У статті проаналізовано функціональне призначення виборчого бар’єру, а також його здатність здійснювати вплив на результати виборів.
Ключові слова: виборчий бар’єр,вибори, виборча система, пропорційна виборча система.

В статье проанализировано функциональное назначение избирательного барьера, а также его способность оказывать влияние на результаты выборов.
Ключевые слова: избирательный барьер, выборы, избирательная система, пропорциональная избирательная система.

The article analyzes the functional role of electoral threshold, and its influence on the result of elections
Keywords: electoral threshold, elections, electoral system, proportional representation system.

Вибори є способом формування вищих органів державної влади в демократичних державах. Для забезпечення прозорості їх проведення на законодавчому рівні встановлюються електоральні правила, які визначають тип виборчої системи, величину електорального порогу, межі виборчих округів,  правила підрахунку голосів тощо. В залежності від правил проведення виборів однаковий розподіл голосів може призвести до різного складу уряду.

Одна з головних переваг застосування пропорційної системи полягає в тому, що вона забезпечує представництво широкого кола політичних вподобань виборців, що виражаються через політичні партії. Під час виборів за пропорційною системою, як правило, бере участь велика кількість політичних партій. Результатом цього є проходження до представницького органу влади багатьох партій, що призводить до неможливості сформувати конституційну більшість, необхідну для прийняття ефективних рішень. Особливе місце в цьому випадку займає виборчий бар’єр, що дає можливість обмежити кількість партій задля уникнення надмірної політичної фрагментації представницького органу влади за рахунок дрібних політичних сил, що користуються незначною підтримкою в населення.

Широке коло питань, пов’язаних із встановленням виборчого бар’єру, висвітлили у своїх працях такі вітчизняні і зарубіжні науковці, як Афанасьєва М, Шведа Ю., Ключковський Ю., Пономарьова Г., Сабаєва С.  та інші. Однак, незважаючи на сталий інтерес до цієї проблеми, безліч її аспектів  лишається недостатньо висвітленими та потребує подальшого опрацювання.

Метою статті є з’ясувати, як електоральний бар’єр може впливати на результати виборів. Реалізація мети потребує вирішення таких  завдань: розкрити зміст поняття виборчого бар’єру та його функціональне призначення; визначити особливості впливу величини електорального порогу на парламентських виборах.

Виборчий бар’єр належить до основних методів виборчої інженерії, оскільки від його величини безпосередньо залежить, скільки політичних партій буде представлятись в парламенті. Процедура зміни виборчого бар’єру є відносно досить легкою, тому законодавці часто вдаються до маніпуляції бар’єром. Так, в Україні бар’єр за період незалежності змінювався тричі. Спочатку його виборчий бар’єр був на рівні 4%, пізніше був знижений до 3%, зараз його величина становить 5%.

Виборчий бар’єр (або загороджувальний поріг, відсотковий бар’єр) означає  фіксований відсоток голосів виборців, що політична партія (або блок партій) повинні набрати на виборах для проходження в парламент. Виборчі бар’єри застосовуються для кращої консолідації парламенту, щоб обмежити присутність в ньому значної кількості дрібних політичних партій, які були б представлені одним або кількома депутатами.

Існують два способи обмеження потрапляння в парламент великої кількості дрібних політичних партій: природний та легальний бар’єри. Зокрема, природний бар’єр (або прихований, або ефективний, або неофіційний)  застосовується у відносно невеликих виборчих округах, де партії з відносно невеликою підтримкою не одержують мандатів. Згідно з визначенням Венеціанської Комісії, «природний бар’єр – це відсоток голосів, необхідних для отримання одного місця на рівні округу, і в основному він залежить від середніх розмірів округу (середня кількість членів законодавчого органу, що обираються в окрузі)» [5].

Природний бар’єр  присутній у всіх виборчих системах незалежно від того, чи присутній у цій системі законодавчо закріплений виборчий поріг. Це  зумовлено тим, що він виражається у відсотку голосів, які необхідні кандидату або політичній партії для отримання одного мандату на рівні округу. Він в основному залежить від середньої кількості вибраних представників в виборчому окрузі. Іншими словами, природний бар’єр є побічним математичним продуктом особливих характеристик виборчої системи (розміру округів, виборчої формули, кількості політичних партій, кількісного складу представницького органу) [1]. Природний поріг  відіграє більш значиму роль на місцевих виборах, оскільки в цьому випадку розподіляється менша кількість мандатів. На загальнодержавних виборах вплив природного порогу не прослідковується, або є незначним.

Не зважаючи на те, що  не існує універсальної формули, що дозволила б з точністю оцінити природний бар’єр у кожній виборчій системі, все ж це можливо зробити, знаючи кількість мандатів по виборчому округу. Рівень природного бар’єра значно залежить від способу розподілу отриманих партією голосів, розміром і кількістю округів, а також числом законодавців, обраних в кожному округу. В загальному, в окрузі з невеликою кількістю мандатів необхідний відносно високий процент голосів по округу для обрання представника. І навпаки, чим більше мандатів розподіляється в окрузі, тим нижчим буде природний бар’єр.

Важливо зазначити, що природній бар’єр не є методом виборчої інженерії, оскільки він є присутнім у будь-яких виборчих системах, не залежно від його законодавчого закріплення. Він є об’єктивним аспектом будь-яких виборів, тому його величину неможливо змінити. Відповідно, природній бар’єр не є об’єктом даного дослідження. Тому у науковій роботі буде акцентуватись увага головним чином на легальному бар’єрі, що зумовлено можливістю змінювати його величину і здійснювати маніпуляції під час виборчих кампаній.

Отже, величина легального виборчого бар’єру встановлюється нормою закону, згідно з якою політична партія або список кандидатів допускається до участі у розподілі мандатів. Важливо зазначити, що такий бар’єр може встановлюватися на рівні держави (загальнонаціонального виборчого округу) або на рівні окремого виборчого округу; в останньому випадку він вступає у взаємодію з природним бар’єром, спричиненим магнітудою округу. Зокрема, в Іспанії легальний бар’єр становить в округах  3%; водночас природний бар’єр в округах, породжений магнітудою округу, оцінюється у 9,7% [2]. Таким чином, у цьому випадку легальний бар’єр є формальним і не несе особливого функціонального навантаження.

Таким чином, виборчий бар’єр являє собою мінімальну частку голосів виборців, які повинна подолати політична партія, щоб претендувати на представництво. Величина виборчого округу є однією з найбільш дискусійних у наукових колах. Електоральний бар’єр у 4-5% змушує невеликі партії шукати об’єднання з більш вагомими організаціями чи блокуватись одна з одною, сприяючи тим самим зменшенню числа потенційних фракцій у парламенті та формуванню більш працездатного уряду. З іншої ж сторони, застосування високого виборчого бар’єру може суттєво викривити результати виборів. Той, хто віддає перевагу партії, яка не має жодних шансів потрапити до парламенту, може змінити своє рішення й вибрати іншу партію з більшими шансами на перемогу. Для дрібних партій така поведінка виборців часто має відчутні негативні наслідки, аж до того, що деякі з них взагалі зникають з політичної сцени. Більші партії, навпаки, дістають додаткову підтримку. Шведа Ю. стверджує, що все це може привести до замороження структури партій і зниження інтересу населення до політики [7]. Таким чином, для держави необхідним є встановити такий бар’єр, який належним чином відображає інтереси виборців

Вперше виборчий бар’єр запровадили у ФРН в 1963 р. Він становив 5%, що було обумовлено конкретними історичними чинниками в Німеччині, а саме – політичною ситуацією, яка склалась в повоєнні часи. Головною причиною застосування загороджувального порогу було обмежити прихід у парламент екстремістських груп та неонацистів, які б своїми радикальними політичними рішеннями стримували демократичний розвиток країни. Позитивний досвід застосування виборчого бар’єру у ФРН сприяв його значній популярності та подальшого застосування країнами з пропорційними виборчими системами. При цьому в демократичних країнах величина бар’єра зазвичай є невисокою: в Ізраїлі 1%, в Данії 2%, у Швеції 4%, у Німеччині 5%. З європейських держав найвищий бар’єр (8%) встановлений в Ліхтенштейні.

У наукових колах немає однозначної думки щодо використання  виборчого порогу. Одні науковці схвально відносяться до практики застосування виборчого бар’єру, вважаючи його необхідним для політичної структуризації парламенту та його дієздатності, оскільки він унеможливлює представництво великого числа дрібних партій у парламенті. Інша група вчених вважають, що виборчий бар’єр є однією з головних маніпуляцій під час виборчого процесу, оскільки його висота зазвичай визначається не з правової точки зору, а виключно з точки зору політичної доцільності, тому його використання стає недоречним в умовах демократичного режиму.

Четверіков А. вказує на неоднозначність використання електорального порогу в пропорційній системі. З одного боку, вводиться принцип пропорційного представництва політичних партій для забезпечення відповідності розподілу мандатів до  електоральної підтримки. З іншого боку, цей принцип не застосовується по відношенню до малих партій, що унеможливлює їх проходження до представницького органу. Дослідник заперечує твердження про те, що загороджувальний поріг здатний створити умови  для ефективної роботи парламенту. На його погляд, введення порогу не обов’язково сприяє консолідації представницького органу для кращого ухвалення політичних рішень [6].

Основний недолік використання виборчого бар’єру полягає в довільності визначення його висоти. Оскільки несправедливим є той факт, що партія, яка отримала 3,1% голосів буде представленою в парламенті, а партія з 2.9% голосів – ні. Важливо зазначити що, неможливо заздалегідь визначити, яке значення обмеження буде правильним, тому що його адекватність залежить від конкретних умов у кожній політичній системі.

Очевидно, що будь-який загороджувальний бар’єр є серйозним порушенням принципу рівноправності як стосовно виборців, так і стосовно кандидатів та тих, хто має право висування кандидатів на виборах, тобто партій. Досвід демонструє, що завжди частина виборців неминуче голосує за партії, котрі не долають встановленого бар’єра. Таким чином, їх голоси втрачаються. Тому, негативним наслідком використання феномену загороджувального порогу є автоматичний перехід голосів, відданих за партії, що не подолали його, до партій-переможців, які часто дотримуються протилежної ідеології. Фактично при використанні бар’єру  можлива ситуація, коли голоси, віддані за переможену партію з правою ідеологією віддаються її опоненту – партії з лівими політичними поглядами, що звичайно призводить до викривлення результатів виборів. Зокрема, в Україні розподіл голосів у мандати в парламенті відбувається за квотою Томаса Хейра, відповідно до якої партії, що мають найбільший залишок, отримують додаткові мандати за рахунок тих політичних сил, які не подолали бар’єр.

Таким чином, загороджувальний бар’єр порушує головний принцип пропорційної виборчої системи – спотворює пропорційність представництва. Як наслідок, електорат, що віддав свої голоси за партії, що не подолали бар’єр, по суті, взагалі не представлений у парламенті. Зокрема, на виборах 1998 р. до Верховної Ради України пропали голоси близько 30 відсотків виборців, котрі проголосували за партії, що не набрали чотирьох відсотків голосів[4]. Внаслідок цього відбувається не зміна політичних симпатій виборців, а їхнє розчарування в самому процесі виборів, що неминуче призводить до явища абсентеїзму, тобто неучасті їх у виборчому процесі.

Пономарьова Г. вважає, що основна функція загороджувального порогу полягає у так званому фільтрі, що пропускає в парламент лише ті політичні сили, які «мають вагу» в суспільстві, а також він покликаний вирішити протиріччя між справедливістю і доцільністю законодавчого органу влади[4]. Довільно встановлений розмір загороджувального бар’єру може захищати інтереси політичних сил, за які проголосувала велика частина електорату, посилюючи ще більше позиції в представницькому органі, в той час коли дрібні політичні гравці не мають права на представлення своїх політичних ідей. Тому необхідний пошук оптимального варіанту загороджувального бар’єру.

Любарєв А. на основі аналізу виборів до парламенту в Росії вважає, що встановлення загороджувального бар’єру в Росії на рівні 2% не порушує прав виборців. Проте, підвищення бар’єру понад 2% уже створює певні обмеження для досить великих груп електорату, і тому таке підвищення має бути серйозно обґрунтованим на законодавчо-правовому рівні. Вчений вказує основні причини введення загороджувального бар’єру, серед яких:

• не допустити в парламент екстремістські партії;
• унеможливити потрапляння в парламент партій, які отримують підтримку виборців на рівні «шуму»;
• не допустити надмірного впливу малих партій на прийняття парламентом рішень, у тому числі на формування уряду;
• уникнути надмірного фракційного дроблення депутатського корпусу;
• створити працездатні фракції у парламенті [3].

