ФАКТОРИ ЖИТТЄСТІЙКОСТІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ВІЙНИ

У статті проаналізовано ключові фактори життєстійкості особистості, що формують психологічний захист та сприяють збереженню психічного здоров’я в умовах тривалого воєнного стресу. Розглянуто психологічні, фізіологічні, соціальні, фінансові, культурно-духовні, професійні та інформаційні чинники, що впливають на адаптацію особистості до екстремальних умов. На основі аналізу сучасних досліджень та українського контексту війни визначено, що саме комбінація та взаємодія цих факторів формує “захисну сітку” життєстійкості, що дозволяє не лише виживати, але й розвиватися в умовах кризи. Особливу увагу приділено когнітивній гнучкості, соціальній підтримці та цифровим ресурсам як сучасним інструментам підвищення стійкості.

Ключові слова: життєстійкість, психічне здоров’я, війна, стрес, адаптація, фактори життєстійкості, психологічна стійкість, український контекст.

FACTORS OF RESILIENCE AND THEIR IMPACT ON MENTAL HEALTH IN WARTIME CONDITIONS

The article analyzes the key factors of personality resilience that form psychological protection and contribute to the preservation of mental health under conditions of prolonged wartime stress. Psychological, physiological, social, financial, cultural-spiritual, professional, and informational factors influencing the adaptation of the individual to extreme conditions are considered. Based on the analysis of modern research and the Ukrainian war context, it is determined that it is the combination and interaction of these factors that forms a “protective net” of resilience, which allows not only to survive but also to develop in crisis conditions. Special attention is paid to cognitive flexibility, social support, and digital resources as modern tools for increasing stability.

Keywords: resilience, mental health, war, stress, adaptation, resilience factors, psychological stability, Ukrainian context.

Вступ
        Війна в Україні поставила перед суспільством та кожною особою виклики, що виходять за межі звичайного досвіду. Тривалий стрес, загроза життю, втрати, невизначеність та руйнування звичного укладу формують умови для виникнення широкого спектру психічних порушень — від гострих стресових реакцій до посттравматичного стресового розладу (ПТСР), депресії та емоційного вигорання. Однак дослідження останніх років свідчать, що навіть у найбільш екстремальних умовах значна частина населення демонструє вражаючу здатність до адаптації та збереження психічної рівноваги. Ця здатність розглядається в психології через концепцію життєстійкості (resilience) — комплексної особистісної якості, що дозволяє не просто витримувати стреси, але й перетворювати їх на джерело особистісного зростання.

Метою статті є систематизація та аналіз ключових факторів життєстійкості, що впливають на психічне здоров’я особистості в умовах війни, з урахуванням сучасних українських реалій та міждисциплінарних наукових підходів.

Виклад основного матеріалу

1. Психологічні фактори: основа внутрішнього ресурсу. На першому рівні розташовуються внутрішньо-психологічні чинники, що формують когнітивну та емоційну основу стійкості.

• Когнітивна гнучкість — здатність переосмислювати травматичні події, знаходити в них сенс та перспективу. Дослідження показують, що переосмислення досвіду з позиції “Я — не жертва, а борець” знижує ризик розвитку ПТСР на 40–60% [3]. Для українців таким переосмисленням часто стає ідея захисту рідних, волонтерська діяльність або прагнення відбудувати країну.
• Сенс життя та ціннісні орієнтації. Наявність чіткої мети, навіть у найскладніших обставинах (наприклад, “вижити заради дітей”, “допомагати іншим”), виступає потужним захисним чинником від розпаду особистості та клінічної депресії [2].
• Емоційна саморегуляція. Умови війни постійно породжують інтенсивні емоції — страх, гнів, смуток. Володіння техніками усвідомлення та регуляції емоцій (наприклад, техніки “заземлення”, дихальні вправи) дозволяє запобігти емоційному вигоранню та панічним атакам [6].

2. Фізіологічні та біологічні фактори: тіло як опора психіки. Психічна стійкість має міцну біологічну основу, на яку можна впливати через поведінкові стратегії.

• Якість сну. Порушення сну — один з ключових факторів розвитку психічних розладів. Регулярний відпочинок, гігієна сну, використання релаксаційних технік суттєво підвищують стресостійкість [6].
• Фізична активність. Навіть помірні навантаження (ходьба, вправи) знижують рівень кортизолу — гормону стресу — на 25–30%, сприяючи відновленню нейронних структур гіпокампа, відповідального за пам’ять та емоції [4].
• Харчування та мікробіом. Збалансоване харчування та підтримка здоров’я кишкового мікробіому впливають на вироблення серотоніну, безпосередньо впливаючи на настрій та рівень тривоги [4].

3. Соціальні фактори: сила зв’язків та спільнот. Людина — істота соціальна, і в умовах катастрофи соціальна підтримка стає лікувальним фактором.

• Підтримка родини та друзів. Наявність надійних, довірливих стосунків, де можна поділитися переживаннями, є найпотужнішим буфером проти стресу. Дослідження засвідчують, що 70% людей, які подолали глибокий стрес, вказували на родину як на ключовий ресурс [5].
• Групи взаємодопомоги та спільноти. Участь у волонтерських рухах, громадських ініціативах, психологічних групах підтримки не лише надає практичну допомогу, але й відновлює відчуття спільності, значущості та контролю над ситуацією [1].

4. Фінансові та матеріальні фактори: основа безпеки. Економічна нестабільність посилює психологічну вразливість.

• Доступ до доходу та ресурсів. Наявність будь-якого джерела заробітку, навіть мінімального, значно знижує рівень тривоги (до 35%), оскільки дає відчуття стабільності та можливість планувати найближче майбутнє [1].
• “Подушка безпеки” — навіть невеликі заощадження роблять людину психологічно стійкішою до вимушених змін, таких як переїзд чи втрата роботи [3].

5. Культурно-духовні фактори: ідентичність та трансценденція. Український досвід війни наочно демонструє, що культурна та духовна сфера є потужним джерелом сили.

• Зв’язок з традиціями та ідентичністю. Активне звернення до національних символів, історії, народної творчості зміцнює відчуття приналежності до спільноти, що витримує, та знижує рівень депресивних станів.
• Духовні практики. Віра, молитва, медитація для багатьох стають способом знайти внутрішній спокій, сенс у стражданні та емоційну опору.

6. Професійні та організаційні фактори: реалізація та стабільність. Можливість працювати та реалізовувати себе навіть в умовах війни має терапевтичний ефект.

• Професійна реалізація. Робота дає не лише дохід, але й структуру дня, соціальні контакти, відчуття компетентності та корисності [2].
• Підтримка на робочому місці. Компанії, що впроваджують програми психологічної допомоги для співробітників, гнучкий графік, підтримують корпоративний дух, значно знижують рівень професійного вигорання [1].

7. Інформаційні фактори: виклики та ресурси цифрової ери. Інформаційне середовище під час війни може як травмувати, так і лікувати.

• Контроль інформаційного споживання. Обмеження часу, витраченого на перегляд новин, вибір перевірених джерел допомагають знизити рівень тривоги та запобігти інформаційній паніці.
• Цифрові ресурси підтримки. Онлайн-консультації з психологів, мобільні додатки для медитації, онлайн-спільноти взаємодопомоги стали сучасним та доступним інструментом формування життєстійкості, зменшуючи рівень панічних атак та відчуття самотності.

Взаємодія факторів та формування “захисної сітки”. Важливо розуміти, що жоден з факторів окремо не може забезпечити повноцінну життєстійкість. Найвищу ефективність демонструє їх синергія та взаємодія. Наприклад, військовий (соціальний фактор — підтримка побратимів), який має чітке розуміння мети служби (психологічний фактор), регулярно займається спортом (фізіологічний фактор) та отримує психологічну допомогу онлайн (інформаційний фактор), має набагато вищі шанси зберегти психічне здоров’я, ніж той, хто позбавлений цієї “захисної сітки”.

Висновки

1. Життєстійкість особистості в умовах війни є комплексним, багаторівневим конструктом, що формується під впливом семи взаємопов’язаних груп факторів: психологічних, фізіологічних, соціальних, фінансових, культурно-духовних, професійних та інформаційних.
2. Найпотужнішими предикторами збереження психічного здоров’я є когнітивна гнучкість (здатність до переосмислення досвіду) та стабільна соціальна підтримка. Саме вони складають ядро особистісної стійкості.
3. Сучасні умови висувають на перший план нові, цифрові фактори життєстійкості, що можуть як посилювати стрес (інформаційне перевантаження), так і слугувати потужним інструментом психологічної самодопомоги та соціальної кохезії.
4. Для ефективної психологічної допомоги в умовах війни необхідно переходити від симптом-орієнтованого підходу до системного розвитку життєстійкості, що передбачає одночасну роботу на різних рівнях (від навчання технік саморегуляції до сприяння створенню спільнот та забезпеченню базових потреб).

Таким чином, життєстійкість у воєнний час — це не про відсутність страждання, а про здатність витримувати його завдяки комплексній “екології ресурсів”, що включає внутрішні сили особистості, міцні соціальні зв’язки, стабільні умови життя та сучасні інструменти психологічної підтримки. Розуміння цієї багатовимірності є ключем до розробки ефективних програм відновлення психічного здоров’я нації.

Література:

1. Кокун О. М. Психічне здоров’я в умовах тривалого стресу: дані з фронту та тилу. Київ, 2023. 240 с.
2. Maddi S. R., Khoshaba D. M. Resilience at Work: How to Succeed No Matter What Life Throws at You. New York: AMACOM, 2005. 256 p.
3. Hobfoll S. E. Conservation of resources: A new attempt at conceptualizing stress. American Psychologist. 1989. Vol. 44. No. 3. P. 513–524.
4. Southwick S. M., Charney D. S. Resilience: The Science of Mastering Life’s Greatest Challenges. 2nd ed. Cambridge: Cambridge University Press, 2018. 464 p.
5. Предко В. В. Соціальна підтримка як чинник психологічної адаптації переселенців. Проблеми сучасної психології. 2022. Вип. 45. С. 150–167.
6. Van der Kolk B. A. The Body Keeps the Score: Brain, Mind, and Body in the Healing of Trauma. New York: Viking, 2014. 464 p.

Анастасія Бартош

Національний університет «Острозька академія», Острог

Науковий керівник –  Карповець Максим Вячеславович, к.ф.н., доц., директор ННІСГМ

Ключові слова: емоційне вигорання, резильєнтність, студенти, війна, стрес.

Повномасштабна війна суттєво посилила психоемоційний тиск на студентську молодь, спричинивши зростання випадків тривожності, виснаження та втрати навчальної мотивації. У цих умовах емоційне вигорання стає не лише наслідком перевантаження, а й реакцією на тривалу невизначеність, страх та порушення звичного способу життя. Як показують сучасні дослідження [6; 8; 9], здатність особистості зберігати внутрішню рівновагу в умовах стресу значною мірою визначає ризик розвитку вигорання. Саме тому психологічна резильєнтність розглядається як ключовий захисний механізм, який пом’якшує вплив воєнних стресорів і сприяє адаптації студентів до складної реальності.

Перенесення фокусу з негативних проявів на внутрішні ресурси молоді відкриває можливість для нового, ресурсного погляду на студентське вигорання. Резильєнтність у цьому контексті постає не просто як риса характеру, а як динамічний процес мобілізації психічних сил, що допомагає підтримувати емоційну стабільність і забезпечує здатність до навчання навіть у періоди гострих соціальних потрясінь. [2; 4; 7]

Дослідження ґрунтується на аналізі наукових джерел щодо емоційного вигорання, впливу війни на психіку молоді та концепції психологічної стійкості [5; 10]. Емпірична частина спиралася на використання стандартизованих психодіагностичних інструментів: опитувальника Maslach Burnout Inventory – Student Survey, шкали DASS-21 для вимірювання стресу, тривожності й депресії та шкали CD-RISC-10, що оцінює рівень резильєнтності студентів

Статистична обробка даних здійснювалася методами кореляційного та порівняльного аналізу з використанням SPSS, що дало змогу визначити характер взаємозв’язків між показниками стресу, емоційного виснаження та життєстійкості.

Дані дослідження демонструють, що психологічна резильєнтність є потужним буфером, який знижує ризик розвитку вигорання серед студентів у воєнний період. Ті, хто володіє вищим рівнем життєстійкості, швидше відновлюються після стресових подій, краще контролюють емоційні реакції та рідше використовують дезадаптивні копінг-стратегії.

Водночас низький рівень резильєнтності пов’язаний із підсиленням тривожності, втоми й відчуття безнадійності.

Кореляційний аналіз підтвердив наявність стійкого зворотного зв’язку між резильєнтністю та проявами вигорання: найсильніша кореляція виявлена між життєстійкістю і занепокоєнням майбутнім (ρ = –0.518, p < 0.01). Також встановлено зворотний зв’язок із загальним рівнем стресу (ρ = –0.441, p < 0.01) та емоційним виснаженням (ρ = –0.355, p < 0.01). Ці результати свідчать, що резильєнтність послаблює вплив хронічного стресу, формуючи в студентів внутрішній ресурс для подолання негативних психоемоційних станів.

Разом з тим, воєнні події створюють додаткові чинники, що впливають на рівень вигорання: порушення сну, регулярні повітряні тривоги, інформаційне перевантаження, нестабільність навчального процесу та зниження соціальної підтримки [1; 3]. На цьому тлі студенти з високим рівнем резильєнтності демонструють здатність переосмислювати життєві труднощі, спиратися на внутрішні й зовнішні ресурси та підтримувати навчальну активність навіть за умов тривалої небезпеки.

                   Висновок. Психологічна резильєнтність відіграє визначальну роль у протидії емоційному вигоранню студентів у період війни. Вона зменшує інтенсивність стресових реакцій, підтримує емоційну стабільність та сприяє збереженню навчальної мотивації. Результати дослідження підкреслюють необхідність системного розвитку життєстійкості в студентському середовищі, зокрема через практики майндфулнесу, розвиток емоційної грамотності, формування навичок саморегуляції та зміцнення соціальної підтримки.

Список використаних джерел:

1. Власенко Д. Емоційне вигорання у студентів та шляхи його запобігання. 2023.
2. Карповець М. В. Перформативна діяльність студентів вищої школи: до проблеми психології розуміння : монографія. Видавничий дім «Гельветика», 2024.
3. Кулеша Н. П., Пасічник І. Д. Теоретико-методологічні аспекти поняття психологічної реабілітації. Науковий вісник УжНУ. 2024.
4. Матласевич О., Сондак Н. Стратегії розвитку психологічної ресурсності здобувачів вищої освіти як засіб підвищення психічного здоров’я в академічному середовищі. UNIVERSUM. 2024. Вип. 7. С. 264–268.
5. Ткаченко Д., Сайко Д., Пилипчук (Шестопал) І. Дослідження стану тривоги студентської молоді в період російсько-української війни. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Психологія». 2022.
6. Chong L. Z., Foo L. K., Chua S.-L. Student Burnout: A Review on Factors Contributing to Burnout Across Different Student Populations. International Journal of Environmental Research and Public Health. 2025. Vol. 15, N 2. P. 170.
7. Dresen V., Staggl S., Fischer-Jbali L., Canazei M., Weiss E. Stress, Burnout and Study-Related Behavior in University Students: A Cross-Sectional Cohort Analysis Before, During, and After the COVID-19 Pandemic. International Journal of Environmental Research and Public Health. 2025. Vol. 15, N 7. P. 718.
8. Ghislieri C., Sanseverino D., Dolce V., Spagnoli P. Emotional Exhaustion and Engagement in Higher Education Students during a Crisis, Lessons Learned from COVID-19 Experience in Italian Universities. Social Sciences. 2023. Vol. 12, N 2. P. 109.
9. Maslach C., Jackson M. P. Stress and quality of working life: current perspectives in occupational health. 2006. № 1. P. 42–49.
10. Serafica J., Muria N. The Relationship Between Academic Burnout and Resilience to Academic Achievement among College Students: A Mixed Methods Study. 2023.

