The paper analyzes the main features placed legal responsibility of the President of Ukraine. Attention is drawn to problems in the legal regulation of the constitutional and legal responsibilities of the President. We also offer solutions to the above problems by improving existing forms of legal liability of the President of Ukraine and anticipate new forms of constitutional and legal responsibilities of the President.

Постановка проблеми: сьогодні форми юридичної відповідальності глави держави і близько не співвідносні з обсягом його повноважень. Тому актуальним залишається дослідження основних проблем юридичної відповідальності Президента України, а також визначення нових форм конституційно-правової відповідальності глави держави для стабілізації функціонування політико-правової системи України.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: питання юридичної відповідальності Президента України з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження багатьох видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у дослідженні даного питання. Серед широкого кола науковців слід виділити праці Авер’янова В. Б., Годованця В. Ф., Журавського В. С., Кравченка В. В., Лисенко О. М., Малиновського В. Я, Мартинюка Р. С., Савчина В. М., Сало І. С., Серьогіної С. Г., Телешуна С. О., Тодики Ю. Н., Погорілка В. Ф., Шаповала В. М., тощо.

Відповідальність у конституційному праві слід розуміти як відповідальність суб’єктів конституційного права, передусім органів публічної влади, їхніх посадових осіб, за порушення конституційно-правових норм. Формами такої відповідальності можуть бути: накладення вето на правовий акт, скасування правового акта, дострокове припинення повноважень, усунення з поста, визнання виборів недійсними, тощо [10, с. 319].

Спеціальною підставою для конституційно-правової відповідальності є конституційний делікт, характерними складовими якого є:

а) об’єкт − найбільш важливі суспільні відносини щодо устрою суспільства і держави.  У загальному вигляді в якості об’єкта виступає конституційний лад і його найважливіші елементи, а також конституційна законність і правопорядок;

б) об’єктивна сторона − дістає вияв в актах у загальному вияві, оскільки відповідальність має значною мірою політичний характер і для визначення цієї сторони є вузьким навіть поняття діяння. Тому нормативні підстави відповідальності не деталізуються, даються лише загальні формулювання: «державна зрада», «скоєння злочину», «серйозні порушення закону» тощо;

в) суб’єктами є найважливіші «інституції» держави: Президент України, органи державної влади, народні депутати України, посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, депутати місцевих рад, сільські, селищні, міські голови та інші посадові особи органів місцевого самоврядування, громадяни України, політичні партії, громадські організації, іноземці та особи без громадянства, засоби масової інформації, адміністративно-територіальні одиниці тощо;

г) суб’єктивна сторона − особливістю її є специфіка змісту вини – це не тільки психологічне, а й соціально-політичне явище, бо суб’єкти несуть відповідальність за долю багатьох людей. Тому вона настає і за недбале ставлення до реалізації статусу [11, с. 24].

Як показує практика державотворення в Україні, для стабілізації політичної ситуації необхідно передбачити нові форми конституційно-правової відповідальності глави держави, яка нині і близько не співвідносна обсягу його повноважень. Зокрема, на даний час конституційно-правову відповідальність Президента України характеризує лише «мертвий» інститут імпічменту та звітування перед Верховною Радою України [6, с. 56]. Так, серед науковців поширеною є думка про можливість і навіть необхідність запровадження серед можливих форм відповідальності глави держави санкції у вигляді обмеження реалізації його окремих повноважень.

Забезпечення відповідальності Президента України має важливе значення, так як це є одним із заходів підтримання легітимності державної влади. Важливим конституційним принципом легітимності державної влади є принцип взаємної відповідальності держави та особи. Цей принцип засвідчує відповідальність держави, органів державної влади та їх посадових осіб перед особою, яка сприяє зміцненню довіри людини до публічної влади.

Імпічмент – найбільш типова форма політичної відповідальності президента, після завершення якої президент втрачає своє звання й може бути притягнутий до юридичної відповідальності у якості приватної особи. Найбільш розповсюдженими підставами для застосування процедури імпічменту є порушення конституції, вчинення тяжких злочинів [10, с. 328].

У статті 5 Конституції України зазначається, що єдиним джерелом влади в Україні є народ. Це положення знаходить відображення у статті 103 Основного Закону України, відповідно до якої Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Проте, як вбачається на прикладі статті 111 Конституції України, стаття 5 втрачає своє значення, оскільки громадяни не ініціюють усунення з поста глави держави в порядку імпічменту. Хоча ця функція і покладена на Верховну Раду України, що є представницьким органом, проте ініціювання питання про усунення Президента України більшістю від конституційного складу (тобто достатньо всього 226 народних депутатів) не може відображати влади всього народу, що спотворює статус України як демократичної держави та нівелює правове значення статті 1 Основного закону, в якій зазначається, що Україна є демократичною державою.

Парадокс основи інституту імпічменту глави держави також підтверджує той факт, що Президент України є суб’єктом адміністративно-правових відносин, в яких, за загальним правилом, звільняє з посади той, хто призначив в порядку субординації. Якщо Президента обирає весь народ, то і весь народ повинен вирішувати питання про усунення його з поста. Ми поділяємо думку Шафарчук О., яка зазначає в своїй праці, що вирішення питання про усунення Президента України з його поста народом можна реалізувати через таку форму безпосередньої демократії, як референдум, зокрема, всеукраїнський, шляхом деталізації статті 3 Закону України «Про всеукраїнський референдум» пунктом, в якому б зазначалося, що предметом всеукраїнського референдуму є вирішення питання про усунення глави держави в порядку імпічменту [14].

