The article reviews and analyzes the main features of interpersonal communication and adolescent рsihocorrective work on this aspect.
Key words: teen, teens, communication, interaction, group correction, psychological assistance.

Обґрунтування проблеми. Особливості сучасного розвитку суспільства обумовлюють підвищений інтерес до міжособистісного спілкування підлітків, що проявляється вже в навчальному процесі у класному колективі. Актуальність дослідження цієї проблеми підсилюється у зв’язку зі зміною соціального середовища підлітком. Виникає низка труднощів, що не опосередковано впливає на процес його взаємин та спілкування в новому колективі. Аналіз теоретичного матеріалу дає підстави стверджувати, що одним із засобів оптимізації цього процесу є психологічна допомога – психокорекція, оскільки вона допомагає розкрити та зрозуміти внутрішній світ та переживання підлітка і надає реальну можливість адаптуватися йому у даному колективі. Проте психокорекція саме міжособистісного спілкування підлітків в контексті виокремленої проблеми є недостатньо недослідженою.

Тому метою цієї статті є теоретично дослідити основні аспекти психокорекційної роботи міжособистісного спілкування підлітків.
Завданнями нашої статті є: вирізнити особливості спілкування підлітка з однолітками; теоретично дослідити психокорекцій ну роботу як засіб оптимізації міжособистісного спілкування дитини цього періоду.
Аналіз попередніх досліджень та публікацій.
Для осмислення згаданої проблеми велике значення мають сучасні дослідження, зокрема Ельконіна Д. та Драгунової Т., які вивчали основні особливості підліткового віку [6]. Слід відмітити дослідження спілкування підлітків з ровесниками та дорослими Виготського Л. Вчений стверджував, що спілкування виступає одним із провідних видів діяльності у підлітковому віці та несе великий вплив на його взаємовідносини з оточуючими [5].
Виклад основного матеріалу.
Психічні процеси перехідного віку є важливими моментами в розвитку особистості підлітка – формування в нього самосвідомості, потреби усвідомити себе як особистість. Вступ дитини в підлітковий період супроводжується якісними змінами в розвитку самосвідомості, відмічається чіткий напрямок свідомості на самого себе [1].
Важливий стимул виникнення у підлітка міркувань про себе — його потреба мати повагу в колі однолітків та прагнення знайти близьких товаришів, друга. Зростаючий інтерес до себе викликається в першу чергу суперечливістю положення підлітка, зміною структури його соціальних ролей і рівня домагань. Перебудова самосвідомості пов’язана не стільки з розумовим розвитком підлітка, так як когнітивні передумови для неї вже створені раніше, скільки з появою в нього нових запитань про себе, нових точок зору, під якими він себе розглядає [13].
У підлітка виникає потреба оцінити свої можливості ще і для того, щоб знати своє місце в колективі. Усвідомлення себе особистістю відбувається у підлітка в першу чергу в процесі спілкування із ровесниками. Тому багато психологів вважають спілкування в підлітковому віці одним із ведучих видів діяльності.
Поведінка підлітків за своєю суттю є колективно-груповою. Це специфічний тип між особистісних стосунків, де відносини будуються на рівних, і свій статус у групі треба заслужити і відстояти [11].
Саме у групі однолітків виробляється вміння співвідносити свої інтереси з інтересами інших людей, і підкорятися колективній відповідальності і водночас уміння постояти за себе, за свої погляди і права. Крім того, група однолітків є одним з факторів, що зумовлюють активність особистості підлітка. Доведено, що соціальна активність підлітків може формуватися за двома основними напрямами: шляхом інтеграції особистості з колективом, засвоєння індивідуальних норм, цінностей і ролей, які слалися в групі, що робить підлітка емоційно більш стійким, сильним або шляхом протистояння особистості колективу, протидії груповому тиску [10].
Особливе місце у системі взаємовідносин підлітка з оточуючими починає займати ровесник, як більш чи менш рівний партнер по спілкуванню. Вплив ровесників на формування особистості підлітка здійснюється двома шляхами. По-перше, це організовані колективи, які прямо чи скісно спрямовуються дорослими (шкільний клас, різного роду кружки, клуби спортивні секції і т.д.), по-друге, за допомогою вільного спілкування у стихійно створених групах, приятельських компаніях і на кінець, у рамках інтимного дружнього спілкування ,в якому можна відкрити другому свій внутрішній світ, довірити найважливіше, таємне.
Слід зазначити, що комунікативні риси і стиль спілкування хлопців і дівчат не зовсім однакові. Це стосується і рівня товариськості і характеру аффіляції. На перший погляд хлопчики у всіх віках категоріях проявляють більшу товариськість за дівчаток. З раннього віку вони активніше за дівчаток вступають в контакт з іншими дітьми, організовують сумісні ігри і так далі відчуття приналежності до групи однолітків для чоловіків різного віку значно важливіше, ніж для жінок. Проте відмінності між статями в рівні товариськості не стільки кількісні, скільки якісні. Зміст спільної діяльності і власний успіх означає для хлопчиків більше, ніж наявність симпатії до інших учасників гри. Проте, внаслідок таких ігор можуть виникати угрупування, які можуть відрізняються одне від одного за різними ознаками, проте несуть у собі характер суперництва з іншими.
Слід зазначити, що комунікативні риси і стиль спілкування хлопців і дівчат не зовсім однакові. Це стосується і рівня товариськості і характеру аффіляції. На перший погляд хлопчики у всіх віках категоріях проявляють більшу товариськість за дівчаток. З раннього віку вони активніше за дівчаток вступають в контакт з іншими дітьми, організовують сумісні ігри і так далі відчуття приналежності до групи однолітків для чоловіків різного віку значно важливіше, ніж для жінок. Проте відмінності між статями в рівні товариськості не стільки кількісні, скільки якісні. Зміст спільної діяльності і власний успіх означає для хлопчиків більше, ніж наявність симпатії до інших учасників гри. Проте, внаслідок таких ігор можуть виникати угрупування, які можуть відрізняютися одне від одного за різними ознаками, проте несуть у собі характер суперництва з іншими.
Виділяється три форми спілкування підлітків: інтимно-особистісну, стихійно-групову, соціально-орієнтовану [13]. Інтимно-особистісне спілкування – взаємодія, що основана на особистих симпатіях, – «я» і «ти». Змістом такого спілкування виступає співучасть в проблемах один одного. Інтимно-особистісне спілкування виникає при умові спільності цінностей партнерів, а співучасть забезпечується розумінням думок, почуттів і намірів один одного, емпатією. Вищими формами інтимно-особистісного спілкування є дружба і кохання. Стихійно-групове спілкування – взаємодія, що основане на випадкових контактах – «я» і «вони». Стихійно-груповий характер спілкування підлітків домінує в тому випадку, якщо не організована суспільно-корисна діяльність підлітків. Такий тип спілкування призводить до появи різного роду підліткових компаній, неформальних груп. У процесі стихійно-групового спілкування стійкий характер набувають агресивність, жорстокість, підвищена тривожності, замкнутість і т.д. Та соціально-орієнтоване спілкування – взаємодія, основане на спільному виконанні суспільно-важливих справ «я» і «суспільство». Соціальне-орієнтовне спілкування обслуговує суспільні потреби людей і є фактором, що сприяє розвитку форм суспільного життя груп, колективів, організацій і т.д.
На основі цього починають відрізнітися інтереси та захоплення як у хлопчиків так і в дівчат. Прояв потреби в спілкування відмінний у дівчаток і хлопчиків. Дівчатам властиве більш інтенсивне спілкування, яке вимагає більшої чуйності, сприйнятливості, саморозкриття. Оцінюючи риси характеру, вони надають перевагу якостям, що проявляються у становленні до людей хлопцям притаманний екстенсивний (розширений) тип спілкування. Якщо дівчатка більше спілкуються з 2 – 3 подругами, то для хлопців характерні великі компанії, в яких є більш-менш стала ієрархічна система, вони більш автономні від дорослих [5].
Підліткові групи задовольняють насамперед потребу у вільному, нерегламентованому дорослими спілкуванні. Вільне спілкування – не просто спосіб проведення дозвілля, але засіб самовираження, встановлення нових людських контактів, з яких поступово викристалізовується щось інтимне, виняткове своє [7]. Різні форми і місця спілкування не лише змінюють один одного, але і співіснують, відповідаючи різним психологічним потребам.
Таким чином, усвідомлення себе особистістю відбувається у підлітка в першу чергу в процесі спілкування із ровесниками. У них відбувається процес формування ідентичності. Перед підлітком стоїть задача осмислення й узагальнення всього того, що він знає про себе, побудова узагальненої картини світу і пошуку свого місця в ньому. А тому часто побудова власного образу стає дещо негативна та не дозволяє підлітку розкритися та розвиватися повністю, пригнічує його особистість у колі ровесників. В даному разі такі підлітки потребують психологічної допомоги для свого соціального становлення в групі, в якості якої може виступати групова психокорекція. Психокорекція є однією з форм практичної психології, найважливіше завдання якої полягає в наданні допомоги людині в самоактуалізації та самореалізації її внутрішнього потенціалу, досягненні гармонії внутрішнього світу, поліпшенні суб’єктивного самопочуття і зміцненні психічного здоров’я. А групова психокорекція – це цілеспрямоване використання групової динаміки, тобто всієї сукупності взаємовідносин і взаємодій, що виникають між учасниками групи, включаючи і психолога, в корекційних цілях [9].
Цілі і задачі групової психокорекції визначаються як розкриття, анамнез, усвідомлення та опрацювання проблем підлітка, його внутрішньоособистісних та міжособистісних конфліктів і корекція неадекватних відносин, установок, емоційних, поведінкових стереотипів на основі анамнезу та використання міжособистісної взаємодії [12].
Завдання групової психокорекції фокусуються на трьох складових самосвідомості [9]: саморозуміння (когнітивний аспект), ставлення до себе (емоційний аспект), саморегуляція (поведінковий аспект).
У груповій психокорекції основним інструментом корекційного впливу виступає група, яка допомагає виявити і скоригувати проблеми підлітка за рахунок міжособистісної взаємодії і групової динаміки, сфокусованих на процесі «тут» і «тепер». На цій підставі іноді формується точка зору, згідно з якою групова психокорекція спрямована на опрацювання конфліктів у сфері міжособистісної взаємодії, у той час як індивідуальна – на розкриття, опрацювання глибинного внутрішньоособистісних конфліктів [9].
Для психологічного розвитку у підлітковому віці характерними є несформованість особистісної, а також емоційної сфер. Саме тому нагальною є потреба у формуванні навичок ефективної регуляції психічних та емоційних проявів, що пов’язано з необхідністю досягти і зберегти психологічний баланс у підлітків для оптимального особистісного розвитку. Зважаючи на те, що потенційним чинником ризику на цьому шляху є невміння побудувати взаємовідносини з оточуючими, недостатня сформованість комунікативних навичок та міжособистісного спілкування з однолітками. Невміння знайти спільну мову з ровесниками може призвести до виникнення адитивної поведінки [11].
Крім того, на міжособистісне спілкування підлітків може впливати стиль їх поведінки, характер, темперамент, мотивація та інше, що в свою чергу вже сформувало в підлітка певні психопатії та акцентуації характеру. Навіть ті діти, які живуть у гармонійній родині, у підлітковому віці можуть стати соціально дезадаптованими за рахунок проявів психопатичного розвитку або декомпенсації деяких акцентуацій ха-рактеру. У цьому випадку, незважаючи на те що у підлітка є бажання поводитися належним чином, він через різноманітні обставини, пов’язані з міжособистісними стосунками, зробити цього не мо¬же. За неправильного підходу негативні прояви посилюються.
Висновок. Отже, підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновки, що дослідження особистості підлітка, його взаємовідносин та спілкування з ровесниками ведеться у найрізноманітніших напрямках, які вказують на те, що особистість підлітка є досить багатогранною. У підлітка виникає інтерес до себе, до свого внутрішнього життя, якостей власної особистості, потреби в самооцінці, порівняння себе з іншими людьми. Він починає вдивлятися в самого себе, прагне пізнати сильні і слабкі сторони своєї особистості. Як наслідок, та, чи інша ситуація впливає на спілкування підлітків. У процесі спілкування підлітки отримують досвід соціалізації, необхідний для подальшого розвитку і встановлення гармонічних відносин з оточуючими та для створення власної сім’ї. У них відбувається процес формування ідентичності. Часто це уявлення про себе є негативним та не дозволяє підлітку повноцінно розвиватися у колі ровесників, тому тут можливе застосування групової психокорекційної роботи, як психологічної допомоги. У процесі групової психокорекції спілкування підлітків відбувається: аналіз, усвідомлення і опрацьовування проблем спілкування підлітків, їх внутрішньо-особистих і міжособистих конфліктів, корекція неадекватних відносин, уста¬новок, емоційних і поведінкових стереотипів на основі аналізу і використо¬вування міжособистої взаємодії.