Загороджувальний поріг здійснює вагомий вплив на політико-правовий результат виборів, тому його законодавче проектування повинне розглядатись не стільки як питання математичних розрахунків та політичної доцільності, а передусім як  засіб забезпечення реалізації конституційних принципів демократичних виборів. Однак, при використанні загороджувального порогу часто вдаються до зловживання його величиною, що ставить під сумнів представницький характер органу публічної влади.

Прохідний бар’єр як один з методів виборчої інженерії є ефективним механізмом викривлення результатів виборів. Він може сприяти або заважати приходу до влади певних політичних сил. Зміна величини бар’єру  зазвичай носить політичний характер і пов’язана з інтересами домінуючих партій.

Отже, з правової точки зору загороджувальний бар’єр є істотним обмеженням прав громадян, оскільки обмежує право громадян на представництво в законодавчому органі держави. Однак виходячи з принципу розумної достатності, допустимим є такий розмір бар’єру, при якому він виконував би своє конституційно-правове призначення. Іншими словами, виборчий бар’єр не повинен порушувати основного призначення пропорційної виборчої системи – пропорційно представляти всі політичні сили, що користуються підтримкою у населення, а також не допускати викривлення результатів волевиявлення виборців.

Список використаних джерел та літератури:

1. Афанасьєва М. В. Роль прохідного бар’єра в технології пропорційного розподілу представницьких мандатів / М. В. Афанасьєва. // Наукові праці НУ ОЮА. – 2012. – С. 180–193.

2. Ключковський Ю. Виборчі системи та українське виборче законодавство / Ю. Ключковський. – Київ: Час друку, 2011. – 132 с.

3. Любарев А. Системная взаимосвязь основных параметров пропорциональной избирательной системы / А. Любарев. // Право и политика, №10. – 2011.

4. Пономарьова Г. Правова оцінка застосування загороджувального бар’єра в пропорційній виборчій системі / Г. Пономарьова. // Вісник ЦВК, №2(2). – 2005. – С. 53–57.

5. Сабаева С. Заградительный барьер в пропорциональной избирательной системе / С. Сабаева. // Журнал о выборах, №2. – 2013. – С. 30–39.

6. Четвериков А. Избирательные системы государств – членов ЕС [Електронний ресурс] / А. Четвериков – Режим доступу: http://eulaw.edu.ru/documents/articles/izbir_sistem.htm.

7. Шведа Ю. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні / Ю. Шведа. – Львів, 2010. – 462 с.

The article analyzes the effectiveness of the national electoral system for elections to the Parliament of Ukraine. The analysis of the existing shortcomings of the format of the electoral system and the proposed areas of further improvement to enhance the role of parliament in public life of the state.
Key words: elections, electoral law, electoral system, mixed electoral system, parliament, party, electorate.