Згідно статті 111 Конституції України, Президент України може бути усунений з поста Парламентом в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Саме формулювання «інші злочини» дає змогу говорити про політичну відповідальність глави держави, бо ними можуть бути будь-які політично мотивовані дії Президента України [8, с. 128]. Тому, на нашу думку, законодавцю слід прийняти окремий закон, що врегулював би процедуру імпічменту в частині визначення вичерпного переліку підстав притягнення глави держави до відповідальності в порядку імпічменту, і який би унеможливив появу політичного фактору в даному механізмі зі сторони Парламенту.

Фрицький Ю. до названих підстав притягнення глави держави до відповідальності в порядку імпічменту пропонує додати «невиконання державних програм» [13, с. 338], а О. Волощук «учинення аморальних дій» [7, с. 125]. Як альтернативу, Ю. Барабаш пропонує запровадити таку нову підставу імпічменту глави держави, як «порушення Президентом України присяги» [5, с. 13]. На нашу думку, внесення відповідних змін у Конституцію України себе не виправдало б з огляду на наступне. По-перше, конституційного обов’язку в глави держави щодо забезпечення виконання державних програм немає. Крім цього, за виконання державних програм має відповідати виконавча влада, а відтак, Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади. По-друге, незрозуміло, як слід передбачити, які саме дії Президента України є аморальними.  По-третє, порушення Президентом України присяги, як і вчинення ним аморальних дій, можна тлумачити по різному в залежності від ситуації.

Незрозумілим елементом інституту імпічменту в Україні залишається те, що рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Парламентом після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент, а також після отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Згідно статті 148 Конституції України, глава держави призначає шість суддів Конституційного Суду України. Відповідно до статті 72 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі подання Вищої ради юстиції [1]. Відтак, важливе місце у процедурі імпічменту глави держави відводиться Конституційному Суду України,який частково формується Президентом України, що породжує питання щодо його об’єктивності.

Імпічмент у системі конституційних інститутів за своєю правовою природою є позасудовим конституційним процесом, за змістом якого Парламент у разі вчинення злочину Президентом України може достроково припинити його повноваження, усунувши з поста [9, с. 106]. Положення частини першої статті 105 Конституції України треба розуміти так, що конституційна процедура розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту здійснюється без порушення проти нього кримінальної справи [4].

Важливою прогалиною Основного закону України як фундаментального акта, який регулює інститут імпічменту, є відсутність нормативно-правової регламентації правового статусу спеціальної тимчасової слідчої комісії, до якої належать спеціальний прокурор та спеціальні слідчі, в Основному законі України. Це ще раз підтверджує неможливість проведення імпічменту в сучасних умовах.

Як зазначалося вище, одним із засобів конституційно-правової відповідальності є скасування правового акта. Відповідно до частини 4 статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України [3, с. 13]. Згідно частини 1 статті 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду [1]. Знову ж таки, неупередженість при скасування нормативно-правового акта Президента України Вищим адміністративним судом України викликає сумнів, оскільки глава держави відіграє важливу роль у визначенні видатків на функціонування Вищого спеціалізованого адміністративного суду України.

На нашу думку, для вирішення питання необ’єктивності та упередженості органів судової влади при процедурі імпічменту та при скасуванні нормативно-правового акта Президента України слід передбачити в Основному законі України особливий судовий інститут, до компетенції якого входили б повноваження з притягнення вищих державних органів та їх посадових осіб до відповідальності, зокрема, конституційно-правової. Як вказує практика державотворення багатьох політико-правових систем, створення такої особливої судової інституції є далеко не новелою. Зокрема, згідно статті 198 Конституції Польщі, Президент несе конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом, який складається з голови, двох заступників і 16 членів, що обираються Сеймом не з числа депутатів і сенаторів на строк повноважень Сейму [2]. Слід зазначити, що даний інститут не є досконалим, адже члени Державного Трибуналу обираються Сеймом, який і порушує питання про усунення Президента в порядку імпічменту, що породжує певну необ’єктивність членів Трибуналу. Проте, все ж з певними позитивними змінами вважаємо за необхідність запровадити аналогічний інститут контролю в Україні.

Слід зазначити, що 23 серпня 2011 року у Верховній Раді України було зареєстровано Проект Закону України «Про порядок імпічменту Президента України». Проте, до сьогодні зрушень у прийнятті даного закону, який зміг би врегулювати всі вищевказані проблеми інституту імпічменту Президента України, немає.

Конституції деяких держав з республіканською формою правління закріплюють загальний принцип політичної невідповідальності президента, проте не виключає можливості юридичної відповідальності за певні тяжкі правопорушення. Наприклад, згідно з Конституцією Італії Президент несе відповідальність за державну зраду або посягання на Конституцію (стаття 90), у США – за зраду, хабарництво або інші тяжкі злочини чи проступки (розділ 4,  стаття 2 Конституції США), у ФРН – за навмисне порушення основного закону або іншого федерального закону (пункт 1 статті 61 Конституції ФРН), у Мексиці – за зраду вітчизни та тяжкі кримінальні злочини (стаття 108 Конституції Мексики) [12, с. 351-352].

