Літвінова Анастасія Анатоліївна

студентка групи ЗММв-2

Науковий керівник: Корнійчук Любов Володимирівна

кандидат історичних наук, старший викладач

Анотація. У статті розглядаються основні ролі Британії після виходу із Європейського Союзу і аналізуються можливість їх впровадження у життя через політичний і суспільний діалог. Досліджено експертні думки політологів та політиків і на основі їх оцінок з’ясовано найоптимальніший шлях подальшого розвитку Великобританії. «Глобальна Британія» стала новою ідеєю поширення, якої після Брекситу, все частіше зустрічається у ЗМІ та у промовах політиків обох партій британського парламенту.

Ключові слова: Великобританія, «Глобальна Британія», ЄС, Brexit, НАТО, США.   

Abstract.

The article examines the main roles of Britain after leaving the European Union and analyzes the possibility of their implementation through political and public dialogue. The expert opinions of political scientists and politicians were studied and, based on their assessments, the most optimal path for the further development of Great Britain was determined. “Global Britain” has become a new spreading idea, which after Brexit is increasingly appearing in the media and in the speeches of politicians of both parties of the British Parliament.

Key words: Great Britain, «Global Britain», EU, Brexit, NATO, USA.

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що в академічній літературі точаться дебати щодо того, яку роль відіграватиме Велика Британія у світі після Брекситу. Ця дискусія точиться навколо кількох ключових питань. Чи з’явиться з попелу Брекситу новий глобальний актор – «Глобальна Британія»? Чи можливо Велика Британія стане другорядною державою, ізольованою у світовій політиці? Або реальність десь посередині? Чи співпрацюватиме Великобританія з ЄС та своїми колишніми європейськими партнерами? Або вона спробує відокремитися від ЄС і провести деєвропеїзацію британської зовнішньої політики? Для того, щоб оцінити ці запитання та надати огляд того, що стверджує література, варто розгляну джерела, опубліковані з низки дисциплін – від міжнародних відносин до міжнародного права та міжнародної політичної економії. Є реальні докази того, що британські політики намагатимуться дотримуватися стратегії «Глобальної Британії». Однак, щоб уникнути ймовірного результату ізоляції, найбільш реалістичною альтернативою є Сполучене Королівство як засіб, який допоможе вирішити проблеми, продовжуючи віддзеркалювати ЄС у багатьох сферах зовнішньої політики.

Стан наукової розробки теми. Питання Брекситу досліджували багато світових дослідників та експертів. Під час написання статті були використані роботи Дж. Маккорта, Е. Діодато, С. Джусті, Л. Фрідмана, Р. Лоїка, Дж. Дріджера та ін., які у своїх роботах досліджували наслідки Брекситу і їх вплив на Британію.

Таким чином, актуальність та недостатня експертна оцінка Брекситу, послужили підставою до вибору теми, визначення мети та завдань даної роботи.

Мета: дослідити можливий шлях розвитку Британії після Брекситу.

Завдання:

• дослідити експертні думки щодо виходу Британії з ЄС;
• визначити оптимальну роль Британії після Брекситу;
• проаналізувати політику Британії з НАТО;
• визначити як Брексит вплинув на відносини із США.

