Український народ, як єдине джерело влади і носій суверенітету в нашій державі, змушений сам шукати ідеологічні засади теперішнього буття, і цими засадами для багатьох стає релігія. За статистичними даними, понад 50% мешканців України вважають себе віруючими (в деяких регіонах таких є понад 80%) [1, с. 16]. За умов ідеологічного вакууму саме релігія стає тією домінуючою ціннісною орієнтацією суспільства. Релігійні світоглядні орієнтири вже вийшли із площини суто побутових взаємовідносин і певним чином впливають на перебіг подій політичного, культурного і навіть економічного життя в нашій країні.

Як свідчить детальне ознайомлення з науковими джерелами, на сьогодні немає усталеного наукового визначення поняття державно-церковних відносин. Однак воно широко побутує у наукових працях, публіцистиці, засобах масової інформації, що зумовлює необхідність його наукового визначення. Разом з тим, концептуальний аналіз феномена державно-церковних відносин необхідно перенести на реальну ситуацію, що на сьогодні складається в Україні у сфері цих відносин, з метою їх оптимізації. Саме тому виникає нагальна потреба аналізу як характеру і змісту державно-церковної політики, так і механізмів її реалізації на регіональних рівнях.

Під впливом проголошення незалежності України відбуваються глибокі процеси переосмислення суспільної ролі релігійно-церковних організіцій й сутності самих державно-церковних відно¬син. Нова політична реальність дала потужний поштовх для науково-дослідницької праці. Особливу увагу фахівців привертають питання свободи совісті, специфіка православної релігійності, національні традиції віри і церкви. Помітну зацікавле¬ність викликає питання церковно-релігійного ренесансу та його впливу на націо¬нальну свідомість, державотворчі процеси. Саме у цей період зароджується тема дер¬жавно-церковних відносин з урахуванням насамперед релігійної ситуації, що ви¬ник¬ла в Україні протягом 90-х років ХХ ст. Відповідна тематика знаходить своє висвітлення у працях М. Головатого, В.Єленського, С. Жилюка, Е. Кардоша, Ф. Кирилюка, М. Ко¬лодного, М.Ми-

альченка, М. Москалюка, В. Панібудьласки, В. Петрика, В. Реб¬кала, М. Ри-бачука, С. Сьоміна, Л. Филипович та інших вітчизняних дослідників.

Державна політика у сфері релігійно-церковних відносин в Україні перебуває у стані пошуку оптимальної моделі, умовою до якої має стати як опертя на національні традиції і досвід, так і врахування сучасної конфесійної ситуації, та вимог міжнародного права.

Діяльність церков і релігійних організацій, міжконфесійні та церковно-державні правовідносини регулюються Конституцією України (ст.35) і Законом України „Про свободу совісті та релігійні організації” [10, с. 11]. Окремі питання, пов’язані з діяльністю релігійних організацій та здійсненням громадянами права на свободу світогляду, регулюються іншими нормативними актами. Чинне законодавство України з питань забезпечення свободи світогляду має в цілому демократичний характер і відповідає нормам міжнародного права, зокрема, Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, рекомендаціям Парламентської Асамблеї Ради Європи №190 (1995 р.) [7, с. 80].

Основоположними конституційними принципами державно-церковних відносин в Україні є відокремлення церкви від держави і пріоритет прав людини. Принцип відокремлення церкви від держави передбачає їх взаємне невтручання в компетенції одне одного: держави – у питання віровчення, культу, внутрішнього устрою церкви, включаючи вирішення кадрових питань; церкви – у діяльність державних структур, у т. ч. в питання забезпечення права людини на свободу світогляду. Пріоритет прав людини на свободу світогляду передбачає їх верховенство над правами церкви (як інституції) на визначену статутом діяльність. Із цього випливають три основні принципи взаємодії церкви і держави:

– жодна церква не може претендувати на особливе становище, а держава повинна дотримуватись принципу рівності церков;

– держава зобов’язана забезпечити можливість здійснення релігійними організаціями їх сакоальних функцій (вирішуючи правові, майнові та інші питання, що входять до її компетенції);

– держава зобов’язана втрутитись, якщо йдеться про порушення прав людини в релігійній практиці церкви (забезпечення захисту від деструктивного психологічного впливу, недопущення міжрелігійної ворожнечі або протистояння між віруючими і невіруючими) [7, с. 103].

Практика міжцерковних відносин, здійснення громадянами права на свободу світогляду в умовах поширення новітніх релігійних течій свідчать про те, що чинне законодавство не повною мірою враховує сучасні реалії церковно-релігійного життя, суперечності, що виникають на полі міжцерковних стосунків, а також наслідки впливу на громадян деяких деструктивних релігійних новоутворень. Водночас, здатність держави забезпечити міжцерковну злагоду, гарантувати здійснення прав громадян на свободу совісті позначається на міжнародному іміджі України.

