Ключові слова: психокорекція, тренінг, сім’я, взаємовідносини, дисфункціональність, налагодження, взаємодія.

This article analyzes the nature of family relationships and submits basics of psychological correction work with them. The basic aspects of personal experimental research are given.

Key words: psychological correction, training, family, relationships, dysfunction, establishing, interaction.

За останні роки зросли показники порушень у сімейних системах. Адже соціальні трансформації останнього десятиліття призвели до збідніння переважної частини сімей, збільшення робочої і побутової зайнятості дорослих членів сім’ї. Зростання безробіття об’єктивно обмежує матеріальні можливості сім’ї. Наслідком усього цього є падіння рівня життя сімей, тривожна атмосфера в домі, зростання конфліктності у взаємовідносинах, жорстокість стосовно дітей [10].
У сучасному суспільстві широко розповсюджена занепокоєність з приводу нестабільності шлюбу та родинних взаємин, розчарування у традиційних цінностях сім’ї. Ознаками цих явищ є все більша кількість альтернативних форм шлюбно-родинних стосунків [8].
Основні підходи, що визначають закономір¬ності подружніх взаємин, базуються на засадах структурності, функціональності та адаптивності відносин [2]. Так, згідно зі структурним підходом, подружні стосунки  це динамічна система від¬носин членства, функціональний підхід акцентує взаємозв’язок та умотивованість дій подружжя, адаптивний підхід виділяє індивідуальні особис¬ті сні якості, співвідношення яких визначає мож¬ливості взаємної адаптації [4].
Більшість психологів і соціологів, які досліджували сімейні взаємовідносини, підкреслюють важливість початкового періоду розвитку сім’ї (Антонюк Е.В., Гребенніков І.Ф., Дементьєва І.Ф., Дмитрієнко А.К., Зуськова О. В., Кратохвіл З., Кутсар Д.Я., Льовкович В.П., Лідерс А.Г., Мацковський М.С., Меньшутін В.П., Навайтіс Р., Рімашевська Н.М., Річардсон Р., Сисенко В.А., Трапезнікова Т.М., Олійник Ю.Н., Філіппова Г. Г., Харчев А.Г., Шнейдер Л.Б., Ейдеміллер Є.Г., Юстіцкіс В. В., та ін.). Саме у цей період відбувається подружня адаптація, формуються сімейні норми, здійснюється оволодіння рольовою поведінкою. Одночасно в цей період загострюються майже всі проблеми подружнього життя [8; 12].
Завданням статті є спроба дати оцінку важливості «здорових» сімейних взаємовідносин, а саме спробі їх налагодити за допомогою психологічної корекції.
Отже, насамперед необхідно розглянути поняття сім’ї.
Сім’я  це найдавніший інститут людської взаємодії, унікальне явище. Її унікальність полягає в тому, що кілька людей самим тісним способом взаємодіють протягом тривалого часу, що нараховує десятки років, тобто протягом більшої частини людського життя. У такій системі інтенсивної взаємодії не можуть не виникати суперечки, конфлікти і кризи [11].
Слід додати, що сім’я відіграє величезну роль у житті як окремої особистості, так і всього суспільства. Найважливішими характеристиками сім’ї є її функції, структура і динаміка [9]. Коротко розглянемо їх.
Основні функції сім’ї: виховна, господарсько-побутова, емоційна, духовного (культурного) спілкування, первинного соціального контролю, сексуально-еротична.
 Виховна функція сім’ї полягає в тому, щоб задовольняти індивідуальні потреби в батьківство і материнство, в контактах з дітьми та їх вихованні.
 Господарсько-побутова функція сім’ї полягає в задоволенні матеріальних потреб сім’ї (у їжі, даху і т.д.), у сприянні збереження їхнього здоров’я (забезпечується відновлення витрачених у праці фізичних сил).
 Емоційна функція сім’ї полягає в тому, щоб задовольняти потреби її членів у симпатії, повазі, визнанні, емоційній підтримці, психологічному захисті.
 Функція духовного (культурного) спілкування несе в собі задоволення потреб у спільному проведенні дозвілля, взаємному духовному збагаченні.
 Функція первинного соціального контролю забезпечує виконання членами сім’ї соціальних норм.
 Сексуально-еротична функція полягає в задоволенні сексуально-еротичних потреб членів сім’ї [2].
Функції сім’ї з часом зазнають певних змін: одні втрачаються, інші з’являються відповідно до новими соціальними умовами, треті – змінюють своє положення в загальній структурі. Функції сім’ї можуть бути порушені. У цьому випадку її життєдіяльність порушується, утрудняється виконання функцій. Сприяти порушенням може широке коло факторів: особливості особистостей її членів і взаємин між ними, певні умови життя сім’ї і т. д [4].
