У статті проаналізовано розвиток торгівлі на Волині від останнього поділу Речі Посполитої до Першої світової війни. З’ясовано питання збереження провідних позицій торгівлі в розвитку міст і містечок Волині. А також досліджено фактори впливу на розвиток торгівлі.
Ключові слова:базарна торгівля,міські ярмарки,Волинь.
В статье проанализировано развитие торговли на Волыни от последнего раздела Речи Посполитой до Первой мировой войны. Выяснен вопрос сохранения ведущих позиций торговли в развитии городов и городков Волыни. А также исследованы факторы которые влияли на развитие торговли.
Ключевые слова: базарная торговля, городские ярмарки, Волынь.
The article analyzes the development of trade in Volyn the last Partition of Poland before World War II. Found out the issue of maintaining a leading position in the trade of cities and towns in Volyn. And also investigated factors influencing the development of trade.
Key words: market trade, fairs city, Volyn.
Після третього поділу Речі Посполитої , який відбувся у 1795 р. вся територія Волині опинилася у складі Російської імперії. На щойно приєднаних землях було утворено Волинську губернію. За даними Олени Прищепи на досліджуваний період на Волині налічувалося 13 міст і 143 містечка.
Проблемі розвитку торгівлі на Волині в кінціXVIII ст. – на початку ХХ ст. присвячено ряд праць сучасних істориків. Проблеми розвитку ярмаркової торгівлі висвітлені у працях О.М.Карліної та О.П.Прищепи. Важливими джерелами для дослідження даної теми стали публікації «Весь Юго-Западный край. Справочная книга торгово-промышленных и фабрично-заводских предприятий, административных учреждений и крупного землевладения в губерніях Киевской, Волынской и Подольской», а також «Военно-статистическое обозрение Российской империи. Волынская губерния». Важливість даних публікацій полягає в тому, що там знаходяться відомості про соціальний та економічний стан, зокрема про розвиток промисловості та торгівлі. Про торгівлю в окремих містечках Волині зафіксовано у працях Зуц Н. И. ( зокрема про торгівлю у Старокостянтинові) та Близняка М.Б. про розвиток торгівлі в Острозі.
Найдавнішою формою організації торгівлі в містах та містечках Волині були базари. Вони проводилися щотижня у вихідні дні, а подекуди й у святкові (як, наприклад, у Кременці, Новограді-Волинському, Острозі).
Незважаючи на малі обсяги торговельних операцій, які здійснювалися на міських базарах, тут відбувався прямий обмін: усе, що привозилося з навколишньої округи, тут же продавалося, а все, куплене безпосередньо, опинялося в руках споживача, переважно міського жителя. Як правило, це були продукти харчування з коротким терміном реалізації, частково промислові товари, а також продукція ремісників. Відбувалося зростання в містах кількості торгових площ, де проводилися базари, що свідчить про розширення даної форми торгівлі. Наприклад, у Житомирі в цей час торгівля велася на Сінному та Житньому ринках, а для збуту кустарних виробів був відведений спеціальний базар на Путятинській площі. На трьох міських базарах велася торгівля і в Новограді-Волинському. Головний із них знаходився на Соборній площі, де торгували м’ясом, молочними і рибними продуктами, фруктами та овочами .[4, с. 100].
Домінуючою формою торгівлі залишались ярмарки. Саме тут регулювалося співвідношення між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням, впливаючи тим самим на розвиток різних галузей економіки.
Розвинуте зернове виробництво у південних повітах губернії, наявність великих лісових масивів у північних повітах, а також прикордонне розташування губернії – все це сприяло розгортанню ярмаркової торгівлі.
Найвідомішими були ярмарки у Бердичеві та Дубні, які були пов’язані торговельними зв’язками не тільки з українськими і російськими губерніями,а й з – за кордоном.
Кількість ярмарків у містах і містечках та їхня спеціалізація склалися ще до кінця XVIII ст. У волинських містах і містечках щорічно проходило найбільше 450-460 ярмарків. Ярмарки відбувалися майже у кожному містечку,однак тривали вони не більше одного дня. [7, с. 142].
Найбільше ярмарків проходило у червні,що було зумовлене завершенням весняних робіт,налагодженням сухопутних шляхів,а також продажем худоби і коней. Найпопулярнішими датами проведення ярмарків(коли їх проходило більше 20) були такі дні: 6 січня( на Богоявлення), 23 квітня( св. Георгія – Юрія ), 9 травня ( св. Миколая), 29 червня (св. Петра і Павла), 1 жовтня ( на Покрову). Загалом на літні місяці припадало 115 ярмарок, осінні – 112, зимові – 101, весняні – 123. Ярмарки проходили на ринкових майданах,які знаходилися переважно в центрі містечка. Інколи могло бути два майдани.[7, с. 142].
Найактивніші ярмарки в губернії відбувалися в Бердичеві. Географічне розташування міста сприяло розвитку торгівлі:Бердичів знаходився на межі трьох правобережних губерній. Розвитку ярмарків сприяло добре сполучення міста з іншими містами. Правовою підставою проведення ярмарків у Бердичеві були королівські привілеї підтверджені Станіславом Августом у 1765 р. [7, с. 142].
На всіх чотирьох ярмарках Бердичева,кожний з яких тривав чотири тижні, продавались три групи товарів за своїм походженням: вітчизняні (тканини, шкіра і шкіряні вироби, метали і металеві вироби, скловироби, фарфоровий і фаянсовий посуд, цукор, папір, вовна, риба та ін.), європейські і колоніальні ( тканини, залізні вироби, лимони, апельсини, кава, вина тощо) і азійські ( чай, ізюм, хустки, папір та ін.),а також коні різних порід і велика рогата худоба. [7, с. 143].
На початку 50 – х рр. ХІХ ст. робилися спроби збільшити міські доходи Житомира шляхом активізації в ньому торгівлі. Губернське управління дозволило проводити у Житомирі чотири ярмарки кожен по два тижні. Однак дуже скоро виявилося,що такі пропозиції не сприяли перетворенню Житомира у важливий торговий центр. Тому містечка Житомирського повіту та сусідні повітові міста Новоград – Волинський і Овруч залишалися місцевими центрами торгівлі.
На заході губернії значним торговим містом було Дубно. Після першого поділу Речі Посполитої, коли Львів перейшов до Австрії, контрактові ярмарки ( або контракти) зі Львова були перенесені до Дубна. Це місто за короткий час стало центром торгівлі на Волині. Контракти починалися 7 січня і тривали місяць. Там купували і продавали фільварки, ліси, фабричні вироби; відбувалися бенкети, концерти, приїздив театр. Однак уже в 1797 р. був виданий указ про перенесення контрактів з Дубна до Києва. [7, с. 142].
Втім,офіційне перенесення ярмарків не означало, що в Дубні перестали збиратися зацікавлені у важливих комерційних справах особи. У перші два десятиліття у місті перебувала значна кількість гільдійського купецтва. Торгівлею з товарообміном у Дубному займалась купецька родина Маршалковичів.
Лише два ярмарки у Дубні поступалися бердичівським. На них переважно продавалися місцеві товари: збіжжя, коні, рогата худоба і вівці. З усіх повітових міст Дубно залишалось найбільшим торговим містом.
У Новоград – Волинському повіті на середину ХІХ ст. найбільш торговим центром стало Полонне : тут у 1858 р. відбулося аж 16 ярмарків. У самому Новоград – Волинському проходило 5 ярмарків. [7, с. 142].
Серед містечок Луцького повіту своїми ярмарками був відомий Торчин. Тут продавали селянських коней, велику рогату худобу, овець, сири, кожухи, селянський одяг, дерев’яний посуд, продукти харчування, зерно. Покупцями і продавцями переважно були селяни і міщани, а також євреї з навколишніх сіл і містечок. Ніяких спеціальних закладів для ярмаркової торгівлі містечко не мало.
У Ковельському повіті жвава ярмаркова торгівля проходила у Мацейові та Ратному. Асортимент товарів складали продукти харчування, збіжжя, сіль, тютюн, дерев’яний і глиняний посуд, шкіра та інші товари, але основними були хліб і худоба. Переважна більшість міських ярмарків на Волині були роздрібненими і одноденними, вони починались о 12-й годині дня і тривали до вечора. [7, с. 145].
Ярмарки наприкінці XVIII ст. збиралися в Острозі п’ять раз на рік: у середу четвертого тижня великого посту, 9 травня, 2 липня, 1 жовтня й 6 листопада. Частина мешканців міста була зайнята у сфері торгівлі, предметами якої були шовкові, бавовняні та інші тканини. [1, с. 227].
Активну участь у торгівельній справі брали євреї. В Острозі вони займалися продажем спиртних напоїв, перевозом та утримували постоялі двори. У сусідніх містах і містечках, куди населення Острога їздили зі своїми товарами, ярмарки тривали теж по одному дню. Найголовнішими товарами були зерно, птиця, велика рогата худоба, коні. Ординарні торги або базари в місті проходили два рази на тиждень – у неділю і в п’ятницю. Тут активну участь брали мешканці найближчих сіл, які продавали в основному зерно та деякі інші продукти сільськогосподарського виробництва.
Загалом товарообмін між містом і селом падав. Купівельна спроможність селян була низькою. Міські промислові вироби були їм недоступні, потрібні в господарстві речі вони виготовляли самостійно або замовляли в сільських ремісників. У результаті програвали і місто, і село. Покупці із вищих верств населення купували собі промислові вироби за кордоном і провозили потім їх без мита додому.
У 1840 – х зросла кількість звернень власників містечок до губернської влади за дозволом про відкриття нових ярмарків і перейменування великих сіл у містечка з правом проведення у них ярмарок. Так, у 1843 р. власник Березного Рівненського повіту Корженевський надіслав до губернатора прохання дозволити в його містечку проводити ярмарки, мотивуючи його тим, що місцевим мешканцям далеко їздити на ярмарки до найближчого містечка Степань, де вони регулярно відбуваються. Губернатор дозволив проводити ярмарки у дні, в які раніше проводили лише торги.[3, с. 645].
Розвиток окремих галузей економіки у середині ХІХ ст. потребував спеціалізованих ярмарок. У 1859 р. власник міста Рівного князь Казимир Любомирський поставив перед губернським правлінням питання про відкриття в його місці ярмарку з продажу вовни. На його думку, він мав зблизити продавців і покупців вовни – власників великих отар овець і фабрикантів – виробників сукна. Щороку у Волинській губернії продавалось тисячі пудів тонкорунної вовни, а двох спеціалізованих ярмарків – у Дубні і Києві – не вистачало. Ярмарок у Дубно був незручним через те, що через місто не проходила шосейна дорога. Вовну там скуповували перекупники з метою продажу її у Варшаві або місцевим фабрикантам. [7, с. 144].
У 1861 р. власниця міста Заслав графиня Марія Клементина Потоцька отримала дозвіл на відкриття в місті двотижневого ярмарку у першій половині червня для продажу продукції зі своїх заводів , з трьох цукрових, чавунно – ливарного заводу, а також з суконної і паперової фабрики. До цього часу у місті проходило вісім одноденних ярмарків,майже всі навесні і влітку, також торгівля велася в 147 мурованих і дерев’яних крамницях.[7, с. 144].
Міські ярмарки в другій половині ХІХ ст. продовжували утримувати доволі міцні позиції в торгівлі сільськогосподарською сировиною, ремісничими та мануфактурними виробами. Ось яке розмаїття товарів на волинських ярмарках у 80-і рр. ХІХ ст. описував А. Забелін: «Зазвичай на місцеві ярмарки привозять товари для сільських потреб, а потім красні і бакалійні товари, а також галантерейні і мануфактурні вироби. До числа перших відносяться залізні і чавунні вироби, необхідні в селянському домашньому побуті, мотузки, сира шкіра, сіль, солона риба, олія і місцеве пиво. Товарами місцевого збуту слугує хліб, худоба, шерсть, домашнє полотно, мед і віск, сало, смола і дьоготь, оброблені шкіри та інше». [5, с. 314].
Зростала кількість і щорічних гуртових багатоденних ярмарків. Так, якщо на початку 60-х рр. ХІХ ст. один чотиритижневий ярмарок проводився в Дубні, а з 1865 р. три десятиденних почали функціонувати в Житомирі, то на початку ХХ ст. з’явилися ще один чотиритижневий ярмарок у Дубні, по два двотижневих – у Ковелі та Старокостянтинові, один тижневий (хмільний) – у Житомирі. Однак найбільш поширеними на Волині в досліджуваний період залишалися роздрібні ярмарки. [8, с. 74].
Як і в попередні періоди, у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на ярмаркову і базарну форми торгівлі в містах Волині продовжували впливати такі фактори, як географічне розміщення того чи іншого міського поселення, наявність шляхів сполучення тощо.
У 60–80-і рр. ХІХ ст. важливу роль у міській торгівлі відігравали насамперед шосейні та водні шляхи сполучення. Відсутність останніх негативно позначалася на її розвитку. Щодо цього в найгіршому становищі перебував Овруч.
Наявність зручних шляхів сполучення дозволила таким містам, як Кременець, Новоград-Волинський, Острог, Старокостянтинів у 60–70-і рр. ХІХ ст. зайняти провідні позиції в гуртовій торгівлі на Волині. До того ж вони орієнтувалися на торгові відносини з Царством Польським, Австро-Угорщиною, Пруссією, а також із Одесою. Найбільше з цими містами відбувалася торгівля хлібом, цукром, лісом, спиртом тощо.
У 80–90-і рр. ХІХ ст. частина старих торговельних центрів Волині, які залишилися осторонь залізниць, утратила своє значення, а інші, отримавши залізничне сполучення, починають інтенсивно розвиватися. Так, через відсутність або досить пізню появу залізничної колії поступово втратили свої провідні позиції в торгівлі Острог, Новоград-Волинський, Старокостянтинів, Кременець. І навіть на торгівлі губернського центру негативно позначилася довготривала відсутність залізничного сполучення. Адже з появою залізниць відпадала потреба у функціонуванні тут гуртових ярмарків. Ось як описує фактичний стан гуртової торгівлі у 80-х рр. ХІХ ст. у Старокостянтинові військовослужбовець Б. Зуц: «Занепад гуртової торгівлі, безумовно, змусив багатьох підприємців залишити місто і переїхати в інші місцевості, забравши з собою і значні кошти, які були в місті в обігу. Цим же можна пояснити і занепад міських ярмарків, котрі, заспогадами старожилів, сьогодні не мають і тіні подібності до тих багатолюдних ярмарків, які відбувалися раніше» . [6, с. 60].
Новий вид транспорту спрощував доставку товарів від виробника безпосередньо до споживача. Залізничне сполучення, яке з’єднало між собою чимало населених пунктів Волинської губернії, прискорило поширення постійних форм торгівлі у її містах, зокрема магазинно-крамничну. Хоча подібні торгові заклади були відомі в містах краю і в середині ХІХ ст., найбільшого поширення вони починають набувати з 80-х рр. ХІХ ст. На цей час у своїх спостереженнях А. Забелін указав на таку характерну деталь: «… у містах Волинської губернії вражає маса крамничок, а втім мало в якій товару набереться більш ніж на 100 рублів». [5, с. 263].
Головну роль у внутрішній торгівлі на Волині в 60–80-х рр. ХІХ ст. відігравав губернський центр. У цей час найбільш поширеними предметами продажу на житомирських базарах та ярмарках виступали зерно, борошно, лісні будівельні матеріали, предмети розкоші (як місцевого виробництва, так і привізні).
Стаціонарна торгівля процвітала і на залізничних станціях. Так, у Здолбунові в 1903 р. функціонував 31 торговельний заклад, а поблизу самого вокзалу збиралися щоденні базари, куди місцеві селяни, а також чеські колоністи з навколишньої округи привозили на продаж продукти харчування. Здолбунів продовжував швидко розвиватися, незважаючи на близькість такого значного торговельного центру, як Рівне. [10, с. 127].
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. стаціонарна торгівля тісно взаємодіяла з базарною, доповнюючи одна одну. Міські базари в цей час починають збиратися значно частіше (тричі на тиждень, а подекуди й щодня), а на базарних площах відкриваються крамниці, з’являються столи, з яких велася торгівля продуктами харчування та фабричними виробами.
Значного поширення на початку ХХ ст. набула складська торгівля з реалізацією продукції за зразками, зокрема у Рівному, які пропонували агенти торговельних фірм. У місті нараховувалося 18 постійних складів хліба та лісу, водночас у Житомирі їх діяло лише 8.
У кожному місті губернії місцева адміністрація вирішувала питання організації й регламентації діяльності торгових закладів, у тому числі встановлення графіків роботи магазинів. Зокрема, у 1911 році у Луцьку згідно постанови про роботу в торгових і ремісничих закладах було зазначено, що працювати дані заклади не більше 12 годин на добу,в тому числі 2 год. відводилися на обідню перерву. Тобто, діяльність торгових закладів мала відбуватися не раніше 8 години вранці і не мала продовжуватися після 8 години вечора. [2, с. 342].
У розвитку внутрішньої торгівлі на Волині, зумовленому соціально-економічними змінами 60–90-х рр. ХІХ ст., важливу роль відігравали і магнатські господарства краю. Магнатерія Волині в умовах розвитку ринкових відносин у другій половині ХІХ ст. перетворювала свої господарства на капіталістичні економії і виробляла продукцію для ринку,її реалізація через ярмарково-базарну мережу відбувалася в містах. Саме тут поміщики продавали сільськогосподарську продукцію і промислові товари і водночас закуповували гуртом сировину для своїх заводів і фабрик. [9, с. 106].
У цьому зв’язку дієвою формою стаціонарної торгівлі, в якій активну участь брали місцеві поміщики, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. виступала виставкова торгівля. На сільськогосподарських і промислових виставках, які організовувалися в містах, експонувалися зразки продукції, з якими могли ознайомитися покупці, а за потреби і купити потрібний товар. Хоча поширення така форма торгівлі в містах Волині не набула, однак у 1912 р. в Житомирі була відкрита самостійна виставка продукції землеробства, тваринництва, хмелярства тощо.
Близькість кордону з Австро-Угорщиною визначала основні напрямки зовнішньої торгівлі Волинської губернії, в якій головну роль відігравали такі містечка, як Радзивилів Кременецького повіту та Волочиськ Старокостянтинівського повіту. Функціонування в цих населених пунктах найбільших державних митниць на Волині позитивно позначилося на їх торгівлі, особливо після того, як у 70-і рр. ХІХ ст. залізнична колія з’єднала їх із внутрішніми регіонами підросійської України, а також із західноукраїнськими землями у складі Австро-Угорщини.
У 1881 р. у Радзивилові нараховувалося 162 крамниці, щотижня збиралися великі базари, 6 разів на рік проводилися одноденні ярмарки. Найбільш значні обсяги зовнішньоторговельних операцій здійснювалися через Радзивилів на початку ХХ ст. Проте першість із зовнішньоторговельних операцій утримувала Волочиська митниця. Головними експортними товарами, що проходили через найбільші волинські митниці, залишалися хліб, вовна, худоба, цукор. [10, с. 128].
Отже, зростання сільськогосподарської та промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі. Домінуючою формою торгівля залишалися ярмарки. Вони проводилися на ринкових майданах, які знаходитися в центрі містечка. На ярмарках продавалася різноманітна продукція. Сформована в 70-90-і рр. ХІХ ст. мережа залізниць призвела до зростання ролі нових торговельних центрів, а також до занепаду деяких старих. Близькість кордону з Австро-Угорщиною визначала основні напрямки зовнішньої торгівлі Волинської губернії.

