Дубинець Марія Петрівна

Національний університет «Острозька академія»

ОБРАЗ ІСУСА ХРИСТА ЯК ЗАСІБ МАНІПУЛЯЦІЇ СВІДОМІСТЮ ЧИТАЧА В МАСОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ (ЗА РОМАНОМ ДЖ. ЕТВІЛА “МЕСІЯ КЕСАРЯ”)

У статті описано особливості маніпуляції свідомістю аудиторії через образ Ісуса Христа у творі Дж. Етвіла «Месія Кесаря». Аналіз здійснено через призму трьох складових: теорії психоаналізу З. Фройда, аналізу історичного та соціального розвитку Римської імперії та через характеристику художнього образу. На основі отриманих результатів вдалося визначити місце образу Ісуса Христа у творі, та його безпосередню роль у впливі на цільову аудиторію.

Ключові слова: Месія, штучні маси, церква, військо, Сікарії, художній образ, автологія, гротеск.

 This article describes distinctive features of consciousness manipulation using image of Jesus Christ in the work of J. Atwill “Ceasars Messiah – The Roman Conspiracy To Invent Jesus”. The analysis bases on three stages: according to the theory of psychoanalysis conducted by S. Freud, historical and social analysis of the development of the Great Roman Empire, and detailed description of the image as a notion. According to the results of the research it is possible to define particular role of the image of Jesus Christ in the novel, and its influence on the audience.

Key words: Messiah, artificial masses, church, army, Sikarii, image, autology, grotesque.

 В статье описываются особенности манипуляции сознанием читателей с помощью образа Иисуса Христа в романе Дж. Этвила «Мессия Кессаря». Анализ осуществлен на основе трех базовых составляющих: теории психоанализа З. Фройда, исторического и социального анализа развития Римской Империи, и характеристике художественного образа. Исходя из результатов анализа, удалось определить роль образа Иисуса Христа в самом романе и его влияние на сознание читателей.

Ключевые слова: Мессия, штучные массы, церковь, армия, Сикарии, художественный образ, автология, гротеск.

Постановка проблеми та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Головною особливістю масовості в літературі чи в будь-якому іншому виді мистецтва є те, що вона не створює нових цінностей, а використовує знайдене у елітарній або народній культурах, пристосовуючи їх до якомога ширшого використання. Останнє можливе лише за умови мінімального спрощення цих цінностей, тому, як наслідок, спрощеному розумінні їх змісту. Перейшовши в літературу, ці ж характеристики і стали майстерним знаряддям маніпуляції свідомістю читачів в руках авторів. Релігія стала саме тим джерелом тем для спрощення, котре такі автори як Д. Браун та Дж. Етвіл використовують, створюючи нові сенсаційні сюжети. У роботі останнього образ Ісуса Христа був в черговий раз використаний як засіб маніпуляції свідомістю читача.

Недавні основні дослідження та публікації здійснили Т. Верена, Р. Каріер, Джей Ті Еберхард, Н. Ференц та інші. Роботи вищеперерахованих науковців дали основу для ґрунтовного практичного аналізу образу Ісуса Христа через призму психоаналізу, історії та літератури, результати котрого дадуть можливість для визначення його ролі в самому творі та впливу на свідомість аудиторії.

Метою написання статті став аналіз створення та цільового застосування образу Ісуса Христа в романі Дж. Етвіла. Для досягнення мети було поставлено такі завдання:

1. Визначити місце образу в сюжеті твору.
2. Проаналізувати цільові особливості його застосунку.
3. Визначити вірогідність ефективності створеного образу у соціальному та історичному контекстах.
4. Охарактеризувати його на наявність ознак «художності».
5. На основі проведеного аналізу визначити основну роль образу Ісуса Христа в творі.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. За попереднім дослідженням, ми визначили, що методологічна частина роману будується на типології, а тепер важливо розібрати ключовий образ, котрий, так би мовити, є основним знаряддям втілення її в життя, а саме – образ Ісуса Христа.

У роботах Д. Брауна та Е. Ренана, він має різні за ступенем важливості ролі. Якщо у першого, він є абсолютно вульгаризованим та посунутим  на другий план, то французький дослідник навпаки – розкриває всю його повноту та важливість для створення та становлення релігії, позбавляючи Ісуса при цьому сакрального ореолу та наголошуючи саме на його людському походженні та статусі у суспільстві.

