Ключові слова: кримінальне право, злочин, склад злочину,  суб’єкт злочину, ознаки суб’єкта злочину, суб’єктивна сторона,  кримінальна відповідальність, покарання.

Article deals with investigation of the concept, the characteristic features subject of a crime according to the norms The Second Lithuanian Statute. Based on the 1566 of the Statute highlighted specific characteristics of the subjective elements of crime compared them with today’s standards. Analyzed sources relating to the coverage of this issue.

Keywords: criminal law, offense , an offense characteristics subject of a crime, the subjective side, criminal liability, punishment.

Постановка проблеми. Україна століттями перебувала під владою багатьох держав, одним з найважливіших періодів є період Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Саме в тоді почали на високому рівні формуватися галузі права, виділятися інститути, які рецепціювалися у сьогодення. Тоді ж було систематизовано норми права та з’явилися такі важливі акти як Литовські Статути. Тому на прикладі Литовського статуту потрібно проаналізувати розвиток кримінального права, а саме особи, яка вчиняє злочин, тобто суб’єкта злочину, адже ці нормативно-правові акти стали джерелом права у багатьох країнах.

Стан дослідження. Це питання досліджували великі вченні та науковці такі, як Іоаникій  Малиновський, Таїсія Довнар, Петро Музиченко, Ярослав Падох, Віктор Заруба, Володимир Іванов, Петро Захаренко, Іван  Терлюк, Василь Тацій, Анатолій Рогожин, Володимир Кістяківський. Лише у­ 80-ті рр. ХХ століття вивчення державного,  соціального, правового життя Великого князівства Литовського поступово звільнюється від ідеологічних обмежень.­ З’являються праці А.Хорошкевича, ­І.­Старостиної, Б.Флорі. У Литві активно працювала наукова школа С.­Лазутки, ­представлена такими вченими,­ як І.Валіконіте, В.Рауделюнас, С.Вансевічюс, А.Васіляускене, ­Ю. Юргиніс, М. Юкас та інші.

Метою моєї статті є з’ясування характерних ознак суб’єкта злочину за нормами Другого Литовського Статуту.

Для з’ясування цієї мети було поставлено такі завдання:

• визначити поняття та основні ознаки, що характеризують суб’єкт злочину;
• визначити, хто не може бути суб’єктом злочину;
• визначити обставини, що виключають кримінальну відповідальність;
• порівняти суб’єкта злочину за нормами Статуту 1566р. та за чинним законодавством України.

Виклад основного матеріалу. Кримінальне право України — це система юридичних норм, прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили. З цього визначення можна зрозуміти, що основними ознаками цієї галузі права, тими , що відрізняють її від інших є злочин та покарання. Саме злочин є одним з найголовніших інститутів кримінального права, адже ч.1 ст. 2 говорить, що саме наявність ознак злочину у вчиненому суспільно-небезпечному діянні певної особи є чи не єдиною підставою кримінальної відповідальності [7, 139-151 с.] .

Злочин – це передбачене Кримінальним Кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Він має стадії: закінчений і незакінчений, а також класифікується в залежності від ступеня тяжкості: невеликої, середньої тяжкості, тяжкий та особливо тяжкий. В залежності від тяжкості злочину диференціюється показання за його вчинення: від покарання у вигляді позбавлення волі до 2 років до довічного позбавлення волі за винятком штрафу як основного покарання. З визначення злочину можна відокремити його певні ознаки. До прикладу,  це діяння є суспільно небезпечним, що означає, що воно завдає шкоду об’єктам, які охороняються чинним законодавством; винним – воно вчинене умисно або з необережності; це протиправне діяння – порушує певну правову норму; каране діяння, тобто залежно від виду за це діяння передбачене покарання, а також це діяння, що вчинене певним суб’єктом [5, 8-11 с.].

Особу не можна притягти до кримінальної відповідальності, якщо в її діянні відсутні ознаки складу злочину. Склад злочину – це сукупність встановлених у криміналь­ному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне . У кожному складі злочину виділяють його елементи, а саме: об’єкт злочину, об’єктивну сторону злочину (їх сукуп­ність називають об’єктивними ознаками складу), суб’єкт і суб’єктивну сторону злочину (суб’єктивні ознаки складу). Саме сукупність всіх ознак у діянні особи означає те, що вона скоїла злочинне діяння [6, 88-98 с.].

Чи не найголовніший елемент складу злочину  – суб’єкт злочину, адже він  неможливий без особи, яка його вчинила, і тому суб’єкт злочину є обов’язковим елементом складу злочину. Згідно з Кримінальним Кодексом України, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність. У теорії кримінального права поряд з поняттям «суб’єкт злочину» виділяється поняття «особистість злочинця». У кримінально-правовому аспекті поняття «суб’єкт злочину» і «особистість злочинця» не тотожні. Обидва вони резюмують ознаки фізичної особи, яка вчинила злочин, однак їхнє кримінально-правове значення є різним. Якщо поняття суб’єкта злочину є важливим для вирішення питання про кримінальну відповідальність особи, то поняття особистість злочинця має кримінологічне значення. Одночасно, у багатьох статтях Кримінального кодексу вживаються більш широкі за змістом терміни:  «особа, яка вчинила злочин», «особа, винна у вчиненні злочину», «особа, яка засуджується», «особа, яка засуджена» тощо. На практиці поняття «суб’єкт злочину» широко застосовується в процесі аналізу по суті кожного скоєного злочину [9].

Литовські Статути  безумовно є великим надбанням для правової системи України, адже саме в цей період територія України перебувала під владою Речі Посполитої – об’єднаної Польщі та Литви, тому вони  є одним з головних джерел  права нашої держави, зокрема кримінального права як галузі та всіх його інститутів.

Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого були чинними на українських землях,  приділяло визначенню злочинів і покарань. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було завдано окремій особі або громаді. Пізніше його почали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою [4].

Останні 4 розділи Другого Литовського Статуту встановували правила кримінальної відповідальності. Зокрема 11 розділ називався «О кгвалтехъ и о головщызнахъ шлхецкихъ» – про насильство і злочини проти шляхти, і складався з 35 артикулів.  До прикладу, артикул перший «Хто бы на чіи домъ або на господу умысльнЂ наЂхалъ, хотечи его забити» говорить, що хто посягне на чийсь будинок або життя його господаря, хто когось поранив чи забив у цьому домі, тому загрожує смертна кара, а родичам його – головщина, але якщо злочинець нікого не вбив та не поранив, але наніс шкоду,  йому загрожує штраф 20 рублів. Розділ 12 «О головщызнахъ и навезкахъ людей посполитыхъ» – злочини проти простих людей, складається з 14 артикулів. Розділ 13 «О грабежахъ и навезкахъ» – про майнові злочини, складається з 14 артикулів. За крадіжку панського коня – штраф 8 коп грошей; за вола – 80 коп грошей, за корову – 50, за свиню – 20 (артикул 8); за пшеницю ціна 15 коп, жито – 20 коп грошей (артикул 11). Розділ 14 «О злодЂйст†вского стану» – всі інші злочини, складається з 30 артикулів. Зокрем,  артикул 4 цього розділу «О важности лица, за што злодЂй каранъ быти маеть» говорить про те, що, якщо злочинець вчинив шкоду особі, що коштує більше 50 коп грошей – підлягає смертнй карі, а якщо менше 50 коп – «маеть у столпа дубцы битъ быти, а лицо маеть вернути тому, чіе есть, а навезка на тое лицо зъ маетности его маеть быти плачона». [10]

За нормами Другого Литовського статуту відповідальність наставала за умови самого правопорушення та вини злочинця. Винною вважалася особа, яка усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх вчинити. До уваги брався суб’єктивний бік справи: необхідна оборона, стан крайньої необхідності, та об’єктивний – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець), професійність чи кваліфікованість злочину, рецидиви. При вчиненні злочину кожен відповідав сам за себе, а звільнялися від страти діти, престарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Класифікувалися злочини за двома головними групами: проти публічного добра і суспільних інтересів; проти приватного добра та особистих інтересів. До першої групи належали злочини, за які передбачалася смертна кара.

До другої групи належали: вбивство (мужебойство), каліцтво, побиття, словесні образи, підпал, ґвалт (напад на дім), грабіж, крадіжка, шахрайство, здирництво, злодійство тощо.

За  Другим литовським статутом  деякі злочини шляхті передбачалось не тільки зменшувати покарання, а й була можливість звільнення від покарання. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців. Також з’явився інститут звільнення від відповідальності душевнохворих і від покарання за умови вчинення злочину в стані крайньої необхідності або необхідної оборони. Право на необхідну оборону визнавалося за будь-якою особою, яка зазнала нападу. Для звільнення від покарання досить було довести, що потерпілий першим почав агресивні дії. Не несли покарання й посадові особи, які вбили злочинця під час учинення ним опору. Покарання не передбачала дія, вчинена за умов крайньої необхідності. Наприклад, тяжким злочином уважалися здача ворогу замку й капітуляція гарнізону, але здача замку через голод розглядалась як дія, вчинена за крайньої необхідності, і не тягла за собою покарання [9].

Взагалі  суб’єктом злочину були як вільні так і феодально залежні особи. Литовський Статут визначав дію кримінального закону за колом осіб: кримінальній відповідальності підлягав будь-хто у державі, а також іноземці, a не несли кримінальну відповідальність неповнолітні особи, тобто особи до чотирнадцяти років.

За умисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася головщина, також інші  видатки, пов’язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого годовщину[1].

Саме в цю добу в праві починає оформлюватись і діяти принцип «безпосередньої відповідальності особи за вчинений нею злочин». Так, якщо Судебник Казимира ще передбачав можливість притягувати до відповідальності близьких родичів (… «пак ли чего у раму не будет, а будет ли то жона з дытьми ушо взрослыми, ино жоною й детми за платити…» п. 1 Судебник князя Казимира 1468 року), то вже Литовський статут чітко закріплював «не мает нихто ни за кого терпети але кажды сам за себе…» (Арт. 7).

У кримінально-правовому регулюванні на українських землях ВКЛ розглядалися такі стадії злочину, як: намір, підготовка й замах. Такі діяння були караними тільки у випадках, передбачених законом. Так підготовка до заколоту і змови проти князя карались як закінчений злочин. Поява в суді зі зброєю каралася штрафом. Так само штрафом і позбавленням волі на шість тижнів карались удар або спроба удару кого-небудь рукою в залі суду. Намір, висловлений у вигляді погрози підпалити майно або вбити кого-небудь, тягнув за собою обов’язок того, хто привселюдно погрожував, перед посадовими особами відмовитися від цього, і представити поручителів.  Якщо ж після погрози в потерпілого було вчинено підпал чи вбивство, то відповідав за це той, хто погрожував.

Співучасть розрізняли просту, за якої всі співучасники були виконавцями злочин, і складну, за якої одні діяли як підбурювачі, інші – як виконавці, а треті – як помічники. Особи, діяльність яких не перебувала в причиновому зв’язку зі злочинним результатом, але які знали про злочин, не підлягали кримінальній відповідальності, хоча могли нести майнову. Наприклад, майно членів сім’ї державного злочинця, які знали про зраду глави сім’ї, могло бути конфісковане. Першою спробою визначення міри покарання залежно від ступеня участі особи у вчиненні злочину було зроблено ще у статуті 1529 р. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню [2, 96-107 с.].

Суб’єктом злочину могли бути як окремі особи, винні в учиненні злочину, так і передбачалось існування інституту колективної відповідальності. Тільки люди несли кримінальну відповідальність за шкоду, тварини не були суб’єктами злочину. Колективна відповідальність групи осіб (сім’я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

У Другому Литовському статуті було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності. Судам у випадку висунення сумнівних звинувачень рекомендувалося бути більше схильним до виправдання, ніж до покарання [3, 94-158 с.].

Вивченням цього питання займався також видатний науковець І.О. Малиновський. Іоникій Олексійович встановив, що в кожному злочині присутні наступні ознаки: суб’єкт, об’єкт та саме злочинне діяння. Поєднання цих ознак в науці кримінально права називається складом злочину.  Поняття злочину в Статутах ненадане, однак вчений встановив його зміст, виходячи із тексту артикулів Статутів. Також І.О. Малиновським були виділені всі терміни,­ які вживалися в значенні злочину. Дослідник вказав на панування договірних засад у сфері кримінальних відносин, підкресливши тісний зв’язок між кримінальними і цивільними наслідками правопорушення.­ ­ І. Малиновський вказав, що порушення цінностей, які охороняються нормами права, можливо і зі сторони природних сил, проте, вони не є суб’єктом злочину, вказавши, що злочин – це порушення благ та інтересів результатами діяльності саме людини.  Дослідник зауважив, що тварини також не є суб’єктами злочину, вони лише можуть завдавати шкоди, за яку буде нести відповідальність їх господар. В цьому випадку тварина є таким знаряддям злочину як ,до прикладу, шабля. Іоникій Олексійович також вказав, що не кожна людина, яка скоїла злочин є суб’єктом злочину, наприклад,  якщо вона неповнолітня. «Шальные»  тобто психічно хворі, також не несуть відповідальності за скояне – відповідальність несе той, хто змусив їх це вчинити «подстрекатель». Стан сп’яніння та стан афекту також не виключають злочинність діяння, напроти, злочин, скоєний в стані афекту вважається кваліфікованим. За такий злочин покаранням слугує смертна кара у формі четвертування.  Вперше в історіографії питання злочину в литовсько-руському праві­ XVI ст.­ дослідник встановив,­ що суб’єктом кримінального права за Статутами Великого князівства Литовського була держава,­ однак існували певні обмеження повноти верховенства держави у кримінальному праві, зумовлені існуванням звичаєвого права, волі потерпілого, ­судовими повноваженнями вотчинників [8, 18-22 с.].

Дослідивши питання суб’єкта злочину за нормами Другого Литовського Статуту можна спостерігати наскільки норми Литовських Статутів повпливали на українську правову систему, зокрема на розвиток кримінального права України.

