубіжних зі степом теренів України. Вони  стояли могутніми форпостами над Диким полем, а сам князь Костянтин та його сини стали спадковими намісниками новоколонізованих замкових округ і надійно захищали їх. Письменники та літописці неодноразово прославляли князя за його заслуги в обороні прикордонних земель. Зокрема, О. Гвагнін писав, що К.-В. Острозький  “був віку свого великий захисник від поган руських та подольських країн” [21;81]. Г. Смотрицький у віршах на герб К.-В. Острозького, надрукованих в Біблії, відзначав, що князь “кріпко побіждав разлічних супостат полки і розганяв с корони драпіжния волки” [41;2]. Захарія Копистенській у своїй “Палінодії” назвав  Острозького “первый межи княжаты Роскими, великій заступъ и похЂха всего народу роского, мур залізний на українах, страх і трепет татарам ”,  “слава  и свЂча ясносвЂтлая кролевства Полского” [26;1135-1136].

Проте утвердження  князів Острозьких на наддніпрянських землях ставало все більше не на руку козакам, які до цього почувалися на Дніпрі повноправними господарями. У такій ситуації вистачало однієї іскри, щоб розгорілася велика пожежа. Цією іскрою став конфлікт старшого сина К.-В. Острозького – Януша із запорізьким ватажком Кшиштофом Косинським, який розпочався в кінці 1591 р. і призвів до козацько-селянського повстання. 29 грудня 1591 р. козаки пограбували маєток Острозьких у Білій Церкві.[21;208]. Легко відчувши себе переможцями, почали грабувати інші маєтки та володіння князя, спустошили Піков, Бялогруду, Переяслав, околиці Острополя, Костянтинів, Чуднів. У листі до Миколи Кшиштофа «Серітки» К.-В. Острозький писав, що козаки «маєтки знищують, староства і замки захоплюють, містечка спустошують. Вже кілька їх в ніщо перетворили» [21,209]. Тому на сеймі 1592 р. К.-В. Острозький домігся порушення справи проти низовців. У другій половині 1592 р. Косинський з кількома тисячами козаків знову пограбував володіння Острозького на Волині, зокрема, зайняв одне з найважливіших міст – Острополь. Тоді Костянтин-Василь мобілізував усе своє військо та загони синів. До них приєдналися старости прикордонних міст. Перед наближенням з’єднаних сил магнатів Косинський залишив Остропіль і повів своє військо на схід. Під містечком П’ятка, біля Чуднова, що належав Янушу Острозькому, 2 лютого 1593 р. відбулася вирішальна битва, у якій військо  Януша вщент розбило козаків. У них відібрали хоругви та 26 гармат. Придворний поет К.-В. Острозького – випускник Краківської академії Шимон Пекалід присвятив війні князя з низовцями латиномовну поему „De bello Ostrogiano…” (написана 1593, опублікована.1600 р.), у якій наслідуючи поему Вергілія “Енеїда”, порівняв війну Острозьких з козаками із війною греків (синів світла) з троянцями (синами темряви). У натхнених віршах Пекалід висловив думку багатьох своїх сучасників, в очах яких Острозькі були рятівниками вітчизни, світлоносними переможцями порушників сталого світопорядку – “Мужів з-за Порогів”. За перемогу під П’яткою старший син Костянтина-Василя Острозького – Януш отримав від Зигмунта ІІІ найвищу світську посаду в Речі Посполитій – каштеляна краківського [22,40].

К.-В. Острозький – захисник Православної Церкви та меценат вітчизняної культури та мистецтва

Найбільше прославили князя його опіка над православною церквою та меценатство вітчизняної культури та мистецтва. Необхідно зазначити, що в Україні XVI ст. церква виступала носієм вітчизняних культурних традицій, сприяла зростанню національної свідомості, національної ідеї. Одна з перших форм національного самовизначення в Україні XVI ст. була релігійно-конфесійна [30;3]. Із розуміння відмінності віри та обряду католицької та православної церкви народжувалося усвідомлення культурних та історичних причин різниці цих вір та їх суспільного становища, поставало характерне протиставлення: “руська віра – лядська віра”. Утворювався міцний вузол, який зв’язував в одне національний та релігійний інтерес і організовував українство до вирішальної боротьби за свої права. Отже, відстоювання прав Православної Цервки було для князя Острозького своєрідною формою боротьби за вітчизня­ну культуру. Сам він відзначався великою набожністю та релігійністю, що було традицією в домі Острозьких.

Наталія Яковенко пише, що в очах сучасників князі Острозькі були носіями особливої Божої харизми, вони “не тільки володіли відповідним потенціалом майна і престижу, але носили на собі печатку Божих обранців”, у той час коли інші можновладці, наприклад Радзівіли, „в реальному вимірі влади не поступалися волинським князям, але харизматичної аури не набули” [51;235,243]. Очевидно причина тут в різних підходах до особистості. Західноєвропейська культура вимірювала значення людини її розвитком у земному просторі та часі (політичною кар’єрою, економічною могутністю, військовими перемогами). Натомість, основою оцінки особистості в українській культурі XVI-XVII століття, виплеканій на засадах греко-візантійської духовності, був внутрішній духовний розвиток людини, ступінь наближення її до Бога. Крім реального, особистість оцінювалася в над реальному вимірі. Проголошення князів Острозьких носіями Божої благодаті, оточення їх імен містичним ореолом, було не стільки грою на публіку, політичним спектаклем влади, скільки оцінкою князів у вищій вічній системі координат. Релігія в житті К.-В. Острозького мала виключно важливе значення.  Його ім’я сприймали в ірраціональному ореолі містичної божественності, називаючи “з Божої ласки князем на Волині”. Багато часу він приділяв молитвам у своїй замковій Богоявленській церкві. А коли починався Великий піст князь, відложивши всі справи, їхав до улюбленого Дерманського монастиря, де, одягнувши власницю, проводив час в суворому пості і молитві.

Польський хроніст XVII ст. Рафаїл Янчинський у своїй праці, в якій використав записки сучасників князя, писав: “В народі він мав авторитет і популярність (особливо) через свою побожність; у цьому він навіть перевершив Роксолянів. Умів цитувати псалми та гімни (церковні), у святинях свого обряду мав хори довші, ніж це було зазвичай, просторі, з вікнами обабіч. Такі самі були каплички, де зручно було стояти, стояти на колінах і сидіти. Коли входив на хори, то зачиняв двері, щоб не бачили його молитви” [47;76].

Неодноразово К.-В. Острозький захищав православних  від сваволі урядовців на сеймах. Завдяки йому королі за­тверджували привілеї церквам, монастирям та братствам. У 1586 р. Стефан Баторій на прохання К.-В. Острозького затвердив новий статут львівського брат­ства, а 5.X. 1592 p. – Зигмунт ІІІ затвердив привілеї Онуфріївського монастиря у Львові. Сам князь був засновником братства у Тернополі та членом Львівської ставропігії [21;95]. На землях К.-В. Острозького знаходилося понад 600 цер­ков та 20 монастирів. Чимало з них – Дерманськнй, Дубенський, Степанський – стали значними осередками культури. Особливо піклувався князь про острозькі церкви, яких у той час було сім: Богоявленська, Василіївська, Миколаївська, Успенська, Параскево-П’ятницька, Борисоглібська та Онуфрієвська. У 1585 p. він заснував в Острозі  монастир Св.Трійці, а при ньому – шпиталь “для людей добрих, по­божного життя, хворобами і нестатками знедолених”. Він був також фундатором багатьох церков, які знаходилися поза його володіннями. У 1560 p. записав землі Михайлівському монастирю в Києві, у 1580 р. допоміг київській церкві Богородиці, у 1585 p. надав кошти на ремонт монастиря Св.Онуфрія у Львові, у 1604 р. переписав містечко Словенське для побудови кам’яної церкви віленського братства, у 1605 p. відновив київсь­кий монастир Св.Кирила [21;97]. Щедрі фундації храмам давали право К.-В. Острозькому самому призначати своїх став­леників на духовні посади в них. У 1592 p. Зигмунт III обіцяв видати на прохання К.-В. Острозького винятковий для нього привілей, у якому зобов’язувався не призначати ні на які церковні посади православних, не порадившись із князем [6;103]. Публікація цього документу в “Апокрисисі” – книжці, розрахованій на широке коло читачів, яка мала потрапити до рук короля та його найближчих дорадників, свідчить про те, що цей документ дійсно існував. Костянтин-Василь був ініціатором створення на території України патріархату. За проектом князя українським патріархом повинен був стати Діонісій Раллі (Палеолог), а його резиденцією мав бути Острог [29;108]. Меценатство К.-В. Острозького, його політичне заступництво та видавнича діяльність допомогли українському православ’ю вистояти і зміцніти у тяжкі часи підготовки та проведення Берестейської унії.

Князь Острозький розумів, що матеріальна підтримка церков та монастирів є лише першим кроком до виходу з кризи, у якій знаходилась православна культура. Головна проблема полягала у відсутності вищого рівня освіти, що відчувалось особливо гостро в той час, коли в Західній Європі католицьке та реформаційне шкільництво пережи­вало свій розквіт. Починаючи з 60-х років XVI ст., у Речі Посполитій швидко з’являлися протестантські школи та єзуїтські колегіуми. Не було нічого дивного в гому, що більшість православних магнатів і шляхтичів посилали своїх дітей на­вчатись за кордон до протестантів та єзуїтів. Шлях виходу з цього глухого кута був у створенні шкіл. Вони виникали головним чином при цер­квах і монастирях. Костянтин-Василь намагався сприяти цьому рухові. Перше відоме починання князя в галузі культури відноситься до 1572 року, коли в Турові, місті, де він народився і провів дитинство, Острозький надав землі дякові Дмитрові Митуричу, за що той зобов’язувався “школи держати і уставником бути». Можливо, що аналогічні фундації були зроблені і в Дубні, де до 1574 р. перебувала офіційна резиденція К.-В. Острозького і яке до останніх днів залишилось його найулюбленішим містом [29;24]. Згодом з ініціативи князя повстала школа при кафедральній церкві у Володимирі та школа в Дерманському монастирі  Проте створення звичайних церковних шкіл не могло вирішити проблему освіти. Першочерговим завданням князя було заснування православної школи вищого типу, подібної до західноєвропейських академій та університетів.

