Проаналізовано право звернення Кабміну до Конституційного суду України та запропоновано внести зміни у законодавство з приводу конституційності не лише власних актів, а й актів інших органів влади

Ключові слова: конституційність, Конституційний Суд України, Президент України

Analyzed the Cabinet’ right to appeal to the Constitutional Court of Ukraine and proposed to amend the legislation on the constitutionality not only of their acts, but acts of other authorities

Keywords: constitutionality, the Constitutional Court of Ukraine, President of Ukraine

Значною проблемою реалізації конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України у відносинах із Конституційним Судом України є відсутність в Уряду права на звернення до Конституційного Суду України з метою вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність) актів Верховної Ради України та Президента України.

Аналіз останніх досліджень представлений такими науковцями як Веніславський Ф. В., Виноградов В. А., Єрмолін В. П., Малиновський В. Я., Мартинюк Р. С., Совгиря О. В., Тихий В. П., Черкасов А. І., які у своїх роботах досліджують питання взаємовідносин виконавчої та судової гілок влади.

Невивченим на сьогодні питанням залишається можливість запровадження права звернення Кабінету Міністрів України до Конституційного Суду України з приводу конституційності не лише власних актів, а і актів інших органів влади.

Постановка завдання: дослідити реалізацію конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України у відносинах із Конституційним Судом України.

Виклад основного матеріалу дослідження. Відповідно до положень  Конституції України Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України [1, Ст. 116]. В свою чергу, затверджений на засіданні проект бюджету Конституційного Суду України подається його Головою до Кабінету Міністрів України. До внесення проекту закону про Державний бюджет України на розгляд Верховної Ради України, як правило, здійснюється уточнення та доопрацювання окремих положень проекту у Міністерстві фінансів України, Кабінеті Міністрів України, на бюджетних слуханнях у комітетах Верховної Ради України, за участю Голови Конституційного Суду України, його заступників, керівних працівників апарату [2].

Кабінет Міністрів України є суб’єктом права на конституційне подання щодо:

– відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

– офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Широке коло питань, яке вирішує Кабінет Міністрів України є неоднорідним та потребує неабиякої професійності, знання законодавства та політичної відповідальності. Саме тому, необхідно розуміти, що може виникати така ситуація, коли Кабінет Міністрів України приймає акт, який за змістом є неконституційним. Проте його неконституційність може бути довгий час «непоміченою», якщо, наприклад, Президент України не звернув увагу на даний акт, тобто не «оцінив» його конституційність чи потенційну неконституційність. У такому випадку доречним було б наділення Кабінету Міністрів України правом звертатися до Конституційного Суду України з питанням щодо конституційності проектів урядових актів.

Таким чином, вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до Основного закону України та викласти статтю 150 Конституції України у такій редакції: «До повноважень Конституційного Суду України належить:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

законів та інших правових актів Верховної Ради України;

актів Президента України;

актів Кабінету Міністрів України;

правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; Кабінету Міністрів України, не менш як сорока п’яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені».

Також логічним, на нашу думку, є можливість запровадження права звернення Кабінету Міністрів України до Конституційного Суду України з приводу конституційності не лише власних актів, а і актів інших органів влади. Таке звернення можу бути ініційоване, наприклад, міністром юстиції, який у разі виникнення сумніву щодо конституційності того чи іншого акту може запропонувати Кабінету Міністрів України звернутися до Конституційного Суду України. Уряд, своєю чергою, може відмовитися звертатися до органу конституційної юстиції, або здійснити відповідне звернення.

Варто також зазначити, що згідно Конституції України Уряд жодним чином не може впливати на процес формування персонального складу Конституційного Суду України, що є цілком логічним, адже Уряд сам формується суб’єктами, що призначають суддів Конституційного Суду України.

Висновки. Згідно Конституції України правом на звернення до Конституційного Суду України з метою вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність) актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України, актів Президента України наділені Президент України; не менш як сорок п’ять народних депутатів України; Верховний Суд України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим. На нашу думку, необхідно запровадити право звернення Кабінету Міністрів України до Конституційного Суду України з приводу конституційності не лише власних актів, а і актів інших органів влади.

ЛІТЕРАТУРА

[1]. Конституція України від 28 червня 1996 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page3.

[2]. Національна доповідь «Конституційне правосуддя: функції та відносини з іншими публічними органами державної влади» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://www.confeuconstco.org/reports/repxv/UCRAINA%20na.pdf.

The paper analyzes the main features of hosted dualism of competence of executive bodies of Ukraine. By researched and identified the positive and negative attributes of competence dualism executive power of Ukraine.

Постановка проблеми: нині вітчизняні політичні та правові науки не мають єдиного підходу до дослідження та визначення політико-правових наслідків компетенційного дуалізму виконавчої влади. Тому дана проблема залишається актуальною і сьогодні.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: питання компетенційного дуалізму виконавчої влади України з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження багатьох видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у дослідженні даного питання. Серед широкого кола науковців слід виділити праці Авер’янова В. Б., Годованця В. Ф., Журавського В. С., Кравченка В. В., Лисенко О. М., Малиновського В. Я, Савчина В. М., Сало І. С., Серьогіної С. Г., Телешуна С. О., Тодики Ю. Н., Погорілка В. Ф., Шаповала В. М., тощо.

За французьким прототипом напівпрезидентського правління, запозиченим Україною, існує подвійна структура влади, тобто так званий «дуалізм» виконавчої влади [9, с. 7]. Чинна Конституція України не змогла подолати дуалізму виконавчої влади й чітко розмежувати повноваження глави держави та Уряду. Взаємовідносини в системі вищих органів державної влади залишаються невизначеними, Основний Закон України створює передумови для політичних протистоянь. Конституція України формально не відносить Президента України до жодної гілки влади, у той час як фактично саме він очолює виконавчу владу, оскільки має доволі широкі повноваження щодо керівництва урядом та здійснення контролю за його діяльністю [3, с. 17].

Дуалізм (від латинського dualis – двоїстий) у виконавчій владі передбачає, що її здійснення є прерогативою двох суб’єктів влади – глави держави та уряду. Правові основи існування дуалізму виконавчої влади завжди прямо або приховано закладені в конституціях відповідних держав. Так, стаття 10 Конституції Республіки Польща визначає, що виконавчу владу здійснюють Президент Республіки Польща та Рада Міністрів [1]. У статті 3 Основного закону Фінляндії зазначено, що виконавча влада здійснюється Президентом Республіки, а також Державною радою, члени якої повинні користуватися довірою Едусканти – Парламенту Фінляндії [4, с. 131].

Для характеристики дуалістичної моделі організації виконавчої влади застосовують переважно такі формулювання як «подвійний центр виконавчої влади», «складний центр виконавчої влади», «двоголова виконавча влади», «здійснення виконавчої влади президентом та урядом» та інші [4, с. 131].

Дуалізм виконавчої влади, закріплений на конституційному рівні, вважається ключовою характеристикою змішаної республіки (раціоналізованого парламентаризму), яка принципово відрізняє її від класичної парламентарної республіканської форми правління [11, с. 125]. Дуалізм виконавчої влади слід розуміти як особливість виконавчої влади певної національної політико-правової системи, яка відображає наявність двох керівних центрів у сфері виконавчої влади − Уряду та глави держави, які функціонально поєднані між собою. На нашу думку, більш влучно визначає це поняття Мартинюк Р., який називає його «компетенційним дуалізом виконавчої влади» [6, с. 201].

Правовий статус Президента України характеризується відображенням в Основному Законі України дуалізму виконавчої влади, який має цілу низку негативних аспектів [5, с. 4], насамперед, згубно позначається на стабільності й ефективності Уряду [7, с. 204]. Згаданий дуалізм визнають більшість вітчизняних авторів. Його сутність вдало сформулював, зокрема, Авер’янов В., який наголошує, що «відношення цих суб’єктів до гілки виконавчої влади неоднакові. Якщо Уряд входить до неї як окрема структурна ланка системи органів, то Президент України лише функціонально через певний обсяг повноважень у сфері виконавчої влади» [2, с. 11]. Інакше кажучи, Президент України, не віднесений до виконавчої гілки влади формально і структурно, є її складовою реально й функціонально [7, с. 205]. Широке коло дослідників, серед яких варто виділити Серьогіну С. Г., зазначають про схожість дуалізму виконавчої влади в Україні та Франції [12, с. 57]. Риси схожості виявляються, насамперед, у способі формування Уряду, відповідальності Кабінету Міністрів України главі держави, інституті контрасигнатури, тощо.