Отже, відповідно до  ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність. Згідно з формулюванням ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину може бути: 1) особа фізична; 2) особа осудна; 3) особа, яка досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність за вчинене нею суспільно небезпечне діяння. Ці три ознаки є обов’язковими для кожного випадку оцінки наявності суб’єкта злочину, тобто вони повинні характеризувати кожну особу, яка вчинила злочин [1, 139-151].

За нормами Другого Литовського Статуту суб’єкт злочину – це перш за все особа чотирнадцяти років, яка усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх вчинити [10].

У багатьох правових нормах як Загальної, так і Особливої частин КК України, вживаються щодо суб’єкта злочину, фізичної особи, спеціальні дефініції і різноманітна термінологія, яка відповідає змісту тієї норми, з якою закон пов’язує певні юридичні наслідки. Йдеться про вживання таких дефініцій і термінів: 1) особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин; 2) особа, яка вчинила умисний злочин; 3) особа, яка вчинила злочин з необережності; 4) особа, яка вчинила злочин у віці з 14 до 16 років; 5) особа, яка повторно вчинила умисний злочин і має судимість за умисний злочин (рецидив злочину); 6)особа, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру (ст. 93 КК України); 7) особа, до якої застосовується примусове лікування (ст. 96 КК України); 8) особа, що раніше була судима за вчинення певного злочину тощо. Тобто покарання диференціюється в залежності від того, чи здійснюється злочин вперше, вік, за яких обставин він вчинений,  має місце така обставина, як емоційний стан особи в момент вчинення злочину, а також залежить від посади, яку особа обіймає, чи здійснюється одноособово чи групою осіб [5].

У Статуті 1566 р. диференціюється відповідальність особи, тобто чи є особа суб’єктом за її статусом у суспільстві, до прикладу простолюдин чи шляхтич. Також існують такі інститути, як інститут колективної відповідальності, крайня необхідність та необхідна самооборона, що характерно для кримінального права України.

За нормами КК України суб’єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, тварини, предмети чи сили природи.  Суб’єктом злочину може бути лише осудна особа, тобто яка під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19). Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб’єктами злочину. Згідно з КК особи, які визнані судом обмежено осудними, підлягають кримінальній відповідальності, тобто є суб’єктами злочину (ч. 1 ст. 20). Навіть у психічно здорової людини зазначена здатність свідомості і волі виникає лише при досягненні певного віку. Саме тому КК встановлює конкретний вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб’єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів, що перелічені у ч. 2 ст. 22. Діти до 14 років не підлягають кримінальній відповідальності. Суб’єктом злочину можуть бути громадяни України, особи без громадянства (апатріди) та іноземці (про їх поняття див. коментар до ст. ст. 6-8). Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних співробітників та інших громадян, які відповідно до міжнародних угод і чинного законодавства не підлягають юрисдикції українського суду, розв’язуються дипломатичним шляхом [5].

За нормами Другого Литовського Статуту суб’єктом злочину також є лише особа, тобто не предмет, сили природи чи тварина, за неї як і передбачається в законодавстві України, відповідальність несе господар, а також суб’єктами є іноземці. Покарання за злочин диференціювалося відповідно до виду злочину. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, престарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки. Чинне законодавство України не передбачає смертну кару, найвищою мірою покарання є довічне ув’язнення, від якого звільняються вагітні жінки , та особи, яким виповнилось 65 років.

Можна спостерегти, що як і в литовському так і в українському кримінальному праві особа повинна усвідомлювати свою вину і свої дії. Поєднує ці системи права і те, що злочини поділялися на закінчені та незакінчені, здійснені одноособово чи за співучасті, здійснені умисно чи з необережності.

Висновок. Суб’єкт злочину за нормами Другого статуту Великого князівства Литовського – це як феодальнозалежна, так і вільна особа, яка усвідомлює вчинене нею, свою вину. Суб’єктом злочину не можуть бути тварини або сили природи, проте відповідальність несуть навіть іноземці.

Вже у XVI столітті виокремлювались суб’єктивні та об’єктивні обставни, які допомагали визначити чи є особа злочинцем і на яке покарання вона заслуговує. До уваги брався суб’єктивний бік справи: необхідна оборона, стан крайньої необхідності, та об’єктивний – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець),  кваліфікованість злочину, рецидиви. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, перестарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Кримінальне право України увібрало в себе норми права Литовської держави XVI століття, адже чинне законодавство містить дуже багато схожих ознак, які виявляються під час кваліфікації злочинця. Виділялися стадії виконання злочину та мала місце колективна відповідальність, яка діє і тепер.

Отже, аналіз історичних джерел є дуже важливим для вдосконалення норм чинного законодавства, особливо в юриспруденції,  коли від цього залежить дотримання основних прав та свобод людини і громадянина, закріплених у міжнародних та національних актах законодавства.

Список використаних джерел

1. Держава і право : [ Електронний ресурс] / Copyright.– http://uris.org.ua/istoriya–gosudarstva–i–prava–ukrainy/kriminalne–pravo–v–litovskiy–derzhavi.

2. Іванов. В. М. Історія держави і права України  : навч. посіб. / В. М. Іванов. – К. : Атіка, 2007. –   96-107 с.

3. Історія держави і права України : підручник / [А. С. Чайковський, В. ї. Батрименко, Л. О. Зайцев та ін.] ; за ред. А. С. Чайковського. – К. : Юрінком Інтер, – 94-158 с.

4. Історія та гуманітарні дисципліни : [ Електронний ресурс] / Copyright MyCorp.–  http://ukrhist.at.ua/publ/40–1–0–352.

5. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради – 2001 –  № 25-26 – 8-11 с.

6. Кримінальне право України: Загальна частина : Підручник / [Бажанов М. І., Баулін Ю. В., Борисов В. І.] за ред. М.І. Бажанова, Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова – К. : Право, 2005. –  88-98 с.
7. Кримінальне право України : Загальна частина : Підручник / [Баулін Ю. В., Борисов В. І., Кривоченко Л. М. та ін.] ; pа ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація– 4-е вид., перероб. і доповн. – К. : Право, 2010. – 139-151 с.
8. Малиновський І. О. Учение о преступлении по Литовскому Статуту / за ред. В О. Попелюшка. – Острог: Національний університет «Острозька академія», – 18-22 с .
9. Психологія особистості злочинця : [Електронний ресурс] / http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm http://pidruchniki.com/15941024/psihologiya/psihologiya_osobistosti_zlochintsya.

10. Статут Великого князівства Литовського 1566 року : [Електронний ресурс] / http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm .

Дана стаття є коротким описом комплексної проблеми торгівлі людьми у всьому світі, мета статті – виділити основні питання, що постають за допомогою вивчення юридичних джерел з посиланням на три основні опори: попередження, захист жертв та переслідування злочинців.

This article is a brief overview of a complex problem of human trafficking all over the world, its intention is to highlight the main issues arising on that point through examining legal resources, with reference to the three main pillars: prevention, protection of victims and prosecution of traffickers.

Key words: human trafficking, prevention of crime, protection of victims, prosecution, transnational crime.

Globally and domestically, human trafficking is identified as the modern equivalent to slavery. This appears one of the incurable society ‘diseases’, which made people vulnerable to exploitation. Economic hardship, natural disasters, or political instability, debts, unemployment, bondage force people to escape and look for a new life somewhere else. Such hopelessness is the main attraction for deceivers.

Therefore, trafficking in human beings remains a serious transnational organized crime, so the proper evaluation of this phenomenon can help to reappraise the reality with law and produce a new affective scheme in fighting the crime. In fact, there is a list of countries, which could not be named as ones to provide effective policy in human trafficking:

• India has been considered as a source, transit and destination point in the international circuit for child trafficking;
• besides Nigeria, other main sources of females for prostitution are the West African states of Cameroon, Ghana, Sierra Leone and Togo. Young girls are lured with fraudulent offers of jobs in Europe only to end up being violently forced into prostitution;
• Pakistan and India are source, destination and transit countries for men, women and children trafficked for the purposes of sexual exploitation and involuntary servitude;
• Jamaica is principally a source country for women and children trafficked within the country for the purposes of commercial sexual exploitation and forced labour. The majority of victims are Jamaican women and girls, and increasingly boys, who are trafficked from rural to urban and tourist areas for sexual exploitation.1

On the first place, naturally, there are undeveloped and poor countries in Middle East, Africa, Southern and Central Asia; however, the most civilized and well-off megacountries (USA, UK, Canada) grappled that kind of slavery.

The legal base deterrent to tackle this horrendous crime consists of: The United Nations Convention against Transnational Organized Crime (Anti-trafficking Protocol), adopted by General Assembly resolution 55/25 of 15 November 2000;  Protocol to Prevent, Suppress and Punish Trafficking in Persons, Especially Women and Children, supplementing the United Nations Convention against Transnational Organized Crime; Protocol against the Smuggling of Migrants by Land, Sea and Air, supplementing the United Nations Convention against Transnational Organized Crime; Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (or The European Convention on Human Rights (ECHR)), formed  by Council of Europe and entered into force on 3 September 1953. The UN has recently initiated the Global Initiative to Fight Human Trafficking (UN.GIFT) that was launched in March 2007 by the UN Office on Drugs and Crime. The program works for purposeful and coordinative approach with UN agencies, international organizations and other stakeholders in fighting that slavery.2

 Furthermore, the Convention gives an informative and expanded definition of human trafficking, which states that:

“Trafficking in persons” shall mean the recruitment, transportation, transfer, harbouring or receipt of persons, by means of the threat or use of force or other forms of coercion, of abduction, of fraud, of deception, of the abuse of power or of a position of vulnerability or of the giving or receiving of payments or benefits to achieve the consent of a person having control over another person, for the purpose of exploitation. Exploitation shall include, at a minimum, the exploitation of the prostitution of others or other forms of sexual exploitation, forced labour or services, slavery or practices similar to slavery, servitude or the removal of organs;3

Such the definition opens all the sides of the trans-border crime, explicitly explaining the sources, means, purposes and tools used by the traffickers to find the victims and, all in all, does not require any explanation.

Prevention

The next aspect is needed to be emphasized as prevention is core to the eventual elimination of human trafficking. As it was mentioned, many social and economic factors lead to the demand for trafficking and there must be a complex approach, especially in source countries. Currently, the most developed prevention efforts are through the auspices of the US State Department, which issues a detailed annual Trafficking in Persons report through its provision of funds for anti-trafficking programs in transit countries. An example of a United Nations funded anti-trafficking program is the Coordinated Mekong Ministerial Initiative against Trafficking (COMMIT).4 At the same time, two more thoughts were outlined in prevention toolkit: firstly, there has to be the legislative framework designed not only to criminalize the offence but to deter possible offenders with the seriousness of the penalties involved; secondly, training of public officials who can intervene to recognize potential victims and arrest and prosecute the perpetrators.5

An example of the solution is declared in  the Economic Community of West African States (ECOWAS) – Declaration against Human Trafficking which calls on its member states to:

10. Provide and strengthen sensitisation and training for government officials, particularly law enforcement personnel, customs and immigration officials, prosecutors and judges, and other relevant officials on the prevention of trafficking in persons and on the investigation and prosecution of related crimes;

11.Create specialized anti-trafficking units within law enforcement agencies and within the prosecutorial services, with a special view to fight the involvement of organized criminal groups.6

The main steps have to be created on the grounds of every country, at its domestic level. Then it will be easier to address the issue of human trafficking at an intergovernmental level. For example, Canada coordinates anti-trafficking policies through its Interdepartmental Working Group and the Human Trafficking National Coordination Center, which received increased staffing and resources in 2006; Australia has an Australian Federal Police (AFP) unit, the Transnational Sexual Exploitation and Trafficking Team (TSETT), and the United Kingdom has the United Kingdom Human Trafficking Centre7 and so on.

Protection

Every national anti-trafficking strategy must include measures for victim protection. Trafficking in human beings is not just a problem of serious organized crime, law and order or immigration and border control; but in its very nature it also involves grave human rights violations which can include rape, torture, loss of dignity, slavery, forced labour, arbitrary detention and in the worst cases, deprivation of life. But mostly, many victims are deported as illegal immigrants or recognized as perpetrators of crimes, fined for administrative offences or taken into custody. Dealing with victims, it is necessary to remember such a “rights-based approach” within the criminal justice system, which claims four core rights:

– the right to respect: the requirement of treating the trafficked person as a victim of crime and holder of rights, rather than an illegal migrant, prostitute or morally dubious person;

–   the right to information and advice: provision about immediate access to support organizations and to translation and free legal advice;

–  the right to privacy: trafficked persons have the right to privacy and confidentiality of their private and family life;

–  the right to protection: protection offered to trafficked persons should be on the basis of individual risk assessment, and need to be co-operated with law enforcement.8

Therewith, a national anti-trafficking plan must include a system to refer trafficked persons to specialized agencies offering shelter and protection from physical and psychological harm, as well as support services. Such shelter entails medical, social, and psychological support; legal services; and assistance in acquiring identity documents, as well as the facilitation of voluntary repatriation or resettlement.

Evidently, not only cultural (behavioral) and educational factors play role in disruption of that crime, but the practical “real” measures should be taken in order to provide safety and recovery of the injured people.

Prosecution

Prosecution is the most precarious as well as essential issue to come up with. This is because of the robust relationship between sexual/labour trafficking, kidnapping and other sexual offences. Actually there is a distinction among those crimes but the penalties are very similar in each state. For instance, in source countries like Nigeria the legislation imposes a life sentence on anyone caught trading in women or girls under the Trafficking in Persons Law Enforcement and Administration Act as amended in 2005 to increase penalties for traffickers: “Any person who procures a girl or woman…to become a common prostitute either in Nigeria or elsewhere is liable to life imprisonment”.9

Thinking about the traffickers, it is needed to see the reality as it is. Like drug and arms trafficking, human trafficking is a market-driven criminal industry that is based on the principles of supply and demand. Considering the simplest statistics, the International Labor Organization estimates that there are 20.9 million victims of human trafficking globally, including 5.5 million children (55% are women and girls); the International Labor Organization estimates that forced labor and human trafficking is a $150 billion industry worldwide,10 such horrendous acts have to induce governmental powers  to create and prepare a strong model legislation for human trafficking, intelligence and evidence-gathering techniques that could exist in modern unstable world.