Чинним законодавством України, крім конституційно-правової відповідальності, передбачено, що за державну зраду Президент України може бути притягнений до кримінальної відповідальності, що передбачена статтею 111 Особливої частини Кримінального кодексу України. Питання, що стосується органів, яким можуть бути надані повноваження по притягненню Президента України до кримінальної відповідальності, знаходило вирішення у Проекті Закону України «Про порядок усунення з поста Президента України (імпічмент)», в якому було запропоноване положення про можливість надання таких повноважень Генеральному прокуророві України. Проте, на нашу думку, існуючу проблему щодо притягнення глави держави до кримінальної відповідальності вищевказане положення Проекту Закону України не вирішило б з огляду на те, що Генеральний прокурор України призначається за згодою Парламенту України саме главою держави, а також одноосібно ним і звільняється. Чинне ж законодавство України не виокремлює конкретні органи, які можуть притягнути Президента України до кримінальної відповідальності, що є серйозною прогалиною. Дану проблему можна вирішити шляхом створення спеціального органу, аналогом якого може бути польський Державний Трибунал, про який йшлося вище.

За загальним правилом,за порушення фундаментальних положень конституційного права, таких, як права, свободи, законні інтереси людини, виборче право, Президент України виступає суб’єктом кримінальної відповідальності (розділ 5 Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина»). Проте, ми кардинально не згодні з даним доктринальним положенням, адже згідно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) № 19-рп/2003 від 10 грудня 2003 року право недоторканності Президента України не може бути скасоване, призупинене або обмежене шляхом порушення проти нього кримінальної справи і переслідування у порядку кримінального судочинства [4]. Таким чином, Президент України на час виконання повноважень не несе кримінальної відповідальності, проти нього не може бути порушена кримінальна справа. По суті, це нівелює положення Кримінального кодексу України, в якому суб’єктом певних злочинів є саме Президент України.

Отож, нормативно-правове регулювання юридичної відповідальності Президента України характеризуються, насамперед, реальною відсутністю можливостей притягнення глави держави до відповідальності. Це політико-правове явище є парадоксом, який склався в практиці державотворення України, адже за своїм конституційно-правовим статусом Президент України відіграє ключову роль у функціонуванні усієї політико-правової системи України, і відсутність реальних засобів притягнення глави держави до юридичної відповідальності може негативно впливати на функціонування держави.

Як показує практика державотворення в Україні, для стабілізації політичної ситуації необхідно передбачити нові форми конституційно-правової відповідальності глави держави, яка нині і близько не співвідносна обсягу його повноважень. Згідно чинного законодавства, конституційно-правову відповідальність Президента України характеризує лише складний та на практиці нереальний інститут імпічменту та звітування перед Верховною Радою України.

Правове регулювання інституту імпічменту глави держави в Україні має ряд фундаментальних прогалин. По-перше, народ як єдине джерело влади в Україні обирає Президента, проте не має юридичної можливості усунути главу державу в порядку імпічменту, що суттєво спотворює статус України як демократичної держави. Дану проблему можна було б вирішити шляхом внесення змін до Закону України «Про всеукраїнський референдум». По-друге, досі відсутній вичерпний перелік підстав для усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. По-третє, сама складність і насиченість різними суб’єктами процедура імпічменту призводить до практичної неможливості його проведення. По-четверте, чинна Конституція не передбачає нормативно-правової регламентації статусу спеціального прокурора та спеціального слідчого. По-п’яте, те, що Президент України відіграє фундаментальне значення у формуванні Конституційного Суду України, породжує питання про об’єктивність вищевказаної інституції як суб’єкта процедури імпічменту.

Список використаних джерел:

1. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/ 2453-17/page
2. Конституція Польщі : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://constitutions.ru/archives/182/2
3. Кодекс адміністративного судочинства України зі змінами та доповненнями станом на 3 вересня 2012 р.: (відповідає офіційному текстові) – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – С. 13.
4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) № 19-рп/2003 від 10 грудня 2003 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v019p710-03.
5.  Барабаш Ю. Г. Парламетський контроль в Україні: проблеми теорії та практики : автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право» / Ю. Г. Барабаш. – Х., 2004. – С. 13.
6. Вейна Ю. М., Хмарук Т. В. Окремі аспекти конституційно-правового статусу Президента України в системі стримувань і противаг / Ю. М. Вейна, Т. В. Хмарук // Студентські наукові записки: серія «Право». – Випуск 2. – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2012. – С. 56.
7.  Волощук О. Т. Інститут Президента уФранції, Росії та Україні: конституційні норми і політична практика / О. Т. Волощук. − Чернівці: Технодрук, 2009. –С. 125.
8.  Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – С. 128.
9. Мартинюк Р. Інститут імпічменту в Україні: вади вітчизняної моделі // Право України. – 2008. – № 2. – С 106.
10.  Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній України: політико-правовий аналіз. – Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007. – С. 319.
11.  Наливайко Л. Р., Шишко Я. Р. Юридична відповідальність Президента України: актуальні питання / Л. Р. Наливайко, Я. Р. Шишко // Соціально-правовий розвиток: досягнення, перспективи та проблеми: матеріали міжнар. наук.-практ. інтернет-конф., 7 груд. 2010 р. − Т., 2010. – С. 24.
12.  Фрицький О. Конституційне право України : підручник / О. Фрицький. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – С. 351-352.
13.  Фрицький Ю. О. Державна влада в Україні: становлення, організація, функціонування: Монограф. / Ю. О. Фрицький. – Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2006. – С. 338.
14.  Шафарчук О. Президент України як суб’єкт відповідальності: окремі проблемні аспекти : [Електронний ресурс] / О. Шафарчук. – Режим доступу : https://naub.oa.edu.ua/2013/prezydent-ukrajiny-yak-subjekt-vidpovidalnosti-okremi-problemni-aspekty/.