Дж. Етвіл взагалі створює образ Ісуса Христа (Месії) як оболонку, в яку він поміщає імператора Тита Флавія. Тобто, тут постать Ісуса використана буквально в ролі образа, створеного для «знаменитості» чи політика, щоби його «продукт» прийняла публіка. Тільки зазвичай під «продуктом» мають на увазі фільм, пісню, колекцію одягу, абощо, а тут ним є політична, чи навіть, релігійна кампанія. Бачимо, як чітко використаний один із основних постулатів масової культури, а саме – спекуляція людськими бажаннями, потребами, та що не менш вражаюче – вірою.

Отож, за автором маємо тип – месію, пророкованого юдейському народу у Старому Заповіті. Антитипом виявляється Ісус Христос – він же імператор Тит Флавій, котрий на меті мав заспокоїти маси та повернути рух месіанства у мирне русло, щоб використати це в свою користь.

Основною проблемою він вважав секту Сікаріїв «… (The Sicarii) whose courage, or whether we ought to call it madness, or hardiness in their opinions, every body was amazed at. For when all sorts of torments and vexations of their bodies that could be devised were made use of to them, they could not get any one of them to comply so far as to confess, or seem to confess, that Caesar was their lord; but they preserved their own opinion, in spite of all the distress they were brought to, as if they received these torments and the fire itself with bodies insensible of pain, and with a soul that in a manner rejoiced under them. But what was most of all astonishing to the beholders was the courage of the children; for not one of these children was so far overcome by these torments, as to name Caesar for their lord. So far does the strength of the courage [of the soul] prevail over the weakness of the body» [7] . У цитаті, взятій з «Юдейських воєн» Йосипа Флавія описується ревність віри Сікаріїв, котрі відмовлялися визнавати Тита божеством навіть після того, як вони піддавалися жорстоким тортурам. Вражало римлян те, що навіть діти лишалися непохитними в своїх переконаннях.

Саме учасники цієї секти були тими, хто чинив найбільший опір владі, та були прихильниками руху месіанства, тобто вірили в прихід месії, котрий поведе за собою єврейський народ і визволить його від гніту.

«The Romans wished to not merely destroy the militant brand of messianic Judaism that spawned the rebellion but to rewrite its history in such a way as to make both its Messiah and its leaders become the “founders” of Christianity. In this manner, the Romans intended to make the history of the Sicarii movement disappear by having its beliefs and key figures become the “history” of their new religion» [4, c. 90]. Аби досягти власних цілей і поставити свою релігію, і в той же час нейтралізувати повстанський рух, римські можновладці вміло спекулюють небезпечними для них настроями в суспільстві.  «To circumvent this stubbornness, Titus simply switches himself into the Jew’s Messiah. The ultimate joke of Christianity is that it causes Jews to call Caesar Lord without their knowing it» [4, c. 151]. Для цього Тит Флавій сам приймає образ месії і таким чином, змушує людей, не усвідомлюючи того, називати його богом. «The creators of the Roman church had literally used the Sicarii leader as the “rock” upon which they “built” the church that would worship their pacifistic, tax-paying Messiah» [4, c. 87]. Тут Етвіл, можна сказати згадує одну з перших своїх типологій, називаючи лідера повстанців «каменем», котрого він, тобто Ісус,  використає як основу для побудови церкви, тобто, можна сказати  він називає його апостолом Петром.

Все ж, варто більш детально розглянути використання образу Ісуса Христа та засоби здійснення маніпуляції. Для цього в ході аналізу доречно використати роботу З. Фройда «Психологія мас та аналіз людського Я», зокрема розділ \/ «Дві штучні маси – церква та військо». Тут дослідник розглядає дві штучно створені високоорганізовані маси – церкву як общину віруючих, та армію – військо. Яке ж відношення це має до роботи Дж. Етвіла: саме такі дві штучні маси об’єднує під своїм керівництвом Тит Флавій – римське суспільство та єврейську общину.

«Церковь и войско суть искусственные массы; чтобы сохранить их от распада и предупредить изменения в их структуре, применяется определенное внешнее насилие. Обычно не справляются и не предоставляют человеку свободного права на вступление в такую массу. Попытка выступления из неё обычно преследуется или связана с совершенно определенными условиями…» [2, c. 13]. Зважаючи на судження, висловлені автором в уривку,  можна зрозуміти чому Тит Флавій все таки вибрав такий кропіткий шлях вирішення проблеми. Результат не змусив би себе чекати, тому що саме цей метод організації мас був запорукою того, що її учасники дотримуватимуться всіх її законів неухильно. Така урегульованість та нормативність є запорукою міцності та довготривалості цих утворень.