Виклад основного матеріалу. Багато нещодавніх наукових досліджень щодо Брекситу  визначили «кризу ідентичності» у зовнішній політиці, оскільки розрив з головним партнером змусив Великобританію шукати свою роль у світі. Найважливішим аналізом у цьому відношенні є аналіз Оппермана, Бізлі та Каарбо, які визначають чіткі ролі, які Британія може відігравати у світі після Брекситу, і те, як британська зовнішня політика буде відповідно переорієнтована. Опперман та ін. стверджують, що до 2016 року «рольова орієнтація Великобританії як впливового актора на світовій арені була закріплена в її членстві в ЄС» [11, c. 133]. Однак розрив, спричинений Brexit, вимагає «наймасштабнішої зміни британської зовнішньої політики з часів Другої світової війни; це призвело до того, що Британія «вибрала» п’ять широких ролей. Перша – це «Глобальна Британія»: орієнтований назовні, ліберальний і інтернаціоналістичний лідер глобальної вільної торгівлі. Друга – це «Велика держава», загалом схожа на «Глобальну Британію», але з наголосом на «перевершених військових, економічних та інституційних ресурсах», що надається її оборонним бюджетом, активами «м’якої сили» та її провідною роллю в НАТО. Вони визначають, що Британія також претендує на роль «регіонального партнера ЄС» [11, c. 135]. Ця роль передбачає, що Британія та ЄС розвивають особливе економічне та безпекове партнерство – однак важливо зазначити, що нещодавній вихід Великої Британії з єдиного ринку та митного союзу применшує можливість втілення цієї ролі в реальність, хоча глибоке партнерство в галузі безпеки все ще можливе. Четверта роль розглядає Британію як «лідера Співдружності», відроджуючи «англосферу» як «центр для ширших дипломатичних та економічних відносин Британії», а п’ята – це «стратегія влади через проксі»: стати «вірним союзником Сполучених Штатів». Проте, крім останньої, усі ці ролі були або відхилені, або, у кращому випадку, зустрінуті тепло. Міжнародна реакція на «Глобальну Британію» була «в основному скептичною», ЄС розглядав Британію більше як прохача, ніж як регіонального партнера, а Співдружність заперечувала проти «неоколоніальних амбіцій Британії» [11, c. 136].

Лише США відповіли взаємністю, зробивши останню роль «шляхом найменшого опору». Однак їхній висновок вбачає один результат як найбільш можливий: «небажаний дрейф до більшого ізоляціонізму», виявляючи «головну іронію в тому, що єдина роль, якій Британія намагалася запобігти після референдуму – роль ізоляції – може виявитися найнеобхіднішою» [11, c. 140].

Девід Маккорт, використовуючи британську зовнішню політику після Brexit як «дослідження правдоподібності», щоб висвітлити проблеми з використанням теорії ролей – схвалює висновки Оппермана та ін. Він відточує роль «Глобальної Британії», стверджуючи, що британські зовнішньополітичні діячі справді сприймають це як майбутню роль Британії у світі [9, c. 1]. Водночас, він приходить до такого ж висновку, застерігаючи, що «виконання такої ролі може бути неможливим, якщо його не нададуть такі важливі країни, як США, Китай та деякі країни ЄС, чого їхні лідери можуть не захотіти робити після Brexit». Ананд Менон і Алан Вейгер, як і Маккорт, підтримують ідею, що єдина справжня роль, на яку претендує Велика Британія – це «Глобальна Британія». У своїй оцінці важливості «суверенітету» в британській політиці вони вказують, що «політичною метою більшості консервативних євроскептиків є прагнення до неоліберальної глобалістичної траєкторії низьких податків, дерегуляції та мінімальної держави поза логікою європейської інтеграції» [9, c. 3].

Нова книга Срджана Вучетіча «Велич і занепад» дає «Глобальній Британії» іншу інтерпретацію. Розміщуючи орієнтири британської зовнішньої політики «в повсякденних дискурсах національної ідентичності, що циркулює в суспільстві в цілому», а не просто продукт переконань еліти, книга показує, що «Глобальна Британія» ґрунтується на сучасній історії Британії як колишньої колоніальної держави. Хоча основна частина тексту присвячена розумінню суспільних сил, які сформували британську політику в післявоєнну, постімперську епоху, у ньому зроблено деякі важливі висновки для зовнішньої політики після Brexit [9, c. 5]. Через конструктивістську та історичну перспективу він підкреслює винятковість Англії, яка є центральною для «Глобальної Британії», дійшовши висновку, що «британське, і особливо англійське, суспільство наполягатиме на глобальній зовнішній політиці», навіть якщо референдум у Шотландії призведе до розпаду Союзу. Для нього стратегія «Глобальної Британії» цілком реальна: вона є не лише продуктом риторики еліти, але вкорінена в англійському суспільстві в цілому. Його більш загальне передбачення в цілому збігається з прогнозом Оппермана, Бізлі та Каарбо. Він очікує зовнішньополітичної орієнтації, «яка позиціонуватиме Велику Британію як державу, близьку до ЄС, але все ж ближчу до США», водночас попереджаючи, що переслідування стратегії «Глобальної Британії» ризикує перерости у «ізольовану Британією, що обертається в вирі суперечок щодо глобального управління між Вашингтоном, Пекіном і Брюсселем» [9, c. 10].

