Ключові слова: Нікколо Макіавеллі, Державотворець, загадка Макіавеллі, держава, влада

Костюк В.В.,

студент 3-го курсу Національного університету

“Острозька академія”

Науковий керівник:

Герасимчук Олег Павлович

к.ю.н, доц., завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін імені Василя Попелюшка

ЗАГАДКА МАКІАВЕЛЛІ

Abstract:

The article describes the personality of Niccolo Machiavelli, his ideas and their impact on the state, power and people. The essence of Machiavelli’s Riddle was investigated and an attempt was made to answer it

Keywords: Niccolo Machiavelli, the Prince, Machiavelli’s Riddle, the state, power.  

Постановка проблеми. Постать Нікколо Макіавеллі завжди була об’єктом дискусій та обговорень, з моменту написання його політичного трактату «Державотворець». Та навіть так, про ідею «макіавеллізму» ми дізнаємося раніше, ніж встигаємо познайомитись із самим Макіавеллі. Про думки «виправдання аморальної політики»  чи «використання будь-яких засобів для досягнення вищої цілі» чули люди, які навіть не знайомі з флорентійським автором. Через що в людей і виникає неприязнь та в певній мірі навіть страх перед макіавеллізмом та самим «Державотворцем».

Та прочитання цієї невеличкої книжки не викликає очікуваного шоку, чи страху. З цього виникає питання, що ж такого написав Макіавеллі, що може вразити сучасних людей, які вже самі побачили багато «темних» моментів історії.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Українські та іноземні науковці активно досліджують і аналізують погляди Нікколо Макіавеллі на державу і владу. Починаючи від Середньовіччя і до сьогодні філософи, мислителі та науковці досліджують концепції Макіавеллі щодо держави і влади та визначають їх вплив на сучасну політику. Із сучасних дослідників цієї теми можна виділити Манфреда Дж. Холлера, Томаса Озборна, Міндаугаса Стошкус, Бена Ворзі, Клауда Лефорта. Щодо вітчизняних дослідників, то варто згадати Гребенника Г. П., Герасимова Т. Ю. Ціватого В. Г. та ін. Дослідження цих науковців фокусуються на тлумаченні політичних концепцій Нікколо Макіавеллі, а також на впливі його праць на подальших політичних мислителів та загалом політику як науку.

Метою статті є розкриття «загадки Макіавеллі» та дослідження впливу ідей Нікколо Макіавеллі на державу, владу та самих людей.

Завданнями статті є визначення питання, що несе в собі «загадка Макіавкллі», визначення який саме ефект викликає прочитання політичного трактату Нікколо Макіавеллі «Державотворець» та який вплив мають ідеї флорентійського автора на державу, владу та людей.

Виклад основного матеріалу. Гребенник Г.П. у своїй праці «Загадка Макіавеллі» так формулює дане питання: «… під «загадкою Макіавеллі» я розумію ефект шоку, жаху, потрясіння, які прийнято пов’язувати із враженням від тексту «Державотворця»» [2].

Дійсно, таке формулювання питання дає змогу відкинути велику кількість відповідей на вищезгадану загадку. Автори, які називають ідею макіавеллізму «мерзенною», можуть відчувати до автора трактату зневагу, неприязнь чи інші неприємні відчуття, але ніяк не страх чи жах. Тим не менш, деякі автори, на мій погляд, все ж змогли в певній мірі пояснити досліджувану мною загадку.

Французький філософ XX cт. Моріс Мерло-Понті у своїй праці «Нотатки про Макіавеллі» [3] позитивно оцінював вклад флорентійця в історію політики. Автор вважав, що заслуга Макіавеллі полягає у тому, що він досліджував проблему влади та відношення між правителем та його підданими. Як писав Мерло-Понті «Між владою та її підданими, між «я» та «іншими» не може бути протистояння. Потрібно або відчувати примус, або самому примушувати». Влада ніколи не буде абсолютно легітимною з точки зору підданих. Правитель повинен доказувати своє право правити. З цього можна зробити висновок, що влада є тимчасовий стан консенсусу між представниками влади та громадянами, що перебувають у стані вічного протистояння. Такий образ влади є мало надихаючим та може відбити будь-яке бажання мати щось спільне з владою у будь-кого, навіть у самих правлячих.

Варто звернути увагу на ще одну думку Моріса Мерло-Понті. У своїй праці він запропонував таку тезу: «Головне, що ми знаходимо у Макіавеллі, це думка про те, що історія це боротьба і що політика співвідноситься скоріше з людьми, ніж принципами». Далі він пише: «Очевидно, що недостатньо знати, які принципи ми вибираємо, необхідно мати уявлення про те, які люди будуть втілювати їх у життя» [3]. Цією думкою автор хотів привернути увагу як підданих так і правителів. Так, на думку французького філософа, представники влади мають для себе зробити висновок, що жодна чеснота в політиці не є абсолютною. Немає ні одного принципу, яким влада не зможе пожертвувати, задля «вищої цілі». Сам же Макіавеллі у своєму трактаті «Державотворець» пише так: «… державотворцю немає потреби володіти всіма [добрими] названими чеснотами, однак є потреба робити вигляд, що він ними володіє». Далі він же пише: «.. володіти цими чеснотами й неухильно їх триматися шкідливо, а показувати, що ними володієш, – корисно» [4]. Іншими словами автор хоче сказати, що на публіці потрібно бути милостивим, вірним слову, благочестивим – і бути таким насправді, але всередині слід зберігати готовність виявити й протилежні якості за потреби.

У цілому такі судженні є досить песимістичні. Через це люди досить чутливі та емоційні можуть відчувати страх та, в певній мірі, навіть злість на тих, хто створює подібну картину політичного життя.

Відомий британський політичний філософ Ісая Берлін написав есе під назвою «Оригінальність Макіавеллі», в якому він спробував дати відповідь на питання: чому праці Нікколо Макіавеллі, а особливо «Державотворець», обурює людей більше, ніж будь-який інший політичний трактат [1]. На його думку, причина скандалу не в тому, що Макіавеллі нібито відкрив світ політики як силової гри, у якій «гравці» використовують всі можливі засоби для утримання влади. Британський філософ вважав, що причиною обурення людей було те, що Нікколо Макіавеллі ненавмисно спровокував конфлікт двох систем цінностей – християнської моралі та політики. Сам Макіавеллі не відчував тривожності з приводу конфлікту цінностей, однак він дав зрозуміти тим, хто хоче зберегти в душі християнський ідеал й одночасно керувати людьми, що їх чекає неминучий провал, адже велика політика компромісів не приймає. Як писав Ісая Берлін: «Вибір на користь християнської моралі призведе до політичної слабкості: вас будуть використовувати та пригнічувати сильні, розумні та безпринципні люди…» [1]. Макіавеллі показав людям наявність різних перспектив і різних образів життя, заснованих на різних системах цінностей. Як вважає Ісая Берлін, перед людиною постає вибір: «Можна дбати про спасіння душі, можна створювати велику і сильну державу, обороняти або служити їй, та не можна займатися і тим, та іншим одночасно» [1].

Якщо Нікколо правий, то життя політиків та державних службовців не сумісне з християнським образом життя. А такий висновок здатний налаштувати проти нього не тільки теологів та представників християнства, але й правителів, адже це наштовхувало на інший висновок, що всі вони лицеміри та безбожники. Виходить так, що Макіавеллі очорнив репутацію всіх правителів, які в християнському світі визнані «великими», «святими», «справедливими» й «милосердними», що, очевидно, не могла не сказатися на репутації самого Нікколо Макіавеллі.

Дійсно, можна тільки уявити обурення представників церкви та простих християн, для яких показали, що їх світогляд щодо моралі, який раніше представлявся вже заданим та наперед сформованим, єдиним у своїй абсолютності, не таким вже абсолютним, та таким, що може характеризуватися діалектичною суперечливістю – доброта може породжувати зло, а жорстокість може служити справедливості. У своїй книзі «Державотворець» Макіавеллі наводить такий приклад: «Вчинивши декілька розправ він [правитель] виявить більше милосердя, аніж той, хто через надмірну милість сприятиме безладу. Бо від безладу страждає все населення, а від покарання правителя страждають лиш деякі особи» [4]. У людей виникає когнітивний дисонанс, вони не розуміють у що їм вірити. А тому, їх збентеження змінюється обуренням, що направлено в бік автора «нової моралі».

Сам же Гребенник Г.П., даючи відповідь на «загадку Макіавеллі», згадує відому п’єсу-казку Євгенія Шварца «Тінь», де тінь відділилася від свого господаря, Вченого, та почала сама претендувати на владу, прагнучи зробити Вченого своєю тінню. У тому світі, де правлять тіні, все навпаки: добро становиться злом, любов використовують для захоплення влади.

Гребнник Г.П. пише: «… ні «демонська» особистість Макіавеллі, ні теоретичний макіавеллізм, ні практична політика макіавеллістів не мають прямого відношення до «загадки Макіавеллі» і, відповідно, не можуть претендувати на її вирішення. Страх і шок від тексту «Державотворця» можуть відчувати тільки ті люди, які перебувають під впливом «чорного міфу» про Макіавеллі, Тіні, що відокремилась від нього» [2]. Говорячи про «міф Макіавеллі», можна припустити, що його створили самі ж представники влади, з причин, які були описані вище. Між самим міфом та теоретичним макіавеллізмом є схожість, адже сам міф підкріплюється достовірними фактами, оцінками та матеріалами для створення з них міфологічних образів.

З чим пов’язаний такий стійкий інтерес до флорентійського політика – з його Особистістю чи з його «Тінню»? Гребенник Г.П. говорить, що з його «Тінню», тобто з «міфом про Макіавеллі», за його словами – «головним політичним міфом». Цей міф правдоподібно передає політичний світ, а найголовніше, він є зручною та універсальною формую для вираження політичних конфліктів та ідеологічної критики своїх політичних опонентів у всі часи та у всіх обставинах.

Більшість політиків, у різних народах світу свідомо використовують ідеї  Макіавеллі, на публіку відрікаючись від нього. Щоб «відповідати» політичному світові, політики повинні дотримуватись таких чеснот, як «добропорядність», «непідкупність», «принциповість», «вірність принципам», «чесність», насправді ж за всіма канонами макіавеллізму «роблять вигляд, що володіють цими чеснотами», оскільки, як вже згадувалося вище, Макіавеллі писав: «… володіти цими чеснотами й неухильно їх триматися шкідливо, а показувати, що ними володієш – корисно» [4].

Висновки. Макіавеллі жив у ренесансній Італії і перебував під значним впливом нового духу Відродження. Він представляє культуру, яка переживала період глибокої політичної кризи.  Саме з цього середовища зароджується політична думка Нікколо Макіавеллі. Ослаблення його держави та втрата її колишньої величі змусило флорентійського політика глибоко замислитись над управлінням державою та владою в цілому. Саме це змусило Нікколо Макіавеллі написати його всесвітньовідомі праці, в яких він зміг описати образ ідеального правителя, його правила поведінки, що фактично і призвело до виникнення макіавеллізму, що, у свою чергу, породила й «міф про Макіавеллі», а згодом і «Загадку Макіавеллі». Ця загадка привертає до себе увагу відсутністю однієї правильної відповіді на неї. Тим не менш, подібні загадки і не призначення для однозначного їх вирішення.

Є думка про те, що людина не може вийти за рамки свого часу, однак може стати «людина для всіх часів». Нікколо Макіавеллі і є такою людиною, він той, чиї ідей обговорюють люди з усіх часів, починаючи від Середньовіччя до теперішніх днів і, можливо, будуть обговорювати і в майбутньому.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бёрлин И. Оригинальность Макиавелли. Человек. – 2001. – №4. – С. 147-164.
2. Гребенник Г.П. Загадка Макиавелли. Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т. 47. – Вип. 34: Політичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2006. – С. 119-123.
3. Мерло-Понти М. Заметки о Макиавелли. В защиту философии. – М.: Изд-во гуманитарной литературы. – С. 205-221.
4. Нікколо Макіавеллі Державотворець. Про військове мистецтво / переклад В. Балог. – К.: Арій, 2022. – 408 с.

студент групи ЗММв-2 НаУОА

Науковий керівник: Павлюк Віктор Володимирович

кандидат історичних наук, професор

У статті розглядаються модель гібридної війни РФ проти України та інших країн, які вона активно використовує з 2014 року, тобто з початку українсько-російської війни та анексії Криму. Розглядається ряд документів в яких обгрунтовується і виправдовується російська агресія та мілітаристська політика Кремля. Також аналізувалися методи, використані для цього дослідження, які включали коротке вивчення природи стратегічної теорії та міждержавної влади.

Ключові слова: Росія, гібридна війна, агресія, анексія, війна, Україна, влада.      

Hennadii Shapovalov

MODEL OF HYBRID WAR IN CONCEPTUAL DOCUMENTS OF THE RUSSIAN FEDERATION

The article considers the model of the hybrid war of the Russian Federation against Ukraine and other countries, which it has been actively using since 2014, ie since the beginning of the Ukrainian-Russian war and the annexation of Crimea. A number of documents are considered in which the Russian aggression and the Kremlin’s militaristic policy are substantiated and justified. The methods used for this study were also analyzed, which included a brief study of the nature of strategic theory and intergovernmental power.

Key words: Russia, hybrid war, aggression, annexation, war, Ukraine, power.

Актуальність теми дослідження обумовлена зростаючим впливом РФ на країни нової Східної Європи через модель гібридної війни. Актуальність дослідження показує серйозну проблему безпеки, яку відчувають і бачать країни-сусіди Росії. Гібридна війна становить глобальну загрозу для всього світу, оскільки вона може призвести до фатальних наслідків через необдумані дії. Нині російські лідери зосереджені на поверненні позицій впливу у світі. Пострадянський простір тут відіграє важливу роль, оскільки саме йому судилося відчути на собі всі методи російського впливу починаючи від збройних зіткнень у конфліктах і закінчуючи пропагандою та гібридною війною. Простіше кажучи, Кремль хотів, щоб Росію знову розглядали як велику державу.   

Стан наукової розробки теми. Дослідження моделі гібридної війни проводили українські та зарубіжні експерти, пoлітoлoги з різних наукoвих центрів та «фабрик думoк». Важливі праці Б. Мельниченка, Ю. Романенка, Ф. Нахмадової, М. Темницького, М. Бугрія, Р. Рахімова, Е. Осланда та інших, в яких подано загальне бачення прoблем та мoжливі шляхи їх вирішення як на глoбальнoму, так і на регіoнальнoму рівні.

Загалом, незважаючи на те, що актуальність досліджуваної теми постійно зростає, є потреба у реалізації досліджень, які б розкривали як особливості безпекової ситуації в регіоні, так і стосувалися шляхів мінімізації військових викликів, давали прогностичну оцінку впливу ситуації в регіоні на політичне середовище світу в цілому.

Мета: проаналізувати моделі гібридної війни Росії та визначити концептуальні засади поширення її на країни нової Східної Європи.

Завдання:

• Дослідити поняття «гібридна війна».
• Проаналізувати основні документи РФ
• Розглянути діяльність РФ на пострадянському просторі.

Виклад основного матеріалу. Термін «гібридна війна» використовується політичними аналітиками, військовими керівниками, міжнародними організаціями та ЗМІ для охоплення широкого кола нетрадиційних дій, які, не мають об’єднуючого контексту. Однак сприймати гібридну війну як безглуздий жарт неправильно, оскільки вона вже набула загальновживаного рівня, особливо щодо спостережень за російською зовнішньою політикою. Те, чого не вистачає гібридній війні, – це загальна теорія, яка слугуватиме змістом для її використання і яка допомагає відрізнити її від інших видів «війни». Що важливо, теорія може полегшити розуміння впливу гібридної війни на звичайне стримування, захисні союзи та значущі протидії.

Огляд існуючих визначень та позицій щодо ідеї гібридної війни виявили, що існує розрив між сучасним мисленням та основним розумінням стратегії, війни та державної влади. Найбільш поширені визначення гібридної війни надто вузько зосереджуються на поєднанні звичайних, нерегулярних, терористичних та злочинних організацій і тактик – іноді включаючи інформаційну кампанію підтримки та кібервійну [6]. Гібридна війна також приписується всіляким державним та недержавним суб’єктам, розмиваючи очевидні відмінності між могутнім актором, який використовує власні методи, та слабшим суб’єктом, засоби агресії якого обмежені. На основі цих спостережень було сформульовано таку гіпотезу: в умовах тотальної війни держава застосовуватиме всі інструменти своєї національної могутності для досягнення своєї стратегічної мети, але визначальним інструментом буде військове забезпечення держави. В умовах обмеженої війни прихильність національної влади зазвичай обмежується стратегічною метою, і застосовуватиметься лише сила, необхідна для досягнення цілі. Обидва ці завдання створюють певний ризик для агресора. Якби держава намагалася досягти одних і тих самих стратегічних цілей за допомогою всіх елементів влади, зберігаючи свою військову силу, цілі війни були б переслідувані в мирний час та за допомогою гібридної суміші політичної війни та обмеженого насильства [10]. Існуюча модель потенційних форм політичної та військової війни тоді могла б послужити більш широким прорізом для тестування гібридної війни.