Реально до виконавчої гілки влади входять два функціонально поєднаних суб’єкта − Президент України та Кабінет Міністрів України. Як наслідок − позиція Уряду постійно балансує на межі двох концепцій: обмежувальній, коли Президент України не дублює діяльність Кабінету Міністрів України, а лише контролює його, і розширювальної, коли Президент України, по суті, стає главою й виконавчої влади, не беручи при цьому на себе політичної відповідальності за неуспіх урядової політики [7, с. 205].

Метою встановлення в Основному Законі України дуалізму виконавчої влади була спроба поєднати кращі риси президентської та парламентарної форм правління в організації виконавчої влади − високу функціональну ефективність уряду завдяки залученню до його формування й координації поточної урядової політики глави держави та наявності достатньо самостійного у своїх рішеннях і діях Прем’єр-міністра − представника парламентської більшості.

Дуалізм виконавчої влади спричиняє ускладнення або й блокування процесу ухвалення державних рішень [10, с. 63]. Це можна пояснити тим, що, оскільки глава держави і Прем’єр-міністр України протистоять один одному, то компромісу досягнути між ними дійсно важко і це суттєво ускладнює процес ухвалення рішень. Фактично, в такому випадку, лише високий рівень політико-правової культури державних посадовців можуть попередити істотні проблеми державно-політичного життя.

Прогалини в нормативно-правовій регламентації дуалізму виконавчої влади зумовлюють суттєву залежність Кабінету Міністрів України від Президента України, перетворюючи главу держави на фактичного главу виконавчої влади, а Прем’єр-міністра − на адміністративного Прем’єр-міністра. Особливо інститут дуалізму виконавчої влади в Україні нівелювався в період чинності Конституції України в редакції від 8 грудня 2004 року. Інститут президента демонстрував «функціональну недостатність» [6, с. 205], що проявлялося в позбавленні глави держави інструментів для реалізації свого конституційного статусу гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина, здійснення повноважень щодо керівництва зовнішньополітичною діяльністю тощо. «Співіснування» глави держави і Уряду України у виконавчій сфері перетворювалося на конфлікт повноважень [6, с. 205].

Попри все, дуалізм виконавчої влади є скоріше позитивною, аніж негативною характеристикою її організації, оскільки сприяє виробленню демократичних традицій взаємодії вищих органів влади, виступає запобіжником проявів узурпації влади як Президентом України, так і партійною більшістю у Верховній Раді України, привносить елементи взаємоконтролю між главою держави і Прем’єром, у кінцевому результаті слугуючи підконтрольності влади суспільству [6, с. 205]. Прогалини нормативно-правового регулювання дуалізму виконавчої влади в Україні можна було б частково подолати, якби з компетенції глави держави вилучити право скасовувати акти Кабінету Міністрів України.

На нашу думку, дуалізм виконавчої влади повинен проявлятися у формі конструктивної взаємодії Президента України та Уряду, а не у конфлікті їх повноважень. За продуманої організації виконавчої влади, як показує досвід інших держав, дуалізм якраз слугує певним запобіжником щодо кризових явищ, фактором забезпечення стабільності. Якщо ж дуалізм виконавчої влади породжує протистояння та політичні кризи, то причини слід шукати не у внутрішніх недоліках цього феномену, а в неправильній імплементації механізму організації дуалістичної виконавчої влади, спотворення її суті.

Щодо організації виконавчої влади, передбаченої Конституцією України,  то тут  також складно говорити про належне втілення моделі дуалізму, адже повноваження Президента відправляти Прем’єр-міністра у відставку, а з ним і весь уряд та скасовувати акти Кабінету Міністрів України дають потенціал для перетворення на практиці Уряду в орган, політично залежний від Президента України та підконтрольний ним.

Слід зазначити, що суто теоретично причетність Президента до здійснення виконавчої влади може бути різною і визначається вона обсягом його «виконавчих повноважень». Загалом до повноважень глави держави, наявність яких дозволяє говорити про дуалістичний характер виконавчої влади, можна віднести повноваження щодо формування уряду, головування або участі у засіданні уряду, право скликання та головування на засіданнях урду з питань особливої державної ваги, право нормотворчої ініціативи президента в уряді, підписання актів уряду президентом, зупинення дії актів уряду, видання актів, що підлягають контрасигнації прем’єр-міністром та відповідальним міністром, та деякі інші.

Специфічність компетенційного дуалізму виконавчої влади в Україні характеризується різним відношенням так званих «центрів виконавчої влади» (Президента України та Кабінету Міністрів України) до виконавчої влади. Якщо Уряд є окремою структурною ланкою системи органів виконавчої влади, то глава держави відноситься до неї лише функціонально. Згідно з моделлю двоїстого центру та відповідно з Конституцією України, Уряд не повинен відігравати другорядну роль у сфері виконавчої влади – навпаки, саме цей інститут має бути реально вищим у структурі цієї гілки влади та реалізовувати всі її основні функції. На жаль, сьогодні в Україні склалася система, що не відповідає зазначеним принципам функціонування виконавчої влади. Слід визнати, що прийняття довгоочікуваного Закону України «Про Кабінет Міністрів України» не стало вирішальним кроком на шляху законодавчого забезпечення системи виконавчої влади України [8, с. 201].

Ми вважаємо, що компетенційний дуалізм виконавчої влади в Україні має бути втілений таким чином, щоб, по-перше, Президент міг реально впливати на розроблення рішень Уряду, але не міг їх блокувати і, по-друге, виключати можливість невиконання рішень Президента Урядом через недосягнення консенсусу з певного питання.

Список використаних джерел:

1. Конституція Польщі : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://constitutions.ru/archives/182/2.
2. Авер’янов В. Б. Основи виконавчої влади в Україні / В. Б. Авер’янов. − К., 1997. − 314 с.
3. Гаркавий С. В. Уряд України: проблеми конституційно-правового статусу / С. В. Гаркавий // Вісник Запорізького юридичного інституту. − 2009. − № 4. − С. 14-20.
4. Журба Я. М. Дуалізм в організації виконавчої влади: спроба порівняльно-правового аналізу / Я. М. Журба // Часопис Київського університету права. − 2011. − № 3. − С. 131-134
5. Заєць А. П. Принцип розподілу влад в новітній українській конституційно-правовій практиці / А. П. Заєць // Вісник Академії правових наук України. − 1998. − № 2. −  С. 3-15
6. Мартинюк Р. С. Компетенційний дуалізм виконавчої влади: державно-правовий досвід П’ятої Французької Республіки та України / Р. С. Мартинюк // Право України. − 2011. − № 1. − С. 200-208.
7. Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній України: політико-правовий аналіз. – Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007. – 352 с.
8. Ославський М. І. Проблеми ліквідації дуалізму виконавчої влади в Україні / М. І. Ославський // Держава і право : збірник наукових праць. − 2010. −№ 49. − С.116-221.
9. Савчин М. В. Здійснення арбітражних функцій Президентом в умовах дуалізму виконавчої влади: проблема «співіснування» / М. В. Савчин // Юридична газета. − 2006. − № 19 (79). − С. 7-8.
10.  Сало І. С. Шляхи забезпечення балансу влад в Україні у межах чинної конституційної моделі / І. С. Сало // Стратегічні пріоритети. − 2010. − № 1 (14). − С. 60-66.
11.  Сарторі Джованні. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів. − К.: Артек, 2001. − 418 с.
12.  Серьогіна С. Г. Сутність інституту глави держави та його еволюція у світовій державно-правовій практиці / С. Г. Серьогіна // Вісник Академії правових наук України. − 2000. − № 4 (23). − С. 54-65.

This article is placed analysis of the main problems of political and legal relations of the President of Ukraine on the judicial system. The author proposed solutions to these problems in the political and legal system of Ukraine.

