cтудент групи ММВ-61

науковий керівник: Сидорук Тетяна Віталіївна

доктор політичних наук, професор

Анотація: у статті проаналізовано територіальну суперечку між КНР та Японією за острови Сенкаку/Дяоюйдао. Розглянуто перебіг суперечки у ХХІ столітті, основні позиції сторін та документи, в яких вони закріплені, хронологію ключових подій. Окреслено можливі перспективи розв’язання суперечки.

Ключові слова: територіальна суперечка, Сенкаку, Дяоюйдао, Китай, Японія

Abstract: The article analyzes the territorial dispute between the People’s Republic of China and Japan over the Senkaku/ Diaoyudao Islands. The article focused on the course of the dispute in the 21st century, the main positions of the parties and the documents in which they are stated, the chronology of key events and their course. Possible prospects for resolving the dispute are also outlined.

Key words: territorial dispute, Senkaku, Diaoyudao, China, Japan

Актуальність проблеми зумовлюється одразу декількома важливими факторами. По-перше, у конфлікт навколо Сенкаку через свої союзницькі зобов’язання перед Японією прямо чи опосередковано виявляються втягнутими США. З урахуванням тієї ролі, яку відіграють у світовій політиці США, Китай та Японія, а також тієї обставини, що мимовільними учасниками конфлікту стають дві ядерні держави, територіальна суперечка навколо Сенкаку набуває глобального значення і є серйозним дестабілізуючим фактором для всієї світової системи міжнародних відносин.

По-друге, острови мають величезну стратегічну цінність, оскільки розташовані на важливій ділянці морських комунікацій, яка стала об’єктом протистояння між Китаєм, з одного боку, і США та їх союзниками — з іншого. Сенкаку (Дяоюйдао – в китайській версії) розглядаються китайським керівництвом як одна з ланок «першої острівної лінії», контроль над якою набуває ключового значення в рамках військово-морської стратегії Пекіна, націленої на блокування вільного доступу до тихоокеанського узбережжя КНР військового флоту США та їх союзників. У свою чергу Вашингтон відстоює принципи свободи мореплавання. З цього погляду суперечка навколо островів неминуче торкається питань військово-політичного суперництва у Східній Азії.

По-третє, велике значення має чинник природних ресурсів. Після ратифікації Китаєм та Японією у 1996 р. Конвенції ООН з морського права обидві країни отримали переважне право на розробку природних ресурсів у 200-мильній особливій економічній зоні (ОЕЗ), що багаторазово підвищило цінність островів. У травні 1969 р. Економічна комісія ООН для Азії та Далекого Сходу після дослідження геологічної структури дна та складу морської води дійшла висновку, що континентальний шельф між Тайванем і Японією є одним з найбільш перспективних світових джерел вуглеводнів. У 1999 р. на шельфі були виявлено великі поклади природного газу, обсяги яких оцінюються у 200 млрд. куб. м [7]. Крім того, акваторії навколо островів, багаті на рибні ресурси, є традиційним місцем морського промислу Китаю та Японії.

Нарешті, по-четверте, суперечка торкається питань історичного минулого. Піти навіть на невеликі поступки в ньому для залучених до конфлікту сторін рівнозначно поразці. Учасники суперечки побоюються, що будь-які поступки з їхнього боку можуть бути сприйняті як прояв слабкості та спровокують нові претензії та внутрішньополітичні проблеми. Боязнь подібного «ефекту доміно» пояснює жорсткість навіть у тому випадку, коли прояв гнучкості заради стратегічних інтересів добросусідства був би цілком можливим.

Аналіз досліджень і публікацій. Питання островів Сенкаку активно досліджується багатьма науковцями. Зокрема, дослідженням історичних передумов та перебігу суперечки займались такі вчені, як М. Йокібе, Г. Мур. Позиції сторін були проаналізовані у роботах таких науковців, як Ж. Пан, М. Тадокоро, Т. Такахаші, М Ослін. Перспективи майбутнього розвитку подій навколо спірних островів були висвітлені в роботах К. Того, Р. Дріфте.
Цілі дослідження:

1. проаналізувати позиції сторін з приводу територіальної суперечки
2. висвітлити основні події, які чинили вплив на стан конфлікту в ХХІ столітті
3. сформувати висновки та розглянути перспективи подальшого розвитку проблеми та її розв’язання

Варто розпочати виклад основної частини з окреслення позицій сторін щодо цієї територіальної суперечки. Японська сторона особливо наголошує на тому, що Китай не висловлював жодних заперечень проти включення цих островів у складі територій, що переходять під управління США (ст. III мирного договору Сан-Франциско). Однак уряд КНР наголошує на тому, що в багатьох історичних документах, що датовані ще XV-XVI ст., острови згадуються як китайські володіння [10]. Обидві держави сформували політику «узгодженого глухого кута», коли жодна зі сторін не бажає йти на поступки, однак і не вдається до прямого військового вирішення питання. Політика «узгодженого глухого кута» дозволяла обом країнам підтримувати відносно стабільні політичні взаємини та розвивати економічну співпрацю. До того ж, додаткова вигода для КНР полягала в можливості постійно тримати Токіо «на гачку»: Пекін міг «згадати» про свої територіальні претензії в самий невигідний для партнера момент, що давало йому в руки важіль потенційного дипломатичного тиску на Японію. В свою чергу Японія демонструвала стриманість щодо проектів освоєння природних ресурсів у прилеглих до островів акваторіях.

У 1970-1980-ті роки КНР блокувала ряд ініціатив приватних японських компаній, які хотіли розпочати розробку газових родовищ у Східнокитайському морі [2]. Досить обережно поводилися обидві сторони і у зв’язку з ратифікацією в 1996 р. Конвенції ООН з морського права, що передбачала визначення сторонами меж спеціальних економічних зон на основі базових берегових ліній. Китай, незважаючи на свою офіційну позицію щодо островів Сенкаку/Дяоюйдао, утримався від того, щоб визначити економічну зону на основі базових ліній цих островів. У свою чергу, Японія визначила лише частину базових ліній Сенкаку, навмисно залишивши їх відкритими у напрямі заходу та півночі, тобто, в напрямку Китаю. У другій половині 1990-х років політика «узгодженого глухого кута» стала поступово демонструвати свою безперспективність. У 1997 р. Китай, який гостро потребував додаткових джерел вуглеводнів, почав бурові геологорозвідувальні роботи у своїй економічній зоні в Східнокитайському морі в безпосередній близькості від островів [7].

