Шевцов Р. М.

Студент 5 курсу НаУОА

Науковий керівник: Корнійчук Л. В.,

кандидат історичних наук, старший викладач

ВІДНОСИНИ СЕРБІЇ З РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ: ВПЛИВ НА ЄВРОІНТЕГРАЦІЮ ДЕРЖАВИ

У статті досліджено особливості відносин Сербії з Російською Федерацією та їх вплив на євроінтеграційні процеси балканської держави. Проаналізовано історичні, культурні, економічні та геополітичні чинники, що визначають характер двосторонніх відносин. Визначено ключові сфери російського впливу в Сербії, зокрема енергетичну залежність, політичну підтримку щодо питання Косово, а також військову та релігійно-культурну взаємодію. Обґрунтовано дуальність сербської зовнішньої політики та її наслідки для процесу європейської інтеграції, особливо після повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Ключові слова: Сербія, рф, Європейський Союз, європейська інтеграція, Західні Балкани.

Shevtsov R.

RELATIONS BETWEEN SERBIA AND THE RUSSIAN FEDERATION: IMPACT ON THE STATE’S EUROPEAN INTEGRATION

The article examines the specifics of Serbia’s relations with the Russian Federation and their impact on the Balkan state’s European integration processes. It analyzes historical, cultural, economic and geopolitical factors that determine the nature of bilateral relations. It identifies key areas of Russian influence in Serbia, including energy dependence, political support for the Kosovo issue, as well as military and religious-cultural interaction. It substantiates the duality of Serbian foreign policy and its consequences for the process of European integration, especially after the full-scale Russian invasion of Ukraine.

Keywords: Serbia, Russia, European Union, European integration, Western Balkans.

Актуальність теми. Сербія залишається ключовою державою Західних Балкан, що прагне інтегруватись до Європейського Союзу, одночасно зберігаючи традиційно тісні зв’язки з Російською Федерацією. Така зовнішньополітична двовекторність створює значні виклики для євроінтеграційних прагнень Белграда, особливо в контексті погіршення відносин між Росією та ЄС після 2014 року та повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році. Сербське керівництво постійно балансує між вимогами ЄС щодо узгодження зовнішньої політики, включаючи запровадження санкцій проти Росії, та прагненням зберегти підтримку Москви у вирішенні косовського питання й енергетичній сфері, що значно ускладнює процес євроінтеграції країни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема відносин між Сербією і Російською Федерацією та їх вплив на євроінтеграційні перспективи Белграда привертає увагу значної кількості дослідників як в Україні, так і за кордоном. Українські дослідники основному  досліджували історичні та культурні аспекти сербсько-російських відносин.

Зарубіжних дослідників зосереджуються на проблемах гармонізації зовнішньої політики Сербії з вимогами ЄС. Значний внесок у дослідження російського впливу на Балканах зробили Д. Бечев, Я. Буґайські, Ф. Ейрмбрустер. Фундаментальні праці з проблематики зовнішньої політики Сербії належать М. Ковачевичу, Д. Пророковичу, М. Джуркович, які досліджують сербську «стратегію балансування» між різними центрами сили.

Особливої уваги заслуговують аналітичні матеріали Белградського центру безпекової політики, Інституту європейських студій, Фонду Конрада Аденауера та Європейської ради з міжнародних відносин, які містять актуальні дані щодо громадської думки, політичних процесів та економічних тенденцій у сербсько-російських відносинах. Водночас, у науковому дискурсі бракує комплексних досліджень, які б інтегрували політичні, економічні та культурні аспекти сербсько-російських відносин у контексті євроінтеграційних прагнень Белграда, особливо з урахуванням нової геополітичної реальності.

Мета статті – проаналізувати вплив відносин Сербії з Російською Федерацією в контексті їх впливу на євроінтеграційні процеси, а також окреслити перспективи трансформації двосторонніх відносин в умовах загострення геополітичного протистояння між Росією та Заходом.

Завдання дослідження: з’ясувати особливості впливу відносин Сербії з Російською Федерацією на євроінтеграцію Сербії; визначити основні інструменти російського впливу на Сербію та їх ефективність; оцінити перспективи євроінтеграції Сербії у цьому контексті.

Виклад основного матеріалу. Історичне коріння особливих відносин між сербським і російським народами сягає глибини століть і базується на спільності православної віри, слов’янського походження та кирилиці як основи писемності. Перші офіційні контакти між Сербією та Російською імперією датуються XVII століттям, коли в 1688 році патріарх Арсеній III Чарноєвич звернувся до царя Петра I з проханням про допомогу в боротьбі проти Османської імперії. Відтоді Росія неодноразово виступала захисником інтересів сербського народу на міжнародній арені, зокрема під час Російсько-турецьких війн XIX століття, які сприяли поступовому здобуттю Сербією незалежності.

Особливе значення для формування образу Росії як «захисника сербів» мала позиція Російської імперії під час Берлінського конгресу 1878 року, коли Петербург наполягав на визнанні незалежності Сербського князівства. Ця історична пам’ять була посилена спільною боротьбою під час Першої світової війни, коли вступ Росії у війну був мотивований, серед іншого, захистом Сербії після австро-угорського ультиматуму.

Новий етап у відносинах розпочався в 1990-х роках, коли Росія підтримала позицію Сербії щодо конфліктів у Боснії та Герцеговині, а особливо під час косовської кризи 1999 року. Рішуча опозиція Москви бомбардуванням НАТО території Югославії закріпила в сербській суспільній свідомості образ Росії як єдиного надійного союзника. Саме в цей період сформувалися ключові наративи сучасних сербсько-російських відносин, зокрема щодо спільного протистояння «західній гегемонії» та захисту традиційних цінностей.

Сучасний етап сербсько-російських відносин характеризується високим рівнем політичної взаємодії, особливо на тлі складного процесу європейської інтеграції Сербії. Ключовим питанням, що об’єднує зовнішньополітичні позиції двох країн, залишається проблема Косово. Російська Федерація послідовно не визнає незалежність Косова та використовує своє членство в Раді Безпеки ООН для блокування ініціатив, спрямованих на посилення міжнародного визнання косовської державності.

Як зазначається у дослідженні Європейської парламентської дослідницької служби, «у 1994 та 2015 роках Москва наклала вето на дві резолюції Ради Безпеки ООН, що засуджували насильство з боку боснійських сербів, причому остання резолюція кваліфікувала різанину в Сребрениці 1995 року як геноцид» [8]. Така підтримка Росією сербської позиції щодо Косова залишається одним із ключових факторів, що зумовлюють прагнення Белграда зберігати тісні відносини з Москвою, незважаючи на цілі євроінтеграції.

Сучасні політичні відносини між Белградом і Москвою характеризуються високим рівнем офіційної взаємодії при значній асиметрії інтересів та можливостей. Стратегічне партнерство було офіційно закріплене в 2013 році під час візиту президента В. Путіна до Белграда підписанням «Декларації про стратегічне партнерство». Документ передбачає розширення співробітництва в політичній, економічній, культурній та безпековій сферах.

Важливим аспектом політичних відносин є інтенсивність офіційних контактів на високому рівні. Протягом 2020-2023 років відбулася значна кількість двосторонніх візитів та зустрічей, включаючи декілька зустрічей президента Сербії Александара Вучича з президентом Росії Володимиром Путіним та регулярні контакти з міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим. Ці контакти особливо помітні на тлі загального скорочення політичного діалогу між Росією та більшістю європейських країн після 2022 року.

Символічним проявом політичної близькості стало підписання у вересні 2022 року угоди про взаємні консультації у сфері зовнішньої політики між міністрами закордонних справ Сербії та Росії на полях Генеральної Асамблеї ООН [1]. Цей крок викликав значне занепокоєння в ЄС, оскільки суперечив очікуванням щодо узгодження Сербією своєї зовнішньої політики з позицією Євросоюзу як країни-кандидата.

Водночас, слід зазначити, що політичні відносини між Сербією та Росією залишаються значною мірою прагматичними, особливо з боку сербського керівництва. Президент Вучич, попри збереження тісних контактів з Москвою, продовжує декларувати євроінтеграцію як стратегічну мету Сербії та прагне уникнути повної міжнародної ізоляції через зв’язки з Росією [5].

Енергетична сфера залишається одним із ключових компонентів двосторонніх відносин між Сербією та Росією, створюючи значну асиметричну залежність. Як зазначають дослідники, «Росія зберігає економічний вплив особливо в енергетичному секторі в Сербії, оскільки забезпечує майже 100% імпорту газу країни, а російський енергетичний гігант Газпром володіє ключовою енергетичною інфраструктурою» [7].

Енергетична залежність Сербії від Росії посилюється структурою власності основних енергетичних активів країни. У 2008 році російська компанія «Газпром Нефть» придбала 51% акцій сербської нафтової компанії NIS (Naftna Industrija Srbije) за 400 мільйонів євро, хоча експерти оцінювали ринкову вартість компанії в 2,2 мільярда євро [7]. Ця угода, укладена за посередництва тодішнього прем’єр-міністра Сербії Воїслава Коштуніци, мала політичну мотивацію – забезпечити підтримку Москви щодо питання Косова та гарантію проходження нині вже скасованого газопроводу «Південний потік» через територію Сербії [10].

Росія активно використовує енергетичні зв’язки для політичного впливу на Сербію. Показовим прикладом стало оновлення газового контракту між Белградом і Газпромом у травні 2022 року [3], коли, незважаючи на війну в Україні та міжнародні санкції проти Росії, Сербія уклала нову трирічну газову угоду на вигідних умовах. Для Москви це стало інструментом підтримки Сербії у протистоянні тиску ЄС щодо приєднання до санкцій.

Водночас, попри значну енергетичну залежність, частка газу в загальному енергетичному балансі Сербії залишається відносно низькою – лише близько 13% [6], що певною мірою обмежує ефективність «газового важеля» як інструменту політичного тиску.

У сфері загальної торгівлі вплив Росії значно поступається ЄС. Згідно з даними МВФ за 2024 рік, на ЄС припадає понад 81% експорту Сербії та 57,9% імпорту, тоді як частка Росії становить лише 2,7% у експорті та 3,9% в імпорті. Така асиметрія економічних зв’язків створює об’єктивні передумови для поглиблення економічної інтеграції Сербії з ЄС, незважаючи на політичну риторику про важливість російського напрямку [8].

Важливо відзначити, що після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Сербія стала притулком для багатьох російських компаній та бізнесменів, які прагнуть уникнути міжнародних санкцій. У 2022 році спостерігався безпрецедентний приплив прямих іноземних інвестицій, який перевищив середній показник попередніх років на 500-600 мільйонів євро, а кількість зареєстрованих російських підприємств зросла в 12 разів порівняно з 2021 роком [4].

Військова співпраця залишається важливим елементом двосторонніх відносин між Сербією та Росією, хоча її інтенсивність дещо знизилася після початку повномасштабного вторгнення в Україну. На відміну від більшості країн регіону, які орієнтуються на НАТО в питаннях безпеки, Сербія з 2007 року офіційно проголосила політику військового нейтралітету, що дозволяє їй розвивати військову співпрацю одночасно з Росією та західними країнами.

