У статті розглянуто генеалогію антиутопії на фоні соціокультурних подій у XX – на початку XXI ст., на основі дослідження витоків ідей утопії, як фундаменту зародження антиутопічної течії. Здійснено спробу охарактеризувати особливості обох жанрів та їх взаємозв’язок.
Ключові слова: утопія, антиутопія, тоталітарний режим, гуманізм.

XX ст. зі своїми бурхливими подіями сколихнуло весь світ та стало знаковим в історії людства. Блискавично розвивається техніка, досліджується людська природа, як в біологічному, так і у психологічному аспектах. Проте, якщо раніше виголошувались ідеї про створення суспільства «всезагального щастя», то ці часи перевертають світогляд та уявлення людини.

На противагу утопії виникає антиутопія, яка хоч існувала ще кілька століть тому проте не привертала стільки уваги. Концепції, які висувають антиутопісти спочатку не сприймаються і гостро критикуються з боку прихильників утопії. Після війн та революційних подій століття антиутопія займає провідне місце. Виникає своєрідний літературний жанр, де науковці, письменники завзято полемізують, щодо можливого устрою світу.
Письменники і філософи різних епох намагались у своїх працях описати державу, або ж цілий світ, де б всі люди були щасливими. Метою такого суспільства було б прагнення до миру та порядку, тобто загального благополуччя. Побудувати суспільство загального щастя здавалось справою не складною: достатньо розумно сконструювати нерозумну світобудову, все розставити по своїм місцям – і земний рай затьмарить рай небесний. На щастя, довгий час всі спроби реалізувати утопічні мрії завершувались провалом: людська сутність вперто боролась зі всілякими намаганнями розуму ввести її в раціональне русло, впорядкувати те, що погано піддається впорядкуванню. Слово «утопія» з’явилося з волі англійського письменника і громадського діяча Томаса Мора, який назвав написану латиною в 1515–1516 роках книгу «Утопія», утворивши це слово з двох коренів «и» і «topos» (тобто місце, якого ніде немає), або ж з інших коренів – «ен» – благо і «topos» – місце (тобто блаженне місце).
З давніх часів історія утопії тісно переплелася з легендами про «золоте століття», про «острови блаженних», а також з різними теологічними і етичними концепціями. А вже у часи античності і в добу Відродження вона набула форми опису досконалих суспільств, які начебто існували десь на землі або які існували в минулому. В XVII–XVIII ст. велике поширення отримали різні утопічні трактати і проекти соціальних і політичних реформ.
У середині XIX століття, а особливо в XX столітті, утопія все більше перетворилася на специфічний жанр полемічної літератури, яка була присвячена проблемі соціальних цінностей. Зі всіма війнами та пошестями, які очікували на нас у цій епосі, людство холерично почало конструювати різні за своїм змістом та реальністю концепції ідеального суспільства. Це мало вплив не тільки на суспільно-політичне становище світу, а й знайшло своє вираження у мистецтві. Найактивніше утопічні ідеї обговорювались у літературній сфері. Письменники створювали твори, де описувалося одне з подібних суспільств, що підштовхувало інших авторів довершити або спростувати «ідеальну державу» свого колеги. В результаті цієї літературної полеміки і виник такий літературний жанр, як роман-антиутопія.
Утопія як літературний жанр – це абстрактна модель ідеальної соціальної системи, що відповідала уявленням письменника про гармонію людини і суспільства. Еволюційний огляд утопії дозволив простежити жанрові перетворення, яких зазнала утопічна література протягом століть. Розвиваючись спочатку як публіцистичний та науковий трактат (Платон «Держава», Т. Mop «Утопія», Т. Кампанелла «Місто Сонця», Ф. Бекон «Нова Атлантида»), утопія, починаючи з XVIII століття, стала дійсно художнім твором і найчастіше виступає в жанрі роману (Д. Дефо «Робінзон Крузо», Л.-С. Мерсьє «2240 рік», Дж. Свіфт «Мандри Гулівера», Е. Беламі «Через сто років», В. Морріс «Звістка нізвідкіля»).
Найголовнішою проблемою утопічної літератури у XX столітті стала проблема здійсненності-нездійсненності утопії, яка і призвела до появи антиутопії. Тобто письменники почали задумуватись над втіленням своїх ідей у реальність. Висувались різні теорії, будувались концепції щодо створення такої держави, що загалом змусило поставити питання: а чи справді таке суспільство зробить людей щасливими? На основі цього й розвиваються антиутопічні ідеї.
Антиутопія – це ідейна течія, яка на противагу утопії ставить під сумнів можливість досягнення соціальних ідеалів і встановлення справедливого суспільного ладу.
XX ст. є особливим етапом у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії – настільки він є насиченим різноманітним змістом.
Досить лише згадати те, що у XX ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперування інформацією, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації.
У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через Інтернет) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно.
Першими небезпеку трансплантації творчих фантазій зі світу видумки в реальність, небезпеку перетворення самого життя у великий утопічний витвір відчули письменники: «в епоху тріумфу утопічних проектів, коли тільки мрія раптом перестала задовольняти розум людини, з’являється нове, велике протиставлення – антиутопія» [8, C. 23].
Першими антиутопіями у довідковій літературі називають трактат Т. Гоббса «Левіафан» (1651), роман С. Батлера «Еревуон» (1872). У своєму трактаті Гоббс «Левіафаном» називає державу. Основна ідея полягає в тому, що спочатку людям жилось погано, тому вони об’єднались і створили державу. Вони створили «Левіафана» заради своїх суспільних інтересів і тому, віддали йому все, що мали. Тому ця держава претендує не лише на їхню прихильність та верховенство над ними, а й на внутрішній світ, релігійні переконання [9].
Актуальним залишається питання, коли виникла антиутопія. Є. Замятін розглядав антиутопію виключно як художній феномен XX століття, попередником якого був Г. Уеллс, автор соціально-фантастичних романів [4]. Е. Баталов, Д. Кейтеб, Ю. Кагарлицький та деякі інші дослідники жанру вважають, що антиутопія формувалася поступово, коли стали піддаватися критиці принципи й ідеї, які мали фундаментальне значення для утопії. Визначальну рису жанру Ю. Кагарлицький пов’язує з кризою історичної ідеї, чим і пояснюється активне поширення антиутопії в XX столітті – в ній відбивається будь-яка загроза, з якою стикається людство [2, C. 112].
Вперше термін «антиутопія» (англ. dystopia, anti-utopia) був введений англійським філософом і економістом Джоном Стюартом Мілом в 1868 році. Проте в сучасній науці з’явилося багато інших визначень цього жанру. Є. Шацький наводить різні визначення утопії зі знаком мінус: негативна утопія, антиутопія, дистонія, какотопія та інші. А у вітчизняному літературознавстві поширилися терміни «негативна утопія» і «антиутопія» [1, С. 69].
Полемічним є кардинальне питання про генетичне коріння антиутопії. Сучасних дослідників цікавить передусім співвідношення антиутопії з утопією, її вивчають у плані спадкоємності і боротьби ідей утопістів, вважаючи витоком жанру «Утопію» Т. Мора, яка походить від «Держави» Платона. Однак інші дослідники – Ф. Кессіді, Т. Чернишова, Ю. Латиніна – ведуть генеалогію жанру від іще давніших коренів – від міфів, народних легенд, найдавнішої форми суспільної свідомості, тому що в міфах багато понять «мислилися не окремо й однозначно, а парними антитезами, тобто через зіставлення і протиставлення кожного поняття зі своєю протилежністю» [5, C. 180]. Такими є передусім міфи про золотий вік. Тут антиутопічний компонент висувається на перший план, бо в них розповідається не стільки про щасливе існування людей, скільки про катастрофу, яка їх спіткала. Таке співвідношення утопічного й антиутопічного компонентів зберігається і в античному епосі («Роботи і дні» Гесіода, «Тімей», «Критій» Платона).
Огляд проблеми в історичному розвитку дає змогу стверджувати, що антиутопічність, яка бере свій початок у міфології, в своєму багатовіковому розвитку трансформується в антиутопізм, який, у свою чергу, владно входить у різні літературні жанри (сатирична комедія, філософська драма, філософсько-сатиричний роман, соціально-фантастичний роман тощо), розширюючи тим самим передумови для виникнення літератури антиутопії.
Біля витоку антиутопічних ідей XX ст. стоїть, звичайно, Достоєвський; він полемізує з утопіями, які поки оволоділи лиш розумом, а не життям, – з баченням «кришталевого палацу», з метафізичною брехнею Великого Інквізитора, найбільш імпозантного провісника перевлаштування людства «по новому ладу» («Брати Карамазови») [6, C. 90].
До антиутопії першої половини XX століття традиційно відносили романи «Ми» Є. Замятіна, «Сонячна машина» В. Винниченка, «Котлован» А. Платонова, «Дивний новий світ» О. Хакслі, «Безглузда погоня» Ф. Уорена, «1984» Дж. Оруела. У XX столітті антиутопія отримала ще більше поширення.
Антиутопія виникає та розвивається на основі утопічних ідей. При спробі реалізувати хоча б один утопічний замисел стає зрозуміло, що для людства це не принесе нічого хорошого. Адже таке суспільство може існувати лише на папері, а не в реальному світі. Таким чином виник жанр антиутопії, який, у зв’язку з бурхливими соціально-політичними подіями, поширюється з нечуваною швидкістю.
Отже, антиутопія виступила гуманістичною критикою захоплення людства технічним прогресом, пересторогою людству стосовно можливих негативних наслідків неконтрольованого наукового прогресу.
Список використаної літератури