Оскільки найбільше із родовищ газу — Чуньсяо (яп. Сіракаба) — є загальним резервуаром, розташованим у особливих економічних зонах обох держав, Токіо став побоюватися, що КНР своїми буровими установками перекачає запаси газу з японського сектора. Напруженість особливо посилилася після того, як у 2003 році Китай встановив на своїй частині родовища морську платформу і почав буріння. Лише у червні 2008 р. Японією та КНР було підписано меморандум про взаєморозуміння щодо спільної розробки ресурсів Східно-Китайського моря [2]. Проте спроба узгодити організацію спільних робіт без вирішення принципового питання про суверенітет, відокремивши питання про належність Сенкаку/Дяоюйдао від суто управлінських питань, виявилася невдалою: китайські дипломати від початку наполягали, що досягнута угода стосується китайських територіальних вод, а тому будь-які спори мають вирішуватись згідно з законодавством КНР [4]. Це стало однією з головних причин провалу двосторонніх проектів у цій галузі. У 2011 р. Китай розпочав розробку газового родовища Чуньсяо/Сіракаба в односторонньому порядку.

У 2010 р. відносна стабільність у японсько-китайських відносинах, що забезпечувалась політикою «узгодженого глухого кута», була підірвана інцидентом з китайським траулером. 7 вересня 2010 р. кораблі японської берегової охорони затримали китайський рибальський траулер, який вів промисел у японських територіальних водах у районі островів Сенкаку. Капітан траулера навмисно пішов на таран японського прикордонного катера, внаслідок чого весь екіпаж траулера було затримано та депортовано на батьківщину, а капітана заарештовано. Не бажаючи відкривати «скриньку Пандори», японське політичне керівництво незабаром дало команду відпустити китайського капітана без судового розгляду (це рішення було представлене як рішення місцевого органу прокуратури Окінава). Проте багато хто в Японії вважав, що Китай у підсумку здобув моральну перемогу, переконавшись у дієвості прямого тиску на Токіо. Цей інцидент завдав сильний удар по адміністрації правлячої Демократичної партії і чимало сприяв втраті нею влади. У свою чергу, китайська сторона здійснила низку заходів, розцінених у Японії як реваншистські, зокрема, було заарештовано кілька японських бізнесменів, а також ускладнено процедури з експорту рідкісноземельних металів до Японії. Переговори про спільну розробку газових родовищ у Східно-Китайському морі з ініціативи КНР було припинено. Внаслідок цього конфлікту відбулося найсерйозніше охолодження двосторонніх відносин з часу їх встановлення. У Японії стали наростати алармістські настрої щодо китайської загрози для безпеки країни, що посилило позиції тієї частини зовнішньополітичного істеблішменту, що орієнтується на зміцнення військово-стратегічного співробітництва зі США. Новий виток напруженості у зв’язку з питанням про Сенкаку розпочався 15 квітня 2012 р., коли губернатор Токіо Сінтаро Ісіхара заявив, що столичний муніципалітет має намір викупити у приватної особи кілька з островів Сенкаку, які знаходилися на той момент у міста Токіо у довгостроковій оренді. Слід зазначити, що зміна форми власності на острови, як і всі інші операції з ними, нічого не змінюють з погляду суверенітету. Заява столичного губернатора було зроблено багато в чому в руслі логіки передвиборчої боротьби (мер Токіо, відомий своїми націоналістичними поглядами, збирався очолити нову партію та йти на парламентські вибори). Однак реалізація намірів Ісіхари могла, у поданні офіційного Токіо, спровокувати серйозну кризу в японо-китайських відносинах, пов’язану з порушенням тендітного «статус-кво» в питанні щодо Сенкаку. Японський уряд прийняв швидке рішення перехопити ініціативу та викупити острови. Мета угоди полягала в тому, щоб зберегти державний контроль, не допускаючи висадки на острови приватних осіб, і насамперед активістів націоналістичних рухів, що могло б ще більше ускладнити ситуацію у територіальній суперечці. Однак у Китаї рішення японського уряду сприйняли як знак того, що Японія посилює свої територіальні претензії і більше не має наміру дотримуватися принципів політики «узгодженого глухого кута». Придбання островів японським урядом в очах Пекіна означало остаточну відмову Токіо від «джентльменських угод» на островах, що у свою чергу звільняло КНР від будь-яких зобов’язань. Особливо сильно ворожнеча стала розпалюватися після офіційного повідомлення 10 вересня 2012 р. про придбання за 2,05 млрд єн японським урядом у приватних власників трьох з п’яти спірних островів. Китай негайно направив до островів два військові кораблі «для захисту суверенітету», а на вулицях китайських міст почалися масові антияпонські погроми, внаслідок яких було припинено діяльність більшості підприємств, що належать японському капіталу. З різкою заявою про можливі «серйозні наслідки» виступило МЗС Китаю [1].

Одночасно Пекін зробив певні кроки у міжнародно-правовій площині. 13 вересня 2012 р. Китай подав до ООН заявку про розмежування особливої ​​економічної зони за базовими береговими лініями Сенкаку. 16 вересня було заявлено про намір подати заявку до Комісії ООН з метою розмежувати континентальний шельф та домогтись міжнародного визнання того, що острови є природним продовженням китайського континентального шельфу. Проте навіть після деескалації конфлікту та стабілізації двосторонніх відносин наприкінці 2012 р. напруженість навколо Сенкаку тривала. Китайські військові судна регулярно вторгалися в територіальні води в районі островів, нерідкими стали випадки переслідування японських рибальських судів, що ведуть промисел у районі Сенкаку.