Зі здобуттям Україною незалежності мережа релігійних організацій в Житомирській області набула істотних змін. Станом на 01.01.2006 р. в регіоні успішно діють 1240 релігійних організацій понад 25 християнських і нехристиянських напрямів. Бурхливий розвиток протестантських церков, їх намагання бути присутніми у суспільному житті – здійснення соціальних програм (функціонування реабілітаційних центрів для постраждалих від наркоманії й алкоголізму, боротьба з дитячою бездоглядністю тощо), діяльність іноземних місіонерів сформував у певної частини українського суспільства думку про православ’я як християнську конфесію, що знаходиться у занепаді. Проте аналіз діяльності православних церков, релігійної мережі області свідчить про їх значний вплив на громадсько-політичне життя регіону. На сьогодні в області діють 566 організацій УПЦ, 139 УПЦ КП, 5 УАПЦ, 7 старообрядницьких церков, 4 громади Російської істинно-православної церкви. Статистичні дані свідчать, що понад 50% від загальної кількості всіх релігійних організацій області становлять православні [2].

Станом на 01.01.2007 р. в області зареєстровано 1266 релігійних організацій понад 30 конфесійних напрямів, 22 монастирі, 12 місій, 5 братств, 7 духовних навчальних закладів. Протягом останніх років темпи розвитку релігійної мережі області стабілізувалися (у 2004 році зареєстровано статути – 45 релігійних громад, у 2005 р – 20, у 2006 р – 26). Сформувалась мережа католицьких та православних церков. Серед громад: 564 (УПЦ), 178 (УПЦ-КП), 116 (РКЦ), 130 (ЄХБ)), 89 (ХВЄ), 35 (АСД), 27 (харизматичні), 13 (іудеїв) [4].

У міжправославних відносинах існує безліч проблем, які здатні істотно впливати на суспільно-політичне життя регіону – політизація релігійного життя, яка перешкоджає подолання розколу у православному середовищі, конфесійна заангажованість певної частини керівників місцевих органів влади, міжконфесійні протистояння на ґрунті майнових претензій, спротив православних церков діяльності харизматичних громад, взаємні неприязні стосунки як серед кліру, так і серед парафіян свідчать про конфліктогенність, розбалансованість ситуацій у православ’ї. Істотний потенціал деструкції, що впливає на суспільне життя області, містить у собі поділене на три юрисдикції православ’я.

Причиною міжконфесійних конфліктів виступають взаємні звинувачення у неканонічності, безблагодатності УПЦ КП, що інколи проявляється у міжособистісних стосунках. Подібний конфлікт виник в одному з районів області, що призвів до судових позовів. У конфлікт були втягнуті митрополія УПЦ, церковна преса, облдержадміністрація. Благочинний Баранівського району В. Лановий звернувся до правоохоронців з проханням припинити переслідування, заявив, що певні сили в районі звинувачують його у зневазі до України. Керівництво єпархії УПЦ КП організувало прес-конференцію для журналістів, головною темою якої стало обговорення політики експансії УПЦ, звинувачення її у пропагуванні проросійської ідеї Московського патріархату як єдиної православної церкви [19].

Головною причиною міжконфесійної напруги у православ’ї та порушення громадського спокою залишаються майнові претензії на культові споруди. Незважаючи на досягнуту домовленість між архиєреями УПЦ і УПЦ КП про недопустимість організації будь-яких акцій, біля Хресто-Воздвиженського храму м. Житомира періодично УПЦ організовує хресні ходи до храму. Про складність ситуації з культовими спорудами свідчить втручання посла США у міжправославний конфлікт у м. Малині, залучення правоохоронців для збереження громадського порядку біля культової споруди в с. Паволоч [12, с. 95].

Причиною міжконфесійних конфліктів слугують особистісні неприязні стосунки між керівниками релігійних громад. Конфесійна заангажованість керівників підприємств, органів виконавчої влади спричиняє виникнення міжконфесійної напруги. Так, у смт. Іршанськ Володимир-Волинського району місцева харизматична громада не знаходить порозуміння з селищною радою, що проявляється у відмові надати їм в оренду приміщення та розгляді їх заяв на сесії селищної ради, дискредитації їх діяльності з боку УПЦ. Представники харизматичної громади планують організовувати протестні акції, метою яких є визнання їх права на проведення релігійної діяльності [18].

Для забезпечення міжконфесійного миру і злагоди облдержадміністрація: проводить роз’яснювальну роботу з керівниками релігійних об’єднань області щодо недопущення міжконфесійних протистоянь; ініціює зустрічі керівників області з ними з метою роз’яснення чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації; систематично працівники управління зв’язків із громадськістю виступають перед слухачами обласного центру підвищення кваліфікації державних службовців щодо вищезгаданих питань; при виникненні ситуації у державно-церковних відносинах, що потребують юридичних консультацій, до роботи залучаються працівники обласного управління юстиції облдержадміністрації; при реєстрації статутів релігійних громад керується виключно Законом України „Про свободу совісті та релігійні організації”, який передбачає однакове ставлення до релігійних організацій незалежно від їх конфесійної приналежності; організовує виїзні зустрічі (круглі столи) працівників управління зв’язків із громадськістю і органів місцевого самоврядування з метою роз’яснення релігійної ситуації, чинного законодавства у сфері свободи совісті (наприклад, смт. Іршанськ Воллдимир-Волинського району, м. Малин) [4].