Список використаної літератури
1. Аверин В.А. Психология детей и подростков. – СПб. : Питер, 1998. – 379с.
2. Беличева С.А. Сложньтй мир подростка -Свердловск, Сред.-Урал. Кн. Издательство, 1984.
3. Бодалев А.А. Личность й общение: Избр. тр. – М.: Педагогика. 1983.
4. Веоніч Н.О. Особливості тривожності сучасних підлітків// Психолог – 2004, №23-№24.
5. Выготский Л.С. Психология подростка: проблема возраста // Собр.соч.: В 6т.-М., 1984.
6. Возрастные й индивидуальньте особенности младших подростков. Под редакцией Зльконина Д. Б., Драгуновой Т.В.-М. Просвещение, 1967
7. Ильин Е.П. Эмоции и чувства. – СПб: Питер, 2001
8. Корпач Н. І. Особливості соціалізації в дитячих організаціях / Проблеми педагогічних технологій. – Луцьк: Ред.-вид. відділ „Вежа” Волинського держ. ун-ту імені Лесі Українки, 2004. – Випуск 2 (27). – С. 17-21.
9. Литовченко Н. Ф., Здоровець Т. Г. Психокорекція депресії у підлітковому віці // Практична психологія та соціальна робота. – 2007. – № 4. – С.40-50.
10. Мудрик А.В. Самые трудные годы. – М.: Знание, 1990.
11. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія. Підручник: У 2кн. К.1: Соціальна психологія особистості і спілкування. – К.: Либідь, 2004. -576 с.
12. Прихожан А.М. Тревожность у детей и подростков: психологическая природа и возрастная динамика – Москва-Воронеж, 2000.
13. Психология современного подростка / под ред. Д.И. Фельдштейна. -М.,1989.