Так само Емідіо Діодато та Серена Джусті визначають роль «Глобальної Британії» як найбільш релевантну через підхід, який синтезує аналіз дискурсу, теорію ролей і критичну геополітику. Відповідно до тлумачення Вучетича, вони стверджують, що «Глобальна Британія» – це не мета, яку можна здійснити найближчим часом, а скоріше «дискурсивна «подія», яка «живиться популярними та привабливими наративами» та «переважно пов’язана з ностальгією проекту Речі Посполитої» [3, c. 88]. Крім того, це виникло в результаті поєднання «бачення вільного ринку», ідеї Британії як центральної ролі в «підтримці світової стабільності» та «підтримки Британією міжнародної системи, заснованої на правилах». Таким чином, роль «Глобальної Британії» по суті поєднує три ролі, які Опперманн та ін. окреслили: «лідер глобальної вільної торгівлі», «велика держава» та «лідер Співдружності» [3, c. 91].

У подібній інтерпретації Лоуренс Фрідман вважав «Глобальну Британію» як «силу добра у світі», а також як «супергероя-чемпіона» вільної торгівлі» (цитуючи Бориса Джонсона). Водночас, він не витрачає багато часу на оцінку здійсненності наративу, а натомість закликає до «реалістичної оцінки варіантів зовнішньої політики Сполученого Королівства», зосередженої на міжнародній участі. Він стверджує, що Brexit може вплинути на британську зовнішню політику менше, ніж прийнято вважати, оскільки ЄС ніколи не виправдовував свого зовнішньополітичного потенціалу і натомість покладався на співпрацю між державами, а не на саму інституцію [5, c. 118]. У той час як Діодато та Джусті, повторюючи Оппермана, оголошують «Глобальну Британію» «надуманою» та стверджують, що вона «не відповідає очікуванням тих акторів, які були б переважно залучені до проекту» – Фрідман пропонує потенційне вирішення ризику ізоляції: Велика Британія повинна відмовитися від «прагнення до унікальної, виняткової ролі» і натомість стати прагматичною «нацією, яка вирішує проблеми та розподіляє тягар» [5, c. 120]. Він не бачить майбутнього Британії в жодній із ролей, визначених Опперманном, а натомість створює нову: «корисний розв’язувач проблем», гнучкий і адаптивний, відданий роботі з іншими – для боротьби з викликами епохи цифрових технологій, кліматичної кризи, міжнародного тероризму тощо.

Дійсно, ця нова роль, запропонована Фрідманом, як суб’єкта, який приймає правила, забезпечує більш реалістичний контрапункт похмурим прогнозам ізоляції, ніж стратегія «Глобальної Британії». Він пропонує синтез цих двох протилежних сценаріїв, хоча, як показали вчені, немає жодної гарантії, що політики приймуть такий рецепт, враховуючи їхню очевидну рішучість орієнтувати зовнішню політику навколо наративу «Глобальної Британії» [5,  c. 121].

Напрям британської торгової політики та її зобов’язання щодо допомоги та витрат на розвиток можуть багато розповісти про масштаби її глобальних прагнень. Проте дослідники торгівлі не зовсім погоджуються щодо того, як і чи насправді стратегія «Глобальної Британії» перетворюється на політику. Панус Кутракос і Адам Лазовскі, надали правову перспективу для висновку, що, незважаючи на сміливу риторику «Глобальної Британії», існуватиме практика безперервності в торговій політиці Великобританії [6, c. 75]. Для Кутракоса «риторика розриву», центральна в наративі «Глобальної Британії», була «неосвіченою, оманливою або нещирою». Це підтверджує Лазовський, який показує, що торговельні угоди з третіми країнами після Brexit передбачали «більше копіювання або перехресних посилань, ніж переговори». Той факт, що більшість існуючих угод ЄС просто продовжуються, змушує Лазовського зробити висновок, що «існує мало доказів» того, що бажання «Глобальної Британії» «перетворюються на реальність» [6, c. 78].