У жовтні 2013 р., коли уряд Китаю оголосив про створення «зони повітряної оборони» над широкими акваторіями Східно-Китайського моря, включаючи район Сенкаку/Дяоюйдао, Пекін зажадав, щоб всі авіакомпанії, що пролітають над островами заздалегідь надавали плани польоту китайській стороні. У відповідь японські авіакомпанії JAL та ANA заявили про відмови підпорядковуватися розпорядженням китайської сторони. 26 листопада 2013 р. до цієї зони без попереднього повідомлення демонстративно увійшли два стратегічні бомбардувальники США. У гру активно включився Сеул, який заявив свої претензії на частину акваторії. Територіальна суперечка вже спровокувала безпрецедентну для цього регіону гонку озброєнь. Майже всі програми військового розвитку Японії, починаючи з початку 2010-х років, були переорієнтовані на сценарій збройного конфлікту через Сенкаку. У «Білій книзі з оборони» за 2013 р. особливий наголос було зроблено на захист «віддалених островів», і велике місце у виданні посіли питання якісного переозброєння Сил самооборони, їх сучасними засобами розвідки, спостереження та раннього оповіщення [8].

Японські Сили самооборони розпочали налагодження оперативної співпраці з американськими союзниками для вирішення бойових завдань, пов’язаних із обороною «віддалених островів». Наприклад, саме з цією метою у червні 2013 р. у Каліфорнії було проведено спільні навчання за участю сухопутних, військово-морських та військово-повітряних Сил самооборони — рідкісний випадок, коли у подібних навчаннях брали участь усі види японських військ. Примітно, що Китай закликав сторони призупинити маневри на період проведення китайсько-американського саміту, що відбувався саме в ті дні в Каліфорнії, але цей заклик залишився без відповіді. Додаткові кошти були спрямовані на захист морських та повітряних рубежів країни, і насамперед на південно-західному напрямку, де знаходиться морський кордон Японії з Китаєм. У 2013 р. на 40% більше коштів, ніж у попередньому році, було виділено на зміцнення технічного потенціалу повітряного та морського патрулювання. Плани уряду передбачали придбання нових літаків, здійснення капітального ремонту понад півтора десятка підводних човнів з метою продовження їх терміну служби, впровадження у війська сучасних засобів раннього виявлення, і т.д. Наприкінці червня 2013 р. Міністерство оборони Японії почало розглядати питання щодо розробки власних балістичних ракет середнього радіусу дії (дальністю 400–500 км), мотивуючи це необхідністю захисту островів Сенкаку від китайського військового вторгнення. Новий фактор ризику – активне використання сторонами безпілотників для контролю повітряного простору над спірними територіями, що створює додатковий ризик неспровокованого зіткнення в результаті збою техніки [8].

Можливі відповіді на виклики, що стоять перед країною у зв’язку з загостренням проблеми Сенкаку, розглядаються Японією за трьома напрямками:

1. зміцнення військово-політичного союзу зі США
2. врегулювання конфлікту в рамках двосторонніх відносин
3. диверсифікація політики у сфері безпеки.

Найбільший інтерес з точки зору першого із зазначених напрямів – опори на Договір безпеки – викликає у Токіо позиція Сполучених Штатів з питання Сенкаку. Японію хвилює питання, чи США захищатимуть Японію всією потужністю свого ядерного стримування у разі спроб КНР вирішити проблему військовим шляхом.

Щодо позиції США відносно островів, після передачі островів Японії 1972 р. США неодноразово заявляли про «відсутність будь-якої позиції» щодо проблеми Сенкаку/Дяоюйдао. Проте події вересня 2010 р. змусили американців змінити свій підхід, і вже наприкінці жовтня 2010 р. держсекретар США Х. Клінтон заявила, що острови «перебувають у сфері дії японсько-американського Договору безпеки». У ході консультацій, що відбулися під час візиту прем’єр-міністра Японії С. Абе до Вашингтона у лютому 2013 р., держсекретар США Дж. Керрі знову підтвердив, що острови Сенкаку підпадають під дію договору [9]. Цю саму тезу повторив і президент США Б. Обама під час свого офіційного візиту до Японії у квітні 2014 р. [9].

Інцидент з викупом окремих островів урядом Японії показав, наскільки тендітним є баланс сил у регіоні і наскільки реальною може бути загроза збройного конфлікту, спричинена не лише усвідомленими діями політичного керівництва, а й загальною логікою ескалації конфлікту. На відміну від основної території Японії, напад на яку призведе до жертв не лише серед громадян Японії, а й майже напевно серед американців, захоплення цих територій китайцями не спричиняє безпосередньої загрози американським інтересам.

Висновки: Міжнародно-правові механізми, швидше за все, не можуть бути ефективними для вирішення суперечки, тому що для їх використання потрібна згода обох сторін. До того ж, оскільки Японія не визнає проблеми Сенкаку/Дяоюйдао, можливість вирішення цього питання через Міжнародний суд ООН виявляється фактично рівною нулю. Досить обмеженим можна назвати і потенціал дипломатичного вирішення цієї проблеми, хоча зусилля у цьому напрямі мають певну перспективу. Головна перешкода полягає в тому, що будь-які домовленості в публічному форматі припускають прояв обома сторонами гнучкості і готовності до взаємних поступок, що практично неможливе щодо даного територіального питання: на кону занадто великі ставки, пов’язані з міркуваннями престижу та національної гідності. Для Японії офіційне визнання проблеми Сенкаку означало б прояв слабкості та «втрату обличчя» в очах усіх її сусідів, особливо тих, з ким вона, крім Китаю, має територіальні суперечки — Росію та Південну Корею. Для Китаю ж поступитись — значить, послабити свої позиції в інших територіальних суперечках. На цьому тлі більш реалістичним виглядає сценарій «збереження статус-кво» — повернення до колишнього становища, за якого територіальна проблема має латентний характер, а форми її прояву перебувають під взаємним узгодженим контролем урядів двох країн. Очевидно, надалі для КНР патрулювання навколо островів Сенкаку та інші форми демонстрації своїх претензій стануть рутинною практикою. Особливу роль в цій ситуації грають міркування державного престижу, які часто перешкоджають пошуку взаємоприйнятних рішень там, де такі рішення можливі. Лідери обох країн, стурбовані тим, щоб не «втратити обличчя», побоюються, що будь-яка поступка або навіть відхід від колишньої жорсткої позиції будуть сприйняті як вияв слабкості, причому не тільки й не так в очах залученого в конфлікт партнера, як в очах третіх країн. В результаті територіальне питання зберігає свій конфронтаційний потенціал, перетворюється на постійне джерело конфлікту на довгу перспективу. Адже на кону стоять не стільки самі території, що становлять у багатьох випадках лише скелі посеред океану, скільки колосальні економічні багатства — морепродукти, вуглеводні, різні рудні ресурси тощо. Конфронтаційна складова суперечки навколо островів Сенкаку/Дяоюйдао не дозволяє її учасникам здійснювати проекти економічного освоєння ресурсів. Конфлікт навколо островів Сенкаку/Дяоюйдао вимагатиме, безумовно, особливої ​​уваги й надалі. Це пов’язано і з величезним значенням японо-китайських зв’язків у регіональній системі міжнародних відносин, і з гігантським деструктивним потенціалом, що таїть у собі цей конфлікт для регіональної стабільності. Ясно, що ця суперечка не має перспектив вирішення в найближчому майбутньому, оскільки жодна зі сторін, швидше за все, не пом’якшить свою позицію. Питання полягає в тому, щоб налагодити на двосторонньому рівні механізми, які запобігатимуть ескалації напруженості у стадію збройного конфлікту. Зрозуміло, що ці механізми поки що недосконалі. Їх тільки належить створити, причому не тільки на двосторонньому, але й на багатосторонньому рівні. Нові правила взаємодії щодо спірних островів можуть включати пункти, згідно з якими до спірних вод не допускатимуться будь-які бойові одиниці регулярних збройних сил, що могло б зменшити напруженість та запобігти ескалації конфлікту.

