The paper analyzes the main problems placed Banking Regulation in Ukraine. The author identifies the key ways to overcome these problems.

Постановка проблеми: на сьогодні в правовій та економічній науковій літературі не існує єдності думок щодо проблем банківського регулювання в Україні, визначення шляхів їх вирішення. Тому дослідження інституту банківського регулювання є надзвичайно важливим, особливо в контексті становлення банківської системи України.

Короткий аналіз останніх досліджень та публікацій: питання інституту банківського регулювання з часу здобуття Україною незалежності було предметом дослідження великої кількості видатних вчених у сфері банківського права, що зробили вагомий внесок у дослідженні даного питання. В Україні інститут банківського регулювання досліджували Ващенко Ю.В., Музика О.А., Костюченко О.А., Воропаєва А. Г., Гетманцев Д.О., Шукліна Н.Г., Лобозинська С.М. та інші вчені.

Вітчизняні науковці відзначають, що в сучасних умовах виникає необхідність удосконалення методів регулювання банківською діяльністю. Так, О. Поздняков акцентує на тому, що організації і методології банківського регулювання й нагляду в Україні притаманні численні проблеми нормативно-правового, інституціонального, інформаційно-аналітичного, кадрового характеру. Основна проблема банківського регулювання пов’язана з тим, що в Україні воно базується на формальних критеріях: поки вони дотримуються, Національний банк України не може зобов’язати комерційний банк здійснити так звані корегуючі заходи й привести свої операції у відповідність до високих стандартів ведення банківського бізнесу. Проте, саме формальний характер критеріїв оцінки діяльності банків створює умови для їх адаптації практично до будь-яких регулятивних обмежень [5, с. 106].

Таку ж думку висловлює О. Хаб’юк, який вказує, що функціонування національної банківської системи регулюється Конституцією України, численними законами, а також багатьма підзаконними нормативно-правовими актами. Однак, на даному етапі банківське законодавство України є вкрай заплутаним і таким, що не відрізняється логікою своєї побудови. Правові норми, що регулюють банківську діяльність, хаотично «розпорошені» по надзвичайно великому масиву нормативно-правових актів, що значно утруднює (а іноді й унеможливлює) їх практичне застосування. Цьому також сприяє дискреційний характер банківського регулювання в сфері застосування заходів впливу [6, с. 104].

Своєчасне вирішення визначених вітчизняними вченими недоліків системи регулювання банківських установ України, на жаль, не здійснено, а, навпаки, призвело до тих втрат, яких зазнала сучасна економіка та банківська система як її складова. Як приклад, органи регулювання не змогли у достатній мірі ідентифікувати та зменшити системні ризики, що пов’язані з швидким зростанням обсягів кредитних операцій та збільшенням цін на активи, перш за все – на нерухомість. Зазначене призвело до проциклічного характеру кредитної діяльності вітчизняних банків, сприяла цьому лібералізація Національним банком України деяких норм стандартів оцінки кредитоспроможності (відміна критеріальних рівнів за показниками кредитоспроможності клієнтів, що значно розширило можливості потенційних позичальників з підвищеними ризиками). Посилились ці проблеми проциклічним характером визначення норм достатності банківського капіталу, які дозволяють банкам мати менший капітал у сприятливих умовах, коли зростання конкуренції та обсягів позичок неминуче призводить до формування системних ризиків та зниження стандартів оцінки ризику [4, с. 102]. Необхідно відмітити, що ці процеси характерні майже для всіх країн світу, а не лише для України.

Однією з проблем неефективності регулювання за фінансовим сектором є відсутність в Україні органу, який би відповідав за розробку політики фінансового сектора. Як наслідок, відсутність стратегії розвитку фінансового сектора, складовою якої є стратегія розвитку регулювання та нагляду. Незважаючи на значну кількість підтверджень позитивного впливу інституційної незалежності органів регулювання та нагляду за фінансовим сектором, законодавство України не містить відповідних норм та положень. Політичне керівництво України досі не схильне надавати незалежність органам регулювання та нагляду за фінансовим сектором. Однією з причин є застереження, що широке коло повноважень щодо застосування санкцій органами регулювання та нагляду спричинить їх неконтрольоване застосування до тих, хто не дотримується правил, та несистемність встановлення порядків правозастосування [3, с. 90].

На відміну від країн Європейського Союзу (навіть країн Східної Європи, які нещодавно приєдналися до ЄС), посади вищих посадових осіб Національного банку України не є належним чином захищеними від політичного тиску через існування відповідних законодавчих інструментів.

Так, відповідно до статті 85 Конституції України, статті 18 Закону України «Про Національний банк України», Голова Національного банку України призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на п’ять років. Відповідно, термін перебування Голови на посаді не довший за термін повноважень Президента, а тому може співпадати з виборчими циклами, що посилює вплив політичного чинника під час призначення Голови Національного банку України. Крім того, серед підстав дострокового звільнення Голови Національного банку України Закон передбачає відставку за політичними мотивами, за поданням Президента в межах його конституційних повноважень. При цьому Конституція України не передбачає підстав для внесення Президентом України до Верховної Ради України подання щодо звільнення з посади Голови Національного банку України.

Крім того, Закон України «Про Національний банк України» не визначає структурних підрозділів, які забезпечують банківський нагляд, відсутні кваліфікаційні вимоги до їхніх керівників, строк перебування на посаді.

Невирішеною проблемою залишається небажання банків надавати правдиву інформацію клієнтам про свій фінансовий стан, рівень ризику та наявність певних проблем, особливо це питання загострилося в період жорсткої конкуренції банків. Тому, насамперед, ця проблема повинна вирішуватися на державному рівні, саме Національним банком України, який повинен займатися розкриттям даної інформації, що надасть можливість клієнтам спостерігати за динамікою розвитку сучасного банківського бізнесу [2, с. 46].

Для зміцнення довіри до банківського сектору необхідно запровадження Національним банком України «інформаційно-відкритого» нагляду, що дасть змогу захистити інтереси вкладників, а також опосередкованого захисту інших банків. Запровадження такого нагляду сприятиме збільшенню привабливості банківського сектору, адже зменшиться можливість анулювання ліцензій банків внаслідок упередженої думки недобросовісних працівників органів нагляду, що в свою чергу, зробить оцінку надійності банку рейтинговими оцінками достовірнішою [1].

Якщо говорити про методи, які застосовує Національний банк України при здійсненні нагляду та регулюванні, то вони є досить різноманітними, але перебувають на сьогоднішній день у проміжному етапі: між формальним методом та змістовим. Проте, необхідно зазначити, що наглядові органи не завжди вчасно помічають проблеми банків, свідченням чого була кризова ситуація в Промінвестбанку, яка виникла на початку жовтня 2008 року і не була вчасно помічена наглядовим органом. Таким чином, перед законодавцями лежить завдання допомогти наглядовому органу перейти на якісно вищий рівень роботи через реорганізацію процесу нагляду та вдосконалення законодавства.

В доктрині банківського права також існує така проблема банківського регулювання, як визначення співвідношення понять «банківське регулювання» та «банківський нагляд». На нашу думку,  поняття «банківське регулювання» є більш широким і включає в себе як структурний елемент банківський нагляд. Оскільки, відповідно до Закону України «Про Національний банк України», банківське регулювання – це одна із функцій Національного банку, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду та відповідальність за порушення банківського законодавства.

Отже, банківське регулювання в України має ряд проблем, що виникають через недоліки нормативно-правової регламентації банківської системи. Проте, авторське бачення даної ситуації є таким, що нічого катастрофічного в вищевказаних проблемах немає, оскільки банківська система України перебуває на етапі формування. Тому, завдяки вдалій законодавчій діяльності Верховної Ради України, нормотворчій діяльності Кабінету Міністрів України та Національного банку України в подальшому є можливість вирішення даних проблем банківського регулювання в Україні.

Список використаних джерел:

1. Губарев К. Банківський нагляд : теорія та практика : [Електронний ресурс] / К. Губарев. – Режим доступу : http://www.yur- gazeta.com/oarticle/1546/.
2. Дяконова І. І. Особливості сучасного стану державного регулювання банківської діяльності / Дяконова І. І., Мордань Є. Ю. // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України : зб. наук. праць / Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми : ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – Вип. 31. − С. 46.
3. Колесник О. О., Журавльова Т. О. Проблеми банківського регулювання та нагляду в контексті нових вимог Базельської конвенції / Вісник Дніпропетровського університету. – 2012, том 2, № 10/1. – С. 90.
4. Кузнєцова Л.В. Проблеми регулювання банківської діяльності в умовах світової фінансової кризи. / Л.В. Кузнєцова // Управління у сфері фінансів, страхування та кредиту : тези доповіді всеукраїнської науково-практичної конференції, 8-10 листоп. 2007 р. − Л. : Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2009. − С. 102-103.
5. Розвиток банківської системи України / За ред. д-ра екон. наук О.І. Барановського. – К.: Інт екон. та прогнозув., 2008. – С. 386.
6. Хаб’юк О. Банківське регулювання та нагляд через призму рекомендацій Базельського комітету: Монографія. – Івано-Франківськ: ОІППО; Снятин: ПрутПринт, 2008. – С. 144.

The paper analyzes the main features of hosted dualism of competence of executive bodies of Ukraine. By researched and identified the positive and negative attributes of competence dualism executive power of Ukraine.

Постановка проблеми: нині вітчизняні політичні та правові науки не мають єдиного підходу до дослідження та визначення політико-правових наслідків компетенційного дуалізму виконавчої влади. Тому дана проблема залишається актуальною і сьогодні.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: питання компетенційного дуалізму виконавчої влади України з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження багатьох видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у дослідженні даного питання. Серед широкого кола науковців слід виділити праці Авер’янова В. Б., Годованця В. Ф., Журавського В. С., Кравченка В. В., Лисенко О. М., Малиновського В. Я, Савчина В. М., Сало І. С., Серьогіної С. Г., Телешуна С. О., Тодики Ю. Н., Погорілка В. Ф., Шаповала В. М., тощо.

За французьким прототипом напівпрезидентського правління, запозиченим Україною, існує подвійна структура влади, тобто так званий «дуалізм» виконавчої влади [9, с. 7]. Чинна Конституція України не змогла подолати дуалізму виконавчої влади й чітко розмежувати повноваження глави держави та Уряду. Взаємовідносини в системі вищих органів державної влади залишаються невизначеними, Основний Закон України створює передумови для політичних протистоянь. Конституція України формально не відносить Президента України до жодної гілки влади, у той час як фактично саме він очолює виконавчу владу, оскільки має доволі широкі повноваження щодо керівництва урядом та здійснення контролю за його діяльністю [3, с. 17].

Дуалізм (від латинського dualis – двоїстий) у виконавчій владі передбачає, що її здійснення є прерогативою двох суб’єктів влади – глави держави та уряду. Правові основи існування дуалізму виконавчої влади завжди прямо або приховано закладені в конституціях відповідних держав. Так, стаття 10 Конституції Республіки Польща визначає, що виконавчу владу здійснюють Президент Республіки Польща та Рада Міністрів [1]. У статті 3 Основного закону Фінляндії зазначено, що виконавча влада здійснюється Президентом Республіки, а також Державною радою, члени якої повинні користуватися довірою Едусканти – Парламенту Фінляндії [4, с. 131].

Для характеристики дуалістичної моделі організації виконавчої влади застосовують переважно такі формулювання як «подвійний центр виконавчої влади», «складний центр виконавчої влади», «двоголова виконавча влади», «здійснення виконавчої влади президентом та урядом» та інші [4, с. 131].

Дуалізм виконавчої влади, закріплений на конституційному рівні, вважається ключовою характеристикою змішаної республіки (раціоналізованого парламентаризму), яка принципово відрізняє її від класичної парламентарної республіканської форми правління [11, с. 125]. Дуалізм виконавчої влади слід розуміти як особливість виконавчої влади певної національної політико-правової системи, яка відображає наявність двох керівних центрів у сфері виконавчої влади − Уряду та глави держави, які функціонально поєднані між собою. На нашу думку, більш влучно визначає це поняття Мартинюк Р., який називає його «компетенційним дуалізом виконавчої влади» [6, с. 201].

Правовий статус Президента України характеризується відображенням в Основному Законі України дуалізму виконавчої влади, який має цілу низку негативних аспектів [5, с. 4], насамперед, згубно позначається на стабільності й ефективності Уряду [7, с. 204]. Згаданий дуалізм визнають більшість вітчизняних авторів. Його сутність вдало сформулював, зокрема, Авер’янов В., який наголошує, що «відношення цих суб’єктів до гілки виконавчої влади неоднакові. Якщо Уряд входить до неї як окрема структурна ланка системи органів, то Президент України лише функціонально через певний обсяг повноважень у сфері виконавчої влади» [2, с. 11]. Інакше кажучи, Президент України, не віднесений до виконавчої гілки влади формально і структурно, є її складовою реально й функціонально [7, с. 205]. Широке коло дослідників, серед яких варто виділити Серьогіну С. Г., зазначають про схожість дуалізму виконавчої влади в Україні та Франції [12, с. 57]. Риси схожості виявляються, насамперед, у способі формування Уряду, відповідальності Кабінету Міністрів України главі держави, інституті контрасигнатури, тощо.

Реально до виконавчої гілки влади входять два функціонально поєднаних суб’єкта − Президент України та Кабінет Міністрів України. Як наслідок − позиція Уряду постійно балансує на межі двох концепцій: обмежувальній, коли Президент України не дублює діяльність Кабінету Міністрів України, а лише контролює його, і розширювальної, коли Президент України, по суті, стає главою й виконавчої влади, не беручи при цьому на себе політичної відповідальності за неуспіх урядової політики [7, с. 205].

