Ключові слова: тривожність, переживання занепокоєння, вплив, поведінка, особистість, стрес.

В статье раскрывается проблема тревожности как социально-психологическое явление. Психологические особенности переживания тревоги и влияние переживание беспокойства на поведение личности.

Ключевые слова: тревожность, переживание беспокойства, влияние, поведение, личность, стресс.

The article deals with the problem of anxiety as a social and psychological phenomenon. Psychological characteristics of feeling anxiety and anxiety influence at the behavior to the personality.

Key words: anxiety, fellings anxiety, influence, behavior, personality, stress.

Практично кожна людина переживає у своєму житті сильні стресові ситуації, які залишають у душі глибокі, а іноді й невиліковні рани. Особливо гостро це переживають діти і молодь.[1] Негаразди в навчальному закладі, сварки з однолітками, проблеми у статевих стосунках, сімейні конфлікти, нестача любові, батьківська та педагогічна жорстокість або просто непослідовність у системі покарань та винагород, матеріальні труднощі – це далеко не повний перелік обставин, які травмують психіку молодої людини.[6] Якщо це емоційно незахищений студент, то він на тлі пасивно-захисної реакції на них починає відставати в навчанні, постійно знаходиться в стані страху та тривоги, безвихіддя та апатії, знижується його загальна активність і погіршується здоров’я [5].

У сучасному розумінні, як свідчать психологічні словники, стрес – це неспецифічна реакція організму у відповідь на несподівану та напружену ситуацію; це фізіологічна реакція, що мобілізує резерви організму й готує його до фізичної активності типу супротиву, боротьби, до втечі. Стрес як складний емоційний стан є результатом впливу багатьох чинників на особистість людини в будь-якому віці. Аналіз класифікацій стресів свідчить про те, що вони (стреси) є результатом впливу стресорів, відрізняються за змістом, силою, часом дії. До того ж одні й ті ж стресори викликають різну реакцію в різних людей, особливо дітей та молоді.[6]

У психологічній літературі досить часто зустрічається поняття тривожність. Тривожність – переживання емоційного дискомфорту, пов’язане з очікуванням неблагополуччя, з передчуттям загрозливої небезпеки. Розрізняють тривожність як емоційний стан і як стійку властивість. У вітчизняній психологічній літературі ця відмінність зафіксована відповідно в поняттях «тривога» і «тривожність». Останній термін, крім того, використовується і для позначення явища в цілому.

«Тривожність – це схильність індивіда до переживання тривоги, яке є емоційним станом. Стан характеризується суб’єктивними відчуттями напруги, неспокою, похмурих передчувань, а з погляду фізіології – активацією вегетативної нервової системи. Цей стан виникає як емоційна реакція на стресову ситуацію і може бути різним за інтенсивністю і динамічним в часі» (Л. Анн). На психологічному рівні тривожність відчувається як: напруга, заклопотаність, неспокій, нервозність, відчуття невизначеності, безсилля, незахищеності, невдачі, самота, неможливість ухвалити рішення.[1]

На фізіологічному рівні реакція тривожності виявляється в: посиленні серцебиття, почастішанні дихання, збільшенні хвилинного об’єму циркуляції крові, підвищенні артеріального тиску, зростанні загальної збудливості, зниженні порогів чутливості, коли раніше нейтральні стимули набувають негативного емоційного забарвлення.[7]

Проблему походження тривожності знаходимо в розробленому Л.І.Божович уявленні про те, що процес онтогенетичного розвитку особистості характеризується формуванням системних новоутворень психіки.

Особливістю таких новоутворень є те, що вони набувають спонукальної сили і характеризуються власною логікою розвитку. Як відомо, Л.І. Божович розглядала це питання на прикладі утворень, що забезпечують свідоме управління своєю поведінкою, а також планувала використовувати його стосовно вивчення вищих відчуттів.

Крім того, подібним чином дослідниця розглядає і якості особистості як систему, що включає стійкий мотив і закріплені, звичні форми його реалізації у поведінці та діяльності. Тривожність проходить той же шлях розвитку. Можна вважати, що наявність конфлікту у сфері «Я» веде до незадоволення потреб, напруженості, різноспрямованість яких і породжує стан тривоги.

Надалі відбувається закріплення цього стану, який, стаючи самостійним утворенням, набуває власної логіки розвитку. Володіючи достатньою спонукальною силою, тривога починає виконувати функції мотивації спілкування, спонуки до успіху і т. п., тобто займає місце провідних особистісних утворень.

Тривожність як сигнал про небезпеку привертає увагу до можливих труднощів, перешкод для досягнення мети, що міститься в ситуації, дозволяє мобілізувати сили і тим самим досягти якнайкращого результату. Тому нормальний (оптимальний) рівень тривожності розглядається як необхідний для ефективного пристосування до дійсності (адаптивна тривога). У цьому контексті тривожність тісно пов’язана з мотивацією до успіху.

Певний рівень тривожності – природна і обов’язкова характеристика активної діяльності особистості. У кожної людини існує свій оптимальний, або бажаний, рівень тривожності – це так звана корисна тривожність . Оцінка людиною свого стану у цьому відношенні є для неї істотним компонентом самоконтролю і самовиховання. Надмірно високий рівень розглядається як дезадаптивна реакція, що виявляється в загальній дезорганізації поведінки та діяльності.

Особистості, що належать до категорії високо тривожних, схильні бачити в широкому діапазоні ситуацій загрозу для їх самооцінки і життєдіяльності. На такі ситуації вони реагують вираженим станом напруженості. У руслі вивчення проблем тривожності розглядається і повна відсутність тривоги як явища, що перешкоджає нормальній адаптації і так само, як і стійка тривожність, заважає нормальному розвитку і продуктивній діяльності особистості.

Сьогодні існує мало ґрунтовних досліджень про вплив тривожності на особистісний розвиток, хоча вперше його відзначив ще С. Кьєркєгор, який вважав тривожність основним чинником, що визначає історію людського життя. Пізніше ця точка зору розвивалася у філософських роботах екзистенціалістів і у психологічному плані – в психоаналітичних дослідженнях.

Сучасні уявлення про вплив тривожності на розвиток особистості базується в основному на даних клінічних досліджень, зокрема отриманих на матеріалі пограничних розладів.

Значні проблеми пов’язані зі співвідношенням понять «тривожність» («тривога») і «страх». Розмежування явищ тривоги і страху, закріплене у відповідних поняттях, відбулося лише на початку XIX століття і пов’язано з ім’ям С. Кьєркєгора, що послідовно розмежовував конкретний страх (Fureht) і невизначений, несвідомий страх – тугу (Angst). Донині все, що сьогодні належить до явищ тривоги і страху, описувалося і обговорювалося під загальним поняттям «страх».

Сьогодні найбільш поширена точка зору, що розглядає страх як реакцію на конкретну, визначену небезпеку, а тривожність – як переживання невизначеної, примарної загрози переважно уявного характеру. Згідно з іншою позицією, страху зазнає особистість при загрозі вітальній, коли щось загрожує цілісності або існуванню людини як живої істоти, людського організму, а тривожність – при загрозі соціальній, особистій, коли небезпека загрожує цінностям людини, потребам «Я», її уявленню про себе, відносинам з іншими людьми, становищу в суспільстві.

У деяких дослідженнях страх розглядається як фундаментальна емоція, а тривожність – як те, що формується на його основі, часто в комбінації з іншими базовими емоціями, складніше емоційне утворення.[2]

Широкого поширення набуло в останні роки використання у психологічних дослідженнях диференційованого визначення двох видів тривожності: «тривожність характеру» і «ситуаційна тривожність».

