The paper analyzes the main features placed legal responsibility of the President of Ukraine. Attention is drawn to problems in the legal regulation of the constitutional and legal responsibilities of the President. We also offer solutions to the above problems by improving existing forms of legal liability of the President of Ukraine and anticipate new forms of constitutional and legal responsibilities of the President.

Постановка проблеми: сьогодні форми юридичної відповідальності глави держави і близько не співвідносні з обсягом його повноважень. Тому актуальним залишається дослідження основних проблем юридичної відповідальності Президента України, а також визначення нових форм конституційно-правової відповідальності глави держави для стабілізації функціонування політико-правової системи України.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: питання юридичної відповідальності Президента України з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження багатьох видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у дослідженні даного питання. Серед широкого кола науковців слід виділити праці Авер’янова В. Б., Годованця В. Ф., Журавського В. С., Кравченка В. В., Лисенко О. М., Малиновського В. Я, Мартинюка Р. С., Савчина В. М., Сало І. С., Серьогіної С. Г., Телешуна С. О., Тодики Ю. Н., Погорілка В. Ф., Шаповала В. М., тощо.

Відповідальність у конституційному праві слід розуміти як відповідальність суб’єктів конституційного права, передусім органів публічної влади, їхніх посадових осіб, за порушення конституційно-правових норм. Формами такої відповідальності можуть бути: накладення вето на правовий акт, скасування правового акта, дострокове припинення повноважень, усунення з поста, визнання виборів недійсними, тощо [10, с. 319].

Спеціальною підставою для конституційно-правової відповідальності є конституційний делікт, характерними складовими якого є:

а) об’єкт − найбільш важливі суспільні відносини щодо устрою суспільства і держави.  У загальному вигляді в якості об’єкта виступає конституційний лад і його найважливіші елементи, а також конституційна законність і правопорядок;

б) об’єктивна сторона − дістає вияв в актах у загальному вияві, оскільки відповідальність має значною мірою політичний характер і для визначення цієї сторони є вузьким навіть поняття діяння. Тому нормативні підстави відповідальності не деталізуються, даються лише загальні формулювання: «державна зрада», «скоєння злочину», «серйозні порушення закону» тощо;

в) суб’єктами є найважливіші «інституції» держави: Президент України, органи державної влади, народні депутати України, посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, депутати місцевих рад, сільські, селищні, міські голови та інші посадові особи органів місцевого самоврядування, громадяни України, політичні партії, громадські організації, іноземці та особи без громадянства, засоби масової інформації, адміністративно-територіальні одиниці тощо;

г) суб’єктивна сторона − особливістю її є специфіка змісту вини – це не тільки психологічне, а й соціально-політичне явище, бо суб’єкти несуть відповідальність за долю багатьох людей. Тому вона настає і за недбале ставлення до реалізації статусу [11, с. 24].

Як показує практика державотворення в Україні, для стабілізації політичної ситуації необхідно передбачити нові форми конституційно-правової відповідальності глави держави, яка нині і близько не співвідносна обсягу його повноважень. Зокрема, на даний час конституційно-правову відповідальність Президента України характеризує лише «мертвий» інститут імпічменту та звітування перед Верховною Радою України [6, с. 56]. Так, серед науковців поширеною є думка про можливість і навіть необхідність запровадження серед можливих форм відповідальності глави держави санкції у вигляді обмеження реалізації його окремих повноважень.

Забезпечення відповідальності Президента України має важливе значення, так як це є одним із заходів підтримання легітимності державної влади. Важливим конституційним принципом легітимності державної влади є принцип взаємної відповідальності держави та особи. Цей принцип засвідчує відповідальність держави, органів державної влади та їх посадових осіб перед особою, яка сприяє зміцненню довіри людини до публічної влади.

Імпічмент – найбільш типова форма політичної відповідальності президента, після завершення якої президент втрачає своє звання й може бути притягнутий до юридичної відповідальності у якості приватної особи. Найбільш розповсюдженими підставами для застосування процедури імпічменту є порушення конституції, вчинення тяжких злочинів [10, с. 328].

