Національний університет «Острозька академія»

Факультет міжнародних відносин

Спеціальність: історія

4 курс

ЖІНКИ В ОУН ТА УПА: ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ

В статті проаналізовано спеціальні дослідження про  роль жінок – членів Української Повстанської Армії (УПА)  та Організації Українських  Націоналістів (ОУН) в боротьбі українського народу за державну  незалежність. Дослідження структурних ланок цих організацій дозволяє краще зрозуміти  внутрішній устрій та організацію підпілля, а створення жіночої референтури постає як  провідний напрям у розбудові УПА та розширенні агентурної мережі ОУН.

Ключові слова: історіографія, українських народ, національно-визвольна боротьба,  націоналістичне підпілля, жіночий рух.

Olesia Oliinik

Women in OUN and UPA : the history of the problem study

In this paper we analyzes the special role of women, members of the Ukrainian Insurgent Army (UPA) and the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) in the struggle of the Ukrainian people for independence. Research of structural units of organizations is a key for understanding of the internal structure and organization of the underground, and in this context, women reference appears as a leading trend in the development of the UPA and expansion of the intelligence service OUN.

Key words: historiography, Ukrainian people, national liberation struggle, nationalist underground, women’s movement.

Олейник Олеся

Женщины в ОУН и УПА: история исследования проблемы

В статье проанализировано специальные исследования о роли женщин  – членов Украинской Повстанческой Армии (УПА) и Организации Украинских Националистов (ОУН) в борьбе украинского народа за государственную независимость. Исследование структурных подразделений этих организаций позволяет лучше понимать внутреннее устройство и организацию подполья, а создание женской референтуры выступает как ведущее направление в развитии УПА и расширении сети  ОУН.

Ключевые слова: историография, украинский народ, национально-освободительная борьба, националистическое подполье, женское движение.

Діяльність українського націоналістичного підпілля в роки Другої світової війни є невід’ємною частиною історичної пам’яті, тим джерелом натхнення, що дає сплеск патріотизму в українському суспільстві в умовах протистояння України зовнішній агресії. Історики здійснили справжній прорив у дослідженні проблеми ОУН та УПА за роки незалежності. Розсекречення раніше недоступних документів, кримінальних справ, публікація мемуарів та спогадів, створили джерельну базу для написання сотень монографічних праць з історії ОУН та УПА. Дослідження ж участі жінок в  підпільних збройних формуваннях є не настільки вагомими. Проте наявні публікації вітчизняних та закордонних істориків потребують історіографічного узагальнення.

Актуальність дослідження «жіночого питання» зумовлюється тенденцією зацікавленості жіночими студіями і розвитком соціальної історії загалом. Якщо в багатьох інших темах дуже часто використовується кліше, в якому дві головні ідеї: «В радянській історіографії замовчувалися або перекручувалися певні питання», а також «із настанням незалежності прийшов час їхнього неупередженого висвітлення, бо без досвіду минулого у тих питаннях розбудова незалежної держави неможлива», то аналіз жіночої проблематики в українській історичній науці виявив глибші загальні тенденції, про які не завжди відверто говорять. Відома максима про те, що за статусом жіноцтва у суспільстві можна робити висновки відносно рівня розвитку цього суспільства знаходить своє підтвердження і завдяки уважному ознайомленню із напрацюваннями істориків, а також фахівців інших соціогуманітарних наук[26]. Метою даної статті є висвітлення стану наукової розробки означеної теми у працях вітчизняних і закордонних авторів, які  студіювали у ХХ – на початку ХХІ ст.

Історії дослідження проблеми «Жінки у визвольних змаганнях в період Другої світової війни» або «Жінки в ОУН та УПА» присвячено порівняно не багато публікацій. Серед таких спеціальних історіографічних публікацій, в яких певною мірою розкрито діяльність жіноцтва в лавах УПА, кандидатська дисертація Оксани Мамроцької «Жінки України в Роки Другої світової війни: історіографія»[19] та докторська дисертація Тетяни Орлової «Жінка в історії України: Історіографія XX- початку XXI ст.»[26]. Подібні праці дають узагальнене визначення основних тенденцій зародження та накопичення знань про українських жінок, які несли військову службу в лавах Червоної Армії, так і в УПА, займали передові позиції в підпільних організаціях та доводили свій трудовий героїзм, працюючи в тилу. Істориками робляться спроби усунення штучної заангажованості у висвітленні історичних фактів, а також окреслюються подальші перспективи розробки жіночих студій[20, 37]. Комплексного дослідження до історії дослідження участі жіноцтва в націоналістичному підпіллі немає, хоча спеціальних публікацій з даної теми достатньо для створення узагальнюючої праці. Серед провідних українських істориків які внесли вагомий вклад у вивчення проблеми Оксана Кісь, Леся Онишко, Валентина Борисенко, Олена Петренко, Тетяна Антонова, Галина Стародубець.

У нашій розвідці розглянемо дослідження наукового та науково-публіцистичного характеру, присвячені мотивації і причинам вступу жінок в УПА, безпосередній діяльності у формуваннях повстанської армії, а також конкретним персоналіям, які внесли свою лепту у повстанську боротьбу.

Історикиня Леся Онишко обрала  основним об’єктом своїх досліджень життєвий шлях Катерини Зарицької, очільниці Медичної опіки УПА, вона аналізує діяльність жіночої мережі ОУН, роботу жіноцтва в Українському Червоному Хресті  (УЧХ), що належала до найважливіших ділянок під час війни, звертає увагу як на історичний так і на історіографічний аспекти проблеми. Ці питання піднесено у її монографіях «Нам сонце всміхалось крізь ржавії грати…»: Катерина Зарицька в українському національно визвольному русі»[24] , «Молитва до сина» та низці статей[25]. Тетяна Антонова у своїх статтях розглядає долю жінки крізь призму умов українського підпілля – поєднання непоєднуваних якостей бійця, розвідника, зв*язківця та жінки, коханої, матері[1]. Провідний історик у сфері жіночої історії  Оксана Кісь присвятила низку статей темі досвіду участі жінок в національно-визвольних змаганнях загалом, так і гендерним та психологічним аспектам зокрема[15,16].