Джерела та література
1. Близняк М.Б. Місто Острог наприкінці XVIII — на початку ХIХ ст. /М.Б. Близняк// Студії і матеріали з історії Волині. – Кременець, 2009. –С.226-232.
2. Бортніков В.І. Органи державної влади та місцевого самоврядування на Волині (кінець XVIII – початок ХХ ст.): Торгівля,податки й збори / В.І. Бортніков// Східноєвропейський нац. ун-т ім. Лесі Українки. – Луцьк,2015. – С. 334-343.
3. Весь Юго-Западный край. Справочная книга торгово-промышленных и фабрично-заводских предприятий, административных учреждений и крупного землевладения в губернияхКиевской, Волынской и Подольской. – К., 1913. – С. 1200 .
4. Военно-статистическое обозрение Российской империи, изданное по Высочайшем повелению при 1 отделении департамента Генерального Штаба. Волынская губерния. Составил подполковник А.Забелин. – Спб.,1850. – С. 241.
5. Забелин А. Военно-статистическое обозрение Волынской губернии /А. Забелин. – К., 1885. – Ч. 1. – С. 425.
6. Зуц Н. И. Описание города Староконстантинова от начала основания до наших дней (1561–1884) / Н. И. Зуц. – Староконстантинов, 1884. – С.85.
7. Карліна О.М. Ярмаркова торгівля у волинських містах і містечках ( кінець XVIII – початок 60-х років ХІХ ст.) / О.М. Карліна // Актуальні проблеми розвитку міст та міського самоврядування (історія та сучасність). Тези міжнародної науково-практичної конференції (м. Рівне, 7-9 квітня 1993 року). – Рівне, 1993. – С. 142-147.
8. Кругляк Б. А. Торговельна буржуазія в Україні (60-ті роки ХІХ ст. – 1914 р.) / Б. А. Кругляк // УІЖ. – 1994. – № 6. – С. 72–81.
9. Павлюк В. В.Магнатерія Волині в умовах розвитку ринкових відносин у другій половині ХІХ ст. / В. В. Павлюк // УІЖ – 2000. – № 1. – С. 102–108.
10. Прищепа О. П. Розвиток торгівлі у міських поселеннях Волинської губернії в добу формування ринкових відносин (друга половина XIX – початок ХХ ст.) / О. П. Прищепа // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету : зб. наук. пр. – Рівне : Рівнен. держ. гуманітарний ун-т, 2010. – Вип. 19. – С. 123-129.

Ключові слова: ревіндикація, КОП, Міністерство військових справ, полонізація, Волинь.

Annotation. In this article reviews the features of the process revendication in Volyn, defined its causes and preconditions and analyzed the consequences.

Keywords: revendication, The BGC, Department of Military Affairs, polonization, Volyn.