Головною проблемою державно-церковних відносин залишаються майнові питання релігійних організацій, які поки що не вирішуються позитивно через відсутність коштів для вивільнення культових приміщень. Незважаючи на це, в області віруючим повернуто понад 320 колишніх культових, адміністративних, житлових та інших споруд, що використовувалися не за призначенням [6].

Проблемою для релігійних громад стала охорона культового майна. Про зникнення цінних ікон неодноразово повідомляли православні громади Чуднова, Житомира, Бердичева. Особливо прикро за єдину в Житомирі громаду старообрядницької церкви, яка звернулася за допомогу до облдержадміністрації з проханням посприяти у встановленні сигналізації у приміщенні храму [17, с. 298]. Це стало нагодою нагадати правлячим архієреям про їхній обов’язок дотримуватися правил зберігання предметів культу, що становлять культурну та історичну цінність. Архієреї УПЦ відмовляються підписувати охоронні договори щодо пам’яток архітектури, мотивуючи це поверненням практики контролю за церквами періоду радянської влади.

Додатковим фактором дестабілізації державно-церковних відносин є відсутність у релігійних громад документації на споруджені культові будівлі, забудова відбувається без належно оформлених документів.

У лютому 2006 року за ініціативи облдержадміністрації на базі загальноосвітньої школи „Сяйво” при церкві „Різдва” ЄХБ відбувся практичний семінар „Законодавство України про освіту і церкву. Проблеми викладання християнських дисциплін у конфесійних і позаконфесійних навчальних закладах”. Конференція, присвячена подібним питанням, відбулася на базі Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Характерно, що обидва заходи були проігноровані УПЦ, тоді як УПЦ КП була активною учасницею [2].

Невизначеність із викладанням дисциплін, пов’язаних із релігією, у навчальних закладах, породжує численні непорозуміння при намаганні розпочати викладання християнської етики в школі. Благочинний УПЦ Лугинського району намагався впроваджувати християнську етику в середній школі, що викликало неоднозначну реакцію педагогічної громадськості району. В с. Райки Бердичівського району в місцевій школі всупереч чинному законодавству утворено релігійний куточок, який освятив священик. Спілкування з освітянами засвідчує, що в переважній більшості вони не володіють ситуацією, що складається з викладанням християнської етики. Назріла необхідність проводити консультації з вищезгаданих проблем. Дискусійним у державно-церковних відносинах залишається питання введення в школі курсу „Християнська етика”. Незважаючи на неузгодженість чинного законодавства у цій делікатній сфері, у навчальних закладах області цей курс читається (Бердичівський район) [4].

У своїх намаганнях утвердитися в духовному житті області, отримати матеріальну підтримку, УПЦ КП постійно звертається до національно зорієнтованих сил українського соціуму. Так, на освячення храму в с. Прибережне Ружинського району, було запрошено професора Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка В. Сергійчика, організовано огієнківські читання на Брусилівщині (батьківщина І. Огієнка), Св. Михайлівський собор УПЦ КП м. Житомира став базою для проведення різноманітних філософсько-богословських конференцій [2].

Поява в області нетрадиційної для Житомирщини УГКЦ (у 2006 році три громади отримали статус юридичної особи) може стати в майбутньому одним з факторів певної дестабілізації в православному середовищі регіону. Вже сьогодні настоятелі православних парафій висловлюють незадоволення діяльністю греко-католиків. Ця конфесія планує розгортати масштабну благодійницьку діяльність, що ймовірно стане однією з причин звинувачення греко-католиків у прозелітизмі та порушенні рівноваги у релігійному житті області [8, с. 47].

Релігійні організації Житомирщини проводять масштабну благодійницьку діяльність. За їх сприяння в області функціонують численні реабілітаційні центри для постраждалих від наркоманії, протестантські церкви співпрацюють з медичними закладами, надаючи їм медичне обладнання та ліки. Особливо помітна діяльність релігійних організацій у сфері оздоровлення дітей з малозабезпечених і неблагополучних сімей. За минулий рік за допомогою віруючих багатьох християнських церков в області було оздоровлено понад 4 тис. дітей, у тому числі і за кордоном. Житомирщина містить значний потенціал для розвитку такої специфічної галузі бізнесу як релігійний туризм. На території області знаходяться визначні пам’ятки історії та культури – це Овруцький Св. Василівський храм (окремим фрагментам стін храму нараховується понад 900 років); римо-католицький монастир Кармелітів Босих у м. Бердичеві вважається неперевершеним архітектурним ансамблем на теренах всієї України; Чоповицький православний монастир, відомий своїм чудодійним джерелом далеко на межами області, є місцем паломництва віруючих із всієї України [4].

