In this article,  based on research of historical sources of law,  historical sources of right and  historical development of norms, which foresee responsibility for intentional elimination or damage  of property in the period of XVII-XX of item are analyzed.

Ключові слова: злочин, знищення майна, пошкодження майна, підпал, кваліфікуючі ознаки, потерпілий.

Keywords: crime,  property destruction, damage to  property,  arson,  qualifying features,  victim.

Вивчення історії розвитку норм про відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, має важливе значення у  нормотворчій діяльності, адже в процесі дослідження історичного розвитку норм здійснюється їх аналіз. За його допомогою здобувається досвід,  виявляються позитивні та негативні сторони у нормотворенні, а це в свою чергу  дозволяє уникнути помилок при подальшому удосконаленні норм, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна.

Аналіз досліджень та публікацій

Дослідженням даного питання займались вчені-правознавці І. О. Малиновський, А. В. Сакун, М. Й. Коржанський, М. І. Мельник, М. І. Бажанов, П. С. Матишевський, І. Б. Газдайка-Василишин, В. П. Ємельянов, І. Г. Богатирьов, Р. О. Бондарчук, З. І. Боярська, А. В. Сакун, Р. О. Бондарчук, А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко, В. В. Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук та ін. Проте, незважаючи на це,  в  сучасній науці кримінального права досі відсутні грунтовні дослідження еволюції норм зі знищення чи пошкодження майна в історії кримінального права України, не  проведений  порівняльний  аналіз  відповідальності  за ці  злочини у різних  історичних епохах, а особливо в період з XVII  ст.  до 1991 р.

Метою даної роботи є вивчення історичного розвитку інституту кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна в період XVII-XX ст. та здійснення порівняльного аналізу відповідальності за даний злочин у різниих періодах розвитку кримінального права України.

Викладення основного матеріалу.

Впродовж 1728 до 1743 р. в Україні тривав процес укладення «Прав, за якими судиться малоросійський народ», у складі яких за сучасною класифікацією закріплені різногалузеві матеріальні і процесуальні норми, що належать до державного, адміністративного, цивільного, сімейного, земельного і кримінального права [2, с.143]. Тут значну кількість норм приділено й охороні відносин власності. Аналогічно Руській Правді та Литовським Статутам в Правах все ще залишається диференціація кримінальної відповідальності за знищення або пошкодження майна за предметом посягання. Так, тут предметами посягання є межі та межові знаки (арт. 14 Глава 19), чужі засіяні землі, посіяний хліб та знаряддя праці, необхідні для посіву: соха, колеса, борона, плуг (арт. 18, Глава 18) [5, с.325] млин, сінокоси (арт. 4, Глава 19) [5, с.332], гать (п. 2, арт. 5 Глава 19), чужі дерева (арт. 3 Глава 19) [5, с.333],  хміль (арт. 6 Глава 19), звірі в чужих пущах (арт. 8 Глава 19), риба в чужих озерах, трава на чужих сінокосах (арт. 10 Глава 19), місто, село, фортеця чи окремий двір, чи будь-які підсобні приміщення  (арт. 21 Глава 19) [ 5, с.347].

Способи вчинення знищення або пошкодження майна, передбачені в Правах, зазначалися в кожному конкретному випадку, щодо кожного предмета і в конкретній статті. Ними переважно були: випалення («огнємъ выжєгъ»), спалення («сжєгъ»), вирубка  («вырубаль»),  розкопка («раскопалъ»),  підтоплення («подтопилъ», «врєдитєльно подмочилъ»), вищипування (хмелю) («пощипалъ»), висічення («высекъ»), тощо.

Санкції за вчинені суспільно-небезпечні діяння як і раніше носили переважно компенсаційний характер. Схоже як і в Литовських Статутах розмір відшкодування залежав від виду  та розміру пошкодженого майна, соціального статусу винної та потерпілої особи. Так, відповідно до п. 1 арт. 1 Глави 19 Прав, якщо шляхтич шляхтичу вчинить умисну порубку дерев в його лісі чи саду, чи військовий військовому, чи військовий шляхтичу або навпаки, то винний сплачує “обиженному” 12 рублів за насилля і ще стільки ж за кожне зрубане дерево. Якщо це робив посполитий посполитому, чи військовому, то шість рублів за насилля і стільки ж за кожне зрубане дерево. Якщо ж це робив простий селянин, то розмір штрафу за насилля становив 12 рублів, плюс додатково за кожне зрубане дерево по 3 рублі.

Відповідальність  за умисний підпал в Правах передбачалась у вигляді арешту та відшкодування збитків [5, с.339].

Далі, зокрема в Главі 19 Прав з’являється розмежування вчинення суспільно-небезпечних діянь залежно від форми вини. Так, майно могло знищуватись як «насилно», «или какъ нибудь спортилъ» так і з необережності «нєумышленно  и нє изѢ нарочного от какого злодія», «по случаю» «Божыю паче попущению а нє людской причинѢ» (арт. 21 Глава 19).  У даному випадку за вчинення підпалу з необережності винна особа звільнялась від відповідальності. Тоді як за умисний підпал будинку чи його допоміжних приміщень, фортеці чи будь-якого населеного пункту, передбачалась найвища міра покарання у вигляді смертної кари [5, с.347].