Тепер, поглянемо на них оремо:

• Церква: щоб проілюструвати ці свої припущення, З. Фройд використовує як приклад католицьку церкву, хоча, в нашому випадку це нам не завадить, оскільки ключова фігура – Ісус Христос і тут, і там виступає як лідер. «… существует одно и то же ложное убеждение (иллюзия), что глава – в католической церкви Христос, в армии – главнокомандующий любит одинаково всех индивидов, входящих в массу. От этой иллюзии зависит все; если она исчезнет, тогда немедленно, поскольку позволят внешние условия, распадутся как церковь, так и войско… Он относится к каждому из индивидов, составляющих массу, как добрый старший брат, он заменяет им отца. Все требования, предъявляемые к индивидам, являются производными этой любви» [2, c. 13]. Таким чином, образ Ісуса Христа, створений Етвілом, наділений рисами обох очільників – і воєнного і релігійного. Саме Він є Тим, хто любить всіх своїх синів та дочок однаково, встановлюючи і між ними міцний зв’язок: пам’ятаємо, як священик в церкві називає прихожан «браттями та сестрами» або ж «возлюбленими во Христі», тобто любить Ісус всіх однаково і любові цієї вистачить на всіх: «Церковь отличается демократизмом именно потому, что перед Христом все равны, все пользуются в одинаковой мере его любовью. Не без глубокого основания однородность христианской общины сопоставляется с семьей, и верующие называют себя братьями во Христе, т. е. братьями по любви, уделяемой им Христом. Несомненно, что связь каждого индивида с Христом является и причиной их привязанности друг к другу» [2, c. 13].
• Військо: на чолі стоїть головнокомандуючий, котрий є батьком всьому війську і кожному солдату, об’єднуючи таким чином їх під своїм керівництвом. «То же относится и к войску; главнокомандующий – это отец, одинаково любящий всех своих солдат, и в силу этого они объединены друг с другом товарищеской привязанностью…» [2, c. 13].

Ці дві маси, що є різними, на перший погляд, мають багато спільного:

• І віруючі, і військові ідуть за своїм лідером;
• Накази (у випадку війська) або заповіді (у Старому Заповіті) потрібно виконувати неухильно, інакше – покарання не уникнути;
• У давні часи великі полководці та воєначальники вели своє військо в бій і билися зі своїми солдатами на рівних пліч-о-пліч, уособлюючи владу. Вони готові були і на пожертви заради перемоги, власне, як ми це бачимо і у випадку Ісуса Христа, тобто Його розп’яття.

За своїм статусом Тит Флавій уже є полководець-батько і має авторитет, котрий, за свідченням «Юдейських воєн» зовсім не підходив йому, щоб знайти ключик до юдейських звичаїв та вірувань. З. Фройд вказує все ж таки на одну відмінність між воєначальником та очільником церкви, котра у нашому випадку має одну з ключових ролей: «Христу приписывают больше понимания и заботливости об индивиде, чем человеку-главнокомандующему» [2, c. 13]. Цей фактор є основним при виборі саме образу Ісуса Христа як уособлення імператора, оскільки Тит Флавій розумів, що все таки це дасть йому безумовних послідовників, і буде для нього вигідним з усіх сторін.

Розтягнувши ореол божественності на історичні події за допомогою Йосипа Флавія, він зміг об’єднати дві штучні маси, котрі за своєю стійкістю та урегульованості є найвитривалішими, але, в той же час, найвразливішими до навіювання та маніпуляції. Таким чином, образ Ісуса Христа уособив в собі люблячого батька для віруючих та готового вести за собою владного командира війська. І саме завдяки цьому, одній релігії вдалося підкорити серця богобоязливих євреїв та войовничих римлян.

Але чи було, власне, можливо, щоб тогочасна римська аристократія справді зважилася на такий крок? Можливо, насправді, образ Ісуса Христа тут є чисто літературним введенням самого Дж. Етвіла, а не Йосипа Флавія для створення загадки та інтриги в сюжеті, або ж, для введення необхідного образу героя-рятівника? Щоб дати відповіді на ці запитання варто, передусім, звернутися до історичної довідки, та, виходячи з отриманих висновків, підтвердити чи спростувати висловлене припущення.

