Анотація: В статті досліджені проблеми законодавства про кримінальну відповідальність за контрабанду.

Ключові слова: контрабанда, вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність.

Annotation: The article deals with the problems of law on criminal liability for smuggling.

Keywords: Smuggling, improving legislation on criminal liability.

Постановка проблеми: На сучасному етапі розвитку української держави існує ряд чинників, які обумовлюють існування контрабандної діяльності та які потребують належної реакції законодавства та суспільства в цілому.

Завдання дослідження: Завданням цього дослідження є аналіз існуючих проблем та прогалин в законодавстві про кримінальну відповідальність за контрабанду.

Розробка проблеми: Дослідженням цієї тематики займалися: Є. П. Гайворонський, О. І. Хараберюш, С. О. Баранов, В.О. Хома та інші. Попри це проблема не є грунтовно розробленою, що створює необхідність для подальшого дослідження цієї тематики.

Виклад основного матеріалу: Контрабандна діяльність особливо посилюється в умовах високого рівня корумпованості чиновників, представників правоохоронної системи та низької правової свідомості та культури суспільства загалом. Дане явище за словами дослідника В. І. Волошина «активізує діяльність кримінальних угруповань та активізує розвиток тіньових процесів в економіці». На сучасному етапі розвитку української держави існує ряд чинників, які обумовлюють існування контрабандної діяльності та які потребують належної реакції законодавства та суспільства в цілому. Серед таких негативних чинників виділяють такі як: «низький рівень матеріальної забезпеченості населення, високий рівень безробіття і країні та особливо в прикордонних регіонах, де контрабанда для значної частини мешканців перетворилася на основне джерело доходів через високу прибутковість цього злочинного бізнесу». До основних чинників також належить недосконалість митного та податкового контролю; недосконалість державної системи контролю за походженням і реалізацією продукції та сплатою податків.

З вказаного випливає, що неабияке значення у питанні вдосконаленні системи протидії контрабанди є:

1. Належне інформаційне забезпечення.

Пріорітетною дією для держави у цій сфері є провадження цілеспрямованої послідовної інформаційної політики запобігання розвитку контрабандної діяльності, що має на меті популяризацію легального ведення бізнесу, роз’яснення серед населення антисоціального характеру контрабанди та невідворотності настання відповідальності за її вчинення. Також необхідним є роз’яснення негативних наслідків контрабанди небезпечних речовин, які несуть безпосередню загрозу життю та здоров’ю людей.

2. Оптимізація міжнародного співробітництва в сфері боротьби з контрабандою.

Дана дія полягає в уніфікації норм національного законодавства про відповідальність за контрабанду, складання офіційних порівняльних коментарів до таких норм у вигляді обов’язкових додатків до конвенцій, угод і іншим міжнародним договорам з питань боротьби з транснаціональними злочинами.

3. Доповнення переліку предметів контрабанди.

4. Доповнення КК України щодо кваліфікуючих ознак контрабанди.

Зважаючи ситуацію яка склалася на сьогодні на Сході України та в Криму, буде слушним введення таких кваліфікуючих ознак контрабанди як здійснення контрабанди через митний кордон України на межі з тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей, а також АР Крим. Таке доповнення КК України відповідало б підвищеній суспільній небезпеці контрабандної діяльності на межі із окупованими територіями України.

5. Удосконалення системи координації діяльності всіх силових структур.

Основне в системі координації – це систематизація, централізація гласної і негласної інформації щодо виявлених процесів в злочинному світі. На жаль, єдиної системи оперативно-розшукової інформації щодо організованої, у тому числі транснаціональної злочинності в країні не створено. Відсутній єдиний підхід до створення інформаційних систем оперативно-розшукового призначення навіть у рамках одного відомства. В результаті різні оперативні підрозділи створюють і використовують замкнені банки і бази даних.

Висновки. Що стосується основних напрямків вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність за контрабанду то слід вказати, що актуальність протидії контрабандної діяльності та намагання нашої держави вивести економіку «з тіні» вимагають від управління державою належного реформування сфери митного та прикордонного контролю за переміщенням предметів. Зокрема, доречним є уточнення переліку предметів контрабанди, законодавче визначення конкретних ознак культурних цінностей, що на практиці дозволять встановити належність конкретного предмета до культурних цінностей. Важливим напрямком розвитку кримінальної відповідальності за контрабанду є вдосконалення інформаційної політики у цій сфері, поширення інформації про суспільну небезпечність контрабанди серед населення, та серед осіб, що перетинають кордон зокрема, посилення міжнародної співпраці з метою протидії контрабанди.