Особливістю Прав, за якими судиться малоросійський народ є те, що  їм був відомий інститут давності.  «А кто бы через давность зѢмскую десятъ лѣть, о подтопѣ мелницы своєй и грунта и присыпи  к своєму бєрєгу плотины без всякихъ правныхъ припятствій молча нє протєстовалъ, и судомъ за то с противною стороною своєю нє поступалъ, таковый ужє вѣчно о томъ молчать имѣєть» [5, с. 333].

У зв’язку з перебуванням українських земель  у складі Російської імперії подальший розвиток норм кримінального права відбувається в контексті російського законодавства,  систематизація якого була здійснена при Миколі I, і в галузі кримінального права пішла далі, ніж в інших галузях права, оскільки закінчилась виданням «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных», що набрало чинності  з 15 серпня 1845 року. Структурно Уложення складалось із 12 розділів. У розділі дванадцятому «Про злочини і проступки проти власності приватних осіб», де в статтях 1601 – 1711 визначено відповідальність за злочини у вигляді насильницького заволодіння чужим нерухомим майном і за знищення межових та інших граничних знаків, за знищення і пошкодження чужого майна, в тому числі (з’являються нові способи) способом: підпалу, вибуху пороху, газу чи іншої запалювальної речовини, затоплення чи іншим шляхом. Із введенням у дію на українських землях «Уложення про покарання кримінальні і  виправні» на її території, що перебувала під контролем Російської імперії, юридично припинили дію кримінальні закони Cтатуту Великого князівства Литовського 1588 року [2, с.165].

Починаючи з 1903 р. на території українських земель, що належали до складу Російської імперії, діяло Кримінальне уложення Російської імперії, статті 547–570 якого передбачали кримінальну відповідальність за пошкодження майна, шляхів сполучення, попереджувальних, обмежувальних, межових  та інших знаків або інших предметів.  В Уложенні 1903 року з’являються нові  види кримінально-карних діянь: за участь у натовпі людей, діючи в якому з узгодженими силами учасників, особа вчинить: пошкодження чужого майна з мотивів релігійної, расової чи станової ворожнечі, або через економічні відносини, чи через чутки, що порушують громадський спокій (п. 1 ч. 1 ст. 122); знищення складів зброї чи військових припасів, завод з виготовлення зброї чи знарядь, укріплення, військовий корабель, залізничні шляхи, телеграф чи телефон, монетний двір, державне казначейство чи кредитну установу (п. 2 ч. 1 ст. 123) [1, с.52].

Окрім того,  особливістю Уложення 1903 року є те, що тут було передбачено відповідальність за пошкодження власного майна: 1) коли це пошкодження, зважаючи на властивості й розташування предметів, умови вчинення цього діяння, завідомо загрожувало поширенню пожежі, вибуху, затопленню будівлі, суду, інших приміщень (ст. 562); 2) пошкодження власного рухомого майна, що перебуває у заставі чи під арештом (п. 2 ч. 1 ст. 607) [1,с.52-53].

8  червня 1927 р. ЦВК Української СРР було затверджено Кримінальний кодекс УСРР, із окремим розділом VII під назвою «Майнові злочини». Проте, незважаючи на це, злочини, які передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, окремих видів майна  все ще залишались  «розпорошені» по інших розділах та статтях даного Кодексу. Так, наприклад, існувала окрема стаття 75 КК УСРР – умисне знищення чи  пошкодження  майна,  належного  державним, громадським  та  кооперативним  організаціям  чи  підприємствам,  а  також електропроводки  та  засобів  зв’язку. Санкція за дане суспільно-небезпечне діяння становила до 3 років позбавлення волі або виправні роботи. Кваліфікуючими ознаками даного злочину вважалось вчинення тих самих дій не один раз (повторно), або якщо внаслідок їх сталося припинення чи перерва виробництва, або заподіяно іншу тяжку втрату, а особливо кваліфікуючими ознаками вважалось вчинення діяння способом підпалу, затоплення, або будь-яким іншим загальнонебезпечним способом, або які спричинили людські жертви чи громадське лихо [4, с.29]. Ст. 189 КК УСРР охороняла від умисного знищення  чи пошкодження майно, що належало приватним особам, проте санкції за  одні і ті ж суспільно небезпечні дії, які відрізнялись одна від одної  потерпілим-власником від злочину, були різними. Так, за знищення або пошкодження майна, що належало державним, громадським та кооперативним організаціям чи підприємствам передбачалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 3 років або виправно-трудові роботи, тоді як за умисне знищення або пошкодження майна, що належало приватним особам винна особа підлягала покаранню у вигляді позбавлення волі або виправних робіт терміном лише на 6 місяців, або ж штрафу до п’ятисот карбованців. У такий спосіб простежується пріоритет, що надавався державою  в охороні державного та громадського майна і тим самим посилюється відокремлення та сприяння викорененню приватної власності, поширенню принципу колективізму, спільності, як невід’ємної  складової радянської комуністичної ідеології. Натомість у статті 71-1 КК УСРР з’являється  додаткова складова суб’єктивної сторони умисного знищення або пошкодження майна, що належало приватним особам, якою, як випливає зі змісту диспозиції даної статті, є мотив, виражений у формі «класової боротьби», «помсти, за сприяння здійсненню радянської влади».  На це все вказує і те, що саме по собі знищення або пошкодження державного чи громадського майна, взятого під охорону ст. 75 КК УСРР незалежно від способу вчинення вже саме по собі було кримінально-карним, тоді як для того, щоб винна особа підлягала кримінальній відповідальності за умисне знищення або пошкодження приватного майна, суспільно-небезпечне діяння, передбачене ст. 75-1 мало бути вчинене у чітко передбачений спосіб: підпал або будь-який інший загальнонебезпечний спосіб, при чому підпал та інший загальнонебезпечний спосіб у ст. 75 є кваліфікуючою ознакою злочинного діяння і санкція за нього  має жорсткіший характер: позбавлення волі до 10 років з конфіскацією  майна, або і без неї, тоді як за знищення або пошкодження приватного майна способом підпалу — лише до 5 років позбавлення волі і обов’язково з конфіскацією всього або частини майна [4, с.29].