Структуру сім’ї становить її складу, число членів, а також сукупність їх взаємин. Аналіз структури сім’ї дає можливість відповісти на питання, яким чином реалізуються функції сім’ї: хто в сім’ї здійснює керівництво і хто є виконавцем, як розподілені між членами сім’ї права та обов’язки.
Отже, люди, що створюють сім’ю, прагнуть задовольнити комплекс потреб  в любові, в дітях, в переживанні загальних радощів, в розумінні, спілкуванні. Проте становлення сім’ї  це не тільки реалізація ідеальних уявлень про шлюб, які склалися у майбутнього подружжя. Це реальне життя двох, а потім і декількох людей, у всій її складності і різноманітності; вона включає безперервні переговори, укладання угод, компроміси і, звичайно, подолання труднощів, вирішення конфліктів, які є в кожній сім’ї та можуть супроводжувати дисфункціональність стосунків [2].
На думку фахівців, причини, які викликають дисфункцію сімейних відносин, дуже різноманітні. Останнім часом з’явилися дослідження, в яких крім об’єктивних умов життєдіяльності сучасних українських родин досліджуються й інші, серед яких проблеми зради, ревнощів, розуміння розподілу домашніх справ, ставлення до виконання подружніх обов’язків, підходи до виховання дітей тощо. Все частіше дослідження шлюбних і сімейних відносин торкаються вивчення розподілу сімейних ролей, мотивів вибору шлюбного партнера, мотивів розлучень, сімейних конфліктів, проблем стосовно планування сім’ї тощо [9].
Основні аспекти відносин функціональних та дисфункціональних сімей наступні:
Здорова (функціональна) сім`я – це така, що характеризується гнучкою ієрархічною структурою влади, ясно сформульованими сімейними правилами, сильною батьківською коаліцією, неушкодженими між поколінними кордонами. Благополучна сім’я характеризується емоційним комфортом в сім’ї, в такій сім’ї існують взаєморозуміння, високий рівень координації, взаєморозуміння, позитивна моральна атмосфера, спільність поглядів, врахування у сімейному житті інтересів кожного, душевних переживань, психологічна взаємна підтримка, трудова співдружність, задоволення почуття власної гідності, своєї значущості, взаємна довіра, доброта чуйність.
Для конфліктної (дисфункціональної) сім’ї типові «заплутані відносини» між членами сім’ї. Дисфункціональні сім’ї мають наступні характеристики: існування будь-яких проблем у сім’ї заперечується, відчувається нестача в ступеня інтимності, почуття сорому використовуються для мотивації індивідуальної поведінки, сімейні ролі є жорсткими, індивідуальна ідентичність приноситься в жертву сімейної ідентичності, а індивідуальні потреби  потребам родини в цілому. В дисфункціональних сім`ях чинність закону гомеостазу сильніша, ніж чинність закону розвитку[6].
Виходячи з вище сказаного слід зазначити, що сімейні порушення являють собою складні утворення, що включають фактори, їх зумовлюють (труднощі, з якими зіткнулася сім’я), несприятливі наслідки для сім’ї та її реакції (зокрема, осмислення порушень членами сім’ї) [1]. Тому у вирішенні таких аспектів важливу роль відіграє психокорекція.
Розрізняють психокорекцію подружніх відносин і сімейну психокорекцію.
Подружня психокорекція може проводитися і як самостійний вид психологічної допомоги, і як один з етапів психокорекції сімейної.
Отже, психокорекція сімейних відносин  це особлива форма психологічного впливу, орієнтована на вирішення проблем у взаєминах, подолання сімейних конфліктів, побудову функціональних відносин, в основі яких лежить правильно організована ієрархічна система [11].
У сімейній психокорекції об’єктом психологічного впливу виступає сім’я, сприйнята як якесь єдине ціле, що включає в себе не тільки безпосередньо подружжя та їх родичів, але всіх значущих близьких [7].
Сім’я та сімейні проблеми існують, але розвиненої теорії та практики сімейної психокорекції поки немає.
Проте найбільш частими причинами проблем у подружніх стосунках вважають:
• різне уявлення подружжя про розподіл ролей в даному виді відносин;
• різне уявлення подружжя про спосіб вираження почуттів;
• невиправдані очікування в інтимно-особистісної сфері;
• невиправдані очікування на побутовому рівні (матеріальний добробут, соціальний статус, житлові умови).
Тому головне, що повинні досягти клієнти для нормалізації подружніх взаємин у процесі корекції, це:
• «побачити» себе;
• прийняти себе;
• «побачити» один одного;
• прийняти один одного;
• навчитися розмовляти один з одним, висловлюючи свої думки і почуття партнера зрозумілим для нього чином [3].
Крім того, при аналізі ситуації необхідно враховувати життєвий цикл сім’ї. Так як життєвий цикл сім’ї – це певні етапи розвитку сімейних відносин від початку до стабілізації або розпаду. Відповідно, позначивши стадію розвитку сімейних відносин, на якій знаходиться дана сім’я, фахівець може визначити і вогнище конфлікту, що сприятиме як встановленню психологічного діагнозу, так і плануванню заходів психокорекційного впливу [10].