Російсько-сербська військова співпраця розвивалася особливо інтенсивно протягом останнього десятиліття. Як зазначає Чанчар, «до теперішнього часу Сербія придбала у Росії винищувачі МіГ, зенітні системи Панцир-С1 та протитанкові керовані ракети Корнет. У відповідь Росія передала Белграду танки та бойові машини» [10]. Такі поставки військової техніки є частиною угоди про військово-технічну допомогу, підписаної обома сторонами у 2016 році для підтримки модернізації сербських збройних сил [1].

Важливим аспектом військової співпраці стали спільні військові навчання. У 2019 році було проведено 96 спільних навчань між збройними силами двох країн. Водночас, варто зазначити, що Сербія намагається балансувати цю співпрацю, проводячи також навчання з країнами НАТО. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну інтенсивність спільних навчань значно знизилася через міжнародний тиск на Белград.

Символічним проявом двостороннього військового співробітництва стало відкриття Російсько-сербського гуманітарного центру в Ніші у 2012 році. Хоча офіційно центр призначений для реагування на надзвичайні ситуації, західні країни висловлюють занепокоєння щодо можливого використання цього об’єкту для розвідувальної діяльності. Як зазначають дослідники, «центр вважається західними країнами розвідувальним центром і підозрюється у проведенні військових навчань для воєнізованих формувань» [10].

Важливо зазначити, що, незважаючи на тісні військові зв’язки з Росією, Сербія залишається учасницею програми НАТО «Партнерство заради миру» і проводить значно більше спільних навчань з НАТО, ніж з Росією. За даними дослідників, «у 2021 році Белград брав участь у 14 військових навчаннях з НАТО проти чотирьох подібних навчань з Росією» [10]. Це свідчить про прагматичний підхід сербського керівництва до питань безпеки та намагання балансувати між різними геополітичними центрами сили [2].

Одним із найбільш ефективних інструментів російського впливу в Сербії залишається інформаційна присутність та використання елементів «м’якої сили». Згідно з дослідженнями, «вплив Росії в Боснії і Герцеговині, Чорногорії та Сербії, можливо, найбільш помітний через її здатність просувати свої наративи та поширювати дезінформацію через (соціальні) медіа» [9].

Ключовими інструментами російської інформаційної присутності в Сербії є медіаресурси Russia Today Balkan та Sputnik, які публікують контент сербською мовою. Як зазначає Державний департамент США, ці медіаорганізації «використовують видимість звичайних міжнародних медіа-ресурсів для надання дезінформації та пропагандистської підтримки зовнішньополітичним цілям Кремля» [2]. Їхній вплив посилюється відсутністю обмежень на доступ до контенту та можливістю безкоштовного використання матеріалів іншими сербськими ЗМІ.

Російські наративи ефективно проникають у сербське інформаційне поле, формуючи позитивне сприйняття Росії серед широких верств населення. Згідно з дослідженням Європейської ради з міжнародних відносин, проведеним влітку 2021 року, 54% сербів розглядали Росію як союзника, а ще 41% – як необхідного партнера. Після початку повномасштабної війни в Україні ставлення сербів до Росії змінилося лише незначною мірою – опитування середини 2022 року показало, що 51% сербів вважають Росію своїм найважливішим партнером, 66% розглядають Москву як «найбільшого друга» своєї країни, а 61% сербів покладають відповідальність за спалах війни на Захід [7].

Важливу роль у просуванні російських наративів відіграють також проксі-групи та організації громадянського суспільства, що підтримуються Росією. Серед них виділяються байкерський клуб «Нічні вовки», ультранаціоналістична група «Сербська честь» та різноманітні православні братства. Ці організації активно просувають консервативні цінності, панслов’янську ідентичність та антизахідні наративи, створюючи сприятливе середовище для поширення російського впливу.

Тісні відносини Сербії з Росією створюють значні виклики для процесу європейської інтеграції країни, особливо в контексті погіршення відносин між Росією та ЄС. Як зазначають дослідники, «відносини Сербії з Росією продовжують перешкоджати повному зближенню з ЄС, зокрема коли йдеться про узгодження Сербії із Спільною зовнішньою та безпековою політикою ЄС» [1].

Найбільш гострим питанням у контексті євроінтеграції стала відмова Сербії приєднатися до санкцій ЄС проти Росії після повномасштабного вторгнення в Україну. Як зазначила сербська прем’єр-міністр Ана Брнабіч 10 лютого 2023 року, «відмова Сербії накласти санкції на свого союзника Росію є серед перешкод для швидшого процесу вступу до Європейського Союзу» [3], описуючи цей крок як «умову понад усі умови», встановлену ЄС-27.

Відсутність прогресу у гармонізації зовнішньої політики з ЄС негативно впливає на загальну динаміку переговорного процесу. Згідно з даними Європейської парламентської дослідницької служби, «результати Балканського барометра 2022 року показали, однак, що підтримка членства в ЄС дещо знизилася в усіх країнах Західних Балкан, при цьому 60% населення шести країн підтримували вступ до ЄС у 2022 році (порівняно з 62% у 2021 році)» [8]. Це свідчить про певне розчарування у перспективах євроінтеграції через повільний прогрес та «втому від розширення» в самому ЄС [6].

Важливим аспектом, що ускладнює євроінтеграцію Сербії, є її військова співпраця з Росією, особливо в контексті купівлі російського озброєння. Такі дії потенційно можуть зробити Сербію об’єктом вторинних санкцій з боку США відповідно до закону CAATSA (Countering America’s Adversaries Through Sanctions Act), що матиме серйозні економічні наслідки та негативно вплине на євроінтеграційні процеси.

Водночас, слід зазначити, що економічні реалії об’єктивно підштовхують Сербію до більш тісної інтеграції з ЄС, незважаючи на політичні декларації про важливість відносин з Росією. Той факт, що на ЄС припадає понад 80% сербського експорту, створює сильну економічну залежність, яка з часом може призвести до переорієнтації зовнішньої політики, особливо якщо Росія продовжуватиме залишатися під міжнародними санкціями.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року створило серйозні виклики для зовнішньої політики Сербії, змушуючи Белград балансувати між збереженням відносин з Москвою та прагненням продовжувати євроінтеграційний процес. Незважаючи на тиск з боку ЄС, Сербія стала єдиною країною-кандидатом на членство, яка відмовилася приєднатися до санкцій проти Росії, хоча підтримала резолюції ООН, що засуджують російську агресію.

Російське вторгнення призвело до певного зниження рівня двосторонньої співпраці через міжнародні санкції та обмеження. Зокрема, запланований візит Сергія Лаврова до Белграда у червні 2022 року був скасований через закриття повітряного простору сусідніми країнами для російських літаків. Це символічно продемонструвало обмеження, з якими стикаються сербсько-російські відносини в нових геополітичних умовах [3].

Війна в Україні також вплинула на енергетичну співпрацю. Через санкції ЄС проти Росії Сербія, навіть не приєднуючись до них офіційно, змушена поступово шукати альтернативні джерела енергії, оскільки стикається з практичними наслідками санкцій щодо транспортування російських енергоносіїв через території країн-членів ЄС. Це стимулює диверсифікацію енергетичних джерел та поступове зменшення залежності від Росії.

Водночас, проведене дослідження свідчить, що, «хоча вторгнення призвело до більш чітких розділових ліній між Росією та Заходом та зменшення російських фінансових і дипломатичних можливостей, ми спостерігаємо безперервність з точки зору російських стратегій та цілей» [6]. Росія продовжує активно використовувати доступні їй інструменти впливу, зокрема в інформаційній сфері та через підтримку проксі-груп.

Важливою зміною після початку війни стало збільшення міграції росіян до Сербії. За оцінками, близько 220 000 росіян переїхали до Сербії після початку війни, створюючи нову динаміку двосторонніх відносин на рівні міжлюдських контактів. Цікаво, що, за оцінками експертів, близько 40% російських мігрантів повністю протистоять війні, тоді як 60% мають більш нейтральну позицію, що свідчить про неоднорідність російської присутності в країні [10].

Сучасний стан сербсько-російських відносин та їх впливу на євроінтеграційні перспективи дозволяє припустити декілька варіантів подальшого розвитку подій у трикутнику «Сербія-Росія-ЄС». Перший варіант продовження політики балансування з поступовою, але обмеженою адаптацією до вимог ЄС. У цьому варіанті Сербія зберігатиме стратегічне партнерство з Росією, але здійснюватиме тактичні поступки в питаннях, критично важливих для прогресу в переговорах про вступ до ЄС. Такий підхід може включати часткове приєднання до окремих санкційних пакетів, диверсифікацію енергетичних джерел та обмеження військово-технічного співробітництва з Росією, але без радикальної зміни загального курсу. Цей сценарій найбільше відповідає внутрішньополітичним інтересам сербського керівництва, оскільки дозволяє уникнути різких геополітичних поворотів, потенційно небезпечних з електоральної точки зору.

Інший сценарій передбачає поступовий, але послідовний геополітичний розворот Сербії в бік Європейського Союзу. Це означало б приєднання до санкцій проти Росії, суттєве обмеження військово-технічного співробітництва та відмову від енергетичної залежності. Такий підхід прискорив би процес європейської інтеграції, але потенційно мав би значні внутрішньополітичні наслідки, враховуючи проросійські симпатії значної частини сербського суспільства. Реалізація цього сценарію можлива за умови суттєвих економічних стимулів з боку ЄС, зокрема значних інвестицій в інфраструктуру, енергетику та промисловість Сербії, а також прискорення процесу вступу.

Найменш імовірний, але можливий за певних умов, передбачає посилення орієнтації Сербії на Росію та відмову від євроінтеграційних прагнень. Такий варіант міг би реалізуватися в разі різкого погіршення відносин з ЄС, наприклад, через вимогу визнання незалежності Косова як умови подальших переговорів, або в разі суттєвих політичних змін у Сербії. Загалом, найбільш імовірним видається поступове, але неухильне зближення Сербії з ЄС при одночасному прагматичному дистанціюванні від Росії. Економічні реалії, географічне положення та довгострокові національні інтереси об’єктивно схиляють Белград до європейської інтеграції, попри історичні, культурні та політичні зв’язки з Москвою.

Висновки. Проведений аналіз відносин Сербії з Російською Федерацією та їх впливу на євроінтеграційні процеси дозволяє зробити кілька ключових висновків. Російський вплив у Сербії залишається значним, попри географічну віддаленість та економічну перевагу ЄС. Цей вплив реалізується через політичну підтримку з питання Косово, енергетичну залежність, військову співпрацю та ефективне використання інструментів «м’якої сили». Сербія продовжує проводити зовнішню політику балансування між Росією та ЄС, що ускладнює євроінтеграційні процеси, особливо в контексті вимог щодо узгодження зовнішньої політики з позицією ЄС. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну поставило сербське керівництво перед складним вибором, проте не призвело до радикальної зміни двосторонніх відносин. Спостерігається поступове зниження інтенсивності співпраці в деяких сферах, зокрема військовій та енергетичній, що зумовлено впливом міжнародних санкцій проти Росії. Напрямом подальших досліджень є аналіз впливу внутрішньополітичних трансформацій у Сербії на еволюцію відносин з Росією та перспективи євроінтеграції.