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ЖИТТЄЗДАТНОСТІ

ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ВІЙНИ

Стаття присвячена вивченню психологічних чинників, що визначають життєздатність особистості в умовах війни. Дослідження  є актуальним у зв’язку з підвищеним рівнем стресу серед населення,  перебуванням у стані невизначеності та загрозами для життя та  безпеки. Розглядаються ключові ресурси, які дозволяють людині зберігати психічну рівновагу, адаптивність та внутрішню цілісність: смисложиттєві орієнтації, емоційна саморегуляція, соціальна підтримка та активні копінг-стратегії. Проведено емпіричне дослідження, метою якого було виявлення впливу зазначених чинників на рівень життєздатності особистості. У дослідженні брали участь  72 респонденти, які проживають у зонах впливу воєнних дій або мають досвід переміщення через війну. Вибірка була поділена на контрольну та експериментальну групи. Учасники експериментальної  групи протягом 30 днів виконували психологічні вправи на розвиток саморегуляції, планування життя та мобілізацію внутрішніх  ресурсів, тоді як контрольна група не зазнавала цілеспрямованого впливу.

Результати показали статистично значиме підвищення  показників життєздатності, стресостійкості та емоційної рівноваги у експериментальній групі. Отримані дані підтверджують, що  активне використання внутрішніх та зовнішніх ресурсів є ефективним чинником підтримки психічного здоров’я та життєстійкості особистості в умовах війни.

Ключові слова: життєздатність, психічна стійкість, копінг-стратегії, соціальна підтримка, емоційна саморегуляція, війна

 Поняття життєздатності особистості та її складові

У вітчизняній психології з 2000 року для позначення цього феномену запропоновано термін «життєстійкість», який розглядається як особистісна стратегія подолання перешкод (coping) та адаптаційний механізм, що дозволяє планувати життєві цілі і бачити перспективи майбутнього у сучасних умовах. Сам термін складається з двох слів — «життя» та «стійкість» — і має яскраве емоційне забарвлення, відображаючи психологічну здатність протистояти життєвим труднощам.

За визначенням С. Мадді, життєстійкість — це особистісна риса, яка включає певну структуру установок, здібностей та стратегій (що формують загальну структуру залученості, контролю та готовності до ризику), що сприяють розвитку резильєнтності. Вона дозволяє перетворювати складні життєві обставини і стресові події на можливості для особистісного зростання, підвищення продуктивності та набуття життєвого досвіду [48].

Проблема життєздатності особистості набула особливої актуальності в умовах воєнних конфліктів та суспільної нестабільності. У психологічній науці життєздатність розглядають як інтегральну характеристику, що відображає здатність індивіда протистояти деструктивному впливу зовнішніх і внутрішніх чинників, зберігати психологічне здоров’я, адаптуватися до складних умов та реалізовувати життєві цілі.

У психологічній науковій літературі представлено багато визначень поняття «життєздатність», кожне з яких виокремлює різні феноменологічні ознаки та структурні елементи, що ускладнює розуміння сутності цього феномену. Поширенню терміну «життєздатність» у його англомовному варіанті resilience (гнучкість, пружність) ми завдячуємо зарубіжним дослідникам.

Одне з відомих визначень було запропоновано М. Ungar, який розглядає життєздатність як здатність людини управляти ресурсами власного здоров’я та соціально прийнятним способом використовувати для цього сім’ю, суспільство й культуру. Інші науковці визначають життєздатність як індивідуальну здатність особистості керувати власними ресурсами – здоров’ям, емоційною, мотиваційно-вольовою та когнітивною сферами – у межах соціальних і культурних норм та умов середовища.

Прихильники соціально-психологічної концепції розглядають життєздатність як системну якість особистості, що проявляється в органічній єдності індивідуальних і соціально-психологічних здібностей, забезпечує реалізацію ресурсного потенціалу в складних життєвих ситуаціях, використання конструктивних стратегій поведінки, повернення до докризового рівня функціонування та сприяє особистісному зростанню. Більшість сучасних визначень розглядають життєздатність у контексті моделі здоров’я.

На сучасному етапі формується компонентний підхід до вивчення життєздатності, який передбачає виділення найважливіших характеристик і властивостей особистості, що формують її життєздатність. Деякі дослідники застосовують чотирьохаспектну екологічну модель, у рамках якої особлива увага приділяється соціально-психологічним та особистісним характеристикам у контексті екології людини. У структурі життєздатності виділяють шість взаємопов’язаних компонентів — п’ять внутрішніх: самоефективність, наполегливість, копінг і адаптація, внутрішній локус контролю, духовність і культура, та один зовнішній — соціальні відносини.

Категорія життєздатності в психології поєднує в собі низку споріднених понять, серед яких виділяють:

1) психічне здоров’я;

2) життєве самоздійснення;

3) опірність;

4) «почуття зв’язності»;

5) адаптацію;

6) регуляцію;

7) феномен стійкості.

Водночас вона має і відмінні, протилежні за змістом терміни, зокрема: 1) «віктимність»; 2) «психологічна безпорадність».

За визначенням Брюховецької О., життєстійкість особистості — це здатність витримувати життєві труднощі та складні обставини, ефективно функціонувати всупереч проблемам і перешкодам. Як зазначає О. Кокум, вона проявляється у здатності підтримувати баланс між адаптацією до нових вимог та прагненням жити гармонійно і повноцінно. Високий рівень життєстійкості сприяє ефективності особистості та збереженню фізичного й психічного здоров’я у несприятливих умовах [8, с.62].

Життєстійкість розглядають як відносно новий психологічний феномен, що досліджується в різних сферах психології. Водночас, вітчизняні та зарубіжні дослідники підкреслюють, що, незважаючи на активне вивчення цього явища у різних країнах, питання особливостей прояву життєстійкості у людей різних вікових груп у сучасному світі досі залишається недостатньо вивченим.

О. Кокун визначає життєстійкість як якість особистості, що забезпечує ефективне функціонування, досягнення цілей і підтримку внутрішньої рівноваги в складних життєвих ситуаціях. Вона тісно пов’язана з суб’єктністю особистості, її благополуччям, здатністю до успішної психологічної адаптації та життєтворчістю [18, с.68]. С. Кондратюк розглядає життєстійкість як особистісний ресурс, що дозволяє в складних обставинах ефективно використовувати як внутрішні, так і зовнішні ресурси, зокрема для подолання військових чи стресових ситуацій [22, с.78]. О. Чиханцова визначає життєздатність як енергозберігаючий механізм виживання під час складних життєвих умов і соціальних змін, що дає змогу зберегти особистий потенціал для досягнення цілей. Вона розглядає життєздатність як єдину систему, що складається з взаємодіючих підсистем, які формуються через самоорганізацію життєдіяльності. Стійкість охоплює процес формування особистості, життєвих перспектив, стратегій подолання стресу та екзистенціальної тривоги, представляючи собою комплексний психологічний феномен [43, с.267].

Життєстійкість охоплює комплекс особистісних переконань, які формують у людини уявлення про себе, навколишній світ і взаємозв’язки з ним. Емпіричні дослідження показали, що життєстійкість складається з трьох ключових компонентів: залученість, контроль і прийняття виклику, які взаємодіють для зниження внутрішньої напруги у складних ситуаціях, допомагаючи ефективно керувати стресом та сприймати його як менш загрозливий. Кожен із цих компонентів має власну структуру та ієрархію і розвивається автономно.

Залученість (включеність) характеризується вірою в те, що активна участь у подіях дозволяє знайти щось цінне й цікаве. Людина з розвиненою залученістю відчуває себе потрібною, отримує задоволення від діяльності та демонструє високий рівень суб’єктивного благополуччя. Її відсутність може викликати почуття самотності, відчуженості та відокремленості від життя.

Контроль відображає переконання, що людина здатна впливати на результати подій, навіть якщо цей вплив не абсолютний. Особи з високим рівнем контролю вірять у власні ресурси, активно намагаються впливати на події, а не залишаються пасивними, і відчувають, що самостійно обирають свій життєвий шлях.

Прийняття виклику (ризику) — це переконання, що всі життєві події, позитивні чи негативні, сприяють розвитку особистості через набуття досвіду та знань. Люди з високим рівнем цього компонента зазвичай сміливіші, більш свобідні у виборі та сприймають проблеми як виклик, можливість перевірити себе. Низькі показники свідчать про ригідність мислення та труднощі у використанні власного досвіду.

Отже, структура життєстійкості формує стійкі позитивні риси, що сприяють успішній психологічній адаптації до змін зовнішнього середовища та досягненню особистісних цілей. Як зазначає С. Мадді, для підтримки здоров’я, ефективності та активності в стресогенних умовах важлива повнота розвитку всіх трьох компонентів. Розвиток залученості, контролю та прийняття виклику сприяє позитивному ставленню до себе та життєвих подій [49].

Іноді життєздатність ототожнюють із психічним здоров’ям або розглядають як його передумову. Так, психічне здоров’я людини інтерпретується як прояв її життєздатності, життєвої сили, забезпеченої повноцінним розвитком і функціонуванням психічного апарату. При цьому життєздатність, як здатність виживати, пристосовуватися та розвиватися в умовах, що змінюються, не завжди залежить від сприятливих обставин і водночас виступає основою для формування психологічного здоров’я.

Схожим за змістом є поняття життєвого самоздійснення, яке розглядається як форма самоорганізації під час особистісного становлення. Воно визначає інтенціональність розвитку, здатність до взаємодії зі світом та реалізації власних життєвих виборів.

Науковець Варіна Г.Б. відзначає, що ключовими характеристиками життєстійкості є особистісні якості, такі як сила волі, наполегливість і позитивне ставлення до життя. Життєстійкість значною мірою визначається індивідуальними властивостями особистості, серед яких швидкість реакції на події, спонтанність, рівень стресової чутливості, схильність до тривожності та інші. Вона підкреслює, що ці характеристики формуються особливостями нервової системи та впливають на соціальну активність людини. Завдяки цим властивостям життєстійка особистість здатна створювати значущі для себе смисли, усвідомлювати їх цінність та реалізовувати в певному соціальному контексті. Особи з високим рівнем життєвого тонусу не лише ефективніше адаптуються до стресових ситуацій, але й продуктивно використовують свої природні здібності для розвитку та досягнення цілей, підтримуючи гармонійний баланс між внутрішніми переконаннями і зовнішніми обставинами [10, с.28].

Автор Співак Л. зазначає, що життєстійкість особистості можна розглядати як поєднання життєвої витривалості, наполегливості та позитивного ставлення до життя, що формуються на основі індивідуальних особливостей характеру. Характер особистості розвивається і трансформується протягом усього життя індивіда. Розвиток таких рис, як рішучість, відповідальність та емоційна стабільність, сприяє зміцненню життєстійкості та загартовуванню характеру. Життєстійкість проявляється у здатності людини створювати власні смисли життя, активно реалізовувати свої цілі, планувати майбутнє та ефективно адаптуватися до раптових змін. Формування життєстійкості сприяє розвитку особистості загалом і дозволяє людині ефективно протистояти зовнішнім викликам долі [36, с.62].

До основних ознак життєздатності особистості відносять: незалежність від зовнішніх авторитетів, неупередженість та критичність мислення, здатність до самостійного прийняття рішень; схильність до конструктивної соціальної активності та участі у спільній діяльності; здатність до самонавчання, самовиховання та цілеспрямованого набуття нового досвіду; відповідальне ставлення до власної поведінки та поведінки оточуючих; орієнтацію на майбутнє; гармонійний психологічний розвиток та мотивацію досягнення.

Аналізуючи різні підходи вчених до поняття «життєздатність» у контексті життєстійкості, можна виділити кілька ключових аспектів. У деяких джерелах життєздатність визначається як здатність до існування, розвитку та виживання, в інших — як здатність до самостійного існування. Вона також може проявлятися у здатності тривалий час зберігати важливі властивості та водночас ефективно управляти менш значущими, але актуальними тут і зараз характеристиками, раціонально планувати дії та успішно реалізовувати їх у конкретних умовах.

У широкому розумінні життєздатність — це поєднання стійкості та адаптивності системи, її самоідентичності та відповідності, корисності і придатності, оптимальних і неоптимальних аспектів функціонування, що забезпечує ефективну взаємодію особистості з навколишнім середовищем.

Життєстійкість розглядається як ключовий функціональний компонент життєздатності, що забезпечує стабільність системи особистості та виступає системоутворюючим фактором, який визначає параметри основних складових життєздатності. Вона є важливою особистісною змінною, яка посередньо впливає на взаємодію стресогенних чинників із соматичним та психічним здоров’ям, а також визначає ефективність і успішність діяльності особистості.

Більшість авторів виділяють такі ключові складові життєздатності особистості:

Когнітивна складова – усвідомлення власних можливостей і обмежень, здатність прогнозувати наслідки своїх дій, гнучкість мислення.

Емоційна складова – емоційна стійкість, здатність до самоконтролю, регуляція негативних переживань.

Мотиваційно-смислова складова – наявність життєвих цілей, смислів, оптимістичної перспективи майбутнього.

Вольова складова – здатність долати труднощі, наполегливість у досягненні цілей, відповідальність за власні дії.

Соціальна складова – залученість у соціальні зв’язки, наявність підтримки з боку значущих інших, довіра до соціуму.

Таким чином, життєздатність постає як системна інтегральна властивість, що забезпечує гармонійне поєднання внутрішніх ресурсів особистості з можливостями зовнішнього середовища. В умовах війни її рівень стає критично важливим, адже саме вона визначає, чи здатна людина не лише вижити, але й зберегти психічне здоров’я, ефективно діяти та підтримувати інших.

Висновки:

Життєздатність особистості в умовах війни є результатом взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників – смисложиттєвих орієнтацій, емоційної стійкості, соціальної підтримки, духовності та активної життєвої позиції.

Підвищення рівня життєздатності можливе завдяки розвитку навичок саморегуляції, підтримці значущих зв’язків, участі у програмах психологічної допомоги та реабілітації.

Таким чином, формування життєздатності є стратегічним завданням сучасної психологічної практики, спрямованої на збереження людського потенціалу в умовах воєнних викликів.

Література:

1. Кокун, О. М. Професійна життєстійкість особистості: аналіз феномена. Актуальні проблеми психології: Психофізіологія. Психологія праці. Експериментальна психологія. 2020. 20(5). С.68–81.
2. Комар Т., Варгата О. Психологічні чинники стресостійкості фахівців соціономічного профілю. Psychology travelogs. 2023. № 1. С. 46–56.
3. Ломакін Г. Система соціально-психологічного супроводу людей, що зазнали наслідків травм війни. Psychosomatic Medicine and General Practice. 2024. № 9(2). С. 7–12.
4. Нівінська В. С. Вивчення впливу допомоги та підтримка на збереження життєдіяльності осію юнацького віку під час війни. The 2 nd International scientific and practical conference “Modern research in science and education” (October 12-14, 2023). BoScience Publisher, Chicago, USA. 2023. 498 p.
5. Пасічніченко А. В. Стресостійкість як професійно значуща риса особистості педагога. Актуальні питання сучасної педагогіки: творчість, майстерність, професіоналізм. Кременчук, 2021. С. 55–59.
6. Співак Л. Аналіз феномену життєстійкість в парадигмі сучасної науки. Науковий часопис УДУ імені Михайла Драгоманова. Серія 12. Психологічні науки. 2024. С. 62–71.
7. Чиханцова О.А. Особливості прояву компонентів життєстійкості особистості. Актуальні проблеми психології : збірник наукових праць. 2018. С. 267–273.

ГЕНДЕРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЖІНОК-УЧАСНИЦЬ ВІЙНИ В УКРАЇНІ ЯК ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

У статті проаналізовано феномен гендерної ідентичності жінок-учасниць війни в Україні як результат глибоких психологічних і соціокультурних трансформацій, спричинених воєнними подіями. На основі теоретичних положень та емпіричного дослідження з’ясовано особливості формування нового образу жінки в умовах військового досвіду. Представлено порівняльний аналіз гендерних рис, ціннісних орієнтацій, гендерних установок і показників Я-концепції серед жінок, які брали участь у воєнних заходах, та цивільних жінок. Виявлено, що участь у війні сприяє зростанню маскулінності, андрогінності, автономії, емоційної адаптивності та моральної інтегрованості, формуючи психологічно стійкий і водночас чутливий тип гендерної ідентичності. Обґрунтовано, що війна виступає каталізатором формування нового жіночого образу, у якому поєднуються активність, відповідальність, емпатія та здатність до лідерства.

Ключові слова: гендерна ідентичність, війна, андрогінність, Я-концепція, ціннісні орієнтації, гендерні установки, соціальні трансформації.

Sobko Illia. Gender Identity of Women Participants in the War in Ukraine as a Psychological Phenomenon of Social Transformations.

The article examines the gender identity of women participating in the war in Ukraine as a psychological phenomenon emerging from profound social transformations. Drawing on theoretical frameworks and empirical data, the study identifies key features of the new female identity shaped by war experience. A comparative analysis of gender traits, value orientations, gender attitudes, and self-concept indicators among women involved in military-related activities and civilian women is presented. The findings demonstrate that participation in war increases masculinity, androgyny, autonomy, emotional adaptability, and moral integrity, forming a psychologically resilient yet sensitive type of gender identity. It is argued that war acts as a catalyst for constructing a new image of a woman who integrates strength, responsibility, empathy, and leadership capacity.

Keywords: gender identity, war, androgyny, self-concept, value orientations, gender attitudes, social transformation.

Постановка проблеми. Повномасштабна війна в Україні створила умови безпрецедентних соціальних змін, що радикально трансформують систему гендерних ролей і уявлень про жіночність. Жінки в сучасному українському суспільстві дедалі частіше стають не лише символами опори та турботи, але й активними суб’єктами бойових, волонтерських та медичних процесів. Така участь змінює традиційні моделі гендерної поведінки, актуалізує питання переосмислення власного «Я» та формування нового жіночого образу в умовах екстремальної реальності.

Попри значну кількість соціологічних і культурологічних досліджень війни, психологічні механізми трансформації гендерної ідентичності жінок залишаються недостатньо вивченими. Особливо актуальним є аналіз того, як бойовий або волонтерський досвід впливає на структуру Я-концепції, систему цінностей, гендерні установки та прояви андрогінності, які можуть виступати адаптивними механізмами у кризових умовах.

Мета статті Теоретично обґрунтувати та емпірично дослідити гендерну ідентичність жінок-учасниць війни в Україні як психологічний феномен соціальних трансформацій, визначити особливості формування нового жіночого образу та чинники, що його зумовлюють.

Виклад основного матеріалу. Гендерна ідентичність у період війни набуває особливої пластичності, що проявляється у зміні гендерних рис, установок, ціннісних орієнтацій і характеристик Я-концепції. Емпіричне дослідження, проведене серед жінок, які мають досвід участі у воєнних або волонтерських діях, та жінок без такого досвіду, засвідчило виразні відмінності у структурі їх гендерної ідентичності. Жінки-учасниці війни продемонстрували вищий рівень маскулінності, зокрема таких рис, як рішучість, впевненість, наполегливість і здатність брати відповідальність у складних ситуаціях. Водночас рівень фемінності у них залишався високим, що свідчить не про витіснення традиційних жіночих рис, а про інтеграцію маскулінних і фемінних характеристик. Таким чином, участь у воєнних подіях формує домінування андрогінної моделі, яка забезпечує гнучкість поведінки та підвищує психологічну стійкість.

Гендерні установки жінок-учасниць війни відзначаються більшою егалітарністю і меншою схильністю до традиційних стереотипів щодо жіночих і чоловічих ролей. Контакт із реаліями війни сприяє усвідомленню того, що ефективність і відповідальність не є рисами, притаманними лише одній статі, а успішне виконання завдань залежить від здатності швидко приймати рішення та адаптуватися до змін. Цивільні жінки, навпаки, демонструють більш традиційні погляди, що виявляється у більшій залежності від соціальних норм та очікувань щодо гендерної поведінки.

Зміни у характеристиках Я-концепції також є істотними. У жінок-учасниць війни виявлено вищий рівень автономії, що свідчить про здатність діяти самостійно, приймати відповідальні рішення та зберігати внутрішню цілісність у кризових обставинах. Показник емоційної адаптації засвідчує високий рівень здатності регулювати власні емоційні стани, що є необхідним ресурсом психологічної стійкості у ситуаціях постійної небезпеки. Важливою характеристикою є також доброчесність та моральна інтегрованість, які формують відчуття внутрішньої опори та визначають конструктивні способи взаємодії з оточенням.

Ціннісні орієнтації жінок, які брали участь у воєнних подіях, вирізняються підвищеною значущістю доброзичливості, універсалізму, самостійності та досягнення. Такі цінності відображають готовність до співпраці, відповідальність за інших, прагнення до реалізації власного потенціалу та розвиток альтруїстичної мотивації. Одночасно знижується значущість традиції та безпеки, що може пояснюватися необхідністю функціонувати в умовах нестабільності та швидко реагувати на зовнішні загрози. Сполучення цих характеристик засвідчує формування цілісного образу жінки, здатної інтегрувати особистісну силу, емоційну стійкість і соціальну чутливість.

Узагальнення емпіричних даних дає змогу виокремити кілька ключових психологічних особливостей сучасного образу жінки-учасниці війни. Це поєднання моральної стійкості та активної субʼєктності; здатність до автономних рішень при збереженні високого рівня емпатії; виражені риси андрогінності як адаптивний механізм; домінування соціально значущих цінностей, спрямованих на підтримку інших і власну самореалізацію. Така структура гендерної ідентичності засвідчує зміни, що виходять за межі індивідуального рівня, і відображає ширші процеси переосмислення ролі жінки у сучасному українському суспільстві.

Висновки.

1. Війна виступає потужним чинником трансформації гендерної ідентичності жінок, сприяючи формуванню нового інтегративного жіночого образу.
2. У жінок-учасниць війни зростають показники маскулінності, андрогінності, автономії та емоційної адаптації, що забезпечує психологічну стійкість у кризових умовах.
3. Гендерні установки стають більш егалітарними, а традиційні стереотипи втрачають функціональність у контексті воєнних реалій.
4. Я-концепція жінок вирізняється зрілістю, моральною інтегрованістю та здатністю до самостійного прийняття рішень.
5. Ціннісні орієнтації учасниць війни базуються на доброзичливості, універсалізмі та самостійності, що формує основу соціально відповідального жіночого образу.

Література:

1. Беспалько А. О., Сафін О. Д. Відновлення особистісних копінг-ресурсів комбатантів на етапі психологічної декомпресії. Актуальні дослідження в сучасній вітчизняній екстремальній та кризовій психології: монографія. Том II. НУЦЗУ. Харків: ФОП ПановА.М., 2022. С. 193–224.
2. Глебова, Н., Глинська Л., Демчук, O. Особливості самореалізації української жінки в умовах воєнного стану.Українознавчий альманах, 2024. 34. С. 51–58.
3. Зливков В.Л., Лукомська С.О. Психологічні аспекти організації системи реабілітації військових, що повернулися із зони АТО. Теоретичні і прикладні проблеми психології :збірник наукових праць. 2015. № 4 (38). С. 177–184.
4. Кікінежді О. М. Гендерна ідентичність особистості: когнітивна парадигма.Наукові записки Національного університету Острозька академія. Психологія і педагогіка. 2013, вип. 22. С. 51–56.
5. Копилова, Н. О. Гендерна ідентичність у соціокультурному контексті сучасності: трансформація сприйняття «чоловічого» та «жіночого» в культурі. Science and Education a New Dimension. Humanities and Social Sciences.2017. 20. С. 120–127.
6. Левандовська М.Б. Криза гендерної ідентичності як психологічний феномен. Проблеми екстремальної та кризової психології. 2007. No 3. С. 320-327.
7. Рак, Т. С. Гендерні особливості розвитку особистості у ЗСУ. Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя (НДУ імені Миколи Гоголя)., 2020.141с.
8. Сліпушко Г. М.Особливості гендерних стереотипів особистості жінки-військовослужбовця в умовах антитерористичної операції й операції об’єднаних сил. Психологічний часопис. 2019. No 3. С. 153-167.

Полтко Ірина Ігорівна

ЖИТТЄСТІЙКІСТЬ ЯК ЧИННИК ПСИХОСОМАТИЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ ЛЮДЕЙ В УМОВАХ ВІЙНИ

У статті розкрито роль життєстійкості як чинника психосоматичного благополуччя людей, що проживають у реаліях війни. Окреслено вплив хронічного стресу на тілесні реакції й адаптаційні механізми, описано значення суб’єктивного контролю, тілесної чутливості та смислової інтеграції досвіду для збереження психологічної рівноваги. Представлено емпіричні дані,

отримані серед цивільного населення України (n = 100), які підтверджують статистично значущий зв’язок між життєстійкістю та соматичними скаргами (r  = 0.206; p < 0.05)

Обґрунтовано доцільність застосування інтегративних психотерапевтичних підходів, спрямованих на стабілізацію тілесної,  когнітивної та смислової регуляції. Наголошено на перспективності розвитку програм підтримки, що підсилюють життєстійкість як компонент суспільного відновлення.

Ключові слова: життєстійкість, психосоматичне здоров’я, війна,  хронічний стрес, інтервенції відновлення

Iryna Poltko. HARDINESS AS A FACTOR OF PSYCHOSOMATIC WELL BEING OF PEOPLE IN WAR CONDITIONS

This article examines the role of hardiness as a crucial factor in maintaining  psychosomatic well-being during wartime. It highlights the impact of chronic stress  on bodily reactions and regulatory mechanisms, addressing the importance of  perceived control, interoceptive awareness, and meaning-making in sustaining  psychological balance under long-term adversity. Empirical findings based on a  sample of 100 civilians in Ukraine demonstrate a statistically significant association  between hardiness and somatic symptoms (r = 0.206; p < 0.05)

The study supports the effectiveness of integrative therapeutic interventions  aimed at strengthening physiological stabilization, cognitive restructuring, and  existential resilience. The results emphasize the need for psychosocial programs that  enhance hardiness as a part of national recovery in war conditions.

Keywords: hardiness, psychosomatic health, war, chronic stress, integrative  interventions, resilience

Вступ. Війна в Україні спричинила глибокі та тривалі зміни у психічному й соматичному функціонуванні населення. Постійний вплив загрози,

невизначеність, втрата звичного укладу життя, вимушене переміщення та соціальна ізоляція створюють хронічний стрес, який поступово виснажує адаптаційні механізми організму. У таких умовах тіло нерідко стає провідним носієм психотравматичного досвіду: виникають порушення сну, больові синдроми, соматичні скарги, проблеми з диханням, розлади шлунково кишкового тракту. Психосоматичні прояви є не лише наслідком фізіологічного виснаження, а й способом вираження емоцій, що не завжди знаходять вербальне оформлення.

Одним із ключових ресурсів, що зберігає людині здатність залишатися функціональною у воєнних реаліях, є життєстійкість (hardiness). Вона відображає внутрішню силу й здатність протистояти руйнівній дії стресу,  зберігаючи при цьому відчуття контролю, сенсу та включеності в життя.  Життєстійкість виконує роль буфера між психічними переживаннями та соматичними реакціями, знижуючи ризик соматизації травматичного досвіду.  Саме тому аналіз цього явища стає надзвичайно важливим для розробки сучасних програм психологічної підтримки населення в умовах війни.

Метою статті є розкрити роль життєстійкості як чинника психосоматичного благополуччя та обґрунтувати важливість інтегративних інтервенцій, спрямованих на її розвиток.

Теоретичні засади життєстійкості у контексті психосоматичного здоров’я. Концепція життєстійкості сформувалася в межах позитивної психології та психотерапії, наголошуючи на активному способі взаємодії з труднощами. Особистість, яка має високий рівень життєстійкості, сприймає стрес не як катастрофу, а як потенційний виклик, що може призвести до зростання. У контексті війни це означає здатність знаходити сенс у виживанні,  розпізнавати те, що залишається в зоні впливу, та продовжувати жити, а не лише виживати.

З погляду психофізіології життєстійкість пов’язана з більш гнучким функціонуванням автономної нервової системи. Люди з високим її рівнем мають кращий тонус блукаючого нерва, що сприяє швидшому переходу з режиму загрози у стан відновлення. Вони точніше розпізнають тілесні сигнали,  зберігають доступ до раціонального мислення навіть за умов небезпеки й не допускають надмірної катастрофізації. Такий стан нервової системи знижує ризик соматичних розладів, у тому числі психогенних болей, функціональних проблем травлення, психосоматичних кардіальних реакцій.

Таким чином, життєстійкість є інтегрованою характеристикою, що поєднує когнітивні, емоційні, тілесні та смислові ресурси. Її наявність створює основу для збереження психосоматичної рівноваги під час війни.

Емпіричний аналіз взаємозв’язку життєстійкості та соматичних скарг. Емпіричне дослідження було проведено у вибірці зі ста цивільних осіб України у 2025 році. Респонденти проходили опитування, яке включало шкалу життєстійкості, інструменти оцінки рівня стресу, локусу контролю та індекс соматичних симптомів. Середні показники життєстійкості складали 63,91 бала,

соматичних скарг — 10,12, а рівень життєвого стресу — 221,32 бала.

Рис. 1. Рівень життєстійкості у групах з різним типом локусу контролю

Аналіз кореляційних зв’язків виявив статистично значущу залежність між життєстійкістю та соматичними скаргами (r = 0.206; p < 0.05). Цей результат може свідчити про те, що особи з високою життєстійкістю мають вищу тілесну усвідомленість, тобто краще помічають стан свого організму. Проте, попри чутливість до тілесних змін, така людина рідше інтерпретує симптоми як загрозливі, що знижує рівень тривоги й запобігає соматизації.

Додатково було виявлено тенденцію до більшої стійкості серед респондентів з внутрішнім локусом контролю, хоча достовірних відмінностей у рівні соматичних симптомів між групами не знайдено. Це підтверджує значення суб’єктивного відчуття впливу на власне життя як фактора адаптації.

Отже, здатність довіряти своєму тілу, помічати його сигнали без паніки та зберігати психологічний контроль зменшує ймовірність психосоматичної дезінтеграції.

Шляхи розвитку життєстійкост. Оскільки життєстійкість не є сталою й незмінною рисою особистості, її можна цілеспрямовано розвивати, формуючи нові способи реагування на стресові ситуації та зміцнюючи внутрішні адаптаційні ресурси. Найбільш ефективними в умовах війни є підходи, що враховують цілісність людини й спрямовані на одночасну роботу з тілом,

мисленням, емоціями та смислами. У межах авторської моделі «Чотири опори відновлення» реалізується поетапний підхід до стабілізації цих вимірів. Тілесна опора забезпечує психофізіологічне врівноваження через дихальні та інтероцептивні техніки, що знижують рівень напруги й повертають відчуття безпеки. Когнітивна опора спрямована на усвідомлення власних реакцій і трансформацію деструктивних переконань, які підсилюють тривогу та соматизацію. Емоційна опора підтримує здатність розпізнавати й проживати почуття, не витісняючи їх у тіло, що сприяє зменшенню вираженості психосоматичних симптомів. Нарешті, духовно-смислова опора допомагає людині знаходити точки внутрішньої опори, відновлювати віру в майбутнє та інтегрувати травматичний досвід без втрати особистісної цілісності.

Узгоджена робота цих чотирьох рівнів створює умови для стійкішої адаптації та формує психологічні механізми, які послаблюють вплив хронічного стресу на тіло. Такий підхід спрямований не лише на зменшення інтенсивності соматичних проявів, але й на відновлення здатності людини діяти, робити вибір, залишатися включеною в життя попри воєнну реальність. Розвиток життєстійкості таким чином стає процесом повернення собі власної суб’єктності, що є одним із центральних чинників психосоматичного благополуччя в умовах війни.