Стосовно нашого емпіричного дослідження, то для його організації був підготований план роботи у відповідності з яким, був використаний наступний психодіагностичний інструментарій:
 методика «Спілкування в сім’ї»;
 тест подружніх стосунків;
 методика діагностики схильності особистості до конфліктної поведінки К. Томаса в адаптації Н.В. Гришиної;
 методика «Характер взаємодії подружжя в конфліктних ситуаціях»
 тест-опитувальник задоволеності шлюбом (Г.П.Бутенко, В.В.Столін, Т.Л.Романова);
Для подолання розбіжностей у спілкуванні неблагополучних сімей ми пропонували для проведення тренінгову програму, основу якої склали три тематичні частини:
 Перша – залишаємо образи у минулому; пережите – це досвід, хоча і негативний, але ми тепер знаємо, як не треба вчиняти.
 Друга – сьогодні ми починаємо все з чистого листа; новий погляд на себе.
 Третя – вчимося спілкуватися по-новому; головне – знайти спільну мову.
Група, що приймає участь у тренінгу – неблагополучні сім’ї, виявлені під час проведення психодіагностичного дослідження. Вік – 20-30 років. Кількість осіб – 10 (5 сімей). Стаж сімейного життя – 1-5 років.
Результатом формувального експерименту є достовірна різниця між результатами вхідного та вихідного діагностування. Для проведення діагностики ми вибірково використовували ті ж методики, що й на констатувальному етапі.
Перевірка результативності проведеної роботи здійснювалась на основі порівняльного аналізу результатів членів дисфункціональних та функціональних сімей до та по завершенні тренінгу.
Найбільший відсоток серед досліджуваних пар (32%) становлять благополучні сім’ї, тоді як неблагополучні сім’ї становлять лише 8%. Скоріше неблагополучні сім’ї становлять 12%, а скоріше благополучні вдвічі більше –12,8%. Найменший відсоток сімейних пар виявили перехідну задоволеність шлюбом (4%).
Встановлено, що у благополучних сім’ях переважають такі типи поведінки як «співробітництво» та «компроміс», тоді як неблагополучні сім’ї віддають перевагу суперництву, пристосуванню та уникненню.
За результатами проведення методики «Спілкування в сім’ї» визначено, що за шкалою «Довіра в спілкуванні» оцінка, надана собі (64%) у благополучних сім’ях суттєво не відрізняється від оцінки, наданої своєму партнеру (59%) в сім’ї, тоді як відповідний показник у неблагополучних сім’ях вказує на неадекватно завищені оцінки, надані собі (84%) у порівнянні з низькими оцінками, наданими своїм партнерам в шлюбі (76%). За шкалою «Взаєморозуміння між подружжям» отримані результати підтверджують дані, отримані за першою шкалою.
Тест подружніх стосунків виявив, що 59% сімей мають високий рівень міри відвертості, що вказує на достатній рівень довіри в цих сім’ях. 41% досліджуваних становлять сім’ї, показники відвертості яких знаходяться на певні труднощі сімей, пов’язані із спілкуванням та рівнем довіри подружжя один до одного.
Отже, в результаті проведення тренінгу, спрямованого на подолання конфліктних взаємовідносин у виявлених в результаті нашого дослідження дисфункціональних сімей, ми бачимо яскраву позитивну динаміку способу реагування в конфліктних ситуаціях. Зокрема різке збільшення з 12% перед проведенням тренінгу до 48% після його завершення вибору типу реагування «співпраця», що виступає найбільш оптимальним способом вирішення конфліктів.
Як модель змін особистісних установок запропоновано тренінг, який підтвердив свою ефективність результатами вихідного діагностування.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Альошина Ю. Є. Сімейне та індивідуальне консультування / Ю. Є. Альошина, К. Є. Данілін, Є. М. Дубовська. М.: Вид-во МГУ, 1989.
2. Андрєєва Т. В. Сімейна психологія / Т. В. Андрєєва – СПб., 2004.
3. Гарбузов В.І. Практична психотерапія. СПб., 1994.
4. Дружинін В. П. Психологія сім’ї. – СПб.: Пітер, 2008.
5. Єлізаров А. І. Основи індивідуального та сімейного психологічного консультування / / А. І. Єлізаров. – М.: Ось-89, 2007.
6. Ковальов С. В. Психологія сімейних відносин. – М.: Педагогіка, 1987.
7. Кочюнас Р. Основи психологічного консультування. М., 1999.
8. Кратохвіл С. Основні типи сімейних проблем та їх вирішення. – М., 2001.
9. Осипова А.А. Загальна психокорекція. – М, 2000 ..
10. Сатир В. Психотерапія сім’ї. СПб., 2000.
11. Шнейдер А. Б. Психологія сімейних відносин: Курс лекцій. – М.: Квітень-Прес, 2000.
12. Едеймілер Е.Г., Юстицкис В. Психологія та психотерапія родини. – 3 е вид. – СПб, 2001.