У кінці 1576 р., після отримання від Стефана Баторія підтвердження своїх прав на володіння Острогом, Костянтин почав будувати біля свого замку академію “з великою побожністю та з королівським розмахом” [21;101]. Він дбав про те, щоб у його навчальному закладі ви­кладали найосвіченіші педагоги. Домогтися цього було надзвичайно важ­ко через кризу, що переживала православна церква не тільки в Речі Посполитій. Вельямин Рутський, який навчався в Афанасіївському колегіумі в Римі, писав до Миколи Криштофа Радзивіла: “Пан воєвода київський якісь академії на Волині фундувати хоче, розіслав [листи] по всій Греції, шукаючи професорів, але там нині зі свічою їх не знайде” [21;105].  У листі до Папи Римського Григорія XIII від 8 липня 1583 p. князь Острозький звертався з проханням прислати кілька вчених зі створеного ним грецького Афанасіївського колегіуму. З подібним проханням надіслати вчителів звертався він і до Львівського братства в листі від 1.12.1592 pоку, і до патріарха [20;.250].

Зокрема, у одному з полемічних творів початку XVII ст. “Пересто­рога” зазначено, що князь “напервЂй старался у свят. патріарха, абы ся здЂ дидаскалов ко размноженію наук вЂрЂ православной послал; а онъ на то маетностями своими ратовати готовъ и доложенья ихъ на то не жалуеть, яко южъ збудовалъ школу, шпиталь и маетностями их надарилъ, а такожъ Славенскую и Грецкую у Острогу заложил друкарню…” [46;179-180]. Незважаючи на певні труднощі, Острозькому вдалось зосередити в академії цілу плеяду культурних діячів, серед яких були визначні письменники Герасим та Мелетій Смотрицькі, Василь Суразький, Мартин Броневський, Тимофій Михайлович, відомі церковні діячі Кирило Лукаріс, Парасхес-Кантакузен Никофор, Діонісій Раллі Палеолог, Мосхопуло Еммануїл, Євстахій Татаніель, Даміан Наливайко, доктор медицини і філософії Ян Лятош, першодрукар Іван Федоров, поет Андрій Римша та ін.

Князь дбав про матеріальне забезпечення академії. У 1579 р. його племінниця Ельжбета-Гальшка княжна Острозька підтвердила у своєму заповіті надання на  академію, а також на монастир Св. Спаса  та на с. Доросиню  6000 коп грошей лічби литовської. На сеймі 25 лютого 1585 р. Стефан Баторій затвердив фундацію К.-В. Острозького на шпиталь та монастир Св.Трійці, що складалась із доходів містечка Сураж та 7 навколишніх сіл Суразької волості в розмірі 360 золотих в рік і фактично призначалась для академії [29;21]. Діячів академії князь щедро обдаровував, надаючи їм маєтки та призначаючи на доходні посади. Ректорові академії Г.Д.Смотрицькому він подарував села Баклаївка та Борисівка, крім того, з 1576 р. Г.Д. Смотрицький згадується як князівський підскарбій. Іван Федоров був державцею одного з найбагатіших монастирів України – Дерманського, ним він залишався і тоді, коли переїхав до Острога і керував друкарнею. Діонісій Раллі був архімандритом Дорогобузького монастиря, якому в грудні 1572 р. князь записав три села. Полеміст і видавець Василь Малюшицький був старостою Суразької волості. Ян Лятос володів в Острозі селянами [29;28].

Князь турбувався і про забезпечення учнів, оскільки в академію приймали дітей не тільки багатих, а й бідних, незалежно від їх стану. У цьому плані зберігся цікавий документ першої чв. XVII ст. “Postanovienie na akademie ostrogska”, у якому йдеться про фундацію князя на “школу острозьку” 1000 польських злотих та вказуються конкретні маєтності, які надавались академії (с.Завидів, фільвакр Більмаж під Острогом, землі під Степанем, сади Пустівські). У документі зазначається також, що на оплату вчителів щоквартально витрачається 50 золотих, на одяг учнів (взуття, хутра, шапки, кожухи) –10 золотих, а на харчування – 100 золотих. “На стіл готовий” давалися кури, м’ясо, риба, збіжжя, масло, сири, солонина, пшоно, просо, горох, овочі, солод до пива, тощо” [28;120]. Отже, в історії Острозької академії князь виступав не тільки як її засновник, будівничий та організатор, але й як головний її фундатор, що забезпечував надійний матеріальний фундамент її існування.

Заснування К.-В. Острозьким слов’яно-греко-латинської академії мало виняткове значення в справі розвитку вітчизняної культури. Протягом 60-річної діяльності (1576-1636) цей заклад закінчило не менше як 500 учнів, серед яких було чимало видатних особистостей: відомі письменники-полемісти: Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Клірик Острозький, Лаврентій Зизаній Тутстановський, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, церковні діячі Іов Борецький, Іов Княгиницький, керівник друкарні Києво-Печерського монастиря та ректор київської братської школи Тарас Земка та ін.

Найважливішою заслугою князя К-В.Острозького в справі просвіти народу було заснування друкарні, яка становила єдиний культурний комплекс із академією. Із 1576 до 1581 року її очолював Іван Федоров, запрошений князем із Львова. У 1578 р. для потреб Острозької школи тут був надрукований “Буквар”, а також перша в Україні “Грецько-руська церковно-слов’янська книжка для читання”, призначена для вивчення грецької мови, у 1580 р. перша в Україні “Книга Новаго ЗавЂта, в неиже на прєди псалмы”, призначена не тільки для церкви, але й для домашнього вжитку та школи. У кінці 1580 р. до Нового Завіту був виданий алфавітно-предметний покажчик – “Книжка Събраніе вещей нужнЂйших…”, складена вчителем академії Ти­мофієм Михайловичем. Ця книга стала першим довідково-інформативним твором в українській літературі, першим виданням, у якому відомий індивідуальний автор, і, фактично, – першим збірником крилатих слів та афоризмів. 5 травня 1581р. в Острозі був надрукований перший в Україні поетичний релігійний календар під назвою “Ко­торого ся мЂсяца, што за старых вЂков дЂело короткое опісаніе”, автором якого був відомий білоруський поет Андрій Римша. Головним доробком острозької друкарні стало видання першої у світовому друкарстві кириличної Біблії 12 серпня 1581 року.

Видання православної Біблії було одним з головних завдань, поставленим князем перед острозькими інтелектуалами, насущною потребою тогочасної ідеологічної боротьби. Після виходу в світ католицької Біблії Леополіти Шарфенберга (1561), кальвіністської Берестейської Біблії (1563) та антитринітарської Несвіжської Біблії Симона Будного (1572) потреба у православному виданні Біблії постала з особливою гостротою. Покладаючись на вчених академії, К.-В. Острозький задумав здійснити цю грандіозну справу – видати Біблію церковнослов’янською мовою і тим самим утвердити її рівноцінність із загальновизнаними сакральними мовами – грецькою та латинською. На той час не існувало ще повного церковнослов’янського перекладу Біблії.

На церковнослов’янську мову були перекладені лише окремі книги Старого та Нового Завітів, які ще йшли від першовчителів слов’янства – Кирила та Мефодія.  Ці переклади зберігалися в поодиноких рукописних примірниках у різних куточках православно-слов’янського світу, рясніли допущеними перекладачами та переписувачами неточностями і явними помилками, містили різночитання, що спотворювало тлумачення Святого Письма. Багато важливих біблійних текстів у слов’янському варіанті не існувало взагалі і їх ще треба було перекласти з грецької з урахуванням латинських текстів.  Князь енергійно взявся за організацію видання Біблії. Щоб придбати тексти, він розіслав своїх посланців до Риму Константинополя, грецьких, сербських та волоських монастирів.  Вони провадили пошуки біблійних грецьких текстів “… много стран далеких вселенныя проходя…много монастырей грецких, сербских и болгарских, даже и до самого … пречестного Іеремія Архиєпископа Константина града, доидох, требуя с тщанієм и моленієм прилєжных тако людій, наказаних в писаніях святых єллинских и словенських, якоже изводов добрЂ исправленых” [43;203].

Ще раніше, у 1573 р. писар Великого князівства Литовського Михайло Гарабурда привіз Острозькому від Іоанна IV Біблію, єдиного відносно повного на той час слов’янського списку, виконаного у Новгороді в 1499 р. в правління єпископа Геннадія. Випускник римської Афанасіївської колегії Діонісій Раллі (Палеолог) у 1578-79 рр. доставив до Острога від папи Григорія XIII “Септуагінту” – повне зібрання книг Старого Завіту, перекладених 72 перекладача­ми з давньоєврейської на грецьку мову в ІІІ ст. до н.е. в Александрії за часів царя Птоломея Філадельфа. Над перекладанням привезених Біблій, узгодженням їх з православною теологією та з першоджерелами працював гурток учених академії на чолі з ректором Герасимом Смотрицьким. Це припущення підтверджує той факт, що саме Г. Смотрицький написав до Біблії дві передмови та вірш на герб К.-В.Острозького. Найбільшу роль у текстологічній підготовці відіграли великі знавці теологічної літератури Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Діонісій Раллі Палеолог, а також вчені греки Євстахій Натаніель Еммануїл Мосхлпуло з Криту. Що до текстів, які б стали основою для надрукування православної Біблії, князь багато радився із книжниками. Одностайно було вирішено “неизмЂнно” іти за традиційним перекладом 72 “богомудрых преводников” книг Старого Завіту – “Септуагінтою”, яка була найближча до першоджерел. Тексти Нового Завіту готувалися на основі Геннадієвського списку 1499 р. та інших привезених Біблій. Ті книги, які перекладалися з латинської Вульгати, були значно виправлені на основі Септуагінти. 12 серпня 1581 р. величезна праця вчених та друкаря була завершена. Тираж Біблії на той час був досить великим, він становив біля півтори тисячі екземплярів. Примірники книги почали швидко розходитись українсько-білоруськими землями Речі Посполитої, потрапляли до Московського царства, до болгарів і сербів, що перебували  під владою Туреччини. За умов польсько-католицького утиску та невтішного стану православ’я загалом після загибелі Візантії Острозька Біблія відіграла роль великої духовної сили, що єднала всіх сповідників православної віри, стала символом національної культури, довела всьому світові, що церковнослов’янська мова  поряд із латинською та грецькою також є мовою світової культури.