Метою встановлення в Основному Законі України дуалізму виконавчої влади була спроба поєднати кращі риси президентської та парламентарної форм правління в організації виконавчої влади − високу функціональну ефективність уряду завдяки залученню до його формування й координації поточної урядової політики глави держави та наявності достатньо самостійного у своїх рішеннях і діях Прем’єр-міністра − представника парламентської більшості.

Дуалізм виконавчої влади спричиняє ускладнення або й блокування процесу ухвалення державних рішень [10, с. 63]. Це можна пояснити тим, що, оскільки глава держави і Прем’єр-міністр України протистоять один одному, то компромісу досягнути між ними дійсно важко і це суттєво ускладнює процес ухвалення рішень. Фактично, в такому випадку, лише високий рівень політико-правової культури державних посадовців можуть попередити істотні проблеми державно-політичного життя.

Прогалини в нормативно-правовій регламентації дуалізму виконавчої влади зумовлюють суттєву залежність Кабінету Міністрів України від Президента України, перетворюючи главу держави на фактичного главу виконавчої влади, а Прем’єр-міністра − на адміністративного Прем’єр-міністра. Особливо інститут дуалізму виконавчої влади в Україні нівелювався в період чинності Конституції України в редакції від 8 грудня 2004 року. Інститут президента демонстрував «функціональну недостатність» [6, с. 205], що проявлялося в позбавленні глави держави інструментів для реалізації свого конституційного статусу гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина, здійснення повноважень щодо керівництва зовнішньополітичною діяльністю тощо. «Співіснування» глави держави і Уряду України у виконавчій сфері перетворювалося на конфлікт повноважень [6, с. 205].

Попри все, дуалізм виконавчої влади є скоріше позитивною, аніж негативною характеристикою її організації, оскільки сприяє виробленню демократичних традицій взаємодії вищих органів влади, виступає запобіжником проявів узурпації влади як Президентом України, так і партійною більшістю у Верховній Раді України, привносить елементи взаємоконтролю між главою держави і Прем’єром, у кінцевому результаті слугуючи підконтрольності влади суспільству [6, с. 205]. Прогалини нормативно-правового регулювання дуалізму виконавчої влади в Україні можна було б частково подолати, якби з компетенції глави держави вилучити право скасовувати акти Кабінету Міністрів України.

На нашу думку, дуалізм виконавчої влади повинен проявлятися у формі конструктивної взаємодії Президента України та Уряду, а не у конфлікті їх повноважень. За продуманої організації виконавчої влади, як показує досвід інших держав, дуалізм якраз слугує певним запобіжником щодо кризових явищ, фактором забезпечення стабільності. Якщо ж дуалізм виконавчої влади породжує протистояння та політичні кризи, то причини слід шукати не у внутрішніх недоліках цього феномену, а в неправильній імплементації механізму організації дуалістичної виконавчої влади, спотворення її суті.

Щодо організації виконавчої влади, передбаченої Конституцією України,  то тут  також складно говорити про належне втілення моделі дуалізму, адже повноваження Президента відправляти Прем’єр-міністра у відставку, а з ним і весь уряд та скасовувати акти Кабінету Міністрів України дають потенціал для перетворення на практиці Уряду в орган, політично залежний від Президента України та підконтрольний ним.

Слід зазначити, що суто теоретично причетність Президента до здійснення виконавчої влади може бути різною і визначається вона обсягом його «виконавчих повноважень». Загалом до повноважень глави держави, наявність яких дозволяє говорити про дуалістичний характер виконавчої влади, можна віднести повноваження щодо формування уряду, головування або участі у засіданні уряду, право скликання та головування на засіданнях урду з питань особливої державної ваги, право нормотворчої ініціативи президента в уряді, підписання актів уряду президентом, зупинення дії актів уряду, видання актів, що підлягають контрасигнації прем’єр-міністром та відповідальним міністром, та деякі інші.

Специфічність компетенційного дуалізму виконавчої влади в Україні характеризується різним відношенням так званих «центрів виконавчої влади» (Президента України та Кабінету Міністрів України) до виконавчої влади. Якщо Уряд є окремою структурною ланкою системи органів виконавчої влади, то глава держави відноситься до неї лише функціонально. Згідно з моделлю двоїстого центру та відповідно з Конституцією України, Уряд не повинен відігравати другорядну роль у сфері виконавчої влади – навпаки, саме цей інститут має бути реально вищим у структурі цієї гілки влади та реалізовувати всі її основні функції. На жаль, сьогодні в Україні склалася система, що не відповідає зазначеним принципам функціонування виконавчої влади. Слід визнати, що прийняття довгоочікуваного Закону України «Про Кабінет Міністрів України» не стало вирішальним кроком на шляху законодавчого забезпечення системи виконавчої влади України [8, с. 201].

Ми вважаємо, що компетенційний дуалізм виконавчої влади в Україні має бути втілений таким чином, щоб, по-перше, Президент міг реально впливати на розроблення рішень Уряду, але не міг їх блокувати і, по-друге, виключати можливість невиконання рішень Президента Урядом через недосягнення консенсусу з певного питання.

Список використаних джерел:

1. Конституція Польщі : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://constitutions.ru/archives/182/2.
2. Авер’янов В. Б. Основи виконавчої влади в Україні / В. Б. Авер’янов. − К., 1997. − 314 с.
3. Гаркавий С. В. Уряд України: проблеми конституційно-правового статусу / С. В. Гаркавий // Вісник Запорізького юридичного інституту. − 2009. − № 4. − С. 14-20.
4. Журба Я. М. Дуалізм в організації виконавчої влади: спроба порівняльно-правового аналізу / Я. М. Журба // Часопис Київського університету права. − 2011. − № 3. − С. 131-134
5. Заєць А. П. Принцип розподілу влад в новітній українській конституційно-правовій практиці / А. П. Заєць // Вісник Академії правових наук України. − 1998. − № 2. −  С. 3-15
6. Мартинюк Р. С. Компетенційний дуалізм виконавчої влади: державно-правовий досвід П’ятої Французької Республіки та України / Р. С. Мартинюк // Право України. − 2011. − № 1. − С. 200-208.
7. Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній України: політико-правовий аналіз. – Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007. – 352 с.
8. Ославський М. І. Проблеми ліквідації дуалізму виконавчої влади в Україні / М. І. Ославський // Держава і право : збірник наукових праць. − 2010. −№ 49. − С.116-221.
9. Савчин М. В. Здійснення арбітражних функцій Президентом в умовах дуалізму виконавчої влади: проблема «співіснування» / М. В. Савчин // Юридична газета. − 2006. − № 19 (79). − С. 7-8.
10.  Сало І. С. Шляхи забезпечення балансу влад в Україні у межах чинної конституційної моделі / І. С. Сало // Стратегічні пріоритети. − 2010. − № 1 (14). − С. 60-66.
11.  Сарторі Джованні. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів. − К.: Артек, 2001. − 418 с.
12.  Серьогіна С. Г. Сутність інституту глави держави та його еволюція у світовій державно-правовій практиці / С. Г. Серьогіна // Вісник Академії правових наук України. − 2000. − № 4 (23). − С. 54-65.

This article is placed analyze the impact of political and legal views of the Pythagoreans on the development of political and legal thought in the world. Author first draws attention to the fact that it was the Pythagoreans first category explored the political elite.

Постановка проблеми: на сьогоднішній день в науці прийнято вважати, що Піфагор є найбільш відомим із ранніх грецьких філософів. Проте, майже повна відсутність джерел про Піфагора і створений ним піфагорійський союз зумовили певні прогалини в історії політико-правових вчень як науці. Тому дослідження політичних і правових поглядів піфагорійців є надзвичайно важливим, особливо в контексті їхнього впливу на формування сучасних політико-правових ідей.

Короткий аналіз останніх досліджень та публікацій: питання політичних та правових ідей Піфагора та всього піфагорійського союзу було предметом дослідження великої кількості видатних вчених, серед яких слід виділити Платона, Аристотеля, Діогена Лаертського, Єришева А.А., Жмудь Л. Я., Карла Хаффмана,  Нерсесянца В. С., Саміна Д. К., Ямвлиха, Лєбєдєва А. В., Цибульську М. В., Чанишеву А.Н., Шульженка Ф. П., Андрусяка Т. Г., Трубєцкого Е. Н., Марчука В. П., Лурьє С. Я., Левкулича В. В. та багато інших.

Вплив політико-правових поглядів піфагорійського союзу на розвиток не лише давньогрецької, а й взагалі усієї світової політичної і правової думки важко переоцінити. Саме під впливом піфагорійців безпосередньо формувалися концепції Сократа, Платона та багатьох інших.

Вагоме значення піфагорійські учення відіграли для формування політико-правових думок про політичну еліту. Саме піфагорійці вперше звернули увагу, що для досягнення своєї ідеальності такою формою правління, як аристократія, необхідно, що влада належала не народові (як в демократії), а найкращим представникам суспільства – найрозумнішим, наймудрішим та найбільш моральним особам. Через багато століть (а точніше – на початку ХХ століття)  Вільфредо Парето, Гаетано Моска та Роберто Міхельс продовжать досліджувати тему політичних еліт. І, слід відзначити, саме вони несправедливо вважаються засновниками ідей щодо політичної еліти.

Знаменита тетрада, яка складалася із чотирьох чисел, вплинула через піфагорійців на Платона, який надавав особливе значення чотирьом матеріальним елементам: землі, повітрю, вогню і воді [4, с. 37].

Вчення піфагорійців мали значення не лише для політико-правових вчень послідовників. В новий час, особливо завдяки розвитку природознавству, астрономії і математики, ідеї Піфагора про світову гармонію набувають нових прихильників. Великі Коперник і Кеплер, знаменитий художник і геометр Дюрер, геніальний Леонардо да Вінчі, англійський астроном Еддінгтон, який експериментально довів в 1919 році теорію відносності, та багато інших вчених і філософів продовжують знаходити в науково-філософських міркуваннях Піфагора необхідну основу для встановлення закономірностей нашого світу [4, с. 39].

Карл Хаффман відзначає вагому роль ідей Піфагора на формування політико-правових поглядів Платона та Аристотель. Зокрема, в своїй праці він вказує, що свої центральні ідеї видатні давньогрецькі вчені запозичили у засновника піфагорійської школи [3].

Важливим джерелом піфагорійської філософії є Трактати Аристотеля. Від них дійшло до нашого часу більше інформації про піфагорійців, як від всіх інших осіб разом взятих. В даних Трактатах Аристотель особливе місце приділяє інтерпретації, тобто тлумаченню основних ідей піфагорійців. На жаль, до сьогоднішнього дня залишається незрозумілим, на які джерела спирався в основному Аристотель і кого він мав на увазі, говорячи «піфагорійці» чи «так звані піфагорійці».

Слід відзначити, що жанр політико-правової літератури (висловлення проекту найкращого устрою), яку започаткували піфагорійці, в подальшому отримав широке поширення як в період розквіту давньогрецької думки (платонівські проекти ідеального устрою держави), так і в період еллінізму (ідеальні суспільні устрої без рабства і приватної власності в проектах Евгемера «Священна хроніка» і «Держава сонця») [5, с. 107].

Ідеї Гіппаса про те, що найбільш вдалою з існуючих формою правління є демократія відіграла чи не найважливішу роль у подальших політико-правових вченнях Давньої Греції. Іншою прогресивною політичною думкою Гіппаса було те, що жодна з форм правління не повинна бути в статичному вигляді, вона мусить постійно розвиватися і змінюватися на краще під впливом різних факторів.

Піфагорійці – перші, хто започаткували ідеї соціальної рівності, що відіграло вагому роль у ранніх працях Сократа. Також представники піфагорійського союзу наголошували на обов’язковій необхідності поважати закон, яким би він не був. Тим самим вони вперше звернули увагу на такому необхідному для державотворення правовому явищі, як правова свідомість громадян.

Окрім цього, політико-правові погляди піфагорійців відіграли фундаментальну роль в сократівському положенні про правління «знаючих», платонівському проекті ідеального устрою на чолі з філософами, в концепції Гегеля про розумність права і держави [2, c. 36-37].

В модернізованому вигляді схожі представлення піфагорійців є і в різних сучасних концепціях справедливого і розумного способу організації суспільства, державного і правового життя, здійснення законодавчої, управлінської та інших форм діяльності держави згідно наукових положень, тощо. Вагоме значення піфагорійські вчення відіграли для формування політико-правових поглядів прихильників комуністичного устрою (насамперед, значення мають рівність та справедливість як основа піфагорійських вчень, прагнення до колективної власності народу та інше) [1, с. 83].

Отже, політико-правові погляди Піфагора та піфагорійського союзу в цілому відіграли фундаментальну роль у формуванні політичної і правової думки вчених того часу, всього раннього періоду античності та продовжили свій вплив надалі, аж то сьогодні. Неоціненними залишаються політико-правові погляди піфагорійців щодо визначення принципів політичної еліти, ідей соціальної рівності усіх людей. Піфагорійці не просто обґрунтували, чому аристократія є ідеальною формою правління, а я постійно вказували різні засоби забезпечення стабільності даної форми правління.