Постановка проблеми: нестабільність політико-правової системи України зумовлює недосконале нормативно-правове регулювання системи стримувань і противаг. Актуальні проблеми нормативно-правової регламентації мають політико-правові взаємовідносини глави держави із судовою гілкою влади.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: питання політико-правових взаємовідносин Президента України із судовою гілкою влади з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження багатьох видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у дослідженні даного питання. Серед широкого кола науковців слід виділити праці Авер’янова В. Б., Годованця В. Ф., Журавського В. С., Кравченка В. В., Лисенко О. М., Малиновського В. Я, Савчина В. М., Сало І. С., Серьогіної С. Г., Телешуна С. О., Тодики Ю. Н., Погорілка В. Ф., Шаповала В. М., тощо.

Судова влада є однією з гілок державної влади відповідно до статті 6 Конституції України, головне призначення якої полягає у здійсненні правосуддя. Судову гілку влади часто називають «третьою владою», оскільки в конституційних текстах і доктрині при перерахуванні гілок влади, які складають систему поділу влади, вона звичайно слідує за законодавчою та виконавчою.Це, однак, в жодній мірі не обмежує ні її значущості, ні чітко окресленої самостійності, яка дотримується незалежно від прийнятої форми правління. Ніхто, крім судової системи в особі судів, що її складають, не може вершити правосуддя від імені держави. Ніхто, зокрема держава в особі будь-яких її органів, не може втручатися у діяльність судової системи при здійсненні правосуддя.

Згідно частини третьої статті 124 Конституції України, судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Відтак, вищевказані суди становлять судову систему України.

Незалежність судової влади, її рівність із законодавчою та виконавчою владою є невід’ємними ознаками правової держави, в якій кожен має право на судовий захист своїх прав і свобод. Разом з тим, гарантії самостійності судів та незалежності суддів в Україні належним чином не забезпечені [2].

З певним застереженням можна сказати, що деякі з повноважень Президента України та Конституційного Суду України тісно переплітаються за своєю правовою природою, зокрема, глава держави є гарантом додержання Конституції України, а Конституційний Суд України − вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, які також приймаються на виконання Конституції України.

Президент України призначає третину складу Конституційного Суду України. В свою чергу, Конституційний Суд України за наявності відповідних підстав відіграє важливу роль в усуненні глави держави з поста в порядку імпічменту. Також до повноважень органу конституційної юрисдикції належить вирішення питань про відповідність Конституції України актів Президента України.

Окрім впливу на Конституційний Суд України, Президент України відіграє надзвичайно важливе значення у формуванні всієї судової системи, адже відповідно до пункту 23 статті 106 Конституції України, глава держави утворює суди у визначеному законом порядку. Слід зазначити, що  Основний Закон України не відносить до компетенції Президента України ліквідацію судів, натомість Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 1 ст. 19) встановлює, що суди загальної юрисдикції і утворюються, і ліквідовуються Президентом України у визначеному законом порядку [2]. На нашу думку, дане положення не узгоджується з п. 31 ст. 106 Конституції України, відповідно до якої глава держави здійснює інші повноваження, визначені Конституцією. А відтак, до його компетенції не входять повноваження, визначені законами. Отож, відповідне положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» може бути визнано органом конституційної юрисдикції як таким, що не відповідає Конституції України. Також Президент України здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років.

В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:

−       внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

−       прийняття рішень стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

−       здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів, три з яких призначаються главою держави. Відтак, останній реально здатен впливати на судову гілку влади шляхом притягнення окремих суддів до дисциплінарної відповідальності. Крім того, до складу Вищої ради юстиції за посадою входять Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України та Генеральний прокурор України, велика роль в призначенні яких на посади відіграється саме Президентом України. На нашу думку, дана правова реалія, закріплена в Основному законі України, залишає сумніви в незалежності судової влади та потребує внесення відповідних змін в законодавчі акти.

Окрім цього, відповідно до пункту 27 частини 1 статті 106 Конституції України, Президент України здійснює помилування. Даний інститут є таким, що фактично нівелює судову владу, яка відповідно до статті 124 Основного закону України виключно здійснює правосуддя. Реалізуючи функцію помилування, глава держави фактично здійснює правосуддя, а це не узгоджується із положеннями Конституції України.

Слід також відзначити таку форму взаємодії Президента України та Конституційного Суду України, яка вставлена в статті 150 Основного закону України. Відповідно до положення вищевказаної норми, до повноважень органу конституційної юрисдикції належить вирішення питання про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Одним із суб’єктів звернення до Конституційного Суду України для реалізації останнім своїх повноважень є саме глава держави. Також Президент України може звертатися до органу конституційної юрисдикції для офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Надзвичайно важливу роль у створенні та функціонуванні системи стримувань і противаг відіграє судова влада. Для того, щоб вона повною мірою реалізувала свою функцію контролю за дотриманням Конституції і законів, потрібно, насамперед, забезпечити її реальну незалежність, чого поки що в Україні досягти не вдалося [3, с. 181]. Склалася ситуація, коли судді фактично служать не закону, а тим, хто їх призначає, що принижує і дискредитує судову гілку влади [4, с. 15].

На нашу думку, суттєвою прогалиною нормативно-правового регулювання політико-правових взаємовідносин Президента України із органом конституційної юрисдикції є відсутність в Конституції України та Законі України «Про Конституційний Суд України» засобів реагування у випадку, коли глава держави своєчасно не призначає суддю. Неврегульованість механізму формування персонального складу Конституційного Суду України ставить під загрозу здійснення ним своїх конституційних повноважень. Глава держави може реально впливати на функціонування усієї судової гілки влади шляхом участі у прийнятті Закону України про Державний бюджет України на відповідний рік, який Президент України скріплює своїм підписом.

Отже, Президент України має досить вагомі механізми впливу на судову гілку влади. Зокрема, глава держави призначає третину складу Конституційного Суду України, утворює та ліквідує суди у визначеному законом порядку, здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років. Крім цього, Президент України через Вищу раду юстиції може впливати на притягнення окремих суддів до дисциплінарної відповідальності.

В свою чергу, Конституційний Суд України за наявності відповідних підстав відіграє важливу роль в усуненні глави держави з поста в порядку імпічменту. Також до повноважень органу конституційної юрисдикції належить вирішення питань про відповідність Конституції України актів Президента України.

Слід зазначити, що інститут помилування (яке здійснює глава держави) фактично нівелює судову владу, яка здійснює правосуддя. Оскільки, реалізуючи функцію помилування Президент України здійснює правосуддя, що не узгоджується із Конституцією України.

Також Президент України та орган конституційної юрисдикції взаємодіють в процесі вирішення останнім питання про відповідність Конституції України різних нормативно-правових актів, а також при процедурі офіційного тлумачення Основного закону України та законів України.

Список використаних джерел:

1. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/ 2453-17/page.
2. Про незалежність судової влади : [Електронний ресурс] / Пленум Верховного Суду України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v000870007/conv/print1361485077597703
3. Москаленко С.О. Інститут Президента України в механізмі стримувань і противаг у системі розподілу влади / С. О. Москаленко, В. В. Горбатюк // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Політологія. Соціологія. Право : Зб. наук. праць. – Київ: ІВЦ «Політехніка», 2011. − № 1 (9) − С. 178-182.
   1. Система стримувань і противаг у сфері державно-управлінських відносин : наук.-метод. рек. / авт. кол. : В. А. Ребкало, В. А. Шахов, Е. А. Афонін та ін. ; за заг. ред. В. А. Ребкала, М. М.Логунової, В. А. Шахова. – К. : НАДУ, 2008. – 72 с.

]]> https://naub.oa.edu.ua/problemy-polityko-pravovyh-vzajemovidnosyn-prezydenta-ukrajiny-iz-sudovoyu-hilkoyu-vlady/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/problemy-yurydychnoji-vidpovidalnosti-prezydenta-ukrajiny/ https://naub.oa.edu.ua/problemy-yurydychnoji-vidpovidalnosti-prezydenta-ukrajiny/#respond Tue, 11 Jun 2013 18:22:31 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=9997 У статті поміщено аналіз основних особливостей юридичної відповідальності Президента України. Звертається увага на проблеми в нормативно-правовій регламентації конституційно-правової відповідальності глави держави. Також пропонуються шляхи вирішення вищевказаних проблем шляхом удосконалення існуючих форм юридичної відповідальності Президента України та передбачення нових форм конституційно-правової відповідальності глави держави.