Список використаних джерел та літератури:

1. Auslin M. Japan awakens. Foreign policy. 2012. URL: http://www.foreignpolicy.com/articles/2012/05/02/japan_awakens (дата звернення: 01.08.2022).
2. Drifte R. The Future of the Japanese–Chinese Relationship: The Case for a Grand Political Bargain. Asia-Pacific Review. 2009. Т. 16, № 2. С. 55–74. URL: https://doi.org/10.1080/13439000903371668 (дата звернення: 01.08.2022).
3. Iokibe M. The diplomatic history of postwar Japan. Routledge, 2013. URL: https://doi.org/10.4324/9780203870969 (дата звернення: 01.08.2022).
4. Moore G. J. History, Nationalism and Face in Sino-Japanese Relations. Journal of Chinese Political Science. 2010. Т. 15, № 3. С. 283–306. URL: https://doi.org/10.1007/s11366-010-9113-3 (дата звернення: 01.08.2022).
5. Pan J. Toward a new framework for peaceful settlement of China’s territorial and boundary disputes. Leiden : Martinus Nijhoff Publishers, 2009.
6. Soeya Y., Tadokoro M., Welch D. A. Japan as a ‘normal country’?: A nation in search of its place in the world. Toronto : University of Toronto Press, 2011. 211 с.
7. SU S. W. The Territorial Dispute over the Tiaoyu/Senkaku Islands: An Update. Ocean Development & International Law. 2005. Т. 36, № 1. С. 45–61. URL: https://doi.org/10.1080/00908320590904948 (дата звернення: 01.08.2022).
8. Takahashi T. Japan’s 2013 defense white paper stirs tensions with China | East Asia Forum. East Asia Forum. URL: http://www.eastasiaforum.org/2013/07/31/japans-2013-defence-white-paper-stirs-tensions-with-china/ (дата звернення: 01.08.2022).
9. Togo K. Japan-China-US Relations and the Senkaku/Diaoyu Islands Dispute: Perspectives from International Relations Theory. Asian Perspective. 2014. Т. 38, № 2. С. 241–261. URL: https://doi.org/10.1353/apr.2014.0010 (дата звернення: 01.08.2022).
10. Острова Дяоюйдао – территория Китая, этому есть железные аргументы. Embassy of the PRC in the Republic of Azerbaijan. URL: https://www.mfa.gov.cn/ce/ceaz//rus/xwdt/t981542.htm (дата звернення: 01.08.2022).

студент групи ММВ-61

Науковий керівник: Сидорук Тетяна Віталіївна

доктор політичних наук, професор

Анотація: у статті проаналізовано еволюцію оборонної політики Японії у XXI столітті. Висвітлено основні фактори, які впливали та продовжують впливати на оборонну політику Японії. Розглянуто також перспективи подальшого розвитку оборонної політики Японії.

Ключові слова: Японія, оборонна політика, Сили самооборони Японії

Abstract: The article analyzes the evolution of Japan’s defense policy in the 21st century, highlights the main factors that influenced and continues to influence Japan’s defense policy. Prospects for the further development of Japan’s defense policy are also considered.

Key words: territorial dispute, Senkaku, Diaoyudao, China, Japan

Актуальність проблеми зумовлюється одразу декількома важливими факторами. По-перше. Сили самооборони Японії є одними з найпотужніших збройних сил світу, тому оборонна політика Японії може суттєво вплинути на міжнародну ситуацію в регіоні. По-друге, Японія стикається з серйозними загрозами з боку КНР, РФ та КНДР, що змушує вносити корективи до оборонної політики (такі, як збільшення оборонного бюджету) та навіть змінювати доктрину застосування військ. По-третє, Японія має тісні зв’язки зі США в оборонній сфері, що зумовлює можливе залучення американських військ в разі виникнення кризової ситуації на території Японії.

Аналіз досліджень і публікацій. Еволюція розвитку японської оборонної політики була досліджена наступними вченими: К. Х’юз, К. Набесіма, Й. Фунабасі, Т. Кадзімото. Основні фактори, які впливали на формування оборонної політики Японії, були висвітлені в роботах таких науковців, як Й. Жайпрагас, С. Сузукі, В. Кі, Н. Шимоясі, Р. Йосіда, К. Сяожинг. Перспективи можливого майбутнього розвитку оборонної політики були обговорені в роботах наступних науковців: Т. Мадан, К. Марк, А. Грін, Дж. Оатен.
Цілі дослідження:

1. проаналізувати еволюцію розвитку оборонної політики Японію
2. висвітлити основні фактори, які впливають на формування оборонної політики Японії
3. сформувати висновки та розглянути можливі шляхи подальшого розвитку оборонної політики Японії.