У статті 5 Конституції України зазначається, що єдиним джерелом влади в Україні є народ. Це положення знаходить відображення у статті 103 Основного Закону України, відповідно до якої Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Проте, як вбачається на прикладі статті 111 Конституції України, стаття 5 втрачає своє значення, оскільки громадяни не ініціюють усунення з поста глави держави в порядку імпічменту. Хоча ця функція і покладена на Верховну Раду України, що є представницьким органом, проте ініціювання питання про усунення Президента України більшістю від конституційного складу (тобто достатньо всього 226 народних депутатів) не може відображати влади всього народу, що спотворює статус України як демократичної держави та нівелює правове значення статті 1 Основного закону, в якій зазначається, що Україна є демократичною державою.

Парадокс основи інституту імпічменту глави держави також підтверджує той факт, що Президент України є суб’єктом адміністративно-правових відносин, в яких, за загальним правилом, звільняє з посади той, хто призначив в порядку субординації. Якщо Президента обирає весь народ, то і весь народ повинен вирішувати питання про усунення його з поста. Ми поділяємо думку Шафарчук О., яка зазначає в своїй праці, що вирішення питання про усунення Президента України з його поста народом можна реалізувати через таку форму безпосередньої демократії, як референдум, зокрема, всеукраїнський, шляхом деталізації статті 3 Закону України «Про всеукраїнський референдум» пунктом, в якому б зазначалося, що предметом всеукраїнського референдуму є вирішення питання про усунення глави держави в порядку імпічменту [14].

Згідно статті 111 Конституції України, Президент України може бути усунений з поста Парламентом в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Саме формулювання «інші злочини» дає змогу говорити про політичну відповідальність глави держави, бо ними можуть бути будь-які політично мотивовані дії Президента України [8, с. 128]. Тому, на нашу думку, законодавцю слід прийняти окремий закон, що врегулював би процедуру імпічменту в частині визначення вичерпного переліку підстав притягнення глави держави до відповідальності в порядку імпічменту, і який би унеможливив появу політичного фактору в даному механізмі зі сторони Парламенту.

Фрицький Ю. до названих підстав притягнення глави держави до відповідальності в порядку імпічменту пропонує додати «невиконання державних програм» [13, с. 338], а О. Волощук «учинення аморальних дій» [7, с. 125]. Як альтернативу, Ю. Барабаш пропонує запровадити таку нову підставу імпічменту глави держави, як «порушення Президентом України присяги» [5, с. 13]. На нашу думку, внесення відповідних змін у Конституцію України себе не виправдало б з огляду на наступне. По-перше, конституційного обов’язку в глави держави щодо забезпечення виконання державних програм немає. Крім цього, за виконання державних програм має відповідати виконавча влада, а відтак, Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади. По-друге, незрозуміло, як слід передбачити, які саме дії Президента України є аморальними.  По-третє, порушення Президентом України присяги, як і вчинення ним аморальних дій, можна тлумачити по різному в залежності від ситуації.

Незрозумілим елементом інституту імпічменту в Україні залишається те, що рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Парламентом після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент, а також після отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Згідно статті 148 Конституції України, глава держави призначає шість суддів Конституційного Суду України. Відповідно до статті 72 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі подання Вищої ради юстиції [1]. Відтак, важливе місце у процедурі імпічменту глави держави відводиться Конституційному Суду України,який частково формується Президентом України, що породжує питання щодо його об’єктивності.

Імпічмент у системі конституційних інститутів за своєю правовою природою є позасудовим конституційним процесом, за змістом якого Парламент у разі вчинення злочину Президентом України може достроково припинити його повноваження, усунувши з поста [9, с. 106]. Положення частини першої статті 105 Конституції України треба розуміти так, що конституційна процедура розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту здійснюється без порушення проти нього кримінальної справи [4].

Важливою прогалиною Основного закону України як фундаментального акта, який регулює інститут імпічменту, є відсутність нормативно-правової регламентації правового статусу спеціальної тимчасової слідчої комісії, до якої належать спеціальний прокурор та спеціальні слідчі, в Основному законі України. Це ще раз підтверджує неможливість проведення імпічменту в сучасних умовах.

Як зазначалося вище, одним із засобів конституційно-правової відповідальності є скасування правового акта. Відповідно до частини 4 статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України [3, с. 13]. Згідно частини 1 статті 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду [1]. Знову ж таки, неупередженість при скасування нормативно-правового акта Президента України Вищим адміністративним судом України викликає сумнів, оскільки глава держави відіграє важливу роль у визначенні видатків на функціонування Вищого спеціалізованого адміністративного суду України.

