У статті розглядається розвиток державно-церковних відносин в Україні  в добу національно-визвольних змагань у 1917 – 1920-х рр. До уваги береться політика Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії стосовно Православної церкви.

Ключові слова: Православна церква, Центральна Рада, Гетьманат, Директорія.

 Діяльність церкви  у період 1917 – 1921-х рр. є помітною сторінкою історії православ’я. У зв’язку із реформуванням та пожвавленням суспільно-політичного життя у добу революції світська влада, політичні партії, духовенство та миряни стали обговорювати найбільш гострі проблеми церковного життя.

Динаміка релігійного життя в Україні в 1917 – 1921-х рр. зумовлене політикою Російської імперії. Проте в умовах української революції на тлі національних і соціальних проблем церковно-релігійне питання вирішувалося шляхом привнесення національного аспекту до церковного життя.  Зауважимо, що Українська національно-демократична революція 1917–1920 рр. разом із національним рухом активізувала й національно-культурне життя України, дала новий поштовх для відродження релігійних уподобань багатоконфесійного населення України. Політичні сили, які діяли на території України у цей період, по-різному ставилися до церковного питання.

Дослідження процесу виникнення та розвитку православної церкви в Україні періоду Української революції становить значний науковий інтерес, оскільки Православна Церква завжди була важливим та невід’ємним чинником суспільно-політичного та духовного життя.

Метою статті є з’ясування особливостей державно-церковних відносин в Українській державі 1917 – 1920-х рр.

Завданнями статті є:

– визначити основні напрями державно-церковних відносин у добу Центральної Ради;

– простежити політику гетьманського уряду щодо Православної церкви;

– показати зміни в політиці Директорії стосовно Православної церкви.

З початком революції в Російській імперії (лютий 1917 р.) в багатьох українських містах почали скликатися пастирські зібрання [2, с. 11]. Часто вони збиралися без благословення єпископів. Часто на цих зборах була присутньою гостра критика існуючих в Російській імперії порядків, необхідність церковної реформи [2, с. 11]. На одному із пастирських зборів у Києві було проголошено «Виконавчий Комітет духовенства і мирян міста Києва», куди входили, з-поміж інших, священики та професори духовної академії.

На одному із засідань цього комітету обговорювалися питання церковної реформи, і порушено питання про скликання Єпархіального з’їзду духовенства і мирян Київської єпархії [2, с. 11 – 12]. Навесні та влітку 1917 р. відбулися з’їзди по всіх єпархіях України, не вважаючи на те, бажаний чи не бажаний був той з’їзд для єпархіального архієрея. Так, київський митрополит Володимир, що перебував Великим Постом 1917 р. на сесії Синоду в Петербурзі, на прохання Виконавчого Комітету духовенства м. Києва про благословенство на з’їзд, признав його невчасним. Тоді Виконавчий Комітет звернувся до обер-прокурора Синоду В. Н. Львова, аби він вплинув на митрополита. Його прохання було задоволене [2, с. 12].

На думку І. Власовського, у цьому випадку Україна була винятковою, оскільки жоден із з’їздів єпископів не міг відбуватися без участі єпархіального архієрея [2, с. 12].

Про ці події говорить також і А. В. Карташев, який був в складі Тимчасового Російського Уряду: «По всіх губерніальних містах Росії проходила ліквідація попередніх губернаторів та поліційної влади. Одночасно в багатьох містах були випадки арештів і архієреїв, відомих з своєї активної прихильності до старого режиму або зв’язками з Распутіним. Подібно, як в Москві, в других єпархіях теж відбувались надзвичайні єпархіальні з’їзди, і нелюбі архієреї проголошувались видаленими з кафедр, про що надсилались прохання до Синоду через нового обер-прокурора. В деяких випадках В. Львов висилав за арештованими архієреями своїх офіцерів, які виводили їх з трудної ситуації, вивозячи до Петербургу, до Синоду. Синод звільнював їх в «стан спочинку» і призначав місце перебування в певних монастирях. Чимало кафедр, таким чином, стали вільними. Намічено було замістити їх в новому виборчому порядку. Довелось поставити в «стан спочинку» ще одного члена Синоду, чернігівського архієпископа Василія…» [2, с. 12].