Інші аналізи торговельної політики передбачають спад. Марі Стек і Мартін Блісс, використовують статистичну модель для прогнозування двосторонньої торгової політики, пропонуючи вказівку на майбутнє місце Великобританії у світі. Згідно з їхньою моделлю, у разі жорсткого Brexit (який матеріалізувався, коли Великобританія залишила митний союз і єдиний ринок), «торгівля Великобританії з усіма трьома групами країн (ЄС, ЗВТ і регіональні EPA) істотно знизиться, приблизно на одну третину», тоді як двостороння торгівля Великобританії, за прогнозами, скоротиться десь на 6-13%. Іншими словами, Brexit залишить Великобританію більш ізольованою, ніж глобальною.

Крістофер Дент використовує новий підхід до прогнозування ролі Британії у світі після Brexit, розглядаючи історичні паралелі в дев’ятнадцятому столітті, що він вважає першою хвилею глобалізації, щоб зробити висновки, які можна застосувати сьогодні. Він стверджує, що Brexit «представляє собою значний відхід від європейських справ, подібний до зовнішньої політики Великої Британії наприкінці 19-го століття» – чіткий натякання на те, що Велика Британія стикається з роллю ізольованої країни [2, c. 337].

Його історичне порівняння пропонує альтернативне рішення «як і понад століття тому, більш відкритий вплив Британії на новий глобальний порядок бурхливої геополітики може врешті-решт змусити «повернутися до Європи» та відновити європейські партнерства». Щоб уникнути ізоляції, Сполучене Королівство може в кінцевому підсумку взяти на себе роль регіонального партнера ЄС, оскільки «комерційне тяжіння ЄС» змусить Сполучене Королівство – «переслідуючи свої національні економічні інтереси» – відновити свою безумовно торгівлю» [2, c. 338].

Джоріс Ларік розглядає британське укладання міжнародних договорів після Brexit, оцінюючи здійсненність «бачення розв’язаної «Глобальної Британії», яка сміливо збирається укладати торговельні угоди по всьому світу», з погляду міжнародного права. Він робить важливе втручання до дискусії про рольовий конфлікт: «Тісні майбутні відносини між ЄС і Великою Британією, з одного боку, і гнучкість Сполученого Королівства для укладення нових міжнародних угод як «Глобальної Британії», з іншого, є обернено пов’язані» [2, c. 342]. Це додає довіри аргументу про те, що Велика Британія проводитиме зовнішню політику, орієнтовану на наратив «Глобальної Британії», оскільки вихід Великої Британії з єдиного ринку можна сприймати як спробу покращити її гнучкість, коли справа доходить до укладення нових торгових угод. Чи вдасться це, звичайно, зовсім інше питання.

В останньому розділі своєї книги про британську зовнішню політику у Східній Азії колишній дипломат Майкл Рейлі розглядає майбутні відносини Великобританії з регіоном. Він бачить можливості для розширення торговельних відносин з Японією, зокрема, посилаючись на їх лідерство у відродженні угоди TPP, тепер Всеосяжної та прогресивної угоди про транстихоокеанське партнерство (CPTPP) [6, c. 81]. Важливо, що колишній прем’єр-міністр Сіндзо Абе чітко дав зрозуміти, що «після Brexit Великобританію зустрічатимуть «з відкритими обіймами»». Проте те, що таке партнерство виконає прагнення Великої Британії стати світовим лідером вільної торгівлі, «здається химерним, не в останню чергу тому, що географія, у поєднанні з відносно невеликим розміром економіки більшості з 11 країн-членів CPTPP, означає, що це ніколи не стане заміною ринку ЄС для бізнесу Великобританії» [6, c. 83]. Замість цього, рекомендує він, британська торговельна політика повинна зосередитися на побудові нових відносин із країнами Східної Азії шляхом участі в переговорах і багатосторонніх угодах – тобто Британія, яка приймає правила, а не їх творить [6, c. 85].