Окрім того, в КК УСРР 1927 р. виділено в окремі статті відповідальність за  знищення або пошкодження окремих видів майна. Так, тут предметами злочинного посягання виступають   печатки або інші знаки, накладені з наказу властей, щоб охоронити певні речі, сховища або інші приміщення,  тимчасові або постійні межові знаки, накладені під час землевпорядкування (ст. 203 КК УСРР) та інше майно, передбачене у  статтях 75-1, 75-2, 75-2а, 75-3, 76).

З прийняттям нового Кримінального кодексу УРСР 1960 р. Особлива частина його містила дві глави, що охороняли власність: Глава ІІ «Злочини проти соціалістичної власності»  та глава V «Злочини проти особистої власності громадян» [3, с.48,66]. Це в свою чергу, свідчить про нерівноправність усіх форм власності в радянський період, спричинену тодішнім політичним та економічним устроєм життя суспільства.

З прийняттям нового Кримінального кодексу України главу ІІ і главу V було об’єднану в одну, Главу ІV, під назвою «Злочини проти власності», що включає всі форми та види злочинів проти власності, незалежно від того кому належить майно, а отже, охорона всіх форм власності почала здійснюватись в однаковій мірі.

Таким чином, в радянський період ідеологізації кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна (1922 – 1991 р., а особливо в 20-30-х рр. ХХ ст. простежується яскравий вплив радянської комуністичної ідеології на норми кримінального права як в цілому, так і відносно умисного знищення або пошкодження майна, вид відповідальності та розмір санкцій за яке залежав від суб’єкта права власності на знищене або пошкоджуване майно, яким могла бути держава, громадськість чи приватна особа. Відповідно майно, що перебувало у державній власності мало  пріоритет в охороні порівняно з майном, що перебувало у приватній власності, про що свідчить розмір санкцій за пошкоджуване або знищуване майно, який був значно більшим, якщо пошкоджувалось майно, що перебувало у державній чи громадській власності в порівнянні з приватним.

Законом часто встановлювався вид покарання (наприклад «виправні роботи» (ст.75 КК УСРР)), але не його міра та максимальні межі, як це передбачено в чинному КК України. Це в свою чергу давало можливість суддям встановлювати міру покарання, виходячи зі своїх особистих і станових інтересів, громадянської позиції, що часто могло впливати на об’єктивність та неупередженість постановленого суддею вироку.

Список використаних джерел

1. Бондарчук Р. О. Знищення або пошкодження майна: історичний аспект/ Р. О. Бондарчук// Форум права. – 2010.  –  №2. –  С. 46-56: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-/10bromia.pdf
2.  Колос М. І. Кримінальне право  в Україні (Х — початок ХХІ століття): моногр.: [у 2 т.] /  М. І. Колос. – К.: Острог, 2011. – Т.1: Освіта, наука, законодавство. – 448 с.
3. Кримінальний кодекс  Української РСР. Офіційний текст із змінами та доповненнями на 1 жовтня 1970 р. і постатейними матеріалами. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1971.  –  249 с.
4. Кримінальний кодекс УРСР від 8 червня 1927 р. Офіціальний текст із змінами і доповненнями на 1 листопада 1949 р., з постатейними матеріалами і додатками. – К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1950. – 80 с.
5. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року  / Упоряд. К. А. Вислобоков; За ред. Ю. С. Шемшушенко та ін. – К.: НАН України, 1997. – 560 с.

The historical development of criminal law in period of IX-XVI centuries is analyzed in this article. Involving responsibility for the willfull destruction  or damage to property during the IX-XVI centuries.

Ключові слова: злочин, потерпілий, знищення майна, пошкодження майна, підпал, кваліфікуючі ознаки, кримінальне право.

Keywords: crime, victim, destruction of property, damage to property, arson, qualifying features of a crime, criminal law.

Постановка проблеми

 Той факт, що відповідальність за знищення або пошкодження майна була передбачена на всіх історичних етапах розвитку кримінального права України можна пояснити тим, що розвиток кримінально-правових норм, які спрямовані на охорону власності, був і є невід’ємною частиною розвитку кримінального права в цілому. У зв’язку з цим виникає необхідність у дослідженні історії розвитку норм кримінального права, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, що допоможе нам виявити позитивні та негативні сторони у нормотворчій діяльності попередніх років, та уникнути помилок в майбутньому.