Ключові слова: вимоги, правова культура, цінності, норми, моральні засади, інформація, юрист, особа, клієнт, взаємовідносини.

В статье раскрывается и высвечивается значение соціально психологических и этических факторов в профессии юриста. Осуществляется классификация требований, какими должен владеть юрист.

Ключевые слова: требования, правовая культура, ценности, нормы, моральные принципы, информация, юрист, лицо, клиент, взаимоотношения.

The article exposes and highlights the importance of socio-psychological and ethical factors in the legal profession. The classification requirements, which should have a lawyer.

Keywords: requirements, legal culture, values​​, norms, moral principles, information, a lawyer, a person customer relationships.

Правова культура суспільства загалом – це різновид суспільної культури, що відображає високий рівень правосвідомості й законності, досконалості законодавства і юридичної практики, охоплює всі цінності, створені людьми в галузі права. Власне кажучи, це сукупність позитивних компонентів правової діяльності в її реальному функціонуванні, втілення досягнень правової думки, юридичної техніки і практики. Правова культура окремої особистості – це позитивна правосвідомість, розуміння принципів права, повага до права, впевненість у соціальній цінності права та правового регулювання, знання власних прав і обов’язків та їх виконання. Це позитивна правосвідомість у її виявленні у правомірній поведінці[1].

Професія юриста потребує від особи, яка бажає займатися юридичною діяльністю значну кількість різного роду вимог:

• правова культура;
• професійна культура;
• етична культура юриста;
• професійні вимоги (глибоке знання, розуміння та повага до права як міри добра, свободи та справедливості, наявність системи базових юридичних знань, наявність ґрунтовних знань з окремих галузей права, правової науки, наявність юридичних спеціалізованих знань, наявність навичок організаторської роботи, володіння навичками юридичного діалогу, точного та неухильного, свідомого виконання вимог юристом чинного законодавства, дотримуватись принципу конфіденційності ).
• психологічні вимоги (потреби, мотиви, цілі, засоби і кінцевий результат).
• соціально-психологічні вимоги (висока відповідальність,комуні-

кативні дії, високі організаторські здібності і т.д.).

В правовій культурі юриста розрізняють окремі структурні елементи, серед яких виділяють правову свідомість, що формується на ґрунті правової ідеології та правової психології. Слід підкреслити, що таке структурування феномену правової культури особи – результат глибокого науково-теоретичного пізнання, хоча в реальному житті всі названі компоненти одночасно співіснують у просторі та часі. Лише завдяки їх гармонійному розвитку та «співпраці» культурний рівень особи може виявитися на належному рівні[2].

Враховуючи те, що представники юридичної професії є носіями культурних цінностей у сфері права, можна з певністю сказати, що водночас вони є і суб’єктами реалізації відповідних функцій. Своїми діями, рішеннями, манерою поведінки в цілому юристи у взаємовідносинах з клієнтами впроваджують у площину реального життя не просто культуру, а цілу низку правових цінностей, що перебувають під охороною права: життя людини, її честь, гідність, недоторканність, свободу, справедливість тощо. Таким чином, для представників правничої професії наявність високого рівня правової культури є обов’язковим елементом та необхідною умовою якісного виконання професійного обов’язку у взаємовідносинах з клієнтами. Щодо таких понять, як професійна та правова культура, то вони за обсягом співвідносяться як ціле та частка, але така частка, яка відіграє ключову роль стосовно інших (моральна, політична, психологічна культура тощо).