The paper analyzes the main features placed legal responsibility of the President of Ukraine. Attention is drawn to problems in the legal regulation of the constitutional and legal responsibilities of the President. We also offer solutions to the above problems by improving existing forms of legal liability of the President of Ukraine and anticipate new forms of constitutional and legal responsibilities of the President.

Постановка проблеми: сьогодні форми юридичної відповідальності глави держави і близько не співвідносні з обсягом його повноважень. Тому актуальним залишається дослідження основних проблем юридичної відповідальності Президента України, а також визначення нових форм конституційно-правової відповідальності глави держави для стабілізації функціонування політико-правової системи України.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: питання юридичної відповідальності Президента України з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження багатьох видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у дослідженні даного питання. Серед широкого кола науковців слід виділити праці Авер’янова В. Б., Годованця В. Ф., Журавського В. С., Кравченка В. В., Лисенко О. М., Малиновського В. Я, Мартинюка Р. С., Савчина В. М., Сало І. С., Серьогіної С. Г., Телешуна С. О., Тодики Ю. Н., Погорілка В. Ф., Шаповала В. М., тощо.

Відповідальність у конституційному праві слід розуміти як відповідальність суб’єктів конституційного права, передусім органів публічної влади, їхніх посадових осіб, за порушення конституційно-правових норм. Формами такої відповідальності можуть бути: накладення вето на правовий акт, скасування правового акта, дострокове припинення повноважень, усунення з поста, визнання виборів недійсними, тощо [10, с. 319].

Спеціальною підставою для конституційно-правової відповідальності є конституційний делікт, характерними складовими якого є:

а) об’єкт − найбільш важливі суспільні відносини щодо устрою суспільства і держави.  У загальному вигляді в якості об’єкта виступає конституційний лад і його найважливіші елементи, а також конституційна законність і правопорядок;

б) об’єктивна сторона − дістає вияв в актах у загальному вияві, оскільки відповідальність має значною мірою політичний характер і для визначення цієї сторони є вузьким навіть поняття діяння. Тому нормативні підстави відповідальності не деталізуються, даються лише загальні формулювання: «державна зрада», «скоєння злочину», «серйозні порушення закону» тощо;

в) суб’єктами є найважливіші «інституції» держави: Президент України, органи державної влади, народні депутати України, посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, депутати місцевих рад, сільські, селищні, міські голови та інші посадові особи органів місцевого самоврядування, громадяни України, політичні партії, громадські організації, іноземці та особи без громадянства, засоби масової інформації, адміністративно-територіальні одиниці тощо;

г) суб’єктивна сторона − особливістю її є специфіка змісту вини – це не тільки психологічне, а й соціально-політичне явище, бо суб’єкти несуть відповідальність за долю багатьох людей. Тому вона настає і за недбале ставлення до реалізації статусу [11, с. 24].

Як показує практика державотворення в Україні, для стабілізації політичної ситуації необхідно передбачити нові форми конституційно-правової відповідальності глави держави, яка нині і близько не співвідносна обсягу його повноважень. Зокрема, на даний час конституційно-правову відповідальність Президента України характеризує лише «мертвий» інститут імпічменту та звітування перед Верховною Радою України [6, с. 56]. Так, серед науковців поширеною є думка про можливість і навіть необхідність запровадження серед можливих форм відповідальності глави держави санкції у вигляді обмеження реалізації його окремих повноважень.

Забезпечення відповідальності Президента України має важливе значення, так як це є одним із заходів підтримання легітимності державної влади. Важливим конституційним принципом легітимності державної влади є принцип взаємної відповідальності держави та особи. Цей принцип засвідчує відповідальність держави, органів державної влади та їх посадових осіб перед особою, яка сприяє зміцненню довіри людини до публічної влади.

Імпічмент – найбільш типова форма політичної відповідальності президента, після завершення якої президент втрачає своє звання й може бути притягнутий до юридичної відповідальності у якості приватної особи. Найбільш розповсюдженими підставами для застосування процедури імпічменту є порушення конституції, вчинення тяжких злочинів [10, с. 328].

У статті 5 Конституції України зазначається, що єдиним джерелом влади в Україні є народ. Це положення знаходить відображення у статті 103 Основного Закону України, відповідно до якої Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Проте, як вбачається на прикладі статті 111 Конституції України, стаття 5 втрачає своє значення, оскільки громадяни не ініціюють усунення з поста глави держави в порядку імпічменту. Хоча ця функція і покладена на Верховну Раду України, що є представницьким органом, проте ініціювання питання про усунення Президента України більшістю від конституційного складу (тобто достатньо всього 226 народних депутатів) не може відображати влади всього народу, що спотворює статус України як демократичної держави та нівелює правове значення статті 1 Основного закону, в якій зазначається, що Україна є демократичною державою.

Парадокс основи інституту імпічменту глави держави також підтверджує той факт, що Президент України є суб’єктом адміністративно-правових відносин, в яких, за загальним правилом, звільняє з посади той, хто призначив в порядку субординації. Якщо Президента обирає весь народ, то і весь народ повинен вирішувати питання про усунення його з поста. Ми поділяємо думку Шафарчук О., яка зазначає в своїй праці, що вирішення питання про усунення Президента України з його поста народом можна реалізувати через таку форму безпосередньої демократії, як референдум, зокрема, всеукраїнський, шляхом деталізації статті 3 Закону України «Про всеукраїнський референдум» пунктом, в якому б зазначалося, що предметом всеукраїнського референдуму є вирішення питання про усунення глави держави в порядку імпічменту [14].

Згідно статті 111 Конституції України, Президент України може бути усунений з поста Парламентом в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Саме формулювання «інші злочини» дає змогу говорити про політичну відповідальність глави держави, бо ними можуть бути будь-які політично мотивовані дії Президента України [8, с. 128]. Тому, на нашу думку, законодавцю слід прийняти окремий закон, що врегулював би процедуру імпічменту в частині визначення вичерпного переліку підстав притягнення глави держави до відповідальності в порядку імпічменту, і який би унеможливив появу політичного фактору в даному механізмі зі сторони Парламенту.

Фрицький Ю. до названих підстав притягнення глави держави до відповідальності в порядку імпічменту пропонує додати «невиконання державних програм» [13, с. 338], а О. Волощук «учинення аморальних дій» [7, с. 125]. Як альтернативу, Ю. Барабаш пропонує запровадити таку нову підставу імпічменту глави держави, як «порушення Президентом України присяги» [5, с. 13]. На нашу думку, внесення відповідних змін у Конституцію України себе не виправдало б з огляду на наступне. По-перше, конституційного обов’язку в глави держави щодо забезпечення виконання державних програм немає. Крім цього, за виконання державних програм має відповідати виконавча влада, а відтак, Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади. По-друге, незрозуміло, як слід передбачити, які саме дії Президента України є аморальними.  По-третє, порушення Президентом України присяги, як і вчинення ним аморальних дій, можна тлумачити по різному в залежності від ситуації.

Незрозумілим елементом інституту імпічменту в Україні залишається те, що рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Парламентом після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент, а також після отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Згідно статті 148 Конституції України, глава держави призначає шість суддів Конституційного Суду України. Відповідно до статті 72 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі подання Вищої ради юстиції [1]. Відтак, важливе місце у процедурі імпічменту глави держави відводиться Конституційному Суду України,який частково формується Президентом України, що породжує питання щодо його об’єктивності.

Імпічмент у системі конституційних інститутів за своєю правовою природою є позасудовим конституційним процесом, за змістом якого Парламент у разі вчинення злочину Президентом України може достроково припинити його повноваження, усунувши з поста [9, с. 106]. Положення частини першої статті 105 Конституції України треба розуміти так, що конституційна процедура розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту здійснюється без порушення проти нього кримінальної справи [4].

Важливою прогалиною Основного закону України як фундаментального акта, який регулює інститут імпічменту, є відсутність нормативно-правової регламентації правового статусу спеціальної тимчасової слідчої комісії, до якої належать спеціальний прокурор та спеціальні слідчі, в Основному законі України. Це ще раз підтверджує неможливість проведення імпічменту в сучасних умовах.

Як зазначалося вище, одним із засобів конституційно-правової відповідальності є скасування правового акта. Відповідно до частини 4 статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України [3, с. 13]. Згідно частини 1 статті 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду [1]. Знову ж таки, неупередженість при скасування нормативно-правового акта Президента України Вищим адміністративним судом України викликає сумнів, оскільки глава держави відіграє важливу роль у визначенні видатків на функціонування Вищого спеціалізованого адміністративного суду України.