Методи, використані для цього дослідження, включали коротке вивчення природи стратегічної теорії та міждержавної влади. Оскільки сучасна Росія була обрана для обмеження незалежних змінних, російська політична та військова теорія була досліджена у її сучасних та радянських формах ознак схильності до гібридної війни. Потім було проведено слідчий аналіз трьох випадків – російсько-грузинської війни 2008 року, анексії Криму 2014 року та війни 2014–2015 років на Сході України з використанням моделі Калларда і Фабера щодо можливих форм війни [11]. Результати цього дослідження вказують на те, що гібридна війна – це спосіб синхронізації діапазону можливих засобів для досягнення бажаної мети при мінімізації ризиків, пов’язаних з прямим військовим протистоянням. Росія Путіна стає дедалі авторитарнішою, наступально-реалістичною державою; вона має високий ступінь централізованого контролю над усіма сферами національної влади, єдність стратегічного бачення і, мабуть, схильність порушувати суверенітет інших держав у мирні часи. Росія має три стратегічні теми, які формують її цілі: зміцнення Путіна при владі; домінування Росії на пострадянському просторі; і відновлення Росії як світової держави [8]. У Грузії Росія створила, а потім і заморозила конфлікти етнічних повстанців, як пункт важеля грузинської політики. Як в Грузії, так і в Україні Москва займалася політичними диверсіями, озброювала довірені групи, маніпулювала економічними умовами та застосовувала різні рівні насильства для досягнення стратегічних цілей роками до короткого запровадження більш традиційних форм військової війни. У Грузії та Криму Росія маскувала динамічну зміну статусу-кво за іншими світовими подіями і утримувала рівень насильства нижче порогу, який може спричинити іноземне втручання. На Донбасі Росії не вистачило чітких стратегічних цілей і вона намагалася скористатися успіхом Криму, тоді як світова увага була зосереджена на Україні, що призвело до дорогої війни, яка загострилася і ризикувала втручанням Заходу [8]. У всіх трьох випадках гібридна війна тривала і після зменшення відкритої війни, оскільки Москва працювала над тим, щоб не дати опозиційним урядам створити стабільне демократичне середовище та відновити суверенний контроль над своїми територіями.

Наслідки для політики полягають у тому, що оборонні союзи та очікування стримування від воєнних загроз є недостатніми, коли вони обмежуються захистом від вузького спектра військових дій. Путін знає, що не може перемогти Захід військовим шляхом, і, незважаючи на те, що брязкає ядерною шаблею, він прагматичний і розважливий у своїх розрахунках щодо побудови сильної російської держави, тобто він відступить, перш ніж переступити межу, яка ризикує зруйнувати його уряд. Путін – реаліст, який вважає, що лише Росія може гарантувати безпеку Росії. Міжнародне співтовариство, домовленості та дипломатичні запевнення – це інструменти, які він застосує до російських інтересів і відкине їх при перших незручностях [9]. Швидше за все, Путін націлиться на будь-який західний вплив у Росії і збереже ініціативу щодо майбутніх дій, розпалюючи та заморожуючи конфлікти в країнах ближнього зарубіжжя, щоб примусити своїх сусідів та як засіб проти західного «втручання». Нарешті, Путін вірить у відносну природу влади. Він не лише продовжуватиме нарощувати свою військову силу та демонструвати її світові, але він буде прагнути використати тріщини в тому, що, на його думку, є його головними геополітичними конкурентами – США, Європейським Союзом та НАТО [7]. Гібридна війна – це засіб для роботи над усіма цими темами, зберігаючи при цьому здатність використовувати системи глобалізованого, взаємопов’язаного та відкритого Заходу для побудови альтернативної реальності, де порушник миру може сприйматися як захисник.

Незважаючи на часте використання цього терміна, теорії гібридної війни не існує, а невизначені параметри цього терміну розчарували зусилля щодо створення таких дій, як анексія Криму Росією. Вузька увага до військових аспектів кримської операції, як правило, приховує маніпуляції кримськими політичними процесами для сприяння псевдолегітимності, придушення опозиції та повільних українських військових контрзаходів [6]. Суто військовий фокус також має тенденцію упускати систематичний багаторічний процес підриву української політичної системи шляхом маніпуляції виборцями, економічного примусу та посилення фінансової залежності в роки, що передували поглинанню 2014 року. Більш цілісна оцінка дій Росії призведе до теоретичної конструкції, яка полегшить обговорення протидій та створить основу для узагальнюючої теорії, яка застосовуватиметься до інших суб’єктів.

Оскільки сила та загроза насильства використовувались для нав’язування волі Росії Україні, що призвело до повної капітуляції всіх українських сил у Криму, викиду України з півострова та введення російського політичного контролю над космосом, дії Росії відповідали Клаузевіцу і найпростішим визначенням та типологіям ведення війни, незважаючи на обмежений рівень кровопролиття. Однак Росія не продовжила очікуваний лінійний прогрес у встановленні військової мети – придбання нової території, ескалації напруженості, масування своїх відносно дієздатних механізованих бригад на кордоні, бомбардуванні військових цілей під час підготовки до наземного нападу [2]. Також вона не спрямувала свої морські гармати на українські території, що могла б зробити. Російське військове вторгнення є актом війни, однак його природа була поставлена ​​під сумнів, оскільки вона не слідувала пропозиції Клаузевіца щодо максимального застосування сили. Однак низький рівень насильства не був обумовлений неприязню Росії до пролиття крові. Натомість це було частиною навмисного розрахунку, що мав на меті створити сприйняту легітимність дії та зберегти військові засоби сили Росії, запобігаючи прямому зіткненню військової сили із Заходом [3].

Якщо гібридна війна має ставати дедалі поширенішою серед акторів, які в цілому розходяться із Заходом і бажають уникнути переважного домінування звичайної західної військової сили, то моделювання та вивчення цих підходів є імперативом, оскільки вони можуть мати важливі наслідки для очікування стримування, оцінки сили та значення оборонних союзів.

Незважаючи на таємницю та те, наскільки росіяни використовують обман, щоб допомогти замаскувати свої зусилля, з їх фактичної практики можна виділити три загально стратегічні теми: 1) Забезпечити наступність центрального уряду, 2) Забезпечити, щоб Росія зберігала своє домінуюче становище в колишній радянський простір, та 3) відновити статус Росії як головної держави на світовій арені. Як це було правдою за радянських часів, безпосередньо Путін турбується про забезпечення безперервності та стабільності свого уряду [12]. «Захист режиму» звучить набагато принизливіше, хоча, проте, воно є точним. Путін вірить у сильну центральну державу, і він розглядає конкуруючі внутрішньополітичні механізми як недолік цієї сили. Отже, будь-які заходи, спрямовані на боротьбу з інакомисленням, виправдовуються як захист центральної влади держави, а згодом – як необхідність захисту нації. Його другорядною загальною метою є забезпечення того, щоб держави колишнього СРСР залишалися політично, економічно та у військовому відношенні у сфері впливу Москви, незалежно від бажань постраждалого населення. Події між вторгненням в Грузію та збройним захопленням української території в 2014 році змусили політиків та фахівців з міжнародних справ у всьому світі визнати можливість того, що Російська Федерація за часів Володимира Путіна реорганізувала всю свою зовнішню та внутрішню політику з метою досягнення єдиної мети, а саме, створення нового союзу, що складався з колишніх радянських республік і очолювався Росією [8].

Перші дві стратегічні теми пов’язані з тим, наскільки Путін побоюється стабільної ліберальної демократії на кордоні Росії. Третя тема – відновлена важлива позиція Росії на світовій арені. Росія двічі була резиденцією могутньої імперії. Її переважною позицією є ще раз стати головним гравцем на міжнародній арені, але дотепер це бажання не вдалося здійснити через зменшення економічних та дипломатичних можливостей Росії. Росія, ймовірно, і надалі намагатиметься пропагувати свою важливість через своє місце в Раді Безпеки ООН та проводячи брязкання зброєю, щоб нагадати світові про те, що вона все ще має найбільшу в світі запас ядерного потенціалу [5].

         Російський розвиток базується на кількох стовпах – сильній державі, сильних збройних силах і сильній православній церкві. Зміцнення цих стовпів призвело до переосмислення того, що означає бути російським, і переплітається з моральним авторитетом релігії. Захоплення Путіним влади та вжиття заходів для мінімізації політичної опозиції є його методами скорочення сили держави. Його остаточним і найскладнішим викликом є ​​відбудова сильної російської армії. Звичайні сухопутні війська залишаються без’ядерною основою російської влади, і загальне розуміння їхнього розташування корисно для того, щоб передбачити регулярну практику мобілізації, навчань та передислокації, яка визначає російську систему. Кібервійна – це також основний акцент в Росії, який має різний рівень зайнятості в рамках та повністю незалежний від більших кампаній [7].

Росіяни усвідомили необхідність поєднувати кібератаки з іншими елементами влади, як це продемонстрували під час нападу на Грузію 2008 року. Тим не менше, росіяни продовжують експериментувати з можливостями кібервійни в ізольованих та скоординованих зусиллях гібридної війни. Кількісно оцінити армію порівняно просто, кібервійська – ні. Кібер-сила впливає на багато інших сфер від війни до торгівлі, тому вона стає все більш важливою платформою для атак на ці сектори, а також вектором розповсюдження для пропаганди.

Після військової реорганізації 2008 року російська військова доктрина включає підвищений рівень важливості на інформаційній війні на початковій фазі конфлікту для послаблення командно-контрольних можливостей опонента та у формі інформаційної кампанії під час фактичної битви за створення позитивного іміджу в міжнародному співтоваристві [4]. Хоча відповідальність за контроль над цими операціями, швидше за все, покладається на ФСБ, виконання нападів на естонські урядові системи в 2007 році та на грузинську інфраструктуру управління в 2008 році (на початку російського вторгнення), як стверджувалося, були вчинені невеликими осередками російських цивільних «хактивістів» через велику бот-мережу, без чітких зв’язків з російським урядом. Ця приватна організація забезпечує російський уряд алібі, в той же час досягаючи стратегічних цілей [7].

Висновок. В загальному, перша частина помилкового уявлення про «гібридну війну» – це сам термін. Незважаючи на те, що звучить по-новому, його аналітична корисність обмежена. «Гібридний» аспект цього терміну просто позначає поєднання раніше визначених видів війни, будь то звичайні, нерегулярні, політичні чи інформаційні. Навіть ті, хто висунув таке визначення, повинні визнати, що поєднання війни між країнами не є новим, а таким самим старим, як і сама війна. Термін «гібридна загроза» був прийнятий в доктринах Корпусу морської піхоти США, армії та флоту, а також у документах про планування на національному рівні.

З російської точки зору, підхід до війни, що поєднує в собі різні типи прогнозування, сам по собі також не відображає жодної нової стратегії. Швидше це є ілюстрацією або визнанням Росією зростаючої тенденції у тому, як ведуться війни. Простіше кажучи, сучасні війни ведуться через поєднання багатьох елементів національної влади [1].

Концепція гібридної війни добре утвердилася в сучасному західному військовому дискурсі, тоді як поставлена ​​проблема, яку вона прагне визначити, не є новою, але її часто цитують під поняттями нетрадиційна війна та політична війна. Завдяки дисфункції радянської системи та пострадянському краху багато елементів національної могутності Росії були значно недорозвиненими, анемічними або неефективними, включаючи саму військову діяльність. Однак Москва давно визнала поширеність комбінованих проекцій влади у конфліктах на її периферії та в усьому світі. Відповідно, Росія більше десяти років цитувала в офіційних заявах та публікувала документи, які Захід використовує в економічній, дипломатичній, інформаційній та кіберпроцедурі разом із військовими операціями. У російській Військовій доктрині 2010 року сучасна війна описується як «омплексне використання військової сили та сил і ресурсів невоєнного характеру, і попереднє здійснення заходів інформаційної війни з метою досягнення політичних цілей без використання збройної сили, а згодом і в інтересах формування сприятливої ​​реакції світового співтовариства на використання військової сили [1].

Деякі пояснюють доктринальне мислення, яке лежить в основі поточного ведення операцій, роботами генерала Герасимова, керівника Генерального штабу Росії, який часто цитував статтю 2013 року, в якій зазначалося, що «правила війни кардинально змінилися». Однак нелінійна або нетрадиційна війна, як її розуміють у Москві, – це просто спроба Росії концептуально наздогнати реалії сучасної війни, з якою США борються в Іраці, Афганістані та інших країнах. Позначаючи реакцію Росії на ці широкі реалії як новий і особливий вид гібридної війни, Захід неправильно трактував конкретні операції Росії в Україні до рівня послідовної або продуманої доктрини.

Список використаних джерел та літератури

1. Arkady Moshes, András Rácz. What has remained of the USSR: exploring the erosion of the post-soviet space. Finnish Institute of International Affairs, 2019, 270 р. 
2. Margarete Klein. Russia’s Military Policy in the Post-Soviet Space: Aims, Instruments and Perspectives. SWP Research Paper 1, Berlin, 2019, 44 р.
3. Means of Russia hybrid warfare against Ukraine: scientific edition. National Defense University of Ukraine named after Ivan Cherniakhovskyi, Kyiv, 2017. – 40 p.
4. Pavel Baev. «Russia and Central and Eastern Europe: between Confrontation and Collusion», Russie.Nei.Visions, No.97, 2016, 32 p.
5. Portniagina Marianna. «Contemporary Russia in America’s World: Russian Narratives on Post-Soviet Space». Master of Arts (MA), Thesis, International Studies, Old Dominion University, 2018. 81 р.
6. Ukrainian hybrid warfare. Sõjateadlane (Estonian Journal of Military Studies), Volume 2, 2016, 30 р.
7. Кондратенко О. Геостратегічний вимір зовнішньої політики Російської Федерації. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Монографія. 2017, 607 с.
8. Мельничук І. М. Інтеграційні проекти Російської Федерації на пострадянському просторі. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. 2015, 519 с.
9. Russia and/versus the EU: from Post-political consensus to political constestations. 2014. URL: https://www.cairn.info/revue-l-europe-en-formation-2014-4-page-27.htm
10. The evolution of Russian hybrid warfare: the case of Ukraine. 2021. URL: https://rpr.org.ua/en/news/the-evolution-of-russian-hybrid-warfare-ukraine/
11. Why Russia starts so many conflicts on its own borders. 2015. URL: https://www.washingtonpost.com/news/monkey-cage/wp/2018/09/12/russia-has-a-lot-of-conflicts-along-its-borders-thats-by-design/
12. Основные направления дипломатии России на постсоветском пространстве. 2020. URL: https://interaffairs.ru/jauthor/material/2307

У статті розкривається та досліджується поняття державного управління як одного з найважливіших інститутів держави і права. Також здійснюється виокремлення та аналіз ознак державного управління. Значна увага у статті приділяється питанню принципів державного управління.

The article reveals and examines the concept of  public administration as one of the most important institutions of the state and law. Analysis features of public administration also carried. Much attention in the article given to the principles of public administration.

Ключові слова: державне управління, принципи державного управління, функції держави, держава, влада.

Актуальність дослідження обумовлюється насамперед тим, що у науковому середовищі та на практиці досить часто поняття «державне управління» порівнюється з поняттям державної служби. Так, категорія «державне управління» та «державна служба» наразі досить часто вживається при обговоренні економічних проблем, здійсненні політичної пропаганди, обґрунтуванні та узаконенні державної політики. Для правильного розуміння значення цього поняття, необхідно дослідити його зміст, принципи функціонування та ознаки. На жаль, на сьогодні ще не існує єдиного погляду на те, що собою представляє державне управління і в чому проявляється його державно-правова сутність. Дослідження даного інституту важливе не лише з точки зори юридичної науки, не меншу важливість воно складає з практичної сторони, адже будь-яка особа постійно перебуває у нерозривному зв’язку з державою, а відповідно вступає у відносини державного управління або як об’єкт управління або як його суб’єкт.