]]> https://naub.oa.edu.ua/problemy-yurydychnoji-vidpovidalnosti-prezydenta-ukrajiny/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/prezydent-ukrajiny-yak-subjekt-vidpovidalnosti-okremi-problemni-aspekty/ https://naub.oa.edu.ua/prezydent-ukrajiny-yak-subjekt-vidpovidalnosti-okremi-problemni-aspekty/#comments Thu, 07 Feb 2013 20:26:05 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=8361 Анотація. У статті здійснюється аналіз положень Конституції України та інших нормативно-правових актів, що регламентують притягнення Президента України до відповідальності. Зокрема, акцентується увага на проблематиці реалізації конституційно-правової форми відповідальності глави держави в порядку імпічменту, а також адміністративної відповідальності Президента щодо порушень у сфері публічно-правових відносин. Здійснюється ряд пропозицій щодо удосконалення інституту відповідальності Президента України.

Ключові слова: влада, суб’єкт відповідальності, суб’єкт владних повноважень, конституційно-правова відповідальність, адміністративна відповідальність, імпічмент.

Annotation. It is maid an analysis of provisions of a Constitution of Ukraine and some other legislations bringing into regulation the President’s of Ukraine holding responsible. In particular it is emphasized on problems of implementation a constitutional and legal form of a bearing responsibility by a head of a state and some proplems of holding him an administrative responsible in a public sphere.

Key words: authority, a subject of responsibility, a subject of a competent authority, constitutional and legal responsibility, administrative responsibility, impeachment.