Trafficking in human beings is one of the top trans-border crimes of the XXI century, when there is no place for humanity, age, race, or sex. It is clear that only coordinative and radical activity together with the robust legal regime in a twin-track abetting have to be deployed across states to fight or at least to reduce the level of exploitation.

Bibliography

Breau, Susan C., School of Law, University of Surrey for the Commonwealth Secretariat (2008), Legal issues relating to Human Trafficking, Journal of Commonwealth Law and Legal Education, 6:2, 218.

Coordinated Mekong Ministerial Initiative Against Trafficking (COMMIT). Prepared by United Nations Inter-Agency Project on Human Trafficking in the Greater Mekong Sub-Region (UNIAP), Secretariat to COMMIT, December 2007.

Economic Community of West African States, Declaration on the Fight against Trafficking in Persons, Twenty-fifth Ordinary Session of Authority of Heads of State and Government, Dakar, 20–21 December 2001.

European Commission, Report of the Experts Group on Trafficking in Human Beings Brussels, 22 December 2004. pp. 37–38.

Global Initiative to Fight Human Trafficking (UN.GIFT) at http://www.ungift.org/.

Human Trafficking, article at http://www.polarisproject.org/human-trafficking/overview

The Trafficking in Persons (Prohibition Law Enforcement and Administration (Amendment) Act, 2005.

The United Nations Convention against Transnational Organised Crime, adopted by General Assembly Resolution 55/25 of 15 November 2000 Protocol to Prevent, Suppress and Punish Trafficking in Persons, Especially Women and Children.

Ключові слова: межі покарання, санкція, правова норма, кримінальна відповідальність, злочин, суддівський розсуд, типова санкція.

 This article is dedicated to investigation the problem of punishment within the limits laid down in the relevant article of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine, which includes responsibility for the crime as general principles of appointment punishment. The article analyzes the optimal definition of “sanction”, its relationship with the concept of “punishment” principles application sanctions, disadvantages inherent sanction of articles of the Criminal Code of Ukraine. Also the place limits judicial discretion in sentencing, offered his theory of ordering was a purpose of research.

Key words: punishment scope, sanction, the rule of law, criminal liability, crime, judicial discretion, typical sanction.

Формування правової держави вимагає дотримання ідеї “закон понад усе”. У законах мають виражатися суспільні відносини, що об’єктивно складаються, тенденції їх розвитку та самооновлення, їх самоорганізаційний потенціал. А у Кримінальному кодексі України (далі – КК України) як кодифікованому законодавчому акті мають виражатися ідеї гуманного, справедливого покарання “у межах”. Але постає запитання − покарання у яких межах: установлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин чи у межах суддівського розсуду, не завжди обмеженого законом, не завжди справедливого? Це запитання є актуальним, оскільки оптимальні межі санкцій кримінального закону зумовлюють ефективність кримінально-правового впливу на обвинувачених. Крім того, не існує однозначного тлумачення поняття “санкція”, воно не закріплено на законодавчому рівні, а види і система покарання застосовуються не у ієрархічній послідовності, що, в деяких випадках, є причиною призначення несправедливого покарання.

Сьогодні існує досить значна кількість вітчизняних та зарубіжних наукових досліджень даної тематики. Значну увагу питанням призначення покарання у кримінальному праві, дослідженню санкції як кримінально-правової категорії приділяли такі науковці як М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, Т. А. Денисова, О. О. Книженко, М. Й. Коржанський, М. В. Кудрявцев, А. С. Макаренко, А. А. Музика, В. О. Навроцький, Н. А. Орловська, А. І. Перепелиця, В. В. Полтавець, В. Я. Тацій, В. О. Туляков, В. І. Тютюгін, А. М. Ященко та ін.

Санкція (з лат. sanctio – “найсуворіша постанова”) – частина норми права, яка в разі невиконання норми визначає заходи державного впливу, головним чином у формі примусу [1, С. 434]; міра відповідальності за порушення диспозиції; найважливіший засіб соціального контролю [2, С. 199]; заходи впливу, покарання за порушення закону [3, С. 54]. Різноманітні визначення поняття “санкція” напрацьовані наукою кримінального права. Г. М. Ветрова, зазначає, що санкція – це правовий засіб забезпечення виконання юридичних обов’язків та охорони суб’єктивних прав від можливих порушень [4, С. 47]. А. О. Пінаєв визначає санкцію як частину статті кримінального закону, яка містить вказівки на вид і розмір покарання [5, С. 23]. О. Е. Лейст називає санкцією правової норми нормативне визначення примусових заходів, які застосовуються в разі правопорушення й містять його підсумкову правову оцінку [6, С. 7]. І. Я. Козаченко розглядає санкцію як закріплену кримінальним законом форму відповідальності, яка виражає міру кримінального покарання, передбаченого за вчинення злочину [7, С. 75]. А. П. Козлов дає розгорнуте визначення кримінально-правової санкції як частини кримінально-правової норми, яка має державно-примусовий якісно-кількісний характер і являє собою формально визначену об’єктивно-суб’єктивну модель заходів кримінально-правового впливу, що застосовуються до осіб, які вчинили злочин [8, С. 17]. Очевидно, що санкція є змістом існування кримінального права як публічної галузі.

Попри це, якщо вважати, що санкція кримінально-правової норми Особливої частини КК України є межею покарання або рівнозначна поняттю “покарання”, то таке твердження, уявляється, є необґрунтованим. Варто погодитися з Т. А. Денисовою, що санкція є необхідним елементом кримінально-правової норми у статті Особливої частини КК України. Зміст санкції полягає у встановленні моделі кримінального покарання за діяння, яке передбачено в диспозиції з урахуванням особистості злочинця [9, С. 85]. Н. А. Ниркова розширює межі поняття кримінально-правової санкції, звертаючи увагу на те, що усі регламентовані в кримінальному законодавстві заходи державного реагування щодо осіб, винних у вчиненні злочину, називають заходами кримінально-правового впливу, кримінально-правового реагування або кримінально-правового примусу. До санкцій кримінально-правових норм відносить усі ті нормативні положення Загальної та Особливої частин кримінального законодавства, в яких передбачаються примусові заходи (впливу, реагування) стосовно осіб, які вчинили злочин певного виду. Наголошується також на тому, що суд, крім покарання, має у своєму арсеналі й інші заходи впливу: примусові заходи виховного характеру щодо неповнолітніх, призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, звільнення від кримінальної відповідальності й покарання тощо [10, С. 17].

Вимога п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України про те, що суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, означає, що за загальним правилом суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачений у санкції статті Особливої час­тини КК України, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлені для цього покарання у санкції [11, С. 363]. Виходячи з формулювання п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України, то під “межею” у призначенні покарання розуміється вид покарання та строк, розмір (обсяг) міри відповідальності обвинуваченого, тобто санкція статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

Проте санкція статті Особливої частини КК України не може дати вичерпного уявлення про межі покарання, яке може бути призначене судом, оскільки:

1) у багатьох санкціях не вказується мінімальна межа покарання;

2) не враховується можливість призначення додаткових покарань, не передбачених у санкціях;

3) у санкції не передбачається можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, крім спеціальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності;

4) у санкції не передбачаються обмеження щодо застосування окремих видів покарання: довічного позбавлення волі, арешту, виправних робіт тощо. У всіх цих випадках межі, у яких суд може призначити покарання, визначаються за допомогою норм Загальної частини КК України [12, С. 62-63]. Це видається зрозумілим, тому що загальні правила призначення покарання враховуються сукупно.

Суди повинні враховувати принципи побудови системи покарань, оскільки зміст системи покарань визначають законодавчу основу, принципи і порядок призначення конкретного виду й розміру покарання у межах санкції. Верховний Суд України постановив, коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. У разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку [13]. Уявляється, що види і зміст санкцій, установлених чинним КК України, є не менш важливими у питанні про призначення покарання. М. І. Бажанов виділяє відносно-визначені та альтерна­тивні санкції, які використовуються у КК України. Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі. Розрізняють два види відносно-визначених санкцій: 1) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк “від” і “до”). У цьому разі в законі перед­бачено нижчу та вищу межі певного покарання; 2) з максимумом покарання (на строк “до”). Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або кілька видів основних покарань, з яких суд вибирає лише одне. В КК України значна частина санкцій є альтернативними [11, С. 363].

Відносно-визначені та альтернативні санкції у чинному КК України передбачають місце для суддівського розсуду при призначенні покарання. Деякі вчені вбачають у цьому позитив, а деякі – негатив. Це пояснюється наявністю суб’єктивізму суддів при обранні міри покарання обвинуваченому. Так, Т. Г. Понятковська вважає, що проблема звуження суддівського розсуду зводиться до пошуку оптимального співвідношення зв’язаності правозастосувача жорсткими рамками, установленими в законі, зі свободою його оцінки і вибору заходів кримінально-правового характеру [14, С. 153]. На думку О. Б. Сахарова, тенденція до розширення суддівського розсуду при призначенні покарання, по-перше, не відповідає історичній перспективі поступового скорочення злочинності і звуження сфери застосування кримінальної репресії; по-друге, суперечить важливому принципу кримінальної політики, оскільки неминуче ослаблює авторитет закону, а разом із тим і авторитет самого судового рішення. По-третє, широкий простір суддівського розсуду при призначенні покарання з точки зору законодавчої техніки є результатом нечіткості визначення складів злочинів [15, С. 81].

Протилежну думку висловлює Т. А. Денисова і зазначає, що законодавець використовує в чинному кримінальному законодавстві відносно-визначені й альтернативні санкції для диференціації відповідальності та індивідуалізації покарання, враховуючи саме особу винного, в іншому випадку переважали б абсолютно визначені санкції [9, С. 86]. Ще у Руській Правді були визначені імперативні норми у частині санкцій. Наприклад, у Короткій редакції Руської Правди передбачалося “Якщо уб’ють огнищанина навмисно, то [убивця] платить 80 гривен, а люди можуть не допомагати йому у виплаті. А за убивство княжого під’їзного платити 80 гривен” [16, С. 139]. Навпаки було у Литовському Статуті 1529 р., де кримінальні норми Статуту не охоплювали всіх видів покарань, тому феодал, який здійснював правосуддя над залежним населенням, міг застосовувати покарання, не передбачені законом або навіть звичаєвим правом [17, С. 109]. Але все-таки найбільше нам імпонує думка про упорядкування суддівського розсуду. Тут, уявляється, варто скористатися досвідом США, де існує підхід, коли положення законодавства зазделегідь передбачають вид та розмір покарання, що відповідають тяжкості вчиненого злочину та характеристиці особи винного [18, С. 12]. При призначенні покарання у США ступінь тяжкості діяння визначається на основі вихідного рівня злочину, установленого у Шкалі кримінальних покарань, з урахуванням специфічних характеристик (обтяжуючих або пом’якшуючих обставин) і коректувань, які застосовуються у конкретному випадку. Місце перетину графи з вказівкою остаточно розрахованого ступеня тяжкості злочину і графи з категорією судимості у шкалі визначає строк покарання. Також у США діє Комісія з призначення покарань, яка сприяє уніфікації судової діяльності, долає імовірні зловживання з боку суддівського корпусу та впливає на те, щоб покарання призначалось у більш-менш єдиних межах, без широких амплітуд коливання щодо видів і розмірів [19, С. 272-273].

Ще одним варіантом упорядкування суддівського розсуду теорія кримінального права пропонує запровадження так званих типових санкцій. Типова санкція – це формалізований критерій класифікації злочинів, який виражає у стислій і концентрованій формі тяжкість злочинів певного виду через вид і розмір покарання [20, С. 32-33]. Н. А. Орловська зазначає, що з однієї точки зору санкція виступає категоріальним феноменом, тобто чітко фіксує граничні межі, принаймні, найбільш суворого виду основного покарання, яке відповідає характеру і ступеню суспільної небезпечності групи злочинів; з іншої точки зору типова санкція зближується з основним із аспектів поняття медіани санкції [21, C. 212]. З цього випливає, що є два види типових санкцій: ті, в яких визначено категорії злочинів і граничні розміри покарань (мінімальна і максимальна межа або лише максимальна межа) у Загальній частині, а в Особливій частині визначається, що діяння належить до тієї чи іншої категорії злочинів (Модельний КК країн Співдружності Незалежних Держав); які являють собою серединну частину санкції за конкретний злочин або закріплення багатоступеневої системи санкцій із градуюванням самого покарання (Іспанія, Сан-Марино). Другий варіант типових санкцій виражає, наприклад, ст. 150 КК Сан-Марино (вбивство), яка передбачає покарання у виді тюремного ув’язнення сьомого ступеня і позбавлення виборчих і політичних прав четвертого ступеня [22, С. 218-219].

Аналіз санкцій статей Особливої частини КК України дозволяє виявити неточності, розбіжності, деструктивні положення при призначенні покарання. Серед недоліків, властивих санкціям статей КК України, В. В. Полтавець, виділяє такі:

1) у деяких випадках законодавець по-різному формулює певний вид покарання в різних статтях і навіть різних частинах однієї статті, що призводить до плутанини;

2) спостерігається певна непослідовність при визначенні покарань, тобто відступ від загального правила щодо побудови санкцій, згідно з яким покарання розміщуються від менш суворого до більш суворого;

3) видається суперечливим визначення меж санкцій певних статей Особливої частини КК України без урахування порядку й особливостей призначення певних видів кримінальних покарань;

4) уявляється недоцільним при визначенні меж певних видів покарань у санкціях статей КК України зазначати мінімальні межі, які встановлюються у Загальній частині для цього виду покарання, тому що це не відповідає принципу нормативної економії;

5) є необґрунтованим недотримання при конструюванні деяких санкцій загальнообов’язкового правила про допустиме співвідношення визначених у санкції основних і додаткових покарань, згідно з яким основне покарання завжди має бути більш суворим, ніж приєднане до нього додаткове;

6) при конструюванні санкції не завжди беруться до уваги характер і ступінь суспільної небезпечності передбаченого у диспозиції статті злочину, а також особливості можливого суб’єкта злочину, що негативним чином позначається на судовій практиці;

7) як уявляється, правильна побудова санкції у кожному конкретному випадку передбачає врахування вже наявних санкцій і ступеня тяжкості самого злочину та типових особливостей особи винного [12, С. 73-82].