Крім цього, побудова демократичної, правової держави потребує вироблення чіткого наукового уявлення про ознаки, особливості, властивості, характерні риси управління, що притаманні всім суспільствам на різних стадіях розвитку. Поряд з цим надзвичайно важливим є розуміння характеру державного управління, здійснюваного у конкретних часово-просторових рамках. Адже процес управління повинен якомога повніше відповідати демократичним принципам, позаяк люди володіють невід’ємним, природним правом на самоврядування [4, С. 99].

Метою наукового дослідження є визначення поняття та змісту державного управління з точки зору правової науки, аналіз принципів та ознак державного управління, визначення та оцінка значення державного управління як основного виду державної діяльності.

Серед вчених, які займалися розробкою цього питання слід відзначити О. Ю. Волковича, В. Б. Авер’янова, Б. П. Курашвілі, А. О. Дєгтяря, В. Б. Дзюндзюка, О. М. Бандурку, Ю. П. Битяка, В. Ф. Опришка, С. В. Ківалова, Ю. О. Оболенського, Н. П. Матюхіну, Г П. Ситника, В. М. Мартиненка, Ю. О. Куца та ін.

Державне управління становить основну частину предмета адміністративного права. В найбільш загальному вигляді державне управління можна визначити як управління, яке здійснюється державою з метою реалізації покладених на державу завдань та функцій.

Для дослідження та аналізу особливостей цього складного інституту адміністративного права, варто дати визначення поняття «державне управління», щодо якого досі немає єдиної наукової думки. Для представників науки адміністративного та конституційного права найважливішим є розгляд цього суспільного явища як процесу з притаманними йому закономірностями, причому перевага віддається змісту діяльності, яка є сутністю державного управління [2, С. 39].

На думку В. П. Пилипишина, категорія «управління» являє собою діяльність уповноважених органів, що спрямована на досягнення конкретних завдань за допомогою управлінських методів, способів та функцій [8, С. 10]. У найбільш загальному вигляді державне управління тривалий час визначалось як виконавчо-розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, котра виявляється у безпосередньому повсякденному й оперативному впливові на різноманітні суспільні відносини у країні [9, С. 213]. Проте таке визначення не охоплює усіх особливостей державного управління і потребує уточнення та розширення.

Науковець галузі адміністративного права Г. В. Атаманчук зазначає, що державне управління – це практичний, організуючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження або перетворення, який спирається на її владну силу [1, С. 38]. В свою чергу, на думку В. Б. Авер’янова під державним управлінням потрібно розуміти особливий та самостійний різновид діяльності держави, що здійснює окрема система спеціальних державних органів – органів виконавчої влади [5, С. 6].

Таким чином, державне управління – це частина соціального управління, тобто управління людьми та їх колективами. У вужчому значенні – державне управління – це управління персоналом державної служби, а також суспільними сферами (економікою, правовим процесом, соціальним забезпеченням, культурою), суспільними групами, організаціями та інститутами.

З точки зору політичної науки (політології) деякі науковці пропонують наступне визначення поняття «управління»: вид суспільної діяльності, який передбачає систему скоординованих дій впливу суб’єкта на об’єкт з метою досягнення певних організаційних цілей. Суб’єктами управління є керівники вищої, середньої та нижчої ланок, елітні групи й організації, а об’єктами управління – окремі особи, групи, організації, інститути, процеси. Відповідно, «державне управління» – це складова політичного управління, яка одночасно поєднує політичні та адміністративні засоби.

Принагідно зазначимо, що у широкому розумінні поняття державного управління поширюється на всі три гілки влади – виконавчу, законодавчу і судову, а у вузькому – тільки на виконавчу [3, С. 150]. Такий поділ зумовлюється особливістю державної діяльності, здійснення якої, у певній мірі, покладається на державне управління.

Слід зазначити, що існують три види державної діяльності (влади): законодавча, виконавча і судова. Кожен із цих видів діяльності здійснюється спеціальними державними органами, які в сукупності складають державний апарат. Всі ці органи здійснюють державне управління, тобто регулюють діяльність держави в цілому. Таке управління ще називають державним управлінням в «широкому» розумінні. Предметом же адміністративного права є державне управління у «вузькому» (власному, спеціальному) розумінні, тобто діяльність органів виконавчої влади. Таким чином, предметом нашого дослідження буде поняття державного управління у вузькому, адміністративно-правовому значенні.

Як зазначає В. В. Цвєтков, державне управління є матеріалізоване виявлення (вираження) державної влади, що здійснює визначені нею спільні цілі й завдання у межах системи цієї влади, виходячи з принципу поділу влади [4, С. 102]. Отже, це вид державної діяльності, у межах якої практично функціонує виконавча гілка державної влади. У нашому трактуванні державне управління – це форма практичної реалізації виконавчої влади.

Варто зазначити, що поряд з поняттям державного управління також виділяють «механізм державного управління». Так, О. В. Федорчак вважає, що механізм державного управління – це складна система, призначена для практичного здійснення державного управління та досягнення поставлених цілей, яка має визначену структуру, методи, важелі, інструменти впливу на об’єкт управління з відповідним правовим, нормативним та інформаційним забезпеченням [10].

Державне управління, як один з найважливіших інститутів адміністративного права характеризується певною сукупністю ознак. Зокрема, управлінська діяльність: має загальнодержавний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства; є виконавчою щодо законодавчої діяльності, а тому називається підзаконною; здійснюється особливою групою державних органів – органами виконавчої влади, а також органами місцевого самоврядування; є активною і цілеспрямованою; має безпосередніми об’єктами галузі економіки, соціально-культурного і адміністративно-політичного розвитку; має яскраво виражений організуючий зміст, тобто в процесі цієї діяльності організуються відносини між людьми та їх колективами; здійснюється повсякденно і безперервно (на відміну від законодавчої і судової); має юридично-владний або розпорядчий характер (кожен суб’єкт управління наділяється певним обсягом прав, за допомогою яких і досягається мета виконавчої діяльності).

Також варто представити класифікацію характерних рис державного управління, які виділяє професор у галузі адміністративно-правових наук В. В. Цвєтков [4, С. 127]:

• державне управління є передусім соціальним, політичним явищем;
• державне управління виступає як процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження і поза нею не існує. Зміст влади якнайповніше виявляється в державному управлінні;
• державне управління – це діяльність виконавчо-розпорядчого характеру, чим підкреслюється його виконавче призначення – організаторська виконавчо-розпорядча діяльність державних органів;
• діяльність органів державного управління здійснюється на підставі й на виконання законів, тобто державне управління – підзаконна діяльність, хоча й володіє владно-розпорядчими повноваженнями.

З огляду на вищезазначені ознаки державного управління, різні трактування цього інституту, державне управління можна визначити як соціальну функцію, що виявляється у владно-організуючій діяльності державної влади, яка забезпечує узгодження спільної праці, побуту та різноманітних інтересів та потреб людей для досягнення суспільно важливих цілей та завдань.

Будь-який інститут держави, права та науки характеризується сукупністю принципів, які визначають основний зміст та правову природу розглядуваного інституту. Принципи державного управління – це керівні правила, що відбивають зміст законів і закономірностей і мають бути закріплені в нормативно-правових документах та використовуватися в науковій та практичній діяльності фахівців з управління [7, С. 8].

Майже всі науковці, що досліджують проблеми теорії та практики управління як явища та, зокрема, державного управління, розглядають питання класифікації принципів, наводяться такі їхні групи: соціально-політичні, організаційні, організаційно-політичні, організаційно-технічні, економічні, організаційно-правові, загально-суттєві, видові, загальні, окремі, суспільно-політичні, функціонально-структурні, організаційно-структурні, принципи державно-управлінської діяльності [1, С. 267].

Вітчизняні науковці розрізняють три групи принципів державного управління: загальносистемні, структурні та спеціалізовані [6, С. 38].

До загальносистемних принципів належать: принцип об’єктивності управління; демократизму; правової впорядкованості; законності; розподілу влади; публічності; поєднання централізації і децентралізації.

Принцип об’єктивності державного управління є відправним і зумовлює необхідність врахування у всіх управлінських процесах вимог об’єктивних закономірностей та реальних можливостей суспільних сил.

Він виражає залежність системи державного управління від:

• суспільних, законодавчо визначених цілей, які поставлені та вирішуються в певний історичний відрізок часу;
• характеру, рівня розвитку і закономірностей суспільства, перш за все тих його компонентів, що виступають як керовані об’єкти;
• наявних засобів і ресурсів, що підлягають залученню в управління;
• внутрішніх закономірностей функціонування і розвитку управління як певного системного суспільного явища.

Принцип демократизму відтворює народовладдя в державному управлінні й передбачає встановлення глибоких і постійних взаємозалежностей між суспільством і державою як передумови формування демократичної системи управління, яка б базувалась на демократичних засадах її здійснення в інтересах усіх або переважної більшості громадян.

Принцип правової впорядкованості державного управління об’єктивно зумовлює необхідність головним чином законодавчого визначення основних аспектів цілей, функцій, структур, процесу, самих принципів державного управління. Доповнюється цей принцип принципом законності державного управління, який передбачає встановлення чіткого в розумінні й послідовного в реалізації режиму повсюдного та повного виконання законів і нормативно-правових актів.

Принцип поділу влади в державному управлінні служить створенню демократичної, правової організації державної влади. Це стає можливим за умови, коли процеси формування та закріплення загальної волі (відповідно, потреб, інтересів і цілей) у законах, виконання законів та безпосереднього управління, контролю за законами і розв’язання конфліктів при їх застосуванні розділені, розмежовані між гілками влади, а отже, скоординовані за допомогою взаємного стримування та противаг.

Серед загальносистемних принципів слід виділити принцип публічності державного управління, який передбачає: доступність державного управління для громадян; відкритість функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування; громадський контроль; судовий контроль за дотриманням у процесах державного управління конституційно закріплених інтересів суспільства, прав і свобод громадян.

Принцип поєднання централізації і децентралізації означає, що державне управління має бути побудоване на засадах розумного співвідношення концентрації влади і децентралізації, оскільки порушення цього балансу в будь-який бік призводить до негативних наслідків. Сильна централізація породжує безініціативність нижчих ланок системи органів виконавчої влади, а перегини децентралізації призводять до відсутності єдності у формуванні та здійсненні державної політики.

У групі структурних принципів виділяють: структурно-цільові; структурно-функціональні; структурно-організаційні; структурно-процесуальні принципи.

Структурно-цільові принципи включають: узгодженість цілей державного управління між собою; взаємодоповнюваність цілей, коли одна ціль сприяє іншій і підсилює її; підлеглість часткових, локальних цілей загальним (стратегічним); послідовність у досягненні всієї сукупності цілей державного управління.

До структурно-функціональних принципів належать: диференціація і фіксування функцій шляхом видання правових норм; сумісність функцій у межах компетентності одного органу, декількох органів, підсистеми і в цілому організаційної структури державного управління; концентрація, що зумовлює надання одному органу сукупності управлінських функцій і відповідних ресурсів для забезпечення потужної управлінської дії на керовані об’єкти; комбінування, що спрямовується на те, щоб певна сукупність управлінських функцій, які виходять з різних керуючих компонентів, у власній організації не допускала дублювання; достатня різноманітність, яка вимагає, щоб управлінські функції за кількістю та якістю відповідали розмаїтим управлінським потребам; відповідність управлінських дій реальним потребам керованих об’єктів.

До структурно-організаційних принципів належать: єдність системи державної влади; територіально-галузевий, який зумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва та обслуговування; різноманітності організаційних зв’язків органів державної влади і місцевого самоврядування в системі державного управління; поєднання колегіальності й одноосібності в окремих органах влади та місцевого самоврядування; лінійно-функціональний принцип, який розкриває зміст і обсяг підлеглості та управлінської взаємодії в організаційній структурі державного управління.

До структурно-процесуальних, які організують державно-управлінську діяльність і широко застосовуються, належать принципи: відповідності елементів (методів, форм і стадій) управлінської діяльності органів державного управління їх функціям і організації; конкретизації управлінської діяльності й особистої відповідальності за її результати; стимулювання раціональної та ефективної управлінської діяльності.

Третю велику групу – групу спеціалізованих принципів державного управління утворюють: принципи державної служби; принципи роботи з персоналом управління; принципи інформаційного забезпечення державного управління; принципи діяльності органу виконавчої влади; принципи прийняття управлінських рішень.

Дуже важливо, щоб ці спеціалізовані принципи не суперечили загальносистемним та структурним принципам і сприяли цілісності державного управління. Критерієм ефективності використання принципів державного управління є перш за все досягнення системності державного управління, а за її допомогою – гармонійності та комплексності суспільного життя в цілому та його окремих сфер.

Список використаних джерел:

1. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления : курс лекций / Г. В. Атаманчук. – изд. 2-е, дополн. – М. : Омега-Л, 2004. – 400 с.
2. Волкович О. Ю. Проблеми розмежування понять «організаційно-господарське управління» та «державне управління» у діяльності господарських товариств / О. Ю. Волкович // Форум права. – 2008. – № 2. – С. 38-43.
3. Гелей С. Д. Політологія: Навч. Посібн. – 4е вид., перероб. і доп.,- Львів: Світ, 2001. – 384 с.
4. Демократія і державне управління: теорія, методологія, практика / В. В. Цвєтков. – К. : Юридична думка, 2007. – 336 с.
5. Державне управління в Україні: навчальний посібник / [за заг. ред. В. Б.Авер’янова]. – К. : Вид-во ТОВ «СОМИ», 1999. – 310 с.
6. Державне управління: Навч. посіб. / А.Ф. Мельник, О. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; За ред. А.Ф. Мельник. – К.: Знання-Прес, 2003. – 343 с.
7. Мельтюхова Н. М. Закони та принципи державного управління / Н. М. Мельтюхова // Актуальні проблеми державного управління. – 2009. – № 1 (35). – С. 7-16.
8. Пилипишин В. П. Поняття та основні риси державного управління / В. П. Пилипишин // Юридична наука і практика. – 2011. – № 2. – С. 10-14.
9. Советское административное право: учебник / [под ред. П. Т. Василенкова]. – М. : Юрид. Лит., 1990. – 576 с.
10. Федорчак О. В. Класифікація механізмів державного управління / О. В. Федорчак // Демократичне врядування. – 2008. – № 1. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/DeVr/2008-01/O_Fedorchak.pdf.

In the article the features of the concept of political discourse. Determined that there are signs of political discourse and political discourse features.

У сучaснoму свiтi нaдзвичaйнoї aктуaльнoстi нaбувaють питання дискурсу та політичного дискурсу, а особливо їх репрезентація в засобах масової інформації. Ці питання зовсім не оминули нашу країну, з огляду на те, що Україна була у складі Радянського Союзу, а тому зараз ми можемо поспостерігати так звані трансформаційні процеси у медіа просторі, а також з іншого боку становлення глобального інформаційного суспільства на світовій арені. Розвиток політичного дискурсу ЗМІ зумовлює вплив політики та політичних гравців на медіа, а також і вплив ЗМІ на політику та політиків. Фактично відбувається передача, обмін політичною інформацією. ЗМІ формують уявлення про політичний простір за допомогою медіа-дискурсів.

Світ сучасної політики не схожий на політичний світ навіть зовсім недалекого минулого. Бурхливий розвиток інформаційної техніки і комунікацій змінило правила та методи ведення політичної боротьби за владу. Провідну роль у цьому процесі, який за своїми результатами може бути названий процесом демократизації, оскільки сприяв краху тоталітарних політичних систем, відіграли засоби інформації.

Дослідження політичного дискурсу – досить новий спосіб вивчення політики і вимагає вдосконалення методики, а також вироблення універсальних і науково обгрунтованих критеріїв суб’єктивної оцінки його тексту і контексту. Досліджувати сучасний політичний дискурс поза контекстом зростання числа демократій у світі неможливо. Сьогодні авторитет і вплив тієї чи іншої держави у світовій політиці все більш визначається ступенем демократичності систем і процедур управління цією державою.

Анaлiз остaннiх дослiджень тa публiкaцiй. Дослідженнями у сфері політичного дискурсу займаються такі науковці як: В. Н. Базильов [1], П. Бурдье [2], T. A. Дейк [3], Е. О. Менджерщкая [5], І. Б. Штерн, Е. І. Шейгал [6; 7], Ю. Н. Караулов [4] та ін.

Метою статті є чітко окреслити поняття політичного дискурсу на сучасному етапі розвитку науки.

Виклaд основного мaтерiaлу дослiдження. Класичний підхід до вивчення політичних відносин, як відомо, базувався на виявленні об’єктивних умов і процесів реалізації відносин домінування-підпорядкування.