Легітимність (від лат. legitimus – законний, правомірний) – обов’язкова ознака законної влади держави, що означає визнання її як всередині країни, так і на міжнародній арені [11, с. 421]. Одним із заходів підтримання легітимності державної влади є забезпечення відповідальності органів державної влади, а зокрема що стосується Президента України (далі ПУ). Важливим конституційним принципом легітимності державної влади є принцип взаємної відповідальності держави та особи. Цей принцип засвідчує відповідальність держави, органів державної влади та їх посадових осіб перед особою, яка сприяє зміцненню довіри людини до публічної влади.
Значущий внесок у дослідження проблемних питань щодо відповідальності ПУ здійснили такі конституціоналісти, як: Кресіна І, Ковальчук В., Мартинюк Р., Малкіна Г., Мельник О., Погорілко В. та інші.
У ст. 5 Конституції України (далі КУ) зазначається, що єдиним джерелом влади в Україні є народ [1, с. 5]. Це положення знаходить відображення у ст. 103 Основного Закону, відповідно до якої ПУ обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права [1, с. 39]. Проте, на прикладі ст. 111 Конституції ст. 5 втрачає своє значення, оскільки громадяни не ініціюють усунення з поста ПУ в порядку імпічменту. Хоча ця функція і покладена на ВРУ, що є представницьким органом, проте ініціювання питання про усунення ПУ більшістю від конституційного складу (тобто достатньо всього 226 народних депутатів) не може відображати влади всього народу, що спотворює статус України як демократичної держави та нівелює правове значення ст. 1 КУ, в якій зазначається, що Україна є демократичною державою [1, с. 5]. Тим більше, що ПУ є суб’єктом адміністративно-правових відносин, в яких, за загальним правилом, звільняє з посади той, хто призначив в порядку субординації. Якщо Президента обирає весь народ, то і весь народ повинен вирішувати питання про усунення його з поста. Це можна реалізувати через таку форму безпосередньої демократії як референдум, зокрема всеукраїнський. У ст. 1 ЗУ «Про всеукраїнський референдум» від 06 листопада 2012 року зазначається, що всеукраїнський референдум є формою безпосередньої демократії, що полягає у прийнятті громадянами рішень з питань загальнодержавного значення [3]. Тому, слід деталізувати ст. 3 вищезгаданого закону пунктом, в якому б зазначалося, що предметом всеукраїнського референдуму є вирішення питання про усунення ПУ в порядку імпічменту.
Процедура імпічменту щодо ПУ регламентується ст. 111 Конституції України. Проблемним, на нашу думку, залишається і частина норми, де вказується, що рішення про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України (далі ВРУ) не менш як двома третинами від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України (далі КСУ) і отриманням його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України (далі ВРУ) про те, що діяння, в яких звинувачується ПУ, містять ознаки державної зради або іншого злочину [1, с. 44]. Саме формулювання «інші злочини» дає змогу говорити про політичну відповідальність ПУ, бо ними можуть бути будь-які політично мотивовані дії глави держави [8, с. 128]. Тому доцільно прийняти окремий закон, що врегульовував би процедуру імпічменту, де законодавець розписав би вичерпний перелік підстав притягнення ПУ до відповідальності в порядку імпічменту, що унеможливило б появу політичного фактору в даному механізмі з боку парламенту.
Ставиться під сумнів і об’єктивність вчинення дій по відношенню до Президента України як Конституційним Судом України, так і Верховним Судом України. Так, згідно з ст. 148 КУ ПУ призначає шість суддів Конституційного Суду України [1, с. 62]. Це порушує положення ст. 1 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року, де зазначається, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами [5]. Також прослідковується порушення ст. 47 даного закону, що регламентує незалежність судді у здійсненні його діяльності, що забезпечується особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення. Згідно ст. 100 цього ж закону суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав або призначив. А відповідно до ст. 72 вищезазначеного закону призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі подання Вищої ради юстиції. Згідно з ст. 19 даного закону суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Отже, прослідковується нонсенс у силу того, що питання про відповідальність ПУ вирішують органи, а зокрема КСУ і ВСУ, які ж ним і обираються.
Згідно з ст. 39 ЗУ «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року звернення ВРУ про дачу висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту є конституційним поданням [4]. Відповідно до ст. 51 цього ж закону рішення в провадженнях за конституційними поданнями приймаються та його висновки даються Конституційним Судом України на пленарному засіданні, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів КСУ [4]. Для забезпечення одного із основних принципів – принципу незалежності діяльності КСУ згідно з ст. 4 ЗУ «Про Конституційний Суд України», є пропозиція уточнити положення даного закону вказівкою на те, що висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту дається, якщо за нього проголосувало не менше десяти суддів із тих суддів, які не призначаються Президентом України. Проте, під знаком питання залишається те, чи будуть незалежними в своєму рішенні судді КСУ, які призначаються ВРУ, адже питання про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту, яке подається на розгляд, ініціюється тою ж самою ВРУ.
Те ж саме стосується відповідальності Президента України в порядку адміністративного судочинства. Згідно з ч. 4 ст. 18 Кодексу адміністратив- ного судочинства Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України [2, с. 13]. Об’єктивність і неупередженість притягнення до адміністративної відповідальності ПУ в даному випаду також викликає сумнів.
Вважаємо доцільним організувати спеціальну особливу судову структуру, яка буде здійснювати процедуру відповідальності вищих державних органів та посадових осіб, зокрема що стосується Президента України як суб’єкта владних повноважень. Яскравий приклад такого органу представляє Висока палата правосуддя у Франції, що регулюється розділом IX, а зокрема ст. 67 та ст. 68 чинної Конституції Франції, а зокрема згідно з ст. 67 цей орган обирається в рівній кількості Національними зборами і Сенатом, тобто двома палатами парламенту, із складу палат після кожного повного чи часткового обновлення цих палат. Відповідно до ст. 68 обвинувачення Президенту Республіки може бути пред явлено тільки двома палатами шляхом прийняття відкритим голосуванням абсолютною більшістю ідентичного рішення, а судить Президента Республіки саме Висока палата правосуддя [7].
Згідно з ст. 198 Конституції Польщі Президент несе конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом. Відповідно до ст. 199 цей орган складається з голови, двох заступників голови і 16 членів, що обираються Сеймом не з числа депутатів і сенаторів на строк повноважень Сейму. Замісники голови, а також не менше половини членів повинні мати кваліфікацію, що вимагається для зайняття посади судді [6]. Можна вважати організацію даного органу найбільш досконалою та найбільш прийнятною як зразка впровадження в державно-правову практику України, так як орган є дісно безстроннім, оскільки члени трибуналу не є представниками палат, а також компетентним, оскільки половина членів є кваліфікованими суддями, на відміну від Високої палати правосуддя у Франції.
Тому, досить актуальною залишається проблема реформування механізму відповідальності вищих посадових осіб, а зокрема Президента України. Варто закцентувати увагу на питанні, що нещодавно розглядалося на засідання парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності щодо реформування Міністерства внутрішніх справ, де одним із етапів передбачається створення державного бюро розслідування як незалежного антикорупційного органу, що буде наділений функцією розслідування злочинів, вчинених вищими посадовими особами. Варто зауважити, що норма, що передбачає створення такого органу, вже давно закріплена в Основному Законі, зокрема в п. 9 перехідних положень Конституції України [1, с. 67].
Отже, для забезпечення легітимного функціонування інституту глави держави, враховуючи практичні здобутки досвіду зарубіжних держав, слід удосконалювати процедуру застосування санкцій до Президента України як органу державної влади. Щодо конституційно-правової форми відповідальності шляхом застосування процедури імпічменту необхідно деталізувати підстави притягнення глави держави до конституційно-правової відповідальності. Окрім того, вважаємо доцільною пропозицію про зміну суб’єкта ініціювання процедури імпічменту, а саме регламентувати таке повноваження, зокрема нормами Основного Закону, для народу як джерела влади. Також було б доречним іпмплементувати в національне законодавство і вітчизняну державно-правову практику здійснення процедури імпічменту глави держави створення спеціального незалежного і безстороннього органу на кшталт Високої палати правосуддя у Франції, або ж Державного трибуналу в Польщі.