Позитивним явищем у вивченні визвольного руху ОУН та УПА є діяльність Центру досліджень визвольного руху, започаткованого 2003 р. у Львові. За період 2003-2015 рр. Центр видав дев’ятнадцять збірників досліджень різних аспектів українського визвольного руху[32, 33, 34, 35]та провів ряд наукових конференцій. Серед представників цього осередку, які здійснили глибокий аналіз окремих аспектів визвольного руху, варто відзначити В.В’ятровича, Г. Стародубець, Л. Онишко, Т. Антонова, В.Мороза, М.Мандрик.

Серед колективних досліджень, які присвячені темі «Жінка в історії національно-визвольних боротьби 1940-1950-х рр.» «Визначні українські жінки: матеріали і гутірки»[7] одне з перших, де ми знаходимо біографічні дані про підпільниць та «Українки в історії: нові сторінки»[2], одне з найсучасніших, базоване на значній документальній базі. Свою лепту  у розробку проблеми «жінка і війна» внесли Іроїда Винницька та Олена Петренко [8, 27]. Слід наголосити на праці американського дослідника Джеффрі Бурдса, що побачила світ у 2006 році «Совецкая агентура: Очерки истории СССР в послевоенные годы (1944-1948)»[3], побудована на значній документальній базі, вона об’єктивно висвітлює драматичні події післявоєнних років, що стали предметом глибокого аналізу. Західні дослідники розглядають жіночу проблематику крізь призму фемінізму, що також не відображає її повною мірою. Вдалу спробу неупереджено показати роль жінки в історичному розвитку України, визначити мотиви вступу жіноцтва до ОУН та УПА зроблено М. Богачевською-Хом’як. Вона пояснює цей феномен почуттям дискримінованості не як жінки, а як українки[20 c.132].

Діаспорне видання «Літопис УПА», яке почало друкуватись ще в 1970-1980-х роках у Канаді, містить чи не найбільший опублікований масив документів та біографій з історії українського збройного підпілля. Історії жіночої референтури безпосередньо присвячено 23 та 32 томи під назвою «Медична опіка УПА»[21,22], також в серії «Події та люди» цього видання, яка містить нариси членкинь УПА.

Серед життєписів підпільниць на даний час доступними широкому читацькому загалу є лише кілька (Слави Стецько[23], Катерини Зарицької[24], Людмили Фої[11], Олени Теліги[36], Галини Голояд[12], Галини Дидик[10]). Повноцінну біографію Дарії Ребет (1913—1992) — єдиної жінки у проводі ОУН, авторки проекту «Устрій УГВР» та членкині президії УГВР, голови Політради ОУН (з 1955) – опубліковано в 2013 [29]. Чекає на свого дослідника життєва доля членкині УЧХ Хариті Кононенко, про яку є побіжні згадки в двадцять третьому томі «Літопису УПА», присвяченого Медичній опіці, однак та скромна довідка не відповідає масштабу діяльності цієї жінки.

Особливу роль у відновленні історичної пам’яті та справедливої оцінки внесків жінок у національно-визвольні змагання відіграють біографічні довідники. Унікальним матеріалом для вивчення ролі української жінки у визвольній боротьбі ОУН та УПА є тритомний довідник жіночих біографій під назвою «Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр.». В українській історіографії це перша спроба зібрати короткі персоналії, життєписи жінок, у яких відзеркалено той драматичний період історії України. В них відтворено масштаби і формат участі жінок і дівчат у підпіллі, їх вік, соціальне походження, освіту та їхні подальші долі[31].

Проблема ролі жінки у визвольній боротьбі ОУН та УПА побіжно піднімається і в літературі узагальнюючого характеру, присвяченій історії ОУН та УПА. Деякі з цих праць містять як окремі розділи, параграфи про українське жіноцтво в підпіллі, так і лише згадки про певні прізвища. Серед авторів слід згадати Юрія Киричука, Володимир Старика, Дмитра Вєдєнєєва, та ін.

Ю. Киричук у двох розділах книги побіжно описує становище жінки в умовах підпільної боротьби. Зокрема, описуючи організаційну структуру УПА, автор зауважує, що великого значення надавалося розбудові медичної опіки та санітарної допомоги. Командування УПА організувало низку медичних курсів для колишніх студентів медицини, санітарні курси медсестер. Історик окрему увагу приділяв структурі нелегального УЧХ, що мав три відділи: медичний, опіка над пораненими і хворими бійцями УПА, фармацевтичний. Розповідаючи про жахливі розправи органів НКВС над вояками УПА, він навів свідчення очевидців про те, як поводилися з жінками-станичними, зв’язковими – приниження, роздягання, ґвалтування, катування на розжареній печі, застосування так званих „червоних чобітків”[14].

За останнє десятиліття з’явились дослідження науковців Національної академії СБ України Д.Вєдєнєєва і Г.Биструхіна, які висвітлили діяльність Служби безпеки ОУН, Військово-польової жандармерії УПА, спецгруп каральних сил радянської влади, форм і методів провокацій НКВС-НКДБ-МДБ-КДБ у різні роки протистояння. Роль жінок-розвідниць не стала предметом окремого дослідження цих істориків, проте документальна основа цих праць є цінним джерелом у вивченні розвідувальної та контррозвідувальної діяльності українських націоналістів, у якій брали участь і жінки[6]. Д. Вєдєнєєв в одній із статей пише, що широка підтримка УПА населенням дозволяла повстанцям використовувати можливості агентурної розвідки. Завдання розвідки полягало не лише в здобутті інформації, але й викритті інформаторів ворога у власному середовищі. Рекомендувалося підбирати до послуг розвідки людей фізично і морально стійких, краще за все – жінок. Він розповідає про запровадження спеціальних курсів для підготовки розвідниць – польова розвідка, історія радянських органів держбезпеки, агентурно-оперативна робота, контррозвідка, шифрувальна справа. Серед завдань був збір інформації про військове з’єднання, його розташування, фортифікаційне забезпечення, кількісний та особовий склад, технічне забезпечення[5].