Про намагання православних церков впливати на громадське життя області свідчать функціонування громадських організацій, створених ними – громадсько-культурне товариство старообрядців м. Бердичева, обласного осередку „Путь православних”, православного педагогічного товариства, громадської організації ім. О.Невського. Діяльністю цих організацій опікується керівництво єпархії УПЦ. Прямо чи опосередковано ці громадські організації були задіяні у виборчих перегонах. Тенденція до створення прицерковних громадських організацій, які активізують свою діяльність на період виборчих перегонів свідчить про поглиблення політизації православних церков [6].

Усі фактори дестабілізації у православ’ї регіону можна класифікувати на три групи:

– претензії релігійних громад на культові споруди. В області протягом багатьох років зберігаються декілька гарячих точок – Житомир, Малин, Паволоч Попільнянського району (у всіх випадках декілька православних релігійних громад претендують на культові споруди);

– непродуманими діями певну напругу у релігійному середовищі створюють органи місцевого самоврядування (вищезгаданий випадок у смт. Іршанськ);

– причиною міжконфесійних конфліктів часто слугують особистісні неприязні стосунки між православними настоятелями, необ’єктивне висвітлення таких подій у місцевій пресі. Прикладом такого протистояння може бути довготривалий конфлікт між настоятелями парафії УПЦ КП с. Климентіївка й УПЦ смт Баранівка [18].

Таким чином, відсутність міжправославного діалогу, пошуків шляхів взаєморозуміння і толерантизації міжцерковних стосунків загрожує підвалинам стабільності в регіоні. Політизація православних церков свідчить про намагання церкви бути присутніми у громадсько-політичному житті області, що спричинятиме виникнення внутрішньоцеркових негараздів. Як свідчить історія, церковні розколи є довготривалими, розраховувати на об’єднання православ’я у нинішній складній суспільно-політичній ситуації немає підстав, тому органи влади всіх рівнів мають спрямовувати зусилля на нейтралізацію міжправославних конфліктів, роз’яснення серед віруючих чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації, зосередження діяльності церков на здійсненні соціального служіння. На відміну від західних областей України, відсутність потужної мережі УАПЦ, УГКЦ істотно пом’якшує міжправославні відносини.

Напевно, ще якийсь час церкви будуватимуть свої відносини з державою, суспільством й одна з одною, спираючись на багатовікову традицію. Однак сила інерції не може бути безмежною за умов, коли сама Церква покликана служити в принципово інших соціальних умовах і в інакшому світі, ніж той, в якому вона існувала до проголошення незалежності України. На сучасному етапі держава має забезпечити неухильне (і неупереджене) дотримання чинного законодавства, що регулює діяльність церкви, та унеможливити порушення законів органами державної влади на місцях.

Український народ, як єдине джерело влади і носій суверенітету в нашій державі, змушений сам шукати ідеологічні засади теперішнього буття, і цими засадами для багатьох стає релігія. За статистичними даними, понад 50% мешканців України вважають себе віруючими (в деяких регіонах таких є понад 80%) [1, с. 16]. За умов ідеологічного вакууму саме релігія стає тією домінуючою ціннісною орієнтацією суспільства. Релігійні світоглядні орієнтири вже вийшли із площини суто побутових взаємовідносин і певним чином впливають на перебіг подій політичного, культурного і навіть економічного життя в нашій країні.

Як свідчить детальне ознайомлення з науковими джерелами, на сьогодні немає усталеного наукового визначення поняття державно-церковних відносин. Однак воно широко побутує у наукових працях, публіцистиці, засобах масової інформації, що зумовлює необхідність його наукового визначення. Разом з тим, концептуальний аналіз феномена державно-церковних відносин необхідно перенести на реальну ситуацію, що на сьогодні складається в Україні у сфері цих відносин, з метою їх оптимізації. Саме тому виникає нагальна потреба аналізу як характеру і змісту державно-церковної політики, так і механізмів її реалізації на регіональних рівнях.

Під впливом проголошення незалежності України відбуваються глибокі процеси переосмислення суспільної ролі релігійно-церковних організіцій й сутності самих державно-церковних відно¬син. Нова політична реальність дала потужний поштовх для науково-дослідницької праці. Особливу увагу фахівців привертають питання свободи совісті, специфіка православної релігійності, національні традиції віри і церкви. Помітну зацікавле¬ність викликає питання церковно-релігійного ренесансу та його впливу на націо¬нальну свідомість, державотворчі процеси. Саме у цей період зароджується тема дер¬жавно-церковних відносин з урахуванням насамперед релігійної ситуації, що ви¬ник¬ла в Україні протягом 90-х років ХХ ст. Відповідна тематика знаходить своє висвітлення у працях М. Головатого, В.Єленського, С. Жилюка, Е. Кардоша, Ф. Кирилюка, М. Ко¬лодного, М.Ми-

альченка, М. Москалюка, В. Панібудьласки, В. Петрика, В. Реб¬кала, М. Ри-бачука, С. Сьоміна, Л. Филипович та інших вітчизняних дослідників.