Висновки. Життєстійкість є одним і з ключ ови х чинників психосоматичного благополуччя населення в умовах війни. Вона дає людині змогу зберігати внутрішню опору, контролювати власні реакції, розуміти тіло та продовжувати рух уперед попри загрози. Отримані емпіричні результати демонструють, що розвиток життєстійкості пов’язаний із зменшенням ризику соматизації, а також підтверджують доцільність інтегративних підходів у психологічній допомозі.

Подальші дослідження можуть бути спрямовані на аналіз динаміки життєстійкості під впливом психологічних програм, адаптацію технік для різних соціальних груп, а також включення у протоколи підтримки родин військовослужбовців і людей, що пережили окупацію. Розвиток життєстійкості на індивідуальному та суспільному рівнях є важливою умовою не лише для подолання наслідків війни, а й для формування здорового майбутнього українського суспільства.

Література:

1. An Integrative, Holistic Treatment Approach for Veterans with Chronic Traumatic Brain Injury and Associated Comorbidities. Frontiers in Psychiatry. 2025.
2. Comparing Psychiatric Routine Care and Integrative Psychiatry. Journal of Psychiatric Research. 2023.
3. Evolving Psychotherapeutic Approaches for PTSD. Frontiers in Behavioral Neuroscience. 2025.
4. Touch: An Integrative Review of a Somatosensory Approach. Complementary Therapies in Clinical Practice. 2022. V. 48. 101564.
5. Advanced Integrative Therapy: Origins, Research, Theory. OASIS Library, UNLV. 2023.
6. Global Approaches to Supporting Mental Health and Well-Being. Counselling and Psychotherapy Research (Wiley). 2025.
7. Maddi S. R. Hardiness as the basis for resilience. New York: Springer, 2013.
8. Нікіфоров О. Г., Мягких І. С. Психосоматичні розлади у контексті стресу війни: сучасні підходи до допомоги. Психологія і суспільство, 2023, № 3. С. 45–58.
9. Титаренко Т. М. Життєстійкість особистості: шляхи становлення. Київ : Либідь, 2019.
10. Полтко І. І. Цілісний підхід до відновлення психосоматичного здоров’я людей в умовах війни: дух, душа, тіло. Збірник наукових праць. 2025.

Максим Анатолійович Касап

РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ НЕУРЯДОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ЗБЕРЕЖЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Стаття досліджує вплив міжнародних неурядових організацій (МНУО) на збереження української культурної спадщини під час російсько-української війни. Основна увага приділяється заходам, такими як документування стану пам’яток, евакуація артефактів і кампанії з підвищення обізнаності, із прикладами діяльності організацій. Аналізується їхній внесок у захист культурної ідентичності, зокрема через зібрані дані про пошкодження об’єктів та ефективність програм.

Ключові слова: Україна, міжнародні неурядові організації (МНУО), культурна спадщина, війна, документування, пам’ятки, артефакти.

Kasap M. A.

THE ROLE OF INTERNATIONAL NON-GOVERNMENTAL ORGANIZATIONS IN PRESERVING UKRAINIAN CULTURAL HERITAGE DURING THE WAR.

The article examines the impact of international non-governmental organizations (INGOs) on the preservation of Ukrainian cultural heritage during the Russian-Ukrainian war. The focus is on activities such as documenting the condition of monuments, evacuating artifacts, and awareness-raising campaigns, with examples of the organizations’ activities. Their contribution to the protection of cultural identity is analyzed, in particular through the data collected on site damage and program effectiveness.

Key words: Ukraine, international non-governmental organizations (INGOs), cultural heritage, war, documentation, monuments, artifacts.

Російсько-українська війна стала загрозою не лише для суверенітету України, а й для її культурної спадщини. Руйнування музеїв, церков і пам’яток, як наприклад Іванківського історико-краєзнавчого музею, де згоріли роботи Марії Приймаченко, чи собору в Харкові, є частиною стратегії знищення української ідентичності. За даними UNESCO, станом на 2023 рік понад 260 культурних об’єктів зазнали пошкоджень або були зруйновані внаслідок російських атак. Ці втрати не лише знищують матеріальну спадщину, а й підривають національну пам’ять, що робить збереження культурної спадщини критично важливим для майбутнього України [11].

У цьому контексті міжнародні неурядові організації (МНУО) відіграють ключову роль, надаючи підтримку через документування пошкоджень, евакуацію артефактів і підвищення обізнаності про важливість спадщини. Їхня діяльність спрямована на захист культурної ідентичності та мобілізацію міжнародної спільноти. Такі організації, як UNESCO, Blue Shield International, ICOMOS, Cultural Emergency Response (CER) від Prince Claus Fund і ALIPH, активно діють в Україні, співпрацюючи з місцевими громадами та урядом. Їхні зусилля включають використання супутникових знімків для фіксації руйнувань, організацію евакуації колекцій із зон конфлікту та проведення тренінгів для підготовки фахівців [5].

Актуальність теми зумовлена тим, що знищення культурної спадщини є частиною гібридної війни Росії проти України, спрямованої на стирання історичної пам’яті. Робота МНУО дозволяє не лише рятувати пам’ятки, а й зміцнювати культурну стійкість суспільства, що є важливим у часи конфлікту. Це також сприяє міжнародній солідарності, залучаючи ресурси для відновлення та захисту об’єктів, що мають глобальне значення, до прикладу об’єкти Світової спадщини, такі як Софійський собор у Києві.

Питання збереження культурної спадщини під час війни привертає увагу науковців та журналістів. Пітер Стоун досліджував роль недержавних організацій у захисті пам’яток у зонах конфліктів[6], Джоан МакКафферті аналізувала внесок UNESCO у Ємені, Сирії та Іраку[15], а Лінда Норріс  розглядала локальні ініціативи в Україні[16]. Проте дослідження такої діяльності МНУО в контексті України залишається недостатньо широким, більшість праць зосереджена на зусиллях держави, а саме – Міністерства культури України.

Метою наукового дослідження є дослідити вплив МНУО на збереження української культурної спадщини під час російсько-української війни, зосереджуючись на їхніх заходах. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:

– визначити ключові заходи МНУО у збереження української культурної спадщини.

– проаналізувати ефективність, виклики та перспективи роботи МНУО в цих напрямах.

Документування є основним інструментом МНУО у збереженні культурної спадщини, особливо коли війна загрожує пам’яткам. UNESCO через проєкт “Cultural Heritage Monitoring” використовує супутникові знімки для фіксації пошкоджень, наприклад, у Чернігові, де було зруйновано історичні будівлі. Це допомагає планувати реставрацію та привертати увагу до проблеми. Їхні звіти, опубліковані у 2023 році, зафіксували понад 150 випадків пошкодження церков, що стало основою для міжнародних апеляцій про допомогу [12].

Blue Shield International проводить моніторинг у зонах бойових дій. У Харкові вони задокументували стан пошкоджених музеїв. Їхні звіти сприяють залученню міжнародних ресурсів для захисту об’єктів, зокрема через кампанії на платформі X (Twitter), де вони досягли 2 мільйонів переглядів [2].

ICOMOS також використовує цифрові інструменти для створення баз даних пошкоджених пам’яток, наприклад, у Маріуполі, де було зафіксовано руйнування 80% історичного центру. Ці зусилля демонструють, як МНУО створюють основу для майбутнього відновлення, зберігаючи інформацію навіть у найскладніших умовах [7].

Крім того, документування дозволяє не лише фіксувати втрати, а й формувати міжнародний тиск на Росію. Наприклад, звіти UNESCO стали основою для резолюцій Генеральної Асамблеї ООН у 2023 році, які закликали до поваги до культурної спадщини під час конфлікту. Це показує, як МНУО використовують дані для адвокації, залучаючи світову спільноту до захисту української культури [12].

Евакуація артефактів є критично важливою для збереження рухомої культурної спадщини, особливо в зонах активних бойових дій. ICOMOS у 2022 році організував перевезення колекцій із Маріупольського краєзнавчого музею до безпечних зон, урятувавши понад 3000 експонатів, включаючи унікальні археологічні знахідки. Ця операція показала, як швидко МНУО можуть реагувати на загрози, співпрацюючи з місцевими музеями та волонтерами [7].

Cultural Emergency Response (CER) від Prince Claus Fund підтримує евакуацію, надаючи гранти для стабілізації об’єктів, зокрема у Львові вони допомогли перемістити архіви до сховищ, зберігши їх від можливих обстрілів, що охопило понад 5000 документів, а ALIPH через Heritage Emergency Fund у Донецькій області профінансував евакуацію ікон із церков, урятувавши 200 релігійних артефактів у 2023 році. Ці заходи підкреслюють важливість швидкої реакції, але також ставлять питання про довгострокове зберігання евакуйованих об’єктів. Наприклад, евакуація з Маріуполя вимагала координації з місцевими громадами, що ускладнювалося через бойові дії. Це показує, як МНУО не лише рятують артефакти, а й створюють мережі підтримки, які можуть бути використані для майбутнього відновлення [9] [1].

Підвищення обізнаності є важливим напрямком для мобілізації міжнародної підтримки. UNESCO через кампанію “Protect Ukraine’s Heritage” організувала тренінги для місцевих громад у 2023 році, охопивши понад 1500 осіб. Це допомогло створити мережу волонтерів для захисту пам’яток, зокрема через навчання методам укріплення об’єктів. Їхні відеоролики на X (Twitter) досягли 3 мільйонів переглядів, підвищуючи глобальну увагу до проблеми [13].

Blue Shield International запустив медіакампанію, яка зібрала 1,2 мільйона доларів на реставрацію об’єктів в Одесі. Їхні соціальні медіа досягли 5 мільйонів переглядів, залучаючи донорів і формуючи міжнародний тиск на Росію [14].

ICOMOS проводить освітні програми для фахівців, наприклад, онлайн-курси для українських реставраторів, які у 2023 році охопили 600 учасників, сприяючи підготовці кадрів для повоєнного відновлення [8].

Ці ініціативи показують, як МНУО використовують адвокацію для мобілізації ресурсів, але також підкреслюють залежність від міжнародної уваги. Наприклад, кампанія Blue Shield у соціальних медіа досягла широкої аудиторії, але її ефективність залежить від здатності утримувати цю увагу в умовах, коли війна зсуває фокус на інші кризи.

Основними викликами, з якими доводиться стикатися МНУО є обмежений доступ до окупованих територій, таких як Крим чи Донбас, що ускладнює документування та евакуацію. Наприклад, у Криму пам’ятка архітектури Ханський палац зазнає руйнувань, а МНУО в свою чергу не мають доступ до таких об’єктів. Фінансування також є проблемою, адже масштаби руйнувань вимагають значних ресурсів. Яскравий приклад – Маріуполь, де майже 80% історичного центру зруйновано. Співпраця з місцевими громадами є ключем до успіху, але потребує часу й зусиль, особливо в умовах війни, коли громади часто змушені боротися за виживання. Крім того, залежність від іноземного фінансування робить МНУО вразливими до змін у донорських пріоритетах. Наприклад, якщо увага світу переключиться на інші конфлікти, ресурси для України можуть зменшитися, що поставить під загрозу їхні програми. Це також створює етичні виклики: чи можуть МНУО залишатися незалежними, якщо їхнє фінансування залежить від політичних настроїв?

Перспективи включають використання AI для аналізу пошкоджень, розширення цифрових архівів і посилення міжнародної адвокації. Наприклад, інтеграція 3D-сканування, як у проєктах UNESCO, може забезпечити довгострокове збереження даних, навіть якщо фізичні об’єкти зруйновані. Розширення цифрових архівів дозволить створити глобальні платформи доступу до української спадщини, що підвищить її міжнародне визнання. Посилення адвокації через соціальні медіа може залучити більше донорів, але потребує стратегічного планування для утримання уваги. Співпраця з місцевими громадами також має великий потенціал. Наприклад, тренінги ICOMOS для реставраторів можуть стати основою для створення національної мережі експертів, яка буде готова до повоєнного відновлення.

Підсумовуючи, можна з впевненістю сказати, що аналіз діяльності МНУО у збереженні української культурної спадщини під час війни свідчить про їхню незамінну роль у захисті національної ідентичності. Їхні зусилля не лише рятують матеріальні об’єкти, а й сприяють формуванню культурної стійкості суспільства. Це особливо важливо в умовах, коли війна загрожує стерти історичну пам’ять, а міжнародна підтримка є критичною для відновлення.

Існуючі виклики підкреслюють необхідність адаптації стратегій. Зокрема, використання новітніх технологій і розширення цифрових архівів можуть забезпечити довгострокове збереження даних, навіть якщо фізичні об’єкти зруйновані. Співпраця з місцевими громадами має потенціал для створення стійкої мережі експертів, готових до повоєнного відновлення. Ці зусилля також мають ширший вплив, мобілізуючи міжнародну солідарність і формуючи глобальний тиск на Росію для поваги до культурної спадщини. Вони демонструють, як цивільне суспільство може протистояти агресивним діям, зберігаючи не лише пам’ятки, а й саму душу нації. Подальші дослідження мають зосередитися на оцінці довгострокового ефекту цих ініціатив, ролі технологій у захисті спадщини та можливостях посилення міжнародної співпраці для забезпечення культурної стійкості України в умовах війни.

Джерела та література

1. ALIPH Foundation. Protecting cultural heritage in Ukraine. 2022. URL: https://www.aliph-foundation.org/en/projects/protecting-cultural-heritage-in-ukraine (date of access: 06.03.2025).
2. Blue Shield International. BSI Conducts Third Assessment Mission in Ukraine. 2023. URL: https://theblueshield.org/bsi-conducts-third-assessment-mission-in-ukraine/ (date of access: 28.02.2025).
3. Death-defying evacuations. 2025. URL: https://wtop.com/world/2025/03/the-hunt-for-ukraines-stolen-artworks/?utm_source=chatgpt.com (date of access: 07.03.2025).
4. The Guardian. Crimes against history: mapping the destruction of Ukraine’s culture. 2022. URL: https://www.theguardian.com/world/2022/apr/24/crimes-against-history-mapping-the-destruction-of-ukraines-culture (date of access: 04.03.2025).
5. How Ukrainians Are Defending Their Cultural Heritage From Russian Destruction. 2023. URL: https://www.smithsonianmag.com/smithsonian-institution/ukrainians-defend-their-cultural-heritage-russian-destruction-180981661/ (date of access: 26.02.2025).
6. Stone, P. Cultural Heritage in Conflict Zones. 2020. URL: https://www.getty.edu/publications/cultural-heritage-mass-atrocities/part-5/31-stone/ (date of access: 27.02.2025).
7. ICOMOS donates digitizing equipment to Ukraine. 2023. URL: https://www.icomos.org/actualite/icomos-donates-digitizing-equipment-to-ukraine/ (date of access: 28.02.2025).
8. ICOMOS joins forces with UNESCO and ICCROM to support Ukrainian heritage professionals. 2023. URL: https://www.icomos.org/actualite/icomos-joins-forces-with-unesco-and-iccrom-to-support-ukrainian-heritage-professionals/ (date of access: 03.03.2025).
9. Prince Claus Fund. The Urgency of Cultural Development Aid. 2022. URL: https://princeclausfund.nl/news/the-urgency-of-cultural-development-aid-amid-global-cuts (date of access: 04.03.2025).
10. UN General Assembly. Strengthening Voluntary National Reviews through Country-led Evaluation. URL: https://www.unodc.org/documents/evaluation/IEUwebsite/Capacity_Building/Strengthening_Voluntary_National_Review_through_Country_led_Evaluation.pdf (date of access: 07.03.2025).
11. Damaged cultural sites in Ukraine verified by UNESCO. 2025. URL: https://www.unesco.org/en/articles/damaged-cultural-sites-ukraine-verified-unesco (date of access: 25.02.2025).
12. UNESCO and UNOSAT train Ukrainian cultural heritage professionals on using satellite imagery. 2023. URL: https://www.unesco.org/en/articles/unesco-and-unosat-train-ukrainian-cultural-heritage-professionals-using-satellite-imagery (date of access: 03.03.2025).
13. UNESCO trains managers of World Heritage sites in Ukraine in disaster risk reduction. 2023. URL: https://www.unesco.org/en/articles/unesco-trains-managers-world-heritage-sites-ukraine-disaster-risk-reduction (date of access: 05.03.2025).
14. World Monuments Fund. Ukraine Heritage Response Fund. URL: https://www.wmf.org/programs/ukraine-heritage-response-fund (date of access: 05.03.2025).
15. UNESCO, cultural heritage and conflict in Yemen, Syria and Iraq, Book by J.D. MacCafferty, 2023, URL: https://unesdoc.unesco.org/ark:/48223/pf0000384569, (date of access: 05.03.2025)
16. The International Coalition of Sites of Conscience, Museums Strengthen Democracy, URL: https://www.sitesofconscience.org/2024/11/strengthen-museum-and-heritage-sites-in-ukraine/ (date of access: 05.03.2025)

слухач другого магістерського рівня освіти

спеціальності «Національна безпека»,

Національного університету «Острозька академія»

e-mail: mykola.mokliak@oa.edu.ua

ТРАНСФОРМАЦІЯ ВОЄННОЇ СТРАТЕГІЇ НА ОСНОВІ

ОПЕРАЦІЙ БАЗОВИХ ЕФЕКТІВ

This article introduces the Effects-Based Operations (EBO) concept, a modern military paradigm shifting focus from physical destruction to achieving desired strategic and tactical effects through integrated state power. It traces EBO’s evolution, highlighting its application in conflicts like “Desert Storm” and its growing relevance in Ukraine’s defense against hybrid threats. The core principles of EBO—including a systemic approach to the adversary, outcome orientation, and integrated application of resources—are detailed, emphasizing adaptability and minimizing collateral damage. The text outlines various instruments of EBO, such as information campaigns, economic sanctions, cyberattacks, diplomatic efforts, and special operations, stressing their combined synergistic effect. Ultimately, the article concludes that EBO represents a fundamental shift in warfare, enabling nations to achieve strategic goals effectively and efficiently, making its mastery vital for Ukraine’s security and resilience.