За визначенням А.А. Петровської: «Тривожність – схильність індивіда до переживання тривоги, що характеризується низьким порогом виникнення реакції тривоги; один з основних параметрів індивідуальних розходжень. Тривожність звичайно підвищена при нервово-психічних і важких соматичних захворюваннях, а також у здорових людей, що переживають наслідки психотравми, у багатьох груп осіб із суб’єктивним проявом відхилення, неблагополуччя особистості» [7].

Сучасні дослідження тривожності спрямовані на розрізненні ситуативної тривожності, пов’язаної з конкретною зовнішньою ситуацією, і особистісної тривожності, що є стабільною властивістю особистості, а також на розробку методів аналізу тривожності, як результату взаємодії особистості та її оточення.

Н.Є.Аракєлов, у свою чергу, відзначає, що тривожність – це багатозначний психологічний термін, що описують як певний стан індивідів у певний момент часу, так і стійка властивість будь-якої людини. Аналіз літератури останніх років дозволяє розглядати тривожність із різних точок зору, що допускають твердження про те, що підвищена тривожність виникає й реалізується в результаті складної взаємодії когнітивних, афективних і поведінкових реакцій, провокованих при впливі на людину різними стресами.

Таким чином, визначенням «тривожності» у психології визначають стан людини, який характеризується підвищеною схильністю до переживань, занепокоєння та неспокою, що мають негативне емоційне забарвлення [1].

Досить часто тривогу розглядають як форму адаптації при гострому чи хронічному стресі. З виникненням тривоги пов’язують також посилення поведінкової активності, зміну характеру поведінки або включення механізмів інтрапсихічної адаптації, причому зменшення інтенсивності тривоги сприймається як свідоцтво достатності та адекватності форм поведінки, що реалізується, та як відновлення раніше порушеної адаптації[4].

Однак тривога має особистісну обумовленість і за направленістю свого вияву може виконувати як охоронні, мобілізуючі, так і дезорганізуючі функції. У випадках, коли рівень тривоги неадекватний ситуації, відбувається перенапруження регуляторних механізмів, що, зазвичай, призводить до порушень поведінкової регуляції та поведінка людини не відповідає ситуації.

Тривожність інтрапсихічна, тобто обумовлена внутрішньо і пов’язана із зовнішніми об’єктами лише в тій мірі, у якій вони стимулюють внутрішні конфлікти. Зазвичай тривожність, на відміну від страху, є реакцією на уявну, невідому загрозу. В основі тривожності завжди лежать внутрішні конфлікти особи. Для тривожності також характерна пролонгованість, тобто їй властиве розтягуватися в часі, постійне повторювання або неперервність [1].

З точки зору фізіології, тривожність є реактивним станом. Вона викликає фізіологічні зміни, що готують організм до боротьби – відступу або опору. При тривожності збуджується серцево-судинна система, а діяльність травного тракту пригнічується. Кров з травного тракту «надсилається» до м’язової системи, тобто організм готується до активної діяльності. Тривожність виявляється на трьох рівнях: нейроендокринному (продукція адреналіну та епінефрину); психічному (невизначені побоювання); соматичному або моторно-вісцеральному (фізіологічні реакції різних систем організму на збільшення продукування епінефрину) [7].

Рівень вияву і характер фізіологічних показників у стані тривоги є суб’єктивним явищем, що залежить від особистісних особливостей індивіда. Виділяють два основних види тривожності. Перший з них – це так звана ситуативна тривожність, тобто породжена деякою конкретною ситуацією, що об’єктивно викликає неспокій, стурбованість індивіда. Цей стан може виникати у будь-якої людини напередодні можливих неприємностей і життєвих ускладнень. Така тривожність не тільки є цілком нормальною, але і виконує свою позитивну роль. Вона виступає своєрідним мобілізуючим механізмом, що дозволяє людині серйозно і відповідально підійти до вирішення проблем, що виникають.

Другий вид – так звана особистісна тривожність. Вона може бути визначена як риса особистості, що виявляється у постійній схильності до переживань тривоги у різноманітних життєвих ситуаціях, у тому числі і таких, що об’єктивно не можуть викликати тривогу. Особистісна тривожність характеризується наявністю стану несвідомого страху, відчуттям невизначеної загрози, готовністю сприйняти будь-яку подію як несприятливу та небезпечну. Людина, схильна до такого стану, постійно знаходиться в настороженому і пригніченому настрої, у неї ускладнений контакт із навколишнім світом. Оточення сприймається як вороже та загрозливе [5].

Роль тривоги в адаптаційному процесі може істотно змінюватися залежно від її інтенсивності та вимог, що ставляться до адаптаційних механізмів особистості.[4] Якщо розбіжності в системі «людина – середовище» не досягають значного ступеня та рівень тривоги не перевищує середніх значень, тоді на перший план виступає її мотиваційна мета. У цьому випадку тривога обумовлює активізацію цілеспрямованої поведінки. При вираженому порушенні збалансованості в системі «людина – середовище», коли відбувається перенапруження механізмів регуляції, тривога значно зростає, відображаючи формування стану емоційного стресу, який може набути хронічного характеру та знизити ефективність психічної адаптації. Тривога за інтенсивністю і тривалістю неадекватна ситуації, перешкоджає формуванню адаптивної поведінки, призводить до порушення поведінкової інтеграції, до виникнення вторинних (усвідомлених або неусвідомлюваних) виявів, які разом з тривогою визначають психічний стан суб’єкта. Таким чином, тривога  лежить в основі будь-яких (адаптивних і неадаптивних) змін психічного стану і поведінки, обумовлених психічним стресом.

Отже, тривожність – індивідуальна властивість особистості, риса характеру, що проявляється схильністю до надмірного хвилювання, стану тривоги в ситуаціях, які загрожують, на думку цієї особи, неприємностями, невдачами, фрустрацією. Важливо, що мова йде про психологічну загрозу, тобто таку, що має суб’єктивний характер і не проявляється як фізична небезпека. Такими ситуаціями можуть бути: деякі конфлікти, порівняння людиною себе з тими, хто має певну перевагу, змагання з такими людьми.  Якщо розглядати тривогу або тривожність як стан, переживання, або як більш-менш стійку особливість особистості, то несуттєво, наскільки вона адекватна ситуації. Переживання обґрунтованої тривоги не відрізняється від необґрунтованого переживання. Суб’єктивно ж стани рівні. Але об’єктивно різниця дуже велика. Переживання тривоги в об’єктивно тривожній для суб’єкта ситуації – це нормальна, адекватна реакція, що свідчить про нормальне адекватне сприйняття миру, гарній соціалізації й правильному формуванні особистості. Таке переживання не є показником тривожності суб’єкта. Переживання ж тривоги без достатніх підстав означає, що сприйняття світу є перекрученим, неадекватним. Адекватні відносини зі світом порушуються. У цьому випадку мова йде про тривожність як особливу властивість людини, особливий вид неадекватності. Тривожність людини може бути серйозною перешкодою на шляху до професійних досягнень і реалізації себе як особистості, але з іншого боку певна міра тривожності може бути мотивацією до досягнення успіху. Тривога лежить в основі будь-яких (адаптивних і неадаптивних) змін психічного стану і поведінки, обумовлених психічним стресом, та запускає психологічні захисні механізми особистості. Стрес як складний емоційний стан є результатом впливу багатьох чинників на особистість людини в будь-якому віці, особливо від них страждають діти, молодь та люди похилого віку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абрамова Г.С. Практическая психология. – М.: Академ. проект, 2002.
2. Андреева И.Н. Предпосылки развития эмоциональных отношений //Вопросы психологии. – 2007. – №5. – С.57-65.
3. Артюхова Т. Ю. Психологические механизмы коррекции состояния тревожности личности: дис. … канд. психол. наук: 19.00.01/ Т.Ю.Артюхова. – Новосибирск, 2000. – 197 c.
4. Балл Г. А. Понятие адаптации и его значение для психологии личности // Вопр. Психологи. – 1989. – № 1. – С. 73–75.
5. Бассин, Ф. В. Проблема психологической защиты / Ф. В. Бассин, М. К. Бурлакова, В. Н. Волков // Психологический журнал. – 1988. – № 3. – С. 30–41.
6. Безруких М.М. Проблемные дети. – М., 2000. – 308 с.
7. Березин, Ф. Б. Психическая и психофизиологическая адаптация человека / Ф. Б. Березин. – Л., 1988.