Іліана Олів’є та Айтор Перес досліджують вплив Brexit на британську політику допомоги. Завдяки аналізу «останніх даних, доступних із системи звітності кредиторів ОЕСР», а також «останніх політичних подій, офіційних документів і політичних заяв», постає висновок, що політика допомоги буде «більш тісно пов’язана з національними інтересами» [10, c. 200]. Це означає, що «Сполучене Королівство дотримуватиметься реалістичного підходу, згідно з яким потрібен значний бюджет двосторонньої офіційної допомоги для розвитку, щоб підтримувати Справді глобальну Британію. Реалістичний підхід передбачає відхід Британії від ЄС та інших багатосторонніх інституцій, але збереження поточних витрат на допомогу, скеровуючи більше допомоги через державно-приватні партнерства. Цей сценарій відрізняється від націоналістичного підходу, який передбачав би скорочення допомоги до 30%, і космополітичного, згідно з яким кошти допомоги спрямовувалися б на інші багатосторонні інституції, зберігаючи при цьому співпрацю з ЄС [10, c. 202]. Усе це свідчить про те, що щодо міжнародної допомоги Сполучене Королівство намагатиметься створити образ «Глобальної Британії», який буде підкріплено значним матеріальним внеском.

Таким чином, дослідження торгівлі та політики допомоги загалом свідчать про те, що «Глобальна Британія» – це не просто порожня риторика, а ґрунтується на справжньому бажанні йти міжнародним шляхом. Однак, згідно з інтерпретаціями та емпіричними доказами, викладеними вище, досягнення такої мети на даний момент виглядає в основному нереалістичним, і, можливо, більш імовірно, що, щоб уникнути страшної долі ізоляції, британські особи, які приймають рішення, зрештою шукатимуть нові форми багатосторонніх угод і тісних майбутніх відносин зі своїми європейськими сусідами та колишнім найбільшим торговим партнером [10, c. 206]. Це посилило б гіпотезу Великобританії як прагматичного вирішувача проблем, як це пропонує Фрідман, і припускає, що Brexit не призвів до повної деєвропеїзації британської торгової політики.

Позиції щодо британської оборонної політики та політики безпеки після Brexit більш розділені, особливо коли йдеться про майбутній рівень співпраці між Великобританією та її колишніми європейськими партнерами. Річард Вітмен прогнозує, що Велика Британія застосує підхід «переплутання», посилаючись на відсутність офіційної угоди щодо зовнішньої політики, політики безпеки та оборони між ЄС і Великобританією [14, c. 222]. Він підкреслює, що Сполучене Королівство не вело офіційних переговорів з ЄС і не укладало жодної угоди про співпрацю, і вважає це навмисним зусиллям Сполученого Королівства послабити свої відносини з ЄС, керованим антипатією до ЄС у Консервативній партії. Натомість Сполучене Королівство намагатиметься знайти «спеціальні домовленості про співпрацю, якщо це вважатиметься доречним і необхідним» [14, c. 223]. Подібним чином Саймон Суїні та Ніл Вінн стверджують, що «конфліктний і ворожий тон у відносинах між ЄС і Великою Британією, який характерний для «переговорів» між Лондоном і Брюсселем після референдуму, не віщує нічого доброго для майбутнього співробітництва в сфері безпеки та оборони, навіть між Британією та Францією». Вони налаштовані особливо песимістично, передбачаючи, що «сварлива атмосфера», яка оточувала переговори, і, як результат, «жорсткий Brexit» підірвали можливості для досягнення консенсусу [14, c. 226]. Вони навіть попереджають, що «США можуть посилатися більше на Париж, ніж на Лондон, оскільки глобальний вплив Сполученого Королівства падає» [14, c. 227], чітко вказуючи на те, що Великобританія опиниться в ізоляції. Водночас, вони визнають, що «стратегічної неактуальності» можна уникнути.

Рамзес Вессел, Сара Полі та Скарлет МакАрдл, які пишуть у The Routledge Handbook on the International Dimension of Brexit, загалом не погоджуються з цими прогнозами, дійшовши висновку, що Великобританія, ймовірно, залишиться відданою цілям Спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС (CFSP) після Brexit. Вони передбачають багато сфер зближення між підходами ЄС і Великобританії [12, c. 213]. Однією з таких сфер, згідно з Полі, будуть санкції. «Хоча Сполучене Королівство відновить суверенітет у введенні санкцій, це не означає, що воно матиме політику, яка буде відрізнятися від політики ЄС щодо істотних аспектів режимів санкцій». Вона вказує на те, що Палата лордів висловила явне бажання залишатися узгодженими з ЄС, і що ймовірна «тісна координація», оскільки «санкції є найбільш ефективними, коли вони накладаються спільно з міжнародними партнерами» [12, c. 217].