Погляди представників піфагорійського союзу суттєвого вплинули на політичні і правові погляди Платона, Сократа, Аристотеля, Канта, Гегеля, Маркса та Енгельса, а також фактично усіх прихильників ідеї соціальної рівності людей. Крім того, піфагорійці вплинули не тільки на політичних та правових дослідників, а й на представників астрономії, математики, мистецтва, тощо.

Окремо слід відзначити прогресивні політико-правові погляди Гіппаса, який вперше не тільки довів доцільність демократичної форми правління, а й вказав про відсутність ідеальної форми правління, адже вона повинна постійно розвиватися і перебувати в динаміці.

Список використаних джерел:

1. Жмудь Л. Я. Пифагор и его школа / Ответственный редактор А. И. Зайцев. − Л.: Наука, 1990. − 192 с.
2. Жмудь Л. Я. Пифагор и ранние пифагорейцы.− М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2012 г. − 445 с.
3. Карл Хаффман. Пифагорейская традиція : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nsu.ru/classics    /plato/Huffman_Pythagoras.pdf
4. Самин Д. К. 100 великих ученых. − М.: Вече, 2000. – 376 с.
5. Ямвлих. О пифагорейском образе жизни / пер. с древнегреч. И. Ю. Мельниковой. М., Алетейа,  2002. – 302 с.

This article analyzes the concept and placed the value of President of Ukraine. The author offers specific relationship between the concepts of “legal status of the President of Ukraine” and “istytut of President of Ukraine.”

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: питання поняття та значення інституту Президента України з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження багатьох видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у дослідженні даного питання. Серед широкого кола науковців слід виділити праці Авер’янова В. Б., Годованця В. Ф., Журавського В. С., Кравченка В. В., Лисенко О. М., Малиновського В. Я, Савчина В. М., Сало І. С., Серьогіної С. Г., Телешуна С. О., Тодики Ю. Н., Погорілка В. Ф., Шаповала В. М., тощо.

Інститут президентства розглядається в декількох аспектах: 1) як сукупність конституційно-правових норм; 2) як форма і суть політичної організації; 3) як організаційно-функціональна структура [7, с. 859] .При цьому у теоретичних розробках зустрічається й термін «інститут президента», під яким розуміється поєднання правових норм та фактичної ролі президента. Останнім часом у науці конституційного права з’явилися розробки, які подають інститут президентства як складову правового статусу президента, беручи до уваги широку трактовку правового статусу.

З огляду на вищевказане, важливе значення має уточнення змісту двох термінів, що застосовуються у літературі при характеристиці правового становища Президента – «правовий статус Президента» та «інститут Президента». Вони близькі за своїми значеннями, але не тотожні. Зокрема, російський дослідник Єлісєєв Б. П. міркує так: «Як інститут конституційного права, інститут Президента складається з тих конституційно-правових норм, що регулюють його обрання, вступ на посаду, функціонування і відставку, тоді як нормативний зміст правового статусу Президента обмежується тільки рамками його діяльності» [4, с. 10]. Цілком зрозуміло, що Президент як глава держави може володіти певним статусом тільки після обрання та інавгурації. Каїнов В. І. стверджує наступне: «По-перше, правові норми, що складають у своїй сукупності інститут Президента, первісні стосовно правового статусу Президента; по-друге, інститут Президента за своїм нормативним обсягом –ширше від правового статусу Президента. Зміст останнього втілює насамперед сукупність функцій і повноважень Президента. Функції Президента свідчать про його повноваження, про його правові можливості в їх реалізації. У найбільш загальному вигляді повноваження Президента сконцентровані в його правах і обов’язках. Тим самим правовий статус Президента визначає його діяльність. На відміну від правового статусу Президента, обсяг інституту Президента ширший: він утворюється за рахунок правових норм, що визначають не тільки його функціонування, але й обрання» [5, с. 41-42]. Отже, правомірним буде висновок, що правовий статус Президента складає тільки частину інституту Президента, оскільки вужчий за змістом від останнього.

Вимагають також уточнення параметри застосування термінів «інститут Президента» та «інститут президентства». На думку Волощук О. Т., при дослідженні даного конституційно-правового інституту належить застосовувати словосполучення «інститут Президента», а не «інститут президентства», що подекуди вживається в науці та політичній практиці, яке має, як видається, дещо інший відтінок. Звернемось до Великого тлумачного словника сучасної української мови, де слово «президентство» трактується як: «1. Пост, посада президента; діяльність на цій посаді протягом певного часу» [1, с. 920]. Отже, президентство слід розуміти як виконання обов’язків Президента протягом певного часу (президентство Кравчука Л. М., Кучми Л. Д., Ющенка В. А.) [2, с. 30-31].

Інститут Президента як юридичну конструкцію можна визначити як систему взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих елементів, що мають таку внутрішню побудову: 1) порядок обрання Президента; 2) його правове становище в структурі органів державної влади; 3) функції та повноваження Президента; 4) припинення повноважень глави держави; 5) можлива відповідальність Президент за державну зраду і порушення конституції. Отже, інститут Президента у найбільш загальній формі можна визначити як систему конституційно-правових норм, що регулюють формування та функціонування президентської влади, а також деякі питання, пов’язані із забезпеченням безперервності та наступності цього важливого органу держави [2, с. 29].

Досліджуючи правову природу глави держави у країнах з республіканською формою правління, можна зробити висновок, що в них главою держави є президент, правове становище якого відрізняється чотирма основними особливостями. По-перше, в основному пост глави держаки індивідуальний. Але є окремі винятки, коли функції глави держави здійснюються колегіальним органом. Так, у Швейцарській Конфедерації відповідно до Союзної конституції від 18 квітня1999 р. функції глави держави і уряду виконує Союзна Рада, яка «є верховною керівною та виконавчою владою Союзу» (ст. 174) [6, с. 84].

Другою особливістю є те, що влада Президента юридично вважається похідною від народу (корпусу виборців) або іншого органу – Парламенту, або особливої виборчої колегії за участю членів органу народного представництва. Президент, як вища посадова особа республіки, завжди обирається, за винятком тих випадків, коли цей пост обіймається у результаті державного перевороту.

Третьою особливістю правової природи Президента як юридичної форми глави держави є обмежений строк президентських повноважень. Президент, як правило, обирається на певний строк, який установлюється Конституцією (від 1 року – в Швейцарії; до 7 років – в Італії та Ірландії). У більшості країн світу конституції допускають переобрання не більше ніж на 2 строки. Проте конституції деяких держав не регламентують узагалі цю позицію, що призводить, як показує конституційно-правова практика, до встановлення пожиттєвого президентства (КНДР, Малаві та ін.).

Четвертою особливістю правової природи Президента як глави держави можна вважати його обмежену відповідальність за свою діяльність. Президент у принципі не несе відповідальність за свою діяльність, але, на відміну від монарха, його невідповідальність має межі [2, с. 22-23]. Зокрема, зазвичай, конституції республік передбачають інститут імпічменту, за допомогою якого можливо достроково припинити повноваження глави держави.

У чому ж роль і значення інституту Президента? У більшості країн світу інститут Президента є одним із найважливіших елементів державного механізму. Президент як глава держави – особа, що займає формально вище місце у структурі державних органів влади, здійснює функцію представництва держави. У такому розумінні глава держави розглядається як одна з вищих владних інстанцій [3, с. 191]. За Конституцією України Президент України є главою держави і виступає від її імені як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції, прав і свобод людини й громадянина.

Що стосується України, то потреба такої інституції, як Президент, зрозуміла, вона випливає з необхідності забезпечити стійкість системи державного управління та усього суспільства, оперативно виводити державну систему із складних, безвихідних ситуацій, які не завжди мають форму правових відносин. Президент має забезпечувати необхідну єдність державної влади в умовах її підйому, а також стійкість і динамізм механізму влади.

Список використаних джерел:

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / За ред. В.Т. Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. – 1014 с.
2. Волощук О.Т. Інститут Президента у Франції, Росії та Україні: конституційні норми і політична практика. Монографія / О.Т. Волощук. – Чернівці: Технодрук, 2009.  – 301 с.
3. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику: підручник / М. І. Горлач, В. Г. Кремень – К.: Центр учбової літератури, 2009. – С. 191
4. Елисеев Б.П. Институт Президента Российской Федерации: автореф. дисс. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: 12.00.02 / Б.П. Елисеев. – М., 1992. – 20 с.
5. Каинов В.И. Институт президентства: конституционно-правовой статус: дисс. на соискание ученой степени д-ра юрид. наук.: 12.00.02. – СПб., 1999. – 407 с.
6. Маклаков В. В. Конституции буржуазных государств: Учебное пособие / В. В. Маклаков. − М.: Юридическая литература, 2000. – 384 с.
7. Старків І. М. Історико-правові витоки інституту президентства в Україні та світі / І. М. Старків // Форум права. – 2012. – № 4. – С. 859 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://arhive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-4/12cimutc.pdf.

This article is placed analysis of the main problems of political and legal relations of the President of Ukraine on the judicial system. The author proposed solutions to these problems in the political and legal system of Ukraine.

Постановка проблеми: нестабільність політико-правової системи України зумовлює недосконале нормативно-правове регулювання системи стримувань і противаг. Актуальні проблеми нормативно-правової регламентації мають політико-правові взаємовідносини глави держави із судовою гілкою влади.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: питання політико-правових взаємовідносин Президента України із судовою гілкою влади з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження багатьох видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у дослідженні даного питання. Серед широкого кола науковців слід виділити праці Авер’янова В. Б., Годованця В. Ф., Журавського В. С., Кравченка В. В., Лисенко О. М., Малиновського В. Я, Савчина В. М., Сало І. С., Серьогіної С. Г., Телешуна С. О., Тодики Ю. Н., Погорілка В. Ф., Шаповала В. М., тощо.

Судова влада є однією з гілок державної влади відповідно до статті 6 Конституції України, головне призначення якої полягає у здійсненні правосуддя. Судову гілку влади часто називають «третьою владою», оскільки в конституційних текстах і доктрині при перерахуванні гілок влади, які складають систему поділу влади, вона звичайно слідує за законодавчою та виконавчою.Це, однак, в жодній мірі не обмежує ні її значущості, ні чітко окресленої самостійності, яка дотримується незалежно від прийнятої форми правління. Ніхто, крім судової системи в особі судів, що її складають, не може вершити правосуддя від імені держави. Ніхто, зокрема держава в особі будь-яких її органів, не може втручатися у діяльність судової системи при здійсненні правосуддя.

Згідно частини третьої статті 124 Конституції України, судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Відтак, вищевказані суди становлять судову систему України.

Незалежність судової влади, її рівність із законодавчою та виконавчою владою є невід’ємними ознаками правової держави, в якій кожен має право на судовий захист своїх прав і свобод. Разом з тим, гарантії самостійності судів та незалежності суддів в Україні належним чином не забезпечені [2].

З певним застереженням можна сказати, що деякі з повноважень Президента України та Конституційного Суду України тісно переплітаються за своєю правовою природою, зокрема, глава держави є гарантом додержання Конституції України, а Конституційний Суд України − вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, які також приймаються на виконання Конституції України.

Президент України призначає третину складу Конституційного Суду України. В свою чергу, Конституційний Суд України за наявності відповідних підстав відіграє важливу роль в усуненні глави держави з поста в порядку імпічменту. Також до повноважень органу конституційної юрисдикції належить вирішення питань про відповідність Конституції України актів Президента України.

Окрім впливу на Конституційний Суд України, Президент України відіграє надзвичайно важливе значення у формуванні всієї судової системи, адже відповідно до пункту 23 статті 106 Конституції України, глава держави утворює суди у визначеному законом порядку. Слід зазначити, що  Основний Закон України не відносить до компетенції Президента України ліквідацію судів, натомість Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 1 ст. 19) встановлює, що суди загальної юрисдикції і утворюються, і ліквідовуються Президентом України у визначеному законом порядку [2]. На нашу думку, дане положення не узгоджується з п. 31 ст. 106 Конституції України, відповідно до якої глава держави здійснює інші повноваження, визначені Конституцією. А відтак, до його компетенції не входять повноваження, визначені законами. Отож, відповідне положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» може бути визнано органом конституційної юрисдикції як таким, що не відповідає Конституції України. Також Президент України здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років.

В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:

−       внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

−       прийняття рішень стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

−       здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів, три з яких призначаються главою держави. Відтак, останній реально здатен впливати на судову гілку влади шляхом притягнення окремих суддів до дисциплінарної відповідальності. Крім того, до складу Вищої ради юстиції за посадою входять Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України та Генеральний прокурор України, велика роль в призначенні яких на посади відіграється саме Президентом України. На нашу думку, дана правова реалія, закріплена в Основному законі України, залишає сумніви в незалежності судової влади та потребує внесення відповідних змін в законодавчі акти.

Окрім цього, відповідно до пункту 27 частини 1 статті 106 Конституції України, Президент України здійснює помилування. Даний інститут є таким, що фактично нівелює судову владу, яка відповідно до статті 124 Основного закону України виключно здійснює правосуддя. Реалізуючи функцію помилування, глава держави фактично здійснює правосуддя, а це не узгоджується із положеннями Конституції України.

Слід також відзначити таку форму взаємодії Президента України та Конституційного Суду України, яка вставлена в статті 150 Основного закону України. Відповідно до положення вищевказаної норми, до повноважень органу конституційної юрисдикції належить вирішення питання про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Одним із суб’єктів звернення до Конституційного Суду України для реалізації останнім своїх повноважень є саме глава держави. Також Президент України може звертатися до органу конституційної юрисдикції для офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Надзвичайно важливу роль у створенні та функціонуванні системи стримувань і противаг відіграє судова влада. Для того, щоб вона повною мірою реалізувала свою функцію контролю за дотриманням Конституції і законів, потрібно, насамперед, забезпечити її реальну незалежність, чого поки що в Україні досягти не вдалося [3, с. 181]. Склалася ситуація, коли судді фактично служать не закону, а тим, хто їх призначає, що принижує і дискредитує судову гілку влади [4, с. 15].