Джерела та література:

1. Brethous M., Kovalčíková N. Next level partnership – Bolstering EU-NATO cooperation to counter hybrid threats in the Western Balkans. URL: https://www.iss.europa.eu/publications/briefs/next-level-partnership-bolstering-eu-nato-cooperation-counter-hybrid-threats(date of access: 11.03.2025).
2. de Laurentiis U. The impact of Russian propaganda in the Balkans: methods, networks and strategies of disinformation. The Conservative. URL: https://www.theconservative.online/the-impact-of-russian-propaganda-in-the-balkans-methods-networks-and-strategies-of-disinformation(date of access: 12.03.2025).
3. Fruscione G. EUROPE AND RUSSIA ON THE BALKAN FRONT. Geopolitics and Diplomacy in the EU’s Backyard / ed. by P. Magri. Milan : ISPA, 2023. 131 p. URL: https://www.ispionline.it/wp-content/uploads/2023/03/ISPI-Report-2023_Europe-and-Russia-on-the-Balkan-Front.pdf(date of access: 13.03.2025).
4. Janković M. Srbija i evropske integracije: Kako će rat u Ukrajini uticati na članstvo Srbije u EU, deceniju od dobijanja statusa kandidata. BBC News na srpskom. URL: https://www.bbc.com/serbian/lat/srbija-60509628(date of access: 14.03.2025).
5. Kulačin N. Srbija živi od EU, a kune se u Kinu i Rusiju. Al Jazeera Balkans. URL: https://balkans.aljazeera.net/opinions/2024/4/24/srbija-zivi-od-eu-a-kune-se-u-kinu-i-rusiju(date of access: 15.03.2025).
6. Loshaj J. Іzmeđu kontinuiteta i promena: Ruski uticaj i bezbednosni izazovi na Zapadnom Balkanu od potpune ruske invazije na Ukrajinu. Pristina : Studio Forma, 2023. 32 p. URL: https://library.fes.de/pdf-files/bueros/kosovo/20923-20240122.pdf(date of access: 16.03.2025).
7. Rrustemi A., de Wijk R., Dunlop C. Geopolitical Influences of External Powers in the Western Balkans. Hague : HCSS Security, 2022. 213 p. URL: https://hcss.nl/wp-content/uploads/2021/01/Geopolitical-Influences-of-External-Powers-in-the-Western-Balkans_0.pdf(date of access: 20.03.2025).
8. Secrieru S. Russia in the Western Balkans. European Union Institute for Security Studies. URL: https://www.iss.europa.eu/publications/briefs/russia-western-balkans(date of access: 22.03.2025).
9. Spaić I. Kako Rusija odrzava uticaj na Balkanu i s kojim ciljem? N1. URL: https://n1info.ba/vijesti/kako-rusija-odrzava-uticaj-na-balkanu-i-s-kojim-ciljem/(date of access: 21.03.2025).
10. Zweers W., Drost N. Russian influence in Serbia, Bosnia and Herzegovina, and Montenegro. Hague : Clingendael, 2024. 51 p. URL: https://www.clingendael.org/publication/russian-influence-serbia-bosnia-and-herzegovina-and-montenegro(date of access: 24.03.2025).

У статті аналізується політика розширення Європейського Союзу в Західних Балканах, яка є важливим напрямком у зовнішньополітичній стратерії ЄС. Розглядаються еволюція відносин між Європейським союзом та Західними Балканами, основні виклики з якими зіштовхується ЄС в даному регіоні, а також перспективи вступу західнобалканських країн до Європейського Союзу.

Ключові слова: ЄС, Західні Балкани, розширення, країна-кандидат, реформування, стратегічні інтереси.

Olha Khriashchevska

THE POLICY OF THE EUROPEAN UNION ENLARGEMENT IN THE WESTERN BALKANS

The article is devoted to the problem of the European Union enlargement in the Western Balkans, which is the important direction in the EU foreign policy strategy. The evolution of the relations between the European Union and the Western Balkans, the main challenges the EU is facing in this region and the prospects for the entry of the Western Balkan countries into the European Union are considered.

Keywords: European Union, Western Balkans, enlargement, candidate country, reforming, strategic interests.

Хрящевская Ольга

ПОЛИТИКА РАСШИРЕНИЯ ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА В ЗАПАДНЫХ БАЛКАНАХ

В статье анализируется политика расширения Европейского Союза в Западных Балканах, которая является важным направлением во внешнеполитической стратерии ЕС. Рассматриваются эволюция отношений между Европейским союзом и Западными Балканами, основные вызовы с которыми сталкивается ЕС в данном регионе, а также перспективы вступления западнобалканских стран в Европейский Союз.

Ключевые слова: Европейский Союз, Западные Балканы, расширение ЕС, страна-кандидат, реформирование, стратегические интересы.

Актуальність цього дослідження зумовлена потребою вивчення політики розширення Європейського Союзу в Західних Балканах, виокремленні тенденцій та основних викликів, що виникають за умови залучення Західних Балкан до євроінтеграційного процесу, а також перспектив вступу західнобалканських країн до ЄС. Політика розширення Європейського Союзу, насамперед, спрямована на підтримку безпеки у регіоні та прискорить його політичний та економічний розвиток. Під Західними Балканами аналітики розуміють такі країни як: Сербія, Македонія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Албанія, Косово.

Метою наукової роботи є дослідження політики розширення ЄС в Західних Балканах.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

• дослідити еволюцію відносин між Європейським Союзом та Західними Балканами;
• розглянути основні виклики з якими зіштовхується ЄС в даному регіоні;
• з’ясувати перспективи вступу Західних Балкан до ЄС.

Окреслену проблему вивчає українська і зарубіжна історіографія, серед українських досліджень варто виокремити статтю О. Бірюкової, яка у своїй розвідці «Сучасні Балкани: внутрішньополітичні проблеми та зовнішньополітичні перспективи» [1, 218] аналізує особливості геополітичних та міжнаціональних процесів на Балканах, фактори що негативно впливають на сучасний розвиток цих країн, а також розглядає перспективи зовнішньополітичного та міжнаціонального розвитку балканського регіону. А. Миронова у праці «Еволюція політики ЄС щодо країн Західних Балкан» [10, 28] досліджує еволюцію відносин та розглядає питання формування стратегії ЄС щодо Західних Балкан. О. Чумаченко в статті «Політика розширення Європейського союзу в Західних Балканах: основні ризики та шляхи їх подолання» [20, 108] розглядає основні проблеми, з якими зіштовхується ЄС у регіоні, шляхи їх подолання та з’ясовує стан розширення ЄС на Балканах, прогнозує перспективи вступу Західних Балкан до ЄС. Дослідження О. Снігир «Вплив РФ на Західні Балкани» присвячене особливостям впливу Росії на країни Західних Балкан, зокрема Сербію, Боснію і Герцеговину, Македонію і Чорногорію, автор визначає мету Росії, інструменти й засоби реалізації її балканської політики [13].

Серед зарубіжних науковців варто виділити працю Ю. Кудряшової. В статті «Перспективы вступления в ЕС балканских государств и интересы России» [6] висвітлює вступ Західних Балкан до Європейського союзу як пріоритетний напрямок зовнішньої політики та аналізує позицію Російської Федерації щодо цього питання. Люсія Веснік-Алушевич в книзі «European Integration of Western Balkans: From Reconciliation To European Future» [34, 8] описує еволюцію відносин між ЄС та Західними Балканами, проблеми та конфлікти, які виникали у регіоні. Ерван Фуере в статті «A decisive year for the EU’s re-engagement with the Western Balkans» [27] аналізує відносини між ЄС та Західними Балканами на сучасному етапі та описує основні проблеми, які потребують розв’язання на сьогоднішній день.

Розгляд обраної теми вимагає використання широкого спектру джерел. Під час дослідження було опрацьовано комплекс міжнародних документів, хронологічні межі яких охоплюють період 1999 – 2018 рр. Серед них: Декларація глав держав та урядів країн Південно-Східної Європи (балканські країни, Молдова, Румунія, Болгарія), ЄС, США, Росії, Японії, Туреччини, Канади, Норвегії, Швейцарії, регіональних й міжнародних організацій та фінансових інституцій (ООН, НАТО, ОБСЄ, Рада Європи, Центральноєвропейська ініціатива, ОЧЕС, ОЕСР, МВФ, ЄБРР тощо) підписана 30 липня 1999 р. на саміті в Сараєво [33]. Декларація від 24 листопада 2000 р. (Загреб) [36], яка офіційно розпочала процес стабілізації й асоціації та запровадила фінансовий інструмент допомоги регіону – програму КАРДС. Окрім того, країнами ЄС було підтверджено, що механізмом оцінювання готовності потенційних кандидатів до членства в ЄС буде їхня відповідність Копенгагенським критеріям. Декларація ЄС щодо Західних Балкан, прийнята 17 травня 2018 на саміті в Софії [32], в якій була підтверджена європейська перспектива для держав даного регіону. Рішення Європейської Ради щодо процесу розширення, асоціації та стабілізації від 26 червня 2018 року [23]. А також урядові сайти Європейського Союзу, де є інформація про основні договори та політику розширення ЄС [16], Чорногорії [19], Сербії [18], Боснії і Герцеговини [15], Македонії [17], де зібрані офіційні відомості про політику держав.

Становлення політики ЄС щодо країн Західних Балкан припадає на період розпаду Югославії та перегляду європейськими країнами відносин з Белградом. Початок югославської кризи відкрив можливість для піднесення авторитету Європи на міжнародній арені. Першочерговим дипломатичним завданням ЄС було недопущення регіональної ескалації конфлікту: виступивши посередником у переговорному процесі, ЄС організував дві постійні конференції з врегулювання конфлікту – Конференцію Європейського Співтовариства щодо колишньої Югославії в Гаазі (вересень 1991 р. – серпень 1992 р.) і спільну з ООН Міжнародну конференцію щодо колишньої Югославії в Женеві (вересень 1992 р. – грудень 1995 р.) [31, 155].

Одним з небагатьох прикладів безпосередньої участі ЄС у процесі кризового врегулювання став достатньо невдалий досвід Адміністрації ЄС у м. Мостар (Боснія й Герцеговина) у червні 1994 р., та залучення поліцейського контингенту Західноєвропейського союзу. Проведення операції НАТО в Боснії та Герцеговині та підписання Дейтонських угод у грудні 1995 р. продемонстрували неможливість ЄС самостійно, без участі США, вирішувати конфлікти подібного масштабу. Головною метою, що постала перед ЄС та США після завершення боснійського конфлікту та, пізніше, операції НАТО в Косово, стало забезпечення стабільності в регіоні та його інтегрування в західні економічні, політичні та військові структури. До сфери відповідальності ЄС були віднесені політичні та економічні реформи в країнах регіону. Саме ЄС виступив головним донором у зовнішній допомозі Боснії та Герцеговині: близько 55 % (3,07 млрд. дол. США) допомоги в період з 1996 по 2002 рр. було надано ЄС та країнами-членами, в той час як частка США становила 18.7% (1,05 млрд. дол. США) [21].