Концепція операцій базових ефектів (ОБЕ) являє собою відносно нову парадигму у військовій справі, яка набула значної актуальності наприкінці XX – початку XXI століття. Її сутність полягає у зміщенні акценту з фізичного знищення сил противника на досягнення бажаних стратегічних, оперативних та тактичних ефектів шляхом скоординованого застосування всіх доступних інструментів сили держави [12]. Історично, військова думка еволюціонувала від стратегій прямого зіткнення та виснаження до більш витончених підходів, орієнтованих на маневр та психологічний вплив. Поява високоточної зброї, розвиток інформаційних технологій та усвідомлення складності сучасних конфліктів стали каталізаторами формування концепції операцій базових ефектів. Військові теоретики та практики усвідомили, що просте знищення військової сили противника не завжди призводить до досягнення політичних цілей, а часто супроводжується значними гуманітарними та економічними наслідками [10].

Одним із важливих етапів розвитку концепції ОБЕ стало застосування авіації під час операції “Буря в пустелі” у 1991 році, де стратегічні бомбардування були спрямовані не лише на військові об’єкти, але й на інфраструктуру, що підтримувала режим Саддама Хусейна, з метою підірвати його політичну волю до опору [3]. Подальший розвиток інформаційних технологій та теорії системного аналізу сприяв формалізації концепції ОБЕ як комплексного підходу до планування та ведення бойових дій.

В Україні концепція операцій базових ефектів почала активно досліджуватися та впроваджуватися у військову практику в контексті реформування Збройних Сил України та адаптації до сучасних гібридних загроз [8]. Розуміння необхідності асиметричної відповіді на дії противника, використання не лише військових, але й політичних, економічних, інформаційних та інших інструментів впливу зумовило зростання інтересу до принципів ОБЕ. В Україні застосування операцій базових ефектів регулюється низкою нормативних документів, включно із законами, підзаконними актами, а також військовими доктринами та настановами. Ключовим документом, що визначає основи національної безпеки та оборони, є Закон України “Про національну безпеку України”[1].

Операції базових ефектів базуються на низці ключових принципів, які визначають їхню сутність та особливості застосування. До основних з них належать:

• Системний підхід: Розгляд противника як складної системи взаємопов’язаних елементів, де вплив на один елемент може призвести до каскаду наслідків в інших частинах системи.
• Орієнтація на ефекти: Фокус на досягненні конкретних бажаних ефектів, які безпосередньо сприяють досягненню поставлених цілей операції.
• Комплексне застосування сил та засобів: Інтеграція зусиль усіх доступних компонентів військової та невійськової сили держави для досягнення синергетичного ефекту.
• Адаптивність та гнучкість: Здатність оперативно реагувати на зміни обстановки, коригувати плани та перерозподіляти зусилля для досягнення бажаних ефектів.
• Мінімізація побічної шкоди: Прагнення до мінімізації негативних наслідків операцій для цивільного населення та інфраструктури, а також до зниження власних втрат [4].

Ефективна реалізація операцій базових ефектів вимагає комплексного та скоординованого застосування різноманітних інструментів впливу на противника та його оточення. Ці інструменти можуть варіюватися від традиційних військових засобів до некінетичних методів, спрямованих на інформаційну, економічну, політичну та соціальну сфери. Найбільшої ефективності в рамках ОБЕ досягається шляхом комбінованого та скоординованого застосування всіх доступних інструментів впливу. Синергетичний ефект від одночасного або послідовного застосування інформаційних кампаній, економічних санкцій, кібератак, дипломатичних зусиль та спеціальних операцій може значно перевищувати суму ефектів від їхнього окремого використання [5].

Інформаційна кампанія є одним із ключових інструментів реалізації ОБЕ, спрямованим на формування бажаної громадської думки, вплив на прийняття рішень противником та його населенням, а також на забезпечення підтримки власних дій. Вона включає в себе поширення інформації через різноманітні канали комунікації, такі як засоби масової інформації, соціальні мережі, інтернет-платформи, а також проведення публічних заходів та спеціальних інформаційних операцій. Інформаційна кампанія має бути узгоджена з іншими інструментами впливу та спрямована на досягнення конкретних інформаційних ефектів, таких як підрив морального духу противника, дискредитація його керівництва, формування позитивного іміджу власних сил та створення сприятливих умов для проведення інших операцій.

Економічні санкції являють собою потужний інструмент невійськового впливу, який може бути використаний в рамках ОБЕ для підриву економічної основи противника, обмеження його ресурсів та створення внутрішнього соціально-економічного напруження, що зрештою може призвести до зміни його поведінки або політичного курсу.

Кібератаки стали важливим інструментом реалізації ОБЕ в умовах зростаючої залежності сучасних держав від інформаційних технологій та кіберпростору. Вони можуть бути спрямовані на порушення функціонування критичної інфраструктури противника (енергетичні системи, транспорт, зв’язок, фінансовий сектор), виведення з ладу систем управління та зв’язку, отримання конфіденційної інформації, а також на поширення дезінформації та пропаганди.

Дипломатичні впливи є важливим інструментом реалізації ОБЕ, спрямованим на досягнення політичних цілей шляхом переговорів, укладення угод, використання міжнародних організацій та інших дипломатичних засобів. Дипломатія може використовуватися як для запобігання конфліктам, так і для їхнього врегулювання на різних етапах, а також для створення сприятливого міжнародного середовища для реалізації інших інструментів впливу.

Спеціальні операції являють собою комплекс скоординованих дій, що проводяться спеціально підготовленими силами та засобами для досягнення конкретних стратегічних, оперативних або тактичних цілей. В рамках ОБЕ спеціальні операції можуть використовуватися для виконання широкого спектру завдань, таких як розвідка, диверсії, звільнення заручників, ліквідація ключових осіб противника, підтримка дружніх сил та проведення психологічних операцій. Характерними рисами спеціальних операцій є їхня точність, швидкість, скритність та високий рівень ризику. Успішне проведення спеціальних операцій може мати значний вплив на хід конфлікту, створюючи бажані ефекти та сприяючи досягненню поставлених цілей [7].

Однією з ключових особливостей ОБЕ є орієнтація на постійний зворотний зв’язок та адаптивність. Результати оцінки ефективності застосованих інструментів та досягнутих ефектів повинні використовуватися для оперативного коригування стратегії та планів. Зворотний зв’язок (фідбек) — це процес, під час якого збирають та аналізують дані про досягнуті результати, виявляють розбіжності з очікуваними показниками та на основі цього ухвалюють рішення щодо коригування подальших дій.

Ефективна система фідбеку повинна бути оперативною, всебічною та об’єктивною. Вона має забезпечувати надходження інформації про результати застосування всіх інструментів впливу, а також про реакцію противника та його оточення на ці дії. На основі отриманої інформації командування може приймати рішення щодо зміни цілей, перерозподілу зусиль, застосування інших інструментів або коригування методів їхнього використання. Принципи організації процесу зворотного зв’язку у Збройних Силах України визначені у відповідних настановах та керівних документах, що регламентують процес управління військами та планування операцій.

Закон України “Про розвідку” [2] визначає правові основи організації та діяльності розвідувальних органів України, їхні завдання, функції та повноваження, а також порядок отримання, обробки та використання розвідувальної інформації. Сучасні інформаційні технології та програмне забезпечення дозволяють створювати комплексні моделі, що імітують поведінку складних систем, таких як держава-противник або регіон конфлікту. Ці моделі можуть використовуватися для оцінки потенційного впливу різних сценаріїв застосування ОБЕ та для прийняття обґрунтованих рішень. Один з перспективних напрямів — це використання штучного інтелекту та машинного навчання. Ці технології дозволяють аналізувати великі обсяги даних і виявляти неочевидні взаємозв’язки, що значно підвищує точність прогнозування наслідків від застосування Операцій Базових Ефектів.

Концепція операцій базових ефектів знайшла своє відображення у багатьох сучасних конфліктах, де сторони прагнули досягти стратегічних цілей не лише шляхом прямого військового зіткнення, а й через асиметричні впливи та нелінійні результати. Аналіз окремих операцій дозволяє краще зрозуміти практичне застосування принципів ОБЕ, його потенційні переваги та можливі обмеження [14].

Операція “Іракська свобода” (2003) є одним із прикладів застосування елементів концепції ОБЕ, хоча її кінцеві результати викликають багато дискусій. Основною метою операції було повалення режиму Саддама Хусейна та встановлення в Іраку демократичного уряду. Стратегія коаліційних сил включала не лише швидке військове вторгнення та захоплення ключових територій, але й інформаційні операції, спрямовані на деморалізацію іракської армії та населення, а також на формування позитивного сприйняття дій коаліції.

Застосування нерегулярних військових формувань, підтримка сепаратистських рухів та проведення спеціальних операцій є військовою складовою гібридної стратегії. Анексія Криму та підтримка збройного конфлікту на сході України демонструють прагнення Росії досягти своїх цілей шляхом асиметричних дій, уникаючи відкритого широкомасштабного військового вторгнення на початковому етапі [9].

Операції проти терористичних організацій також часто включають елементи ОБЕ. Замість традиційних військових кампаній, спрямованих на захоплення територій, зусилля зосереджуються на підриві здатності терористичних груп до діяльності шляхом ліквідації їхніх лідерів, руйнування фінансових мереж, протидії пропаганді та вербуванню нових членів [13]. Застосовувалися також економічні інструменти впливу, зокрема блокування фінансових активів іракського режиму. Однак, незважаючи на швидке повалення Хусейна, подальша окупація та спроби побудови нової політичної системи зіткнулися зі значними труднощами, включаючи зростання повстанського руху та міжконфесійну ворожнечу. Це свідчить про складність прогнозування та контролю довгострокових ефектів навіть при успішному досягненні початкових цілей. Аналіз операції в Іраку підкреслює також важливість глибокого розуміння соціокультурного контексту та потенційних нелінійних наслідків військового втручання [3].

Операції базових ефектів становлять собою фундаментальний зсув у підходах до воєнного планування та застосування сили в умовах сучасної війни. Замість традиційного зосередження на фізичному знищенні сил противника, ОБЕ спрямовують зусилля на досягнення системних ефектів, що спричиняють зміну поведінки, послаблення політичної волі, дестабілізацію ключових вузлів управління та створення стратегічної переваги без масштабного збройного зіткнення. Концептуальні засади ОБЕ підкреслюють необхідність системного аналізу противника як цілісної структури, в якій кожен компонент (політичний, економічний, інформаційний чи соціальний)  може виступати як критичний вузол, уразливість якого призведе до каскадного ефекту[6]. Ціллю операцій базових ефектів є не стільки перемога в бойових діях, скільки досягнення політичних і стратегічних результатів через модифікацію контексту дій противника — його сприйняття, рішень і здатності діяти

Підводячи підсумки можемо сказати, що операції базових ефектів виступають ефективним, гнучким та ресурсозберігаючим інструментом реалізації національної безпекової та воєнної стратегії. Їх використання дозволяє державам досягати стратегічних цілей, уникаючи затяжних і виснажливих збройних конфліктів. Для України, що перебуває в умовах гібридної війни, засвоєння принципів ОБЕ та розбудова відповідних спроможностей є не лише актуальним, але й життєво необхідним завданням у забезпеченні стійкості та перемоги в багаторівневому конфлікті.

Список використаних джерел

1. Закон України “Про національну безпеку України” від 21 червня 2018 року № 2469-VIII. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2469-viii (дата звернення: 11.05.2025).
2. Закон України “Про розвідку” від 22 березня 2001 року № 2331-III. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2331-iii (дата звернення: 10.05.2025).
3. Atkinson R. Crusade: The Untold Story of the Persian Gulf War. — Boston : Houghton Mifflin, 1993. — 575 p.
4. Воронцов В. А. Психологічні операції в контексті операцій базових ефектів. Військово-науковий вісник. 2021. № 2(35). С. 91-105.
5. Голубєв С. О. Синергія інструментів впливу в операціях базових ефектів. — Київ : Сфера, 2021. — 192 c.
6. Загородній В. К., Мельник С. В. Операції, орієнтовані на ефект: теоретичні аспекти. — Львів : Видавництво Львівського національного університету, 2020. — 148 c.
7. Зайцев С. В. Спеціальні операції в контексті гібридної війни. — Львів : Видавництво Національної академії сухопутних військ, 2023. — 168 c.
8. Іванов І. С. Впровадження концепції операцій базових ефектів у Збройних Силах України: сучасний стан та перспективи. Вісник Національної академії оборони України. 2023. № 1(27). С. 8-17.
9. Ковальчук О. О. Асиметричні дії в гібридній війні: український досвід // Військова думка України. — 2020. — № 2. — С. 47–60.
10. Петров А. І. Еволюція військової думки: від стратегії виснаження до операцій базових ефектів. — Харків : Видавництво Харківського національного університету, 2022. — 196 c.
11. Семенов І. П. Кількісні методи оцінки в операціях, орієнтованих на ефект. Вісник Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. 2023. № 2(33). С. 88-101.
12. Смирнов П. М. Стратегія непрямих дій у сучасних конфліктах. — Київ : Національна безпека, 2018. — 128 c.
13. Стельмах В. В. Концепція операцій базових ефектів у протидії тероризму // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2019. № 4. С. 98-111.
14. Карпенко С. І. Застосування штучного інтелекту в аналізі військової інформації. Інформаційні технології та безпека. 2023. № 4(12). С. 168-181.