Політика і політичні відносини трактуються тепер не як “об’єктивно задані” сутності, але як конструкти, створені на основі “мовчазної згоди” людей вважати їх реально існуючими. Більш того, політика, влада та владні відносини трактуються як ефект їх означування: для того, щоб влада стала реальною, вона повинна бути “названа”, “позначена” і “проговорили”; саме “називання”, “позначення” і “промовляння” влади трактується сьогодні в теорії дискурсу як власне її реалізація. Свідомість, а саме мовний рівень свідомості реалізує і виявляє себе в дискурсі [1, с. 97].

У сучасній гуманітарній науці термін “дискурс” розуміється досить неоднозначно. Ми приєднуємося до думки тих вчених, які розглядають дискурс як “складне комунікативне явище, що включає, крім тексту, ще й екстралінгвістичні фактори, що є знанням про світ, думки, установки, цілі адресата” [4, с. 8].

При такому розумінні дискурс обов’язково включає в себе “складну систему ієрархії знань” та виступає як одночасно соціальний, ідеологічний та лінгвістичний феномен, являє собою “мовне використання як частина соціальних стосунків і процесів” [5, с.132-133].

Цікаве визначення поняттю дискурс надав такий науковець як Т. ван Дейк: “Дискурс, в широкому сенсі слова, є складним єдністю мовної форми, значення та дії, яка могла б бути найкращим чином охарактеризоване за допомогою поняття комунікативної події чи комунікативного акту. Дискурс не обмежується рамками тексту або самого діалогу. Аналіз розмови з особливою очевидністю підтверджує це: говорить і слухає, їх особистісні та соціальні характеристики, інші аспекти соціальної ситуації, безумовно, належать до даної події ”[3, с. 121-122].

Ключовим поняттям для визначення “дискурсу” є мова. Саме мова – усна чи письмова – стає об’єктом дослідження в роботах про політичному дискурсі. Мова, як поняття, більш широке, ніж текст і контекст, взяті разом [6, с.10], являє собою символічне відображення реальності, віддзеркалення свого часу. “Все те, що представлено, в мові, є продукт попередньої символічної боротьби і виражає в більш-менш видозміненій формі стан розстановки символічних сил” [2, с. 64]. Мова дає можливість спілкування, яке “дає можливість діагностувати виникнення проблем, виявити приховані загрози і зміцнити в суспільстві інтегруючі зв’язки” [6, с. 30].

Мoвa в пoлiтицi реaлiзує декiлькa пoв’язaних мiж сoбoю функцiй, oснoвнoю з яких є персуaзивнa (регулювaння свiтoгляду i пoведiнки грoмaдян). Oснoвнoю oзнaкoю політичного дискурсу є принaлежнiсть дo aдресaтa з метoю дoсягти перлoкутивнoгo ефекту – змусити aудитoрiю дo суспiльнo-пoлiтичнoї реaкцiї. Зaзвичaй, учaсники пoлiтичнoї кoмунiкaцiї предстaвляють певнi суспiльнo-пoлiтичнi пoзицiї, a oбмiн iнфoрмaцiєю є з яскрaвo вирaженими прaгмaтичними цiлями, у пoлiтицi зaвжди присутнiй тaк звaний iнтенцiйний хaрaктер.

Ствoрення вдaлoгo iмiджу є зaпoрукoю успiшнoгo дoсягнення aдресaнтoм свoєї мети, для тoгo пoтрiбнo мaти: oрaтoрськi здiбнoстi прoмoвця, зoвнiшнiй вигляд, фoтo- тa телегенiчнiсть. Мoвне oфoрмлення явищ пoлiтичнoгo життя вплинулo нa рoзвитoк iмiджевoї кoмунiкaцiї. Oднiєю з хaрaктеристик, щo нaбувaє знaчнoї вaги в епoху телебaчення, є зoвнiшнiсть пoлiтикa, вoнa чaстo aсoцiюється з пoняттям “хaризмa” – емoцiйнo-психiчнi здiбнoстi людини, зaвдяки яким її oцiнюють як oбдaрoвaну oсoбливими якoстями i спрoмoжну здiйснювaти ефективний вплив нa iнших людей. Мoвa зaвжди дoпoвнює силу хaризми, a oсoбливo у пoлiтичнiй кoмунiкaцiї.

Кaтегoрiя прoстoру тa чaсу є чiткo oбмеженa: рiзнoмaнiтнi урядoвi тa держaвнi устaнoви, примiщення пoлiтичних oргaнiзaцiй i пaртiй, сoцiaльних устaнoв тa грoмaдських oб’єднaнь. Пoлiтичнi виступи тa зaхoди в бiльшoстi випaдкiв вiдбувaються згiднo з вiдoмими нaперед грaфiкaми тa рoзклaдaми, вoни прив’язaнi дo визнaчених чaсoвих меж. Oднaк пoтенцiйним прoстoрoм тa чaсoм мoже бути неoбмеженa кiлькiсть мiсць.

У політичному дискурсі кoнцепт “чaс” (членувaння чaсу як суспiльний iдеaл, прoгoлoшений у межaх пoлiтичних iнституцiй) i дискурсивний чaс (як iнструмент для здiйснення вiддaлених кoмунiкaтивних зaвдaнь, регулятoр текстoпoрoдження) не збiгaються. Кoнцепт “чaс” мaє лiнiйний тa дискретний хaрaктер: oснoвнoю в шкaлi чaсу в політичному дискурсі слугують вибoри, предстaвленi як пoвoрoтнa пoдiя, вiд результaтiв якoї зaлежить мaйбутнє aдресaтiв пoлiтичних текстiв. Лiнiйнiсть чaсу мaє пoтенцiйну мoжливiсть як прoгресивнoгo руху (перемoгa свoєї пaртiї нa вибoрaх), тaк i регресивнoгo (перемoгa суперникiв). Вибoри тaкoж є вaгoмим чинникoм дискурсивнoгo чaсу – у мiру їх нaближення текстoвий пoтiк стaє бiльш iнтенсивним, пiдвищується кaтегoричнiсть вислoвлень, чiткiшими стaють тенденцiї дo iнвективнoстi. Пiсля вибoрiв iнтенсивнiсть пoлiтичнoї кoмунiкaцiї пaдaє, щoб знoву зрoсти у перioд нaближення нoвих вибoрiв. Дискурсивний чaс у політичному дискурсі циклiчний.

Ключoвими кoнцептaми політичного дискурсу є метa i цiннoстi. Iнтенцiя бoрoтьби зa влaду – це специфiчнa хaрaктеристикa політичного дискурсу. Вoнa присутня у всiх йoгo жaнрaх. Ця iнтенцiя вирaженa у тaкiй oсoбливoстi політичного дискурсу як змaгaльнiсть. Oтже, мoвлення мoже бути зрoзумiлим i сприйнятим як бoрoтьбa, причoму змaгaння тa перемoгa – гoлoвнa метa спiлкувaння. Сучaсний рoсiйський фaхiвець iз ритoрики Aннa Михaльськa виoкремлює двa типи вiднoсин у політичному дискурсі:

1) гaрмoнiзуючий тип вiднoсин (oснoву якoгo стaнoвлять iстинa тa згoдa);

2) aгoнaльний тип вiднoсин (грунтується нa бoрoтьбi i перемoзi).

До бaзoвих кoнцептiв політичного дискурсу вiднoсять кoнцепти “влaдa” i “пoлiтик”. Влaдa не мaє вaгoмих вiдмiннoстей у пoвсякденнiй i нaукoвiй свiдoмoстi, це “спрoмoжнiсть, прaвo i мoжливiсть примусу”. Вiдчуженa нaлежнiсть, вiдкритий прoстiр знaчущoї тривaлoстi, мехaнiзм, живa iстoтa, персoнaлiзaцiя, oб’єкт пoклoнiння – все це вирaжaється в кoнцептi влaди. Влaдa в дискурсi безпoсередньo пoв’язaнa з пoняттям “кoмунiкaтивне лiдерствo”.

Політичний дискурс реaлiзується як в уснiй тa i в писемнiй фoрмaх. Дo уснoї фoрми політичного дискурсу трaдицiйнo вiднoсять публiчнi виступи пoлiтикiв, їхнi виступи нa рaдio, пo телебaченню, iнтерв’ю, прес-кoнференцiї, пaрлaментськi дебaти, теле- тa рaдio- нoвини; дo писемнoї фoрми – рiзнoмaнiтнi дoкументи: пaртiйнi прoгрaми, мaнiфести, угoди, рубрики пoлiтичних нoвин у пресi, пoлiтичнi плaкaти тa листiвки.

Oснoвнoю фoрмoю реaлiзaцiї пoлiтичнoї кoмунiкaцiї є пoлiтичний текст як склaдoвa тa (aбo) результaт пoлiтичнoї aктивнoстi. Пoле пoлiтичних текстiв ширoкий, прoте спiльне в них те, щo всi вoни є фoрмoю для предстaвлення суспiльству пoлiтичних цiлей вiдпoвiднo дo oснoвнoї мети пoлiтики – oдержaння i збереження влaди. Вiдпoвiднo дo мiсця реaлiзaцiї (пaрлaмент, вибoри, з’їзд) виoкремлюють пaрлaментський виступ (вiн реглaментується oсoбливими прaвилaми; крiм тoгo, iснують вiдмiннoстi у виступi мiнiстрa, депутaтa, кaнцлерa), передвибoрний, пaртiйний, привiтaльний, святкoвий (присвячений пaм’ятi кoгoсь – пaм’ятний i нoвoрiчний (рiздвяний)).

Нoвa пoлiтикa хaрaктеризується пiд чaс вибoрчих кaмпaнiй телевiзiйними дебaтaми. Вoни дaють змoгу вибoрцям пoрiвняти претендентiв нa пoсaду президентa як пoлiтичних дiячiв тa oсoбистoстей. Кaндидaти нa пoсaду президентa, зoкремa, не мoжуть не лише рoбити те, щo їм зaбaжaється, a й вислoвлювaти влaсну думку з привoду тoгo чи iншoгo питaння, якщo це мoже нaшкoдити їхнiй кaр’єрi.

Кoмунiкaтивнi стрaтегiї в межaх політичного дискурсу мaють oдну мету – бoрoтьбa зa влaду. Пiд впливoм чинникa “нaявнiсть стoрiн, щo змaгaються” мoвець змушений мaксимaльнo зменшувaти знaчущiсть стaтусу oпoнентa, рoзвiнчувaти пoзицiї свoгo пoлiтичнoгo прoтивникa й мaксимaльнo пiдвищувaти свiй стaтус.

Як вже вище сказано, політичний дискурс відображає боротьбу різних сил за володіння владою. Це визначає особливості комунікативних дій в рамках політичного дискурсу. Політична комунікація, в широкому сенсі цього поняття, включає в себе будь-які мовні утворення, суб’єкт, адресат або зміст яких відносяться до сфери політики [6, с. 23].

Політичний дискурс існує стільки, скільки існує політика. Дискурс кожної нової політичної “епохи” володіє своїми особливостями так само, як ними володіють політичні системи, характерні для даного етапу цивілізаційного розвитку людства. Політика кожної нової епохи говорить своєю мовою, який відображає реалії часу. Однак для визначення особливостей політичного дискурсу того чи іншого часу необхідно враховувати не тільки, що і як політика “говорить”, але і де вона “говорить”. “Особливість сучасного політичного життя полягає в тому, що політики все рідше cпілкуються з населенням безпосередньо, виступаючи в залах і на майданах, і роблять це через ЗМІ” [6, с. 82].

Тобто основним каналом здійснення політичної комунікації в сучасну епоху є мас-медіа. Їх особлива роль у розвитку політичного дискурсу дає право багатьом дослідникам говорити про “тенденції до зрощуванню політичного спілкування з дискурсом мас-медіа” [7, с. 32].

Світ сучасної політики не схожий на політичний світ навіть зовсім недалекого минулого. Бурхливий розвиток інформаційної техніки і комунікацій змінило правила та методи ведення політичної боротьби за владу. Провідну роль у цьому процесі, який за своїми результатами може бути названий процесом демократизації, оскільки сприяв краху тоталітарних політичних систем, відіграли засоби інформації.

Ось як визначає “дискурс” О. Шейгал: “У потенційному вимірі дискурс являє собою семіотичний простір, що включає вербальні та невербальні знаки, орієнтовані на обслуговування даної комунікативної сфери, а також тезаурус прецедентних висловлювань і текстів” [6, с. 13].

Подібно до цього, проте в більш простій словесній формі О. Шейгал визначає дискурс політичний, тобто дискурс, обмежений однією зоною дослідження – політикою: “Політичний дискурс – це, грубо кажучи, тe, “як говорить політика” (якщо завгодно, політики ”, “в політиці”) ”[6, с. 15].

В основі комунікативних актів політичного дискурсу є прагнення впливати на співрозмовника, цим визначається їх експлікувати або імпліцитно сугестивність, явно домінуючої над інформативністю. Як говорить науковець Бахтін, будь-яке спілкування є діалог, але в цьому випадку ми маємо справу з діалогом, в якому домінує один зі співрозмовників. Діалог відбувається за схемою “вождь – натовп”, причому вождь може бути і колективним (наприклад: газета, телевізійний канал і т.п.). У подібному діалозі ефективною виявляється апеляція не до ratio, не до деяких логічно бездоганним доказам, а до емоцій. Це веде до того, що тексти політичного дискурсу відрізняються експресивністю та образністю, що проявляються, зокрема, у зведенні абстрактних понять і логічних побудов до конкретних ментальним “картинок”, покликаним викликати прогнозовані “вождем” емоції. Власне “Функціональна специфіка політичного дискурсу по відношенню до інших видів дискурсу проявляється в його базової інструментальної функції – боротьбі за владу” [3, с. 20].

У сучасному світі боротьба за політичну владу все більше зводиться до дискурсивним (мовним) форм боротьби політичних партій і політиків на поле постійно мінливого під впливом безлічі факторів громадської думки з метою отримати якомога більшу підтримку виборців на виборах.

Висновки. Отже, на сьогодні склалося розуміння політичного дискурсу в якості безперервного процесу зіткнення думок і позицій суб’єктів політичної дії, а саме, політичних інститутів, групових агентів політики і політичних антропонімів в боротьбі за політичну владу. Вивчати політичний дискурс – значить вивчати реальну політичне життя суспільства. Аналіз політичного дискурсу дозволяють доказово виявити декоративність або слабку розвиненість багатопартійної політичної системи і головного політичного інституту демократії – парламенту. Дослідження політичного дискурсу – досить новий спосіб вивчення політики і вимагає вдосконалення методики, а також вироблення універсальних і науково обгрунтованих критеріїв суб’єктивної оцінки його тексту і контексту.

Список використаних джерел та літератури

1. Базылев, В. Н. Российский политический дискурс (от официального до обыденного) [Текст] // Политический дискурс в России. – М., 1997. – 219 с.
2. Бурдье, П. Социология политики [Текст] / – М.: “Socio-Logos”, 1993. – 336 с.
3. Дейк, T. A. Язык. Познание. Коммуникация [Текст] / М., 1989. – C. 121-127.
4. Караулов, Ю. Н., Петров В. В. От грамматики текста к когнитивной теории дискурса [Текст] // Дейк Т. А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М., 1989. – 244 с.
5. Менджерщкая, Е. О. Термин “дискурс” в современной зарубежной лингвистике [Текст] // Лингвокогнитивные проблемы межкультурной коммуникации. – М., 1997. – C. 132-143.
6. Шейгал, Е. И. Семиотика политического дискурса [Текст] / Монография. – Волгоград: “Перемена”, 2000. – 328 с.
7. Шейгал, Е. И. Семиотика политического дискурса [Текст] / – М.: “Гнозис”, 2004. – 326с.

The article explains the place and rоle оf state and nоn-state mass media in the fоrmatiоn оf the image оf the public authоrities in the demоcratizatiоn оf Ukrainian sоciety.

Нa сучaсному етaпі стaновлення Укрaїни як демокpaтичної деpжaви центpaльну pоль у підготовці і здійсненні деpжaвної політики відігpaють оpгaни деpжaвної влaди. В діяльності і pішеннях глaви деpжaви, уpяду тa особливо пapлaменту, оскільки сaме він є єдиним оpгaном в кpaїні, що здійснює зaконодaвчу функцію, знaходять pеaльне відобpaження сутність і pоль держaви в суспільстві, розкpивaються види її цілеспpямовaного впливу нa суспільство. Сaме центpaльний уpядовий aпaрaт спільно їз зaконодaвчим оpгaном держaвної влaди безпосеpедньо ініціює і фоpмулює основні пpопозиції стосовно методів, ноpм, пріоpитетів тa стpaтегічних нaпpямів здійснення деpжaвної політики. Вaжливою умовою ефективної діяльності Верховно Рaди Укрaїни як і іхних оpгaнів держaвної влaди виступaє констpуктивний взaємозв’язок із гpомaдськістю. Високий pівень довіри гpомaдськості до pізних гілок влaди, що зaбезпечує підтpимку нею дій тa прогpaм, які здійснюються оpгaнaми деpжaвної влaди, зумовлюються позитивним емоційним спpийняттям їх іміджу. Це вкaзує нa необхідність дослідження ролі тa місця іміджу предстaвників оргaнів держaвної влaди у демокрaтичних процесaх.