Постановка проблеми. У сучасному світі виборча система являється явищем складним та динамічним. Головне її призначення – забезпечити представництво волевиявлення народу та, у подальшому, сформувати життєздатні й ефективні органи влади.
Дана тема є актуальною тому, що в нашій державі часто піднімається питання досконалості існуючого формату виборчої системи до представницьких органів влади, про доцільність його змін, які змогли б у подальшому забезпечити чесні та прозорі вибори, а також, що саме головне, підвищити роль Парламенту в суспільно-політичному житті нашої держави.
Становлення та реформування виборчих систем в Україні, що відбувається як перманентний політико-правовий процес, привертає до себе особливу увагу як фахівців – науковців, політиків, експертів, так і виборців загалом. Виборча система має суттєвий вплив на різні сфери життя суспільства. Від неї залежить формування стабільної партійної системи, парламенту, уряду, місцевих органів державної влади. Вона суттєво і на організацію виборчого процесу, поведінку політичних партій, членів представницьких органів та кандидатів на виборні посади.
В Україні реформування виборчої системи уже традиційно базується на методі «спроб та помилок», а не на наукових та практичних висновках. Виборчі системи, що функціонували на виборах українського Парламенту, не використовувалася більше двох виборчих циклів поспіль. Змішана виборча система та пропорційна система закритих партійних списків зазнали суттєвої критики за період їх застосування.
Додаткової актуальності вивчення різних аспектів виборчої системи у вітчизняному політичному дискурсі набуває з огляду на те, що у 2012 році повинні відбутися чергові вибори депутатського корпусу українського парламенту, а правила проведення цих виборів перебувають ще у стадії розробки.
Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити негативні сторони вітчизняної моделі виборчої системи та оцінити її ефективність на виборах до Парламенту України.
Для досягнення мети, були поставлені наступні завдання:
• дослідити виборче законодавство України;
• визначити переваги та недоліки українського формату виборчої системи;
• оцінити ефективність змішаної виборчої системи на виборах до Верховної Ради України;
• визначити напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно-політичному житті держави.
Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про те, що проблемі становлення та реформування виборчої системи України присвячено низку досліджень вітчизняних вчених та практиків. Питанням аналізу виборчої системи присвячено наукові праці вітчизняних науковців: О. Мазура, Б. Ярковського, А. Романюка, Ю. Шведи, С. Рябова, О. Пухкала, М. Росенко, В. Чумака. Однак, визначення конкретних шляхів розвитку виборчої системи України досі залишається дискусійним питанням. Удосконалення виборчої системи вимагає розробки та застосування механізмів, здатних усунути існуючі проблеми в її функціонуванні.
Виклад основного матеріалу. Досвід проведення усіх попередніх парламентських виборів в Україні продемонстрував, що «крайні» варіанти виборчої системи (мажоритарна – пропорційна із закритими списками) є неприйнятними через такі основні причини, як:
– застосування адміністративного ресурсу та «скуповування електорату», що є притаманним для мажоритарної виборчої системи;
– втрачений зв’язок виборців із парламентськими партіями (непрозоре формування виборчих списків);
– продовження практики «вождистського» голосування за пропорційної виборчої системи [15].
Виборчі кампанії показали, що партійна система України стає все більш обмеженою в умовах багатопартійності з жорстким протистоянням у коаліційній боротьбі. Тобто введення до недавна діючої пропорційної виборчої системи не стабілізувало роботу Парламенту та не визначило подальшої структуризації політичних уподобань виборців: абсолютна більшість існуючих у державі партій продовжує і далі не проходити до Парламенту. З уведенням пропорційної виборчої системи пов’язували надії щодо покращення політичної структуризації Парламенту, створення у Парламенті стійкої більшості, забезпечення політичної стабільності тощо. Але очікування не виправдали себе.
Саме тому в нашій державі черговий раз було змінене виборче законодавство. 17 листопада минулого року Верховною Радою України був ухвалений проект закону № 9265-1 від 10 жовтня 2011 року «Про вибори народних депутатів», за який проголосувало 366 народних депутатів. Зокрема, «за» проголосувало 187 депутатів від Партії регіонів, 62 – БЮТБ, 36 – НУНС, 24 – Компартії, 19 – Реформи заради майбутнього, 20 – Народної партії, 18 – позафракційних [10].
Згідно з цим Законом наступні вибори до Верховної Ради України відбудуться за змішаною виборчою системою. Необхідно зауважити, що дану модель виборчої системи вже й раніше використовували в нашій державі. Нею була замінена мажоритарна виборча система. Однак вибори до Парламенту України за змішаною виборчою системою проходили не довгий період – до зміни виборчого законодавства у 2004 році, відповідно до якої була введена в дію пропорційна виборча система.
За всю історію незалежності нашої держави в минулому році вже вчетверте було змінено виборче законодавство, і як показує практика, воно змінюється кожні 6-7 років. Але незалежно від того, які саме зміни робляться в українському виборчому законодавстві, аргументація цих змін залишається незмінною, а саме «удосконалити виборчий процес, зробити його прозорішим та ефективнішим, щоб у Парламенті України були якомога найкраще представлені інтереси всього суспільства» [11]. І зазвичай такі зміни ініціюються представниками тих політичних сил, які перебувають при владі. При цьому можна прослідкувати певну закономірність: коли рейтинги такої політичної сили ставляться під сумнів на шляху до перемоги на виборах за існуючою виборчою системою, ця сила стає ініціатором внесення змін до діючого виборчого законодавства.
В Україні на виборах до Парламенту вже були апробовані всі класичні моделі виборчих систем. Але одну із них, а саме змішану систему вирішили запровадити черговий раз. При цьому вади будь-якої із раніше діючих систем так і залишились невирішеними, і незалежно від введених змін лишаються практично тими ж. А тому вже навіть завдяки цій обставині можна ставити під сумнів факт про те, що наявні проблеми пов’язані саме із виборчим законодавством.
Згідно із останніми змінами, вибори до Верховної Ради України цього року відбудуться за змішаною виборчою системою, тобто половину мандатів – 250 народних депутатів – буде обрано за пропорційною системою й буде розподілено між партіями пропорційно до кількості отриманих голосів. А іншу половину мандатів, тобто ще 250 депутатів буде обрано за мажоритарною системою в одномандатних виборчих округах [11]. Законом встановлюється 5% виборчий бар’єр. При цьому блоки участі у виборах брати не можуть.
Проект нового Закону України «Про вибори народних депутатів» був критично оцінений як міжнародними експертами з виборчого права – представниками Венеціанської комісії та Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), так і багатьма вітчизняними експертами, які звернули увагу на вади нової моделі виборчої системи.
Даний законопроект навряд чи може вважатися суттєвим кроком до вдосконалення вітчизняного виборчого законодавства. Він закріплює цілу низку нових дискусійних положень. Загалом, сама ідея повернення до змішаної виборчої системи є доволі сумнівною. З досвіду виборів 1998 і 2002 років яскраво видно те, що дана виборча система сприяє провладним партіям, у першу чергу, – за рахунок використання адміністративних ресурсів та підкупів виборців в одномандатних округах [7].
На сьогодні існує та ефективно функціонує маса різних моделей виборчих систем, які дозволяють виборцям знати своїх депутатів в обличчя. При чому це є можливим не лише при застосуванні змішаних чи мажоритарних систем з голосуванням в одномандатних округах. Як приклад, у Польщі використовують мажоритарну виборчу систему з голосуванням у багатомандатних виборчих округах, коли в одному окрузі обирають п’ять депутатів, тобто перших п’ять кандидатів, які отримали найбільшу кількість голосів виборців. Саме вони і потрапляють до Сейму. Також поширеними в Європі є і різноманітні моделі пропорційної виборчої системи з відкритими списками, коли виборці мають право голосувати за якогось конкретного кандидата від партії. Після проведення виборів розподіл мандатів відбувається з урахуванням преференцій виборців. При цьому, для збалансування інтересів партій та уподобань виборців використовують різноманітні модифікації. Як приклад, кандидат від партії у Чехії, який набрав на виборах 10 % голосів виборців, потрапляє у парламент незалежно від власного номера у списку партії, від якої йде на вибори.
Вагомим недоліком нової вітчизняної змішаної системи є те, що на виборах будуть використовуватись закриті списки кандидатів у депутати від партій. А це веде до того, що виборці будуть знати лише партійного лідера або у кращому варіанті лише першу п’ятірку кандидатів із партійного списку. При цьому спостерігається ще один вагомий недолік нового виборчого законодавства – в Законі України «Про вибори народних депутатів» не має норми, яка існувала раніше у виборчих законах, а саме про те, що на виборчих дільницях мають вивішуватися інформаційні плакати з фотографіями кандидатів, їх передвиборними програмами та іншою інформацією. Тепер це все будуть публікувати лише на сайті Центральної Виборчої Комісії. А тому виборці, які не мають доступу до Інтернету, і в першу чергу це саме сільські виборці, а таких є досить багато, не завжди матимуть можливість зайти на сайт Центральної Виборчої Комісії і ознайомитись із цією всією інформацією. Звичайно, у Законі зазначено, що інформація про партії та їх кандидатів надаватиметься громадянам виборчими комісіями, однак як саме це відбуватиметься, залишається незрозумілим. І ще одне, згідно нового Закону кандидати від одномандатних округів можуть і не мати перевиборних програм. Відповідно, виборцям може бути незрозумілим також і те, чим саме вони планують займатися у Верховній Раді України.
Ідея мажоритарної складової хороша, адже вона близька до ідеї прямої демократії. Але в такому вигляді, у якому її планують застосовувати, тобто у варіанті системи відносної більшості, за якої переможець в одномандатному виборчому окрузі «забирає все», ще одним недоліком мажоритарної складової змішаної системи є неврахування голосів значної кількості виборців. Адже для перемоги в мажоритарному окрузі кандидату необхідно набрати більше голосів виборців ніж будь-який конкурент. При цьому недолік полягає у наступному. Наприклад, якщо в певному окрузі балотується 21 кандидат, і 20 з них наберуть по 4,5 %, а лише один – 10 %, то він буде вважатися переможцем, а решта голосів виборців (90 %) буде втраченою.
Для прикладу, якщо згадати минулу вітчизняну практику застосування такої системи, то за результатами громадської мережі «ОПОРА», яка проводила моніторинг виборчого процесу, у 1998 році втрачені голоси виборців були на рівні 58 % (приблизно 15 мільйонів голосів), а в 2002 році – на рівні 51 % (приблизно 13 мільйонів голосів).
Ще однією вадою є те, що механізм відкликання депутата-мажоритарника не є дієвим, у принципі так само як і імперативний мандат. Тому сумнівним є те, що виборці матимуть змогу контролювати тих депутатів, за яких вони голосували. А це, у свою чергу породжує ще один недолік – так звану незалежність депутатів, обраних в одномандатних мажоритарних округах, які після обрання можуть долучитися до будь-якої політичної сили. Такі політичні технології використовують у першу чергу владні партії для того, щоб мати можливість розширення власного представництва в парламенті, і таким чином, як наслідок, вирішити проблему низьких рейтингів. Це робиться за рахунок так званих депутатів-перебіжчиків, наявність яких нівелює як головний принцип мажоритарної складової, так і представницької демократії загалом [11].
Якщо говорити про балотування самовисуванців, то перш за все необхідно відзначити те, що згідно нового закону самовисуванцем може бути будь-який громадянин, який зможе внести заставу в розмірі 12 мінімальних зарплат (близько дванадцяти тисяч гривень), а також подасть до окружної комісії визначений перелік необхідних документів. А такі вимоги дозволять на наступних виборах до Парламенту балотуватись фактично багатьом представникам так званого «середнього класу». При цьому може з’явитись інша суттєва проблема – в округах зможе балотуватися значна кількість кандидатів-самовисуванців, а це зможе дезорієнтувати електорат і в подальшому ускладнити підрахунок голосів виборців [7].
Якщо говорити про вади нового закону стосовно формування комісій та представництва кандидатів-самовисуванців у комісіях, необхідно звернути увагу на наступне. Кандидати-самовисуванці зможуть бути представленими лише в дільничних комісіях, та й то не всі, тому що серед них проводитиметься жеребкування, за результатами якого буде визначено хто саме буде входити до складу цих комісій. Та й саме формування складу комісій загалом є далеким від досконалості, адже яскраво прослідковуються наступні недоліки:
– парламентські партії, які не будуть висувати кандидатів, а відповідно не будуть мати ніякого відношення до виборчого процесу, усе рівно матимуть можливість бути представленими у складі комісій, адже фракції відповідно до закону мають гарантоване представництво в комісіях;
– формування комісій за поданнями фракцій буде сприяти Партії регіонів та Комуністичній партії, що створили свої партійні фракції, тому будуть мати гарантоване представництво в комісіях. Але, разом із цим, таке формування не буде сприяти існуючій опозиції;
– така система буде представляти в комісіях лише парламентські партії, але жодним чином не гарантує представництво позапарламентським партіям.
У кращому варіанті комісії мали б формуватися не за поданням фракцій, а саме за поданням партій. Також доцільним було б обмеження представництва парламентських партій, як варіант – до 50 %, а інші 50 % – доцільно було б надати позапарламентським партіям і самовисуванцям.
Також у законі присутні і інші недоліки, які варті пильної уваги, адже від їх застосування і буде залежати подальша робота новообраного Парламенту.
Серед них – джерімандеризм, тобто певна технологія нарізання округів, коли їх розподілять у такий спосіб, щоб забезпечити по можливості найкращий результат для певного кандидата.
Питання виборчих округів є також суттєвим проблемним місцем нового виборчого законодавства. Станом на кінець січня цього року в Україні було зареєстровано 36 763 367 виборців у 225 округах, відповідно середня кількість виборців в окрузі складає 163 393 людей, а максимально припустиме відхилення становить 12 % (19 607). При цьому максимальна кількість виборців в одному окрузі складає 183 000 чоловік, а мінімальна – 143 786, тобто різниця між ними може становити близько 40 000 [5]. На практиці це може спричинити розрив у 15-20 мандатів при грі із розмірами виборчих округів, як приклад, у Західній та Східній Україні. Також необхідно згадати і те, що наразі округи формуються відповідно до адміністративного принципу, тому можливим є їх створення з територій, що не межують між собою, наприклад, таке місто як Славутич належить до Київської області, але розташоване у Чернігівській. І на практиці це може створити суттєві труднощі для кандидатів-самовисуванців на користь політичних партій.
Крім того, згідно із Законом зріс прохідний бар’єр до 5 %. На думку Венеціанської комісії, зміна прохідного бар’єру не є достатньо обґрунтуваною [4]. Його підвищення від трьох до п’яти відсотків може поставити під сумнів потрапляння до Верховної Ради України більшості опозиційних сил, а також це може примножити кількість утрачених голосів, які будуть віддані за партії, що не пройшли. Ті місця у Верховній Раді України, які вони могли б зайняти, будуть розподілені між тими, хто подолав встановлений бар’єр.
Таке підвищення прохідного бар’єру можна вважати прямим шляхом до узурпації влади та подальшого спотворення результатів волевиявлення громадян. Високий прохідний бар’єр може вважатися доречним лише для тих країн, де є стабільна політична система, наприклад, в США чи Великобританії. А для нашої держави, підвищувати прохідний бар’єр просто неприпустимо. Тому що у такому випадку до Парламенту пройде не більше 3-4 партій. І відповідно до цього, Верховна Рада України буде представлена лише великими партіями, а малі партії навіть якщо і наберуть значну кількість голосів виборців, не матимуть змоги пройти до Парламенту. Тобто, значна кількість голосів українців не буде врахована.
Також із виборчого бюллетеня була вилучена графа «не підтримую жодного кандидата» («проти всіх»). Якщо взяти до уваги думку громадськості стосовно даного нововведення, то близько 80% опитаних вважають, що дану графу необхідно було залишити, адже це дозволить виборцям висловити свою окрему позицію [6].
Ще декілька суттєвих недоліків до існуючого формату виборчої системи нещодавно було внесено Рішеннями Конституційного Суду України.
Відповідно до Рішень Конституційного Суду України від четвертого та п’ятого квітня цього року, громадяни України, які на момент чергових парламентських виборів будуть перебувати за кордоном, зможуть обирати тільки «партійну» частину Верховної Ради України. Адже віддати голос за кандидата за мажоритарною системою на закордонній дільниці виборці не матимуть можливості. А у Києві, згідно з даним рішенням, суттєво зменшиться кількість виборчих округів та виборців, які закріплені за столицею. Відповідно до вердикту Конституційного Суду України, норма нового закону, згідно з якою закордонні виборчі дільниці були включені до складу одномандатних округів на території Києва, була визнана неконституційною та втратила чинність [12]. Таке рішення було прийняте Судом за поданням народних депутатів України від Партії Регіонів.
Свій вердикт судді аргументували тим, що раніше існуюча норма порушувала права виборців, які перебувають за кордоном, оскільки їх закріплювали за одномандатними округами Києва, і відповідно до цього вони мали голосувати за столичних «мажоритарників».
Відтепер, згідно з рішенням Конституційного Суду України, закордонні дільниці не будуть закріплені за жодним із одномандатних округів. Вони будуть включені до загальнодержавного багатомандатного округу і виборці на дільницях матимуть можливість голосувати за партійними списками.
У свою чергу, таке рішення Конституційного Суду України уже встигло викликати масу критичних зауважень стосовно порушення конституційних прав виборців. Як приклад, про таке порушення було заявлено заступником голови Центральної виборчої комісії Жанною Усенко-Чорною. Вона зазначила, що заборона закордонним виборцям голосувати за мажоритарними округами є обмеженням їх виборчих прав. «Виборче право гарантоване громадянам Конституцією України, і воно не може бути скасоване чи обмежене. Але наразі склалася така ситуація, що це право обмежили», – заявила Усенко-Чорна, коментуючи вердикт Конституційного Суду України [14].
А опозиція схиляється до тієї думки, що таке рішення суддів було спробою «підіграти» нинішній владі. «Влада запустила процес фальсифікації виборів», – сказав, коментуючи вердикт суддів, лідер партії «Фронт змін» Арсеній Яценюк [8]. На його думку, прийнявши таке Рішення, Конституційний Суд України скасовує закордонні дільниці, які були прикріплені до Києва, та утворює замість них три додаткові округи в тих регіонах, які перебувають під контролем Партії Регіонів. «Влада розуміє, що громада столиці її не підтримає, тому має надію на отримання додаткових мандатів саме в тих регіонах, де матиме можливість сфальсифікувати вибори. Виборчий процес фактично вже розпочався, і шулери з Партії Регіонів вкотрий раз вирішили змінити правила проведення виборів під себе», – цитує слова Яценюка прес-служба «Фронту змін» [8]. На його думку, своїм рішенням про новий розподіл округів Конституційний Суд України вносить зміни до Закону, який був прийнятий у результаті складного компромісу влади і опозиції.
Експерти також висловили свої критичні зауваження до рішення Конституційного Суду України. Ольга Айвазовська, голова правління громадянської мережі «Опора», назвала його «дискримінацією виборців». Експерт переконана, що таке рішення є політично вмотивованим. Вона зазначає, що в Конституції України відсутні винятки стосовно виборчих прав тих громадян України, які перебувають за кордоном. Вони знаходяться в рівних умовах, їм надається те ж саме право голосу і з тією самою його вагою, що й громадянам, які проживають на території України. Виникає питання – на основі чого виборцям за кордоном дозволяється голосувати лише за партійними списками? У зв’язку з чим їх, на відміну від решти громадян України, обмежили у праві заповнювати два бюлетені, а відповідно обирати як «партійну» так і «мажоритарну» частини Парламенту? Відповідно до цього, таке рішення суддів фактично дискримінує виборців за ознакою місця їх проживання. Тому, на думку пані Айвазовської, воно є швидше політично вмотивованим, а ніж законодавчо обґрунтованим.
Також вона зазначила і те, що якщо вслід за даним рішенням виникне нова хвиля змін вже існуючих норм виборчого права, які були прийняті в результаті компромісу влади та опозиції, то є висока ймовірність того, що такі зміни приведуть до недемократичного формату законодавства.
Тому вищезазначені зміни виборчого законодавства можуть поставити під сумнів хороші наміри тих, хто їх ініціював. Політичними експертами звертається значна увага на те, що Закон «Про вибори народних депутатів України» є свідомо орієнтованим і адаптованим до наявних потреб існуючої влади, а декларовані ними прагнення покращити виборчий процес та представництво у Парламенті України розцінюється як хороший спосіб прикрити справжні наміри.
Якщо говорити про доцільність введення змішаної моделі виборчої системи в Україні, то перш за все необхідно згадати негативний вітчизняний досвід застосування такої системи. Дана система може призводити до багатьох зловживань. Таким чином, кращим варіантом для українського суспільства є не перехід до змішаної виборчої системи, а зміна донедавна існуючої системи на пропорційну систему з відкритими регіональними списками.
Очевидним є те, що пропорційна модель не є ідеальною, але в сучасних українських реаліях вона є найбільш прийнятною для нашого суспільства, щоправда її попередній формат потрібно корегувати. Використання пропорційної системи з відкритими списками, утворення багатомандатних виборчих округів буде сприяти не лише більш адекватному політичному представництву інтересів суспільства, але й встановленню тісного зв’язку між виборцями та їх представниками.
Отже, вітчизняний досвід періодичних змін виборчого законодавства є наглядним підтвердженням факту про те, що досконалої виборчої системи у природі не існує і існувати не може. Вибір моделі виборчої системи, яка буде максимально ефективною у певній державі, повинен залежати від тієї ситуації, яка склалась у цій державі, від типу її партійної системи, від форми правління та особливостей функціонування політичної системи загалом. Однак вирішальний вплив на процес вибору тієї чи іншої виборчої системи матиме рівень політичної культури владної еліти, від рішеннь якої і буде залежати якість представництва всього суспільства у владному органі.
Виборча система України повинна забезпечити політичну структуризацію суспільства та в системі влади; стимулювати розвиток вітчизняних партій; забезпечити функціонування стійкої парламентської більшості. А тому кроки на шляху до її розв’язання повинні бути здійснені за принципом публічності, за максимально виважених умов і прорахованих наслідків.