На нашу думку, для вирішення питання необ’єктивності та упередженості органів судової влади при процедурі імпічменту та при скасуванні нормативно-правового акта Президента України слід передбачити в Основному законі України особливий судовий інститут, до компетенції якого входили б повноваження з притягнення вищих державних органів та їх посадових осіб до відповідальності, зокрема, конституційно-правової. Як вказує практика державотворення багатьох політико-правових систем, створення такої особливої судової інституції є далеко не новелою. Зокрема, згідно статті 198 Конституції Польщі, Президент несе конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом, який складається з голови, двох заступників і 16 членів, що обираються Сеймом не з числа депутатів і сенаторів на строк повноважень Сейму [2]. Слід зазначити, що даний інститут не є досконалим, адже члени Державного Трибуналу обираються Сеймом, який і порушує питання про усунення Президента в порядку імпічменту, що породжує певну необ’єктивність членів Трибуналу. Проте, все ж з певними позитивними змінами вважаємо за необхідність запровадити аналогічний інститут контролю в Україні.

Слід зазначити, що 23 серпня 2011 року у Верховній Раді України було зареєстровано Проект Закону України «Про порядок імпічменту Президента України». Проте, до сьогодні зрушень у прийнятті даного закону, який зміг би врегулювати всі вищевказані проблеми інституту імпічменту Президента України, немає.

Конституції деяких держав з республіканською формою правління закріплюють загальний принцип політичної невідповідальності президента, проте не виключає можливості юридичної відповідальності за певні тяжкі правопорушення. Наприклад, згідно з Конституцією Італії Президент несе відповідальність за державну зраду або посягання на Конституцію (стаття 90), у США – за зраду, хабарництво або інші тяжкі злочини чи проступки (розділ 4,  стаття 2 Конституції США), у ФРН – за навмисне порушення основного закону або іншого федерального закону (пункт 1 статті 61 Конституції ФРН), у Мексиці – за зраду вітчизни та тяжкі кримінальні злочини (стаття 108 Конституції Мексики) [12, с. 351-352].

Чинним законодавством України, крім конституційно-правової відповідальності, передбачено, що за державну зраду Президент України може бути притягнений до кримінальної відповідальності, що передбачена статтею 111 Особливої частини Кримінального кодексу України. Питання, що стосується органів, яким можуть бути надані повноваження по притягненню Президента України до кримінальної відповідальності, знаходило вирішення у Проекті Закону України «Про порядок усунення з поста Президента України (імпічмент)», в якому було запропоноване положення про можливість надання таких повноважень Генеральному прокуророві України. Проте, на нашу думку, існуючу проблему щодо притягнення глави держави до кримінальної відповідальності вищевказане положення Проекту Закону України не вирішило б з огляду на те, що Генеральний прокурор України призначається за згодою Парламенту України саме главою держави, а також одноосібно ним і звільняється. Чинне ж законодавство України не виокремлює конкретні органи, які можуть притягнути Президента України до кримінальної відповідальності, що є серйозною прогалиною. Дану проблему можна вирішити шляхом створення спеціального органу, аналогом якого може бути польський Державний Трибунал, про який йшлося вище.

За загальним правилом,за порушення фундаментальних положень конституційного права, таких, як права, свободи, законні інтереси людини, виборче право, Президент України виступає суб’єктом кримінальної відповідальності (розділ 5 Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина»). Проте, ми кардинально не згодні з даним доктринальним положенням, адже згідно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) № 19-рп/2003 від 10 грудня 2003 року право недоторканності Президента України не може бути скасоване, призупинене або обмежене шляхом порушення проти нього кримінальної справи і переслідування у порядку кримінального судочинства [4]. Таким чином, Президент України на час виконання повноважень не несе кримінальної відповідальності, проти нього не може бути порушена кримінальна справа. По суті, це нівелює положення Кримінального кодексу України, в якому суб’єктом певних злочинів є саме Президент України.