На сьогодні в умовах україно – польської співпраці надзвичайно важливим є проблема дослідження та висвітлення історії цих двох сусідніх народів. Національна політика Польщі тривалий час була обійдена увагою дослідників. Зокрема, Волинь посідала у національній політиці II Речі Посполитої особливе місце. Надзвичайно довго поляки та українці проходили шлях, який в кінцевому підсумку призвів до того, що два народи стали на шлях співпраці та допомоги один одному. Однак для українців забути всі ті потрясіння, через, які вони пройшли, знаходячись під владою II Речі Посполитої досить складно. До того ж нерідко польські дослідники перетягують «ковдру справедливості» на свій бік, применшуючи дані, що стосуються кількості жертв польської агресії та зруйнованих українських культурних будівель. Для українців релігія відігравала надзвичайно важливу роль у життя, однак польська влада всіляко намагалася стати на перешкоді українізації церкви, розробивши план «окатоличення» українців, пов’язуючи зміну віри зі зміною національності. Та українці це не той народ, який покладає руки, вони не збиралися відрікатися від своїх поглядів та вподобань на користь польським амбіціям.

Досліджувана проблема має значний науковий інтерес. Політика ревіндикації на Волині та погіршення україно – польських стосунків у 1938-1939 рр. достатньо висвітлена у вітчизняній літературі. Тематику політики польської влади щодо українців 1938 – 1939 рр. на Волині висвітлювали такі діячі, як  М.Кучерепа, Ю. Крамар, Л. Бортник, Р. Давидюк, В. Комар, Б. Гудь. Досить насиченою також є джерельна база, відтак вагомий багаж інформації надає періодичне джерело того часу «Діло». Цінними для нас є опубліковані програмні документи Миколи Кучерепи, які повністю розкривають суть політики польських властей щодо українців.

Мета даної статті полягає у характеристиці політики насильного окатоличення волинських українців на теренах Волині 1938-1939 рр. та її наслідків.

Відповідно до поставленої мети було визначено наступні завдання:

• дослідити значення військовиків в політиці II Речі Посполитої;
• висвітити причини, хід та результати акції «ревіндикації»;
• визначити позицію польської влади щодо вирішення українського питання;
• охарактеризувати програму нового волинського воєводи по відношенню до волинських українців.

Саме на другу половину 30-х рр. припало загострення дискримінаційної політики польської влади відносно українців. Найяскравіше ця політика представлена в якості акції «ревіндикації», яка розгорнулась  на терені Волинського воєводства з другої половини 1937 року. Та що ж причинило перехід польських властей до таких радикальних заходів придушення діяльності та співжиття українців з поляками? Які ж передумови такого жорстокого курсу по відношенню до волинських українців? Відповіді на дані запитання можна віднайти починаючи з 1935 року, коли після смерті Ю. Пілсудського, свої позиції у Польщі посилили військові, які підтримували більш радикальні концепції реалізації національного курсу держави. Це пояснювалося спробами нейтралізації проблем внутрішньої та зовнішньої безпеки держави. Особливо це стосувалось вирішення українського питання, що мало відбуватися шляхом зміцнення польської присутності у всіх сферах суспільно – політичного, економічного, культурного та релігійного життя українців [2].

Польські військові кола почала не задовольняти політика, яка проводилася адміністрацією Г. Юзевського, зокрема предметом особливої уваги була національна політика воєводи, яка на думку військовиків могла негативно вплинути на безпеку держави. Все частіше на Г. Юзевського йшли доноси, та звучали голоси про негайну відставку воєводи, яка відбулася в 1938 році. На місце Г. Юзевського прибув генерал Александр Гауке-Новак, який потрапив під цілковитий контроль військових.

Зміцнення позиції військових у польській державі в другій половині 30-х рр. забезпечило можливість їхнього втручання у справи внутрішньої політики, яке було зумовлене боротьбою за владу в правлячому таборі «санації», радикалізацією суспільних настроїв у зв’язку зі зростанням активності комуністичного руху й міжнародною ситуацією, зокрема зовнішньою загрозою з боку фашистської Німеччини і Радянського Союзу. Особлива увага приділялась зміцненню східних кордонів польської держави. Єдиною опорою режиму на так званих «східних кресах» було визнано польське населення. Під командуванням генералів польського війська тут розпочалися заходи зі зміцненням польської етнічної переваги, які в загальних рисах збігалися з ендецькими теоріями національної асиміляції  [5, 57-66].

Проблеми національних меншин відносин на Волині стали предметом обговорення на таємній конференції, яка відбулася 31 січня 1935 р. в Любліні. В її роботі брало участь командування Люблінського військового округу на чолі з генералом М. Сморавінським. Вже тоді військові вирішили взяти курс на інтеграцію Волині до складу Польщі, а також здійснити переорієнтацію серед українців. Присутні на конференції одностайно прийшли до висновку, що з точки зору безпеки держави й можливої агресії зі сходу розміщення українського населення є дуже невигідним, коли «прикордонна смуга шириною 250 км заселена майже 89% українською та іншими меншинами». Розглядаючи Волинь як інтегровану частину польської держави, військові пропонували «…ліквідувати на цих землях проблему української меншини…» шляхом обмеження мережі православних святинь, звільнення зі службових становищ всіх осіб української національності, виселення з Волині всіх вчителів-українців [5, 57 – 66].

Наприкінці 1937 – на початку 1938 рр. керівництвом ОК II в Любліні було опрацьовано ще один документ, який називався «Характеристика терену Округу Корпусу II з точки зору його безпеки». Він містив докладний аналіз суспільно-політичної ситуації на Волині й визначав основні напрями нової політики військових стосовно національних меншин. Програма була складена у формі 21 тези й охоплювала всі сфери суспільно-політичного життя українського населення Волині. Слід підкреслити, що серед основних напрямів «нової політики» на терені східних воєводств Речі Посполитої особливе місце відводилось конфесійній політиці [6, 67 – 75].  На нараді вищого командного складу, міністр військових справ Т. Каспжицький заявив: «Польська держава, а отже й військо, повинні прагнути до підпорядкування віруючих окремих конфесій асиміляційним впливам польської культури…а там, де це можливо, як, наприклад, по відношенню до слов’янських меншин, процес полонізації церковно-релігійного життя слід оточити якнайбільшою увагою» [6, 67 – 75]. Цей виступ ознаменував собою початок примусової акції, яка в польських джерелах отримала назву акції «ревіндикації» – навернення  українців (православних) на католицький обряд. Метою цієї акції проголошувалось «повернення до польськості всього, що було польським» [7, 196 – 205].

Акція була проведена через Міністерство військових справи та Корпус охорони прикордоння за участю польських громадських організацій і католицького духовенства. При цьому зміна віросповідання ототожнювалася зі зміною національності української на польську. Ревіндикації підлягало місцеве населення, предки яких були полянами, але під тиском російської влади при поділах Польської Республіки перейшли на православ’я і втратили приналежність до польського народу [12, 681].

Завдання полягало в тому, аби реполонізувати «православних» поляків, повернути їм почуття приналежності до польського народу, його традицій та культури. Проте цілком зрозуміло, що під «православними поляками» польський уряд розумів, у першу чергу, українське населення Волині, яке слід повернути до «віри предків», тобто полонізувати. Для реалізації цієї програми 11 грудня 1936 року в Любліні було створено Координаційний комітет на чолі з командувачем Округу Корпусу II генералом М.Сморавіцьким. До складу комітету окрім військових увійшли представники воєводських адміністрацій Люблінського і Волинського воєводств. Його рішення були обов’язковими до виконання органами державної влади і місцевого самоврядування [6, 67 – 75].

Проведення «ревіндикації» контролював перший віце-міністр справ військових, до нього і до начальника Департаменту Загального Командування Міністерства військових Справ були скеровані повідомлення про рух акції, фінансові звіти та інші рапорти. Розвиток «ревіндикації», її результати і наслідки були під оглядом представників II Відділу головного Штабу [12, 684].

Активна фаза ревіндикаційно – полонізаційної  акції на Волині припала на кінець 1937 – першу половину 1939 рр. У цей час польське військо, поліція і Корпус охорони пограниччя розпочали кампанію тиску й погроз щодо місцевого православного населення з метою «навернення» його на католицьку віру [3].

Згідно польських джерел, акція, що проводилась з 1937 року не була на Волині чимось новим.  Ревіндикація поділяється на три фази – 1919-1939 рр., 1929-1934 рр., 1937-1938 рр. Вона вписувалася у загальну політику Другої Речі Посполитої щодо православної церкви, метою якої було обмеження її політичного, суспільного впливу та розірвання зв’язків із «національними меншинами» [2].

В першу чергу ревіндикаційна кампанія  здійснювалась на прикордонних територіях Здолбунівського, Рівненського, Кремецького воєводств. Ситуацію, ускладнювала діяльність Корпусу охорони прикордоння, який проявляв найжорстокіші риси по відношенню до українського населення Волині. Потрібно зауважити, що першим кроком військових у справі полонізації і окатоличення східних кресів стало відправлення 11 листопада 1935 року у 10 найбільших гарнізонах Східної Польщі, Служби Божої і виголошення проповідей польською мовою. Черговим моментом відкритого наступу військових на права українців стала промова генерала Т.Каспжицького на відкритті Першого звітного з’їзду Комісії наукових досліджень Східних земель. Міністр Військових Справ тоді звернув увагу на необхідність польської експансії на Схід [9, 11 – 28].

Ради справедливості слід зазначити, що факти переходу з православ’я на католицизм мали місце ще до початку акції «ревіндикації». Згідно з даними дослідників з часів 1920-1936 рр. на католицизм перейшло 15509 осіб. Найбільш високі показники  у великих містах: Рівне, Луцьк, Ковель, Володимир. Найчастіше причина зміни віросповідання була пов’язана з укладанням подружніх шлюбів [12, 684].

Методи, які застосовувалися під час реалізації даної акції в життя були різними: від адміністративного тиску – до відвертого залякування і погроз. Досить часто КОП застосовував моральний і матеріальний шантаж. Наприклад, видавалися розпорядження звільняти з роботи православних християн і не приймати їх, поки вони не перейдуть у римо-католицьку віру [2]. Також встановлювалися численні обмеження щодо українців, найчастіше вони стосувалися діяльності українських структур, а також обмеження вільного пересування. Польські військовики повністю взяли під свій контроль громадське життя на терені Волині. Ось як з приводу цього писала газета «Діло»: « У прикордонних повітах діє закон про границі держави. Великі рикори цього закону відчувають передусім і то особисто, мешканці громад…з обмеженням щодо свободи рухів і збірного життя, якими в суміжних з Совітами повітах керує фактично КОП. Це творить окрему картину нашого сучасного життя, залежно там у великій мірі від старшини або підстаршини чи простого вояка КОП» [1].

Як би ми не засуджували діяльність польських військовиків, не можна сказати, що перехід на католицизм здійснювався виключно насильницькими методами. Нерідко використовувалась методика підкупу, оскільки в українських селян жага до землі прищеплена з-малку. В більшості випадків дані обіцянки втілювалися в життя. Наприклад, після повернення до «віри предків» мешканці села Малі Загайці отримали у своє користування землі, які до того часу орендував православний монастир. За зміну віри місцева влада обіцяла також звільнення від податків, надання грошової допомоги, ліквідацію боргів, тощо [3].

Восени 1937 року розпочався так званий «конверсійний рух» –  насильницьке перехрещення православних, що здійснювався репресивними методами. Під особливим прицілом знаходились ті українські волиняни, прізвища яких закінчувалися на «ський» чи «вич». Складалися відповідні списки всіх мешканців села. А далі вже різноманітними вище зазначеними методами, відбувався масовий перехід на католицизм.