Окремий розділ монографії В. Ковальчука присвячений діяльності жіноцтва в господарських референтурах та УЧХ. Він зупиняється на структурних та регіональних відмінностях УЧХ. Під час війни на українських землях діяли створений німцями Червоний Хрест, над яким постійно намагалася встановити контроль ОУН(м), а також Червоний Хрест як складова організаційної структури ОУН(б) і Запілля УПА. Автор зазначає, що протягом другої половини 1943-1944 рр. у Запіллі УПА діяли також референтури жіноцтва. У деяких джерелах робота мережі жіноцтва помилково ототожнюється з допоміжною діяльністю жінок, спрямованою на забезпечення потреб армії. У шостому розділі це спростовується[17].

Цікаві відомості про окремі жіночі постаті знаходимо і в узагальнюючій праці Володимира Старика та Андрія Дуди[9]. Аналізуючи діяльність „Буковинського куреня”, автори відтворили долі окремих жінок, які до нього належали. Серед найбільш суперечливих постатей у 1941-1945 рр. була провідниця чернівецького обласного проводу ОУН(б) Артемізія Галицька (псевдо „Мотря”), яка, як припускають дослідники, співпрацювала з органами НКВС і за її доносами арештовано сотні членів ОУН(б).

Деякі відомості про діяльність жінок у лавах ОУН та УПА містять книги, присвячені подіям 1941-1945 рр. в окремих регіонах України, населених пунктах Галичини, Волині та Поділля. У розвідці Ігора Іванченка, присвяченій діяльності похідних груп ОУН на Дніпропетровщині, які мали охопити своїм впливом південні землі України, також розповідається про окремі постаті жінок-націоналісток [13] Про активну участь жіноцтва Волині у лавах УПА розповідає Г. Петрук-Попик[28]. Автор присвятив працю „антонівцям” – так званій Антоновецькій Повстанській Республіці – самоврядній одиниці, що діяла з березня 1943 р по травень 1944 р. на основі Кременецького куреня „Крука” УПА.

Низка публікацій узагальнюючого характеру, присвячених історії повстанської боротьби під проводом Т. Бульби-Боровця, належить перу дослідника Володимир Дзьобака . Ці розвідки цінні тим, що в них відтворено історичний контекст 1941-1942 років, організаційну структур бойових формувань „Поліська Січ” та місце „жіночих” функцій розвідниць, медичних сестер, лікарів, зв’язкових в українському підпіллі. Слід також згадати низку праць відомого дослідника періоду 1940-х років в історії України Анатолія Кентія. Однак жіночі постаті згадуються тут лише побіжно[20].

Історіографічний аналіз питання участі жінок в Українській повстанській армії, як одного з найменш досліджуваних аспектів історії України, дав змогу побачити наскільки обмеженою є база жіночих студій. Праці радянського періоду характеризуються абсолютним замовчуванням питання ролі жінки в ОУН-УПА. За цей час не з’явилося жодної спеціальної праці, присвяченої даній проблемі. Поступово дана проблематика  розв’язуються вже в сучасній українській історіографії, завдяки розсекреченню архівосховищ та кримінальних справ учасниць збройного підпілля, що дало змогу спиратися на документальну базу. Однак спеціальні дослідження обмежуються поодинокими монографіями, публікаціями в наукових часописах та періодиці, довідковими виданнями, присвяченим деяким жіночим постатям націоналістичного підпілля. Частково певні білі плями історіографії заповнили праці, які побачили світ за кордоном. Велика заслуга в цьому видання «Літопис УПА». З роками воно розширюється, зокрема серія «Бібліотека» та «Події та люди». Це дає підстави для подальших розробок, поглибленого переосмислення цієї проблематики, створення більш ґрунтовних комплексних досліджень.

Українські визвольні змагання – ц е тема, на якій повинно виховуватись молоде покоління. Правдиве, всебічне трактування історії ОУН та УПА є невід’ємною частиною процесу формування національної свідомості українця та історичної пам’яті нації. Активне зацікавлення соціальною історією породжує розвиток такої її функціональної ланки, як жіночі студії, що розширюють масштаби історичного світобачення і дають шанс переосмислити історичні події враховуючи досвід не лише традиційної «чоловічої» історії, а й жіночої, котра з однієї сторони більш суб’єктивна, через емоційність та вразливість, а з іншої більш повна, деталізована. Жіноче бачення подій більш відверте і сповнене героїзму.

Література:

1. Антонова Т. Жінка та її «мирні», «напівмирні» та «воєнні» ролі в боротьбі ОУН та УПА // Український визвольний рух. Збірник 9. – Львів. – 2007. С. 138 – 147.

2 .Борисенко В. Українки в історії: нові сторінки / Борисенко В., Атаманенко А., Тарнашинська Л. – К. : Либідь. – 2010. – 264 с.

3. Бурдс Дж. Советская агентура: Очерки истории СССР в послевоенные годы (1944-1948). – Москва-Нью Йорк: «Современная История» – 2006. – 296 с.

4. В’ятрович В. М. Історія з грифом секретно. – Львів. – Центр досліджень визвольного руху, 2011. – 328 с.

5.Вєдєнєєв Д.В. Розвідувальна діяльність Української повстанської армії (1943 – 1945 рр.) // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць – К: Ін-т історії України НАН України, 2003. – Вип. 10. – С 381-414.

6. Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. «Повстанська розвідка діє точно і відважно…». Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА. 1940—1950-ті роки. Монографія. – К.:К.І.С, 2006. – 568 с

7. Визначні українські жінки: матеріали і гутірки. – Вип. 24. – Нью-Йорк, 1967. – 114с.

8. Винницька І. Незвичайні долі звичайних жінок: усна історія двадцятого століття. – Львів: Видавництво Львівської політехніки. – Бібліотека “України Модерної”, серія «Щоденники, спогади, інтерв’ю», число 1. – 2013. – 836 с.

9. Дуда А. Буковинський курінь в боях за українську державність. 1918-1941-1944 / А. Дуда, В. Старик. – Київ-Чернівці, 1995. – 272 с.

10. Зв’язкова генерала: Галина Дидик «…На жаль, і я жива…»: спомини Галини Дидик – зв’язкової Романа Шухевича. – Гадяч. – «Гадяч». – 2007. – 261 с.