На нашу думку, суттєвою прогалиною нормативно-правового регулювання політико-правових взаємовідносин Президента України із органом конституційної юрисдикції є відсутність в Конституції України та Законі України «Про Конституційний Суд України» засобів реагування у випадку, коли глава держави своєчасно не призначає суддю. Неврегульованість механізму формування персонального складу Конституційного Суду України ставить під загрозу здійснення ним своїх конституційних повноважень. Глава держави може реально впливати на функціонування усієї судової гілки влади шляхом участі у прийнятті Закону України про Державний бюджет України на відповідний рік, який Президент України скріплює своїм підписом.

Отже, Президент України має досить вагомі механізми впливу на судову гілку влади. Зокрема, глава держави призначає третину складу Конституційного Суду України, утворює та ліквідує суди у визначеному законом порядку, здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років. Крім цього, Президент України через Вищу раду юстиції може впливати на притягнення окремих суддів до дисциплінарної відповідальності.

В свою чергу, Конституційний Суд України за наявності відповідних підстав відіграє важливу роль в усуненні глави держави з поста в порядку імпічменту. Також до повноважень органу конституційної юрисдикції належить вирішення питань про відповідність Конституції України актів Президента України.

Слід зазначити, що інститут помилування (яке здійснює глава держави) фактично нівелює судову владу, яка здійснює правосуддя. Оскільки, реалізуючи функцію помилування Президент України здійснює правосуддя, що не узгоджується із Конституцією України.

Також Президент України та орган конституційної юрисдикції взаємодіють в процесі вирішення останнім питання про відповідність Конституції України різних нормативно-правових актів, а також при процедурі офіційного тлумачення Основного закону України та законів України.

Список використаних джерел:

1. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/ 2453-17/page.
2. Про незалежність судової влади : [Електронний ресурс] / Пленум Верховного Суду України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v000870007/conv/print1361485077597703
3. Москаленко С.О. Інститут Президента України в механізмі стримувань і противаг у системі розподілу влади / С. О. Москаленко, В. В. Горбатюк // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Політологія. Соціологія. Право : Зб. наук. праць. – Київ: ІВЦ «Політехніка», 2011. − № 1 (9) − С. 178-182.
   1. Система стримувань і противаг у сфері державно-управлінських відносин : наук.-метод. рек. / авт. кол. : В. А. Ребкало, В. А. Шахов, Е. А. Афонін та ін. ; за заг. ред. В. А. Ребкала, М. М.Логунової, В. А. Шахова. – К. : НАДУ, 2008. – 72 с.

]]> https://naub.oa.edu.ua/problemy-polityko-pravovyh-vzajemovidnosyn-prezydenta-ukrajiny-iz-sudovoyu-hilkoyu-vlady/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/istoriya-stanovlennya-instytutu-prezydenta-ukrajiny/ https://naub.oa.edu.ua/istoriya-stanovlennya-instytutu-prezydenta-ukrajiny/#respond Tue, 11 Jun 2013 19:09:32 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=9981 У статті поміщено аналіз основних особливостей становлення інституту Президента України. Також запропонована конкретна періодизація історичного становлення інституту Президента України.

This article is placed analysis of the main peculiarities of the President of Ukraine Institute. Also proposed a concrete historical periodization of becoming President of Ukraine Institute.

Постановка проблеми: сьогодні в юридичній та політичній науках залишається проблемним визначення основних етапів становлення інституту Президента України. В даній статті пропонується конкретна періодизація історичного становлення інституту Президента України.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: питання історії становлення інституту Президента України з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження багатьох видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у дослідженні даного питання. Серед широкого кола науковців слід виділити праці Авер’янова В. Б., Годованця В. Ф., Журавського В. С., Кравченка В. В., Лисенко О. М., Малиновського В. Я, Савчина В. М., Сало І. С., Серьогіної С. Г., Телешуна С. О., Тодики Ю. Н., Погорілка В. Ф., Шаповала В. М., тощо.

Становлення інституту президентської влади в будь-якій державі – це досить складний і суперечливий процес, що розтягується іноді не на одне десятиліття. В Україні інститут президента розвивався власним шляхом. Зародження демократичного суспільства розпочалося ще за часів козацтва, але бурхливий розвиток демократії та інституту Президента розпочався в десятих роках ХХ ст., у дискусіях нових політичних організацій й партій, які в програмних документах ставили своєю метою побудову республіки в Україні.

Ідея запровадження інституту глави держави знайшла відображення в програмних документах перших українських політичних партій кінця ХІХ – початку ХХ ст. Умовно ці партії можна поділити на дві групи: ті, що підтримували монархічну форму правління, і ті, що вважали необхідним встановлення республіканської форми правління. До перших українських політичних партій початку ХХ ст., які у своїх програмних документах вказували на необхідність запровадження республіканської форми правління з наявністю інституту глави держави, можна віднести створену в кінці 1905 року в результаті об’єднання Української демократичної партії (лідери О. Лотоцький, Є. Тиличенко, Є. Чикаленко та ін.) й Української радикальної партії (лідери Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський) в Українську партію соціалістів-федералістів[11, с. 21]. «Програма…» цієї партії містила положення про те, що реформована Російська держава «повинна стати федерацією рівноправних автономних національно-територіальних одиниць», а функції глави держави (президента) мали виконувати «по черзі члени Високої Державної ради протягом одного року кожний».

Дуже цікавим з точки зору розвитку інституту президента в Україні був період 1918-1921 р.р. Як відомо, в ті роки тричі змінювалася влада й обсяг повноважень президента (до речі, термін «президент» вперше в Україні почав вживатися саме в той період [5, с. 103]). Так, за часів діяльності Центральної Ради було видано чотири Універсали (Укази), які мали покласти основу демократизації українського суспільства. Останнім Універсалом від 22.01.1918 р. Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії, а 29.04.1918 р. Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки[14, с. 859].

Бєлов Д. М. розглядає Українську Народну Республіку як першу спробу сформувати державність на демократичних засадах. За своєю характеристикою УНР була буржуазною парламентарною республікою, законодавча влада в якій практично здійснювалася Українською Центральною Радою, а виконавча – Генеральним Секретаріатом. Проте інституту президентства як такого не існувало [6, с. 74-75]. Це пов’язано із тим, що вибори М. Грушевського не були легальними, оскільки не існувало нормативних актів, які б передбачали цю посаду і регламентували порядок її обрання. Нічого не говорилося про посаду Президента й у щойно прийнятій Конституції [10, с. 318].

Що стосується радянського періоду, то в цей період вважалося, що інститут глави держави:

1) є елементом, притаманним виключно буржуазним державам [15, с. 80], а отже таким, що суперечить принципам народовладдя. Так, Конституція Української РСР 1978 р. передбачала, що «уся влада в УРСР належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу УРСР. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів» (ст. 2 Конституції). У ст. 82 Конституції прямо зазначалося, що «Ради народних депутатів безпосередньо і через створювані ними органи керують усіма галузями державного, господарського, соціального і культурного будівництва, приймають рішення, забезпечують їх виконання, здійснюють контроль за проведенням рішень у життя»[2].

2) є предметом дослідження в контексті особливостей окремого регіону [16, с. 408].

Проблема запровадження президентської влади постала у 90-х роках ХХ ст. – за часів Перебудови. Про доцільність введення посади Президента СРСР офіційно було заявлено 12 лютого 1990 р. на засіданні Президії Верховної Ради СРСР, у зв’язку з чим було прийнято постанову про склад комісії для підготовки пропозицій, пов’язаних із запровадженням поста Президента СРСР, а вже 27 лютого 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла поставу «Про заснування поста Президента СРСР і внесення відповідних змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) СРСР». Прийняття остаточного рішення з цього приводу покладалося на Третій з’їзд народних депутатів [12]. Згідно з Конституцією СРСР вибори Президента СРСР мали відбуватися шляхом прямого таємного голосування [1]. Водночас перші та єдині (у зв’язку з розпадом СРСР) вибори Президента СРСР проводились з’їздом народних депутатів СРСР. Першим Президентом СРСР було обрано М.С. Горбачова [7, c. 326].

Цікаво зазначити, що М. Горбачов тривалий період не сприймав ідеї запровадження інституту президента, висловлювався за збереження практики радянської системи. Показово, що ще влітку 1989 р., коли з цією пропозицією привселюдно виступив академік А. Сахаров, генсек її відхилив, а за ним йшла і партійна більшість народних депутатів СРСР [9, с. 100]. Для багатьох радянських лідерів періоду перебудови вагомим аргументом були підходи «вождя всіх народів» Й. Сталіна, який на аналогічну пропозицію до проекту Конституції СРСР 1936 р. відповів так: «За системою нашої Конституції в СРСР не повинно бути одноосібного президента, що обирається всім населенням на рівні з Верховною Радою і здатного протиставити себе Верховній Раді. Президент у СРСР колегіальний, це – Президія Верховної Ради» [13 ,с. 526].

Отже, відповідно до Закону СРСР № 1360-І від 14 травня 1990 р. «Про заснування поста Президента СРСР і внесення відповідних змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) СРСР» пост Президента Союзу Радянських Соціалістичних Республік було засновано з метою забезпечення дальшого розвитку здійснюваних у країні глибоких політичних і економічних перетворень, зміцнення конституційного ладу, прав, свобод та безпеки громадян, поліпшення взаємодії найвищих органів державної влади і управління СРСР [3]. Статус Президента СРСР було визначено у ст. 127 Закону, в якій зазначалося: «Главою Радянської держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік – є Президент СРСР». Водночас законом закріплювалося положення про те, що заснування поста Президента СРСР не змінювало правового становища і не тягнуло за собою обмежень компетенції союзних і автономних республік, закріпленої конституціями союзних і автономних республік та Конституцією СРСР (відповідно до ст. 76 Конституції СРСР союзні республіки мали свої конституції, які відповідали Конституції СРСР і враховували особливості республіки).

У наступному році інститут президента був запроваджений в Російській Радянській Федеративній Соціалістичній Республіці (далі – РРФСР). 17.03.1991 року, одночасно з проведенням Всесоюзного референдуму про збереження СРСР, на території РРФСР проведений Всеросійський референдум про впровадження інституту президента. За його введення висловилося 53 385 275 (69,85 %) виборців, що взяли участь в голосуванні. Але на референдум не були винесені ні модель статусу, ні проект закону про Президента. При голосуванні громадяни могли орієнтуватися на образ Президента СРСР або на варіанти, що існували в світі [8, c. 371].

Введення інституту президента в РРФСР послужив своєрідним каталізатором для активізації цього питання в Україні. Навесні 1991 р. у Верховній Раді України також проводиться робота з підготовки законопроектів, необхідних для введення посади Президента України. Із самого початку питання запровадження інституту президента не одержало однозначної підтримки депутатського корпусу й тогочасних політичних сил України. Так, палкі прихильники незалежності підтримували ідею інституту сильного президента. Вони усвідомлювали, що президентська влада здатна відносно швидко ліквідувати радянську. Наявність президента, на їхню думку, прискорило б вихід України зі складу Радянського Союзу. Депутати-комуністи були значно стриманіші: частина з них розуміла значення всенародно обраного президента – він не буде слухняним в руках політбюро їх партії. Однак і вони погодилися з цією пропозицією виходячи з партійної дисципліни. Адже це відповідало положенням проекту концепції Конституції УРСР, внесеному в порядку законодавчої ініціативи Центральним Комітетом КПУ на розгляд Верховної Ради у травні 1991 р. Щоправда, спочатку в підходах керівництва компартії переважала позиція про обрання президента Верховною Радою УРСР, який… «є відповідальним перед нею», що його «функції і повноваження, порядок обрання і звільнення з посади в майбутньому визначить Конституція УРСР». Депутати-ліберали хотіли бачити президента фігурою більше представницького значення, ніж повновладного і харизматичного.

Інститут президента в його сучасному розумінні почав відроджуватись у нашій державі в 1991 році. 25 червня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила постанову «Про вибори Президента Української РСР», у пункті першому якої визнала «за доцільне заснувати посаду Президента Української РСР». У цій постанові передбачалось також, що вибори Президента Української РСР мають відбутися в 1991 р.

Оскільки інститут Президента України мав перетворитись із символічного колективного внутріпарламентського інституту в реальний одноособовий позапарламентський інститут і Президент мав обиратись не парламентом, а громадянами України, цей інститут об’єктивно мав отримати необхідну конституційно-правову основу, перш ніж стати реальністю. Тому 5 липня 1991 р. було прийнято три закони Української РСР, присвячені цьому питанню, а саме:

– «Про заснування посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», у статті першій якого проголошувалось: «Заснувати посаду Президента Української Радянської Соціалістичної Республіки»;

– «Про Президента Української РСР», яким конкретизувались деякі положення згаданого вище Закону. Зокрема, визначалися порядок приведення Президента до присяги і вступ його на посаду;

– «Про вибори Президента Української РСР». Визначаючи основні принципи і засади виборів Президента, Закон встановлював, що вибори Президента проводяться за принципами загального, рівного (кожний виборець має один голос) і прямого (обирається безпосередньо виборцями) виборчого права при таємному голосуванні.