Література

1. Про затвердження переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів : Постанова Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 року // Офіційний вісник України. – 2000. – № 19. – Ст. 789.

2. Баранов С. О. Взаємодія правоохоронних органів на державному кордоні по попередженню порушень митних правил та контрабанди / С. О. Баранов // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2000. – № 2. – С. 76.

3. Волошин В. І. Боротьба з контрабандою на прикордонних територіях як інструмент зміцнення економічної безпеки держави / В. І. Волошин // Соціально-економічні проблеми сучасного періоду України. – 2014. – Вип. 4 (108). – С. 56.

4. Гайворонський Є. П. Контрабанда культурних цінностей: кримінологічна характеристика, детермінація та запобігання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. спец 12.00.08 Кримінальне право та кримінологія, кримінально-виконавче право / Є. П. Гайворонський. – Харків, 2009. – 21 с.

5. Хараберюш О. І. Окремі напрямки протидії контрабанді як транснаціональному організованому злочину оперативно-розшуковими засобами / О. І. Хараберюш // Форум права. – 2014. – № 1. – С. 510-515.

Ключові слова: легітимність, суддя, Вища рада юстиції України, відповідальність, конституційна відповідальність, принцип незалежної та безсторонньої судової влади.

Шафарчук Е. Высший совет юстиции Украины в механизме привлечения судей к конституционной ответственности

Анотация. В статье анализируется законодательство, регламентирующее процедуру привлечения судей к конституционной ответственности. Рассматриваются проблематичные аспекты статуса Висшего совета юстиции Украины как органа, что берет участие в реализации ответственности судей. Предлагается авторское видение улучшения института конституционной ответственности судей в Украине.

Ключевые слова: легитимность, судья, Высший совет юстиции Украины, ответственность, конституционная ответственность, принцип независимой и безпристрастной судебной власти.
Shapharchuk O. The Supreme council of justice of Ukraine in a mechanism of bringing judges to a constitutional liability

Annotation. Іn the article it is analysed a legislation regulating a procedure of a constitutional responsibility of judges. It is observed the status of the Supreme council of justice of Ukraine bringing judges to a constitutional responsibility according to a law. Author vision is offered for improvement an institute of constitutional responsibility of judges in Ukraine.

Key words: legitimacy, judge, the Supreme council of justice of Ukraine, responsibility, constitutional responsibility, a principle of independent and impartial judge power.