11. Іванченко В. Квітка в червоному пеклі: життєвий шлях Людмили Фої. – Львів-Торонто: Літопис УПА; Серія «Події та люди». Кн. 8 – 2009. – 128 с.

12. Іванченко В., Іщук О. Життя Галини Голояд – «Марта Гай». – Львів-Торонто: Літопис УПА; Серія «Події та люди». – 2010. – 128 с.

13. Іванченко І. Діяльність похідних груп ОУН на Дніпропетровщині в роки ІІ-ї світової війни / І. Іванченко. – Севастополь, 2003. – 130 с.

14. Киричук Ю. Історія УПА /Ю. Киричук. – Тернопіль : Ред.-видав. відділ., 1991. – 240 с

15. Кісь О. Жіночий досвід участі у національно-визвольних змаганнях 1940–50-х років на західноукраїнських землях // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. Вип. 13–14. Історична пам’ять і тоталітаризм: досвід Центрально-Східної Європи. Харків, 2009. С. 101–126.

16. Кісь О. Між особистим і політичним: Ґендерні особливості досвіду жінок-учасниць національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях у 1940 – 1950-х роках // Народознавчі зошити. – № 4(112). – 2013. – С. 591-599.

17. Ковальчук В. Діяльність ОУН(б) і Запілля УПА на Волині й південному Поліссі (1941–1944 рр.). – 2006. – 467 с.

18. Крайній І. Жіночі обличчя ОУН-УПА // Україна Молода. – 2005.– № 105. – 9 червня.

19. Мамроцька О. Жінки України в роки Другої світової війни: історіографія: Автореф. дис. канд. іст. наук / Переяслав-Хмельницький держ. педагог. ун-т – Переяслав-Хмельницький, 2010. – 20 с.

20. Мандрик М. Жіночі обличчя українського підпілля – гендерний принцип чи «чоловіча» історія боротьби // Культура народов Причерноморья. – 2009. № 162. – С. 129-134

21. Медична опіка в УПА: В 2 т. 2 кн. / М. Ріпецький (ред.) // Літопис УПА. – 1993. – Т. 23. – Кн. 1. – 477 с.

22. Медична опіка в УПА: В 2 т. 2 кн. / М. Ріпецький (ред.) // Літопис УПА. – 2001. – Т. 32.- Кн. 2 – 5 81с.

23. Мельничук Б. Вірна дочка України. Слава Стецько: життєпис у боротьбі / Богдан Мельничук, Мирон Сагайдак, Віктор Уніят. – Вид. 2-ге. – Тернопіль: Астон, 2011. – 128 с.

24. Онишко Л. «Нам сонце всміхалось крізь ржавії ґрати…»: Катерина Зарицька в українському національно-визвольному русі. – Львів – Тронто: Літопис УПА. Серія «Бібліотека». – Том 8. – 2007.

25. Онишко Л. Організація та діяльність підпільного Українського Червоного Хреста на західноукраїнських землях у 1943 – 1945 роках // Визвольний шлях. – 2004. – № 3. – С. 54–64.

26. Орлова Т. В. Жінка в історії України: історіографія XX початку XXI ст.: Автореф. док. Іст. наук / Київський нац. ун-т – Київ, 2010. – 33 с.

27. Петренко О. Інструменталізація страху. Використання радянськими та польськими органами безпеки жінок-агетнок у боротьбі проти українського націоналістичного підпілля / Олена Петренко // Україна Модерна. – 2011. – № 18 (7). – С. 141 – 167.

28. Петрук-Попик Г. Антонівці // Збірник праць Тернопільського міського осередку НТШ. – Т. 2: Національно-визвольні змагання українського народу у ХХ столітті. – Тернопіль, 2006. – С. 267-287.

29. Посівнич М., Брелюс В. Нарис життя Дарії Ребет – «Орлян». – Львів-Тронто: Літопис УПА. Серія «Події та люди». – 2013. — 112 с.

30. Стародубець Г. Організація медико-санітарної служби у повстанському запіллі: друга половина 1943-1944 рр. / Г. Стародубець // Наукові записки з української історії: збірник наукових статей. – 2005 . – Вып.17 . – С. 199-204.

31. Українська жінка у визвольній боротьбі 1940 – 1950 рр. біографічний довідник /  упоряд.  Надія  Мудра. –  Т. 1 – 3. – Львів: Світ. – 2004, 2006, 2009.

32. Український визвольний рух / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху. -Львів,2013. – Збірник 18. – 336 с

33. Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2007. – Збірник 9. – 320 с.

34. Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2005. – Збірник 5. – 240 с.

35. Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2004. – Збірник 3: До 75-ліття Організації Українських Націоналістів. – 304 с.

36. Червак Б. Олена Теліга. Життя і творчість – К., 1997. – 64 с.

37. Юсип Д. Корона і вінок терновий. Жінки в історії України. Художньо-документальні студії / Дмитро Юсип. – Івано-Франківськ: «Сіверсія» – «Галичина», 1998. – 190 с.

Ключові слова: ґендер, громадська активність, фемінізм, громадські організації, жіночий рух.

Summary. The article deals with women’s movement in Ukraine, from the beginning to the formation of today. The main attention is given to feminist NGOs and considered political phenomenon «Femen» as representatives of a radical feminist and actively functioning women’s organization.

Key words: Gender, civic engagement, feminism, NGOs, women’s movement.

Постановка проблеми: ґендер являє собою визначення чоловіків та жінок на основі їх соціальної ролі. Це не те ж саме що і стать (біологічні особливості чоловіків і жінок). Ґендер визначається концепцією завдань, функцій та ролей, призначених суспільством жінкам та чоловікам в їхньому суспільному та особистому житті. У статті ми розглянули ґендер зі сторони фемінізму. Зокрема в фемінізмі «ґендер» набув більш вузького значення, означаючи «соціальну стать», тобто соціально детерміновані ролі, ідентичності сфери діяльності чоловіків та жінок, що залежать від не від біологічних статевих відмінностей, а від соціальної організації суспільства. Центральне місце в ґендерних дослідженнях займає проблема нерівності чоловіків та жінок.

