У статті проаналізовано функціональне призначення виборчого бар’єру, а також його здатність здійснювати вплив на результати виборів.
Ключові слова: виборчий бар’єр,вибори, виборча система, пропорційна виборча система.

В статье проанализировано функциональное назначение избирательного барьера, а также его способность оказывать влияние на результаты выборов.
Ключевые слова: избирательный барьер, выборы, избирательная система, пропорциональная избирательная система.

The article analyzes the functional role of electoral threshold, and its influence on the result of elections
Keywords: electoral threshold, elections, electoral system, proportional representation system.

Вибори є способом формування вищих органів державної влади в демократичних державах. Для забезпечення прозорості їх проведення на законодавчому рівні встановлюються електоральні правила, які визначають тип виборчої системи, величину електорального порогу, межі виборчих округів,  правила підрахунку голосів тощо. В залежності від правил проведення виборів однаковий розподіл голосів може призвести до різного складу уряду.

Одна з головних переваг застосування пропорційної системи полягає в тому, що вона забезпечує представництво широкого кола політичних вподобань виборців, що виражаються через політичні партії. Під час виборів за пропорційною системою, як правило, бере участь велика кількість політичних партій. Результатом цього є проходження до представницького органу влади багатьох партій, що призводить до неможливості сформувати конституційну більшість, необхідну для прийняття ефективних рішень. Особливе місце в цьому випадку займає виборчий бар’єр, що дає можливість обмежити кількість партій задля уникнення надмірної політичної фрагментації представницького органу влади за рахунок дрібних політичних сил, що користуються незначною підтримкою в населення.

Широке коло питань, пов’язаних із встановленням виборчого бар’єру, висвітлили у своїх працях такі вітчизняні і зарубіжні науковці, як Афанасьєва М, Шведа Ю., Ключковський Ю., Пономарьова Г., Сабаєва С.  та інші. Однак, незважаючи на сталий інтерес до цієї проблеми, безліч її аспектів  лишається недостатньо висвітленими та потребує подальшого опрацювання.

Метою статті є з’ясувати, як електоральний бар’єр може впливати на результати виборів. Реалізація мети потребує вирішення таких  завдань: розкрити зміст поняття виборчого бар’єру та його функціональне призначення; визначити особливості впливу величини електорального порогу на парламентських виборах.

Виборчий бар’єр належить до основних методів виборчої інженерії, оскільки від його величини безпосередньо залежить, скільки політичних партій буде представлятись в парламенті. Процедура зміни виборчого бар’єру є відносно досить легкою, тому законодавці часто вдаються до маніпуляції бар’єром. Так, в Україні бар’єр за період незалежності змінювався тричі. Спочатку його виборчий бар’єр був на рівні 4%, пізніше був знижений до 3%, зараз його величина становить 5%.

Виборчий бар’єр (або загороджувальний поріг, відсотковий бар’єр) означає  фіксований відсоток голосів виборців, що політична партія (або блок партій) повинні набрати на виборах для проходження в парламент. Виборчі бар’єри застосовуються для кращої консолідації парламенту, щоб обмежити присутність в ньому значної кількості дрібних політичних партій, які були б представлені одним або кількома депутатами.

Існують два способи обмеження потрапляння в парламент великої кількості дрібних політичних партій: природний та легальний бар’єри. Зокрема, природний бар’єр (або прихований, або ефективний, або неофіційний)  застосовується у відносно невеликих виборчих округах, де партії з відносно невеликою підтримкою не одержують мандатів. Згідно з визначенням Венеціанської Комісії, «природний бар’єр – це відсоток голосів, необхідних для отримання одного місця на рівні округу, і в основному він залежить від середніх розмірів округу (середня кількість членів законодавчого органу, що обираються в окрузі)» [5].

Природний бар’єр  присутній у всіх виборчих системах незалежно від того, чи присутній у цій системі законодавчо закріплений виборчий поріг. Це  зумовлено тим, що він виражається у відсотку голосів, які необхідні кандидату або політичній партії для отримання одного мандату на рівні округу. Він в основному залежить від середньої кількості вибраних представників в виборчому окрузі. Іншими словами, природний бар’єр є побічним математичним продуктом особливих характеристик виборчої системи (розміру округів, виборчої формули, кількості політичних партій, кількісного складу представницького органу) [1]. Природний поріг  відіграє більш значиму роль на місцевих виборах, оскільки в цьому випадку розподіляється менша кількість мандатів. На загальнодержавних виборах вплив природного порогу не прослідковується, або є незначним.

Не зважаючи на те, що  не існує універсальної формули, що дозволила б з точністю оцінити природний бар’єр у кожній виборчій системі, все ж це можливо зробити, знаючи кількість мандатів по виборчому округу. Рівень природного бар’єра значно залежить від способу розподілу отриманих партією голосів, розміром і кількістю округів, а також числом законодавців, обраних в кожному округу. В загальному, в окрузі з невеликою кількістю мандатів необхідний відносно високий процент голосів по округу для обрання представника. І навпаки, чим більше мандатів розподіляється в окрузі, тим нижчим буде природний бар’єр.

Важливо зазначити, що природній бар’єр не є методом виборчої інженерії, оскільки він є присутнім у будь-яких виборчих системах, не залежно від його законодавчого закріплення. Він є об’єктивним аспектом будь-яких виборів, тому його величину неможливо змінити. Відповідно, природній бар’єр не є об’єктом даного дослідження. Тому у науковій роботі буде акцентуватись увага головним чином на легальному бар’єрі, що зумовлено можливістю змінювати його величину і здійснювати маніпуляції під час виборчих кампаній.

Отже, величина легального виборчого бар’єру встановлюється нормою закону, згідно з якою політична партія або список кандидатів допускається до участі у розподілі мандатів. Важливо зазначити, що такий бар’єр може встановлюватися на рівні держави (загальнонаціонального виборчого округу) або на рівні окремого виборчого округу; в останньому випадку він вступає у взаємодію з природним бар’єром, спричиненим магнітудою округу. Зокрема, в Іспанії легальний бар’єр становить в округах  3%; водночас природний бар’єр в округах, породжений магнітудою округу, оцінюється у 9,7% [2]. Таким чином, у цьому випадку легальний бар’єр є формальним і не несе особливого функціонального навантаження.

Таким чином, виборчий бар’єр являє собою мінімальну частку голосів виборців, які повинна подолати політична партія, щоб претендувати на представництво. Величина виборчого округу є однією з найбільш дискусійних у наукових колах. Електоральний бар’єр у 4-5% змушує невеликі партії шукати об’єднання з більш вагомими організаціями чи блокуватись одна з одною, сприяючи тим самим зменшенню числа потенційних фракцій у парламенті та формуванню більш працездатного уряду. З іншої ж сторони, застосування високого виборчого бар’єру може суттєво викривити результати виборів. Той, хто віддає перевагу партії, яка не має жодних шансів потрапити до парламенту, може змінити своє рішення й вибрати іншу партію з більшими шансами на перемогу. Для дрібних партій така поведінка виборців часто має відчутні негативні наслідки, аж до того, що деякі з них взагалі зникають з політичної сцени. Більші партії, навпаки, дістають додаткову підтримку. Шведа Ю. стверджує, що все це може привести до замороження структури партій і зниження інтересу населення до політики [7]. Таким чином, для держави необхідним є встановити такий бар’єр, який належним чином відображає інтереси виборців

Вперше виборчий бар’єр запровадили у ФРН в 1963 р. Він становив 5%, що було обумовлено конкретними історичними чинниками в Німеччині, а саме – політичною ситуацією, яка склалась в повоєнні часи. Головною причиною застосування загороджувального порогу було обмежити прихід у парламент екстремістських груп та неонацистів, які б своїми радикальними політичними рішеннями стримували демократичний розвиток країни. Позитивний досвід застосування виборчого бар’єру у ФРН сприяв його значній популярності та подальшого застосування країнами з пропорційними виборчими системами. При цьому в демократичних країнах величина бар’єра зазвичай є невисокою: в Ізраїлі 1%, в Данії 2%, у Швеції 4%, у Німеччині 5%. З європейських держав найвищий бар’єр (8%) встановлений в Ліхтенштейні.

У наукових колах немає однозначної думки щодо використання  виборчого порогу. Одні науковці схвально відносяться до практики застосування виборчого бар’єру, вважаючи його необхідним для політичної структуризації парламенту та його дієздатності, оскільки він унеможливлює представництво великого числа дрібних партій у парламенті. Інша група вчених вважають, що виборчий бар’єр є однією з головних маніпуляцій під час виборчого процесу, оскільки його висота зазвичай визначається не з правової точки зору, а виключно з точки зору політичної доцільності, тому його використання стає недоречним в умовах демократичного режиму.

Четверіков А. вказує на неоднозначність використання електорального порогу в пропорційній системі. З одного боку, вводиться принцип пропорційного представництва політичних партій для забезпечення відповідності розподілу мандатів до  електоральної підтримки. З іншого боку, цей принцип не застосовується по відношенню до малих партій, що унеможливлює їх проходження до представницького органу. Дослідник заперечує твердження про те, що загороджувальний поріг здатний створити умови  для ефективної роботи парламенту. На його погляд, введення порогу не обов’язково сприяє консолідації представницького органу для кращого ухвалення політичних рішень [6].

Основний недолік використання виборчого бар’єру полягає в довільності визначення його висоти. Оскільки несправедливим є той факт, що партія, яка отримала 3,1% голосів буде представленою в парламенті, а партія з 2.9% голосів – ні. Важливо зазначити що, неможливо заздалегідь визначити, яке значення обмеження буде правильним, тому що його адекватність залежить від конкретних умов у кожній політичній системі.

Очевидно, що будь-який загороджувальний бар’єр є серйозним порушенням принципу рівноправності як стосовно виборців, так і стосовно кандидатів та тих, хто має право висування кандидатів на виборах, тобто партій. Досвід демонструє, що завжди частина виборців неминуче голосує за партії, котрі не долають встановленого бар’єра. Таким чином, їх голоси втрачаються. Тому, негативним наслідком використання феномену загороджувального порогу є автоматичний перехід голосів, відданих за партії, що не подолали його, до партій-переможців, які часто дотримуються протилежної ідеології. Фактично при використанні бар’єру  можлива ситуація, коли голоси, віддані за переможену партію з правою ідеологією віддаються її опоненту – партії з лівими політичними поглядами, що звичайно призводить до викривлення результатів виборів. Зокрема, в Україні розподіл голосів у мандати в парламенті відбувається за квотою Томаса Хейра, відповідно до якої партії, що мають найбільший залишок, отримують додаткові мандати за рахунок тих політичних сил, які не подолали бар’єр.

Таким чином, загороджувальний бар’єр порушує головний принцип пропорційної виборчої системи – спотворює пропорційність представництва. Як наслідок, електорат, що віддав свої голоси за партії, що не подолали бар’єр, по суті, взагалі не представлений у парламенті. Зокрема, на виборах 1998 р. до Верховної Ради України пропали голоси близько 30 відсотків виборців, котрі проголосували за партії, що не набрали чотирьох відсотків голосів[4]. Внаслідок цього відбувається не зміна політичних симпатій виборців, а їхнє розчарування в самому процесі виборів, що неминуче призводить до явища абсентеїзму, тобто неучасті їх у виборчому процесі.

Пономарьова Г. вважає, що основна функція загороджувального порогу полягає у так званому фільтрі, що пропускає в парламент лише ті політичні сили, які «мають вагу» в суспільстві, а також він покликаний вирішити протиріччя між справедливістю і доцільністю законодавчого органу влади[4]. Довільно встановлений розмір загороджувального бар’єру може захищати інтереси політичних сил, за які проголосувала велика частина електорату, посилюючи ще більше позиції в представницькому органі, в той час коли дрібні політичні гравці не мають права на представлення своїх політичних ідей. Тому необхідний пошук оптимального варіанту загороджувального бар’єру.

Любарєв А. на основі аналізу виборів до парламенту в Росії вважає, що встановлення загороджувального бар’єру в Росії на рівні 2% не порушує прав виборців. Проте, підвищення бар’єру понад 2% уже створює певні обмеження для досить великих груп електорату, і тому таке підвищення має бути серйозно обґрунтованим на законодавчо-правовому рівні. Вчений вказує основні причини введення загороджувального бар’єру, серед яких:

• не допустити в парламент екстремістські партії;
• унеможливити потрапляння в парламент партій, які отримують підтримку виборців на рівні «шуму»;
• не допустити надмірного впливу малих партій на прийняття парламентом рішень, у тому числі на формування уряду;
• уникнути надмірного фракційного дроблення депутатського корпусу;
• створити працездатні фракції у парламенті [3].

Загороджувальний поріг здійснює вагомий вплив на політико-правовий результат виборів, тому його законодавче проектування повинне розглядатись не стільки як питання математичних розрахунків та політичної доцільності, а передусім як  засіб забезпечення реалізації конституційних принципів демократичних виборів. Однак, при використанні загороджувального порогу часто вдаються до зловживання його величиною, що ставить під сумнів представницький характер органу публічної влади.

Прохідний бар’єр як один з методів виборчої інженерії є ефективним механізмом викривлення результатів виборів. Він може сприяти або заважати приходу до влади певних політичних сил. Зміна величини бар’єру  зазвичай носить політичний характер і пов’язана з інтересами домінуючих партій.

Отже, з правової точки зору загороджувальний бар’єр є істотним обмеженням прав громадян, оскільки обмежує право громадян на представництво в законодавчому органі держави. Однак виходячи з принципу розумної достатності, допустимим є такий розмір бар’єру, при якому він виконував би своє конституційно-правове призначення. Іншими словами, виборчий бар’єр не повинен порушувати основного призначення пропорційної виборчої системи – пропорційно представляти всі політичні сили, що користуються підтримкою у населення, а також не допускати викривлення результатів волевиявлення виборців.

Список використаних джерел та літератури:

1. Афанасьєва М. В. Роль прохідного бар’єра в технології пропорційного розподілу представницьких мандатів / М. В. Афанасьєва. // Наукові праці НУ ОЮА. – 2012. – С. 180–193.

2. Ключковський Ю. Виборчі системи та українське виборче законодавство / Ю. Ключковський. – Київ: Час друку, 2011. – 132 с.

3. Любарев А. Системная взаимосвязь основных параметров пропорциональной избирательной системы / А. Любарев. // Право и политика, №10. – 2011.

4. Пономарьова Г. Правова оцінка застосування загороджувального бар’єра в пропорційній виборчій системі / Г. Пономарьова. // Вісник ЦВК, №2(2). – 2005. – С. 53–57.

5. Сабаева С. Заградительный барьер в пропорциональной избирательной системе / С. Сабаева. // Журнал о выборах, №2. – 2013. – С. 30–39.

6. Четвериков А. Избирательные системы государств – членов ЕС [Електронний ресурс] / А. Четвериков – Режим доступу: http://eulaw.edu.ru/documents/articles/izbir_sistem.htm.

7. Шведа Ю. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні / Ю. Шведа. – Львів, 2010. – 462 с.

Ключові слова: вибори, виборча інженерія, політичний маркетинг, політичний ринок, виборча кампанія.

Тематика статьи раскрывает суть избирательной инженерии как составляющую системы политического маркетинга, а также ее влияние на политический рынок. Также в статье определены основные методы избирательной инженерии.

Ключевые слова: выборы, избирательная инженерия, политический маркетинг, политический рынок, избирательная кампания.

The theme of the article reveals the essence of electoral engineering as a means of political marketing and its impact on politics. The main methods of electoral engineering are defined in the article.

Key words: elections, electoral engineering, political marketing, political market, image campaign.

Вибори є однією з форм реалізації ідей представницької демократії та способом формування вищих органів державної влади. В той час, коли для ранніх форм державної організації суспільства було характерною передача влади у спадок, вибори стали сучасною, цивілізованою, правовою формою отримання й оновлення влади. Вибори належать до основних індикаторів, що вказують на ефективне функціонування демократичного режиму в державі.

Практика показує,  що вибори залежно від умов їх проведення можуть бути конкурентними та неконкурентними. Конкурентні вибори є характерною рисою демократії і одним із показників, що відрізняє демократію від інших форм правління. Авторитарний режим характеризується нерівними умовами  та неконкурентним середовищем для суб’єктів виборчого процесу. Вибори у авторитарних системах організовуються для того, щоб підтвердити політичне становище влади [6]. Як наслідок, вибори за таких умов не виконують одну з головних функцій – рекрутування, «циркуляцію» та обмін політичних еліт. Виборчий процес при цьому перетворюється на джерело маніпуляцій для завоювання влади, де особливе місце займає виборча або електоральна інженерія.

Організація та проведення виборчих кампаній свідчить про те, що до головних чинників, які впливають на результати виборів, належать умови проведення виборчої кампанії та закони, що регламентують виборчий процес. Вище названі чинники належать до сфери виборчої інженерії, яка на формальному рівні забезпечує певні переваги для відповідних суб’єктів виборів.

Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій свідчить про наявність інтересу представників різних наук до проблеми маніпулювання електоральними правилами. Широке коло питань, пов’язаних із виборами та виборчою інженерією висвітлили у своїх працях такі науковці, як Морозова Е., Голосов Г., Шведа Ю., Шинкаренко О. та інші. Однак, незважаючи на сталий інтерес до цієї проблеми, проблема маніпуляції електоральною формулою задля максимізації електорального успіху, залишається недостатньо висвітленою та потребує подальшого опрацювання.

Метою статті є з’ясувати сутність виборчої інженерії та її роль у системі політичного маркетингу. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні дослідницькі завдання: розкрити зміст поняття виборчої інженерії; виокремити основні методи виборчої інженерії.

Електоральна інженерія – відносно нове явище у політичній практиці. Проблема дизайну електоральних систем та його реформ починають займати важливе місце на порядку денному багатьох країн лише в середині XX ст. На цьому етапі пожвавлюється інтерес до вивчення електорального процесу,  до традиційних політологічних аспектів вивчення виборів та виборчих систем додалися такі виміри, як соціологічний, географічний, психологічний тощо. Нова хвиля зацікавленості виборами й їх наслідками була спричинена розпадом СРСР та політичними процесами, що відбувалися після цього у країнах, які до нього входили або перебували під його впливом. Таким чином, на сьогодні напрацьовано велику кількість досліджень, присвячених проблемах виборів, ефективної виборчої системи, виборчих технологій та інженерії.

Незважаючи на сталий інтерес науковців до питання виборів та виборчої інженерії, в політичній науці не було розроблено понятійно-категоріальний апарат, який й би достовірно розкривав природу виборчої інженерії. Одні вчені відносять виборчу інженерію до складової частини соціальної психології, оскільки вона орієнтована на цілеспрямовану зміну організаційних структур, що визначають людську поведінку і забезпечують контроль над нею. Інші вчені схильні до твердження, що виборча інженерія являється предметом вивчення прикладної політології, а особливо – політичного маркетингу. Електоральна інженерія у цьому сенсі виступає як сукупність методів впливу на виборців з метою отримання їхніх голосів на виборах.

Для визначення поняття «електоральна інженерія» будемо виходити з того, що вона є складовою частиною політичного маркетингу. Маркетинг – це соціальний та управлінський процес, спрямований на задоволення потреб суб’єктів ринку. Маркетинг – заснована на вивченні ринку система цінового, товарного та інформаційного впливу на нього, з метою збільшення ефективності діяльності фірми. Термін запозичений з управлінських наук. Англійське слово «market» в перекладі означає ринок та пов’язане з ринком товарів, послуг в економіко-управлінської діяльності.