Конституційно-правова відповідальність органів державної влади та їх посадових осіб є одним із заходів, що забезпечує легітимність такої влади. Даний інститут є порівняно малодослідженим та ще недостатньо застосовується у вітчизняній практиці. Тому розширення напрямків дослідження та пошук шляхів удосконалення даного інституту має актуальне значення.
Метою роботи стало: з’ясування ролі Вищої ради юстиції у механізмі притягнення суддів до відповідальності; аналіз нормативних колізій, характерних для законодавства, яке регламентує утворення та функціонування Вищої ради юстиції України − конституційного органу, що ініціює процедуру притягнення суддів до відповідальності; пошук шляхів удосконалення інституту конституційно-правової відповідальності суддів у вітчизняній державно-правовій практиці.
Значний внесок у дослідження проблематики юридичної відповідальності суддів, зокрема конституційно-правової відповідальності, здійснили Гончаренко О., Штогун С., Пантелейчук Л., Виноградова Л., Подкопаєв С. та інші вітчизняні науковці.
Легітимність (від лат. legitimus – законний, правомірний) – обов’язкова ознака законної влади держави, що означає визнання її як всередині країни, так і на міжнародній арені [1, с. 421]. Важливим конституційним принципом легітимності державної влади є принцип взаємної відповідальності держави та особи, що сприяє зміцненню довіри людини до публічної влади, а зокрема до судової. У Конституції України найбільша увага приділяється регулюванню конституційної відповідальності Президента України, парламентаріїв, міністрів, суддів, а також громадян. В Указі Президента України «Про концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10 травня 2006 року № 361/2006, а зокрема в ч. 1 розілу І зазначається, що процес становлення незалежного судівництва в Україні характеризувався суперечливістю та непослідовністю, далися взнаки консерватизм у підходах до реформування та брак чіткого бачення того, якою має бути судова система в державі, що керується верховенством права. За таких обставин рівень довіри до судів з боку суспільства лишається вкрай низьким [2].
У Конституції України 1996 року терміну «конституційна відповідальність» немає. Проте, вона передбачена нормами конституційного права і може бути застосована за порушення обов’язків, закріплених нормами конституційного права.
Відповідно до ст. 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням; 10) повноваження судді припиняються у разі його смерті [3, с. 52].
Остаточне встановлення усіх цих обставин покладено на спеціальний конституційний державний орган – Вищу раду юстиції. Погодимося із Гончаренком О. В. у тому, що звільнення суддів за обставин, зазначених у пунктах 1-3, 8-10 (частково 7 – у випадку добровільного виходу з громадянства) не має характеру відповідальності і є засобом реалізації суддею своїх прав або наступає у зв’язку з настанням певних юридичних фактів. Інші підстави звільнення судді з посади мають усі ознаки, характерні для конституційно-правової відповідальності. Вони не залежать від волі судді, мають негативний щодо нього характер і потребують встановлення їх спеціальним державним органом [4, с. 22].
Конституція України регламентує підстави притягнення судді до конституційно-правової відповідальності, проте не деталізує наслідків такого притягнення, окрім як звільнення судді з посади. Вважаємо таку міру відповідальності недостатньою. З метою запобігання порушенням суддею, зокрема, присяги (ст. 55 Закону України «Про судоустрій та статус суддів») слід передбачити в Основному Законі такі конституційно-правові санкції як звільнення із забороною надалі займати посаду судді та посаду в інших органах державної влади.
Конституційно-правова відповідальність суддів регламентується не лише нормами Основного Закону. Вона має закріплення і в інших нормативно-правових актах. У ст. 3 Закону України «Про Вищу Раду юстиції» від 15 січня 1998 року зазначається, що Вища рада юстиції вносить подання Президенту України про звільнення суддів з посад; розглядає справи і приймає рішення стосовно порушення суддями вимог щодо несумісності [5].
У висновку експерта Ради Європи, заступника генерального секретаря Міжнародної асоціації суддів Джакомо Оберто (судді м. Турін, Італія) щодо покращення «Концепції удосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів» визначається статус вищої ради юстиції як органу, що здійснює притягнення до відповідальності суддів, а зокрема відповідальності конституційно-правової. Згідно з західноєвропейськими стандартами, вона повинна бути автономним органом, який відповідає за незалежність судової гілки влади. До її складу входять виключно судді та прокурори, або принаймні більшість його членів мають бути суддями та прокурорами [6].
Викликає сумнів той факт, чи є повноважною Вища рада юстиції України брати участь у процедурі притягнення суддів до конституційно-правової відповідальності. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про Вищу раду юстиції» даний орган складається із 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, всеукраїнська конференція працівників прокуратури − двох членів. Згідно з ст. 8 вищезазначеного закону два із трьох членів Вищої ради юстиції, що призначаються Верховною Радою України, повинні бути суддями. Два із трьох членів даного органу, що призначаються Президентом України, повинні бути суддями (ст. 9 Закону). З’їзд адвокатів України призначає трьох членів Вищої ради юстиції, один з яких призначається з числа суддів (ст. 11). Ст. 12 Закону регламентує те, що з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначає трьох членів Вищої ради юстиції, один з яких призначається з числа суддів. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Вищу раду юстиції» всеукраїнська конференція працівників прокуратури призначає двох членів Вищої ради юстиції, один з яких призначається з числа суддів. Окрім того, до її складу за посадою входить іще один суддя – Голова Верховного Суду України (ст. 131 Конституції України та ст. 5 Закону України «Про вищу раду юстиції») [5]. Тобто, у складі Вищої ради юстиції є тільки 8 професійних суддів, які розуміють практично, що таке здійснення правосуддя. Європейською Хартією про статус суддів від 10 липня 1998 року зазначається, що принаймні половина членів цього органу мають бути суддями, обраними такими ж суддями, що означає прагнення не допустити, щоб судді були в меншості в цьому незалежному органі і водночас не вимагає, аби їх була більшість. Незважаючи на різноманітні філософські концепції та дебати в європейських державах вимога, щоб суддів було мінімум 50%, виявилася здатною забезпечити достатньо високий рівень гарантій, водночас поважаючи інші принципові міркування різних національних систем [7].
