Статтю присвячено аналізу еволюції позиції Боліваріанської Республіки Венесуели на міжнародній енергетичній арені впродовж ХХ століття. Pозкрито процес розвитку державної моделі Венесуели, що спирається на потужну нафтову промисловість, а також зв’язок між коливанням цін на нафту і державною політикою країни.

Ключові слова: енергетична політика держав, зовнішня політика Венесуели, нафта, нафтоетатична модель, Уго Чавес.

The article is devoted to the analysis of the evolution of the position of Bolivarian Republic of Venezuela in the international energy arena during the XXth century. The development of Venezuela’s state model, based on the powerful oil industry is revealed, as well as the relationship between the fluctuations of oil prices and government policy.

Keywords: state energy policy, foreign policy of Venezuela, oil, oil-state model, Hugo Chavez.

У XX століття Венесуела вступила з тягарем важких політичних проблем, несприятливою економічною ситуацією, а також з наявністю конфліктів територіального характеру. Проте одночасно в країні почала формуватися так звана нафтоетатична модель, яка значною мірою покращить економічне становище держави.

Суть цієї моделі полягала в наступному: уряд укладав контракти про позики з європейськими та північноамериканськими компаніями, які натомість отримували вигідні концесії. Така модель призвела до двох важливих наслідків: по-перше, економіка країни, хоча і деякою мірою покращилась, ставала більш залежною від  доходів нафтової промисловості, а по-друге, почали формуватися політичні інститути і механізми, які працювали над збереженням стабільності в державі задля забезпечення сприятливих умов для роботи нафтових компаній, а отже і для експорту нафти закордон. Протягом XX століття ця модель піддалась  значним змінам, зберігаючи,тим не менш, основні властиві їй риси. Розглянемо детальніше цей процес.

У 1914 р. американська енергетична компанія «Caribbean Petroleum» відкрила гігантське родовище нафти в районі озера Маракайбо (Maracaibo) на півночі Венесуели. Його активна розробка призведе до невеликого падіння цін на нафту у першій половині 20-х рр. Проте це було дуже своєчасно, адже Перша світова війна підвищила попит на нафту в Європі. Тому в цей час посилюється діяльність як американських, так і європейських компаній.

Режиму Вісенте Гомеса (Vicente Gómez) (1909-1935 рр.) необхідно було вибудовувати відносини з найбільшими нафтовими корпораціями, що призвело до появи нового компоненту зовнішньополітичного курсу країни – «нафтової дипломатії». Вона була  спрямована на іноземні компанії, а також на ті країни і політичні кола, які захищали їх інтереси. Відтоді почався пошук балансу інтересів Венесуели та іноземних компаній у сфері вуглеводневих ресурсів. Режим Гомеса все ж намагався відстояти національні пріоритети в нафтовій сфері, але ці спроби наштовхувалися на сильний опір з іноземних компаній і урядів.

Після смерті Гомеса його наступник – Лопес Контрерас (López Contreras) (1935-1941 рр.) провів модернізацію державних інститутів, політичну лібералізацію, а також прийняв новий закон, який фактично унеможливив отримання іноземними компаніями нових ліцензійних ділянок. Це стало першими рішучими кроками для обмеження впливу іноземних монополій. Але цього все ж не було достатньо, адже в період правління Контрераса та його наступника – Ісайаса Медіна Ангаріта (Isaías Medina Angarita) (1941-1945 рр.) країна отримувала не більше 7% від доходів іноземних монополій. Подібна ситуація не могла тривати довше, і це визнавали й самі нафтові концерни.

Під час Другої світової війни міжнародна обстановка складалася таким чином, що роль Венесуели як постачальника нафти на світовий ринок значно зросла порівняно з періодом 20-х – середини 30-х рр. XX століття. Найбільший європейський виробник нафти – Румунія – потрапив у пряму залежність від держав фашистської «осі». Розуміючи, що венесуельська нафта тепер становить значно більший інтерес для сторін військового конфлікту, керівництво країни 4 вересня 1939 р. оголосило про свій повний нейтралітет. У цей період США, які мали важливий вплив на зовнішню та внутрішню політику держави, намагалися забезпечити політичну стабільність у Венесуелі, а також  безперебійність поставок нафти.

У такий сприятливий час 13 березня 1943 р. був опублікований «Закон про вуглеводну сировину», який більш ніж вдвічі збільшував прибуток держави від видобутої нафти, а також оголошував повернення всіх концесій, виданих на дату підписання закону, у власність держави через 40 років, тобто фактично, у 1983 році нафтовий комплекс Венесуели повинен був бути націоналізований [1]. Проте це відбудеться навіть раніше.