Ключові слова: сім’я, стосунки, життєвий цикл, налагодження, взаємодія.

The problems of a family as a socio-psycological phenomenon are revealed in this article. The main entity aspects and the notion life cycle course are presented.

Key words: family, relationships, life cycle, establishing, interaction.

Роль сім’ї в суспільстві величезна. Вона непорівнянна за своєю силою з іншими соціальними інститутами.
Актуальність теми полягає в тому, що сім’я це базовий інститут відтворення людських поколінь, їх первинної соціалізації, який має великий вплив на становлення особистості, забезпечує якісне різноманіття форм спілкування, взаємодій людини в різних сферах життєдіяльності суспільства. Дезорганізація цього соціального інституту, особливо стійка і цілеспрямована, несе реальну загрозу майбуття того чи іншого суспільства, людської цивілізації в цілому [3].
Метою даної статті є викладення важливої інформації про особливості сім’ї, з якими стикається кожний громадянин тою чи іншою мірою. Унікальність сім’ї полягає в тому, що кілька людей самим тісним способом взаємодіють протягом тривалого часу, що нараховує десятки років, тобто протягом більшої частини людського життя. У такій системі інтенсивної взаємодії не можуть не виникати суперечки, конфлікти і кризи [1].
У роботах В. П. Дружиніна, С. В. Ковальова, Є. Г. Ейдемілера та інших учених підкреслюється, що сім’я прямо або опосередковано відображає всі зміни, що відбуваються в суспільстві, хоча і має відносну самостійність, стійкість [3; 5; 9].
Функції сім’ї та їх вплив на сімейну взаємодію розглянуто в дослідженнях А.І.Антонова, І.В. Гребенікова, Є.І. Ейдемілера, В.М. Медкова, А. Г. Харчева,В. В. Юстіцкіса. Аналіз літератури свідчить, що окремі аспекти типології сімейних конфліктів відображено в працях І. В. Ващенко, С. М. Ємельянова, С. Л. Маркова, В. О. Сисоєнко, С. Г. Шумана. Чимало досліджень присвячено висвітленню психотравмуючих наслідків сімейних конфліктів та ролі психологічного консультування і психотерапії при розв’язанні сімейних конфліктів (Л.Ф. Бурлачук, М. Пезешкіан, Б.І. Хасан, Б.Г. Херсонський та ін.) [2].
Із соціально-психологічного погляду сім’я є малою соціальною групою людей, що заснована на шлюбі або кровній спорідненості і функціонує на основі спільного побуту, матеріальної і моральної взаємодопомоги [6].
Тому сім’я як мала група має певні особливості:
 жорсткі нормативні установки сімейних стосунків, що зумовлюються існуванням у кожній культурі чітко окреслених уявлень про те, коли найдоцільніше створювати сім’ю, якими мають бути стосунки між подружжям, батьками і дітьми, як розподіляються обов’язки між членами сім’ї, які заохочення і санкції необхідно застосовувати до членів сім’ї в різних ситуаціях тощо; крім того, сім’я безпосередньо залежить від суспільних інститутів, що регулюють порядок взяття і розірвання шлюбу, особливих прав і привілеїв, застосування певних санкцій (наприклад, позбавлення батьківських прав) тощо;
 чітко окреслену гетерогенність складу сім’ї за статтю, віком, що зумовлює різні потреби, ціннісні орієнтації членів сім’ї тощо;
 закритий характер сімейної групи, що зумовлюється певною конфіденційністю стосунків, обмеженою можливістю і чіткою регламентацією порядку входження в сім’ю нових членів і виходу з неї, мало того, іноді неможливістю виходу із сім’ї (наприклад, неможливо припинити об’єктивно існуючу спорідненість);
 чітко визначену поліфункціональність сім’ї, що часто пов’язано з великою кількістю сімейних ролей, численними аспектами сімейного життя, які мають суперечливий характер;
 «історичність», тобто на життєдіяльність сім’ї впливають не тільки якісні етапи її розвитку (залицяння, народження дітей та ін.), а й безпосередній досвід сімейного життя дорослих членів сім’ї в їхніх батьківських сім’ях, коли вони самі були дітьми;
 чітко окреслену емоційність сімейних стосунків, які мають абсолютний характер, що зумовлює велику суб’єктивну важливість багатьох, навіть об’єктивно незначних аспектів життєдіяльності сім’ї і робить (з урахуванням впливу певних культурних стереотипів) успіх чи невдачу винятково значущими для людини, впливаючи на її світовідчуття, психічний і соматичний стан здоров’я [7].
Щодо огляду основних аспектів сім’ї також важливо згадати про її життєвий цикл, який іноді називають моделлю сім’ї або її моделлю розвитку, досліджується зазвичай на шкалі віку подружжя або віку сім’ї, під яким розуміють тривалість шлюбу, що утворює ядро сімейної системи. Нормальна послідовність фаз сімейного циклу може порушуватися внаслідок смерті кого-небудь з членів сім’ї, поділу або возз’єднання родичів або припинення шлюбу [5].
Досить багато цікавих доповнень до сутності сім’ї мають вітчизняні та зарубіжні вчені.
Такі дослідники даної сфери Картер і Мак Голдрінг виділяють шість стадій життєвого циклу сім’ї [8]:
1. Не сімейне положення: неодружені люди, що не створили своєї сім’ї.
2. Сім’я щойно одружених людей.
3. Сім’я з маленькими дітьми.
4. Сім’я з підлітками.
5. Вихід дітей, що подорослішали, з сім’ї.
6. Сім’я на пізній стадії розвитку.
Також Сисенко В.А. виділив такі стадії сімейного життя [6]:
1. Зовсім молоді шлюби  від 0 до 4 років сумісного життя.
2. Молоді шлюби  від 5 до 9 років.
3. Середні шлюби  від 10 до 19 років.
4. Немолоді шлюби  більше 20 років сумісного життя.
Та на думку Д. Леви, існують наступні типи змін в сім’ї, а саме:
 «вибування» (втрата членів сім’ї з різних причин);
 «приріст» (поповнення складу сім’ї у зв’язку з народженням, усиновленням, приїздом дідуся або бабусі, поверненням з військової служби);
 зміни під впливом соціальних подій (економічна криза, депресія, землетрус тощо);
 біологічні зміни (статева зрілість, клімактеричний період тощо);
 зміна стилю життя (самота, переїзд, безробіття тощо);
 «насильство» (крадіжка, зґвалтування, биття тощо) [2].
Після вище сказано слід зазначити, що психологічний клімат сім’ї впливає на міжособистісні стосунки її членів, на їхнє світовідчуття, самооцінку, саморегуляцію себе як особистості, на життєдіяльність і життєздатність сімейного колективу загалом. З огляду на викладене розрізняють сім’ї зі сприятливим і несприятливим психологічним кліматом [8].
Сім’ї зі сприятливим психологічним кліматом характеризуються згуртованістю, доброзичливістю і водночас високою вимогливістю подружжя один до одного, відповідальністю, почуттям захищеності й емоційної задоволеності в сім’ї. Важливий показник сприятливого сімейного психологічного клімату  прагнення до спільного розв’язання сімейних проблем, проведення дозвілля при одночасній відкритості сім’ї, її широких соціальних контактах [5].