Перші спроби перегляду стратегії ЄС щодо регіону були здійснені в 1996 р. після завершення боснійської війни. У квітні 1997 р. Рада ЄС запровадила регіональний підхід, що встановив політичні та економічні умови для розвитку двосторонніх відносин з 5 країнами регіону (Албанія, Боснія та Герцеговина, Хорватія, СРЮ та колишня Югославська Республіка Македонія), а саме: повага до демократичних принципів, прав людини, верховенство права, захист національних меншин, реформи у напрямку ринкової економіки, регіональне співробітництво [22]. Остаточно концептуальне визначення регіону як «регіону Західних Балкан» та оформлення механізмів та інструментів політики ЄС відбулося у 1999 р. із запровадженням процесу стабілізації та асоціації. В 2003 р. відбулися перші військові та поліцейські місії ЄС у Македонії, Боснії та Герцеговині. Іншим наслідком трансформації політики ЄС в регіоні стало ухвалення рішення про надання країнам Західних Балкан перспективи членства, що розглядалося як інструмент примирення та стабілізації регіону, гарантія незворотності демократичних реформ.

30 липня 1999 р. на саміті в Сараєво була підписана Декларація глав держав та урядів країн Південно-Східної Європи (балканські країни, Молдова, Румунія, Болгарія), ЄС, США, Росії, Японії, Туреччини, Канади, Норвегії, Швейцарії, регіональних й міжнародних організацій та фінансових інституцій (ООН, НАТО, ОБСЄ, Рада Європи, Центральноєвропейська ініціатива, ОЧЕС, ОЕСР, МВФ, ЄБРР тощо). Особливістю ініціативи стали вперше чітко сформульовані європейська та євроатлантична перспективи для країн регіону [33]. 24 листопада 2000 р. на саміті у Загребі держави ЄС та Західних Балкан підписали фінальну Декларацію саміту, що офіційно розпочала процес стабілізації й асоціації та запровадила фінансовий інструмент допомоги регіону – програму КАРДС. Країнами ЄС було підтверджено, що механізмом оцінювання готовності потенційних кандидатів до членства в ЄС буде їхня відповідність Копенгагенським критеріям. Інструменти передвступної допомоги були доповнені на саміті країн Західних Балкан та ЄС у Фессалоніках (червень 2003 р.): варіант колективного вступу відкидався та запроваджувався індивідуальний підхід [24].

ЄС підписав угоди про асоціацію та стабілізацію з країнами регіону, зокрема з Македонією (2001 р.), Албанією (2006 р.), Чорногорією (2007 р.), Боснією та Герцеговиною (2008 р). Відповідно до положень Угод про стабілізацію та асоціацію ЄС поступово вводить безвізовий режим з країнами регіону: у 90-ті рр. з Хорватією, з 19 грудня 2009 р. аналогічний режим запрацював у відносинах з Чорногорією, Македонією та Сербією [10, 28].

Поточна програма розширення охоплює партнерів Західних Балкан і Туреччини. Чорногорія від 17 грудня 2010 р. є офіційним кандидатом на вступ до Євросоюзу, а переговори про вступ Чорногорії до ЄС розпочалися у червні 2012 р. Сербія з березня 2012 р. отримала статус країни-кандидата на вступ до ЄС, а з вересня 2013 р. набула чинності Угода про стабілізацію та асоціацію між ЄС та Сербією. 21 січня 2014 р. відбулась перша Міжурядова конференція, що свідчить про офіційний початок переговорів про вступ Сербії до ЄС. Албанія отримала статус кандидата у 2014 р. З квітня 2016 р. набула чинності Угода про стабілізацію та асоціацію між Косово та ЄС. Македонія є країною-кандидатом на вступ до ЄС ще з 2005 р., а Боснія та Герцеговина лише в лютому 2016 р. офіційно подала заявку на вступ до ЄС [25].

На думку аналітиків, нова стратегія розширення є чи не «останнім шансом» для Євросоюзу зберегти вплив на Західні Балкани та повернути довіру до європейської інтеграції. Впродовж останніх років серед громадян країн регіону зросло розчарування відносинами з ЄС на тлі внутрішніх політичних та економічних проблем, безпекових загроз, нелегальної міграції, агресивного гібридного впливу Росії, а також кризи у самій Європейській спільноті [12].

За ініціативою щодо вступу до ЄС Західних Балкан стоять, передусім, стратегічні інтереси. У ЄС побоюються, що ці країни можуть потрапити під дедалі більший вплив Росії або Китаю. Росія виявляє сильний інтерес до Західних Балкан в цілому, прагнучи зберегти можливості впливати на політичні процеси в регіоні. Головним завданням для Москви є перешкоджання інтеграції регіону до ЄС та НАТО. Не маючи можливості конкурувати із Заходом в економічному та інституційному плані, Москва обирає стратегію політичної дестабілізації регіону. Економічний вплив Росія здійснює переважно через енергетичний сектор, займаючи або монопольні (Сербія та Боснія і Герцеговина), або домінуючі (Чорногорія, Македонія) позиції в енергетиці країн Західних Балкан [13].

Китай, своєю чергою, готовий давати набагато більше швидких і дешевих грошей на різні місцеві потреби при мінімальних вимогах. Сербія кращий тому приклад. Китай, на відміну від Росії, поки не пов’язує економічне співробітництво з будь-якими політичними умовами. Китайське керівництво не тисне на балканські країни, вимагаючи зробити вибір на користь одного геополітичного полюса, і не намагається уповільнити інтеграцію регіону в євроатлантичні структури, як це робить Москва. Навпаки, Пекін ясно дає зрозуміти, що підтримує вступ Західних Балкан до ЄС, а питання, входить та чи інша країна в НАТО чи ні, його взагалі не хвилює [5].

17 травня 2018 року у Софії відбувся саміт «Європейський Союз – Західні Балкани». Мета зустрічі – підтвердження європейської перспективи для держав регіону. У саміті брали участь шість балканських держав – Албанія, Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Македонія та Косово. ЄС вкотре підтвердив свою чітку підтримку європейської перспективи Західних Балкан. Ґрунтуючись на вже досягнутому прогресі, партнери із Західних Балкан підтвердили відданість європейській перспективі як їхнього неухильного стратегічного вибору. Згідно з декларацією, ЄС також рішуче налаштований зміцнити й інтенсифікувати відносини з цими країнами на всіх рівнях з метою підтримки політичної, економічної і соціальної трансформації регіону – за умов відчутного прогресу у сфері верховенства права, проведення соціально-економічних реформ західнобалканськими партнерами.

У декларації йдеться що ЄС і партнери із Західних Балкан мають багато спільних проблем. До таких викликів, зокрема, відносять – дезінформацію та гібридну активність, які можна спільно побороти через співпрацю у сферах кібербезпеки та стратегічних комунікаційних безпекових викликів, які потребують координованих індивідуальних і колективних дій. Щодо економіки, згідно з декларацією, підписаною на саміті, ЄС надасть гранти на додаткові 11 пріоритетних транспортних проектів (автомобільний, залізничний) на суму 190 мільйонів євро. Ці інвестиції можуть залучити до 1 млрд. євро кредитів міжнародних фінансових установ. Це включає фінансування перших двох розділів «Мирної магістралі» (Ніш-Приштина-Дуррес) і «Синьої магістралі» вздовж Адріатичного узбережжя. З метою розробки нової цифрової програми для західних Балкан ЄС виділив 30 млн. євро на інвестиції в широкосмугові розгортання по всьому регіону. Партнери погодилися розширити домовленості регіону щодо скорочення витрат на роумінг для всіх шести партнерів, в той же час ЄС розробить дорожню карту для зниження вартості роумінгу між Західними Балканами та ЄС. Було вирішено посилити роботу щодо спрощення процедур торгівлі на Західних Балканах. Єврокомісія збільшить свою підтримку для молоді та освіти, зокрема, шляхом подвоєння фінансування Erasmus + для регіону та запуску пілотного проекту для мобільності у сфері професійної освіти та навчання [26].

В прийнятій 6 лютого 2018 р. спеціальній стратегії Єврокомісії йдеться, що до 2025 року Чорногорія та Сербія можуть вступити до Євросоюзу. Проте, однією з головних вимог євроінтеграції Сербії вважається нормалізація відносин з Косовом. Поки що прем’єр-міністр Сербії Александар Вучич не готовий визнати незалежність цієї республіки, яка відділилась від Сербії у 2008 р. Також Сербії варто позбутися від російської монополії в енергетичній сфері [14]. В країні високий рівень корупції, зокрема в новому «Індексі сприйняття корупції» Transparency International Сербія посіла не дуже почесне 72 місце, після Намібії. Інфляція дорівнює близько 8,5 відсотків, а нова заборгованість у наступному році може стати найбільшою в цілому регіоні – сім відсотків від обсягу ВВП [8]. Чорногорія, будучи членом НАТО з червня 2017 р., випереджає Сербію на євроінтеграційному треку – у неї найвищі шанси вступити в ЄС до 2025 р. Косово наразі не може розпочати процес вступу до ЄС, тому що п’ять членів ЄС (Греція, Іспанія, Кіпр, Румунія та Словаччина) не визнали його незалежність [30].

Навіть з огляду на величезні зусилля і роль модератора з боку ЄС, для Боснії і Герцеговини невирішеним залишаються територіальний диспут з Хорватією щодо частини Адріатичного моря. Суперечка виникла щодо Пелешацького мосту, який дозволить Хорватії обійти Боснію та з’єднати її з півостровом Пелешац. Міст почали будувати ще в 2007 р., проте на тлі політичних суперечок, а також фінансових труднощів, будівництво було призупинено в 2012 р., наразі воно відновлюється завдяки коштам ЄС. Прем’єр-міністр Хорватії Андрій Пленковіч заявив, що його країна буде продовжувати будувати міст, незважаючи на реакцію боснійців. Позиція Боснії і Герцеговини повністю протилежна – міст не може бути побудований допоки обидві країни не врегулюють питання кордону [2].

Греція традиційно блокує європейську і євроатлантичну інтеграцію Македонії (колишньої югославської республіки) щодо назви країни. Незважаючи на те, що у червні 2018 р. міністри закордонних справ обох країн підписали угоду про зміну назви колишньої югославської республіки. 11 січня 2019 р. парламент Македонії проголосував за внесення змін до конституції, затвердивши тим самим перейменування країни. І тим самим розблокував шлях до ЄС та НАТО. Остаточно Македонія змінить свою назву лише після того як Греція ратифікує угоду [11].