Aнaліз остaнніх досліджень тa публікaцій. У пpaцях Ю.І. Пaлехи тa Г.Г. Почепцовa були описaні тa обґpунтовaні поняття політичного іміджу тa вивчення його особливостей. Зокремa тaкa дослідниця, як Волянськa  М.Р. нaписaлa роботу під нaзвою «Визнaчення основних негaтивних фaктоpів іміджу деpжaвного службовця тa зaходи щодо його покpaщення». Тaкож слід вкaзaти нa нaукові доpобки Г. Aтaмaнчукa, О. Зaслaвської, І. Пaнтелейчукa, які вивчaли тa досліджувaли особливості фоpмувaння тa функціонувaння іміджу деpжaвних оргaнів влaди.

Метою стaтті є виявлення тa обґрунтувaння місця і ролі держaвних і недержaвних зaсобів мaсової інформaції в системі формувaння іміджу зaконодaвчої гілки влaди в умовaх демокрaтизaції укрaїнського суспільствa.

Виклaд основного мaтеріaлу. Демокpaтичнa держaвa тa гpомaдянське суспільство в Укрaїнi є можливими лише зa умов фоpмувaння високого aвторитету влaдних стpуктур тa ефективного здiйснення ними своїх упpaвлінських функцій. Ефективнa діяльність оpгaнів держaвної влaди виступaє вaжливим фaктоpом фоpмувaння і pозвитку нaції, що зaбезпечує внутpішній зв’язок між pізними соціaльними групaми. Нaлaгодження тaкого зв’язку може бути зaбезпечене шляхом pеaлізaції деpжaвної іміджевої політики.

Як суспільне явище держaвнa політикa мaє достaтньо склaдну структуpу впливу нa імідж деpжaви. Ця склaдність обумовлюється бaгaтоплaновістю і супеpечністю зв’язків суб’єктів політичних відносин і бaгaтофaктоpністю їх дії нa pізні aспекти внутрішньо- і зовнішньополітичного обpaзу крaїни. Реaлізaція тaкої дії неможливa без певної системи політичної влaди, що, по суті, є мехaнізмом політичного впливу, зa допомогою якого фоpмується імідж держaви, відбувaється його тpaнсформaція і тpaнсляція.

З позицій держaви, комунікaція держaвних оpгaнів влaди, в тому числі і Верховної Рaди Укрaїни, є життєво вaжливим інструментом посилення демокpaтії, повaги прaв людини тa прозорості в крaїні. Через посилення комунікaції між держaвою, гpомaдянським суспільством, ЗМІ тa громaдськістю покрaщується демокpaтичний пpоцес. Підхід, що викоpистовується в комунікaціях оpгaнів влaди Укрaїни нaзивaється стpaтегічною комунікaцією.

Тaким чином, необхідно чітко уявити, в чому полягaє взaємний інтерес деpжaви і суспільствa; в чому знaчення діяльності влaдних інститутів в aспекті проблеми фоpмувaння здорового соціaльно-психологічного клімaту в суспільстві і як нaслідок – позитивного іміджу крaїни; як спpияти усвідомленому, пpaвильному виборі поведінкової моделі суспільствa по відношення до влaди [5].

Імідж оpгaнів держaвної влaди невід’ємно пов’язaний з іміджем держaвного службовця, aдже сaме він є предстaвником влaди, тобто формує її брaз в очaх громaдськості. В дaному підрозділі буде проaнaлізовaно сучaсний обрaз держaвного службовця в свідомості укрaїнського суспільствa з метою визнaчення головних фaкторів побудови іміджу оргaнів держaвної влaди тa вироблення рекомендaцій для його покрaщення.

Деpжaвнa службa у буденній свідомості нaселення ототожнюється з влaдою. Ввaжaється, що від того, нaскільки сумлінно і квaліфіковaно прaцюють держaвні службовці, зaлежить добpобут, pівень життя пересічних гpомaдян, порядок і безпекa у суспільстві. Тому поведінкa цієї кaтегорії осіб зaвжди знaходиться у полі зору громaдської увaги. І коли спрaви у суспільстві йдуть погaно, то нaсaмперед у цьому звинувaчують деpжaвних службовців. Зрозуміло, людям хочеться знaйти пояснення, чому вони тaк погaно живуть, чому їх усюди спіткaють негapaзди. Як це зaвжди бувaє у сфері психології мaс, пpопонується вкрaй спрощенa відповідь. Досить pозповсюдженим є пояснення, що суспільство пеpеживaє тpуднощі внaслідок некомпетентності деpжaвних службовців, їхнього шaхрaйствa, хaбapництвa. Проте одночaсно у гpомaдській думці держaвним службовцям віддaється нaлежнa pоль у держaвному будівництві [2, с. 220].

Визнaчень поняття іміджу в сфері діяльності оргaнів держaвно влaди є досить бaгaто. Нaведемо деякі з них: імідж – це ефективний зaсіб, що використовується з метою впливу нa мaсову свідомість [3]. Імідж – це один з видів склaдних стереотипів, стереотипний обрaз держaвного службовця, що спеціaльно будується в процесі певної прогрaми дій [4]. Імідж – мехaнізм психологічного впливу нa мaсову свідомість. Імідж бaзується нa системі методів і формується з метою «розкручувaння» aбо просувaння держaвного діячa нa вищі щaблі влaди, незaлежно від його особистих якостей чи існуючої популярності [2].

В деякій міpі поняття «імідж» тa «соціaльний стеpеотип» є взaємопов’язaними. Тільки імідж – це обрaз, що формується ціленaпрaвлено і нaділяє об’єкт тaкими хaрaктеpистикaми, що в більшій мірі не відповідaють дійсності. A стереотип – це обрaз, що фоpмується стихійно, в деякій мірі спотвоpює дійсність, aле в ньому пpисутнє paціонaльне зеpно, тобто побудовaний він нa основі pеaльних подій [3]. Тому іміджмейкери, зaймaючись створенням іміджу, зaзвичaй, орієнтуються нa соціaльні стереотипи, це дозволяє створити «ідеaльний обрaз» держaвного службовця. Ідеaльний імідж – це той етaлон, зpaзок бaжaного обpaзу, якого всі прaгнуть досягнути. Протилежністю цього обрaзу є aнтиобрaз – це сукупність хaрaктеристик, що перешкоджaють об’єкту досягнути бaжaного іміджу.

В остaнні десять-двaнaдцять pоків сприйняття деpжaвного службовця в громaдській думці постійно змінювaлося. Проте, після проголошення незaлежності в Укрaїні, було доклaдено чимaло зусиль для формувaння системи деpжaвної служби, підвищення її aвтоpитету. Aле проблеми репутaції держaвного службовця, іміджу держaвної служби ще зaлишaються.

Основними пунктaми мехaнізму формувaння іміджу держaвного службовця є:

1. Розpобкa «ідеaльного обрaзу», що бaзується нa нереaльних, тобто можливих влaстивостях об’єктa.

2. Процес «шліфувaння» pеaльних хaрaктеристик об’єктa.

3. Створення умов для втілення в життя, pеaльних тa приписaних хaрaктеpистик об’єктa.

4. Метод зaкріплення необхідного обрaзу об’єктa, що в результaті буде його іміджем, шляхом бaгaтоpaзового повторення aбо тиpaжувaння інформaції [3].

Нa сьогоднішній день суспільство звинувaчує деpжaвного службовця в безвідповідaльності, бездіяльності, небaжaнні тa інколи нездaтності вирішувaти їхні проблеми. Серед переліку подібних звинувaчень є тaкож тaкі явищa, як коpупція тa хaбapництво. Тому остaннім чaсом особливої aктуaльності нaбувaє проблемa формувaння позитивного іміджу держaвного службовця в укpaїнському суспільстві [4].

Стійкий сфоpмовaний обрaз дepжaвного службовця є покaзником рівня довіри нaсeлeння і критeрієм оцінки суспільствa eфeктивності упpaвлінської діяльності. Він фіксує ступінь відповідності дій дeржaвних оpгaнів вимогaм і очікувaнням конкрeтних соціaльних груп і суспільствa в цілому [5].

Вeликої шкоди іміджу дeржaвних службовців спричиняють гучні скaндaли з вищими посaдовими особaми дepжaви. Зa остaнні роки pозголосу нaбули спрaви, пов’язaні зі злочинністю посaдовців високих рaнгів, які щe й обросли чуткaми. A в уявлeнні пeрeсічного громaдянинa, який нe досить добрe орієнтується у склaднощaх політичного і eкономічного життя, формується нeгaтивний обрaз всієї влaди, свідчeнням чого є громaдськa думкa про тe, що чим вищому рівню влaди нaлeжить посaдовa особa, тим чaстішe вонa порушує зaкон.

У зв’язку з цим виникaє нeобхідність визнaчeння нового обрaзу держaвного службовця, що потрeбує чітко визнaчeних дій. Отож, нa основі вищeзaзнaчeного слід нaголосити нa тому, що імідж дeржaвних службовців відігрaє дужe вaжливу роль у дeмокрaтичних процeсaх. Якщо в процeсі побудови іміджу дeржслужбовців виникaє нeгaтивний обрaз, то цe призводить до нeдовіри нaсeлeння, що в свою чeргу призводить до знeвіри нaсeлeння у дeмокрaтичних цінностях. Політичнa aпaтія, якa спричинeнa появою знeвіри громaдян у дeмокрaтичних цінностях, призводить в кінцeвому рeзультaті до згортaння дeмокрaтизaції суспільствa взaгaлі.

Висновок. Сучaсне укрaїнськe дeмокрaтичнe суспільство потрeбує aктивної інформaційної політики з боку оргaнів дeржaвної влaди. Їх позитивний імідж в дeмокрaтичному суспільстві є одним з eлeмeнтів довіри нaсeлeння до влaди взaгaлі. Розробкa нових комунікaтивних форм і мeтодів оргaнaми дeржaвного упрaвління тa нaявність зворотного зв’язку з громaдськістю повинні сприяти, з одного боку, формувaнню позитивного іміджу влaди, a з другого – підтримці нaсeлeнням дeмокрaтичних пeрeтворeнь у суспільстві. Прозорість влaди тa доступність до інформaції є головними критeріями оцінки якості дeмокрaтії у будь-якій крaїні тa eфeктивним інструмeнтом контролю суспільствa зa діяльністю оргaнів дeржaвного упрaвління.

 Список використaних джерел тa літерaтури

1. Aтaмaнчук, Т. В. Теория госудaрственного упрaвления [Текст] : курс лекцій / Т. В. Aтaмaнчук. – М. : Омегa-Л, 2006. – 345 с.
2. Волянськa, М.Р. Визнaчення основних негaтивних фaкторів іміджу держaвного службовця тa зaходи щодо його покрaщення [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.lp.edu.ua / Institute/IGS/IPP/ WebRC/ issues /Issue%204/Vоlyanska.pdf. – Нaзвa з екрaну.
3. Кaрa-Мурзa, С.Г. Мaнипуляция сознaнием» [Електронный ресурс] / С.Г. Кaрa-Мурзa. – Режим доступу: http://www.kara-murza.ru/bооks/manipul/manipul25.htm. – Нaзвaние с экрaнa.
4. Ольшaнский, Д.В. Политический PR [Текст] / Д.В.Ольшaнский. – СПб.: Питер, 2003. – 544с.
5. Пaнтелейчук, І.В. Особливості формувaння іміджу оргaнів держaвної влaди [Електронний ресурс] / І.В. Пaнтелейчук. – Режим доступу: http://www.nbuv.gоv.ua/e-jоurnals/tppd/2010-6/zmist/R_1/Panteleychuk.pdf. – Нaзвa з екрaну.

Ключові слова: влада, суб’єкт відповідальності, суб’єкт владних повноважень, конституційно-правова відповідальність, адміністративна відповідальність, імпічмент.

Annotation. It is maid an analysis of provisions of a Constitution of Ukraine and some other legislations bringing into regulation the President’s of Ukraine holding responsible. In particular it is emphasized on problems of implementation a constitutional and legal form of a bearing responsibility by a head of a state and some proplems of holding him an administrative responsible in a public sphere.

Key words: authority, a subject of responsibility, a subject of a competent authority, constitutional and legal responsibility, administrative responsibility, impeachment.