На нашу думку, для вирішення питання необ’єктивності та упередженості органів судової влади при процедурі імпічменту та при скасуванні нормативно-правового акта Президента України слід передбачити в Основному законі України особливий судовий інститут, до компетенції якого входили б повноваження з притягнення вищих державних органів та їх посадових осіб до відповідальності, зокрема, конституційно-правової. Як вказує практика державотворення багатьох політико-правових систем, створення такої особливої судової інституції є далеко не новелою. Зокрема, згідно статті 198 Конституції Польщі, Президент несе конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом, який складається з голови, двох заступників і 16 членів, що обираються Сеймом не з числа депутатів і сенаторів на строк повноважень Сейму [2]. Слід зазначити, що даний інститут не є досконалим, адже члени Державного Трибуналу обираються Сеймом, який і порушує питання про усунення Президента в порядку імпічменту, що породжує певну необ’єктивність членів Трибуналу. Проте, все ж з певними позитивними змінами вважаємо за необхідність запровадити аналогічний інститут контролю в Україні.

Слід зазначити, що 23 серпня 2011 року у Верховній Раді України було зареєстровано Проект Закону України «Про порядок імпічменту Президента України». Проте, до сьогодні зрушень у прийнятті даного закону, який зміг би врегулювати всі вищевказані проблеми інституту імпічменту Президента України, немає.

Конституції деяких держав з республіканською формою правління закріплюють загальний принцип політичної невідповідальності президента, проте не виключає можливості юридичної відповідальності за певні тяжкі правопорушення. Наприклад, згідно з Конституцією Італії Президент несе відповідальність за державну зраду або посягання на Конституцію (стаття 90), у США – за зраду, хабарництво або інші тяжкі злочини чи проступки (розділ 4,  стаття 2 Конституції США), у ФРН – за навмисне порушення основного закону або іншого федерального закону (пункт 1 статті 61 Конституції ФРН), у Мексиці – за зраду вітчизни та тяжкі кримінальні злочини (стаття 108 Конституції Мексики) [12, с. 351-352].

Чинним законодавством України, крім конституційно-правової відповідальності, передбачено, що за державну зраду Президент України може бути притягнений до кримінальної відповідальності, що передбачена статтею 111 Особливої частини Кримінального кодексу України. Питання, що стосується органів, яким можуть бути надані повноваження по притягненню Президента України до кримінальної відповідальності, знаходило вирішення у Проекті Закону України «Про порядок усунення з поста Президента України (імпічмент)», в якому було запропоноване положення про можливість надання таких повноважень Генеральному прокуророві України. Проте, на нашу думку, існуючу проблему щодо притягнення глави держави до кримінальної відповідальності вищевказане положення Проекту Закону України не вирішило б з огляду на те, що Генеральний прокурор України призначається за згодою Парламенту України саме главою держави, а також одноосібно ним і звільняється. Чинне ж законодавство України не виокремлює конкретні органи, які можуть притягнути Президента України до кримінальної відповідальності, що є серйозною прогалиною. Дану проблему можна вирішити шляхом створення спеціального органу, аналогом якого може бути польський Державний Трибунал, про який йшлося вище.

За загальним правилом,за порушення фундаментальних положень конституційного права, таких, як права, свободи, законні інтереси людини, виборче право, Президент України виступає суб’єктом кримінальної відповідальності (розділ 5 Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина»). Проте, ми кардинально не згодні з даним доктринальним положенням, адже згідно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) № 19-рп/2003 від 10 грудня 2003 року право недоторканності Президента України не може бути скасоване, призупинене або обмежене шляхом порушення проти нього кримінальної справи і переслідування у порядку кримінального судочинства [4]. Таким чином, Президент України на час виконання повноважень не несе кримінальної відповідальності, проти нього не може бути порушена кримінальна справа. По суті, це нівелює положення Кримінального кодексу України, в якому суб’єктом певних злочинів є саме Президент України.

Отож, нормативно-правове регулювання юридичної відповідальності Президента України характеризуються, насамперед, реальною відсутністю можливостей притягнення глави держави до відповідальності. Це політико-правове явище є парадоксом, який склався в практиці державотворення України, адже за своїм конституційно-правовим статусом Президент України відіграє ключову роль у функціонуванні усієї політико-правової системи України, і відсутність реальних засобів притягнення глави держави до юридичної відповідальності може негативно впливати на функціонування держави.

Як показує практика державотворення в Україні, для стабілізації політичної ситуації необхідно передбачити нові форми конституційно-правової відповідальності глави держави, яка нині і близько не співвідносна обсягу його повноважень. Згідно чинного законодавства, конституційно-правову відповідальність Президента України характеризує лише складний та на практиці нереальний інститут імпічменту та звітування перед Верховною Радою України.

Правове регулювання інституту імпічменту глави держави в Україні має ряд фундаментальних прогалин. По-перше, народ як єдине джерело влади в Україні обирає Президента, проте не має юридичної можливості усунути главу державу в порядку імпічменту, що суттєво спотворює статус України як демократичної держави. Дану проблему можна було б вирішити шляхом внесення змін до Закону України «Про всеукраїнський референдум». По-друге, досі відсутній вичерпний перелік підстав для усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. По-третє, сама складність і насиченість різними суб’єктами процедура імпічменту призводить до практичної неможливості його проведення. По-четверте, чинна Конституція не передбачає нормативно-правової регламентації статусу спеціального прокурора та спеціального слідчого. По-п’яте, те, що Президент України відіграє фундаментальне значення у формуванні Конституційного Суду України, породжує питання про об’єктивність вищевказаної інституції як суб’єкта процедури імпічменту.

Список використаних джерел:

1. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/ 2453-17/page
2. Конституція Польщі : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://constitutions.ru/archives/182/2
3. Кодекс адміністративного судочинства України зі змінами та доповненнями станом на 3 вересня 2012 р.: (відповідає офіційному текстові) – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – С. 13.
4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) № 19-рп/2003 від 10 грудня 2003 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v019p710-03.
5.  Барабаш Ю. Г. Парламетський контроль в Україні: проблеми теорії та практики : автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право» / Ю. Г. Барабаш. – Х., 2004. – С. 13.
6. Вейна Ю. М., Хмарук Т. В. Окремі аспекти конституційно-правового статусу Президента України в системі стримувань і противаг / Ю. М. Вейна, Т. В. Хмарук // Студентські наукові записки: серія «Право». – Випуск 2. – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2012. – С. 56.
7.  Волощук О. Т. Інститут Президента уФранції, Росії та Україні: конституційні норми і політична практика / О. Т. Волощук. − Чернівці: Технодрук, 2009. –С. 125.
8.  Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – С. 128.
9. Мартинюк Р. Інститут імпічменту в Україні: вади вітчизняної моделі // Право України. – 2008. – № 2. – С 106.
10.  Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній України: політико-правовий аналіз. – Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007. – С. 319.
11.  Наливайко Л. Р., Шишко Я. Р. Юридична відповідальність Президента України: актуальні питання / Л. Р. Наливайко, Я. Р. Шишко // Соціально-правовий розвиток: досягнення, перспективи та проблеми: матеріали міжнар. наук.-практ. інтернет-конф., 7 груд. 2010 р. − Т., 2010. – С. 24.
12.  Фрицький О. Конституційне право України : підручник / О. Фрицький. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – С. 351-352.
13.  Фрицький Ю. О. Державна влада в Україні: становлення, організація, функціонування: Монограф. / Ю. О. Фрицький. – Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2006. – С. 338.
14.  Шафарчук О. Президент України як суб’єкт відповідальності: окремі проблемні аспекти : [Електронний ресурс] / О. Шафарчук. – Режим доступу : https://naub.oa.edu.ua/2013/prezydent-ukrajiny-yak-subjekt-vidpovidalnosti-okremi-problemni-aspekty/.