Іншою ймовірною сферою конвергенції є врегулювання криз, де, як окреслює МакАрдл, початкові «вказівки на те, що Сполучене Королівство продовжуватиме взаємодіяти» з ЄС, «причому обидві сторони з самого початку погодилися з необхідністю продовження співпраці» [8, c. 243]. Вессел пояснює, як міжурядовий характер СЗППБ «робить логічною продовження участі Великої Британії», і що Сполученому Королівству буде дозволено брати участь на «випадковій основі». Однак для того, щоб така співпраця спрацювала, Велика Британія повинна прийняти зовнішньополітичну роль як приймача правил, а не як творця, і як послідовника, а не як лідера [13, c. 200].

Це повторює Корнелія Бачіу, яка, використовуючи підхід теорії ігор, робить висновок, що може існувати «значний потенціал для стратегічної координації» між державами-членами ЄС і Великобританією «на основі оціненого ступеня перекриття» між їхніми відповідними безпекою та стратегії оборонної політики» [1, c. 550]. Однак ЄС буде «менш центральним у наступній стратегії національної безпеки Великої Британії», яка натомість шукатиме «нові альянси та партнерства», беручи участь у місіях ЄС «на вибірковій основі». Важливо, що вона також зазначає, що «Вашингтон може побачити зниження корисності в ослабленій Великобританії після Brexit», що свідчить про те, що роль партнера США з точки зору політики безпеки є не більш імовірною, ніж роль регіонального партнера [1, c. 552].

Рамон Лоїк у подібному ключі передбачає юридичні «труднощі у побудові відповідної моделі співпраці після Brexit» між Великою Британією та ЄС, але все ще бачить великий рівень двосторонньої співпраці між Великою Британією та її традиційними європейськими партнерами [7, c. 5]. Це підтверджує Бачіу, яка вважає, що Франція, традиційно близький партнер у сфері безпеки та оборони, залишиться таким і надалі. Високий рівень взаємної довіри між цими двома країнами, ймовірно, збережеться в новому десятилітті, Франція все ще прагне підтримувати тісну співпрацю з іншою європейською ядерною державою [1, c. 553].

Джонас Дріджер також має намір «заперечити поширеній точці зору про те, що процес Brexit негативно вплинув на співпрацю у сфері безпеки» між Великою Британією та великими державами Європи. Він виступає «проти песимістів» і стверджує, що британсько-німецька співпраця у сфері безпеки продовжуватиметься через спільну загрозу з боку Росії та спільне відчуття взаємної надійності та корисності, сформоване війною в Україні та впливом Великої Британії в НАТО в поєднанні зі збільшеним пост-терміном Німеччини [4, c. 86].

Майкл Рейлі також надає корисну інформацію про британську зовнішню політику, політику оборони та безпеки щодо Східної Азії та Китаю зокрема. Він попереджає, що Сполучене Королівство ризикує стати «пішаком у боротьбі інших країн», і посилається на те, як британська політика щодо використання Huawei так радикально змінилася на початку 2020 року як ознаку цього. Щоб уникнути цієї долі, Велика Британія «повинна прагнути будувати тривалі відносини, засновані на спільних цінностях, взаємній повазі, розумінні та бажанні вчитися» [4, c. 90]. Тут він приходить до того самого рішення, що й Фрідмен, заохочуючи Великобританію грати роль скромної нації, яка «розділяє тягар» [4, c. 91].

Загалом, схоже, зростає оптимістичний консенсус щодо майбутньої ролі Великобританії в політиці оборони та безпеки. Незважаючи на сумніви Вітмена, Суїні та Вінна, багато вчених передбачають появу єдиного Сполученого Королівства після виходу з ЄС. Незалежно від того, чи існує такий рівень співпраці з ЄС як інституцією, здається, що є хороші шанси на розвиток міцних відносин у сфері безпеки та оборони з їхніми європейськими сусідами, зокрема Францією та Німеччиною [14, c. 229]. Виходячи з наданих доказів, це виглядає набагато реалістичніше, ніж роль «глобальної Британії» або «великої держави». Дійсно, Сполучене Королівство як партнер, який відіграє роль вирішувача проблем, може сприяти угодам щодо безпеки та позитивним відносинам у всьому світі, що є надійним способом уникнути результату ізоляції.