У випадку з політичним маркетингом в якості «фірми» виступає партія, а в якості товару виступає кандидат, якого треба «загорнути в потрібну обгортку» (одяг, манери, публічні дії, політична, економічна та інші програми) і «успішно подати»  виборцям (тобто отримати необхідну для перемоги кількість голосів) [2].

Політичний маркетинг, за визначенням Морозової Е., являє собою  діяльність, спрямовану  на створення, підтримку або зміну поведінки людей щодо певних політичних ідей, явищ, подій, організацій, лідерів.  Маркетинг як управлінська концепція трактується як соціальний процес, за допомогою якого прогнозується, розширюється і задовольняється попит на товари та послуги. Політичний маркетинг займається вивченням політичного ринку, на основі чого створюється маркетингова кампанія[5]. Основна мета політичного маркетингу – допомогти політичним партіям і кандидатам розробити концепцію ефективної виборчої кампанії та здійснити її.  На сучасному етапі політичний маркетинг розглядається, насамперед, як спосіб раціоналізації виборчих кампаній, їх економного проведення з метою отримання найкращого співвідношення витрат і прибутку.

Як стверджує один з найвідоміших спеціалістів США Джо Наполітано, правильно організована виборча кампанія – це зовсім не те місце, де панують принципи демократії і гуманізму: тут все нагадує військову операцію, в якій останнє слово залишається за менеджером-головнокомандуючим, відповідальним за результат бою [5]. Таким чином, кандидати повинні ретельно конструювати стратегію виборчої кампанії,  продумувати тактичні ходи. Найбільший вплив на перебіг виборчої кампанії при цьому зосереджений в руках провладних політичних акторів, які мають можливість формально закріпити вигідні для них виборчі процедури, тобто використати електоральну інженерію.

Політичний маркетинг, як і економічний маркетинг, є технологією регулювання відносин на ринку. В даному випадку ми говоримо про політичний ринок. На твердженням класика маркетингу  Ф. Котлера,  політичний ринок являє собою сукупність існуючих і потенційних виборців [3]. Попит на такому ринку – це бажання виборця «придбати» лідера певної якості. Попит проявляється у формі електоральних очікувань. Пропозицію представляє спектр представлених політичних партій та кандидатів, їх політичні ідеї, програми, гасла. Таким чином, політичний ринок складає систему створення і розподілу політичних товарів і послуг (ідей, програм, іміджу лідера), що забезпечують узгодження значного числа інтересів конкуруючих між собою продавців (політичних партій, їх лідерів) та покупців ( виборців, громадян) [8].

Виборча інженерія за таких умов повинна зважати на особливості політичного ринку. Щоб затвердити ефективні електоральні правила для певних кандидатів чи політичних партій, необхідно передусім дослідити особливості політичного ринку: отримати надійну та достовірну інформацію про стан та перспективи розвитку попиту та пропозиції, тенденції ринкової кон’юктури, ступінь задоволення попиту, дії конкурентів та інші характеристики.

Таким чином, виборча інженерія є складовою політичного маркетингу і головним чином визначає процес пристосування виборчих процедур для досягнення інтересів правлячої політичної еліти. Важливо зазначити те, що при вживанні терміну «виборча інженерія» ніколи не розуміється протиправне втручання у виборчий процес, а йдеться мова лише про зміну правил виборчої боротьби офіційним шляхом.

Виборча інженерія розглядається з двох боків: як визначення загальнодержавних виборчих правил та як засіб маніпуляції. Макаренко А.С. стверджує, що для характеристики феномену електоральної інженерії  визначальним є виокремлення межі, де конструювання електоральних правил працює на загальнодержавні інтереси, а де стає засобом забезпечення інтересів окремих груп. Для того, щоб електоральна інженерія не стала засобом маніпуляції, обговорення виборчих правил має відбуватись за участю всіх сторін, інтереси яких зачіпаються. Серед них можна назвати такі: президент, парламент, політичні партії (в тому числі позапарламентські), прем’єр-міністр, виборча комісія, суди, громадські організації, медіа-сектор та громадськість в цілому. У засобах масової інформації мають висвітлюватись основні правила виборчого процесу з метою забезпечення його відкритості та прозорості. Лише комплекс подібних заходів може забезпечити реалізацію в електоральному реформуванні загальних інтересів, а не маніпулятивних програм окремих зацікавлених сил [4].

Отже, виборча інженерія – це не лише продукт законодавчої діяльності, метою якого є прийняття та вдосконалення електоральних правил, це більшою мірою  їх підтасування до умов політичного ринку задля забезпечення вигідних умов участі одних учасників виборчого процесу та перешкоджання інших. Виборча інженерія є законодавчо обґрунтованою та політично доцільною діяльністю по вдосконаленню виборчого законодавства для кращого представлення інтересів в органах державної влади зацікавлених сторін.

Заславська О., виходячи з точки зору системного підходу, називає виборчу інженерію однією з елементів виборчої кампанії в демократичному суспільстві. Процес організації виборчої кампанії, на думку науковця,  представлений у вигляді застосування ряду технологій, де організація виборчої інженерії  являється етапом, що не завжди має місце. Виборча інженерія за даних умов розуміється як адаптація найважливіших виборчих процедур для ефективної реалізації інтересів тих або інших кандидатів або політичних еліт, що беруть участь у виборах. Таким чином, застосування виборчої інженерії стає неможливим для одних кандидатів, оскільки не всі кандидати можуть реально використати процедури виборчої інженерії, тоді як для інших це являється основним джерелом здобуття та утримання політичної влади [1].

Електоральна інженерія не належить до виборчих технологій, оскільки вона покликана змінювати електоральні правила, тоді як технології виходять вже з тих умов та обмежень, які «закладені» у прийняту та затверджену на певний час виборчу систему і правила організації виборів.

Шинкаренко О. застосовує маркетинговий підхід для характеристики феномену виборчої інженерії в політичній науці. Вчений стверджує, що головними передумовами використання виборчої інженерії в процесі підготовки та проведення виборчих кампаній виступають маркетингові потреби кандидатів, які прагнуть вирішувати певні проблеми, пов’язані із корекцією результатів виборів на свою користь. Тому науковець виділяє наступні напрями виборчої інженерії:

• внесення змін до виборчого законодавства або прийняття нових виборчих законів, які спрямовані на забезпечення перемоги політиків чи політичних партій;
• джеррімендерінг або маніпуляції з кордонами виборчих округів з метою забезпечення підтримки тих чи інших кандидатів або політичних партій;
• відбір лояльних до тих чи інших політичних сил, кандидатів членів виборчих комісій;
• зміна термінів проведення виборів з метою використання сприятливих для того чи іншого кандидата, партії умов;
• переміщення в період виборчих кампаній виборців з одних територій, округів у інші [7].

Отже, виборча інженерія являє собою пристосування певних виборчих процедур з метою більш ефективної реалізації тими чи іншими політичними елітами та політичними силами своїх цілей щодо отримання, збереження та використання політичної влади в державі. Виборча інженерія є складовою політичного маркетингу і головним чином визначає процес пристосування виборчих процедур для досягнення інтересів правлячої політичної еліти. Важливо зазначити те, що при вживанні терміну «виборча інженерія» ніколи не розуміється протиправне втручання у виборчий процес, а йдеться мова лише про зміну електоральних правил офіційним шляхом.

Виборча інженерія є законодавчо обґрунтованою та політично доцільною діяльністю по вдосконаленню виборчого законодавства для кращого представлення інтересів в органах державної влади зацікавлених сторін. Виборча інженерія – це не лише продукт законодавчої діяльності, метою якого є прийняття та вдосконалення електоральних правил, це більшою мірою  їх підтасування до умов політичного ринку задля забезпечення вигідних умов участі одних учасників виборчого процесу та перешкоджання інших.

Список використаних джерел і літератури:

1. Заславська О. Політичний маркетинг як основа організації виборчої кампанії / О. Заславська // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. – 2007. – С. 48–52.

2. Ильясов Ф. Политический маркетинг. Искусство и наука побеждать на выборах /  Ф.Н. Ильясов. – М.: ИМА-пресс.- 2000. – 200 с.

3. Котлер Ф. Основы маркетинга / Ф. Котлер. – Москва: Прогресс. – пер.з англ. В. Боброва.- – 654 с.

4. Макаренко А. С. Становлення електоральних правил:поняття виборчої інженерії / А. С. Макаренко // Вісник. Серія “Політологія”, №1132. – 2014. – С. 77–81.

5. Морозова Е. Политический рынок и политический маркетинг: концепции, модели, технологии / Е. Морозова // Российская политическая энциклопедия. – 1999. – С. 247.

6. Шведа Ю. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні / Ю. Шведа. – Львів, 2010. – 462 с.

7. Шинкаренко О. Електоральний маркетинг та проблеми виборчої інженерії / О. Шинкаренко // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. – 2014. – С. 43–47.

8. Щеглова Д. Политический рынок: проблема агрегирования предпочтений акторов при принятии решений / Д. Щеглова // Вестник ВГУ. Серия: история, политология, история. – 2010. – С. 1–22.

На сьогоднішній день роль реклами у житті суспільства постійно зростає, адже за допомогою рекламного впливу замовник намагається впливати на думку та вибір реципієнта, змусити його придбати товар, який пропонує рекламодавець. Слоган у цій системі відіграє значу роль, адже він представляє собою найпомітнішу частину рекламного тексту, його кульмінацію. За останні десятиліття дослідникам властиве більш активне вивчення тексту масової комунікації, а отже і тексту реклами. В сучасному житті реклама посідає важливе місце інформаційного простору багатьох країн у світі, керує поведінкою людей, маніпулює їх свідомістю. Важливу увагу потрібно приділити політичній рекламі. Тому що саме цей вид реклами дуже часто містить мовну маніпуляцію, як і слогани, які неодмінно присутні у цій рекламі. Дуже часто такий маніпулятивний вплив ми можемо спостерігати під час проведення передвиборчих кампаній. Тому дослідження функціонування політичних слоганів під час передвиборчої кампанії є важливим науковим напрямком.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження здійснювалося з використанням теоретико-методологічних напрацювань в галузі політичної реклами, таких дослідників, як: Г. Почепцов «Как становятся президентами: избирательние технологии ХХ века», О. Ольшанский «Политический PR». Роботи присвячені проблемам реклами та рекламного слогану: А. Новодєржкина «Слоган как центральный компонент рекламной коммуникации», Е.Ромат «Реклама», І. Морозова «Слагая слоганы» та ін.
Метою статті є з’ясування особливостей конструювання політичної реклами та місце слогана у ній під час передвиборчої кампанії 2014 року.
Виклад основного матеріалу дослідження. Політична реклама – це реклама політичних партій (об’єднань), органів державної влади, державних і громадських організацій, а також тих громадян, які берyть yчасть y політичній діяльності, їхніх дій, ідей, програм і ставлення до бyдь-яких організацій, подій, громадян, ідей. [ 6, с. 142]. Головна мета політичної реклами – цілеспрямований вплив на громадськy дyмкy, що вирізняє політичнy рекламy з-поміж інших варіантів міжособистісного спілкyвання. Сьогодні роль політичної реклами в політичномy житті сyспільства постійно зростає, особливо під час проведення виборів [5, с. 38].
Дослідник Е. Ромат наголошyє, що політична реклама є типом некомерційної реклами, метою якої є формyвання певних психологічних настанов y свідомості громадян і масовій свідомості, сприяють реалізації громадянських прав і свобод членів сyспільства, а також досягненню цілей сyб’єктів політичної діяльності в їх боротьбі за політичнy владy або її yтримання [8, с. 47].
Завданням пoлітичнoї реклами вистyпає y приваблення вибoрця з метoю надати йoмy найбільш пoвнy (на дyмкy тoгo ж вибoрця), дoстатню кількість інфoрмації, щo бyде мати мoжливість пoдіяти на ньoгo, перекoнати та змyсити викoнати певнy дію – віддати свій гoлoс за кандидата. Пoлітичний прoдyкт кардинальнo відрізняється від спoживчoгo тoварy, адже невикoнання передвибoрчих oбіцянoк рідкo призвoдить дo бyдь-яких негативних пoлітичних наслідків для пoрyшників передвибoрчих oбіцянoк дo настyпних вибoрів.
Політичнa реклaмa якa є комyнікaційним повідомленням, повиннa мaти свою чіткy стрyктyрy. В. Бебик y цій стрyктyрі виділяє три таких компоненти:
1) когнітивний (він надає виборцю інформацію, нові знання);
2) афективний, що повинен формyвати потрібне емоційне ставлення;
3) регyлятивний, що стимyлює до конкретних дій [ 2, с. 74].
Для того, щоб створити політичнy рекламy як різновид політичної комyнікації відбyвається констрyювання таких етапів, як зазначає М. Варій:
– Перший етап – базoві дoслідження «пoлітичнoгo ринкy», первинний маркетинг, пoлітикo-психoлoгічний аналіз електoратy.
– Дрyгий етап – принципoвий вибір тoгo чи іншoгo типy рекламнoї кампанії за критеріями напрямy.
– Третій етап – це рoзрoбка кoнцепції на oснoві вибoрчoї стратегії пoлітичнoї кампанії як кoмплексу захoдів для реалізації тих чи інших, насамперед передвибoрних, цілей.
– Четвертий етап – ствoрення медіа-плану, пoширення інфoрмації на тих чи інших нoсіях реклами.
– П’ятий етап – прoведення самoї кампанії. [ 3, с. 44]
Концeпція політичної рeклaми мaє в собі містити такі компонeнти:
– стрaтeгічні й тaктичні, пeрспeктивні й опeрaтивні цілі тa зaвдaння;
– форми прeдстaвлeння eлeкторaту прeдмeтa рeклaми (прогрaми, плaтформи тощо);
– структуру іміджу політикa;
– уявлeння про зaсоби вeдeння кaмпaнії і їх співвідношeння між собою (зaсоби мaсової інформaції, прямі контaкти «від двeрeй до двeрeй», нaочнa aгітaція);
– види психологічного впливу, нaйбільш aдeквaтні ситуaції до політико-психологічних хaрaктeристик eлeкторaту;
– особливості «унікaльної політичної пропозиції» у зв’язку з гaслaми (слогaнaми);
– фінaнсові розрaхунки;
– види зворотного зв’язку з eлeкторaтом [ 7, с. 47].
Одним з важливих елементів політичної реклами є «політичний слоган». Саме слоган як спeцифiчний eлeмeнт полiтичної комунiкацiї має свою iсторiю: як в амeриканськiй так i в європeйськiй PR-науцi iснує загальна характeристика цього поняття i прeдставлeнi рeкомeндацiї щодо його складання. Слоган є сукупнiстю компонeнтiв полiтичної комунiкацiї, до яких вiдносять вeрбальну, нeвeрбальну, графiчну, колiрну, музичну, прeдмeтну, i його потрiбно розглядати як ключовий eлeмeнт у полiтичному макротeкстi. Полiтичний тeкст, якщо вiн eфeктивний, повинeн вiдповiдати таким вимогам: привeртати та утримувати увагу аудиторiї, на яку вiн спрямований; прямо або опосeрeдковано прeдставляти для аудиторiї самe тi уявлeння про кандидата, якi потрiбнi його полiттeхнологам та iмiджмeйкeрам; викликати позитивнi eмоцiї; спонукати людeй до пeвних дiй,а насампeрeд, звичайно, вiддати голос за кандидата. Як зазначає I. Морозова, слоган – цe тe «головнe, що будe сказано кандидатом виборцям за вeсь час виборчої кампанiї, що запам’ятається i дiйдe (на вiдміну від програм і платформ) до максимального числа громадян» [ 4, с. 45].
У нашому дослідженні проаналізовано слогани кандидатів на пост Президента України у 2014 році. 25 травня 2014 року відбулися позачергові вибори на пост президента України. Першочергово вибори були призначені на 2015 рік, але в зв’язку з усуненням від влади Віктора Януковича з посту президента, яке відбулося 22 лютого 2014 року вибори відбулися раніше. Орієнтовна кількість виборців, які мали право голосу на президентських виборах 2014, становить 35,5 млн осіб, орієнтовна кількість виборчих дільниць – 33 580.
За даними після опрацювання 100% протоколів, були складені підсумки за якими:
Петро Порошенко – 54.70% голосів.
Юлія Тимошенко – 12.81%
Олег Ляшко – 8.32%
Анатолій Гриценко – 5.48%
Сергій Тігіпко – 5.23% [1].
Проаналізуймо усі слогани політичних партій, що брали участь у позачергових виборах на пост Президента України, на використання у них лінгвістичних маніпуляцій.
Першою у списку кандидатів була Богомолець Ольга Вадимівна у своїй передвиборчій кампанії вона використовувала слоган: «Нас змінив МАЙДАН, РАЗОМ змінимо УКРАЇНУ». Змінив – змінимо, використання повторення, для наголошення на конкретній дії. Великими літерами вживаються слова: МАЙДАН, РАЗОМ, УКРАЇНА, причинно-наслідкові відношення, завдяки майдану разом зможемо змінити Україну. Прихована конструкція «Ми – ВИ»
Кандидатом на пост Президента України Гриценко Анатолій Степанович блок «Громадська позиція» , використав гасло: «Гарантую безпеку». Звук «г» з якого починається гасло, посилається на назву партії «Громадська позиція». Використовується тактика обіцянки.
Добкін Михайло Маркович у передвиборчій агітації використовував гасло: «ЄДИНА КРАЇНА» – очевидна семантична конструкція, використання великих літер, що підсилює ефект слогану.
Наступний кандидат Коновалюк Валерій Ілліч, слоган: «МОЛИТЕСЬ ДЕЛАМ!» – наявний імперативний заклик, великі літери.
Кузьмін Ренат Равелійович у передвиборчій програмі використав гасло: «Обьединенные достатком Земли Украини» – виражена семантична конструкція.
Неодмінним лідером у кількості представлених слоганів був Ляшко Олег Валерійович, кандидат використовував гасла: «Я ніколи і нікому не віддам рідного дому», «Я поверну Україні Крим!» – тактика обіцянки, замовчування, «В РІДНІМ КРАЇ ПАНУВАТИ НЕ ДАМО НІКОМУ!» – імперативний заклик, використання усіх великих літер.
У передвиборчій кампанії Порошенка Петра Олексійовича був використаний слоган: « ЧАС ЖИТИ ПО – НОВОМУ» – імперативний заклик, великі літери, та «25 ТРАВНЯ ТВІЙ ГОЛОС ВИРІШАЛЬНИЙ» даний заклик уже містить у собі слова, що стимулюють населення голосувати саме за цього кандидата. Згідно чинного ЗУ «Про вибори президента України», забороняється будь яка діяльність, що спонукає виборців до дії. А також законом забороняється проводити агітацію у переддень та у день проведення виборів. Незважаючи на відсутність підпису П. Порошенка під політичною агітацією «25 ТРАВНЯ ТВІЙ ГОЛОС ВИРІШАЛЬНИЙ», за кольором, шрифтом та особливостями формування можна було зрозуміти, яка саме партія закликає зробити вибір у її підтримку.
Кандидат у Президенти України Рабінович Вадим Зіновійович побудував виборчу кампанію з гаслом: «ОСТАНОВИМ РОСТ ЦЕН!» – наявний імперативний заклик, тактика обіцянки, використання великих літер.
Лідер комуністичної партії Симоненко Петро Миколайович залишив незмінним свій слоган з минулих виборів: «Повернемо країну народові!» – кандидат використав тактику обіцянки та імперативний заклик.
Тимошенко Юлія Володимирівна із гаслом: «УКРАЇНА ПЕРЕМОЖЕ!» – очевидна декларативність цінностей та намірів. Також використання великих літер, на білбордах зі слоганом використовувалось зображення Надії Савченко, що підсилювало ефект слогану. У передвиборчий період були популярні сіті-лайти зі словами: «ДЯКУЮ ЗА ВАШУ ВІРУ І ПІДТРИМКУ. Я З ВАМИ!» Юлія Тимошенко – піклування про адресата, тактика обіцянки. Досі популярні гасла: «ВОНА ПЕРЕМОЖЕ – ВОНА ЦЕ УКРАЇНА!», « УКРАЇНА ПЕРЕМОЖЕ – УКРАЇНА ЦЕ ТИ!» – семантична конструкція, прихована конструкція «Ми – Ви». В самій передвиборчій кампанії були зафіксовані правопорушення, адже рекламні білборди, які містили агітаційну інформацію були розміщені весь травень включаючи дату проведення виборів, що порушує ЗУ «Про вибори Президента України». На білбордах містився заклик до виборців: «Я проти олігархів, корупції та війни! 25 травня я голосую за Тимошенко!» – вираження спільності поглядів із замовчуванням думки виборців.
Тігіпко Сергій Леонідович, слоган кандидата: « СИЛЬНИЙ ПРЕЗИДЕНТ – СИЛЬНА КРАЇНА!» – використана логічна аргументація, прихована конструкція «Ми – Ви», семантична конструкція.
Тягнибок Олег Ярославович слоган відсутній, зображення на фоні назви партії Всеукраїнське Об’єднання «СВОБОДА» – імперативний заклик, використання назви партії, як слогану.
Завершальним у списку кандидатів на пост Президента України був Ярош Дмитро Анатолійович гасло: «Хто з Богом, – з тим і Україна!» – наявний імперативний заклик, прихована конструкція «Ми – Ви», а також з’являвся в пресі та на передвиборчій агітації на фоні прапору «ПРАВИЙ СЕКТОР» , що підсилює ефект слогану.
Проаналізувавши вище наведені слогани, можна зробити висновок, що більшість кандидатів використовували у своїй передвиборчій агітації: імперативний заклик, великі літери, тактика обіцянки та багато інших прийомів, які посилювали ефект слогану кандидата. Використовуючи різні лінгвістичні маніпуляції політичні сили старалися якомога краще проявити свою близькість з народом, щоб забезпечило успішність усієї політичної кампанії. Як бачимо були кандидати, які взагалі не використовували слогану, як засобу впливу та привернення уваги. В більшості кандидатів це й відзначилось на їх рейтингу. Такі політичні сили як блок «Петра Порошенка» та «Батьківщина» використовувати й заборонені техніки, політична агітація даних кандидатів порушувала норми ЗУ «Про вибори Президента України».
Висновки. Політичний слоган є важливим елементом як політичної комунікації, так і політичного тексту. Для створення ефективного політичного тексту слоган повинен відповідати усім принципам створення та мати на меті втримати увагу аудиторії, донести до неї важливу інформацію про кандидата та викликати прихильність до нього та його програми. Слоган необхідно сформувати так, щоб він відображав основну ідею кандидата і впродовж всієї кампанії посилював його авторитет. Гасло повинно запам’ятовуватися і дійти до найбільшого числа громадян, щоб люди звертали увагу більше на слоган, аніж на сам текст, який лунає з вуст політика. Саме тому слогани, які читає реципієнт повинні встановлювати як емоційні зв’язки кандидата і виборця, так й відображувати почуття і настрої людей. Потрібно використовувати повторений слогану в всіх текстах, які лунають від кандидата до виборця. Слоган повинен бути орієнтований на цільову аудиторію, має переконати, проінформувати відповідати очікуванням електорату. Тільки так можна забезпечити частину успіху кандидата на виборах. Проаналізувавши передвиборчі слогани 2014 року, можна зробити висновок, що гасла були дуже яскравими і використовували безліч лінгвістичних маніпуляцій. Імперативний заклик, використання великих літер, тактика обіцянки усі ці та багато інших прийомів посилювали ефект самого слогану та його безпосереднього впливу на суб’єкт сприйняття, тобто виборця.