Важливу роль Костянтина-Василя у виданні першої у світі кириличної Біблії високо оцінили сучасники. У вірші, яким закінчується друга передмова до книги,  ректор академії Г.Д.Смотрицький порівнює К-В.Острозького з великими князями Київської Русі – Володимиром і Ярославом, що назавжди залишилися в пам’яті народу як великі просвітники та меценати вітчизняної культури та могутня опора Православної Церкви.

Владимир бо свой народ крещенієм просвЂтил

Константин же благоразумія писанім освЂтил…

Ярослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси,

Константин же єдіну соборну церков писанім возвыси [42;200].

Усвідомлюючи історичну роль Костянтина-Василя Острозького як спадкоємця великих князів Київської Русі – Володимира та Ярослава, ставлячи князів Острозьких “у безперервну канву володарів України” [51;284], острозькі книжники закладали підвалини формуванню нової національної ідеології, що починалась з пошуків державних та культурних витоків нації. Держава усвідомлювалась інтелектуалами XVI-XVII ст. як династичний простір, під яким розуміли територію, що контролюється однією династією князів Острозьких. Окрім просторового (територіального) у колі Острозьких книжників починалось усвідомлення держави в часовому просторі як безперервного поєднання (спадковості) представників династії Рюриковичів. У панегіричних віршах князю Костянтину вперше прозвучала ідея безперервної тяглості руської історії від київських князів до Острозьких. За словами Н. М. Яковенко, сам факт існування законних спадкоємців перших “княжат руських” – Дому Острозьких, під контролем яких знаходилась майже вся територія України, стало основою для “сприйняття Руси-України як суцільного (від Києва по Львів) віртуального простору влади, котра має легітимну тяглість” [51;256]. Політична форма національного самоусвідомлення тісно взаємодіяла з релігійною. Історичний фундамент окремішності “руського народу” інтелектуали православного церковного кола Острозької академії, крім спадкоємності княжої влади, вбачали передовсім у його апостольській (започаткованій апостолом Андрієм) церкві, яку споконвічно підтримували сильні світу сього – князі Володимир, Ярослав, а також продовжувач їх справи – Костянтин-Василь Острозький. У триєдності національних сил – князі, народ, церква – остання завжди залишалась духовним лідером нації. У сучасній історіографії побутує думка, що створення української національної ідеології розпочалось в 1620-ті рр. зусиллями київських інтелектуалів [50;122]. Цілком погоджуючись із нею, необхідно відзначити, що перші кроки в цьому напрямку все ж були зроблені в Острозькому культурно-освітньому осередку останньої чв. XVI ст. завдяки патріотичній діяльності К.-В. Острозького. Саме в Острозі з’явились ті “спорадичні зблиски думок про минуле і сучасне України”, які у творах письменників 1620-х років: З. Копистянського, І. Борецького, М. Смотрицького та ін. стали основою для сформування цілісної ідеї про спільність батьківщини “для князя, для купця, для ремісника і для козака…” [51;306]. Заслуги князя на теренах культури та освіти острозькі книжники оцінювали як ланку в довготривалому поступу національної культури від часів Київської Русі. Для острозьких інтелектуалів князь був зразком ідеального правителя, мудрого державного діяча та політичного поводиря свого народу. Його політична діяльність, скерована на автономію України, захист рідної віри, традицій, щедра фінансова підтримка вітчизняної культури, освіти, друкарства та мистецтва були тим благодатним життєвим матеріалом, на основі якого зусиллями острозької духовної еліти поставала система думок, що формували національну свідомість русинів-українців. Існування руського народу уявлялось невіддільним від діяльності князя Острозького, який з гордістю говорив: “Я – русин і вітчизна моя Русь”.

Боротьба К.-В.Острозького з Берестейською унією 1596 року

Особливо зросло значення князя як державного та політичного діяча і поводиря нації в період  боротьби православної церкви з Берестейською унією.

У 1559 р. Московська церква була визнана Константинопольським патріархом, здобувала статус Автокефальної Помісної одиниці та стала Патріархатом. В зв’язку з посиленням впливу Московського патріархату на землях України, у католицьких колах знову актуальною стає ідея унії – об’єднання Київської митрополії з католицькою церквою. Якби католикам пощастило переконати князя прийняти ідею унії, за ним потяглось би нескінченне число люду. Починаючи з кінця 1560-х рр.  католицькі духівники: Петро Скарга, Альберто Бологнетті (Болоньєтті), Антоніо Поссевіно, Петро Аркудіус докладали чимало зусиль, щоб прихилити князя на бік унії. Перші кроки в цій справі були зроблені єзуїтом Петром Скаргою. Вже в 1567 р. на похороні Яна Кшиштофа Тарновського (брата дружини К.-В.Острозького – Софії) Петро Скарга проголосив промову, у якій намовляв князя до унії з Римом. У такому ж плані виступав Скарга і на похороні дочки Острозького – Катерини в 1579 році. У 1574 р. Петро Скарга написав книгу «Про єдність церкви Божої». Перше видання книги, що побачила світ 7 лютого 1577 року, Скарга присвятив Костянтину-Василю Острозькому, як першому серед православних магнатів Речі Посполитої – «першому в тім законі грецькім», визнаному авторитетному захиснику та поборнику православної віри. У своєму трактаті Петро Скарга з великою повагою говорив про Православну Церкву, про те, що всі біди католицької та православної церков походять від того, що церкви роз’єднані. Він палко відстоював ідею унії церков, щиро вважаючи, що це посилить їх в боротьбі проти єресей.  Значним кроком у зближенні Костянтина-Василя з Римом стало подарування йому Римським папою Григорієм ХІІІ Біблії «Септуагінти», яка була використана при надрукуванні Острозької Біблії. Септуагінту привіз митрополит Кизікійський Діонісій Раллі Палеолог – активний прихильник унії. На початку 1580-х років він був найбільш авторитетним радником князя у справах релігії. Крім того в найближчому оточенні князя знаходились ще два греки проунійних поглядів – Еммануїл Мосхопуло та Євстахій Натаніель з Криту. У 1583 р. під час перебування у Кракові на урочистостях, пов’язаних з шлюбом Яна Замойського та Грізельди Баторівни, Острозький на прохання своїх синів зустрівся з папським нунцієм Альберто Бологнетті та єзуїтом Антоніо Поссевіно. Після цієї зустрічі Бологненні та Поссевіно писали в Рим з надією, що Острозький схиляється до унії. Сам Костянтин-Василь написав лист до Григорія ХІІІ, у якому запевняв папу, що за з’эднання християнства готовий віддати життя.  Отже з кінця 1570-х років під впливом католицьких проповідників К.-В.Острозький замислюється над унійними планами. Проте контакти Острозького князя з Ватиканом не були тривалі і не дали ніяких позитивних результатів. У середині 1580-х років князь повернувся до своєї справи по реформуванню церкви в речі Посполитій, особливо Київської митрополії. Брав активну участь у підготовці візитів до Речі Посполитої Антіохійського патріарха Іоакима (1585-1586) та Константинопольського патріарха Ієремії ІІ (1588-1589), який відвідав Москву і висвятив Московського патріарха Іова [21,134]. Ця подія підштовхнула проведення унії. У Римі добре розуміли, що тепер патріархи пред’являтимуть претензії на главенство в Православній Церкві Польщі, Литви та України. Ієремія ІІ провів деякі реформи в Київській митрополії. Найперше усунув з посади митрополита онисифора Дєвочку і віддав митрополичий престол Михайлу Рогозі, затвердив ставропігію Львівського та Віленського братств, домігся підпорядкування деяких монастирів безпосередньо патріархові, що образило місцевих церковних ієрархів і прискорило навернення їх до унії. У квітні 1590 р. на з’їзді в Белзі чотири єпископи висловили прагнення до підпорядкування Риму. У червні 1590 р. на синоді в Бресті була прийнята офіційна декларація унії, яку підтримав Зигмунт ІІ та папа Григорій ХІІІ. На початку 1590-х років розмови з князем про унію проводив випускник Грецького колегіуму в Римі Петро Аркудіус. У листі до Іпатія Потія, написаному в червні 1593 р. Костянтин-Василь висловився за прийняття унії католиків з православною церквою на таких умовах: збереження церковних обрядів і матеріального стану православних, неприйняття уніатів до римо-католицької церкви, рівні права православних і уніатських владик з католицькими єпископами, а також надання місць у сенаті для єпископів-уніатів. У цьому листі Острозький підкреслив також необхідність заснування нових шкіл, щоб ліквідувати “велике грубіянство наших духовних осіб” [21;134-135]. Можливо, князь втратив віру в проведення реформи церкви власними силами. Однак, Острозький виступав за унію православної церкви з католицтвом  на рівноправних засадах, за об’єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене із всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Єпископ Володимирський і Берестейській Іпатій Потей оцінив про­позиції К.-В.Острозького, як нереальні, і не погодився предcтавити їх мит­рополитові. Без погодження з князем у грудні 1594 р. Іпатій Потей і Кирило Терлецький – єпископ Луцький і Острозький виробили свої засади практичного укладнення унії (торчинські артикули), згідно з якими православна церква поступалася своїми догмами, якщо вони суперечили католицькій вірі, і повинна була підпорядковуватися Папі. К-В. Острозького надзвичайно обурювало те, що унія готується єпископами таємно від православної громадськості, її прийняття “князями церкви” для основної маси не тільки парафіян, але й священиків було повною несподіванкою. Унійний запал князя ще більше охолодив лист Александрійського патріарха Мелетія Пігаса від 8 березня 1594 р., у якому було пристрасне прохання не підтримувати з’єднання церков [21;135]. За короткий період з 3 червня 1593 р. до березня 1594 р. князь перетворився з прихильника унії на її палкого ворога. 11–12 червня 1595 р. на синоді в Бресті були прийняті остаточні умови унії. [21,137]. І хоча Іпатій Потей намагався запевнити його, що “без синоду и вЂдомости всеи братьи нашей молодшей, ровныхъ слугъ въ церкви божей, и иншого христіанства, а звлаща в. м. пановъ христианскихъ” об’єднання церков неможливе, і що згода на унію тільки самих Владик без згоди всіх вірних “толко порожня праца а огида наша была у овечокъ нашихъ” [10;582], Острозький не дав обдурити себе тими побожними фразами. Він дуже гнівно відреагував на пародію своєї ідеї і такий інтриганський спосіб проведення унії владиками, які, за його словами, “як христопродавець Юда з жидами, змовивши ся потайки, задумали всіх тутешніх благочестивих Християн без їх відомости кинути в погибель” [10;582]. Коли, при зустрічі з князем, що відбулась в Любліні в кінці червня 1595 р., Іпатій Потій з плачем припадав до його ніг, благаючи, щоб він сам взявся за справу унії та віддавав йому до рук унійні акти, які віз до короля, полишаючи на волю князя змінити їх чи знищити, Острозький не був настільки наївним, щоб сприймати всю цю сцену серйозно і, бачачи перед собою готові акти унії, підписані всіма владиками, розумів, що вже ні він, ні Потей не зможуть змінити їх на власну руку. Однак, залишаючись вірним своїм поглядам, поставив Потею ультиматум – умови з’єднання церков мусять бути погоджені із східними патріархами і обговорені на соборі за участю широкого загалу духівництва та шляхти [10;583]. Потей пообіцяв домогтися в короля скликання собору, але не виконав свого слова. Король не дав згоди на зібрання православного собору. І, очевидно, Терлецький та Потей самі не наполягали на цьому, розуміючи, що такий собор послужить лише для опозиції унії, а не для її проведення. У листі до К-В.Острозького король заявив, що собор непотрібний, коли вже владики заявили про унію, “бо дбати про спасеннє належить до їх пастирської власти і ми за ними, як за пастирями повинні йти, не питаючи, але чинячи, що вони кажуть” [10;591]. Тоді обурений нехтуванням його волі, К.Острозький написав до православного духовенства  гнівне “Обвіщеня”, що було видане  в острозькій друкарні  24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті “Константинъ Божією милостю княжа Острозскоє” засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ’ю і вважав своїм обов’язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів – “вовків в овечій шкурі”, які зреклися Східної Церкви і приступили до латинників, продавши своїх вірних, як Юда. Князь закликав Русь до відкритих виступів проти унії: рішуче стати в оборону своєї віри і не піти за зрадниками. “Що ж бо може бути більш безстидним і беззаконним, – гнівно запитував він – як се, що шість, або сім чоловік, змовившись по-злодійськи і вирікшися своїх пастирів, сьвятійших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибель всіх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних” [10;593]. Універсал князя загримів, наче грім, над головами уніатської конспірації. Наприкінці серпня того ж року К.-В. Острозький послав свого уповноваженого Каспера Лушковського на з’їзд протестантів Литви та Польщі, закликаючи до спільних дій проти короля, що зламав свою присягу на дотримання релігійної толерантності в державі. Князь запевняв, що при солідарнім та енергійнім опорі православних та протестантів уряд не наважиться ні на які насильства проти них. Зі свого боку він заявляв про готовність виставити проти тих, “хто наступає на шиї нашим вольностям”, власне 15-20- тисячне військо [50;125]. Якби прийшлося “на квалтъ”, – іронічно зауважував Острозький, – то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хиба числом ксьондзівських кухарок” [10;591]. Цей лист К.-В. Острозького до протестантів дуже роздратував короля. Коронний канцлер Сапіга поспішив застерегти і настрашити князя, написавши йому, що його лист “нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівських гадок”, може принести князю дуже прикрі наслідки [10;591]. Але це не злякало і не зупинило Острозького. Він намагався використати вагання Михайла Рогози, обіцяю­чи йому подарувати 25 сіл за неприйняття унії. Проте події розвива­лися вже незалежно від його волі. 25 вересня 1595 р. Потей і Терлецький виї­хали до Риму. У день Різдва Христового 1595р. Папа Климент VIII уро­чисто проголосив об’єднання митрополії Київської з Римом.