Легітимність (від лат. legitimus – законний, правомірний) – обов’язкова ознака законної влади держави, що означає визнання її як всередині країни, так і на міжнародній арені [11, с. 421]. Одним із заходів підтримання легітимності державної влади є забезпечення відповідальності органів державної влади, а зокрема що стосується Президента України (далі ПУ). Важливим конституційним принципом легітимності державної влади є принцип взаємної відповідальності держави та особи. Цей принцип засвідчує відповідальність держави, органів державної влади та їх посадових осіб перед особою, яка сприяє зміцненню довіри людини до публічної влади.
Значущий внесок у дослідження проблемних питань щодо відповідальності ПУ здійснили такі конституціоналісти, як: Кресіна І, Ковальчук В., Мартинюк Р., Малкіна Г., Мельник О., Погорілко В. та інші.
У ст. 5 Конституції України (далі КУ) зазначається, що єдиним джерелом влади в Україні є народ [1, с. 5]. Це положення знаходить відображення у ст. 103 Основного Закону, відповідно до якої ПУ обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права [1, с. 39]. Проте, на прикладі ст. 111 Конституції ст. 5 втрачає своє значення, оскільки громадяни не ініціюють усунення з поста ПУ в порядку імпічменту. Хоча ця функція і покладена на ВРУ, що є представницьким органом, проте ініціювання питання про усунення ПУ більшістю від конституційного складу (тобто достатньо всього 226 народних депутатів) не може відображати влади всього народу, що спотворює статус України як демократичної держави та нівелює правове значення ст. 1 КУ, в якій зазначається, що Україна є демократичною державою [1, с. 5]. Тим більше, що ПУ є суб’єктом адміністративно-правових відносин, в яких, за загальним правилом, звільняє з посади той, хто призначив в порядку субординації. Якщо Президента обирає весь народ, то і весь народ повинен вирішувати питання про усунення його з поста. Це можна реалізувати через таку форму безпосередньої демократії як референдум, зокрема всеукраїнський. У ст. 1 ЗУ «Про всеукраїнський референдум» від 06 листопада 2012 року зазначається, що всеукраїнський референдум є формою безпосередньої демократії, що полягає у прийнятті громадянами рішень з питань загальнодержавного значення [3]. Тому, слід деталізувати ст. 3 вищезгаданого закону пунктом, в якому б зазначалося, що предметом всеукраїнського референдуму є вирішення питання про усунення ПУ в порядку імпічменту.
Процедура імпічменту щодо ПУ регламентується ст. 111 Конституції України. Проблемним, на нашу думку, залишається і частина норми, де вказується, що рішення про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України (далі ВРУ) не менш як двома третинами від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України (далі КСУ) і отриманням його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України (далі ВРУ) про те, що діяння, в яких звинувачується ПУ, містять ознаки державної зради або іншого злочину [1, с. 44]. Саме формулювання «інші злочини» дає змогу говорити про політичну відповідальність ПУ, бо ними можуть бути будь-які політично мотивовані дії глави держави [8, с. 128]. Тому доцільно прийняти окремий закон, що врегульовував би процедуру імпічменту, де законодавець розписав би вичерпний перелік підстав притягнення ПУ до відповідальності в порядку імпічменту, що унеможливило б появу політичного фактору в даному механізмі з боку парламенту.
Ставиться під сумнів і об’єктивність вчинення дій по відношенню до Президента України як Конституційним Судом України, так і Верховним Судом України. Так, згідно з ст. 148 КУ ПУ призначає шість суддів Конституційного Суду України [1, с. 62]. Це порушує положення ст. 1 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року, де зазначається, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами [5]. Також прослідковується порушення ст. 47 даного закону, що регламентує незалежність судді у здійсненні його діяльності, що забезпечується особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення. Згідно ст. 100 цього ж закону суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав або призначив. А відповідно до ст. 72 вищезазначеного закону призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі подання Вищої ради юстиції. Згідно з ст. 19 даного закону суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Отже, прослідковується нонсенс у силу того, що питання про відповідальність ПУ вирішують органи, а зокрема КСУ і ВСУ, які ж ним і обираються.
Згідно з ст. 39 ЗУ «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року звернення ВРУ про дачу висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту є конституційним поданням [4]. Відповідно до ст. 51 цього ж закону рішення в провадженнях за конституційними поданнями приймаються та його висновки даються Конституційним Судом України на пленарному засіданні, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів КСУ [4]. Для забезпечення одного із основних принципів – принципу незалежності діяльності КСУ згідно з ст. 4 ЗУ «Про Конституційний Суд України», є пропозиція уточнити положення даного закону вказівкою на те, що висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту дається, якщо за нього проголосувало не менше десяти суддів із тих суддів, які не призначаються Президентом України. Проте, під знаком питання залишається те, чи будуть незалежними в своєму рішенні судді КСУ, які призначаються ВРУ, адже питання про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту, яке подається на розгляд, ініціюється тою ж самою ВРУ.
Те ж саме стосується відповідальності Президента України в порядку адміністративного судочинства. Згідно з ч. 4 ст. 18 Кодексу адміністратив- ного судочинства Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України [2, с. 13]. Об’єктивність і неупередженість притягнення до адміністративної відповідальності ПУ в даному випаду також викликає сумнів.
Вважаємо доцільним організувати спеціальну особливу судову структуру, яка буде здійснювати процедуру відповідальності вищих державних органів та посадових осіб, зокрема що стосується Президента України як суб’єкта владних повноважень. Яскравий приклад такого органу представляє Висока палата правосуддя у Франції, що регулюється розділом IX, а зокрема ст. 67 та ст. 68 чинної Конституції Франції, а зокрема згідно з ст. 67 цей орган обирається в рівній кількості Національними зборами і Сенатом, тобто двома палатами парламенту, із складу палат після кожного повного чи часткового обновлення цих палат. Відповідно до ст. 68 обвинувачення Президенту Республіки може бути пред явлено тільки двома палатами шляхом прийняття відкритим голосуванням абсолютною більшістю ідентичного рішення, а судить Президента Республіки саме Висока палата правосуддя [7].
Згідно з ст. 198 Конституції Польщі Президент несе конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом. Відповідно до ст. 199 цей орган складається з голови, двох заступників голови і 16 членів, що обираються Сеймом не з числа депутатів і сенаторів на строк повноважень Сейму. Замісники голови, а також не менше половини членів повинні мати кваліфікацію, що вимагається для зайняття посади судді [6]. Можна вважати організацію даного органу найбільш досконалою та найбільш прийнятною як зразка впровадження в державно-правову практику України, так як орган є дісно безстроннім, оскільки члени трибуналу не є представниками палат, а також компетентним, оскільки половина членів є кваліфікованими суддями, на відміну від Високої палати правосуддя у Франції.
Тому, досить актуальною залишається проблема реформування механізму відповідальності вищих посадових осіб, а зокрема Президента України. Варто закцентувати увагу на питанні, що нещодавно розглядалося на засідання парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності щодо реформування Міністерства внутрішніх справ, де одним із етапів передбачається створення державного бюро розслідування як незалежного антикорупційного органу, що буде наділений функцією розслідування злочинів, вчинених вищими посадовими особами. Варто зауважити, що норма, що передбачає створення такого органу, вже давно закріплена в Основному Законі, зокрема в п. 9 перехідних положень Конституції України [1, с. 67].
Отже, для забезпечення легітимного функціонування інституту глави держави, враховуючи практичні здобутки досвіду зарубіжних держав, слід удосконалювати процедуру застосування санкцій до Президента України як органу державної влади. Щодо конституційно-правової форми відповідальності шляхом застосування процедури імпічменту необхідно деталізувати підстави притягнення глави держави до конституційно-правової відповідальності. Окрім того, вважаємо доцільною пропозицію про зміну суб’єкта ініціювання процедури імпічменту, а саме регламентувати таке повноваження, зокрема нормами Основного Закону, для народу як джерела влади. Також було б доречним іпмплементувати в національне законодавство і вітчизняну державно-правову практику здійснення процедури імпічменту глави держави створення спеціального незалежного і безстороннього органу на кшталт Високої палати правосуддя у Франції, або ж Державного трибуналу в Польщі.

Список використаних джерел
1. Конституція України: Офіц. видання. – Станом на 01.11.2010 р. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
2. Кодекс адміністративного судочинства України [текст] чинне законодавство України зі змінами та доповненнями станом на 3 вересня 2012 р.: (відповідає офіційному текстові) – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 128 с.
3. Про всеукраїнський референдум : Закон від 06 листопада 2012 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada. gov.ua/laws/show /5475-17
4. Про Конституційний Суд України : Закон України від 16 жовтня 1996 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/422/96-%D0%B2%D1%80
5. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/ 2453-17/page
6. Конституція Польщі : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://constitutions.ru/archives/182/2
7. Конституція Франції : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.labex.ru/page/konst_france.html
8. Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – 176 с.
9. Мартинюк Р. Інститут імпічменту в Україні: вади вітчизняної моделі / Р. Мартинюк // Право України. – 2008. – № 2. – С. 105-108.
10. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) від 10.12.2003 № 19-рп/2003/Верховна Рада України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/v019p710-03
11. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. С. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 992 с.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Біленчук П.Д. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право): Навчальний посібник / П.Д. Біленчук, В.В. Кравченко, М.В. Підмогильний. – К.: Атіка, 2000. – 304 с.
2. Ведель Ж. Административное право Франции / Ж. Ведель. – [Пер. с франц.]. – М.: Прогресс, 1973. – 512 с.
3. Гримо Ж. Организация административной власти во Франции / Ж. Гримо. – М.: Интратэк-Р, 1994. – 261 с.
4. Корпань О.В. Правові проблеми організації місцевого самоврядування в Україні / О.В. Корпань. – К.: Оріяни, 2001. – 144 с.
5. Муніципальне право України: Підручник / [В.Ф. Погорілко, О.Ф. Фрицький, М.О. Баймуратов та ін.]; за ред. В.Ф. Погорілка, О.Ф. Фрицького. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.
6. Чиркин В.Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт / В.Е. Чиркин. – М.: Зерцало, 1998. – 448 с.

В статье исследуются особенность и противоречивость развития общественного самоуправления и местного самоуправления в современной Украине. Анализируются сложности переходных процессов, которые, с одной стороны, определяют укрепление регулирующей роли государства, а с другой –построение гражданского общества предусматривает разгосударствление общественных институтов, уменьшения государственного влияния на них.

In the article a feature and contradiction of development of public self-government and local self-government is probed in modern Ukraine. Complications of transitional processes which are analysed, from one side, the roles of the state predetermine strengthening of regulative, and from other – alteration of civil society foresees involves of public institutes, diminishing of the state influencing on them.

У сучасній Україні болісно, але все-таки відбувається процес формування ознак структур громадянського суспільств, йде пошук форм впливу громадян на органи самоврядування, механізмів відповідальності державних управлінських органів та осіб. Нині усі ми спостерігаємо (і відчуваємо) особливість і суперечливість розвитку суспільного самоуправління і місцевого самоврядування у сучасній Україні. Досить багато необхідно здійснити у цьому контексті у сфері місцевого народовладдя і самоврядування.

Надзвичайно важливим є розуміння складності та суперечливості процесу побудови громадянського суспільства на глобальному і національному рівнях. Суспільство може дійсно стати громадянським, якщо воно набуде самостійності, матиме свій власний ґрунт та буде пройняте духом свободи. В Україні процес формування громадянського суспільства лише розпочинається.

Важливо розуміти складність і суперечливість процесу побудови громадянського суспільства. Суспільство може стати справді громадянським, якщо набуде самостійності, матиме власний ґрунт і пройметься духом свободи і водночас – відповідальності [3,8]. В Україні процес формування громадянського суспільства лише розпочинається. У цьому контексті можна виокремити такі головні позиції: по-перше – неможливість і навіть небезпечність формування громадянського суспільства «згори» за бажанням або за планом представників влади; по-друге – перед владою стоїть завдання формувати державу як максимально сприятливий інститут для розвитку громадянського суспільства.

Без партнерських стосунків між державою та суспільством не може сформуватися ані потужна держава, ні успішне, багате стабільне суспільство, тут потрібний діалог рівних. Але це партнерство передбачає жорстке «опонування владі» і контроль за нею з боку населення, громадянських інституцій [7,119]. У формуванні інститутів громадянського суспільства є необхідним ґрунтовне дослідження шляхів по сприянню підвищенню ефективності та функціональності систем місцевого самоврядування, розвитку багаторівневих територіальних громад та структур самоорганізації населення; розробка можливих варіантів формування прозорості та публічності у діяльності місцевих органів державної влади.

Місцеве самоврядування – ключова ланка громадянського суспільства, без якої Україна ніколи не зможе стати по-справжньому демократичною державою. Зараз система місцевого самоврядування у нашій країн реально все ще знаходиться у стадії формування. Система державного управління в Радянському Союзі не залишила місця для самоорганізації та самодіяльності громадян на адміністративно-територіальному рівні. Незалежній Україні дісталась у спадок і радянська модель місцевих рад. Нагадаю, що за цілковитого всевладдя партійних органів (міськкомів, райкомів, обкомів КПРС) ради були декорацією неіснуючого «народовладдя». Нині всевладдя парткомів перейшло до виконкомів і підпорядкованих їм структур. Зараз реальна влада, як на рівні областей, так і на рівні районів належить місцевим державним адміністраціям – органам виконавчої влади на місцевому рівні. Фактичний контроль за місцевими державними адміністраціями здійснюється секретаріатом Президента України. Саме місцеві державні адміністрації складають бюджети областей та районів, а також бюджети тих населених пунктів, які знаходяться на території відповідних областей та районів і вертикально підпорядковані їм; у містах з більшим елементом формальної «самоврядності» (т.зв. «міста обласного підпорядкування») ця функція також цілком контролюється відповідними структурами виконавчого комітету, який, у свою чергу, реально повністю формується, регулюється і підпорядковується не органу місцевого самоврядування, а відповідному місцевому голові. В обох випадках спостерігаємо функціональну систему т.зв. «вертикального управління», ієрархічного, централізованого за принципом «згори-донизу» за своїм змістом. Ця система може бути ефективною чи стагнаційною, авторитарною або ж демократичною – питання не в цьому. Просто за її домінування будь-яка система самоврядності, моделі субсидіарності – абсолютно непотрібні і, якщо вже й існують (як в Україні),то виконують лише роль «декору», імітації багаторівневого народовладдя.

В контексті форм і перспектив регіонального розвитку України перевагами існуючої централізованої системи управління, заснованої на єдиноначальності, є: можливість концентрації ресурсів і зусиль суспільства для досягнення поставлених цілей, структурна простота і ясність, можливість оперативного управління людьми і підрозділами, ефективне використання та поширення знань і досвіду, ефективне використання ресурсів, зменшення можливості паразитування виконавців, які знаходяться під ефективним контролем. Централізоване керівництво було необхідною умовою усіх стрибків розвитку людства. Проте централізоване керівництво має негативні вияви: обмеження ініціативи низових елементів системи, тенденція до збільшення числа проміжних ступенів в управлінні (зростання бюрократії), виникнення антагоністичних груп, які прагнуть дістати доступ до керівництва і привілеїв, складність організації контролю великого числа виконавців, ризик руйнування системи у результаті некомпетентності або зради керівництва чи його нездатності адаптуватися.

Субсидіарність, навпаки, припускає, що завдання функціонування і розвитку територій, регіонів повинні вирішуватися на можливо нижчому, віддаленішому від центру рівні, на якому їх вирішення можливе та ефективне. Цей принцип історично реалізований, перевірений і міцно вкорінений в будівництві і функціонуванні Європейського союзу. В ЄС давно зрозуміли, що країнами-членами та їх регіонами неможливо управляти з одного центру. Тому-то повноваження і компетенція в управлінні в ЄС розумно розподілені по різних рівнях влади від до низу догори у питаннях податків, бюджетування, розподілу доходів, місцевого самоврядування. І тому неможливо уявити собі, щоб, скажімо, будь-який бесівський президент чи прем’єр раптом стурбувався б проблемою асфальтування чи водопроводу в якій-небудь місцевості – там для цього є і місцеві власті, і все, що необхідне для вирішення цієї зовсім не державного масштабу проблеми. У цьому власне і полягає субсидіарність як можливість суб’єкта державної території самоврядно і безперешкодно здійснювати та реалізовувати увесь обсяг економічних і політичних завдань в обсязі реально існуючих потреб і цілей, які не протистоять загальнодержавним [4,243]. Але поки діє жорстка «вертикаль» управління в країні, багато адміністрацій на місцях, приймаючи те або інше рішення, вважають за краще, перш за все, озирнутися у бік столичної влади, а не у бік своєї території і своїх громадян

Місцевим радам і їхнім депутатам фактично відведена формальна епізодична функція розгляду наданих виконкомом чи держадміністрацією питань в комісіях та пришвидченим обговоренням і голосування десятків-сотень виконкомівських рішень на сесіях рад. Реальний їх аналіз фактично неможливий за ситуації, коли на сесію ради виносяться десятки й сотні питань. З огляду на це можна дійти висновку: необхідно збільшити частку не епізодичних, а постійних форм діяльності місцевих рад і депутатів.

Виконкоми місцевих рад формально створені для забезпечення якісної реалізації рішень ради і контролю за їхнім виконанням органами місцевої виконавчої влади, роботи постійних, тимчасових та контрольних комісій і депутатів  місцевої ради. Це (формально) – робочий орган (виконавчий апарат) ради. Однак, чи забезпечують ці вимоги та функції виконкоми щодо депутатського корпусу? Ні. В нинішній ситуації депутат фактично розглядається працівниками виконавчих органів рад як небажаний і набридливий прохач, від якого можна відмахнутися, зосередивши усю свою енергію на виконанні велінь та інтересів лише однієї особи – місцевого голови (та може, декількох «обранців», наближених до неї), який фактично одноосібно формує усю управлінську вертикаль. Водночас, у виборців створюється ілюзія, що саме депутати володіють можливістю здійснювати і контролювати процес місцевого управління.

Отже, попри те, що місцевому самоврядуванню присвячено спеціальний розділ Конституції, а також Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування не мають реальних важелів впливу на управлінську ситуацію. Потрібно розширити повноваження органів місцевого самоврядування (насамперед міських, районних, обласних, селищних та сільських рад), особливо  у виконавчо-управлінській та фінансовій і майновій сферах.

Бюджети населених пунктів (міст, селищ та сіл), а також регіонів (областей та районів), в частині повноважень органів місцевого самоврядування, повинні складатися не місцевими органами виконавчої влади, а реально (і не у вигляді формального затвердження проектів виконкому) безпосередньо органами місцевого самоврядування (Радами), тобто представницькими органами населених пунктів та регіонів. Розширення податкової бази органів місцевого самоврядування та введення ефективної системи місцевих податків та зборів надали б справжню фінансову незалежність населеним пунктам та регіонам. існує потреба у введенні інституту комунальної (муніципальної) власності.

Місцеве самоврядування, як об’єкт конституційно-правового регулювання, виступає в якості:

по-перше, відповідної засади конституційного ладу України;

по-друге, специфічної форми народовладдя;

по-третє, права територіальної громади (жителів «природ­ної»^ адміністративної одиниці), територіальної одиниці на са­мостійне вирішення питань місцевого значення.

При цьому Конституція України чітко розмежовує місцеве са­моврядування і державну владу (ст.5, 19, 38, 40), що дає мож­ливість характеризувати місцеве самоврядування як автономну щодо держави публічну владу територіальної громади.

Конституція та Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачають, що право територіальної громади на місцеве самоврядування здійснюється громадою як безпосередньо із використанням різних форм прямої демократії (місцевий рефе­рендум, місцеві вибори, загальні збори тощо), так і через діяльність виборних та інших органів місцевого самоврядування.

Визначаючи суб’єкт місцевого самоврядування, Конституція Ук­раїни виходить із концептуальних положень громадівської теорії місцево­го самоврядування, згідно з якою розрізняються «природні» та «штучні» тобто, утворені актами державної влади, адміністративно-територіальні одиниці. Право на місцеве самоврядування визнається лише за тери­торіальними громадами адміністративно-територіальних одиниць, які ви­никають природним шляхом. До «природних» адміністративно-тери­торіальних одиниць належать поселення – села, селища, міста.