У зв’язку з цим серед вимог, які ставлять до юристів у взаємовідносинах з клієнтами, визначають такі: глибоке знання, розуміння та повага до права як міри добра, свободи та справедливості, що набула відображення у законі; наявність системи базових юридичних знань, що закладають основи правового світогляду та правового мислення (філософські, історико-теоретичні, методологічні); наявність ґрунтовних знань з окремих галузей права, правової науки, які дають можливість орієнтуватися в межах тієї чи іншої сфери здійснення юридичної практики; наявність юридичних спеціалізованих знань, що дають змогу виконувати ті чи інші процедури, дії, тощо, розумітися у функціональному призначенні того чи іншого учасника юридичного процесу; наявність навичок організаторської роботи у забезпеченні діяльності трудового колективу правової установи, навичок особистої підготовки документів юридичного змісту, надання їм оцінки з погляду істинності та значення у вирішенні юридичної справи; володіння навичками юридичного діалогу в спілкуванні з іншими суб’єктами юридичної діяльності або особами, що мають до неї опосередковане (непрофесійне) відношення[3].

Однією з важливих вимог до юриста у взаємовідносинах з клієнтами є вимога точного та неухильного, свідомого виконання юристом чинного законодавства. У культурно-правовому аспекті представник юридичної професії у свідомості клієнтів повинен залишатися еталоном правової поведінки.

Говорячи про вимоги до юриста-практика у взаємовідносинах з клієнтом, варто звернути особливу увагу на соціально-психологічні та морально-етичні аспекти юридичної діяльності. Психологічна структура юридичної діяльності включає в себе такі елементи: потреби, мотиви, цілі, засоби і кінцевий результат.

Так, терміном «потреба» зазвичай позначають три феномени:

а) об’єктивні потреби людей в певних умовах, які забезпечують їхнє життя і розвиток; б) властивості особистості, які визначають її ставлення до дійсності і власних обов’язків; в) певні стани психіки людини, які відображають її потребу як організму чи особистості[4].

Потреби – це вихідне спонукання до діяльності, джерело активності особистості. Вони виражають залежність людини від світу і спрямованість на нього. Потреби людини різноманітні; серед них виділимо ті, що мають соціальний характер: у праці, суспільному житті, спілкуванні, творчості тощо.

Мотиви – це те, що спонукає діяльність людини, заради чого вона здійснюється. Будь-яка діяльність виходить із певних мотивів (інтерес, потяг, емоції, установка, ідеал та ін.). Для юриста мотив виступає як безпосередня спонукальна сила, що суб’єктивно переживається, як безпосередня причина його діяльності[5].

Мета (ціль) – передбачуваний результат діяльності, спрямованої на предмет, за допомогою якого людина прагне задовольнити ту чи іншу потребу. Мета – своєрідний образ бажаного результату, який визначає характер і спосіб дій людини. Цілі, які ставить перед собою юрист у часі, так само як і мотиви, являють собою складну ієрархічну систему, що розвивається. Те, яка мета виявиться в тому чи іншому випадку, залежить від конкретних умов розвитку особистості юриста та його соціально-психологічних якостей. Виявляються цілі в конкретній ситуації взаємодії юридичного працівника[6].

Наступним елементом у психологічній структурі є засоби, які дають змогу здійснювати ті чи інші конкретні дії (до засобів належать способи, методи, заходи та ін.). Будь-яка діяльність як ціле складається з багатьох взаємопов’язаних дій. Дія – це частина діяльності, в процесі якої досягається конкретна, не розкладена на простіші, усвідомлена мета. Інакше кажучи, дія – це процес, спрямований на реалізацію будь-якої проміжної мети. Конкретна проміжна мета досягається шляхом розв’язання задачі, яка і є суттю окремої дії[7].

Важливо зазначити, що діяльність юриста не є простою сумою перелічених вище елементів дій. На практиці співвідношення дій в структурі діяльності юриста являє собою складний процес. У ході її виконання відбувається об’єднання і розділення дій на окремі операції, перетворення, переходи одного в інше і т. д. Конкретна дія як основна одиниця аналізу діяльності може виконуватися різними способами, методами, заходами, що визначається індивідуально-психологічними особливостями особистості юриста, його професійною кваліфікацією, минулим досвідом. Звичайно, способи, методи, заходи дій юриста будь-якої спеціальності прямо пов’язані з тими знаннями, навиками і вміннями, які він отримує в стінах вищого навчального закладу[8].