Уявляється, п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України слід викласти у такій редакції “у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53, статтею 69 цього Кодексу”. Це пояснюється тим, що ст. 69 КК України передбачає можливість призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК України, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного у санкції статті Особливої частини КК України [23]. Хоча зазначене положення повинно враховуватися при призначенні покарання у силу дії п. 2 ч. 1 ст. 65 КК України, але, водночас, суперечить чинному формулюванню п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України.

Висновок. Санкцією є правовий засіб, передбачений законом про кримінальну відповідальність, який виражається у формі покарання і примусово застосовується до особи, яка у передбаченому законом порядку визнана винною у вчинені злочину. Призначаючи покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, суд повинен враховувати ряд особливостей: природу санкцій кримінально-правової норми, систему й розміри покарань, норми Загальної частини КК України. До того ж, оцінка судової практики і зарубіжного досвіду, свідчить про потребу сформувати правила упорядкування суддівського розсуду, що допоможе оновити систему обрання судом заходів впливу щодо обвинуваченого.

Список використаних джерел:

1. 1. Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гінжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський та ін. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
2. Юридична енциклопедія / НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького / За ред. Ю. С. Шемшученко. − К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. – Т. 6. – 768 с.
3. Словник української мови: в 11 томах / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. − К.: Наукова думка, 1978.− Т. 9. – 978 с.
4. Ветрова Г. Н. Санкции в судебном праве / Г. Н. Ветрова. – М. : Наука, 1991. – 160 с.
5. Пинаев А. А. Курс лекций по Общей части уголовного права / А. А. Пиняев. – Х., 2002. – Кн. 2: О наказании. – 664 с.
6. Лейст О. Э. Санкции в советском праве / О. Э. Лейст. – М. : Госюриздат, 1962. – 240 с.
7. Козаченко И. Я. Санкции за преступления против жизни и здоровья: обусловленность, структура, функции, виды / И. Я. Козаченко. – Т. : Издательство Томского университета, 1987. – 231 с.
8. Козлов А. П. Уголовно-правовые санкции (проблемы построения, классификации и измерения) / А. П. Козлов. – К.: Издательство Красноярского университета, 1989. – 169 с.
9. Денисова Т. А. Поняття кримінально-правової санкції / Т. А. Денисова // Право та державне управління : зб. наук. пр. / Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2011. − № 1. − С. 81-86.
10. Ныркова Н. А. Уголовно-правовые санкции за приступления различной степени тяжести: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Н. А. Ныркова. – СПб., 1991. – 179 с.
11. Кримінальне право. Загальна частина: Підручник / [М. І. Бажанов, В. В. Сташис, В. Я. Тацій та ін.]; за ред. М. І. Бажанова. – К.-Х. : ЮрІнком Інтер – Право, 2001. – 544 с.
12. Полтавець В. В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним правом України : монографія / В. В. Полтавець. – Л. : РВВ ЛАВС, 2005. – 230 с.
13. Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. : [Електронний ресурс] / Верховний Суд України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-03.
14. Понятковская Т. Г. Уголовно-правовие значения судейського усмотрения при назначении наказания / Т. Г. Понятковская // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць / редкол. С. В. Ківалов (ред.) та ін. – О. : Юридична література, 2010. – Вип. 54. – С. 152-156.
15. Сахаров А. Б. Перспективы развития советского уголовного права / А. Б. Сахаров // Сов. государство и право. – 1983. − № 7. – С. 79-87.
16. 16. Руська Правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій / За ред. С. В. Юшкова / Українська Академія Наук Інститут історії матеріальної культури. – К. : Видавництво Української Академії Наук, 1935. – РедакціяIV.– 137-144 с.
17. Статут Великого князівства Литовського 1529 р. / С. В. Ківалов, П. П. Музиченко // Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. – О., 2002. – Т.1. – 464 с.
18. Полянський Є. Ю. Призначення покарання за кримінальним правом США: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Є. Ю. Полянський. – О., 2007. – 17 с.
19. Савченко А. В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки: комплексне порівняльно-правове дослідження: монографія / А. В. Савченко. – К. : КНТ, 2007. – 616 с.
20. Кадников Н. Г. Категории преступлений и проблемы уголовной ответственности: учеб. пособие / Н. Г. Кадников. – М. : Книжный мир, 2005. – 83 с.
21. Орловська Н. А. Уголовно-правовые санкции: проблемы определения, классификации и функционального анализа: монография / Н. А. Орловская. – О. : Юридична література, 2010. – 296 с.
22. Туляков В. О., Макаренко А. С. Призначення покарання / В. О. Туляков, А. С. Макаренко // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2013. − № 1 (1). – С. 208-227.
23. Кримінальний кодекс України: [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. − Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

У статті розглянуті особливості концепцій вдосконалення закону про кримінальному відповідальність в частині криміналізації терористичного акту. Зокрема, наголошено на рисах, які об’єднують існуючі підходи та висловлені власні пропозиції щодо удосконалення чинного КК України.

Ключові слова: терористичний акт, злочин, вдосконалення.

The article describes the features of concepts of law on criminal liability improvement concerning terrorist act criminalization. In particular, common features of existing approaches were highlighted as well as own propositions on improvement of current CC of Ukraine.

Keywords: terrorist act, crime, improvement.

Постановка проблеми. На сьогодні всі дослідники-криміналісти погоджуються з недосконалістю формулювання статті 258 Кримінального кодексу України (надалі – КК України), яка встановлює відповідальність за вчинення терористичного акту. Проте, на нашу думку, такий стан речей є абсолютно неприпустимим в умовах сучасних українських реалій. Зважаючи на це, питання щодо вдосконалення закону про кримінальну відповідальність в частині встановлення відповідальності за чинення терористичного акту на сьогодні є одним з найактуальніших серед проблем кримінально-правової науки та практики.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемо відповідальності за терористичний акт за КК України займалися багато вітчизняних науковців, зокрема В. П. Ємельяков, А. Е. Ізетов, В. Н. Кубальський, В. С. Зеленецький, В. Я. Настюк та ін. Проте загальною проблемою вищевказаних досліджень є суперечливі підходи до реформування кримінального законодавства. Які, з одного боку, не забезпечують вимоги правозастосовної практики, а з іншого, є нереальними для втілення у короткостроковій перспективі.

Завдання дослідження полягає у детальній характеристиці існуючих концепцій вдосконалення чинного КК України в частині встановлення відповідальності за вчинення терористичного акту та висловлення на цій основі власних пропозицій.

Виклад основного матеріалу. Незважаючи на відносно незначну кількість наукових робіт, що присвячені проблематиці тероризму та його кримінально-правовій оцінці, на сьогодні в науковій літературі існує дві масштабні концепції удосконалення закону про кримінальну відповідальність за терористичний акт. Проте, вказані концепції, незважаючи на спільні засади та мотиви їх нововведень, є, по-суті, взаємовиключними.

Першою слід виділити концепцію, автором якої є вже згаданий нами визначний український дослідник у сфері проблематики тероризму, – В. П. Ємельянов. На думку дослідника, законодавче формулювання, так би мовити, основного терористичного злочину – терористичного акту – є громіздким і перевантаженим зайвою інформацією [6, c. 29-32]. Крім того, воно не враховує те, що міжнародне визначення терористичного акту включає ознаки вчинення не тільки вибухів, підпалів та інших загально небезпечних діянь, але і будь-яких інших суспільно небезпечних діянь, спрямованих на залякування населення, тобто вчинення будь-якого злочину терористичної спрямованості [4].

У зв’язку з цим В. П. Ємельянов пропонує таке визначення передбачити у складі злочину терористичного акту, тобто розширити ознаки цього складу до ознак видового складу злочинів терористичної спрямованості і викласти диспозицію цього складу злочину у такій редакції: “Терористичний акт, тобто вчинення або погроза вчинення вибуху, підпалу, захоплення заручників, транспортного засобу, підприємства чи установи або інших суспільно небезпечних діянь, що створюють небезпеку для життя чи здоров’я людини або загрозу настання інших тяжких наслідків і спрямовані на залякування населення з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи місцевого самоврядування України, інших держав, міжнародними організаціями, об’єднаннями громадян, фізичними або юридичними особами” [4]. На думку автора, це дозволить усі злочини терористичної спрямованості кваліфікувати за цим складом злочину, а не за різними статтями КК України, за якими можуть кваліфікуватися як ті злочини, котрі мають терористичний характер, так і ті, котрі не мають ніякого відношення до терористичної спрямованості.

Проте, автор на цьому не зупиняється, і відзначає вже аналізовану нами ідею про те, що громадська безпека у разі вчинення терористичних злочинів взагалі і злочинів терористичної спрямованості зокрема, хоча завжди і є об’єктом посягання, але, фактично, не основним, а додатковим. Відтак, основним об’єктом таких складних злочинів як терористичні виступають різноманітні сфери життєдіяльності людей, національні та наднаціональні інститути, посягання на які зумовлюють цілі терористів. Саме тому, на думку науковця, з урахуванням багатооб’єктності терористичних злочинів доцільним буде передбачити їх у новому окремому розділі Особливої частини КК України [6, c. 33-35].

Автор вважає, що це дозволить, по-перше, чітко визначити коло завдань і повноважень органів, які здійснюють боротьбу з тероризмом, по-друге, усунути наявні в чинному КК України недоліки, коли злочини терористичної спрямованості повинні кваліфікуватися за статтями КК України, які передбачають відповідальність не тільки за такі злочини і містяться у різних розділах Особливої частини КК України, по-третє, чітко окреслити межі інших складових антитерористичного законодавства, які охоплюються іншими галузями законодавства [4]. З урахуванням викладеного автор вважає за доцільне склади терористичних злочинів (ст. 258 – 258-5 КК України) вилучити з розділу IX “Злочини проти громадської безпеки” і передбачити їх у новому розділі XXI “Терористичні злочини”.

В той же час, В. П. Ємельянов здійснивши ґрунтовний аналіз термінологічних підходів до закріплення злочинів терористичної спрямованості у міжнародному законодавстві, пропонує замінити термін “терористичний акт”, який використовується у статтях 258-1 – 258-5 КК України, на термін “терористичний злочин”, пояснюючи це тим, що у Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму поряд з поняттям “терористична діяльність” вживається поняття “терористичні злочини”, що, відповідно до положень Конвенції, є тією ж терористичною діяльністю, яка піддана криміналізації. Тому, на думку науковця, в нових статтях закону про кримінальну відповідальність, які встановлюють відповідальність за ті чи інші форми та види терористичних злочинів, не слід використовувати вузьке для українського законодавства поняття “терористичний акт”, оскільки це, по-перше, не відповідає термінології, яка має місце в Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, а по-друге, неминуче породжує додаткові проблеми у кваліфікації злочинів цієї категорії [1].

Друга концепція, яка вже частково нами розглядалася і автором якої є В. Н. Кубальський, полягає у пропозиції виключення з КК України спеціальних складів терористичних злочинів (ст. 258 – 258-5 КК України). Своє обґрунтування ця позиція будує на тому, що цілий ряд дослідників погоджується з тим, що тероризм неможливо співвідносити з будь-яким окремим злочином, а тому викликає сумнів сама доцільність наявності в КК України окремого складу злочину, що передбачає відповідальність за терористичний акт. Крім того, автор підкреслює, що навряд чи викликає сумніви твердження про те, що визначення терористичного акту, яке міститься у частині 1 статті 258 КК України, є далеко не повним, не вичерпує усього спектру терористичних діянь, відображаючи лише спеціальний склад злочину. Відтак, на думку автора, сам по собі терористичний акт може і не супроводжуватися вибухами, підпалами чи іншими подібними діями, і, звичайно, не вичерпується ними [1]

Відтак, на основі дослідження антитерористичного законодавства різних держав у частині, що встановлює, які діяння відносять до терористичних, автор аргументовано визначає, що основним критерієм відмежування терористичних злочинних діянь від нетерористичних виступає наявність терористичних цілей. На думку дослідника, характерним є підхід, за якого вже криміналізоване в законі про кримінальну відповідальність зарубіжних держав діяння кваліфікується як терористичне, якщо воно вчинене з метою досягнення терористичних цілей. Відтак, терористичними можуть кваліфікуватися злочини що передбачені у різних розділах (главах) закону про кримінальну відповідальність зарубіжних держав [5, c. 159].

Зважаючи на вищевикладене, В. Н. Кубальський наголошує на тому, що у цьому плані законодавство України вимагає доопрацювання, а саме визначення категорії терористичних злочинів, тобто таких, що вчиняються в процесі терористичної діяльності. При визначенні змісту такої категорії автор пропонує спиратися на поняття терористичної діяльності, що міститься у статті 1 Закону України “Про боротьбу з тероризмом”.

Крім того, дослідник вважає, що практичний інтерес для вітчизняного законодавця мають також ті положення кримінального законодавства зарубіжних держав, згідно з якими за вчинення загальнокримінальних злочинних діянь, що кваліфікуються як терористичні, передбачаються підвищені розміри санкцій і широко використовується система майнових покарань і обмежень деяких прав [5, c. 159].

Ще однією важливою думкою дослідника, є те, що норми законодавчих актів, які стосуються протидії терористичним злочинам, прийняті зарубіжними державами з огляду на дотримання вимог, пов’язаних із приєднанням цих держав до антитерористичних конвенцій на міжнародному та регіональному рівні. Це відбувається на тлі процесів уніфікації антитерористичного законодавства держав, що означає побудову національного законодавства на основі типових міжнародно-правових норм у цій сфері [5, c. 159].

Відтак, аналізований нами автор та інші прихильники цієї концепції пропонують виділити в КК України певне коло злочинів, які, у разі їх вчинення з терористичною метою, визнаються терористичними злочинами. Під терористичною метою, при такому підході та виходячи з положень ратифікованих Україною міжнародних договорів в антитерористичній сфері, слід розуміти серйозне залякування населення або незаконне спонукання уряду чи міжнародної організації здійснити якусь дію чи утриматися від здійснення її або серйозно дестабілізувати чи зруйнувати основні політичні, конституційні, економічні або соціальні структури країни чи міжнародної організації [1].