Перші в історії незалежної України всенародні вибори Президента України відбулися 1 грудня 1991 р. одночасно із всеукраїнським референдумом на підтвердження Декларації про державний суверенітет України. Ці вибори стали подією, з якої, власне, й почала відлік історія сучасного інституту президентства в Україні.

Проте, конституювання інституту президентства на цьому не закінчилося. Якщо звернутись до питань формування як теоретичних, так і практичних засад функціонування зазначеного інституту, то можна побачити, що їх вирішенню сприяла розробка Конституції. 19.06.1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Постанову «Про Концепцію нової Конституції України». Концепція нової Конституції України визначала Президента як найвищу посадову особу в державі, що виступає від імені держави, та главу виконавчої влади в республіці. Особливо підкреслювалося, що повноваження Президента обмежуються виключно функціями виконавчої влади. У зв’язку з цим майбутня Конституція в цій частині забороняла будь-які форми його тиску на Верховну Раду (право на її розпуск, на делегування йому надзвичайних повноважень, самостійне вирішення бюджетних питань). За порушення Конституції і Законів Президент мав нести відповідальність (в порядку імпічменту) перед Верховною Радою, а також відповідальність безпосередньо перед народом (вияв недовіри, дострокове припинення повноважень шляхом ініціативного референдуму народу). Як кінцевий спосіб розв’язання кризи взаємодії законодавчої і виконавчої влади передбачалось закріплення права Верховної Ради оголосити референдум з питання дострокового припинення повноважень Президента. У разі, коли за наслідками референдуму народ висловив би довіру Президенту, Верховна Рада підлягала би розпуску [4].

Проте конституційний процес затягувався. Існувало декілька проектів Конституції: йдеться про проекти в редакціях від 1 липня 1992 р., від 27 травня і від 26 жовтня 1993 р., підготовлених як представниками різних політичних сил, так і депутатськими та іншими комісіями. При цьому не можна сказати, що підхід до статусу та повноважень Президента був однаковим. В одних проектах Президенту відводилась чисто номінальна роль, а в інших – він поставав достатньо сильною політичною фігурою.

У 1995 р. значні труднощі виникли в ході підготовки як Основного Закону, так і проекту закону про державну владу та місцеве самоврядування, який, за задумом Президента, мав стати «малою Конституцією». Виявилося, що чинна на той час Конституція не могла належним чином розмежувати функції органів влади. Це призвело до протистояння Президента і Верховної Ради України. Конфлікт був розв’язаний у Конституційному договорі «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», підписаному 8 червня 1995 р. Згідно з цим документом Президент залишався Главою держави і виконавчої влади, а також набував значних додаткових повноважень. Зокрема це стосувалося права одноосібно призначати Прем’єр-міністра і формувати склад Кабінету Міністрів, приймати окрім указів і розпоряджень, також укази з питань економічної реформи, неврегульовані законодавством, чинні до прийняття відповідних законів, призначення та звільнення посадових осіб та ін. Водночас значну частину повноважень втратила Верховна Рада.

Подальший перебіг подій засвідчив, що досягнутий компроміс не став довготривалим, оскільки не вирішив ключових суперечностей у стосунках між Президентом України та Верховною Радою України. Невдоволення Конституційним договором прискорило розробку проекту Конституції України. Робота над проектом ще більше загострила суперечності між цими владними інститутами, які полягали у різних підходах до визначення обсягу повноважень органів державної влади та способу ухвалення нового Основного Закону.

28 червня 1996 р. Верховна Рада України ухвалила Конституцію України. Згідно зі ст. 102 Основного Закону Президент України є Главою держави і виступає від її імені. Президент України також є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Порівняно з попереднім статусом Президент безпосередньо не визначався главою виконавчої влади і, таким чином, не відносився безпосередньо до жодної з гілок влади.Проте, згідно з Конституцією України Президент України отримав практично повний контроль над формуванням і діяльністю Кабінету Міністрів України, центральних і місцевих органів виконавчої влади, який був посилений привласненням діючим на той час Президентом України Л. Кучмою де-юре не належного Главі державі права призначати і звільняти з посад заступників керівників центральних органів виконавчої влади.

Хоча модель державного правління, сформована в Україні з прийняттям Конституції, частіше називали «президентсько-парламентською республікою», проте за статусом Президента України і обсягом наданих йому повноважень вона могла вважатися ближчою до необмеженого президентського правління, ніж до класичного зразка президентсько-парламентської республіки (наприклад, Франції).

Зміни до Конституції, внесені 8 грудня 2004 р., не змінили конституційно-правового статусу Президента, проте звузили його повноваження. До Верховної Ради України, наприклад, перейшли такі повноваження, як призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, міністра оборони, міністра закордонних справ, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, голів Антимонопольного комітету України, Державного комітету телебачення та радіомовлення, Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України.

Окрім прямого зменшення обсягу повноважень Президента України, які були передані іншим владним інститутам, реформа призвела й до «відновлення» тих положень Конституції, які існували в ній, але до реформи фактично були не чинними. Йдеться про процедуру скріплення указів Президента України підписами Прем’єр-міністра та міністра, відповідального за виконання, а також про призначення глав місцевих адміністрацій за поданням Кабінету Міністрів. Однак неоднозначність формулювання відповідних положень та наявності різних їхніх інтерпретацій різними інститутами влади у подальшому стало причиною для конфліктів між ними. Крім цього, новий конституційно-правовий статус Президента призвів до неможливості використовувати певні повноваження, які до реформи здійснювались де-факто, без будь-якої конституційної чи законодавчої санкції, насамперед – призначення та звільнення з посад заступників керівників центральних органів виконавчої влади.

30 вересня 2010 року Конституційний Суд України скасував дію конституційних реформ, що були прийняті в 2004 році. З цієї дати знову діє Конституція України 1996 року. Загалом аналіз нинішніх повноважень Глави держави свідчить про переміщення «центра ваги» у комплексі прерогатив Президента від безпосереднього керівництва управлінською і розпорядчою діяльністю до функцій загальнополітичного керівництва та контролю законності дій всіх державних органів і зокрема органів виконавчої влади. Президент України за редакцією Конституції України 1996 має значний вплив на Верховну Раду України, Уряд України, судову систему нашої держави, а відтак відіграє ключову роль у функціонуванні усієї політико-правової системи України.

Отже, на нашу думку, історію становлення інституту Президента України слід поділяти на 8 періодів: 1. 10-ті роки ХХ століття, коли загальні засади інституту Президента формувалися в програмних документах політичних партій та в політико-правовій доктрині того часу; 2. 1918-1921 рр., коли вперше в історії України була спроба заснувати пост Президента; 3. радянський період, коли інститут президента досліджувався лише доктринальною як інституція буржуазних держав; 4. 1990 рік – період заснування посади Президента СРСР; 5. 1991 рік – заснування посади Президента України та прийняття перших нормативно-правових актів, які регулювали його правовий статус; 6. 1996 – закріплення інституту Президента в Конституції України; 7. 8 грудня 2004 року, коли були внесені зміни до Основного закону України, які суттєво звузили повноваження глави держави; 8. 2008 рік – наш час.

Список використаних джерел:

1. Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик // Свод законов СССР, 1990. – Т. 3. – С. 7.
2. Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки 1978 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://zakon1.rada. gov.ua/laws/show/888-09/print1360758140771470
3. Закон Союзу Радянських Соціалістичних Республік № 1360-І від 14 травня 1990 року «Про заснування поста Президента СРСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) СРСР» [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v1360400-90.
4. Постанова Верховної Ради УРСР «Про вибори Президента Української РСР» : від 25.06.1991 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3997-12
5. Агафонов С. Історичний розвиток інституту глави держави в Україні / С. Агафонов // Право України. – 2001. – № 7. – С. 103.
6. Бєлов Д. М. Конституційно-правове регулювання інституту президентства в Україні та Франції : монографія / Д. М. Бєлов, Ю. М. Бисага. – Ужгород : Ліра, 2007. – С. 74-75.
7.  Горбатюк В.В. Інститут президентства в Україні: історико-правовий аспект / В.В. Горбатюк // Часопис Київського університету права. – 2011. – №2. – С. 326.
8.  Житник О. О. Деякі питання становлення інституту президента в Україні /О. О. Житник // Форум права. – 2010. – № 4. – С. 371. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-4/10goopvu.pdf.
9.  Кудряченко А. И. Институт президентства в Украине: реалии конституционно-правового статуса / А.И. Кудряченко // Государство и право. – М, 1998. – №3. – С. 100.
10.  Музиченко П. Історія держави і права України: Навч. Посібник / П. Музиченко. – К.: «Т-во Знання», 2000. – С. 318.
11.  Пахомова М.М. Формування інституту президентської влади в Україні / М.М. Пахомова // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Т.33. – Вип.20: Політичні науки. – 2004. – С.21.
12.  Процик І. Суспільно-політичні передумови запровадження інституту президентства в Україні на початку 90 рр. ХХ ст.. [Електронний ресурс] / І. Процик // Заголовок з екрана. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/NZTNPU/Ist/2009_2/materialy/2009_2/Protsyk.pdf.
13.  Сталин И. В. Вопросы ленинизма / И. Сталин. – М.: Госполитиздат, 1945. – С. 517.
14.  Старків І. М. Історико-правові витоки інституту президентства в Україні та світі / І. М. Старків // Форум права. – 2012. – № 4. – С. 859–864 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://arhive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-4/12cimutc.pdf.\
15.  Сухонос В. Інститут глави держави в Україні 1917–1921 років / В. Сухонос // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2008. – №4. – С. 80.
16.  Сухонос В. Світовий досвід закріплення статусу глави держави: історико-законодавчий аспект / В. Сухонос // Правова держава. –2007. – Вип. 18. – С. 209.
17.  Шатіло В. Інститут глави держави: його місце в українському конституціоналізмі ХІХ – поч. ХХ ст.. / В. Шатіло // Віче. – 1999. – № 10. – С. 139.

The paper analyzes the main features placed legal responsibility of the President of Ukraine. Attention is drawn to problems in the legal regulation of the constitutional and legal responsibilities of the President. We also offer solutions to the above problems by improving existing forms of legal liability of the President of Ukraine and anticipate new forms of constitutional and legal responsibilities of the President.

Постановка проблеми: сьогодні форми юридичної відповідальності глави держави і близько не співвідносні з обсягом його повноважень. Тому актуальним залишається дослідження основних проблем юридичної відповідальності Президента України, а також визначення нових форм конституційно-правової відповідальності глави держави для стабілізації функціонування політико-правової системи України.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: питання юридичної відповідальності Президента України з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження багатьох видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у дослідженні даного питання. Серед широкого кола науковців слід виділити праці Авер’янова В. Б., Годованця В. Ф., Журавського В. С., Кравченка В. В., Лисенко О. М., Малиновського В. Я, Мартинюка Р. С., Савчина В. М., Сало І. С., Серьогіної С. Г., Телешуна С. О., Тодики Ю. Н., Погорілка В. Ф., Шаповала В. М., тощо.

Відповідальність у конституційному праві слід розуміти як відповідальність суб’єктів конституційного права, передусім органів публічної влади, їхніх посадових осіб, за порушення конституційно-правових норм. Формами такої відповідальності можуть бути: накладення вето на правовий акт, скасування правового акта, дострокове припинення повноважень, усунення з поста, визнання виборів недійсними, тощо [10, с. 319].

Спеціальною підставою для конституційно-правової відповідальності є конституційний делікт, характерними складовими якого є:

а) об’єкт − найбільш важливі суспільні відносини щодо устрою суспільства і держави.  У загальному вигляді в якості об’єкта виступає конституційний лад і його найважливіші елементи, а також конституційна законність і правопорядок;

б) об’єктивна сторона − дістає вияв в актах у загальному вияві, оскільки відповідальність має значною мірою політичний характер і для визначення цієї сторони є вузьким навіть поняття діяння. Тому нормативні підстави відповідальності не деталізуються, даються лише загальні формулювання: «державна зрада», «скоєння злочину», «серйозні порушення закону» тощо;

в) суб’єктами є найважливіші «інституції» держави: Президент України, органи державної влади, народні депутати України, посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, депутати місцевих рад, сільські, селищні, міські голови та інші посадові особи органів місцевого самоврядування, громадяни України, політичні партії, громадські організації, іноземці та особи без громадянства, засоби масової інформації, адміністративно-територіальні одиниці тощо;

г) суб’єктивна сторона − особливістю її є специфіка змісту вини – це не тільки психологічне, а й соціально-політичне явище, бо суб’єкти несуть відповідальність за долю багатьох людей. Тому вона настає і за недбале ставлення до реалізації статусу [11, с. 24].

Як показує практика державотворення в Україні, для стабілізації політичної ситуації необхідно передбачити нові форми конституційно-правової відповідальності глави держави, яка нині і близько не співвідносна обсягу його повноважень. Зокрема, на даний час конституційно-правову відповідальність Президента України характеризує лише «мертвий» інститут імпічменту та звітування перед Верховною Радою України [6, с. 56]. Так, серед науковців поширеною є думка про можливість і навіть необхідність запровадження серед можливих форм відповідальності глави держави санкції у вигляді обмеження реалізації його окремих повноважень.

Забезпечення відповідальності Президента України має важливе значення, так як це є одним із заходів підтримання легітимності державної влади. Важливим конституційним принципом легітимності державної влади є принцип взаємної відповідальності держави та особи. Цей принцип засвідчує відповідальність держави, органів державної влади та їх посадових осіб перед особою, яка сприяє зміцненню довіри людини до публічної влади.