Отож, нормативно-правове регулювання юридичної відповідальності Президента України характеризуються, насамперед, реальною відсутністю можливостей притягнення глави держави до відповідальності. Це політико-правове явище є парадоксом, який склався в практиці державотворення України, адже за своїм конституційно-правовим статусом Президент України відіграє ключову роль у функціонуванні усієї політико-правової системи України, і відсутність реальних засобів притягнення глави держави до юридичної відповідальності може негативно впливати на функціонування держави.

Як показує практика державотворення в Україні, для стабілізації політичної ситуації необхідно передбачити нові форми конституційно-правової відповідальності глави держави, яка нині і близько не співвідносна обсягу його повноважень. Згідно чинного законодавства, конституційно-правову відповідальність Президента України характеризує лише складний та на практиці нереальний інститут імпічменту та звітування перед Верховною Радою України.

Правове регулювання інституту імпічменту глави держави в Україні має ряд фундаментальних прогалин. По-перше, народ як єдине джерело влади в Україні обирає Президента, проте не має юридичної можливості усунути главу державу в порядку імпічменту, що суттєво спотворює статус України як демократичної держави. Дану проблему можна було б вирішити шляхом внесення змін до Закону України «Про всеукраїнський референдум». По-друге, досі відсутній вичерпний перелік підстав для усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. По-третє, сама складність і насиченість різними суб’єктами процедура імпічменту призводить до практичної неможливості його проведення. По-четверте, чинна Конституція не передбачає нормативно-правової регламентації статусу спеціального прокурора та спеціального слідчого. По-п’яте, те, що Президент України відіграє фундаментальне значення у формуванні Конституційного Суду України, породжує питання про об’єктивність вищевказаної інституції як суб’єкта процедури імпічменту.

Список використаних джерел:

1. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/ 2453-17/page
2. Конституція Польщі : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://constitutions.ru/archives/182/2
3. Кодекс адміністративного судочинства України зі змінами та доповненнями станом на 3 вересня 2012 р.: (відповідає офіційному текстові) – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – С. 13.
4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) № 19-рп/2003 від 10 грудня 2003 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v019p710-03.
5.  Барабаш Ю. Г. Парламетський контроль в Україні: проблеми теорії та практики : автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право» / Ю. Г. Барабаш. – Х., 2004. – С. 13.
6. Вейна Ю. М., Хмарук Т. В. Окремі аспекти конституційно-правового статусу Президента України в системі стримувань і противаг / Ю. М. Вейна, Т. В. Хмарук // Студентські наукові записки: серія «Право». – Випуск 2. – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2012. – С. 56.
7.  Волощук О. Т. Інститут Президента уФранції, Росії та Україні: конституційні норми і політична практика / О. Т. Волощук. − Чернівці: Технодрук, 2009. –С. 125.
8.  Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – С. 128.
9. Мартинюк Р. Інститут імпічменту в Україні: вади вітчизняної моделі // Право України. – 2008. – № 2. – С 106.
10.  Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній України: політико-правовий аналіз. – Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007. – С. 319.
11.  Наливайко Л. Р., Шишко Я. Р. Юридична відповідальність Президента України: актуальні питання / Л. Р. Наливайко, Я. Р. Шишко // Соціально-правовий розвиток: досягнення, перспективи та проблеми: матеріали міжнар. наук.-практ. інтернет-конф., 7 груд. 2010 р. − Т., 2010. – С. 24.
12.  Фрицький О. Конституційне право України : підручник / О. Фрицький. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – С. 351-352.
13.  Фрицький Ю. О. Державна влада в Україні: становлення, організація, функціонування: Монограф. / Ю. О. Фрицький. – Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2006. – С. 338.
14.  Шафарчук О. Президент України як суб’єкт відповідальності: окремі проблемні аспекти : [Електронний ресурс] / О. Шафарчук. – Режим доступу : https://naub.oa.edu.ua/2013/prezydent-ukrajiny-yak-subjekt-vidpovidalnosti-okremi-problemni-aspekty/.

]]> https://naub.oa.edu.ua/problemy-yurydychnoji-vidpovidalnosti-prezydenta-ukrajiny/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/pryroda-konstytutsijno-pravovoji-vidpovidalnosti-spivvidnoshennya-z-vidpovidalnistyu-moralnoyu-ta-politychnoyu/ https://naub.oa.edu.ua/pryroda-konstytutsijno-pravovoji-vidpovidalnosti-spivvidnoshennya-z-vidpovidalnistyu-moralnoyu-ta-politychnoyu/#respond Thu, 29 Mar 2012 09:05:29 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=4112 Стаття розкриває характеристику нормативно-правової бази, яка регулює питання про природу конституційно-правової відповідальності та співвідношення моральної та політичної відповідальності.
Article reveals the characteristics of the regulatory framework that governs the question of the nature of the constitutional and legal responsibility and moral value and political responsibility.

