У статті висвітлено та проаналізовано феномен десакралізації структурних механізмів католицької церкви у творі португальського письменника Жозе Сарамаго “Спогади про монастир”. 

Ключові слова: десакралізація, Жозе Сарамаго, цекрва, література, “Спогади про монастир”.

The article highlights and analyzes the phenomenon of structural mechanisms desecration of Catholic churches in the work of Portuguese writer Jose Saramago, “Baltasar and Blimunda”.

Keywords: desecration, Jose Saramago, the Catholic Church, literature, “Baltasar and Blimunda”.

Оскільки у руслі постмодерної естетики деконструкція набуває парадигмального  статусу (попри відсутність будь-яких спроб вибудувати єдину парадигму самими постмодерністами), вибудовуючи у повноцінний метод «реанімування» класичних наративів у світлі сучасної симптоматики, то присутність її у текстах Сарамаго повинна бути осмислена. Автор хоч і не відтворює поетапно основні ідеї Жака Дерріда, засновника деконструкції у філософії, однак мимоволі послуговується основною її метою, що полягає у критичному переосмисленні фундаментальних принципів наративу. Відповідно, десакралізація дотична до деконструкції, оскільки є елементом цього переосмислення, шляхом до вишукування маргінальних або зовсім невидимих пластів письма у широку розуміння, у нашому випадку – псевдоісторичного роману як засобу десакралізації багатьох історичних аспектів релігії, що досі залишаються сакральними у догматичному вченні не тільки католиків, але і усіх християнських гілок.

Сучасні ж теорії щодо художньої літератури, що послуговується компонентами історіографії вказують – всі уявлення про історичні події, в тому числі з так званої «протонаукової» позиції, містять у собі неявні метаісторичні акценти. Це пояснюється наявністю в них попередньо відібраних формальних чи оповідних стратегій, які в кінцевому рахунку дозволяють виявити одну чи інакшу історичну упередженість. У Сарамаго ця упередженість виявляється у його активній атеїстичний та антикатолицькій діяльності. Текст історичного характеру, яким, по суті, і є «Спогади про монастир», є творінням літератури, вигадкою уяви. Проте відомо, що літературна праця ніколи не далека від праці історичної. Та все ж претензії історика до емпіричної достовірності згаданого тексту Сарамаго є зайвими, адже він у своїх творах відкрито відмовляється від поняття «сталої історії» та підриває поняття неспростовних історичних записів минулого. І одночасно він використовує історію як метафору його власного суб’єктивного бачення суспільства, у більшій мірі його рідної країни – Португалії.

Найбільш цитований роман Жозе Сарамаго «Спогади про монастир» є комплексним натяком на проблематику католицької культури Португалії. У ньому поєднано усе – починаючи від офіційної історії, історичної документації, місцевих історій і людей, які були зараховані до лику святих, до ниток сучасної популярної культури, як національної, так і міжнародної. Не зважаючи на прокатотицький режим влади у Португалії, його книги продаються дуже добре як і в його рідній країні, так і інших частинах португаломовних країн, які, в свою чергу, переважно також є католицькими державами. Завдяки отриманню Нобелівської премії у тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмому році його літературне надбання стало відомим на увесь світ.

У одному із своїх інтерв’ю Жозе Сарамаго підкреслив, що його роман «Спогади про монастир» («Memorial do Convento»), який був написаний у 1983 році, «являє собою спробу детально розглянути деякі усталені риси португальської культури та португальського суспільства» [5, 46 c.]. Очевидно, що письменник апелює до перегляду та можливої критики вікових традицій католицизму, який, як вже згадувалось, є одним із стовпів португальського світогляду. На його думку, побудова та розвиток сюжету на основі вісімнадцятого століття справили б набагато більший вплив на сучасний культурний стан Португалії, ніж та ж книга, побудована на історії подій шістнадцятого століття, яке є досконально досліджене португальськими істориками. Результат його праці по зображенню коренів сучасної Португалії навряд чи можна вважати схвально прийнятим в його країні, але ця спроба привела до появи на світ вражаючої роботи. Книга «Спогади про монастир» виграла перший приз ПЕН-клубу Португалії в 1983 році і в той же час видана у Бразилії, що надзвичайно сильно зміцнило позицію письменника на португаломовній літературній сцені.