У 1941-1945 рр. завдяки нафтовому фактору продовжувався розвиток міжнародних зв’язків Венесуели. У травні 1942 р. в країні вперше в її історії побував з офіційним візитом лідер іноземної держави – президент Перу Мануель Прадо-і-Угартече (Manuel Prado y Ugarteche), а в 1942-1944 рр. Каракас відвідали президенти Колумбії, Болівії, Еквадору, Парагваю, Гаїті. У 1943 р. Медіна Ангаріта здійснив тур по «боліваріанським державам», а також встановив дипломатичні відносини з КНР, а в 1945 р. – з СРСР [2].  Ці факти говорять про поступове зростання ролі Венесуели в міжнародній політиці, якому значною мірою сприяла наявність великих покладів вуглеводневих ресурсів.

Таким чином, в період 1935-1945 рр. відбулась трансформація нафтоетатичної моделі, яка тепер включала три основних принципи: 1) досягнення більш справедливого розподілу прибутку між іноземними корпораціями і державою; 2) використання нафтової галузі в якості основи для залучення іноземних інвестицій; 3) обмеження обсягів запасів нафти, що знаходяться під контролем іноземних компаній.

Переламним моментом економічного і політичного курсу країни став державний переворот 18 жовтня 1945 р., який привів до влади Ромуло Бетанкура (Rómulo Betancourt). Він поставив перед собою вісім цілей у сфері нафтової політики: 1) збільшити рівень податків на прибутки іноземних компаній; 2) забезпечити самостійний вихід на світовий енергетичний ринок; 3) зупинити видачу концесій та створити державну нафтову компанію; 4) досягти переробки більшої частини нафти в межах країни на власних підприємствах; 5) здійснити заходи з консервації частини нафтових запасів; 6) створити умови для реінвестування частики прибутку в сільське господарство; 7) покращити умови працівників нафтової промисловості; 8) за рахунок прибутків від нафти диверсифікувати національну економіку [3]. Однак ця спроба виявилася невдалою, адже венесуельське суспільство було не готове до відмови від нафтоетатичної моделі. Важливу роль зіграв і тиск з боку Сполучених Штатів Америки.

В результаті в Республіці склалася політична система, за якої дві партії із подібними багато в чому програмами змінювалися при владі впродовж сорока років, створюючи видимість розвиненої представницької демократії. Паралельно, скерування значного потоку нафтодоларів у соціальну сферу дозволяли підтримувати відносно високий рівень життя в порівнянні з іншими країнами Латинської Америки. Така ситуація призводила до підтримки існуючої ситуації населенням, а отже,  і до консервації нафтоетатичної моделі.  Нафтовий фактор дозволив Венесуелі отримати своєрідну альтернативу «плану Маршалла» – потужні інвестиційні надходження з боку приватних компаній, що створювали інфраструктуру для потреб нафтової промисловості.

Мету нафтової політики Венесуели в кінці 1950-х – на початку 1960-х рр. сформулював Перес Альфонсо (Pérez Alfonzo), що зайняв пост міністра вуглеводних ресурсів при Ромуло Бетанкурі. Його доктрина отримала назву «нафтового п’ятикутника», так як включала в себе реалізацію п’яти основних цілей: 1) підвищення рівня участі держави у прибутках нафтових компаній; 2) створення і розвиток Координаційної комісії щодо збереження та торгівлі вуглеводневими ресурсами; 3) проведення політики ненадання концесій; 4) створення державної компанії – Венесуельської нафтової корпорації; 5) створення і Організації країн-експортерів нафти.

Разом з тим, в 1960-ті рр. уряд Венесуели посилив тиск на іноземні компанії. У 1960 р. була створена венесуельська нафтова корпорація, а в 1964 р. було прийнято рішення передати під її контроль не менше 33% внутрішнього ринку нафтопродуктів. У березні 1971 р. в Національний конгрес надійшов проект закону про повну націоналізацію внутрішнього ринку вуглеводневої сировини. У липні того ж року було прийнято закон, що встановив контроль над використанням нафтових активів, які повинні були бути повернені державі в 1983 р., що стало актом конфіскації за своєю суттю [4].

