У даній статті аналізується історичний розвиток норм кримінального права періоду IX-XVI ст., що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна.
The historical development of criminal law in period of IX-XVI centuries is analyzed in this article. Involving responsibility for the willfull destruction or damage to property during the IX-XVI centuries.
Ключові слова: злочин, потерпілий, знищення майна, пошкодження майна, підпал, кваліфікуючі ознаки, кримінальне право.
Keywords: crime, victim, destruction of property, damage to property, arson, qualifying features of a crime, criminal law.
Постановка проблеми
Той факт, що відповідальність за знищення або пошкодження майна була передбачена на всіх історичних етапах розвитку кримінального права України можна пояснити тим, що розвиток кримінально-правових норм, які спрямовані на охорону власності, був і є невід’ємною частиною розвитку кримінального права в цілому. У зв’язку з цим виникає необхідність у дослідженні історії розвитку норм кримінального права, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, що допоможе нам виявити позитивні та негативні сторони у нормотворчій діяльності попередніх років, та уникнути помилок в майбутньому.
Аналіз досліджень та публікацій
Дослідженню історичного розвитку норм, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, в контексті українського кримінального права саме українськими вченими-правознавцями приділено небагато уваги. Так, дане питання розглядалось, щоправда фрагментарно, у працях І. О. Малиновського, З. І. Боярської, А. В. Сакун, Р. О. Бондарчука, А. С. Чайковського, О. Л. Копиленка, В. В. Кривоноса, В. В. Свистунова, Г. І. Трофанчука та ін. Проте, незважаючи на це, в сучасній науці кримінального права досі відсутні грунтовні дослідження еволюції норм зі знищення чи пошкодження майна в історії кримінального права України, не проведений порівняльний аналіз відповідальності за ці злочини у різних історичних епохах.
Метою даної роботи є вивчення історичного розвитку норм, що передбачають кримінальну відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, а також здійснення порівняльного аналізу відповідальності за даного виду злочин на різних історичних етапах розвитку кримінального права України.
Викладення основного матеріалу.
Історія розвитку норм українського права сягає глибини століть і бере свій початок ще з часів Київської Русі, де історично першим і найголовнішим джерелом права Київської Русі була Руська Правда. Залежно від змісту списків вона ділилась на три редакції: Коротку Правду, Поширену Правду і Скорочену Правду, основним завданням якої була охорона приватної власності. Руська Правда не знала поняття злочину і покарання за злочин як такого. Злочини, що згадуються в Правді називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Тут суб’єктом злочину міг бути будь-хто, крім раба. Суб’єкти злочину відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство. У Правді розрізнялося три види злочинів: державні злочини, до яких належали повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот; злочини проти особи, до яких відносилися вбивство, тілесні пошкодження, побої; майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків. Так, наприклад, встановлюється Руською Правдою кара за псування межі і «перетеса», засіченого на дереві, за яке власник речі міг вимагати повернення її від невласника, який заволодів річчю з виплатою компенсації за користування [1, с.46]. Знала Руська Правда і відповідальність за знищення або пошкодження інших видів чужого майна. Так, п. 5. Короткої Руської Правди передбачає, що якщо хтось заламає спис, чи щит або зіпсує одежу, і господар захоче їх залишити у себе, то йому за псування компенсувати грошима [9, с.25]. За знищення знака власності на бортних деревах винний сплачував штраф у розмірі 12 гривень [2, с.26]. При цьому будь-який штраф, як покарання за злочини, вчинені знищенням або пошкодженням чужого майна, складався з двох частин: одна вносилася на користь князя (держави), а інша, як компенсація за спричинені збитки — потерпілому. Пунктом 84 Розширеної Руської Правди від умисного знищення охоронялись свійські тварини такі як кінь чи рогата худоба, що означає, перш за все принцип захисту приватної власності, на яку здійснювався замах. А той факт, що за пошкодження меж князівської землі селянин-смерд підлягав потоку і пограбуванню, а натомість, за порушення меж і розорювання селянської землі встановлювався тільки штраф є яскравим виявом права феодального привілею [8, с.56] і підтвердженням панівного становища феодального класу на Київській Русі. Що ж до відмежування знищення або пошкодження майна, передбаченого різними статтями Правди, то воно залежало в першу чергу від предмету злочинного посягання, соціального статусу суб’єкта вчинення злочину та потерпілого.