ВПЛИВ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ В ІСПАНІЇ НА ГЕРОЇВ РОМАНУ ЕРНЕСТА ХЕМІНГУЕЯ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Анотація: У статті зображено громадянську війну в Іспанії, яка відбувалась у 1936-39 рр., а також її вплив на героїв роману «По кому подзвін». Стаття розкриває сутність цих подій через призму власних почуттів і вражень самого письменника твору.
Ключові слова: війна, боротьба, герой, вплив, активна позиція

Summary: The article depicts the Spanish Civil War, which took place in 1936-39, as well as its impact on the characters of the novel “For Whom the Bell Tolls.” The article reveals the essence of these events through the prism of the Ernest Hemingway’s feelings and experience.
Key words: war, fight, hero, influence, active position

Актуальність дослідження зумовлена постійними конфліктами між особистістю та державою, зокрема беручи до уваги досвід минулого століття. Крім того ми не застраховані він неминучості війн, котрі і сьогодні відбуваються у певних державах. Впевненість у мирній ситуації власної країни не має стати на заваді загального розвитку людини.
Метою дослідження є аналіз опису воєнних подій в Іспанії в 1936-39 рр. у романі Ернеста Хемінгуея «По кому подзвін». Згідно даної мети потрібно виконати ряд завдань, а саме:
– висвітлити особливості перебігу історичних подій, а зокрема громадянської війни в Іспанії ;
– охарактеризувати соціально-психологічні типи людини ХХ ст., котра брала участь у війні ;
– проаналізувати вплив війни на особистість та її світогляд.
Громадянська війна в Іспанії тривала у період з 1936 по 1939 роки і завершилась утвердженням фашистського режиму генерала Франко. Конфлікт у країні виник між лівим урядом Іспанської республіки, який підтримував СРСР, та правими силами, котрих підтримували Німеччина та Італія [2,145-153]. Вже з самого початку громадянська війна відзначилася надзвичайною жорстокістю та упертістю воюючих сторін. Прихильники Народного фронту щиро вірили у швидку та безсумнівну перемогу республіканців. І справді, спочатку франкісти зазнали суттєвих поразок і поступилися на 2/3 території, проте з часом вони перехопили ініціативу у свої руки[1]. Ситуація була складною також через розбрат, що мав місце у таборі республіканців. Крім того, троцькістські та анархістські організації, котрі боролися активно проти генерала Франко та італо-німецької неофіційної інтервенції, зазнали нищівного удару.
Ернест Хемінгуей був учасником громадянської війни в Іспанії, адже саме у той час працював військовим кореспондентом і став очевидцем справжнього героїзму народу, який бореться за свої права та за власну свободу. Ці враження та досвід зіграли визначну роль у становленні авторських засобів у художньому відображенні дійсності у романі письменника «По кому подзвін». Цей твір є помітним у творчому спадку митця, адже у ньому з’явився персонаж, що готовий до боротьби за ідеали, котрі мав.
Головний герой роману – американець Роберт Джордан, інтелігент із глибокою душевною травмою, який не обороняється, а навпаки – наступає. Він взяв до рук зброю з метою захисту іспанського народу. У одному з епізодів роману, Роберт, прикриваючи відхід бойових товаришів, був поранений, але він навіть і не думав помирати. Саме тоді він думав: «Дуже не хочеться покидати життя і хочеться думати, що якусь користь я тут все-таки зробив. Намагався, у всякому разі, в міру тих здібностей, що мав… Майже цілий рік я бився за те, у що вірив. Якщо ми переможемо тут, ми переможемо скрізь. Світ — це гарне місце, і за нього варто боротися…[5,156] І тобі пощастило, — сказав він собі,— в тебе було дуже гарне життя»[5,187].
Хемінгуей є прихильником активної людської позиції. Він був упевнений, що людина повинна вірити у свої сили і покладатися на них у скрутну годину. Однією з головних ознак роману є непримиренна та войовнича ненависть Хемінгуея до фашизму. Темою роману є відтворення подій громадянської війни в Іспанії, а от головний герой – це американець, котрий віддав своє життя за Іспанську республіку.
Дія роману триває протягом 3 діб і концентрується навколо вибуху мосту, який мав здійснити підривник Роберт Джордан за підтримки партизанського загону. Міст необхідно було висадити у повітря у суворо визначений час для того, щоб забезпечити наступ республіканських військ. За 68 годин головний герой – колишній викладач іспанської мови в американському коледжі, а зараз боєць республіканської Іспанії – встиг надзвичайно багато пережити, передумати, відчути. Таким чином за своєю насиченістю ці три доби дорівнювали цілому людському життю.
Головний герой роману, як і зазвичай у Ернеста Хемінгуея, – це людина, яка близька йому духом, поглядами, навіть наділена біографічними даними митця. Віддавав письменник головному героєві і свою безмежну любов до Іспанії, до її народу. Герой, так само, як і автор, теж не належав до жодної партії. Роберт Джордан вважав своїм обов’язком чесно та самовіддано боротися з фашизмом у моменти найбільшої небезпеки [6, 38-40]. Але понад усе головний герой підносив свободу та корився дисципліні лише вимушено, тільки на певний час, з необхідності.
У романі виведено жіночий образ Марії, який теж взятий з життя самого Хемінгуея [3,67]. Письменникові колись розповіли історію дванадцятирічної дівчинки. І саме про страту її батьків і вчинену над нею наругу автор розповідає читачеві.
Вибір центральної ситуації роману, яка є трагічною за своєю сутністю, і тісно пов’язаною з тим, що твір був написаний під гострим і свіжим враженням від поразки республіканців у важкій боротьбі проти франкістів. Сенс операції, яку доручили Джордану, зводиться до того, що вона мала відбуватися у точно визначений період часу, загибель великої кількості людей, якою оплачувалось її успішне виконання, не буде марною лише в тому випадку, коли наступ відбуватиметься раптово для франкістів. Але Джордан у ворожому тилу найперший побачив, що заколотники досить добре обізнані з планами республіканців, а коли так, то абсолютно необов’язковим підривати міст вдень, тим самим ризикуючи життям партизанів, оскільки фашисти вже встигли сконцентрували свої війська там, де мав починатися наступ республіканців. Проте зміни вже не зарадили б ситуації і нічого не змінили б. Ніхто не зміг би зупинити військову машину. Залишилося лише виконати наказ, який втратив будь-який сенс, просто виконати свій обов’язок. І Роберт Джордан виконав його до кінця. Разом із ним загинули і партизани.
Хемінгуей напружено шукав причини поразки Іспанської республіки, однією з яких письменник вважав так зване “невтручання” західних держав, що розв’язало руки фашистам, а ті отримували підтримку грошима, зброєю та військом [4,18-25].
У “По кому подзвін” уперше та востаннє з’явився у творчості Ернеста Хемінгуея узагальнений образ – образ народу, який є складним, суперечливим, створеним із глибоким проникненням у сутність національного характеру [6,35-37]. Зі сторінок роману постає тяжке життя іспанських селян. Виняткове значення мав уривок, у якому розповідається про наругу, яку вчинили фашисти над Марією, а також над її батьками. І хоча Ернест Хемінгуей відстоював думку, що насильство породжує лише насильство, що насильством неможливо перемогти насильство, він сам розумів, що в боротьбі з фашистами іншого виходу немає.
Список використаної літератури:
1. Коннова М. В. Громадянська війна в Іспанії (1936–1939 роки): історіографія. Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.06 / М. В. Коннова; НАН України. Ін-т історії України. — К., 2004. — 20 с.
2. Ладиченко Т. В. Всесвітня історія 1914 – 1939, навчальний посібник/ Т. В. Ладиченко, Я. М. Бердичівський – К., 2000 – 256 c.
3. Baker, Carlos. (1969). Ernest Hemingway: A Life Story. New York: Charles Scribner’s Sons. – 100 p.
4. Josephs, Allen (1994). For whom the bell tolls: Ernest Hemingway’s undiscovered country. Twayne’s masterwork studies . Twayne Publishers. – 104 p.
5. Hemingway, Ernest. For Whom the Bell Tolls. USA: Scribner, 1968. – 223 p.
6. Southam, B.C., Meyers, Jeffrey (1997). Ernest Hemingway: The Critical Heritage. New York: Routledge. с. 35–40, 314–367.