Аналіз досліджень та публікацій

Дослідженню історичного розвитку норм, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, в контексті українського кримінального права саме українськими вченими-правознавцями приділено небагато уваги. Так, дане питання розглядалось, щоправда фрагментарно, у працях І. О. Малиновського, З. І. Боярської, А. В. Сакун, Р. О. Бондарчука, А. С. Чайковського, О. Л. Копиленка, В. В. Кривоноса, В. В. Свистунова, Г. І. Трофанчука та ін. Проте, незважаючи на це,  в  сучасній науці кримінального права досі відсутні грунтовні дослідження еволюції норм зі знищення чи пошкодження майна в історії кримінального права України, не  проведений  порівняльний  аналіз  відповідальності  за ці  злочини у різних  історичних епохах.

Метою даної роботи є вивчення історичного розвитку норм, що передбачають кримінальну відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, а також здійснення порівняльного аналізу відповідальності за даного виду злочин на різних історичних етапах розвитку кримінального права України.

Викладення основного матеріалу.

Історія розвитку норм українського права сягає глибини століть і бере свій початок ще з часів Київської Русі, де історично першим і найголовнішим джерелом права Київської Русі була Руська Правда. Залежно від змісту списків вона ділилась на три редакції: Коротку Правду, Поширену Правду і Скорочену Правду, основним завданням якої була охорона приватної власності. Руська Правда  не знала поняття злочину і покарання за злочин як такого. Злочини, що згадуються в Правді  називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Тут суб’єктом злочину міг бути будь-хто, крім раба. Суб’єкти злочину відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.  У Правді розрізнялося три види злочинів: державні злочини, до яких належали повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот;  злочини проти особи, до яких відносилися вбивство, тілесні пошкодження, побої; майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків. Так, наприклад, встановлюється Руською Правдою кара за псування межі і «перетеса», засіченого на дереві, за яке власник речі міг вимагати повернення її від невласника, який заволодів річчю з виплатою компенсації за користування [1, с.46]. Знала Руська Правда і відповідальність за знищення або пошкодження інших видів чужого майна. Так, п. 5. Короткої Руської Правди передбачає, що  якщо хтось заламає спис, чи щит або зіпсує одежу, і господар захоче їх залишити у себе, то йому за псування компенсувати грошима [9, с.25]. За знищення знака власності на бортних деревах винний сплачував штраф у розмірі 12 гривень [2, с.26]. При цьому будь-який штраф, як покарання за злочини, вчинені знищенням або пошкодженням чужого майна, складався з двох частин: одна вносилася на користь князя (держави), а інша, як компенсація за спричинені збитки — потерпілому.  Пунктом  84 Розширеної Руської Правди від умисного знищення охоронялись  свійські тварини такі як кінь чи рогата худоба, що означає, перш за все принцип захисту приватної власності, на яку здійснювався замах.  А той факт, що за  пошкодження меж князівської землі селянин-смерд підлягав потоку і пограбуванню, а натомість, за порушення меж і розорювання селянської землі встановлювався тільки штраф є яскравим виявом права феодального привілею  [8, с.56] і підтвердженням панівного становища феодального класу на Київській Русі. Що ж до відмежування знищення або пошкодження майна, передбаченого різними статтями Правди, то воно  залежало в першу чергу від предмету злочинного посягання, соціального статусу суб’єкта вчинення злочину та потерпілого.

Не залишився поза увагою Руської Правди підпал як спосіб знищення чи пошкодження майна. Так, ст. 83 Розширеної Руської Правди (За Троїцьким списком) зазначає: Если [кто] подожжет гумно (місце зберігання зібраного урожаю, що належало до основного комплексу господарських та житлових побудов [10, с.79]), то [выдать] его на поток, а его имущество для конфискации, сначала выплатить [потерпевшему] убытки, а остальным при потоке распоряжается князь. Так же [поступать], если кто-либо подожжет двор [9, с.32].  Тут, община не тільки не допомагала винному в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми «на потік та пограбування». Дане покарання вважалося найтяжчим і застосовувалось також за казнокрадство та розбій.

Особливістю об’єктивної сторони вчинення злочинів, передбачених Руською Правдою було й те, що майже всі тогочасні злочини вчинялися способом активної форми поведінки, яка називалась дією. Наприклад, знищення майна – способом підпалу, розламування, зсічення, зарізання (тварини).

За період перебування українських земель у складі Галицько-Волинського князівства норми права не зазнали  значних змін. Це пояснюється тим, що період існування Галицько-Волинської держави відзначався постійними міжусобними війнами та військовими походами проти зовнішніх ворогів, що було характерним для всіх тогочасних держав Європи, тому керівники — князі не дуже опікувалися розвитком кримінального права [3, с.121].У зв’язку  з цим джерелами права в Галицько-Волинському князівстві продовжували залишатись звичаї, Руська Правда, князівське законодавство, церковне право,  з’явилось новее джерело – магдебурське право. Застосування звичаїв та Руської Правди в Галицько-Волинсь­кому князівстві не мало відмінностей. Вона не втратила свого значення  і з розпадом України-Русі.