Вважаємо, що до Вищої ради юстиції України мають входити здебільшого судді, або принаймні особи, які мають певний стаж у цій сфері діяльності. Відповідно до європейських стандартів половина з 20 членів Вищої Ради юстиції України, а це 10 осіб, мають бути суддями. Слід деталізувати ст. 6 Закону України «Про Вищу раду юстиції», де необхідно вказати іще одну вимогу до членів Вищої ради юстиції і подати цю норму у наступній редакції: «На посаду члена Вищої ради юстиції може бути рекомендований громадянин України, не молодший тридцяти п’яти років і не старший шістдесяти п’яти років, який проживає в Україні не менш як десять останніх років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права на посаді судді не менше десяти років.
Окрім того, викликає здивування вимога вище зазначеної норми щодо встановлення вікового ліміту для членів Вищої ради юстиції «не старший шестидесяти п’яти років». У такому віці особа може мати практичний «багаж», що є достатнім для виконання функцій щодо процедури притягнення суддів до відповідальності, та повноцінно виконувати свою роботу. У даному ж випадку має місце своєрідний елемент вікової дискримінації кадрів. У силу таких обґрунтувань, вважаємо доцільним відмінити вимогу щодо зовнішнього вікового цензу для кандидатів у члени Вищої ради юстиції.
У вищезгаданому висновку експерт Ради Європи Джакомо Оберто зазначає, що, згідно з європейськими стандартами, Вища рада юстиції відповідає, зокрема, за заходи проти суддів та прокурорів. Вона повинна мати повноваження приймати рішення, а не тільки подавати пропозиції до адміністративних та виконавчих органів державної влади [6]. У вітчизняній практиці такий недолік має місце. Зокрема у ст. 31 Закону України «Про Вищу раду юстиції» зазначається, що подання про звільнення за загальними обставинами Вища рада юстиції вносить подання за пропозицією кваліфікаційної комісії суддів або за власною ініціативою про звільнення суддів з посади до органу, який їх призначив або обрав [5]. Отже, доцільно внести корективи у дану норму і надати право Вищій раді юстиції приймати рішення про звільнення суддів замість здійснення процедури подання про звільнення та, відповідно, внести зміни у інші нормативно-правові акти.
Вища рада юстиції згадується у Рекомендації No. R (94) 12 Ради Європи, яка проголошує наступне: «Орган, який є уповноваженим приймати рішення щодо обрання та кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів. Для гарантії незалежності цього органу мають бути запроваджені такі положення, як, наприклад, нагляд за тим, щоб його члени призначались судовою владою, і, зокрема, щоб орган самостійно приймав рішення про власні правила процедури» [6].
Про незалежність органу, який здійснює притягнення до відповідальності суддів зазначається і в положеннях Європейської Хартії про статус суддів, а саме у статтях 1.3 та 1.4, у яких йдеться, відповідно, про наступне: «Стосовно кожного рішення обрання, добір, призначення, просування по службі або припинення повноважень судді закон передбачає втручання уповноваженого органу, який не залежить від законодавчої та виконавчої гілок влади, мінімум половина членів якого є суддями, обраними у встановленому порядку іншими суддями на основі принципів, що гарантують максимальне представництво судової гілки влади» [7]. Отже, з метою наближення до європейських стандартів доцільно реформувати порядок утворення Вищої ради юстиції України, а саме, уповноважити орган суддівського самоврядування обирати членів даного органу.
У ст. 1 Закону України «Про Вищу раду юстиції» визначається статус Вищої ради юстиції України, де вказується, що вона є органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя [5]. Виникає сумнів щодо того, чи буде Вищий адміністративний суд України неупереджено здійснювати правосуддя, адже, відповідно до ч. 4 ст. 18 Кодексу адміністративного судочинства Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради юстиції [8, с. 13]. Це може мати наслідком порушення принципу незалежності правосуддя, закріпленому у ст. 126 Конституції України, принципу незалежності і безсторонності судової влади відповідно до ст. 1 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07 липня 2010 року. Проблема полягає у тому, чи можна говорити про безсторонність правосуддя, якщо воно здійснюється щодо органу, який має повноваження ініціювати процедуру відповідальності суддів, що здійснюють таке правосуддя. Вважаємо, що справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради юстиції України, тобто питання щодо відповідальності даного органу, має розглядати інший спеціальний орган.
Отже, роль Вищої ради юстиції України в механізмі притягнення суддів до конституційно-правової відповідальності є опосередкованою, зводиться лише до права подання Президенту України про відповідальність судді. Пропонується розширити повноваження даного органу шляхом надання йому права самостійно здійснювати притягнення суддів до відповідальності, зокрема конституційно-правової, з метою зменшення впливу законодавчої та виконавчої гілок влади на судову. Окрім того, слід забезпечити автономію Вищої ради юстиції України стосовно законодавчої та виконавчої гілок влади та надати повноваження органу суддівського самоврядування обирати всіх членів Вищої ради юстиції України. Необхідно забезпечити професіоналізм даного органу шляхом формування його складу за рахунок професійних суддів, або осіб, які мають стаж в цій сфері діяльності.
З метою забезпечення незалежного та безстороннього правосуддя пропонуємо надати іншому органу повноваження Вищого адміністративного суду України розглядати справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради юстиції. Зокрема, таку функцію може здійснювати орган суддівського самоврядування, який буде її обирати.
Вважаємо за необхідне регламентувати в Основному Законі поняття «конституційно-правова відповідальність», деталізувати, які підстави звільнення суддів є конституційними та визначити конституційно-правові санкції, зокрема, щодо порушення присяги та порушення вимог несумісності суддів.
Список використаних джерел

1. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. С. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 992 c.
2. Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів : Указ Президента України від 10.05.2006 №361/2006 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/361/ 2006
3. Конституція України : Офіц. видання. – станом на 01.11.2010 р. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
4. Гончаренко О. В. Актуальні питання притягнення суддів до відповідальності / О. В. Гончаренко / / Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. − № 2 (6). – С. 19-33.
5. Про Вищу Раду юстиції : Закон України від 15 січня 1998 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/22/98-%D0%B2%D1%80
6. Висновок експерта Ради Європи, заступника генерального секретаря Міжнародної асоціації суддів Джакомо Оберто (судді м. Турін, Італія) щодо покращення «Концепції удосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів. (Проект – 13 лютого 2006 р., схвалений Національною комісією на 5 пленарному засіданні 14 лютого 2006 р.)] [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/file/2623
7. Пояснювальна записка до Європейської хартії з про статус суддів: Модельний кодекс від 10 липня 1998 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_a4
8. Кодекс адміністративного судочинства України [текст] чинне законодавство України зі змінами та доповненнями станом на 3 вересня 2012 р. : (відповідає офіційному текстові) – К. : «Центр учбової літератури», 2012. – 128 с.
9. Конституція Італії. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://italia-ru.com/page/konstitutsiya-italyanskoi-respubliki
10. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. − № 41, № 41-42, № 43, № 44-45. – Ст. 529.