Таким чином, період кінця 60-х –  початку 70-х рр. XX століття став певним рубежем, що ознаменував початок нового етапу як в еволюції нафтоетатичної моделі держави, так і в зовнішній політиці. Епоха панування іноземних нафтових монополій у нафтовій галузі, а також орієнтування у зовнішній політиці майже виключно на інтереси США, підійшла до свого логічного завершення.

На початку 70-х рр. Венесуела за темпами економічного розвитку вийшла на одне з перших місць в Латинській Америці. Її ВВП протягом 60-х рр. подвоївся. Ще більш сприятливим періодом для країни став початок 70-х рр. Череда близькосхідних криз спричинила різке зростання нафтових цін, у тому числі і на венесуельську нафту. Різке і несподіване поліпшення добробуту венесуельської економіки створило передумови для формування доктрини «Великої Венесуели».

Початок 70-х рр. минулого століття став періодом погіршення відносин між Вашингтоном і Каракасом. У 1972 р. Венесуела денонсувала, як нерівноправний, договір про торгівлю з США, підписаний ще в 1939 р. Він передбачав надання взаємних митний поступок на 17 венесуельських і 623 американських товарів. Тоді у 1974 р. США ухвалили «Закон про торгівлю», що вводив протекціоністські обмеження на імпорт нафти з ряду іноземних держав. Найбільшою мірою це рішення вдарило по Венесуелі і Еквадору [5].

Перераховані фактори спонукали країну на чергову зміну нафтової політики. Венесуела стала на шлях націоналізації нафтової промисловості. Проте остаточна націоналізація в 1976 р. не тільки не змінила контури нафтоетатичної моделі але і, навпаки, зміцнила її. Верхівка державної влади отримала ще більше прибутків для реалізації своїх цілей. Одночасно, почалося формування нової еліти, що претендувала на важелі політичного тиску, – менеджменту державної нафтової компанії «PDVSA».

На початку 1970-х рр. нафтовий чинник став грати найважливішу роль у взаєминах Венесуели з країнами третього світу. Після енергетичної кризи 1973 р. і різкого збільшення державних доходів країн-експортерів нафти, ОПЕК запровадила діалог «Південь-Південь» для зміцнити позицій країн третього світу, за що активно виступав уряд Венесуели. У 1977 р. Венесуела стала непостійним членом Ради Безпеки ООН, що дозволило їй ще більше активізувати свою діяльність на міжнародній арені. Президент Карлос Перес (Carlos Pérez) відвідав з офіційними візитами основні держави-експортери нафти, в тому числі Саудівську Аравію, Ірак і Кувейт.

Проте надмірна опора на успішно працюючу нафтову галузь стала однією з причин початку економічної та політичної кризи в Венесуелі в середині 1980-х рр. Її символом стало 18 лютого 1983 р., коли було оголошено про девальвацію болівара [6]. Країна постала перед необхідністю зміни напрямку свого розвитку.

Спробу відмовитися встановленої моделі держави зробив Карлос Перес. Його політика, що отримала назву «великого віражу» була в цілому неоліберальним експериментом. Окрім того, Перес почав «широкий політичний наступ» на міжнародній арені. Тільки за два перших роки свого президентства від здійснив 43 офіційних візити за кордон, більше ніж будь-хто з його попередників. У ряді випадків каталізатором розвитку співпраці служили проекти в галузі нафтогазової промисловості. Таким чином, нафтова галузь на початку 1990-х рр., в руслі нового зовнішньополітичного курсу Карлоса Переса, виконувала не тільки чисто економічні, а й політичні функції.

Проте венесуельське суспільство, яке звикло отримувати різні соціальні пільги за рахунок нафтодоларів, виявилося не готовим до нього, що і призвело до відсторонення Переса. Це стало черговим свідченням міцності і стійкості нафтоетатичної моделі, що в той же час, гальмувала розвиток Венесуели. Криза політичної системи в Венесуелі вилилась в трагічні події 1992 р., коли відбулись одразу дві спроби військового перевороту – 4 лютого та 27 листопада на чолі з підполковником Уго Чавесом (Hugo Chávez).

На початку 90-х рр. Венесуела оголосила про початок нового етапу в своїй нафтовій історії – вперше з 1976 р. приватні іноземні компанії отримали доступ до участі в нафтогазових проектах. Цей період отримав назву Apertura Petrolera («нафтова відкритість») [7]. Події 1990 р., пов’язані з кризою в Перській затоці, також сприятливо позначилися на економічному становищі Венесуели. Але цей добробут виявився примарним. Після придушення масових заворушень 1989 р. ситуація в країні в цілому стабілізувалася, але акції невдоволення, що свідчать про глибоку кризу не тільки економіки країни, але й її демократичних інститутів, продовжилися.