]]> https://naub.oa.edu.ua/problemy-yurydychnoji-vidpovidalnosti-prezydenta-ukrajiny/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/avtorske-bachennya-zmistu-ta-osnovnyh-zavdan-konstytutsijnoji-reformy-v-ukrajini/ https://naub.oa.edu.ua/avtorske-bachennya-zmistu-ta-osnovnyh-zavdan-konstytutsijnoji-reformy-v-ukrajini/#respond Sat, 20 Mar 2010 17:29:14 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=1544 У поданій статті автор намагається визначити та проаналізувати оптимальні шляхи та способи для прийняття нової Конституції України з високим рівнем легітимності, а також основні положення майбутнього Основного Закону України з метою гармонізації державної влади і реального забезпечення прав та основних свобод громадян України. Принципове наповнення конституційного тексту, на думку автора, повинне стосуватися, перш за все, безконфліктної взаємодії між Президентом України, Верховною Радою України та Урядом України.

In the submitted article the author tries to define and analyse optimal ways and methods for the means of the acceptance of the new Constitution of Ukraine with the high level of legitimity, and also substantive provisions of the future Fundamental Law of Ukraine with the purpose of harmonization of state power and actual maintenance of rights and basic freedoms of Ukrainian citizens. In the author’s opinion, the conceptional filling of constitutional text, first of all, should fall within, conflict-free mutual co-operation between the President of Ukraine, Verkhovna Rada of Ukraine and the Government of Ukraine.

Постановка проблеми: оптимальне бачення змісту нової Конституції України, зокрема, в аспекті взаємодії вищих органів державної влади між собою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій: останніми дослідженнями та публікаціями, котрі стосуються тематики поданої статті можна назвати спільну розробку І. Коліушка, Ю. Кириченка та Я. Журби «Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України», в якому, серед іншого, подані рекомендації щодо змісту та завдань конституційного реформування в Україні; стаття Р. Мартинюка «За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні»; дослідження Національного інституту стратегічних досліджень «Інституційний зміст і перспективи завершення конституційної реформи» тощо.

Метою дослідження є: визначення перспектив розвитку та основні напрямки конституційного процесу в Україні.

Завданнями дослідження є: проаналізувати можливі перспективи прийняття нової Конституції України чи поправок до неї в сучасних суспільно-політичних умовах в Україні; становити основні положення змісту та завдань перспективних конституційних перетворень в Україні.

Викладення основного матеріалу:

Враховуючи те, що будь-яка Конституція є перш за все актом, котрим визначається статут політичної влади в суспільстві ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)), то майбутня Конституція України має бути прийнята у спосіб, який забезпечив би їй максимальний рівень легітимності. Це є можливим лише за умови, якщо суб’єкт, який розроблятиме текст Конституції, сам користуватиметься високим суспільним авторитетом ((Жакке Ж. -П. Конституционное право и политические институты: Учеб. пособие / Ж. -П. Жакке // Пер. с франц.: проф. В.В. Маклакова. – М. : Юристъ, 2002. – С. 103.)).

В зв’язку з цим, пропонується розробити і прийняти саме нову Конституцію України, а не зміни до чинної редакції Конституції України, незважаючи на те, що, на початках, це може викликати нестабільність конституційних правовідносин та відносин в суспільстві. Прийняття нової Конституції України дозволить реформувати всі проблемні моменти державного механізму та суспільних відносин, а залучення до конституційного процесу Українського народу дозволить, в свою чергу, нарешті сформувати з Українців єдину політичну націю. Внесення ж змін до Конституції України безперечно будуть відбуватися в контексті політичної боротьби, таємних переговорів та компромісів як це мало уже місце 8 грудня 2004 року та в червні-липні 2009 року під час переговорів між Партією Регіонів та Блоком Юлії Тимошенко. Такі конституційні зміни не будуть відображати позицію Українського народу вцілому та виборців відповідних політичних сил, зокрема.

Наразі ж процедура прийняття нової Конституції України законодавчо не прописана, у розділі XIII Конституції України («Внесення змін до Конституції України») встановлено лише спеціальний порядок внесення Верховною Радою України змін до Конституції України. Поряд із тим, 5 жовтня 2005 року Конституційний Суд України виніс рішення, у якому дав визначення поняття конституційного ладу, орган конституційної юрисдикції встановив, що «з нормативно-правового змісту положень частин 2, 3 ст. 5 Основного Закону України, за якими народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ має право приймати нову Конституцію України» ((Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян Галайчука Вадима Сергійовича, Подгорної Вікторії Валентинівни, Кислої Тетяни Володимирівни про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) від 05.10.2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 41. – С. 31-35.)). Таким чином, Конституційний Суд України фактично визнав, що формою зміни конституційного ладу є прийняття нової Конституції України.

Суд також встановив, що «положення ч. 3 ст. 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі» ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)).

Виходячи з цього, вважаємо, що слід було би внести зміни в чинну Конституцію України, які б встановлювали механізм прийняття нової Конституції, а за відсутності таких, керуючись вищезазначеним Рішенням Конституційного Суду України, утворити Конституційну асамблею ((Коліушко І. Три шляхи до Конституції : [Електронний ресурс] / І. Коліушко. – Режим доступу : http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=2009112413534240.))чи інший орган (т.зв. «конституанту» ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)) ), який складався б із відомих громадських діячів і юристів-конституціоналістів, які б здійснювали розробку тексту Основного Закону України та в обмеженій кількості політиків (наприклад, керівники фракцій народних депутатів України в Парламенті), котрі б мали здійснювати контроль за розробниками-професіоналами аби вони не вийшли за рамки т.зв. «суспільного запиту» до нової Конституції України.

В зв’язку з цим, слушною видається також думка О. Мучніка про те, що перед утворенням конституанти доцільним є також проведення загальнонаціонального консультативного референдуму по ключових (вузлових) питаннях конституційного ладу ((Мучнік О. Г. Конституційна реформа: цілі, алгоритм, форми реалізації : [Електронний ресурс] / О. Г. Мучнік. // Стратегічні пріоритети. – 2008. – № 2 (7). – Режим доступу : http:// www.niss.gov.ua/book/StrPryor/7/27.pdf. – С. 144.)), або ж власне, попереднього референдуму, який би мав визначити саму необхідність прийняття нової Конституції України в суспільстві.

Задля забезпечення високого рівня легітимності проект Конституції України варто винести на суспільне обговорення, яке би включало надання висновків щодо проекту провідними університетами України та окремими науковцями, а також проведення просвітницької діяльності серед населення з метою ознайомлення його з кінцевим проектом нового Основного Закону України тощо. Враховуючи всі обґрунтовані зауваження конституанта затверджує кінцевий проект і направляє його безпосередньо на всеукраїнський референдум (процедура проведення котрого також вимагає удосконалення), минаючи Парламент України, який, очевидно, може заблокувати його проведення.

Відповідно до згадуваного Рішення Конституційного Суду України результати всеукраїнського референдуму, на якому прийматиметься нова Конституція України, тобто визначатиметься конституційний лад, матимуть остаточний характер, не можуть піддаватися ревізії з боку держави, її органів чи посадових осіб і не потребують будь-якого їх затвердження. Імперативний характер рішень цього референдуму означатиме їх обов’язкове виконання державою, її органами та посадовими особами. Відмова ж із боку держави, її органів та посадових осіб визнати або виконувати рішення референдуму, на якому буде прийнято нову Конституцію України, означатиме узурпацію влади згаданими суб’єктами ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)).

Приймаючи новий Основний Закон України, доцільно було б передбачити в ньому високий ступінь жорсткості з тим, щоб обмежити його ревізію та убезпечити від необґрунтованих змін, що, як правило, вносяться з метою вирішення персональних владних інтересів конкретних осіб чи політичних сил. Запобіжником в цьому випадку може стати механізм, за яким Парламент розпускається в разі ухвалення ним рішення щодо необхідності перегляду Конституції або внесення змін до деяких розділів і подальші дії щодо ревізії здійсюються його наступним скликанням, так як це, до речі, передбачено в Болгарії та Іспанії ((Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник / В. М. Шаповал. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – С. 54.)).

Загалом, процес творення нової національної Конституції має ґрунтуватися на баченні конституційного світогляду нації, а не окремих еліт чи владних інститутів. Саме таке порозуміння – основа довгострокового планування національного розвитку, утвердження і вдосконалення державності, суспільної консолідації ((Ющенко В. Україні потрібна Конституція національного творення : [Електронний ресурс] / В. Ющекно // Дзеркало тижня. – 2008. – № 7 (686). – Режим доступу : http://www.dt.ua/1000/1550/62151/.)).