Незважаючи на те, що, як вже зазначалося, вказані концепції реформування кримінально-правової відповідальності за вчинення терористичного акту за КК України є, фактично, взаємовиключними, на нашу думку, відповідні зміни до законодавства можна провести враховуючи позитивні ідей обох вищевказаних концепцій. Адже безапеляційне їх введення у такому варіанті, які пропонуються їхніми авторами неминуче призведе до негативних наслідків, що будуть зумовлені ефектом від недоліків таких концепцій загалом.

Зокрема, на нашу думку, значним недоліком останньої названої концепції є те, що вона вносить в закон про кримінальну відповідальність фактично новий інститут кримінального права, і така імплементація навряд буде оцінена позитивно правозастосовувачами. Адже притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчинення терористичного акту буде тягнути за собою ряд проблем та нехарактерних для українського кримінального закону технік оскільки чинний КК України чітко передбачає відповідальність лише за діяння, що прямо передбачені статтями Особливої частини цього кодексу.

З іншого боку, на нашу думку, проблемою першої з аналізованих концепцій є її однобокість та вузький підхід до вирішення проблеми. Адже термінологічна перестановка понять “терористичного акт” на “терористичний злочин” та виділення ряду таких злочинів в окремий розділ Особливої частини КК України не вирішить ряду питань, що виникають при розмежуванні цього злочину із суміжними суспільно небезпечними діяннями. Крім того, при викладенні нової редакції злочину “терористичний акт” В. П. Ємельяновим не було враховано ґрунтовних зауважень О. О. Дудорова та Д. О. Калмикова про те, що вбачається невиправданим встановлення однакового покарання як за власне терористичний акт, так і за погрозу його вчинення [2, c. 181].

Таким чином, вбачається можливим знайти щось середнє між двома вищезазначеними концепціями. Підтверджується це і детальним аналізом їх першоджерел. Відтак, як відзначає В. П. Ємельянов у своєму дисертаційноум дослідженні на цю тему, враховуючи те, що терористичний характер можуть мати багато діянь, а в конкретних складах злочинів власне терористичні ознаки, як правило, не виділені, вбачається за можливе в статті Загальної частині закону про кримінальну відповідальність яка передбачає перелік обставин, що обтяжують відповідальність за вчинення злочину, визнати таким ще й вчинення злочину з терористичним спрямуванням [3].

Вищевикладене дає можливість зробити висновок про те, що терористична мета, або ж терористичне спрямування, може бути притаманне ряду злочинів, які не охоплюються статтями 258 – 258-5 КК України. Проте, радикальні підходи щодо безоглядної імплементації інституційно нових та необґрунтованих на доктринальному рівні української парадигми праворозуміння реформ чинного КК України не зможе вирішити проблему з кваліфікацією терористичних злочинів хоча б з огляду на те, що аналізуючи досвід українського законотворення, реформи такого характеру проводяться протягом багатьох років. А проблема злочинів терористичного спрямування та неможливості їх кваліфікації відповідно до їх реальної суспільної небезпечності є однією з найнагальніших.

З іншого ж боку, виділення терористичних злочинів, у такому вигляді в якому вони наразі існують з незначними термінологічними змінами може вирішити лише загальнотеоретичні проблеми віднесення терористичних злочинів до злочинів проти громадської безпеки. Проте, таке покращення не стосуватиметься практичного застосування даних статей закону про кримінальну відповідальність. А таке реформування необхідне з огляду на два ключових фактори. Перший – це постійне (і часто помилкове, тобто таке, що не відповідає фактичній кваліфікації скоєного з погляду кримінального права) визначення засобами масової інформації та пересічними громадянами протиправної діяльності, що здійснюється в рамках бойових дій представниками, так званих, Донецької та Луганської Народних Республік, терористичними актами. Другий – це фактична відсутність судових рішень, які б кваліфікували вищевказані дії саме за статтею 258 КК України.

Висновки. Зважаючи на вищевикладене, вважаємо, що реальні зміни у КК України у короткостроковій перспективі потрібно проводити у напрямку закріплення в ст. 67 КК України (“Обставини які обтяжують покарання”) пункту 14 наступного змісту: “вчинення злочину спрямованого на залякування невизначеного кола осіб з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій фізичними чи юридичними особами, державою чи міжнародною організацією”.

Частину 2 вказаної статті необхідно викласти у наступній редакції: “Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, 14 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку”.

Крім того, необхідно змінити диспозицію частини 1 статті 258 КК України та викласти її у такій редакції: “Умисне вчинення діяння, що створює небезпеку для життя чи здоров’я людини або загрозу настання інших тяжких наслідків і спрямоване на залякування невизначеного кола осіб з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій фізичними чи юридичними особами, державою чи міжнародною організацією”. Частини 2, 3 та 4 статті 258 КК України перейменувати на частини 3, 4 та 5 відповідно. Доповнити вказану статтю частиною 2 у наступній редакції: “Погроза вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті”.

Крім того, потрібно доповнити вказану статтю Приміткою 1 наступного змісту: “Значною майновою шкодою у частині 3 цієї статті визнається розмір суми грошей, вартість майна чи вигод майнового характеру, що перевищує тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”. Також, вбачаємо за доцільне з тексту частини 2 статті 22 КК України виключити слова “терористичний акт (стаття 258)”, таким чином встановивши загальний вік кримінальної відповідальності за вчинення цього злочину.

Список використаних джерел:

1. Державна політика протидії тероризму: пріоритети та шляхи реалізації: збірник матеріалів “круглого столу” / за ред. М. Г. Гуцало. – К.: НІСД, 2011. – 120 с.
2. Дудоров О. О. Злочини про громадської безпеки, безпеки виробництва, безпеки руху та експлуатації транспорту: особливості кваліфікації / О. О. Дудоров // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2014. – № 1. – С. 176-189.
3. Емельянов В. П. Уголовная ответственность за терроризм и преступления с признаками терроризирования : автореф. дис. на соискание уч. степени докт. юрид. наук : спец. 12.00.08 / В. П. Емельянов. – М., 2001. – 36 с.
4. Ємельянов В. П. Антитерористичне законодавство України: стан та шляхи вдосконалення / В. П. Ємельянов // : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vkhnuvs/2011_53/53/18.pdf.
5. Кубальський В. Н. Протидія терористичним злочинам за законодавством інших держав / В. Н. Кубальський // Часопис Київського університету права. – 2006. – № 3. – С. 154-160.
6. Проблеми систематизації та комплексного розвитку антитерористичного законодавства України: монографія / [В. С. Зеленецький, В. П. Ємельянов, В. Я. Настюк та ін.] ; за ред. В. С. Зеленецького, В. П. Ємельянова. – Х.: Право, 2008. – 180 с.

Ключові слова: межі покарання, санкція, правова норма, кримінальна відповідальність, злочин, суддівський розсуд, типова санкція.

Annotation. This article is dedicated to investigation the problem of punishment within the limits laid down in the relevant article of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine, which includes responsibility for the crime as general principles of appointment punishment. The article analyzes the optimal definition of “sanction”, its relationship with the concept of “punishment” principles application sanctions, disadvantages inherent sanction of articles of the Criminal Code of Ukraine. Also the place limits judicial discretion in sentencing, offered his theory of ordering was a purpose of research.

Key words: punishment scope, sanction, the rule of law, criminal liability, crime, judicial discretion, typical sanction.

Формування правової держави вимагає дотримання ідеї “закон понад усе”. У законах мають виражатися суспільні відносини, що об’єктивно складаються, тенденції їх розвитку та самооновлення, їх самоорганізаційний потенціал. А у Кримінальному кодексі України (далі – КК України) як кодифікованому законодавчому акті мають виражатися ідеї гуманного, справедливого покарання “у межах”. Але постає запитання − покарання у яких межах: установлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин чи у межах суддівського розсуду, не завжди обмеженого законом, не завжди справедливого? Це запитання є актуальним, оскільки оптимальні межі санкцій кримінального закону зумовлюють ефективність кримінально-правового впливу на обвинувачених. Крім того, не існує однозначного тлумачення поняття “санкція”, воно не закріплено на законодавчому рівні, а види і система покарання застосовуються не у ієрархічній послідовності, що, в деяких випадках, є причиною призначення несправедливого покарання.

Сьогодні існує досить значна кількість вітчизняних та зарубіжних наукових досліджень даної тематики. Значну увагу питанням призначення покарання у кримінальному праві, дослідженню санкції як кримінально-правової категорії приділяли такі науковці як М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, Т. А. Денисова, О. О. Книженко, М. Й. Коржанський, М. В. Кудрявцев, А. С. Макаренко, А. А. Музика, В. О. Навроцький, Н. А. Орловська, А. І. Перепелиця, В. В. Полтавець, В. Я. Тацій, В. О. Туляков, В. І. Тютюгін, А. М. Ященко та ін.

Санкція (з лат. sanctio – “найсуворіша постанова”) – частина норми права, яка в разі невиконання норми визначає заходи державного впливу, головним чином у формі примусу [1, С. 434]; міра відповідальності за порушення диспозиції; найважливіший засіб соціального контролю [2, С. 199]; заходи впливу, покарання за порушення закону [3, С. 54]. Різноманітні визначення поняття “санкція” напрацьовані наукою кримінального права. Г. М. Ветрова, зазначає, що санкція – це правовий засіб забезпечення виконання юридичних обов’язків та охорони суб’єктивних прав від можливих порушень [4, С. 47]. А. О. Пінаєв визначає санкцію як частину статті кримінального закону, яка містить вказівки на вид і розмір покарання [5, С. 23]. О. Е. Лейст називає санкцією правової норми нормативне визначення примусових заходів, які застосовуються в разі правопорушення й містять його підсумкову правову оцінку [6, С. 7]. І. Я. Козаченко розглядає санкцію як закріплену кримінальним законом форму відповідальності, яка виражає міру кримінального покарання, передбаченого за вчинення злочину [7, С. 75]. А. П. Козлов дає розгорнуте визначення кримінально-правової санкції як частини кримінально-правової норми, яка має державно-примусовий якісно-кількісний характер і являє собою формально визначену об’єктивно-суб’єктивну модель заходів кримінально-правового впливу, що застосовуються до осіб, які вчинили злочин [8, С. 17]. Очевидно, що санкція є змістом існування кримінального права як публічної галузі.

Попри це, якщо вважати, що санкція кримінально-правової норми Особливої частини КК України є межею покарання або рівнозначна поняттю “покарання”, то таке твердження, уявляється, є необґрунтованим. Варто погодитися з Т. А. Денисовою, що санкція є необхідним елементом кримінально-правової норми у статті Особливої частини КК України. Зміст санкції полягає у встановленні моделі кримінального покарання за діяння, яке передбачено в диспозиції з урахуванням особистості злочинця [9, С. 85]. Н. А. Ниркова розширює межі поняття кримінально-правової санкції, звертаючи увагу на те, що усі регламентовані в кримінальному законодавстві заходи державного реагування щодо осіб, винних у вчиненні злочину, називають заходами кримінально-правового впливу, кримінально-правового реагування або кримінально-правового примусу. До санкцій кримінально-правових норм відносить усі ті нормативні положення Загальної та Особливої частин кримінального законодавства, в яких передбачаються примусові заходи (впливу, реагування) стосовно осіб, які вчинили злочин певного виду. Наголошується також на тому, що суд, крім покарання, має у своєму арсеналі й інші заходи впливу: примусові заходи виховного характеру щодо неповнолітніх, призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, звільнення від кримінальної відповідальності й покарання тощо [10, С. 17].

Вимога п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України про те, що суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, означає, що за загальним правилом суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачений у санкції статті Особливої час­тини КК України, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлені для цього покарання у санкції [11, С. 363]. Виходячи з формулювання п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України, то під “межею” у призначенні покарання розуміється вид покарання та строк, розмір (обсяг) міри відповідальності обвинуваченого, тобто санкція статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

Проте санкція статті Особливої частини КК України не може дати вичерпного уявлення про межі покарання, яке може бути призначене судом, оскільки:

1) у багатьох санкціях не вказується мінімальна межа покарання;

2) не враховується можливість призначення додаткових покарань, не передбачених у санкціях;

3) у санкції не передбачається можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, крім спеціальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності;

4) у санкції не передбачаються обмеження щодо застосування окремих видів покарання: довічного позбавлення волі, арешту, виправних робіт тощо. У всіх цих випадках межі, у яких суд може призначити покарання, визначаються за допомогою норм Загальної частини КК України [12, С. 62-63]. Це видається зрозумілим, тому що загальні правила призначення покарання враховуються сукупно.

Суди повинні враховувати принципи побудови системи покарань, оскільки зміст системи покарань визначають законодавчу основу, принципи і порядок призначення конкретного виду й розміру покарання у межах санкції. Верховний Суд України постановив, коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. У разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку [13]. Уявляється, що види і зміст санкцій, установлених чинним КК України, є не менш важливими у питанні про призначення покарання. М. І. Бажанов виділяє відносно-визначені та альтерна­тивні санкції, які використовуються у КК України. Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі. Розрізняють два види відносно-визначених санкцій: 1) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк “від” і “до”). У цьому разі в законі перед­бачено нижчу та вищу межі певного покарання; 2) з максимумом покарання (на строк “до”). Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або кілька видів основних покарань, з яких суд вибирає лише одне. В КК України значна частина санкцій є альтернативними [11, С. 363].

Відносно-визначені та альтернативні санкції у чинному КК України передбачають місце для суддівського розсуду при призначенні покарання. Деякі вчені вбачають у цьому позитив, а деякі – негатив. Це пояснюється наявністю суб’єктивізму суддів при обранні міри покарання обвинуваченому. Так, Т. Г. Понятковська вважає, що проблема звуження суддівського розсуду зводиться до пошуку оптимального співвідношення зв’язаності правозастосувача жорсткими рамками, установленими в законі, зі свободою його оцінки і вибору заходів кримінально-правового характеру [14, С. 153]. На думку О. Б. Сахарова, тенденція до розширення суддівського розсуду при призначенні покарання, по-перше, не відповідає історичній перспективі поступового скорочення злочинності і звуження сфери застосування кримінальної репресії; по-друге, суперечить важливому принципу кримінальної політики, оскільки неминуче ослаблює авторитет закону, а разом із тим і авторитет самого судового рішення. По-третє, широкий простір суддівського розсуду при призначенні покарання з точки зору законодавчої техніки є результатом нечіткості визначення складів злочинів [15, С. 81].