Після провалу «неоліберального експерименту» Андреса Переса в суспільстві Венесуели почалася певна поляризація. Її піком стали президентські вибори 5 грудня 1998 р. і прихід  до влади Уго Чавеса. Він висунув популістську доктрину «боліваріанської революції». В її основу було покладено тезу про те, що всі без винятку режими, що існували в країні протягом 170 років після смерті Симона Болівара (Simón Bolívar), незалежно від їх характеру є олігархічними, і такими, що не відповідають інтересам венесуельського народу. Тому їм на зміну повинна прийти «V Республіка», що базується на принципах соціальної справедливості та партисипаторної демократії [8].

Проведена Чавесом нафтова дипломатія сприяла встановленню в 1999-2001 рр. стабільно високих цін на нафтову сировину. Саме тоді середньорічна ціна венесуельського сорту нафти склала 16 доларів за барель, проти 11,5, закладених у державному бюджеті. Але в той же час порушення звичного балансу політичних сил, передвиборна антикапіталістична риторика президента Уго Чавеса, достатньо невиразна економічна політика на початку його правління, орієнтована в основному на вирішення соціальних завдань, а не на системні реформи сприяли зростанню недовіри до нової адміністрації з боку бізнес-спільнот, різкому зниженню ділової активності в країні і відтоку іноземних інвестицій.

Така ситуація давала право опозиції дорікати венесуельському президенту в тому, що він продовжував використовувати концепцію своїх попередників – концепцію «нафтової держави». Тобто нафтові доходи витрачалися не на здійснення глибоких реформ в економіці, а на вирішення поточних соціальних проблем. Іншими словами, нафтодолари «проїдалися» з тим, щоб забезпечити чинному президентові широку соціальну підтримку серед найбідніших верств населення. А дії президента, направлені на обмеження дій держнафтокомпанії «PDVSA» призвели до акцій протесту і страйків.

Отож, протягом ХХ століття, з відкриттям значних покладів нафти, в Венесуелі сформувалась так звана нафтоетатична модель, основною ознакою якої є висока залежність держави від вуглеводневих ресурсів. Впродовж ХХ століття ця модель зазнала серйозних змін, основною з яких стала націоналізація нафтового комплексу Венесуели у 1976 р., що дозволило країні отримувати на порядок вищі доходи. «Нафтодолари» йшли переважно у соціальну сферу для того, щоб забезпечити президенту широку соціальну підтримку. Це призвело до «консервації» моделі нафтової держави. Проте висока залежність від нафтового ресурсу зробило державу вкрай чутливою до будь-яких змін на його ціну та обсяги поставок.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Silva M. Integración Energética Andino-brasileña. Revisión de Marcos Jurídicos Nacionales y Regional [Text] / M. Silva. – Caracas: Ildis, 2006. – 73.
2. Aguilar M. Política Exterior / М. Aguilar // Observatorio de Venezuela. – 2007. – № 1. – P. 30.
3. Гельман В. Нефть. Газ. Модернизация общества [Текст] : учебник. – М. : Омега-Л. – 2008. – С. 169.
4. Ергин Д. Добыча. Всемирная история борьбы за нефть, деньги и власть [Текст] : пер. с англ. / Д. Ергин. – М. : ДеНово – 1999. – С. 486.
5. Ewell J. Venezuela: A Century of Change / J. Ewell // Stanford: Stanford University Press. – 1984. – P. 208.
6. Kingsbury D. State and Power after Neoliberalism in Bolivarian Venezuela [Text] / D. Kingsbury // Santa Cruz. –2012. – P. 304.
7. Eljuri E. 21st Century Transformation of the Venezuelan Oil Industry and Victorino [Text] / E. Eljuri, V. Pérez // Journal of Energy & Natural Resources Law. – 2008. – № 4. – P. 477.
8. Spelz A. Latin American Liberation Philosophies: Analyzing Hugo Chávez’s Bolivarian Revolution [Text] / A. Spelz // European University Center for Peace Studies. – Stadtschlaining. – 2007. P. 16–21.
9. Lemoine M. Coup Against Chavez in Venezuela. [Text] // Instituto Municipal de Publicaciones. – Caracas, 2003. – Рр. 77–78, 107–108.