В фазі фактичної реалізації акції ревіндикації відбувалася на переломі 1937-1938 рр. На теренах, підпорядкованих КОП «Здолбунів» перший груповий перехід на католицизм відбувся в другій половині грудня 1937 року, в регіоні дислокації полка «Сарни» (повіт костопільський і сарненський) –  в січні 1938 року. Крім копівців, яким відводилась головна роль, в проведенні акції були зацікавлені солдати розміщених на Волині військових одиниць, службовці різних чинів [12,685– 686].

Відомою далеко за межами Польщі стала справа села Гриньки Кременецького повіту. Сутність даного інциденту повністю пояснює доповідь командира батальйону, підполковника С. Гансьорка 27 грудня 1937 року наданого командиру КОП. За його словами: «… селище Гриньки нараховувало 585 жителів, з яких 363 були православні…це була така група сіл, населення яких проявляло недоброзичливе ставлення до Польщі». Жителі Гриньок характеризувалися високою національною свідомістю приналежності до української нації, що знайшло свій прояв не лише у прояві ворожого ставлення до всього польського, але й в тому, що в селі сталася профанація державного гербу польського, портретів президента Ю.Мосціцького, маршала Е. Ридз-Смігли і командира КОП. Винного було швидко знайдено і передано до суду. Але на тому інцидент не закінчився, проти решти жителів були застосовані репресії в межах компетенцій, наданих командиру батальйону у сфері обмеження громадянських прав в прикордонній смузі [12, 686].

Місцева влада й військові почали домагатися виселення з Гриньок винуватців разом з їхніми родинами. Одночасно в селі поширювались чутки про те, що в село прибуде каральна військова експедиція, яка здійснить масову пацифікацію. Після цього відбудеться виселення всіх підозрюваних у найменшій нелояльності щодо польської державності осіб. До них у першу чергу відносились ті, хто передплачував українські видання, які виходили у Львові. Одному з таких передплатників, селянинові Аверкію Мельничуку місцевий солтис Йосип Мазур заявив: «Ми тих, хто читає українські часописи, вже виселяємо з села. А ти, синку, пильнуйся, бо ти передплачуєш «Дзвіночок» (Львівський  український часопис для дітей), то й тебе можемо виселити» [6,67- 75].

Врятувати українців з села Гриньки міг лише масовий перехід на католицизм, який з особливою активністю агітували військовики. І ц я агітація не пройшла даремно, ось як про це інформував один з підполковників: «Через кілька тижнів, дізнавшись , що частина жителів села Гриньки засуджує свій вчинок і не солідарна з свідомими і політично активними українцями, наказали командиру  роти КОП «Лановці» капітану Тадеушу Абрамінові, а врешті і всім командирам на зборах 17 листопада приступити до справ ревіндикаційних, тобто до повернення на польське лоно усього того, що колись було польським. У випадку Гриньків, які знаходилися під нашою щільною опікою, виявлено близько 70% їх жителів присутніх українців є нащадками поляків – Мазурів. Більшість жителів Гриньків написали мені урочисту обіцянку вірності  і доброзичливості перед польською державою, одночасно просивши виселення з села 6 осіб, які до цього часу були двигуном справ антипольських. Реалізовуючи директиви наради, командир «Лановці», відвідав по черзі кожну з трьох родин, предки яких були полянами, пояснюючи що вони могли б зберегти від української агітації через повернення до віри і національності своїх предків. Вже на другий день акції результат перевищив очікування, капрал Сурлей повідомив, що 15 родин хочуть повернутися до свого польського коріння» [12, 687]. 19 грудня 1937 року близько 400 місцевих православних українців перейшли на римо-католицький обряд.

У цій справі 1 лютого 1938 року депутатський запит на інтерпеляцію до Міністра внутрішніх справ склав посол, член ВУО Степан Скрипник. У запиті висловлювався протест проти сваволі та прохання з’ясувати всі факти і зробити відповідні розпорядження. До Гриньок з архіпастирським візитом прибув архієпископ Волинський Олексій. Активна позиція українських послів разом з іншими акціями сприяла тому, що 100 осіб із числа насильно навернених повернулися назад до православної віри [4].  Посеред цілого ряду засобів тиску на населення  Скрипник називає – вилучення паспортів, без яких не було можливостей пересуватися на теренах прикордонної смуги. Духовних православних позбавляли можливості вільно відвідувати парафії, арешти періодично перешкоджали виконанню душпастирського обов’язку. Одночасно розповсюджувались новини, що тільки католики мали залишатись в межах прикордонної смуги і отримувати землі в кредит через банки, тільки вони не піддавалися обшукам і при ревізії грунтів в майбутньому православні українці будуть в цілому позбавлені землі й виселені, або отримають гірші ділянки. В такій атмосфері серед православного населення Гриньок повіялось переконання, що єдиним виходом з ситуації, яка ставала нестерпною, був перехід на католицизм [12,690]. Справа з жителями Гриньок не була єдиною масштабною операцією копівців, масовий перехід на католицизм відбувався і в селищі Молотово  кременецького повіту, та в селі Білозірському цього ж повіту на початку січня 1938 року. Ось як ці події описував очевидець: «Сержанти і солдати з приготовленими листами запрошували жителів до застави.  Деяких спеціально затримували й арештовували. Одні були звільнені з роботи, інші – відправлені до штабу караулу в Білозерці, звідкіль були звільнені після певного часу. Інші ж були відправлені до так званого «офіцера безпеки» в Ланівцях, де були затримані на цілий тиждень. Переважна більшість з числа затриманих були вимушені прийняти римо – католицьке віросповідання. Затримували не тільки простих жителів, а й духовних православних осіб, працівників коорператирів. Стосовно небезпеки депортації, тим що чинили опір конверсії, відправляли до СРСР чи в центральні регіони Польщі при одночасній конфіскації землі. Найактивніших серед українців супротивників «ревіндикації» виселяли з родинних місць» [12, 694].

В українських політичних угрупуваннях дедалі чутними вдавалися знаки протесту стосовно справи в селі Гриньки. Відтак за такої складної ситуації, голова Української парламентської репрезентації С. Тимошенко 5 січня 1938 року виїхав до Гриньок аби на місці детально почути і побачити всі обставини та події, однак копівці забрали в нього перепустку й наказали негайно повертатися.

«Справу Гриньок», натиску КОП та втручання ендецького крила політичного руху у ревіндикацію польська преса називала легендами.  Підкреслювалася значна і висока роль Корпусу у підтримці усього «польського», але жодного тиску та репресій, на думку журналістів польських видань, він не здійснював [2].

Однак приховати такого жорстокого наступу на національність українців таки не вдалося. Перші сутички розпочалися, власне, між воєводою Г.Юзевським, якому залишалися лічені дні до відходу з посади волинського воєводи та представниками КОПу. Воєвода подав до Міністерства військових справ скаргу на КОП, якою докладно описав, здійснені Корпусом, зловживання. Воєвода звинувачував військових у тероризуванні місцевого населення. Натомість розвідка КОП повідомляла центральне військове керівництво: «Воєвода Юзевський вирішив оголосити війну керівництву КОП, з метою запобігти, на думку воєводи, деструктивній політиці». Проте, вищі чини Польщі діяли у протилежному до амбіцій і планів Г. Юзевського курсі. 10 березня 1938 року, прем’єр – міністр С. Складовський дозволив Корпусу й надалі проводити «конверсійний рух» [2].

На початку 1938 р. Б. Козубський отримав від проводу партії ЦКУНДО листа з проханням зібрати інформацію про примусове перехрещення православних на католиків, яке здійснював КОП у прикордонних повітах. Отримані дані планувалося використати у парламенті країни, оскільки такі дії суперечили конституційним правам громадян Польщі. Це було зумовлене тим, що польська влада в той період проводила ревіндикаційну акцію на Волині. Метою цієї акції було насильницьке перехрещення православних на католиків [10].

Варто зауважити, що українці, які в сили різних обставин перейшли на католицизм об’єднувалися в кола шляхти (приміської), що мало врегулювати їхнє працевлаштування з польськими властями. Тільки в самому повіті дубенському станом на 1938 рік було створено 29 кіл тієї організації.

Після переведення навесні 1938 р. Юзевського на посаду воєводи Лодзі ситуація почала змінюватись, представники нової воєводської адміністрації набагато активніше підключились до проведення акції, хоча деякі з них відносились до неї з недовір’ям. Особливо мова йде про шкільні інспекції на території дислокації полка КОП  «Сарни», які з небажанням відносились до участі в кампанії полонізації вчителів. У зв’язку з тим, що після усунення Юзевського цивільна адміністрація не наважилась на відкритий супротив з огляду на акцію, зникли поліцейські рапорти, з яких можна було би зробити висновок про застосування методів конверсії на католицизм. Але дані свідчать, що вони не піддалися існуючим змінам. Наприклад голова Луцького ПКК писав в рапорті 29.09.1938 р., що акції надано характер «стихійного приходу, доведеного групами і одиницями». Застосовувались такі методи як створення штучних труднощів з наданням землі для православних. Командуючий військовою підготовкою в луцькому повіті в квітні 1939 році, писав до штабу ДОК II, що в селі Сокол православні повинні отримати згоду воєводи на виконання цієї угоди. Зусилля військових, адміністрації, духовенства і польських суспільних організацій не могли не принести певних наслідків. Про це свідчать дані про хід акції на території дислокації полка КОП «Здолбунів». Згідно даних 28 лютого 1938 року на католицизм перейшло 1509 осіб, а 30 березня аж 2251 осіб, 27 червня –  3736 осіб, 25 вересня – 4439 осіб, 27 листопада – 4714 осіб і на кінець січня 1939 р. – 4924 осіб [12, 695].

В підсумку ревіндикаційно – полонізаційна акція польських властей на Волині не принесла її ініціаторам очікуваних результатів, натомість, навпаки, розгорнула полум’я україно – польського протистояння ще дужче. Відомий дослідник даного періоду М. Кучерепа зазначив: « Як відомо, на наших землях величезний вплив на людей мала церква, а християнська мораль у міжвоєнний період виступала тут як панівна ідеологія. Жодна політична партія не мала такого впливу на людей як церква » [8, 36 – 48].

Є. Стемповський, зокрема, підкреслював, що репресії щодо Православної церкви на Волині 1937 – 1939 рр. не лише спричинилися до «резонансу православ’я», але й виховали натовпи віруючих «фанатичних, впертих, незламних, готових прийняти мучеництво» [3].

На жаль і до сьогодні між українськими та польськими істориками точаться дискусії з приводу кількості знищених та відібраних у православних церков. Я. Грицак підкреслює, що репресії проти Православної церкви на північно-східних теренах Польщі були найгострішими, вважаючи, що в процесі ревіндикації було зруйновано близько 200 церков, а 150 передано римо-католикам [11, 190]. Польські дослідники, намагаючись приховати реальні масштаби даної акції наголошують, що забрані в православні святині були не лише церквами, але й придорожніми чи цвинтарними каплицями і будинками молитви, так ніби це виправдовує чи применшує скоєне святотатство [3].