Не залишився поза увагою Руської Правди підпал як спосіб знищення чи пошкодження майна. Так, ст. 83 Розширеної Руської Правди (За Троїцьким списком) зазначає: Если [кто] подожжет гумно (місце зберігання зібраного урожаю, що належало до основного комплексу господарських та житлових побудов [10, с.79]), то [выдать] его на поток, а его имущество для конфискации, сначала выплатить [потерпевшему] убытки, а остальным при потоке распоряжается князь. Так же [поступать], если кто-либо подожжет двор [9, с.32]. Тут, община не тільки не допомагала винному в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми «на потік та пограбування». Дане покарання вважалося найтяжчим і застосовувалось також за казнокрадство та розбій.
Особливістю об’єктивної сторони вчинення злочинів, передбачених Руською Правдою було й те, що майже всі тогочасні злочини вчинялися способом активної форми поведінки, яка називалась дією. Наприклад, знищення майна – способом підпалу, розламування, зсічення, зарізання (тварини).
За період перебування українських земель у складі Галицько-Волинського князівства норми права не зазнали значних змін. Це пояснюється тим, що період існування Галицько-Волинської держави відзначався постійними міжусобними війнами та військовими походами проти зовнішніх ворогів, що було характерним для всіх тогочасних держав Європи, тому керівники — князі не дуже опікувалися розвитком кримінального права [3, с.121].У зв’язку з цим джерелами права в Галицько-Волинському князівстві продовжували залишатись звичаї, Руська Правда, князівське законодавство, церковне право, з’явилось новее джерело – магдебурське право. Застосування звичаїв та Руської Правди в Галицько-Волинському князівстві не мало відмінностей. Вона не втратила свого значення і з розпадом України-Русі.
Починаючи з 1497 р. на території українських земель діяв Судебник Казимира, який не залишив поза своєю увагою й охорону чужої власності від її пошкодження або знищення. Тут передбачається відповідальність за підпал (статті 7 та 9), неповернення боргу через втрату майна (ст. 55), потраву худобою посівів (ст. 61), пошкодження чи знищення межових знаків земель (заорювання та перекошування меж та границь) (ст. 62). Так само як і в Руській Правді підпал вважався особливо тяжким злочином проте відповідальність за нього була тяжчою – смертна кара. Окрім Руської Правди, Судебника Великого князя Казимира 1497 р., звичаєвого права на території українських земель, що перебували у складі Великого князівства Литовського діяли Литовські Статути: Перший – в редакції 1529 р., Другий – 1566 р., та Третій – 1588 р., які теж не залишили поза своєю увагою охорону майна від його знищення або пошкодження. За Литовськими Статутами суб’єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, які досягли 14 років (за Литовським статутом 1566 р.) або 16 років (за Литовським статутом 1588 р.) [2, с.95]. В якості об’єктів даного правопорушення Литовські Статути згадують: “езъ”, гать, млынь, гребля, гнѣздо, перевѣсъ, лоза, дерево, дерево бортное, пуща, принады для птицъ і т.д. Влучно зауважив І. О. Малиновський, що характерною ознакою даних предметів посягання є те, що вони складають майно, що перебуває на відстані від житла людського [4, с.161]. Так, наприклад, ст. 8 Литовського Статуту в редакції 1529 р. передбачає охорону меж шляхтичів від умисного пошкодження: «Если бы шляхтич испортил границу владений другого шляхтича или сжег ее, насильно вырубил или как-нибудь иначе испортил и это было бы доказано, тогда нарушитель должен заплатить обиженному двенадцать рублей грошей, а если бы перепахал межу, тогда три рубля и столько же штрафа». Санкції за подібного роду злочини носили грошовий, компенсаційний характер і їх розмір часто залежав від правового чи соціального становища суб’єкта вчинення посягання, адже ч. 2 цієї ж самої статті говорить: «если бы крестьянин крестьянину это сделал, то крестьянину рубль грошей и столько же штрафа. А, кроме того, испорченную им границу или межу обязан будет исправить, как было» [5, с.74].
Дуже часто розмір компенсації залежав від цінності пошкодженого предмета.
Не залишили поза своєю увагою Литовські статути й охорону чужого майна від знищення або його пошкодження способом підпалу. Так, ст. 13 Першого Литовського Статуту передбачає відповідальність за знищення або пошкодження майна також шляхом підпалу.
Не змінилось покарання за знищення або пошкодження майна і з прийняттям Другого Литовського Статуту 1566 р. та Третього – 1588 р., в яких передбачались такі ж штрафні покарання за знищення або пошкодження чужого майна як і в Першому. Так, наприклад, в ст. 7 Розділу 10 Литовського Статуту 1566 р. зазначено: «Естли бы хто кому озеро або сажовку або ставъ зволочилъ, або млынъ зжогь, ѣзъ порубалъ; таковый оному маеть платити кгвалтъ дванадцать рублевъ, а шкоду предсе оправити» [7, с.126]. «Хто бы кому соколье гнездо сказилъ або подрубалъ, або умысльне соколы под гнездомъ помкнулъ, або з гнезда соколы молодые побралъ, а то будеть на него водле права слушне переведено, тогды тому, в чией пущы тое гнездо скажено, маеть заплатити шесть рублей грошей» [6, с.130].