Список використаних джерел та літератури:
1. Шведа Ю. Р. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні [Текст]: [монографія]. – Львів, 2010. – 462 с.
2. Виборче законодавство України: сучасний стан та перспективи розвитку (аналітичний звіт) [Текст] // Інститут прикладних гуманітарних досліджень. – Х.: ТОВ Видавничо-комерційна фірма «Яшма», 2006. – 234 с.
3. Ключковський Ю. Потреба зміни виборчої системи [Текст] / Ю. Ключковський // Вибори та демократія. – 2007. – № 2. – С. 5-10.
4. Венеціанська комісія: прохідний бар’єр у 5% стане проблемою для невеликих партій [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/politics/_venecianska-komisiya-prohidnij-bar-er-u-5-stane-problemoyu-dlya-nevelikih-partij/407501. – Назва з екрану.
5. Діюча виборча система народних депутатів в Україні: легальні умови функціонування та рецепти покращення [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://real-politics.org/diyucha-vyborcha-systema-narodnyh-deputativ-v-ukrajini-lehalni-umovy-funktsionuvannya-ta-retsepty-pokraschennya/. – Назва з екрану.
6. Експерти про новий закон про вибори народних депутатів: ризики та шляхи удосконалення [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://elections.cvu.org.ua/index.php?i=546. – Назва з екрану.
7. Законопроект про вибори: переваги та недоліки. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://electioninfo.org.ua/index.php?i=269. – Назва з екрану.
8. КС відкрив «скриньку Пандори» змін виборчого законодавства? [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.voanews.com/ ukrainian/news/ukraine/UKR-Election-04-05-2012-146331025.html. – Назва з екрану.
9. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17.11.2011 // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 4061-VI. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/4061-17. – Назва з екрану.
10. Рада ухвалила закон про вибори народних депутатів. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/35603. – Назва з екрану.
11. Радь Т. Зміна виборчого законодавства: змішані почуття. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2011/11/23/6774267/ – Заголовок з екрану.
12. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини п’ятої статті 52, абзацу другого частини десятої статті 98, частини третьої статті 99 Закону України «Про вибори народних депутатів України» (справа про висування кандидатів у народні депутати України за змішаної виборчої системи) від 05.04.2012 № 8-рп/2012 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/v008p710-12. – Назва з екрану.
13. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 22 Закону України «Про вибори народних депутатів України» стосовно рівномірного віднесення закордонних виборчих дільниць до всіх одномандатних виборчих округів, які утворюються на території столиці України – міста Києва від 04.04.2012 № 7-рп/2012 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/v007p710-12. – Назва з екрану.
14. Член ЦВК: КС поставив під сумнів легітимність результатів виборів [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/ 2012/04/5/6962176/. – Назва з екрану.
15. Шаповал Є. Система виборів до Верховної Ради України // Харківський дискусійний клуб. – 2009. – 21 березня. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.discussionclub.net. – Заголовок з екрану.

The article is an attempt to analyze the actual problems in electoral system, which was instituted by new electoral law. It was uncovered a list of defects, which will affect on the results of the elections and legitimacy of elected body.

Перелік ключових слів. Виборча система, пропорційна виборча система, мажоритарна система, відносна більшість, виборчий бар’єр, судовий прецедент, жорсткі списки.

Постановка проблеми. Виявлення недоліків у виборчому законі, та у виборчій системі, яка введена цим законом, є обов’язковою передумовою подальшого реформування інституту виборів і визначення оптимальної виборчої системи для України.

Короткий аналіз останніх досліджень та публікацій. У зв’язку з тим, що Закон України «Про вибори народних депутатів України» був прийнятий відносно нещодавно, і ще не був апробований на виборах, на даний момент, немає ґрунтовних наукових досліджень по даній тематиці. При написанні роботи були використані висновки Венеціанської комісії стосовно нового закону і публікації українських вчених, які займаються проблемами виборчого права (Погорілко В., Шаповал В., Годованець В., Ключковський Ю., Георгіца А., Белоновський В., БогашеваН.)

17 листопада 2011 року виборча система України зазнала чергових істотних змін, а саме на основі проекту президентського закону, ВРУ прийняла Закон України «Про вибори народних депутатів», яким був закріплений новий формат виборчої системи – змішана виборча система. Україна вже має досвід застосування такого типу виборчої системи, і оскільки вибори по новому закону ще не проводилися, то можливе повторення тих проблем, які були в 1998 році.

Фактично той формат виборів, який був запроваджений новим законом, цілком відповідає тій виборчій системі, що була застосована в 1998 році, яку науковці назвали «системою «паралельного змішування»[1; 98], оскільки фактично мало місце застосування окремо мажоритарної і пропорційної виборчої системи.

У кожній системі існує набір формоутворюючих елементів, які, порівняно з іншими, більшою мірою впливають на її вигляд, динаміку та визначають наслідки тих процесів, які у ній відбуваються. Такими елементами у пропорційній виборчій системі є виборчі списки, величина виборчого округу, прохідний бар’єр. У мажоритарній виборчій системі важливу роль відіграє кількість голосів, яку слід набрати кандидату для того, щоб стати депутатом, а також явка виборців необхідна для того, щоб вибори були визнані такими, що відбулися.

Для більшої зручності проаналізуємо недоліки і переваги окремо пропорційної і мажоритарної виборчих систем, оскільки відповідно до положень нового Закону вони не є взаємопов’язаними взагалі.

Пропорційна виборча система. Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 1 Закону України «Про вибори народних депутатів», 225 депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати  від політичних партій [14]. У ч. 4 ст. 80 Закону конкретизується вид виборчих бюлетенів, які застосовуються при голосуванні – закритий тип виборчих списків.

Структура бюлетеня, яка випливає з типу виборчих списків, що застосовуються при виборах, означає технічний механізм здійснення виборцем акту волевиявлення. Вона може бути відкритою і закритою. Відкритий бюлетень надає можливість виборцю розставити преференції, тобто визначити, які кандидати, на його думку, найбільше відповідають депутатській посаді. Новою редакцією вітчизняного Закону «Про вибори народних депутатів України» затверджено закриту форму виборчого бюлетеня з переліком перших п’яти кандидатів від кожної політичної партії суб’єкта виборчого процесу.

Саме такий тип виборчого списку сьогодні є одним із найвразливіших місць виборчої системи, який і зазнає найбільшої критики. Аргументами проти даних списків, є те, що вони значно обмежують виборчі права громадян, надаючи право формування персонального складу представницьких органів, не виборцям, а лідерам політичних партій. До того ж процедура розподілення виборчих мандатів всередині партії є закритою, і виборець до кінця не знає, кого він обрав проголосувавши за ту чи іншу партію. До того ж, у кандидата немає законодавчо врегульованих процедур, вдаючись до яких, він може погодити своє місце у списку з партією [2; 115].

Закриті виборчі списки перешкоджають «оновленню» політичної еліти, оскільки цілком зрозуміло, що партія на наступні чергові вибори буде висувати діючих депутатів.

Значній критиці сьогодні піддається проведення виборів у єдиному багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. У поєднанні з системою закритих списків, це робить народних обранців максимально віддаленими від народу, який їх обрав, оскільки не існує персональних представників регіону в парламенті, як і не існує персональної відповідальності за політику, яка проводиться у законодавчому органі, і можливості відкликання представника виборцями. Виникає ситуація, коли безпосередній зв’язок депутатів (майбутніх) і виборців існує тільки на час виборів, після ж виборів – жодної відповідальності за політику і за здійснення обіцянок.

На противагу наведеним аргументам, можна сказати, що загальнодержавний виборчий округ сприяє централізації партій, оскільки для здобуття вагомої перемоги на виборах, партії змушені розширювати свою діяльність на всю територію України, а не спрямовувати свою діяльність на певні регіони.

Ще однією окремою темою дискусії є проблема виборчого бар’єра. Тривалий час на виборах до Верховної Ради України використовувався 4%-ий бар’єр, згодом, згідно змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» було введено 3% виборчий бар’єр. Проте навіть зменшення порогу призвело до різкої критики. З однієї сторони, існує вимога підвищення виборчого бар’єру, щоб заблокувати доступ до Парламенту дрібних партій, і уникнути майбутніх потенційних спекуляцій при голосуванні. З іншого боку, існують противники підвищення виборчого бар’єру. Зокрема, Борис Беспалий на круглому столі присвяченому шляхам вдосконалення виборчої системи України зазначив: «Тепер кілька слів про уявний спосіб зміцнення партій, а саме про підняття прохідного бар’єру. Переконаний, це — хибна мішень. Поміркуємо: чи варто щоб 750 тисяч виборців мали представництво в Парламенті? Мабуть, що так» [3; 55]. Тобто підвищення прохідного бар’єру призведе фактично до порушення принципу пропорційного представництва і конституційних прав виборців.

Відповідно до ч. 3 ст. 98 нового Закону, виборчий бар’єр було підвищено до 5%, і фактично він став найвищим за всю історію проведення виборів до ВРУ. Не можна сказати, що це веде до підвищення рівня довіри до обраного представницького органу, оскільки вже близько 1 мільйона громадян втрачають своє право на представництво у законодавчому органі. Проте такий крок законодавця становить порушення принципів демократії.

В справі Юмак і Садак проти Туреччини, Європейський суд, прийшов висновку, що 10% виборчий бар’єр, хоча і є надмірним, проте не спричиняє порушення ст. 3 Протоколу № 1 [4], і зазначив, що при визначенні розміру виборчого бар’єру, влада повинна виходити із політичної ситуації, яка склалася в країні. Відповідно до результатів позачергових виборів до ВРУ 2007 року, більше 3% голосів виборців набрали лише Партія Регіонів (34,37%), «Блок Юлії Тимошенко» (30,71%), Блок «Наша Україна-Народна Самооборона» (14,15%), Комуністична партія України (5,39%), «Блок Литвина» (3,96%) [5]. Натомість виборчий бар’єр не подолала Соціалістична партія з 2,86% голосів виборців. Тобто, можна зробити висновок, що в Україні існують партії користуються невеликою підтримкою виборців (близько 3-5%), і підвищення виборчого бар’єру до 5% практично унеможливить їхню участь у розподіленні мандатів.

Саме тому проблема пошуку оптимального виборчого порогу сьогодні є актуальною і стоїть доволі гостро. Необдумане, безпідставне введення порогу призведе до небажаних наслідків, і як результат – падіння авторитету законодавчого органу, рівня його легітимності. Але зміна виборчого фільтру призведе або до порушення конституційних прав громадян, або ж навпаки до надзвичайної партійної фрагментації парламенту.

Ст. 56 Закону України «Про вибори народних депутатів» [14] регулює питання, яке нерідко буває проблемою і предметом спору, грошової застави. Взагалі введення грошової застави є одним з різновидів фільтрів, які відсіюють дрібні партії ще до дня голосування. Згідно згаданої статті грошова застава становить дві тисячі мінімальних заробітних плат, у випадку якщо партія бере участь у розподілі мандатів – застава їй повертається, якщо ж партія не змогла подолати 5% виборчий бар’єр застава перераховується до Державного бюджету. Противники даного елементу стверджують, що це порушення закріплених Конституцією України політичних прав громадян. Ст. 38 Основного Закону стверджує: «Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» [6]. Зазначена стаття не містить положень про можливі обмеження цього права майновим станом громадян, взагалі вона виключає будь які обмеження стосовно даного положення («вільно обирати і бути обраним»). Проте використання грошової застави є необхідним, оскільки виключає додаткові затрати державного бюджету на партії (забезпечення ефірним часом, друк бюлетенів, реклам), а також «скорочує» і без того довгий виборчий бюлетень. Законність виборчої застави і відповідність нормам міжнародного права, була встановлена в Рішенні Європейського суду у справі «Суховецький проти України» [7].

До проблем у головних засадах функціонування виборів додаються ще проблеми в організації виборів. Ст. 26 Закону України «Про вибори народних депутатів України», яка встановлює вимоги до членів виборчих комісії, немає вимог, які б стосувалися професійного рівня і рівня правової культури. Інститут виборів є складовою частиною фундаменту на якому будуєтсься демократія, саме тому за формування цього елемента мають відповідати компетентні люди з достатнім рівнем професійної кваліфікації.

Стосовно позитивів пропорційної виборчої системи. Як зазначає Юрій Ключковський: «пропорційна виборча система відповідно до законів 2004 та 2005 років була достатньо «прозорою», такою, що практично кожен виборець при бажанні міг зрозуміти, яким чином голоси виборців перетворилися у мандати» [1; 109]. Дійсно, у випадку застосування пропорційної виборчої системи в чистому вигляді, вона є аж надто простою, у певній мірі і примітивною, а тому і доступною для пересічних виборців, оскільки не передбачає застосування складних і важко зрозумілих механізмів.