Сім’ї з несприятливим психологічним кліматом визначаються насамперед напруженістю чи навіть конфліктністю міжособистісних стосунків, коли члени сім’ї негативно ставляться один до одного, їм властиве почуття незахищеності, емоційного дискомфорту від перебування в сім’ї [3].
Залежно від ступеня негараздів розрізняють сім’ї:
 конфліктні, в яких виникають суперечності між інтересами, потребами, бажаннями членів сім’ї, що породжує сильні і тривалі негативні емоції;
 кризові, де потреби та інтереси стикаються особливо різко, оскільки стосуються найважливіших сфер життєдіяльності сім’ї;
 проблемні, що потребують допомоги в конструктивному розв’язанні конфліктів, у подоланні об’єктивних складних життєвих ситуацій при збереженні загальної позитивної сімейної мотивації [1].
У найзагальнішому вигляді перед вирішенням питань, пов’язаних із сімейними відносинами необхідно досить чітко орієнтуватися в таких базових поняттях як здорова (функціональна) сім’я і конфліктна (дисфункціональна) сім’я [5].
Для здорової сім’ї характерна сильна батьківська позиція з ясними сімейними правилами; гнучкі, відкриті взаємини між молодшими і дорослими членами сім’ї з чіткими «зразками» відносин і поведінки; зберігання, емоційно теплих зв’язків між поколіннями, які складають основу «сімейної пам’яті». Друзі сім’ї  батьків і дітей  вільно входять у внутрішньо сімейний простір, приймаються в ньому без ризику «бути відкинутими». Основу сім’ї створюють взаємно солідарні батьки. Вони ж забезпечують і почуття безпеки для дітей.
Що стосується терміну «дисфункціональна сім’я», то він зазвичай застосовується в широкому контексті до сімейної системи, яка є джерелом неадаптивної поведінки одного або декількох своїх членів, не забезпечує необхідних умов для їх особистісного зростання.
Тобто, дисфункціональна сім`я – це система, що є джерелом неадаптивної, нездорової поведінки одного або декількох своїх членів [9].
Наведемо основні типи дисфункціональної сім`ї:
• роз`єднана сім`я (дуже погана чутливість членів сім`ї один до одного, нерідкі проблеми з алкоголем, наркотиками, злочинністю малолітніх);
• сім`я «заплутаний клубок» (сім`я з невключеними батьками, не підтримуються індивідуальні розбіжності і кордони між сімейними субсистемами, сімейні зв`язки переплетені і заплутані, окремі члени можуть діяти незалежно один від одного, у дітей можуть спостерігатися психосоматичні розлади, приступи паніки, тривожності.);
• сім`я з невключеними батьками.
Загальними характеристики дисфункціональної сім`ї є:
 існування будь-яких проблем у сім`ї заперечується;
 відчувається брак інтимності;
 почуття сорому використовується для мотивації індивідуальної поведінки;
 сімейні ролі є ригідними;
 індивідуальна ідентичність приноситься в жертву сімейній ідентичності;
 індивідуальні потреби приносяться в жертву потребам сім`ї в цілому;
 спілкування на дуже низькому рівні;
 кордони „я” погано окреслюються;
 сімейні міфи не відповідають реальності;
 гумор, ніжна турбота, оптимізм є рідкістю;
 конфлікти закриті;
 присутня хронічна ворожість одних членів сім`ї до інших [7].
Говорячи про дисфункціональність сім’ї, ми маємо на увазі низьку якість виконання нею сімейних функцій та стан психологічного дискомфорту (неблагополуччя, включаючи сюди ж незадоволеність шлюбом), нездатність до продуктивного вирішення важких життєвих ситуацій (проблемність) [4].
Як наслідок вище сказаного, розрізняють такі види подружніх стосунків:
 емоційно відчужені  взаємини в сім’ї холодні, стримані, відчужені, наголошується украй низька залученість членів сім’ї до особистого життя одне одного;
 напружено-дисоційовані  відрізняються деспотичним домінуванням одного з членів сім’ї і опозицією до нього інших. Надмірно формальна атмосфера в них поєднується з недоброзичливістю, постійними пошуками винних, приписуванням одне одному стандартних нега¬тивних ролей;
 симбіотичні  злиття членів сім’ї, що приводить до самоототожнення, до крайніх форм психологічної залежності, решті членів сім’ї відводиться другорядна, залежна роль. Основна ознака подібних сімей  емо¬ційна незрілість всіх членів родини, окрім оче¬видного лідера;
 псевдосолідарні  ригідність ролевої структури, висока взаємозалежність, члени сім’ї під¬штовхують одне одного до все нових досягнень без урахування реальних можливостей близьких;
 гіперпротективні  ригідні і хаотичні. Ригідним сім’ям властива жорстка фіксація ролей в ім’я постійно обмежуючого контролю  переважна гіперкомпенсація  або надмірної турботи і оберігання  опікаюча гіперкомпенсація. Хаотичні родини відрізняє непослідовність установок, ви¬мог, безсистемна суперечність поведінки домінуючого члена сім’ї [5].
Тобто, протягом свого життєвого циклу сім’я постійно зустрічається з різноманітними труднощами, несприятливими умовами, проблемами. Йдеться про досить широкий спектр обставин, особливості соціального середовища, умов життєдіяльності сім’ї, зміни в особистості одного з подружжя, які можуть ускладнити функціонування сім’ї. Всі численні проблеми, які виникають перед сім’єю можна умовно розподілити за силою і тривалістю їх впливу [3].
Особливе значення мають при цьому дві групи сімейних проблем. Прикладом перших може служити смерть одного з подружжя, звістка про подружню зраду, раптові зміни в житті і соціальному статусі (наприклад, раптове і серйозне захворювання). До другої групи проблем можна віднести надмірні фізичні і психічні навантаження в побуті, на виробництві, складність з вирішенням житлової проблеми, тривалий і стійкий конфлікт між членами сім’ї [2].
Сім’я, яка зустрілася з труднощами, певною мірою намагається протистояти їм, попередити негативні наслідки. Дослідження свідчать, що існують досить чіткі відмінності в тому, як різні сім’ї реагують на труднощі. В одних випадках труднощі здійснюють мобілізуючий, інтегруючий вплив; в інших  навпаки послаблюють сім’ю, приводять до зростання в ній протиріч. Причому, друге найбільш характерно саме для молодих сімей, які є і слабо підготовленими і не випробувальними у світі сімейних негараздів [7].
Отже, у данній статті нами проаналізовано психологічні літературні джерела та визначено наступне:
• Основні підходи, що визначають закономірності подружніх взаємин, базуються на засадах структурності, функціональності та адаптивності відносин.
• Фактором, що сприяє їх нівелюванню та виступає запорукою успішних подружніх взаємин є довірливе спілкування партнерів.