Конституційно-правову відповідальність розглядають як міру державного примусу, яка ґрунтується на юридичному і суспільному осуді правопорушення і виражаються у встановленні для правопорушника визначених негативних наслідків[1, с. 387]; як примусове застосування законодавчо закріплених конституційних санкцій до суб’єктів конституційно-правових відносин у разі невиконання (неналежного виконання) ними своїх конституційних обов’язків (повноважень) або за зловживання конституційними правами (повноваженнями)[2, с. 11]; обов’язок суб’єкта конституційно-правових відносин відповідати за невідповідність своєї юридично значимої поведінки тій, яка приписана йому диспозиціями цих норм, забезпечений можливістю застосування уповноваженою інстанцією мір державного (або прирівняного до нього суспільного) впливу[3, с. 20-21]; правовий зв’язок між сторонами, при якому одна з них (суб’єкт відповідальності) зобов’язується відповідати очікуваній моделі поведінки, інша сторона (інстанція відповідальності) оцінює цю відповідність і у випадку негативної оцінки відповідним чином реагує на порушення[4, с. 46] та ін.
У процесі здійснення охоронної функції Конституції на основі відповідних конституційних норм складаються охоронні правовідносини. Вони не мають широкого розповсюдження, проте це не зменшує їх роль у забезпеченні конституційного правопорядку Охоронні відносини виникають перш за все внаслідок неправомірної поведінки суб’єктів як негативна реакція на це з боку держави. Потреба в них виявляється кожного разу, коли права та інтереси учасників правовідносин, окремої особи або суспільства в цілому, або сама Конституція потребують державно-правового захисту. Вони завжди виступають як владовідносини. За допомогою цих відносин реалізуються міри юридичної відповідальності, міри захисту суб’єктивних прав і законних інтересів, превентивні заходи державного примусу[5, с. 132].
Поняття правоохоронних відносин було введено в науковий обіг Н.Г. Александровим, який зазначив, що ці відносини виникають між правопорушниками і компетентними органами держави з метою застосування до правопорушників відповідних санкцій[6, с. 91-92]. У подальшому ряд вчених радянської доби (Н.Г. Александров, С.С. Алексєєв, Н.С. Малеїн, Б.Т. Базилев[7, с. 189-190] та ін.) стали дотримуватись ідеї зв’язку юридичної відповідальності з охоронним правовідношенням, або навіть їх тотожності. В результаті чого склалася концепція юридичної відповідальності як правовідношення, відповідно до якої юридична відповідальність – це особливе, передбачене і врегульоване нормами права відношення, яке виникає між правопорушником і державою (компетентними органами), при якому держава через свої органи має право покарати правопорушника, а він зобов’язаний зазнати цього покарання. Такі правовідносини отримали назву «правовідносини відповідальності»[8, с. 12].
Під юридичною відповідальністю розуміють правовідношення, яке виникає з правопорушення, і складається між державою в особі спеціальних органів і правопорушником, на якого покладається обов’язок зазнати відповідних позбавлень і негативних наслідків за вчинене правопорушення, за порушення вимог, які містяться в нормах права[9, с. 543]. М.Д. Шиндяпіна, ототожнюючи поняття «охоронного правовідношення» і «правовідношення відповідальності» зазначає, що змістом правоохоронного відношення, яке виникає в результаті правопорушення, є зв’язок права держави на застосування мір юридичної відповідальності та обов’язку правопорушника перетерпіти ці міри[10, с. 32]. Т.М. Радько визначає юридичну відповідальність як особливий вид державного примусу, який полягає в зазнаванні суб’єктом права невигідних наслідків, передбачених санкцією порушеної норми, та здійснюється в формі охоронного правовідношення[11, с. 708 ].
Конституційно-правовій відповідальності властиві всі ознаки та елементи конституційно-правових відносин (об’єкти, суб’єкти, зміст, юридичний факт). З моменту вчинення конституційного делікту, який є конституційним юридичним фактом, між інстанцією конституційно-правової відповідальності та правопорушником (деліквентом) виникає правовідношення конституційно-правової відповідальності, елементами якого виступають взаємно кореспондуючі права і обов’язки правопорушника і суб’єкта, який є інстанцією конституційно-правової відповідальності. Правопорушник зобов’язаний зазнати мір конституційно-правової відповідальності, які передбачені санкцією порушеної конституційно-правової норми, і понести несприятливі наслідки, а суб’єкт, який є інстанцією конституційно-правової відповідальності, має повноваження притягнути його до конституційно-правової відповідальності.
Юридична відповідальність має таку властивість як нормативність, а нормативність юридичної відповідальності, як і нормативність права, включає в себе можливість державного примусу. I якщо до вчинення правопорушення державний примус існував як можливість, то з виникненням конкретного правовідношення юридичної відповідальності така можливість переросла в реальну дійсність. Державний примус закладений в самій нормі, яка передбачає юридичну відповідальність, а державний апарат є лише засобом реального здійснення державного примусу[12, с. 59].