Отже, проаналізувавши основні, засадничі елементи функціонування однієї частини виборчої системи, яка буде застосовуватися при нових виборах, можна дійти висновку, що виборче законодавство все таки має проблеми, але вирішення цих проблем неможливе без всебічного аналізу стану і рівня розвитку суспільства, а також настроїв поширених у суспільстві. Проте очевидним є факт, що нове виборче законодавство, або реформування існуючого неодмінно призведуть до нової хвилі протестів, заперечень і оскаржень, або ж можуть потягнути за собою набагато важчі наслідки.

Мажоритарна виборча система. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 1 Закону України «Про вибори народних депутатів» «225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах» [14]. Ч. 2 ст. 99 Закону дещо конкретизує поняття «відносної більшості» – обраним в одномандатному окрузі буде вважатися кандидат, який набрав більшу, відносно інших кандидатів, кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Саме такий формат відносної більшості не сприяє легітимності в очах виборців обраних депутатів.

Повертаючись до досвіду застосування мажоритарної виборчої системи відносної більшості, можна отримати наступні результати. Під час попередніх виборів, у середньому за переможця в одномандатних округах голосувало менше 30% виборців [1; 100]. Отже, фактично проти проголосувало 70% виборців, і це тільки тих, які з’явилися на вибори. У будь-якому випадку, при мажоритарній виборчій системі пропадає від 50% мінус один голос [2; 109]. У таких умовах про представницькі характеристики обраних депутатів говорити взагалі не можна. У свою чергу, це породжує нелегітимний характер сформованого таким чином представницького органу.

Також є певні проблеми, пов’язані із розвитком політичної системи держави. Завдяки тривалому досвіду застосування в Україні пропорційної виборчої системи, сформувалися потужні партійні осередки, які і здійснюють визначальний вплив на діяльність держави. Оскільки партії також мають право висувати кандидатів в одномандатних виборчих округах, то вони зможуть і забезпечити їм належний рівень матеріальної і фінансової підтримки, і фактично вибори за мажоритарною системою перетворяться лише на додатковий спосіб обрання депутатів від партії. Звичайно, Законом передбачена можливість громадян самовисуватися на виборах, проте потрібно мати потужний ресурс для того, щоб донести до виборців свою виборчу платформу.

Хоча Закон у ч. 3 ст. 3 і проголошує рівність всіх кандидатів у виборчому процесі, проте, як випливає із норм самого Закону, це зовсім не так. Зокрема, у ч. 2 ст. 27 Закону не передбачено право самовисуванців вносити кандидатури для формування складу окружних виборчих комісій, натомість партії, які перебувають при владі, мають право на 1 представника в кожній комісії; ч. 2 ст. 34, серед кола осіб, які мають право брати участь на засіданні ЦВК без запрошення чи дозволу, не передбачає такої категорії осіб, як самовисуванці. Позбавлення кандидатів в одномандатних виборчих округах права брати участь у формуванні і діяльності виборчих комісій вищого рівня, які фактично контролюють організацію і проведення виборів дільничними виборчими комісіями, а також встановлюють результати виборів, не свідчить про те, що принцип рівності кандидатів у виборчому процесі був дотриманий. Проте, якщо особа балотується в одномандатному виборчому окрузі від партії, то її права в цих вищих інстанціях можуть бути захищені (оскільки партія буде мати представників), натомість громадяни, які виявили бажання реалізувати своє пасивне виборче право, опиняться у становищі безправності.

Також при проведенні виборів в одномандатних виборчих округах можуть виникнути проблеми, які виникли при проведенні виборів в 1998 та 2002 роках – підкуп виборців та «адміністративний ресурс» (по суті протиправне втручання органів влади та їх посадових осіб у перебіг виборів) [1; 102], з якими на даному етапі розвитку системи законодавства і структури державних органів боротися дуже важко.

Проте, за своєю суттю мажоритарна система має і переваги, які, однак, поки не проявляться в Україні. Головною перевагою цієї системи є те, що депутат фактично «закріплений» за виборцями, оскільки він обирається за результатами виборів у певному окрузі. Це свідчить про наявність зв’язку між народним обранцем і громадянами цього округу, який набагато тісніший, ніж зв’язок між парламентарем і виборцем при пропорційній виборчій системі. Однак, незважаючи на те, що виборці будуть знати, якого конкретно депутата вони обрали, в Україні сьогодні не введений механізм відкликання виборцями обраного ними депутата, що фактично і призводить до того, що один із головних плюсів цієї системи зводиться нанівець.

Ще однією перевагою мажоритарної системи відносної більшості є те, що вибори відбудуться майже в будь-якому разі (крім випадку, якщо не буде зареєстровано жодного кандидата, або якщо буде зареєстрований один кандидат, який набере менше половини голосів виборців, які візьмуть участь у голосуванні). Це вирішує проблему, яка виникла на виборах 1994 року (тоді була застосована мажоритарна система абсолютної більшості), коли ВРУ розпочала свою роботу лише з 300 парламентарями.

До переваг мажоритарної системи відносної більшості можна також віднести можливість звичайних громадян реалізувати своє пасивне виборче право без перешкод і без обов’язкового членства в політичній партії. Також це буде сприяти децентралізації політичних партій, оскільки з метою здобуття підтримки електорату, партії будуть розширювати свою діяльність на всю територію України, і враховувати інтереси різних регіонів.

Варто також зазначити недоліки, які має Закон в цілому: 1) позбавлення пасивного виборчого права осіб, які мають судимість за вчинення злочину, незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину; 2) не визначені критерії, які враховуються при створенні виборчих округів; 3) хоча Законом і не передбачено можливість голосування за відкріпними посвідченнями, проте в ч. 3 ст. 7 Закону України «Про Державний реєстр виборців», передбачено, що за мотивованим зверненням виборця,  який має право голосу на відповідних виборах чи референдумі,  орган ведення Реєстру може тимчасово  (на  період  їх  проведення)  змінити   виборцю   місце голосування» [17]; 4) заборона формування блоків; 5) положення, що дозволяють ДВК визнати результати виборів недійсними на основі довільного визначення рівня неприпустимих зловживань, що може призвести до встановлення прийнятного рівня фальсифікацій [12].

Причини такого становища, з чим погоджуються і теоретики і практики, полягають у явно компромісному характері законів, які приймаються, а також часте ігнорування наукового підходу до інсталяції виборчої системи в існуючу в Україні правову модель [13; 110].

Серед основних недоліків пропорційної виборчої системи, яка застосовується при виборах, можна виділити: надзвичайне дистанціювання народних обранців від народу, який їх обирає; відсутність персональної відповідальності народних депутатів за діяльність, яка ними проводиться у ВРУ; необґрунтовано високий виборчий бар’єр, що утруднює потрапляння у ВРУ малих партій, які мають хоча і незначну, але серйозну підтримку електорату; вигідність для великих партій (оскільки крім того, що виборчий бар’єр був підвищений, так ще і квота Хейра, яка застосовується  при розподіленні мандатів, сприяє проходженню до Парламенту партій, які здобули найбільшу підтримку, при тому, що інтереси інших громадян ігноруються). Пропорційна виборча система має також і свої переваги: вона проста для сприйняття громадянами (але тільки у випадку, якщо вона застосовується у чистому вигляді); сприяє децентралізації діяльності партій; пропорційно відображає інтереси виборців у представницькому органі.

Іншій елемент змішаної виборчої системи – мажоритарна виборча система відносної більшості, яка також має ряд доволі суттєвих недоліків, основний з яких – не легітимність обраних на таких виборах депутатів, оскільки доволі часто проти таких депутатів виступає дві третіх електорату виборчого округу. Водночас, така виборча система дає змогу зекономити бюджетні кошти на проведення виборів, оскільки повторні вибори відбуваються лише у крайніх випадках.

Висновок. Недоліки, які були виявлені в новому Законі України «Про вибори народних депутатів» є доволі суттєвим, і ніяк не сприяють підвищенню легітимності обраного представницького органу. Загалом, в своєму Висновку щодо законопроекту «Про вибори народних депутатів України», Венеціанська комісія відмітила, що та виборча система, яка буде введена цим Законом, не відповідає тій виборчій системі, яка обговорювалася на засіданнях Венеціанської комісії, а також, яка рекомендувалася Радою Європи.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ключковський Ю. Б. Виборчі системи та українське виборче законодавство / Ю. Б. Ключковський. – К. : Час Друку, 2011. – 132 с.
2. Котегова М. А. Пропорциональная избирательная система : российский и зарубежный опыт : дис…. к. ю. н: спец. 12.00.02 / М. А. Котегова. – М., 2007. – С. 115.
3. Беспалий Б. Механізм виборчих блоків – засіб консервації дрібнопартійності / Б. Беспалий // Матеріали круглого столу [“Шляхи оптимізації виборчої системи для парламентських та місцевих виборів в Україні”], (Київ, 20 березня 2007 року). – К. : ПЦ «Фоліант», 2007. – С. 55
4. Case of Yumak and Sadak v. Turkey: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int
5. Відомості про підрахунок голосів виборців в межах України на позачергових виборах народних депутатів України 30 вересня 2007 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2007/w6p001
6. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30
7. Case of Sukhovetskyy v. Ukraine: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int
8. Ключковський Ю. Б. Виборчі системи та українське виборче законодавство / Ю. Б. Ключковський. – К. : Час Друку, 2011. – С. 109.
9. Ключковський Ю. Б. Виборчі системи та українське виборче законодавство / Ю. Б. Ключковський. – К. : Час Друку, 2011. – С. 100.
10. Котегова М. А. Пропорциональная избирательная система : российский и зарубежный опыт : дис…. к. ю. н: спец. 12.00.02 / М. А. Котегова. – М., 2007. – С. 109.
11. Ключковський Ю. Б. Виборчі системи та українське виборче законодавство / Ю. Б. Ключковський. – К. : Час Друку, 2011. – С. 102.
12. Спільний висновок щодо законопроекту «Про вибори народних депутатів України» / Венеціанська комісія та ОБСЄ/БДІПЛ : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.osce.org.
13. Maghera A. Elections in Ukraine/ A. Maghera // 7^th European Conference [“Every Voter Counts”, (London, 22-23 June 2010)]. – P. 170.
14. Про вибори народних депутатів України : Закон України від 17.11.2011 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua
15. Про вибори народних депутатів України : Закон України від 17.11.2011 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua
16. Про вибори народних депутатів України : Закон України від 17.11.2011 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua
17. Про Державний реєстр виборців : Закон України від 22.02.2007 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua

У статті проаналізовано вплив виборчої системи на розвиток українського парламентаризму. Здійснений порівняльний аналіз переваг та недоліків існуючого формату виборчої системи в рамках парламентаризму, а також запропоновані напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно–політичному житті держави.

The article analyzes the impact of the electoral system for the development of Ukrainian parliamentarism. The comparative analysis of advantages and disadvantages of the existing format of the electoral system in the parliamentary and suggested ways of improvement of the national model of electoral system to enhance the role of parliament in public life of the state.

На сучасному етапі, вибори є однією з найбільш поширених форм прямого народовладдя, адже саме за допомогою них формуються різні органи публічної влади, зокрема і така державна інституція як парламент. А становлення  та розвиток інституту парламентаризму є одним із пріоритетних напрямків вдосконалення політичних систем багатьох держав світу.

Необхідно зазначити, що суттєвою характеристикою парламентаризму в будь-якій державі є політична структуризація парламенту, яка сприяє підвищенню його ролі в суспільно-політичному житті держави. У свою чергу, на структурування парламенту також впливає багато різних факторів, але основним чинником, що визначає ступінь залучення партій до державної діяльності через впровадження механізму політичного представництва у парламенті, є тип виборчої системи.

Дана тема є актуальною тому, що в нашій державі часто піднімається питання досконалості існуючого формату  виборчої системи до представницьких органів влади, про доцільність його змін, які змогли б в подальшому  забезпечити чесні та прозорі вибори, а також, що саме головне, підвищити роль парламенту в суспільно–політичному житті нашої держави.

Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити позитивні та негативні сторони  вітчизняного формату виборчої системи, а також їх вплив на розвиток українського парламентаризму на основі теоретичних та практичних здобутків у галузі досліджуваної проблематики.

Для досягнення мети, були поставлені наступні завдання:

• дослідити виборче законодавство в Україні;
• визначити переваги та недоліки української моделі виборчої системи;
• проаналізувати вплив виборчої системи на розвиток українського парламентаризму;
• визначити напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно–політичному житті держави.