Усі збори єпископів, що проходили в українських містах, були надзвичайно бурхливими, на них виразно простежувалися дві думки: про становище православної церкви у період імперії, та необхідність утворення певного всеукраїнського церковного центру.

На Полтавському Єпархіальному З’їзді, що відбувся 3 – 6 травня 1917 р. (єпархіальним архієреєм у Полтаві був архієпископ Феофан Бистров, відомий аскет, що, будучи на становищі інспектора Петербурзької Дух. Академії, представив до царського двору Григорія Распутіна), після доповіді «Про українізацію Церкви», було прийнято низку постанов, згідно з якими утверджувалося становище Православної Церкви [2, с. 14].  Так, «… Церква на Україні, підлягаючи голосу життя й історії, повинна була б українізуватися в конкретних формах», як: 1) соборний устрій, що проймає собою цілу церковну організаціє; 2) служба Божа в Українській Церкві українською мовою; 3) відновлення в богослужбовій практиці давніх українських чинів, обрядів і звичаїв; 4) будова церков в національному українському стилі; 5) національна духовна школа для виховання пастирів Української Церкви; 6) православно-богословська література українською мовою; 7) негайне припинення практики призначення на кафедри єпископів в українські єпархії великорусів; 8) негайна українізація Київської Духовної Академії і др. більш детальні постанови…» [2, с. 14].

Восени 1917 р., коли почало формуватися українське військо, відбувалися великі військові з’їзди в Києві. На третьому такому Всеукраїнському Військовому З’їзді в двадцятих числах жовтня, після постанови про незалежність України, була прийнята постанова й про незалежність Української церкви від Російської, тобто про автокефалію Української церкви [2, с. 14].

29 листопада 1917 р. О. Лотоцький у доповіді в Малій Раді, висловив пропозицію про створення окремого державного органу з метою координації стосунків церкви і держави. Мала Рада повернула справу в Генеральний Секретаріат для нового розроблення законопроекту і у грудні 1917 р. керівництвом Генерального Секретаріату приймається рішення про створення окремого органу у справах релігій [3].

Українська Центральна Рада не мала чіткої державної політики щодо церкви. Це ж підтверджує і програма політичних партій, що входили до її складу. Так, наприклад, партія Українських соціалістів-революціонерів і Українська соціал-демократична партія наголошували на необхідності відокремлення держави від церкви [10, с. 41]. Українська федеративно-демократична партія вважала, що жодних переслідувань за вірування [8, с. 76].

На думку В. Липківського, партії соціалістів-федералістів та Українська національна партія виступали за українізацію церкви [9, с. 226].

Департамент сповідань, що був створений при Міністерстві внутрішніх справ, не завоював значного авторитету. Він виконував функцію інформування церковних установ про урядові рішення й контролю за їх виконанням та намагався зайняти роль посередника у відносинах держави і церкви на міжнародному рівні.

У період Гетьманату П. Скоропадського змінилося ставлення до релігійного питання. Відразу по приході до влади гетьман оприлюднив документи – Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» [6, с. 72]. В останньому зазначалося, що головною (державною) визнається православна віра, а «всі не належні до православної віри Громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемістно свобідним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної» [7, с. 118].

Юридично гетьманський уряд визнавав наявність в Українській державі свободу віросповідання. Натомість 2 травня по всіх церквах України був поширений обіжник Міністерства внутрішніх справ про оголошення Грамоти Гетьмана всієї України, в якій П. Скоропадський закликав усіх православних священиків і мирян до єднання в єдину українську національну церкву задля спільної розбудови української державності. Знаковою подією, яка засвідчувала зміну ставлення української влади до Української  Православної церкви стало святкування Великодня 5 травня 1918 року [5, с. 254]. Таким чином, ішлося про повне правове закріплення статусу Православної церкви в Українській державі.

На думку А. Киридон, у період гетьманату ставали помітними спроби керівництва держави гармонізувати стосунки між світською владою та церквою [5, с. 254].