Список використаних джерел та літератури

1. Протокол ЦВК «Про результати виборів Президента України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/info/protokol_cvk_25052014.pdf – Назва з екрану.
2. Бебик, В.М. Менеджмент виборчої кампанії: ресурси, технології, маркетинг [Текст]: навч.-метод. посіб. / В. М. Бебик. – К.: МАУП, 2001. – 216 с.
3. Варій, М. Й. Політико-психологічні передвиборчі та виборчі технології [Текст] / М. Й. Варій. – К.: Ельга Ніка Центр, 2003. – 400 с.
4. Морозова, И. Слагая слоганы [Текст] / И. Морозова. – М.: РИП-холдинг, 2006. – 174 с.
5. Новодержкина, А. Слоган как центральный компонент рекламной коммуникации [Електронний ресурс] / А. Новодержкина. – Режим доступу: http://www.advertology.ru/. – Заголовок з екрану.
6. Ольшанский, О. Д. Политический PR [Текст] / О. Д. Ольшанский. – М., 1994. – 235 с.
7. Почепцов, Г. Г. Как становятся президентами : избирательние технологии ХХ века [Текст] / Г. Г. Почепцов. – К. : Знання, 1999. – 380 с.
8. Ромат, Е. В. Реклама [Текст] / Е. В. Ромат.– Спб.: Питер, 2007. –208 с.

The article is attempt to to determine the level of perception of the public. Of this study to determine the relationship to the development of political advertising in Ukraine, namely in the Khmelnitsky region.

У нашому суспільстві відбуваються зміни, які розвивають ринкові відносини й поширюються на політику. Це потребує переосмислення суспільних реалій в царинах, які хоча б якимось чином пов’язані із суспільною свідомістю. До таких належить й політична реклама. Сьогодні політична реклама знаходиться на стику дослідження найрізноманітніших дисциплін, вбирає в себе знання зі сфери політичних наук, реклами та маркетингу.

Дослідження та вивчення політичної реклами як системи комунікації, що покликана змінювати свідомість й поведінку людей відповідно до політичних цілей рекламодавця (політичних партій, рухів, лідерів) стає дуже доречним, особливо під час проведення виборів. Так, політична реклама є досить потужним механізмом впливу, – розуміння й правильне сприйняття якої повинно викликати лише довіру та переконувати у своїх правдивих намірах.

Метою статті є виявлення ставлення до політичної реклами виборцями (на прикладі Хмельницької області).

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Політична реклама як один із важливих засобів впливу на людську свідомість та пристрій маніпулювання громадською думкою завжди становила інтерес для дослідників. Зокрема, політичну рекламу досліджувало багато вчених, такі як: В. Бебик, О. Бойко, Ф. Бурлацький, К. Ващенко, І. Вікентьєв, Т. Грінберг, С. Голдмет, О. Гриценко, Ж.П. Гуревич, В. Денисенко, Т. Джига, А. Звєринцев, О. Зернецька, О. Ковлер, О. Королько, А. Костирєв, Ю. Левенець, Н. Лікарчук, В. Петренко, Г. Почепцов, О. Феофанов, які розглядали суть та специфіку політичної реклами та технології політичного рекламування.

Виклад основного матеріалу. Політична реклама – це реклама політичних партій чи об’єднань, органів державної влади, державних та громадських організацій. Це реклама, яка намагається показати сильні сторони кандидата, зацікавити найширшу аудиторію виборців, змінити щось у свідомості людей. І, якщо політична реклама орієнтується на свою, чітко визначену аудиторію тому, необхідно стежити за тим, щоб вона відповідала певним критеріям та вимогам.

Насамперед – це ефективність політичної реклами, яка залежатиме від відповідності її тим цінностям, що мають місце в суспільстві. Це та головна характеристика реклами, яка завжди дає рекламованому об’єкту і його цільовій аудиторії тільки позитивну оцінку. Це відбувається тому, що цільова аудиторія надає перевагу лише тим продуктам політичної реклами, які приносять найбільше морально-етичне та духовне задоволення. Так, за словами російського фахівця у галузі психології реклами О. Лебедєва-Любимова: «Реклама – це завжди оцінка товарів, людей, послуг, організацій» [1, с. 6].

Головне завдання політичної реклами полягає у приверненні до себе увагу, спробі змінити світогляд. Для того, щоб привертати до себе увагу, вміти зацікавити їй необхідно відповідати деяким вимогам, які допомагають кращому сприйняттю й розумінню. Так, американські дослідники політичної реклами виокремлюють п’ять основних вимог до політичного рекламного гасла:

• Відповідність мовним стандартам;
• Можливість легкого запам’ятовування;
• Наявність емоційного позитивного заряду;
• Тісний зв’язок з об’єктом рекламування;
• Бути чітко комунікативно спрямованим (наявність конкретного адресата з конкретними цілями та настановами) [2, с. 97–98].

Одним із завдань політичної реклами є сповіщення, ознайомлення аудиторії (електорату) з кандидатом, партією, їх перевагами чи пропозиціями. Адже електорат – це сукупність громадян, яким надано право брати участь у виборах певного органу, політичної партії чи конкретної особи. Тому й політична реклама повинна також вміти переконувати у своїй правдивості. І головним тоді стає не викладення конкретної інформації про політичну позицію кандидата, а стурбованість різними актуальними проблемами суспільства, акцентування уваги на емоційних аспектах.

Політична реклама найкраще та найефективніше використовується в період проведення виборів, відповідно до яких шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування). Так, згідно статті 69 Конституції України «Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії» [3].

І оскільки, роль політичної реклами постійно зростає, а особливо під час проведення виборів, тому необхідно знати, щоб споживачі реклами (електорат) також позитивно ставилися до неї.

Для того, щоб визначати ставлення громадян до політичної реклами можна використовувати як якісні, так і кількісні дослідження. Наприклад, якісні дослідження надають досліднику проникнути вглиб матеріалу, дати якісь уявлення про переживання, відчуття [4, с. 261], використання кількісного методу передбачає збір, аналіз та інтерпретацію отриманих даних, які допомагають у визначенні глибини розуміння досліджуваного явища [4, с. 333].

Отже, щоб визначити ставлення до політичної реклами в Україні, а саме в Хмельницькій області, було проведено соціологічне опитування у формі анкетування.

Метою дослідження було визначити яким є ставлення людей до політичної реклами: позитивним чи негативним і, відповідно, до самої політичної діяльності. Виходячи з мети, було поставлено такі завдання:

• з’ясувати ставлення громадян Хмельницької області до розвитку політичного рекламування;
• проаналізувати, які фактори впливають та є вирішальними у сприйнятті політичної реклами.

Для дослідження було обрано метод роздаткового анкетування, оскільки він є найбільш уживаний для збору соціальної інформації. Інформація, яка отримана за допомогою анкетування, досить легко піддається кількісному аналізу та інтерпретації після обробки.

Щодо побудови анкети, то було використано номінальна альтернативна та номінальна варіативна шкали. Всього було опитано 60 респондентів віком від 15 до 65 років. Відбір респондентів проводився на засадах цілеспрямованого відбору методом доступної вибірки у відповідності зі структурою генеральної сукупності – населення Хмельницької області. Для отримання достовірної та репрезентативної інформації опитування проводилось в різних містах області.

Отже, проаналізувавши питання ставлення громадян до розвитку політичної реклами загалом можна сказати, що думки населення Хмельницької області не є однозначними, проте простежується негативна тенденція, яка полягає у тому, що 33% опитаних висловлюють своє негативне ставлення, 13 % зазначають, що їм байдуже до того, як і на якому рівні розвивається політична реклама, 9% не можуть визначитися і, лише 5% респондентів заявляють, що їх ставлення до політичного рекламування є позитивним.

Відповіді на питання щодо того, чи звертає населення увагу на політичну рекламу, чи ні, очевидно говорять про те, що більша частина хмельничан, а саме 48% цікавиться політичною діяльністю своєї області, яка висвітлюється через ЗМІ, а 12% яких, не зацікавлені й не бажають помічати реклами різних політичних суб’єктів.

Щодо ставлення до телевізійної політичної реклами, відзначали: «Її дуже багато, вона набридла» – 83% опитаних, я не звертаю на неї уваги – 17%, а позитивне ставлення до такої реклами взагалі відсутнє. Незважаючи на оцінку попереднього питання, все ж вияснилось, що 42% все ж продовжують дивитися політичні рекламні ролики, коли на них натрапляють, а 58% – перемикають канал під час їх трансляції.

Також, аналізуючи питання довіри до політичної реклами, відповіді становлять 57% і 3% ми можемо говорити про те, що хмельничани майже не довіряють політичній рекламі, оскільки образи політичних діячів представлені в неправдоподібній формі. Відповіді на питання: «Чи бачили ви яку-небудь політичну рекламу, яка образила або принизила Вас?» свідчать про те, що не вся політична реклама є лояльною та не зачіпає інтереси пересічних громадян. Це такі дані: 5% опитаних зазначають, що вони бачили політичну рекламу, яка змогла образити та принизити, 15% суперечать цьому твердженню, а 30% важко відповісти на поставлене питання.

Дані про те, що образливої політичної реклами набагато більше (вважають 34%), ніж необразливої (вважають26%) ніяк не вплинуло на те, щоб підняти рівень довіри до політичної реклами та не допускати створення такої, яка формує до себе негативне ставлення.

Ставлення людей до політичної реклами на вулицях щодо її кількості розділилося: 29% вважають, що її забагато, 23% так не вважають, а 9% – ще не визначилися. Цікавим є той факт, що більшість опитаних (51%) висловила думку про те, що щитова політична реклама псує зовнішній вигляд міста.

Як відомо будь-яка політична реклама присвячена просуванню різних політичних діячів та політичних партій й, згідно з отриманими даними, 55% опитаних підтверджують це і, лише, 5% не вважають, що політична реклама, зокрема, реклама на щитах, надмірно, присвячена просуванню різних політичних суб’єктів. Питання про створення такої політичної реклами, яка б уникала занадто пропагандистських гасел та принцип «поливання брудом» інших партій є переважним. Це підтверджується тим, що 45% стверджують про політичну рекламу як чесну та справедливу, хоча є й такі, які вважають це неможливо не лише в нашій країні (3%), але й взагалі у світі (12%).

Висновки: Отже, ми з’ясували, що політична реклама безпосередньо передбачає вплив на громадськість та взаємодію з нею. Завдяки політичній рекламі кандидати намагаються створити враження, що саме з їхнім приходом до влади запанують мир, добробут та злагода, зменшиться рівень злочинності. Тому необхідно постійно стежити за тим, щоб політична реклама мала певний рівень зацікавленості серед населення.

Було проведено соціологічне дослідження, яке в кінцевому результаті повинно було з’ясувати ставлення громадян до політичної реклами. Проаналізувавши отримані дані, перш за все, спростувалася гіпотеза про те, що політична реклама викликає у людей лише позитивне враження. Також, згідно результатів дослідження було виявлено, що:

• більша частина населення Хмельниччини негативно ставиться до сучасного стану політичної реклами;
• незважаючи на те, що політична реклама не завжди справляється зі своїми зобов’язаннями, зокрема, позитивно впливати і викликати довіру у людей, зацікавленість політичною діяльністю знаходиться на високому рівні;
• відсутність позитивного ставлення людей до політичного рекламування, при правильному використанні технологій у рекламі, може змінити тенденцію на позитивну.

 Список використаних джерел та літератури

1. Лебедев-Любимов, А. Психология рекламы [Текст] / А. Лебедев-Любимов. – СПб.: Питер, 2002. – 368 с.
2. Радунскі, П. Проведення виборчої кампанії – форма виборчої комунікації [Текст] / П. Радунскі // Політичні партії в демократичному суспільстві. Спецвипуск. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2005. – С. 97–98.
3. Конституція України від 28 червня 1996 № 254к/96-ВР (із змінами) [Текст] / Верховна Рада України. – К., 1996. – Ст. 141.
4. Дэвис, Джоэл Дж. Исследования в рекламной деятельности: теорія и практика [Текст] / Джоэл Дж. Дэвис. – М.: Вильямс, 2003. – 864 с.

The article considers the importance of political advertising slogan and analyzes linguistic aspects of political parties’ slogans on example of parliamentarian elections in 2012.

Постановка проблеми. Мaніпулятивні технoлoгії нa телебaченні в Укрaїні викoристoвуються пoвнoмaштaбнo тa у нaйрізнoмaнітніших вaріaнтaх. Мaйже кoжнa людинa під чaс перегляду телевізійних прoгрaм є oб’єктoм впливу мaніпулятивних технoлoгій. Пoлітичнa реклaмa відігрaє все більшу рoль у передвибoрчих «перегoнaх» фoрмувaнні ціннісних і сoціaльних устaнoвoк у суспільстві. Пoлітики, рoзуміючи це, прaгнуть ствoрити певний штучний, далекий від реальнoсті oбрaз зa дoпoмoгoю викoристaння тих чи інших зaсoбів маніпуляції. З мoменту зaрoдження реклaмнoгo пoвідoмлення, реклaмa стaлa викoристoвувaтися з метoю впливу і мaніпуляції. І люди не зoвсім рoзуміючи, щo ними мaніпулюють, стaють жертвaми і бaжaний результaт все ж дoсягaється, але як це впливає на саму аудитoрію, на яку спрямoвана дана маніпуляція.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченням специфіки проблеми маніпуляцій в політичній рекламі займалися К. Луценко, М. Побокін, Н. Тернавська, Г. Шумицька та ін.

Мета статті – виявити та визначити oсoбливoсті маніпулятивних технoлoгій, які викoристoвувалися суб’єктами вибoрчoгo прoцесу 2012 в Україні.

Виклад основного матеріалу дослідження. Створення політичної реклами – одна з найбільш древніх і водночас наймолодших сфер наукових досліджень. Особливо важливою політична реклама є для політичних діячів. Відомий політичний діяч завжди привертав увагу як осoбистість – своїми моральними, інтелектуальними та психофізичними якостями, мотивами дій. Що часто намагаються продемонструвати нам у політичній рекламі [2].

Телевізійна пoлітична реклама, oдин із найдієвіших засoбів упливу на свідoмість електoрату. Якщo найкращими каналами для інфoрмування є радіo та інтернет-медіа (бo не пoтребують значних технічних ресурсів та дoзвoляють найoперативніше передати нoвини), для аналітики – періoдична преса (бo тут мoжна задати темп для сприйняття інфoрмації, пoвернутися і перечитати знoву, якщo щoсь буде незрoзумілo), тo для агітаційнoгo впливу найкращим є телебачення як аудіoвізуальний засіб, щo активізує oдразу кілька каналів сприйняття: зoрoвий та слухoвий. Це дoзвoляє підсилювати ефект впливу. Саме тoму за цей найпривабливіший канал фoрмування грoмадськoї думки тoчиться найзапекліша бoрoтьба під час будь-яких передвибoрчих перегoнів. Телевізійна реклама, як ніяка інша, застосовує широкий набір різноманітних психологічних, лінгвістичних, екстралігвістичних, аудіальних технік і прийомів [3]. У ній кожна деталь може мати приховане значення та функціонально-смислове навантаження: кольорова гама, зміна фону, блимання чи «пробігання» екраном надписів, розташування лідера у кадрі, чергування «настрою» музичних відрізків, черговість виголошених фраз, швидкість зміни кадрів та ін. Суттєво впливає на сприйняття конкретної політ реклами її сусідство з тими чи іншими передачами, політичними роликами опонентів, комерційною рекламою, її розташування у тематичному рекламному блоці тощо [4].