Список використаних джерел
1. Конституція України: Офіц. видання. – Станом на 01.11.2010 р. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
2. Кодекс адміністративного судочинства України [текст] чинне законодавство України зі змінами та доповненнями станом на 3 вересня 2012 р.: (відповідає офіційному текстові) – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 128 с.
3. Про всеукраїнський референдум : Закон від 06 листопада 2012 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada. gov.ua/laws/show /5475-17
4. Про Конституційний Суд України : Закон України від 16 жовтня 1996 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/422/96-%D0%B2%D1%80
5. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/ 2453-17/page
6. Конституція Польщі : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://constitutions.ru/archives/182/2
7. Конституція Франції : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.labex.ru/page/konst_france.html
8. Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – 176 с.
9. Мартинюк Р. Інститут імпічменту в Україні: вади вітчизняної моделі / Р. Мартинюк // Право України. – 2008. – № 2. – С. 105-108.
10. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) від 10.12.2003 № 19-рп/2003/Верховна Рада України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/v019p710-03
11. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. С. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 992 с.

The article contains the analysis of main particularities of President of Ukraine’s constitutional status in checks and balances. The authors examined the main particularities of Head of state’s constitutional status, his political and legal relations in separation of powers’ system with Verkhovna Rada ofUkraine, Cabinet of Ministers and judiciary. Also suggestions about improving legislation about President of Ukraine’s legal status were given.

Сьогодні для вітчизняних юридичної та політичної наук актуальною залишається проблема визначення місця Президента України в системі стримувань і противаг. Недоліки нормативно-правової регламентації конституційно-правового статусу Президента України суттєво впливають на функціонування всієї системи стримувань і противаг в Україні, яка, в свою чергу, своєю недосконалістю зумовлює нівелювання правами та свободами людини і громадянина в Україні.

Питання правового статусу Президента України з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження великої кількості видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у вивчення даного питання. На сьогоднішній день над дослідженням цього питання плідно працюють такі науковці, як Опришко В. Ф., Кравченко В. В., Кудряченко А. І., Мартинюк Р. С.,  Тодика Ю. Н., Шаповал В. М., Нижник Н. Р. тощо.

Головною проблемою становлення політичної системи на початковому етапі незалежності України було визначення основного інституту політичної системи, який в ідеалі повинен був контролювати процес становлення суспільно-політичних відносин. Таким елементом було обрано інститут президентства. Інститут президента України як одноособового глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті й державному будівництві України [10, с. 280]. Відповідно до статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Інституалізація президентатури України розпочалася ще 5 липня 1991 року із прийняттям Закону «Про заснування посади Президента УРСР і внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР» та Закону «Про вибори Президента України» [6, с. 149]. Відповідно до статті 1 Закону «Про Президента Української РСР» Президент визнавався «найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади» [2, с. 446].

Сьогодні Президент України не є складовою законодавчої, судової чи виконавчої гілок влади. Хоча, за цілком обгрунтованим переконанням частини науковців [8, с. 2], він, за колом своїх функціональних обов’язків, тяжіє до виконавчої гілки влади. Згідно європейського політико-правового підходу до визначення конституційно-правового статусу глави держави, Президент виступає в якості арбітра в системі стримувань і противаг. Саме такого підходу дотримувався український законодавець при визначенні конституційно-правового статусу Президента України. Проте, прямо Основний Закон України не називає главу держави арбітром. Це часто породжує суперечності між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади і Президентом України. Натомість внесення такого положення було б прямою вказівкою представникам інших гілок влади на Президента України як на політичну фігуру, яка покликана вирішувати суперечки між ними і за якою в такому випадку зберігається «останнє слово» (за виключенням тих випадків, коли розгляд питань і прийняття кінцевих рішень покладено на інші органи державної влади, зокрема судові). Тому вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до Конституції України як це, наприклад, закріплено в Конституції Французької Республіки (стаття 5 Конституції Французької Республіки передбачає, що «Президент Республіки … забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів…» [7, с. 39]), які б визначали статус Президента України як арбітра, конкретні арбітражні повноваження, відповідальність державних органів за ігнорування або порушення цієї норми.

Переваги політичної системи держави, в якій Президент є реальним і юридично визнаним арбітром очевидні. Внаслідок значного обсягу повноважень й механізмів управління, що зосереджені в одній особі, інститут президента має особливі можливості оперативного попередження, обмеження, швидкого та ефетивного вирішення протиріччя, кризи, що можуть нести небезпеку для суспільства [9, с. 147]. У такому контексті, як гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини, Президент України покликаний виконувати стабілізуючу роль у функціонуванні державного механізму Республіки [3, с. 15].

Відповідно до статті 102 Конституції України «Президент України є главою держави…». Ряд дослідників, стверджують, що вищезазначене положення статті 102 Основного Закону України означає не те, що Президент України є вищим державним органом, а те, що він є вищим представником держави у її відносинах з іншими країнами [4, с. 230; 5, с. 210]. У державному механізмі України, побудованому на засадах поділу влади, Президент України має виступати лише одним із вищих органів державної влади, поряд із Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України та Конституційним Судом України. Термін «глава держави», відтак, має означати, що Президент України стоїть не над гілками влади (фактично всім апаратом держави), а між ними, забезпечуючи єдність державної влади та координацію у взаємодії її структурних елементів [9, с. 146-147]. Взаємодія Президента України з іншими гілками влади проявляється, зокрема, в наступному.