Тим часом Костянтин-Василь збирав навколо себе сили для боротьби з унією. Йому вдалося переконати виступити проти унії владику Львівського і Кам’янецького Гедеона Балабана, а також Перемишльського владику Михайла Копистенського. Князь прагнув створити сильний блок різних християнських вірувань, що з’явились на  ґрунті ре­формації з православними, який міг би протистояти політичній гегемонії католиків у Речі Посполитій. Про свої плани він проінформував Александрійського патріарха Мелетія Пігаса, який його цілковито підтримав.

Особливого значення у період боротьби з унією набув Острозький осередок культурних діячів, який був найактивнішим серед східних та південних слов’ян. Тут готувалися відповіді на антиправославні твори католицьких авторитетів (Петра Скарги, Бенедикта Гербеста),  були написані шедеври полемічної літератури: “Ключ царства нєбєсного” Г.Д. Смотрицького (1587), книга “О единой истинной православной вћрћ” В. Суразького (1588), перекладені з грецької на церковно-слов’янську та українську мову книги та послання відомих церковних діячів: Александрійського патріарха Мелетія Пігаса та Філадельфійського митрополита Гавриїла Севера. У 1594 р. знову, після 14-річної перерви, розпочала роботу друкарня. Для потреб друкарні в 1595 р. князь заснував папірняну мануфактуру. Крім Острозької, він підтримував друкарні і в інших містах. У 1592 р. при його сприянні була відкрита друкарня у львівському братстві. У ситуації кризи православ’я і масового відходу від нього маг­натських та шляхетських родів вони  значною мірою допомагали відроджен­ню православної церкви та української культури.

Князь офіційно виступив проти унії на сеймі 1596 p. і вніс також офіційний протест до книг гродських варшавських. Він не змінив своєї позиції під натиском королівського універсалу, виданого в червні 1596 року, а також особистого послання Зигмунта III, у якому король погрожував, що в разі неприй­няття князем унії, вірності його схизмі і ведення ним “яких-небудь махінацій” буде вважати його за особистого ворога. Костянтин-Василь оголосив уніатам нещадну війну. Він відіграв провідну роль на антиунійному синоді, що відбувся 6-9 жовтня 1596 р. в Бресті. За ствердженням посланця Римського Папи єзуїта Аркудіуса, саме князь керував усіма антиунійними акціями. Православний синод відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якій повідомляв, що православні нічого не мають проти злуки церков, “але унії, вчиненої на свою руку кількома “підозреними владиками”, не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів” [10;611]. Проте король проігнорував опозицію православних та всі їх декларації. Отже, Берестейська унія 1596 р., що проголосила нерівноправне об’єднання католицької та православної церкви, була в певному значенні запереченням Люблінського акту, побудованого на фундаменті релігійної толерантності. Посилення релігійного гніту викликало могутній протест з боку різних верств українського суспільства. Розпочався великий бій за власне духовне обличчя. “Ніколи така інтенсивна боротьба не велася в такій драматичній обстановці. Навколо падали матеріальні фортеці, на які можна було досі спирати свою віру в перемогу над обставинами, денаціоналізувалися цілі суспільні верстви, які несли до того часу прапор ідеї, падали разом із тим матеріальні засоби ведення боротьби, зменшувався гурт невігнутих під натиском сильнішого ворога, але прапор рідної культури, що мав вести націю, підносився над тим гуртом непідкупних оборонців, підтриманий все новими руками. Він плив через час і яснів все новими барвами духовних знайдень” [17;280]. Острозький культурно-освітній осередок під протекторатом князя стояв в авангарді цієї боротьби.

Винятково важливе значення для боротьби православних з унією мала опозиційна діяльність Костянтина-Василя та острозьких просвітників після Берестейського синоду 1596 року. У тому ж році з їх середовища вийшов опис Берестейського собору – “Ектезис”. Коли Петро Скарга видав трактат “Берестейський синод та його оборона”, в Острозі був опублікований твір Мартина Броневського “Апокрисис албо отповћдь на книжкы о сборћ Берестейском” (1598). Тоді ж у полеміку з єпископом Іпатієм Потеєм вступив анонімний учень острозької академії – Клірик Острозький, написавши в 1598 р. “Отпис на лист… Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа”. У тому ж році в Острозі був надрукований ще один визначний збірник полемічної літератури – “Книжица” (у десяти розділах), до якої було включено послання “Благочестивому господару Василию княжати Острозскому и православным христианом Малое России…” полум’яного Івана Вишенського.

Подальші дії князя після Берестейського собору були спрямовані на зміцнення і захист православної церкви. За його посеред­ництвом в Острозі була підписана угода між Гедеоном Балабаном і Львівським братством. Острозький зобов’язав Балабана порушувати пи­тання захисту грецької релігії на сеймиках у Вишні, Галичі, Кам’янці-Подільському, а також домагатися записів у сеймикових інструкціях, присвя­чених обороні православ’я. Згідно з домовленістю К.-В.Острозького з його зятем Криштофом Радзивілом такі ж самі пункти про оборону грецької віри з’явились в інструкціях синодів литовських протестантів. На сеймах 1597 та 1598 рр. з ініціативи князя делегації православних та протестантів одноголосно вимагали повернення православній церкві її давніх прав, зняття з посад владик, які прийняли унію і призначення на їх місце владик, вірних патріархові [21;148-149]. На початку XVII ст. князь Острозький, який наближався до свого вісімдесятиліття, дивував ще своєю енергією та наполегливістю в боротьбі з уніатами. На сеймі 1603 р. він домігся обрання на посаду архимандрита Києво-Печерської лаври (найбагатшого монастиря України того часу) Єлисея Плетенецького, який, заснувавши в лаврі школу та друкарню, розпочав перетворення цього монастиря на великий культурний центр. Незважаючи на свій похилий вік, князь і далі виконував свої військові обов’язки Київського воєводи. Це не дозволяло уніатам розгорнути в Києві та окрузі насильницькі дії проти православних. Тому у Наддніпрянщині вплив уніатів та католиків був значно меншим, ніж у Галичині. На сеймі 1605 р. під впливом натиску православних була прийнята конституція Релігії грецької, у якій проголошувалось, що жодний монастир або церква не можуть бути відібрані від православних і правослані священики не можуть бути примушені проти їх волі до послушенства уніатським єпископам [21;168]. У 1606 р. К.-В Острозький вдало використав для боротьби за права православної церкви рокош Зебжидовського під Сандомиром. Посланець князя архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький домігся, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються православної церкви. Враховуючи ситуцію великого незадоволення в країні, король погодився на їх реалізацію. На сеймі 1607 р. в конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано  вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств, наказано під загрозою штрафу в 1000 гривень протягом року повернути свої посади тим духовним особам, які займали кілька посад [21;169]. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було величезною заслугою політичних змагань князя.