Дедалі частіше феміністки заявляють про себе. Окрім суто жіночих тем, вони намагаються зачепити і інші теми, які можуть хвилювати молоде покоління жінок, виступають проти ґендерної нерівності. Сучасні представниці українських феміністичних рухів прагнуть займатися не лише жіночими проблемами, але і всім тим, чим живе суспільство і беруть активну участь в житті держави.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Феміністичним рухам в Україні увагу приділяють такі дослідники як Тарнавський М., Піщуліна О., Оксамитна С., Дмитрієва М. Вони багато уваги приділяють як проблемам тендеру, так і фемінізму в цілому.

Метою наукової статті є проаналізувати ґендерні аспекти громадської активності в Україні через діяльність феміністичних рухів, з’ясування їх ролі в житті держави. Для досягнення поставленої мети потрібно виконати наступні завдання: проаналізувати стан жіночих громадських організацій на сьогодні, визначити основні типи жіночих організацій, проаналізувати діяльність феміністичних рухів в Україні.

Виклад основного матеріалу. Питання фемінізму в Україні все частіше піднімається на суспільний розгляд як феномен громадської активності, який розвивається стрімкими темпами, беручи приклад із розвинених демократичних держав, де цей рух відносно не так давно зародився, але набув неймовірної популярності. Це являється проявом громадської активності.

В широкому розумінні поняття громадська активність визначається як активність людей, направлена на розв’язання громадських (суспільних) проблем під час якої для досягнення мети активісти співпрацюють з іншими людьми. Громадська активність зазвичай з’являється в ситуаціях коли люди стикаються з проблемами або з ситуаціями які зачіпають не лише їх, але й інших людей, і беруться розв’язати ці проблеми чи змінити ситуацію, при цьому головним в досягненні поставленої мети є взаємодія або співпраця з іншими людьми — як тими хто знаходиться в такому ж становищі або має такі ж проблеми, так і співробітниками різних установ чи представниками органів влади.

В загальному це поняття охоплює всі види колективної невиробничої активності в суспільстві, у вузькому ж сенсі цього слова громадську активність відрізняють від політичної, хоч остання є лише підвидом першої.

Основу громадянської активності складають зокрема такі аспекти, як інтерес до суспільної і громадської роботи, ініціативність, організаторські здібності, вимогливість до себе та відповідальність за виконання поставлених перед собою завдань, прагнення допомогти іншим. Як результат, сферами прояву є суспільно-політична, громадська, соціально-комунікативна.

Певний потенціал щодо сприяння розвитку громадської активності мають зокрема громадські організації. Станом на 27.01.2012 р. за даними Міністерства юстиції в Україні налічувалось 3526 громадських організацій [6]. Але кількісні критерії не завжди віддзеркалюють якість та роль цих структур в суспільно-політичному житті держави.

Розвиток громадського сектору свідчить про відходження суспільства від тоталітарних настанов. Громадські організації найчастіше проявляють свою активність у так званому наданні соціальних послуг – допомога бідним, інвалідам, дітям, репрезентують інтереси суспільства та окремих груп перед владою та надають можливість громадянам брати активну участь в громадському та політичному житті держави.

Для здійснення цілей та завдань, зареєстрованих згідно їх статуту, громадські організації в Україні використовують такі засоби, як проведення масових заходів, мітингів; ідейно, організаційно та матеріально підтримують інші подібні собі організації, співпрацюють з ними; створюють установи та організації; розповсюджують інформацію та пропагують свої цілі та ідеї; засновують засоби масової інформації тощо, так проявляючи активність і не байдужість громадян.

Загалом громадянська активність є ознакою демократичного суспільства, проявляючись, вона дає змогу розвиватись державі в цілому, адже громадянський сектор є чи не найважливішою складовою будь якої успішної та передової держави. Засобом здійснення такої активності зокрема виступають громадські організації, які створюють всі умови для залучення громадян до суспільного та політичного життя держави, брати в ньому безпосередню участь, відстоювати свої права та позиції.

Громадянська активність проявляється найяскравіше через діяльність громадських організацій, які на сьогодні виступають засобом здійснення зокрема і ґендерної політики, оскільки на сьогоднішній день ґендерна рівність є однією із ознак правової держави, тому держава зобов’язана забезпечувати дотримання прав людини, які передбачені міжнародним законодавством. В прогресивному суспільстві засобом ґендерної політики як такої є діяльність громадських організацій відповідного напряму.

Сутністю жіночого руху є сукупність багатьох організацій, груп та об’єднань із фіксованим або нефіксованим членством, такі які активно діють у суспільстві з метою врахування різного роду інтересів жінок та досягнення фактичного рівноправ’я з чоловіками в різних сферах життя. Шукаючи шляхи до співпраці, до утвердження ґендерних принципів у всіх сферах життєдіяльності особи, жіночі органі­зації своїми акціями та ініціативами підтверджують прихиль­ність до загальноцивілізаційних цінностей [4; 8] і через участь в ро­боті міжнародних конференцій, форумів, реалізацію міжнарод­них програм та проектів, співпрацю з міжнародними організа­ціями, фондами, переконують світову громадськість, що Украї­на – не національно ізольоване суспільство.

На сьогодні в Україні нараховується понад 700 жіночих ор­ганізацій (34 мають статус міжнародних і всеукраїнських) [6]. Вони впливають на вдосконалення законодавства та механізмів щодо поліпшення становища жінок, прагнуть суспільного визнання організованого жіночого руху як важливого державотворчого чинника. Низкою акцій жінки кожного разу заявляють про себе як реальну силу. І все-таки слід визнати, що ця громадсько-політична сила ще молода, багато в чому несформована. Перед нею стоїть низка завдань, серед яких першочерговими є формування ідеології жіночого руху України та утвердження жіночого руху як суб’єк­та соціального й політичного творення [3; 138].

Дотримуючись принципів ґендерної рівності та паритетної політики, жіночі організації різних груп спрямовують свої зусилля на зміну становища жінки через досягнення політич­них, юридичних, економічних прав, рівних із чоловіками, а не на зміну діючої у соціумі ґендерної системи. По суті, ідеологіч­ні підходи таких організацій ґрунтуються на визнанні рівності статей та досягненні тих можливостей, якими володіє чоловік, принцип жіночої відмінності практично не реалізується цими організаціями [3; 138].