Стан дослідження. Дослідження інститутів кримінального процесуального права є поширеним явищем серед науковців. Проблемам інституту засудженого приділили увагу такі вчені, як С.А. Альберт, Т.В. Варфоломієва, М.М. Видря, Ю.М. Грошевий, М.В. Джига, В.С. Зеленецький, А.Д. Кобліков, Л.Д. Кокорєв, В.М. Корнуков, Є.Ф. Куцова, О.М. Ларін, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, Л.М. Москвич, Я.О. Мотовіловкер, В.Т. Нор, І.Д. Перлов, І.Л. Петрухін, В.О. Попелюшко, В.Н. Случевський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, І.Я. Фойницький та інші. У 2004 році Маляренком В. Т. була видана праця «Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика”. В 2010 році Попелюшком В. О. було видана праця «Функція захисту в кримінальному судочинстві України». Однак з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України питання законодавчої коректності поняття засудженого залишається відкритим.
Насьогодні залишається проблемою питання коректності поняття засудженого. З точки зору законодавчого визначення даного поняття здавалось б все просто. Згідно ст. 43 чинного КПК визначається, що засудженим визнається обвинувачений стосовно якого обвинувальний вирок суду набрав законної сили [ 3, ст. 42 ] .
Також у відповідності із статтею 532 КПК України вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій, Верховного Суду України набирають законної сили з моменту їх проголошення.
Проголошення судового рішення є важливою процесуальною дією, яка обумовлює настання певних юридичних наслідків [ 4, с. 489 ]. Саме проголошення є відправною стадією для подальшого набуття статусу засудженого, якщо йде мова про обвинувальний вирок суду.
Провівши паралель між поняттям засудженого та законодавчим визначенням моменту набрання виром законної сили можна зробити висновок, що засуджений, як учасник кримінальних процесуальних відносин з’являється на стадії касаційного розгляду або після пропуску строку на апеляційне оскарження вироку суду першої інстанції. Згідно чинного кримінального процесуального законодавства для оскарження вироків такий строк становить тридцять днів з моменту їх проголошення.
Звідси випливає, що засуджений на стадії апеляційного провадження та й одразу після проголошення вироку суду першої інстанції не фігурує. На даному етапі фігурує інший суб’єкт – обвинувачений.
На нашу думку, визначення обвинуваченого, а не засудженого як суб’єкта, що існує на стадії апеляції є дещо некоректним. Можна, наприклад, навести наступне положення ЗУ «Про застосування амністії в Україні»: «Установивши в стадії судового розгляду кримінальної справи наявність акта амністії, що усуває застосування покарання за вчинене діяння, суд, за доведеності вини особи, постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування покарання [ 6, ст. 3 ]».
Далі, як приклад, також можна навести положення ч. 1 ст. 75 Кримінального кодексу України: «Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням» [ 1, ст. 75 ]. Відповідно до ч. З ст. 75 КК встановлення у вироку іспитового строку є невід’ємною ознакою звільнення від відбування покарання з випробуван¬ням [ 2, с. 285 ].
Як бачимо, тут виникає певна номінальна колізія, коли вживається термін засуджений до терміна обвинувачений, якщо проводити паралель між вищенаведеними нормативно-правовими актами та чинним КПК України, адже засуджений, як було з’ясовано вище, з’являється лише на стадії касаційного розгляду або після закінчення строку на апеляційне оскарження вироку суду. Звичайно, контраргументом може служити мотивація того, що чинний КПК вступив в силу відносно недавно, а багато нормативно-правових актів не приведені у відповідність із його положеннями про визначення таких суб’єктів, як обвинувачений та засуджений.
Однак вище наведена проблема полягає не у вищезгаданій номінальній колізії, а у тому як законодавець підійшов до визначення самого поняття засудженого у чинному КПК.
На нашу думку, неправильним є підхід законодавця у плані віднесення поняття обвинуваченого до стадії апеляції, а не поняття засудженого. В даному випадку було б правильніше вживати термін засуджений після проголошення вироку суду в суді першої інстанції.
Така позиція базується на тому, що законодавець пішов темпоральним шляхом визначаючи поняття засудженого, тобто прив’язав набуття його статусу до певних строків. Такий підхід у визначенні процесуального поняття засудженого є неправильним змістовно. Замість того щоб започаткувати статус засудженого на стадії апеляції він продовжив зберігання за особою статусу обвинуваченого, чого не повинно бути в принципі.
На нашу думку, обвинувачений не може по суті фігурувати під час апеляційного розгляду, адже він тоді по факту вже є засудженим вироком суду першої інстанції і це повинно бути відправною точкою для набуття статусу засудженого. Вирок суду є рішенням про винуватість чи невинуватість особи. Саме в ньому обриваються процесуальні перипетії змагальності між сторонами захисту і обвинувачення та приймається рішення на користь однієї з них.
Обвинувачений ж є особа, обвинувальний акт щодо якої направлено до суду [ 3, ст. 42 ]. Обвинувачення – твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку передбаченому кодексом [ 3, ст. 3 ]. Підтримання державного обвинувачення в суді згідно ст. 5 ЗУ «Про прокуратуру» покладається на прокурора [ 7, ст. 5 ]. У справах приватного обвинувачення обвинувачення здійснюється потерпілим.