У політико-правових відносинах з Верховною Радою України глава держави має широкі повноваження у галузі законотворчості щодо використання права законодавчої ініціативи, права вето та права промульгації. Право законодавчої ініціативи, згідно зі статтею 93 Основного закону України реалізується Президентом України шляхом внесення в Парламент законопроектів двох видів: тих, що вносяться у звичайному порядку і тих, що визнані Президентом невідкладними [9, с. 193]. На думку окремих конституціоналістів, право законодавчої ініціативи Президента України характеризується дворівневою структурою [12, с. 120]. Перший рівень − безпосереднє право законодавчої ініціативи, яке випливає з конституційно-правового статусу самого Президента України. Другий рівень − опосередковане право законодавчої ініціативи, яке характеризується правом законодавчої ініціативи Кабінету Міністрів України, котрий, згідно із статтею 113 Конституції України є відповідальним перед Президентом України. Адже в реалізації власного права законодавчої ініціативи Уряд України має виходити із положень Програми діяльності Кабінету Міністрів України, що згідно із ч. 1 ст. 10 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» базується на передвиборчій програмі Президента України.

Президент України володіє відкладальним вето, яке вважається одним із головних елементів системи стримувань і противаг, що належить главі держави, і здійснює суттєвий вплив на діяльність законодавчої гілки влади. Вето дає змогу Президенту України відігравати активну роль у державному управлінні, використовувати його як достатньо ефективний засіб протидії Верховній Раді України у випадку прийняття нею законів, що не відповідають нормам Конституції України [9, с. 194].

Ще одним суттєвим засобом впливу Президента України на законодавчу гілку влади є можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ч. 2 ст. 90 Конституції України). Дана норма покликана спонукати Верховну Раду України до належної самоорганізації, забезпечувати її ефективну роботу, пошук депутатським корпусом компромісних рішень виходу із складних політичних ситуацій [11, с. 91].

З іншого боку, найважливішим засобом впливу Верховної Ради України на Президента України, на нашу думку, є визначення парламентом меж повноважень глави держави. Зокрема, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України входить прийняття законів. Окрім того, Парламент приймає рішення про внесення змін до Основного Закону України, чим може обмежити конституційно-правовий статус глави держави.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України заслуховує щорічні та позачергові послання Президента України про зовнішнє і внутрішнє становище України. Верховна Рада України надає згоду на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, чим суттєво обмежує вплив глави держави на виконавчу гілку влади. Також Верховна Рада України затверджує закон України про Державний бюджет на відповідний рік, у якому міститься розмір видатків на утримання Президента України та його апарату. Проте, все ж одним з основних важелів впливу Парламенту на Президента України є усунення останнього з поста в порядку імпічменту.

Політико-правові відносини Уряду та Президента України характеризуються, насамперед, тим, що Кабінет Міністрів України є відповідальним перед главою держави. Характерною рисою взаємовідносин вищезгаданих державних інститутів є дисбалансовані можливості впливу один на одного в системі стримувань і противаг.

Глава держави може прийняти рішення про відставку Прем’єр-міністра України, що зумовить, як наслідок, припинення повноважень Кабінету Міністрів України. Слід зауважити, що на даний час відсутнє законодавче регулювання підстав порушення питання про відставку Кабінета Міністрів України, яке дає змогу главі держави зловживати цим правом.

Окрім впливу на Кабінет Міністрів України, Президент України має суттєві засоби впливу на інші органи виконавчої влади. Також Президент України, у відповідності з Конституцією України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства, інші центральні органи виконавчої влади. Досить суттєвим є засіб впливу Президента України на Уряд через очолювану ним Раду національної безпеки і оборони України, до компетенції якої входить координація та контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони (ч. 2 ст. 107 Конституції України).

Одним з основних засобів впливу Кабінету Міністрів України на Президента України є інститут контрасигнатури. Цей інститут передбачає, що акти Президента України, видані в межах його повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 частини першої статті 106 Конституції України скріплюються підписами Прем’єр-міністра України й міністра, відповідального за акт та його виконання. Проте, застосування інституту контрасигнатури в Україні має суттєві недоліки, зокрема, ні в Конституції України, ні в Законі України «Про Кабінет Міністрів України» не передбачається можливість чи підстави відмови Прем’єр-міністра України та відповідного міністра скріпити своїми підписами акт глави держави, як і наслідків для членів Уряду у випадку висловлення такої відмови. Тобто, інститут контрасигнатури в системі стримувань і противаг в Україні фактично є формальністю.

Ще одним засобом впливу Кабінету Міністрів України на главу держави є те, що Уряд розробляє проект закону України про Державний бюджет на відповідний рік, в якому визначаються видатки на утримання Президента України та його апарату. Натомість, у сфері забезпечення конституційної законності главі держави надано право зупиняти (а також скасовувати) дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів їх невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх неконституційності [8, с. 4].

З певним застереженням можна сказати, що деякі з повноважень Президента України та Конституційного Суду України тісно переплітаються за своєю правовою природою, зокрема, глава держави є гарантом додержання Конституції України, а Конституційний Суд України − вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, які також приймаються на виконання Конституції України. Президент України призначає третину складу Конституційного Суду України. В свою чергу, Конституційний Суд України за наявності відповідних підстав відіграє важливу роль в усуненні глави держави з поста в порядку імпічменту. Також до повноважень органу конституційної юрисдикції належить вирішення питань про відповідність Конституції України актів Президента України.