Протилежну думку висловлює Т. А. Денисова і зазначає, що законодавець використовує в чинному кримінальному законодавстві відносно-визначені й альтернативні санкції для диференціації відповідальності та індивідуалізації покарання, враховуючи саме особу винного, в іншому випадку переважали б абсолютно визначені санкції [9, С. 86]. Ще у Руській Правді були визначені імперативні норми у частині санкцій. Наприклад, у Короткій редакції Руської Правди передбачалося “Якщо уб’ють огнищанина навмисно, то [убивця] платить 80 гривен, а люди можуть не допомагати йому у виплаті. А за убивство княжого під’їзного платити 80 гривен” [16, С. 139]. Навпаки було у Литовському Статуті 1529 р., де кримінальні норми Статуту не охоплювали всіх видів покарань, тому феодал, який здійснював правосуддя над залежним населенням, міг застосовувати покарання, не передбачені законом або навіть звичаєвим правом [17, С. 109]. Але все-таки найбільше нам імпонує думка про упорядкування суддівського розсуду. Тут, уявляється, варто скористатися досвідом США, де існує підхід, коли положення законодавства зазделегідь передбачають вид та розмір покарання, що відповідають тяжкості вчиненого злочину та характеристиці особи винного [18, С. 12]. При призначенні покарання у США ступінь тяжкості діяння визначається на основі вихідного рівня злочину, установленого у Шкалі кримінальних покарань, з урахуванням специфічних характеристик (обтяжуючих або пом’якшуючих обставин) і коректувань, які застосовуються у конкретному випадку. Місце перетину графи з вказівкою остаточно розрахованого ступеня тяжкості злочину і графи з категорією судимості у шкалі визначає строк покарання. Також у США діє Комісія з призначення покарань, яка сприяє уніфікації судової діяльності, долає імовірні зловживання з боку суддівського корпусу та впливає на те, щоб покарання призначалось у більш-менш єдиних межах, без широких амплітуд коливання щодо видів і розмірів [19, С.272-273].

Ще одним варіантом упорядкування суддівського розсуду теорія кримінального права пропонує запровадження так званих типових санкцій. Типова санкція – це формалізований критерій класифікації злочинів, який виражає у стислій і концентрованій формі тяжкість злочинів певного виду через вид і розмір покарання [20, С. 32-33]. Н. А. Орловська зазначає, що з однієї точки зору санкція виступає категоріальним феноменом, тобто чітко фіксує граничні межі, принаймні, найбільш суворого виду основного покарання, яке відповідає характеру і ступеню суспільної небезпечності групи злочинів; з іншої точки зору типова санкція зближується з основним із аспектів поняття медіани санкції [21, C. 212]. З цього випливає, що є два види типових санкцій: ті, в яких визначено категорії злочинів і граничні розміри покарань (мінімальна і максимальна межа або лише максимальна межа) у Загальній частині, а в Особливій частині визначається, що діяння належить до тієї чи іншої категорії злочинів (Модельний КК країн Співдружності Незалежних Держав); які являють собою серединну частину санкції за конкретний злочин або закріплення багатоступеневої системи санкцій із градуюванням самого покарання (Іспанія, Сан-Марино). Другий варіант типових санкцій виражає, наприклад, ст. 150 КК Сан-Марино (вбивство), яка передбачає покарання у виді тюремного ув’язнення сьомого ступеня і позбавлення виборчих і політичних прав четвертого ступеня [22, С. 218-219].

Аналіз санкцій статей Особливої частини КК України дозволяє виявити неточності, розбіжності, деструктивні положення при призначенні покарання. Серед недоліків, властивих санкціям статей КК України, В. В. Полтавець, виділяє такі:

1) у деяких випадках законодавець по-різному формулює певний вид покарання в різних статтях і навіть різних частинах однієї статті, що призводить до плутанини;

2) спостерігається певна непослідовність при визначенні покарань, тобто відступ від загального правила щодо побудови санкцій, згідно з яким покарання розміщуються від менш суворого до більш суворого;

3) видається суперечливим визначення меж санкцій певних статей Особливої частини КК України без урахування порядку й особливостей призначення певних видів кримінальних покарань;

4) уявляється недоцільним при визначенні меж певних видів покарань у санкціях статей КК України зазначати мінімальні межі, які встановлюються у Загальній частині для цього виду покарання, тому що це не відповідає принципу нормативної економії;

5) є необґрунтованим недотримання при конструюванні деяких санкцій загальнообов’язкового правила про допустиме співвідношення визначених у санкції основних і додаткових покарань, згідно з яким основне покарання завжди має бути більш суворим, ніж приєднане до нього додаткове;

6) при конструюванні санкції не завжди беруться до уваги характер і ступінь суспільної небезпечності передбаченого у диспозиції статті злочину, а також особливості можливого суб’єкта злочину, що негативним чином позначається на судовій практиці;

7) як уявляється, правильна побудова санкції у кожному конкретному випадку передбачає врахування вже наявних санкцій і ступеня тяжкості самого злочину та типових особливостей особи винного [12, С. 73-82].

Уявляється, п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України слід викласти у такій редакції “у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53, статтею 69 цього Кодексу”. Це пояснюється тим, що ст. 69 КК України передбачає можливість призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК України, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного у санкції статті Особливої частини КК України [23]. Хоча зазначене положення повинно враховуватися при призначенні покарання у силу дії п. 2 ч. 1 ст. 65 КК України, але, водночас, суперечить чинному формулюванню п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України.

Висновок. Санкцією є правовий засіб, передбачений законом про кримінальну відповідальність, який виражається у формі покарання і примусово застосовується до особи, яка у передбаченому законом порядку визнана винною у вчинені злочину. Призначаючи покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, суд повинен враховувати ряд особливостей: природу санкцій кримінально-правової норми, систему й розміри покарань, норми Загальної частини КК України. До того ж, оцінка судової практики і зарубіжного досвіду, свідчить про потребу сформувати правила упорядкування суддівського розсуду, що допоможе оновити систему обрання судом заходів впливу щодо обвинуваченого.

Список використаних джерел:

1. Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гінжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський та ін. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
2. Юридична енциклопедія / НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького / За ред. Ю. С. Шемшученко. − К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. – Т. 6. – 768 с.
3. Словник української мови: в 11 томах / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. − К.: Наукова думка, 1978.− Т. 9. – 978 с.
4. Ветрова Г. Н. Санкции в судебном праве / Г. Н. Ветрова. – М. : Наука, 1991. – 160 с.
5. Пинаев А. А. Курс лекций по Общей части уголовного права / А. А. Пиняев. – Х., 2002. – Кн. 2: О наказании. – 664 с.
6. Лейст О. Э. Санкции в советском праве / О. Э. Лейст. – М. : Госюриздат, 1962. – 240 с.
7. Козаченко И. Я. Санкции за преступления против жизни и здоровья: обусловленность, структура, функции, виды / И. Я. Козаченко. – Т. : Издательство Томского университета, 1987. – 231 с.
8. Козлов А. П. Уголовно-правовые санкции (проблемы построения, классификации и измерения) / А. П. Козлов. – К.: Издательство Красноярского университета, 1989. – 169 с.
9. Денисова Т. А. Поняття кримінально-правової санкції / Т. А. Денисова // Право та державне управління : зб. наук. пр. / Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2011. − № 1. − С. 81-86.
10. Ныркова Н. А. Уголовно-правовые санкции за приступления различной степени тяжести: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Н. А. Ныркова. – СПб., 1991. – 179 с.
11. Кримінальне право. Загальна частина: Підручник / [М. І. Бажанов, В. В. Сташис, В. Я. Тацій та ін.]; за ред. М. І. Бажанова. – К.-Х. : ЮрІнком Інтер – Право, 2001. – 544 с.
12. Полтавець В. В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним правом України : монографія / В. В. Полтавець. – Л. : РВВ ЛАВС, 2005. – 230 с.
13. Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. : [Електронний ресурс] / Верховний Суд України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-03.
14. Понятковская Т. Г. Уголовно-правовие значения судейського усмотрения при назначении наказания / Т. Г. Понятковская // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць / редкол. С. В. Ківалов (ред.) та ін. – О. : Юридична література, 2010. – Вип. 54. – С. 152-156.
15. Сахаров А. Б. Перспективы развития советского уголовного права / А. Б. Сахаров // Сов. государство и право. – 1983. − № 7. – С. 79-87.
16. 16. Руська Правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій / За ред. С. В. Юшкова / Українська Академія Наук Інститут історії матеріальної культури. – К. : Видавництво Української Академії Наук, 1935. – РедакціяIV.– 137-144 с.
17. Статут Великого князівства Литовського 1529 р. / С. В. Ківалов, П. П. Музиченко // Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. – О., 2002. – Т.1. – 464 с.
18. Полянський Є. Ю. Призначення покарання за кримінальним правом США: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Є. Ю. Полянський. – О., 2007. – 17 с.
19. Савченко А. В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки: комплексне порівняльно-правове дослідження: монографія / А. В. Савченко. – К. : КНТ, 2007. – 616 с.
20. Кадников Н. Г. Категории преступлений и проблемы уголовной ответственности: учеб. пособие / Н. Г. Кадников. – М. : Книжный мир, 2005. – 83 с.
21. Орловська Н. А. Уголовно-правовые санкции: проблемы определения, классификации и функционального анализа: монография / Н. А. Орловская. – О. : Юридична література, 2010. – 296 с.
22. Туляков В. О., Макаренко А. С. Призначення покарання / В. О. Туляков, А. С. Макаренко // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2013. − № 1 (1). – С. 208-227.
23. Кримінальний кодекс України: [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. − Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

Sabotage notion definition and its typological subdivision issues have been studied in this article. New forms of sabotage acts committed in contemporary circumstances classification has been attempted.

Ключові слова: кримінальне право України, диверсія, злочин, диверсійно-терористична діяльність, громадська безпека, диверсійний акт, диверсант, тероризм

Постановка проблеми. Злочини проти основ національної безпеки – найбільш тяжкі злочини, відомі кримінальному законодавству. Шкоду, яку вони можуть заподіяти, не можна недооцінювати. Державна зрада, шпигунство, диверсія, можуть спричинити знищення об’єктів, що мають важливе економічне і військове значення, дезорганізацію роботи державних або громадських організацій, і що найголовніше – до загибелі великої кількості людей. Безпосередньо диверсійні акти заподіюють державі не тільки серйозний матеріальний збиток але і негативно впливають на психологічний стан населення, можуть викликати паніку та інші негативні явища. У сучасних умовах, з урахуванням створення нових засобів масового ураження величезної руйнівної сили, хімічної і бактеріологічної зброї великої потужності, небезпека диверсії ще більше зростає. Тому відповідні органи держави спрямовують свої зусилля на попередження диверсії ще на ранніх стадіях здійснення цього злочину. На жаль, рамки статті 113 КК України не дозволяють здійснити більш детальний аналіз сучасних форм та видів диверсійної діяльності залежно від способів та засобів її здійснення. Тому наше наукове дослідження буде спрямоване саме на вивчення нових форм диверсійних актів в умовах сучасності.

 Аналіз останніх досліджень та публікацій. Диверсія та основні форми її здійснення стали центральним об’єктом наукових досліджень Г. В. Епура, С. В. Коваленка, В. Ф. Антипенка. Вагомий внесок у вивчення даного питання зробили Б. Романюк, В. Ємельянов, Г. В. Андрусів, О. Ф. Бантишев та інші.

 Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у визначенні такого поняття як диверсія а також здійсненні класифікації нових форм диверсійних актів у сучасних умовах. Це зумовлює виконання наступних завдань: проаналізувати сукупність ознак, характерних рис та істотних особливостей, що визначають сутність поняття «диверсія»; здійснити умовну класифікацію диверсійних актів залежно від засобів та способів їх здійснення у сучасних умовах.

 Вітчизняний законодавець у ст. 113 КК України визначив, що під диверсією розуміють вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій [1]. Дещо інакше цей злочин визначений у Зведенні законів США де під диверсією розуміється умисне, політично мотивоване насильство, що вчиняється проти сто­рони, яка не воює, наднаціональними групами або таємними агентами з метою впливу на громадськість. Саме таке означення використовує у своїх звітах Держдепартамент США. У свою чергу, його структурний орган, Бюро по боротьбі з диверсіями, під диверсією розуміє «… погрозу застосування або застосування насильства в політичних цілях окремими особами або групами, які діють або в підтримку, або проти встановленої урядової влади, коли призначення таких дій полягає у тому, щоб потрясти, приголомшити або залякати обрану групу, більш ширшу ніж безпосередні жертви» [6, с. 25]. Варто зазначити, що ряд науковців у галузі кримінального права неодноразово намагалися визначити сутність такого антисоціального явища як диверсія. На наш погляд, заслуговує на увагу думка Литвака О. М. про те, що під сутністю цього злочинного діяння слід розуміти сукупність ознак, характерних рис та істотних особливостей, які притаманні диверсії як воєнно-політичній та правовій категорії, що складають її внутрішній зміст.  Власне саме цей факт і дає можливість розглядати диверсію, як злочин, який перш за все, спрямований на ослаблення держави та спричинення великої шкоди її економічній системі [9, с. 147].

Незважаючи на досить незначну частку у загальному масиві суспільно небезпечних діянь, величезна потенційна небезпека диверсії обумовлена тим, що навіть одиничний диверсійний акт може завдати серйозної шкоди економіці нашої  держави, сповільнити темпи будівництва та введення в експлуатацію окремих підприємств, порушити ритмічність роботи тієї чи іншої галузі народного господарства. Крім того, потрібно мати на увазі, що такого роду злочинними акціями заподіюється також серйозна морально-політична шкода [3, с. 3].