Підсумовуючи вище сказане, можна дійти висновку, що реалізована військовиками акція була актом небаченого свавілля польської влади щодо українців. Полонізаційна кампанія здійснювалась репресивними методами по відношенню до нашого народу, нерідко ці методи замінювалися підкупом. Польська влада ототожнювала зміну віросповідання зі зміною національності, однак український народ, який з давніх – давен шанував свою релігійну приналежність і церкву вважав частиною свого життя, не збирався відрікатися своїх поглядів задля задоволення польських амбіцій. Боротьба, яка історично  розпочалась з підписання Берестейської унії, а якщо вдатися глибше, то ще й раніше, не вщухала, а, навпаки, набирала потужного ривку, який в майбутньому вилився в криваву різню під час Другої світової війни. Досить прикро, досліджувати та дізнаватися факти про те, як два сусідніх, споріднених народи протягом такого тривалого часу не могли задовільнити свої ідеологічні та територіальні бажання. Мені імпонує вираз Миколи Кучерепи приводу відносин між польськими властями та українцями: «Це були відносини підкорювача і підкореного, а в такому випадку польська адміністрація виступила як дестабілізуючий фактор. Українці Волині опинилися в становищі завойованого народу і боролися або за свою рівносправність з поляками, або й повноправність території на якій проживали» [9, 11 – 28].

Джерела та література:

1. Баран С. Старі пляни і нові методи / С. Баран // Діло. – 1937. – 30 жовтня.
2. Бортник Л. В. Участь Корпусу охорони прикордоння в акції “ревіндикації” другої половини 1930-х рр. на Волині у контексті суспільно-політичної та національної політики Другої Речі Посполитої[Електронний ресурс] / Л. В. Бортник // Гуржіївські історичні читання. – 2014-2015. – Вип. 8-9. – С. 143-146. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gurit_2014-2015_8-9_53
3. Гудь Б. Політика “ревіндикації” на Холмщині і Волині 1937-1938 pp. та її наслідки для українсько- польських стосунків[Електронний ресурс] / Б. Гудь // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2012. – Вип. 21. – С. 256-266. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Uks_2012_21_18
4. Давидюк Р. Проурядовий політичний табір Волині у 1938–1939 роках: відносини з владою //Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. — 2009. —Вип. 13.
5. Комар В. Роль польського війська в національній політиці на Волині у другій половині 30-х рр. XX ст. / В. Комар // У пошуках правди: зб. матеріалів міжнар. наук. конф. «Українсько-польський конфлікт в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки». – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. – С. 57 – 66.
6. Крамар Ю. Українсько-польські міжконфесійні стосунки на Волині напередодні Другої світової війни / Ю. Крамар // У пошуках правди: зб. матеріалів міжнар. наук. конф. «Українсько-польський конфлікт в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки». – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. – С. 67 – 75.
7. Крамар Ю. Політика «зміцнення польської присутності» на Волині та її вплив на характер українсько-польських стосунків напередодні Другої світової війни / Ю. Крамар //Друга світова війна і доля народів України : матеріали Всеукр. наук. конф. (Київ, 23–23 черв. 2005 р.). – К. : Сфера, 2005. – С. 196–205.
8. Кучерепа М. До генези конфлікту: українсько-польські відносини на Волині напередодні Другої світової війни / М. Кучерепа // У пошуках правди: зб. матеріалів міжнар. наук. конф. «Українсько-польський конфлікт в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки». – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. – С. 36 – 48.
9. Кучерепа М. Національна політика Другої Речі Посполитої щодо українців (1919 – 1939 рр.) / М. Кучерепа // Україна-Польща: важкі питання: Матеріали II Міжнародного семінару істориків «Українсько–польські відносини в 1918-1947 роках». – Варшава: Світовий союз воїнів Армії Крайової, Об’єднання українців у Польщі. – С. 11 – 28.
10. Ревіндикація душ на Волині // Діло. – 1938. – 30 жовтня.
11. Hrycak J. Historia Ukrainy. 1772 – 1999. Narodziny nowoczesnego narodu. – Lublin,2000. – S. 190.
12. Matwiejew G.Akcja “rewindykacji” na Wołyniu w końcu lat 30-tych XX wieku // Przegląd Wschodni. – 1999. – T.V.Z.4. – S. 679 – 700.

Анотація: стаття присвячена діяльності відомого краєзнавчого осередку на Волині наприкінці ХІХ- в першій половині ХХ ст. – Братству ім. князів Острозьких, яке діяло в Острозі. В ній подано характеристику сфер його діяльності, йдеться про відомих діячів Братства, а також розповідається про роль діяльності Братства для Острога.

Ключові слова: Острог, Волинь, Братство ім. князів Острозьких, музей, статут.

Аннотация: статья посвящена описанию деятельности известного краеведческого центра на Волыни в конце XIX-в первой половине ХХ в. – Братству им. князей Острожских, которое действовало в Остроге. В ней дана характеристика сфер его деятельности, говорится об известных деятелях Братства, а также рассказывается о роли деятельности Братства для Острога.

Ключевые слова: Острог, Волынь, братство им. Князей Острожских, музей, устав.

Annotation: article is devoted to the description of activity of the known local history center on Volhyn at the end of XIX – in the first half of the XX century – to the Brotherhood of princes Ostrozhsky which acted in the Ostrog. In it the characteristic of spheres of its activity is given, is spoken about known figures of the Brotherhood, and also it is told about a role of activity of the Brotherhood for the Jail.

Key words: Ostrog, Volhyn, brotherhood, museum, charter.

З розвитком  капіталістичних відносин у XIX-на початку XX ст. в Україні проходить інтенсивний процес формування української нації і утвердження національної самосвідомості. В Правобережній Україні даний процес ускладнювався не лише боротьбою з активною русифікаторською політикою самодержавства, а й проти полонізації населення регіону, що  було пов’язано з багаторічним пануванням Речі Посполитої.

Українська інтелігенція у XIX – на початку XX ст. розпочала відновлювати вітчизняну історію і подарувала державі багатьох науковців, головною метою яких було відродження України. В першій половині XIX ст. зароджується така дисципліна як історичне краєзнавство. На перших порах вона розвивалась як заняття деяких вчених або просто зацікавлених осіб, які займались вивченням краю, не маючи жодної підтримки з боку держави. Поступово значення цих досліджень підвищується, що дає можливість до подальшого розвитку науки і сприяє національному відродженню[2,25].

Протягом другої половини XIX-початку XX ст. краєзнавчий рух починає активно розвиватись на Волині. У 60-80-ті роки ХІХ ст. на Волині ще не було створено чітких краєзнавчих організаційних структур, які були б закріплені статутами, мали б власну систему управління, плани роботи. Тогочасні науковці об’єднувались у невеликі гуртки у Волинській православній духовній семінарії в м. Кременці, при Волинському губернському статистичному комітеті, у навчальних закладах Житомира. Члени гуртків видавали праці, в яких здійснювали описи парафій, церков і населених місць, закладали основи вивчення історії Волині. Водночас формувався такий новий напрямок краєзнавства як релігійне краєзнавство. Одним з перших краєзнавчо-православних об’єднань на Волині стало Свято-Володимирське братство, яке було засновано 20 грудня 1887 року в м. Володимирі-Волинському. 2 січня 1894 року відбулось відкриття у Житомирі Волинського Церковно-Археологічного товариства, якому підпорядковувалось єпархіальне Сховище старожитностей. Окрім того, було засновано Городоцький краєзнавчий музей, який пізніше перетворився в ще один культурно-освітній і науковий осередок (25 листопада 1896). 1896 року М. І. Коробка сформував Товариство дослідників Волині[2,73].

Нарешті, 1908 року в Острозі у зв’язку з 300-річчям з дня смерті князя В. К. Острозького було створено Братство імені князів Острозьких, яке стало одним із живих пам’ятників відродження Волині, її боротьби за православну віру і український народ[2,82].

Крім традиційної для православних братств початку ХХ ст. сфери інтересів (опіка над храмом, доброчинність, поширення культу святого покровителя Братства), воно поставило за свою мету збереження, вивчення, відбудову пам’яток острозької старовини, розробило широку історико-просвітницьку програму. В центрі її знаходилась освітня і культурна діяльність князів Острозьких та Острозької Академії. Насамперед слід згадати про того, хто був одним із найактивніших діячів Братства. Крім традиційної для православних братств початку ХХ ст. сфери інтересів (опіка над храмом, доброчинність, поширення культу святого покровителя Братства), воно поставило за свою мету збереження, вивчення, відбудову пам’яток острозької старовини, розробило широку історико-просвітницьку програму. В центрі її знаходилась освітня і культурна діяльність князів Острозьких та Острозької Академії[ 7, 211]. Свою діяльність Братство розпочало з двох спільних зборів братчиків, які відбулись 21 червня і 5 липня 1909 р. На перших зборах вирішувались організаційні питання. Було обрано Раду Братства із 12 членів і створено ревізійну комісію. Головним попечителем Братства обрано отця Антонія, Архієпископа Волинського і Житомирського. Головою Ради став директор Острозької чоловічої гімназії Іван Кіндратович Окойомов. Заступник голови – настоятель Острозького Богоявленського Собору, протоієрей Юлій Іванович Гапонович.  Слід згадати про того, хто був одним із найактивніших діячів Братства. Це був священик Михайло Тучемський. Безумовно, його участь в діяльності Братства ім. князів Острозьких була найвагомішою. Вже у першому річному звіті, опублікованому в 1910 р. за підписом діловода Братства Михайла Тучемського, повідомлялося про перші значні справи новоствореного товариства – заснування давньосховища, наукової бібліотеки, організація народних читань з історико-краєзнавчих, релігійно-моральних і природничих питань[1,84].

11 серпня 1909 р. стало першим урочистим святом Братства ім. князів Острозьких. Тоді відзначався день пам’яті  покровителя Братства – преподобного князя Федора. Для підготовки до цього дня Братство доклало безліч зусиль та енергії. Було заплановано встановити арку преподобного Федора, потурбуватися про влаштування обіду для жебраків та бідного духовенства, зібрати кошти для урочистого засідання зборів Братства на чолі з його попечителем отцем Антонієм[8,6].

Для вирішення подальшої діяльності  та вирішення термінових питань Братство проводило засідання і приватні комісії. Свої постанови Братство фіксувало у звітах, які записувались в журнал, тому про діяльність Братства можна дізнатись за увесь рік.

Головні аспекти діяльності члени Братства уклали у статуті. Його було затверджено Святим Синодом 18-29 квітня 1910 р. В першій його частині відображалося те, з якою метою створено Братство, про прославлення свого покровителя Федора, про доброчинність, якою Братство також мало намір займатись. В статуті детально розповідається про Богослужіння в дні, присвячені преподобному Федору, про те, що саме тоді воно має здійснюватись за архієрейським звичаєм, за участі міського та окружного духовенства[8,7].

В другій частині статуту йдеться про фінансування діяльності Братства. Воно перважно здійснювалось шляхом пожертв та членських внесків. Тут же розповідається про права та обов’язки членів Братства. Зокрема, говориться про те, що членами Братства можуть стати особи чоловічої та жіночої статі, незалежно від стану та звання, православної віри, жителі не лише Острога, а й інших міст. . Головним попечителем Братства був Єпархіальний Архієрей Волинської єпархії. Члени Братства поділялись на почесних, дійсних (пожиттєвих та річних) і змагальників[8,8].

Третя частина присвячена управлінню справами Братства. Тут зазначено, що справами його діяльності керує Рада, яка складається з 10 осіб, голови і його заступника, настоятеля Собору і представниці зборів сестер Братства. Братство у всьому підпорядковувалось Архієрею Антонію[8,11].