Центральною подією книги, навколо якої зав’язується весь сюжет, є будівництво величезного пам’ятника релігійної та королівської гордості – монастиря Святої Марфи, комплексної споруди, яка складалась із декількох житлових крил, базиліки, палацу та абатства. Для Сарамаго, як і для великої частини його однодумців-попередників, які висловлювали свої думки про цей грандіозний проект Жуана V, католицький монастир являє собою символ невігластва, корупції, релігійного фанатизму, марнотратства та навіть торжество обскурантизму. Іншою ключовою подією роману є менш відомий історії факт, який був позбавлений критичної перспективи аж до недавніх пір. Мова іде про експерименти священника Бартоломеу Лоуренсу, уродженця Бразилії, який намагався створити літальний транспортний засіб. Сарамаго контрастує велике будівництво монастиря і нікчему спробу створити щось «вільне» від землі на протязі усього роману таким чином, що монастир постає перед читачем як уособлення всієї тієї «мертвої ваги» реакційного абсолютизму (активного опору прогресу в суспільно-політичному житті з метою збереження та зміцнення старих порядків, що вже віджили себе, тобто християнських традицій), а літальний апарат втілює у собі людські сподівання «піднестися» над заборонами та обмеженнями свого часу.

Щоб краще зрозуміти, чому Сарамаго вибрав саме вісімнадцяте століття для свого твору, потрібно подивитись на такий вибір більш глобально. Чому вісімнадцяте століття, «колиска» Нового часу, таке привабливе для постмодерних письменників? Відповідь криється у філософському аспекті цього запитання. Перш за все, в традиції сучасної філософської теорії, особливо в її лідируючій постмодерній парадигмі, епоха Просвітлення є улюбленою епохою для порівняння з нашою епохою. За словами одної американської дослідниці, «вісімнадцяте століття було і є головною точкою відліку, в якій сходиться критичне осмислення, аналогії та аналіз в недавніх дискусіях про сучасність і епоху постмодернізму». [1, 245 c.].

Сарамаго не написав традиційний історичний роман з властивими жанровими претензіями на створення ілюзії автономної епохи. Швидше, його намір полягав у підкресленні репресивних обмежень вісімнадцятого століття португальського католицького суспільства через призму самосвідомого оповідача, який розповідає цю історію минулого, але одним оком дивлячись і охоплюючи ХХ-те століття.

Впродовж усієї книги тон розповіді залишається незмінно-іронічним. Автор піддає насмішкам слабкості та марнославство людей, які оточують Жуана V через призму каустичного бачення світу раціональної людини модерної доби. Знущання над історією не є примітивними чи однобічними, однак, під час дослідження тексту часто видно, що сучасна історія Португалії та її стан надзвичайно сильно подібна до історії, створеної Сарамаго в його книзі. Це суспільство, яке ще в давнину було описано Вольтером як таке, де «торжествами були хресні походи, палацами були монастирі, а коханками короля були черниці» [4, 142 c.]. Незважаючи на вражаючу красу оперних патронажів та клавесинних концертів, абсолютна монархія і монархічна абсолютність католицької церкви створила світ, який інший новітній португальський письменник Олівера Мартінс описує як «дуже сумний і печальний» [2, 89 c.].

Початок книги відразу встановлює тон, який буде супроводжувати читача аж до самого кінця. Королівські особи Жуана V та австрійської королеви Марії Анни зображуються в досить іронічному світлі. Жуан V живе світом «високого театру», де навіть його регулярні візити в покої до його бездітної жінки несуть в собі святковий характер сакрального ритуалу. Бажання короля отримати наслідника, напевне, друге за силою після бажання побудувати португальський еквівалент базиліки Святого Петра в Ватикані, мініатюрну модель якої він часто збирає і розбирає перед публікою у своєму палаці. Сенсаційне протиставлення релігійного завзяття та королівської пишності зі пануючим убозтвом займає центральне місце в атмосфері пізнього бароко Португалії, показаної в «Спогадах про монастир». Лісабон, столиця імперії та католицизму, являє собою ніщо інше як столицю шокуючої нерівності, символічний «свинарник», жителі якого страждають від поганої води та жахливих соціальних умов. Постійні релігійні процесії являють собою не засіб звернення до Бога, але лише як спосіб подарувати жінкам на балконах будинків гострі відчуття, адже вони дивляться вниз на те, як «їх коханці займаються самобичуванням та кривавим покаянням» [6, 29 c.]. Розповсюдження релігійних обрядів може порівнятись лише із повною відсутністю якої-небудь доброти, співчуття та благочестя.

Головний персонаж твору, Бальтазар Матеуш, який народився в Марфі та повернувся з іспанського кордону, де втратив руку, намагаючись захистити країну від посягань, прибуває до Лісабону. Його приїзд співпадає із аутодафе – процесом, який був притаманний середньовічній Іспанії та Португалії і являв собою урочисте виголошення вироку Інквізиційного Суду. Оповідач детально описує хвилювання та очікування натовпу християн, які стікаються до центру міста для того, щоб засвідчити своєю присутністю одне із найвидатніших шоу Інквізиції, створене в «ім’я релігійного права».