слухач другого магістерського рівня освіти

спеціальності «Національна безпека»,

Національного університету «Острозька академія»

e-mail: mykola.mokliak@oa.edu.ua

МЕРЕЖЕЦЕНТРИЧНА ВІЙНА ЯК НОВА ПАРАДИГМА ВЕДЕННЯ БОЙОВИХ ДІЙ ТА СПЕЦІАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ

This article examines how warfare’s core essence, as a tool for asserting political will and reallocating social roles, remains constant despite evolving forms. It highlights modern conflicts’ shift towards network-centric interactions, driven by society’s transition to an information economy. The concept of Network-Centric Warfare (NCW), developed by figures like Cebrowski and Garstka, is presented as a revolutionary approach that integrates information technologies to create highly connected and situationally aware combat networks. NCW aims to achieve information superiority, accelerate decision-making, and boost combat effectiveness by transforming traditional hierarchies into flexible, adaptive structures. The article acknowledges criticisms but emphasizes NCW’s significant impact on global military thought and its practical application, including in the Ukrainian army, while stressing the need for a comprehensive approach beyond technology alone for true combat effectiveness.

Історичний аналіз засвідчує, що війна, попри еволюцію форм та засобів її ведення, не зазнала принципових змін у своїй внутрішній сутності. Незалежно від багатоманіття теоретичних підходів до її походження, вона залишається інструментом боротьби за перерозподіл і переосмислення соціальних ролей у контексті динамічного розвитку суспільства. Її головна функція — виявлення та утвердження домінантної політичної або стратегічної волі через збройне протистояння. Важливим аспектом є примус опонента до прийняття нової ролі — альтернативної чи допоміжної — відповідно до зміненої конфігурації владних відносин, що встановлюються внаслідок війни [3]. Отже, війна слугує механізмом структурної перебудови соціального порядку, що супроводжується трансформацією суб’єктності учасників збройного конфлікту.

Сучасна війна дедалі більше переходить у формат мережевих взаємодій. У той час як цивільне суспільство вже здійснило перехід від автоматизації та масштабного виробництва індустріальної доби до інформаційної економіки, заснованої на цифрових обчисленнях і комунікаціях, збройні конфлікти також трансформуються відповідно до логіки цієї епохи. Новітня військова парадигма ґрунтується на безперервному обміні інформацією, високому рівні ситуаційної обізнаності та децентралізованих, але взаємопов’язаних системах розвідки, управління та контролю. Завдяки розгалуженим мережам бойові підрозділи здатні оперативно обмінюватися критично важливою інформацією в умовах географічної розосередженості, асиметричних загроз та стрімких змін обстановки.

Широке поширення інформаційних ресурсів надає можливість навіть фізично розосередженим бойовим одиницям здійснювати самосинхронізовані дії в динамічному середовищі. У таких умовах зростає швидкість прийняття рішень, а накази командування оперативно поширюються та виконуються для досягнення оперативної переваги. Інформаційна перевага, в свою чергу, сьогодні набула такого ж значення, як перевага в повітрі ще кілька десятиліть тому. Відповіддю на цю трансформацію стала концепція мережецентричної війни (network-centric warfare, NCW), яка запропонувала новий підхід до ведення збройної боротьби в умовах інформаційної епохи [2].

Концепція “мережецентричної війни”, яка часто розглядається як теоретична основа для розуміння так званих війн шостого покоління, являє собою революційний підхід до ведення бойових дій, що ґрунтується на інтеграції інформаційних технологій для створення високо інтегрованої та ситуаційно обізнаної бойової мережі. Ця концепція передбачає трансформацію збройних сил із традиційних ієрархічних структур на гнучкі та адаптивні мережеві утворення, здатні досягати інформаційної переваги, підвищувати швидкість прийняття рішень та значно збільшувати бойову ефективність [4].

Джерела концепції “мережецентричної війни” сягають кінця XX століття та пов’язані з розвитком теорії інформаційної війни та усвідомленням зростаючої ролі інформації у військових конфліктах. “Мережецентрична війна” розглядається як нова концепція ведення війн, ця концепція була розроблена Управлінням Реформування Збройних Сил США під керівництвом віце-адмірала Артура Себровскі [2, С. 103-116]. Саме Артур Себровскі разом з Джоном Гарстка були одними з перших теоретиків, які заклали основи NCW, вони у своїх працях наголошували на необхідності переходу від платформо-центричної до мережецентричної моделі ведення бойових дій для досягнення якісно нового рівня бойової спроможності [6].

Мережецентричні трансформації були зумовлені глибинними змінами в американському суспільстві. Ці зміни були наслідком взаємопов’язаної коеволюції економіки, інформаційних технологій та бізнес-процесів, які виділяють три ключові теми:

• перехід від орієнтацій на окремі платформи до мережевих структур;
• зміна сприйняття акторів: від незалежних одиниць до елементів єдиної, постійно адаптованої системи;
• вирішальне значення стратегічного вибору щодо адаптації або виживання в умовах динамічної зміни обстановки.

Розробники цієї концепції також вважають, що мережецентричний підхід до ведення бойових дій дозволяє відійти від виснажливих війн на користь швидшої та ефективнішої збройної боротьби. Для такої боротьби характерні висока швидкість управління та принцип самосинхронізації, що означає здатність військової структури самоорганізовуватися “знизу”, без очікування вказівок “згори”. [2].

Суть концепції “мережецентричної війни” полягає у створенні комплексної інформаційної мережі, яка об’єднує всі елементи бойової системи – від окремого солдата до вищого командного складу, сенсори, зброю та платформи. Завдяки безперервному обміну інформацією в режимі реального часу, учасники бойових дій отримують повніше та оперативніше розуміння бойової обстановки (ситуаційної обізнаності), що дозволяє їм приймати більш обґрунтовані та швидкі рішення, координувати свої дії та ефективніше вражати противника.

Отже основними принципами “мережецентричної війни” є:

Інтеграція інформаційних систем передбачає формування єдиної мережі, яка об’єднує всі компоненти бойової системи.

Ситуаційна обізнаність: забезпечення всіх учасників бойових дій повною та актуальною інформацією про бойову обстановку.

Самосинхронізація: здатність децентралізованих бойових одиниць координувати свої дії на основі спільного розуміння ситуації без прямого централізованого управління.

Швидкість прийняття рішень: скорочення циклу прийняття рішень (OODA – Observe, Orient, Decide, Act) завдяки швидкому обміну інформацією та підвищеній ситуаційній обізнаності.

Підвищення бойової ефективності: досягнення якісно нового рівня бойової спроможності шляхом інтеграції інформації, швидкості прийняття рішень та самосинхронізації [5].

Як сказано раніше, концепція “мережецентричної війни” розглядається як основа для розуміння війн шостого покоління, які, на відміну від попередніх поколінь, характеризуються домінуванням інформаційного простору, високою швидкістю розгортання подій. У війнах шостого покоління інформаційна перевага стає ключовим фактором досягнення перемоги, а здатність швидко обробляти інформацію, приймати рішення та координувати дії в умовах невизначеності є вирішальною [7].

Впровадження концепції “мережецентричної війни” вимагає значних змін в організаційній структурі збройних сил, системі управління, технологічному забезпеченні та підготовці особового складу. Необхідна інтеграція різнорідних інформаційних систем, забезпечення їхньої сумісності та захищеності від кіберзагроз. Крім того, вимагається розвиток нових навичок у військовослужбовців, пов’язаних з ефективним використанням інформаційних технологій та прийняттям рішень в умовах інформаційної перевантаженості [1].

Однією з ключових ознак сучасного бою стало інтегроване та синхронізоване застосування різнорідних засобів — від ударного і розвідувального озброєння до засобів радіоелектронної боротьби, зв’язку та нетрадиційної зброї — по всій глибині бойових порядків противника. Особлива увага приділяється протидії його автоматизованим системам управління військами та іншим складовим інформаційної сфери. Такі умови висувають вимоги до негайного впровадження мережецентричних систем управління як основного елементу оперативного, прихованого й ефективного управління в режимі реального часу — відповідно до швидкоплинних змін обстановки у зоні бойових дій [8].

Критики концепції “мережецентричної війни” вказують на її технологічний детермінізм та недооцінку людського фактора. Вони стверджують, що надмірна залежність від інформаційних мереж може зробити збройні сили вразливими до кібератак, а втрата зв’язку може призвести до паралічу управління. Крім того, швидкість прийняття рішень не завжди гарантує їхню якість, особливо в умовах неповної або недостовірної інформації.

Попри інертність сприйняття, концепція “мережецентричної війни” мала значний вплив на розвиток військової думки та практику будівництва збройних сил у багатьох країнах світу. Ідеї інтеграції інформаційних технологій, підвищення ситуаційної обізнаності та децентралізації управління продовжують залишатися актуальними в умовах сучасних військових конфліктів, де інформаційна перевага відіграє дедалі важливішу роль [10].

Яскравим прикладом упровадження елементів мережецентричності у Збройних Силах України в умовах повномасштабної агресії Російської Федерації, що розпочалась 24 лютого 2022 року, стало застосування мобільних груп чисельністю 3–5 осіб для ведення аеророзвідки за допомогою малогабаритних безпілотних літальних апаратів. Високу ефективність також продемонстрували мобільні підрозділи протидії бронетехніці та колісним засобам противника, озброєні протитанковими ракетними комплексами, зокрема «Стугна-П», «Корсар», FGM-148 Javelin, NLAW тощо. Такі групи широко застосовувались у різних компонентах оборонного сектора — від регулярних підрозділів ЗСУ до військ територіальної оборони, прикордонних формувань та Національної гвардії, — що дало змогу суттєво підвищити боєздатність як у тактичному вимірі, так і у реалізації стратегічних завдань [9].

Упровадження мережево-центричних систем бойового управління в Збройних Силах України охоплює усі складові оборонного сектору, однак найбільш активно такі технології впроваджуються у зоні проведення операції Об’єднаних сил (ООС). З огляду на те, що Російська Федерація також здійснює перехід до подібних технологій, визначальним чинником переваги на полі бою стають обсяги наявних ресурсів і технічного забезпечення. Застосування мережево-центричних рішень дозволяє командирам в реальному часі здійснювати взаємодію та обмін оперативно важливою інформацією через захищені цифрові канали зв’язку.. Навіть за умови активного впливу з боку противника на засоби зв’язку, сучасні мережі забезпечують можливість передавання даних через альтернативні захищені комунікаційні канали. Це суттєво підвищує ефективність командування, зменшує час на ухвалення рішень та дозволяє діяти більш скоординовано в умовах високої динаміки бойових дій.

Приклад такої системи управлінні та ведення бою можна було спостерігати в Сирії, під час першого зіткнення США з росіянами у ХХІ столітті. Тоді загинуло приблизно 200 найманців із ПВК Вагнера. Командир групи спецпризначенців США завдяки сучасним технологіям мав всю інформацію про противника і знав про нього більше, ніж сам противник про себе. Крім того, міг одночасно на полі бою керувати і коригувати авіацію й артилерію, тобто зовсім іншим родом військ, давати вказівки, повністю керувати боєм і практично знищити потужне угруповання, яке кількісно було набагато більшим [10].

Українська армія поступово вивчає і переймає ці сучасні методи ведення бою, щоб теж так керувати. У нас вже є камери, до яких командири мають доступ, є новітні засоби зв’язку, контрбатарейні радари, є можливість оперативного зв’язку та спеціальна військова мережа. Тобто це вже зовсім нові засоби та підходи, яких ще 10 чи 5 років тому у нас не було. Перевага сучасної війни полягає в інформаційній синергії: завдяки широкому залученню інформаційних ресурсів та мереж мережецентричних систем управління бойові одиниці можуть виступати як взаємопов’язані системи, здатні діяти автономно, проте координовано. Це значно підвищує їхню бойову ефективність, а тому дослідження впливу функціонування мережецентричних систем управління на їхню спроможність до виконання завдань за призначенням залишається актуальним у контексті трансформації сучасного характеру збройної боротьби [8].

Водночас мережецентричність не слід розглядати як універсальний засіб розв’язання всіх проблем оборонного сектору. Ефективність бойових дій потребує комплексного підходу, що включає переосмислення парадигм військового управління, створення уніфікованих автоматизованих систем управління, розвиток сучасних розвідувальних засобів для наповнення інформаційних мереж, а також забезпечення достатньої кількості високоточної зброї, для якої ця інформація має прикладне значення. Без системного вирішення цих завдань окремі ініціативи ризикують залишитися неефективними й обернутися марною витратою ресурсів. Сучасний характер збройних конфліктів зумовлює необхідність принципово нового підходу до організації та застосування Збройних Сил. Їх основою мають стати високотехнологічні, мобільні модулі управління, що включають міжродові та міжвидові багатофункціональні тактичні бойові групи. Такі формування повинні бути здатні до одночасного виконання бойових завдань у різних сферах, включно з інформаційним середовищем.

Список використаних джерел:

1. Закон України “Про основні засади забезпечення кібербезпеки України” від 5 липня 2017 року № 2163-VIII. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2163-viii (дата звернення: 11.05.2025).
2. Cebrowski A. K., Garstka J. J. Network-centric warfare: Its origin and future // Proceedings of the U.S. Naval Institute. – 1998. – Vol. 124, No. 1. – P. 103-116.
3. Clausewitz C. On war. Princeton : Princeton University Press, 1989. 732 p.2
4. O’Neil C. Weapons of Math Destruction: How Big Data Increases Inequality and Threatens Democracy. — New York : Crown, 2016. — 259 p.
5. Алєксєєв О. О. Мережево-центрична війна як концепція ведення бойових дій у XXI столітті // Вісник Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. – 2019. – № 2(49). – С. 35-48.
6. Альбертс Д. С., Гарстка Дж. П. Розуміння інформаційної епохи: війна, злочинність та суспільство. – Вашингтон: DOD Command and Control Research Program, 2002. – 312 c.
7. Король О. Г. Війни шостого покоління: теоретичні засади та особливості прояву // Стратегічні пріоритети. – 2020. – № 4(58). – С. 98-111.
8. Кучеренко, Ю., Носик, А., Камак, Д., & Возний, О. (2024). Мережецентрична система управління і її вплив на бойові можливості міжвидового угруповання// Випробування та сертифікація, (1(3), 52-58.
9. Попов М. О., Нос І. А., Попова Н. О., Губарєва О. П. Тенденції розвитку та застосування мережецентричної системи керування підрозділами у сучасних конфліктах. Збірник наукових праць Харківського національного університету Повітряних Сил. 2022. № 3 (73). C. 21-25.
10. https://tsn.ua/blogi/themes/o_voine/merezhevo-centrichna-viyna-maybutnye-ukrayinskoyi-armiyi-1258350.html
11. Національний координаційний центр кібербезпеки. Концепція мережево-центричної війни та її актуальність. Режим доступу: https://www.facОБЕok.com/ncsccUA/?locale=uk_UA (дата звернення: 10.05.2025)

Анотація: Стаття присвячена вивченню соціально-психологічних особливостей переживання досвіду соціальної ізоляції юнацтвом в умовах війни. Представлено результати емпіричного дослідження, спрямованого на виявлення взаємозв’язку соціальної ізоляції з агресією, труднощами емоційної регуляції та рівнем емоційного інтелекту. Обґрунтовано важливість соціальної підтримки та емоційної компетентності у мінімізації негативних наслідків ізоляції.

Abstract: The article explores the socio-psychological aspects of experiencing social isolation among youth in wartime conditions. The empirical study reveals the correlations between social isolation, aggression, emotional regulation difficulties, and emotional intelligence. The importance of social support and emotional competence in mitigating the negative effects of isolation is substantiated.

Ключові слова: соціальна ізоляція, юнацтво, війна, агресія, емоційна регуляція, емоційний інтелект, соціальна підтримка.

Keywords: social isolation, youth, war, aggression, emotional regulation, emotional intelligence, social support.