Головною заслугою Михайла Тучемського і очолюваного ним Братства імені князів Острозьких є збереження та реставрація унікальної пам’ятки замкової архітектури XIV ст. – Вежі Мурованої в Острозі, здійснена на народні пожертви, та відкриття в її приміщеннях у 1916 р., у день пам’яті князя Федора Острозького – 11 (24) серпня – історичного музею, що діє до сьогодні у складі створеного у 1981 р. на його базі Державного історико-культурного заповідника м. Острога[5,189]. 1910 р. постало очолюване М. А. Тучемським братське давньосховище. У результаті цілеспрямованої дослідницької і збиральницької праці членів і прихильників Братства формувалися музейні колекції стародруків, рукописних книг, архівних документів, портретного живопису, церковних старожитностей, насамперед, пов’язаних з острозькою давниною і добою князів Острозьких. Серед них – Острозька Біблія 1581 р., два латунні п’ятисвічники 1575 р., що належали кн. В.-К. Острозькому, печатка з гербом м. Острога 1700 року. З іменами Михайла Тучемського, як першого хранителя та керівника новоствореного музею, та студента Московської духовної академії М.Струменського пов’язаний початок систематичної науково – музейної праці в Острозі, зокрема, публікація в тому ж 1916 р. першого музейного каталогу, де був поданий опис рукописних книг.Документи Братства у 20 – х роках ХХ століття у невеликій кількості були передані з Острога до Волинського товариства приятелів науки у Луцьку, а звідти вони стали надбанням Волинського краєзнавчого музею. Інша частина залишилася у фондах Острозького краєзнавчого музею[6,201].

У передреволюційне десятиріччя Михайло Тучемський регулярно  друкувався у волинській духовній періодиці з історико-краєзнавчих, богословських, церковно-громадських і освітніх питань, висвітлював у своїх статтях просвітницьку діяльність Братства імені князів Острозьких, упорядковував братський архів. Зокрема, велика кількість такої інформації міститься у такому виданні як «Волынские епархиальные ведомости», одним із засновників якого і був М. Тучемський. Після 1917 р. він змушений був відійти від керівництва Острозьким музеєм та участі в його безпосередній роботі, а в 1921 р. виїхав на Кременеччину[5,188].

Після від’їзду Михайла Тучемського, наступним етапом роботи Братства займався видатний діяч краєзнавства на Волині – Йосиф Новицький. Важливе значення мав початок роботи Новицького в музеї Братства. Оскільки, музей існував на добровільних засадах, то й не було людини, яка б займалася безпосередньо ним, у кожного була основна робота.

Й. Новицький  розпочав розкопки, планував їх розширити, зокрема дослідити подвір’я Миколаївської церкви і території навколо будинка Гельденберга, провести дослідження на Бельмазькому і Новоміському кладовищах з метою прочитання написів на плитах початку ХІХ ст. польською мовою. В червні 1919 р. Йосиф Новицький очолив новостворений  Тимчасовий повітовий комітет з охорони пам’яток мистецтва і старовини, який повинен був реєструвати та заносити до каталогу пам’ятки, опікуватися музеєм. Й. В. Новицький висловлювався за необхідність складення описів надісланої старовини в подальшому, за нових надходжень, повинна була б збиратися вся необхідна iнформація прo них і склaдатися описи. Був створений інвентарний список експонатів, наукових матеріалів і майна Острозького історичного музею. В музеї було: в археологічному відділі –  468 предметів, в архіві  – 1007, в історичному  – 526, в художньому  – 67, у відділі предметів культу – 183, у  відділі нумізматики – 2549 та в природно – історичному – 1427. Також, в музей, завдяки клопотанням Й. В. Новицького, було взято 600 книг, які мали історичне значення та історико-художні речі із відділу реквізиції ревкому. Й. В. Новицький мав намір отримати дозвіл на передачу з Собору Острозької Біблії для доповнення музейної виставки і експонуванням. Проводилась велика робота щодо поповнення старих і створення нових експозицій[3,105].

Роботу музею було призупинено, у зв’язку з приходом в Острог 13 серпня 1919 р. польських військ. В музеї розмістилося командування.

У міжвоєнне двадцятиріччя Бртаство ім. князів Острозьких було позбавлене польською державною адміністрацією права власності на музей і усунуте від керівництва ним. Таким чином, товариство зосередилось виключно на внутрішньопарафіяльних справах Богоявленського собору і виступало під назвою Свято-Федорівське братство.

Після 1939 р. його діяльність остаточно припиняється. Заснований Братством  ім. князів Острозьких музей під різними назвами продовжував діяти, незважаючи на зміни державної влади. В 1981 р. на його основі був  створений Острозький державний історико-культурний заповідник, якому нині належать три діючі музеї (краєзнавчий з історичним і художнім відділами, музей книги та друкарства, музей історії с. Вілія). До складу заповідника ввійшли унікальні архітектурні пам’ятки доби кн. Острозьких (XIV-XVII ст.): замкові та міські оборонні вежі, культові споруди, приміський оборонний монастир у Межирічі.

До 100-річчя з дня заснування Братства ім. князів Острозьких в Острозі 15 травня 2009 року була проведена друга наукова конференція «Історія музейництва, пам’яткоохоронної справи, краєзнавства і туризму в Острозі та на Волині». В роботі конференції взяли участь науковці і краєзнавці з Острога, Рівного, Нетішина, Луцька, Новограда – Волинського, Самчиків. В рамках конференції також відбулася презентація відзнаки державного історико – культурного заповідника м. Острога[9,145].

Джерела та література:

1. Андрухов П. Волинська земля: хроніка, джерела, постаті / П. Андрухов. – Сокаль, 1992. – 88 с.
2. Баженов Л. В. Історичне краєзнавство Правобережної України ХІХ- на початку ХХ ст.: становлення,історіографія, бібліографія / Л. В. Баженов. – Хмельницький, 1995. – 252 с.
3. Бондарчук Я. В. Новицький Йосиф (1878-1964) / Я. Бондарчук // Острозька академія XVI-XVII ст. (енциклопедичне видання). – Острог, 1997. – С. 226-228.
4. Манько М. Братство ім. князів Острозьких / М. Манько // Дев’ятсотлітній Острог. – Острог, 2000. – С. 25-27.
5. Манько М. Михайло Тучемський (1872-1945) / М. Манько // Острозькі просвітники XVI-XVII ст. – Острог, 2000. – С. 187-192.
6. Позіховська С. До історії створення і колектування музею книги та друкарства в Острозі / С. Позіховська // Острозький краєзнавчий збірник. Випуск 2. – Острог, 2007. – С. 199-205.
7. Ульяновський В. І. Краєзнавча діяльність Братства ім. князів Острозьких / В. І. Ульяновський // Минуле і сучасне Волині (тези доповідей та повідомлень ІІ-ї Волинської історико-краєзнавчої конференції 26-28 травня 1988 р.). Частина ІІ. – Луцьк, 1988. – С. 210-213.
8. Хведась А. До історії музейної справи на Волині в 1921-1939 р.р. (На матеріалах архівів та музеїв Волинської, Рівненської та Тернопільської областей) / А. Хведась // Матеріали V науково-краєзнавчої конференції «Острог на порозі 900-річчя». – Острог, 1994. – 145-146.

ДІЯЛЬНІСТЬ ЛУЦЬКОЇ БРАТСЬКОЇ ШКОЛИ НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ НА ПОЧАТКУ XVII СТОЛІТТЯ

У статті аналізується культурно-просвітницька та видавнича діяльність Луцької братської школи на території Волині в кінці XVI – на початку XVII ст., розкриваються особливості організації навчального процесу, характеризується змістове наповнення курсу навчання, методика викладання предметів.

Ключові слова: Волинь, братських рух, Луцьке братство, братська школа, устав братської школи.

The article analyzes the scientific and educational activities of fraternities and educational schools of fraternities of Lutsk in the territory of Volyn in the period since XVI – beg. XVII centuries, explains peculiarities of the educational process, describes the contents of educational course, methods of teaching.

Keywords: Volyn, fraternal movement, fraternity of Lutsk, brotherhood school, charter of schools fraternal.

Кінець  ХVІ – перша  половина  ХVІІ  ст.  займають  особливе  місце  в  історії  розвитку української  культури та освіти.  Важливу роль, без сумніву, відіграли братства – громадські організації міст України, які в не досить сприятливих умовах в цей період об’єднувалися для захисту національно-культурних інтересів. Одним із важливих напрямків культурно-освітньої діяльності братств було створення і  функціонування  широкої  мережі  шкіл та налагодження видавничої справи [17, с. 19].

На Волині найвідомішим було Луцьке Хрестовоздвиженське братство, яке на поч. XVII ст. стає головним осередком українського православного релігійного, культурно-освітнього та національного життя [19, с. 55]. 1 вересня 1619 р. на братському зібранні у Луцькому замку складено офіційний акт, яким воно проголошувалося [20, с. 57]. Після смерті В.-К. Острозького стан православної церкви значно погіршується, тому найбільш ревностні громадяни вирішили заснувати братство [14, с. 106]. Таким чином, сильні позиції православної шляхти відстрочили появу братства до 20-х рр. XVII ст. [14, с. 106].

В 1619 р. братство отримало королівський привілей, за яким міщанам дозволялося створити «школу для побожных наук людей молодых потребною» [4, с. 34]. У 1620 р. для навчального закладу був збудований мурований будинок [12, с. 33]. В 1619-1620 рр. було споруджено хрестовоздвиженський храм, який згодом перейшов  в руки базиліан [16, с. 109]. Ігумен братства опікувався не лише справами ченців та членів братства, але й справами школи [11, с. 154].

Першим ктитором Луцького братства був ігумен Чернчицького Свято-Преображенського монастиря Герасим Микулич [20, с. 55], а основоположниками його були місцева українська шляхта, духовенство і частково міщанство. Ще лише у Київському братстві керівна роль належала переважно не міщанам, а православним ченцям і шляхтичам [8, с. 17]. Що стосується Волині, то цей регіон мав економіку аграрного типу, українське міщанство у цих краях було надзвичайно слабким, тому умови для зародження тут братського руху на взірець Львова були дуже несприятливими. Саме з цієї причини Луцьке братство із самого початку було організацією, створеною за ініціативою шляхти, яка посіла в ньому привілейоване становище. Про це виразно йдеться у листі членів Луцького православного братства шляхетського походження від 1 вересня 1619 року, в якому вони уповноважують луцьких міщан опікуватися братськими установами. При цьому себе автори листа іменували «старшими» братчиками, міщан – «молодшими» [15, с. 127].

Зокрема, серед імен фундаторів братства є згадки про міщанина Ісакія Борисковича, шляхтичів Михайла Гулевича, Лаврентія Древинського, Хому Гуляницього, Андрія Пузину [12, с. 29]. З перших членів братства найбільш відомі: Лаврентій Древинський, Михайло Гулевич-Воютинський, Федір Святополк кн. Четвертинський, Юрій Пузина, о. Іван Гораїнович Черчецький, ієромонах Ісаакій Борискович, о. Іван Федорович, ієромонах Паїсій Мостицький та ін. В школі навчався поет і політичний діяч Данило Братковський [25, с. 45], який був автором збірки сатиричних епіграм «Світ, оглянутий по частинах», що вийшла в Кракові в 1697 р. [1, с. 24], а також Йов Кондзелевич, який був в 1710 і 1713 рр. ігуменом братського монастиря [1, с. 24].