У схваленій Єврокомісією стратегії йдеться, що «Чорногорія та Сербія – лідери на євроінтеграційному шляху» з усього західнобалканського блоку. Ще чотири країни регіону – Македонія, Албанія, Косово, Боснія і Герцеговина – істотно відстають від Сербії й Чорногорії з виконання критеріїв для членства в ЄС. «Комісія готова підготувати рекомендації для відкриття переговорів про вступ з Албанією і колишньої Югославської Республіки Македонія на основі виконання умов. Боснія і Герцеговина може також стати кандидатом на вступ. У Косово є можливість стійкого прогресу, виконуючи Угоду про стабілізацію та асоціацію»,– йдеться в звіті Єврокомісії [4].

Ініціатива з розширення надає регіону євроінтеграційного оптимізму, але не містить відповіді на ключові питання у вирішенні наявних проблем. Хоча перспектива розширення на вісім і більше років, потенційні політичні, економічні та безпекові переваги можуть відіграти вирішальну роль для успіху геостратегічної інвестиції ЄС. Деякі з цим переваг Західні Балкани відчули вже сьогодні. Починаючи з 2007 р. допомога Євросоюзу країнам регіону з підготовки до членства сягнула майже 10 млрд євро. Варто зауважити що у 2002 – 2006 рр. в рамках програми країнам регіону було виділено 4.6 млрд. євро. Важливим рішенням також є запрошення західнобалканських країн до участі у окремих засіданнях з формування спільних політик ЄС. Серед інших запропонованих переваг – глибша інтеграція до енергетичного союзу, єдиного цифрового ринку, подальша торговельна лібералізація [12].

10 липня 2018 р. відбувся саміт Західних Балкан в Лондоні. Лондонський саміт є частиною Берлінського процесу, за ініціативи Німеччини, Франції, Австрії, Хорватії, Італії, Польщі та Словенії, спрямований на підтримку зусиль у напрямку зміцнення регіонального співробітництва та європейської інтеграції Західних Балкан. Саміт відбувся після того, як Європейська Комісія опублікувала стратегію щодо «Достовірної перспективи розширення та розширення взаємодії ЄС із Західними Балканами», саміту ЄС-Західні Балкани в Софії 17 травня 2018 року та червневої Європейської Ради, які підтверджували перспективу розширення ЄС в Західних Балканах [35].

Європейський Союз випрацював принцип європейського майбутнього для Західних Балкан, проте існують ризики, що виникають за умови залучення країн даного регіону до євроінтеграційного процесу.По-перше прийняття держав з нерозв’язаними конфліктами може нашкодити ЄС, реформи здійснюються уповільненими темпами, також свій вплив в регіоні посилює Росія. Політики у європейських столицях розцінюють перспективу розширення ЄС в Західних Балканах з тривогою, зокрема президент Франції Еммануель Макрон досить скептично ставиться до думки про розширення ЄС за рахунок Балкан. По-друге відтягування прийому на невизначене майбутнє підірве нещодавній прогрес миру і стабільності в регіоні. Обіцянка європейської інтеграції – це те що досі тримає балканські країни разом. Політичний розкол щодо Косова також послаблює роль ЄС, адже 4 з 28 країн членів не визнали незалежність Косово від Сербії. Це також паралізує політику розширення щодо Македонії, як результат категоричної позиції Греції щодо назви колишньої югославської республіки [9].

У середньостроковій перспективі основні напрямки співпраці між ЄС та Західними Балканами залишаться незмінними. Сьогодні у державах регіону триває процес здійснення політичних та економічних реформ, які стимулюються Європейським Союзом та спрямовані на досягнення головної зовнішньополітичної мети західнобалканських держав – членство в ЄС. Низка європейських країн підтримують інтеграцію західнобалканських країн до ЄС, зокрема Німеччина, Австрія, Франція, а приєднання Хорватії свідчить про реальну можливість долучення до Європейського Союзу шляхом виконання вимог поставлених європейськими інституціями та досягнення відповідних економічних та соціальних критеріїв. Решта держав регіону також прагнуть реалізувати свої зовнішньополітична амбіції. Важливим напрямком двосторонніх відносин залишатиметься стабілізація внутрішньополітичної ситуації у регіоні, демократизація держав Західних Балкан та сприяння формуванню громадянського суспільства, яке має вплив на політичні еліти. Боротьба з організованою злочинністю та корупцією, захист прав національних меншин та реформа судової системи вимагають наполегливої роботи законодавчих та виконавчих органів держав Західних Балкан [3].

Отже, на сучасному етапі політика розширення ЄС є важливим напрямком зовнішньої політики, адже це підтримує стабільність у регіоні, його політичний та економічний розвиток. Початок югославської кризи відкривав можливість для піднесення авторитету Європи на міжнародній арені. Перші спроби перегляду стратегії ЄС щодо регіону були здійснені в 1996 р. після завершення боснійської війни. У квітні 1997 р. Рада ЄС запровадила регіональний підхід, що встановив політичні та економічні умови для розвитку двосторонніх відносин з 5 країнами регіону (Албанія, Боснія та Герцеговина, Хорватія, СРЮ та колишня Югославська Республіка Македонія). На саміті в Сараєво 30 липня 1999 року була підписана Декларація глав держав та урядів країн Південно-Східної Європи, де була вперше чітко сформульована європейська та євроатлантична перспективи для країн регіону. Поточна програма розширення ЄС в Західних Балканах розвивається все швидшими темпами, адже обидві сторони мають свої стратегічні інтереси. Проте існують проблеми з якими зіштовхується ЄС в регіоні, зокрема повільність реформаційного поступу, вплив Росії та Китаю, конфлікт Боснії і Герцеговини з Хорватією щодо частини Адріатичного моря, а також суперечка щодо назви Македонії. Незважаючи на нечіткі перспективи євроінтеграції, ЄС залишається головним партнером Західних Балкан у економічній сфері. У цьому напрямку вже є багато досягнень, оскільки більшість нормативно-правових актів прийнятих у регіоні задля покращення економічної ситуації відповідають вимогам ЄС. Також важливим напрямком двосторонніх відносин залишається стабілізація внутрішньополітичної ситуації у регіоні.  

Джерела та література

1. Бірюкова О. Сучасні Балкани: внутрішньополітичні проблеми та зовнішньополітичні перспективи / О. Бірюкова // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. – Харків, 2009. – С. 218-227.
2. Боснія та Герцеговина знову сперечаються за Пелешацький міст Електронний ресурс]. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://www.eurointegration.com.ua/news/2017/08/31/7070381/?fbclid=IwAR3d2qIPpUzpi8i-5FrYo4URhWSfHrYJAta5dQNnqfmRJwcHtiHx8hqcA78
3. Єврокомісар заявив про перспективи балканських країн вступити в ЄС до 2025 [Електронний ресурс]. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://www.unian.ua/world/2355652-evrokomisar-zayaviv-pro-perspektivi-balkanskih-krajin-vstupiti-v-es-do-2025-roku.html
4. Зеленюк К. Нове розширення: хто може поповнити ряди ЄС до 2025 року, і чому в списку немає України [Електронний ресурс] / К. Зеленюк. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://ukr.segodnya.ua/world/europe/ocherednoe-rasshirenie-kto-mozhet-popolnit-ryady-es-do-2025-goda-i-pochemu-v-etom-spiske-net-ukrainy–1112453.html
5. Как Россия и Китай борются за роль главного неевропейца на Балканах [Електронний ресурс]. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://carnegie.ru/commentary/75080
6. Кудряшова Ю. Перспективы вступления в ЕС балканских государств и интересы России [Електронний ресурс] / Ю. Кудряшова. – 2011. – Режим доступу до ресурсу: http://russiancouncil.ru/inner/?id_4=57
7. Лідери ЄС назвали умови євроінтеграції Західних Балкан [Електронний ресурс] – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://www.ukrinform.ua/rubric-world/2462377-lideri-es-nazvali-umovi-evrointegracii-zahidnih-balkan.html?fbclid=IwAR1-FIKDU1pZijZD-h5ZSFLr28HBpJ9cOjPfX6scNrMmNNszwiVWBDZs8I0
8. Максимович М. Довгий шлях Сербії до ЄС [Електронний ресурс ] / М. Максимович. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: https://www.dw.com/uk/довгий-шлях-сербії-до-єс/a-17374953?fbclid=IwAR1BsA1ee-pOQKZGk6xxtAbC5gLWAtQUbizLkvyx83Ld9NXqymAyCVDXEvU
9. Мартинюк В. ЄС: Британія виходить, Балкани заходять [Електронний ресурс] / В. Мартинюк. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: https://espreso.tv/article/2016/07/15/yes_brytaniya_vykhodyt_balkany_zakhodyat
10. Миронова М.А. Еволюція політики ЄС щодо країн Західних Балкан / М. А. Миронова // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2010. – С. 28-32.
11. Референдум про зміну назви Македонії: коротко про головне [Електронний ресурс]. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://www.radiosvoboda.org/a/29511049.html
12. Розширення ЄС: спочатку «проковтнути» Балкани [Електронний ресурс]. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://ukrinform.fr/rubric-world/2399094-rozsirenna-es-spocatku-prokovtnuti-balkani.html
13. Снігир О. Вплив РФ на Західні Балкани [Електронний ресурс] / О. Снігир. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: http://www.niss.gov.ua/content/articles/files/balkans-ae492.pdf.
14. Соколовська Н. Сербія прагне якнайшвидше вступити до Євросоюзу [Електронний ресурс] / Н. Соколовська. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: https://www.dw.com/uk/сербія-прагне-якнайшвидше-вступити-до-євросоюзу/a-17705327?fbclid=IwAR3PI1NSAoMams5tyGBLkPv-oFs7y9Xqs3dOPiw2mSgMOFu810N5uYWo2m8
15. Урядовий сайт Боснії і Герцоговини [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.fbihvlada.gov.ba/bosanski
16. Урядовий сайт ЄС [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu
17. Урядовий сайт Македонії [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://vlada.mk
18. Урядовий сайт Сербії [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.srbija.gov.rs
19. Урядовий сайт Чорногорії [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://web.archive.org/web/20100508141125/http://www.gov.me/en/Government
20. Чумаченко О. політика розширення європейського союзу в західних балканах: основні ризики та шляхи їх подолання / О. Чумаченко // Проблеми міжнародних відносин : зб. наук. праць / наук. ред. Некряч А. та ін. – К. : КиМУ, 2010. – Вип. 1. – С. 108–119.
21. Bosnia and Herzegovina – Post-Conflict Reconstruction and the Transition to a Market Economy: an OED Evaluation of World Bank Support [Електронний ресурс]. – 2004. – Режим доступу до ресурсу: https://openknowledge.worldbank.org/handle/10986/14900?locale-attribute=fr
22. Council Conclusions on the Principle of Conditionality Governing the Development of the European Union’s Relations with Certain Countries of South-East Europe Bulletin of the EU [Електронний ресурс]. – 1997. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu/bulletin/en/9704/p202001.htm#anch0514.
23. Council Сonclusions on Еnlargement and Stabilization and Association Process. [Електронний ресурс] – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://www.consilium.europa.eu/media/35863/st10555-en18.pdf
24. Declaration. EU-Western Balkan summit Thessaloniki [Електронний ресурс]. –2003. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu/rapid/press-release_PRES-03-163_en.pdf
25. Enlargement package: Commission publishes reports on the Western Balkans partners and Turkey. Press release [Електронний ресурс]. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu/rapid/press-release_IP-18-3342_en.htm
26. EU-Western Balkans summit: improving connectivity and security in the region. European Commission Press release [Електронний ресурс]. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu/rapid/press-release_IP-18-3821_en.htm
27. Fouéré Erwan. A decisive year for the EU’s re-engagement with the Western Balkans [Електронний ресурс] / Fouéré Erwan. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://www.ceps.eu/system/files/PI%202018-01_Fouere%20_Western%20Balkans.pdf
28. Grabbe H. Beyond Wait-and-See: the Way forward for EU Balkan Policy / H.Grabbe [Електронний ресурс]. – 2010. – Режим доступу до ресурсу: http://ecfr.eu/content/publications/policy-brief-balkans20100527/ policy- brief-balkans-20100527.pdf
29. Holland M., Kintis A. The EU’s Foreign Policy and the War in Former Yugoslavia. Common Foreign and Security Policy. The Record and Reforms / M. Holland, A Kintis – London,1997. – P.164.
30. Obradovic J. Kosovo: One Year on [Електронний ресурс] / J. Obradovic // ISS Opinion. – 2009. – Режим доступу: http://www.iss.europa.eu/nc/actualites/actualite/ article/kosovo-one-year-on/brua
31. Rummel R. Boulder. Toward Political Union. Planning a Common Foreign and Security Policy in the European Community / R. Rummel Boulder. – San Francisco, 1992. – P. 155.
32. Sofia Declaration [Електронний ресурс]. – 2018. – Режим доступу до ресурсу:https://www.consilium.europa.eu/media/34776/sofia-declaration_en.pdf
33. Stability Pact for South-East Europe [Електронний ресурс]. – 1999. – Режим доступу до ресурсу: www.stabilitypact.org/constituent/990610-cologne.asp
34. Vesnic-Alujevic L. European Integration of Western Balkans: From Reconciliation To European Future / Lucia Vesnic-Alujevic // Centre for European Studies. – Brussels, 2012. – Р. 8-11.
35. Western Balkans Summit in London – building stronger links within the region and with the EU [Електронний ресурс] // European Commission – Press release. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: http://europa.eu/rapid/press-release_IP-18-4396_en.htm.
36. Zagreb Summit 24 November 2000 Final Declaration [Електронний ресурс]. –2000. – Режим доступу до ресурсу: https://www.esiweb.org/pdf/bridges/bosnia/ZagrebSummit24Nov2000.pdf