Проаналізувавши політичну рекламу суб’єктів виборчого процесу 2012, можна зробити висновок, що всі вони використовували маніпулятивні технології, не лише у мовних конструкціях а й підбіркою музичного супроводу, який безперечно ставив акценти там, де було задумано і там де наголошували саме на тому місці де музика звучала гучніше. Часто використовувався прийом появи політичного лідера у кадрі, або і саме звернення. Часто на задньому плані реклами зображувався якийсь рух, (чи автомобілів, чи простих перехожих), що створює образ якоїсь дії, життя яке не стоїть на місці, а вирує.

Сильним в плaні впливу прийoмoм на аудитoрію є викoристaння незрoзумілих слів і термінів. Викoристaння мaлoвідoмих нaукoпoдібних термінів ствoрює у aудитoрії врaження прoфесійнoгo і кoмпетентнoгo підхoду, підвищує в її oчaх вaгoмість нaведених аргументів, щo і викoристoвували представники пoлітичних партій у свoїх рекламних зверненнях (такий прийoм притаманний всім представникам вибoрчoгo прoцесу 2012 рoку).

Нaпрaвити нaміри цільoвoї aудитoрії в пoтрібне руслo дoпoмaгaє технікa «читaння думoк». Зoвні результaт зaстoсувaння цієї техніки виглядaє, як спрoбa вгaдaти думки і нaстрій aудитoрії. Мaніпулятивний хaрaктер ця технікa нaбувaє тoді, кoли зaмість реaльнo цікaвoгo для вибoрця питaння використовується той, нa який кoмпaнія мoже дaти нaйбільш перекoнливу відпoвідь. Питaння мoже бути склaдений тaким чинoм, нaчебтo людинa вже визнaчився з вибoрoм нa кoристь дaнoгo кaндидaтa aбo пoлітичнoї пaртії. Нaприклaд: «Нa Вaшу думку, якa пoлітичнa пaртія лідирує A чи Б?» (такий прийом використовують ближче до дня коли відбудуться вибори і саме цей прийом впливає на людей котрі бояться залишитися в меншості, ті які бояться програвати).

Судження типу «зaгaльнoвідoмo, щo», «oчевиднo, щo» чaстo вживaються щoдo aж ніяк не oчевидних речей. Рoбиться це для тoгo, щoб уникнути неoбхіднoсті дoвoдити свoю думку. Твердження-трюїзми, «загальнoвідoмі, заялoжені істини», такі як «все змінюється», «нікoли не мoжна зупинятися на дoсягнутoму», «справжні ціннoсті незмінні» дoзвoляють ствoрити ілюзію дoказу буквальнo будь-якoї думки.

Oдин з найпрoстіших прийoмів, щo дoзвoляють схилити слухача на свій бік, пoлягає в тoму, щoб привчити людину дo пoтрібнoї думки шляхoм систематичнoгo пoвтoрення. Багатoразoвий пoвтoр тoгo чи іншoгo твердження дoзвoляє ввести йoгo в систему знань слухача як загальнoвідoму, щo не вимагає дoказів. Саме тoму, пoлітична телереклама так частo транслюється.

Наступний прийoм перекoнливo зіграти на дoвірі спoживача в якoму реальні рядoві люди рoзпoвідають прo свoї враження прo кандидатів і їх діляться з телеглядачами дoсвідoм, дoсить частo в такій рекламі замість «прoстих людей» беруть участь прoфесійні актoри.

Не вартo випускати з уваги такий прийoм, як «приниження ірoнією». Ірoнічне вислoвлювaння нa aдресу кoнкурентa зa інших рівних мoже привернути увaгу знaчнoї чaстини aудитoрії дo реклaмoвaнoгo прoдукту. Нaйчaстіше реклaмa не нaзивaє кoнкурентa безпoсередньo (це суперечить зaкoнoдaвству), a діє нaбaгaтo тoнше, oбігруючи слoгaн, oсoбливoсті фірмoвoгo стилю суперникa, aбo невизнaченo кaжучи прo «усіх інших» (такий прийом найбільш притаманний партії Регірнів, а саме висловлювання про «помаранчеву спадщину», та про партію Удар).

Ще один метoд, який oтримав назву «трoянськoгo кoня», пoлягає в тoму, щo пoвідoмлення маніпулятoра пoчинається з видимoї підтримки кoнкурентів, після чoгo дається oдин вагoмий аргумент, який пoвинен перекреслити всі названі переваги.

Тaким чинoм, мoжнa скaзaти, щo викoристaння телебaчення для пoлітичнoї реклaми булo пoчaткoм тенденції, кoтрa зрoслa нaстільки знaчнo, щo пoлітичнa реклaмa пo телебaченню в сучaсний чaс є oснoвнoю фoрмoю спілкувaння між кaндидaтaми і вибoрцями у вибoрчій системі. Кoжнa передвибoрчa кaмпaнія мaє в знaчній мірі зaлежить від пoлітичних передaч тa реклам.

Якщо розглядати з позицій суспільства, то використання маніпулятивних прийомів викликає негативне ставлення. Тому що людині фактично не дають право вибору, а нав’язують свою думку (псевдовибір) і зовсім мала кількість електорату розуміють, що ними маніпулюють і якось можуть цьому протистояти і зробити правильний вибір, тей який хотіли, а не тей який нав’язали.

В самому ролику створюється штучний досить позитивний образ політичного лідера який далекий від реальності. І коли особа, яка повірила цьму кандидату і проголосувала за нього. І щиро вірить, що обіцяки які він давав будуть виконані, наспрвді стають ілюзією. Людина розчаровується і зневірюється, упереджено починає ставитися до наступних кандидатіві взагалі до всієї влади. Саме тому у нас в Україні виникають проблеми з відвідуваністю електорату на виборчих дільницях, бо вони не вірять ні кандидатам, ні тому, що можуть відбутися якісь зміни.

В результаті психолінгвістичного аналізу рекламного тексту, який використовували суб’єкти виборчого процесу 2012 року в Україні, можна сказати, що жодна з продемонстрованих реклам не відповідають вимогам структурування рекламного тексту відповідно до типів інформації. У всіх рекламних текстах когнітивна інформація переважає над емоційною та естетичною. Як наслідок виборець отримує більше нейтральної інформації, замало таких даних які б спонукали проголосувати. Але разом з тим, брак емоційної та естетичної інформації не так помітний на перший погляд, тому що велику роль відіграє інтонація, голос, гучність голосу. Тому, на наш погляд, реклама зробила свою справу, так як часто зачіпалися теми, які досить близькі для людей і їх вирішення їх, справді важливе – лікарні, школи, пенсії, навчання, підприємницька діяльність.

Висновки. Аналізуючи підсумки, oстанніх український пoлітичних кампаній, так і світoві тенденції пoлітичнoгo піару, мoжна зрoбити виснoвoк, щo сьoгoдні перемoгти на вибoрах мoжна завдяки застoсуванню маніпулятивних прийомів, вмілoму рекламнoму, інфoрмаційнoму та психoлoгічнoму впливу на свідомість людей. Ключoву рoль, безперечнo, відіграє частoта пoвтoрюванoсті рекламнoгo меседжу, майстерність підібраних засoбів упливу, а такoж адаптoваність пoвідoмлення дo інфoрмаційнoгo прoстoру кoнкретнoї держави.

Список використаних джерел та літератури

1. Крат, М. Ієрархія маніпулювань [Електрoнний ресурс] / М. Крат // Час і пoдії. – 2008. – Режим дoступу: http://www.chasipodii.net/article/4044/?vsid=0e85966aeaaecdb0f1a1f35a29d50855. – Загoлoвoк з екрану.
2. Пoбoкін, М. Маніпуляційні впливи в системі пoлітичних технoлoгій  [Електрoнний ресурс] / М. Пoбoкін // PR-пoртал Украини. – Режим дoступу: http://pr-portal.com.ua/peredovitsa/33725.php. – Загoлoвoк з екрану.
3. Бове, К. Л. Современная реклама [Текст] / К. Л. Бове, А.Ф. Аренс; Ред. О.А. Феофанов; Пер. з англ. Д.В. Вакин, О.Р. Панков, Т. К. Солдатова и другие. – Тольятти: Изд. Дом «Довгань», 1995.– 704 с.– ISBN 5 – 88731 – 0014.
4. Егорова-Гантман, Е. Плешаков, К. Политическая реклама [Текст] / Егорова-Гантман, К. Плешаков. – изд. 2-е. – М.: Николло-Медиа, 2002. – 240с.
5.  Шoстрoм, Е. Мoвні маніпулятивні техніки в рекламі [Електрoнний ресурс] / Е. Шoстрoм. – Режим дoступу: http://www.psylib.ukrweb.net/books/shost01/ – Загoлoвoк з екрану.

This article deals with the manipulative techniques of political advertisments and the results of the research are presented here. We defined the basic notions, classified manipulative techniques, and also presented the results of analysis of manipulative techniques of pre-election videoadvertisement during the elections to a parliament in 2012.

В умовах динамічного розвитку інформаційного суспільства усі сфери людської діяльності зазнають впливу інформаційного фактору. У зв’язку з цим зростає роль реклами як неперсоніфікованого способу передачі інформації через різні засоби масової інформації. Реклама за своєю суттю є маніпулятивною, вона є засобом психологічного впливу, завдяки чому може змінювати сприйняття дійсності, установки та моделі поведінки людей. На сучасному етапі розвитку суспільства найпоширенішим і найдієвішим видом реклами, залежно від способу передачі інформації, є телевізійна реклама. Саме вона дає можливість виробникам реклами використовувати надзвичайно широкий спектр засобів впливу на споживача. Тому, це враховується при виборі каналу поширення рекламних звернень як засобу впливу на електорат політичними суб’єктами, що беруть участь у передвиборчій кампанії.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідженням даної проблеми займалися як зарубіжні так і вітчизняні вчені. Так, у психології, соціології, філософії розглядається суть маніпуляції поведінкою людини (праці Г. Маркузе, А. Мейєра, Х. Ортега-і-Гассета, Г. Франке, Г. Шишкова, К. Ясперса,). У свою чергу, ґрунтовну теоретичну базу рекламної науки створили американські (Ф. Джефкінс, Ф. Котлер, Д. Огілві, У. Уельс) та вітчизняні (Т. Лук’янець, Ф. Панкратов, Є. Ромат) вчені.

Також слід зазначити, що у вітчизняній літературі окремі аспекти психологічного впливу у виборчих технологіях висвітлювалися у працях В. Бебика, А. Біденка, М. Варія, Н. Войтович, Л. Дубко, М. Лісовського, А. Нальотова, Г. Почепцова та ін.

Метою статті є виявлення та характеристика маніпулятивних технологій, які використовувались у політичній рекламі учасників виборчого процессу 2012 року в Україні. А також, визначення найпоширеніших маніпулятивних технологій та ефективністі їх впливу на електоральний вибір.

Виклад основного матеріалу. Жодна передвиборна кампанія не обходиться без політичної реклами. Політична реклама займає важливе місце у виборчому процесі, зокрема в передвиборній агітації, оскільки вона встановлює контакт між претендентами у владні структури та виборцями, а також впливає на зміст соціальних цінностей. Вона є конкурентоспроможним засобом інформування та впливу на виборців, оскільки дозволяє коротко й доступно для сприйняття висловити основні ідеї, ретранслювати образи, символи, міфи.

Політична реклама визначається як одна із форм передвиборчої агітації, оплачена за рахунок коштів виборчих фондів партій або блоків, розміщена за допомогою рекламних засобів, яка спонукає виборців голосувати за або проти певного суб’єкта виборчого процесу [5]. Всі політичні технології, які застосовуються у ході виборчої кампанії, незалежно від того, вважають їх спеціалісти чистими чи брудними, базуються на маніпуляції свідомістю виборця.

Під маніпуляцією розуміють вплив на людину з метою спонукати її зробити що-небудь (повідомити інформацію, зробити вчинок, змінити свою поведінку) неусвідомлено або всупереч її власному бажанню, думці, наміру. Безсумнівним лідером з ефективності реклами, в тому числі й політичної, є аудіовізуальна реклама. Ця комбінація дозволяє впливати не тільки словом, а й різноманітними невербальними засобами. Оскільки з усіх засобів масової інформації саме для телебачення характерні охоплення найбільшої аудиторії, поєднання впливу на аудиторію через два головних для сприйняття реклами канали – аудіальний та візуальний. Це дозволяє зробити висновок, що телебачення надає можливість вплинути на свідомість та підсвідомість аудиторії найбільшою кількістю засобів, а тому є найбільш ефективним засобом розповсюдження політичної реклами [2].

За допомогою політичної реклами кандидати намагаються створити враження, що саме з їхнім приходом до влади запанують мир, добробут та злагода, зменшиться рівень злочинності тощо. У цьому хвалебному вирі виборцям складно віддати комусь перевагу. Тому деякі фахівці вважають, що ефективнішою є контрреклама – наголошення на негативних рисах конкурентів, а також реклама, яка використовує брудні маніпуляційні технології [1]. Зважаючи на те, що використання такої реклами не належно регулюється українським законодавством, багато політиків і політичних партій активно користуються цим.

Існує велика кількість маніпулятивних технологій, які використовуються в політичній рекламі. Проте у вітчизняній науці немає їх чіткої класифікації. Тому ми здійснили їхню класифікацію за способами реалізації на:

• мовні маніпуляційні технології;
• технології маніпулювання інформацією;
• брудні маніпулятивні технології;
• психологічні маніпулятивні технології;
• технології НЛП;
• спеціальні маніпулятивні прийоми телебачення.

Перейдемо до аналізу маніпулятивних технологій безпосередньо на виборах 2012 року. Передвиборча агітація 2012 року на телебаченні мала ряд тенденцій, які ми виявили під час дослідження. Перерахуємо їх:

1) серед усіх типів політичної реклами на телеканалах протягом усіх трьох досліджуваних місяців домінували рекламні ролики, а отже, і явна реклама; виборчим програмам було приділено мінімум уваги. Тобто ставка робилася все ж на маніпуляцію, ніж на раціональне переконання виборців.

2) за два місяці до виборів кількість політичної реклами збільшувалась.

3) канали мали чіткі політичні преференції, що відображалося як у новинах, так і в представленні політичної реклами.

4) за кількістю повідомлень і за часом реклама «Батьківщини» та Партії регіонів у рази перевищувала рекламу інших партій.

5) лише частина реклами була персоналізованою.

6) проявилася деяка бінарність цінностей, які транслювалися в політичній рекламі, – соціальний романтизм та гуманітарні імперативи (у рекламі опозиції) протиставлялися соціальному прагматизму та економічним імперативам (у рекламі партії влади);

7) під час цієї виборчої кампанії кількість політичної антиреклами була найвищою за всі попередні вибори [4].

Щодо ефективності тих чи інших маніпулятивних технологій, ми зробили наступні висновки:

1. Найчастіше Партією регіонів використовувалися методи викриття, багаторазове повторення, навішування ярликів, дезінформація, метод переакцентуації, «об’єктивного підходу», створення і поширення політичних міфів.

Дані методи довели свою ефективність. Про це говорять результати виборів, за якими ПР набрала 30% – найбільшу кількість голосів. Швидше за все, виборці партії не вдавалися до детального аналізу цілей та програм партії і її кандидатів, адже на них акцент не робився. Робився акцент на маніпулятивній рекламі та антирекламі опонентів, і ця стратегія подіяла.

2. Найефективнішими методами «Батьківщини» були методи, які ґрунтуються на психологічних методах маніпулювання, тонкому використанні методик НЛП (віддзеркалення, створення емоційного резонансу) та брудні методи, які дискредитують опонентів (використання контрасту, викриття, перенесення негативного образу).

Маніпулятивні методи, як і вся рекламна стратегія «Батьківщини» були складнішими і більш витонченими, ніж у Партії регіонів. Використовувалися і раціональні доводи, і елементи з передвиборчої програми. Рекламна стратегія була більше направлена на майбутнє – «що ми зробимо», коли в регіонів – на минуле: «що вони не досягли, що ми досягли».

3. Реклама партії УДАР містила велику кількість маніпулятивних методів, найпоширенішими з яких були: «такий же як всі, як ми», використання ціннісних слів, ефект ореолу, навішування ярликів, одягання маски, невизначені вирази і натяки, що несуть негативне забарвлення, перенесення несхвалення і негативного образу. Ці методи були найбільш ефективними, на них будувалася вся рекламна стратегія партії.

Загалом, в усіх рекламах зображена переважно молодь або люди працездатного віку. Пенсіонерів як в інших партіях, крім «Свободи» немає. Це можна пояснити тим, що УДАР – це молода, прогресивна партія, яка орієнтується на людей із типом метапрограми «можливості». Не зважаючи на те, що УДАР – новачок у парламентських виборах, проте вони найактивніше використовували методи маніпуляції, і вони виявилися найбільш ефективними.

4. Передвиборну кампанію Комуністичної партії України також можна назвати вдалою. Автори реклами активно використовували метод класифікаторів, програмування, ефект присутності, підпорогова подача інформації, метод переписування історії, напівправда, використання якорів.

Реклама комуністів була якісною і дала свій результат – зростання рейтингу мінімум в 4 рази. Відеореклами містили безліч маніпулятивних технологій, але застосованих так вдало, що виборець навіть і не помітив, що ним зманіпулювали. А дивлячись на набраний відсоток голосів виборців при невеликий кількості прихильників компартії, можна зробити висновок, що реклама КПУ була спрямована на залучення нових прихильників. І це їм вдалося.

5. Реклама ВО «Свобода» була представлена поодинокими відео, які не запам’яталися виборцю і не справили належного ефекту. Найактивніше використовувались метод формування образу ворога, а також методи використання ціннісних слів і метод невизначених виразів, що мають негативне забарвлення.

Загалом можна сказати, що методи маніпуляції ВО «Свобода» були занадто простими і обмеженими. Тож, «Свобода», навіть, якщо й пройшла в парламент, виявилася аутсайдером серед п’яти партій, що потрапили у Верховну Раду.

Політичне маніпулювання можна звести до таких операцій: впровадження в суспільну свідомість під виглядом об’єктивної інформації бажаного для певної групи змісту; “тиск” на больові точки суспільної свідомості, що викликає страх, тривогу, ненависть тощо; реалізація декларованих і прихованих намірів, досягнення яких маніпулятор пов’язує з підтримкою громадською думкою своєї позиції [6].

Також, варто зазначити, що сучасна політична реклама в Україні є надзвичайно міфологізованою і зорієнтованою на насадження та підтримування існуючих стереотипів. Причому, надзвичайно часто останні є такими, що закладають або поглиблюють поділи у суспільстві й підштовхують до протистоянь і роздмухування антагонізмів (питання мови, історичного спадку, релігії, зовнішньополітичних напрямків тощо).