Примусовий характер конституційно-правової відповідальності проявляється не тільки в державному, але й в прирівняному до нього суспільному примусі. Прикладом цього може бути відкликання виборцями обраного ними депутата місцевої ради (Розділ V Закону України «Про статус депутатів місцевих рад») або ж дострокове припинення за рішенням місцевого референдуму повноважень сільського, селищного, міського голови (ч. 2 ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Звичайно, суспільний примус, так само як і державний, здійснюється на основі конституційно-правових норм (або при їх санкціонуванні) і, як правило, під державним контролем. Мета примусової діяльності досягається шляхом впливу на політичну, моральну, організаційну і майнову сферу конкретного суб’єкта конституційно-правових відносин[13, с. 2-4].
Конституційно-правовій відповідальності властиві усі загальні ознаки юридичної відповідальності, які характерні й для інших видів юридичної відповідальності. Вона ґрунтується на загальних принципах юридичної відповідальності і є мірою державного (або прирівняного до нього, суспільного) примусу, який виражається у встановленні для правопорушника певних негативних наслідків. Проте дані ознаки у конституційно-правовій відповідальності мають свої особливості, які свідчать про своєрідність її як самостійного виду юридичної відповідальності.
Слід погодитись з позицією, що інститут конституційно-правової відповідальності є одним із тих системоутворюючих факторів, які дають змогу вважати конституційне право самостійною галуззю системи національного права[14, с. 22]. Так, Ж.I. Овсепян вважає, що критеріями конституційної відповідальності є цілий рід пов’язаних в «єдиний список» підстав галузевої правової (конституційне право як галузь права) ідентичності, які, лише будучи взяті в їх сукупності, так сказати «в єдиному пакеті», визначають кваліфікуючі властивості конституційної відповідальності. У цій пов’язаній, єдиній галузевій сукупності кваліфікуючих ознак конституційної відповідальності можуть бути названі наступні: 1) особливості предмета примусового забезпечувального (охоронного) впливу конституційної відповідальності – виключним предметом забезпечення за допомогою інституту конституційної відповідальності є конституція (Основний Закон) держави; 2) специфічне джерело закріплення конституційних санкцій – до таких відноситься Конституція та інші джерела конституційного права як автономної галузі; 3) своєрідність об’єктів конституційно-примусового впливу (охорони) – об’єктами конституційно-примусового спливу виступають відносини, які складають предмет конституційного права як галузі права, предмет конституційно-правового регулювання, конституційні владовідносини; 4) відмінною від інших видів юридичної відповідальності ознакою конституційної відповідальності є специфічні підстави конституційної відповідальності – це особливі склади правопорушень – конституційні правопорушення, які мають оригінальні ознаки кола їх об’єктів, суб’єктів, змісту об’єктивної та суб’єктивної сторін; 5) до числа критеріїв конституційної відповідальності можна назвати також особливе коло суб’єктів цього виду відповідальності -в їх числі, перш за все, виборні органи і посадові особи публічної влади, а також органи і посадові особи, які безпосередньо формуються першою категорією (чергою) органів і посадових осіб (друга черга суб’єктів конституційної відповідальності); 6) специфічною є система санкцій конституційної відповідальності; 7) значними порівняно з іншими видами юридичної відповідальності є особливості механізмів і застосування мір конституційної відповідальності[15, с. 44-45].
На думку М.П. Авдєєнкової, відмінностями конституційно-правової відповідальності від інших видів юридичної відповідальності є: специфічний набір підстав для встановлення конкретної відповідальності органу або посадової особи, спеціальний суб’єкт відповідальності та спеціальні санкції; відсутність єдиного нормативно-правового акту, в якому закріплювалися би підстави відповідальності, санкції, які застосовуються за те чи інше правопорушення, регламентація даного виду відповідальності виключно нормами конституційного права[16, с. 10].
Н. М. Колосова досліджуючи юридичну природу конституційної відповідальності в якості її особливостей виділяє амбівалентний і комплексний характер. Аналізуючи відмінність конституційної від інших видів юридичної відповідальності, автором визнається наявність труднощів у цьому питанні. Зокрема, це зумовлено фрагментарністю законодавчого закріплення інституту конституційної відповідальності, що деякою мірою залежить від політичної волі. Тому тільки завершеність формування інституту конституційної відповідальності дозволить остаточно вирішити проблему розмежування конституційної та інших видів юридичної відповідальності[17, с. 20-22].