Поділ диверсійних актів на форми, як і будь-яка інша класифікація, носить у певній мірі умовний характер. Але виокремлення конкретних ознак тих чи інших форм диверсії є необхідним для надання більшої цілеспрямованості та систематизації правотворчої діяльності у цій сфері.

Найбільшу небезпеку з точки зору деяких науковців являють собою наступні форми диверсії: фінансування диверсійно-терористичної діяльності; використання в диверсійних цілях вибухових пристроїв, зброї (у тому числі біологічної, хімічної, радіаційної); використання інформації, яка містить державну таємницю; залучення у диверсійну діяльність громадян та організацій, так зване вербування агентів, створення агентурних мереж; використання комерційних, суспільних та релігійних організацій; провокація воєнних, релігійних, міжетнічних конфліктів; використання службового, суспільного становища або посадових повноважень; використання засобів масової інформації, у тому числі Інтернет, спеціальної літератури тощо.

Наведений список не є вичерпним. Окрім цього варто зазначити, що головною метою диверсійного акту за діючим законодавством є навмисне послаблення того чи іншого елементу безпеки чи обороноздатності держави. Однак, мета диверсії, на переконання більшості науковців, не обмежується вказаними в законі об’єктами.

Деякі вчені пропонують класифікувати диверсію на: еко­номічну; політичну; ідеологічну; диверсії що спрямовані на розпалення національної та релігійної ворожнечі, на порушення територіальної цілісності держави; кібердиверсію (наприклад, хакерські атаки на сайти органів державної влади) та ін. Тепер спробуємо більш детально  розглянути кожен із вищезазначених видів диверсійних актів.

Характеризуючи економічну диверсію, варто звернути увагу на такі її особливості. Основна мета даного виду диверсії – отримання вигоди у результаті привласнення економічних ресурсів з порушенням принципу еквівалентності, при цьому не виключений повний контроль над економічними ресурсами регіону або держави. Характер такого роду злочинів є схованим для суспільства. Об’єктом посягань, у даному випадку, являється економіка держави в цілому, окремі сектори економіки, групи громадян та організацій. Окрім цього спостерігається й істотна шкода, заподіяна економічним інтересам держави та суспільства. Такій диверсії притаманний неочевидний і що досить небезпечно, неодноразовий, систематичний та тривалий характер, коли досить таки складно встановити організаторів, виконавців, пособників злочину та міру їх персональної відповідальності. Важливо враховувати, що диверсійні операції, як правило, ретельно сплановані а участь пособників може бути як пряма, так і непряма.

Починаючи із середини XX століття тероризм та диверсія стали політичною стратегією не тільки екстремістських організацій, але й окремих державних діячів чи угруповань. Значно активізували свою діяль­ність і неофашистські угрупування. Неофашистські об’єднання все частіше влаштовували погроми у штаб-квартирах прогресивних організацій та вбивали їх лідерів. За фактичної нездатності урядів вжити адекватних заходів диверсійно-терористичні дії досягли значних масштабів не тільки в країнах, що розвиваються, але і в державах, що претендують на світове лідерство [8, с. 17].

Одним із прикладів ідеологічної диверсії може бути діяльність радіос­танції «Голос Америки», яка за часів Радянського Союзу розпо­всюджувала недостовірні відомості, проводила антирадянську пропаганду і можна впевнено сказати, що згодом вона все-таки досягла поставленої мети [4, с. 6]. Ще одним, досить яскравим і очевидним прикладом ідеологічної диверсії являється сайт агентства «Кавказ-центр» у мережі Інтернет. Підтвердженням цьому послугував  текст повідомлення, що розміщувалося  у розділі «Сотрудничество». «Независимое международное исламское агентство «Кавказ-центр» приглашает к сотрудничеству журналистов и политичес­ких обозревателей. Для того, чтобы стать постоянным автором публикаций на сайте KavkazCenter.com необходимо прислать в нашу редакцию авторский материал по любой из следующих тем – «Война на Кавказе», «Ичкерия», «Перспективы развития ситуации на Кавказе», «Дагестан», «Ситуация в Закавказских странах», «Российская тематика – Кремль, Путин, олигархи, сво­бода слова, борьба за власть, перспективы Путина, российская армия, спецслужбы и др.», «Ближний Восток», «Исламский мир», «Афганістан», «Политика США», «Ситуация и перспективы в Центральной Азии», «или на любую свободную политическую тему, затрагивающую важные аспекты жизни современного мира»[10]. У даній ситуації наявність ознак ідеологічної диверсії не викликає сум­нівів. Міжнародне ісламське агентство проводить цілеспрямовану акцію, яка порочить російську державу, та здійснює відкритий найм журналістів та політичних оглядачів для здійснення зло­чинних дій інформаційного характеру проти Росії.

Особливим видом диверсії, який з’явився відносно недавно, є так звана  кібердиверсія (диверсія, що має відношення до комп’ютерів та комп’ютерних мереж). Швидкий розвиток Інтернету відкрив широкий спектр можливостей як у сфері пропаганди, так і безпосередньо у сфері озброєної боротьби. Способи здійснення комп’ютерних злочинів доцільно підрозділяти на три групи: 1) способи безпосереднього доступу до комп’ютерної інформації; 2) способи віддаленого доступу до комп’ютерної інформації; 3) способи розповсюдження технічних носіїв інформації, які вміщують у собі шкідливі програми для ЕОМ.

Значна частина диверсій спрямована не тільки на підрив економіки та воєнної безпеки держави, але і на розпалення національної та релі­гійної ворожнечі та інші небезпечні цілі. Диверсійна діяльність може бути спрямована на порушення територіальної цілісності держави та дестабілізацію політичної ситуації у ній. Різні ознаки такого явища спостерігаються на даний час на те­риторії Чеченської Республіки.

Таким чином, диверсія може переслідувати цілі, досягнення яких потребує  значного проміжку часу та які включають в себе не тільки одиничні, але і масові, неодноразові, систематичні акції. І річ тут не лише у тому, що диверсія як феномен є породженням різних суспільних процесів, небезпечних для життя окремих особистостей, груп людей та цілих держав, але, головним чином, у тому, що поступово він стає некерованим і виходить з-під контролю навіть тих, хто використовує його для досягнення своїх політичних цілей [2, с. 79].

Так, на нашу думку, акції, що проведені 11 вересня в США можна віднести до диверсійних. Спеціалісти у питаннях антитерору коментують ці дії наступним чином. При проведенні теракту його організатор, як правило, бере на себе відповідальність та, погрожуючи повторенням акції, пропонує свої вимоги. У випадку зі знищенням Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку та атаки на Пентагон таку відпо­відальність ніхто на себе не брав. Тільки через два з половиною місяці у цьому «зізнався» усім відомий керівник екстремістської ісламської організації. Для підготовки акції такого масштабу необхідна велика кіль­кість людей та часу (на думку експертів) – не менше року. При таких строках та кількості діючих осіб уникнути витоку інформації про підготовку практично неможливо. Можна з повною впевненістю стверджувати, що ні одна з існуючих  у світі відомих терористичних організацій на це не здатна. На думку багатьох експертів, таке під силу лише спецслужбі великої держави з по­тужною економікою. У більшості випадків, диверсії проводяться силами особливого призначення однієї держави проти другої тільки під час війни або в період підготовки до неї. Одразу ж після теракту 11 вересня Америка розпочала підготовку до війни, заявивши, що США самі визначать держав-пособників терористів, з якими необхідно розрахуватися. Так, після цих подій зазнало серйозних змін і законодавство США. Через два місяці після цієї трагедії Президент США видав Указ (President Issues Military Order) «Про затримання, поводження та розгляд справ щодо негромадян в ході війни з тероризмом» від 13 листопада 2001 р. відповідно до якого у боротьбі з тероризмом та диверсіями дозволено використання збройних сил США в про­цесі переслідування і встановлення особи і тих, хто за ними стоїть. З метою захисту громадян від міжнародних диверсантів останніх необхідно розшукувати та арештовувати навіть за кордоном і судити за насильницькі злочини «за законами воєнного часу у військових трибуналах. Згідно з іншим Указом, міністр оборони має видати відповідні інструкції та накази щодо роботи військових комісій по розгляду справ міжнародних диверсантів. При цьому інструкції міністра оборони повинні містити правила проведення розгляду кримі­нальних справ у цих комісіях, у тому числі досудові, судові та позасудові процедури, способи доказування вини підсудного, видачі процесуальних документів, кваліфікаційні вимоги до обвинувачів і захисників. Правила повинні забезпечувати розгляд справ у будь-який час і в будь-якому місці, допускаючи при цьому широке коло доказів, які мають доказову цінність з точки зору розумної людини. Матеріали розгляду справ у комісіях разом з вироком направля­ються для перевірки та остаточного вирішення Президенту США або за його приписом міністру оборони [5, с. 16]. Цей Указ встановив виключну юрисдикцію військових трибу­налів (в особі військових комісій) щодо злочинів, вчинених міжнародними диверсантами, які не є громадянами США.

Зазначені факти, дають можливість виділити  нову форму диверсійно-терористичної діяльності – державну. Така форма має місце у тих випадках, коли одна держава використовуючи свою збройну перевагу або ж економічний потенціал над іншими державами, керуючись усілякими причинами, здійснює фактичну збройну агресію проти інших держав з метою вирішення власних геополітичних, економічних або інших проблем.

Однак тут не варто забувати і про такий важливий момент, як відмежування тероризму від диверсії. Головним чином воно відбувається за наступними критеріями:

1. Диверсія об’єктивно виражається лише у скоєнні вибухів, підпалів та інших загальнонебезпечних діянь, а тероризм подібними діяннями не вичерпується і включає у себе також погрозу ними,  а якщо розглядати тероризм в більш широкому значенні, то сюди можна віднести і інші насильницькі діяння (вбивства, викрадення людей та ін.) і погрози їх скоєння;

2. При скоєнні диверсій дії винних направлені саме на спричинення тієї чи іншої шкоди (руйнування чи пошкодження підприємств, будівель, споруд, об’єктів життєзабезпечення та ін.), а дії при скоєнні тероризму – на залякування населення або його частини, створення і підтримки атмосфери страху;

3. Метою диверсійних актів є ослаблення держави, підрив її економічної безпеки і обороноздатності, дестабілізація діяльності державних органів або суспільно-політичної обстановки, тоді як метою терактів є вплив на прийняття певного рішення або відмова від нього [7, с. 278].

Висновки. Отже, дане наукове дослідження показало, що ст. 113 (Диверсія) КК України, в основному враховує особливості сучасного розвитку нашої держави. Сутність диверсії, загалом, розкривається у диспозиції  самої статті і являє собою сукупність ознак, характерних рис та істотних особливостей, які притаманні диверсії як воєнно-політичній та правовій категорії, що складають її внутрішній зміст. На сьогоднішній день поділ диверсійних актів в залежності від способів, засобів і форм їх здійснення існує, хоча, звичайно, він є дещо умовним. Відтак, науковцями була запропонована класифікація диверсії на: еко­номічну; політичну; ідеологічну; диверсію, що спрямована на розпалення національної та релігійної ворожнечі, на порушення територіальної цілісності держави; кібердиверсію. Проте акції антисоціальної спрямованості, враховуючи «терористичну війну», які сьогодні охопили майже третину світу, дають можливість виділити ще одну, у певному відношенні, нову форму диверсійно-терористичної діяльності – державну. Таким чином кримінально-правова норма, що передбачає відповідальність за диверсію, відповідає положенням сучасної науки кримінального права і має за мету охорону інтересів національної безпеки України. Однак деякі положення вимагають додаткової наукової розробки та обґрунтування.

 Список використаних джерел:

1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

2. Андрусів Г. В. Відповідальність за особливо небезпечні злочини проти держави  / Г. В. Андрусів, О. Ф. Бантишев, Б. М. Діденко. – К., 1994. –  156 с.

3. Бантышев А. Ф. Уголовная ответственность за особо опасные преступления против государства (основы квалификации): [монографія] / А. Ф. Бантышев. – К, 2000. – 313 с.

4. Белов А. В. Диверсия без динамита / А. В. Белов, А. Д. Шилкин. – М: Политиздат, 1986. – 183 с.

5. Боботов С. В. Введение в правовую систему США / С. В. Боботов, И. Ю. Жигачев. – М: НОРМА, 1997. – 297 с.

6. Власихин В. А. Новый закон США о борьбе с терроризмом и Билль о правах / В. А. Власихин  // США. Канада. Экономика. Политика. Культура. – 2002. – № 4. – С. 25-105.

7. Емельянов В. П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование / В. П. Емельянов. – М. : Юрид. центр «Пресс», 2002. – 291 с.

8. Кондрат Л. Ю. Тероризм: сучасний стан та міжнародний досвід боротьби / Л. Ю. Кондрат, Б. В. Романюк. – К: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. – 257 с.

9. Литвак О. М. Держава і злочинність / О. М. Литвак. – К.: Атіка, 2004. – 302 с.

10. Сотрудничество:[Електронний ресурс] / Офіційний сайт агентства «Кавказ-центр».  – Режим доступу: http://www.kavkazcenter.com/russ/sotrud/.