Активно використовуються маніпулятивні техніки, пов’язані з використанням певних кольорів та їх комбінацій, зображень, звуків. Чітко простежується тенденція до збільшення рівня агресивності змісту політичної реклами по відношенню до опонентів та претензії на абсолютну виключність і без альтернативність.

Фактично відсутні елементи політичної реклами, які спонукають до аналізу програм чи виконання минулих передвиборчих обіцянок. Натомість, широко використовуються емоційні штампи та кліше популістського характеру без чіткого змістового наповнення.

Висновки. Отже, основними характеристиками маніпуляції ми можемо визначити наступні: неусвідомленість об’єктом здійснюваного над ним впливу; вплив не лише на сферу свідомого (розум), але й на сферу несвідомого (інстинкти, емоції), яка не піддається самоконтролю; управління ставленням об’єкта маніпуляції до предметів та явищ оточуючого світу в потрібному для маніпулятора напрямку; свідоме викривлення фактів навколишньої дійсності (дезінформація, дозування інформації та ін.), формування ілюзій та міфів тощо.

Загалом, парламентські вибори 2012 року продемонстрували, що використання в політичній рекламі маніпулятивних технологій – це перевірений часом метод завоювання симпатій виборців і засіб для боротьби з політичними конкурентами. На виборах-2012 року ми побачили, що такі партій, як Партія регіонів, Комуністична партія України та зовсім молода партія УДАР Віталія Кличка зуміли ефективно скористатися цими технологіями і досягнули з їх допомогою поставленої мети.

 Список використаних джерел та літератури

1. Виборчі технології як чинник впливу на масову свідомість [Електронний ресурс] / А. Нальотов // Український центр політичного менеджменту. – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=77&c=1811. – Заголовок з екрану.
2. Дубко, Л. О. Маніпулятивний потенціал політичної реклами [Електронний ресурс] / Л. О. Дубко, К. О. Максимова // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – Луганськ: Вид-во ЛНУ імені Тараса Шевченка, 2010. – № 14 (201). – C.118-122. –  Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vlush/Filol/2010_14_2/24.pdf. – Заголовок з екрану.
3. Кара-Мурза, С.Г. Манипуляция сознанием [Текст] / С.Г. Кара-Мурза. – К.: Оріяни, 2003. – 500с.
4. Офіційний сайт Академії української преси. – Режим доступу: http://www.aup.com.ua/. – Назва з екрану.
5. Про вибори народних депутатів України [Текст]: закон України від 17.11.2011 № 4061-VI / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. – К.,  2012. – № 10–11.  – ст.73.
6. Рибак, А. Маніпулятивні прийоми у політичній передвиборчій рекламі: досвід України [Текст] / А. Рибак, Z. Kwasnik, W. Zukow // Current challenges of advertisement and image in economy and health sciences / Radom Universityin Radom, Poland – С. 13-27.

The article analyzes the effectiveness of the national electoral system for elections to the Parliament of Ukraine. The analysis of the existing shortcomings of the format of the electoral system and the proposed areas of further improvement to enhance the role of parliament in public life of the state.
Key words: elections, electoral law, electoral system, mixed electoral system, parliament, party, electorate.

Постановка проблеми. У сучасному світі виборча система являється явищем складним та динамічним. Головне її призначення – забезпечити представництво волевиявлення народу та, у подальшому, сформувати життєздатні й ефективні органи влади.
Дана тема є актуальною тому, що в нашій державі часто піднімається питання досконалості існуючого формату виборчої системи до представницьких органів влади, про доцільність його змін, які змогли б у подальшому забезпечити чесні та прозорі вибори, а також, що саме головне, підвищити роль Парламенту в суспільно-політичному житті нашої держави.
Становлення та реформування виборчих систем в Україні, що відбувається як перманентний політико-правовий процес, привертає до себе особливу увагу як фахівців – науковців, політиків, експертів, так і виборців загалом. Виборча система має суттєвий вплив на різні сфери життя суспільства. Від неї залежить формування стабільної партійної системи, парламенту, уряду, місцевих органів державної влади. Вона суттєво і на організацію виборчого процесу, поведінку політичних партій, членів представницьких органів та кандидатів на виборні посади.
В Україні реформування виборчої системи уже традиційно базується на методі «спроб та помилок», а не на наукових та практичних висновках. Виборчі системи, що функціонували на виборах українського Парламенту, не використовувалася більше двох виборчих циклів поспіль. Змішана виборча система та пропорційна система закритих партійних списків зазнали суттєвої критики за період їх застосування.
Додаткової актуальності вивчення різних аспектів виборчої системи у вітчизняному політичному дискурсі набуває з огляду на те, що у 2012 році повинні відбутися чергові вибори депутатського корпусу українського парламенту, а правила проведення цих виборів перебувають ще у стадії розробки.
Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити негативні сторони вітчизняної моделі виборчої системи та оцінити її ефективність на виборах до Парламенту України.
Для досягнення мети, були поставлені наступні завдання:
• дослідити виборче законодавство України;
• визначити переваги та недоліки українського формату виборчої системи;
• оцінити ефективність змішаної виборчої системи на виборах до Верховної Ради України;
• визначити напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно-політичному житті держави.
Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про те, що проблемі становлення та реформування виборчої системи України присвячено низку досліджень вітчизняних вчених та практиків. Питанням аналізу виборчої системи присвячено наукові праці вітчизняних науковців: О. Мазура, Б. Ярковського, А. Романюка, Ю. Шведи, С. Рябова, О. Пухкала, М. Росенко, В. Чумака. Однак, визначення конкретних шляхів розвитку виборчої системи України досі залишається дискусійним питанням. Удосконалення виборчої системи вимагає розробки та застосування механізмів, здатних усунути існуючі проблеми в її функціонуванні.
Виклад основного матеріалу. Досвід проведення усіх попередніх парламентських виборів в Україні продемонстрував, що «крайні» варіанти виборчої системи (мажоритарна – пропорційна із закритими списками) є неприйнятними через такі основні причини, як:
– застосування адміністративного ресурсу та «скуповування електорату», що є притаманним для мажоритарної виборчої системи;
– втрачений зв’язок виборців із парламентськими партіями (непрозоре формування виборчих списків);
– продовження практики «вождистського» голосування за пропорційної виборчої системи [15].
Виборчі кампанії показали, що партійна система України стає все більш обмеженою в умовах багатопартійності з жорстким протистоянням у коаліційній боротьбі. Тобто введення до недавна діючої пропорційної виборчої системи не стабілізувало роботу Парламенту та не визначило подальшої структуризації політичних уподобань виборців: абсолютна більшість існуючих у державі партій продовжує і далі не проходити до Парламенту. З уведенням пропорційної виборчої системи пов’язували надії щодо покращення політичної структуризації Парламенту, створення у Парламенті стійкої більшості, забезпечення політичної стабільності тощо. Але очікування не виправдали себе.
Саме тому в нашій державі черговий раз було змінене виборче законодавство. 17 листопада минулого року Верховною Радою України був ухвалений проект закону № 9265-1 від 10 жовтня 2011 року «Про вибори народних депутатів», за який проголосувало 366 народних депутатів. Зокрема, «за» проголосувало 187 депутатів від Партії регіонів, 62 – БЮТБ, 36 – НУНС, 24 – Компартії, 19 – Реформи заради майбутнього, 20 – Народної партії, 18 – позафракційних [10].
Згідно з цим Законом наступні вибори до Верховної Ради України відбудуться за змішаною виборчою системою. Необхідно зауважити, що дану модель виборчої системи вже й раніше використовували в нашій державі. Нею була замінена мажоритарна виборча система. Однак вибори до Парламенту України за змішаною виборчою системою проходили не довгий період – до зміни виборчого законодавства у 2004 році, відповідно до якої була введена в дію пропорційна виборча система.
За всю історію незалежності нашої держави в минулому році вже вчетверте було змінено виборче законодавство, і як показує практика, воно змінюється кожні 6-7 років. Але незалежно від того, які саме зміни робляться в українському виборчому законодавстві, аргументація цих змін залишається незмінною, а саме «удосконалити виборчий процес, зробити його прозорішим та ефективнішим, щоб у Парламенті України були якомога найкраще представлені інтереси всього суспільства» [11]. І зазвичай такі зміни ініціюються представниками тих політичних сил, які перебувають при владі. При цьому можна прослідкувати певну закономірність: коли рейтинги такої політичної сили ставляться під сумнів на шляху до перемоги на виборах за існуючою виборчою системою, ця сила стає ініціатором внесення змін до діючого виборчого законодавства.
В Україні на виборах до Парламенту вже були апробовані всі класичні моделі виборчих систем. Але одну із них, а саме змішану систему вирішили запровадити черговий раз. При цьому вади будь-якої із раніше діючих систем так і залишились невирішеними, і незалежно від введених змін лишаються практично тими ж. А тому вже навіть завдяки цій обставині можна ставити під сумнів факт про те, що наявні проблеми пов’язані саме із виборчим законодавством.
Згідно із останніми змінами, вибори до Верховної Ради України цього року відбудуться за змішаною виборчою системою, тобто половину мандатів – 250 народних депутатів – буде обрано за пропорційною системою й буде розподілено між партіями пропорційно до кількості отриманих голосів. А іншу половину мандатів, тобто ще 250 депутатів буде обрано за мажоритарною системою в одномандатних виборчих округах [11]. Законом встановлюється 5% виборчий бар’єр. При цьому блоки участі у виборах брати не можуть.
Проект нового Закону України «Про вибори народних депутатів» був критично оцінений як міжнародними експертами з виборчого права – представниками Венеціанської комісії та Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), так і багатьма вітчизняними експертами, які звернули увагу на вади нової моделі виборчої системи.
Даний законопроект навряд чи може вважатися суттєвим кроком до вдосконалення вітчизняного виборчого законодавства. Він закріплює цілу низку нових дискусійних положень. Загалом, сама ідея повернення до змішаної виборчої системи є доволі сумнівною. З досвіду виборів 1998 і 2002 років яскраво видно те, що дана виборча система сприяє провладним партіям, у першу чергу, – за рахунок використання адміністративних ресурсів та підкупів виборців в одномандатних округах [7].
На сьогодні існує та ефективно функціонує маса різних моделей виборчих систем, які дозволяють виборцям знати своїх депутатів в обличчя. При чому це є можливим не лише при застосуванні змішаних чи мажоритарних систем з голосуванням в одномандатних округах. Як приклад, у Польщі використовують мажоритарну виборчу систему з голосуванням у багатомандатних виборчих округах, коли в одному окрузі обирають п’ять депутатів, тобто перших п’ять кандидатів, які отримали найбільшу кількість голосів виборців. Саме вони і потрапляють до Сейму. Також поширеними в Європі є і різноманітні моделі пропорційної виборчої системи з відкритими списками, коли виборці мають право голосувати за якогось конкретного кандидата від партії. Після проведення виборів розподіл мандатів відбувається з урахуванням преференцій виборців. При цьому, для збалансування інтересів партій та уподобань виборців використовують різноманітні модифікації. Як приклад, кандидат від партії у Чехії, який набрав на виборах 10 % голосів виборців, потрапляє у парламент незалежно від власного номера у списку партії, від якої йде на вибори.
Вагомим недоліком нової вітчизняної змішаної системи є те, що на виборах будуть використовуватись закриті списки кандидатів у депутати від партій. А це веде до того, що виборці будуть знати лише партійного лідера або у кращому варіанті лише першу п’ятірку кандидатів із партійного списку. При цьому спостерігається ще один вагомий недолік нового виборчого законодавства – в Законі України «Про вибори народних депутатів» не має норми, яка існувала раніше у виборчих законах, а саме про те, що на виборчих дільницях мають вивішуватися інформаційні плакати з фотографіями кандидатів, їх передвиборними програмами та іншою інформацією. Тепер це все будуть публікувати лише на сайті Центральної Виборчої Комісії. А тому виборці, які не мають доступу до Інтернету, і в першу чергу це саме сільські виборці, а таких є досить багато, не завжди матимуть можливість зайти на сайт Центральної Виборчої Комісії і ознайомитись із цією всією інформацією. Звичайно, у Законі зазначено, що інформація про партії та їх кандидатів надаватиметься громадянам виборчими комісіями, однак як саме це відбуватиметься, залишається незрозумілим. І ще одне, згідно нового Закону кандидати від одномандатних округів можуть і не мати перевиборних програм. Відповідно, виборцям може бути незрозумілим також і те, чим саме вони планують займатися у Верховній Раді України.
Ідея мажоритарної складової хороша, адже вона близька до ідеї прямої демократії. Але в такому вигляді, у якому її планують застосовувати, тобто у варіанті системи відносної більшості, за якої переможець в одномандатному виборчому окрузі «забирає все», ще одним недоліком мажоритарної складової змішаної системи є неврахування голосів значної кількості виборців. Адже для перемоги в мажоритарному окрузі кандидату необхідно набрати більше голосів виборців ніж будь-який конкурент. При цьому недолік полягає у наступному. Наприклад, якщо в певному окрузі балотується 21 кандидат, і 20 з них наберуть по 4,5 %, а лише один – 10 %, то він буде вважатися переможцем, а решта голосів виборців (90 %) буде втраченою.
Для прикладу, якщо згадати минулу вітчизняну практику застосування такої системи, то за результатами громадської мережі «ОПОРА», яка проводила моніторинг виборчого процесу, у 1998 році втрачені голоси виборців були на рівні 58 % (приблизно 15 мільйонів голосів), а в 2002 році – на рівні 51 % (приблизно 13 мільйонів голосів).
Ще однією вадою є те, що механізм відкликання депутата-мажоритарника не є дієвим, у принципі так само як і імперативний мандат. Тому сумнівним є те, що виборці матимуть змогу контролювати тих депутатів, за яких вони голосували. А це, у свою чергу породжує ще один недолік – так звану незалежність депутатів, обраних в одномандатних мажоритарних округах, які після обрання можуть долучитися до будь-якої політичної сили. Такі політичні технології використовують у першу чергу владні партії для того, щоб мати можливість розширення власного представництва в парламенті, і таким чином, як наслідок, вирішити проблему низьких рейтингів. Це робиться за рахунок так званих депутатів-перебіжчиків, наявність яких нівелює як головний принцип мажоритарної складової, так і представницької демократії загалом [11].
Якщо говорити про балотування самовисуванців, то перш за все необхідно відзначити те, що згідно нового закону самовисуванцем може бути будь-який громадянин, який зможе внести заставу в розмірі 12 мінімальних зарплат (близько дванадцяти тисяч гривень), а також подасть до окружної комісії визначений перелік необхідних документів. А такі вимоги дозволять на наступних виборах до Парламенту балотуватись фактично багатьом представникам так званого «середнього класу». При цьому може з’явитись інша суттєва проблема – в округах зможе балотуватися значна кількість кандидатів-самовисуванців, а це зможе дезорієнтувати електорат і в подальшому ускладнити підрахунок голосів виборців [7].
Якщо говорити про вади нового закону стосовно формування комісій та представництва кандидатів-самовисуванців у комісіях, необхідно звернути увагу на наступне. Кандидати-самовисуванці зможуть бути представленими лише в дільничних комісіях, та й то не всі, тому що серед них проводитиметься жеребкування, за результатами якого буде визначено хто саме буде входити до складу цих комісій. Та й саме формування складу комісій загалом є далеким від досконалості, адже яскраво прослідковуються наступні недоліки:
– парламентські партії, які не будуть висувати кандидатів, а відповідно не будуть мати ніякого відношення до виборчого процесу, усе рівно матимуть можливість бути представленими у складі комісій, адже фракції відповідно до закону мають гарантоване представництво в комісіях;
– формування комісій за поданнями фракцій буде сприяти Партії регіонів та Комуністичній партії, що створили свої партійні фракції, тому будуть мати гарантоване представництво в комісіях. Але, разом із цим, таке формування не буде сприяти існуючій опозиції;
– така система буде представляти в комісіях лише парламентські партії, але жодним чином не гарантує представництво позапарламентським партіям.
У кращому варіанті комісії мали б формуватися не за поданням фракцій, а саме за поданням партій. Також доцільним було б обмеження представництва парламентських партій, як варіант – до 50 %, а інші 50 % – доцільно було б надати позапарламентським партіям і самовисуванцям.
Також у законі присутні і інші недоліки, які варті пильної уваги, адже від їх застосування і буде залежати подальша робота новообраного Парламенту.
Серед них – джерімандеризм, тобто певна технологія нарізання округів, коли їх розподілять у такий спосіб, щоб забезпечити по можливості найкращий результат для певного кандидата.
Питання виборчих округів є також суттєвим проблемним місцем нового виборчого законодавства. Станом на кінець січня цього року в Україні було зареєстровано 36 763 367 виборців у 225 округах, відповідно середня кількість виборців в окрузі складає 163 393 людей, а максимально припустиме відхилення становить 12 % (19 607). При цьому максимальна кількість виборців в одному окрузі складає 183 000 чоловік, а мінімальна – 143 786, тобто різниця між ними може становити близько 40 000 [5]. На практиці це може спричинити розрив у 15-20 мандатів при грі із розмірами виборчих округів, як приклад, у Західній та Східній Україні. Також необхідно згадати і те, що наразі округи формуються відповідно до адміністративного принципу, тому можливим є їх створення з територій, що не межують між собою, наприклад, таке місто як Славутич належить до Київської області, але розташоване у Чернігівській. І на практиці це може створити суттєві труднощі для кандидатів-самовисуванців на користь політичних партій.
Крім того, згідно із Законом зріс прохідний бар’єр до 5 %. На думку Венеціанської комісії, зміна прохідного бар’єру не є достатньо обґрунтуваною [4]. Його підвищення від трьох до п’яти відсотків може поставити під сумнів потрапляння до Верховної Ради України більшості опозиційних сил, а також це може примножити кількість утрачених голосів, які будуть віддані за партії, що не пройшли. Ті місця у Верховній Раді України, які вони могли б зайняти, будуть розподілені між тими, хто подолав встановлений бар’єр.
Таке підвищення прохідного бар’єру можна вважати прямим шляхом до узурпації влади та подальшого спотворення результатів волевиявлення громадян. Високий прохідний бар’єр може вважатися доречним лише для тих країн, де є стабільна політична система, наприклад, в США чи Великобританії. А для нашої держави, підвищувати прохідний бар’єр просто неприпустимо. Тому що у такому випадку до Парламенту пройде не більше 3-4 партій. І відповідно до цього, Верховна Рада України буде представлена лише великими партіями, а малі партії навіть якщо і наберуть значну кількість голосів виборців, не матимуть змоги пройти до Парламенту. Тобто, значна кількість голосів українців не буде врахована.
Також із виборчого бюллетеня була вилучена графа «не підтримую жодного кандидата» («проти всіх»). Якщо взяти до уваги думку громадськості стосовно даного нововведення, то близько 80% опитаних вважають, що дану графу необхідно було залишити, адже це дозволить виборцям висловити свою окрему позицію [6].
Ще декілька суттєвих недоліків до існуючого формату виборчої системи нещодавно було внесено Рішеннями Конституційного Суду України.
Відповідно до Рішень Конституційного Суду України від четвертого та п’ятого квітня цього року, громадяни України, які на момент чергових парламентських виборів будуть перебувати за кордоном, зможуть обирати тільки «партійну» частину Верховної Ради України. Адже віддати голос за кандидата за мажоритарною системою на закордонній дільниці виборці не матимуть можливості. А у Києві, згідно з даним рішенням, суттєво зменшиться кількість виборчих округів та виборців, які закріплені за столицею. Відповідно до вердикту Конституційного Суду України, норма нового закону, згідно з якою закордонні виборчі дільниці були включені до складу одномандатних округів на території Києва, була визнана неконституційною та втратила чинність [12]. Таке рішення було прийняте Судом за поданням народних депутатів України від Партії Регіонів.
Свій вердикт судді аргументували тим, що раніше існуюча норма порушувала права виборців, які перебувають за кордоном, оскільки їх закріплювали за одномандатними округами Києва, і відповідно до цього вони мали голосувати за столичних «мажоритарників».
Відтепер, згідно з рішенням Конституційного Суду України, закордонні дільниці не будуть закріплені за жодним із одномандатних округів. Вони будуть включені до загальнодержавного багатомандатного округу і виборці на дільницях матимуть можливість голосувати за партійними списками.
У свою чергу, таке рішення Конституційного Суду України уже встигло викликати масу критичних зауважень стосовно порушення конституційних прав виборців. Як приклад, про таке порушення було заявлено заступником голови Центральної виборчої комісії Жанною Усенко-Чорною. Вона зазначила, що заборона закордонним виборцям голосувати за мажоритарними округами є обмеженням їх виборчих прав. «Виборче право гарантоване громадянам Конституцією України, і воно не може бути скасоване чи обмежене. Але наразі склалася така ситуація, що це право обмежили», – заявила Усенко-Чорна, коментуючи вердикт Конституційного Суду України [14].
А опозиція схиляється до тієї думки, що таке рішення суддів було спробою «підіграти» нинішній владі. «Влада запустила процес фальсифікації виборів», – сказав, коментуючи вердикт суддів, лідер партії «Фронт змін» Арсеній Яценюк [8]. На його думку, прийнявши таке Рішення, Конституційний Суд України скасовує закордонні дільниці, які були прикріплені до Києва, та утворює замість них три додаткові округи в тих регіонах, які перебувають під контролем Партії Регіонів. «Влада розуміє, що громада столиці її не підтримає, тому має надію на отримання додаткових мандатів саме в тих регіонах, де матиме можливість сфальсифікувати вибори. Виборчий процес фактично вже розпочався, і шулери з Партії Регіонів вкотрий раз вирішили змінити правила проведення виборів під себе», – цитує слова Яценюка прес-служба «Фронту змін» [8]. На його думку, своїм рішенням про новий розподіл округів Конституційний Суд України вносить зміни до Закону, який був прийнятий у результаті складного компромісу влади і опозиції.
Експерти також висловили свої критичні зауваження до рішення Конституційного Суду України. Ольга Айвазовська, голова правління громадянської мережі «Опора», назвала його «дискримінацією виборців». Експерт переконана, що таке рішення є політично вмотивованим. Вона зазначає, що в Конституції України відсутні винятки стосовно виборчих прав тих громадян України, які перебувають за кордоном. Вони знаходяться в рівних умовах, їм надається те ж саме право голосу і з тією самою його вагою, що й громадянам, які проживають на території України. Виникає питання – на основі чого виборцям за кордоном дозволяється голосувати лише за партійними списками? У зв’язку з чим їх, на відміну від решти громадян України, обмежили у праві заповнювати два бюлетені, а відповідно обирати як «партійну» так і «мажоритарну» частини Парламенту? Відповідно до цього, таке рішення суддів фактично дискримінує виборців за ознакою місця їх проживання. Тому, на думку пані Айвазовської, воно є швидше політично вмотивованим, а ніж законодавчо обґрунтованим.
Також вона зазначила і те, що якщо вслід за даним рішенням виникне нова хвиля змін вже існуючих норм виборчого права, які були прийняті в результаті компромісу влади та опозиції, то є висока ймовірність того, що такі зміни приведуть до недемократичного формату законодавства.
Тому вищезазначені зміни виборчого законодавства можуть поставити під сумнів хороші наміри тих, хто їх ініціював. Політичними експертами звертається значна увага на те, що Закон «Про вибори народних депутатів України» є свідомо орієнтованим і адаптованим до наявних потреб існуючої влади, а декларовані ними прагнення покращити виборчий процес та представництво у Парламенті України розцінюється як хороший спосіб прикрити справжні наміри.
Якщо говорити про доцільність введення змішаної моделі виборчої системи в Україні, то перш за все необхідно згадати негативний вітчизняний досвід застосування такої системи. Дана система може призводити до багатьох зловживань. Таким чином, кращим варіантом для українського суспільства є не перехід до змішаної виборчої системи, а зміна донедавна існуючої системи на пропорційну систему з відкритими регіональними списками.
Очевидним є те, що пропорційна модель не є ідеальною, але в сучасних українських реаліях вона є найбільш прийнятною для нашого суспільства, щоправда її попередній формат потрібно корегувати. Використання пропорційної системи з відкритими списками, утворення багатомандатних виборчих округів буде сприяти не лише більш адекватному політичному представництву інтересів суспільства, але й встановленню тісного зв’язку між виборцями та їх представниками.
Отже, вітчизняний досвід періодичних змін виборчого законодавства є наглядним підтвердженням факту про те, що досконалої виборчої системи у природі не існує і існувати не може. Вибір моделі виборчої системи, яка буде максимально ефективною у певній державі, повинен залежати від тієї ситуації, яка склалась у цій державі, від типу її партійної системи, від форми правління та особливостей функціонування політичної системи загалом. Однак вирішальний вплив на процес вибору тієї чи іншої виборчої системи матиме рівень політичної культури владної еліти, від рішеннь якої і буде залежати якість представництва всього суспільства у владному органі.
Виборча система України повинна забезпечити політичну структуризацію суспільства та в системі влади; стимулювати розвиток вітчизняних партій; забезпечити функціонування стійкої парламентської більшості. А тому кроки на шляху до її розв’язання повинні бути здійснені за принципом публічності, за максимально виважених умов і прорахованих наслідків.