Роль-Костянтина-Василя Острозького в засвоєнні надбань західно-європейської культури

Матеріальна та політична підтримка К.-В. Острозьким православної церкви, відстоювання її прав у запеклому протистоянні унії та католицизму були однією з найважливіших ланок боротьби за національне відродження. Проте діяти лише в цьому напрямку було недостатньо. Князь добре розумів, що інша сторонротьбиствердження української культури тісно пов’язана з розвитком світських культурно-освітніх закладів і полягає у  засвоєнні надбань “латинського” Заходу, оскільки негативне ставлення до прогресивної західноєвропейської культури  об’єктивно послаблює сили українського суспільства в його захисті національних інтересів. Отже, говорити про княз Острозькоготільки як про захисника православної церкви та культури, означає розкрити лише одну сторону його діяльності і свідомо обмежити усвідомлення його значення в розвитку національної культури. Більшість ортодоксів непримиренно ставилися до західної культури, підсвідомо переносячи на неї своє негативне ставлення до католицизму, щиро вважаючи, що “лакомство на

латинскую мудрость простоту и премудрость Божию бесчестит”, що необхідно “отклонить православных от черпанія воды от чужих ученій и предоставить им для питія воду от своих студениц и источников”, тому що “от чужого источника пиюще, смертоносна яда западныя схизмы упившиеся, ко мрачнотемным рымлянам уклоняются” [14;15-16]. Проте, якщо в релігії збереження догматів і традицій православного обряду спонукало до повного заперечення догматів і традицій латинського віросповідання, які не збігалися з твердженнями ортодоксальних ієрархів, то інші галузі духовного виробництва (філософія, література, мистецтво), навпаки, прагнули не до протистояння та заперечення, а до взаємодії та синтезування. Отже, боротьба з католицькою та уніатською церквою не означала для К-В.Острозького боротьби з “латинською” ренесансною культурою. Князь був активним прихильником взаємодії української культури із західноєвропейською.

У контексті  напрямку синтезування вітчизняних традицій з надбаннями Заходу винятково позитивне значення мала толерантна релігійна політика князя та його меценатська діяльність, спрямована на перетворення Острога у визначний центр ренесансної культури. Будучи опікуном і захисником православної церкви,  К.Острозький з повагою ставився до інших релігій. Його толерантність була наслідком

багатьох факторів. На позицію князя вплинула політична ситуація в Європі, найперше – загроза турецького завоювання, яка викликала у європейсь­ких народів прагнення єдності. Велике значення мало і його виховання в дитячі та молоді роки. Період правління Зигмунта І та Зигмунта II Августа  був часом релігійної толерантності у Речі Посполитій, яку називали “державою без кострів” та “гніздом не однієї, а всіх єресей”. Ще з дитинства Острозький бачив мирне співіснування людей різних вір. Це стало основою його толерантного ставлення до всіх конфесій. Навіть під час найзапеклішої боротьби з Берестейською унією князь не закрив жодного костелу на своїх землях. Навпаки, за свої кошти він відреставрував острозький костел та запросив сюди ксьондза В. Бежановського з Варшави. В Острозі, крім православних церков, діяли католицький костьол, мечеть, синагога, святині кальвіністів та аріан. При синагозі працювала вища  школа тлумачників Талмуду – “Ієшибот”, у якій викладав найвідоміший вчений єврейського світу Самуель Едельс (Маршуе).

При костелі працювала латинська школа. Коли після пожежі 1603 р. її приміщення сильно постраждало, учні тимчасово перейшли на навчання до слов’яно-греко-латинської акадамії, під опіку руських педагогів. Поети католицької та протестантсь­кої віри, як і православні письмен­ники, прославляли у своїх творах князя Острозького. Євангелісти складали на його честь хвалебні пісні. Кальвіністський письменник, що приховав своє ім’я під псевдонімом Клемент Полюс, присвятив київському воєводі книжку: ”Historia confederationis Polonicae…” (“Історія польської конфедерації”) (Вільно, 1596) [21;116]. Аріанин Еразм Отвіновський  у 1599 р. присвятив Острозькому свої “Przypowiesci Pana Naszego Jezusa Chrustusa z Xciag Nowego Testamentu krotko zebrane i teras nowo wydane” (“Притчі Пана Нашого Ісуса Христа з книг Нового Завіту коротко зібрані та нині ново видані” [21;116]. За словами Казимира Тишковського, Костянтин-Василь був “у кож­ному дюймі сином гуманізму і реформації і разом вільним громадянином шляхетської Речі Посполитої” [21;116].

Плідна патріотична праця князя на благо вітчизняної культури та позитивне ставлення до західноєвропейської культури, прагнення використати її досягнення в шкіль­ництві, просвіті та книгодрукуванні сприяли перетворенню Острога на процвітаючий центр освіти, друкарства та мистецтва. Острозька академія не тільки протидіяла  впливові на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, виховувала палких патріотів і оборонців вітчизняної культури, сприяла формуванню національної свідомості всього українського народу, але й була першим вищим навчальним закладом Східної Європи, у якій поєднання вітчизняної культури, виплеканої на основі візантійської духовності, та латинської культури отримало інституційну базу. Вона була побудована на зразок вищих католицьких та протестантських шкіл Західної Європи, зокрема, гімназії в сілезькому місті Бжег, заснованої в 1567 р. князем Єжи ІІ П’ястом, якого особисто знав К.-В. Острозький [29;24]. В академії тісно співпрацювали викладачі як греко-візантійської, так і латинської орієнтації, прихильники містико-аскетичного напрямку (Іван Вишенський, Іов Княгиницький), які  виступали проти засвоєння латинської науки, і представники просвітницького напрямку  (Даміан Наливайко, Євстафій Натаніель, Кирило Лукаріс, Никифор Кантакузин, Діонісій Раллі (Палеолог), Лаврентій-Зизаній Тустановський,  Мелетій Смотрицький), що використовували у своїй творчості ідеї західноєвропейських просвітників доби Відродження. Програма навчання в академії була дуже близькою до програм зах­ідноєвропейських вищих шкіл. Тут викладалися предмети класичного тривіуму (граматика, риторика, діалектика) і квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, астрономія), які становили на той час середній рівень освіти. Крім того, існують посередні свідчення про викладання в Ост­розькій академії вищих наук: філософії та богослів’я. “Нововведенням, яке невдовзі тріумфально увійшло в практику української шкільної освіти, стало паралельне вивчення граматики трьох мов – грецької, латинської та церковнослов’янської” [50;127]. У трактаті “Про єдність церкви Божої…” Петро Скарга радив князю відмовитись від викладання в Острозькій академії  церковно-слов’янською мовою. На його думку, “…не було ще на світі і ніколи не буде жодного університету та академії, у яких би проводилось навчання на іншій мові, крім грецької та латинської. А з слов’янської мови ніхто ще розумним (вченим) не був” [19;56-58]. Проте князь Острозький свідомо не погодився із П.Скаргою. З першого класу в академії поряд з грецькою вивчали церковно-слов’янську мову, а надрукування цією мовою Біблії довело всьому світові, що слов’янська мова, поряд з грецькою та латинською, також є мовою світової культури. Назва “слов’яно-греко-латинська” “відображала не так мови навчання, як загальну культурну орієнтацію академії, прагнення до синтезу слов’янської (кирило-мефодіївської та специфічно української) спадщини зі спадщиною візантійської та поствізантійської культури і зі здобутками культури латинської (католицько-протестантського світу)” [19;56-57]. Формування школи слов’яно-греко-латинського типу стало справжньою революцією в освітній православній традиції, уперше поєднавши на порубіжжі греко-слов’янського культурного ареалу і католицької Європи “візантійський Схід” із “латинським Заходом” [50;127].

При дворі К.-В. Острозького процвітала не тільки слов’яномовна, але й греко, – латино – та польськомовна література. У 1595 році тут була написана лицарська поема “Rozprawa przygod starego zolnierza” (“Розповідь пригод старого солдата”), у якій домінує мотив слави та щирий патріотичний пафос. Від імені старого воїна невідомий автор поеми захоплююче розповідає про бойові подвиги Костянтина Івановича Острозького,  який був шляхетним, сміливим, справним і до того ж “сердечним” лицарем і, неодноразово перемагаючи в битвах з татарами та Москвою, домігся безсмертної слави, що “миліша понад усе” [37;67]. Після придушення повстання К. Косинського 1593 р. придворний поет князя К.-В. Острозького – Шимон Пекалід,  бакалавр краківського університету, написав першу латиномовну поему “De bello Ostrogiano ad Pianteos cum Nisoviis libri quattuor” (“Про Острозьку війну під П’яткою з Низовцями”), видану в Кракові у 1600 році. Поява та контекст поеми були пов’язані не з призвичаєною до латини Галицькою Руссю, а з Волинню, де латинська вченість щойно спиналася на ноги” [51;157]. 15 грудня 1607 р. грек Георгій Михайлович Паламід, перебуваючи при дворі князя Острозького написав грекомовну поему про господаря Волощини Міхая Хороброго Вітезула [29,106].