Поряд із Бальтазаром та Бартоломеу Лоуренсу появляється ще один персонаж – Блімунда, жінка, наділена особливими силами, що робить її існування небезпечним для «справжніх хранителів справжньої віри» – католиків. Ця трійця впізнає один в одному єдине ціле і протягом роману існує нероздільно. Звичайно, це ще один із вмілих прийомів Сарамаго, коли на протиставлення християнському уявленню про Трійцю з’являється профанний, та, частково, іронічний образ трійці – чоловік як маскулінне начало, жінка – фемінне та священник, який поєднує перше з другим та додає сакральності до їхнього союзу. Вони утрьох уособлюють вільнодумних скептиків, повністю відірваних від течії свого часу. Саме Бартоломеу придумує ідею з літальним апаратом, яку намагають втілити у життя. Саме у цей момент визначається головна антитеза твору – з одної сторони прагнення створити щось нове і сміливе, з іншої є запланований монастир-палац, який ще більше укріпить державну владу та силу Церкви, тим самим ввівши і так збідніле суспільство в глибокі борги.

Сарамаго відходить від історичних фактів, що розповідають про експерименти Бартоломеу з повітряними кулями. Замість цього в тексті іде мова про гондолу у формі птиці, яка буде здатна прийняти в себе велику кількість людей. Це один із прихованих символів, які Сарамаго вклинює у роман. По-перше, це інтертекстуальний символ бажання людини звільнитись від обмежень, які оточували її у португальському католицькому суспільстві вісімнадцятого століття. По-друге, це іронічне порівняння фантастичного літального апарату із одним із основних християнських символів. А саме з одним із елементів божественної Трійці – голубом, який уособлює Святого Духа. Як в Євангелії дух-голуб сповіщає про божественну природу Ісуса, який вважався до того людиною, так і в тексті літальний апарат у вигляді птаха дозволить людині вибратись із гніту квазісакральних ідей та побудувати своє бачення світу.

Оповідач використовує техніку «польоту по небі» як єдино можливий спосіб описати жахливі реалії того часу. Наукові дослідження, до яких можна віднести і спроби створити механізм, здатний пересуватись повітрям, вважаються обскурантизмом і переслідуються Церковною Інквізицією. Такий контраст особливо видно у порівнянні з Німеччиною чи Англією, які у вісімнадцятому столітті позбулись таких архаїчних уявлень і фінансували наукову роботу у повній мірі. У романі описується класична ситуація переслідування науковців інквізицією – священник, який працював на літаючим апаратом змушений разом із Бальтазаром і Блімундою втікати від арешту, результатом якого була б смертна кара через повішення. В тексті описуються довгі роки будування монастиря, під час яких трійця змушені вести приховане життя, щоб уникнути покарання. Щоб показати всю силу і могутність тогочасної Інквізиції, Сарамаго не завершує книгу щасливим кінцем. Священник в кінці кінців змушений втекти в сусідню Іспанію, а Бальтазара спалюють на вогні у одязі єретика та зрадника віри. Літаючий механізм залишається прихованим, щоб в підходящий час він був знайдений. Цим автор хоче акцентувати увагу читача на упадок влади інквізиції, час всевладдя якої повинен був скоро закінчитись.

Одним із важливих та актуальних аспектів десакралізації в книзі є стиль її написання. Лексичні нюанси, які використовує автор, дозволяють нам прослідкувати прогресію католицького священника – із обережного скептика-винахідника до вільнодумця, який живе в постійному страху перед інквізицією. Також важливим є зображенням Бальтазара та Блімунди без будь-якого натяку на сексуальні зв’язки чи сексизм. Сарамаго не намагається побувати любовний роман на фоні історичних подій своєї країни, його мета залишається іншою – показати всю помилковість і жахливість подій, які мали місце в той час. Відсутність еротичних згадок в романі виконує подвійну роль. З одного боку, це вказує на невинність, а, отже, відсутність брехні в діях та словах персонажів, а з іншого – абсолютну неможливість побудувати щасливе подружнє життя через зовнішні чинники, якими в даному випадку виступають заборони та переслідування католицької церкви.