В 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан дав братству грамоту про право ставропігії, що звільняло цю організацію з-під єпископської юрисдикції. Широкими правами братства були незадоволені не лише уніатські чи католицькі єпископи, але й православні. В 1626 р. архієпископ Полоцький Мелетій (Смотрицький) поскаржився на діяльність братства Патріарху Константинопольському, внаслідок чого Кирило Лукаріс грамотою від 9 грудня того ж року скасував ставропігії всіх братств в Київській митрополії, крім Львівського і Віленського [1, с. 25].

Статут школи був взірцем для інших братських шкіл на Україні [24, с. 491]. У рукописному збірнику Луцької школи вписано датовані 1624 р. два документи, що регламентували характер і структуру цієї школи: «Права школи греко-слов’янської Луцької артикули» і «Порядок шкільний», який є копією львівського Порядку (статуту) з невеликим змінами [10, с. 62]. Це були дві частини єдиного шкільного статуту [19, с. 62]. Луцька школа на доповнення до «Порядку» розробила ще й «Артикули прав», тобто «Статті законів» (правил для учнів) [8, с. 108].

Устав містив досить цікаві відомості про організаційне життя школи. Вступник на протязі трьох днів мав вивчити правила порядку в школі, визначити «науки», які будуть йому доступні згідно його віку, можливостей та бажань [21, с. 242]. При вступі сплачували 4 гроша, а бідні діти навчалися на кошти братства. Ніхто не мав права укладати будь-яку угоду без відома вчителя, про справи в школі теж не можна було «виносить за порог школьный», заборонялися іновірні та єретичні книги [21, с. 243]. Уставом обмежувалися тілесні покарання: учитель міг покарати учня «за непослушание», але «не тирански», а «учительски» [4, с. 36]. На школу покладалися обов’язки визначати спроможності дітей, їх схильності до вивчення тих чи інших предметів [11, с. 208].

Школу очолював ректор, який вибирався із представників братського монастиря загальними зборами братства [11, с. 182]. Кожен член братства мав право відвідувати школу з метою ознайомлення з її роботою [11, с. 182]. Устав детально визначав риси, якими мав володіти кожен викладач: «благочестив, рассудителен, смиренномудр, кроток, не пьяница, не блудлив, не лихоимец, не гневлив, не завистлив, не смехотворец, не способник ересей; к детям он должен относиться строго, но с любовью; наряду с нравственным воспитанием он должен также заботиться о здоровье учащихся, проводить физическое воспитание детей с использованием игр, состязаний и пр.» [11, с. 184]. Відомими вчителями Луцької школи були ченці братського монастиря – Єлисей Ільковський (Ілповецький) (керівник школи в 1627 р., відомий як композитор) [25, с. 42], Павло Босинський (вчитель в 1634 р.), ігумен Августин Славинський (викладач риторики, філософії і математики в середині XVII ст.), можливо, також Зосим Согникевич, художник Йов Кондзелевич, а відомими меценатами школи були Лаврентій Древинський, Гальшка Гулевичівна Лозка, Юрій Пузина, а також «даскал братський луцький» міщанин Павло Білецький, можливо і Зосим Согникевич (пізніше викладач Київської колегії) [1, с. 23].

Аналізуючи статути провідних братських шкіл, а також  літературу з досліджуваної проблематики, можна виокремити найважливіші спільні освітньо-виховні тенденції, які були характерні для діяльності цих шкіл, а саме: 1) навчання велося рідною мовою; 2) у змісті навчання присутні як світські так і духовні науки; 3) у змісті навчання переважали гуманітарні науки; 4) в усіх школах впроваджувалась класно-урочна система навчання; 5) використовувалися різноманітні методи навчання, а саме: лекції, бесіди, диспути, взаємне (парне) навчання, самостійні роботи з підручниками, списування на таблиці, складання віршів, промов, написання диктантів та інше; 6) основою морального виховання вважалися християнські догми [16, с. 20]. Надзвичайно поширеними серед учнів братських шкіл були віршування, інсценування, декламації, драматичні вистави, які сполучались з народними дійствами (іграми, хороводами, ритуалами, побутовими обрядами), спочатку суто релігійного характеру, а потім – напівсвітського [18, с. 36].

Діяльність братських шкіл – перший досвід організації роботи школи на основі класно-урочної системи. Учні поділялися на три розряди: в першому вчилися читати, в другому читали і вивчали напам’ять різні предмети, в третьому розряді пояснювали вивчене і обговорювали [21, с. 184]. Про фронтально-групову роботу з учнями свідчать і статутні статті Луцької школи: «каждый, сидя на своем месте, должен слушать, уразумевать и замечать все, что будет читано, сказываемо, диктуемо учителем, стараясь всеми силами, чтобы все слышанное мог выразить, подобно учителю» [17, с. 19].

Згідно статуту в братській школі вивчали мови – «розные диалекты», а також «вызволеные науки», тобто був курс «семи свободных наук», а школа йменувалася «греко-латино-слов’янська» [4, с. 34] або «елліно-словенська» [11, с. 207]. Та все ж чільне місце в братські школі серед інших дисциплін належало слов’янській мові, якою велося викладання. На другому місці стояло вивчення грецької мови [3, с. 126-127]. Заборонялося розмовляти «простою мовою» [11, с. 206]. Цей прийом був поширений в єзуїтських колегіумах під час навчання дітей латинської мови [18, с. 36]. Після вивчення цих мов поряд з латинською, яка була необхідною для проживання в Речі Посполитій [23, с. 32], учні вивчали риторику та діалектику. У школі користувалися слов’янськими, українськими та польськими книжками [7].

Серед гуманітарних предметів головне місце відводилось вивченню граматики, яка вважалась «основанием первым и подошвой всех хитростей». В братських школах, у відповідності з мовами що вивчаються, викладались граматики грецької, слов’янської, латинської і польської мов. Цим пояснюється і той факт, що до нас дійшла значна кількість підручників із граматики, укладених діячами братських шкіл: Арсенієм Елассонським, Лаврентієм Зизанієм, Мелетієм Смотрицьким і ін. [17, с. 23].

Велика увага приділялася вивченню музики. В бібліотеці братства знаходилися єрмологіони, «партесы старые осмоголосные», «партесы пятоголосные, шестиголосные» [4, с. 35]. Співи вважали одним із основних предметів навчання. При надходженні учнів у школу в першу чергу зверталася увага на голос і слух [17, с. 21]. Заняття із співів проводилися, як правило, в суботу. З учнів був організований церковний хор. Учень, що числився в хорі, діставав певну плату, харчі та одяг (темно-зелений кунтуш, жовтий  жупан,  чоботи з підковами і шапку). Статут Луцького братства, наприклад, передбачав, що його керівники зобов’язані піклуватися однаково, як про вчителів, так і про учнів, здібних до співу [17, с. 22].

Дехто із дослідників, аналізуючи статут школи, вважає, що братчики хотіли бачити рівень викладання у школі на рівні колегії. Однак навчальний заклад тривалий час навіть не мав осібної фундації. Кошти на її утримання не були чітко визначені, та й поступати вони мали з різних джерел – членських внесків братчиків, прибутків від братських маєтків та внесків учнів. Лише в 1632 р. Лаврентій Древинський зробив фундацію на Луцьке братство, але і після згаданої фундації щорічна платня учителю братської школи була відносно низькою – 100 злотих. Для порівняння: заснована уніатським митрополитом Іпатієм Потієм школа при кафедральному соборі у Володимирі (яка не вважається колегією) мала фундацію в розмірі 2,5 тис. злотих капіталу, яка давала 250 злотих щорічного чиншу. З цієї щорічної суми 200 злотих йшли на утримання бакалавра, 50 злотих – на інші потреби школи. Втім, навіть ця досить низька плата вчителю братської школи в Луцьку могла взагалі не виплачуватися. Так, з 1639 по 1643 роки у братській школі викладав о. Павло Гроновський, але гроші за роботу він так і не отримав. Зрозуміло, чому незабаром він покинув своє місце роботи, перейшов до уніатів та отримав посаду викладача у володимирській школі. Саме через цей випадок він розпочав судовий процес з Луцьким православним братством за повернення йому незаплачених 400 злотих [15, с. 131-132].

Про високий рівень викладання у Луцькій братській школі свідчить те, що учні її та вчителі складали вірші тодішньою українською мовою, а це, в свою чергу, підкреслює видавничу діяльність братства [20, с. 54-56].

В 1626-1627 рр. розпочала діяльність друкарня братства, яку привели до порядку два мандрівні друкарі: Павло Домжив-Люткович Телиця та ієродиякон Сильвестр. В 1628 р. вони надрукували брошуру, присвячену пам’яті Івана Василевича – пресвітера, що був на службі у братстві [1, с. 23], в якій були подані «Лямент», написаний православним ієродияконом Давидом Андрієвичем, «Трен» убогих студентів братської школи, автором якого був Григорій Соминович, «Елегію» («Еднако так на войне…») Івана Карповича та літературну епітафію померлому. Потім вони видали збірник жалуваних віршів українською мовою «Епикидіон албо верше жалобния на погребение…», присвячений пам’яті міщанки Василиси Луківни [12, с. 32]. Автором був Степан Полумеркович, очевидно, також пов’язаний з Луцьким братством [1, с. 24].

В 1629 р. в друкарні Чернчинського монастиря під Луцьком, куди перейшли Люткович та Сильвестр, був надрукований твір «Діалог». Після смерті Лютковича, в 1635 р. Сильвестр назавжди відписав друкарню Луцькому братству. Чимало зробили для розвитку друкарської видавничої справи на Волині луцькі старші середньопомісні шляхтичі Лаврентій Древинський та православний єпископ Луцький і Острозький Афанасій (Олександр) Пузина. В присвяті в книзі Кирила Транквіліона Ставровецького «Зерцало Богословії» (Почаїв, 1618) є свідчення про те, що згадані особи були авторами і видавцями самостійних творів.

Через напади єзуїтів друкарня припинила діяльність. Однак в 1640 р. її діяльність було відновлено і видано книгу «Апостоли і Євангелія через всі неделі і праздники» [1, с. 24]. Незважаючи на наявність необхідних матеріальних ресурсів, братство мало скористалося зі своїх видавничих потужностей. Справа обмежилася лише цим виданням. Можливо, випуск цієї книги не приніс братству очікуваного прибутку, внаслідок чого його члени не визнали за доцільне надалі вкладати кошти у розвиток власного видавництва [15, с. 131].

Існувала при братстві і бібліотека. Однією з найвідоміших книг було «Євангеліє віленське, тестамент віленський, книжка друкованая братська віленська» [13, с. 46].

Варто наголосити й на тому, що в братській школі за зразком католицьких шкіл існувало так зване «братство младенческе», до складу якого входили всі учні братської школи. Його завданням було моральне виховання юнацтва, організація дозвілля. Це братство Св. Юрія виникло в Луцьку при Чеснохресному братстві в 1632 р. за благословенням Київського митрополита Ісайї Косинського [20, с. 59]. Благословив молодече братство і Константинопольський патріарх. Такі братства засновані були при всіх братствах старших Волині. У грамоті Єрусалимського патріарха Феофана до Київського братства зокрема сказано: «Оцим посланням, нашим благословляємо і наказуємо, щоб ті, хто впишеться до цього молодечого братства, твердо стояли у вірі і мали устрій згідно з порядком братства старшого» [9]. Митрополит Петро Могила заповідав братчикам: «в усіх цнотах християнських тривати, вести життя чисте і без пороку, щиро заховувати братолюбіє, чим прославити Господа. Дух гордості, пихи, ненависті і помсти нехай не має до вас найменшого доступу, нехай же перебуває посеред вас дух покори і послуху Христових, особливо ж належної поваги до старших і батьків ваших» [9]. Молодечі братства разом зі старшими опікувалися хворими, каліками, вбогими, братськими бібліотеками, займались місійною діяльністю [2, с. 632].