Постановка проблеми: Війна створює унікальні соціально-психологічні виклики, особливо для юнацтва, яке перебуває на етапі становлення особистості та формування життєвих перспектив. Соціальна ізоляція в цих умовах не лише обмежує соціальні контакти, а й посилює почуття самотності, впливає на емоційну стабільність, формування агресивних реакцій та загальний психоемоційний стан. Дослідження цієї проблематики є особливо важливим для розробки ефективних програм підтримки молоді та адаптації до кризових умов. Стаття спрямована на аналіз психологічної структури соціальної ізоляції та її взаємозв’язків із емоційними реакціями, такими як агресія та емоційна нестабільність.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Джон Качіоппо – відомий нейробіолог і психолог, який детально досліджував вплив соціальної ізоляції на мозок і здоров’я[1]. Роберт Патнем в своїх працях аналізував зменшення соціальних зв’язків у сучасному суспільстві[2]. Шеррі Таркл вивчала вплив технологій на міжособистісні взаємодії, ізоляцію, спричинену технологічними факторами[3]. Аналіз сучасних українських досліджень та наукових публікацій засвідчив, що тема соціальної ізоляції у контексті війни набуває дедалі більшої актуальності, особливо щодо її впливу на психічне здоров’я та соціальну адаптацію особистості. З останніх досліджень на теми впливу війни на особистість розглядаємо такі джерела як працю Титаренко Т.М. про психологічні наслідки травматизму[4], Орос М.М про зміни психіки та характеру в умовах воєнного стану[5]. Н.Харченко та Е.Кузнєцов розглянули соціальну ізоляцію  наголошуючи на значенні цього явища для психічного здоров’я в умовах глобальних обмежень[6]. Хічій О.А. вивчала вплив соціальної ізоляції на рівень тривожності підлітків, вказуючи на тривожність як одну з основних реакцій на обмеження соціальних контактів серед молоді [7]. Робота І.Лисенкової та колег «Соціофобія як наслідок соціальної ізоляції» показує, як соціальна ізоляція призводить до соціальної тривожності та фобій у молоді[8]. Питання психо-емоційного стану студентів під час війни досліджено в статті українських психологів Хараджи М.В. та Труніної Г.В. Вони зазначають, що через вплив бойових дій у студентів спостерігаються високі рівні агресивності, тривоги, апатії та розпачу; відзначають зниження зацікавленості до навчання, незадоволення своєю діяльністю. Автори вважають, що роль психо-терапевтичної психологічної підтримки зростає, оскільки вона допомагає адаптуватися до викликів військового часу [9].

Попри численні дослідження впливу соціальної ізоляції на психічний стан представників юнацького віку, аспект переживання цього феномену в умовах війни залишається недостатньо вивченим. Зокрема, бракує глибокого аналізу таких явищ, як емоційна регуляція та агресивні реакції, що можуть посилюватися під впливом тривалих соціальних обмежень. Існує потреба у доповненні наукових знань про специфіку переживання соціальної ізоляції молоддю у кризових умовах, а також розробки дієвих методів психологічної підтримки, адаптованих до сучасних українських реалій.

Мета і завдання дослідження. У статті ставиться завдання дослідити емпіричні аспекти соціальної ізоляції та її впливу на емоційні реакції юнацтва в умовах війни. Основною метою є виявлення взаємозв’язків між рівнем соціальної ізоляції, емоційною регуляцією, агресивністю та соціальною підтримкою серед осіб юнацького віку. Це дослідження покликане уточнити психологічну структуру соціальної ізоляції, зокрема її суб’єктивні та об’єктивні аспекти, а також визначити, яким чином ці чинники впливають на емоційний стан та поведінкові реакції юнацтва. Для досягнення поставленої мети стаття зосереджується на таких завданнях:

1. Описати процедуру емпіричного дослідження, визначити вибірку та застосовані методи.
2. Провести аналіз рівнів соціальної ізоляції, емоційної регуляції, агресії та соціальної підтримки серед учасників дослідження.
3. Перевірити висунуті гіпотези щодо взаємозв’язків між соціальною ізоляцією та емоційними реакціями, особливо агресією та труднощами емоційної регуляції.
4. Оцінити роль соціальної підтримки як буферного механізму для зменшення негативного впливу соціальної ізоляції.

Виклад основного матеріалу дослідження. Питання впливу соціальної ізоляції на емоційні реакції юнацтва в умовах війни є ключовим для розуміння механізмів психологічної адаптації молодих людей у кризових ситуаціях. Це дослідження спрямоване на аналіз взаємозв’язків між рівнем соціальної ізоляції, труднощами емоційної регуляції, агресивною поведінкою та емоційним інтелектом, що дозволяє створити комплексну картину цих взаємозалежностей. Дослідження складалося з кількох етапів. На першому етапі було розроблено інструментарій із використанням стандартизованих методик, таких як Опитувальник міри соціальної ізоляції (Measures of Social Isolation), Багатовимірна шкала сприйняття соціальної підтримки (MSPSS), Шкала самотності UCLA, Шкала труднощів емоційної регуляції (DERS), Шкала емоційного інтелекту (EIS) та Опитувальник агресії Баса-Перрі. На наступному етапі проведено анкетування 76 респондентів віком 18–25 років, серед яких 56 жінок і 20 чоловіків. Аналіз даних здійснювався із застосуванням кореляційного аналізу для перевірки висунутих гіпотез.

Основні результати дослідження. Першочергово було перевірено гіпотезу про взаємозв’язок між соціальною ізоляцією та агресією. Обчислення кореляції проводили за допомогою коефіцієнту кореляції Пірсона, оскільки, значення рівня соціальної ізоляції та значення показника агресії це інтервальні величини, не поділені на ранги. Результати кореляційного аналізу виявили помірний позитивний зв’язок між рівнем соціальної ізоляції та загальним рівнем агресії (r=0,3). Даний показник вказує на те, що чим вищий рівень соціальної ізоляції, то тим вищий рівень агресії та навпаки. Серед компонентів агресії найбільш значущим виявився зв’язок із вербальною агресією (r=0,26) та ворожістю (r=0,44). Це свідчить про те, що за умов соціальної ізоляції респонденти частіше схильні до словесних конфліктів і негативних оцінок оточення.

Далі було досліджено вплив соціальної ізоляції на емоційну регуляцію. У дослідженнях, вказаних розробниками тесту DERS Кімберлі Грац (Kimberly Gratz) та Лілою Ромер (Lila Roemer), проведених на вибірці з 260 жінок та 97 чоловіків, середнє значення у жінок склало 77,99 балів, а у чоловіків 80,66 балів[10]. У нашій вибірці середнє значення Шкали труднощів емоційної регуляції становить 87,07 бала, що свідчить про підвищений рівень емоційних труднощів. Кореляційний аналіз підтвердив існування позитивного зв’язку між рівнем соціальної ізоляції та труднощами емоційної регуляції (r=0,24). Зокрема, найбільш значущими виявилися труднощі зі стратегіями регулювання емоцій (r=0,30) та емоційною чіткістю (r=0,38). Ці результати свідчать про ускладнення в адаптивній емоційній поведінці респондентів, які відчувають ізоляцію. Тобто, чим вищий рівень соціальної ізоляції серед молоді, тим складніше їм регулювати свої емоційні стани

Важливо відмітити, що нами припускався взаємозв’язок між емоційним інтелектом та агресією. Хоча результати аналізу виявили слабку обернену кореляцію між рівнем емоційного інтелекту та агресією (r=-0,1), цей зв’язок не досяг статистичної значущості. Попри це, спостерігається тенденція до зниження агресивних проявів у респондентів із вищим рівнем емоційного інтелекту.

Гіпотеза про зв’язок між самотністю та труднощами емоційної регуляції не підтвердилася. Отримані дані не виявили статистично значущої кореляції між цими змінними (r≈0). Це може свідчити про те, що на емоційну регуляцію впливають інші чинники. Відсутність значущого зв’язку між самотністю та труднощами емоційної регуляції в даній вибірці не означає, що такого зв’язку немає взагалі. Це лише вказує на необхідність більш детального вивчення цієї проблеми за допомогою модифікованих методик та ширшого дослідницького підходу.

За допомогою корелограми (рис.1) ми наочно зобразили кореляційні зв’язки між рівнем соціальної ізоляції, агресією, емоційною регуляцією та рівнем емоційного інтелекту молоді в умовах війни. Кореляційна структура демонструє результати. Наприклад, , такі компоненти агресії як ворожість та вербальна агресія, мають статистично значущі зв’язки із соціальною ізоляцією, що вказує на підвищений ризик негативних соціальних та емоційних реакцій у відчужених молодих людей. Водночас такі аспекти, як гнів та фізична агресія, виявилися менш пов’язаними із соціальною ізоляцією, що може свідчити про їхню залежність від інших внутрішніх чи зовнішніх факторів.. Щодо емоційної регуляції, результати засвідчили позитивну кореляцію між соціальною ізоляцією та труднощами у використанні стратегій регулювання емоцій і недостатньою емоційною чіткістю, що дозволяє зробити висновок про зв’язок соціального контексту з емоційною нестабільністю. Отже, в умовах соціальної ізоляції існує необхідність розвитку емоційного інтелекту як ресурсу для адаптації.

Рис.1. Кореляційні зв’язки між рівнями соціальної ізоляції, агресії, труднощами емоційної регуляції та емоційним інтелектом молоді в умовах війни

Дані кореляційного аналізу також підтвердили обернені зв’язки між рівнем соціальної підтримки та агресією, підкреслюючи важливість підтримуючого середовища для зменшення емоційного напруження та агресивних тенденцій. Отже, існує важливість соціальної підтримки як буферного механізму проти агресивної поведінки.

Перспективи подальших досліджень. Подальші дослідження доцільно спрямувати на вивчення довготривалих ефектів соціальної ізоляції та ефективності терапевтичних втручань, спрямованих на розвиток емоційної регуляції й соціальної інтеграції. Рекомендується розширити вибірку та дослідити гендерні відмінності у впливі ізоляції на емоційний стан.

Висновки. Емпіричне дослідження підтвердило значущість соціальної ізоляції як фактора, що впливає на емоційний стан і поведінкові реакції юнацтва. Отримані результати акцентують увагу на важливості соціальної підтримки, емоційної регуляції та емоційного інтелекту для забезпечення психологічного благополуччя молоді в умовах війни. Виявлені тенденції створюють основу для розробки інтегративних програм психологічної допомоги та адаптації.

Література.

1. Cacioppo J. T., Patrick W. Loneliness: Human Nature and the Need for Social Connection. New York: W.W. Norton & Company, 2008.

2. Putnam, R. D. Bowling Alone: The Collapse and Revival of American Community. New York: Simon & Schuster, 2000

3. Turkle . Alone together: Why we expect more from technology and less from each other. Basic Books, 2011

4. Титаренко, Т. М. Особистість перед викликами війни: психологічні наслідки травматизації. Інститут соціальної та політичної психології НАПН України. https://lib.iitta.gov.ua/id/eprint/709114/1/Tytarenko%20T.%20M.-article-Personality%20in%20the%20face%20of%20war%20challenges%20-%20psychological%20consequences%20of%20traumatism.pdf

5. Орос М.М. Вплив війни на людину. Зміни психіки та характеру в умовах воєнного стану. – Український медичний часопис, 10.05.2023 https://doi.org/10.32471/umj.1680-3051.154.241952

6. Харченко Н., Кузнєцов Е. Соціальна ізоляція в контексті пандемії COVID-19. Тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції «Психологічні ресурси особистості під час пандемії COVID-19». К., 2021 С. 73-75 https://lib.iitta.gov.ua/id/eprint/727984/1/26_10_2021.pdf

7. Хічій О. А. Тривожність сучасних підлітків як наслідок соціальної ізоляції. – Збірник тез доповідей Ⅹ Міжнародної науково-практичної конференції молодих учених та студентів «Актуальні задачі сучасних технологій». Том 2 – Тернопіль, 2021. – С. 134. http://elartu.tntu.edu.ua/handle/lib/36026

8. Лисенкова І. П., Данилова О.С., Очнєва М.С. Соціофобія як результат соціальної ізоляції. – Слобожанський науковий вісник. Серія Психологія, 1, 2024. https://doi.org/10.32782/psyspu/2024.1.18

9. Хараджи М., Труніна Г. Емоційно-психологічний стан студентської молоді під час війни. Перспективи та інновації науки, 2023. 12 (30). С.48-53. http://dx.doi.org/10.52058/2786-4952-2023-12(30)-793-801

10. Gratz K. L., Roemer L. – Multidimensional assessment of emotion regulation and dysregulation: Development, factor structure, and initial validation of the Difficulties in Emotion Regulation Scale. https://repository.niddk.nih.gov/media/studies/teen labs/Documents/5.%20Final/Inquisit/gratz2004.pdf

студент групи ЗММв-2 НаУОА

Науковий керівник: Павлюк Віктор Володимирович

кандидат історичних наук, професор

У статті розглядаються модель гібридної війни РФ проти України та інших країн, які вона активно використовує з 2014 року, тобто з початку українсько-російської війни та анексії Криму. Розглядається ряд документів в яких обгрунтовується і виправдовується російська агресія та мілітаристська політика Кремля. Також аналізувалися методи, використані для цього дослідження, які включали коротке вивчення природи стратегічної теорії та міждержавної влади.

Ключові слова: Росія, гібридна війна, агресія, анексія, війна, Україна, влада.      

Hennadii Shapovalov

MODEL OF HYBRID WAR IN CONCEPTUAL DOCUMENTS OF THE RUSSIAN FEDERATION

The article considers the model of the hybrid war of the Russian Federation against Ukraine and other countries, which it has been actively using since 2014, ie since the beginning of the Ukrainian-Russian war and the annexation of Crimea. A number of documents are considered in which the Russian aggression and the Kremlin’s militaristic policy are substantiated and justified. The methods used for this study were also analyzed, which included a brief study of the nature of strategic theory and intergovernmental power.

Key words: Russia, hybrid war, aggression, annexation, war, Ukraine, power.

Актуальність теми дослідження обумовлена зростаючим впливом РФ на країни нової Східної Європи через модель гібридної війни. Актуальність дослідження показує серйозну проблему безпеки, яку відчувають і бачать країни-сусіди Росії. Гібридна війна становить глобальну загрозу для всього світу, оскільки вона може призвести до фатальних наслідків через необдумані дії. Нині російські лідери зосереджені на поверненні позицій впливу у світі. Пострадянський простір тут відіграє важливу роль, оскільки саме йому судилося відчути на собі всі методи російського впливу починаючи від збройних зіткнень у конфліктах і закінчуючи пропагандою та гібридною війною. Простіше кажучи, Кремль хотів, щоб Росію знову розглядали як велику державу.   

Стан наукової розробки теми. Дослідження моделі гібридної війни проводили українські та зарубіжні експерти, пoлітoлoги з різних наукoвих центрів та «фабрик думoк». Важливі праці Б. Мельниченка, Ю. Романенка, Ф. Нахмадової, М. Темницького, М. Бугрія, Р. Рахімова, Е. Осланда та інших, в яких подано загальне бачення прoблем та мoжливі шляхи їх вирішення як на глoбальнoму, так і на регіoнальнoму рівні.

Загалом, незважаючи на те, що актуальність досліджуваної теми постійно зростає, є потреба у реалізації досліджень, які б розкривали як особливості безпекової ситуації в регіоні, так і стосувалися шляхів мінімізації військових викликів, давали прогностичну оцінку впливу ситуації в регіоні на політичне середовище світу в цілому.

Мета: проаналізувати моделі гібридної війни Росії та визначити концептуальні засади поширення її на країни нової Східної Європи.

Завдання:

• Дослідити поняття «гібридна війна».
• Проаналізувати основні документи РФ
• Розглянути діяльність РФ на пострадянському просторі.

Виклад основного матеріалу. Термін «гібридна війна» використовується політичними аналітиками, військовими керівниками, міжнародними організаціями та ЗМІ для охоплення широкого кола нетрадиційних дій, які, не мають об’єднуючого контексту. Однак сприймати гібридну війну як безглуздий жарт неправильно, оскільки вона вже набула загальновживаного рівня, особливо щодо спостережень за російською зовнішньою політикою. Те, чого не вистачає гібридній війні, – це загальна теорія, яка слугуватиме змістом для її використання і яка допомагає відрізнити її від інших видів «війни». Що важливо, теорія може полегшити розуміння впливу гібридної війни на звичайне стримування, захисні союзи та значущі протидії.