Численні приклади співробітництва із Західною Європою бачимо в діяльності Острозької друкарні, що становила єдиний культурний комплекс із академією. До 1581 р. її очолив Іван Федоров, який добре орієнтувався у досягненнях західноєвропейського друкарства і використовував їх у острозьких стародруках. Наприклад, титул для “Книги Новаго ЗавЂта” (1580 р.) Іван Федоров запозичив з лютерівських перекладів «Книги повчань Страхових» (1533р.) та «Книги притч Соломонових» (1535 р.), виданих у друкарні Георга Рау в Вітенберзі. У процесі підготовки до друку “Книжки Събраніе вещей нужнЂйших…” –  першої в Україні книги для довідок, її автор Тимофій Михайлович користувався алфавітно-предметними покажчиками «конкордаціями» до кальвіністської Берестейської Біблії 1573 р. та до перекладу Нового Завіту 1577 р., здійсненого антитринітарієм Мартином Чеховичем. Титульна сторінка уславленої Острозької Біблії 1581 р. була взята Федоровим з нюрнберзького видання Біблії 1524 року (з гравюри Едгарда Шена). У Івана Федорова був навіть намір проілюструвати Біблію 150 гравюрами, надрукованими з мідних дошок, які повинен був виконати вроцлавський гравер Блазіуш Ебіш. Про це свідчить заява гравера від 6 червня 1578 р.[18;101]. І хоча  Федоров згодом відмовився від цієї угоди, оскільки прикрашена сюжетними ілюстраціями Біблія була б надто відмінною від рукописних східнослов’янських Біблій і острозьким видавцям не легко було б санкціонувати таке нововведення, і надрукування гравюр, для яких був потрібен окремий верстат глибокого друку, затягнуло б видання та підняло б його ціну книги, це ще один факт взаємозв’язків вітчизняних просвітників із західноєвропейськими майстрами. Добре знання І.Федоровим друкарської справи в Західній Європі відобразилось і в загальній композиції сторінок Острозької Біблії, у наборі тексту в два стовпчики, у розміщенні колонтитулів та колонцифр, характері ініціалів.

Діяльність В.-К. Острозького сприяла осягненню надбань західноєвропейської архітектури в Україні. Князь запрошував чимало іноземних будівничих, які відігравали провідну роль у розбудові його міст. Особливе місце серед  цієї когорти архітекторів  належить П’єтро  Сперендіо, який вперше згадується як громадянин Острога в грамоті 1591 року [1;60]. У документах XVI – поч. XVII ст. було виявлено чимало й інших імен острозьких зодчих: в акті 1603 р. розподілу володінь князів Острозьких згадуються муляри: Павло, Петро, Яков та Ян,  у списку парафіан острозького костьолу 1622 р. – Шимон, Давид, Войцех, Ярош, Андрис, у записах 1630 р. виявлено згадку про архітектора Себастіана [1;61,62]. Виховані на засадах західноєвропейської культури, ці майстри сприймали українську культуру, що стала їм рідною, як невід’ємну частинку свого духовного світу, та успішно переносили надбання ренесансного зодчества на місцевий ґрунт. Завдяки їм Острог відігравав роль своєрідного центру будівельної справи, який забезпечував потрібними фахівцями не лише свої найближчі околиці, але й чимало міст Волині. Саме в Острозі втілювались оригінальні вирішення просторових конструкцій, застосовувались передові технології будівельних матеріалів, створювались справжні шедеври, які визначали рівень розвитку архітектури того часу та її характерні особливості, обумовлені    взаємодією  місцевих традицій із досягненнями західноєвропейського ренесансного зодчества.

 Острог був справжнім ренесансним містом, з відцентровою системою планування вулиць, чіткою просторовою локалізацією земельних ділянок, так званих “пляців”, чому сприяло надання Острогу в 1585р. магдебурзького права. Свою резиденцію – Вежу Муровану, зведену в середині XIV ст. першими Острозькими князями, Костянтин-Василь перебудував у ренесансному стилі. Про те, що в к. XVI ст. в замку велись оздоблювальні роботи, свідчить лист князя від 2 липня 1599 р. до бецького каштеляна Севастіана Любомирського, у якому йдеться про мармур “до муру острозького”, що добували у Спізькому старостві. У листі К.-В. Острозький просив дозволити його мулярові Миколаю “виламати і витесати тих штук (каменю), яких він буде розмірів” [1;61]. У результаті перебудови сувора готична архітектура замку збагатилася новим ренесансним декором. Ренесансне архітектурне обличчя Острога підтверджувало статус культури міста, його широких зв’язків, було втіленням ідейної програми магната-мецената, не позбавленої прагнення надати рідному Острогу вигляду гуманістичної твердині, чого саме бракувало Луцьку і навіть Львову. У володіннях К.-В. Острозького – Дубні, Острозі, Старокостянтинові – сформувалась своя архітектурна школа з характерними особливостями, що не зустрічаються ніде, крім Волині.

Широке будівництво оборонних башт, замків, монастирів та церков, що велося у володіннях К.-В. Острозького, значно сприяло розвитку різноманітних художніх ремесел. Вітчизняні та іноземні муляри, різьбярі, гончарі, гаптарі та ремісники інших професій брали участь у оздобленні інтер’єрів церков та князівських замків, прикрашаючи їх кам’яними порталами, кахляними  камінами та печами, декоруючи стіни гаптованими тканинами. До сьогодні збереглося кілька високохудожніх творів, виконаних на замовлення К.-В. Острозького іноземними фахівцями. Серед них  два масивні латунні свічники, відлиті в 1576 р. гданським майстром Лукою Фріделянтом, які нині знаходяться в острозькому та в дубенському замках князя [12;33]. Очевидно меблі для замків виконувалися також іноземними майстрами, у яких набували досвіду місцеві ремісники.

Особливо цінною є золота медаль з високохудожнім реалістичним портретом В.-К. Острозького, що нині зберігається в Ермітажі. Майстерність, з якою виконаний портрет князя на аверсі медалі, та герб Острозького на її реверсі свідчать про високий професіоналізм художника. У Т.Кемпи є згадка про те, що старший син Острозького – Януш, після смерті батька завжди возив із  собою його “золоту посмертну маску” [21;92]. Скоріш за все, Януш возив не маску князя, а саме цю медаль, як слушно зауважено про це в монографії П.А.Ричкова та В.Д.Луця [38;143]. Яскрава індивідуальність рис обличчя князя, переданих без нівелюючої ідеалізації, із збереженням характерних особливостей, дозволяють припустити, що, можливо, портрет був виконаний на основі посмертної маски князя.

Костянтин-Василь сприяв розвитку музичної культури міста, яка з другої пол. XVI ст. набирала загальноєвропейських рис. Сам він виявляв велику любов і шану до музики і церковного співу, мав гарний голос, знав багато церковних псалмів та наспівів, дбав про церковні хори. За сприянням князя, окрім церковної, в Острозі розвивалась і світська музика. На одній з гравюр XVIII ст. автора К. Яблоновського зображений К.Острозький. який задумливо слухає гру лютняра [47;76]. У документах 1583 р. є згадка про придворного “музику світлого володаря Костянтина князя Острозького” – Лаврентія [29;21]. Очевидно при князівському дворі була музична капела, інструментальна чи вокально-інструментальна, як це велося при великих магнатських дворах. Коли до Острога приїжджали гості, їх аудієнції у князя супроводжувалися грою капели, до репертуару якої входила церемоніальна музика, популярні пісні й танці, що виконувалися під час свят на велелюдному дворі князя. На початку XVII ст. в Острозі функціонував цех скрипалів, який налічував 22 музиканти. Про це свідчить заява острозького бурмістра Ониська Романовича, зроблена ним 24 жовтня 1635 р в Луцькому гродському суді, про розміри податків, які збиралися з ремісників Острога [29;21]. Музика культивувалась в Острозькій академії. Спудеї академії становили ядро хору кафедрального Богоявленського собору [47;77]. Старанне плекання традицій вітчизняного хорового мистецтва призвело до створення своєрідного “Острозького наспіву” молитв, що виник у храмах міста в др. пол. XVI ст. і поєднував у собі характерні риси церковно-співочого мистецтва візантійського та західноєвропейського ареалу. Після київського наспіву він став найпопулярнішим місцевим варіантом,  який  в XVII ст. був широко відомий у всій Україні, Білорусі, зафіксований  в Росії.

Підтримка К.-В. Острозьким православної церкви, щедрі фундації православним монастирям та храмам сприяли розвиткові іконописного мистецтва. У другій пол. XVI – на початку XVII ст. Острог був одним з найбільших центрів іконописання в Україні. Про це красномовно свідчить податковий реєстр 1576 р., згідно з яким у місті працювало 6 малярів: Харитон, Лазко Гаврилович, Дашко, Духніч, Богдан та Федір. Очевидно, що всі вони були іконописці з широким полем діяльності. Іконописний осередок Острога, розгалужена діяльність якого охоплювала широку територію, не мав собі рівних на Волині і займав особливе місце поміж художніх центрів українських земель, поступаючись лише перед Львовом. До сьогодні збереглося кілька ікон, створених острозькими митцями епохи академії: “Юрій Змієборець”, “Богородиця Одигітрія”, “Різдво Богородиці” та ін. Очевидно, за князя К.-В. Острозького в Острозі з’явились ікони, привезені із Західної Європи викладачами Острозької академії. Вірогідно, що греки Євстахій Натаніель, Еммануїл Мосхопуло, Діонісій Раллі (Палеолог), і особливо Кирил Лукаріс та Никифор Кантакузен, що були в Україні протосинкелами (представниками) Олександрійського та Константинопольського патріархів, привезли з собою ікони, написані в стилі Відродження. Зокрема, у краєзнавчому музеї Острога зберігається ікона “Благовіщення” венеціанської школи XV ст., яка за легендою, була привезена до Острога Никифором Кантакузеном, колишнім проповідником собору Святого Марка у Венеції.  З ім’ям К.-В. Острозького пов’язують створення перших в Україні портретів ренесансного стилю, у яких індивідуальна характеристика особистості переважала над соціальною, а шляхетність і гідність портретованого вимірювались не їх походженням та багатством, але їх особистими якостями. При дворі князя працювали свої власні портретисти. Доказом цього може бути факт наявності багатьох портретів у францисканському монастирі в с. Межирічі до його касації 1868 року. Між іншими портретами там був і портрет легендарного ненажери секретаря К.-В. Острозького – Яна-Богдана Сусли [20;38-39]. Правдоподібно, що в Острозі діяв деякий час навіть цех малярів, що підтверджує реєстр віддавання цехами воску до парафіяльного костьолу 1624 року [1;64-65].