Проблема впливу певного типу виборчої системи на політичні процеси і структурування парламенту є предметом численних наукових  досліджень. Зокрема, політологи  М. Дюверже, Дж. Сарторі, К. Оффе, Т. Кіс, К. Давіши, О. Мелешкіна  сформулювали  закономірності взаємозалежності типу виборчої системи та політичних процесів.  Вони зазначають, що нестабільна політична система країни є найбільш чутливою до типу виборчої системи порівняно зі сталими системами [11].  Легітимність  існуючої влади та прийнятих нею  політичних рішень залежить саме від того, наскільки є адекватним представництво виборців у парламенті; але, разом із тим, значна поляризація поглядів політичних акторів країни та їх представництво в парламенті може уповільнити чи унеможливити процеси законотворення, а також призвести до деструктуризації і дестабілізації роботи парламенту. Як приклад негативних наслідків неструктурованого парламенту можна згадати періодичні парламентські кризи, які найчастіше відбуваються у постсоціалістичних державах. Їх супроводжують вибори президентів (Чехія і Угорщина), коаліційні переговори, голосування бюджетів, затвердження програм діяльності урядів тощо. Високий рівень поляризації позицій політичних сил у постсоціалістичних суспільствах є також свідченням і фрагментарності політичної культури суспільства та його невизначеності щодо єдиного політичного курсу, а в подібних умовах вибір типу виборчої системи ще більш  ускладнюється, адже повноцінне політичне представництво виключає повноцінне структурування парламенту [11].

Необхідно відзначити те, що для країн, які знаходяться на етапі демократичного переходу та мають велику кількість конфліктогенних факторів  найбільш прийнятною з точки зору співвідношення якості представництва та ефективності впливу на ці проблеми є пропорційна виборча система [11].

Пропорційна виборча система вперше була запроваджена в 1855 році в Данії,  а дещо пізніше і в Швейцарії, Бельгії та Фінляндії. У той період дані країни були етнічно неоднорідними та мали значну кількість політичних партій, тому таке представництво стало самим ефективним засобом для інтеграції антисистемних партій у політичну  структуру країни. У суспільствах з різними мовами та релігіями мажоритарні системи є, за твердженням С. Роккана та Р. Ліпсета, загрозою для існування політичної системи. Введення деяких елементів представницької меншості є необхідною умовою у стратегії територіальної консолідації [5, 68].

Якщо говорити про українську практику введення та застосування пропорційної виборчої системи, то необхідно розпочати з того, що в березні 2004 року було прийнято Закон «Про вибори народних депутатів України», згідно якого вибори здійснюються за пропорційною системою, коли депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.

Вибори до Верховної Ради України  2006 та 2007 років  стали практичним випробуванням даної виборчої системи для України, а також дозволили оцінити в реальних умовах і її переваги, і її недоліки.

Почнемо з переваг. Основними аргументами на користь впровадження цієї виборчої системи можуть бути наступні:

1. Система виборів за партійними списками забезпечує пропорційне представництво в парламенті основних політичних уподобань українсього електорату, чого майже неможливо досягнути при мажоритарній системі.

Як аргумент, за політичні партії і блоки, які подолали тривідсотковий виборчий бар’єр, проголосували 77,7% виборців, що взяли участь в голосуванні на виборах 2006 року [6, 8].

2.  Пропорційна модель забезпечує краще структурування парламенту в порівнянні з іншими, адже формується більш менш усталена парламентська більшість та опозиція до неї на основі депутатських фракцій партій.

Як приклад, відповідно до нових норм була сформована коаліція депутатських фракцій, яка вперше за всю історію незалежності нашої держави мала безпосередній вплив на визначення кандидатури Прем’єр-міністра та й загалом всього складу Уряду.

3. Вітчизняний формат виборчої системи сприяє політичній структуризації всього суспільства, а відповідно і зростанню ролі політичних партій у парламенті, хоча якщо говорити про рівень довіри до партій, то він залишився відносно невисоким, але на це є свої причини.

4. Система пропорційного представництва із  закритими списками в єдиному окрузі є дієвим стимулом до формування загальнонаціональних партій та частково зменшує небезпеку регіоналізації політичних сил, що в результаті може призвести до негативних наслідків для всієї держави.

Очевидним є те,  що парламентські вибори дану проблему кардинально не вирішили, а швидше навпаки – підтвердили її наявність, адже кожна дійсно впливова українська політична сила  володіє власною чітко визначеною регіональною сферою впливу. Це можна  простежити через їх електоральні результати в загальнодержавному виборчому окрузі [6, 11].

5. Пропорційна виборча система частково посилює політичну відповідальність партій, тому, як наслідок, робить більш раціональним і вмотивованим голосування електорату за списки партій, хоча в цьому також можна знайти негативні нюанси.

Відповідно до вищезазначеного, можна зауважити, що сподівання прихильників пропорційної моделі лише частково випрадали себе, тому потрібно зробити оцінку ситуації і з протилежної сторони, а саме зі сторони критиків даної системи.

Оцінка аргументів, які вказують на вади пропорційної виборчої системи:

1. Пропорційна модель із закритими  списками партій значно звужує  виборчі права електорату, а відповідно і їх можливість впливати на формування владних структур в державі. Адже, ті громадяни, які не є членами політичних партій, жодним чином не можуть вплинути на порядок розташування кандидатів у списку партії.

2. Пропорційна система закритих  списків збільшує роль партійної бюрократії у формуванні депутатського корпусу, оскільки саме партійні лідери  мають вирішальний вплив на формування списку кандидатів у депутати. Очевидним є те, що в більшості випадків кандидатів у депутати та їх місце у виборчому списку визначає вузьке коло керівників та інвесторів кожної політичної сили [6, 16].  Іншими словами, цей процес швидше нагадує закриті партійні торги, де можна просто придбати бажане місце у виборчому списку.

3. Вітчизняна виборча система в єдиному загальнодержавному окрузі сприяє домінуванню в партійних списках саме столичних політиків та представників великих регіонів, а от інтереси вже незнаних регіонів можуть бути взагалі не представлені в парламентському складі.

Це застереження справдилось повною мірою. Із числа всіх народних депутатів України (станом на кінець 2006 року) більша половина, а саме 57% від загальної кількості парламентарів – є мешканцями Києва. Наступний за територіальною чисельністю загін  є представниками Донецької області, а вже такі області як Житомирська, Рівненська та Чернівецька представлені лише кількома парламентарями.

4.  Виборча система із закритими списками партій сприяє розриву зв’язків кандидатів у депутати зі своїм електоратом, адже з практики добре відомим є той факт, що ті кандидати, які знаходяться у списку після першої десятки,  в основному невідомі більшості виборців і, по суті, не несуть відповідальності перед ними за свою діяльність [6, 19].

Як приклад, світова практика застосування пропорційного виборчого законодавства ґрунтується на створенні виборчих округів у межах певного регіону. При цьому застосовується преференційне голосування, коли виборець фактично робить вибір двічі, тобто голосує за партію, а також надає преференції конкретним кандидатам від цієї ж партії. А в українських реаліях все зовсім не так, а швидше навпаки, адже партіям не потрібно підтримувати постійний контакт з виборцями, і достатнім є лише звичайне використання можливостей ЗМІ для підтримання власного іміджу [9].

5. Ще одним вагомим недоліком існуючого формату виборчої системи  є визначений рівень виборчого бар’єру. Звичайно, на перший погляд здається, що застосування пропорційної виборчої системи з існуючим обмежувальним бар’єром, який є не таким вже й високим, має сприяти високій відповідності результатів виборів уподобанням електорату, однак якщо звернутись до українського досвіду, то стає очевидним те, що до Верховної Ради України останнього скликання потрапило лише п’ять політичних партій та блоків і ніхто з них не набрав більшості голосів виборців.

Більшість політичних партій в Україні – нечисельні, не мають належної соціальної бази і повноцінно не виконують притаманних їм, як політичним партіям, функцій. За цієї умови Парламент неспроможний в повній мірі здійснювати власні повноваження, що в подальшому може скомпроментувати саму ідею парламентаризму [10].

6. У запровадженні даної системи зацікавлені переважно великі партії, і при цьому для них є вигідним застосування вищого виборчого бар’єру. А це призводить до дискримінації дрібних партій та їх прихильників. Подібна дискримінація призводить до частих змін виборчого законодавства, які, за твердженням польського політолога М. Кота, свідчать про низьку якість демократії [8]. А такі свідчення є характерними для політичної системи нашої держави.

До цього необхідно додати також і те, що при збереженні даної тенденції значна кількість електорату в подальшому може втратити віру у власні  виборчі права та можливості, і, як наслідок, перестане брати участь у виборах, а це сприяє поширенню такого негативного явища як політичний абсентеїзм.

Виходячи із зазначеного, можна вважати, що практично майже всі аргументи щодо можливих негативних наслідків застосування такого формату пропорційної моделі на виборах до Верховної Ради України підтвердились. І якщо підводити баланс практичної оцінки  аргументів «за» та «проти» застосування пропорційної системи в запровадженому варіанті, можна зробити висновок, що позитивний ефект є не таким уже і значним, як хотілося б, а  от її вади є очевидними.

Хоча впровадження пропорційної виборчої системи в Україні  – це  звичайно  позитивний та вагомий крок, але застосування саме такої її формули створює загрозу узурпації влади в державі представниками парламентської більшості та створенню певної прірви між виборцями і тими, хто їх представляє.

Вітчизняна виборча модель пропорційного представництва може бути ефективною як для структурування парламенту, так і для структурування суспільства загалом, але для досягнення бажаного результату необхідно змінити  як принципи виборів загалом, так і рівень виборчого бар’єру та правила формування виборчих списків зокрема, створюючи тим самим рівні конкурентні умови.

Отже, відповідно до вищезазначеного основним чинником, який визначає ступінь залучення партій до державної діяльності через впровадження механізму політичного представництва у парламенті,  є тип виборчої системи. Однак при існуючій виборчій системі інститут виборів ризикує остаточно перетворитися на символічний фарс, на «вибір без вибору».

Звичайно запроваджена модель виборчої системи забезпечила пропорційне представництво впливових політичних сил у  Парламенті України, що у свою чергу, мало б мати позитивні наслідки, а якщо точніше – дати швидкий та результативний поштовх для формування Уряду країни, але як можна було спостерігати на практиці, створення коаліції та Уряду  було тривалим та досить затяжним процесом.

Разом із тим, пропорційна виборча система не відображає політичні уподобання левової частини електорату, адже значна частина партій та блоків все ж не змогли подолати встановлений виборчий бар’єр у 3%. Також важливим є те, що була забезпечена висока структуризація Парламенту. Однак це не дало позитивного впливу в сучасних українських реаліях, оскільки у Верховній Раді України переважно представлені лише найміцніші класово-олігархічні об’єднання, які, застосовуючи різноманітні ресурси, зуміли подолати виборчий бар’єр. Існує також маса й інших вад у функціонуванні пропорційної виборчої системи.

Очевидним є те, що дана модель не є ідеальною, але в сучасних українських реаліях вона є найбільш  прийнятною для нашого суспільства, щоправда її існуючий формат потрібно корегувати. Використання пропорційної системи з відкритими списками, утворення багатомандатних виборчих округів в умовах партійної системи поляризованого плюралізму буде сприяти не лише більш адекватному політичному представництву інтересів суспільства, але й встановленню тісного зв’язку між виборцями та їх представниками.

Список використаних джерел та літератури:

1. Дюверже М. Политические партии [Текст] / [пер. с франц.]. – М. : Академический проект. – 2002. – 560 с.
2. Зеленько Г.І.  Політична «матриця» громадянського суспільства: досвід країн Вишеградської групи та України [Текст] / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса.  – К.: Знання України, 2007.  – 336 с.
3. Макаров А. М.  Трансформація парламентаризму в Україні і державах Центральної та Східної Європи /Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний та прикладний аспекти [Текст] / [Кол. моногр.]: За ред. Ф.М. Рудича. – К.: МАУП,  2002. – 488 с.
4. Сарторі Дж.  Вертикальна демократія [Текст] // Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К. : Смолоскип, 2005. – 1108 с.
5. Липсет С., Роккан С. Структуры размежеваний, партийные системы и предпочтения избирателей [Текст] // Партии и выборы: Хрестоматия / РАН.ИНИОН. Центр социальных научноинформационных исследований. Отв. ред. и сост. Н. Анохина, Е. Мелешкина.  – М.: Наука, 2004. – 554 с.
6. Виборче законодавство України: сучасний стан та перспективи розвитку (аналітичний звіт) [Текст] // Інститут прикладних гуманітарних досліджень. – Х.: ТОВ Видавничо-комерційна фірма «Яшма», 2006. – 240 с.
7. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 25.03.2004 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 1665 – 15. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1665-15. – Назва з екрану.
8. Кот М. Чи вчаться політичні партії? Оцінка ефективності політичної гри польських партій у процесі прийняття виборчого закону 2001 року [Текст]  // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – № 2. – 166 с.
9. Зеленько Г.І.  Прогностичний ефект нового виборчого законодавства в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.ipiend.gov.ua/?action=article_detail&article_id=3&mid=12. – Заголовок з екрану.
10. Мартинюк Р. С. Сучасний український парламентаризм: особливості розвитку [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  https://naub.oa.edu.ua/2010/suchasnyj-ukrajinskyj-parlamentaryzm-osoblyvosti-rozvytku. – Заголовок з екрану.
11. Павлова Л. І. Реформування виборчої системи в контексті модернізації українського парламентаризму [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua. – Заголовок з екрану.