Державна політика у сфері релігійно-церковних відносин в Україні перебуває у стані пошуку оптимальної моделі, умовою до якої має стати як опертя на національні традиції і досвід, так і врахування сучасної конфесійної ситуації, та вимог міжнародного права.

Діяльність церков і релігійних організацій, міжконфесійні та церковно-державні правовідносини регулюються Конституцією України (ст.35) і Законом України „Про свободу совісті та релігійні організації” [10, с. 11]. Окремі питання, пов’язані з діяльністю релігійних організацій та здійсненням громадянами права на свободу світогляду, регулюються іншими нормативними актами. Чинне законодавство України з питань забезпечення свободи світогляду має в цілому демократичний характер і відповідає нормам міжнародного права, зокрема, Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, рекомендаціям Парламентської Асамблеї Ради Європи №190 (1995 р.) [7, с. 80].

Основоположними конституційними принципами державно-церковних відносин в Україні є відокремлення церкви від держави і пріоритет прав людини. Принцип відокремлення церкви від держави передбачає їх взаємне невтручання в компетенції одне одного: держави – у питання віровчення, культу, внутрішнього устрою церкви, включаючи вирішення кадрових питань; церкви – у діяльність державних структур, у т. ч. в питання забезпечення права людини на свободу світогляду. Пріоритет прав людини на свободу світогляду передбачає їх верховенство над правами церкви (як інституції) на визначену статутом діяльність. Із цього випливають три основні принципи взаємодії церкви і держави:

– жодна церква не може претендувати на особливе становище, а держава повинна дотримуватись принципу рівності церков;

– держава зобов’язана забезпечити можливість здійснення релігійними організаціями їх сакоальних функцій (вирішуючи правові, майнові та інші питання, що входять до її компетенції);

– держава зобов’язана втрутитись, якщо йдеться про порушення прав людини в релігійній практиці церкви (забезпечення захисту від деструктивного психологічного впливу, недопущення міжрелігійної ворожнечі або протистояння між віруючими і невіруючими) [7, с. 103].

Практика міжцерковних відносин, здійснення громадянами права на свободу світогляду в умовах поширення новітніх релігійних течій свідчать про те, що чинне законодавство не повною мірою враховує сучасні реалії церковно-релігійного життя, суперечності, що виникають на полі міжцерковних стосунків, а також наслідки впливу на громадян деяких деструктивних релігійних новоутворень. Водночас, здатність держави забезпечити міжцерковну злагоду, гарантувати здійснення прав громадян на свободу совісті позначається на міжнародному іміджі України.

Зі здобуттям Україною незалежності мережа релігійних організацій в Житомирській області набула істотних змін. Станом на 01.01.2006 р. в регіоні успішно діють 1240 релігійних організацій понад 25 християнських і нехристиянських напрямів. Бурхливий розвиток протестантських церков, їх намагання бути присутніми у суспільному житті – здійснення соціальних програм (функціонування реабілітаційних центрів для постраждалих від наркоманії й алкоголізму, боротьба з дитячою бездоглядністю тощо), діяльність іноземних місіонерів сформував у певної частини українського суспільства думку про православ’я як християнську конфесію, що знаходиться у занепаді. Проте аналіз діяльності православних церков, релігійної мережі області свідчить про їх значний вплив на громадсько-політичне життя регіону. На сьогодні в області діють 566 організацій УПЦ, 139 УПЦ КП, 5 УАПЦ, 7 старообрядницьких церков, 4 громади Російської істинно-православної церкви. Статистичні дані свідчать, що понад 50% від загальної кількості всіх релігійних організацій області становлять православні [2].

Станом на 01.01.2007 р. в області зареєстровано 1266 релігійних організацій понад 30 конфесійних напрямів, 22 монастирі, 12 місій, 5 братств, 7 духовних навчальних закладів. Протягом останніх років темпи розвитку релігійної мережі області стабілізувалися (у 2004 році зареєстровано статути – 45 релігійних громад, у 2005 р – 20, у 2006 р – 26). Сформувалась мережа католицьких та православних церков. Серед громад: 564 (УПЦ), 178 (УПЦ-КП), 116 (РКЦ), 130 (ЄХБ)), 89 (ХВЄ), 35 (АСД), 27 (харизматичні), 13 (іудеїв) [4].

У міжправославних відносинах існує безліч проблем, які здатні істотно впливати на суспільно-політичне життя регіону – політизація релігійного життя, яка перешкоджає подолання розколу у православному середовищі, конфесійна заангажованість певної частини керівників місцевих органів влади, міжконфесійні протистояння на ґрунті майнових претензій, спротив православних церков діяльності харизматичних громад, взаємні неприязні стосунки як серед кліру, так і серед парафіян свідчать про конфліктогенність, розбалансованість ситуацій у православ’ї. Істотний потенціал деструкції, що впливає на суспільне життя області, містить у собі поділене на три юрисдикції православ’я.

