Судова практика Європейського суду з прав людини як джерело українського права

Анотація: В статті досліджено проблеми визнання практики Європейського суду з прав людини як джерела українського права.

Ключові слова: рішення Європейського суду з прав людини, джерело права, Європейський суд з прав людини.

Annotation: The article deals with the problems of determining the practice of the ECHR as a source of Ukrainian law.

Keywords: ECHR ruling, a source of law, the European Court of Human Rights.

Постановка проблеми. Проблема визначення судової практики Європейського суду з прав людини джерелом українського права є малодослідженою в повній мірі сьогодні. На практиці законодавчо закріплене положення визнання судової практики Європейського суду з прав людини джерелом українського права стикається з труднощами, що створює ситуацію необхідності дослідження цього питання.

Завдання дослідження. Завданням цього дослідження є з’ясування  проблем і суперечностей щодо визнання судової практики Європейського суду з прав людини джерелом українського права.

Розробка проблеми. Дослідженням цієї тематики займалися: К. В. Андріанов, П. П. Андрушка, X. Бехруз, О. В. Буткевич, В. А. Ватрас, М. I. Козюбра, О. В. Соловйов та інші.

Виклад основного матеріалу. Варто сказати, що на сьогодні українська правова система перебуває на стадії реформування та імплементації європейських стандартів до українських реалій. Окремі нормативно-правові акти встановлюють, що судова практика є джерелом права. «Серед них є і Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV, який визначає практику Європейського суду з прав людини джерелом права в Україні».[1, c.15]

«Також у ч. 2 ст. 8 та ч. 5. ст. 9 Кримінального процесуального кодексу України від 13.04.2012 року зазначено, що принцип верховенства права у кримінальному проваджені та кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини».[4, c.24]

Попри це, в кодифікованих нормативно-правових актах ніде не вказано, що судовий прецедент є джерелом права.

В українській правовій системі прецедент не визнається джерелом права, а практика Європейського суду з прав людини на законодавчому рівні закріплена як джерело права у відповідності із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV. «Так, на підставі цього положення суди повинні застосовувати при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права».[1, c.24]

У зв’язку із прийняттям вищезгаданого Закону в Україні виникла низка проблем пов’язаних із правовими колізіями. Всі рішення Європейського суду з прав людини сьогодні є джерелом українського права і повинні бути взяті до уваги при розгляді справ національними судами. Також суди повинні застосовувати та тлумачити Конвенція в такому самому руслі як і Європейський суд з прав людини.

Варто сказати, що в Законі не уточнено чи весь каталог рішень є обов’язковим для національних судових органів чи лише ті рішення, які стосуються України.

До прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV у 1997 році Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та її основоположних свобод 1950 року, а також Протоколи № 1, 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

В Законі України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року визначено, що Україною визнається дія статті 46 Конвенції на всій своїй території, яка стосується виконання остаточних рішень Європейського суду з прав людини в будь-якій справі, в якій вона є стороною. «Також Україна визнала цим Законом юрисдикцію Європейського суду з прав людини та громадянина в усьому каталозі питань, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції».[2, c.11]

В контексті вищесказаного слід зазначити, що з моменту ратифікації Конвенції, вона стала частиною українського законодавства і джерелом права.

Розділ 2 Конвенції, який має назву «Європейський суд з прав людини» став надзвичайно важливим для національного законодавства, оскільки наділив Європейський суд з прав людини правом правотворчості, а отже рішення Суду отримали статус джерела права. Стаття 32 Конвенції гласить, що юрисдикція Європейського суду з прав людини поширюється на весь каталог питань, які пов’язані із тлумаченням та застосуванням Конвенції та протоколів до неї. Ці питання відповідно до статті 33, 34, 46 та 47 визначають, що держави, які ратифікували Конвенцію повинні виконувати рішення Європейського суду з прав людини у будь-яких справах у яких вони є сторонами.

«Тут варто наголосити на тому, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року є міжнародним договором, згідно з яким Україна зобов’язалася визнавати рішення Європейського суду з прав людини джерелом права і виконувати рішення, які були винесені проти української держави».[3, c.270]

В Конвенції немає положень, які б зобов’язували держави, які ратифікували її, надавати точно встановлену юридичну силу практиці Європейського суду з прав людини. Україна за власною ініціативою визнала практику Європейського суду з прав людини джерелом права у правозастосовній діяльності.

У зв’язку із цим в правовій системі України виникли певні правові проблеми. «Практика Суду, його правові позиції можуть відрізнятись, суперечити положенням національного законодавства, в тому числі і положенням Конституції України, а також правовим позиціям Конституційного Суду України».[6, c.12]

Також з часу ратифікації Конвенції було прийнято низку підзаконних актів, які передбачують повноваження органів державної влади, які є учасниками процесу застосування практики та виконання рішень Європейського суду з прав людини. Серед них: Указ Президента України від 25 червня 2002 р. №581 «Про деякі питання здійснення захисту прав та інтересів України під час урегулювання спорів, розгляду у закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземного суб’єкта та України», постанова Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 р. №784 «Про заходи щодо реалізації Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», наказ Міністерства юстиції України від 9 лютого 2007 р. № 44/5 «Про затвердження Положення про представника Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини і регіональне відділення Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини» та інші.