Однією з суттєвих відмінних ознак конституційно-правової відповідальності є її підстава, яка багато в чому і визначає характеристику конституційно-правової відповідальності в цілому. Підстава конституційно-правової відповідальності – це ті обставини, за яких відповідно до конституційно-правових норм вона настає. Традиційно в теорії держави і права розрізняють нормативні та фактичні підстави юридичної відповідальності. Нормативною підставою є те, на підставі чого особа може нести юридичну відповідальність, тобто відповідна норма права. Фактичного підставою юридичної відповідальності – є те, за що особа може нести юридичну відповідальність, тобто вчинення конкретного делікту.
Нормативною підставою конституційно-правової відповідальності є сукупність конституційно-правових норм, які закріплюють: а) склади конституційних деліктів; б) конституційно-правові санкції і принципи їх застосування; в) коло суб’єктів, які уповноважені застосовувати конституційно-правові санкції, – інстанції відповідальності; г) процедуру застосування мір конституційно-правової відповідальності, тобто її процесуальну форму. В Україні нормативну основу конституційно-правової відповідальності утворює велика кількість нормативно-правових актів, які регулюють окремі її аспекти та закріплюють здебільшого конкретні види конституційних деліктів. Це: 1) Конституція України; 2) закони України; 3) інші нормативно-правові акти (в т.ч. нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування, нормативно-правові акти, які регулюють процес реалізації конституційно-правової відповідальності тощо). Деякі автори до нормативної підстави конституційно-правової відповідальності відносять також і загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори, які ратифіковані Україною[18, с. 31]. На жаль, поки що єдиний кодифікований акт у сфері конституційно-правової відповідальності відсутній.
Фактичною підставою для настання конституційно-правової відповідальності є діяння конкретного суб’єкта конституційно-правових відносин, яке не відповідає диспозиції конституційно-правової норми, яка охороняється конституційно-правовою санкцією[19, с. 54], тобто вчинення конституційного делікту. На нашу думку, конституційний делікт можна визначити як суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дію або бездіяльність), яке посягає на конституційний лад та його інститути, за вчинення якого передбачена конституційно-правова відповідальність[20, с.4].
Специфікою конституційно-правової відповідальності є також її суб’єктний та об’єктний склад. Суб’єктами конституційно-правової відповідальності можуть бути усі суб’єкти конституційно-правових відносин (за винятком народу, нації, національних меншин і корінних народів), які відповідно до конституційно-правових норм зобов’язані та здатні нести конституційно-правову відповідальність за вчинені протиправні діяння, тобто володіють конституційною деліктоздатністю. Об’єктами конституційно-правової відповідальності є суспільно-політичні цінності, що охороняються нормами конституційного права: народовладдя, організація державної влади та місцевого самоврядування, права і свободи людини і громадянина тощо, проти яких спрямовані конституційні делікти і яким вони можуть заподіяти або заподіюють шкоду. В узагальненому вигляді об’єктом конституційно-правової відповідальності є конституційний лад України як система найважливіших конституційно-правових відносин, які пов’язані з організацію та діяльністю держави та суспільства. На нього прямо чи опосередковано посягають усі конституційні делікти, тобто конституційний лад України є об’єктом конституційної деліктності в цілому.
Наступною особливістю конституційно-правової відповідальності є наявність специфічних конституційно-правових санкцій – передбачених нормами конституційного права мір державного (чи прирівняного до нього суспільного) впливу, що застосовуються до винного суб’єкта у разі скоєння ним конституційного делікту та тягнуть для нього певні несприятливі (негативні) наслідки. Конституційно-правові санкції застосовуються широким колом уповноважених суб’єктів – органами законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, посадовими особами, громадянами тощо – щодо непідзвітних і непідпорядкованих їм суб’єктів, тим самим відрізняючись від дисциплінарних стягнень, які застосовуються до працівників і службовців у порядку підлеглості вищестоящими органами та посадовими особами. Відрізняються вони й від покарань, які застосовуються виключно на підставі рішення суду, та від адміністративних стягнень, які застосовуються як судом, так і органами адміністративної юрисдикції, що є органами виконавчої влади. До основних видів конституційно-правових санкцій відносяться: дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, усунення Президента України з поста у порядку імпічменту, відставка Кабінету Міністрів України, відкликання депутата місцевої ради, втрата громадянства тощо.