Причиною міжконфесійних конфліктів виступають взаємні звинувачення у неканонічності, безблагодатності УПЦ КП, що інколи проявляється у міжособистісних стосунках. Подібний конфлікт виник в одному з районів області, що призвів до судових позовів. У конфлікт були втягнуті митрополія УПЦ, церковна преса, облдержадміністрація. Благочинний Баранівського району В. Лановий звернувся до правоохоронців з проханням припинити переслідування, заявив, що певні сили в районі звинувачують його у зневазі до України. Керівництво єпархії УПЦ КП організувало прес-конференцію для журналістів, головною темою якої стало обговорення політики експансії УПЦ, звинувачення її у пропагуванні проросійської ідеї Московського патріархату як єдиної православної церкви [19].

Головною причиною міжконфесійної напруги у православ’ї та порушення громадського спокою залишаються майнові претензії на культові споруди. Незважаючи на досягнуту домовленість між архиєреями УПЦ і УПЦ КП про недопустимість організації будь-яких акцій, біля Хресто-Воздвиженського храму м. Житомира періодично УПЦ організовує хресні ходи до храму. Про складність ситуації з культовими спорудами свідчить втручання посла США у міжправославний конфлікт у м. Малині, залучення правоохоронців для збереження громадського порядку біля культової споруди в с. Паволоч [12, с. 95].

Причиною міжконфесійних конфліктів слугують особистісні неприязні стосунки між керівниками релігійних громад. Конфесійна заангажованість керівників підприємств, органів виконавчої влади спричиняє виникнення міжконфесійної напруги. Так, у смт. Іршанськ Володимир-Волинського району місцева харизматична громада не знаходить порозуміння з селищною радою, що проявляється у відмові надати їм в оренду приміщення та розгляді їх заяв на сесії селищної ради, дискредитації їх діяльності з боку УПЦ. Представники харизматичної громади планують організовувати протестні акції, метою яких є визнання їх права на проведення релігійної діяльності [18].

Для забезпечення міжконфесійного миру і злагоди облдержадміністрація: проводить роз’яснювальну роботу з керівниками релігійних об’єднань області щодо недопущення міжконфесійних протистоянь; ініціює зустрічі керівників області з ними з метою роз’яснення чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації; систематично працівники управління зв’язків із громадськістю виступають перед слухачами обласного центру підвищення кваліфікації державних службовців щодо вищезгаданих питань; при виникненні ситуації у державно-церковних відносинах, що потребують юридичних консультацій, до роботи залучаються працівники обласного управління юстиції облдержадміністрації; при реєстрації статутів релігійних громад керується виключно Законом України „Про свободу совісті та релігійні організації”, який передбачає однакове ставлення до релігійних організацій незалежно від їх конфесійної приналежності; організовує виїзні зустрічі (круглі столи) працівників управління зв’язків із громадськістю і органів місцевого самоврядування з метою роз’яснення релігійної ситуації, чинного законодавства у сфері свободи совісті (наприклад, смт. Іршанськ Воллдимир-Волинського району, м. Малин) [4].

Головною проблемою державно-церковних відносин залишаються майнові питання релігійних організацій, які поки що не вирішуються позитивно через відсутність коштів для вивільнення культових приміщень. Незважаючи на це, в області віруючим повернуто понад 320 колишніх культових, адміністративних, житлових та інших споруд, що використовувалися не за призначенням [6].

Проблемою для релігійних громад стала охорона культового майна. Про зникнення цінних ікон неодноразово повідомляли православні громади Чуднова, Житомира, Бердичева. Особливо прикро за єдину в Житомирі громаду старообрядницької церкви, яка звернулася за допомогу до облдержадміністрації з проханням посприяти у встановленні сигналізації у приміщенні храму [17, с. 298]. Це стало нагодою нагадати правлячим архієреям про їхній обов’язок дотримуватися правил зберігання предметів культу, що становлять культурну та історичну цінність. Архієреї УПЦ відмовляються підписувати охоронні договори щодо пам’яток архітектури, мотивуючи це поверненням практики контролю за церквами періоду радянської влади.

Додатковим фактором дестабілізації державно-церковних відносин є відсутність у релігійних громад документації на споруджені культові будівлі, забудова відбувається без належно оформлених документів.

У лютому 2006 року за ініціативи облдержадміністрації на базі загальноосвітньої школи „Сяйво” при церкві „Різдва” ЄХБ відбувся практичний семінар „Законодавство України про освіту і церкву. Проблеми викладання християнських дисциплін у конфесійних і позаконфесійних навчальних закладах”. Конференція, присвячена подібним питанням, відбулася на базі Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Характерно, що обидва заходи були проігноровані УПЦ, тоді як УПЦ КП була активною учасницею [2].