Огляд існуючих визначень та позицій щодо ідеї гібридної війни виявили, що існує розрив між сучасним мисленням та основним розумінням стратегії, війни та державної влади. Найбільш поширені визначення гібридної війни надто вузько зосереджуються на поєднанні звичайних, нерегулярних, терористичних та злочинних організацій і тактик – іноді включаючи інформаційну кампанію підтримки та кібервійну [6]. Гібридна війна також приписується всіляким державним та недержавним суб’єктам, розмиваючи очевидні відмінності між могутнім актором, який використовує власні методи, та слабшим суб’єктом, засоби агресії якого обмежені. На основі цих спостережень було сформульовано таку гіпотезу: в умовах тотальної війни держава застосовуватиме всі інструменти своєї національної могутності для досягнення своєї стратегічної мети, але визначальним інструментом буде військове забезпечення держави. В умовах обмеженої війни прихильність національної влади зазвичай обмежується стратегічною метою, і застосовуватиметься лише сила, необхідна для досягнення цілі. Обидва ці завдання створюють певний ризик для агресора. Якби держава намагалася досягти одних і тих самих стратегічних цілей за допомогою всіх елементів влади, зберігаючи свою військову силу, цілі війни були б переслідувані в мирний час та за допомогою гібридної суміші політичної війни та обмеженого насильства [10]. Існуюча модель потенційних форм політичної та військової війни тоді могла б послужити більш широким прорізом для тестування гібридної війни.

Методи, використані для цього дослідження, включали коротке вивчення природи стратегічної теорії та міждержавної влади. Оскільки сучасна Росія була обрана для обмеження незалежних змінних, російська політична та військова теорія була досліджена у її сучасних та радянських формах ознак схильності до гібридної війни. Потім було проведено слідчий аналіз трьох випадків – російсько-грузинської війни 2008 року, анексії Криму 2014 року та війни 2014–2015 років на Сході України з використанням моделі Калларда і Фабера щодо можливих форм війни [11]. Результати цього дослідження вказують на те, що гібридна війна – це спосіб синхронізації діапазону можливих засобів для досягнення бажаної мети при мінімізації ризиків, пов’язаних з прямим військовим протистоянням. Росія Путіна стає дедалі авторитарнішою, наступально-реалістичною державою; вона має високий ступінь централізованого контролю над усіма сферами національної влади, єдність стратегічного бачення і, мабуть, схильність порушувати суверенітет інших держав у мирні часи. Росія має три стратегічні теми, які формують її цілі: зміцнення Путіна при владі; домінування Росії на пострадянському просторі; і відновлення Росії як світової держави [8]. У Грузії Росія створила, а потім і заморозила конфлікти етнічних повстанців, як пункт важеля грузинської політики. Як в Грузії, так і в Україні Москва займалася політичними диверсіями, озброювала довірені групи, маніпулювала економічними умовами та застосовувала різні рівні насильства для досягнення стратегічних цілей роками до короткого запровадження більш традиційних форм військової війни. У Грузії та Криму Росія маскувала динамічну зміну статусу-кво за іншими світовими подіями і утримувала рівень насильства нижче порогу, який може спричинити іноземне втручання. На Донбасі Росії не вистачило чітких стратегічних цілей і вона намагалася скористатися успіхом Криму, тоді як світова увага була зосереджена на Україні, що призвело до дорогої війни, яка загострилася і ризикувала втручанням Заходу [8]. У всіх трьох випадках гібридна війна тривала і після зменшення відкритої війни, оскільки Москва працювала над тим, щоб не дати опозиційним урядам створити стабільне демократичне середовище та відновити суверенний контроль над своїми територіями.

Наслідки для політики полягають у тому, що оборонні союзи та очікування стримування від воєнних загроз є недостатніми, коли вони обмежуються захистом від вузького спектра військових дій. Путін знає, що не може перемогти Захід військовим шляхом, і, незважаючи на те, що брязкає ядерною шаблею, він прагматичний і розважливий у своїх розрахунках щодо побудови сильної російської держави, тобто він відступить, перш ніж переступити межу, яка ризикує зруйнувати його уряд. Путін – реаліст, який вважає, що лише Росія може гарантувати безпеку Росії. Міжнародне співтовариство, домовленості та дипломатичні запевнення – це інструменти, які він застосує до російських інтересів і відкине їх при перших незручностях [9]. Швидше за все, Путін націлиться на будь-який західний вплив у Росії і збереже ініціативу щодо майбутніх дій, розпалюючи та заморожуючи конфлікти в країнах ближнього зарубіжжя, щоб примусити своїх сусідів та як засіб проти західного «втручання». Нарешті, Путін вірить у відносну природу влади. Він не лише продовжуватиме нарощувати свою військову силу та демонструвати її світові, але він буде прагнути використати тріщини в тому, що, на його думку, є його головними геополітичними конкурентами – США, Європейським Союзом та НАТО [7]. Гібридна війна – це засіб для роботи над усіма цими темами, зберігаючи при цьому здатність використовувати системи глобалізованого, взаємопов’язаного та відкритого Заходу для побудови альтернативної реальності, де порушник миру може сприйматися як захисник.

Незважаючи на часте використання цього терміна, теорії гібридної війни не існує, а невизначені параметри цього терміну розчарували зусилля щодо створення таких дій, як анексія Криму Росією. Вузька увага до військових аспектів кримської операції, як правило, приховує маніпуляції кримськими політичними процесами для сприяння псевдолегітимності, придушення опозиції та повільних українських військових контрзаходів [6]. Суто військовий фокус також має тенденцію упускати систематичний багаторічний процес підриву української політичної системи шляхом маніпуляції виборцями, економічного примусу та посилення фінансової залежності в роки, що передували поглинанню 2014 року. Більш цілісна оцінка дій Росії призведе до теоретичної конструкції, яка полегшить обговорення протидій та створить основу для узагальнюючої теорії, яка застосовуватиметься до інших суб’єктів.

Оскільки сила та загроза насильства використовувались для нав’язування волі Росії Україні, що призвело до повної капітуляції всіх українських сил у Криму, викиду України з півострова та введення російського політичного контролю над космосом, дії Росії відповідали Клаузевіцу і найпростішим визначенням та типологіям ведення війни, незважаючи на обмежений рівень кровопролиття. Однак Росія не продовжила очікуваний лінійний прогрес у встановленні військової мети – придбання нової території, ескалації напруженості, масування своїх відносно дієздатних механізованих бригад на кордоні, бомбардуванні військових цілей під час підготовки до наземного нападу [2]. Також вона не спрямувала свої морські гармати на українські території, що могла б зробити. Російське військове вторгнення є актом війни, однак його природа була поставлена ​​під сумнів, оскільки вона не слідувала пропозиції Клаузевіца щодо максимального застосування сили. Однак низький рівень насильства не був обумовлений неприязню Росії до пролиття крові. Натомість це було частиною навмисного розрахунку, що мав на меті створити сприйняту легітимність дії та зберегти військові засоби сили Росії, запобігаючи прямому зіткненню військової сили із Заходом [3].

Якщо гібридна війна має ставати дедалі поширенішою серед акторів, які в цілому розходяться із Заходом і бажають уникнути переважного домінування звичайної західної військової сили, то моделювання та вивчення цих підходів є імперативом, оскільки вони можуть мати важливі наслідки для очікування стримування, оцінки сили та значення оборонних союзів.

Незважаючи на таємницю та те, наскільки росіяни використовують обман, щоб допомогти замаскувати свої зусилля, з їх фактичної практики можна виділити три загально стратегічні теми: 1) Забезпечити наступність центрального уряду, 2) Забезпечити, щоб Росія зберігала своє домінуюче становище в колишній радянський простір, та 3) відновити статус Росії як головної держави на світовій арені. Як це було правдою за радянських часів, безпосередньо Путін турбується про забезпечення безперервності та стабільності свого уряду [12]. «Захист режиму» звучить набагато принизливіше, хоча, проте, воно є точним. Путін вірить у сильну центральну державу, і він розглядає конкуруючі внутрішньополітичні механізми як недолік цієї сили. Отже, будь-які заходи, спрямовані на боротьбу з інакомисленням, виправдовуються як захист центральної влади держави, а згодом – як необхідність захисту нації. Його другорядною загальною метою є забезпечення того, щоб держави колишнього СРСР залишалися політично, економічно та у військовому відношенні у сфері впливу Москви, незалежно від бажань постраждалого населення. Події між вторгненням в Грузію та збройним захопленням української території в 2014 році змусили політиків та фахівців з міжнародних справ у всьому світі визнати можливість того, що Російська Федерація за часів Володимира Путіна реорганізувала всю свою зовнішню та внутрішню політику з метою досягнення єдиної мети, а саме, створення нового союзу, що складався з колишніх радянських республік і очолювався Росією [8].

Перші дві стратегічні теми пов’язані з тим, наскільки Путін побоюється стабільної ліберальної демократії на кордоні Росії. Третя тема – відновлена важлива позиція Росії на світовій арені. Росія двічі була резиденцією могутньої імперії. Її переважною позицією є ще раз стати головним гравцем на міжнародній арені, але дотепер це бажання не вдалося здійснити через зменшення економічних та дипломатичних можливостей Росії. Росія, ймовірно, і надалі намагатиметься пропагувати свою важливість через своє місце в Раді Безпеки ООН та проводячи брязкання зброєю, щоб нагадати світові про те, що вона все ще має найбільшу в світі запас ядерного потенціалу [5].

         Російський розвиток базується на кількох стовпах – сильній державі, сильних збройних силах і сильній православній церкві. Зміцнення цих стовпів призвело до переосмислення того, що означає бути російським, і переплітається з моральним авторитетом релігії. Захоплення Путіним влади та вжиття заходів для мінімізації політичної опозиції є його методами скорочення сили держави. Його остаточним і найскладнішим викликом є ​​відбудова сильної російської армії. Звичайні сухопутні війська залишаються без’ядерною основою російської влади, і загальне розуміння їхнього розташування корисно для того, щоб передбачити регулярну практику мобілізації, навчань та передислокації, яка визначає російську систему. Кібервійна – це також основний акцент в Росії, який має різний рівень зайнятості в рамках та повністю незалежний від більших кампаній [7].

Росіяни усвідомили необхідність поєднувати кібератаки з іншими елементами влади, як це продемонстрували під час нападу на Грузію 2008 року. Тим не менше, росіяни продовжують експериментувати з можливостями кібервійни в ізольованих та скоординованих зусиллях гібридної війни. Кількісно оцінити армію порівняно просто, кібервійська – ні. Кібер-сила впливає на багато інших сфер від війни до торгівлі, тому вона стає все більш важливою платформою для атак на ці сектори, а також вектором розповсюдження для пропаганди.

Після військової реорганізації 2008 року російська військова доктрина включає підвищений рівень важливості на інформаційній війні на початковій фазі конфлікту для послаблення командно-контрольних можливостей опонента та у формі інформаційної кампанії під час фактичної битви за створення позитивного іміджу в міжнародному співтоваристві [4]. Хоча відповідальність за контроль над цими операціями, швидше за все, покладається на ФСБ, виконання нападів на естонські урядові системи в 2007 році та на грузинську інфраструктуру управління в 2008 році (на початку російського вторгнення), як стверджувалося, були вчинені невеликими осередками російських цивільних «хактивістів» через велику бот-мережу, без чітких зв’язків з російським урядом. Ця приватна організація забезпечує російський уряд алібі, в той же час досягаючи стратегічних цілей [7].

Висновок. В загальному, перша частина помилкового уявлення про «гібридну війну» – це сам термін. Незважаючи на те, що звучить по-новому, його аналітична корисність обмежена. «Гібридний» аспект цього терміну просто позначає поєднання раніше визначених видів війни, будь то звичайні, нерегулярні, політичні чи інформаційні. Навіть ті, хто висунув таке визначення, повинні визнати, що поєднання війни між країнами не є новим, а таким самим старим, як і сама війна. Термін «гібридна загроза» був прийнятий в доктринах Корпусу морської піхоти США, армії та флоту, а також у документах про планування на національному рівні.

З російської точки зору, підхід до війни, що поєднує в собі різні типи прогнозування, сам по собі також не відображає жодної нової стратегії. Швидше це є ілюстрацією або визнанням Росією зростаючої тенденції у тому, як ведуться війни. Простіше кажучи, сучасні війни ведуться через поєднання багатьох елементів національної влади [1].

Концепція гібридної війни добре утвердилася в сучасному західному військовому дискурсі, тоді як поставлена ​​проблема, яку вона прагне визначити, не є новою, але її часто цитують під поняттями нетрадиційна війна та політична війна. Завдяки дисфункції радянської системи та пострадянському краху багато елементів національної могутності Росії були значно недорозвиненими, анемічними або неефективними, включаючи саму військову діяльність. Однак Москва давно визнала поширеність комбінованих проекцій влади у конфліктах на її периферії та в усьому світі. Відповідно, Росія більше десяти років цитувала в офіційних заявах та публікувала документи, які Захід використовує в економічній, дипломатичній, інформаційній та кіберпроцедурі разом із військовими операціями. У російській Військовій доктрині 2010 року сучасна війна описується як «омплексне використання військової сили та сил і ресурсів невоєнного характеру, і попереднє здійснення заходів інформаційної війни з метою досягнення політичних цілей без використання збройної сили, а згодом і в інтересах формування сприятливої ​​реакції світового співтовариства на використання військової сили [1].

Деякі пояснюють доктринальне мислення, яке лежить в основі поточного ведення операцій, роботами генерала Герасимова, керівника Генерального штабу Росії, який часто цитував статтю 2013 року, в якій зазначалося, що «правила війни кардинально змінилися». Однак нелінійна або нетрадиційна війна, як її розуміють у Москві, – це просто спроба Росії концептуально наздогнати реалії сучасної війни, з якою США борються в Іраці, Афганістані та інших країнах. Позначаючи реакцію Росії на ці широкі реалії як новий і особливий вид гібридної війни, Захід неправильно трактував конкретні операції Росії в Україні до рівня послідовної або продуманої доктрини.

Список використаних джерел та літератури

1. Arkady Moshes, András Rácz. What has remained of the USSR: exploring the erosion of the post-soviet space. Finnish Institute of International Affairs, 2019, 270 р. 
2. Margarete Klein. Russia’s Military Policy in the Post-Soviet Space: Aims, Instruments and Perspectives. SWP Research Paper 1, Berlin, 2019, 44 р.
3. Means of Russia hybrid warfare against Ukraine: scientific edition. National Defense University of Ukraine named after Ivan Cherniakhovskyi, Kyiv, 2017. – 40 p.
4. Pavel Baev. «Russia and Central and Eastern Europe: between Confrontation and Collusion», Russie.Nei.Visions, No.97, 2016, 32 p.
5. Portniagina Marianna. «Contemporary Russia in America’s World: Russian Narratives on Post-Soviet Space». Master of Arts (MA), Thesis, International Studies, Old Dominion University, 2018. 81 р.
6. Ukrainian hybrid warfare. Sõjateadlane (Estonian Journal of Military Studies), Volume 2, 2016, 30 р.
7. Кондратенко О. Геостратегічний вимір зовнішньої політики Російської Федерації. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Монографія. 2017, 607 с.
8. Мельничук І. М. Інтеграційні проекти Російської Федерації на пострадянському просторі. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. 2015, 519 с.
9. Russia and/versus the EU: from Post-political consensus to political constestations. 2014. URL: https://www.cairn.info/revue-l-europe-en-formation-2014-4-page-27.htm
10. The evolution of Russian hybrid warfare: the case of Ukraine. 2021. URL: https://rpr.org.ua/en/news/the-evolution-of-russian-hybrid-warfare-ukraine/
11. Why Russia starts so many conflicts on its own borders. 2015. URL: https://www.washingtonpost.com/news/monkey-cage/wp/2018/09/12/russia-has-a-lot-of-conflicts-along-its-borders-thats-by-design/
12. Основные направления дипломатии России на постсоветском пространстве. 2020. URL: https://interaffairs.ru/jauthor/material/2307