В кожному реченні роману відчувається незрима присутність будівництва великого монастиря у Марфі. Саме це будівництво символізує переломний момент в історії католицької Португалії. Воно також символізує і хибний розвиток португальської самосвідомості, який призвів до проблем в середині суспільства. Найбільш яскраво це проявляється у скаргах на монахський характер традиційних португальських чиновників і загальну байдужість прокатолицької влади до реальних потреб в португальському суспільстві, яка слідує екстравагантному шляху захисту застарілих та непотрібних ідеологій [3, 48 c.]. Британський посол лорд Джеймс О’Хара в свій час відзначив, що «через будівництво монастиря в Марфі національне життя країни було паралізоване впродовж життя цілого покоління, тому що половина доходу, який був триманий країною, були витрачені на будівництво». [2, 184 c.].

Десятки тисяч людей із всіх областей Португалії були змушені працювати на будівництві цілодобово, щоб виконати обіцянку Жуана V, яку він дав абатству Марфи. Багатство імперії, а це в першу чергу золото Бразилії, були «перетворені в камінь і розчин Марфи». [2, 185 c.]. Португальський історик цитує королівського секретаря, який жалівся, що «монахи нас з’їдають, монастирське життя виснажує нас, життя монастиря – це наша смерть. Життя за межами суду та церковних кругів – це щоденна боротьба». [4, 124 c.]. Вибір такого сюжету для написання книги про Португалію вісімнадцятого століття не є випадковим. Сарамаго тонко і вміло уловлює настрій епохи, а також як можна пов’язати історичні події із подіями сучасності.

Автор працює в режимі «жорсткого реалізму», зображаючи абсолютну владу і фанатичність Інквізиції. Та для зображення вчинків та можливих виходів із ситуації він використовує казковість подій, пов’язуючи реальність і видумку афоризмами, парадоксами та критичними помітками. Десакралізація церковних мотивів організована у вигляді прокладання серії контрастів між управляючими та тими, ким управляють. Сарамаго часто вказує на презирство влади країни чи Церкви, гостро описуючи своєрідну боротьбу між суспільними класами, які розділені економічно, але насильно поєднані релігійними ідеями. Найбільше в тексті видно його роздуми над конфліктами моральності, звичаїв. Порівняння приземленої роботи над будівництвом, яке тягне суспільство униз, та праці над літальним апаратом всередині себе приховує глибші мотиви. Це зображення тих соціальних та церковних ритуалів, які уособлюють смерть культурного духу, і ідеї індивідуалізму, завдяки якій утворилась якісно нова потужна Європа. Клятва побудувати найвеличніший монастир у світі, дана Жуаном V францисканському ордену, також містить у собі символічне значення. Адже у відповідь орден повинен був «домовитись» із «небесною владою», щоб вона подарувала дружині Жуана V наслідника. Відкрите насміхання над продажністю та корумпованістю католицьких орденів, які подібним способом намагались отримати якомога більше вигоди, поєднується з усвідомленням Сарамаго невідворотності циклічного ходу історії, коли місце Жуана V займе його син, який продовжить традиції Інквізиції.

Отже, загальний аналіз роману на елементи десакралізації та деконструкції християнських догм дав нам можливість зрозуміти, що текст є одним із найяскравіших прикладів руйнування образу католицької церкви у постмодерній літературі. Використовуючи техніку псевдоісторичного роману та магічного реалізму, Сарамаго творить інтертекст, який гостро критикує усталені часом католицькі уявлення про святість та непомильність Церкви як суспільного та політичного інститутів. При цьому у нього вдається іронічно та вміло десакралізувати поняття Святої Трійці через перенесення її образу на трьох основних персонажів роману, які через профанні образи та вчинки, чужі християнській вірі, зводять нанівець увесь сакральний ореол, створений навколо цього образу. Десакралізаційний момент отримує точку дотику і в плані порівняння сучасного релігійного стану католицької Португалії і Португалії XVIII-го століття. Жозе Сарамаго вказує на критичну ідентичність цих двох періодів, що виглядає по-особливому гостро та влучно, враховуючи, що з розвитком суспільства така подібність мала атрофуватись та відпасти, як історичний рудимент.

Список використаної літератури:

1. Kelly V., von Mücke Dorothea E. Body & Text in the Eighteenth Century / V. Kelly, Dorothea E. von Mücke. – Redwood City: Stanford University Press, 1994. – 349 p.
2. Martins O. História de Portugal / O. Martins. – Lisbon: Guimarães, 1964. – p. 444.
3. Riberio A. O Cavaleiro de Oliveira / A. Riberio. – Porto: Lelo, 1935. – 100 p.
4. Wohl H., Wohl A. Portugal / H. Wohl, A. Wohl. – N. Y.: Scala, 1983. – p. 183.
5. World Literature Today / Ed. I. Ivask. – Norman: University of Oklahoma Press, 1984. – 115 p.
6. Сарамаго Ж. Воспоминания о монастыре / Ж. Сарамаго. – М.: Эксмо, 2008. – 412 с.