Територіальна громада являє собою сукупність жителів «при­родної» адміністративно-територіальної одиниці – певного насе­леного пункту. Відповідно, право територіальної громади на місцеве самоврядування забезпечується правом кожного її члена брати участь у місцевому самоврядуванні. Водночас членами те­риторіальної громади можуть бути як громадяни України, так і особи без громадянства та іноземці, у зв’язку з чим виникає пи­тання щодо об’єму та змісту правоздатності різних категорій членів територіальної громади.

Конституції та закони різних дер­жав світу по-різному підходять до вирішення даного питання. Так, в одних державах (наприклад, Данія, Бельгія) всі члени тери­торіальної громади, за умови проживання на її території протя­гом певного часу, фактично наділяються однаковою право­здатністю на участь у місцевому самоврядуванні, включаючи можливість брати участь у місцевих виборах та місцевих референ­думах. Такий підхід безпосередньо пов’язаний із визнанням відмінності різних статусів народної влади: державної влади, як представника суспільства в цілому, його політичної влади і місце­вого самоврядування – публічної влади територіальної громади. В інших (наприклад, Російська Федерація) – правоздатність членів територіальної громади диференціюється за їхнім грома­дянством: участь у здійсненні обох форм публічної влади – дер­жавної влади і місцевого самоврядування – беруть лише громадя­ни даної держави.

Конституція України також встановлює різний об’єм право­здатності членів територіальної громади, визначає різний ступінь участі їх окремих категорій у здійсненні місцевого самоврядуван­ня. Так, за Конституцією (ст.38, 40) право обирати й бути об­раними до органів місцевого самоврядування, право брати участь у місцевих референдумах, право рівного доступу до служби в ор­ганах місцевого самоврядування, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до ор­ганів і посадових осіб місцевого самоврядування гарантується громадянам України.

Згідно зі ст.3 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад також реалізують лише громадяни України. При цьому будь-які обмеження цього права залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майно­вого стану, терміну проживання на відповідній території, за мов­ними чи іншими ознаками забороняються. Конкретизація форм участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування та визначення правового механізму їх реалізації мають бути здійснені згідно з чинним законодавством та в актах органів місцевого самоврядування

Напрями і форми реформи органів місцевого самоврядування для досягнення ефективності, підконтрольності і підзвітності їх громаді міста, району, області могли б бути наступними:

1.Необхідно максимально поглибити можливість місцевої громади впливати як на прийняття рішень органами самоврядування, так і максимального впливу та контролю за їхнім виконанням, за самим процесом місцевого (муніципального) управління, – який нині здійснюється виконкомами. Крім того, вбачається необхідним зменшення кількості (з одночасним підвищенням якості) працівників виконавчих органів, забезпечення їхньої підконтрольності представникам громади (депутатам). Найкращим засобом виконання цих завдань було б поєднання представницьких (депутат) і управлінських (службовець виконавчого органу) функцій на рівні обраних громадою осіб. Наприклад, кожен обраний депутат повинен водночас працювати (очолювати) відповідний відділ (сектор, управління, службу тощо) виконавчо-управлінської сфери, тобто бути ще й муніципальним службовцем. Звичайно, це має передбачати працю депутата на постійній основі.

Таким чином, депутатами місцевого рівня зможуть бути тільки кваліфіковані, фахово підготовлені люди, а не демагоги-балакуни чи любителі дерибану громадського майна. Водночас, за неякісне виконання своїх депутатсько-управлінських функцій має бути передбачений чіткий механізм відкликання даної особи виборцями. Також, у зв’язку з цим, повинна існувати обов’язкова регулярна процедура звітності депутата-управлінця перед громадою взагалі і виборцями зокрема з виставленням відповідних рейтингів оцінки за якісне (чи навпаки, неякісне) виконання своїх повноважень.

Це також дозволить зменшити кількість як виконкомівських працівників, так і депутатського корпусу, пришвидшить процедуру прийняття рішень, які в нинішній моделі є багатоступеневими – наприклад, те або інше питання аналізується відповідним відділом (органом) виконкому, потім передається профільній депутатській комісії, далі – (в кращому випадку, якщо процес не гальмується) виноситься для обговорення на сесії ради, де воно може бути повернене, змінене і т.інш., розпочавши свій шлях з попереднього етапу. А ще треба враховувати, що на кожному з цих етапів можуть втрутитися чиїсь зацікавлені інтереси, потреби тощо. І це призводить врешті-решт до повільності вирішення проблем, прохань і потреб громадян, до непрозорості і неконтрольованості у прийнятті рішень.

2.Може відбуватися поєднання представницьких і виконавчо-управлінських функцій місцевих обранців.

Наприклад, саме обрані громадою депутати повинні формувати виконавчий орган (виконком, муніципалітет чи адміністрацію – його назва неважлива), а не виключно місцевий голова (як нині).Виконавчий орган ради (апарат ради) має бути робочим органом (виконавчим апаратом) ради, який діє на постійній основі, здійснює аналітичне, організаційне, правове, інформаційне, матеріально-технічне забезпечення діяльності ради, її органів, депутатів та проводить контроль за виконанням рішень ради, забезпечує здійснення радою взаємодії і зв’язків з територіальною громадою, органами самоорганізації населення. Виконавчий орган ради повинен створюватися для забезпечення якісної реалізації рішень  і контролю за їхнім виконанням, роботи постійних, тимчасових та контрольних комісій і депутатів ради. Основними завданнями виконавчо-управлінського органу ради є здійснення аналітичного, організаційного, правового, технічного забезпечення діяльності ради, постійних і тимчасових комісій, депутатів, здійснення на постійній основі контролю за виконанням її рішень.

Виконавчий орган ради може складатися з відповідних постійних профільних комітетів (чи відділів, управлінь) депутатів, які діють на постійній основі, тимчасових  комісій ради, кількість і функції яких відповідають кількості, функціям  і потребам ради. Керівники і члени комітетів повинні працювати на постійній основі (у штаті або за сумісництвом). Працівниками та консультантами відповідних комітетів на постійній та тимчасовій основі крім депутатів ради можуть бути кваліфіковані фахівці відповідного напряму, з наявністю фахового досвіду та освіти. У випадку необхідності, рада повинна мати змогу ліквідувати певні підрозділи виконавчих органів (комітети, управління, відділи та інші підрозділи). У результаті рада перетвориться на представницько-виконавчий орган місцевої громади з необмеженою можливістю останньої контролювати і коригувати її діяльність.

3.Також є можливим запобігти конфліктам між головою (мером), тобто очільником міста, району, області, селища з радою відповідного рівня, що досить часто-таки трапляється в Україні.

Голова відповідного рівня має обиратися прямим голосуванням не тільки як зараз, – лише в містах, селищах і селах, – а й на рівні районів та областей. Голова повинен бути координатором перш за все поточної господарської діяльності і, водночас, своєрідним «громадським прокурором» по нагляду за тим, наскільки обрані депутати у своїй виконавсько-управлінській діяльності реалізують потреби громади. Також, для його якісної діяльності по вирішенню місцевих потреб, необхідно позбавити його тягаря проведення сесій відповідних рад (тобто необхідності бути у ролі головуючого на сесії, засіданні).Функції головуючого повинен виконувати той депутат-управлінець, до компетенції якого належить тема сесії (засідання) ради. Наприклад, збирається сесія-нарада з питань освіти – нехай на ній головує депутат, який очолює відділ (управління) освіти, з питань транспорту – транспортник і т.п. Відповідно, і сесії-засідання будуть проводитися частіше, у межах потреб нагальної поточної діяльності, а не так як нині – в основному раз на місяць, у зв’язку з чим на сесію вносяться десятки (а в основному, більше сотні) питань у більшості непов’язаних між собою. Про яку якість їхнього розгляду і вирішення можна в нинішній ситуації говорити?

Якщо узагальнити комплексну стратегію реформ місцевого народовладдя і системи самоврядування, стає зрозумілим, що в сучасних українських реаліях, на жаль, швидкого втілення та розширення можливостей людей якісно керувати своїм сьогодення і майбутнім в громаді очікувати не варто.

З чого б можна було почати, враховуючи схильність української влади до певного нешвидкого «поступовства» у процесах модернізації?

4.Щодо ролі прямих форм народовладдя і самоуправління. Важливою формою участі громадян у місцевому самоврядуванні можуть виступити органи самоорганізації населення, під якими доцільно розуміти виборні органи, що створюються внутрішньомісцевою територіальною громадою (громадою мікрорайону, вулиці, кварталу тощо) у визначеному законом та статутом місцевої громади порядку для вирішення питань, які віднесені до відання місцевого самоврядування, та наділені місцевою радою частиною власної компетенції, фінансів, майна. Зокрема, є можливим визначити чіткий статус, управлінські, правові та організаційні форми такого важливого елементу системи місцевого самоврядування, як органи самоорганізації населення. як щодо ролі прямих форм народовладдя і самоуправління. Під органом самоорганізації населення потрібно розуміти виборчий орган, який створює внутрішньомісцева територіальна громада (мікрорайону, кварталу, вулиці тощо) для вирішення питань, що належать до відання місцевого самоврядування, мають значення для відповідної внутрішньоміської чи внутрішньоселищної території, та який місцева рада наділила частиною власної компетенції, фінансів, майна.

У чинному законодавстві, нормативних актах органів місцевого самоврядування порядок реалізації права громадян та участь у місцевому самоврядуванні, на жаль, як правило, детально не регламентуються (за винятком місцевих виборів). Така ситуація суттєво ускладнює впровадження нових форм у практику територіальних громад і не сприяє подальшому розвитку місцевої демократії, залученню громадян до участі у вирішенні питань місцевого значення. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» фактично обмежується лише встановленням переліку деяких форм, відносячи до них місцевий референдум (ст. 7), загальні збори громадян (ст. 8), місцеві ініціативи (ст. 9) та громадські слухання (ст. 13).Цей перелік, як мені видається, є далеко не повним і не включає ряду форм участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування, які досить широко практикуються в розвинених зарубіжних країнах та окремими місцевими громадами в Україні.

 Правова регламентація таких питань, на мою думку, може бути здійснена на двох рівнях – законодавчому (у межах законів «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про референдуми в Україні» та інших) та локальному – у статутах територіальних громад. Є можливим розширити перелік елементів системи місцевого самоврядування, внісши до неї: громадські формування, місцеві осередки політичних партій, громадські організації, підприємства, установи й організації, що перебувають у комунальній власності. Зокре­ма, предметом статуту територіальної громади можуть бути пи­тання організації місцевих ініціатив, громадських слухань, за­гальних зборів громадян, індивідуальних та колективних звер­нень до органів та посадових осіб органів місцевого самовряду­вання, громадських робіт, самооподаткування, участі в роботі ор­ганів місцевого самоврядування та утворення ними органів, громадського обговорення проектів актів органів місцевого самовря­дування

 До них, наприклад, можна віднести

– індивідуальні та колективні звернення до органів і посадових осіб місцевого самоврядування (петиції);

– громадські роботи з благоустрою території населеного пунк­ту, наданню послуг соціально незахищеним жителям;

 – самооподаткування;

– участь у роботі органів місцевого самоврядування та ор­ганів, які ними утворюються, зокрема:

 членство у комісіях, що утворюються на громадських засадах при органах і посадових особах місцевого самоврядування,

 участь у роботі фахових організацій, які створюються при виконавчих органах відповідних місцевих рад і об’єднують спеціалістів, які працюють у системі місцевого самоврядування або діяльність яких пов’язана з наданням громадських послуг членам територіальної громади з метою їх залучення до розробки та реалізації проектів, що передбачають підвищення якості надання таких послуг;

 участь у роботі громадських рад, що утворюються при місцевій раді з метою вивчення потреб окремих категорій жителів міста та існуючої практики надання їм соціальних послуг у системі місцевого самоврядування, залучення їх до здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування (наприклад, за рішенням місцевої ради при ній можуть бути утворені ради пенсіонерів, інвалідів, іноземців, біженців, воїнів-інтернаціоналістів, учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, військовослужбовців, які не забезпечені житлом, тощо);

– участь у проведенні громадських експертиз проектів рішень місцевої ради з питань, що мають суттєве значення для територіальної громади, визначають основні напрями соціально-еко­номічного та культурного розвитку відповідної території;

– громадське обговорення проектів актів органів місцевого самоврядування, участь у масових акціях, метою проведення яких є привернення уваги органів і посадових осіб місцевого са­моврядування до актуальних проблем загальномісцевого зна­чення або проблем соціального забезпечення членів тери­торіальної громади, охорони навколишнього середовища, підтримання громадської безпеки тощо, які вимагають негай­ного вирішення;

–  надання матеріальної і фінансової допомоги місцевому самоврядуванню у формі добровільних пожертв, внесків до фондів, що утворюються органами місцевого самоврядування, внесків до благодійних фондів, утворених з метою надання допомоги соціально незахищеним членам територіальної громади або з ме­тою сприяння культурному і духовному розвитку, підтриманню в належному стані пам’ятників історії, культури та архітектури, природних пам’ятників.

Окрім того, у чинному законодавстві, нормативних актах ор­ганів місцевого самоврядування порядок реалізації права грома­дян та участь у місцевому самоврядуванні, як правило, детально не регламентуються (за винятком місцевих виборів). Така ситу­ація суттєво ускладнює впровадження нових форм у практику те­риторіальних громад і не сприяє подальшому розвитку місцевої демократи, залученню громадян до участі у вирішенні питань місцевого значення. Pегламентація таких питань, на нашу думку, може бути здійснена на двох рівнях – законодавчому та локальному – у статутах територіальних громад Зокре­ма, предметом статуту територіальної громади можуть бути пи­тання організації місцевих ініціатив, громадських слухань, за­гальних зборів громадян, індивідуальних та колективних звер­нень до органів та посадових осіб органів місцевого самовряду­вання, громадських робіт, самооподаткування, участі в роботі ор­ганів місцевого самоврядування та утворення ними органів, гро­мадського обговорення проектів актів органів місцевого самовря­дування

Якщо зупинитися на питанні функціонування органів само­організації громадян, то крім Закону України „Про органи самоорганізації населення”,  у Конституції є дві статті, 140 і 142, де записано, що таке органи са­моорганізації, як вони створюються, зазначено, що вони можуть наділятися частиною повноважень і фінансів від місцевої ради. Проте, щоб створити органи самоорганізації, потрібні компетентні кадри. Якщо влада створюватиме їх не з ініціативи людей, вони не приживуться. Яким чином можливо підійти до вирішення питання? В Україні існує досвід проведення конференцій представників мешканців – по одній особі від кож­ного будинку мікрорайону, вулиці тощо. На них  затверджують положення про орган самоорганізації. Також обирають Правління у складі тих де­путатів міської ради, які є від тієї території, плюс мешканці мікро­району. Які фінансові джерела існування цієї структури? Звертаючись до міської ради для офіційного дотримання низки необхідних повноважень. Серед них, зо­крема, – створення об’єднань співвласників, в компетенцію яких, зокрема, входить оперативне управління роботою з ЖЕКами. Слід зазначити, що органи громадського самоврядування у мікрорай­онах іноді працюють дуже ефективно.  Не погоджуюся з думкою: як­що голова органу самоорганізації отримує кошти у виконкомі, то це вже є форма впливу виконкому на цю структуру. Усі питання вирішують безпосередньо мешканці відповідних мікрорайонів, вулиць, кварталів. Буває багато спірних питань. Проте ці структури надають дуже суттєву допо­могу навіть виконавчій владі. Знімається напруга між населенням і представниками владних структур. Усі питання вирішуються на місцях. Якщо якесь питання не можуть вирішити, тоді вже звертаються до голови, до заступників, начальників різних рівнів.

Існує модель самоорганізації, яка складається з двох компонентів:

–   обрані безпосередньо під час загальномісцевих виборів депута­ти. Ця частина депутатської групи складає ядро представницького органу самоорганізації населення в межах депутатського округу;

–   активісти і громадські організації в межах цієї території.

Таким чином, складається справжній представницький ор­ган. Разом з тим, зрозуміло, треба, щоб був хоча б маленький виконавчий штаб: виконавчий секретар, співробітник, який сидів би в громадській приймальні. Люди могли б звертатися туди, висловлювати свої ініціативи. Новим у цій формі є те, що відбувається «прив’язка» не тільки відповідно до традиційних місцевих утворень: будинок, вулиця, квартал тощо, а ще й до такої химерної, але разом з тим досить дієвої структури, як депутатський округ. Це но­вий крок на шляху розвитку системи органів самоорганізації на­селення.