Починаючи з 1497 р.  на території українських земель діяв Судебник Казимира, який не залишив поза своєю увагою й охорону чужої власності від її пошкодження або знищення. Тут передбачається відповідальність за  підпал (статті 7 та 9), неповернення боргу через втрату майна (ст. 55), потраву худобою посівів (ст. 61), пошкодження чи знищення межових знаків земель (заорювання та перекошування меж та границь) (ст. 62). Так само як і в Руській Правді підпал вважався особливо тяжким злочином проте відповідальність за нього була тяжчою – смертна кара. Окрім Руської Правди, Судебника Великого князя Казимира 1497 р., звичаєвого права на території українських земель, що перебували  у складі Великого князівства Литовського діяли Литовські Статути: Перший –  в редакції 1529 р., Другий – 1566 р., та Третій –  1588 р., які теж не залишили поза своєю увагою охорону майна від його  знищення або пошкодження. За Литовськими Статутами суб’єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, які досягли 14 років (за Литовським статутом 1566 р.) або 16 років (за Литовським статутом 1588 р.) [2, с.95]. В якості об’єктів даного правопорушення Литовські Статути згадують: “езъ”, гать, млынь, гребля, гнѣздо, перевѣсъ, лоза, дерево, дерево бортное, пуща, принады для птицъ і т.д. Влучно зауважив І. О. Малиновський, що характерною ознакою даних предметів посягання є те, що вони складають майно, що перебуває на відстані від житла людського [4, с.161].  Так, наприклад, ст. 8   Литовського Статуту в редакції 1529 р. передбачає охорону меж шляхтичів від умисного пошкодження: «Если бы шляхтич испортил границу владений другого шляхтича или сжег ее, насильно вырубил или как-нибудь иначе испортил и это было бы доказано, тогда нарушитель должен заплатить обиженному двенадцать рублей грошей, а если бы перепахал межу, тогда три рубля и столько же штрафа». Санкції за подібного роду злочини носили грошовий, компенсаційний  характер і їх розмір часто залежав від правового чи соціального становища суб’єкта вчинення посягання, адже ч. 2 цієї ж самої статті говорить: «если бы крестьянин крестьянину это сделал, то крестьянину рубль грошей и столько же штрафа. А, кроме того, испорченную им границу или межу обязан будет исправить, как было» [5, с.74].

Дуже часто розмір компенсації залежав від цінності пошкодженого предмета.

Не залишили поза своєю увагою Литовські статути й охорону чужого майна від знищення або його пошкодження способом підпалу. Так, ст. 13 Першого Литовського Статуту передбачає відповідальність за знищення або пошкодження майна  також шляхом підпалу.

Не змінилось покарання за знищення або пошкодження майна і з прийняттям Другого Литовського Статуту 1566  р. та Третього – 1588 р., в яких передбачались такі ж штрафні покарання за знищення або пошкодження чужого майна як і в Першому. Так, наприклад,  в ст. 7 Розділу 10 Литовського Статуту 1566 р. зазначено: «Естли бы хто кому озеро або сажовку або ставъ зволочилъ, або млынъ зжогь, ѣзъ порубалъ; таковый оному маеть платити кгвалтъ дванадцать рублевъ, а шкоду предсе оправити» [7, с.126]. «Хто бы кому соколье гнездо сказилъ або подрубалъ, або умысльне соколы под гнездомъ помкнулъ, або з гнезда соколы молодые побралъ, а то будеть на него водле права слушне переведено, тогды тому, в чией пущы тое гнездо скажено, маеть заплатити шесть рублей грошей» [6, с.130].

Зважаючи на вид та розмір санкцій за вчинені правопорушення, складно назвати їх кримінально-карними, оскільки всі вони носять переважно компенсаційний характер, де винна сторона відшкодовує потерпілій шкоду майнового характеру. Саме, тому, на нашу думку, дані діяння носять переважно цивільно-правовий, компенсаційний характер, а винний підлягає цивільно-правовій відповідальності у формі відшкодування майнової шкоди, завданої потерпілій стороні. У зв’язку з цим, у даному випадку доцільно було б погодитись з думкою М. І. Колоса, котрий норми розділу Х Статуту “Про лови, про пущу і про дерево бортне” не відносить до норм кримінально-правового характеру [3, с.134].

У період чинності на території українських земель Литовських статутів, розмежування між умисним та неумисним знищенням або пошкодженням майна було відсутнім. Так, тут протиправне діяння виражається у формах «зжогь», «испортил», «порубалъ», «сказилъ» або «подрубалъ», «вырубил» «как-нибудь  испортил». Тут не згадується форма вини: умисно чи необережно винна особа порубала, спалила чи зіпсувала майно. З наведеного вище випливає, що ці правопорушення не мали корисливої цілі, що ціль єдина цих правопорушень — спричиненя шкоди іншому. Преступное деяние можеть происходить и “кгвалтовне” и «таемнымь злодейскимь обычаемь». Съ внутренней стороны различаются деяния умышленныя  и неумышленныя; часто не упоминается объ умышленности или неумышленности» [4, с.161] —  писав І. О. Малиновський. Лише ІІІ Литовський Статут відокремлює умисний підпал лісу чи дерева  (умыслнѣ кого вытискаючи, сосну со пчолами зжогъ), та з необережності, де в першому випадку,  на думку І. О. Малиновського, діяння буде кримінально-карним, а в другому — вчинене з необережності — не буде [4, с.162].

Висновки.