Позитивний вплив на розвиток портретного малярства мали твори іноземних майстрів, виконані на замовлення К.-В. Острозького. Про це свідчать, на жаль, нині вже втрачені парні портрети князя та його дружини Софії Тарновської, створені, очевидно, між 1553 та 1570 рр. західноєвропейським майстром школи Луки Кранах Молодшого, які були виявлені в 1883 р. в замку с. Новомалин, під Острогом дослідником П.А.Кітіциним [23;527-528. 24;714-716], а також портрет дружини Іллі Острозького – Беати Костелецької, також написаний у стилі  Луки Кранах Молодшого, який працював у середині XVI ст. при краківському королівському дворі. На сьогодні відомо декілька портретів Костянтина-Василя, а також зображеня інших членів його родини: батька – К.І.Острозького, синів -–Януша та Олександра, онучки – Анни-Алоїзи Ходкевич. І хоча більшість з них являють собою копії XVII-XIX ст., їх цінність як документа історії та явища культури, що віддзеркалював певну добу, важко переоцінити.

Замовлення К.–В.Острозького сприяли розвиткові в Україні такого характерного для доби Відродження виду меморіальної пластики, як скульптурні надгробки. Тісні контакти із скульпторами, що працювали в галузі меморіальної пластики, розпочались у князя з 1569 р., коли він замовив скульптурні пам’ятники  над похованнями свого тестя Яна Тарновського та його сина Яна Кшиштофа у кафедральному костьолі в Тарнуві. У 1570 р. був споруджений надгробок над похованням дружини князя Софії Тарновської, яка померла 1 липня 1570 р. невдовзі після народження свого сина Олександра. 7 серпня 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври над похованням свого батька Костянтина Івановича князь поставив величний монумент, рівного якому не було в той час в Україні. Це був характерний ренесансний надгробок з постаттю лицаря, що підіймається спершись на руку. Саркофаг з постаттю розміщався в тріумфальній арці, обрамленій знаменами, гарматами, мечами, списами та іншими атрибутами, які розповідали про військову славу гетьмана.

У грудні 1603 р. несподівано помер молодший син князя – Олександр. За легендою, він загинув від рук єзуїтів, що піднесли йому чашу з отруєним вином у Старокостянтинівському замку, коли молодий князь подорожував по Волині. Смерть свого наймолодшого сина К.-В. Острозький пережив особливо тяжко. З п’яти його дітей лише Олександр не перейшов у католицтво і брав активну участь у боротьбі проти католицької експансії в Україні. Активно допомагав своєму батькові відстоювати права Православної Церкви. Разом з ним очолював світське коло антиуніатського Берестейського собору 1596 р., виступав на ряді сеймів як поборник православних. З ним пристарілий князь пов’язував найбільші надії, сподіваючись, що син очолить після його смерті антикатолицький табір православних магнатів Речі Посполитої. Але Олександрові не судилося пережити батька. Він загинув у розквіті сил  “велий плач і жалость отцу же и чадом остави, найпаче же христианам, все бо бяху чающе помощь темъ получити въ бедах и гонениях, одержащих Христову церковь” [4;107]. Смерть князя Олександра була трагедією для всього народу, але найтяжчим особистим горем вона стала для старого князя. Над могилою улюбленого сина в Богоявленському соборі він збудував “чудовий пам’ятник з мармуру”, у якому представив Олександра у вигляді спочиваючого лицаря. “Гроб божий убраний коштовно на кілька тисяч, що і самі єзуїти дивувалися стоя на склепі, где княжата лежал” [4;138].                                        Олександр Острозький (1570–1603)

Олександр Острозький був одружений на католичці Анні Костчанці. Мав восьмеро дітей: 3 дочки і 5 синів. За звичаєм того часу, якщо шлюб був мішаний, хлопчики охрещувалися у віру батька, а дівчата – у віру матері. Отже дочки Олександра були охрещені за католицьким обрядом. Старша дочка Софія була замужем за Станіславом Любомирським, померла в 1622 році, середня дочка Катерина була замужем за Томашем Заморським, померла в 1643 році. Молодша дочка Анна-Алоїза була замужем за  гетьманом Каролем Ходкевичем, померла в 1654 році. Сини Олександра спочатку були охрещені за православним обрядом, доки був живий князь Олександр їх виховував православний священик Лаврентій Зизаній Тустановський. Але після смерті Олександра його дружина вирішила перехрестити синів у католицьку віру, хоча старці попереджали її, щоб вона не робила цього, оскільки згасне рід князів Острозьких. Анна не послухалась їхньої поради, і сталося так, що всі сини її померли один за одним дітьми або юнаками: Кшиштоф – у 1606 році, Олександр – у 1607 році, Василь – у 1615 році, Адам-Костянтин – у 1618 році, Павло-Януш – у 1619 році.

Останні роки життя К.-В.Острозького

Від глибокого потрясіння смертю Олександра, на початку 1604 р. старого князя розбив параліч, що віщувало його швидку смерть. У цей час, коли здоров’я К.-В.Острозького значно погіршилось і він лежав прикутий до ліжка, головним помічником і виконавцем волі старого князя став його старший син Януш.

Острозький, наскільки міг, спрямовував його діяльність на боротьбу з татарами, які в другій половині 1604 та протягом 1605 рр. неодноразово нападали на землі України, скориставшись перебуванням козаків у Московії в поході з Дмитрієм Самозванцем. У справі самозванця Григорія Отреп’єва, який, видавши себе за чудом врятованого сина Івана IV – Дмитра, намагався захопити московський трон, Костянтин-Василь та Януш зайняли вкрай ворожу до лжецаревича позицію. Вони завжди виступав проти різних політичних авантюр і не були зацікавлені у війні з Москвою: анархія на польсько-московському кордоні негативно позначилась би на економічному становищі їх київських земель. Дії, скеровані Острозькими проти Дмитра, були також реакцією на посольство Московського патріарха Іова, що прибуло до князя на початку 1604 року. Через посла Афанасія Пальчикова патріарх, виступаючи від імені всього Московського собору, просив не вірити і не підтримувати Дмитра, як єретика і

  Януш Острозький (1554–1620)

самозванця. Іов звертався до князя з проханням спіймати Отреп’єва і відправити до Москви [6;229]. Але у цей час “царевич” вже покинув землі Острозьких і перейшов спочатку в Гощу – до Габріеля Гойського, а потім – до Адама Вишневецького та Юрія Мнішека і разом з цими магнатами отримав майже благословення Зигмунта ІІІ на похід до Москви. Коли Острозький довідався про підтримку королем походу Лжедмитрія, у листах до Зигмунта, написаних 12 січня та 2 березня 1604 року, він спробував переконати короля, що претендент на московський трон є звичайним монахом, якого він знав як ченця ще під час його перебування в Дерманському монастирі, писав, що при Дмитрові знаходяться люди свавільні, які шукають у поході на Москву лише задоволення власних амбіцій [6;229]. Він жадав від Зигмунта, щоб той “загрозив бандитам і всім, хто приєднується до нього”, намагався переконувати польських магнатів не підтримувати “царевича”. Проте справа зайшла вже занадто далеко. Острозькі, як і інші противники “дмитріади”, вже не могли змінити збігу обставин: у листопаді 1604 р. “Дмитро” розпочав свій похід. Острозькі не змінили свого ставлення до нього навіть і тоді, коли  20 червня 1605 р. Дмитро сів на троні. На сеймі 1605 р. Януш виступив з різкою критикою політики короля щодо підтримки “царевича”, виявляючи  стійкість своїх переконань та політичну прозорливість, яку невдовзі підтвердили події безславного закінчення “дмитріади” та загибель самого Г.Отреп’єва  17 травня 1606 року.

Старого князя найбільше цікавили справи православної церкви та її боротьби з унією. Права православних захищав тепер на сеймах Януш. Перебуваючи в молоді роки при дворі австрійського цезаря Максиміліана Габсбурга, під впливом єзуїтів він прийняв католицизм, змінивши своє ім’я з Івана на Януша. Старший син Острозького посідав важливі державні посади: був волинським воєводою (1585–1593), каштеляном краківським (1593–1620), старостою білоцерківським, богуславським, переяславським, канівським, черкаським. Януш був тричі одружений. Від першої дружини він мав двох дочок. Старша Елеонора була замужем за Грирогієм Язловецьким та Яном Радзівілом, померла 1616 року. Молодша Єфросинія була замужем за Олександром Заславським, померла 1628 року. Друга жінка Януша – Катерина Любомирська дітей не мала. Від третьої жінки Теофіли Тарлувни Януш мав сина Яна-Володимира (1617-1618), який помер в три місяці.

Хоча Януш був ревним католиком, проте допомагав православним, виконуючи волю батька та свій синівський обов’язок. У родині Острозьких завжди велику роль  відігравала традиція, послушенство і покірність навіть дорослих дітей старому батькові. Від батька князь Януш успадкував толерантне ставлення до різних віросповідань. Допомога сина православним дуже тішили князя. Про це він написав у листі до Януша від 14 вересня 1606 р. : “Звеселяєш старість мою та загоюєш неміч мою, захищаючи серед цілості інших народних прав і цілість старожитної релігії шляхетного народу, від якого славу і пам’ять предків наших черпаємо” [21;114].

Останні місяці свого життя Костянтин-Василь Острозький присвятив примиренню свого сина Януша з вдовою князя Олександра – Анною з Костків, між якими точилися конфлікти за маєтки. Князь помер в ніч з п’ятниці на першу суботу посту 13 лютого (23 лютого за Юліанським календарем) 1608 р. [4;131]. До похорон, що відбулися 27 квітня  1608 р. у замковій Богоявленській церкві, невідомий автор написав пристрасний та патетичний панегірик – “Плач землі” за своїм вірним сином, віднайдений Н.М.Яковенко. “Яке велике голосіння й стогін чулися по всій Русі, коли він помер! ридало все, тужили села й гори….Повсюди виднілися тривога, плач і безмірне відлуння смерті; вдягли чорну траурну одежу люди всякого віку і всякого стану; замовкла німа і темна судова зала, що позбулася найсправедливішого судді; завалилися повсюди, немов за ударом небес, будинки; осиротіли покої, зведені з королівською пишністю і вправністю Дедала; тужить у розпачі саме місто; здаються оголеними всі храми, що їх він сам звик відвідувати. Ми втратили мудрого Володаря, справедливого суддю, мужнього і сильного воїна…” [51;253-254]. “Упокоївся в Бозі великий князь України, останній князь її…”[31; 8].