Окрім впливу на Конституційний Суд України, Президент України відіграє надзвичайно важливе значення у формуванні всієї судової влади, адже відповідно до пункту 23 статті 106 Конституції України, глава держави утворює суди у визначеному законом порядку. Слід зазначити, що  Основний Закон України не відносить до компетенції Президента України ліквідацію судів, натомість Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 1 ст. 19) встановлює, що суди загальної юрисдикції і утворюються, і ліквідовуються Президентом України у визначеному законом порядку. На нашу думку, дане положення не узгоджується з п. 31 ст. 106 Конституції України, відповідно до якої глава держави здійснює інші повноваження, визначені Конституцією. А відтак, до його компетенції не входять повноваження, визначені законами.

Кримінально-процесуальний кодекс України встановлює, що питання відсторонення від посади осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за посадовий злочин,  які призначаються Президентом України, вирішується главою держави на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора України (стаття 147). А відтак, ця норма може бути застосована до суддів, призначених Президентом України на посаду вперше в межах 5-річного строку.

Отже, Президент України здатен реально впливати на функціонування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Він не входить до жодної з гілок влади, проте повинен виступати арбітром у політико-правових відносинах між вищими органами державної влади. Поряд з цим, як показала практика державотворення в Україні, для стабілізації політичної ситуації необхідно передбачити нові форми конституційно-правової відповідальності глави держави, яка нині і близько не співвідносна обсягу його повноважень. Зокрема, на даний час конституційно-правову відповідальність Президента України характеризує лише «мертвий» інститут імпічменту та звітування перед Верховною Радою України. Так, серед науковців побутує думка про можливість і навіть необхідність запровадження серед можливих форм відповідальності глави держави санкції у вигляді обмеження реалізації його окремих повноважень.

Ми вважаємо, що серйозною прогалиною в законодавстві є те, що статус Президента України як арбітра є нерегламентованим. Це породжує можливість виникнення та загрозу невирішеності суперечностей між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади і Президентом України. Потреба у прямому закріпленні в Конституції України статусу глави держави як арбітра важлива і для уточнення досить неоднозначного, на нашу думку, положення статті 6 Конституції України, відповідно до якого державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Дана норма породжує досить логічне питання про те чи здійснює Президент України державну владу відповідно до положень статті 6 Конституції України з огляду на ту обставину, що глава держави не належить до жодної з передбачених у цій статті гілок влади.

Вирішення усіх вищеперечислених проблемних аспектів конституційно-правового статусу глави держави варто було б закріпити та уточнити на законодавчому рівні в Конституції України, а також шляхом прийняття Закону України «Про Президента України» із одночасним внесенням змін до п. 31 ч. 1 ст. 106 Конституції України з вказівкою на те, що Президент України може здійснювати інші повноваження, визначені не лише Конституцією, а й законами України, зокрема, Законом України «Про Президента України». В останньому випадку до сфери регулювання даного закону варто було б віднести регламентацію статусу глави держави як арбітра, закріплення чіткого переліку повноважень Президента України як гаранта Конституції в зв’язку з тим, що наразі ця норма Основного Закону України є декларативною, визначення сфери повноважень Президента України, зокрема, в питаннях взаємодії з іншими гілками влади, передбачення нових форм конституційно-правової відповідальності глави держави. Структурною частиною даного Закону міг би стати Закон України «Про вибори Президента України», що сприяло б систематизації найважливіших норм, які регламентують статус Президента України.

Список використаних джерел:

1. Конституція України. − К.: Вид-во Право, 2011. − 63 с.
2. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про Президента Української РСР» // Відомості Верховної Ради України. − 1991. − № 3. − 506 с.
3. Бурчак Ф. Г. Президент України / Ф. Г Бурчак. − К.: Ін Юре, 1997. −            198 с.
4. Опришко В. Ф. Коментар до Конституції України / В. Ф. Опришко. − К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. − 439 с.
5. Кравченко В. В. Конституційне право України / В. В. Кравченко. − К.: Атіка, 2000. − 510 с.
6. Кудряченко А. І. Політична система і громадянське суспільство: європейські реалії / А. І. Кудряченко. − К.: НІСД, 2007. − 396 с.
7. Маклаков В. В. Конституции буржуазных государств: Учебное пособие / В. В. Маклаков. − М.: Юридическая литература, 1982. − 408 с.
8. Мартинюк Р. С. Президент України в системі стримувань і противаг на сучасному етапі / Р. С. Мартинюк // Підприємництво, господарство і право. − 2008. −    № 8. − С. 28-31.
9. Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній Україні: політико-правовий аналіз / О. В. Скрипнюк. − Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007. − 352 с.
10.  Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: Підруч. / За заг. ред. В. Ф. Погорілка. − К.: Наукова думка; Прецедент, 2006. − 344 с.
11.  Рудик П. А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи / П. А. Рудик. − К.: Атіка, 2006. − 256 с.
12.  Тодыка Ю. Н., Яворский В. Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус / Ю. Н. Тодыка. − Х.: Факт, 1999. − 412 с.
13.  Хмарук Т. В. Проблемні аспекти конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України / Т. В. Хмарук // Студентські наукові записки: серія «Право». − Випуск 1. − Острог: Видавництво Національного універститету «Острозька академія», 2011. − С. 52-58.