Сьогодні у державах регіону триває процес здійснення політичних та економічних реформ, які стимулюються Європейським Союзом та спрямовані на досягнення головної зовнішньополітичної мети західнобалканських держав – членство в ЄС. Метою даної статті є спрогнозувати, яким чином розвиватимуться відносини ЄС з державами Західних Балкан у середньостроковій перспективі.
Вивченням даного питання займається низка вчених. Зокрема, німецький дослідник Х.Крамер вивчав проблеми та виклики, які постають перед ЄС у контексті відносин з балканськими державами. Перспективам європейської інтеграції Західних Балкан присвячені роботи російської дослідниці Ю. Кудряшової, а також українського політичного аналітика В. Каспрука. Все ж дана тема потребує додаткового вивчення.

У 2013 році до ЄС приєднала Хорватія, ставши першою з держав регіону. Незважаючи на кризу процес розширення ЄС не зупинився. Звичайно він вповільнився, проте приєднання Хорватії свідчить про те, що ЄС і надалі готовий розширювати свої кордони. Хорватія стала країною, яка приєдналася до ЄС маючи недавній досвід війни і великомасштабного насильства на етнічному ґрунті. Рішення прийняти Хорватію до ЄС є швидше політичним, спрямоване на посилення стабільності у регіоні Балкан. Крім того, вступ до ЄС для цієї держави означав не лише здійснення реформ, а й зміну політичної культури. Це перетворення не було б можливим без процесу розширення ЄС.
Опоненти розширення наводять свої аргументи, прагнучи довести малоймовірність приєднання до ЄС нових членів навіть у середньостроковій перспективі. Стверджуючи, що на сьогодні економічні проблеми та занадто велика кількість країн-членів роблять не доцільною політику розширення. Все ж держави регіону Західних Балкан зберігають значні шанси приєднатися до ЄС у наступному десятилітті.
Європейську інтеграцію гальмують не лише внутрішні проблеми у ЄС, а й неспроможність Західних Балкан повноцінно вирішувати наявні труднощі. Німецький дослідник Хайц Крамер вважає, що для політики ЄС в регіоні характерна так звана «стабілізаційна дилема». На його думку наймеш стабільні держави у регіоні (якщо брати до уваги ефективність роботи державних інституцій у напрямку демократизації та здійснення реформ у економічній сфері) отримують від ЄС недостатню допомогу, що гальмує їх розвиток. Крім того, дослідник зауважує, що на сьогодні ЄС не виробив дієвих механізмів збереження стабільної ситуації у регіоні у випадку загострень внутрішніх протиріч у західнобалканських державах. Також механізми співпраці ЄС з державами регіону мають базуватися на балансі двох компонентів: стабільності та процвітанні. Існує суттєва взаємозалежність між політичною стабільністю та економічним розвитком. Перше є передумовою другого і навпаки[5]. Якщо ЄС не зможе належним чином поєднувати економічну та політичну співпрацю з державами регіону, то його позиції у регіоні послабляться.
Малоймовірним є вирішення етнічних протиріч у Боснії та Герцеговині, які найбільше гальмують розвиток конструктивних відносин цієї держави з ЄС. БіГ одна з країн, яка чи не найбільше постраждала від дезінтеграційних процесів у регіоні. Потрібні конституційні зміни для усунення дискримінації за етнічною ознакою. У березні 2009 році до конституції вперше були внесені зміни, а в грудні Європейський суд з прав людини визнав такими, що порушують Європейську конвенцію з захисту прав і свобод людини положення конституції про те, що тільки етнічні боснійці, серби і хорватами можуть бути членами президії країни і верхньої палати парламенту. ЄС запропонував БіГ здійснити наступні поправки до конституції: реформування державних структур з метою відповідності Європейській конвенції про права і основні свободи людини, створення потужного однопалатного законодавчого органу і потужнішу Раду Міністрів на чолі з прем’єр-міністром; надати державній владі брати на себе відповідальність і приймати на себе зобов’язання в процесі вступу до ЄС.
Для внесення поправок до конституції необхідно співробітництво боснійських сербів з мусульманами і хорватами. У дійсності тільки перспектива вступу до ЄС дозволить БіГ остаточно відмовитися від політики, яка веде до роздробленості і закритості, і прийняти нову модель економічного і соціального розвитку, засновану на інтеграції та відкритості. Тому вступ до ЄС життєво необхідний для БіГ як єдина можливість підконтрольного еволюційного розвитку [3].
На даний час головною зовнішньополітичною метою БіГ є стати офіційним кандидатом на членство в ЄС до кінця 2014 року. Спеціальний представник ЄС у БіГ Петер Соренсен вважає, що основною перешкодою на шляху ЄС для цієї країни є складна система управління, тому конституційна реформа необхідна, щоб БіГ стала функціональною державою [1].
Триває діалог між ЄС та Албанією. У 2008 році Європейська рада схвалила перелік короткострокових та середньострокових пріоритетів розвитку діалогу з Албанією, а саме:
сприяння конструктивному діалогу між політичними партіями та підвищення зацікавленості сторін у здійсненні реформ;
реалізація рекомендацій ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини на виборах, зокрема шляхом поліпшення списків виборців та внесення змін до Виборчого кодексу у відповідності з рекомендаціям Венеціанської комісії;
Все ж Європейському Союзу не вдається ефективно впливати на політичну ситуацію та виборчий процес у Албанії, що показали вибори 2009 року. Влада не змогла на належному рівні організувати волевиявлення громадян і внутрішня політична криза вкотре стала перепоною на шляху до євроінтеграції. Поряд з неспроможністю налагодити ефективну роботу парламенту у Албанії існують й інші проблеми, зокрема: дотримання громадянських прав, свобода засобів масової інформації, не сформованість інститутів громадянського суспільства, наявність корупції та організованої злочинності.
У 2009 році Албанія досягла однієї з двох зовнішньополітичних цілей, а саме приєдналася до НАТО. Наступним етапом має бути приєднання до ЄС. Угода про стабілізацію та асоціацію між ЄС та Албанією вступила в силу у 2009 році. ЄС офіційно прийняв заяву на членство в листопаді 2009 року. На відміну від Македонії, Чорногорії та Сербії, Албанія, а також Боснія і Герцеговина, не були в змозі завершити процес лібералізації візового режиму в 2009 році, оскільки не виконали всіх вимог. Крім того, Албанія занурилася в політичну кризу, яка є найтривалішою після падіння комуністичного режиму, що завдає значної шкоди національним інтересам. Європейська комісія попереджала, що ця криза і корупційні проблеми можуть уповільнити процес інтеграції Албанії. Таким чином, сьогодні зарано говорити про перспективи завершення процесу європейської інтеграції Албанії у середньостроковій перспективі, оскільки країна не спроможна виконати завдань поставлених перед нею європейськими партнерами і вкотре підтверджується імідж Албанії як нестабільної країни. Відсутність сильної влади у парламенті блокує прийняття законів необхідних для зближення з ЄС.
Зовнішньополітичне майбутнє Албанії залежить від спроможності її політичних еліт налагодити ефективний діалог, який буде основним і дієвим механізмом вирішення внутрішніх проблем. Держава має надолужити багато втрачено часу шляхом здійснення динамічних реформ. Стосунки з Косово мають бути збалансованими, а також варто розвивати відносини з іншими державами регіону. Албанія має виконати вимоги і рекомендації міжнародного демократичного співтовариства.
Шанси Албанії на вступ до ЄС є досить низькими, оскільки соціально-економічна ситуація в країні одна з найбільш нестабільніших в Європі. Разом з тим серйозну політичну підтримку їй надає Італія. Албанія для Італії виступає постачальником енергетичних ресурсів, дефіцит яких відчуває Рим, тому він активізує співпрацю з Тіраною і є її провідним торговим партнером. В Італії проживає значна кількість албанських мігрантів, які зумовлюють особливу увагу Італії до цієї західнобалканської держави.
Найбільші шанси серед західнобалканських держав на членство в ЄС має Чорногорія. Ця невелика за розмірами та кількістю населення країна є інвестиційно привабливою для європейських партнерів та зуміла створити сприятливі умови для розвитку економіки порівняно з іншими державами регіону.
Серед населення та політиків Чорногорії не має одностайної позиції стосовно євроінтеграції. Одна частина вважає, що вступ до ЄС позитивно вплине на економіку держави та сприятиме підвищенню рівня життя у державі. Інша частина населення занепокоєна тим, що ЄС регламентуватиме занадто багато аспектів внутрішнього життя Чорногорії і таким чином обмежуватиме політичний та економічний суверенітет держави. На сьогодні актуальним є питання здійснення судової реформи, оскільки без поступу у цій сфері подальші трансформації у державі не будуть ефективними.
Євроінтеграційні перспективи суттєво впливають на внутрішньополітичні процеси у Македонії стабілізуючи ситуацію та стимулюючи представників різних етнічних груп до пошуку взаєморозуміння. Все ж, навряд чи Греція змінить свою позицію щодо неприйняття назви Македонія, а для КЮРМ додаткові поступки для південного сусіда у цьому питанні означатимуть поразку.
КЮРМ отримала статус кандидата в ЄС як і Хорватія у 2004 році, проте не зуміла за дев’ять років досягти мети. На думку Міністра Македонії Нікола Попоскі сьогодні у державі спостерігається падіння довіри громадян до ЄС, оскільки на їх думку Македонія занадто довго очікує на новий етап у євроінтеграції. Н. Попоскі вважає, що Македонія технічно може приєднатися до євро дуже швидко, добре інтегруватися в рамках внутрішнього ринку і практично виконала Маастрихтські критерії. Македонський урядовець занепокоєний «втомою від розширення» ЄС, у зв’язку з численними внутрішніми проблемами держав-членів, а також вирішення проблем, які залишаються після приєднання нових держав. Міністр вважає, що це є додатковим поштовхом докласти зусиль у напрямку розширення так як з історичної точки зору хвилі розширення часто проходять в період кризи [4].