Таким чином,   період з ІХ по ХVI ст. є періодом виникнення кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна у вітчизняному кримінальному праві.  Для нього характерна казуїстичність, відсутність поділу на галузі цивільного, адміністративного, кримінального права. У зв’язку з цим відсутнім тут було й визначення самого поняття «злочин», замість якого будь-яке протиправне діяння за Руською Правдою називалось «обида», а пізніше, в Литовських статутах «заподіяння шкоди», «проступок», «ґвалт», «кривда», «лиходійство», «виступ». Відсутніми були й кваліфікуючі ознаки даного злочину. В даний період розмежування протиправних діянь здійснювалось лише за предметом посягання, розмір та вид санкцій за які був залежним від соціального статусу суб’єкта посягання та потерпілої особи.

Список використаних джерел

1. Боярська З. І. Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / З.І. Боярська.  –  К.: КНЕУ,  2001. –  280 с.
2. Історія держави і права України: Навч. посібник / [А. С. Чайковський, В. І. Батрименко, О. І. Гуржій та ін.]; за ред.. А. С. Чайковського /  Київ, 1997. – 240 с.
3. Колос М. І. Кримінальне право  в Україні (Х — початок ХХІ століття): моногр.: [у 2 т.] /  М. І. Колос. – К.: Острог, 2011. – Т.1: Освіта, наука, законодавство. – 448 с.
4. Малиновській І. О. Учение о преступленіи по Литовскому Статуту / І. О. Малиновській. – С.-П.: Типографія Императорскаго университета св. Владиміра, 1894. – 487 с.
5. Статут Великого княжества Литовского 1529 года. Минск. АН БССР. 1960 г. – С. 74: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.vostlit.info/ Texts/Dokumenty/litva.html
6.  Статут Великого княжества Литовского 1588 года. / Подг. О.Лицкевич. – Мн., 2002-2003. – С. 130: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://starbel.narod.ru/statut1588.htm.
7.  Статут Вялікага княства Літоўскага 1566 года. — Мінск, 2003. — С.126. За виданням 1855 року: [Електронний ресурс].  – Режим доступу:  http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm
8. Терлюк І. Я Історія українського права від найдавніших часів до XVIIIстоліття. Навчальний посібник з історії держави і права України / І. Я. Терлюк. – Львів:  2003. – 156 с.
9. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. / [ А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко., В. В.Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук]. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.
10. Чистяков О. И. Российское законодательство X–XX века: в девяти томах / О. И. Чистяков. – М.: Юрид. лит., 1984.– Т. І. Законодательство Древней Руси. – С. 79.

This paper considers the problem of acquiring ownership of the unfinished construction projects. It deals with topical issues that arise in the implementation of construction and proposed solutions. Investigated approach to understanding the ownership of unfinished construction project.

Незавершене будівництво – об’єкти, які розпочаті будівництвом і не прийняті в експлуатацію, включаючи законсервовані об’єкти[1,1]. Можна говорити, що незавершене будівництво це специфічна нерухомість, оскільки до завершення будівництва забудовник вважається лише власником матеріалів та обладнання, які використовувалися в процесі будівництва згідно ч.3 ст.331 ЦК України.

Питання правового режиму та цивільних відносин з приводу об’єктів незавершеного будівництва досліджувались М. І. Брагінським, Б. В. Бондарем, В. В. Вітрянським, О. В. Вороновою, Є. О. Мічуріним, О. С. Яворською, С.Яковлєвою.

Розглядаючи питання виникнення права власності на нерухоме майно ми розуміємо, що тут виникає не лише право власності, а й новий самостійний об’єкт цивільних правовідносин.

На даний час в Україні на законодавчому рівні передбачений такий об’єкт правовідносин, як об’єкт незавершеного будівництва, про це зазначає ст.331 ЦК України. Крім того, в Реєстр прав власності на нерухоме майно (підпорядковане Міністерству юстиції), було внесено зміни, які зазначають про існування в Реєстрі такого типу майна як об’єкт незавершеного будівництва. Об’єкт незавершеного будівництва як об’єкт цивільних правовідносин згадується і в інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, зокрема в розділі 4, яким регламентовано посвідчення договорів про відчуження об’єкт незавершеного будівництва.

Слід звернути увагу на те, що в Російській Федерації існує аналогічна правозастосовча практика щодо визнання об’єкту незавершеного будівництва предметом цивільно-правових угод. Зокрема, Вищий арбітражний суд Російської Федерації зазначає, що об’єкт незавершеного будівництва може бути предметом цивільно-правових угод, а, отже, виступати об’єктом цивільного обігу, однак для цього необхідна консервація будівництва, а також державна реєстрація прав на нього[2,1].

Отже, з вище сказано стає чітко зрозуміло, що об’єкт незавершеного будівництва є об’єктом цивільно-правових відносин і дане питання регламентовано на законодавчому рівні, але немає однозначного розуміння правового режиму незавершеного будівництва чи наприклад часового проміжку щоб чітко регламентувало момент виникнення прав на такий об’єкт чи момент припинення прав на таку нерухомість, хоча й незавершену.

На даний час українське законодавство не відносить незавершене будівництво до будівель чи споруд. Якщо розглядати об’єкт незавершеного будівництва і шляхом його добудови інший об’єкт, який буде завершеним, то це зовсім різні об’єкти, оскільки на другий право власності виникає підписанням документа про прийняття його в експлуатацію. Для виникнення права власності на незавершене будівництво необхідна державна реєстрація цього права [3, 41], тому логічно вказати, що це і буде моментом набуття права власності на такий об’єкт.