Висновки. У 1990 році Девід Сандерс опублікував британський підручник із зовнішньої політики «Втрата імперії, пошук ролі», а Вільям Воллес виступив із промовою в Chatham House, у якій погодився з тим, що Велика Британія повинна визначити для себе нову роль у період після холодної війни. Протягом багатьох років ЄС виконував цю роль, оскільки Велика Британія могла діяти як міст між Європою та рештою англомовного світу. Тому логічно, що значна частина досліджень британської зовнішньої політики у 2020-2021 роках була зосереджена на ролі, яку Великобританія відіграватиме у світі після Brexit. Здається очевидним те, що, можливо, через спадщину імперії, британські політики мають намір формувати зовнішню політику, засновану на концепції «Глобальної Британії» – це не лише риторика. Однак, як засвідчує більшість дослідників, застосування такої стратегії може натомість призвести до ймовірного сценарію ізоляції. Можливо, усвідомлюючи цю можливість, на практиці Великобританія продовжує фактично віддзеркалювати ЄС у багатьох питаннях зовнішньої політики. Є ознаки продовження співпраці з їхніми європейськими партнерами, особливо у сфері оборони та безпеки, що свідчить про те, що жорсткий Brexit не призвів до жорсткої деєвропеїзації зовнішньої політики. Сполучене Королівство стикається з реальною перспективою стати ізольованим після Brexit, і щоб уникнути цієї долі, найкращим виходом для нього є стати корисною нацією, яка здатна вирішувати проблеми, співпрацюючи з країнами Європи та всього світу для підтримки заснованого на правилах міжнародного порядку та боротьби з глобальними викликами ХХІ століття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Baciu, C. Collaborative security regimes post Brexit – estimating the potential for convergence based on the overlap in national strategic documents. A comparative study of EU27 + 1 and the US. Comparative Strategy, 39(6), 2020. 549-564 р.
2. Dent, C. Brexit, Trump and trade: Back to a late 19th century future? Competition & Change, 24(3-4), 2020. 338-357 р.
3. Diodato E., & Giusti, S. Globally alone: the UK’s foreign policy after Brexit. The Politics and Economics of Brexit, 2020. 88-106 р.
4. Driedger, J. Bilateral defence and security cooperation despite disintegration: Does the Brexit process divide the United Kingdom and Germany on Russia? European Journal of International Security, 6(1), 2021. 86-108 р.
5. Freedman L. Britain Adrift: The United Kingdom’s Search for a Post-Brexit Role. Foreign Affairs, 99(3), 2020. 118-130 р.
6. Koutrakos, P. Managing Brexit: Trade agreements binding on the UK pursuant to its EU membership. The Routledge Handbook on the International Dimension of Brexit, 2021. 75-89 р.
7. Loik, R. European internal security interests and Brexit. Legal and operational aspects of the post–Brexit cooperation model. Romanian Journal of European Affairs, 20(2), 2020. 5-17 р.
8. McArdle, S. EU crisis management operations and international responsibility post-Brexit. The Routledge Handbook on the International Dimension of Brexit, 2021. 241-252 р.
9. McCourt, D. Domestic contestation over foreign policy, role-based and otherwise: Three cautionary cases. Politics, 2020. 1-16 р.
10. Olivié, I., & Pérez, A. The impact of Brexit on aid: EU and global development assistance under a realist UK scenario. Journal of Contemporary European Research, 16(2), 2020. 200-217 р.
11.  Oppermann, K., Beasley, R., & Kaarbo, J. British foreign policy after Brexit: losing Europe and finding a role. International Relations, 34(2), 2020, 133-156 р.
12.  Poli, S. UK sanctions policy after Brexit: from dependence to autonomy? The Routledge Handbook on the International Dimension of Brexit, 2020. 213-225 р.
13.  Wessel, R. Post-Brexit participation of the UK in EU foreign, security and defence policy. The Routledge Handbook on the International Dimension of Brexit, 2021. 199-212 р.
14.  Whitman, R. Missing in action: The EU–UK foreign, security and defence policy relationship after Brexit. European View, 19(2), 2020. 222-229 р.