Зважаючи на вид та розмір санкцій за вчинені правопорушення, складно назвати їх кримінально-карними, оскільки всі вони носять переважно компенсаційний характер, де винна сторона відшкодовує потерпілій шкоду майнового характеру. Саме, тому, на нашу думку, дані діяння носять переважно цивільно-правовий, компенсаційний характер, а винний підлягає цивільно-правовій відповідальності у формі відшкодування майнової шкоди, завданої потерпілій стороні. У зв’язку з цим, у даному випадку доцільно було б погодитись з думкою М. І. Колоса, котрий норми розділу Х Статуту “Про лови, про пущу і про дерево бортне” не відносить до норм кримінально-правового характеру [3, с.134].
У період чинності на території українських земель Литовських статутів, розмежування між умисним та неумисним знищенням або пошкодженням майна було відсутнім. Так, тут протиправне діяння виражається у формах «зжогь», «испортил», «порубалъ», «сказилъ» або «подрубалъ», «вырубил» «как-нибудь испортил». Тут не згадується форма вини: умисно чи необережно винна особа порубала, спалила чи зіпсувала майно. З наведеного вище випливає, що ці правопорушення не мали корисливої цілі, що ціль єдина цих правопорушень — спричиненя шкоди іншому. Преступное деяние можеть происходить и “кгвалтовне” и «таемнымь злодейскимь обычаемь». Съ внутренней стороны различаются деяния умышленныя и неумышленныя; часто не упоминается объ умышленности или неумышленности» [4, с.161] — писав І. О. Малиновський. Лише ІІІ Литовський Статут відокремлює умисний підпал лісу чи дерева (умыслнѣ кого вытискаючи, сосну со пчолами зжогъ), та з необережності, де в першому випадку, на думку І. О. Малиновського, діяння буде кримінально-карним, а в другому — вчинене з необережності — не буде [4, с.162].
Висновки.
Таким чином, період з ІХ по ХVI ст. є періодом виникнення кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна у вітчизняному кримінальному праві. Для нього характерна казуїстичність, відсутність поділу на галузі цивільного, адміністративного, кримінального права. У зв’язку з цим відсутнім тут було й визначення самого поняття «злочин», замість якого будь-яке протиправне діяння за Руською Правдою називалось «обида», а пізніше, в Литовських статутах «заподіяння шкоди», «проступок», «ґвалт», «кривда», «лиходійство», «виступ». Відсутніми були й кваліфікуючі ознаки даного злочину. В даний період розмежування протиправних діянь здійснювалось лише за предметом посягання, розмір та вид санкцій за які був залежним від соціального статусу суб’єкта посягання та потерпілої особи.
Список використаних джерел
- Боярська З. І. Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / З.І. Боярська. – К.: КНЕУ, 2001. – 280 с.
- Історія держави і права України: Навч. посібник / [А. С. Чайковський, В. І. Батрименко, О. І. Гуржій та ін.]; за ред.. А. С. Чайковського / Київ, 1997. – 240 с.
- Колос М. І. Кримінальне право в Україні (Х — початок ХХІ століття): моногр.: [у 2 т.] / М. І. Колос. – К.: Острог, 2011. – Т.1: Освіта, наука, законодавство. – 448 с.
- Малиновській І. О. Учение о преступленіи по Литовскому Статуту / І. О. Малиновській. – С.-П.: Типографія Императорскаго университета св. Владиміра, 1894. – 487 с.
- Статут Великого княжества Литовского 1529 года. Минск. АН БССР. 1960 г. – С. 74: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.vostlit.info/ Texts/Dokumenty/litva.html
- Статут Великого княжества Литовского 1588 года. / Подг. О.Лицкевич. – Мн., 2002-2003. – С. 130: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://starbel.narod.ru/statut1588.htm.
- Статут Вялікага княства Літоўскага 1566 года. — Мінск, 2003. — С.126. За виданням 1855 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm
- Терлюк І. Я Історія українського права від найдавніших часів до XVIIIстоліття. Навчальний посібник з історії держави і права України / І. Я. Терлюк. – Львів: 2003. – 156 с.
- Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. / [ А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко., В. В.Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук]. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.
- Чистяков О. И. Российское законодательство X–XX века: в девяти томах / О. И. Чистяков. – М.: Юрид. лит., 1984.– Т. І. Законодательство Древней Руси. – С. 79.