Початок ХХІ століття: прем’єрство Коїдзумі

На початку ХХІ століття, архітектором змін у японській оборонній політиці став прем’єр-міністр Коїдзумі Дзюнітіро, який був представником менш консервативного політичного покоління. Він прагнув зміцнити оборонне становище Японії шляхом розвитку альянсу зі США. Коїдзумі став лояльним прихильником адміністрації Буша і, пам’ятаючи про критику з боку США, яка супроводжувала бездіяльність Японії під час війни в Перській затоці 1990-1991 років, виконав прохання США надати підтримку під час інтервенцій в Ірак та Афганістан. 29 жовтня 2001 року Коїдзумі отримав швидке схвалення парламенту на відправку військово-морських підрозділів, двох есмінців і корабля постачання в Індійський океан для допомоги в транспортуванні палива та інших припасів для ВМС США та союзників. Це безпрецедентне розгортання військ майже не оскаржувалося в парламенті, що показало, наскільки змінилося ставлення до безпеки всередині Японії, навіть Комуністична партія Японії підтримала ініціативу [15]. 7 червня 2003 року, кабмін Коїдзумі отримав схвалення парламенту щодо законопроєктів про непередбачувані обставини розгортання військ, які дозволяли Японії розгортати війська за кордоном у разі надзвичайної військової ситуації, що є ще одним безпрецедентним кроком, який опозиція розцінила як суперечливий та ризикований [18]. Відповідно до цього закону, Кабінет міністрів 9 грудня 2003 року прийняв рішення направити сили самооборони Японії (JSDF) до міста Ес-Самава на півдні Іраку. Близько 1100 солдатів було відправлено в Ірак, що було описано як «важливий поворотний момент» для політики безпеки Японії. В той же час 9 статтю Конституції Японії, яка закріплювала статус Сил Самооборони, обходили аргументом, що їх відправляли для виконання небойових завдань та допомоги цивільним [11].

Це рішення викликало занепокоєння громадськості, тому що, якби японські війська зазнали втрат, Коїдзумі зіткнувся б з політичною кризою. Такий різкий поворот у безпековій політиці був мотивований необхідністю зближення зі США у сфері безпеки, оскільки після Війни у Перській затоці, серед деяких американських посадовців постало питання доцільності виділення величезних коштів на підтримку американської оборонної інфраструктури в Японії в той час, як на Японію не накладаються жодні оборонні зобов’язання [31].

Японсько-американська угода про реорганізацію партнерства від 1 травня 2006 року стала найважливішим кроком Коїдзумі щодо співпраці зі США у сфері безпеки. Намір Америки перетворити альянс на глобальне партнерство співпадав з метою Коїдзумі тісніше інтегрувати безпеку Японії в міжнародну оборонну інфраструктуру США [2]. Це дозволило США більш гнучко використовувати сили, які розгорнуті в Японії, для місій в інших регіонах, таких як Перська затока та Близький Схід [1]. Ця гнучкість вимагала більшого співробітництва Японії зі США у Східній Азії. Переорганізація оборонного співробітництва охоплювала чотири моменти:

1. по-перше, штаб 3-го експедиційного корпусу морської піхоти на Окінаві, а також 8000 з 20600 морських піхотинців переміщувались на Гуам до 2014 року, а Японія мала заплатити 58% від вартості переїзду в 10,27 мільярда доларів.
2. по-друге, США розгортали п’ять баз у Японії, включаючи авіабазу Футенма.
3. по-третє, командування центрального підрозділу готовності SDF переводилось до табору Зама в префектурі Канагава для формування спільних сил швидкого реагування з американськими військами. Ці сили швидкого реагування, які називаються Центральними силами готовності, діяли у надзвичайних ситуаціях у районах навколо Японії, включаючи Тайванську протоку та Корейський півострів;
4. Четверте командування протиповітряної оборони Японії з’єднувалось з 5 армією ВПС США на авіабазі Йокота до 2010 року. Перегрупування проводилось з метою досягнення більшої оперативної сумісності між японськими та американськими силами та покращення планування на випадок надзвичайних ситуацій, обміном розвідданими, міжнародним тероризмом, а також розгортання систем ПРО [22].

За прем’єрства Коїдзумі були здійснені спроби внести поправки до статті 9 Конституції Японії, що дозволило б застосовувати Сили Самооборони в цілях міжнародного миру та безпеки [19,26]. Саме з цією метою конституційна комісія ЛДП на чолі з колишнім прем’єром Морі в жовтні 2005 року представила звіт, в якому пропонувалось внести декілька поправок до ст.9 Конституції Японії [25]. Друга за величиною партія Японії, Демократична партія Японії (ДПЯ) рішуче підтримала ЛДП у цьому питанні, однак через конституційні та процесуальні обмеження(необхідність набрання 2/3 голосів в обох палатах парламенту та необхідність проведення загальнодержавного референдуму) цього так і не було досягнуто.

Наступники Коїдзумі з ЛДП на посту прем’єр-міністра Японії, зокрема Таро Асо та Ясуо Фукуда, продовжували курс на зближення зі США в сфері оборони, але через малі терміни повноважень та сфокусованість на внутрішніх проблемах не змогли досягнути значущих результатів.

Прийняті у 2010 р. під час трирічного перебування при владі Демократичної партії Японії(прем’єр-міністри Юкіо Хатояма, Наото Кан, Йосіхіко Нода) «Основні напрямки програми національної оборони» замінили концепцію базових сил самооборони, прийняту під час холодної війни, на концепцію «динамічної оборони». Оборонна політика тепер уже була не просто націлена на захист території Японії за мінімального рівня оборонного потенціалу, а передбачала перехід до динамічної оборони території самої Японії, посилення потенціалу на південно-західному напрямку через загострення загроз безпеці Японії з боку КНДР та КНР.

Епоха Сіндзо Абе

Сіндзо Абе став прем’єр-міністром з найдовшим стажем роботи в парламентській історії Японії за 130 років. У країні, де прем’єр-міністри працювали в середньому два роки, Абе залишався на посаді майже дев’ять років у двох термінах: 2006-2007 і 2012-2020 роках. Абе вирішив внести деякі трансформаційні зміни в політику оборони та безпеки Японії — те, що оборонний аналітик Крістофер Х’юз назвав «доктриною Абе» [3]. Це стало можливим через його надзвичайно довгий термін правління, його консерватизм і націоналістичний план, а також союз з партією Комейто з метою здобуття парламентської більшості.