Список літератури:
1. Андрєєва Т. В. Сімейна психологія / Т. В. Андрєєва – СПб., 2004. – 436с.
2. Головнева І. В. Психологія сімейних відносин / І. В. Головньова. – Х., 2003. – 94 с.
3. Дружинін В. П. Психологія сім’ї. СПб.: Пітер, 2008. 176 с.
4. Карабанова О. А. Психологія сімейних відносин / О. А. Карабанова. М., 2004.
5. Ковальов С. В. Психологія сімейних стосунків / С. В. Ковальов – К.: Наука, 2001. – 184 с.
6. Крюкова Т., Сапоровская М., Куфтяк Є. Психологія сім’ї: життєві труднощі. СПб.: Мова, 2005. 240 с.
7. Обозів М.М. Як назвати наші відносини. М., 1986.
8. Сім’я очима психолога: Зб. методик / С. Ф. Спичак. М. Воронеж, 1995.
9. Ейдемілер Е.Г., Юстицкис В. Психологія та психотерапія родини. СПб.1999. – 656 с.

The article tells about the importance of improving the working methods of the press service of regional state administrations are practical recommendations for improving relations between the authorities and the public. Emphasized that the key to effective communication is to study the thoughts and moods of citizens and consideration of the current situation.

Більшість українських органів влади мають в своїй структурі спеціалізовані відділи, діяльність яких, так чи інакше, спрямована на взаємодію з засобами масової інформації. Протягом усього часу існування подібних відділів і практики, і теоретики зв’язків з громадськістю намагаються визначити специфіку їх діяльності, виявити найбільш спільні цілі і завдання їх роботи. Не дивлячись на це, єдиного підходу до визначення функцій і моделей структури таких відділів немає, що породжує проблемну ситуацію і необхідність її вивчення.

Аналіз останніх досліджень та публікація. Проблема діяльності прес-служб в органах державної влади та управління висвітлена такими науковцями: Г. Атаманчук «Теорія державного управління», О. Русаков «Зв’язки з громадськістю в органах державної влади», І. Синяева «Паблік рілейшнз в комерційній діяльності», А.Чумиков і М. Бочаров «Зв’язки з громадськістю: теорія і практика» та інші.

Метою статті є теоретичне обгрунтування основних шляхів підвищення ефективності діяльності прес-служб в органах державної влади та управління.

Виклад основного матеріалу дослідження. Достовірна і своєчасна інформація є головною умовою ефективної роботи кожної організації. Інформаційний центр – прес-служба, забезпечуючи вироблення планів, узгодженість дій і досягнення цілей, займає головне місце в будь-якій установі. Прес-служби повинні мати добре налагоджені стосунки з засобами масової інформації, володіти необхідними технічними можливостями. Базовими є методи і форми роботи прес-служби з відповідними каналами поширення інформації, оскільки використовуються при зв’язку організації з громадськістю.

Прес-служби, незалежно від того, чи вони організаційно самостійні чи включені в загальну структуру служби зв’язків з громадськістю, повинні не тільки задовольняти громадську думку до діяльності тієї чи іншої установи, але і допомагати цій установі отримувати вичерпні дані з відкритих джерел і проводити особисту інформаційну політику [5, с. 125].

Аналіз роботи прес-служб кількох районних державних адміністрацій за період з січня по квітень 2013 року показав, що спеціалістами цих відділів велась проводилась активна робота з інформування громадськості про діяльність органів державної влади та управління. Це необхідна і обов’язкова складова діяльності кожної організації. Але цього недостатньо. Крім інформування потрібне систематичне врахування громадської думки, аналіз і регулярний зв’язок населення з органами влади.

Для виконання всіх функцій, простого донесення інформації прес-службами недостатньо. Потрібно створити програму заходів для побудови ефективної взаємодії між районними державними адміністраціями та жителями цих районів. На основі аналізу публікацій дослідників і можливостей прес-служб органів влади було розроблено програму, яка складається з кількох етапів, але потрібно відмітити, що реалізація їх не являється поетапною, а може бути представлена системою заходів, які здійснюються паралельно. Наприклад, в один і той же період часу можна застосовувати два етапи проекту – створення інформаційного бюлетеня і зміна, додавання розділів на офіційних сайтах. Але на кожному етапі застосування програми необхідний регулярний контроль за правильністю реалізації, розрахунок очікуваних результатів, показників і порівняння їх з раніше запланованими.

Програма налагодження ефективної взаємодії райдержадміністрацій з громадськістю:

– проведення масштабного соціологічного опитування рівня інформованості населення про діяльність органів влади та управління;

– створення інформаційного бюлетеня райдержадміністрації;

– внесення змін в структуру сайту адміністрації;

– проведення ряду заходів, створення блоків проектів для зміни іміджу органу влади, створення корпоративного духу жителів району, відчуття включеності до районного самоуправління.

Першим кроком, повинно стати проведення масштабного соціологічного опитування рівня інформованості жителів районів про діяльність місцевих органів влади. Опитування респондентів повинно бути проведене по цілому спектрі запитань: починаючи від рівня інформованості жителів про діяльність місцевих органів влади, вивчення відношення жителів до органів влади, аналіз роботи засобів масової інформації. Дослідження повинні проводитися регулярно, систематично – це основа ефективної діяльності прес-центрів [5, с. 42].

Створення проекту і видання бюлетеня – це третій етап програми. На сторінках бюлетеня жителі районів зможуть ознайомитися з інформацією, яка стосується змін в законодавстві, в таких сферах життєдіяльності району, як житлово-комунальне господарство, містобудування, земельні питання та робота адміністрацій. Голови адміністрацій, керівники відділів і депутати зможуть відповідати на запитання жителів, коментувати основні події і прийняті рішення.

Крім цього в бюлетенях велику увагу потрібно приділяти зворотному зв’язку з громадськістю. Як один із варіантів пропонуємо в адміністраціях встановити скриньки з написами «Питання для голови». Досвід встановлення таких скриньок є в декількох організаціях, таким чином людям вже знайома і зрозуміла функція таких скриньок, і жителі районів зможуть вносити свої пропозиції і побажання головам адміністрацій, задавати запитання, відповіді на які отримуватимуть на сторінках бюлетенів. Таким чином у населення будь-якого району крім існуючих газет з’явиться ще одне достовірне джерело інформації.

На сторінках інформаційно-аналітичних бюлетенів повинні бути опубліковані різноманітні матеріали, які присвячені тим чи іншим проблемам реалізації місцевого управління, відгуки з районів, інтерв’ю голів, коментарі експертів та інше.