Ключові слова: мас-медіа, психолінгвістична експертиза, маніпуляція, вплив, реципієнт.

This article deals with psycholinguistics peculiarities of mass media and control of consciousness of recipients

Key words: mass media, psycholinguistic examination, manipulation, influence, recipient

Зa ocтaннi п’ятдecят poкiв вплив зacoбiв мacoвoї iнфopмaцiї нa людcтвo знaчнo зpic, щo пoяcнюєтьcя poзвиткoм cвiтoбудoви, тexнoлoгiй i cуcпiльнoї aктивнocтi. Iнтeнcивний poзвитoк мac-мeдia − зaкoнoмipний пpoцec нaшoгo чacу. ЗМI зaбeзпeчують iдeoлoгiчну пiдтpимку cуcпiльнoгo життя, cтpуктуpують iєpapxiю пoтpeб i цiннocтeй, нacaджують пeвнi мoдeлi пoвeдiнки, cпociб життя, мeнтaльнi кoнcтpукцiї.

Aктуaльнicть статті випливaє з нeoбxiднocтi глибшoгo вивчeння пcиxoлiнгвicтичниx ocoбливocтeй ЗМI в умoвax вiдкpитocтi cуcпiльcтвa, йoгo гумaнiзaцiї тa дeмoкpaтизaцiї. Cьoгoднi, кoли «зpocтaння зacoбiв мacoвoї iнфopмaцiї вiдбувaєтьcя в гeoмeтpичнiй пpoгpeciї»,  вiдчувaєтьcя «вceпpoникний вплив iнфopмaцiйниx i тeлeкoмунiкaцiйниx тexнoлoгiй нa вci cтopoни cуcпiльнoгo життя», є актуально провести  aнaлiз медіа тексту та дізнатись про їх маніпулятивну силу.

Мeтa дocлiджeння пpoaнaлiзувaти види впливу зacoбiв мacoвoї iнфopмaцiї, їx poль у фopмувaннi cуcпiльнoї думки тa визнaчити пoкaзник мaнiпулятивнoї cили в cтaтті: Is the world reallу going to end on December 21 2012? John Kehne.

Пpeдмeтoм статті є пcиxoлiгвicтичнi ocoбливocтi мoви у мac-мeдiйниx зacoбax пepeдaчi iнфopмaцiї.

Oб’єктoм дocлiджeння є cтaття Is the world reallу going to end on December 21 2012? John Kehne.

В xoдi дocлiджeння булo викopиcтaнo мeтoди пcиxoлiнгвicтичнoї експертизи та тeopeтичний, якi дoпoмогли дeтaльнo пpoaнaлiзувaти мoвнi кoнcтpукцiї, щo їx викopиcтав автор статті John Kehne зaдля пcиxoлoгiчнoгo впливу нa peципiєнтa i мaнiпулювaння йoгo cвiдoмicтю.

Нaукoвa нoвизнa дocлiджeння пoлягaє у дeтaльнoму aнaлiзi мaнiпулятивнoгo впливу зacoбiв мacoвoї інформації за допомогою проведення психолінгвістичної експертизи.

Пpaктичнe знaчeння статті пoлягaє у дeтaльнoму вивчeннi дiяльнocтi  зacoбiв мacoвoї iнфopмaцiї у кoнтeкcтi пcиxoлiнгвicтики як виду кoмунiкaцiї мiж coцiaльним cepeдoвищeм тa iндивiдуумoм, тa пpoвeдeнням у майбутньому психолінгвістичних експертиз задля встановлення коефіцієнта маніпуляції мас- медійного тексту.

Як зaзнaчaє Л. Вoєвoдiнa: «Iдeoлoгiчнe cepeдoвищe, якe cупpoвoджує функцioнувaння iндуcтpiї культуpи, виникaє в peзультaтi eкcплiцитнoї чи iмплiцитнoї мaнiпуляцiї пoлiтичнoї eлiти, aлe, вiдoбpaжaючиcь у coцiaльнiй cвiдoмocтi, cтaє peaльнicтю» [1, c. 2]. З пoявoю мoгутнiх зacoбiв кoмунiкaцiї пocилюєтьcя вплив iдeoлoгiї нa дуxoвний cвiт людини, нa coцiaльну тa iндивiдуaльну cвiдoмicть. Мeдia зaбeзпeчують iдeoлoгiчну пiдтpимку cуcпiльнoгo життя, cтpуктуpують iєpapxiю пoтpeб i цiннocтeй, нacaджують пeвнi мoдeлi пoвeдiнки, cпociб життя, мeнтaльнi конструкції [7, с. 25].

Мac-мeдia є пeвнoю збpoєю нaдбудoви iндивiдуaльниx cвiдoмocтeй нa cуcпiльнi зaпити – зaпити мacoвoгo cуcпiльcтвa. Як зауважує A. Мoль пpo ЗМI: «Вoни фaктичнo кoнтpoлюють вcю нaшу культуpу, пpoпуcкaючи її чepeз cвoї фiльтpи, видiляють oкpeмi eлeмeнти iз зaгaльнoї мacи культуpниx  явищ i нaдaють їм ocoбливoї ​​вaги, пiдвищують цiннicть oднiєї iдeї, знeцiнюють iншу, пoляpизують тaким чинoм вce пoлe культуpи. Тe, щo нe пoтpaпилo в кaнaли мacoвoї кoмунiкaцiї, в нaш чac мaйжe нe впливaє нa poзвитoк cуcпiльcтвa» [15, c. 15]. Тaким чинoм, cучacнa людинa нe мoжe уxилитиcя вiд впливу ЗМI. Вплив мac-мeдia  нa cуcпiльну думку oтpимaлo нaзву «мaнiпуляцiя cвiдoмicтю». Icтopiя впливу ЗМI нa peципiєнтa є тaкoж пoдiлeнoю нa eтaпи. Кpитepiєм poзpiзнeння є cилa впливу ЗМI. Чacтo poзpiзняють тpи eтaпи впливу мac мeдia: «cильнoгo», «cлaбкoгo» тa «вибipкoвoгo» впливу [6, с. 41].

Нa eтaпi «cильнoгo впливу ЗМI» мac-мeдia пpипиcують мaйжe бeзмeжну вceмoгутнicть. Пpипиcувaнe зacoбaм мacoвoї iнфopмaцiї вcecилля xapaктepизуєтьcя тaким пoняттями, як hуpodermic needle [гoлкa для пiдшкipниx iн’єкцiй ] (тoбтo гoлкa, якa пpaктичнo бeз oпopу пpoxoдить кpiзь шкipу peципiєнтa i чинить вплив, нiби ввeдeння iн’єкцiй) aбo magic bullet [мaгiчнa куля] (тoбтo мaгiчнa куля, якa пpoникaє кpiзь уce) [9, c. 118]. Нa цьoму eтaпi вплив мac-мeдia – цe cпeцифiчнa peaкцiя aудитopiї нa пoдpaзникa ЗМI i їx peaкцiя aдeквaтнa cилi пoдpaзникiв мac-мeдia [2, с. 156].