Його історична місія була завершена. Українська культура йшла своїм самобутнім шляхом, не розчиняючись у культурі Речі Посполитої і не ізолюючи себе від прогресивних надбань Заходу. У переламний момент історії, на рубежі XVI-XVII ст., коли перед нею постала загроза розчинитись у більш розвинутій культурі Західної Європи, князь Острозький виступив палким захисником її самобутності і разом з тим прихильником засвоєння здобутків латинського Заходу. Він розумів, що розвиток  духовного потенціалу народу неможливий без взаємодії з культурами інших країн. Щедра підтримка князем вітчизняних та іноземних митців, які плідно працювали в галузі освіти, друкарства, літератури, малярства, скульптури, архітектури, музики, декоративно-ужиткового мистецтва, проривала павутину ізоляції, сприяла синтезуванню слов’янської та візантійської спадщини з надбаннями Ренесансу та реформації. Тим самим відбувалось самоствердження української культури, її внутрішній творчий потенціал відкривався назустріч світові і зважувався на порівняння. Це викликало її могутній злет, що був би неможливим у тому разі, якби боротьба йшла тільки шляхом заперечень, а не шляхом з’єднання з духовною спадщиною Західної Європи. Цей напрямок культурного розвитку був продовжений у діяльності І.Борецького, І.Плетенецького, З. Копистянського, П. Могили та багатьох інших діячів київського осередку, до якого у 20-х роках XVII ст. перейшла з Острога естафета культурного поступу України

Список використаних джерел

Александрович В.С. Мистецьке середовище Острога епохи академії. // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів: Інститут українознавства ім.І. Крип’якевича НАН України, 1995. С. 59-68.

Балабушевич В.О. О дне смерти князя К.-В.Острожского. // Киевская старина, 1882- Т.4. – С.175-177.

Батюшков П.Н. Волынь. Исторические судьбы юго-западного края. Под ред. и изд. П.Н.Батюшкова. – СПб, 1888.

Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. – 2-ге вид. – Київ: Наукова думка, 1971. –199с.

Быков Н. П. Князья Острожские и Волынь. – Петроград, 1915. – 191с.

Broniewski M. Apokrisis abo odpowiedz na ksiazki о synodzie brzeskim 1596 r. –      Wroclaw: Wyd. J, Bylinski, J.Dlugosz,  1994.

Вишенський І. Твори. Пер. В.Шевчука. – Львів: Каменяр, 1980. – 247с.

Власьев Г.А. Князья Острожские и Слуцкие. // Известия русского археологического общества. – СПб, 1911, т. IV.

Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів та Гедиміновичів у XII –XVI ст.(історико-генеалогічне дослідження). – Львів, б/в, 1996. – 256 с. – С.123- 126.

 Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Львів: Наукове товариство імені Шевченка, 1905. – 704 с. Перевидання – Київ:Наукова думка, 1994. – Т.5.

 Дитерихс М.К. Острог и Острожское княжество. // Военно-исторический вестник. –1911. – Кн..7-8, 1912. – Кн. 1.

. Домбровский В.О. Острожская старина. // Киевлянин, 1840. – Кн. 1.

 Жолтовський П.М. Художнє лиття на Україні. – Київ:Наукова думка, 1973. – 131с.

 Жолтовський П.М. Український живопис XVII-XVIII ст.- К: Наукова думка, 1978. – 326с.

 Журко О. Князь Острозький: з історії життя та боротьби. // Дивокрай. Науково-краєзнавчий альманах. Південно-Східна Волинь. Вип.1.- Хмельницький, 1995. – С.52-58.

 Заєць А. Економічний розвиток Острога в XVI-першій пол. XVII ст.// Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1995. С.32-37.

 Зілинський О. Духова генеза першого українського Відродження. // Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1993. –  С.276-300.

18. Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – Львів: видавництво при Львівському Державному університеті видавничого об’єднання “Вища школа”, 1983. – 155с.

19. Ісаєвич Я.Д. Острозька академія як слов’яно-греко-латинський заклад. // Матеріали IV науково-практичної конференції “Острог на порозі 900-річчя”. – Острог: Науково-краєзнавче товариство “Спадщина” ім. князів Острозьких. – 1993. -С.56-58.

 20. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – Warszawa: Geberthner i Wolff, Krakow: G.Geberthner і spolka,1903. – 290s. – S. 28-41.

      21. Kempa T. Konstanty-Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i   marszalek ziemi wolynskiej. – Torun: Wydawnictwo Universytetu M. Kopernika, 1997. – 228s.

 22. Kempa T. Kniaziowie Ostrogscy wobiec idei wnii polsko-litewskiej w XVI wieku. // Острогіана в Україні та Європі. Матеріали міжнародного наукового симпозіуму (Велика Волинь. Т.23). – Старокостянтинів: Товариство дослідників Волині, Хмельницька обласна рада, Хмельницький інститут бізнесу. Старокостянтинівська районна рада і райдержадміністрація, Старокостянтинівська міська рада, 2001. – С. 12-23.

23.Китицын П.А. К портрету князя Константина Острожского.// Киевская старина. –  1883. – № 11. – С.527-528.

24. Китицин П. А. К портрету Софии Острожской. // Киевская старина. – 1883. – №11. – С.714-716.

25 (1527)-1608). // Острозька академія XVI-XVII ст. Енциклопедичне видання. – Острог: Острозька а. Ковальський М.П. Острозький кн. Василь-Костянтин Костянтинович (1526кадемія, 1997. – С.129-130.

26. Копистенский З. Палинодия. // Русская историческая библиотека. – СПб, 1878. – Т. 4. СПб. 1135-1136.

27. Максимович М. Письма о князях Острожских к графине А.Д.Блудовой. – К,1886.

28. Мицик Ю. “Postanowienie na akademiе ostrogska. // Острозька давнина. –Львів: Інститут українознавства ім.. І. Крип’якевича НАН України, 1995. – С.120-121.

29. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – К.: Наукова думка, 1990. –192с.

30. Нестеренко В.Г. Діяльність Острозького культурно-освітнього центру в контексті методологічних проблем історії української культури. // Філософська думка Острозького літературно-освітнього центру та її роль в духовному відродженні України (тези наукової конференції). – Рівне, 1993. – С.3-4.

31.Огієнко І.І. Князь Костянтин Острозький та його культурна праця. – Тенора: Українська православна громада, 1958. – 216 с.

32. Острозька давнина. Дослідження та матеріали. (гол.ред. Мицько І.З.). – Львів: Інститут українознавства ім.. І. Крип’якевича НАН України, 1995. –155с.

33. Paprocki S. Herby rycerstwa polskiego. – Krakow, 1858.- 486s.

34. Пасічник І.Д. Князь Василь-Костянтин Острозький (біля 1524/1525-1608). // Острозькі просвітники XVI-XX ст. – Острог: Університет “Острозька академія”, Українське історичне товариство, 2000. – С.5-16.

35. Перлштейн А. Несколько слов о княжестве Острожком. //Временник императорского московского общества истории и древностей российских. М.,1852. – Кн.14.

36. Предтеченский Н. Значение князя К. К. Острожского в истории западоруской церкви и народности. – Вильно, 1913.

37. Radyszewskyj Rostyslaw. Polskojezyczna poezija ukrainska od konca XVI do poczatku XVIII wieku. – Krakow: Wydawnictwo oddzialu Polskiej akademii nauk, 1996. – 282s.

38. Ричков П.А., Луц В.Д. Архітектурно-мистецька спадщина князів Острозьких. – Київ:Техніка, 2002. – 168 с.

39. Романовский Л.М. О Константине Константиновиче Острожском. //Труды третьего археологического съезда в России. – К., 1878. – Т2.

40. Саух Ю.П. Князь Василь-Костянтин Острозький. –Рівне: Волинські обереги, 2002. –244с.

41. Смотрицький Г.Д. Зри сия знамення княжати славного…// Библия сречъ книги ветхого и нового завета. Фототипическое переиздание текста с издания 1581 года. – Москва-Ленинград: Слово-Арт, 1988. – С.2.

42. Смотрицький Г.Д. Всякого чина православний читателю.// Українська література XIV-XVI ст. Бібліотека української літератури. Дожовтневий період.(гл.ред.Микитась В.Л.) – К.: Наукова думка, 1988. –462с.

43. Смотрицький Г.Д. Перша передмова до Острозької Біблії.// Українська література XIV-XVI ст. Бібліотека української літератури. Дожовтневий період.(гл.ред. Микитась В.Л.) – К.:Наукова думка, 1988. –462с.

44.Теодорович Н.И. Острожский уезд. // Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев:типография Почаево-Успенской лавры, 1889. – 1118. – С.642-648.

45. Уманец Ф. М. Князь К.-В. Острожский. // Русский архив, 1904. – Т.4.

46. Харлампович К. Острожская православная школа (Историко-критический очерк). //  Киевская старина. – 1987. – май. Т.57. – С.179-180.

47. Цалай-Якименко А., Ясиновський Ю. Музичне мистецтво давнього Острога. //Острозька давнина, Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1995. – С.74-88.

48.Четиркин В.Ф. Князь Константин Константинович Острожский. // Странник, 1882 – ноябрь-декабрь.

49. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – Київ:Наукова думка, 1993. – 414с.- С.87-94.

50. Яковенко Н.М. Василь (Костянтин) Острозький. // Історія України в особах. Польсько-литовська доба.- Київ: Видавництво “Україна”, 1997. – С.119-128.

51. Яковенко Н. М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К: Критика, 2002. – 416 с.

Інші записи:

Не знайдено