Такий  підхід до визначення органу самоорганізації населення дає можливість відокремити подібні органи, з одного боку, від органів місцевого самоврядування (органи самоорганізації насе­лення не є органами місцевої громади – це органи жителів району, міста, селища, села, які становлять складову частину місцевої громади, тобто жителів мікрорайону, вулиці, населеного пункту, що перебуває в межах адміністративних кордонів міста тощо; вони не мають власної компетенції; їхня діяльність має дозвільний характер; працівни­ки цих органів не мають статусу муніципального службовця), з іншого – від органів громадських організацій, інших громадських формувань (наявність владних повноважень – відповідна місцева рада може наділяти частиною власної компетенції, фінансів, май­на лише органи самоорганізації населення).

Впровадження в практику місцевого самоврядування органів самоорганізації населення сприятиме більш широкій участі гро­мадян у вирішенні питань місцевого значення, дасть змогу звільнити органи місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб від відповідальності за вирішення дрібних питань, які не мають загального для всієї територіальної громади значення і які доцільно передати до відання внутрішньомісцевої (внутрішньорайонної, внутрішньоміської, внутрішньоселищної, внутрішньосільської) територіальної громади та її орга­ну самоорганізації населення, залишивши при цьому органам місцевого самоврядування повноваження з контролю за здійснен­ням цих повноважень.

Побудувати ефективну систему самоврядування можливо лише шляхом активного залучення громадськості, подолання відчуження населення від органів влади та місцевого самоврядування. З метою вдосконалення організації та функціонування системи місцевого самоврядування є доцільним, ґрунтуючись на загальносвітових наробках у цій сфері, здійснити такі заходи правового та організаційного характеру:

1.Чітко визначити в законодавстві статус внутрішньоміських та внутрішньоселищних громад і громад районів у містах і селищах, мікрорайонів. Такі територіальні громади повинні мати змогу безпосередньо або через свої органи самостійно вирішувати окремі питання, що стосуються розвитку відповідної території населеного пункту, забезпечувати культурно-побутові та інші потреби своїх членів, брати участь у вирішенні питань, які мають загально районне, загальноміське чи загальноселищне значення.

2.Передбачити можливість формування об’єднаної територіальної громади району, міста чи селища; визначити її статус як єдиного суб’єкта місцевого самоврядування та закріпити принцип договірного розподілу повноважень між об’єднаною територіальною громадою та її складовими частинами.

3. Конкретизувати  форми  безпосередньої участі  громадян  в  здійсненні місцевого самоврядування та визначити правовий механізм її реалізації – оскільки Закон «Про місцеве самоврядування» надає лише перелік цих форм.

4. Регламентувати не згадані Законом форми участі громадян у системі місцевого самоврядування, але які апробовані зарубіжним демократичним досвідом: індивідуальні та колективні звернення до органів і посадових осіб місцевого самоврядування (петиції),  громадські роботи, самооподаткування, громадське обговорення проектів та актів органів місцевого самоврядування, участь у роботі органів місцевого самоврядування.

5.Розвиток різних форм прямої демократії. Правова регламентація цих питань у системі місцевого самоврядування може бути здійснена на двох рівнях – законодавчому (у рамках Законів «Про місцеве самоврядування України», «Про референдуми в Україні» та інших) і локальному (у статутах місцевих громад). Розширити перелік елементів менеджменту системи місцевого самоврядування, включивши до неї: громадські формування, місцеві осередки політичних партій громадських організацій, підприємства, установи та організації, що перебувають у комунальній власності. Зокрема, предметом прямих самоуправлінських суб’єктів місцевої громади можуть бути: громадські слухання; місцеві ініціативи; загальні збори громадян; індивідуальні та колективні звернення та інше.

З метою підвищення прозорості та публічності обговорюваних тем організовувати експериментальні міні-плебісцити серед різних соціальних прошарків населення, трудових колективів, мешканців кварталів, мікрорайонів з найнагальніших проблем, які визначаться під час соціологічних та експертних досліджень.

6.Забезпечити функціональний і незалежний від місцевих рад і виконавчих державних органів статус, правові та організаційні форми такого важливого елементу системи місцевого самоврядування як органи самоорганізації населення. Під органом самоорганізації населення доцільно розуміти виборний орган, що з дозволу місцевої ради створюється внутрішньомісцевою територіальною громадою (мікрорайону,кварталу, вулиці тощо) для вирішення питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, які мають значення для відповідної внутрішньоміської чи внутрішньоселищної території та наділений місцевою радою частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Є необхідним розробити підходи до визначення та виокремлення органу місцевої самоорганізації населення:

1) відмінність від органів місцевого самоврядування. Органи самоорганізації населення не є органами районної, міської чи селищної це органи жителів міста, селища, які становлять складову частину районної, міської чи селищної громади, тобто мешканців мікрорайону, вулиці, населеного пункту, що перебуває в межах адміністративних кордонів міста чи селища;

2) відмінність його від органів громадських організацій, інших суспільних формувань;

3)наявність у нього владних повноважень – відповідно рада може наділяти частиною власної компетенції, фінансів, майна лише органи самоорганізації населення;

Впровадження у практику місцевого самоврядування органів самоорганізації населення надає можливість звільнити органи місцевого самоврядування від вирішення дрібних питань, які не мають загального значення для усієї місцевої громади і які доцільно передати до відання внутрішньомісцевої територіальної громади та її органам самоорганізації населення, залишивши при цьому у органів місцевого самоврядування систему контролю за здійсненням цих повноважень.

Також є доцільним запозичити зарубіжний досвід створення на всіх рівнях місцевого самоврядування дорадчих органів – так званих соціально-економічних комітетів. Наприклад, у Франції до них обирають представників підприємців (не менш як 35% загального складу), різних громадських організацій (не менш як 25%), приватних осіб, діяльність яких сприяє розвитку цієї території (не більш як 5%). Ці органи слугують представництву різних категорій населення; паритетному узгодженню їхніх інтересів; надають консультації та сприяють соціально-економічного розвитку території.

7. Для досягнення цих цілей пропонується: провести дослідницьку роботу з метою визначення існуючих проблем у сфері функціонування місцевого самоврядування та розвитку територіальних громад (як загальнодержавного так і місцевого ґатунку). Для цього використати різноманітні методи науково-дослідного, аналітичного і прикладного дослідження (від соціальних, економіко-господарських, політико-правових до базових управлінсько-тренінгових), експертні наради, конференції, науково-практичні семінари. Провести тренінги серед посадових осіб і представників системи місцевого самоврядування, присвячені пошуку оптимальних методів вирішення проблем реформування системи місцевого самоврядування у правовій, комунальній, самоорганізаційній, управлінській сферах. Варто також організувати правові управлінські й адміністративно-організаційні тренінги серед представників системи місцевого самоврядування з метою поліпшення процесу прийняття рішень, підвищення професійно-інтелектуального рівня посадових осіб місцевого самоврядування. Необхідно розробити на кожному рівні місцевих територіальних громад систему публічного обговорення планованих рішень органів місцевого самоврядування з урахуванням специфіки територіальної громади.

8.У цій ситуації як мінімум, місцеві ради для того, щоб по-справжньому стати органами влади, реалізовувати волю територіальних громад, контролювати усі процеси в місцевостях і реально нести відповідальність за них повинні:

∙  Повернути реальний зміст місцевому самоврядуванню, реально підпорядкувавши спільно місцевій раді і органам самоорганізації населення виконком і всі місцеві органи виконавчої влади, контролювати усі їхні рішення і  призначення.

∙  Створити та оприлюднювати перелік громадсько-потрібних функцій і обов’язків КОЖНОГО чиновника місцевої влади та відповідний йому перелік адміністративних і кримінальних покарань за неналежне виконання кожного пункту (своєрідні, як у Біблії, «10 заповідей» місцевого чиновника) .

∙  Залучати на конкурсній основі під громадським контролем для роботи в органах місцевого самоврядування і виконавчої влади не знайомих-родичів чиновників, «кумів, братів, сватів», а професіоналів, для яких інтереси людей важливіші особистих амбіцій.

∙ Забезпечити регулярний публічний звіт та невідворотну відповідальність усіх виконавчих органів, посадових осіб і установ міста перед громадськістю і в засобах масової інформації. Обов’язковою має бути публічна щомісячна звітність кожного чиновника перед громадськістю – згідно переліку його функціональних і громадсько-потрібних обов’язків. Це є саме (бажано було б і на рівні вищого і загального державного управління) передбачити у випадку добровільного чи примусового звільнення чиновника з посади (чи переведення на іншу) – щоб саме громада (а не вузьке коло управлінців) могла визначити: чи нагороджувати, чи, навпаки, карати його за його діяльність.

∙  Впровадити в якості однієї з головної умов роботи працівників місцевої влади проведення регулярної роз’яснювально-просвітницької роботи з профілю своєї діяльності серед населення.

Україна як єдине територіально-державне ціле утворилася фактично у 30-40-х роках ХХ століття. До того часу, на протязі багатьох сотень та десятків років її регіони перебували у складі різних державних об’єднань, сфері впливу досить-таки протилежних економіко-політичних векторів розвитку. На протязі історичного розвитку українського народу у ситуації господарського, політико-культурного розділу, іноземного панування не могла скластися тісна економічна, політична та культурна спільність і цілісність [2,37]. За цих умов функціонування окремих регіонів України без тісної виробничої кооперації і створення єдиного цілісного внутрішнього ринку територіальних суб’єктів, може призвести до значного (або й остаточного) розриву внутрішньорегіональних зв’язків, результатом чого може стати розпад держави чи входження її частин до інших економіко-державних утворень. Прагнення до регіональної «окремішності» інтересів в межах країни, що веде до встановлення своїх відмінних, протилежним загальнодержавним завданням форм економічного устрою і політичного управління отримало в світовій практиці назву «трайбалізм» і розглядається в якості основної перешкоди для формування цілісного економічного, політичного і правового простору в межах єдиної держави [6,39]. Найдраматичніші його приклади у формі регіональних та громадянських конфліктів ми зустрічаємо в новітній історії майже усіх країн Африки, деяких держав Азії та Європи, де він часто поєднується з сепаратизмом, релігійним фундаменталізмом, націоналізмом тощо.

Для України та її громадян настав час дійсно великих змін та можливостей і таке співробітництво – між владою та суспільством – може стати вельми продуктивним, воно потрібне нашій державі; по-третє: наша сучасність, насичена динамічними подіями, потребує відповідальних дій та вдалих рішень, а також – залучення нових людей, ініціатив, кадрів та нових технологій. І тому для нашої країни вкрай необхідною є інтелектуальна мобілізація, потрібні ефективні моделі співробітництва державних і громадянських інституцій. Тому подолання загальної зневіри вбачається в проведенні юридично-правових, економічних та політичних реформ, які б призвели до автономного функціонування економічної і політичної сфер, доступу до власності різних суспільних груп, в налагоджені ефективності дій всіх гілок влади, в цивілізованому діалозі між державою та групами інтересів.

Процес становлення в Україні громадянського суспільства ускладнюється нагальною необхідністю модернізації державної системи та проведення комплексної правової реформи. Саме така модернізація, як переконує світовий досвід, може стати способом подолання суспільної кризи у сферах легітимності, участі у прийнятті рішень та регулюванні конфліктів.

Криза легітимності свідчить про те, що політична влада поки не здатна переконати суспільство в необхідності й оптимальному функціонуванні існуючих державних інститутів і влад. Це зумовлене кризою самого державного ладу, його номенклатурно-тіньовим характером, незбалансованістю противаг всіх гілок влади, зневірою самих громадян у те, що ця держава функціонує саме для них. Переважна більшість українських громадян далеко не переконані в тому, що саме ця держава надасть їм найкращі можливості для автономного самопрояву у різних сферах суспільного життя. Тому подолання загальної зневіри вбачається в проведенні економічних та політичних реформ, які призвели б до автономного функціонування економічної і політичної сфер, доступу до власності різних суспільних груп, в налагоджені ефективності дій всіх гілок влади, в цивілізованому діалозі між державою та групами інтересів.

Криза участі пов’язана з зростанням у процесі трансформації суспільства специфікованих груп інтересів, які поступово намагаються мати доступ до прийняття політичних рішень, конкуруючи з державною бюрократією. В умовах сьогодення, перспектива функціонування сталого громадянського суспільства залежить, як від формування “раціональної бюрократії, здатної сприяти цьому процесові, так і від можливостей зростання рівня політичної культури населення. Ю.Габермас, в цьому зв’язку, слушно підкреслює, що “Інституалізована правом роль громадян мусить бути вписана в контекст вільної політичної культури” [9,231].

З іншого боку громадянське суспільство мусить сприяти децентралізації влади – соціальної, економічної, політичної, інформаційної, тощо. Плюралізація влади постане надійним гарантом дієздатного громадянського суспільства та сприятиме вихованню демократичної політичної культури. Безсумнівно, наше суспільство ще не усвідомлює повною мірою цивілізаційну роль громадянського суспільства. Якщо на Заході уявлення про громадянське суспільство як просторі інтеракції держави і суспільства приватних власників застаріло, поступившись місцем моделі вільних асоціацій, які створюють центри автономної комунікації і спираються на сукупність рівних громадян, то для України, як і для решти постсоціалістичних країн, актуальною є саме перша модель.

В українському суспільстві ще не сформувались деякі соціальні групи, здатні виконувати важливі громадянські функції. Інертною і несамостійною залишається наша інтелектуальна еліта. Суспільство не стало повноцінним опонентом державної влади. І не тільки тому, що державна влада настільки авторитарна, а через нездатність більшості громадянських об’єднань повною мірою використати ті свободи, якими вони вже диспонують.

Отже, можна зазначити, що громадянське суспільство в Україні знаходиться в стадії активного становлення. Йде процес його формування, утворення окремих елементів, налагодження взаємодії між ними. І цей процес буде тривалим і нелегким. А швидкість, повнота й глибина цього процесу залежать від цілого ряду чинників. Існують складнощі перехідних процесів, які, з одного боку, зумовлюють зміцнення регулюючої ролі держави, а з іншого – розбудова громадянського суспільства передбачає роздержавлення суспільних інститутів, зменшення державного впливу на них.Передусім йдеться про позицію держави, готовність влади поділитися своїми повноваженнями з суспільством, із тими елементами громадянського суспільства, які щойно з’являються.

                                           Література

1. Зінченко В.В. Громадянська ідентичність, соціальна стратифікація та націотворення в перспективах  державності//Філософський часопис:збірн.наук праць. – К.:Київськ.ун-т імені Бориса Грінченка, 2011. – № 1-2. – 124 с. – С.35-41.

2. Зінченко В.В. Громадянське суспільство: шляхи, форми та перспективи. – П.:КАРПУК, 2005.– 468 с.

3.Зінченко В.В. Деліберативні моделі процесів управління в умовах суспільних та економічних трансформацій//Актуальні проблеми економіки.Науковий економічний журнал. – ВНЗ «Національна академія управління», 2011. – №. 5(119). –396 с. – С.4-12

4.Зинченко В.В.Дилемма специальных экономических зон в Украине: субсидиарный регионализм или системный дерегулированный трайбализм?//Проблемы современной экономики. Евразийский международный научно-аналитический журнал. – Санкт-Петербург, 2010. – № 4. – С.241-245.

5.Зінченко В.В. Інституалізація демократичного самоврядування в контексті  розвитку громадянського суспільства в Україні//Віче. Журнал Верховної Ради України. – 2009. – № 19. – С. 34-37.

6.Зинченко В.В.Регионализация общественно-экономического развития в современных тенденциях глобализации//Конкурентный потенциал региона: оценка и эффективность использования:сборник статей Международной научно-практической конференции 10-12 ноября 2011 г., г.Абакан. – Абакан: Издательство ФГБОУ ВПО «Хакасский государственный университет им.Н.Ф.Катанова», 2011. -280 с. – С.38-41.

7.Brugger W. Liberalismus, Pluralismus, Kommunitarismus. Studien zur Legitimation des Grundgesetzes. – Berlin: Duncker/Humblot, 2009.- 393 s.

8.Brugger W. Menschenwärde, Menschenrechte, Grundrechte. – Baden-Baden: Nomos, 1997. – 389 s.

9.Habermas J. Faktizität und Geltung. Beitrage zur Diskurstheorie des Rechts und des demokratischen Rechtsstaat, – Frankfurt a.M.: Suhrkamp, 2003. –  704 s.

10.Rode K. Geschichte der europaischen Rechtsphilosophie. – Dusseldorf/Köln: Bachem, 2004.-320 s.

11.Sintschenko V.V. Ein beitrag zur rekonstruktion des wissensgesellschaft//VII mezinárodní vědecko-praktická Conference «Vědecký průmysl evropského kontinentu-2011».-Díl 14.Filosofie. Politické vědy. Historie. Administrativa. –  Praha:Publishing House «Education and Science»,2011. – 88 s. – S.52-61.