Ми є свідомі того, що нагальним питанням, яке безпосередньо торкається конституційної реформи, є проблема реформування виборчого законодавства (перехід на систему повноцінних відкритих списків, створення належного реєстру виборців тощо). Тільки за умови його повноцінного здійснення можна вести мову про якісний склад конституанти й Парламенту. Також слід усвідомити, що на першому етапі доцільно створити й закріпити (можливо, на рівні закону) чіткий план дій по впровадженню конституційної реформи з встановленням відповідальності окремих органів (одноособових чи колегіальних) за його невиконання ((Батрин С. Про перспективи конституційної реформи / С. Батрин // Правовий тиждень. – 2009. – № 15 (141).)).

Проблемними в такому механізмі прийняття нового Основного Закону України видаються наступні питання: хто повинен чи, власне, може ініціювати процедуру прийняття Конституції України, хто буде призначати всеукраїнський референдум? Очевидно, що ці питання вимагають окремого наукового дослідження, але видається, що ініціюючу та керівну роль в такій процедурі мають відігравати Президент України, котрий призначає всеукраїнський референдум та є найбільш зацікавлений у логічному завершенні конституційної реформи та політичні партії представлені у Верховній Раді України як виразники волі громадян України.

Стосовно ж основних завдань, які стоять перед нової Конституцією України, то вони, перш за все, полягають у забезпеченні механізму реалізації прав і основоположних свобод людини і громадянина, розширенні кола політичних прав, прав у сфері державної влади та судочинства тощо. Разом із тим, норми Основного Закону України повинні бути чіткими і однозначними, в жодному разі не містити альтернативних положень і різночитань. У зв’язку з цим, на наш погляд, доцільно було б розробити самою конституантою, як безпосереднім розробником конституційного тексту, до кожної статті Конституції України науково-практичний коментар, котрий не мав би юридичної сили, але частково забезпечував підвищення рівня правової культури населення та державно-політичних осіб або зобов’язати це зробити Конституційний Суд України в найкоротші строки. Ще одним завданням є забезпечення владних інститутів тими повноваженнями, які б відповідали їх конституційно-правовому статусу, функціям та завданням, встановлення конституційно-правової відповідальності за невиконання того чи іншого завдання тощо, також «забезпечення здійснення ефективної державної влади на засадах чіткого розподілу функцій, удосконалення системи стримувань і противаг, уникнення дуалізму в системі виконавчої влади, збалансування всього державного механізму, оптимізація територіальної організації влади в Україні» ((Ющенко. В. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» : [Електронний ресурс] / В. Ющенко // Офіційне Інтернент-представництво Президента України. – Режим доступу :http://www.discussionclub.net/files/2009/10/president.pdf.)).

У якості основи для нової Конституції України можуть бути запропоновані наступні принципові положення:

1. Президент України є главою держави, гарантом дотримання Конституції, прав і свобод громадян, визначає політику держави в сфері безпеки і зовнішніх відносин. Президент обирається на 5-річний термін всенародним голосуванням.

2. Верховна Рада України є вищим законодавчим органом, сформованим на основі представництва інтересів громадян та їхніх об’єднань. Верховна Рада України обирається на пропорційній основі від політичних партій та виборчих блоків на 4 роки ((Інституційний зміст і перспективи завершення конституційної реформи : [Електронний ресурс] / Національний інститут стратегічних досліджень (відділ стратегічних комунікацій). – Режим доступу : // http://www.niss.gov.ua/Monitor/Marrch/03.htm.)).

3. Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади, підзвітний Президенту України і підконтрольний Верховній Раді України. Склад Кабінету Міністрів України формується коаліцією більшості у Парламенті України. Подання кандидатури Прем’єр-міністра на затвердження Верховної Ради України є винятковою прерогативою Президента України. Розпад правлячої коаліції у парламенті дає підставу Президенту України відправити Уряд України у відставку.

Враховуючи це, а також тенденції різних гілок влади до утримання влади, виходячи за межі права, насамперед дають підстави нам наполегливо пропонувати залишатися Україні в межах змішаної (напівпрезидентської) форми державного правління. Неприпустимими на сьогодні для України є так звані «чисті» форми правління – як президентська, так і парламентська республіки. Президентська форма правління, яка передбачає жорсткий «поділ влади» і очолювання Президентом України виконавчої влади, для України на сьогодні є неприйнятною, оскільки з великою ймовірністю буде призводити до президентських криз або до диктатури Президента України ((Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.)). В свою чергу, парламентська республіка в Україні є неприйнятною з геополітичної точки зору розвитку української державності. Бізнесові кола в сучасних країнах, що розвиваються, тяжіють до демократичних структур, але з елементами централізації й авторитаризму, що пояснюється необхідністю концентрації влади з метою мобілізації національних ресурсів для подолання цивілізаційної відсталості. Досвід роботи Верховної Ради України, причому як нинішнього, так і попередніх кількох скликань, показав ризики повної залежності життя країни від Парламенту. Замість центру законотворчої діяльності і взірця дотримання Конституції України та законів Парламент України перетворювався на основний осередок політичної нестабільності ((Пукшин І. Парламентська модель загрожує Україні : [Електронний ресурс] / І. Пукшин // Українська правда. – Режим доступу :http://www.pravda.com.ua/articles/2009/05/28/3977854/.)).

Змішана форма державного правління характеризується насамперед дуалізмом у виконавчій владі. Враховуючи конкретні політичні та соціально-економічні реалії в Україні дуалізм у виконавчій владі є швидше позитивом, ніж недоліком для організації владного механізму в Україні, оскільки сприяє виробленню демократичних традицій взаємодії вищих органів влади, передбачає засоби недопущення проявів узурпації влади як з боку парламентської більшості, так і з боку Президента України, привносить елементи взаємоконтролю суб’єктів політики, що, в кінцевому підсумку, повинно зробити діяльність влади підконтрольною суспільству.

Загалом, для ефективної взаємодії Президента та Уряду України необхідно забезпечити їх взаємну причетність до прийняття рішень, що визначають державну політику, а, отже, і спільну відповідальність за прийняті рішення. Так, на стадії ініціювання рішення ця причетність може бути забезпечена наданням Президенту України права нормотворчої ініціативи в Уряді України, на стадії розгляду рішення – участю Президента України в засіданнях Уряду України, можливістю скликання Президентом України спеціальних засідань Уряду України за його головуванням для вирішення певних найважливіших для держави питань, на стадії прийняття рішень – правом відкладального вето Президента України на рішення Уряду України, необхідністю контрасигнації актів Президента Прем’єр-міністром України і/або відповідальним міністром, а також вимогою, що реалізація ряду повноважень Президента України здійснюється за поданням Уряду України чи окремих його членів з можливістю вмотивованої відмови Президента України ((Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.)). Механізм державної влади повинен забезпечувати взаємодію між Президентом та Урядом України на засадах партнерства, а не суперництва. Конституція України також повинна містити чіткий перелік повноважень Президента України, які здійснюються ним самостійно, без внесення подань Урядом Україним або відповідним міністром, так само як і перелік самостійних повноважень Кабінету Міністрів України.

Будь-який з органів державної влади не повинен мати можливостей блокування роботи іншого органу. У трикутнику Парламент-Президент-Уряд роль кожного з цих органів по відношенню до іншого повинна бути стримувально-корегуюча, а не контрольно-блокуюча, інакше це може призвести до нездатності певних органів державної влади реалізовувати свої функції, узурпації влади та інших негативних наслідків.

При закріпленні у конституційних нормах повноважень за органом державної влади, необхідно передбачити всі можливі варіації реалізації ним цього повноваження, в тому числі й ті, коли суб’єкт державної влади використовує надане йому повноваження не на благо суспільним інтересам, а всупереч їм. Уявивши таку ситуацію, очевидною стає потреба у закріпленні в Конституції України певного засобу протидії на спроби органу державної влади використати свої повноваження в неконституційний спосіб. Власне сукупність таких засобів протидії неконституційній діяльності органу державної влади чи її спробам становлять механізм стримувань і противаг ((Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.)).