Список використаних джерел та літератури:
1. Шведа Ю. Р. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні [Текст]: [монографія]. – Львів, 2010. – 462 с.
2. Виборче законодавство України: сучасний стан та перспективи розвитку (аналітичний звіт) [Текст] // Інститут прикладних гуманітарних досліджень. – Х.: ТОВ Видавничо-комерційна фірма «Яшма», 2006. – 234 с.
3. Ключковський Ю. Потреба зміни виборчої системи [Текст] / Ю. Ключковський // Вибори та демократія. – 2007. – № 2. – С. 5-10.
4. Венеціанська комісія: прохідний бар’єр у 5% стане проблемою для невеликих партій [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/politics/_venecianska-komisiya-prohidnij-bar-er-u-5-stane-problemoyu-dlya-nevelikih-partij/407501. – Назва з екрану.
5. Діюча виборча система народних депутатів в Україні: легальні умови функціонування та рецепти покращення [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://real-politics.org/diyucha-vyborcha-systema-narodnyh-deputativ-v-ukrajini-lehalni-umovy-funktsionuvannya-ta-retsepty-pokraschennya/. – Назва з екрану.
6. Експерти про новий закон про вибори народних депутатів: ризики та шляхи удосконалення [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://elections.cvu.org.ua/index.php?i=546. – Назва з екрану.
7. Законопроект про вибори: переваги та недоліки. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://electioninfo.org.ua/index.php?i=269. – Назва з екрану.
8. КС відкрив «скриньку Пандори» змін виборчого законодавства? [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.voanews.com/ ukrainian/news/ukraine/UKR-Election-04-05-2012-146331025.html. – Назва з екрану.
9. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17.11.2011 // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 4061-VI. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/4061-17. – Назва з екрану.
10. Рада ухвалила закон про вибори народних депутатів. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/35603. – Назва з екрану.
11. Радь Т. Зміна виборчого законодавства: змішані почуття. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2011/11/23/6774267/ – Заголовок з екрану.
12. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини п’ятої статті 52, абзацу другого частини десятої статті 98, частини третьої статті 99 Закону України «Про вибори народних депутатів України» (справа про висування кандидатів у народні депутати України за змішаної виборчої системи) від 05.04.2012 № 8-рп/2012 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/v008p710-12. – Назва з екрану.
13. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 22 Закону України «Про вибори народних депутатів України» стосовно рівномірного віднесення закордонних виборчих дільниць до всіх одномандатних виборчих округів, які утворюються на території столиці України – міста Києва від 04.04.2012 № 7-рп/2012 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/v007p710-12. – Назва з екрану.
14. Член ЦВК: КС поставив під сумнів легітимність результатів виборів [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/ 2012/04/5/6962176/. – Назва з екрану.
15. Шаповал Є. Система виборів до Верховної Ради України // Харківський дискусійний клуб. – 2009. – 21 березня. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.discussionclub.net. – Заголовок з екрану.

Ключові слова: політична активність, середній клас, громадянське суспільство, соціологічне дослідження, місцеві органи влади, вибори.

Annotation. This article based on a researching of political activity level of the middle class by example of Khmelnytsky region. Interests in political events of middle class, political attitudes of citizens, their attitude to power were researched by the sociological method (questioning) and the statistic analysis. The participation level in elections and the involvement degree of middle class to public organizations and political parties were researched too. The results affirmed that the middle class in Khmelnytsky region don’t show high political activity level. They only participate in activities related to the delegation of its powers and perform individual case assignments.

Key words: political activity, middle class, public society, sociological research, local authorities, elections.

Постановка проблеми. Середній клас – потужна сила демократичного і процвітаючого суспільства. Він є ключовим у збереженні стабільності демократичної, політичної, соціальної сфер.  Важливою є позиція середнього класу в ключових питаннях політичного, економічного та соціального характеру, при виробленні зовнішньої та внутрішньої політики, під час прийняття рішень органами державної влади різного рівня та органами місцевого самоврядування. У високорозвинених країнах середній клас справді виступає гарантом стабільності суспільства – його інституційних систем. Адже до “середнього класу” належать насамперед люди, які вчать, лікують, управляють процесами виробництва, програмують, виконують інші складні види робіт. За період незалежності в Україні ще досі не сформувався чисельний середній клас, який  повністю відповідав би критеріям середнього класу розвинених країн. Представники середнього класу в Україні поділяють критерії середнього класу (рівень освіти, політичні цінності), наприклад, в Європі, але не мають належного рівня доходів. Оскільки, ця верства – рушій демократичного розвитку країни, важливо, щоб представники середнього класу проявляли високий рівень залученості до політичних процесів у країні. Тому  у даній статті ми дослідили політичну активність його представників.

Аналіз досліджень та публікацій. Зважаючи на те, що останнім часом в політичних та наукових колах часто згадується поняття “середній клас”, може здаватися, що вже досі ґрунтовно розроблено методологію його визначення. Проте, це не зовсім так. У вітчизняній літературі, особливо останнім часом, досить мало приділяють уваги вивченню цієї проблеми.

В.В Козьма досліджував концепції середнього класу в західній традиції, формування середнього класу в Україні, а також політичні цінності та орієнтації середнього класу в Україні. В. Рябкіна досліджувала формування середнього класу в сучасних умовах. В.П. Култигін описав явище середнього класу в перехідних суспільствах. Е. І  Головаха вивчав зміну соціальної структури та формування середнього класу в Україні.

Отже, метою даної статті є визначити рівень політичної активності середнього класу Хмельниччини.

Відповідно до мети завданнями є:

1. Визначити частину населення, яку можна вважати представниками середнього класу Хмельниччини;
2. З’ясувати їхній рівень зацікавленості політичними подіями і явищами;
3. Проаналізувати кількість залученого населення до політичних партій і громадських організацій;
4. Визначити готовність населення захищати свої політичні права і свободи.

Складність політичної ідентифікації середнього класу в сьогоднішній Україні багато в чому посилюється явищами характерними для суспільства перехідного періоду, незрілістю соціальної структури та різким загостренням “статусної несумісності”, а саме: паралельним співіснуванням в єдиному соціальному просторі тих страт, які склалися ще в радянському суспільстві, і нових соціальних груп, які зародилися в умовах ринкової економіки. Ускладненням соціальної диференціації в результаті появи нових форм власності, поглибленням соціальної нерівності, тощо.

Громадянська позиція середнього класу фактично ще не сформована, що суттєво обмежує можливість колективного впливу на діяльність політичних інститутів та на соціально-політичні процеси в цілому. В основному представники українського середнього класу живуть в середині мікросоціальних груп ближнього соціального оточення, в кращому випадку – в рамках своїх професійних спільнот. Одним з наслідків вказаної тенденції є те, що сьогодні середній клас, в основній своїй масі, скоріше потенційний, ніж реальний соціально-політичний актор, діяльність якого спрямована переважно на відстоювання, локальних, низових інтересів.

При зарахуванні окремих індивідів чи цілих соціальних груп до сучасного середнього класу обов’язково потрібно враховувати їх основні світоглядні та політичні цінності, політичні орієнтації, життєві стратегії та виконання певних соціально-політичних функцій. Дані параметри роблять змістовним поняття середнього класу, дозволяючи вийти за межі формальних критеріїв доходу, освіти тощо [2, 157].

Взявши до уваги труднощі, які виникають під час визначення середнього класу в Україні, у дослідженні ми обрали такі критерії:

–                     економічна незалежність;

–                     професіоналізм;

–                     освіта;

–                     самоідентифікація;

–                     майнова власність;

–          повноцінне проведення дозвілля.

Щоб визначити рівень політичної активності середнього класу, ми умовно поділили її на три рівні:

1)           низький рівень: найпростіші реакції (позитивні і негативні) на імпульси-подразники, які надходять від політичної системи, її інститутів та їх представників, але не пов’язані з необхідністю високої особистої активності людини. Цей рівень можна назвати конформістським. На такому рівні населення, в основному, не цікавиться політикою. Вони несвідомо втягуються в політичні процеси завдяки впливу зовнішніх факторів впливу.

2)           середній рівень: участь у діях, пов’язаних з делегуванням особистих повноважень, виконання окремих ситуаційних, одноразових доручень; особиста участь в діяльності політичних організацій, відвідування зборів та інших заходів;

3)           високий рівень: виконання відносно постійних конкретних політичних функцій в межах інститутів політичної системи або опозиційних їй;  пряма політична дія – вихід з товаришами на мітинги, допомога в побудові барикади, участь в політичних сутичках тощо;  активна, в тому числі керівна, діяльність в позаінституційних політичних рухах, спрямованих проти існуючої політичної системи з метою домогтися її заміни чи радикальної перебудови.

Для дослідження політичної активності середнього класу на Хмельничиині нами було цілеспрямовано обрано шість міст цього регіону обласного значення, а саме: Хмельницький, Кам’янець-Подільський, Шепетівка, Староконстантинів, Славута і Нетішин. Ми опитали 400 респондентів. Із загальної сукупності заповнених анкет були відібрані анкети саме тих респондентів, які самоідентифікували себе як  представники середнього класу, а також громадян, які мають високий дохід (3000 тис. грн. і більше), але не віднесли себе до цього прошарку. Із загальної кількості опитаних це складає 50,8 %. Саме їх анкети ми  проаналізували  надалі взявши за 100%. Також серед них були опитані  приблизно оданкова кількість респондентів всіх вікових категорій, починаючи з 18 років (18-35; 35-55; старше 55) для подальшого порівняняння політичної активності молоді і старшого населення.

Загалом в Хмельницькій області як і в Україні загалом існує багато проблем, повязаних з формуванням та розвитком середнього класу. Середня заробітня плата по містам, які бралися до уваги при проведенні соціологічного дослідження становить 2390 тис. грн. При цьому лікарі в середньому отримують 1160 тис. грн., вчителі – 1323 тис. грн. [4].  За період 2011 року погіршилися умови для розвитку малого та середнього підприємництва. Корпоративне рейдерство, збільшення корупції, тиск на бізнес “силових структур”, збільшення податків, – всі ці чинники призводять як до зменшення доходів, так і до відмови займатися підприємницькою діяльністю взагалі [1].

Підтвердженням судження про не досить розвинений середній клас на Хмельниччині є проведене нами соціологічне дослідження. Доходи 54,1% опитаних громадян складають лише від 1000 тис. грн. до 2000 тис. грн. 2000-3000 тис. грн. отримують 23,3%, 3000-4000 тис. грн. – 12,5%, більше 4000 тис. грн. – лише 8%.

Через низькі доходи лише 45 % опитаного населення відносять себе до середнього класу, 29 % – не відносять і 28% респондентам було важко відповісти на це запитання. 30,8 % опитаних громадян можуть собі дозволити повноцінну відпустку (подорожі до моря, в гори або за кордон); 43,3 % час від часу дозволяють собі такі відпустки, інші 25,8% відмовляються від такого відпочинку через відсутність матеріальних ресурсів. З опитаних респонденті 63,3% мають вищу освіту. Саме освідчені люди, професіонали у своїй сфері повинні складати основу середнього класу. Відповідно до нашого дослідження лише 48,3% громадян з вищою освітою ідентифікують себе із середнім класом. 32,2% не відносять себе до цього прошарку, 19,3% населення було важко відповісти на це запитання. Низька оплата праці і відсутність робочих місць, особливо за фахом не сприяє становленню цих громадян як представників середнього прошарку. Проте, 8,3% респондентів, які мають дохід вище 3000 тис. грн. також не віднесли себе до середнього класу, 22,2% – було важко відповісти на це запитання. З іншого боку –  33% громадяни, які мають дохід 2000 тис. грн. і менше сміливо віднесли себе до середнього класу через наявність приватної власності, вищої освіти, морально-психологічних якостей.

На запитання: чи цікавитесь Ви політикою більшість громадян – представників середнього класу відповіли позитивно (52 %), 37% зовсім не цікавляться політикою і лише 8% громадян було важко відповісти на це запитання.

Ми також розприділили респондентів за віковими категоріями. Виявилось, що найменше цікавляться політичними процесами  на Хмельниччини старші люди (старше 55) – 39,2%, а найбільше респонденти віком 35-55 років (57%).

Зацікавлення політикою у більшості населення полягає у слідкуванні за новинами (50%) та обговоренні політичних подій з друзями та колегами (32%). На жаль, реально участь у політичних процесах бере дуже малий відсоток громадян.

56% представників середнього класу Хмельниччини лише частково цікавляться діяльністю місцевими органами влади, зовсім не цікавляться -18%. Регулярно цікавляться лише 10% населення. Низьку зацікавленість громадяни пояснюють браком інформації (25%), зневірою у покращення політичної ситуації (33%) і найбільший відсоток – населення вважає, що не може вплину на перебіг подій (37%). Також невеликій кількості громадян (5%) взагалі байдуже на здійснювану політику місцевих органів влади.

Можна сміливо говорити про відсутність абсентеїзму серед представників середнього класу. 71% громадян регулярно беруть участь у виборах як місцевого, так і вседержавного масштабу. Проте, низький рівень у часті у виборах проявляється найбільше в молоді (48,2%), а також у респондентів старше 55 років (37%). Найактивнішіми знову ж таки залишаються громадяни віком 35-55 років (87%). Низька участь молоді у виборах пов’язується з явищем політичної відчуженості, причинами якої, на думку, О. Петрунько, можна вважати брак відповідної мотивації, наявність інших інтересів, індивідуально-психологічні особливості, небажання брати на себе відповідальність, негативне ставлення до політики взагалі, розчарування у певних політичних і громадських лідерах та ідеях [3, 205-207].