Можна також зазначити окремі соціально-психологічні особливості роботи юриста. Насамперед слід підкреслити, що юридична діяльність відрізняється надзвичайно високою відповідальністю. У руках юриста (наприклад, прокурора, судді, слідчого, оперативного працівника та ін.) зосереджені особливі владні повноваження, право і обов’язок застосовувати владу від імені держави. Як відзначає Ю. Чуфаровський, у багатьох юридичних працівників розвивається «професійне почуття підвищеної відповідальності за наслідки своїх дій»[9]. З психологічного погляду складність розв’язання практичних завдань юристом полягає в тому, щоб почуття відповідальності не придушувало його активності, не спонукувало до надмірної обережності й не сковувало його мислення.

Особливе місце в структурі юридичної діяльності займають комунікативні дії, спілкування юриста з колегами за професією, з керівниками підприємств (фірм) і закладів, начальниками відділів (служб) і рядовими співробітниками, а також із потерпілими, обвинуваченими, підозрюваними, свідками та іншими особами. Комунікативні дії включають різні види контактів: бесіди з метою отримання важливої інформації, необхідної для прийняття рішення; директивна взаємодія, пов’язана з постановкою завдань, доручень, стимулюванням активності та ініціативи від окремих осіб; переговори з різними категоріями людей; колективне (групове) мислення як форма пошуку найкращого рішення в складній ситуації; спостереження за мовою і діями співрозмовників тощо[10].

Особливість юридичної праці виявляється і в тому, що вона вимагає високих організаторських здібностей. Для багатьох юридичних професій характерною рисою є організаційний бік діяльності, а саме: а) організація власної роботи протягом різних часових проміжків (часом в умовах ненормованого робочого дня); б) організація спільної роботи з іншими посадовими особами, правоохоронними органами[11].

Ще одна психологічна особливість юридичної діяльності полягає в тому, що в багатьох випадках результат діяльності в конкретних рисах невідомий. Працівник – спеціаліст виробничої сфери завжди має образ кінцевого продукту у вигляді конкретної речі, предмета і т. п.[12]. Отже, діяльність юриста охоплює велике коло проблем психологічного й соціально-психологічного характеру, тому знання основ загальної і соціальної психології по праву вважається передумовою глибокого засвоєння теоретичних і практичних положень юридичної психології .

Правові норми та норми моралі регулюють  відносини між людьми. Мораль (лат. мoralis – повчальний[13]) – система життєвих принципів, поглядів, суджень, оцінки людей, а також відповідних їм норм поведінки, що відображають погляди, які склалися в суспільстві про добро і зло, борг, справедливість, гідність і безчестя, про похвальність і ганебність, про те, що схвалюється чи відкидається суспільством[14]. Мораль визначають також як норми поведінки, які базуються на поняттях про добро і зло, честь і обов’язок, правду і справедливість[15].

На думку В. Сокуренка, мораль – це певні правила соціальної поведінки людини. Тому коли мова йде про мораль, здебільшого мають на увазі моральні норми як складові частини соціальних норм[16]. Вченням про мораль як одну з форм суспільної свідомості займається етика [від лат. ethica, гр. êthos звичай, характер[17]. Етичні норми – це правила, що складаються відповідно до уявлень людей про добро і зло, справедливість та несправедливість, честь і безчестя тощо, тобто відповідно до моральних уявлень[18]. На відміну від законів етичні норми передбачають не юридичну відповідальність за їх порушення, а моральний осуд. Така форма покарання тільки з першого погляду може здаватися дуже легкою. У багатьох випадках моральний осуд оточуючих діє на порушника набагато дієвіше, ніж заходи державного примусу.

Етичні норми набагато давніші, аніж закони. Вони виникли ще в період родового поділу суспільства, у той час як правові норми з’явилися тільки з появою держави.  Р. С. Мартинюк підкреслює, що «правові норми виникають і діють поряд з моральними, релігійними і політичними нормами в суспільстві персоноцентричного типу, де свобода в ході історичного розвитку суспільства стає вищою цінністю. Це означає, що утвердження принципу панування права, як нормативно вираженої свободи, передбачає законодавче визнання, закріплення і захист всіх юридично значущих аспектів свободи особи як духовної особистості, як вільного, незалежного і автономного суб’єкта у всіх сферах суспільного життя (правовій, моральній, естетичній, духовній тощо)»[19].