Результатом співпраці Міністерства у справах сім’ї та молоді, центральних органів виконавчої влади, Координаційної ради в справах жінок і громадських жіночих організацій було розроблення проектів Декларацій про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок та Концепцій державної сімейної політики [10], які у 1999 р. схвалила Верховна Рада Украї­ни. Проте Координаційна рада у справах жінок не в змозі охопи­ти всіх питань, пов’язаних із ґендерним реформуванням та право­вими основами досягнення ґендерної рівності. Тому Міністерство у справах сім’ї та молоді у 1998 р. створило аналітичний, консультативно-дорадчий орган – Раду рівних можливостей (ґендерну раду) [10]. Раду склали висококваліфіковані фа­хівці міністерств, вищих навчальних закла­дів, наукових установ, підприємці та представники громадських організацій.

З метою покращення становища жінок, підвищення їх ролі у суспільстві та здійснення пріоритетних і першочергових за­ходів щодо виконання заключних документів Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН «Жінки у 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток та мир у XXI столітті» Ка­бінет Міністрів України своєю постановою від 6 травня 2001 р. № 4 79 затвердив «Національний план дій щодо поліпшення ста­новища жінок та сприяння впровадженню тендерної рівності у суспільстві на 2001–2005 роки» [11].

Разом із затвердженням даного положення, ввелась низка заходів, які сприяли розвитку жіночих громадських організацій та здійснення ними ґендерної політики і не тільки. Зокрема Постанова «Про Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівності у суспільстві» запропонувала наступні заходи:

• розробляти і подавати пропозиції стосовно врегулювання питань організації перепідготовки і підвищення кваліфікації жінок, які повертаються з відпустки по догляду за дитиною, посилення організаційних і правових гарантій для реалізації жінками права на працю;
• подавати Кабінетові Міністрів України інформаційно-аналітичні матеріали про становище жінок на ринку праці;
• розробляти і подавати пропозиції щодо поліпшення ста­новища жінок, залучення їх до активної участі в усіх сферах життя суспільства, сприяння розкриттю їх інтелектуальних і творчих можливостей;
• вживати шляхом активної реалізації політики зайнятості ефективні заходи, щоб зменшити рівень і тривалість безробіття серед жінок;
• подавати пропозиції щодо здійснення контролю за без­пекою праці жінок, ефективного розв’язання соціальних проб­лем працівниць, які виховують дітей, для включення їх до про­ектів угод між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців, всеукраїнськими профспілками і профспілковими об’єднаннями;
• розробляти програму підтримки молодих учених із метою забезпечення реалізації рівних можливостей жінок і чоловіків у науковій діяльності;
• привести систему показників ґендерного розвитку від­повідно до вимог ООН щодо підготовки Національних статис­тичних доповідей про становище жінок та чоловіків;
• вивчати питання про збалансоване за статтями представ­ництво жінок і чоловіків у органах державної влади та подати Кабінету Міністрів України пропозиції щодо формування ефек­тивного резерву кадрів для органів виконавчої влади;
• забезпечувати проведення експертизи законодавчих ак­тів України стосовно надання рівних прав та можливостей для жінок і чоловіків (ґендерна експертиза) з метою приведення законодавства відповідно до міжнародних актів і договорів та за результатами цієї експертизи подати пропозиції Кабінетові Міністрів України;
• сприяти діяльності громадських жіночих організацій із метою залучення жінок до активної участі в усіх сферах жит­тєдіяльності суспільства. [11]

Феміністичні громадські організації, спрямовані на здійснення ґендерної політики почали формуватись з розвитком жіно­чого руху в Україні, зумовленого трансформаційними процеса­ми в усіх сферах життя й утвердженням особистісної парадигми в культурі суспільства та прав жінки [1; 320]. Вони характеризуються строкатістю, багатоплановістю, структурно нагадують групи підвищення свідомості їх членів, малочисельні за складом. На приклад Громадська організація «Інформаційно-освітній центр «Жіноча Мережа», «Феміністична офензива», радикальний жіночий рух «Фемен».

Ці організації не претендують на провідну роль у жіночому русі, не прагнуть представляти та захищати інтереси усіх жінок України, а ство­рюються та діють на основі спільних групових інтересів, взаємодовіри та порозуміння у межах об’єднання. Ці групи мають форму громадянських ініціатив – неформальних груп жінок, які прагнуть вирішити локальні конкретні проблеми. Своєю діяльністю вони сприяють трансформації суспільних поглядів щодо становища жінки в суспільстві через реалізацію різних програм, в чому держава намагається їм допомогти [3; 138].

Ґендерну нерівність у соціумі жіночі організації феміністичної орієнтації пов’язують з наявною ґендерною системою і тому спрямовують свою діяльність на трансформацію ґендерних ро­лей і ґендерних відносин. Значну увагу приділяють у своїй діяльності модернізації свідомості жінок, особливо молоді, переборенню стереотипів у суспільних поглядах.

Зараз досить малий відсоток жінок Украї­ни бере участь у роботі жіночих громадських об’єднань. Жінки з високим рівнем освіти, які зайняті переважно у сфері розумової діяль­ності й усвідомлюють проблеми ґендерної нерівності, сімейного насильства, необхідності виховання у жінок самоповаги та влас­ної гідності, становлять авангард жіночого руху. Однак їх зовсім небагато. Більшість членів жіночих громадських організа­цій – це ті, хто під час соціально-економічних перетворень у країні не знайшли застосування своїм знанням, здібностям у раніше набутій професії і були витіснені з ринку праці. Вузька соціальна база зумовлює слабкість жіночого руху в Україні[3; 138].

Осмислення реального стану справ у жіночому русі та бажання утвердження нового змісту соціальної ролі жінки і чоловіка створюють ґрунт, на якому утверджується жіночий рух України як важливий чинник ґендерної демократії в українському громадянському суспільстві. Цьому сприятимуть також вдосконалення політичних, правових і державних механізмів сприяння та утвердження ґендерної демократії в країні, можливість здійснювати ґендерну політику жіночими громадськими організаціями.