Невизначеність із викладанням дисциплін, пов’язаних із релігією, у навчальних закладах, породжує численні непорозуміння при намаганні розпочати викладання християнської етики в школі. Благочинний УПЦ Лугинського району намагався впроваджувати християнську етику в середній школі, що викликало неоднозначну реакцію педагогічної громадськості району. В с. Райки Бердичівського району в місцевій школі всупереч чинному законодавству утворено релігійний куточок, який освятив священик. Спілкування з освітянами засвідчує, що в переважній більшості вони не володіють ситуацією, що складається з викладанням християнської етики. Назріла необхідність проводити консультації з вищезгаданих проблем. Дискусійним у державно-церковних відносинах залишається питання введення в школі курсу „Християнська етика”. Незважаючи на неузгодженість чинного законодавства у цій делікатній сфері, у навчальних закладах області цей курс читається (Бердичівський район) [4].

У своїх намаганнях утвердитися в духовному житті області, отримати матеріальну підтримку, УПЦ КП постійно звертається до національно зорієнтованих сил українського соціуму. Так, на освячення храму в с. Прибережне Ружинського району, було запрошено професора Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка В. Сергійчика, організовано огієнківські читання на Брусилівщині (батьківщина І. Огієнка), Св. Михайлівський собор УПЦ КП м. Житомира став базою для проведення різноманітних філософсько-богословських конференцій [2].

Поява в області нетрадиційної для Житомирщини УГКЦ (у 2006 році три громади отримали статус юридичної особи) може стати в майбутньому одним з факторів певної дестабілізації в православному середовищі регіону. Вже сьогодні настоятелі православних парафій висловлюють незадоволення діяльністю греко-католиків. Ця конфесія планує розгортати масштабну благодійницьку діяльність, що ймовірно стане однією з причин звинувачення греко-католиків у прозелітизмі та порушенні рівноваги у релігійному житті області [8, с. 47].

Релігійні організації Житомирщини проводять масштабну благодійницьку діяльність. За їх сприяння в області функціонують численні реабілітаційні центри для постраждалих від наркоманії, протестантські церкви співпрацюють з медичними закладами, надаючи їм медичне обладнання та ліки. Особливо помітна діяльність релігійних організацій у сфері оздоровлення дітей з малозабезпечених і неблагополучних сімей. За минулий рік за допомогою віруючих багатьох християнських церков в області було оздоровлено понад 4 тис. дітей, у тому числі і за кордоном. Житомирщина містить значний потенціал для розвитку такої специфічної галузі бізнесу як релігійний туризм. На території області знаходяться визначні пам’ятки історії та культури – це Овруцький Св. Василівський храм (окремим фрагментам стін храму нараховується понад 900 років); римо-католицький монастир Кармелітів Босих у м. Бердичеві вважається неперевершеним архітектурним ансамблем на теренах всієї України; Чоповицький православний монастир, відомий своїм чудодійним джерелом далеко на межами області, є місцем паломництва віруючих із всієї України [4].

Про намагання православних церков впливати на громадське життя області свідчать функціонування громадських організацій, створених ними – громадсько-культурне товариство старообрядців м. Бердичева, обласного осередку „Путь православних”, православного педагогічного товариства, громадської організації ім. О.Невського. Діяльністю цих організацій опікується керівництво єпархії УПЦ. Прямо чи опосередковано ці громадські організації були задіяні у виборчих перегонах. Тенденція до створення прицерковних громадських організацій, які активізують свою діяльність на період виборчих перегонів свідчить про поглиблення політизації православних церков [6].

Усі фактори дестабілізації у православ’ї регіону можна класифікувати на три групи:

– претензії релігійних громад на культові споруди. В області протягом багатьох років зберігаються декілька гарячих точок – Житомир, Малин, Паволоч Попільнянського району (у всіх випадках декілька православних релігійних громад претендують на культові споруди);

– непродуманими діями певну напругу у релігійному середовищі створюють органи місцевого самоврядування (вищезгаданий випадок у смт. Іршанськ);

– причиною міжконфесійних конфліктів часто слугують особистісні неприязні стосунки між православними настоятелями, необ’єктивне висвітлення таких подій у місцевій пресі. Прикладом такого протистояння може бути довготривалий конфлікт між настоятелями парафії УПЦ КП с. Климентіївка й УПЦ смт Баранівка [18].

Таким чином, відсутність міжправославного діалогу, пошуків шляхів взаєморозуміння і толерантизації міжцерковних стосунків загрожує підвалинам стабільності в регіоні. Політизація православних церков свідчить про намагання церкви бути присутніми у громадсько-політичному житті області, що спричинятиме виникнення внутрішньоцеркових негараздів. Як свідчить історія, церковні розколи є довготривалими, розраховувати на об’єднання православ’я у нинішній складній суспільно-політичній ситуації немає підстав, тому органи влади всіх рівнів мають спрямовувати зусилля на нейтралізацію міжправославних конфліктів, роз’яснення серед віруючих чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації, зосередження діяльності церков на здійсненні соціального служіння. На відміну від західних областей України, відсутність потужної мережі УАПЦ, УГКЦ істотно пом’якшує міжправославні відносини.