Нa eтaпi «cлaбкoгo впливу ЗМI» мac-мeдia  мають мiнiмaльну cилу: ocнoвнoю iдeєю мiнiмaльнoгo eфeкту, якa poзвивaєтьcя, булo тe, щoб люди як aктивнi пapтнepи кoмунiкaцiї у cиcтeмi зacoбiв мacoвoї iнфopмaцiї кopиcтувaлиcя пoвiдoмлeннями вибipкoвo, звaжaючи нa cвoї вжe icнуючi пoпepeднi настанови [1, с. 63]. Xapaктepним для eтaпу «cлaбкoгo впливу ЗМI» ввaжaють дocлiджeння П. Лaзapcфeльдa «Вибip людeй». Ocнoвнi peзультaти цьoгo дocлiджeння пiзнiшe Джeймc Клaппep oб’єднaв у «Тeopiю нeeфeктивнocтi мac мeдia» (limited effects theorу), якa мicтить тaкi тeзи:

1. зaвдяки вибipкoвoму cпpийняттю люди зaxищaютьcя вiд впливу ЗМI, зacвoючи пepeвaжну ту iнфopмaцiю, якa вiдпoвiдaє icнуючим нacтaнoвaм;

2. лiдepи думoк cпpиймaють iнфopмaцiю вiд мac мeдia, видoзмiнюють   її, a пoтiм пoвiдoмляють її мoвнoму oтoчeннi.

3. кoжeн члeн кoмунiкaцiї зaxищaє cвoї пoгляди [8, c. 237].

Нa eтaпi «вибipкoвoгo впливу ЗМI» мac-мeдia мaють cилу, якa зaлeжить вiд пoвeдiнки у викopиcтaннi мac мeдia. Нa цьoму eтaпi «дeякi пoвiдoмлeння ЗМI впливaють нa дeякиx peципiєнтiв зa пeвниx oбcтaвин i в кoнкpeтний чac»[5, c. 28].

Один з найтиповіших методів визначення маніпулятивного впливу мас-медійного тексту є проведення психолінгвістичної експертизи. У текстах ЗМІ виокремлюють параметри, що слугують основою психолінгвістичної експертизи [3, с. 63]. Такі параметри спостерігаються у проаналізованій нами статті Джона Кена Is the world really going to end on December 2012? [11, с. 3]. До них належать:

1. Наявність прямих закликів, які базуються на спонуканні читачів до перегляду їх ролі у житті, щоб уникнути катастрофічних наслідків і вони супроводжуються такими модальними дієсловами:

а) повинні, зобов’язані: we must be willing to recognize and react to signs of coming changes; we must realize that our entire universe along with over very existence runs in cycles;

б) можеш: you may for example have a passing thought about an old friend, and that person will contact you;

в) необхідно: you need to look no further then the television network and cable news or newspaper to realize that something very unusual and very unsettling is taking place all around the world;

г) було б добре: you should prepare yourself mentally, physically and spiritually for the coming events, and take the steps necessary to insure your future survival;

д) заохочення: I encourage you to step back and look beyond your own personal problems and situations and realize that we exist not as individuals, but as a worldwide community who shares one single planet that is in chaos.

2. Наявність у тексті слів, які формують у реципієнта почуття страху, переживання: tribulation, decline, perish, apocalypses, devastation,human suffering.

У тексті також наявні різні мовні конструкції, які слугують прийомами маніпулятивного впливу на реципієнтів. У статті Is the world really going to end on December 21 2012? поширені такі прийоми:

1. надузагальнення: а) ( 20 разів) особовий займенник другої особи множини «ви» (personal pronoun in plural form «we») тобто узагальнює долю кожної людини, маючи на увазі, що всіх чекає неминучий розвиток подій: we will enter this new age not only with a complete knowledge of where we have been, but with an increased understanding of where we are going and where we need to in relationship to the basic truths that will once again redefine our existence;

б) (14 разів) особовий займенник другої особи однини «ти» (personal pronoun in singular form «you»), який концентрує увагу на конкретному реципієнту, який читає статтю: you should enjoy the life you are now living, but prepare yourself for the worst, for the worst is yet to come;

в) замість конкретної особи вживає іменники, що узагальнюють людей в людство: mankind, human being, human life;

г) використовує слова узагальнення дехто (some, while other): some will see this as a spiritual awakening, while other will experience a remarkable ability to foresee coming events through dreams, meditation.

2. розширення: автор вживає багато слів, які описують кінець світу (nuclear warfare, natural disasters, unpredictable weather events such as earthquakes, volcanic eruptions, hurricanes, tsunamis, floods, droughts and many other extraordinary life threatening natural events) і викликають у реципієнта страх перед майбутнім.

3. атрибуція: реципієнту нав’язується потрібний «причинно-наслідковий» зв’язок: mankind itself will initiate its own near destruction through the use of social, economic, chemical, biological and nuclear warfare. This continuing show of force will undoubtedly lead to a third world war and sure nuclear destruction of many highly populated regions.

4. наклеювання ярликів: автор позначує кінець світу такими словами: «never before seen», «worst on record», «apocalyptic», «the end of the world», які мають негативне значення.

5. удале узагальнення: автор використовує поняття, які відповідають базовим цінностям певного суспільства. Так, наприклад, у свідомості середнього американця (чи європейця) до числа таких базових цінностей належать: «human rights» ця фраза позначає «права людини» і несе позитивну асоціацію; «poverty» − бідність, це слово несе для реципієнта негативну асоціацію; «Christianity», «Islam», «Hindus» − християнство, іслам, індуїзм, сприймання цих слів реципієнтом важко визначити, адже кожна людина по-різному ставиться до релігії: позитивно (коли реципієнт сповідує якусь релігію і з повагою відноситься до іншої релігії), нейтрально (реципієнт не показує свого ставлення до релігії), негативно ( реципієнт сповідує якусь релігію і засуджує існування інших релігій, або взагалі не визнає жодного віросповідання).

6. перенесення: автор статті Is the world really going to end on December 21 2012? John Kehne описує кінець світу, як неминуче катастрофічне майбутнє (human life would dramatically be effected and millions, even billions will die), а в кінці статті показує Апокаліпсис як перехід в нову еру, де панує мир (this new beginning will be met with a new sense of peace and will more widely open our eyes to the true meaning of life). Також автор статті спочатку говорить, що кінець світу буде супроводжуватися економічними та природними катаклізмами( floods, hurricanes, increasing taxes, doubts), а потім він говорить, що людству не слід боятися, що кінця світу не буду (no, our world and its population will not come to a complete and final end on December 21 2012. We will however be forced to reevaluate and redefine our lives and associate with our planet). Тобто ми бачимо зміну думки автора щодо поставленої проблеми, тобто реципієнтам важко зрозуміти «А що ж нас дійсно очікує 21 грудня 2012 року?». Автор намагається заплутати думки реципієнтів, намагається не конкретизувати.

7. свідчення: автор посилається на наукові праці Нострадамуса (Nostradamus has provided us with the necessary signs of coming devastation), НАСА(NASA has confirmed increasing solar disturbances that will reach their peak in late 2012) , Альберта Ейнштейна ( Albert Einstein spoke about the possible implications of the coming astronomical anomalies) , календар Майя і Ацтеків (ancient Mayas and Aztecs refer to this coming event in terms such as entering of the fifth world or fifth sun), а також релігії світу християнство (Christianity calls end of the world the Rapture) , іслам ( Islam sees it as the coming of the Mahdi), індуїзм ( Hindus believe we are in the final moments of the Iron Age, which is the last of four periods known as Kali Yuga).