Курс прем’єр-міністра Японії С. Абе, який прийшов до влади у грудні 2012 р., ставив за мету закласти основи якісно іншої політики в галузі безпеки та переглянути функції Сил Самооборони Японії(ССЯ) з метою активізації ролі Японії в регіоні та світі. У грудні 2013 р. було оприлюднено нові концептуальні документи в галузі безпеки: ухвалена Стратегія національної безпеки, оновлені Основні напрямки програми національної оборони та Середньострокова програма розвитку оборонного потенціалу. Основні напрямки програми національної оборони 2013 р., були націлені на створення динамічних об’єднаних сил самооборони загальною чисельністю 159 тис. осіб, що передбачало покращену координацію між сухопутними, морськими та повітряними військами, поліпшення функціонування об’єднаного командування, зміцнення ПРО та заходів, спрямованих на протидію кіберзагрозам.

Крім цього, за часів Абе було прийнято декілька законів, що розширювали можливості використання ССЯ. «Закон із забезпечення безпеки у надзвичайних ситуаціях, що мають значний вплив на Японію» розширив спектр операцій із взаємодії з збройними силами США(включаючи логістичну підтримку) та зробив можливою підтримку інших країн в рамках операцій щодо протидії загрозам миру, а також в разі виникнення загроз миру та безпеці Японії. «Закон про підтримання миру» дозволяє надавати логістичну підтримку багатонаціональним силам без прийняття додаткового законодавства. Поправки до Закону щодо міжнародного співробітництва дозволяють ССЯ брати участь у більшому спектрі миротворчих операцій ООН, у тому числі захищати цивільних, надавати гуманітарну та логістичну допомогу військовим контингентам інших країн, а також використовувати більше озброєння відповідно до стандартів ООН [6]. При цьому дислокація ССЯ за кордоном дозволена лише у тому випадку, якщо японські війська не беруть участь у бойових операціях. Вони можуть захищати себе в рамках самооборони та (за новим законодавством) тих цивільних, хто перебуває під їхнім захистом, але за Конституцією не мають права брати участь у міждержавних конфліктах у разі, якщо це передбачає участь у безпосередніх бойових діях [24].

Рішення уряду Японії щодо реалізації права на колективну самооборону включає три критерії, при яких стає можливим вживання військових заходів, спрямованих на допомогу дружній країні [10]:

1. атака на союзника становить явну загрозу існуванню Японії або може значним чином позначитися на реалізації конституційних прав громадян Японії на життя та свободу;
2. немає іншого способу відбиття нападу та захисту Японії та її громадян;
3. використання сили зведено до мінімально необхідного рівня.

Уряд Сіндзо Абе представив такі приклади використання Сил самооборони після ухвалення відповідного законодавства:

1. захист кораблів ВМФ США у прилеглій до Японії акваторії (рішення обґрунтовано тим, що японо-американський альянс вважається ключовим засобом забезпечення безпеки Японії);
2. допомога в евакуації японських громадян, що залишають зону військових дій;
3. перехоплення та інспекція суден у разі підозри щодо перевезення зброї до третіх країн, вороже налаштованих по відношенню до США, в ситуації, коли існують побоювання в тому, що війна може перекинутися на територію Японії;
4. перехоплення балістичних ракет, спрямованих проти США та які летять через територію Японії; захист контингентів миротворчих операцій ООН;
5. розмінування морських шляхів сполучення на Близькому Сході, що мають стратегічний вплив на енергетичну безпеку Японії, наприклад, в Ормузькій протоці.

У квітні 2015 р. було прийнято оновлений документ «Основні напрямки оборонної співпраці військово-політичного альянсу США та Японії», який закріпив можливість спільних військових операцій з урахуванням застосування Японією права на колективну самооборону (захист морських шляхів сполучення, боротьба з контрабандою, розміщення ПРО, надання логістичної допомоги під час конфліктів тощо). Цей документ містить розширення функціональних сфер співробітництва та покращує спільний обмін розвідувальними даними, використання інфраструктури, підтримку морської безпеки, співробітництво в галузі протиракетної оборони, космічної та кібербезпеки, спільну участь в миротворчих операціях, ліквідацію наслідків стихійних лих та бойових дій. Двостороння співпраця зі США проголошується глобальною, не обмежуючись межами Японії та навколишніх областей; передбачається також можливість координації з третіми країнами (наприклад Австралією) [27]. Рішення уряду Сіндзо Абе передбачає використання права на колективну самооборону відповідно до 9-ї статті Конституції тільки в тому випадку, коли будь-які дії є загрозою безпеці Японії, це використання можливе тільки в оборонних, а не в наступальних цілях. Внесені зміни є вкрай помірними, і не змінюють докорінно політику Японії в галузі безпеки [12]. Критики цих змін наголошували на розмитості критеріїв і створення ситуації, коли ССЯ будуть залучені до закордонних операцій в ситуації, коли не буде існувати безпосередньої загрози Японії. Однак прихильники реформ наголошують, що Японія не може замикатись на собі при побудові безпекової стратегії і має брати участь у врегулюванні світових проблем [7].

Кінець ери Абе: новий прем’єр-міністр Суґа Йосіхіде

Одним із перших рішень у сфері національної безпеки нового кабінету міністрів Суґи було вивчення можливості придбання систем протиракетної оборони морського базування, оскільки план щодо системи ПРО Aegis Ashore було скасовано в червні 2020 року через опір опозиції. Постановою Кабінету міністрів від 18 грудня 2020 року підтверджено план посилення засобів ПРО, в тому числі закупівля модернізованих ракетних комплексів Patriot. Незважаючи на занепокоєння більш пацифістсько налаштованого партнера ЛДП по коаліції – партії Комейто, Кабінет міністрів також схвалив розширення радіусу дії протикорабельних ракет до 1000 кілометрів.