Завдяки діяльності гетьмана було створено Міністерство сповідань при Кабінеті Міністрів, основним завданням якого було будування державної політики Гетьманату на засадах конституційного визнання Української Православної церкви як «традиційної церкви України» [11, с. 26]. Зауважимо, що міністр Василь Зінківський проводив виважену політику у стосунках із православною церквою. Натомість Олександр Лотоцький змінив свою політику до церкви. Вона стала більш авторитарною. А. Киридон вважає, що поряд із наростанням авторитарних тенденцій уряду щодо церкви, спостерігається прагнення встановити толерантні відносини, а також вибудувати генеральну лінію діяльності міністерства на унезалежнення та українізацію Православної церкви [5, с. 254].

Натомість на думку О. Ігнатуші, гетьманат зберіг традиційну схему державно-церковних зв’язків, намагаючись водночас, модернізувати конфесію. За відсутності принципового протистояння між Церквою й Державою, все ж спостерігалося прагнення урядом визначати магістральний розвиток цих взаємин [4, с. 127]. Проте уряд Скоропадського також передав функції місцевих виконавчих органів Міністерства ісповідань на духовні консисторії; без погодження з Київським митрополитом затвердив Статут Київської духовної академії; законодавчо реформував систему духовної школи в напрямі, який українська церковна влада оцінила як небажану [4, с. 127].

Існувала також низка суперечностей на інституційному рівні, які перешкоджали процесу становлення української церкви. Одна з них – статус церкви: вона не була відокремленою від держави.

Вагомого значення для структуризації релігійно-церковного життя набули події скликання Всеукраїнського православного церковного Собору (початок роботи 7 січня 1918 р.)

Дві сесії Всеукраїнського Собору (20 червня – 11 липня ) та (28 жовтня – 17 грудня) яскраво проілюстрували оживлення ідей соборності [5, с. 256]. Відтак уряд П. Скоропадського шукав компроміс між революційними силами – прихильниками національного відродження та в цілому консервативним складом церкви. Цей компроміс якраз і полягав у продовженні роботи Всеукраїнського церковного собору [5, с. 256].  На нашу думку, найбільш позитивним у цьому плані було те, що як основу для поєднання цих сил було обрано ідею православної державності. Держава Скоропадського визнавала значущу роль православної церкви і суспільному, державному та національному житті, а також діяла у напрямку розбудови незалежної від РПЦ канонічної української церкви. На думку В. Ульяновського, політика Гетьманського Уряду щодо Церкви врешті була досить чітко відпрацьована концептуально й практично-організаційно, що обмежувало самостійність Церкви як інституції (передусім в акціях державного характеру), але держава не втручалася у власне релігійне життя й виконання основних внутрішніх функцій Церкви [11, с. 39]. Таким чином, Гетьманатові доводилося балансувати між Всеукраїнською Православною Церковною Радою та вищою ієрархією православної церкви в Україні.

П. Скоропадський в цілому не виголошував своєї позиції стосовно ідеї автокефалії Української Православної церкви. Він вважав, що населення ще не могло визначитися із цією ідеєю. Втім, антиукраїнська позиція вищої церковної влади на чолі з митрополитом Антонієм змусила Гетьмана від політики невтручання у внутрішньоцерковні справи…” поступово перейти до твердих вимог щодо проголошення автокефалії та підтримки національно-самостійницьких рухів у середовищі церкви [11, с. 11].

Цілеспрямовану політику щодо церковного питання, порівняно з Центральною Радою та Гетьманатом Скоропадського, проводила Директорія. Прагнення Директорії до реалізації курсу на цілковиту незалежність України максимально сприяло розвитку національно-церковного руху в Україні [11, с. 83]. Завдяки діяльності відомих діячів Директорії – Симона Петлюри, Івана Огієнка відбувалося дієве впровадження в життя такої церковної політики.

Зазначимо, що провідною метою діяльності Міністерства сповідань Директорії було створення Українського Патріархату [1, с. 47].

1 січня 1919 р. Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки ухвалила Закон «Про Верховну Владу в Українській Автокефальній Православній Миротворчій Церкві». На думку авторів закону,  верховна церковна влада в Україні має належати Всеукраїнському церковному Собору.