1. Білий О.В. Антиутопія [Текст] / О.В. Білий // Українська літературна енциклопедія: В 5 Т. – К.: Голов. ред. УРЕ ім. М.П. Бажана, 1988. – Т. 1. – С. 69.
2. Кагарлицький Ю. Що таке фантастика? [Текст] / Ю. Кагарлицький. – М.: Художня література, 1974. – 352 с.
3. Лазаренко О. Вперед смотрят: (О романах-антиутопиях О. Хаксли, Дж. Оруэлла, А. Платонова) [Текст] / О. Лазаренко / Підйом. – 1991 – N9 – С. 233-239.
4. Ланін Б.А. Антиутопія в літературі російського зарубіжжя [Електронний ресурс] – Режим доступу до статті: http://netrover.narod.ru/lit3wave/1_5.htm;
5. Латинина Ю. В ожидании Золотого Века. От сказки к антиутопии [Текст] / Ю. Латинина / Октябрь. – 1989. – N6 – С.177-187.
6. Рабинович В. Ф.М. Достоевский и О. Хаксли. Некоторые аспекты социально-философических поисков [Текст] / В. Рабинович / Содержание и форма в языке и литературе. – Свердловск: УрГУ, 1987. – С.80-92.
7. Романчук Л. Утопії і антиутопії: їх минуле, сьогодення і майбутнє [Текст] / Л. Романчук. – Поріг. – 2003. – №2.– С. 49-53.
8. Теплинський М. З історії російської антиутопії // Література. – 2000. – № 10. – С. 23-35.
9. Черненко О. Антиутопии и размышления об обществе будущого / О. Черненко [Електронний ресурс] – Режим доступу до статті: propaganda-journal.net/5321.html