Напевно, ще якийсь час церкви будуватимуть свої відносини з державою, суспільством й одна з одною, спираючись на багатовікову традицію. Однак сила інерції не може бути безмежною за умов, коли сама Церква покликана служити в принципово інших соціальних умовах і в інакшому світі, ніж той, в якому вона існувала до проголошення незалежності України. На сучасному етапі держава має забезпечити неухильне (і неупереджене) дотримання чинного законодавства, що регулює діяльність церкви, та унеможливити порушення законів органами державної влади на місцях.

Список використаних джерел та літератури:

1. Білоус О.М. Державно-церковні відносини як об’єкт політологічного аналізу: Дис … канд. політич. наук. – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – Київ, 2004. – 242 с.

2. Виступ голови Житомирської облдержадміністрації Юрія Андрійчука на урочистому засіданні з нагоди 10-ї річниці Конституції України. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з: <http://www.uprzv. zhitomir-region.gov.ua/index.php?mode=news&id=1475>

3. Голотін С.І., Кальниш Ю.Г., Колосков В.В., Петрик В.М., Штоквиш О.А. Соціально-правове регулювання діяльності релігійних організацій: Навчальний посібник. – К.: Вид-во НА СБ України, 2001. – 80 с.

4. Державно-церковні відносини на Житомирщині. – Прес-конференція начальника Управління по зв’язках з громадськістю Житомирської облдержадміністрації Миколи Сюравчика. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з: <http://www.zhitomir-region.gov.ua/index.php? mode=news&id=1793>

5. Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення / В.Т. Шлемко, І.Ф. Бінько: Монографія. – К.: НІСД, 1997. – 144 с.

6. За даними Державного комітету України у справах релігій (Форма № 1). – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з: <http://www. naiau.kiev.ua/tslc/pages/biblio/visnik/nomer10/all_som.html>

7. Збірник нормативно-правових актів щодо свободи совісті та діяльності релігійних організацій: Довідковий посібник (упорядники В.М.Петрик, В.В.Остроухов). – К: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – 146 с.

8. Здіорук С.І. Етноконфесійна ситуація в Україні та міждержавні конфлікти. – К.: НІСД, 1993. – 59 с.

9. Здіорук С.І. Релігійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти // Національна безпека України, 1994 – 1996 рр. – К.: НІСД, 1997. – С. 69.

10. Конституція України. – К.: Видавництво «Право», 1996. – 59 с.

11. Петрик В. Використання міжнародно-правових актів та законодавчої бази країн Європейської Співдружності з питань діяльності релігійних організацій для захисту прав і свобод людини в Україні // Матеріали науково-практичної конференції “Механізм захисту прав і свобод людини в Україні”. 11 – 12 червня 1999 року. – К., 1999. – С. 245–251.

12. Петрик В. Державно-церковні відносини у контексті національної безпеки України // Збірник наукових праць Української Академії при Президентові України “Реформування державної служби в Україні: стан, проблеми, перспективи”. – К.: Вид-во УАДУ, 1998. – Вип. 2. – С. 95–97.

13. Петрик В. Світовий досвід державно-церковних відносин з протекціоністської політики щодо традиційних церков як носіїв національної культури // Православні цінності і сучасність: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Київ, 21 березня 2003 року. – К.: МАУП, 2003. – С. 187–193.

14. Петрик В.М. Шляхи та механізми вдосконалення державно-церковних відносин (на прикладі новітніх релігійних об’єднань): Дис … канд. наук з держ. управл. – Донецька державна академія управління Міністерства освіти і науки України, Донецьк, 2003. – 235 с.

15. Рибачук Микола, Білоус Олег. Проблема реституції церковного майна // Політичний менеджмент. – 2003 – № 3. – С.82–91.

16. Сьомін С.В., Кальниш Ю.Г., Петрик В.М., Остроухов В.В. Державно-церковні відносини: світовий досвід і Україна (історико-політичний аналіз): Монографія / За ред. І.І.Тимошенка. – К: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – 136 с.

17. Сьомін С.В., Петрик В.М. Деякі шляхи вдосконалення державно-церковних відносин із застосуванням європейського досвіду // Збірник наукових праць Донецької державної академії управління. Серія: “Державне управління”. – 2003. – Т. 4. – Вип. 21. “Соціальний менеджмент і управління інформаційними процесами”. – С. 296–306.

18. Терор проти церков. Шляхи та механізми гармонізації державно-церковних відносин. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з: <http:// poltava-repres.narod.ru/cerkva/shliahy.htm>

19. Яковенко В. Кому це вигідно? Дещо про релігійну ситуацію в Україні// Урядовий кур’єр. – 1995. – 24 берез. – [Цит. 2008, 13 листопада]. – Доступний з: <http://www.uprzv.zhitomir-region.gov.ua/index.php?mode= news&id=1475>

Інші записи:

Не знайдено