Сербія сподівається розпочати переговори про вступ до ЄС у 2014 році. На сьогодні на динаміку діалогу між ЄС та Сербією суттєво впливає внутрішньополітична ситуація, яскравим елементом якої є сербський націоналізм. Він включає в себе дві основні концепції. Консервативні націоналісти виражають яскраві антизахідні настрої і наполягають на встановленні тісного союзу з Росією для того, щоб уникнути вестернізації у будь-якому вигляді, так як, на їхню думку, вона призведе до втрати сербською нацією своєї культурної самобутності і традицій. З іншого боку, помірковані політичні сили виступають за більш збалансований підхід. Всі сербські націоналісти підтримують ідею «Великої Сербії». Консерватори допускають використання будь-яких засобів для її досягнення, в тому числі війни, помірковані націоналісти пропонують, щоб Сербія чекала відповідних міжнародних обставин. Ідея «Великої Сербії» передбачає включення всіх територій в регіоні, де етнічні серби становлять більшість або проживають у значній кількості. Ідея добре прижилася у Боснії, де сербська меншина прагне згодом об’єднатися з Сербією.
Проте, можливий підйом етнічного націоналізму в західній частині Балкан малоймовірно переросте у війну таку масштабну як у 90-их роках ХХ століття. На сьогодні держави не мають потужної військової сили, яка була в Югославії. Тим не менш, можливість збройного конфлікту нижчої інтенсивності не може бути повністю виключена. Більш ймовірними є внутрішньодержавні громадянські війни в одній або декількох країнах регіону, ніж звичайна війна між двома або декількома державами регіону. Це пов’язано з двома факторами. По-перше, існує ціла низка злочинних організацій, які добре озброєні нелегальною зброєю. Інший фактор пов’язаний із загальними несприятливими соціально-економічними умовами, які ймовірно в майбутньому лише погіршаться. У поєднанні з відносно слабкими і корумпованими державними інститутами, ці фактори можуть стати вибухонебезпечною сумішшю [6].
Український політолог Віктор Каспрук вважає, що Сербія може розраховувати на приєднання до ЄС не раніше 2022 року. Оскільки країна має багато невирішених проблем, які перешкоджають інтенсифікації інтеграційного процесу. Основними перешкодами є наявність корупції та неефективна економіка. Ці проблеми взаємопов’язані, оскільки непрозорість у процесі прийняття рішень призводить до росту тіньової економіки, що робить Сербію неконкурентоспроможною на європейському ринку. Крім того високий рівень корупції зумовлює недовіру іноземних інвесторів до цієї країни як потенційного поля для ведення бізнесу.
Експерт прогнозує, що переговори триватимуть від шести до восьми років, а потім знадобиться ще два роки на ратифікацію. У процесі переговорів необхідно буде узгодити питання, щодо реформування судової системи, трудових відносин та взаємин роботодавців і працівників, функціонування фінансової системи і фінансового ринку в системі економічних відносин. Необхідно буде також вирішувати проблему високого рівня корупції, стабілізації обмінного курсу сербського динара, питання інфляції та бюджетного дефіциту. Не менш важливим є приєднання до загальних принципів Євросоюзу: громадянських прав, прав людини, інтегрованого єдиного ринку і можливості ведення бізнесу, мобільності для кожної окремо взятої людини і надання їй права працювати у будь-якому місці Євросоюзу [6].
На сьогодні найбільшим досягненням ЄС у відносинах з Сербією є участь у досягненні домовленостей з косівськими албанцями. Незважаючи на те, що у Сербії угода про нормалізацію відносин з самопроголошеною державою трактуються по різному. Самі по собі вони є важливим кроком на шляху до незалежності Косово та зменшення етнічної напруженості у регіоні.
У разі провалу євроінтеграції держав Західних Балкан на думку сербського аналітика Мілана Марінковича можливим є зміцнення зв’язків між країнами регіону. Така інтеграція може оформитись у вигляді формування Митного союзу. З іншого боку, замість поліпшення відносин в західній частині Балканського півострова, потенційна втрата європейської перспективи, швидше за все, призведе до нової хвилі протиріч у всьому регіоні. На сьогодні основна увага прикута до Косово, проте не варто недооцінювати конфліктний потенціал Сербії та Боснії і Герцеговини [6].
Єврокомісар з питань розширення і політики сусідства Штефан Фюле вважає, що Західні Балкани рухаються у правильному напрямку: «Прогрес на Західних Балканах був вражаючим у 2013 році. Хорватія стала 28-м членом ЄС 1 липня. Переговори з Чорногорією просуваються добре і в червні ми розпочали переговори про вступ з Сербією. Ми також ведемо переговори щодо Угоди про стабілізацію та асоціацію з Косово. У поєднанні з приєднанням Хорватії, це посилає чіткий сигнал всьому регіоні: якщо у вас є мужність і прихильність, Європейський союз здатний реагувати» [7]. Подібні заяви свідчать про наявність євроінтеграційних перспектив у західнобалканських держав, проте на відносини між ЄС та Західними впливає низка факторів, які гальмують інтеграційний процес.
Незважаючи на нечіткі перспективи євроінтеграції ЄС залишається головним партнером Західних Балкан у економічній сфері. У цьому напрямку вже є багато досягнень, оскільки більшість нормативно-правових актів прийнятих у регіоні задля покращення економічної ситуації відповідають вимогам ЄС. Останні десять років з ЄС надходили значні інвестиції до регіону, держави Союзу мали значний вплив на фінансову сферу Західних Балкан. Такий рівень взаємозв’язків тривалий час позитивно впливав на економіку регіону, проте зробив його і уразливим від фінансово-економічних криз у ЄС.
У середньостроковій перспективі економіки ЄС почнуть виходити з кризи і тоді держави регіону Західних Балкан очікуватимуть на підтримку. Існує необхідність зміни механізму надання фінансової допомоги державам регіону. На сьогодні Західні Балкани не мають власних ресурсів для втілення великих інфраструктурних проектів, а також для інвестування в людські ресурси, тому потребують допомоги міжнародної спільноти. Таким чином ЄС разом з іншими міжнародними організаціями можуть зробити значний внесок у економічний розвиток регіону. З іншого боку західнобалканським державам не варто розраховувати лише на підтримку ззовні, необхідно розвивати регіональні проекти у різних сферах: наука, новітні технології, транспорт, енергетика. Створені на основі таких проектів регіональні компанії матимуть змогу краще конкурувати на ринку ЄС, порівняно з невеликими національними компаніями [8].
Важливим напрямком політики ЄС у найближче десятиліття залишатиметься демократизація регіону, оскільки у цій сфері поки що не досягнуто бажаного результату. Основним завданням ЄС є сприяння налагодження діалогу між політичними елітами, суспільством і засобами масової інформації. Для досягнення поставленої мети ЄС прагне інтенсифікувати роботу з організаціями, які представляють громадянське суспільство на Західних Балканах. Європейські аналітики Роса Балфур та Коріна Стратулат вважають, що демократизація Західних Балкан – це найбільша інвестиція, яку ЄС може вкласти у цей регіон [8].
Отже, держави Західних Балкан продовжують декларувати європейську інтеграцію як основний пріоритет зовнішньої політики. Приєднання Хорватії свідчить про реальну можливість долучення до Європейського Союзу шляхом виконання вимог поставлених європейськими інституціями та досягнення відповідних економічних та соціальних критеріїв. Решта держав регіону також прагнуть реалізувати свої зовнішньополітична амбіції.
У середньостроковій перспективі основні напрямки співпраці ЄС з регіоном Західних Балкан залишатимуться незмінними. Перш за все, ЄС та Західні Балкани прагнуть спільними зусиллями відносити позитивні тенденції у економічному розвитку Європи. Важливим напрямком двосторонніх відносин залишатиметься стабілізація внутрішньополітичної ситуації у регіоні, демократизація держав Західних Балкан та сприяння формуванню громадянського суспільства, яке має вплив на політичні еліти. Боротьба з організованою злочинністю та корупцією, захист прав національних меншин та реформа судової системи вимагають наполегливої роботи законодавчих та виконавчих органів держав Західних Балкан у свою чергу ЄС продовжуватиме здійснювати моніторинг та консультування держав регіону задля вирішення проблем у цих сферах.

Список використаних джерел та літератури
1.Босния и Герцеговина в 2014 году может стать кандидатом в члены ЕС [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://korrespondent.net/world/1357087-bosniya-i-gercegovina-v-2014-godu-mozhet-stat-kandidatom-v-chleny-es. – Заглавие с экрана.
2.Каспрук В. Сербію чекають у Євросоюзі не раніше 2022 року? [Електронний ресурс] / B. Каспрук. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/World/85166
3.Кудряшова Ю. Перспективы вступления в ЕС балканских государств [Электронный ресурс] / Ю. Кудряшова. – Режим доступа: http://www.geopolitics.ru/2012/10/perspektivy-vstupleniya-v-es-balkanskix-gosudarstv/. – Заглавие с экрана.
4.Article about EU-Macedonia relations, published in The Parliament magazine, 30.04.2012. [Electronic resource]. – Mode of access: http://mfa.gov.mk/?q=node/1038&language=en-gb#sthash.ooFvtOU9.dpuf. – Заголовок з екрану
5. Kramer H. The European union in the western Balkans: another step towards European integration [Electronic resource] / H. Kramer. – Mode of access: http://sam.gov.tr/wp-content/uploads/2012/01/Heinz-Kramer.pdf. – Title from the screen.
6.Marinkovic M. Perspectives for the Western Balkans in light of the ongoing European crisis [Electronic resource] / M. Marinkovic. – Mode of access: http://www.opendemocracy.net/milan-marinkovic/perspectives-for-western-balkans-in-light-of-ongoing-european-crisis. – Title from the screen
7.Ready to join? Perspectives on further EU enlargement and what it means for transatlantic business [Electronic resource]. – Mode of access:http://europa.eu/rapid/press-release_SPEECH-13-735_en.htm. – Title from the screen
8.The European future of the Western Balkans Thessaloniki@10 (2003-2013) edited by E. Prifti. – European Union Institute for Security Studies, 2013. – 150 p. . – Title from the screen.