Жіночий рух України все ще перебуває у становленні. Відбувається його фактичне розвиток не лише як одного з дуже важливих елементів політичного життя держави, але і як унікальне явище української державності XXI сторіччя та як основа побудови громадянського суспільства, як фактор швидкого розвитку країни і завершення процесу демократизації. Жіночий рух на разі являється складовою українського громадсько-культурного життя, яка намагається не втратити національних особливостей в умовах становлення держави.

Феміністичний рух – це певна організація суспільної діяльності жінок, яка спрямована проти дискримінації жінок, за утвердження рівноправ’я та рівності чоловіків та жінок у всіх сферах життєдіяльності суспільства, за емансипацію та гумані­зацію суспільства. Однак на практиці зміст цього поняття знач­но ширший і різноманітніший. Його трансфор­мація відбувається із розвитком науки, суспільно-політичних і економічних відносин, демократичних перетворень у світі, зміною суспільної свідомості [3; 138].

За традицією, що відтворюється віками, від жінок суспільство перед ролей матері та домогосподарки (навіть якщо жінка працює поза домом), а від чоловіків – ролей працівника-годувальника та політичного лідера. Україна вже давно належить до країн, де стимулюється та схвалюється заняття жінок оплачуваними видами діяльності, хоча в суспільній свідомості за жінкою не закріпився образ працівниці й політичного лідера, а продовжує домінувати образ матері-доглядальниці, виховательки та домогосподарки [8; 146].

Серед головних цілей українських феміністок на початку створення феміністичних рухів було, звичайно, прагнення з’ясувати умови, за яких живуть жінки в українському суспільстві. Адже щоб відстоювати зміни, спершу слід довести потребу в них[12; 204].

На сьогоднішній день рівні права чоловіків та жінок на освіту, навчання, професійну діяльність, участь в справах держави та формуванні органів влади сприймаються як належне. Ці рівні права закріплені в практично всіх конституціях країн світу. В таких досягненнях важливу роль відігравав процес зародження та формування руху жінок за свої права, як і у всіх інших рухів, феміністичні організації України також мають свою історію становлення. Проголошення України незалежною державою сприяло тому, що процес інституалізації (оформлення) жіночих організацій як суб’єктів суспільного життя, набрав особливої інтенсивності.

Кількість та чисельність різних сучасних жіночих організацій зростає з кожним роком. Зокрема це асоціації, ліги, кризові центри, об’єднання, клуби за інтересами і т.д. Згідно із цільовими установками, впливом можна виділяється 4 групи жіночих організацій.

Перша група – традиційні жіночі організації, їх ще визначають як істо­ричні. Вони відродилися на ґрунті тих жіночих організацій, що діяли у різні історичні періоди по всій Україні. Сюди ввійшли організації, які стоять на різних ідейних позиціях, а часом на­віть і на зовсім протилежних, що є свідченням драматизму іс­торії української державності [3; 138].

Друга група – соціально орієнтовані жіночі організації. їх створення було відгуком на болючі соціальні проблеми, зумовлені змінами, що зачепили домінантні підвалини людського буття після роз­паду Радянського Союзу, Однією з таких гострих проблем, для вирішення якої жінки об’єдналися в організацію, було прохо­дження юнаками служби в армії. Об’єднання жінок для бороть­би за права чоловіків та синів не є унікальним, суто українським явищем. На прикладі інших народів спостерігається те, що пря­мий наступ на родинне життя спонукає жінок долучатися до спільної діяльності.

Третя група – організації ділових жінок. Проблеми, успадковані від то­талітарного ладу, новий етап трансформації суспільства, з ха­рактерними для нього стратегією наздоганяючої модернізації, наслідуванням чужого досвіду без належного підґрунтя в укра­їнському суспільстві призвели до вкрай важкого економічного становища країни. У таких умовах певна частина жінок вдала­ся до активних пошуків шляхів економічного виживання. їх економічна активність виявилася у створенні об’єднань еконо­мічного характеру на ґрунті ділових відносин [3; 138].

Четверта група – організації феміністичної орієнтації. З розвитком жіно­чого руху в Україні, зумовленого трансформаційними процеса­ми в усіх сферах життя й утвердженням особистісної парадигми в культурі суспільства та прав жінки, почали формуватися феміністичні організації [3; 140].

Фемінізм має багато значень, кількість яких весь час зростає – рух за рівність статей [7; 14]; залучення жінок до всіх галузей науки та суспільства; розуміння відмінностей між чоловічим та жіночим і подолання цих відмінностей; жіночі студії в рамках широкого суспільного контексту; жінка як категорія сама в собі; використання феміністичної ідеї як аналітичного інструменту у філософії та її використання для зміни характеру аналітичних підходів. Проте насамперед фемінізм виник із усвідомлення існування самостійності названої жінкою та її права на самовизначення.

Фемінізм як ідейно-політична течія змінив світогляд суспільства. Відбулася велика революція, яка знищила біологічного чоловіка й біологічну жінку, чи принаймні призвела до того, що біологічна відмінність між ними стала взагалі неістотною для суспільної організації ролей [5; 32]. Феміністки досягли надання жінкам права голосу у виборах, широкого вибору професій із заробітною платою, більш-менш порівнянною із заробітною платою чоловіків тієї ж професії, право подавати заяву на розлучення, право жінок мати контроль над власним тілом і право вирішувати, яке медичне втручання для них допустимо, у тому числі обирання протизаплідних засобів і безпечних абортів, а також багато інших суспільних змін. Історія та еволюція фемінізму дали суспільству зрозуміти, що рівність – це не однакова кількість жінок і чоловіків у парламенті [2; 27]. Це – свобода вільно від стереотипів обирати свій шлях: прати супутникові життя шкарпетки чи займатись політикою, або ж йти у науку, незалежно від статі.