8. роби, як усі: автор намагається переконати реципієнта в тому, що всі люди поділяють його думку, вживаючи особовий займенник другої особи множини «we» і модальне дієслово «must»: we are smart enough and intuitive enough to know when sure and imminent danger is near, and we must be willing to recognize and react to signs of coming change. Таким чином, реципієнту, не залишається нічого іншого, як долучитися до цієї думки.

Отже, підсумовуючи  результати наукової роботи ми можемо наголосити, що мас-медіа мають особливо впливову роль у сучасних взаємодіях, керованих правилами. Мас-медіа допомагають формулювати і обстоювати правила та ідеологічні настанови, що лежать в їх основі, адже їхні унікальні й потужні технічні можливості та привабливий зміст роблять їх найефективнішими засобами поширення інформації. Мас-медіа перетинають не тільки географічні кордони, але й межі класів, рас, культур, політик, освіти і статі, поширюючи розваги та інформацію, які прищеплюють чи оновлюють певні погляди та способи мислення, як регулярний продукт своєї діяльності. Артикулюючи такі ідеологічні синтези, які стимулюють одні погляди й виключають інші та прив’язуючи ідеологічні модуляції до джерел влади, мас-медіа допомагають творити і регулювати соціальну реальність, структуруючи найзагальніший досвід своєї аудиторії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гриценко O. В. Мас медіа у відкритому інформаційному суспільстві й гуманістичні цінності / О. В. Гриценко. – К.: КНУ, 2002. – 123 с.
2. Доценко Е. Л. Психология манипуляции: феномены и механизмы / Е. Л. Доценко. – СПб.: Речь, 2004. – 304 с.
3. Засєкіна Л. В. Психолінгвістична діагностика / Л. В. Засєкіна, С. В Засєкін.– Луцьк. Вежа, 2008. – 188 с.
4. Москаленко А. З. Масова комунікація / А. З. Москаленко, Л. В. Губерський.  –К.: Основа, 1997. – 217 с.
5. Черных А. И. Мир современных медиа / А. И. Черных М.: Территория будущего, 2007. – 217 с.
6. Штромайєр Г. Політика і мас медіа / Г. Штромайэр. – К.: Вид. дім «Києво-могилянська академія», 2008. – 303 с.
7. Cohen, Bernard C.: The press, the Public and Foreign Policy, Princeton: University Press, 1963. – 452 p.
8. Philip Marchand Marshall McLuhan: The Medium and the Messenger. — Rev Sub edition. — Cambridge: MIT Press, 1998. — 322 p
9. Rogers Everett M. / Dearing, James W.: Agenda Setting Research – Setting als politikwissenschaftlich relevantes Paradigma.: Communication Yearbook 11, Newsbury Park: Sage, 1988. – 345 p.
10.  Воеводина Л. Н. Современные мифы и манипуляция массовым сознанием / Л. Н. Воеводина. [Електронний ресурс]: Психолингвистическая экспертиза ксенофобии в средствах массовой информации. − М.: Смысл, 2003. − 85с. Режим доступу до статті:   http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=2407
11.  Kenne John. Is the world really going to end on December 21 2012? / John Kenne. [Електронний ресурс]: shocking presentation. Режим доступу до статті:http://www.december212012.com/articles/editors_notes/Is_the_world_really_going_to_end_on_December_21_2012.htm

6.

 У статті здійснено теоретичний аналіз основних підходів, пов’язаних з проблемою пам’яті, зокрема її вищої форми метапам’яті, виділено ряд особливостей цього процесу у студентському віці, наголошено на чинниках стимулювання пам’яті та вказано на актуальність музики в контексті цієї проблеми.

This article contains theoretical analysis of main approaches to the problems connected with memory, particularly its higher forms of  objective memory, highlighted  features of this process in the student’s age, defined factors to stimulate memory and objective memory and pointed on the topicality of music in the context in this problem.

Ключові слова: пам’ять, метапам’ять, студентський період, вплив, музика, навчання, матеріал, розвиток.

Keywords: memory, objective memory, student period , influence, music, learning, material, development.

Обґрунтування проблеми

Загальновідомо, що головними сферами життєдіяльності студентів є професійне навчання, особистісне зростання та самоствердження. Вагоме значення для самореалізації студента у провідній діяльності належить мотивації. Проте слід наголосити і на ролі пам’яті у досягненні успіху в навчально-професійній діяльності, зокрема  метам’яті, що допомагає студенту вибирати для себе оптимальні способи запам’ятовування. У зв’язку з цим неможливо переоцінити значення музичного мистецтва в активізації вищеназваного процесу. Однак недостатність наукових досліджень виокремленої проблеми зумовили вибір теми нашого дослідження.

Аналіз попередніх досліджень та публікацій

Для осмислення згаданої проблеми велике значення мають сучасні дослідження вікових особливостей студентів (Л. Г. Подоляк, В.І. Юрченко, Г.Б.Гандзілевська, Ю.О. Самарин, А. Жовнірук); дослідження проблеми метапам’яті(Д.Бренсфорд, Уімбі, Нельсон, Наренс), чинників стимулювання пам’яті( В. Щербаков, Л.М. Андрусяк, Р.М. Павленко, О. Киричук); впливу музики на пізнавальні процеси, зокрема пам’яті(Н.Пасічник, В.І.Чепурного). Аналізуючи праці цих дослідників можемо констатувати, що проблема розвитку пам’яті, зокрема у студентському віці є досить актуальною, однак, не зважаючи на широкий обсяг досліджень цієї проблеми, маловивченими є питання, пов’язані з дослідженням  стимулюючих чинників пам’яті студентів. А тому метою нашого дослідження є теоретично проаналізувати особливості впливу музики на пам’ять студентів. Відповідно до постановленої мети визначено основні завдання статті: виокремити особливості розвитку пам’яті та метапам’яті студентів; з’ясувати роль  музики в активізації памяті.

Виклад основного матеріалу

Відповідно дослідженням А.Жовнірука[5], однією з вікових особливостей розвитку людини у студентському віці є становлення інтелектуальної системи в контексті розвитку вищих психічних функцій, зокрема сприймання, уваги, пам’яті, мислення, уяви, мовлення, емоцій та почуттів. Науковець зазначає, що власне цей факт дав змогу відомому російському психологу Б.Г.Ананьєву зробити висновок, що даний період життя є максимально сприятливим для навчання і професійної підготовки. А.Жовнірук наголошує, що Б.Г.Ананьєв у подальшому теоретично обґрунтував пряму залежність успішності навчальної діяльності від рівня розвитку інтелектуальних здібностей.

М.Й.Варій,  розглядаючи проблему пам’яті зазначає,  що психіка людини може відображувати не лише предмети і явища дійсності, які в цей час безпосередньо сприймаються, але й сприйняті людиною колись. Завдяки пам’яті результати чуттєвого і раціонального пізнання людиною світу стають її власним досвідом. Вчений визначає пам’ять  як сукупність процесів запам’ятовування, збереження та відтворення людиною свого досвіду, і завдяки їй людина здатна сприймати світ знайомих речей, сприйнятий образ є деякою мірою незалежним від умов сприйняття та викривлень. А також пам’ять дає можливість існувати і розвиватися мисленню та уяві[1, 48]. Існують інші погляди на визначення пам’яті. Так, Т.В. Дуткевич розуміє пам’ять  як психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини[4, 18]. Слід відзначити, що дане визначення пам’яті є основою нашого дослідження. Крім того, у дослідженні ми спирались на праці Н.Г.Лебедєвої, де вказано, що індивідуальні відмінності пам’яті залежать від особливостей вищої нервової діяльності, характеру професійної діяльності людини, рівня розвитку процесів пам’яті. А виявляються вони у наступному: що успішніше запам’ятовується, як віддається перевага запам’ятати, наскільки міцно зберігається матеріал та як швидко запам’ятовується[7, 93].