В юридичній літературі існують різні погляди щодо визначення місця практики Європейського суду з прав людини в українській правовій системі. «Так, одні вчені вважають, що рішення Європейського суду з прав людини, в тому числі по справах, де держава виступає відповідачем, однозначно не є обов’язковими для українських органів, які діють у сфері правозастосування – безпосередньо в силу норм Конвенції як норм міжнародного права».[5, c.13]

«Інші ж вчені стверджують, що рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для національних судів, але не в якості джерела права, а в якості джерела тлумачення».[8, c.132]

«Окремі вчені відстоюють позицію, що у певних випадках рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для вирішення схожих справ українськими судами».[10, c.2]

«Проте більшість науковців вважають, що Європейський суд лише тлумачить норми Конвенції, а тому рішення Суду є прецедентами тлумачення».[9, c.8]

«Зокрема, Д. М. Супрун зазначає, що в результаті здійснення тлумачення норм Конвенції самі норми набувають нового розуміння, що вказує на необхідність застосування державами – учасницями Конвенції її правових норм у відповідності зі змістом, що їм наданий Європейським судом з прав людини як аутентичним інтерпретатором».[11, c.16]

Варто сказати, що попри існування плюралізму думок щодо визначення місця практики Європейського суду в системі вітчизняного законодавства, ні одна із них не є абсолютно вірною. Після прийняття спеціального закону, який визначив, що практика Європейського суду з прав людини є джерелом українського права не було суттєвих кроків щодо застосування на практиці практики Європейського суду як джерела права.

Попри це, Україна як держава, що ратифікувала Конвенцію про захист прав та основоположних свобод взяла на себе обов’язок щодо сприйняття на законодавчому рівні практики Європейського суду з прав людини і врегульовувати питання пов’язані із необхідністю застосування цієї практики.

В українській судовій практиці були випадки, коли суди посилалися на практику Європейського суду з прав людини як на джерело права при винесенні рішень. Наприклад, це випадок, коли судова колегія Миколаївського апеляційного суду вперше в Україні при розгляді касаційної скарги у цивільній справі керувалася положеннями ст. 10 Конвенції та рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії».

«Конституційний Суд України вперше посилався на рішення Європейського суду з прав людини у справі про смертну кару».[12] В подальшій своїй діяльності Конституційний Суд не рідко звертався до практики Європейського суду з прав людини при винесенні рішень.

«В мотивувальній частині рішення Конституційного суду від 10 жовтня 2001 року було застосована традиційна форма прецеденту, а саме суд посилався на конкретне рішення Європейського суду з прав людини – «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року».[13]

У 2004 році Верховний Суд України, керуючись принципом верховенства права, зобов’язав Центральну Виборчу Комісію призначити повторне голосування на виборах Президента України, хоча в Законі України «Про вибори Президента» не має норми, яка б передбачала таку ситуацію. «Дотепер в опублікованих рішеннях судів України з виборчих спорів міститься лише одне рішення (апеляційного суду Миколаївської області від 8 січня 2002 року), для обґрунтування якого було використано рішення Суду за справою Матьє Моан і Клерво проти Бельгії, винесене у 1987 року».[7, c.82]

Висновки. Відповідно до положень Конвенції про захист прав і основоположних свобод, яку Верховна Рада України ратифікувала, прийнявши відповідний закон, а також відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», практика Європейського суду з прав людини є джерелом українського права. Існують не поодинокі випадки звернення національних судів до положень Конвенції та практики Європейського суду з прав людини при винесенні ними рішень.

При цьому, за юридичною силою практика Європейського суду з прав людини стоятиме після міжнародних договір згода на обов’язковість яких було надано Верховною Радою України.

Список використаних джерел

1. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини : закон України від 23.02. 2006 року № 3477-VI // Урядовий кур’єр. – 2006. – № 60. – С. 24.
2. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції : закон України від 17 липня 1997 року // Офіційний вісник України. – 1997. – № 29. – С. 11.
3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: Конвенція від 04 листопада 1950 року // Офіційний вісник України. – 1998. – № 32. – С. 270.
4. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон від 13.04.2012 № 4651-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013 р. – № 9-10. – С. 38.
5. Андріанов К.В. Роль контрольного механізму Конвенції про захист прав і основних свобод людини в процесі реалізації її норм : автореф. дис. … канд. юрид. наук / К. В. Андріанов ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка.– К., 2003. – 18 с.
6. Андрушко П. П. Джерела кримінального права України: поняття, види / П. П. Андрушко // Адвокат. – 2011. – № 6. – С. 10-22.
7. Колесниченко В. М. Значення для судів України рішень Європейського суду з прав людини за результатами розгляду виборчих спорів / В. М. Колесниченко // Судова апеляція. – 2009. – № 2. – С. 82-89.
8. Кононенко В. П. Рішення Європейського суду з прав людини як прецедент тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод / В. П. Кононенко // Право України. – 2008. – №3. – С. 131-134.
9. Протасова В. Є. Рішення Європейського суду з прав людини в правових системах України і Російської Федерації: порівняльно-правовий аналіз / В. Є. Протасова, К. Я. Мандрікова // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2010. – №3. – С. 6-11.
10. Соловйов О. В. До питання про національно-юридичний статус практики Європейського суду з прав людини / О. В. Соловйов // Часопис Академії адвокатури України. – 2010. – №6. – С. 1-9.
11. Супрун Д. М. Організаційно-правові засади та юрисдикційні основи діяльності Європейського суду з прав людини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11 / Д. М. Супрун. – К., 2002. – С. 23.
12. Рішення Конституційного Суду України у справі № 1-33/99 за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) від 29.12.1999 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v011p710-99
13. Рішення Конституційного Суду України у справі № 1-23/2001 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційної) положень статей 7, 8 Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України», за конституційним зверненням Воробйова В. Ю., Лосева С. В. та інших громадян щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України (справа про заощадження громадян) від 10.10.2001 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v013p710-01