Західні Балкани відіграють важливу роль у структурі зовнішньої політики Європейського Союзу. Від ситуації в регіоні Західних Балкан залежить стабільність на європейському просторі, а також геополітична та економічна потужність ЄС. Результатом політичного діалогу стало підписання низки документів, які спрямовані на інтенсифікацію політичної, економічної та безпекової співпраці в регіоні. Мета даної статті полягає у аналізі договірно-правової бази відносин між ЄС та Західними Балканами.
Джерельну базу статті становлять Угоди про стабілізацію та асоціацію між ЄС та державами регіону, Угоди з державами Західних Балкан про спрощення візового режиму, підсумкові декларації самітів у Загребі та Салоніках та інші документи. Питанням розкритим у цій статті присвячені низка досліджень українських та зарубіжних вчених. Зокрема, Й. Села Л. Шабані досліджували політику ЄС щодо Західних Балкан, а український дослідник В. Шевченко вивчав значення Пакту стабільності для держав Південно-Східної Європи у контексті зовнішньої політики ЄС.
З кінця 90-их років Європейський Союз почав робити кроки спрямовані на активізацію політичного діалогу з державами Західних Балкан. Такі дії були спрямовані на стабілізацію ситуації в регіоні та створення фундаменту для подальшої конструктивної співпраці.
Сучасний формат взаємовідносин між ЄС та західнобалканськими державами започатковано у 1999 році, коли було ухвалено Пакт стабільності для держав Південно-Східної Європи. Документом сформовано основу співробітництва та саме він розглядається як головний інструмент досягнення кінцевої мети держав Західних Балкан – членство в ЄС. Пактом стабільності визначено декілька напрямків співробітництва, створено «регіональний круглий стіл» для координації «робочих круглих столів» з питань демократії і прав людини, економічної відбудови, розвитку і співробітництва, а також з питань безпеки [1].
Наступною ініціативою ЄС став Процес стабілізації та асоціації, який передбачав співпрацю спрямовану на здійснення політичних та економічних реформ у державах Західних Балкан. Результатом переговорів ЄС з окремими державами стало підписання низки Угод про стабілізацію та асоціацію (з Хорватією та Македонією у 2001 році, Албанією у 2006 році, Чорногорією у 2007 році, Сербією та Боснією і Герцеговиною у 2008 році) [3]. Угоди передбачають взаємні зобов’язання спрямовані на формування вільного ринку, дотримання демократичних принципів та забезпечення спільними зусиллями стабільності у регіоні.
Зокрема в рамках імплементації Угод про стабілізацію та асоціацію передбачається досягнення наступних цілей:
забезпечення відповідних рамок для політичного діалогу
між сторонами, що сприятиме розвитку тісних відносин між
ними у різних сферах;
підтримка зусиль держав регіону Західних Балкан задля
розвитку їх економік та міжнародних зв’язків, а також у зближенні
їх законодавства із законодавством ЄС;
сприяння гармонійним економічним відносинам і
поступовому розвитку зони вільної торгівлі між державами регіону та ЄС, у тому числі шляхом адаптації законодавства балканських держав відповідно до норм ЄС;
забезпечення основи для економічного, соціального,
фінансового і культурного співробітництва;
підтримка зусиль держав регіону в переході до ринкової економіки;
зміцнення регіонального співробітництва у всіх сферах задля стабілізації ситуації на Західних Балканах;
підтримка зусиль держав регіону в зміцненні демократії та захисту прав людини.
Угоди укладені з іншими держави регіону включають майже ідентичні цілі та напрямки, так як західнобалканські країни мають багато спільного і відповідно ЄС застосовує однаковий підхід до всіх держав регіону.
Угоди про стабілізацію та асоціацію базуються на таких принципах як повага до демократії та прав людини, а також розвиток добросусідських відносин між державами. Ці угоди мали стати інструментом розвитку не лише у форматі відносин ЄС з окремими країнами регіону, а й активізувати відносини з окремими балканськими державами, які підписали аналогічні угоди.
На Саміті ЄС – Західні Балкани у Загребі 2000 року було заявлено, що нещодавнє врегулювання конфліктів у регіоні сприятиме формування простору стабільності та безпеки на європейському континенті. Важливим є вирішення проблеми біженців та контролю над озброєнням. «Демократія та регіональне примирення і співпраця з одного боку, та зближення кожної з цих країн з Європейським Союзом, з іншого, утворюють єдине ціле» – зазначено у Декларації саміту [4].
Знаковою подією у політичному діалозі ЄС та Західних Балкан став Саміт у Салоніках, який відбувся у 2003 році. Підсумкова декларація Саміту вкотре закріпила статус Албанії, Боснії та Герцеговини, Хорватії, Македонії, Сербії та Чорногорії як потенційних кандидатів на членство в ЄС [5].
Досягнення держав регіону у процесі стабілізації та відновленні сталого розвитку були відображенні у Салонікському порядку денному для Західних Балкан. Порядок денний визначає основні сфери співпраці між ЄС та Західними Балканами, а саме зміцнення миру та забезпечення стабільного демократичного розвитку; боротьба з організованою злочинністю та співпраця органів внутрішніх справ; сприяння економічному розвитку; сприяння примирення шляхом використання м’якої сили. Даний документ акцентує увагу на прогресі, якого досягнули держави регіону в рамках імплементації Процесу стабілізації та асоціації [8].
У червні 2005 року Європейська Рада підтвердила свою прихильність до імплементації Салонікського порядку денного, зазначивши, що прогрес кожної країни на шляху до європейської інтеграції залежить від її зусиль з виконання Копенгагенських критеріїв та умов Процесу стабілізації і асоціації [6]. ЄС систематично здійснює моніторинг виконання Західними Балканами взятих на себе зобов’язань, а на основі отриманих даних формує прогнози розвитку співробітництва з державами регіону.
Західні Балкани відіграють значну роль в енергетичній безпеці Європи. У 2006 році вступила в силу Угода про енергетичне співтовариство, до якої, крім ЄС, приєдналося 10 країн, серед яких всі держави Західних Балкан [6]. Угода спрямована на формування спільного енергетичного ринку, проведення консультацій, залучення інвестицій для розвитку нетрадиційних джерел енергії та узгодження енергетичної політики та законодавства у даній галузі. Проте незважаючи на амбітність ініціативи, на сьогодні її механізми повноцінно не використовуються на практиці, а держави-учасниці не співпрацюють в енергетичних питаннях на належному рівні.
У 2007 році було підписано низку двосторонніх угод між ЄС та державами Західних Балкан (Албанією, Боснією та Герцеговиною, Македонією, Сербією, Чорногорією) спрямованих на спрощення візового режиму. Вони пов’язані з угодою про реадмісію. Угоди призначенні для полегшення видачі Шенгенських віз на 90 діб на період протягом кожних 180 діб. Також передбачено скорочення пакету документів та можливість отримання багаторазових віз певним категоріям громадян балканських держав [2].
ЄС розглядає держави Західних Балкан як цілісний регіон, тому часто висуває ініціативи співпраці, які стосуються низки країн. Все ж політична та економічна ситуація в державах регіону, а також їх поступ на шляху до європейської інтеграції не однаковий, тому і рівень двосторонніх домовленостей відрізняється.
Можна виділити декілька категорії країн регіону Західних Балкан з якими співпрацює ЄС. Перша – це Хорватія, яка має стати членом ЄС 1 липня 2013 року. Хорватія завжди прагнула уникати групового підходу у питанні взаємовідносин між ЄС та Західними Балканами, акцентуючи увагу на відсутності економічних та політичних проблем, які існують у інших державах регіону. Македонія, Сербія та Чорногорія мають статус кандидатів на членство в ЄС. Боснія та Герцеговина, а також Косово незважаючи на труднощі у процесі внутрішніх трансформацій зберігають статус потенційних кандидатів. Євроінтеграційним прагненням Албанії на даний час заважає низка проблем у внутрішньому житті, проте Брюссель відзначає і значний поступ у різних сферах життя цієї країни.
Отже, інтенсивні політичні контакти між ЄС та Західними Балканами дозволили сформувати цілісну договірно-правову основу співробітництва. Кроки здійсненні ЄС та західнобалканськими державами спрямовані на стабілізацію ситуації в регіоні та поступове наближення Західних Балкан до членства в ЄС. Основним інструментом співпраці на даний час залишаються Угоди про асоціацію та стабілізацію, які включають двосторонні зобов’язання у різноманітних сферах.

Список використаних джерел та літератури
1.Шевченко В. Пакт Стабільності для Південно-Східної Європи: уроки регіональної політики для України / В. Шевченко [Електронний ресурс ]: Аналітичний матеріал – Режим доступу: www.niss.od.ua/p/350.doc. – Заголовок з екрану
2.Agreements with the countries of the Western Balkans on the facilitation of the issuance of visas [Electronic resource]: Summaries of EU legiaslation. – Mode of access: http://europa.eu/legislation_summaries/enlargement/western_balkans/l14578_en.htm
3.Ylber Sela and Lirim Shabani The European Union Politics in the Western Balkans [Electronic resource]: The Western Balkans Policy Review Volume 1, Issue 2, 2011. – Mode of access: http://www.kppcenter.org/WBPReview2011-1-2-Sela-Shabani.pdf
4.European Commission Zagreb Summit 24 November 2000 Final Declaration [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.esiweb.org/pdf/bridges/bosnia/ZagrebSummit24Nov2000.pdf
5.EU-Western Balkans Summit – Declaration [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.cespi.it/STOCCHIERO/dossierBalcani/dich-Salonicco.PDF
6.The Energy Community Treaty [Electronic resource]: Summaries of EU legiaslation. – Mode of access: http://europa.eu/legislation_summaries/enlargement/western_balkans/l27074_en.htm
7.The Western Balkans on the road to the EU: consolidating stability and raising prosperity [Electronic resource]: Communication From The Commission. – Mode of access: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2006:0027:FIN:EN:PDF
8.Τhe Thessaloniki agenda for the Western Balkans [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.westernbalkans.info/htmls/page.php?category=391&id=419