Поділ культури на професійну, етичну та інші складові досить умовний, тому що пов’язаний із тими завданнями, які стоять перед дослідником. По суті, професійна культура за змістом може збігатися з будь-яким із названих вище компонентів. Так, професійна культура політичного діяча збігається з поняттям політичної культури, а професійна культура юриста – з поняттям правової культури. При цьому слід зазначити, що невід’ємним компонентом будь-якої професійної культури є етична культура.

Отже, на підставі зазначеного вище можна дійти висновку, що етична культура юриста – це один із аспектів загальної культури особи, яка характеризується системою моральних цінностей, що формуються протягом усього життя особи і є головним чинником у виборі моделі, мети, засобів здійснення поведінки, а також домінуючого мотиву діяльності юристів у взаємовідносинах з клієнтами. Особливо слід підкреслити важливе значення моральної культури в умовах кризового стану сучасного суспільства. За таких обставин зростає необхідність залучення до юридичної практики найбільш вихованих у моральном аспекті, надійних та стійких духом працівників. Це зумовлено тим, що в стані реформування українського суспільства значні надії покладаються саме на юристів, на відданих своїй справі фахівців, які вміють поступитися особистим інтересом заради загального блага.

Не менш важливим за попередньо описані професійні якості юриста є його здатність дотримуватись принципу конфіденційності. Дотримання принципу конфіденційності інформації є необхідною і щонайважливішою передумовою довірчих відносин між юристом і клієнтом, без яких є неможливим належне надання правової допомоги. Принцип конфіденційності інформації є визначальним у відносинах «юрист-клієнт». За Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ[20] конфіденційною є інформація, що перебуває у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюється за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011[21] конфіденційна інформація – інформація з обмеженим доступом, що знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб приватного права і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов; а таємна інформація – це інформація з обмеженим доступом, яка у порядку визначеному законом визнана державною або іншою передбаченою законом таємницею, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі.

Юрист не може розкривати конфіденційну інформацію, що стосується представництва клієнта, якщо тільки клієнт не погоджується на це після консультації з юристом, за винятком випадків розголошень, дозволених для здійснення представництва клієнта або з метою перешкодити клієнтові скоїти злочинні дії, які, на думку юриста, можуть призвести до тяжкого злочину, чи які є необхідними для захисту юриста від необґрунтованих звинувачень у протиправних діях, пов’язаних з представництвом інтересів клієнта або протиправними діями останнього.

Дія принципу конфіденційності не обмежена в часі. Конфіденційність певної інформації може бути відмінена тільки особою, зацікавленою в її дотриманні (або спадкоємцями такої фізичної особи чи правонаступниками юридичної особи), в письмовій або іншій зафіксованій формі. Принцип забезпечення юристом конфіденційності інформації про клієнта закріплений законодавчо. Так, закон захищає обов’язок юриста зберігати конфіденційність відносин «юрист-клієнт», тому він може бути примушений розголосити конфіденційність інформації лише у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32 Конституції України).

Згідно ст. 9 Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року № 2887-XII[22] адвокат зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків. Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об’єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

Згідно ст. 9 Правил адвокатської етики[23] розголошення відомостей, що складають адвокатську таємницю, заборонено за будь-яких обставин, включаючи незаконні спроби органів дізнання, досудового слідства і суду допитати адвоката про обставини, що складають адвокатську таємницю. Адвокат (адвокатське об’єднання) зобов’язаний забезпечити розуміння і дотримання принципу конфіденційності його помічниками та членами технічного персоналу. Адвокат (адвокатське об’єднання) зобов’язаний забезпечити такі умови зберігання фдокументів, переданих йому клієнтом, адвокатських досьє та інших матеріалів, що знаходяться в його розпорядженні і містять конфіденційну інформацію, котрі розумно виключають доступ до них сторонніх осіб.

Юристи також повинні зберігати комерційну таємницю, якою відповідно до ст. 505 Цивільного кодексу України[24] є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною. Різновидом комерційної інформації є банківська таємниця відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ[25]. Банківська таємниця – відомості, що не підлягають розголошенню. До них належать відомості про стан рахунків клієнтів та виконуваних операцій.