Голови представницьких органів повинні бути активними і постійними авторами видань. Якщо представницькі органи не будуть приймати участі у їх формуванні, то вони будуть не тільки не цікавими для жителів, але перш за все втратять своє значення. Потрібно щоб керівники й інші посадові особи органів влади самі ставили проблеми і пропонували шляхи їх вирішення, або ставили питання для обговорення жителів на сторінках інформаційних бюлетенів. Бюлетені стануть площею, яка дозволить авторам виражати свої думки і пропонувати варіанти рішень, вона не тільки буде інформувати населення районів, але і дасть можливість дискутувати, пропонувати варіанти рішень. Бюлетені дадуть можливість проводити регулярні опитування жителів, виявлять проблеми в першу чергу ті, які цікавлять населення, буде постійний облік і оцінка громадської думки.

Так як на початковому етапі реформування місцевого самоуправління ще не достатньо власних засобів, не знайдені власні джерела отримання фінансових і матеріальних засобів, і на організацію і видання бюлетенів, пропонуємо організувати установку стендів відділами зі зв’язків з громадськістю. Вони будуть виконувати роль інформатора про діяльність районних органів влади, а з часом можна буде налагодити видавництво інформаційних бюлетенів.

Перед початком установки стендів потрібно провести аналіз і виявити місця «масового скупчення громадян». При цьому повинні враховуватися фактори, які впливають на збереження стендів і можливість населення їх прочитати. Наприклад: соціальні центри (пенсійний фонд, центр соціального захисту), медичні заклади, фінансові установи та інші. На цих інформаційних стендах один раз в два тижні розміщувати матеріали, які стосуються життя району, проведення конкурсів, постанов, привітань з важливими датами, повідомлень про громадські слухання, ініціативи органів влади.

В прес-службах за одним із працівників необхідно закріпити функції з підготовки матеріалів і їх розміщення. З технічної точки зору на стенді повинні бути розміщені прозорі пластикові конверти середнього формату, куди поміщуються тексти.

Наступним етапом програми, є внесення змін в структуру сайтів районних державних адміністрацій. Перетворення сайтів, відкритість керівників відділів, постійний контакт з відвідувачами сайтів – все це дозволить встановити довіру, діалогове відношення жителів до місцевих органів влади.

Популярність і відомість сайтів можуть принести різноманітні конкурси. Наприклад проведення і участь у конкурсі «Найкращі сайти органів державної влади та управління».

Основним етапом удосконалення сайтів стане створення «Інтерактивної приймальні». Таким чином – відвідувачі сайтів зможуть задати питання головам, керівникам відділів, депутатам. Жителі районів зможуть оперативно отримати компетентну відповідь на свої запитання. Вирішується проблема довгого очікування своєї черги на прийом до керівництва, тим більше що для багатьох перше питання «до кого звернутися за допомогою?». В інтерактивній приймальні, в залежності від тематики проблеми, запитання будуть автоматично передані тому хто комплексно зможе відповісти на нього. На головних сторінках сайтів також повинен бути створений розділ для опитувань користувачів сайтів. Результати опитувань повинні бути доступними для всього населення. Необхідно створити умови для активного обговорення результатів відповідей відвідувачів. Тоді оперативно, систематично можна буде враховувати громадську думку населення. На сайтах потрібно вказати адреси розробників сайтів для внесення пропозицій, зауважень, які зможуть надати користувачі.

Головний акцент програми – взаємозалежність кожного етапу. Так концепція інформаційної роботи з населенням повинна включати в себе взаємну підтримку інформаційних бюлетенів і сайтів. На сайтах будуть регулярно розміщуватися всі опубліковані матеріали бюлетенів, повідомлятимуться терміни виходу чергового номеру. В газетах постійно розміщуватимуться адреси офіційних сайтів, на яких жителі районів змогли б отримувати додаткову інформацію і ставити запитання.

Крім того, для інформування населення про діючі сайти будуть задіяні стенди, всі засоби масової інформації. Необхідно зрозуміло пояснити населенню про нові можливості інтернет-приймальні, розказати про місця де безкоштовно роздаються інформаційні бюлетені, а якщо цікавість населення буде до них зростати, то можна розсилати їх поштовими скриньками. Але поки що розсилка бюлетенів для адміністрацій є, на жаль, великою розкішшю, дуже дорогий метод взаємодії з громадянами.

Наступний етап – планування і реалізація деяких проектів. Умовно розділимо їх на дві групи. Перша – заходи орієнтовані на державних службовців. Такі проекти повинні зміцнювати корпоративний дух працівників, об’єднувати колектив. А також змінити відношення до клієнтів які користуються їхніми послугами. Друга група – проекти по роботі з засобами масової інформації і налагодженню зв’язків з населенням районів. Перш за все потрібно започаткувати традицію проведення прес-конференцій представників влади і преси.

Висновки. За допомогою реалізації етапів програми підвищення ефективності взаємодії громадськості з органами державної влади та управління можна налагодити регулярне інформування жителів про роботу вищезгаданих органів, зворотній зв’язок з населенням і суспільними організаціями, підвищити рівень довіри населення до органів влади і покращити їх імідж. Результатом реалізації всіх етапів запропонованої програми стане вироблення різноманітних рішень у вигляді планів і комплексних програм розвитку районів в цілому за участі громадськості. Органи влади набагато в більшій мірі, ніж інші сфери, потребують організованої і налагодженої роботи прес-служб, так як не інформування населення не може сприяти процвітанню демократії.

Список використаних джерел та літератури

1. Азарова, Л. В. Связи с общественностью в некоммерческих организациях [Текст]: учеб. пособ. / Л. В. Азарова Н. В. Гусева, А. К. Иванова. – СПб.: из-во СПбГЕТу «ЛЕТИ», 2003. – 273 с.
2. Аронсон, Э. Эпоха пропаганды: Механизмы убеждения [Текст] / Э. Аронсон, Э. Пратканис. – СПб.: Прайм-еврознак, 2001. – 384 с.
3. Василенко, І. Зв’язок з громадськістю в державних і місцевих органах влади: навчальний посібник [Текст] / І. Василенко. – М.: Міжнародні відносини, 2006. – 445с.
4. Вилер, К. Организация системы коммуникаций в органах местного самоуправления [Текст] / К. Вилер / перевод с англ. – Обнинск : Институт муниципального управления. – 2002. – 36 с.
5. Ворошилов, В. В. Сучасна прес-служба [Текст]: навч. посіб. / В. В. Ворошилов. – М: Сирин, 2009. – 281 с.
6. Дюк, А. Технологии работы с общественным мнением на уровне местного самоуправления [Текст] / А. Дюк. – М.: «Дело» – 2003. – 251 с.

Рассмотрены особенности и актуальные проблемы взаимодействия органов местного самоуправления с местными государственными администрациями. Предложен комплексный и последовательный подход к выполнению этого задания путем применения законодательной регуляции.

Features and issues of the day of co-operation of organs of local self-government are considered with local state administrations. The complex and successive going is offered near the this job processing by application of the legislative adjusting.

Сфери взаємодії органів державного управління та місцевого самоврядування найрізноманітніші – економічні, соціальні, культурні, екологічні, релігійні, національно-побутові та інші. Однак проблема оптимізації відносин між органами державної управління та місцевого самоврядування досі є однією з найбільш гострих у вітчизняній правовій теорії і практиці управління, на чому неодноразово наголошувалося в наукових статтях, виступах фахівців на науково-практичних конференціях та в офіційних промовах керівників нашої держави.