Основним зовнішньополітичним пріоритетом уряду Суґи був альянс зі США. Суґа був одним із перших світових лідерів, які провели телефонну розмову з президентом Джо Байденом, який підтвердив зобов’язання США захищати Японію(включно з островами Сенкаку), відповідно до ст. 5 американо-японського оборонного договору [29]. Ця позиція була підтверджена першими закордонними візитами державного секретаря Ентоні Блінкена і міністра оборони Ллойда Остіна до Японії та Південної Кореї в березні 2021 року. Ці зустрічі підтвердили наміри США захищати Японію від будь-яких військових загроз [28]. Кульмінацією цієї дипломатичної діяльності став візит прем’єр-міністра Суґи до США 16 квітня 2021 року, японський прем’єр став першим іноземним лідером, якого офіційно прийняв президент Байден. В рамках цієї зустрічі американо-японський альянс було знову визнано «наріжним каменем» ініціативи «Вільний та відкритий індо-тихоокеанський регіон»(Free and open Indo-Pacific) [23]. У той час, як представники міністерства оборони Японії стурбовані новим жорстким законом Китаю про берегову охорону, який розширив спектр застосування ВМФ Народно-визвольної Армії Китаю(НВАК), проводились переговори щодо встановлення гарячої лінії між ССЯ та НВАК, з метою запобігти переростанню територіальних інцидентів у бойові дії [9]. Занепокоєння Японії щодо Китаю підтверджено в Дипломатичній синій книзі Міністерства закордонних справ 2021 року [21].

Ініціатива «Quad» – новий стовп безпеки в регіоні

У серпні 2020 року, колишній заступник держсекретаря США Стівен Біган висловив думку, що «Quad»(Quadrilateral Security Dialogue – Чотиристоронній безпековий діалог – спільна безпекова ініціатива США, Японії, Індії та Австралії) може стати «міні-НАТО» в Азії. Під тиском китайської реакції прем’єр-міністр Суґа заявив, що ця ініціатива не є альтернативою НАТО. Пекін відреагував досить різко, стверджуючи що «Quad» має на меті стримування КНР [8]. 6 жовтня 2020 року відбулась зустріч прем’єр-міністрів «четвірки» в Токіо, яка підтвердила занепокоєння сторін щодо зростаючої могутності КНР. Хоча прямо ніхто не згадував КНР як джерело неспокою в регіоні, представники всіх країн підтвердили свою підтримку концепції «Вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону»(Free and Open Indo-Pacific), хоча Китай засуджує цю концепцію, стверджуючи, що вона має на мені посилити гегемонію США у регіоні [13]. У листопаді 2020 року, Австралія вперше за 13 років долучилась до спільних японо-австрало-американських військово-морських навчань «Малабар», що стало важливою подією в контексті військової співпраці чотирьох країн [5]. На саміті лідерів четвірки, який відбувся онлайн 12 березня 2021 року, знову не було прямої згадки про Китай, однак всі лідери зобов’язалися підтримувати «заснований на правилах морський порядок FOIP» в Східнокитайському та Південнокитайському морях [20]. Таким чином, уряд Суги продовжив політику уряду Абе щодо заохочення формату «Quad». Перші офіційні закордонні поїздки Суги в якості прем’єр-міністра до В’єтнаму (як і Абе в 2013 році), а потім до Індонезії, були направлені на те, щоб протистояти зростанню китайської гегемонії, хоча про це ніколи відкрито не заявлялося [17]. Були проведені зустрічі в представниками Німеччини, Франції, Британії з приводу підтримки безпекового діалогу [30]. Однією з останніх ініціатив стало обговорення приєднання Японії до проекту «П’ять Очей», який представляє собою спільну розвідувальну ініціативу Британії, Нової Зеландії, Канади, Австралії та США, але істотного прогресу щодо цієї ініціативи не відбулось [14].

Висновки: Прем’єр-міністр Кісіда і майбутній шлях безпекової політики Японії

Йосіхіде Суґа дотримувався погляду Абе щодо зовнішньої політики, зокрема в питаннях оборони та безпеки. Нинішній прем’єр-міністр, Фуміо Кісіда, який змінив Суґу в 2021 році, також широко підтримує політику Абе в галузі оборони та безпеки. Японські політичні оглядачі очікують, що Кісіда буде дотримуватися вже встановленого курсу щодо політики оборони та безпеки. Хоча Кісіда, як і Абе, належить до ЛДП, Кісіда є представником більш ліберального політичного крила партії. Виборчий округ Кісіди знаходиться в Хіросімі, одному з двох місць атомних бомбардувань США в серпні 1945 року і, таким чином, у центрі зародження японського пацифізму. Однак, незважаючи на його політичне походження та виборчу базу, сумнівно, що він відступить від тієї політики оборони та безпеки, яку здійснювало керівництво Японії останнє десятилітя. Скоріше за все, Кісіда ще більше зміцнить відносини Японії зі США та ключовими індо-тихоокеанськими партнерами та займе більш активну оборонну позицію, як він продемонстрував у ході російсько-української війни. Безперечно, загальна залежність Японії від США продовжиться, незважаючи на те, що військова присутність США в регіоні скоротилась за часів Трампа, і для надолуження втраченого адміністрації Байдена знадобиться час. Адміністрація Байдена буде ззберігати американську присутність в регіоні, оскільки КНР вважається основним конкурентом США в багатьох сферах, і в безпековій сфері зокрема. Для Токіо експансіоністські задуми Китаю та ядерна загроза Північної Кореї завжди були загрозою, а тепер до цього додалися зростаючі побоювання щодо РФ. Загроза Росії тепер постає все більш актуальним питанням, яке Японія має брати до уваги при формуванні безпекової політики, особливо в умовах, коли між РФ та Японією є невирішена територіальна суперечка щодо Курильських островів. Уряд Кісіди вже оголосив про перегляд деяких ключових стратегій, прийнятих кілька років тому, щоб пристосуватися до швидко мінливих геополітичних обставин та збільшення побоювань щодо КНР та РФ. Минулий консенсус щодо витрат на оборону в розмірі 1 відсотка ВВП, ймовірно, також буде переглянуто та скасовано, враховуючи нову гонку озброєнь в Азії. Хоча ліберальна група ЛДП завжди вважала оборонні обмеження важливими, Кісіда, як і Абе, незважаючи на це, скоріше за все збільшить оборонні витрати, особливо з огляду на сучасну безпекову ситуацію в регіоні та світі.