Список використаної літератури:
1. Кутафин О.Е. Предмет конституционного права. – М.: Юристъ, 2001. – С. 387;
2. Колосова Н. М. Теория конституционной ответственности: природа, особенности, структура:
Автореф. дисс. д-ра юрид. наук. – М., 2006. – С. 11.
3. Виноградов В.А. Конституционная ответственность: вопросы теории и правового регулирования. – М.: Тип. «Далона-П», 2000. – С. 20-21.
4. Краснов М. А. Публично-правовая ответственность представительных органов за нарушение закона // Государство и право. – 1993. – № 6. – С. 46.
5. Лучин В. О. Конституция Российской Федерации. Проблемы реализации. – М.: ЮНИТИ-ДАНА,
2002.-С. 132.
6. Александров Н.Г. Законность и правоотношения в советском обществе. -М.: Госюриздат, 1955. –
С. 91-92.
7. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. – Свердловск, 1964. – Вып. 1. – С. 189-
190;
8. Булатов А.С. Юридическая ответственность (общетеоретические проблемы): Автореф. дис.
канд. юрид. наук. -Л., 1985. – С. 12.
9. Сенякин И.Н. Юридическая ответственность // Теория государства и права / Под ред. Н.И. Матузова и А .В. Малько. – М., 1997. – С. 543.
10. Шиндяпина М. Д. Стадии юридической ответственности. – М.: Книжный мир, 1998. – С. 32.
11. Радько Т.Н. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: Академический Проект, 2005.-С. 708.
12. Липинский Д.А. Проблемы юридической ответственности. – СПб.: Изд-во «Юридический центр
Пресс», 2003. – С. 59.
13. Виноградов В.А. Проблемы охраны (защиты) Конституции Российской Федерации и
конституционно-правовая ответственность // Конституционное и муниципальное право. – 2003. – №
1. – С. 2-4.
14. Мелащенко В.Ф. Конституційно-правова відповідальність / Конституційне право України / За
ред. В.Ф. Погорілка. – 2-ге доопрац. вид. – К.: Наукова думка, 2000. – С. 22
15. Овсепян Ж.И. Юридическая ответственность и государственное принуждение (общетеоретическое и конституционно-правовое исследование). – Ростов-на-Дону: «Эверест», 2005. – С. 44-45.
16. Авдеенкова М.П. Конституционно-правовая ответственность в России: проблемы становления
и реализации: Дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2003. – С. 10.
17. Колосова Н.М. Теория конституционной ответственности: природа, особенности, структура:
Автореф. дисс. д-ра. юрид. наук. – М., 2006. – С.20-22.
18. Кравченко В. В. Конституцию право України. – К., 2002. – С. 31.
19. Виноградов В. А. Основание конституционно-правовой ответственности // Законодательство. –
2003.-№2. -С. 54.
20. Батанова Н. М. Конституційні делікти в Україні: проблеми теорії та практики: Автореф. дис…
канд. юрид. наук. – К., 2007. – С. 4.