Стан дослідження. Дослідження інститутів кримінального процесуального права є поширеним явищем серед науковців. Проблемам інституту засудженого приділили увагу такі вчені, як С.А. Альберт, Т.В. Варфоломієва, М.М. Видря, Ю.М. Грошевий, М.В. Джига, В.С. Зеленецький, А.Д. Кобліков, Л.Д. Кокорєв, В.М. Корнуков, Є.Ф. Куцова, О.М. Ларін, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, Л.М. Москвич, Я.О. Мотовіловкер, В.Т. Нор, І.Д. Перлов, І.Л. Петрухін, В.О. Попелюшко, В.Н. Случевський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, І.Я. Фойницький та інші. У 2004 році Маляренком В. Т. була видана праця «Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика”. В 2010 році Попелюшком В. О. було видана праця «Функція захисту в кримінальному судочинстві України». Однак з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України питання законодавчої коректності поняття засудженого залишається відкритим.
Насьогодні залишається проблемою питання коректності поняття засудженого. З точки зору законодавчого визначення даного поняття здавалось б все просто. Згідно ст. 43 чинного КПК визначається, що засудженим визнається обвинувачений стосовно якого обвинувальний вирок суду набрав законної сили [ 3, ст. 42 ] .
Також у відповідності із статтею 532 КПК України вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій, Верховного Суду України набирають законної сили з моменту їх проголошення.
Проголошення судового рішення є важливою процесуальною дією, яка обумовлює настання певних юридичних наслідків [ 4, с. 489 ]. Саме проголошення є відправною стадією для подальшого набуття статусу засудженого, якщо йде мова про обвинувальний вирок суду.
Провівши паралель між поняттям засудженого та законодавчим визначенням моменту набрання виром законної сили можна зробити висновок, що засуджений, як учасник кримінальних процесуальних відносин з’являється на стадії касаційного розгляду або після пропуску строку на апеляційне оскарження вироку суду першої інстанції. Згідно чинного кримінального процесуального законодавства для оскарження вироків такий строк становить тридцять днів з моменту їх проголошення.
Звідси випливає, що засуджений на стадії апеляційного провадження та й одразу після проголошення вироку суду першої інстанції не фігурує. На даному етапі фігурує інший суб’єкт – обвинувачений.
На нашу думку, визначення обвинуваченого, а не засудженого як суб’єкта, що існує на стадії апеляції є дещо некоректним. Можна, наприклад, навести наступне положення ЗУ «Про застосування амністії в Україні»: «Установивши в стадії судового розгляду кримінальної справи наявність акта амністії, що усуває застосування покарання за вчинене діяння, суд, за доведеності вини особи, постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування покарання [ 6, ст. 3 ]».
Далі, як приклад, також можна навести положення ч. 1 ст. 75 Кримінального кодексу України: «Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням» [ 1, ст. 75 ]. Відповідно до ч. З ст. 75 КК встановлення у вироку іспитового строку є невід’ємною ознакою звільнення від відбування покарання з випробуван¬ням [ 2, с. 285 ].
Як бачимо, тут виникає певна номінальна колізія, коли вживається термін засуджений до терміна обвинувачений, якщо проводити паралель між вищенаведеними нормативно-правовими актами та чинним КПК України, адже засуджений, як було з’ясовано вище, з’являється лише на стадії касаційного розгляду або після закінчення строку на апеляційне оскарження вироку суду. Звичайно, контраргументом може служити мотивація того, що чинний КПК вступив в силу відносно недавно, а багато нормативно-правових актів не приведені у відповідність із його положеннями про визначення таких суб’єктів, як обвинувачений та засуджений.
Однак вище наведена проблема полягає не у вищезгаданій номінальній колізії, а у тому як законодавець підійшов до визначення самого поняття засудженого у чинному КПК.
На нашу думку, неправильним є підхід законодавця у плані віднесення поняття обвинуваченого до стадії апеляції, а не поняття засудженого. В даному випадку було б правильніше вживати термін засуджений після проголошення вироку суду в суді першої інстанції.
Така позиція базується на тому, що законодавець пішов темпоральним шляхом визначаючи поняття засудженого, тобто прив’язав набуття його статусу до певних строків. Такий підхід у визначенні процесуального поняття засудженого є неправильним змістовно. Замість того щоб започаткувати статус засудженого на стадії апеляції він продовжив зберігання за особою статусу обвинуваченого, чого не повинно бути в принципі.
На нашу думку, обвинувачений не може по суті фігурувати під час апеляційного розгляду, адже він тоді по факту вже є засудженим вироком суду першої інстанції і це повинно бути відправною точкою для набуття статусу засудженого. Вирок суду є рішенням про винуватість чи невинуватість особи. Саме в ньому обриваються процесуальні перипетії змагальності між сторонами захисту і обвинувачення та приймається рішення на користь однієї з них.
Обвинувачений ж є особа, обвинувальний акт щодо якої направлено до суду [ 3, ст. 42 ]. Обвинувачення – твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку передбаченому кодексом [ 3, ст. 3 ]. Підтримання державного обвинувачення в суді згідно ст. 5 ЗУ «Про прокуратуру» покладається на прокурора [ 7, ст. 5 ]. У справах приватного обвинувачення обвинувачення здійснюється потерпілим.
Як випливає із вищенаведеного, набуття статусу обвинуваченого розпочинається із направленням обвинувального акта до суду, а сам статус функціонує протягом здійснення обвинувачення під час судового розгляду. Сам статус обвинуваченого по факту припиняється постановленням вироку, де констатується факт засудження або виправданням особи, а тому обвинувачений далі, як процесуальна фігура не може існувати апріорі, адже припиняється саме обвинувачення, яке нерозривно пов’язане із останнім.
Після проголошення обвинувального вироку згідно чинного кримінально-процесуального законодавства «обвинуваченому» надається тридцять днів на оскарження вироку. В даному випадку право особи на апеляційне оскарження не є продовження захисту від обвинувачення, а є гарантією оспорювання юридично та фактично встановленого факту засудження в обвинувальному вироку суду, оскільки саме обвинувачення вже закінчилось.
Обвинувальний вирок ж є наслідком суперництва обвинувачення і захисту, як елементів процесу доказування. Метою ж доказування є досягнення істини в кримінальній справі [ 5, с. 401 ]. Тобто прийняте у вироку рішення на користь сторони обвинувачення є істиною, а не продовженням обвинувачення. Констатована у вироку винуватість якраз і підтверджує наявність статусу засудженого. Звідси випливає, що особа в кримінальному процесі в цій ситуації фактично є засудженим, а не обвинуваченим, що суперечить чинному формально-юридичному формулюванню даних понять.
Крім того одним із випадків трансформації процесуального статусу обвинуваченого в процесуальний статус засудженого є так званий збіг строків на апеляційне оскарження. Як вище зазначалось, одним із випадків появлення у процесі особи засудженого є набуття вироком суду першої інстанції законної сили, що відбувається після закінчення строку на подання апеляційної скарги. В даному конкретному випадку статус засудженого ставиться в темпоральну залежність від бездіяльності чи правового нігілізму обвинуваченого у вигляді неподання апеляційної скарги.
На наш погляд, така позиція законодавця у започаткуванні статусу засудженого є абсурдною, а тому ми пропонуємо, щоб статус засудженого набувався після винесення судом обвинувального вироку суду, де констатується винуватість останнього.
Слід також зазначити, що зміст КПК 1960 року суперечив змісту чинного КПК України в плані можливості наявності особи обвинуваченого на стадії апеляційного розгляду, хоча перший теж далеко недосконало регламентував інститут засудженого, не визначаючи навіть самого поняття особи засудженого. Так в п. 1 ч. 1 ст. 348 КПК 1960 року передбачалось право саме засудженому подати апеляцію, а не обвинуваченому. Така позиція законодавця була правильною, оскільки, як зазначалось, у вироку суду першої інстанції констатується винуватість особи, яка повинна відігравати визначальну роль при виникненні у особи процесуального статусу засудженого.
Що стосується стадії апеляції, то в ній особа теж є по суті засудженим. Хоча контраргументом виступає наступне положення КПК: «Суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого» [ 3, ст. 404 ]. Звідси випливає, що щодо особи теж в апеляції здійснюється обвинувачення, а тому вона є обвинуваченим, оскільки в апеляції теж здійснюється дослідження фактичних обставин. Однак, насправді, в апеляції особа по факту перебуває в статусі засудженого, оскільки в кінцевому результаті оспорюється встановлений факт винуватості судом першої інстанції, який є безумовним атрибутом особи засудженого, а не особи обвинуваченого. Апеляційним судом по суті здійснюється перевірка правомірності чи неправомірності набуття статусу «засудженого», а не продовження обвинувачення.
За таких умов принцип «iudicio non errabit» («суд не помиляється») стосовно суду першої інстанції не діє, а діє інший принцип «суд помиляється», оскільки із змісту чинного кримінального процесуального законодавства випливає, що статус засудженого не може започатковуватись ним, якщо подано апеляційну скаргу. В такій ситуації виникає риторичне іронічне запитання, чому не зберегти статус обвинуваченого аж до Верховного суду України, адже всі нижче стоячі суди можуть прийняти незаконне судове рішення.
Як бачимо, із всього вище наведеного законодавець змістовно неправильно визначив поняття особи засудженого у Кримінальному процесуальному кодексі України, а питання законодавчої коректності поняття засудженого є відкритим, оскільки в основу формування даної процесуальної фігури ставиться збіг строків на апеляційне оскарження або набрання вироком законної сили, якщо мова йде про апеляційну інстанцію. За таких умов набуття особою статусу засудженого ставиться в темпоральну залежність від пасивної поведінки обвинуваченого стосовно подання апеляційної скарги та повністю ігнорується змістовна сторона поняття засудженого, коли з’являться фактичний засуджений в кримінальному процесуальному аспекті через постановлення обвинувального вироку судом першої інстанції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 75
2. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Видавничий дім, – 2003. – 1196 с
3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 4651-VI – Ст. 3, Ст. 42, Ст. 43, Ст. 404
4. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / Харків. Право. – 2012. – 1324 с
5. Нор В. Т. Істина у кримінальному судочинстві: ідея, догма права, реалізація / В. Т. Нор. – Часопис Національного університету “Острозька академія”. Серія “Право”. – 2010. – №2 – С. 389- 401
6. Про застосування амністії в Україні: Закон України від 1 жовтня 1996 р. № 392/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 48 – Ст. 3
7. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. № 1789-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53 – Ст. 5

Список використаних джерел:

1. Безпека на дорогах залежить від кожного: [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу : http://www.viche.info/journal/3416/
2. Зарубіжний досвід застосування адміністративних засобів підвищення безпеки дорожнього руху: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://5ka.at.ua/load/pravo/zarubizhnij_dosvid_zastosuvannja_administrativnikh_zasobiv_pidvishhennja_bezpeki_dorozhnogo_rukhu_referat/49-1-0-23648
3. Лейленд Попер. Кримінальне право: Злочин, покарання, судочинство (Англ. підхід)/ Пер з англ. П. Таращук. – К.: Основи, 1996. – 227с.
4. Лунеев В. В. Преступность ХХ века: мировые, региональные и российские тенденции / В. В. Лунеев – М.: «Норма». 1992 р. – 289 с.
5. Михайло Берлін. Асоціація безпеки дорожнього руху : [ Електронний ресурс] / Михайло Берлін. – Режим доступу: http://www.uniworld.org.ua/about/partners/roadsafety.html
6. Олександр Біттнер. Щоб дороги не були полем бою : [ Електронний ресурс ] / Олександр Бітнер. – Режим доступу: http://ukurier.gov.ua/uk/articles/shob-dorogi-ne-buli-polem-boyu/p/
7. Про внесення змін до деяких законів України щодо впорядкування міжнародних автомобільних перевезень: Закон України від 22 березня 2012 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4621-17
8. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо державного регулювання та управління у сфері транспорту та дорожнього господарства: Закон України від 21 листопада 2012 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/5502-17
9. Про деякі законопроекти щодо підвищення безпеки дорожнього руху: Постанова ВРУ від 20 грудня 2012 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4184-17
10. Про схвалення Стратегії підвищення рівня безпеки дорожнього руху в Україні на період до 2015 року: Розпорядження КМУ від 25 травня 2011 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/480-2011-%D1%80
11. Про утворення Ради з питань безпеки дорожнього руху: Пояснювальна записка до проекту постанови Кабінету Міністрів України Державної інспекції України з безпеки на наземному транспорті: [ Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uti.gov.ua/transinsp/uk/publish/article/41913
12. Уголовный кодекс Республики Болгария. – СПб: Изд-во «Юридический центр «Прес»», 2001. – 298 с.
13. Уголовный кодекс Эстонской Республики. – СПб. – Изд-во «Юридический центр «Прес»», 2001. – 262 с.
14. Хайджекінг: [ Електронний ресурс ] / Олександр Бітнер. – Режим доступу : http://en.wikipedia.org/wiki/Aircraft_hijacking
15. One year on, global commitment to the Decade of Action for Road Safety 2011-2020 intensifies: [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу : http://www.who.int/roadsafety/decade_of_action/en/index.html
16. Road safety in Canada: [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу : http://www.tc.gc.ca/eng/roadsafety/tp-tp15145-1201.html

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Кримінально-процесуальний кодекс Української радянської республіки, затверджений 13 вересня 1922 р.: Видавництво Наркомюста. – Харків. – 1922 р. – Ст. 94, Ст. 346, Ст. 407
2. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1927 року: Прийнятий 2-ю сесією ВУ ЦВК X скликання, 1927 р., № 58-59, – Ст. 86, Ст. 315, Ст. 368
3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1961. – № 2. – Ст. 93, Ст. 327, Ст. 348.
4. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. / Л. М. Лобойко — К.: Істина, 2007. — 456 с.
5. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України. – К.: А. С. К., 2004. – 1015 с.
6. Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2011 р. N 14, Ст. 1
7. Ширшов М. Пределы действия запрета преобразования к худшему / М. Ширшов, Я. Мотовиловкер // Советская юстиция. – 1974. – № 14. – С. 7-8.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Коробеев А. И. Советская уголовно-правовая политика: Проблемы криминализации и пенализации / А. И. Коробеев. – Владивосток: Дальневосточ. ун-т, 1987. – 268 c.
2. Основания уголовно-правового запрета: Криминализация и декриминализация / П. С. Дагель, Г.А. Злобин, С.Г. Келина [и др.]; отв. ред.: В.Н. Кудрявцев, А. М. Яковлев. – М. : Наука, 1982. – 303 c.
3. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків» № 10126 від 28.02.2012 року [Електронний ресурс], Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=42706
4. Фріс П.Л. Актуальні питання кримінально-правової політики України (інститут карної провини у системі національного права) [Електронний ресурс]/ П.Л.Фріс // Політика в сфері боротьби зі злочинністю: актуальні проблеми сьогодення: наук.-практ. інтернет-конф. (23 – 30 квітн. 2012р. ). – Режим доступу: http://law-dep.pu.if.ua/conference/files/fris.pdf (11.06.2012).