Яскравим прикладом жіночого руху на разі являється політичний феномен «Фемен». «Femen» або «Фемен» – український незареєстрований жіночий рух, що одержав популярність своїми епатажними акціями протесту, під час яких активістки оголюють груди для залучення уваги. Дії «Фемен» класифікуються як «радикальний ексгібіціонізм», проте деякі ЗМІ помилково характеризує «Фемен» як «феміністський рух», хоча самі «Фемен» не вважають свій рух «феміністським», а феміністичні організації вказують, на те що вони мають зовсім інші цілі і методи, ніж «Фемен» [9]. Характерним для них є те, що часто активістки носять квітковий вінок – традиційний головний убір дівчат України, а також джинси. Рух діє з 2008 року. Акції протесту «Фемен» активно висвітлюються в ЗМІ і проводяться у багатьох містах та в інших державах. Основною метою організації є боротьба проти проституції, порнографії, порушення прав людини в Україні та захист прав жінок. Попри неоднозначність та дискусійність методів діяльності, «Фемен» є найпопулярнішою жіночою організацією в Україні та широко відома закордоном.

«Фемен» не посилаються у своїй діяльності на ґендерну рівність, ґендерні проблеми частково наголошуються. В акціях, організованих рухом ґендерні аспекти проявляються в акціях, які відстоюють сукупність поведінкових норм та позицій, що асоціюються з особами жіночої статі в українському суспільстві, поруч із класовою належністю (соціальним статусом), віком та іншими характеристиками.

Активістки руху «Фемен» розглядають ґендер з огляду на особу, тобто ґендер як соціальний статус, який визначає індивідуальні можливості в освіті, професійній діяльності, доступі до влади, сексуальності, сімейній ролі та репродуктивній поведінці, хоча свої акції не завжди будують на ґендерних аспектах як першочергових.

Активістки громадського руху «Фемен», хоча і виступають проти діючої влади, законів, розділяючи певною мірою позицію опозиції не являються прихильниками та тим паче соратниками теперішньої політичної опозиції України. Не одноразово, «Фемен» критикували діючу опозицію так само як і діючу владу.

«Фемен», як ініціатива з низу, постає рухом спонтанним, рефлексивним, миттєво діючим на нові суспільні виклики, в такт з їхнім девізом «Прийшла. Роздяглась. Перемогла». Активістки вважають, що на вулицях, на барикадах треба діяти. Теми для акцій з’являються і підхоплюються  спонтанно, зокрема новин. Активістки стверджують, що концепції формуються в процесі дій, обговорюються колективно, лозунги народжуються в процесі підготовки.

«Фемен» не звертає уваги на негативну реакцію, тому що, представниці стверджують що це означає що вони привернули увагу до проблеми та проблема почута. Основний відсоток людей реагує саме негативно, а це означає, що реагують, пишуть, висловлюються, звертають увагу на проблему і бачать що активістки акцією хотіли сказати, на що і направлена діяльність руху, щоб викликати якісь емоції в суспільства.

Висновки: Підсумовуючи можна сказати, що жіночий рух в Україні на сьогодні перебуває на етапі, коли відбувається його фактичне становлення як одного з досить важливих елементів політичного життя держави та як основа побудови громадянського суспільства. Феміністичний рух стає органічною складовою громадсько-культурного життя, яка намагається не втратити національних особливостей в умовах становлення держави.

Щодо радикального громадського руху «Фемен», то він отримує різні відгуки в суспільстві – як негативні, так і позитивні, але разом з тим, станом на тепер активістки цього руху є чи не найвідомішими жінками, які репрезентують громадську активність в Україні.

Жіночі громадські організації відрізняються від інших тим, що жінка намагається відстоювати перш за все інтереси сімей, дітей, велика увага ставиться на моральний стан людини та на досягнення абсолютної справедливості в суспільстві, піднімають на розгляд найбільш болючі суспільні питання.

Феміністичні рухи є невід’ємною складовою будь-якої демократичної суспільної системи. Через це пройшли багато розвинутих країн, де саме завдяки активності жінок відбулися позитивні зрушення в напрямку демократизації суспільства. І українські жінки є стають рушієм змін в державі.

Список використаних джерел та літератури:

1. Агеєва В. Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму// [Текст]: монографія / В. Агеєва. – К.: Факт, 2003.
2. Агеєва В. Чоловічий псевдонім і жіноча незалежність// [Текст]: В. Агеєва / – Слово і час. – 2002. – №4. – С. 27-33.
3. Бесчастний В. М. Громадські об’єднання в Україні [Текст] : навч. посіб. / – Київ: Знання 2007. – 138 с.
4. Богачевська-Хом’як М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України [Текст]: навч. посібник / К., – 1995.
5. Элиот П., Менделл Н. Теории феминизма // Гендерные исследования : Феминистская методология в социальных науках. [Текст]: -Материалы 2-й Международной Летней Школы по гендерным исследованиям / Форос-1998 / Под ред. Жеребкиной И. -Харьков :ХГЦИ, 1998.
6. Єдиний реєстр громадських формувань. Міністерство юстиції України [Електронний ресурс] Режим доступу до матеріалів: http://www.minjust.gov.ua/0/18501 – Назва з екрана.
7. Кісь Оксана. Дефініції фемінізму //[Текст] : Незалежний культурологічний часопис. – Число 17. / – Львів, 2000. – С.14-21.
8. Оксамитна С. Гендерні відносини крізь призму громадської думки в Україні та світі. [Текст] : Гендерна перспектива/ Упорядник В. Агеєва: – К.: Факт, 2004. – 146 с.
9. Офіційний сайт руху Femen [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріалів :  http://femen.in.ua/about-femen – Назва з екрана.
10. Постанова Верховної Ради України «Про Концепцію державної сімейної політики» 1999 р., остання версія – Прийняття від 17.09.1999 [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріалів : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1063-14 – Назва з екрана.
11. Постанова «Про Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню гендерної рівності у суспільстві на 2001-2005 роки» від 6.05.2001 р., остання версія – Редакція від 04.09.2003, підстава 1402-2003-п [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріалів : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/479 – Назва з екрана.
12. Тарнавський М. Фемінізм, модернізм і українське жіноцтво. [Текст]: доповідь, прочитана на щорічній конференції AAASS у Гонолулу, Гаваї, в листопаді 1993р. Гендерна перспектива/ Упорядник В. Агеєва: – К.: Факт, 2004. – 204 с.