Ключові слова: виборча система, пропорційна виборча система, парламент, парламентаризм, структуризація парламенту, партія, електорат.

Key words: electoral system, proportional electoral system, parliament, parliamentarism, structuring of Parliament, party, electorate.

The focus of this work is discussion on the issue of bicameralism in the Ukrainian context. A thorough attention is given to institutional characteristics of a two-chamber Parliament in Ukraine. The article outlines potential prospective and risks of implementation of bicameral Parliament in Ukraine. The article examines and analyzes models of bicameral Parliament which are offered by Ukrainian political scientists. The attempt is also made to infer an optimal model of a two-chamber Parliament in Ukraine.

Постановка проблеми. Структура парламенту є однією з важливих характеристик як самого парламенту, так і держави загалом, що справляє досить значний вплив на рівень ефективності діяльності вищого представницького органу держави, його здатність відображати соціальні і політико-територіальні впливи, які існують у суспільстві. На сучасному етапі розвитку суспільства існування двопалатного парламенту випливає з форми державного устрою та потреби в оптимізації нормотворчої діяльності парламенту. Вибір між одно- чи двопалатним парламентом насправді не є таким простим завданням. Найперше, існування двопалатних парламентів пов’язують із державами, які мають федеративний державний устрій, оскільки одна з палат виникає як орган, що репрезентує всю націю загалом, а друга складається з депутатів, які представляють кожну частину федерації. Звідси виникає питання: Чи дійсно необхідна Україні, унітарній державі, така структура парламенту? І який ефект можна очікувати? Також проблематичність зумовлена тим, що одним з важливих завдань функціонування сучасних держав є питання вибору найбільш оптимальної конфігурації політичних інститутів, яка б значною мірою сприяла розвитку відкритого, стабільного і консолідованого демократичного суспільства. Розмаїття цих варіантів багато в чому залежить від способу обрання законодавців, повноважень, якими володіють законодавчі органи та інших питань, навколо яких точиться напружена дискусія серед політиків та експертів. Одним із ключових є вибір інституціональної структури парламенту: однопалатного (унікамерального) чи двопалатного (бікамерального).

Мета наукової роботи полягає у визначенні підстав і перспектив запровадження бікамерального парламенту в Україні.

Для досягнення мети поставлені наступні завдання: розглянути можливі моделі двопалатного парламенту в Україні; визначити ризики запровадження двопалатного парламенту в Україні; визначити перспективи запровадження двопалатного парламенту в Україні.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Джерел та літератури по даній тематиці є достатньо. Зокрема: українські автори О. Валевський, C. Конончук, Р. Мартинюк, М. Ставнійчук, О. Фісун, О. Ярош та зарубіжні М. Амелер, Р. Даль, Дж. Сарторі, П. Федоров розглядали ключові аспекти інституціальної структури парламенту, в тому числі його однокамеральну та бікамеральну структуру. Проте, залишається відкритим питання ефектів від запровадження тієї чи іншої моделі двопалатного парламенту в Україні.

Викладення основного матеріалу. Упродовж багатьох років в Україні дискутується питання про необхідність запровадження двопалатного парламенту. Аргументи як прихильників, так і противників двопалатної організації парламенту, в нашому суспільстві досі не систематизовані ((Маляренко В. Правда про двопалатний парламент // День. – 2007. – 31 серпня. – № №145. – С. 5)). Тому дуже важливим є дослідження такого важливого питання з розглядом потенційних варіантів моделей бікамералізму в Україні, які пропонують українські науковці, політологи.

Для того, щоб оцінити перспективи запровадження двопалатного парламенту в Україні, спочатку варто розглянути хід дискусії з даної проблеми в українському політикумі.

Ідея про необхідність створення структури парламенту за прин­ципами бікамералізму була представлена в українському політичному дискурсі впродовж усіх 19 років незалежності. Тим не менше, у державній політичній традиції важко віднайти приклади політичних інститутів, збудованих на відповідних принципах, або хоча б посилання на них. Це виводить зазначену проблему в особливу площину, перетворюючи її на питання доцільності впровадження тієї чи іншої моделі бікамералізму у політичну практику.

Саме тому перші проекти Конституції містили у собі два варіанти відповідних розділів, а саме: у тексті подавалася модель бікамерального парламенту, а у додатках – той самий розділ, але з унікамеральною структурою ((Конституція України. Проект. Винесений Верховною Радою України на всенародне обговорення ( в редакції від 1 липня 1992 р.) // Конституція незалежної України: У 3 кн. / Під загальною ред. С. Головатого. – К.: Правнича фундація, 1995. – К. 1. – 398 с., С. 123)). Так, перший проект двопалатної структури парламенту України містився ще у проекті Конституції від 1992 року (в тексті якого, втім, як варіант подавалася і модель однопалатного парламенту) ((Постанова Верховної Ради “Про проект нової Конституції України” від 1 липня 1992 року // Відомості Верховної Ради. — 1992. — № 37. — С. 550 //http://gska2.rada.gov.ua/site/const/post/2525.html#g19)).

Спектр питань, пов’язаних із запровадженням у системі державної влади України верхньої палати парламенту, неодноразово опинявся у центрі уваги українських політологів і правників. Переважно сплески цього інтересу спонукано практичними потребами, пов’язаними з ініціативами переформатування структури та перегляду функцій Верховної Ради, що час від часу виходять від політичних кіл.

Найпершими наслідками цього можна вважати той факт, що наступний проект Конституції, який винесла на розгляд комісія Верховної Ради України по розробці нової Конституції (редакція від 27 травня 1993), зберіг альтернативність у частині проекту структури парламенту (мав як бікамеральний, так і унікамеральний варіант).

З того часу упродовж усієї новітньої історії України ідея запровадження другої палати парламенту постійно виринає у політичних дискусіях і щоразу проходить червоною ниткою у ширшому, ніж внутрішньопарламентський, контексті — як складова реформи політичної системи України. Вона виявляється у ході конституційних трансформацій чи то у вигляді нової Конституції (1994–1996 роки), чи то у вигляді її корекції (спроби реформи політичної системи, що припали на 2000–2004 роки та включили в себе референдум 2000 року і на тому етапі завершилися внесенням змін до тексту Основного Закону у 2004 році).

Не зважаючи на те, що під час проведення референдуму 16 квітня 2000 р. отримало підтримку виборців саме питання про необхідність створення у парламенті верхньої палати, дискусію з цієї проблеми так і не було завершено. Прихильники бікамералізму отримали такий потужний аргумент як пряме схвалення народу, однак за цим схваленням безпосередньо не було конкретного про­екту реформи. Отже, практична реалізація зазначеної частини референдуму знову постала перед питанням доцільності ((Висновок Конституційного Суду України про відповідність Конституції України проекту Закону України «Про зміни до конституції України за результатами всеукраїнського референдуму 16. 04. 2000 року», від 11 липня 2000 р. // http://www.ccu.gov.ua)).

Нова хвиля зацікавлення питанням бікамералізму піднялася під час обговорення конституційних змін протягом 2008-2009 років. Бачення В. Ющенка, так і його політичної команди щодо необхідності другої палати змінилася. Наприклад, у 2007 р. під час святкування Дня Конституції України, Президент В. Ющенко у своїй промові зазначив, що він обстоюватиме посилення основ парламента­ризму, а також не виключає доцільності повернутися до теми формування в Україні двопалатного парламенту. За слова­ми Президента, це дозволить зміцнити представництво регіонів у законодавчому органі й підвищити відповідальність та якість законотворчості ((Тарасов И. Н. Бикамерализм в постсоветском пространстве // Политэкс. — 2006. — №4. — С. 178–184.)).

Таким чином, дискусія про необхідність впровадження бікамералізму в Україні на цей час залишається відкритою. Досі відсутні роботи, присвячені комплексному вивченню можливостей і варіантів запровадження і розвитку двопалатної моделі парламенту. Ще більшої актуальності тема двопалатного парламенту набуває саме у наш час, коли українська політична система (і, зокрема, парламент) виявилася у складній ситуації і не може ефективно працювати.

Отже, ми маємо змогу чітко побачити, як закладалася структура дискусії про бікамералізм в Україні. Тепер потрібно розібратись у тому, які існують перспективи та які можуть виникнути проблеми запровадження двопалатного парламенту в Україні. Основні аргументи за і проти пов’язані з історичними та політичними умовами країни, в якій функціонує парламент. Однак, дослідники виділяють основні переваги й недоліки, що випливають із функцій верхніх палат парламентів.

Серед аргументів на користь існування двох палат політологи називають такі:

– двопалатний парламент забезпечує більш широке представництво, що дозволяє враховувати інтереси більшої кількості суспільних груп, зокрема сформованих за територіальною ознакою;

– наявність двох палат дозволяє уникнути поспіху під час ухвалення парламентом важливих державних рішень;

– запобігання другою палатою політизованим рішенням, що ухвалюються більшістю нижньої палати, котра, як правило, виражає інтереси правлячих партій;

– забезпечення плюралізму інтересів у процесі ухвалення рішень;

– більша публічність і прозорість процедур обговорення і прийняття рішень, оскільки процес ухвалення будь-яких рішень відбувається в кілька етапів, а отже, стає більш доступним для публіки і преси;

– створення умов для прийняття політично виважених рішень, більш скрупульозного і досконалого опрацювання проектів законодавчих актів;

– палати контролюють одна одну, що дозволяє уникнути зловживань з боку однієї палати і підвищити якість роботи самого парламенту ((Журавський В. Двопалатний парламент в Україні: проблеми формування // Право України. – 2001. – № 3. – С. 33-35., С. 35));

– збалансування політично протилежних сил у парламенті, що, в свою чергу, дозволяє краще узгоджувати політичні інтереси суспільства, запобігає свавіллю та зловживанням;

– кожен регіон (територіальна частина, громада) буде представлений у парламенті, що дасть змогу найкращим чином забезпечити його розвиток і врахувати всі можливі інтереси та особливості при ухваленні законів і будь-яких важливих рішень ((Олексій Валевський, Світлана Конончук, Олег Ярош. Двопалатний парламент для України: оцінка можливостей //http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name =News&file=article&sid=6032628&mode=thread&order=0&thold=0)).

У разі застосування коректної й збалансованої моделі формування та організації роботи двопалатного парламенту, він дозволить розширити представництво різних суспільних груп і (або) асоціацій та регіонів, мінімізувати ризики партійної політики, стабілізувати політичний процес, реалізувати функцію неперервності здійснення законодавчої влади в разі дострокового припинення повноважень нижньої палати, більш гнучко впливати на урядову політику, враховувати інтереси більшої кількості суспільних груп у законотворенні.

Дослідники вважають, що уряди, які нехтують другою палатою, зазнають певних ризиків під час реалізації власної політики. Особливо це стосується затвердження програми уряду, затвердження бюджету і голосування вотуму довіри. Наявність більшості в обох палатах звужує можливості політичного маневру для членів коаліції і відтак робить її стабільнішою. Партії сьогодні все більше усвідомлюють цей факт і тому намагаються здобути більшість в обох палатах. Особливо це має значення в парламентських республіках. Стабільність/нестабільність уряду не залежить від структури парламенту, але уряд, який здобув підтримку своєї діяльності в обох палатах, може бути більш упевненим у своїх політичних пропозиціях. Стабільність уряду залежить від виборчого бар’єру. Ще ряд науковців вказує, що підтримка другої палати конче необхідна для здобуття “супербільшості” в разі прийняття основоположних законодавчих актів, зокрема таких, як конституція та внесення змін до неї ((Конончук С. Г. Практика бікамералізму в унітарних державах (порівняльний аналіз) / Cвітлана Конончук, Олексій Валевський, Олег Ярош. ; Український незалежний центр політичних досліджень. — К.: [Агентство “Україна”], 2008. — 112 с., С. 76)).