Як випливає із вищенаведеного, набуття статусу обвинуваченого розпочинається із направленням обвинувального акта до суду, а сам статус функціонує протягом здійснення обвинувачення під час судового розгляду. Сам статус обвинуваченого по факту припиняється постановленням вироку, де констатується факт засудження або виправданням особи, а тому обвинувачений далі, як процесуальна фігура не може існувати апріорі, адже припиняється саме обвинувачення, яке нерозривно пов’язане із останнім.
Після проголошення обвинувального вироку згідно чинного кримінально-процесуального законодавства «обвинуваченому» надається тридцять днів на оскарження вироку. В даному випадку право особи на апеляційне оскарження не є продовження захисту від обвинувачення, а є гарантією оспорювання юридично та фактично встановленого факту засудження в обвинувальному вироку суду, оскільки саме обвинувачення вже закінчилось.
Обвинувальний вирок ж є наслідком суперництва обвинувачення і захисту, як елементів процесу доказування. Метою ж доказування є досягнення істини в кримінальній справі [ 5, с. 401 ]. Тобто прийняте у вироку рішення на користь сторони обвинувачення є істиною, а не продовженням обвинувачення. Констатована у вироку винуватість якраз і підтверджує наявність статусу засудженого. Звідси випливає, що особа в кримінальному процесі в цій ситуації фактично є засудженим, а не обвинуваченим, що суперечить чинному формально-юридичному формулюванню даних понять.
Крім того одним із випадків трансформації процесуального статусу обвинуваченого в процесуальний статус засудженого є так званий збіг строків на апеляційне оскарження. Як вище зазначалось, одним із випадків появлення у процесі особи засудженого є набуття вироком суду першої інстанції законної сили, що відбувається після закінчення строку на подання апеляційної скарги. В даному конкретному випадку статус засудженого ставиться в темпоральну залежність від бездіяльності чи правового нігілізму обвинуваченого у вигляді неподання апеляційної скарги.
На наш погляд, така позиція законодавця у започаткуванні статусу засудженого є абсурдною, а тому ми пропонуємо, щоб статус засудженого набувався після винесення судом обвинувального вироку суду, де констатується винуватість останнього.
Слід також зазначити, що зміст КПК 1960 року суперечив змісту чинного КПК України в плані можливості наявності особи обвинуваченого на стадії апеляційного розгляду, хоча перший теж далеко недосконало регламентував інститут засудженого, не визначаючи навіть самого поняття особи засудженого. Так в п. 1 ч. 1 ст. 348 КПК 1960 року передбачалось право саме засудженому подати апеляцію, а не обвинуваченому. Така позиція законодавця була правильною, оскільки, як зазначалось, у вироку суду першої інстанції констатується винуватість особи, яка повинна відігравати визначальну роль при виникненні у особи процесуального статусу засудженого.
Що стосується стадії апеляції, то в ній особа теж є по суті засудженим. Хоча контраргументом виступає наступне положення КПК: «Суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого» [ 3, ст. 404 ]. Звідси випливає, що щодо особи теж в апеляції здійснюється обвинувачення, а тому вона є обвинуваченим, оскільки в апеляції теж здійснюється дослідження фактичних обставин. Однак, насправді, в апеляції особа по факту перебуває в статусі засудженого, оскільки в кінцевому результаті оспорюється встановлений факт винуватості судом першої інстанції, який є безумовним атрибутом особи засудженого, а не особи обвинуваченого. Апеляційним судом по суті здійснюється перевірка правомірності чи неправомірності набуття статусу «засудженого», а не продовження обвинувачення.
За таких умов принцип «iudicio non errabit» («суд не помиляється») стосовно суду першої інстанції не діє, а діє інший принцип «суд помиляється», оскільки із змісту чинного кримінального процесуального законодавства випливає, що статус засудженого не може започатковуватись ним, якщо подано апеляційну скаргу. В такій ситуації виникає риторичне іронічне запитання, чому не зберегти статус обвинуваченого аж до Верховного суду України, адже всі нижче стоячі суди можуть прийняти незаконне судове рішення.
Як бачимо, із всього вище наведеного законодавець змістовно неправильно визначив поняття особи засудженого у Кримінальному процесуальному кодексі України, а питання законодавчої коректності поняття засудженого є відкритим, оскільки в основу формування даної процесуальної фігури ставиться збіг строків на апеляційне оскарження або набрання вироком законної сили, якщо мова йде про апеляційну інстанцію. За таких умов набуття особою статусу засудженого ставиться в темпоральну залежність від пасивної поведінки обвинуваченого стосовно подання апеляційної скарги та повністю ігнорується змістовна сторона поняття засудженого, коли з’являться фактичний засуджений в кримінальному процесуальному аспекті через постановлення обвинувального вироку судом першої інстанції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 75
2. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Видавничий дім, – 2003. – 1196 с
3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 4651-VI – Ст. 3, Ст. 42, Ст. 43, Ст. 404
4. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / Харків. Право. – 2012. – 1324 с
5. Нор В. Т. Істина у кримінальному судочинстві: ідея, догма права, реалізація / В. Т. Нор. – Часопис Національного університету “Острозька академія”. Серія “Право”. – 2010. – №2 – С. 389- 401
6. Про застосування амністії в Україні: Закон України від 1 жовтня 1996 р. № 392/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 48 – Ст. 3
7. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. № 1789-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53 – Ст. 5