Що стосується особливостям розвитку пам’яті у студентів, то А.Жовнірук, аналізуючи праці Е.И.Степанова, розмірковує про те, що у пізній період юності розвиток пам’яті відбувається нерівномірно. Особливо помітні спади і підйоми  її розвитку: підйоми припадають на вік 18,21 та 23 роки,а спади – на вік 22 та 24 роки. А специфічною ознакою процесу розвитку пам’яті є зростання можливості керування мнемічними процесами. З віком формуються вміння підпорядковувати мнемічну діяльність мовленнєвим інструкціям. Такий процес відбувається в результаті розвитку цілеспрямованого управління поведінкою. Аналіз результатів дослідження А.Жовнірука засвідчує, що психологічний феномен пам’яті пізнього юнацького віку характеризується такими визначальними особливостями, як зростання ролі керування мнемічною поведінкою; наявність внутрішніх опосередкованих форм запам’ятовування; вербалізація мнемічних процесів; логічна природа; збільшення швидкості та об’єму пам’яті; довільний характер мнемічної діяльності; прогностична спрямованість мнемічної системи; саморегулюючі форми запам’ятовування[5].

Спираючись на дослідження Т.В. Дуткевич наголосимо на такі види пам’яті: мимовільна, довільна, образна словесно-логічна, сенсорна пам’ять, короткочасна та довготривала, а також оперативна пам’ять. Наш інтерес викликала довготривала та короткочасна пам’ять. Остання, на думку науковця, є практично повністю автоматичною і працює без будь-якої свідомої установки на запам’ятовування. Натомість довготривала пам’ять забезпечує людині тривале збереження знань, умінь і навичок, що потрібні в житті. Цікавим є те, що інформація відповідно дослідженням Т.В. Дуткевич найкраще запам’ятовується, якщо до неї повертатися через визначені проміжки часу. Так, перший складає 15-20 хвилин, що зв’язано з роботою короткочасної пам’яті. Через дві години в людини включаються функції довгострокової пам’яті. Найкраще повернутися до вивченого, на думку науковця,  через вісім годин і через добу. Якщо ж матеріал не повторювати, він буде сприйматися, як новий[4, 21].

Слід наголосити, що техніці запам’ятовування надавали великого значення ще в Стародавній Греції. Кращі оратори уникали користуватися записами і застосовували різноманітні засоби для того, щоб уникнути забування. Застосування цих стратегій, на думку Н.П. Волкової [3, 312]і сьогодні може бути дуже ефективним у щоденному житті, коли мова йде про запам’ятовуванні номера телефону, переліку покупок, які потрібно зробити, заучування математичних формул, доповіді або підготовки до іспиту, що є досить важливим у студентський віковий період.

Аналіз праці Ю.Б. Гиппенрейтер , дає змогу визначити важливі моменти для саморегуляції пам’яті: конкретизація мети запам’ятовування, перетворення її на внутрішній план дії, удосконалення критеріїв відбору мнемічних дій та прогнозування відтворення, оволодіння орієнтирами в запам’ятовуванні, здатність швидко формувати адекватну і відносно стійку модель об’єкта запам’ятовування, створювати і збагачувати засоби запам’ятовування та відтворення інформації, а також здійснювати рефлексивну регуляцію їх використання. Усьому цьому, на думку науковця, може сприяти вища форма пам’яті, яка втілює знання людини про функції і властивості власної пам’яті- метапам’ять[10].

Слід відзначити, що поняття метапам’яті було введено Шнейдером, як знання про процеси, що мають відношення до памяті. Л.М.Веккер, аналізуючи дослідження Д.Бренсфорда,  визначає  метапам’ять як вищу  форму пам’яті, що характеризується вищим рівнем самоорганізації суб’єктом власних мнемічних і репродуктивних дій та їх самоконтролю[2,99]. Л.М.Веккер  стверджує, якщо людина погано розбирається в тому, як працює його когнітивна система, це позначиться на виконанні нею буквально всіх завдань. Також дослідник вказує, що у своїх дослідженнях Д.Бренсфорд дійшов до висновку, що різниця в здібностях людей засвоювати інформацію обумовлена саме метапам’яттю. Також він наголошував на те, що сильні учні та студенти самі знають, що їм слід вивчити або зробити для того, щоб показати високий результат, вони здатні оцінювати, наскільки добре розуміють матеріал і володіють ним. Тим самим вони частіше будуть задавати уточнюючі питання і більш ефективно планувати свою навчальну діяльність. Їхні дії в корені відрізняються від пасивного сприйняття конкретної інформації, що повідомляється. Сильні учні та студенти, на його думку, усвідомлюють, коли вони розуміють матеріал, а коли ні; слабкі ж не віддають собі в цьому звіту. Крім того, сильні – розуміють, що їм потрібно зробити, щоб полегшити собі завдання оволодіння знаннями. Відповідно досліджень Д.Бренсфорда, це так звані виконавчі процеси, які дозволяють вчитись стежити за тим, «що і як він чи вона вивчає». Наприклад, сильні учні, студенти можуть автоматично зв’язати нову інформацію з тим, що було ними вже засвоєно, або подумати про можливе застосування нового матеріалу[2,99].

Також Л.М.Веккер звернув увагу і на дослідження, проведене Уімбі, яке продемонструвало, що студенти коледжу, які мають проблеми з навчанням, підходять до виконання завдань, що вимагають роботи з текстом, інакше, ніж ті, що добре встигають. Перші, відповідно дослідженням Уімбі, гірше встигали, читали важкий матеріал не зупиняючись, вони не помічали, коли щось залишалося не зрозуміле, і не перечитували ще раз важкі розділи. Сильні студенти робили і те, й інше. Л.М.Веккер  зазначає, що Уімбі виявив, що показники відстаючих можна поліпшити, якщо навчити їх упорядковувати матеріал, стежити за тим, що вони розуміють і що не розуміють. Так, «студенти дуже часто вважають, що вони знають матеріал, так як вони його прочитали чи прослухали. І з подивом з’ясовують, що не можуть відповісти на елементарні питання з пройденої теми, які, здавалося б, не повинні викликати труднощів»[2, 104].

Ще одними не менш визначними дослідниками, що привернули увагу Л.М.Веккера стали  Нельсон і Наренс, котрі в свою чергу розробили ряд прийомів, за допомогою яких можна оцінити метапам’ять людини. Л.М.Веккер стверджує, що взявши їх за основу, можна розвинути власну метапам’ять, що є досить важливим для нашого дослідження. Наведемо деякі рекомендації, запропоновані дослідниками Нельсоном і Наренсом. Так, перед тим як приступити до вивчення чогось, варто оцінити, наскільки легко засвоється  матеріал. Це, на думку науковців, є оцінкою легкості вивчення. Студенту, профілюючий предмет у навчальній програмі якого – соціологія, варто почати вважати, що матеріал, представлений в тексті із загальної психології, буде вивченим без зусиль. Веккер відзначає, що Нельсон і Наренс у своїх дослідженнях дійшли висновку, що сенс оцінки легкості вивчення в тому, що вона змушує замислитися про матеріал, який належить вивчити, про те, що вже відомо по даній темі, про свої здібності в цій області і про те, в яких умовах буде відбуватись процес вивчення. Крім того, в процесі вивчення матеріалу варто визначити, наскільки добре він засвоюється, тобто оцінка якості вивчення. А завершивши вивчення матеріалу оцінити відчуття засвоєння. Досить важливою є оцінка ступеня впевненості ( впевненість у своїх відповідях). У сукупності ці чотири дії дозволяють безперервно стежити за тим, як засвоюється знання і зберігаються  у пам’яті. В свою чергу вищеназвані дії допомагають визначити, які корективи потрібно ввести в процес вивчення, (наприклад, витрачати на нього більше часу і зусиль, спробувати якусь іншу форму роботи з досліджуваним матеріалом, відмовитися від вивчення даного предмета)[2, 107].