Крім того, для керування справами Української Автокефальної Православної Церкви було утворено Український Церковний Синод у складі двох єпископів, одного протоієрея, одного священика, одного диякона і трьох мирян та одного архієпископа від Військового Відомства. До скликання Собору, який обирає в члени Синоду і подає на затвердження Уряду, члени Церковного Синоду призначаються Вищим Республіканським Українським Урядом [2, с. 62 – 63]. Закон проголошував не відокремлення церкви від держави, а співпрацю між ними. Він був абсолютно правосильним, проте не був втілений в життя. Власовський слушно зауважував, що «…колиб українська національна влада в Українській Народній Республіці встояла, церковне життя в Україні вступило б на шлях фактичної автокефалії і повільного розмосковлення Православної Церкви, з чим не боролась би і ієрархія в Україні, тим більше після видалення запеклих ієрархів-русифікаторів» [2, с. 67].

З залишенням Києва, в кінці січня — на початку лютого 1919 року, Українською державною владою, яка не в силі була оборонити Україну від наступу з більшовизму, українське церковне життя в його намаганнях до отримання незалежності  від чужого проводу та до організації національної Української Православної Церкви втрачає на Великій Україні з столицею Києвом роки підтримку національного державного уряду. Кроки радянської влади у 1919 р. були спрямовані на відокремлення церкви від держави. На думку В. Власовського, цим було позбавлено церкву матеріальної підтримки [2, с. 70].

З оцінки діяльності Директорії стосовно церковного питання випливає, що уряд не передбачав повного відокремлення Православної Церкви від держави, намагався діяти шляхом поєднання двох чинників – світського і духовного. Згодом уряд поставив за мету врегулювати статус церкви. Так, в Основному державному законі Української народної республіки  стверджувалося, що Православна церква в межах Української Держави є автокефальною, з Патріархом у Києві на чолі. Окремий державний закон визначить загальні основи організації Православної церкви в межах Української Держави, застерігаючи її внутрішню автономію та не порушуючи канонічних постанов, а також визначить її правове відношення до держави [1, с. 63].

Підсумовуючи, зазначимо, що упродовж 1917 – 1920-х рр. в Україні існував державний орган, на якого були покладені функції регулятора релігійних питань. Українська держава завжди ставила перед Православною церквою питання українізації, автокефалії, утворення Київського Патріархату на базі Російської Православної церкви. Ці проблеми є актуальними і для сучасного суспільства.

Українська держава завжди сприяла встановленню злагоджених стосунків із Православною церквою, декларуючи свободу віросповідань, не утискуючи при цьому інших релігій. Проте завжди політика влади стосовно церкви наштовхувалася на непорозуміння і часом навіть вороже ставлення з боку єпископату, що значною мірою пояснюється політикою новоствореної більшовицької влади в Росії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрусишин Б. І. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. (доба Директорії УНР) / Б. Андрусишин . – К.: Либідь, 1997. –176 с.
2. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви / І. Власовський. – У 4-х тт. – Т. 3. К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 1998. – 390 с.
3. До історії державного органу у справах релігій в Україні. – електронний документ]. – Режим доступу: http://www.religion.in.ua/main/analitica/11836-do-istoriyi-derzhavnogo-organu-u-spravax-religij-v-ukrayini.html
4. Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви в Україні: ґенеза і характер (ХІХ ст. – 30-ті рр. ХХ ст.) / Олександр Ігнатуша. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 440 с.
5. Киридон А.М. Релігійно-церковне життя в період Гетьманату: проблемне поле взаємодії / А. Киридон // Національна та історична пам′ять: 3бірник наукових праць. – Вип. 7. – С. 252 – 260. – С. 254
6. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття / І. Нагаєвський. – К.: Український письменник, 1993 – 413 с.
7. Слісаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. – К.: Знання, 1993.
8. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1996. – 592 с.
9. Українське державотворення. Словник-довідник. – К.: Либідь, 1997 – 559 с.
10. Українські політичні партії кінця XIX – початку XX ст. Програмові і довідкові матеріали. – К. [Б. в.], 1997.
11. Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). – К.: Либідь, 1997.