Передусім, потрібно в загальному звернути увагу на характер взаємовідносин римлян та юдеїв, котрі, за словами автора, були досить напруженими, а євреї були джерелом постійних заворушень та насилля проти імперії (саме секта Сікаріїв): «…No, they weren’t. In fact, with the exception of two wars–one that started in 69 and ended in 73 and another that started in 132 and ended in 136–there were barely any disruptions in Judaea. In fact, the Romans and the Jews got along fine for over 100 years prior to the first revolt and again for almost another 60 years following the destruction of the Temple and the end of the first revolt» [5]. Насправді, це твердження є абсолютно абсурдним, оскільки вони співіснували досить мирно та гармонійно, за винятком лише двох конфліктів, один із яких і закінчився зруйнуванням храму в Єрусалимі, але після цього інциденту їм все таки вдалося відновити мирне співіснування.

Аналіз юдейського суспільства в Римі показав, що на той час існувала значна кількість сект – як більших (за чисельністю та впливом), так і менших. Про деякі з них збереглося достатньо інформації, а от про існування, та що не менш важливо, про ідеологію решти, немає достовірної інформації зовсім «There exist over 30 Jewish sects that we know of from the first century, and have some basic understanding of their belief structures. There are some dozens more we just know by name. On top of that, we have to conclude there are perhaps dozens, if not hundreds, more Jewish sects of which we simply have no record» [5]. Важливу роль у визначенні таких об’єднань грає суть їх ідеології. У своєму творі Дж. Етвіл визначає Сікаріїїв як осередок заворушень та занепокоєнь і описує ідеали їх вірувань в досить негативному для імперії розумінні. «Despite Atwill’s unlearned claim that the Jewish people were expecting a ‘Warrior messiah’, in truth there is no universal version of a messiah. Even among the same sect, over time, the concept of their messiah would change. In the Dead Sea Scrolls, which Mr. Atwill seems to think he knows so well, the language of the messiah and his purpose changes (in fact at one point, we see two distinct messiahs at once–one a priestly messiah and another a kingly messiah). Some sects did not even expect a messiah at all. Any of the numerous works on messianic expectations published in the last two decades utterly annihilates any claim that Atwill is making about some uniformity in Jewish thought and ritual» [5]. Таким чином, описуючи загрозу приходу Месії-воїна, Дж. Етвіл знову звузив собі коло «дослідження» та вибрав саме той варіант, із багатьох, котрий підходив саме під його сюжет. Натомість, ідеології юдейських сект були досить різними: одні чекали Месію-воїна, ще хтось Месію-царя, а інші і зовсім не були прихильниками чи то популяризаторами месіанства.

Дж. Етвіл, очевидно, не заглиблювався і в дослідження історії, а саме менталітету, традицій, звичаїв та манери ведення війни Римської імперії. Численна армія римлян була створена та використовувалася з однією метою – швидкого та безумовного підкорення інших територій та народів. Саме мілітаристична потужність була основним важелем впливу: «The Romans knew one thing well: War. Social ideology they were never very good at. That’s why Rome always had such problems keeping its empire together, and why social discontent and other malfunctions continued to escalate until the empire started dissolving. Rome expected to solve every problem militarily instead–and up until the 3rd century Rome did so quite well. The Jewish War was effectively over in just four years (any siege war was expected to take at least three, and Vespasian was actually busy conquering Rome in the fourth year of that War). So why would they think they needed any other solution?» [5]. Крім того, створення нової релігії та поширення її серед мас, вимагало не аби яких знань. Так, для Римської імперії досвід переймання релігії завойованого народу не є новим (як це було у випадку після завоювання Греції), але цього разу успішність такого методу була неможлива, оскільки в його основі лежав культ, котрий применшував значимість Юдейського закону. І саме на території Палестини, де було найбільше непокори, це не могло статися, а можливо це було лише там, де Римляни не зустрічали ніякого протистояння чи непокори з боку євреїв. «The Jewish War was only fought in Palestine, and not even against all the Jews there (many sided with Rome). How would inventing a religion that would have no chance of succeeding in the heart of Palestine but instead was tailor made to succeed outside Palestine, ever help the Romans with anything they considered important?» [5]. Тож, яким чином влада могла поширити потрібну релігію на периферії, оминувши при цьому основний осередок опору?