Список джерел та літератури:

1. «Cabinet Oks Plan to Realign U. S. Military Presence, Skips Details». Nikkei, 30 May 2006.
2. «Japan to revamp rules for defense cooperation with U.S», Nikkei, 5 May 2006.
3. Christopher Hughes, Japan’s Foreign and Security Policy under the ‘Abe Doctrine’ (New York: Palgrave Pivot, 2015).
4. Gatopolous, A. The Asia-Pacific arms race has taken an ominous turn. Aljazeera, July 11, 2021.
5. Greene, A., Dziedzic, S., and Oaten, J. Australia to rejoin ‘quad’ naval exercises in move certain to infuriate Beijing. ABC News, October 20, 2020.
6. Hughes C. W. Japan’s Grand Strategic Shift: From the Yoshida Doctrine to an Abe Doctrine? Strategic Asia 2017-18. Power, Ideas, and Military Strategy in the Asia-Pacific. – Seattle, Washington, D.C.: NBR, 2017. Pp.72-105.
7. Hughes C. W. Japan’s Strategic Trajectory and Collective Self-Defense: Essential Continuity or Radical Shift? The Journal of Japanese Studies. Winter 2017. Vol. 43. No. 1. Pp. 93-126.
8. Jaipragas, B., and Sukumaran, T. ’Indo-Pacific Nato’: China’s Wang Yi slams US-led ‘Quad’ as underlying security risk at Malaysia meeting. South China Morning Post, October 13, 2020.
9. Japan conveys concern over China’s coast guard law. NHK World, March 30, 2021.
10. Japan’s Legislation for Peace and Security: Seamless Responses for Peace and Security of Japan and the International Community. Government of Japan. March 2016. URL: http://www.mofa.go.jp/files/000143304.pdf (дата звернення: 01.07.2022)
11. Keizo Nabeshima, ‘Decision to dispatch SDF Troops to Iraq a watershed for Defense, security policy,’ Japan Times, 3 January 2004.
12. Liff A. P. Japan’s Defense Policy: Abe the Evolutionary. The Washington Quarterly. Summer 2015. Vol. 38. No. 2. Pp. 79-99.
13. Madan, T. Order from chaos: What you need to know about the “Quad”, in charts. Washington D.C: The Brookings Institution, October 5, 2020. URL:https://www.brookings.edu/blog/order-from-chaos/2020/10/05/what-you-need-to-know-about-the-quad-in-charts/. (дата звернення: 04.06.2022)
14. Mark. C. From Five Eyes to Six? Japan’s push to join the West’s intelligence alliance. The Conversation, April 22, 2021.
15. Michael Jonathon Green, Japan’s Reluctant Realism; Foreign Policy Challenges in an Era of Uncertain Power, New York: Palgrave, 2000, pp. 47-50, 73-75.
16. Ministry of Defense (MOD). Defense Programs and Budget of Japan: Overview of FY2021 Budget Request, Tokyo: Japan Ministry of Defense, September, 2020.
17. Ministry of Foreign Affairs (MOFA). Prime Minister Suga Visits Viet Nam and Indonesia (October 18-20, 2020). Tokyo: Ministry of Foreign Affairs of Japan, October 20. https://www.mofa.go.jp/a_o/na1/page3e_001069.html. (дата звернення: 05.07.2022)
18. Nao Shimoyachi, Reiji Yoshida, ‘Diet Enacts Legislation for War Contingencies,’ Japan Times, 8 June 2003.
19. Nikkei claimed that recent polls indicated that a “groundswell of popular opinion was in favour of changing the constitution,” Editorial, ‘Time is ripe for constitutional amendments,’ Nikkei, 6 May 2004.
20. Prime Minister of Japan and his Cabinet (PMOJ&C). Quad Leaders’ Joint Statement: “The Spirit of the Quad”. Tokyo: Cabinet Public Relations Office. https://japan.kantei.go.jp/content/pdf/210312joint_statement_e.pdf. (дата звернення: 24.07.2022)
21. Qi, W., and Xiaojing, X. Japan’s diplomatic bluebook mentions China 273 times as it plays up ‘China threat’ theory, but leaves room for ‘two-pronged’ strategy. Global Times, April 27, 2021.
22. Reiji Yoshida ‘Troop Pact takes alliance with U.S. into New Era,’ Japan Times, 4 May 2006.
23. Suga, Biden speak after Japan-US summit. NHK World, April 17, 2021.
24. Suzuki S, Wallace C. Explaining Japan’s response to geopolitical vulnerability. International Affairs. July 2018. Volume 94. Issue 4. Pp. 711-734.
25. Tetsushi Kajimoto, ‘Change Constitution: Lower house report,’ Japan Times, 17 April 2006.
26. Tetsushi Kajimoto, ‘LDP revises Article 9 in draft constitution,’ Japan Times, 30 October 2005.
27. The Guidelines for Japan-U.S. Defense Cooperation. Japan Ministry of Defense. 27.04.2015. URL: http://www.mofa.go.jp/files/000078188.pdf (дата звернення: 23.06.2022)
28. U.S. Department of State. Secretary Antony J. Blinken, Secretary of Defense Lloyd Austin, Japanese Foreign Minister Toshimitsu Motegi, and Japanese Defense Minister Nobuo Kishi at a Joint Press Availability. Iikura Guest House, Tokyo, March 16, 2021. URL:https://www.state.gov/secretary-antony-j-blinken-secretary-of-defense-lloyd-austin-japanese-foreign-minister-toshimitsu-motegi-and-japanese-defense-minister-nobuo-kishi-at-a-joint-press-availability/.(дата звернення: 02.07.2022)
29. White House. (2021). Readout of President Joseph R. Biden, Jr. Call with Prime Minister Yoshihide Suga of Japan. Washington D.C.: United States Government, January 27. URL:https://www.whitehouse.gov/briefing-room/statements-releases/2021/01/27/readout-ofpresident-joseph-r-biden-jr-call-with-prime-minister-yoshihide-suga-of-japan/.(дата звернення: 12.06.2022)
30. Yamaguchi, M. Japan, Germany hold 1st security talk to deter China. Associated Press, April 13, 2021. 31. Yoichi Funabashi, Alliance Adrift, New York: Council on Foreign Relations, 1999, p. 82.