Основна процедура переходу об’єкта незавершеного будівництва у приватну власність є його приватизація, яка здійснюється згідно із Законом України «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» від 14 вересня 2000 року, або шляхом проведення державної реєстрації згідно з Постановою КМУ від 22 червня 2011 року «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання витягів з державного реєстру речових прав на нерухоме майно».

Державна реєстрація права на незавершене будівництво здійснюється в порядку встановленому для реєстрації прав щодо нерухомого майна, право власності на яке заявлене вперше.

Для реєстрації  права власності на незавершений об’єкт будівництва обов’язковою є наявність державної реєстрації речового права на земельну ділянку на якій розташований об’єкт незавершеного будівництва. Як правило, державна реєстрація проводиться особою, яка проводить таке будівництво. Для проведення державної реєстрації необхідно подати такий перелік документів:

–       Документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку, та завірену в установленому порядку копію примірника кадастрового плану земельної ділянки на паперовому носії;

–       Документ , що відповідно до законодавства надає право на виконання будівельних робіт;

–       Документи, що посвідчують особу;

–       Документи, що підтверджують виникнення, перехід чи припинення права власності чи інших речових прав на нерухоме майно[4,4].

Законодавець може вимагати  подання документу, який підтверджує факт повідомлення уповноважених органів повідомленням про початок робіт (декларація), тому в таких випадках необхідно подавати декларацію з тим переліком документів, який наведений вище. Також, слід пам’ятати про проведення технічної інвентаризації об’єкта, який підлягає державній реєстрації та подання акту інвентаризації органу уповноваженому проводити реєстрацію.

Після опрацювання надісланих документів Державний реєстратор реєструє право власності на об’єкт незавершеного будівництва.

Після державної реєстрації права власності на незавершений об’єкт будівництва можна вчиняти щодо нього подальші операції, зокрема продаж такого об’єкта. Проблема в тому, що після придбання такої нерухомості у нас виникає право власності саме на цей об’єкт і ні в якому разі не право власності на земельну ділянку на якій він розміщений. Оскільки право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації такого права (ст.25 ЗК України). То для того щоб вільно користуватися своїм придбаним майном необхідно ще укласти договір оренди земельної ділянки, якщо вона не перебувала у власності продавця, а лише в користуванні, оскільки договір купівлі-продажу об’єкта незавершеного будівництва не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку і на його підставі не можна зареєструвати земельну ділянку на нового власника нерухомості. Якщо ж земельна ділянка у приватній власності продавця, то проблеми не виникає, оскільки її можна придбати за договором купівлі-продажу.

Також бувають випадки, коли вирішення питання можна чекати роками, якщо земля є власністю держави. А от в багатьох випадках, право постійного користування взагалі не може бути переоформлено на покупця, адже суб’єктний склад даних правовласників обмежений ч.2 ст.92 ЗК України. Ч. 2 ст. 92 ЗК України зазначає, що право постійного користування земельною ділянкою із земель державної і комунальної власності набувають підприємства, установи, організації, які перебувають у державній чи комунальній власності; громадські організації інвалідів України; релігійні організації України. Тобто виникає проблема щодо права користування такими земельними ділянками приватними особами чи приватними підприємствами. У даному випадку власник об’єкту незавершеного будівництва повинен або орендувати земельну ділянку під об’єктом незавершеного будівництва або викупити[5, 1].

Таким чином, у покупця, який придбав недобудований об’єкт нерухомості, фактично, тривалий період часу буде відсутнє право власності на даний об’єкт. Поки новий власник буде оформляти необхідні документи для реєстрації його права власності на даний об’єкт за зобов’язаннями продавця може бути накладено арешт і така практика існує. В даному випадку, бюро технічної інвентиризації, навіть при наявності всього комплекту документів, відмовить у реєстрації права власності (хоча дані дії будуть незаконними п. 3.1, 3.5 Тимчасового положення). В даному випадку, покупець буде змушений оскаржувати ці дії в судовому порядку[6,5].

Раніше існувала така ситуація, за якої норми загального законодавства – ст. 331 ЦК України – допускали реєстрацію права власності на незавершене будівництво, а, натомість, норми спеціального – п.п.1.6 п.1 Тимчасового положення – визначають механізм реєстрації прав на об’єкти будівництва і водночас не передбачали реєстрації прав на об’єкт незавершеного будівництва, що, власне, і становило правову колізію та потребувало узгодження законодавства в цій частині.

Міністерство юстиції України видало Лист щодо порядку державної реєстрації прав власності на об’єкти незавершеного будівництва № 19-32/1, для усунення неузгодженості та вирішити дану проблему, в якому визначено необхідний механізм та процес реєстрації права власності на об’єкт незавершеного будівництва. Відповідно до вказаного Листа, підставами виникнення прав власності на такі об’єкти можуть бути такі:

— для первинної реєстрації права власності на такий об’єкт: державний акт на право власності або постійного користування земельною ділянкою або договір оренди земельної ділянки; договори, що свідчать про підстави виникнення права власності особи на об’єкт незавершеного будівництва; або рішення суду;

— у разі здійснення наступних транзакцій з нерухомим майном: рішення суду або договори відчуження об’єкта незавершеного будівництва. Крім того, свідоцтво про право власності на об’єкт незавершеного будівництва для державної реєстрації цих об’єктів не видається. Після проведення державної реєстрації прав власності на об’єкт незавершеного будівництва особі-власнику видається витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Однак слід зазначити, що цей акт не має сили закону і має виключно рекомендаційний характер. Проте наявність такого листа підкреслює нормативну неузгодженість та недостатню врегульованість згаданого вище питання.