Імпічмент – найбільш типова форма політичної відповідальності президента, після завершення якої президент втрачає своє звання й може бути притягнутий до юридичної відповідальності у якості приватної особи. Найбільш розповсюдженими підставами для застосування процедури імпічменту є порушення конституції, вчинення тяжких злочинів [10, с. 328].

У статті 5 Конституції України зазначається, що єдиним джерелом влади в Україні є народ. Це положення знаходить відображення у статті 103 Основного Закону України, відповідно до якої Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Проте, як вбачається на прикладі статті 111 Конституції України, стаття 5 втрачає своє значення, оскільки громадяни не ініціюють усунення з поста глави держави в порядку імпічменту. Хоча ця функція і покладена на Верховну Раду України, що є представницьким органом, проте ініціювання питання про усунення Президента України більшістю від конституційного складу (тобто достатньо всього 226 народних депутатів) не може відображати влади всього народу, що спотворює статус України як демократичної держави та нівелює правове значення статті 1 Основного закону, в якій зазначається, що Україна є демократичною державою.

Парадокс основи інституту імпічменту глави держави також підтверджує той факт, що Президент України є суб’єктом адміністративно-правових відносин, в яких, за загальним правилом, звільняє з посади той, хто призначив в порядку субординації. Якщо Президента обирає весь народ, то і весь народ повинен вирішувати питання про усунення його з поста. Ми поділяємо думку Шафарчук О., яка зазначає в своїй праці, що вирішення питання про усунення Президента України з його поста народом можна реалізувати через таку форму безпосередньої демократії, як референдум, зокрема, всеукраїнський, шляхом деталізації статті 3 Закону України «Про всеукраїнський референдум» пунктом, в якому б зазначалося, що предметом всеукраїнського референдуму є вирішення питання про усунення глави держави в порядку імпічменту [14].

Згідно статті 111 Конституції України, Президент України може бути усунений з поста Парламентом в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Саме формулювання «інші злочини» дає змогу говорити про політичну відповідальність глави держави, бо ними можуть бути будь-які політично мотивовані дії Президента України [8, с. 128]. Тому, на нашу думку, законодавцю слід прийняти окремий закон, що врегулював би процедуру імпічменту в частині визначення вичерпного переліку підстав притягнення глави держави до відповідальності в порядку імпічменту, і який би унеможливив появу політичного фактору в даному механізмі зі сторони Парламенту.

Фрицький Ю. до названих підстав притягнення глави держави до відповідальності в порядку імпічменту пропонує додати «невиконання державних програм» [13, с. 338], а О. Волощук «учинення аморальних дій» [7, с. 125]. Як альтернативу, Ю. Барабаш пропонує запровадити таку нову підставу імпічменту глави держави, як «порушення Президентом України присяги» [5, с. 13]. На нашу думку, внесення відповідних змін у Конституцію України себе не виправдало б з огляду на наступне. По-перше, конституційного обов’язку в глави держави щодо забезпечення виконання державних програм немає. Крім цього, за виконання державних програм має відповідати виконавча влада, а відтак, Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади. По-друге, незрозуміло, як слід передбачити, які саме дії Президента України є аморальними.  По-третє, порушення Президентом України присяги, як і вчинення ним аморальних дій, можна тлумачити по різному в залежності від ситуації.

Незрозумілим елементом інституту імпічменту в Україні залишається те, що рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Парламентом після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент, а також після отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Згідно статті 148 Конституції України, глава держави призначає шість суддів Конституційного Суду України. Відповідно до статті 72 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі подання Вищої ради юстиції [1]. Відтак, важливе місце у процедурі імпічменту глави держави відводиться Конституційному Суду України,який частково формується Президентом України, що породжує питання щодо його об’єктивності.

Імпічмент у системі конституційних інститутів за своєю правовою природою є позасудовим конституційним процесом, за змістом якого Парламент у разі вчинення злочину Президентом України може достроково припинити його повноваження, усунувши з поста [9, с. 106]. Положення частини першої статті 105 Конституції України треба розуміти так, що конституційна процедура розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту здійснюється без порушення проти нього кримінальної справи [4].

Важливою прогалиною Основного закону України як фундаментального акта, який регулює інститут імпічменту, є відсутність нормативно-правової регламентації правового статусу спеціальної тимчасової слідчої комісії, до якої належать спеціальний прокурор та спеціальні слідчі, в Основному законі України. Це ще раз підтверджує неможливість проведення імпічменту в сучасних умовах.

Як зазначалося вище, одним із засобів конституційно-правової відповідальності є скасування правового акта. Відповідно до частини 4 статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України [3, с. 13]. Згідно частини 1 статті 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду [1]. Знову ж таки, неупередженість при скасування нормативно-правового акта Президента України Вищим адміністративним судом України викликає сумнів, оскільки глава держави відіграє важливу роль у визначенні видатків на функціонування Вищого спеціалізованого адміністративного суду України.

На нашу думку, для вирішення питання необ’єктивності та упередженості органів судової влади при процедурі імпічменту та при скасуванні нормативно-правового акта Президента України слід передбачити в Основному законі України особливий судовий інститут, до компетенції якого входили б повноваження з притягнення вищих державних органів та їх посадових осіб до відповідальності, зокрема, конституційно-правової. Як вказує практика державотворення багатьох політико-правових систем, створення такої особливої судової інституції є далеко не новелою. Зокрема, згідно статті 198 Конституції Польщі, Президент несе конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом, який складається з голови, двох заступників і 16 членів, що обираються Сеймом не з числа депутатів і сенаторів на строк повноважень Сейму [2]. Слід зазначити, що даний інститут не є досконалим, адже члени Державного Трибуналу обираються Сеймом, який і порушує питання про усунення Президента в порядку імпічменту, що породжує певну необ’єктивність членів Трибуналу. Проте, все ж з певними позитивними змінами вважаємо за необхідність запровадити аналогічний інститут контролю в Україні.

Слід зазначити, що 23 серпня 2011 року у Верховній Раді України було зареєстровано Проект Закону України «Про порядок імпічменту Президента України». Проте, до сьогодні зрушень у прийнятті даного закону, який зміг би врегулювати всі вищевказані проблеми інституту імпічменту Президента України, немає.

Конституції деяких держав з республіканською формою правління закріплюють загальний принцип політичної невідповідальності президента, проте не виключає можливості юридичної відповідальності за певні тяжкі правопорушення. Наприклад, згідно з Конституцією Італії Президент несе відповідальність за державну зраду або посягання на Конституцію (стаття 90), у США – за зраду, хабарництво або інші тяжкі злочини чи проступки (розділ 4,  стаття 2 Конституції США), у ФРН – за навмисне порушення основного закону або іншого федерального закону (пункт 1 статті 61 Конституції ФРН), у Мексиці – за зраду вітчизни та тяжкі кримінальні злочини (стаття 108 Конституції Мексики) [12, с. 351-352].

Чинним законодавством України, крім конституційно-правової відповідальності, передбачено, що за державну зраду Президент України може бути притягнений до кримінальної відповідальності, що передбачена статтею 111 Особливої частини Кримінального кодексу України. Питання, що стосується органів, яким можуть бути надані повноваження по притягненню Президента України до кримінальної відповідальності, знаходило вирішення у Проекті Закону України «Про порядок усунення з поста Президента України (імпічмент)», в якому було запропоноване положення про можливість надання таких повноважень Генеральному прокуророві України. Проте, на нашу думку, існуючу проблему щодо притягнення глави держави до кримінальної відповідальності вищевказане положення Проекту Закону України не вирішило б з огляду на те, що Генеральний прокурор України призначається за згодою Парламенту України саме главою держави, а також одноосібно ним і звільняється. Чинне ж законодавство України не виокремлює конкретні органи, які можуть притягнути Президента України до кримінальної відповідальності, що є серйозною прогалиною. Дану проблему можна вирішити шляхом створення спеціального органу, аналогом якого може бути польський Державний Трибунал, про який йшлося вище.

За загальним правилом,за порушення фундаментальних положень конституційного права, таких, як права, свободи, законні інтереси людини, виборче право, Президент України виступає суб’єктом кримінальної відповідальності (розділ 5 Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина»). Проте, ми кардинально не згодні з даним доктринальним положенням, адже згідно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) № 19-рп/2003 від 10 грудня 2003 року право недоторканності Президента України не може бути скасоване, призупинене або обмежене шляхом порушення проти нього кримінальної справи і переслідування у порядку кримінального судочинства [4]. Таким чином, Президент України на час виконання повноважень не несе кримінальної відповідальності, проти нього не може бути порушена кримінальна справа. По суті, це нівелює положення Кримінального кодексу України, в якому суб’єктом певних злочинів є саме Президент України.

Отож, нормативно-правове регулювання юридичної відповідальності Президента України характеризуються, насамперед, реальною відсутністю можливостей притягнення глави держави до відповідальності. Це політико-правове явище є парадоксом, який склався в практиці державотворення України, адже за своїм конституційно-правовим статусом Президент України відіграє ключову роль у функціонуванні усієї політико-правової системи України, і відсутність реальних засобів притягнення глави держави до юридичної відповідальності може негативно впливати на функціонування держави.

Як показує практика державотворення в Україні, для стабілізації політичної ситуації необхідно передбачити нові форми конституційно-правової відповідальності глави держави, яка нині і близько не співвідносна обсягу його повноважень. Згідно чинного законодавства, конституційно-правову відповідальність Президента України характеризує лише складний та на практиці нереальний інститут імпічменту та звітування перед Верховною Радою України.

Правове регулювання інституту імпічменту глави держави в Україні має ряд фундаментальних прогалин. По-перше, народ як єдине джерело влади в Україні обирає Президента, проте не має юридичної можливості усунути главу державу в порядку імпічменту, що суттєво спотворює статус України як демократичної держави. Дану проблему можна було б вирішити шляхом внесення змін до Закону України «Про всеукраїнський референдум». По-друге, досі відсутній вичерпний перелік підстав для усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. По-третє, сама складність і насиченість різними суб’єктами процедура імпічменту призводить до практичної неможливості його проведення. По-четверте, чинна Конституція не передбачає нормативно-правової регламентації статусу спеціального прокурора та спеціального слідчого. По-п’яте, те, що Президент України відіграє фундаментальне значення у формуванні Конституційного Суду України, породжує питання про об’єктивність вищевказаної інституції як суб’єкта процедури імпічменту.

Список використаних джерел:

1. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/ 2453-17/page
2. Конституція Польщі : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://constitutions.ru/archives/182/2
3. Кодекс адміністративного судочинства України зі змінами та доповненнями станом на 3 вересня 2012 р.: (відповідає офіційному текстові) – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – С. 13.
4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) № 19-рп/2003 від 10 грудня 2003 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v019p710-03.
5.  Барабаш Ю. Г. Парламетський контроль в Україні: проблеми теорії та практики : автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право» / Ю. Г. Барабаш. – Х., 2004. – С. 13.
6. Вейна Ю. М., Хмарук Т. В. Окремі аспекти конституційно-правового статусу Президента України в системі стримувань і противаг / Ю. М. Вейна, Т. В. Хмарук // Студентські наукові записки: серія «Право». – Випуск 2. – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2012. – С. 56.
7.  Волощук О. Т. Інститут Президента уФранції, Росії та Україні: конституційні норми і політична практика / О. Т. Волощук. − Чернівці: Технодрук, 2009. –С. 125.
8.  Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – С. 128.
9. Мартинюк Р. Інститут імпічменту в Україні: вади вітчизняної моделі // Право України. – 2008. – № 2. – С 106.
10.  Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній України: політико-правовий аналіз. – Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007. – С. 319.
11.  Наливайко Л. Р., Шишко Я. Р. Юридична відповідальність Президента України: актуальні питання / Л. Р. Наливайко, Я. Р. Шишко // Соціально-правовий розвиток: досягнення, перспективи та проблеми: матеріали міжнар. наук.-практ. інтернет-конф., 7 груд. 2010 р. − Т., 2010. – С. 24.
12.  Фрицький О. Конституційне право України : підручник / О. Фрицький. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – С. 351-352.
13.  Фрицький Ю. О. Державна влада в Україні: становлення, організація, функціонування: Монограф. / Ю. О. Фрицький. – Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2006. – С. 338.
14.  Шафарчук О. Президент України як суб’єкт відповідальності: окремі проблемні аспекти : [Електронний ресурс] / О. Шафарчук. – Режим доступу : https://naub.oa.edu.ua/2013/prezydent-ukrajiny-yak-subjekt-vidpovidalnosti-okremi-problemni-aspekty/.

]]> https://naub.oa.edu.ua/problemy-yurydychnoji-vidpovidalnosti-prezydenta-ukrajiny/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/osoblyvosti-stanovlennya-ta-perspektyvy-rozvytku-sportyvnoho-prava-v-pravovij-systemi-ukrajiny/ https://naub.oa.edu.ua/osoblyvosti-stanovlennya-ta-perspektyvy-rozvytku-sportyvnoho-prava-v-pravovij-systemi-ukrajiny/#respond Thu, 28 Jun 2012 20:43:24 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=6670  У статті поміщено аналіз основних особливостей становлення та розвитку спортивного права в правовій системі України. Автор розглянув особливості предмета, методу правового регулювання спортивного права, його джерела. Також наведені основні проблеми спортивного права України на сучасному етапі розвитку даної галузі.