Розголошення конфіденційної інформації, що суперечить інтересам клієнта, на власний розсуд юриста можливе у випадках, наприклад, коли юрист дізнається, що клієнт має намір скоїти дії, які за характером є злочинними, можуть призвести до смерті або тяжкого тілесного ушкодження іншої людини, щоб запобігти таким наслідкам. При цьому юристу важливо дізнатися, коли насправді буде здійснюватися цей злочинний намір, оскільки клієнт може змінювати своє рішення, та розголосити конфіденційну інформацію лише в межах, необхідних для попередження злочину. Розголошення конфіденційної інформації можливе у разі, коли судовий позов або дисциплінарне звинувачення містять необґрунтоване твердження щодо співучасті юриста у протиправних діях клієнта або будь-якої іншої неналежної поведінки юриста, пов’язаної з представництвом клієнта. Тоді юрист може реагувати у такий спосіб, який вважає доцільним, щоб обґрунтувати захист самого себе, не чекаючи на початок судового процесу або розгляд звинувачення у такій співучасті. Захист юристом самого себе можливий шляхом подання заперечень щодо позову безпосередньо третій стороні, яка зробила таку заяву.

Отже, аналізуючи вищевикладений матеріал стає зрозумілим, що соціально-психологічні та етичні фактори відіграють одну з основних ролей в повсякденній діяльності юриста-практика. Юрист повсякденно вступає у взаємовідносини з клієнтами та іншими особами, що зобов’язує його володіти значною кількістю вмінь, навичок, знань і манер. Особа-юрист потребує постійного розвитку і удосконалення для ефективного виконання покладених на неї завдань.

Список використаних джерел:

1.    Бабкіна О.В. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: Навчальний посібник / О.В. Бабкіна, К.Г. Волинка. – К.: МАУП, 2004. – С. 121.[1] Береза С.В. Правова культура: поняття та загальна характеристика / С.В. Береза // Держава і право. Юридичні і політичні науки: Зб. наук. праць. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАНУ, 2005. – Вип. 28. – 354с.

2.    Бедь В.В. Юридична психологія: Навчальний посібник / В.В. Бедь. – [2-е вид., доп. і перероб.]. – К.: МАУП, 2004. – 252с.

3.    Бризгалов І.В. Юридична деонтологія: Короткий курс лекцій / І.В. Бризгалов. – [3-є вид., доп.]. – К.: МАУП, 2003. – 102с.

4.    Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебник / В.Л. Васильев. – [5-е изд., доп. и перераб.]. – СПб.: Питер, 2005. – 198с.

5.    Гусарєв С.Д. Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності): Навчальний посібник / С.Д. Гусарєв, О.Д. Тихомиров. – [2-е вид., перероб.]. – К.: Знання, 2006. – 384с.

6.    Загальна теорія держави і права: Підручник / [М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.]; за заг. ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 542с.

7.    Коновалова В.О. Правова психологія: Навчальний посібник / В.О. Коновалова. – Х.: Основа, 1996. – 204с.

8.    Мартинюк Р.С. Філософія права / Р.С. Мартинюк. – Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія», 2002. – 15с.

9.    Мостовая И.М. Юридическая психология / И.М. Мостовая. – К.: ВІРА-Р, 1998. – 342с.

10.  Правила адвокатської етики. Схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року. Протокол від 1-2 жовтня 1999 р. № 6/VI // Юридичний вісник України. – 1999. – № 46. – 18-24 листопада.

11.   Про адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 року № 2887-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 9. – ст. 149

12.  Закон України «Про доступ до публічної інформації» /Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2011, № 32, ст. 314

13.  Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.

14. Самолюк В.В. Основи правознавства: Навчальний посібник / В.В. Самолюк, А.О. Філіп’єв. – Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія», 2006. – 152с.

15. Словарь иностранных слов / [А.Я. Абрамович, Г.А. Афанасьева, Г.П. Барсанов и др.]; под ред. А.Г. Спиркина, И.А. Акчурина, Р.С. Карпинской. – [12-е изд., стереотип.]. – М.: Русский язык, 1985. – 980с.

16. Сокуренко В.В. Право. Мораль. Культура / В.В. Сокуренко // Правознавство / [В.С. Кульчицький, В.Т. Нор, В.В. Луць та ін.]; за ред. М.І. Настюка. – [2-е вид.]. – Львів: Світ, 1995. – 212с.

17. Чуфаровский Ю.В. Юридическая психология: Учебное пособие / Ю.В. Чуфаровский. – М.: Право и Закон, 1998. – 378с.

18. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5-6. – Ст. 156.

19. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – ст.1308.