За всю історію існування Римської імперії юдейський народ ніколи не становив для неї значної загрози, такої, як до прикладу, Гали але, за твором-«дослідженням» Дж. Етвіла, можна сказати, заслужив на особливу увагу та спричинив неймовірні зміни, котрі підірвали основні засади її існування. Тому, зважаючи на отриману та проаналізовану інформацію, звинувачення Дж. Етвіла у вузькій обізнаності, чи то в навмисному униканні більш детального аналізу, не є безпідставними: «… he has a very high burden to meet. And he just doesn’t. He actually has no evidence at all for his thesis, except “Bible Code”-style readings of coincidences among texts, which he seems only to read in English and not the original Greek, all the while relying on egregious fallacies in probabilistic reasoning» [5]. Метод, котрим користується Дж. Етвіл можна сміливо назвати «методом Брауна», котрий витягає нові сенсаційні факти крізь так звані тріщини, що ледве видніються на поверхні тільки завдяки сміливості припущень, котрі можливі виключно через те, що справжня наука їх не заперечує і не спростовує бо бракує вартісних доказів. Немає аксіоми – є теорема, а це саме те, що дає «науковцям» типу Д. Брауна та Дж. Етвіла розвивати свої «дослідження» та розшифровувати «коди Да Вінчі».

Отже, на цьому етапі нам вдалося все таки більш конкретно встановити, що історична вірогідність існування теорії Дж. Етвіла практично дорівнює нулю. Тепер, варто підійти до аналізу з більш літературної точки зору. Почнемо з найпростішого – визначення поняття художнього образу. «Художній образ – створена засобами мови узагальнена картина реальної дійсності або переживань митця у формі конкретного, життєво повного явища» [3]. У нашому випадку саме образ Ісуса Христа відображає узагальнену дійсність – це прихід героя, обіцяного стількома пророцтвами месії, котрий допоможе перемогти такий ненависний режим. Погодьтеся, сюжет доволі знайомий, використаний уже мільярди разів і письменниками і кінематографом, але завжди популярний, адже ідея бунтарства і спасіння завжди знайде своїх прихильників, оскільки реальне суспільство не позбавлене тих же проблем (того ж невдоволення владою), і тут же ми бачимо втілення основної мети літератури та мистецтва – катарсису. А в руках представників масової культури, так званих «масовиків» вона стає ще й основним знаряддям маніпуляції – за рахунок чого вона і процвітає.

Існує досить багато класифікацій художніх образів, але нам варто звернути увагу на наступні:

• «За способом творення (типом асоціювання) образи ділять на зорові, слухові, дотикові, смакові, запахові» [3].

Представники цього різновиду є допоміжними у творі (у випадку якщо вони виступають як самостійні), або ж вони поєднуються в одному – ключовому образі, оскільки в різних моментах та епізодах автор описує його по різному та кожен раз подає в іншому контексті. Саме вплив на органи чуттів читачів є ще одною рисою масової культури, котру так майстерно тут використовує автор.

• «За типом співвідношення між чуттєвим образом та його ідеєю… Автологія — вживання слів у прямому значенні. Автологічний образ називають “самозначущим”, “самодостатнім”, частіше — образом-типом»[1]. Метод Дж. Етвіл базується повністю на виході із прямого значення слів і контексту, в якому вони вживаються.

Повертаючись до типології, за нашим дослідженням образ Ісуса Христа є типом. Одним із різновидів атології є гротеск – «…один із найстаріших типів образності. Французьке grotesque — незвичний, химерний, італійське — gratta — грот, печера. Особливості гротеску:

1) тяжіння до незвичайних, ексцентричних, спотворених форм» [1]: передусім цей пункт стосується трактування пасхального жертвоприношення. Пасхальний Агнець – це Ісус Христос, котрий був розп’ятий, тобто принесений в жертву заради спасіння всього людства. У творі Дж. Етвіл знову розтолковує деталі і виводить читача на пряме значення, описуючи випадок канібалізму, котрий стався під час облоги Єрусалиму. “There was a certain woman that dwelt beyond Jordan, her name was Mary; her father was Eleazar, of the village Bethezob, which signifies the house of Hyssop. She was eminent for her family and her wealth, and had fled away to Jerusalem with the rest of the multitude, and was with them besieged therein at this time” [6].