В зв’язку з цим, до недоліків двопалатності зараховують:

– ускладнення процедури обговорення і прийняття проектів законодавчих актів;

– створення штучних перешкод на шляху оптимального прийняття рішень, що призводить до послаблення представницької влади загалом та до посилення авторитарності правління;

– уможливлення політичного розмежування всередині парламенту, штучного протистояння між палатами і виникнення суперечностей між гілками влади;

– збільшення витрат на утримання парламенту.

Чи дійсно необхідна Україні така структура парламенту? І чи приживеться вона до наших умов (а ми до неї)? Питання доволі складне, тож при його розв’язанні неприпустимий поспіх, а тим більше передвиборчі маніпуляції. Для того, щоб дати відповідь на це питання, потрібно певним чином спрогнозувати, як класичні переваги і недоліки застосування двопалатного парламенту можуть проявити себе в українських реаліях.

Першим, і одним з основних позитивів запровадження двопалатної структури парламенту в Україні було б те, що двопалатний парламент забезпечував би більш широке представництво, це дозволяло б враховувати інтереси більшої кількості суспільних груп, зокрема сформованих за територіальною ознакою. Це було б дуже позитивним наслідком, адже загально відомо, що на даний момент в українському парламенті відстоюються інтереси тільки двох-трьох регіонів, в той час, як більша частина України залишається без захисників власних інтересів у парламенті. Врешті-решт, хотілося б вірити, що запровадження другої палати стало б стабілізуючим чинником української державності, реального розвитку регіонів, підвищення економічної стабільності як регіонів, так і держави. Завдяки цьому може бути досягнутий і більш високий рівень стабільності самої політичної системи держави.

Другим основним позитивом бікамералізму вважається те, що наявність двох палат дозволяє уникнути поспіху під час ухвалення парламентом важливих державних рішень, а також запобігає прийняттю політизованих рішень, що ухвалюються більшістю нижньої палати, котра, як правило, виражає інтереси правлячих партій. У випадку України це було б дуже корисно. Варто хоча б пригадати ратифікацію Верховною Радою угоди між Україною та Росією про Чорноморський флот, яка викликали великий резонанс в суспільстві. За умови існування в Україні верхньої палати парламенту, таке б важливе державне рішення приймалося б виваженіше, з врахуванням можливих наслідків. Тому, на перспективу, бікамеральний парламент міг би попередити подібні прикрі рішення з боку українських парламентарів.

З іншого ж боку, мінуси бікамералізму також очевидні. Ускладнена процедура прийняття парламентом рішень може призвести до вповільнення темпу роботи органу законодавчої влади і, як наслідок, гальмування економічних, соціальних та правових реформ. Мало того, що робота в українському парламенті часто перетворюється на цирк, відбуваються блокування трибуни, бійки між депутатами, низька швидкість прийняття законопроектів, так, за таких умов, діяльність верхньої палати може принести більше проблем в процесі розгляду і прийняття законопроектів, ніж в самій якості роботи.

Крім того, якщо бікамералізм в Україні передбачатиме надання палатам неоднакової влади, тоді слід очікувати і процедурно-процесуальних ускладнень у їхній діяльності, посилення внутрішніх протиріч і спроб зловживання своїми повноваженнями.

По-друге, до класичних ризиків створення двопалатної структури парламенту відносять те, що це може стати кроком до посилення федералістських прагнень регіонів. І справді, зважаючи на українські реалії: штучний поділ України на Захід та Схід, протистояння регіонів, а також нещодавні історичні події, коли у період Помаранчевої революції представники східних областей висловлювали гасла сепаратизму і закликали до створення «Донецької республіки», Донецької Федеративної Республіки, запровадження верхньої палати може посилити дане протистояння. Але, як на мене, цього не повинно відбутися. По-перше, в історії немає подібного прецеденту. По-друге, якщо формування верхньої палати відбувається як і на виборах до Верховної Ради України тільки за мажоритарною виборчою системою, то як це може призвести до федералізації держави? По-третє, прийняття рішення у верхній палаті вимагатиме узгодженості між представниками від всіх областей, а не їхньому протистоянню. Але це все тільки теорія, самі ж розуміємо, що українська практика виходить за рамки політичної класики.

Отже, ми з’ясували, які існують потенційні переваги та недоліки застосування бікамерального парламенту в Україні. Саме тому, з врахуванням цих чинників, варто перейти до розгляду можливих моделей запровадження бікамералізму в Україні.

Класична модель двопалатності передбачає існування верхньої палати від територіального або регіонального представництва і нижню палату від політичного або індивідуального депутатського представництва.

Фактично всі українські дослідники бікамералізму погоджуються, що нижня палата парламенту (Верховна Рада) повинна обиратися за пропорційною системою виборів. Число депутатів у цій палаті коливається від 100 до 450 представників у залежності від задумів науковців.

Більш цікавими є погляди дослідників на моделі формування верхньої палати та моделі регіонального представництва у верхній палаті, хоча в більшій мірі вони збігаються. Та все ж, поміж усіх виділяються дві моделі.

Представником першої моделі є колишній міністр юстиції Микола Оніщук. Говорячи про можливі переваги від моделі, він зазначає, що двопалатний парламент сприятиме подальшій демократичній децентралізації країни. Він пропонує верхню палату парламенту, яка, з огляду на західноєвропейську традицію права, може називатися Сенатом, формувати за мажоритарною виборчою системою. Її кількісний склад повинен визначатися, виходячи з особливостей адміністративно-територіального устрою України, через рівне представництво регіональних громад (непрямі вибори) і може становити 70—90 депутатів. При цьому складовою формування верхньої палати можуть бути і прямі вибори сенаторів у мажоритарних округах (не менше третини). Нижня палата Верховної Ради України (Національні збори) має формуватися за пропорційною виборчою системою і формулювати у законодавчому органі волю народу, опосередковану політичними партіями та їх блоками. Її кількісний склад визначатиметься покладеними на цю палату функціями та повноваженнями і може становити до 300 депутатів ((Оніщук М. Бікамералізм: тренди для України: [питання застосування норми двопалатного парламенту для українського парламентаризму] /Микола Оніщук, міністр юстиції. // Дзеркало тижня. – 2008. – 28 черв. – 4 лип. (№24). – С.4.)).

Другу модель розробив науковець Національного інституту стратегічних досліджень О. Фісун. За його моделлю, верхня палата парламенту – орган представників територіальних громад, які об’єднані за цим принципом у комісії для здійснення своїх повноважень. Верхня палата створюється за принципом представництва існуючих у суспільстві інтересів територій. Її основною функцією є тактичне спрямування законодавчих актів на реалізацію суспільно важливих інтересів громад, а також механізм противаги політичному волюнтаризму окремих політичних сил, які представлені у нижній палаті парламенту. За його словами, до складу верхньої палати, як свідчить досвід, доцільно залучити як постійних сенаторів екс-президентів країни. Виконання функцій та розподіл повноважень між різними палатами залежатиме від принципів формування верхньої палати. Залежно від цього, кількісний склад верхньої палати може коливатися (від 81 до 140 сенаторів).

Також, в межах своєї моделі Олександр Фісун запропонував наступні варіанти регіонального представництва у верхній палаті:

– перший варіант – усі суб’єкти адміністративно-територіального устрою України отримують однакову (по 3 мандати) кількість місць у верхній палаті;

– другий варіант – по одному додатковому місцю у верхній палаті отримують суб’єкти з населенням понад 2 мільйони, плюс на кожен додатковий мільйон ще по одному представнику;

– третій варіант – по одному додатковому представнику отримують суб’єкти з населенням понад 1,5 мільйони осіб, по 2 додаткових місця – з населенням понад 2 мільйони.

При цьому верхні палати можуть обиратися прямими (мажоритарним голосуванням), змішаними (по частині пропорційним і мажоритарним) та непрямими виборами (верхня палата формується або зібранням депутатів всіх рівнів місцевого урядування, або колегією виборців) ((О. Фісун. Перспективи запровадження двопалатного парламенту в Україні // http://www.niss.gov.ua/Monitor/mart2009/14.htm)).

Як бачимо, модель О. Фісуна є набагато конкретизованішою та ґрунтовнішою за модель М. Оніщука, в ній запропоновано по декілька варіантів розвитку подій, але при цьому виникають певні сумніви у необхідності представленості у верхній палаті сенаторів екс-президентів країни.

Також видається прийнятною модель двопалатного парламенту в Україні, яку пропонує кандидат політичних наук, доцент кафедри державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету “Острозька академія” Р. Мартинюк. За його пропозиціями, верхня палата, яка звичайно складається з фахівців-професіоналів (на відміну від нижньої, що формується на партійній основі з політиків часто без фахового досвіду), покликана забезпечити врівноважений підхід у законопроектній роботі, надати їй високого професійного рівня. Діяльність верхньої палати має стримувати нижню, створюючи такі умови, за яких буде забезпечений зважений законодавчий процес, виключене прийняття непродуманих та поквапливих рішень і зберігатиметься рівновага в державному механізмі. Теоретично в умовах бікамеральної структури палати виступають одна щодо одної як експертні установи. Між тим, якщо верхня палата перестає грати таку роль і стає аналогічною за своїм складом нижній палаті, вона перетворюється в зайвий дублікат останньої ((Мартинюк Р. Чи потрібен Україні двопалатний Парламент? // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 8. – С. 99-102.)).

Отже, з огляду на вищезазначені варіанти науковців, найбільш прийнятною наступна модель двопалатного парламенту в Україні.

Верхня палата – нехай це буде Сенат, як більшість дослідників звикли її називати – створюється за принципом представництва областей України. І її основною функцією є тактичне спрямування законодавчих актів на реалізацію суспільно значимих інтересів громад, а також як механізм противаги політичному волюнтаризму окремих політичних сил представлених у нижній палаті парламенту ((О. Фісун. Перспективи запровадження двопалатного парламенту в Україні // http://www.niss.gov.ua/Monitor/mart2009/14.htm)).

Оптимально було б проводити вибори до верхньої палати за мажоритарною виборчою системою, адже в такому випадку виборці точно б знали кого вони обирають. Дуже важливо, щоб сенатори не були членами партій, адже, в іншому випадку, діяльність верхньої палати може стати копією нижньої палати. За такої моделі усі суб’єкти адміністративно-територіального устрою України отримують однакову кількість місць у верхній палаті – по 4 від кожної області і АР Крим. Зважаючи на це, верхня палата повинна складатися з 100 сенаторів. З однієї сторони така кількість сенаторів не надаватиме привілеїв ні одному з регіонів України, з іншого – утримання верхньої палати не повинно стати обтяжливим.

Згідно з встановленим правовим порядком, ініціатива створення та розгляду правових актів належить Президенту України, депутатам і представникам обох палат парламенту, Кабінету Міністрів України, Національному банку України.

Верхня палата парламенту, Сенат, знайомиться в комісіях з наданим Інститутом права парламенту правовим актом. Комісії напрацьовують свої рекомендації стосовно схвалення або відхилення правового акту і передають його для подальшого узгодження на пленарному засіданні верхньої палати. Верхня палата заслуховує рекомендації комісій і без розгляду простою більшістю голосів від не менш половини від загальної кількості повноважних і регіональних представників палати узгоджує або відхиляє наданий правовий акт. В разі відхилення правового акта він повертається до Інституту права парламента на доопрацювання. В разі узгодження, правовий акт надходить до Нижньої палати, де з ним попередньо знайомляться у фракціях для напрацювання зауважень і пропозицій і визначення стосовно його прийняття, доопрацювання або зняття з розгляду ((Новий Курс України : Двопалатний парламент: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // www.nku.kiev.ua/index.php?lang=2&page=448)).

За даною моделлю створюються основні механізми стримувань та противаг у системі державної влади. Значно посилюється забезпечення політичної стабільності, прав меншості. Завдяки ретельному розгляду питань в обох палатах покращується законотворчий процес.

Висновки. Запровадження верхньої палати Парламенту є одним із найбільш дискусійних питань у суспільстві та середовищі політичної еліти України. Отже, є очевидним, що рішення про формування в Україні двопалатного парламенту є дуже важливим. Саме тому, воно повинне ґрунтуватися не на політичних амбіціях, емоціях або позакулуарних домовленостях певних політиків, які таким чином бажають собі підняти рейтинг. Прийняття цього рішення передбачає ретельне опрацювання законодавства та експертне обговорення, в процесі яких і потрібно дати відповідь на головне питання: чи потрібен Україні двопалатний парламент? А для цього вже потрібен консенсус між політичними силами як всередині Верховної Ради, так і між різними гілками влади щодо здійснення цих змін, щоб запровадження бікамералізму в Україні принесло користь не тільки політикам, але й всім громадянам.

Перелік ключових слів : бікамералізм, унікамералізм, верхня палата, нижня палата, парламент, територіальне представництво, виборча система, модель бікамералізму, інституційна структура.