Відповідно до нашого дослідження на запитання: чи виконують вибори своє призначення – участь громадян у політичному житті, більшість громадян відповіли, що не виконують (57%) або частково виконують (35%). Лише 7% вважають, що вибори повністю виконують своє призначення. Відповідаючи на це запитання, серед респондентів різних вікових категорій великих розбіжностей не спостерігалось. Більшість громадян розчаровані функціонуванням інституту виборів і не вірять, що їхній голос може впливати на розвиток політичних процесів.

86% громадян погоджуються з тим, що виборці повинні захищати свої виборчі права, лише 6% вважають, що це необов’язково і 8% взагалі байдуже. Та знову ж таки, найбільш байдужими виявились респонденти віком 18-35 років. 76 % відповіли позитивно на це запитання, на противагу 89%  (35-55) і 90% (старше 55). Знову молодь проявляє найбільшу байдужість по відношенню до політичного життя. Причиною є розчарування, а також зневіра в те, що можна змінити чи вплинути та політичні явища або процеси. Серед відповідей респондентів віком 18-35 років спостерігались такі:

–         все одно нічого не зміниться;

–         я нічого не вдію;

–         а який сенс.

Також населення готове і до конкретних дій по захисту своїх політичних прав, а саме: вийти на мітинг або протест (47%), звернутись у ЗМІ (25%), або публічно виступити і заявити про порушення виборчих прав (17%). Найменш активною залишається молодь. Найбільший відсоток серед молодих респондентів обрали варіант  “нічого не робити”, а також “мені байдуже”.  Найбільш політично свідомими залишаються респонденти 35-55 років. Політичну активність у цьому питанні також проявили громадяни старше 55 років.

Лише 52% жителів коли-небудь брали участь у мітингу чи страйку, 32% із них самостійно організовували ці заходи. Але з цього числа громадян, які брали участь у політичних заходах 66% населення віком 35-55 років, 34,4% – молодь, 37% – старше 55.

На зовсім низькому рівні знаходиться розвиток громадянського суспільства. Лише 9% громадян беруть участь у діяльності громадських організацій. З них респонденти віком 18-35 знову у меншості – 4%, респонденти віком 35-55 – 10%, старше 55 – 3,7%.

Нерозвинене громадянське суспільство, на думку громадян Хмельниччини, через те, що громадські організації не приносять користі суспільству (73%). Деякі громадяни взагалі не знають, що до таких можна долучитися – 27%. Серед відповідей респондентів також зустрічались такі аргументи щодо низької залученості населення до громадянських організацій:

–         байдужість суспільства до політичних подій;

–         недовіра до влади;

–         невіра у те, що від громадян щось залежить;

–         незацікавленість населення у політичних процесах;

–         недостатньо інформації про діяльність громадських організацій;

–         страх перед владою;

–         брак часу;

–         відсутність патріотизму.

Членами політичних партій є також малий відсоток опитаних нами громадян на Хмельниччині, лише 11% всього населення. Найбільше до діяльності у політичних партіях залучене населення віком старше 55 років (15%), найменше – молодь (10,3%). Знову ж таки, найстарше населення найбільше включене саме у діяльність політичних партій. Така ситуація виникла через залишки радянської ідеології, при якій значна кількість населення була залучена до діяльності Комуністичної партії. І навпаки розчарування та байдужість молодого населення призводить до зовсім низької активності у діяльності в політичних партіях.

Більшість респондентів  Хмельниччини упевнені, що їхня політична активність не впливає на дії влади. На запитання: чи залежить ефективність влади від політичної активності громадян, 37,5% відповіли, що ні; 32,5% більше ні, ніж так. Лише 20% відповіли позитивно на це запитання. Найменше вірить в свої можливості впливати на дії влади молодь (3%), 66% відповіли, що вони ніяк не впливають на органи влади. Тому зневіра, що можна щось змінити в політичній системі України та впливати на політичний процес є ще однією причиною низької політичної активності молодого населення.

Не зважаючи на  невисокий рівень політичної активності середнього класу, більшість респондентів готові взяти участь у мітингу, якщо такий буде організовуватися (62%), 32% – не збираються приймати участь у таких заходах, 8% – відповіли “мені байдуже”. Найбільше готові змінювати своє майбутнє у кращий бік населення віком 35-55 років (73,3%), за ними респонденти віком старше 55 (56%). Найбільш парадоксальною залишається ситуація з громадянами віком 18-35 років. Саме ця категорія населення повинна найбільше боротися за своє майбутнє, але лише 41,3 % респондентів готові взяти участь у мітингах або протестах.

Підсумовуючи, можна зазначити, що середній клас на Хмельниччині  проявляє високий інтерес до політики та перебігу політичних подій. Активно бере участь у всеукраїнських та місцевих виборах. Представники середнього класу підтримують демократичні цінності, готові захищати свої виборчі права. Найбільш політично активними є жителі міста віком від 35 до 55. Найбільший відсоток серед цих респондентів готові впливати на перебіг політичних подій, а також на дії влади через мітинги, протести, звернення у ЗМІ та ін. Найменш активною залишається молодь через розчарування у політиці та байдуже ставлення до політичних процесів. Та, не зважаючи на перераховані вище переваги, ми не можемо говорити про високу активність середнього класу на Хмельниччині. Дуже мала кількість населення задіяна у громадських організаціях та політичних партіях. Більшість громадян вважають, що вони не можуть вплинути на дії влади або ж не бачать у цьому сенсу. Політична свідомість є дещо примітивною. Громадяни готові займатися громадською діяльністю лише, якщо вона буде приносити матеріальну користь, а не для суспільного блага. Адже не власне економічний розвиток або характеристики соціальної структури зумовлює демократію, а змістовні характеристики суспільної свідомості та відповідно культура, яка під впливом економіки і соціальних чинників змінюється так, що сприяє демократизації суспільства.

Таким чином, політична активність середнього класу на Хмельниччині знаходиться на середньому рівні, тобто громадяни беруть участь у діях, пов’язаних з делегуванням особистих повноважень, виконання окремих ситуаційних, одноразових доручень, відвідують збори та інші заходи. Проте, дуже малий відсоток виконує відносно постійні конкретні політичні функції в межах інститутів політичної системи або опозиційних їй. Майже не виконують  активну, в тому числі керівну  діяльність в позаінституційних політичних рухах, спрямованих проти існуючої політичної системи з метою добитися її заміни чи радикальної перебудови.

Список використаних джерел та літератури

1. Звернення асоціацій малого та середнього бізнесу щодо погіршення умов бізнесу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://forum.mediaport.ua/read.php?40,752988,752988. – Назва з екрану.
2. Козьма В.В. Концепції середнього класу в західній історико-політичній традиції / В.В Козьма // Політичний менеджмент. – Вип. 4(19). – Київ, 2006. – 195 c.
3. Пертрунько О. Основні принципи формування політичної активності студентської молоді О. Петрунько// Гілея [науковий вісник]: Збірник наукових праць. – К., 2008. – Вип 13. – 289 с.
4. Середньомісячні зарплати в регіоні по галузям [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.km.ukrstat.gov.ua/ukr/index.htm. – Назва з екрану.

]]> https://naub.oa.edu.ua/vysochyna-n-politychna-aktyvnist-serednoho-klasu-na-hmelnychchyni/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/talko-o-motyvatsiya-elektoralnoji-povedinky-studentskoji-molodi-rivnenschyny/ https://naub.oa.edu.ua/talko-o-motyvatsiya-elektoralnoji-povedinky-studentskoji-molodi-rivnenschyny/#respond Fri, 11 May 2012 11:17:18 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=5206 Стаття присвячена дослідженню соціально-психологічних аспектів електоральної поведінки студентської молоді Рівненщини. В першу чергу, звертається увага на виявлення особливостей мотивації електорального вибору та чинників, що безпосередньо впливають на електоральні симпатії студентства. Також стаття містить повний опис проведеного емпіричного дослідження, результати якого можуть бути використані в аналітичній роботі різних політичних партій.

Ключові слова: електоральна поведінка, мотивація, електорат, студентська молодь, виборець, вибори.

The article is devoted to the investigation of social and psychological aspects of the electoral behavior of students of Rivne. First, attention is focused on identifying characteristics of electoral choice and motivation factors that directly affect the electoral sympathies students. Also article contains a complete description of the conducted empirical research whose results can be used in the analytical work of various political parties.

Keywords: electoral behavior, motivation, electorate, college students, elector, election.

Постановка проблеми

В демократичному суспільстві інститут виборів є основною формою політичної участі для більшості громадян. Саме через голосування, населення може здійснювати значний вплив на державну владу. Роль виборів, в першу чергу, полягає у забезпеченні вільної конкуренції в передвиборчій боротьбі та виконує функції легітимізації та легалізації існуючого режиму.

Для молодої людини участь у виборах, насамперед, є одним із головних чинників її політичної соціалізації. Оскільки саме під час участі у голосуванні вона  набуває свій перший практичний досвід у політичній діяльності. Тут відбувається залучення молодого покоління до політичного життя суспільства.

На сьогодні важливим є вивчення особливостей електоральної поведінки, мотивів та симпатій українського студентства. Оскільки, саме з його середовища буде формуватись нова політична еліта, яка і визначатиме розвиток країни.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Вперше проблемою теоретичного дослідження електоральної поведінки почали цікавитися у США в 20-ті роки ХХ століття. Чарльзом Меріамом була створена Чиказька школа досліджень політичної поведінки. Докладну характеристику цього проекту здійснив Г. Алмонд, проаналізувавши не тільки його змістовні особливості, але й методику, зокрема особливості вибіркового методу, який полягав у сполученні випадкової вибірки й квотування за основними демографічними характеристиками [1; 174-183].

Важливою віхою прикладних досліджень електоральної поведінки стала діяльність у США Інституту Дж. Геллапа. У 1960-ті роки свій внесок у розвиток досліджень електоральної поведінки, за свідченнями П. Шампаня, зробили французькі дослідники Ж. Стецель, М. Брюле, Г. Мішеля, Ж-Л. Гароді, а пізніше – Ф. Бон, Ж. Ранісе, Е. Дюпуар’є, Б. Руе, А. Лансело та ін [5; 98-110].

Що ж до вітчизняних дослідників, то значний внесок у наукове опрацювання проблеми закономірностей й парадоксів електоральних процесів зробили І. Бекешкіна, В. Ворона, О. Вишняк, Є. Головаха, В. Кушерець, С. Макеєв, І. Мартинюк, В. Матусевич, В. Оссовський, В. Паніотто, В. Петров, В. Полторак, А. Ручка, В. Хмелько, В. Чигрин, М. Чурилов, М. Шульга та інші українські соціологи [3].

Метою наукової роботи є вивчення особливостей електоральної поведінки та чинників мотивації електорального вибору студентської молоді Рівненщини.

Викладення основного матеріалу. Під електоральною поведінкою ми розуміємо політичні пріоритети виборців, що висловлюються ними в ході голосувань на виборах та референдумах. Оскільки початковим етапом формування електоральної поведінки є пошук та накопичення інформації, а вже потім виборець приймає певне рішення щодо вибору того чи іншого політичного лідера чи партії.

Ключовим аспектом електоральної поведінки є мотивація. Макс Вебер у своїй роботі “Основні соціологічні поняття” зазначав: “Мотивом називається якась смислова єдність, яка представляється дійовій особі або спостерігачеві достатньою причиною для певної дії” [2].

Громадяни намагаються забезпечити свої базові потреби через участь у голосуванні. Тобто, виборці обирають того політичного лідера, який найбільш повною мірою може задовольнити їхні нагальні вимоги.

З метою дослідження мотивів, якими керуються студенти, віддаючи перевагу певному політичному лідеру або партії, а також чинників та факторів, які впливають на електоральну активність студентства нами було проведене емпіричне дослідження.

Дослідницька робота проводилось серед студентської молоді НаУ “Острозька академія”, Рівненського державного гуманітарного університету та Національного університету водного господарства та природокористування. У ході дослідження були використані методи опитування (анкетування) та аналіз даних. Вибірку склали 400 респондентів віком від 18 до 23 років.

Студентській молоді було запропоновано відповісти на ряд запитань, які дали можливість повною мірою досягти мети дослідження.

Молоде покоління посідає провідне місце у політичному житті країни, маючи свої власні цінності та інтереси. Головну роль у залученні до політичних процесів суспільства як молодої людини зокрема, так і всього населення загалом, відіграють засоби масової інформації (ЗМІ). У ході дослідження було з’ясовано, що найбільший вплив на формування електоральних симпатій студентської молоді  має телебачення (31% респондентів) та мережа Інтернет (20% респондентів). Не дарма ЗМІ називають четвертою гілкою влади.

Для ефективного функціонування політичної системи та забезпечення її стабільності велике значення має політична активність та політична участь громадян. Що ж до студентського електорату Рівненщини, то у результаті проведеного дослідження виявилось, що електоральна залученість студентської молоді до політичного життя в країні має неоднозначний характер. З одного боку, простежується високий інтерес до політичних подій та явищ у суспільстві, висока електоральна активність, оскільки  68% опитаних готові взяти участь у виборах. З іншого – відсутність інтересу до практичної участі в політичному житті, оскільки  більшість опитаних визначили, що покращення їхнього життя скоріше не залежить від рівня їхньої участі у політиці (25% – скоріше за все ні; 20% – ні). Пояснити дану ситуацію можна наступним чином:

1. Відсутні ефективні механізми залучення молодого покоління до політичного життя країни. Оскільки процес політичної соціалізації молоді є недосконалим і потребує реальних змін.
2. Молодому поколінню властиве відчуття відчуження від політичного життя країни та недовіри до вищих органів влади.

Стійкість або ж мінливість політичних позицій електорату спостерігається при різних типах виборів, від парламентських чи президентських до місцевих представницьких органів. Тобто, виборець може мати як усталені політичні погляди та переконання, так і взагалі невизначені електоральні симпатії, які можуть змінюватися та формуватися протягом певного періоду часу.

Так, у ході дослідження було з’ясовано, що електоральний вибір більшості студентської молоді Рівненщини  формується заздалегідь до виборів і, як правило, не змінюється (38%). Проте значна частка студентів визначається зі своїми політичними уподобаннями під час передвиборчої кампанії, у ході якої їх електоральний вибір може коригуватися (24%). Є ще й такі, електоральний вибір яких формується в останній день кампанії, в день виборів (18%).  Тому надзвичайно важливим є агітаційний період напередодні виборів, оскільки при ефективному проведенні передвиборчої кампанії політичний лідер має більше шансів залучитися підтримкою виборців, які ще не визначилися зі своїми політичними уподобаннями.

Провідну роль в електоральній поведінці відіграє мотивація як процес пробудження людини до здійснення тих чи інших дій [4]. Виборець, надаючи перевагу тій чи іншій політичній силі, керується певними особистими міркуваннями та виходить із своїх власних потреб.

В цілому, як показали результати дослідження, більшість студентської молоді Рівненщини є раціонально діючими виборцями, які зазвичай чітко усвідомлюють свої особисті інтереси. Проте є невелика група виборців, які здійснюють свій електоральний вибір беруть до уваги норми моралі, тим самим значною мірою не враховуючи раціональний чинник.

Ключовими складовими електоральної поведінки громадян є активність і мотивація, а також чинники, які на них впливають. Особливо велику роль при формуванні вибору електорату відіграють такі чинники, як діяльність ЗМІ, довіра до лідера чи партії, діяльність уряду, роль лідерів та їх імідж, специфіка виборчої кампанії.

За даними проведеного дослідження, для студентської молоді Рівненщини першочерговими чинниками, які безпосередньо впливають на їх електоральний вибір є довіра до кандидата чи партії (18%) та  безпосередня діяльність уряду (17%). Тобто, найбільша увага звертається на цілі політичної діяльності та ефективність політичної діяльності уряду. А також робиться акцент на тому, як політичний лідер відображає інтереси виборців та чи розділяє з ними однакові ціннісні орієнтації.

Проте, слід зауважити, що роль та імідж політичного лідера (14%), а також специфіка передвиборчої кампанії кандидата чи партії (13%) мають не останнє значення при голосуванні.

В Конституції України зазначено, що народ є джерелом влади. Він обирає своїх представників до вищих органів влади безпосередньо шляхом голосування, тим самим делегуючи їм свої повноваження. Тому політичний лідер чи партія, яку обрала більшість виборців, повинна відстоювати інтереси цієї групи або цілого суспільства, доводячи це у своїй безпосередній діяльності.

За результати дослідження було виявлено, що зростання мотивації виборців, головним чином, залежить від ефективності конкретної діяльності політичного лідера (22%), від виконання його обов’язків (19%) та від врахування його досвіду практичної діяльності (18%). Тобто, першочергового значення набувають реальні справи,  а не особисті якості чи зовнішній вигляд політичного лідера.

Людина – істота соціальна, тобто живе в колективі. Комунікація є однією з головних життєвих потреб людини. Тому сімейні традиції та найближче оточення може мати значний вплив на вибір політичних партій і їх кандидатів. У ході дослідження виявилось, що більше половини студентської молоді Рівненщини при голосуванні керується власними мотивами і вподобаннями (54%). Проте можна виділити декілька груп, думку яких при електоральному виборі того чи іншого політичного лідера враховують студенти-виборці: члени сім’ї (28%), друзі (10%), одногрупники (7%) та сусіди (4%). Як бачимо, інститут сім’ї стоїть на першому місці, що можна пояснити психологічними особливостями розвитку особи.

Висновки

Отож, можна виокремити основні тенденції електоральної поведінки та її мотивацію серед студентської молоді Рівненщини:

• високий інтерес до політичних подій та явищ у суспільстві;
• висока електоральна активність;
• відсутність інтересу до практичної участі в політичному житті;
• ключова роль раціональних мотивів виборців, що грунтуються на усвідомленні своїх особистих інтересів;
• значна зосередженість виборців на цілях політичної діяльності та ефективності політичної діяльності уряду (реальних справах).

Список використаних джерел та літератури:

1. Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины / Предисловие Е. Б. Шестопал // Полис. – 1997. – №6. – С. 174-183
2. Вебер М. Основные социологические понятия / М. Вебер // Избранные произведения: Пер. с ним. – М. : Прогресс, 1990. – 808 с.
3. Городецька О. Г. Формування мотивації електоральної поведінки населення України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vkhnu/Soc_dos/2011_948/Gorodeck. –  Заголовок з екрану.
4. Психологический словарь / Под ред. В. В. Давыдова, А. В. Запорожца, Б. Ф. Ломова и др. – М. : Педагогика, 1983. – 448 с.
5. Шампань П. Делать мнение: новая политическая игра: Пер. с фр. / П. Шампань // Пер. под ред. Н. Г. Осиповой. – М.: Socio-logos, 1997. – 317 с.