The article contains the analysis of the main particularities of formation and development of sport law in Ukrainian legal system. The author examined the particularities of subject, method of legal regulation of sport law, its sources. It is also given the main examples of Ukrainian sport law’s problems on this sphere’s current stage of development.

Постановка проблеми: сьогодні для юридичної науки залишається проблемним визначення місця спортивного права в правовій системі України. А це, в свою чергу, ускладнює процес вдосконалення правових норм, що регулюють спортивні правовідносини, і як наслідок – широке коло спортивних правовідносин залишається нерегламентованими в українському законодавстві.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: вагоме значення для становлення та розвитку спортивного права як самостійної галузі мають праці А. Ю. Бордюгової (питання спортивного права та його місця в національній правовій системі), А. В. Сердюкова (питання необхідності виокремлення спортивного права в окрему галузь), С. М. Стороженка (питання хуліганства під час проведення спортивних заходів), О. Д. Сокуренка (питання міжнародного спортивного права як основи для формування національної галузі спортивного права). Також слід відзначити таких дослідників у сфері спортивного права як С. В. Алексєєв,  А. В. Оболонський, О. А. Моргунов, І. Р. Процик, М. А. Тіхонова, Р. В. Чередник та інші.

Сучасна тенденція розвитку української правової доктрини характеризується, насамперед, все поширенішим вживанням поняття «спортивне право» в контексті проведення фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Стабільно публікуються підручники, статті та термінологічні словники зі спортивного права, проте єдиної думки науковців про реальне самостійне існування такої галузі права як спортивне немає.

Спорт – одна з найважливіших сфер суспільного життя; це одна з основ збереження і зміцнення здоров’я населення, засіб підвищення життєстійкості, оптимізму, працездатності людей [3, с. 46]. Тому нормативна регламентація суспільних відносин у сфері спорту посідає важливе місце у діяльності органів державної влади, насамперед, Верховної Ради України. Нормативне визначення поняття «спорту» міститься в Законі України «Про фізичну культуру і спорт». Зокрема, законодавець визначив спорт як діяльність суб’єктів сфери фізичної культури і спорту, спрямовану на виявлення та уніфіковане порівняння досягнень людей у фізичній, інтелектуальній та іншій підготовленостях шляхом проведення спортивних змагань та відповідної підготовки до них [2].

Роль, яку в сучасному суспільстві відіграє спорт, широта та спектр проблем його правового регулювання, ускладнення його структури, розширення функцій тощо, обумовили потребу формування нової самостійної комплексної галузі права – спортивного, яка гармонізувала б розрізнений, але величезний за обсягом масив нормативно-правових актів у сфері фізичної культури та спорту [4, с. 2]. В державах англосаксонської правової системи та переважній більшості держав романо-германської правової сім’ї ще з 90-х років ХХ століття спортивне право виокремлене як самостійна комплексна галузь права, навчальні заклади готують спеціалістів у даній галузі, створені різні спортивні судові інстанції [8, с. 171]. В Україні ж спортивне право перебуває на стадії формування, при цьому воно знаходиться на стику багатьох галузей права, серед яких адміністративне, цивільне, трудове тощо.

У зв’язку з тим, що центральне місце в спорті займає здоров’я людини, визначене Конституцією України найвищою соціальною цінністю [1, с. 3], а також тим, що на сьогодні в спорт інвестуються великі суми коштів, створення системи правових норм, що регулюють спортивні правовідносини є важливим завданням законодавця. Необхідна чітка нормативна регламентація правового статусу спортсмена, процедури спортивного арбітражу, особливостей захисту прав та інтересів суб’єктів спортивних правовідносин.

Ми поділяємо думку переважної більшості науковців, які вважають, що спортивне право слід виділяти в окрему галузь права [4, с. 2; 13, с. 274; 8, с. 171], про що буде обумовлено нижче.

В юридичній літературі під галуззю права розуміють відносно самостійну сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання [11, с. 266]. Тобто, наявність власного предмета і особливого методу дає можливість стверджувати, що система юридичних норм, які регулюють однорідні суспільні відносини, становлять окрему галузь права.

Предметом регулювання спортивного права є сукупність суспільних відносин, що виникають і реалізуються у процесі організації і формування спортивних команд, встановлення вимог до професійних спортсменів, а також при проведенні контролю за дотриманням спеціальних правил, регламентів [6, с. 14]. Коло правовідносин, що охоплюється сферою спортивного права є доволі широким та має яскраво визначену комплексну спрямованість, а саме:

– фізична культура і спорт в Україні як об’єкт правового регулювання;

– організаційно-правові основи державного управління фізичною культурою і спортом;

– правове регулювання професійного спорту в Україні;

– правове регулювання сфери студентського спорту в Україні;

– правове регулювання дитячо-юнацького спорту;

– правове забезпечення суспільних фізкультурно-спортивних об’єднань;

– правовий статус спортсменів, тренерів та інших учасників спортивної діяльності;

– правові аспекти організації та проведення спортивних змагань;

– регулювання податкових відносин у сфері спорту;

– право інтелектуальної власності у сфері спортивної діяльності [9, с. 127].

Окрім цього, на нашу думку, до предмету спортивного права також слід відносити суспільні відносини у сфері спортивного арбітражу, спортивної відповідальності як специфічного виду юридичної відповідальності, спортивного суддівства, а також відносини міжнародного співробітництва у галузі спорту.

Нині в юридичній доктрині правової системи України практично відсутні гострі дискусії щодо визначення предмета спортивного права. Натомість, суперечності виникають щодо визначення методу, тому від визначення специфічного методу спортивного права по суті залежить необхідність виокремлення такої галузі права. Сердюков О. В. коментує дану ситуацію наступним чином: «Слабкість підходу до спортивного права як самостійної галузі права полягає в неможливості виділення особливих методів правового регулювання, властивих спортивному праву …» [10, с. 18]. Вважаємо таке твердження хибним з наступних підстав. Особливість методу правового регулювання спортивного права полягає у поєднанні диспозитивного та імперативного методів. Ми повністю поділяємо думку Бордюгової Г. Ю. про те, що специфіка методу спортивного права характеризується домінантністю диспозитивної складової в регулюванні правовідносин (наприклад, делегування нормотворчих повноважень недержавним організаціям), водночас широким застосуванням імперативного методу [4, с. 8].

Джерелами спортивного права є Конституція України, закони України «Про фізичну культуру і спорт», «Про антидопінговий контроль у спорті», «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні», інші закони. Норми спортивного права також закріплюють ряд підзаконних нормативно-правових актів, а також міжнародно-правових актів в галузі спорту та фізичної культури. Серед особливостей джерел даної галузі слід відзначити те, що процесуальні норми спортивного права встановлюються самоврядними спортивними організаціями, на відміну від переважної більшості інших галузей правової системи України.

Ще одним додатковим аргументом на користь самостійності спортивного права може бути характер окремих правопорушень у цій сфері та відповідальність за їх вчинення. Зокрема, законодавство у галузі фізичної культури і спорту передбачає такі санкції, як дискваліфікація гравця, обмеження участі в матчах, турнірах, виключення спортивної команди (клубу) зі складу галузевих об’єднань, турнірів, змагань чи обмеження такої участі [6, с. 14].

Про необхідність виділення спортивного права в окрему галузь також вказує факт наявності інститутів спортивного права, які не характерні для інших структурних частин системи права (наприклад, інститут міжнародного олімпійського права), а також те, що сучасна державна політика та регулювання в галузі фізичної культури і спорту передбачає приведення всього масиву «спортивних» нормативних правових актів у струнку систему з урахуванням розуміння спортивного права як самостійної галузі права [12, с. 28]. Також цікавим є той факт, що юристи зі спортивного права в Україні існують (спортивні агенти), а галузь як така – ні.

Питання про виділення спортивного права в окрему галузь тісно пов’язане із рівнем розвитку спортивного руху в Україні, який за нормальних умов може забезпечити економічний (особливо в сфері інвестування, туризму), соціально-культурний (зростання національної гордості) та інший розвиток держави. Проте суттєво ускладнює розвиток спорту в Україні те, що Верховною Радою України не ратифіковані ряд міжнародно-правових договорів у сфері спортивного права (наприклад, Кодекс спортивної етики, Кодекс спортивного арбітражу). А це, в свою чергу, породжує неможливість звернення суб’єктів спортивних правовідносин в Україні до Спортивного арбітражного суду, оскільки в нашій державі така інстанція відсутня.

Спортивне право має приватно-публічний характер, оскільки з одного боку суспільні відносини, що є його предметом, виникають на основі цивільних та трудових договорів, а з іншого – є суспільними відносинами в сфері оподаткування спорту, управління спортом тощо. Ми недаремно звернули увагу саме на приватно-публічному (а не публічно-приватному) характері спортивного права, адже основою виникнення, розвитку та припинення спортивних правовідносин є цивільний або трудовий договори, тому приватний аспект стосується найбільшої групи суспільних відносин, які виникають між суб’єктами спортивного права.

Отже, спортивне право як частина правової системи України поступово починає набувати ознаки самостійної галузі права, в межах якої об’єднуються такі правові інститути, як інститут спортивного суддівства, спортивного арбітражу, спортивної відповідальності тощо. Виділення спортивного права в самостійну галузь суттєво посприяє розвитку специфічних за своєю природою та змістом правовідносин.

Постійний розвиток спорту в Україні зумовлює необхідність удосконалення та кодифікації законодавства, яким регулюються спортивні правовідносини. Відсутність кодифікованого та концептуального нормативно-правового акта, дія якого здатна була б врегулювати різні сфери спортивних правовідносин, зумовлює наявність великої кількості декларативних норм спортивного права. На сьогоднішній день ускладнення реалізації прав та інтересів суб’єктів спортивних правовідносин, наявність правозастосовних колізій призводить, як наслідок, до того, що значний масив суспільних відносин у сфері спорту в Україні залишаються поза межами дії норм права. Тому вважаємо за необхідне принципово переосмислити законодавцем важливість спортивних правовідносин і на законодавчому рівні удосконалити систему норм у галузі спортивних правовідносин аж до створення відповідних кодифікованих актів.

Список використаних джерел:

1. Конституція України. − К.: Вид-во Право, 2011. − 63 с.
2. Про фізичну культуру і спорт : Закон України від 24 грудня 1993 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3808-12
3. Бахрах Д. Н. Административно-правовые основы управления физической культурой / Д. Н. Бахрах // Физическая культура, спорт, туризму (правовое регулирование). – Свердловск: «Мир», 1985. – С. 46-65.
4. Бордюгова Г. Ю. Міжнародне спортивне право як основа для формування національної галузі права «Спортивне право України» : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.11 / Г. Ю. Бордюгова. – К., 2009. – 19 с.
5. Забара С. Г. Проблеми визначення поняття та предмета спортивного права України / С. Г. Забара // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – №7. – С. 102-105.
6. Заярний О. А., Куц А. В. Спортивне право в Україні. Ознаки самостійної галузі // Юридичний Вісник України. − 2011. − №50 (17-23 грудня). – С. 14.
7. Моргунов О. А. Поняття та система джерел спортивного права /О. А. Моргунов // Форум права. – 2011. − №2. – С. 624-629.
8. Процик І. Р. Термінологія спортивного права / І. Р. Процик // Вісник Національного університету Львівська політехніка. – Львів, 2010. − №675. – С. 171-177.
9. Сердюков А. В. О совершенствовании законодательства о физической культуре и спорте / А. В. Сердюков // Материалы конференции «Спортивное право: перспективы развития» / сост. Д. И. Рогачев. – М.: 2008. – С. 126-130.
10.  Сердюков А. В. Спортивное право как комплексная отрасль законодательства : автореф. дис. канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 / А. В. Сердюков. – М., 2010. − 26 с.
11.  Скакун О. Ф. Теория государства и права : учебник / О. Ф. Скакун. – Х.: Консум, 2000. – 704 с.
12.  Тіхонова М. А. До проблеми виокремлення спортивного права / М. А. Тіхонова // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2011. – Вип. 52. – С. 22-29.
13.  Чередник Р. В. Становлення спортивного права як комплексної галузі в правовій системі України / Р. В. Чередник // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. – Одеса: Фенікс, 2011. – Вип. 42. – С. 272-279.

The article contains the analysis of main particularities of President of Ukraine’s constitutional status in checks and balances. The authors examined the main particularities of Head of state’s constitutional status, his political and legal relations in separation of powers’ system with Verkhovna Rada ofUkraine, Cabinet of Ministers and judiciary. Also suggestions about improving legislation about President of Ukraine’s legal status were given.

Сьогодні для вітчизняних юридичної та політичної наук актуальною залишається проблема визначення місця Президента України в системі стримувань і противаг. Недоліки нормативно-правової регламентації конституційно-правового статусу Президента України суттєво впливають на функціонування всієї системи стримувань і противаг в Україні, яка, в свою чергу, своєю недосконалістю зумовлює нівелювання правами та свободами людини і громадянина в Україні.

Питання правового статусу Президента України з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження великої кількості видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у вивчення даного питання. На сьогоднішній день над дослідженням цього питання плідно працюють такі науковці, як Опришко В. Ф., Кравченко В. В., Кудряченко А. І., Мартинюк Р. С.,  Тодика Ю. Н., Шаповал В. М., Нижник Н. Р. тощо.