Проте вивчення безпосередньо взаємодії місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування має фрагментарний характер. Так, деякі сторони цієї проблеми порушуються в працях І.А. Грицяка – при характеристиці деконцентрації і децентралізації в державному управлінні, В.М.Кампо приділяє основну увагу розмежуванню компетенцій двох центрів публічної влади на місцях, В.І. Корнієнко, В.І Кравченко порушують цю проблему при аналізі делегування повноважень органів державної виконавчої влади органам місцевого самоврядування, Н.Р. Нижник – в аспекті регіональної політики і взаємозв’язку з адміністративною реформою і т.ін.

Метою статті є науково-теоретичне обґрунтування взаємодії органів державного управління і місцевого самоврядування та напрацювання пропозицій щодо їх оптимізації.

Виходячи із зазначеної мети, поставлено такі завдання:

– виявити найбільш оптимальні моделі взаємодії органів державного управління та місцевого самоврядування в процесі здійснення діяльності;

– визначити зміст, основних напрямів і методів удосконалення взаємовідносин органів державного управління та місцевого самоврядування, а також формування чинників, що забезпечать найбільш раціональну співпрацю.

– розкрити особливості взаємодії органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

– з’ясувати форму і зміст повноважень публічної влади, що інтегрує самоврядні й державні засади в управлінні на регіональному рівні;

– охарактеризувати делеговані повноваження в системі місцевих органів публічної влади;

– сформувати висновки та пропозиції щодо оптимізації взаємодії органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в Україні.

Об’єктом дослідження є процес взаємодії між місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Одним із важливих завдань у процесі побудови та зміцнення соціальної демократичної правової держави Україна є пошук оптимальних, виважених шляхів, передумов та механізмів взаємодії органів місцевого самоврядування з місцевими державними адміністраціями, проблематика розвитку й функціонування яких завжди була актуальною і в теоретичному, і в практичному плані. Але особливого значення вона набуває за нинішніх умов. Необхідним є подальше дослідження складного теоретичного питання про співвідношення соціальної єдності влади як вираження суверенітету народу і організаційно-правової системи поділу єдиної влади на різні її гілки, що реалізують специфічні функції та повноваження.

Набуття Україною незалежності та проголошення нею демократичних перспектив розвитку як ніколи активізувало питання про сутність і місце, роль і значення органів місцевого самоврядування в системі влади, управління державою і суспільством в цілому [1].

Погоджуючись у принципі з тезою про те, що в Україні сьогодні бракує розвинених засад та структур громадянського суспільства, які б могли протистояти авторитарним тенденціям влади, варто розглядати цю проблему не в контроверзійному плані (державні адміністрації чи органи місцевого самоврядування, держава чи громадянське суспільство), а в органічній єдності легітимних структур державної влади і так само схильних і захищених у правовому відношенні органів місцевого самоврядування [2].

Слід зазначити, що в системі органів місцевого самоврядування відбувається поєднання державних та самоврядних повноважень, громадсько-територіальних та державних інтересів. Адже, відповідно до ст. 5 Конституції України, народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Місцеві ради як органи самоврядування можуть мати свої органи, які здійснюють свої повноваження [3]. До того ж, щоб уникнути паралелізму та зайвої конфліктності, яка нерідко виникає при здійсненні владних повноважень, законодавство передбачає верховенство ради, як представницького органу, що втілює інтереси територіальної громади в цілому.

Доцільно з’ясувати етимологічне значення терміна «взаємодія», який означає як взаємний зв’язок двох явищ, так і взаємну підтримку. Це взаємодія, яка пов’язана із взаємною підтримкою будь-яких сторін при вирішені спільних завдань, що здійснюються як однією, так і другою стороною (в нашому випадку – органами місцевого самоврядування і місцевими державними адміністраціями).

Проблеми розмежування повноважень та питання взаємодії органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій в українській системі місцевої влади існують з часу заснування цієї системи, тобто ще з 1992 р. Саме у цьому році відбулося роздержавлення місцевих Рад народних депутатів, у результаті чого з’явились дві системи органів місцевої влади: органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації.

Розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування, які наділені власними, самоврядними і делегованими повноваженнями та місцевими державними адміністраціями, які наділені відповідними розпорядчими та виконавчими повноваженнями, обумовлена наступними причинами:

• необхідністю встановлення конкурентної політичної та юридичної відповідальності цих органів за визначені їм Конституцією і законами ділянки роботи;
• порушенням встановленого Конституцією і законами балансу інтересів між цими органами;
• наявністю прогалин у регулюванні або дублюванням певних повноважень цих органів тощо [4].

Відомо, що правове розмежування повноважень в системі місцевої влади на практиці не є ефективним, доки воно не спирається на політичну структуризацію суспільства. У перехідний період, як свідчить практика України, відсутність політичної структуризації суспільства та зв’язаних з ними інститутів, веде до того, що політика виконавчої влади стає незалежною від чинного законодавства і може змінюватись у той чи інший бік. Інакше кажучи, правове розмежування в системі місцевої влади не є самодостатнім, тому що практична політика виконавчої влади у цій системі може мати переваги над правом.

Вирішальний вплив політики виконавчої влади на правове розмежування повноважень у системі місцевої влади триватиме доти, доки не буде впроваджено механізмів політичної структуризації суспільства: формування парламентської більшості та парламентської опозиції у Верховній Раді України, політичної відповідальності у відносинах законодавчої і виконавчої влади, політичного арбітражу між ними з боку Президента України тощо. У той же час відповідальність виконавчої влади перед вищими і центральними органами виконавчої влади, яка нині є переважно політичною, повинна бути зведена до числа правових форм відповідальності, за винятком періоду надзвичайного чи воєнного стану. Політична відповідальність має бути також впроваджена у систему місцевого самоврядування [5].

Незважаючи на сучасний стан взаємовідносин політики і права у державі, законодавче розмежування повноважень, як всередині кожної системи місцевої влади, так і у відносинах між ними відіграє певну роль у стабілізації відповідних відносин. Існує навіть певна ідеалізація цього виду їх розмежування, що не завжди підтверджується на практиці [6].

В Україні ж, як і в більшості посттоталітарних країн, для вирішення проблемних питань щодо взаємодії органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій потрібно прийняти окремий закон про розмежування завдань і повноважень між ними, закріплених у загальних законах. Так, з прийняттям Законів «Про місцеве самоврядування в Україні» 1997 р. та «Про місцеві державні адміністрації в Україні» 1999 р. проблеми законодавчого розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування і місцевими державними адміністраціями у значній мірі вирішені. Однак вирішення деяких проблем законодавчого розмежування їх повноважень залишається відкритим. Для цього Україна повинна перейти до нового етапу адміністративної реформи, про який сьогодні багато говориться, але мало що для цього робиться.