Доцільно також закріпити в Конституції України конституційну-правову відповідальність учасників конституційних правовідносин за невиконання покладених на них обов’язків чи за бездіяльність, якій би відповідала відповідна система покарань (у вигляді: попереджень, штрафів, звільнень, імпічменту, заборони обіймати певні посади протягом певного часу чи пожиттєво тощо).Уповноваженим розглядати справи про конституційно-правову відповідальність слід призначити Конституційний Суд України, доповнивши тим самим обсяг його повноважень, за поданням заінтересованих осіб, в т.ч. і громадян України. Це має дисциплінувати посадових осіб держави і виховати нарешті повагу до Конституції України та законів України.

Поряд із тим, варто передбачити т.зв. «систему запобіжників», дія якої повинна прослідковуватися, насамперед, при формуванні Уряду України. Так, якщо сформований Президентом України Уряд України не отримає вотуму довіри Парламенту України, це свідчитиме про неспроможність Президента України сформувати підтримуваний більшістю Уряд України і тому право формування Уряду України повинно перейти до Парламенту України. Так само й у випадку, коли Парламент України, уповноважений Конституцією України формувати Уряд України, виявляється неспроможним його сформувати, то таке право повинно переходити до Президента України. Якщо ж після вичерпання альтернативних варіантів результату досягнуто не буде, це свідчитиме про такі вади механізму державної влади, які можна усунути лише шляхом заміни певної складової механізму. У випадку, якщо Парламент України сам не здатен сформувати Уряд України і не дає вотуму довіри Уряду України, сформованому Президентом України, то єдиним виходом із ситуації є оголошення дострокових виборів до Парламенту України. Дострокове припинення повноважень органу державної влади завжди повинно бути виваженим та обґрунтованим кроком і застосовуватися лише за умови, що в інший спосіб вади роботи механізму державної влади усунути неможливо.

На нашу думку, виправданим видається також встановлення певних вимог для міністрів Кабінету Міністрів України та керівників центральних органів виконавчої влади з тією метою, що хоч ці посади і є політичними, але вимагають неабияких знань та досвіду в конкретній галузі народного господарства, права, фінансів тощо. Такими вимогами можуть бути: досконале знання державної мови (для Міністра закордонних справ України – знання, як мінімум, англійської мови), наявність диплому про закінчення повної вищої освіти в тій сфері, в якій збирається працювати міністр, відсутність непогашених чи знятих судимостей тощо. Такі заходи мають підвищити професійний рівень та ефективність Уряду України.

З метою оптимізації організації роботи Парламенту України нами пропонується встановлення кворуму для проведення засідань Верховної Ради України і кворумів для прийняття різних парламентських рішень, запровадження класифікації законів, уточнення предмету регулювання законів (зокрема, законів про Державний бюджет України з метою запобігання неконституційній практиці регулювання у цих законах питань, які не мають прямого стосунку до його предмета) ((Зелена книга української конституційної реформи: матеріали для громадського обговорення / За заг. ред. І. Коліушка, Ю. Кириченко / ШПА при НАУКМА, ЦППР, УНЦПД, КВУ. – К. : «Лікей», 2007. – С. 12.)). Також доцільним є часткове обмеження законодавчої ініціативи депутатів більшості, законопроекти котрих виносяться разом з урядовими з метою підвищення рівня оперативності та ефективності законодавчого процесу в Парламенті України.

Єдиним органом державної влади, рішення якого є безспірними та остаточними, повинен бути Конституційний Суд України. В цьому руслі, повинна також бути забезпечена можливість ревізії рішень Парламенту, Президента та Уряду України на предмет їх конституційності Конституційним Судом України. Для цього необхідно забезпечити стабільність та визнання незалежності Конституційного суду України згідно з європейською моделлю конституційної юстиції, що потребує відокремлення статусу конституційних суддів від статусу звичайних суддів і усунення будь-якої можливості для інших державних органів впливати на Конституційний Суд України, зокрема через окремих його членів.

Європейська комісія «За демократію – через право» (Венеціанська комісія) рекомендує створити запобіжну гарантію на випадок того, коли конституційно уповноважений орган не здійснив призначення (або обрання) нових суддів Конституційного Суду України: шляхом передання повноважень з призначення від цього органу, який був первинно уповноважений, – до решти органів; передбачити, що суддя залишається на посаді допоки його наступник не вступає на посаду; спростити процедуру складення присяги, передбачивши її письмову форму або запровадивши внутрішній механізм приведення до присяги, тобто її складення в самому Конституційному Суді України, з тим, щоб забезпечити та гарантувати стабільне функціонування органу конституційної юрисдикції ((Висновок Венеціанської Комісії щодо можливих конституційних та законодавчих змін для забезпечення безперервного функціонування Конституційного Суду України № 377/2006 від 22 червня 2006 р. (неофіційний переклад) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://minjust.gov.ua/?do=d&did=7731&sid=pare_ukraine.)).

Задля підвищення рівня правосуддя в Україні пропонується виписати в конституційному тексті створення вищих судів для цивільної та кримінальної юрисдикцій, які б здійснювали функції касаційної інстанції, як це існує у системі адміністративних та господарських судів. За таких умов буде забезпечено право на касаційне оскарження судових рішень, а Верховний Суд України зможе повністю присвятити себе основній функції – забезпечувати однакове застосування закону через перегляд справ, де суди касаційної інстанції у подібних ситуаціях по-різному витлумачили закон. З метою зміцнення незалежності суддів до повноважень Вищої ради юстиції доцільно віднести призначення суддів на посади, їх переведення та звільнення з посади ((Коліушко І., Куйбіда Р. Суди у фокусі конституційної реформи : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Р. Куйбіда // Українська правда. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/articles/2009/08/7/4128993/.)). Поряд із тим, на наше переконання, слід також виписати в Перехідних положеннях Основного Закону України строк, протягом якого в Україні повинен бути введений суд присяжних та відповідальних за це посадових осіб.

Враховуючи те, що тексти судових рішень переважно недоступні для осіб, які не були залучені до справи, але інтересів яких ці рішення безпосередньо стосуються. Рішення судів нижчого рівня практично не публікують. Існує практика здійснення судочинства з порушенням принципів відкритості (публічності) судового процесу. Усе це є підставою для внесення до Конституції України норми, що зобов’язує публікувати всі судові рішення.

Стосовно територіальної організації влади на місцях, то варто розділити повноваження органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій, яким надаються контрольні повноваження, подібні до повноважень державних префектур у Франції ((Речицький В. Проект Конституції України – 2009 (із постатейними матеріалами) : [Електронний ресурс] / В. Речицький. – Режим доступу : http://www.khpg.org/index.php?id=1240658218.)).

Насамкінець, розробникам Основного Закону України неухильно слід керуватись твердженням, що конституція – це не тільки стрижень правової системи, але й програмний документ для держави та суспільства, тому вона повинна бути прийнята з урахуванням не лише інтересів політичних сил та інститутів державної влади, а й інтересів Українського народу та якнайширше відповідати українським реаліям.

Висновки:

Як підсумок, слід вказати, що Україна потребує саме нової Конституції України, яка світоглядно має змінити державний механізм і гармонізувати взаємодію між його суб’єктами, встановити дієві механізми реалізації прав і основинх свобод людини і громадянина та забезпечити чітке і неухильне виконання своїх норм. Нова Конституція України повинна бути прийнята з обов’язковою участю Українського народу на всеукраїнському референдумі, що забезпечить їй високій рівень легітимності. Новий Основний Закон України повинен містити ряд норм, які залишать Україну в умовах змішаної форми правління з нахилом в бік Президента України як всенародно обраний інститут державної, який має найвищий рівень легітимності в державі, а також визначатимуть порядок обрання Уряду України та безконфліктну взаємодію між Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України. Відповідно до нової Конституції України єдиним органом, що повинен забезпечувати конституційний контроль та стабільність влад має бути Конституційний Суд України, коло повноважень котрого має бути збільшено. Слід зазначити, що схожих позицій притримуються і основні політичні сили України, котрі в своїх проектах змін до Основного Закону України намагаються, в основному, посилити певний владний інститут залежно від свого ситуативного політичного становища за рахунох послаблення іншого інституту, що неминуче призведе до конституційних криз та конфліктів.

Науковий керівник: Мартинюк Роман Станіславович
Кандидат політичних наук, доцент
Правничий факультет

Сфера наукових досліджень: конституційне право України та зарубіжних країн

Перелік ключових слів: конституційна реформа, Конституція України, система стримувань і противаг, державна влада, дуалізм влади, змішана форма правління, Президент України, Парламент України, Кабінет Міністрів України.