Головною проблемою становлення політичної системи на початковому етапі незалежності України було визначення основного інституту політичної системи, який в ідеалі повинен був контролювати процес становлення суспільно-політичних відносин. Таким елементом було обрано інститут президентства. Інститут президента України як одноособового глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті й державному будівництві України [10, с. 280]. Відповідно до статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Інституалізація президентатури України розпочалася ще 5 липня 1991 року із прийняттям Закону «Про заснування посади Президента УРСР і внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР» та Закону «Про вибори Президента України» [6, с. 149]. Відповідно до статті 1 Закону «Про Президента Української РСР» Президент визнавався «найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади» [2, с. 446].

Сьогодні Президент України не є складовою законодавчої, судової чи виконавчої гілок влади. Хоча, за цілком обгрунтованим переконанням частини науковців [8, с. 2], він, за колом своїх функціональних обов’язків, тяжіє до виконавчої гілки влади. Згідно європейського політико-правового підходу до визначення конституційно-правового статусу глави держави, Президент виступає в якості арбітра в системі стримувань і противаг. Саме такого підходу дотримувався український законодавець при визначенні конституційно-правового статусу Президента України. Проте, прямо Основний Закон України не називає главу держави арбітром. Це часто породжує суперечності між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади і Президентом України. Натомість внесення такого положення було б прямою вказівкою представникам інших гілок влади на Президента України як на політичну фігуру, яка покликана вирішувати суперечки між ними і за якою в такому випадку зберігається «останнє слово» (за виключенням тих випадків, коли розгляд питань і прийняття кінцевих рішень покладено на інші органи державної влади, зокрема судові). Тому вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до Конституції України як це, наприклад, закріплено в Конституції Французької Республіки (стаття 5 Конституції Французької Республіки передбачає, що «Президент Республіки … забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів…» [7, с. 39]), які б визначали статус Президента України як арбітра, конкретні арбітражні повноваження, відповідальність державних органів за ігнорування або порушення цієї норми.

Переваги політичної системи держави, в якій Президент є реальним і юридично визнаним арбітром очевидні. Внаслідок значного обсягу повноважень й механізмів управління, що зосереджені в одній особі, інститут президента має особливі можливості оперативного попередження, обмеження, швидкого та ефетивного вирішення протиріччя, кризи, що можуть нести небезпеку для суспільства [9, с. 147]. У такому контексті, як гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини, Президент України покликаний виконувати стабілізуючу роль у функціонуванні державного механізму Республіки [3, с. 15].

Відповідно до статті 102 Конституції України «Президент України є главою держави…». Ряд дослідників, стверджують, що вищезазначене положення статті 102 Основного Закону України означає не те, що Президент України є вищим державним органом, а те, що він є вищим представником держави у її відносинах з іншими країнами [4, с. 230; 5, с. 210]. У державному механізмі України, побудованому на засадах поділу влади, Президент України має виступати лише одним із вищих органів державної влади, поряд із Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України та Конституційним Судом України. Термін «глава держави», відтак, має означати, що Президент України стоїть не над гілками влади (фактично всім апаратом держави), а між ними, забезпечуючи єдність державної влади та координацію у взаємодії її структурних елементів [9, с. 146-147]. Взаємодія Президента України з іншими гілками влади проявляється, зокрема, в наступному.

У політико-правових відносинах з Верховною Радою України глава держави має широкі повноваження у галузі законотворчості щодо використання права законодавчої ініціативи, права вето та права промульгації. Право законодавчої ініціативи, згідно зі статтею 93 Основного закону України реалізується Президентом України шляхом внесення в Парламент законопроектів двох видів: тих, що вносяться у звичайному порядку і тих, що визнані Президентом невідкладними [9, с. 193]. На думку окремих конституціоналістів, право законодавчої ініціативи Президента України характеризується дворівневою структурою [12, с. 120]. Перший рівень − безпосереднє право законодавчої ініціативи, яке випливає з конституційно-правового статусу самого Президента України. Другий рівень − опосередковане право законодавчої ініціативи, яке характеризується правом законодавчої ініціативи Кабінету Міністрів України, котрий, згідно із статтею 113 Конституції України є відповідальним перед Президентом України. Адже в реалізації власного права законодавчої ініціативи Уряд України має виходити із положень Програми діяльності Кабінету Міністрів України, що згідно із ч. 1 ст. 10 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» базується на передвиборчій програмі Президента України.

Президент України володіє відкладальним вето, яке вважається одним із головних елементів системи стримувань і противаг, що належить главі держави, і здійснює суттєвий вплив на діяльність законодавчої гілки влади. Вето дає змогу Президенту України відігравати активну роль у державному управлінні, використовувати його як достатньо ефективний засіб протидії Верховній Раді України у випадку прийняття нею законів, що не відповідають нормам Конституції України [9, с. 194].

Ще одним суттєвим засобом впливу Президента України на законодавчу гілку влади є можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ч. 2 ст. 90 Конституції України). Дана норма покликана спонукати Верховну Раду України до належної самоорганізації, забезпечувати її ефективну роботу, пошук депутатським корпусом компромісних рішень виходу із складних політичних ситуацій [11, с. 91].

З іншого боку, найважливішим засобом впливу Верховної Ради України на Президента України, на нашу думку, є визначення парламентом меж повноважень глави держави. Зокрема, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України входить прийняття законів. Окрім того, Парламент приймає рішення про внесення змін до Основного Закону України, чим може обмежити конституційно-правовий статус глави держави.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України заслуховує щорічні та позачергові послання Президента України про зовнішнє і внутрішнє становище України. Верховна Рада України надає згоду на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, чим суттєво обмежує вплив глави держави на виконавчу гілку влади. Також Верховна Рада України затверджує закон України про Державний бюджет на відповідний рік, у якому міститься розмір видатків на утримання Президента України та його апарату. Проте, все ж одним з основних важелів впливу Парламенту на Президента України є усунення останнього з поста в порядку імпічменту.

Політико-правові відносини Уряду та Президента України характеризуються, насамперед, тим, що Кабінет Міністрів України є відповідальним перед главою держави. Характерною рисою взаємовідносин вищезгаданих державних інститутів є дисбалансовані можливості впливу один на одного в системі стримувань і противаг.

Глава держави може прийняти рішення про відставку Прем’єр-міністра України, що зумовить, як наслідок, припинення повноважень Кабінету Міністрів України. Слід зауважити, що на даний час відсутнє законодавче регулювання підстав порушення питання про відставку Кабінета Міністрів України, яке дає змогу главі держави зловживати цим правом.

Окрім впливу на Кабінет Міністрів України, Президент України має суттєві засоби впливу на інші органи виконавчої влади. Також Президент України, у відповідності з Конституцією України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства, інші центральні органи виконавчої влади. Досить суттєвим є засіб впливу Президента України на Уряд через очолювану ним Раду національної безпеки і оборони України, до компетенції якої входить координація та контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони (ч. 2 ст. 107 Конституції України).

Одним з основних засобів впливу Кабінету Міністрів України на Президента України є інститут контрасигнатури. Цей інститут передбачає, що акти Президента України, видані в межах його повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 частини першої статті 106 Конституції України скріплюються підписами Прем’єр-міністра України й міністра, відповідального за акт та його виконання. Проте, застосування інституту контрасигнатури в Україні має суттєві недоліки, зокрема, ні в Конституції України, ні в Законі України «Про Кабінет Міністрів України» не передбачається можливість чи підстави відмови Прем’єр-міністра України та відповідного міністра скріпити своїми підписами акт глави держави, як і наслідків для членів Уряду у випадку висловлення такої відмови. Тобто, інститут контрасигнатури в системі стримувань і противаг в Україні фактично є формальністю.

Ще одним засобом впливу Кабінету Міністрів України на главу держави є те, що Уряд розробляє проект закону України про Державний бюджет на відповідний рік, в якому визначаються видатки на утримання Президента України та його апарату. Натомість, у сфері забезпечення конституційної законності главі держави надано право зупиняти (а також скасовувати) дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів їх невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх неконституційності [8, с. 4].

З певним застереженням можна сказати, що деякі з повноважень Президента України та Конституційного Суду України тісно переплітаються за своєю правовою природою, зокрема, глава держави є гарантом додержання Конституції України, а Конституційний Суд України − вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, які також приймаються на виконання Конституції України. Президент України призначає третину складу Конституційного Суду України. В свою чергу, Конституційний Суд України за наявності відповідних підстав відіграє важливу роль в усуненні глави держави з поста в порядку імпічменту. Також до повноважень органу конституційної юрисдикції належить вирішення питань про відповідність Конституції України актів Президента України.

Окрім впливу на Конституційний Суд України, Президент України відіграє надзвичайно важливе значення у формуванні всієї судової влади, адже відповідно до пункту 23 статті 106 Конституції України, глава держави утворює суди у визначеному законом порядку. Слід зазначити, що  Основний Закон України не відносить до компетенції Президента України ліквідацію судів, натомість Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 1 ст. 19) встановлює, що суди загальної юрисдикції і утворюються, і ліквідовуються Президентом України у визначеному законом порядку. На нашу думку, дане положення не узгоджується з п. 31 ст. 106 Конституції України, відповідно до якої глава держави здійснює інші повноваження, визначені Конституцією. А відтак, до його компетенції не входять повноваження, визначені законами.

Кримінально-процесуальний кодекс України встановлює, що питання відсторонення від посади осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за посадовий злочин,  які призначаються Президентом України, вирішується главою держави на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора України (стаття 147). А відтак, ця норма може бути застосована до суддів, призначених Президентом України на посаду вперше в межах 5-річного строку.

Отже, Президент України здатен реально впливати на функціонування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Він не входить до жодної з гілок влади, проте повинен виступати арбітром у політико-правових відносинах між вищими органами державної влади. Поряд з цим, як показала практика державотворення в Україні, для стабілізації політичної ситуації необхідно передбачити нові форми конституційно-правової відповідальності глави держави, яка нині і близько не співвідносна обсягу його повноважень. Зокрема, на даний час конституційно-правову відповідальність Президента України характеризує лише «мертвий» інститут імпічменту та звітування перед Верховною Радою України. Так, серед науковців побутує думка про можливість і навіть необхідність запровадження серед можливих форм відповідальності глави держави санкції у вигляді обмеження реалізації його окремих повноважень.

Ми вважаємо, що серйозною прогалиною в законодавстві є те, що статус Президента України як арбітра є нерегламентованим. Це породжує можливість виникнення та загрозу невирішеності суперечностей між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади і Президентом України. Потреба у прямому закріпленні в Конституції України статусу глави держави як арбітра важлива і для уточнення досить неоднозначного, на нашу думку, положення статті 6 Конституції України, відповідно до якого державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Дана норма породжує досить логічне питання про те чи здійснює Президент України державну владу відповідно до положень статті 6 Конституції України з огляду на ту обставину, що глава держави не належить до жодної з передбачених у цій статті гілок влади.

Вирішення усіх вищеперечислених проблемних аспектів конституційно-правового статусу глави держави варто було б закріпити та уточнити на законодавчому рівні в Конституції України, а також шляхом прийняття Закону України «Про Президента України» із одночасним внесенням змін до п. 31 ч. 1 ст. 106 Конституції України з вказівкою на те, що Президент України може здійснювати інші повноваження, визначені не лише Конституцією, а й законами України, зокрема, Законом України «Про Президента України». В останньому випадку до сфери регулювання даного закону варто було б віднести регламентацію статусу глави держави як арбітра, закріплення чіткого переліку повноважень Президента України як гаранта Конституції в зв’язку з тим, що наразі ця норма Основного Закону України є декларативною, визначення сфери повноважень Президента України, зокрема, в питаннях взаємодії з іншими гілками влади, передбачення нових форм конституційно-правової відповідальності глави держави. Структурною частиною даного Закону міг би стати Закон України «Про вибори Президента України», що сприяло б систематизації найважливіших норм, які регламентують статус Президента України.

Список використаних джерел:

1. Конституція України. − К.: Вид-во Право, 2011. − 63 с.
2. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про Президента Української РСР» // Відомості Верховної Ради України. − 1991. − № 3. − 506 с.
3. Бурчак Ф. Г. Президент України / Ф. Г Бурчак. − К.: Ін Юре, 1997. −            198 с.
4. Опришко В. Ф. Коментар до Конституції України / В. Ф. Опришко. − К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. − 439 с.
5. Кравченко В. В. Конституційне право України / В. В. Кравченко. − К.: Атіка, 2000. − 510 с.
6. Кудряченко А. І. Політична система і громадянське суспільство: європейські реалії / А. І. Кудряченко. − К.: НІСД, 2007. − 396 с.
7. Маклаков В. В. Конституции буржуазных государств: Учебное пособие / В. В. Маклаков. − М.: Юридическая литература, 1982. − 408 с.
8. Мартинюк Р. С. Президент України в системі стримувань і противаг на сучасному етапі / Р. С. Мартинюк // Підприємництво, господарство і право. − 2008. −    № 8. − С. 28-31.
9. Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній Україні: політико-правовий аналіз / О. В. Скрипнюк. − Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007. − 352 с.
10.  Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: Підруч. / За заг. ред. В. Ф. Погорілка. − К.: Наукова думка; Прецедент, 2006. − 344 с.
11.  Рудик П. А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи / П. А. Рудик. − К.: Атіка, 2006. − 256 с.
12.  Тодыка Ю. Н., Яворский В. Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус / Ю. Н. Тодыка. − Х.: Факт, 1999. − 412 с.
13.  Хмарук Т. В. Проблемні аспекти конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України / Т. В. Хмарук // Студентські наукові записки: серія «Право». − Випуск 1. − Острог: Видавництво Національного універститету «Острозька академія», 2011. − С. 52-58.