Реалізація викладених особливостей правового статусу та повноважень сільських, селищних і міських рад у Конституції України та різних Законах України викликає чимало складнощів на практиці. Мова йде, зокрема, про значну концентрацію повноважень на центральному та обласному рівнях, недостатньо чітке розмежування повноважень органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування на місцевому рівні та про посилений контроль за органами місцевого самоврядування в тих сферах, де останні мали б працювати самостійно. Недостатньо чітко проводиться розмежування повноважень і між окремими рівнями місцевого самоврядування. Законодавство про місцеве самоврядування, адміністративно-територіальний устрій і виконавчу владу на місцях ще недостатньо відпрацьоване і не вирішує проблем практики. Недостатньо використовуються на місцях і передбачені законом демократичні форми вирішення місцевих справ (референдуми, органи самоорганізації населення, громадські слухання тощо) [7].

Потребує вирішення також проблема об’єднання територіальних громад (оптимізація кількості громад), досягнення їх реальної фінансової, матеріальної та організаційної незалежності [8].

Очевидно, що конституційні спори стали невід’ємною складовою частиною діяльності двох систем місцевої влади, оскільки вони виконують різні функції та повноваження. Ці спори відображали реальний стан розмежування їх повноважень як всередині кожної системи влади, так і у відносинах між ними [9].

Однак у більшості випадків компетенційні спори в системі місцевої влади вирішуються не в установленому законом порядку через адміністративні чи судові органи, а позаправовими способами. Мова йде про різні політичні та інші угоди між органами місцевої влади, звичаї і традиції, успадковані ними від радянської командно-адміністративної системи тощо. Враховуючи специфіку перехідного етапу нашого суспільства, можна зазначити, що вітчизняне законодавство не досить чітко розмежовує повноваження органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій, коли на рівні областей і районів передбачається створення не виконавчих органів, а виконавчого апарату. Функції ж виконавчих органів цих рад, як це випливає зі ст. 118 чинної Конституції України, виконуватимуть відповідні місцеві державні адміністрації. На них покладається здійснення делегованих їм відповідними радами повноважень. Без перебільшення можна сказати, що «інститут делегованих повноважень» щодо органів місцевого самоврядування є ознакою перехідного суспільства [10].

Конституцією України (ст. 140) обласні та районні ради віднесені до органів місцевого самоврядування, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст. У законодавстві України, а саме в ст. 44 Закону «Про місцеве самоврядування України», розглядається питання делегування повноважень районних і обласних рад відповідним місцевим державним адміністраціям, надається їх перелік, але в цьому контексті слід вказати на те, що Закон не визначає умов делегування вказаних повноважень. Так, необхідно встановити порядок здійснення делегованих повноважень, порядок набрання чинності та введення в дію актів з питань делегованих повноважень, а також визначити систему контролю за рішенням з питань делегованих повноважень. Потрібно було б також законодавчо визначити види та обсяги відповідальності за невиконання або належне виконання делегованих повноважень, за делегування власних повноважень, яке спрямоване на ухилення від відповідальності за реалізацію цих повноважень.

Є проблема і в законодавчому визначенні принципів делегування повноважень, в тому числі таких, як законність, субсидіарність, добровільність прийняття до виконання делегованих повноважень, підконтрольність та підзвітність щодо здійснюваних повноважень [11].

Також серед нагальних проблем взаємодії органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій чільне місце належить і таким проблемам, як створення дієвих механізмів розмежування повноважень між різними рівнями органів місцевого самоврядування; засвоєння у практиці функціонування місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування конституційної концепції розподілу влад і автономності інституту місцевого самоврядування, одним із інструментів вирішення цієї проблеми є навчання виборних осіб (депутати рад, голови громад) і службовців місцевого самоврядування; проблема подальшої децентралізації державної влади за рахунок поширення самоврядування на рівень областей та районів; проблема посилення ролі місцевих державних адміністрацій в реалізації їх головної конституційної функції — забезпечення виконання Конституції та законів України.

Наведене обумовлює необхідність зміни підходів до створення організаційно-правових передумов розвитку місцевого самоврядування, а саме: головним завданням сучасного етапу формування правового поля українського місцевого самоврядування має стати всеохоплююче вдосконалення української моделі місцевого самоврядування з урахуванням узагальненого досвіду її реалізації та завдань державного будівництва на подальші часи незалежності.

Для вирішення проблемних питань необхідно: по-перше, застосування комплексного і послідовного підходу у правовому регулюванні місцевого самоврядування. Це передбачає відмову від внесення косметичних змін до базових законів про місцеве самоврядування та про місцеві державні адміністрації. Доцільне створення установчих актів, які визначатимуть систему місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій в цілому з урахуванням досвіду його становлення. По-друге доцільно забезпечити законодавче регулювання на різних рівнях місцевого самоврядування: щодо статусу районних і обласних органів місцевого самоврядування, щодо статусу територіальних громад та їх об’єднань, щодо здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень органів виконавчої влади і контролю за виконанням цих повноважень.

Таким чином, для розвитку місцевого самоврядування в Україні актуальним було і залишається питання балансу між владними повноваженнями центру і регіонів, державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Встановлення такої рівноваги є найголовнішим завданням на перехідний період в політиці демократичного державотворення, зокрема в Україні. Вирішальним на перехідному етапі є сприяння з боку держави становленню і зміцненню місцевого самоврядування.

Література

1. Адміністративно-територіальний устрій України. Шляхи реформування: Монографія / Яцуба В.Г., Яцюк В.А., Матвіїшин О.Я., Карпінський Ю.О., Куйбіда В.С, Негода В.А. та ін. К.: Геопринт, 2007. – С.15.
2. Там само. – С.5.
3. Там само. – С.20.
4. Адміністративно-територіальний устрій України. Шляхи реформування: Монографія / Яцуба В.Г., Яцюк В.А., Матвіїшин О.Я., Карпінський Ю.О., Куйбіда В.С, Негода В.А. та ін. К.: Геопринт, 2007. – 366 с.
5. Серьогін С. Структурні та компетенційні проблеми організації місцевого самоврядування в Україні. // Зб. наукових праць Державне управління та місцеве самоврядування. Випуск 1. Харків: Право, 2001. – С.102.
6. Там само. – С.88.
7. Глухачов Є. Правові проблеми формування системи влади та управління на рівні району у містах України // Актуальні проблеми державного управління: Науковий збірник. – X.: ХарРІ УАДУ, 2002. – №1 (12) – С.3.
8. Там само. – С.6.
9. Серьогін С. Структурні та компетенційні проблеми організації місцевого самоврядування в Україні. // Зб. наукових праць Державне управління та місцеве самоврядування. Випуск 1. Харків: Право, 2001. – С.106 – 108.
10. Адміністративно-територіальний устрій України. Шляхи реформування: Монографія / Яцуба В.Г., Яцюк В.А., Матвіїшин О.Я., Карпінський Ю.О., Куйбіда В.С, Негода В.А. та ін. К.: Геопринт, 2007. – 366 с.
11. Глухачов Є.  Правові проблеми формування системи влади та управління на рівні району у містах України // Актуальні проблеми державного управління: Науковий збірник. – X.: ХарРІ УАДУ, 2002. – №1 (12) – С. 106 – 111.