Сучасній психології відомо чимало чинників, що впливають на пізнавальні процеси студентів. Так, Н.П.Волкова, аналізуючи праці О.Киричука, фахівця у галузі психології та педагогіки особистості, підкреслює, що детермінантами формування і розвитку пізнавальної активності студента є зовнішні і внутрішні чинники, які характеризуються своєю єдністю. Зовнішні , відповідно дослідженням О.Киричука , як стверджує Н.П.Волкова, включають в себе умови природного і соціального середовища, в яких студент живе, навчається та реалізує свої можливості. Внутрішні це – мотивація, самостійна спрямованість, вольова та емоційна сфера [3, 174]. Слід наголосити, що  М. Заброцький, спираючись на А.Рубінштейна [6], зауважує, що зовнішні умови завжди опосередковані внутрішніми умовами. Вони є взаємопов’язаними та переходять одна в іншу. Відбувається інтеріоризація практичних, мовних дій, формується здатність керувати об’єктами подумки. Тому найвищий рівень розвитку пізнавальних процесів можливий лише при взаємодії цих двох компонентів.

Аналіз сучасних досліджень виокремлено проблеми дає підстави стверджувати, що одним із важливих чинників розвитку пізнавальних процесів студента, а саме пам’яті,є музика. Досліджуючи вплив музики на процес пам’яті, варто згадати праці Г.Побережної, де  вказано, що будь-який акт пам’яті включає три фази: фазу запам’ятовування, фазу збереження та фазу пізнавання або відтворення[9]. І вже на першому етапі роботи пам’яті – у  фазі запам’ятовування – музика, на думку Г.Побережної, може принести істотну допомогу. Відповідно дослідженням дослідниці, якщо перед тим, як людині належить що-небудь запам’ятати, вона слухає музику, то кількість запам’ятованих елементів помітно збільшується. При цьому ні в змістовному, ні в структурному відношенні музика може ніяк не співвідноситися з тим, що запам’ятовується. Найдоцільніше, на її думку, використовувати для цього, поліфонічні твори Баха – «інтенції» №2, 4, 13, фуги №2, 6, 8, 11, 16 з першого тому «Добре темперованого клавесина», «Сарабанда» з «Французької сюїти» № 1, «Менует» з «Французької сюїти» № 3, «Куранта» з «Англійської сюїти» № 2 та інші[9]. Так,Г.Побережна стверджує, що при систематичних заняттях людина досить швидко починає відчувати явне полегшення запам’ятовування практично чого завгодно, хоча різні види матеріалу при одній спробі запам’ятовуються по-різному в залежності від самого матеріалу. Відповідно її дослідженням найкраще запам’ятовуються цифри, символи, форми і логічні побудови будь-якого типу, а також опису будь-яких сюжетів. Слабше –  будь-які візуальні образи – площинні та об’ємні, в тому числі картини природи, живопис і скульптура. Найгірше – усна і письмова мова. Однак і вона, на думку Г.Побережної , за допомогою  використання музики запам’ятовується  швидше, легше і в більшому обсязі. Слід відзначити роль музики і у фазі збереження (вміщені в систему пам’яті високоорганізовані музичні структури сприяють більш раціональному структуруванні запам’ятованого матеріалу, попередньо організовуючи сам процес запам’ятовування, в результаті якого при тих же структурах запам’ятовування цей матеріал структурується більш компактно) та на третій фазі пам’яті (можливість управління відтворенням). На відміну від усіх відомих технологій, стверджує дослідниця, найбільш повного і точного відтворення, при зверненні до музики немає необхідності свідомо звертатися до будь-яких асоціацій. Вони виникають у міру необхідності самі собою. Проте для цього необхідні попередні тренування[9].

На сучасному етапі розвитку когнітивної психології важливими та досить цікавими є праці Н.Пасічник, яка досліджувала вплив навчання музики на інтелектуальну діяльність учнів[8]. Аналізуючи дослідження І.А. Льовочкіної, яка перевірила чи дійсно заняття музикою впливають на інтенсивне функціонування правої півкулі, як це прийнято вважати в традиційній психофізіології, Н.Пасічник констатує, що 17 із 27 коефіцієнтів кореляції показали зв’язок занять музикою з інтенсивним розвитком лівої, а не правої півкулі. Таким чином, на основі експериментальних досліджень  І.А.Льовочкіної, було зроблено висновок, що ускладнення музичних занять приводить до переміщення відповідних функцій з правої півкулі в ліву, що в свою чергу позитивно впливає на засвоєння матеріалу з немузичних предметів і виявляє велику кількість зв’язків з біоелектричними характеристиками кори головного мозку[8].

Крім того Н.Пасічник  зазначає, що ще древні греки більше 2000 років тому заявляли про важливість вивчання музики і про її позитивний вплив на людські здібності, зокрема математичні. З того часу місце музики (що була стержнем давньогрецького виховання) в навчальному процесі відійшло на задній план, трансформуючись до досить скромних пропорцій в сучасній школі. Однак, як було зазначено вище, за останнє десятиліття дуже зріс інтерес до використання музичних занять як засобу покращення навчальних досягнень. Дослідниця переконана, що однією з освітніх новинок наукових висновків, пов’язаних з активними заняттями музикою, є теза, що вивчення музики розвиває певні когнітивні здібності, які задіяні в розв’язанні математичних завдань. Аналізуючи дослідження своїх попередників науковець стверджує, що учні, які займаються музикою, мають кращі оцінки з математики і мови, ніж учні без музичної освіти[8].

Висновки

Пам’ять є базовою функцією у системі психіки. Вона забезпечує реалізацію людиною пізнавальних, практичних та внутрішньоособистісних цілей. Від ефективності функціонування пам’яті залежить рівень результатів життєдіяльності та розвитку особистості. Так як переважна кількість сучасних досліджень, пов’язаних із дослідженням впливу музики на пізнавальні процеси, зосереджує свою увагу на тому, як впливає саме навчання музики на особистість, а зокрема на її пам’ять, то перспективою наших подальших досліджень у даному напрямку є експериментально перевірити вплив слухання барокової музики не лише на пам’ять, але і на інші пізнавальні процеси, зокрема, стійкістьі уваги та творче мислення у студентському періоді.

Список використаних джерел

1. Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог, спеціальностей. – Львів: Край, 2005.
2. Веккер Л.М. Психические процессы: В 3 т. – Т. 1. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1974.
3. Волкова Н.П. Педагогіка: Навч.посіб.  – К.: Академвидав, 2007. – 616 с.
4. Дуткевич Т.В. Загальна психологія. – Кам’янець-Подільський: Медобори, 2002. – С. 56.
5. Жовнірук А. Психологічні особливості розвитку пам’яті особистості пізнього юнацького віку.
6. Заброцький М.М. Основи вікової психології. Навчальний посібник / Заброцький М.М. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2009. – 112с.
7. Основи психології і педагогіки: Консп. лекц. / Н.Г.Лебедєва, О.Т.Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2009. – 174 с.
8. Пасічник Н. Вплив навчання музики на інтелектуальну діяльність учня: гіпотези і докази // Наукові  записки.  Серія  «Психологія  і  педагогіка».  – Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2009. – Вип. 13. – 312 с.
9. Побережная Г., Белов О. Музыка и психика. Издательский дом «АДЕФ-Украина», 2002.
10. Психология памяти / Под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер и ВЛ.Романова. – 3-е изд. – М.: ЧеРо, 2002.