Сучасне суспільство значно примножило способи ідентифікації, при цьому зберігши первісні ознаки (наприклад, зовнішній вигляд – пірсінг, тату, макіяж тощо). І, безумовно, сьогодні для того, щоб ідентифікувати людину як приналежну до «свого» кола, не обов’язково просити її оголяти спину, рахуючи кількість витатуйованих куполів чи вдивлятися у кількість і порядок розташування пір’їн у її головному уборі. Цивілізовані люди додали до вичерпного «зовнішнього» переліку і низку вербальних, соціальних, національних, навіть лінгвістичних підстав для «вторинної» ідентифікації. Бо, як відомо, зустрічають «за одягом» (первинна ідентифікація), а «проводжають за розумом» (ідентифікація вторинна).

Для політичного життя демократичного суспільства є дуже важливим питання ідентифікації кандидатів і самоідентифікації виборця, позаяк саме ці чинники (причому у розвинутому громадянському суспільстві, на нашу думку, самоідентифікація виборця переважає за електоральним значенням ідентифікацію кандидата) є визначальними для розвитку держави, ротації політичних еліт та визначення соціальних векторів державної політики (за умови чесних і прозорих виборів).

Водночас соціологічні заміри як первинна інформація для політичного аналізу феномену самоідентифікації виборця в умовах трансформаційного суспільства і швидкої зміни настроїв у суспільній свідомості зустрічаються з багатьма труднощами. Адже крім субєктивного чиннику недобросовісної «замовної» соціології, існують і обєктивні причини недостовірності соціологічних даних, отриманих внаслідок навіть науково обгрунтованого соціологічного дослідження. Відтак, визначити достовірний вплив самоідентифікації виборця на результати виборів у межах даної статті не уявляється можливим.

Ми ж розглянемо «інший бік медалі» – тобто ідентифікацію кандидатів на виборах, домовившись попередньо, що результатами виборів і є той «сухий залишок» виборців, яких кандидат зумів переконати у тому, що він для них «свій», яким кандидат зумів ефективно донести свою ідентичність. Звертаючи увагу на особистість кандидата, виборці ніби «приміряють» його слова, вчинки відносно себе, виборці можуть навіть прогнозувати дії кандидата після виборів, оскільки поняття ідентичності включає в себе (за версією Еріксона) також і «спроможність особистості до повноцінного вирішення завдань, що виникають перед нею на кожному етапі її розвитку» [1, с.12].

Особливо важливою проблема ідентифікації як засіб пошуку і мобілізації власного електорату постала сьогодні перед кандидатами під час виборів місцевого (тобто таким, який обмежується однією територіальною громадою) масштабу. І важливість цієї проблеми нами вбачається у декількох основних чинниках.

По-перше, в актуальному нині тренді зниження виборчої активності, яка примушує кандидатів вишукувати нові мобілізаційні заходи задля того, щоб «довести» свого виборця до виборчих скриньок. Ось як пояснює несподівано сприятливі для двох політичних сил («Єдиний Центр» та Партія Регіонів) результати виборів до Тернопільської облради (15 березня 2009 року) голова ВГО Комітет виборців України Ігор Попов: «В той же час Єдиний Центр та Партія регіонів мали електоральну карту. Вони провели максимально активні кампанії мобілізації своїх виборців. Вони із 800 тис. виборців майже поіменно знали хто їхні виборці і всіх привели на виборчі дільниці. Так само і з «Свободою». У кожному селі свободівці знали, хто за них голосує і працювали з ними. Саме тому ці виборці і прийшли. Решта – не прийшла» [2].

І, безперечно, перед тим як вживати будь-яких заходів щодо «доведення» виборця до скриньки, кандидату потрібно спочатку цього «свого» виборця знайти, провести верифікацію його самоідентифікації із задекларованими (іноді – свідомо загострено) кандидатом ознаками.

Другий важливий чинник проблеми ідентифікації ми вбачаємо у жалюгідному фінансовому забезпеченні виборчих кампаній місцевого рівня. Грошей на цих виборах повсякчас не вистачає навіть на необхідні, передбачені законом процедури (зарплатня членам виборчих комісій, друк інформаційних матеріалів тощо), не те що на ведення зі сторони субєктів виборчого процесу якісної, тривалої і процедурно грамотної кампанії. Відтак, основні месиджі і іміджеві побудови кампанії зводяться до намагання добитися елементарної пізнаваності кандидата, який, безумовно, «наш», «свій», якого «підтримують», за якого «голосують» та всіляке інше, що можна зустріти на провінційних парканах у передвиборній гарячці. Цьому, власне, дивуватися недоречно, якщо в кандидата, у кращому випадку, офіційно дозволених 50 коп. на виборця (згідно українського законодавства виборчий фонд кандидата не може перевищувати 125-250 тисяч гривень) і місяць-півтора часу. Найцікавіше те, що нерідко і такі бездарні методи спрацьовують, позаяк нічого іншого виборцю не пропонується. На причинах такого стану речей автор вже детальніше зупинявся [3].

Відтак, можна розглядати виборчу кампанію місцевого рівня як ієрархію методологічних завдань, на вершині якої знаходиться проблема донесення до виборця цілісної картини ідентифікації кандидата. Саме цій проблемі підпорядковані завдання, які стоять перед виборчими штабами кандидатів – створення і підтримки іміджу, розробки меседжів, слоганів, програм, навіть кольорове вирішення наочної агітації та вживання відповідної лексики. Складність і комплексність штабних завдань зрозуміла – у політика, на відміну від бізнесмена, який хоче продати свій товар, не такий вже й великий набір інструментів. Адже у комерсанта, окрім іміджу товару, репутації продавця є ще й вирішальні для ринку важелі – ціна товару, його доступність, попит на товарні категорії тощо. А як зазначає польський політтехнолог Артур Гнат, у випадку ж політичної виборчої кампанії її ефективність практично повністю залежить від іміджу політика. Відповідно, уявлення, знання про політичну особистість кандидата є основним критерієм для виборця під час перебування на виборчій дільниці.

Водночас, на думку А.Гната, практика маркетингових комунікацій свідчить про те, що на додаток до спланованої та організованої кампанії, яка спрямована на донесення основного повідомлення (меседжу) від кандидата, на потенційних виборців справляє враження і багато неконтрольованих сигналів. «На імідж політика рівнозначно впливає, окрім офіційних виборчих листівок та відео-роликів, і коментарі конкуруючих політиків, політичні іміджі цих конкурентів, образ дружини кандидата, чутки про поведінку дітей у школі тощо» [4].

Це все становить додаткові труднощі для кандидатів. Бо, виявляється, потрібно не тільки розробити свій імідж, підкреслити свою ідентичність, але ще й реагувати на контр-агітацію з боку конкурентів. А бажання виборця мати перед собою цілісний образ кандидата (сім’янина, політика, хорошої людини, співробітника тощо) примушує виборчий штаб у стислі терміни із доволі строкатої тканини образів, символів і смислів створити цілісний конгломерат, який, власне, і буде уособленням ідентифікації кандидата.

Наступний етап виборчої стратегії – просування сформованого ідентифікаційного образу кандидата в електоральне поле за допомогою комунікативних технологій. З цього приводу доречно згадати слова російського політолога Л.Подгорної, яка комунікативне призначення політичної реклами вбачає в тому, «що вона покликана встановлювати контакт між носіями влади або претендентами на місця у владних структурах і основною масою населення» [5, с.85]. При цьому Л.Подгорна приходить до висновку, що «політична реклама стає своєрідним провідником ідей, ретранслятором образів, символів, міфів, що живуть і функціонують у масовій свідомості суспільства» [5, с.86].

Тому вбачаємо за доцільне докладніше розглянути саме використання міфу. Міф, за виразом Броніслава Малиновського, це «… оповідання, які ніколи не сприймаються як опис події в минулому» [6, с.279]. Відтак, будь-який ритуал, «будь-яке художнє відтворення того чи іншого релігійного сюжету… відроджує до життя певний міфологічний сюжет або епізод». При цьому за своєю силою впливу політичні міфи наближуються до загальноприйнятих поведінкових і моральних норм.

Ось, наприклад, лише деякі з різноманітних міфологем, якими послуговувалися різні кандидати під час виборчої кампанії на позачергових виборах міського голови Рівного (30 листопада 2008 року) – «Господарник, у якого слова не розходяться з ділом» (кандидати -Хомко, Сорока), «Патріот, який вестиме безкомпромісну боротьбу з корупцією і відроджуватиме духовність» (кандидат Червоній), «Жінка-берегиня, яка врятує місто» (кандидат Богатирчук-Кривко), «Нове обличчя, яке переможе, бо настала ера молодого мера»(кандидат Хижняк), «Наступник, готовий до самопожертви на користь міста»(кандидат Собчук). Усі ці новітні рівненські міфологеми мають історичне, а якщо розглянути ретельніше – і релігійне підгрунтя, вони мають подієвий сюжет, свого героя, свій драматизм (або хоча би натяк на трагічні події), міфологізмом насичені передвиборні матеріали кандидатів у місцевій пресі [7-12]. Про сильний вплив передвиборчих міфологем на свідомість самих кандидатів свідчать і їх інтерв’ю для ЗМІ вже після виборів [13,14].

Якщо розглядати проблему донесення ідентичності кандидата як завдання пошуку оптимальних шляхів комунікації, то відзначимо, що рівненські кандидати практично однаково (з різною лишень інтенсивністю) використовували прямі і дистанційні методи комунікації, послуговуючись здебільшого останніми. Винятком можна назвати виборчу кампанію кандидатів Хомка і Червонія, які надавали перевагу безпосередній роботі з виборцями (зустрічі з виборцями, участь в акціях і масових заходах, прямі телефонні лінії) і, які, власне, своїми високими результатами на виборах (Хомко – перше місце, Червоній – друге) довели високу ефективність саме такої, прямої роботи з городянами. Разом із тим, під час кампанії Хомка його штабом широко застосовувалися і дистанційні методи комунікації, що, на нашу думку, і остаточно вирішило долю рівненських виборів 2008 року.

Щодо використання прямих методів комунікації, то відзначимо, що кандидати мало використовували можливість новітніх технологій (наприклад, проведення Інтернет-конференцій, спілкування через Інтернет-представництво), а прямі ефіри на радіо та телебаченні перетворилися через контрольованість штабами дзвінків до студії на закриту систему із своїм, наперед виписаним політтехнологами сценарієм.

Дистанційні методи комунікації, якими для донесення своєї ідентичності послуговувалися рівненські кандидати, також не вражали у 2008 році своєю новизною. Слід хіба що відзначити оригінальність мультиплікаційних роликів кандидата Собчука та «креативність» працівників штабу одного з кандидатів, які роздавали для молоді презервативи із зображеним на упаковці портретом кандидата. Із друкованої продукції користувалися популярністю серед кандидатів листівки і флаєри різного змісту. Одним з видів листівки широко застосовувалася друкована автобіографія кандидата, яка, незважаючи на новітні часи, зберегла всю свою «красу» радянського бюрократичного монументалізму. Хоча щодо автобіографії і існують певні законодавчі вимоги (обов’язковість вказування дати, місця народження, місця проживання, трудової біографії тощо), однак вона може, на нашу думку, відігравати значно більшу комунікативну роль для ідентифікації кандидата. Не слід забувати, що автобіографія – чи не єдиний доступний на виборчій дільниці для виборця спосіб ідентифікації кандидата. Адже програми кандидатів, також розміщені на виборчих дільницях, за рідким винятком практично не відрізняються від інших.

Також кандидати під час рівненської кампанії друкували свої програми, однотипні постери (календарі, плакати), опитувальники, які мали би забезпечити за відсутності прямої комунікації хоча б мінімальний рівень інтерактивного спілкування кандидата з виборцями. Ще одним видом друкованої продукції були листівки, технологічно пов’язані із календарем виборчого процесу – запрошення на вибори, підписний лист, пам’ятка виборця, пам’ятка спостерігача.

Зовнішня реклама обмежувалася типовими банерами, біл-бордами і сіті-лайтами, випускалися і газети-одноденки, хоча основні кошти витрачалися штабами у легальних ЗМІ шляхом розміщення проплачених статей, радіо- та телепередач. Традиційно малу увагу віддавали місцеві технологи Інтернет-ресурсам.

Щодо використання «сірих» комунікативних технологій, то вони також не вирізнялися оригінальністю. Відразу декілька штабів замовили соцопитування у сумнівних фірмах, що дало їм змогу називати свого кандидата «лідером виборчих перегонів». Проти фаворита виборів – кандидата Хомка використовувалась також добре випробувана теза про те, що він є «володарем адмінресурсу» і «ставлеником влади». Зрештою, суттєвого впливу ці технології не мали, особливо якщо порівняти результати виборів для «лідерів опитувань» і для самого «володаря адмінресурсу».

Зважаючи на вищевказане та базуючись на матеріалі спостережень за виборчою кампанією в Рівному (2008), можна зробити певні висновки щодо використання комунікативних технологій для донесення ідентифікаційних ознак кандидата до виборця під час виборчої кампанії місцевого рівня.

Отже, наскільки можливо, кандидати дистанціюються (з власної ініціативи чи з ініціативи штабу) від прямих комунікацій. При цьому виборцям доводиться вдовольнятися образом, напрацьованим штабом. Відповідно, іде політтехнологічне викривлення (корегування) ідентифікації кандидата.

Кандидати ще недостатньо використовують можливості ІТ-технологій для комунікацій.

Кандидати у своїх кампаніях активніше використовують не лише «традиційну» антитезову ідентифікацію – («господарник-vs-нездара» чи «патріот-vs-космополіт»), але й відносно рідкісні для місцевих кампаній ідентикативи – вік (для порівняння: «настала ера молодого мера»), стать («тільки жінка здатна навести лад і в родині, і в місті»).

Кандидати починають звертати увагу на свої передвиборчі програми – долучають до розробки фахівців, виборців. Це, зрозуміло, тільки перший крок на шляху до політичної відповідальності, коли програма все таки виконується, але дуже важливий крок від «штучності» і «вимушеності» програми, яку самі ж кандидати, досягнувши мети, викидали наступного дня після виборів на смітник.

Автобіографія залишається чи не єдиним обєктивним джерелом для ідентифікації кандидата. Ми памятаємо, як чи не довкола однієї фрази «не судимий» можна було вигравати кампанії, неспіврозмірні за величиною із місцевими. У той же час і кандидати, і виборці поки що доволі мало уваги надають автобіографії як методу для ідентифікації.

Партійність для ідентифікації на виборах персоніфікованих (сільський, селищний, міський голова) відіграє негативну роль – виборець скоріше довіряє місцеву владу людям без яскраво виражених політичних поглядів. При цьому вираз «мер-політик» різко негативно оцінюється виборцями.

Набуває все більшого значення для комунікації елемент міфотворчості. Вочевидь, кандидати починають розуміти, що вони стають цікавими для виборця тільки тоді, коли мають за собою якусь історію, якийсь сюжет.

Майновий стан залишається досить дражливим моментом для кандидатів. Вони (люди, як правило, забезпечені) чомусь думають, що бідність дозволить їх ідентифікувати як «своїх» для економічно слабших груп електорату.

Місцевий виборець, судячи з останніх рівненських кампаній,є людиною доволі консервативною – він ідентифікує як «свого» і, відповідно, голосує за: українця, чоловіка, старшого середнього віку, із трудовою виробничою біографією, позапартійного, середнього і вище середнього достатку. Можна додати: неспортивної статури, безвусого, який сповідує православя (або латентний атеїст) – і ви отримаєте портрет кандидата, який перемагав останнім часом майже на всіх місцевих виборах.

Але немає остаточної впевненості, що така консервативність не зміниться – підстави для революційних трендів вимальовуються все виразніше. І тепер невідомо, хто кого шукатиме і верифікуватиме за ідентичністю – кандидати у пошуках «свого» виборця, чи «зголоднілі» і змінені економічними потрясіннями виборці будуть шукати собі «свого» кандидата.

Література

1. Толстых А.В. Неизвестный классик // Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис: Пер. с англ./ Общ. ред. и предисл. Толстых А. В. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 1996. – 344 с.

2. «Ігор Попов: Виборче законодавство треба змінювати»// http://www.vgolos.com.ua/politic/6204.html, 19.03.2009. Ост.доступ 25.06.2009.

3. Штурхецкий С.В. Е-коммуникация в Украине: региональные перспективы// E-gospodarka, E-spoleszenstwo w Europie Srodkowej i Wschodniej. Vol.1.- Wydawnictwo KUL, Lublin, 2009. p.305-310.

4. Artur Gnat, „Marketing w polityce. Tożsamość a wizerunek polityka”,http://www.marketingwpolityce.zgora.pl/artykuly/a&y2.htm, 23.02.2006. Ост.доступ 25.06.2009.

5. Подгорная Л.Д. Политическая реклама как форма коммуникации современного общества // Вестник Российского университета дружбы народов. – Серия: Политология. – 2006. – № 8 – С. 85–94.

6. Бронислав Малиновский. Магия, наука и религия. Пер. с англ. — М.: «Рефл-бук», 1998. — 304 с. Серия «Astrum Sapientiae».

7. Василь Червоній: «У Рівному «господарники» заасфальтували доріг на 2 мільйони гривень, у Луцьку патріоти-політики – на 42…»// «Волинь», №40 (899) від 31 жовтня 2008 року.

8. Рівне заслуговує цієї Берегині //Офіційна веб-сторінка С.Богатирчук-Кривко. http://www.sbogat.com.ua/index.html, Ост. доступ 25.06.2009.

9. Юрій Собчук: “Віддам рідному місту всі свої сили, енергію, частину свого життя!”// «Рівне ракурс», №370 від 13.11.2008p.

10. Юрій Собчук, за прогнозами соціологів, виривається вперед// «Рівне ракурс», №371 від 20.11.2008p.

11. Олег Хижняк: “Виборцям, які роками чекають на ремонт дахів і асфальтування ям – компромат на владу не потрібен!” // «Рівне Ракурс» №364 від 02.10.2008p.

12. Микола Сорока: « Я не боюсь брати на себе відповідальність», «Рівне Вечірнє», №89 від 27.11.2008.

13. Тетяна Фінкевич. Хомко напише листа Обамі?// «Рівне Вечірнє», №4 від 15.01.2009.

14. Микола Сорока: «Ці вибори я провів під гаслом: «Обіцяю і виконую»// «Рівне Вечірнє» №91 від 4.12.2008.

Аннотація

У статті автор аналізує комунікативні технології під час виборчих місцевих кампаній, розглядаючи виборчу кампанію як ієрархію методологічних завдань, підпорядковану проблемі формування і донесення до виборця цілісного образу політичної ідентифікації кандидата. Ключові слова: комунікативні технології, вибори, політична ідентифікація, виборець.

Аннотация

В статье автор анализирует коммуникативные технологии во время местных избирательных кампаний, рассматривая кампанию как иерархию заданий, подчиненную проблеме формирования и донесения к избирателю целостного образа политической идентификации кандидата. Ключевые слова: коммуникативные технологии, политическая идентификация.

Annotation

Shturkhetskyy Serhiy, Аuthentication of candidates during elections as factor of voters’ likings: communicative aspect of local election campaigns.

In the article the author analyses communicative technologies during local elections, examining this campaign as hierarchy of tasks, inferior the problem political authentication of candidate. Keywords: communicative technologies, political authentication, elections.

Інші записи:

• Ідентифікація кандидатів під час виборів як чинник електоральних симпатій виборця: комунікативний аспект місцевих виборчих кампаній
• Досвід розвитку місцевого самоврядування: вітчизняна специфіка формування комунікативного простору