2) «…поєднання в одному предметі несумісних, контрастних явищ (піднесеного і грубо натуралістичного, комічного і фантастичного, реального і фантастичного)» [1];  у нашому випадку маємо  не предмет, а особу, образ. Піднесений сакральний образ жертви, котру приніс Ісус Христос Дж. Етвіл вульгаризує, подаючи такий опис із «Юдейських воєн» Йосипа Флавія: «This famine also will destroy us, even before that slavery comes upon us. Yet are these seditious rogues more terrible than both the other. Come on; be thou my food, and be thou a fury to these seditious varlets, and a by-word to the world, which is all that is now wanting to complete the calamities of us Jews. As soon as she had said this, she slew her son, and then roasted him, and ate the one half of him, and kept the other half by her concealed. Upon this the seditious came in presently, and smelling the horrid scent of this food, they threatened her that they would cut her throat immediately if she did not show them what food she had gotten ready. She replied that she had saved a very fine portion of it for them, and withal uncovered what was left of her son» [6]. Використання цього уривку допомогло автору повністю передати жахливу атмосферу події, що сталася в окупованому місті. Досить детальний опис дає повний контакт із органами чуття читачів.

3) «…заперечення сталих норм (зв’язок гротеску з бурлеском, пародією, травестією)» [1]; від самого початку автор називає Новий Заповіт пародією, сатирою на твір Йосипа Флавія: «To see the satire that lies within this passage one must first understand the phrase “Bethezob, which signifies the House of Hyssop.” Beth is the Hebrew word for “house” and Ezob is the Hebrew word for “hyssop,” hyssop being the plant that Moses commanded the Israelites to use when marking their houses with the blood of the sacrificed Passover lamb… Identifying Jesus with the symbolic Passover lamb at his crucifixion continued a theme begun at the Passover supper where Jesus asked the disciples to eat of his flesh. There is, then, a parallel between the New Testament’s son of Mary who asks that his body be eaten and the son of Mary Josephus described, who actually has his flesh eaten» [4]. Таким чином через отаку гру слів Дж. Етвіл повністю нівелює та перевертає значення священного обряду. Иссоп “hyssop”  – це рослина, котру використали для помазання дверей кров’ю, принесеного в жертву ягняти, але автор тут дуже грубо сатиризує і сакральне значення просто переносить на грубе, неприйнятне та, за законами будь-якої релігії заборонене діяння – вбивство.

4) «…стильова неоднорідність (поєднання “високого” і “низького”, грубого і поетичного). За допомогою гротеску письменник створює химерний образний світ» [1]: цей пункт є своєрідним підсумком всього вищезазначеного.  «Високе», чи можна навіть сказати величне – те, що в Новому Заповіті є божественним Дж. Етвіл спрощує, та, так би мовити «опускає». Всю історію він запросто ввіряє в руки звичайним людям та збігу обставин, котрі, на його думку, були зовсім не випадковими.

Висновок. В ході аналізу вдалося з’ясувати, що образ Ісуса Христа є центральним в романі Дж. Етвіла, точніше сказати прикриттям протагоніста імператора Тита Флавія – маскою, котра у вигідному світлі представляє його єврейській общині, та дає можливість одним пострілом вбити двох зайців. За допомогою роботи З. Фройда вдалося на рівні психоаналізу визначити мотиви використання образу Ісуса Христа імператором Титом Флавієм. Після ознайомлення з роботам и Т. Веррена, Р. Карріера, Джея Ті Еберхарда ми здійснили досить глибокий та детальний аналіз суспільного устрою в Римській імперії та встановили, що з точки зору історії такий розвиток подій, котрий подає автор, неможливий. Спираючись на дослідження Н. Ференца, нам вдалося за всіма ознаками ідентифікувати образ Ісуса Христа як автологію, а якщо конкретніше, то це є образ-гротеск навмисно створений та введений автором в твір.

Отже, на цьому етапі дослідження робимо висновок, що образ Ісуса Христа, котрий створив Дж. Етвіл є лише художнім прийомом, котрий дає можливість спекулювати найсокровеннішими релігійними поняттями та  злободенними темами, що дозволяє автору з легкістю заплутати та обманути підсвідомість читача і, в решті решт, вдало продати роман.

Література:

1. Ференц Н.Ц. Основи літературознавства / Н.Ц. Ференц. – К.: Знання. – 2011. – 431 с.
2. Фрейд З. Психология масс и анализ человеческого  «Я». [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.e-reading.club
3. Художній образ, його види та основні властивості. [Електронний ресурс]– Режим доступу: https://studfiles.net
4. Atwill, “Caesar`s Messiah: Roman Conspiracy to Invent Jesus” by J. Atwill (Ulysses Press, 2005), 357 p.
5. T. Eberhard Joseph Atwill has not proven that Jesus was made up by the Romans [Electronic resource]: Available from: http://www.patheos.com
6. Josephus, War VI, III
7. Josephus, War VII, X