Отже, незавершене будівництво як об’єкт нерухомості виникає з моменту набуття ним ознак нерухомого майна — у вигляді тісного зв’язку із землею і неможливості переміщення без непропорційної шкоди його призначенню — і перестає існувати як такий з моменту підписання документа про прийняття в експлуатацію. Тому можна зробити висновок про існування в процесі виникнення новоствореного нерухомого майна двох окремих об’єктів нерухомості: до моменту підписання документа про прийняття в експлуатацію  йдеться про перебування об’єкта будівництва в режимі такого нерухомого майна, як «незавершене будівництво», а з моменту прийняття в експлуатацію цього об’єкта виникає завершений будівництвом об’єкт нерухомості. Права власності на вищевказані об’єкти нерухомості виникають з моменту державної реєстрації цих прав у встановленому законодавством порядку. Здійснюючи державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, в тому числі і на об’єкт незавершеного будівництва, держава офіційно визнає і підтверджує факт виникнення цих прав. Наслідками визнання державою факту виникнення права власності є: по-перше, можливість укладення правочинів стосовно такого майна; по-друге, пріоритет зареєстрованих речових прав та їх обмежень над незареєстрованими в разі виникнення спору щодо цього нерухомого майна.

Для спрощення процедури обліку та контролю об’єктів незавершеного будівництва необхідно ввести в дію Реєстр об’єктів незавершеного будівництва. Введення в дію такого Реєстру повинне мати на меті повноцінне використання власниками об’єкта незавершеного будівництва прав щодо них. Так, з огляду на певні особливості такого об’єкта, а саме — динамічної зміни його ступеня готовності, і відповідно, неможливості та недоцільності постійної щоразової перереєстрації прав на об’єкт незавершеного будівництва, фіксування прав у Реєстрі об’єктів незавершеного будівництва повинне бути передбачене не як обов’язок, а як право, і застосовуватись лише в разі необхідності, наприклад, укладення договорів щодо об’єктів незавершеного будівництва чи здійснення будь-яких інших цивільно-правових операцій з цим об’єктом.

Незавершене будівництво є об’єктом цивільних правовідносин, який, враховуючи як теоретичні, так і нормативні підстави, слід вважати нерухомістю.

Так, незавершене будівництво, як об’єкт нерухомості, виникає з моменту набуття ним ознак нерухомого майна — у вигляді тісного зв’язку із землею і неможливості переміщення без непропорційної шкоди його призначенню — і перестає існувати як такий з моменту підписання документа про прийняття в експлуатацію. Тому робимо висновок про існування в процесі виникнення новоствореного нерухомого майна двох окремих об’єктів нерухомості. До моменту підписання документа про прийняття в експлуатацію – йдеться про перебування об’єкта будівництва в режимі такого нерухомого майна, як «незавершене будівництво», а з моменту прийняття в експлуатацію цього об’єкта виникає завершений будівництвом об’єкт нерухомості.

Права власності на вищевказані об’єкти нерухомості виникають з моменту державної реєстрації цих прав у встановленому законодавством порядку.

Список використаних джерел

1. Про затвердження Класифікатора державного майна : Наказ Фонду державного майна України від 15 березня 2006. :[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.nau.ua.
2. Огляд практики вирішення спорів, що виникають з договорів купівлі-продажу нерухомості : Інформаційний лист ВАС РФ від 13 листопада 1997 р. – № 21. : – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua.
3. Скаржинський М. Іпотека незавершеного будівництвом житла (цивільно-правові аспекти)  / М. Скаржинський. – К. : Юридична Україна, 2006. – С. 41.
4. Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно : Постанова Кабінету міністрів України в 22 червня 2011р. . :[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.nau.ua.
5. Ризики при купівлі об’єкта незавершеного будівництва / Шкромида та Партнери // Юридичний блог. – Київ. – 2012. – 1 березня. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lawyers.in.ua.
6. Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua;
7. Про регулювання містобудівної діяльності : Закон України від 17 лютого 2011 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua;
8. Про внесення змін до Закону України “Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень” : Закон України від 11 лютого 2010 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua;
9. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності та вдосконалення регулювання у сфері містобудівної діяльності : Закон України від 22 грудня 2011 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua;
10. Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень : Постанова Кабінету міністрів України від 22 червня 2011 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.nau.ua;
11. Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно : Постанова Кабінету міністрів України від 22 червня 2011 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon1.rada.gov.ua;
12. Деякі питання забезпечення діяльності Державної архітектурно-будівельної інспекції її територіальних органів та їх працівників : Постанова Кабінету міністрів України від 25 травня 2011 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon2.rada.gov.ua;
13. Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію : Указ Президента України від 08 квітня 2011 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua.

Ключові слова: незавершене будівництво, об’єкт нерухомості, власність, будівельні роботи, право власності, технічний висновок, проект будівництва, експлуатація, містобудівна діяльність, власність, Державний реєстратор.