Чітка організація простежувалась уже з прийому учня до навчального закладу. Батько (чи опікун), приводячи сина до школи, мав ознайомитись також з порядком навчання. Йому та одному чи двом свідкам, яких він приводив із собою показували й зачитували правила школи, від нього також  брали  зобов’язання, що його дитина буде підкорятися цим правилам. У Луцькій братській школі навіть передбачалось, що до укладання договору дитина повинна була два чи три дні ходити до школи, щоб ознайомитися з її порядками й дати можливість учителеві з’ясувати її поведінку, старанність та уважність. При укладанні угоди з батьками визначалась і програма навчання дитини згідно з її віком. Розмір платні за науку залежав від віку дитини, від обсягів навчальних предметів, від матеріального становища батьків. Діти бідних братчиків навчались у школах безкоштовно, частина найбідніших перебувала на повному утриманні братства, одержували житло та забезпечувались харчуванням у братських монастирях [18, с. 36].

Братські школи зазнавали утисків і переслідувань католицької церкви. В 1627 р. студенти єзуїтського колегіуму розгромили Луцьку братську школу, прагнучи захопити кращого співця Іванка, який «коштом, старанием и працею братства Луцкого цвичоный будучи» [4, с. 39], а також інших співців. Подібні напади повторювалися і пізніше [6, с. 9]. Особливо рік 1634 р. позначився кривавою подією. 24 травня учні місцевої єзуїтської колегії напали на монастир братства, побили й покалічили палками і камінням ченців, вчителів, учнів, що вчилися в братській школі; не пожаліли  й калік, що жили в притулку, в церкві вони знищили дорогі килими, а з церковної каси забрали 150 зол. [22, с. 42]. Данило Братковський привселюдно на майдані Ринок у Луцьку, неподалік Братської церкви, був скараний лютою смертю [5].

В 1709 р. луцький владика Діонисій Жабокрицький прийняв унію, а луцька  кафедра після певної боротьби в 1711 р. переходить до уніатів. Саме братство близько 1730 р. після прийняття останніми братчиками унії припинило своє існування [22, с. 43].

Отже, школа Луцького братства стала істотним чинником пожвавлення освітнього руху в Україні, мала багатогранний вплив на розвиток культури. Аналіз організації навчального процесу, форм, методів і змісту навчання в братській школі свідчить про те, що навчальна робота була значно змістовніша, ширша і об’ємніша, ніж звичайно прийнято було вважати. Порівнюючи зміст навчальної програми єзуїтського колегіуму в Луцьку, який визначався єдиним статутом, і зміст навчальної програми братської школи, яка була подібною до програми єзуїтського колегіуму, варто зазначити те, що в братській школі враховувалися побажання фундаторів, педагогічні й наукові зацікавлення викладацького складу, потреби середовища та вибір батьків. Навчання проводилося близькими учням так званою «простою» і слов’янською мовами, що було досить важливим. Про високий рівень викладання у Луцькій братській школі свідчить і те, що учні її та вчителі складали вірші тодішньою українською мовою, а це, в свою чергу, підкреслює видавничу діяльність братства.

Діяльність Луцької братської школи – яскрава сторінка в історії розвитку освіти й педагогічної думки в Україні. Аналіз її статуту свідчить про гуманізм і народність педагогічних ідей, що лежали в основі її роботи, розвиток традиційних положень вітчизняної педагогіки, зв’язок школи із життям народу. Провідними ідеями братської школи, як свідчить її статут, були демократичні основи діяльності школи;; високі вимоги до моральності вчителя (зокрема, гуманне ставлення до всіх дітей, особистий приклад тощо); чітка організація навчального процесу; елементи класно-урочної системи; наявність методів виховного впливу, участь у народних обрядах, діяльність «младенческих братств» як основи самоврядування тощо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бірюліна О. А.  Луцьке Хресто-воздвиженське братство 17 ст. – культурно-освітній осередок Волині / Бірюліна О. А. // Остріг на порозі 900-річчя: матеріали І-ІІІ науково-краєзнавчих конференцій (1990-1992 рр.). – Остріг, 1992. – С. 22-24..
2. Власовський І. Юнацькі церковні братства в старовину / І. Власовський // Церква і нарід. – Крем’янець, 1937. – Ч. 22. – 756 с.
3. Герасименко О. А. Освітні заклади на Волині 16-18 століть / О.А. Герасименко // Оновлення змісту, форм та методів навчання і виховання в закладах освіти: Зб. наук. праць. Наук. зап. РДГУ/ Гол. ред. І.М.Хом’як. – Рівне, – 2005. – Вип. 33. – C. 125-128.
4. Дзюба Е. Просвещение на Украине: вторая пол. XVI – первая пол. XVII в. / Е. Дзюба. – К., 1987. – 129 с.
5. Діяльність Луцького Хрестовоздвиженського братства – яскрава сторінка в історії древнього Лучеська і Волині [Електронний ресурс] – Режим доступу http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/6910-diyalnist-luckogo-xrestovozdvizhenskogo-bratstva-yaskrava-storinka-v-istoriyi-drevnogo-lucheska-i-volini.html ( 14. 06 .2013).
6. Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI – XVIII ст. / Я. Ісаєвич. – К., 1966. – 250 с.
7. Ісаєвич Я. Д. Братства та їхні школи. Шкільництво уніатів [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://litopys.org.ua/istkult2/ikult237.htm. – (19. 08. 2013).
8. Ісаєвич. Я. Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму / Я. Д. Ісаєвич. – К., 1972. – 144 с.
9. Колесник М. Українські православні братства [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://kyivbratstvo.org.ua/old/about/ukr_bratstva.php#1. ‒ Назва екрану. ‒ (22. 08. 2013).
10. Константинов Н. История педагогики / Н. Константинов, Е. Н. Медынский, М. Ф. Шабаева. – М., 1982. – 447 с.
11. Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей  / Н. И. Костомаров. – М., 1982. – Т. 2. – 207 с.
12. Кострицький Хв. Братства на Волині / Хв. Кострицький // Літопис Волині. – 1978. – № 12. – С. 26-34.
13. Культурні взаємини між українськими та білоруськими містами кінця XVI – початку XVII ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. Вип.11, 1989. – С. 46-49.
14. Луцкое Крестовоздвиженское Православние Братство // Волынскія Епархіальныя Ведомости. – Часть неоффиц. – 1903. – № 28. – С. 104-111.
15. Луцьке Хрестовоздвиженське братство: історія та відродження / Автор і упорядник А. І. Бондарчук. – Луцьк: ВМА «Терен», 2013. – 472.
16. Оть Луцкаго Православного Крестовоздвиженского Братства // Волинські Єпархіальні відомості. – 1894. – №7. – С. 107-115.
17. Петрук Л.П. Освітньо-виховна діяльність братських шкіл України ХVІ-ХVІІІ ст. / Л.  П. Петрук // Оновлення змісту, форм та методів навчання і виховання в закладах освіти: Збірник наукових праць. Наукові записки РДГУ. – Випуск 3 (46), 2012. – С. 18-23.
18. Проскурня. О. І. Педагогічний досвід братських шкіл / О. І. Проскурня // Педагогіка формування творчої особистості у вищій і загальноосвітній школах: зб. наук. пр. / Класич. приват. ун-т; [голов. ред. : Сущенко Т. І.]. – Запоріжжя : КПУ, Вип. № 15 (68). – 2011. –  С. 32-37.
19. Рожко В. Є. Духовні Православні освітні заклади Волині Х-ХХ ст. / В. Рожко. – Луцьк, 2002. – 274 с.
20. Рожко В. Є. Братські школи – осередки духовної освіти Історичної Волині / В.Є. Рожко // Рожко В. Є. Духовні православні освітні заклади Волині X-XX ст. – Луцьк: Медіа, 2002. – С. 54-57.
21. Соловьев С. История России с древнейших времен / С. Соловьев. – М., 1986. – Т. 8. – 243 с.
22. Старевич С. Братські школи – осередки духовної освіти на Волині / С. Старевич // Духовна освіта на Волині ХІ-ХХ ст. – Луцьк, 2010. – С. 40-49.
23. Тітов Хв. Стара вища освіта в Київській Україні XVI-поч. ХІХ ст. / Хв. Тітов. – К., 1924. – 433 с.
24. Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви / К. Харлампович. – Казань, 1898. – 576 с.
25. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся (краєзнавчий словник – від найдавніших часів до 1914 р.) / О. Цинкаловський. – Вінніпег-Канада. – 1986. – Т. 2. – 579 с.

Список використаної літератури та джерел
1.Благовидав Ф. Деятельность русского духовенства в отношении к народному образованию в царствование Александра ІІ / Ф. Благовидав .- Казань,1891 .- 374 с.
2.Державий архів Житомирської обл., ф.1, оп 1, спр.337
3.Дорошенко Д. Православна церква в минулому й сучасному житті українського народу .- Берлін, 1940 .- 69 с.
4.Звіт Волинської Єпархіальної Училищної Ради про церковно – парафіяльні школи та школи грамоти Волинської єпархії за 1891/92 навч.рік // ВЄВ .- 1893р. – №10-11ч. оф. с. 262.
5.История первоначального устройства Волинської Духовної Семинарии и списки воспитаников оконивших курс учения в ней в тичении столети ее существования (1796-1896) // ВЄВ .- 1896 .- № 3 ч.неоф. .- С.82-85.
6.Костюк О. Розвиток релігійної освіти на Волині ХІХ – поч. ХХ ст. Навчальний посібник з історії педагогіки .- Острог: Національний Університет «Острозька академія»,2009, – 224 с.
7.Лось В. Василіанські монастирі як основна опора унії на Волині (к. ХVІІІ – І третина ХІХст.) / В.Лось // Велика Волинь: наук. зб. – Житомир, 2004 .- Т.31 .- 247 с.
8.Отчет о состоянии церковно – приходских школ Подольской епархии за 1884– 85 учебний год // Подольские епархиальние ведомости .- 1885 .-№43
9.Просвітницька діяльність Кременецького Богоявленського Свято-Миколаївського братства за 1890 р.// ВЄВ .- 1891 .- част офіц.. – №1 .- С.15-22.
10.Рожко В. Духовні православні освітні заклади Волині Х-ХХ ст. Історико – краєзнавчий нарис .- Луцьк : Медіа, 2002 .- С.280.
11.Рудницька Н. Становлення розвитку освіти на Волині ХІХ поч..ХХ ст..: дис..канд. іст. наук.:07.00.01 / Рудницька Н.В. – К., 2002 .- 261 с.
12.Сейко Н. Педагогічні та етносоціологіні засади розвитку польського шкільництва на Волині – Житомирщині у 1905 – 1935 рр.: дис.. канд..пед. наук: 13.00.01/ Інститут педагогіки АПН України .-К.,1999 .- 195 с.
13.Шостак І. Луцько – Житомирська дієцезія наприк. ХVІІІ – І пол. ХІХ ст. – Білий – Дунаєць; Остріг, 2005 .- 200 с.