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Кримінально-процесуальний кодекс Української радянської республіки, затверджений 13 вересня 1922 р.: Видавництво Наркомюста. – Харків. – 1922 р. – Ст. 94, Ст. 346, Ст. 407
2. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1927 року: Прийнятий 2-ю сесією ВУ ЦВК X скликання, 1927 р., № 58-59, – Ст. 86, Ст. 315, Ст. 368
3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1961. – № 2. – Ст. 93, Ст. 327, Ст. 348.
4. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. / Л. М. Лобойко — К.: Істина, 2007. — 456 с.
5. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України. – К.: А. С. К., 2004. – 1015 с.
6. Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2011 р. N 14, Ст. 1
7. Ширшов М. Пределы действия запрета преобразования к худшему / М. Ширшов, Я. Мотовиловкер // Советская юстиция. – 1974. – № 14. – С. 7-8.

Ключові слова: держава, державна влада, гілка влади, народ, суверен, відповідальність, правитель, ефорат.

Annotation. Іn the article it is made a research of opinions of scientists about a state responsibility doctrine. It is clarified a contribution of science representatives into formation of an institution of a state responsibility and a responsibility of instances of authority and public induviduals.

Key words: state, state authority, a branch of government, nation, sovereign, responsibility, governor, eforat.

Історично склалося так, що право розвивалося на основі звичаїв, традицій, а також передумовою його виникнення та становлення була і залишається доктринальна думка. Дослідження інституту відповідальності держави та органів державної влади на сьогодні залишається актуальним, оскільки знаходиться на стадії вивчення і розроблення, а саме це стосується і дослідження передумов його розвитку в контексті розроблення доктринальної думки вчених-класиків, а зокрема тих вчених, які впроваджували теорію поділу влади. Прослідковується недостатня увага щодо огляду думок вчених про відповідальність держави та її органів, що й становить актуальність даного дослідження.
В історії розвитку політико-правової думки інститут відповідальності держави вченими розроблявся поодиноко. Зокрема, про відповідальність держави говорили Фома Аквінський, Гроцій, Макіавеллі Нікколо ді Бернардо, Кант Іммануїл, Лок, Спіноза Барух, Олександр Гамільтон, Йоган Готліб Фіхте та інші.
Фома (Тома) Аквінський (1225-1274), італійський філософ, вважаючи владу за її природою благом, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Наскільки дії правителя відхиляються від від волі Божої, настільки, на його думку, піддані мають право чинити опір таким діям. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади, припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на втручання у світські, державні справи [5, с. 87-88]. Зважаючи на значущий статус церкви у вченні Фоми Аквінського, можна узагальнити, що фактично церква здійснювала механізм контролю і забезпечувала відповідальність держави.
Про відповідальність держави в особі правителя зазначає у своїх працях і Гроцій (1583-1645 рр), голландський юрист і політичний мислитель. Він віддавав перевагу аристократичній формі правління. Говорив про те, що правителів, які зловживають своєю владою, слід карати [3, с. 304-305].
Представник політичних вчень доби Відродження, Макіавеллі Нікколо ді Бернардо (1469-1527 рр.), ідеалом державного устрою вбачав сильну, жорстко централізовану республіку, де владарюють представники народу, буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів», і левом, щоб нищити вовків». Для об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»). Говорив лише про служіння держави [8, с. 219]. У книзі «Володар про державу і владу (1513 р.) Макіавеллі розмірковує: «Скажу лише на закінчення, що государеві належить дружити з народом, інакше у важкий час він буде повалений. Зазичай у таких випадках влада государя виявляється під загрозою при переході від цивільного ладу до абсолютного – оскільки государі правлять або за допомогою магістрату, або єдиновладно. У першому випадку положення государя слабкіше і уразливіше, бо він повністю залежить від волі громадян, з яких складається магістрат, вони ж можуть позбавити його влади в будь-який час, тобто можуть або виступати проти нього, або відхилитися від виконання його розпоряджень. І тут пізно привласнювати собі абсолютну владу, оскільки громадяни і піддані, звикнувши виконувати розпорядження магістрату, не почнуть у важких обставинах підкорятися наказам государя» [8, с. 228]. Таким чином, Макіавеллі акцентує увагу на тому, що держава в особі правителя несе відповідальність безпосередньо перед народом, не виділяючи органу, який би здійснював процедуру притягнення правителя до відповідальності.
У науковий обіг термін «відповідальність» увів англійський філософ Томас Гоббс (ХУІІ століття) в контексті абстрактної відповідаль¬ності громадян, що об’єднані «суспільним договором», за діяння своєї держави («Левіафан») [11, с. 23]. Проте, Томас Гоббс (1588-1679 рр.) заперечував існування відповідальності держави. Вважав, що повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій – суверен – ніяким договором з народом не зв’язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Але коли суверен не забезпечує підданим безпеки, вони використовують «право самозахисту». Вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємознищуюють одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними конфліктами. Поєднав суспільний договір із договором про покору: «народ» після укладення договору більше не є суб’єктом права, він «помирає» в акті укладення договору. Порушень з боку володаря не буває. Оскільки воля верховного носія влади per definitionem є волею держави, то виходить, що той кому передана верховна влада, не зв’язаний ані законами держави (яким би всупереч собі мусив би підкорятися), ані обов’язками перед громадянами [8, с. 235].
Уїнстенлі Джерард (1609-?1660 р.) – англійський філософ. На його думку, існує два види правління – королівське і республіканське, засноване на природному законі загального самозбереження, на законах істинної свободи, тобто на праві справедливості, а не сили. Усі посадові особи республіки переобираються щороку для того, щоб «запобігти виникненню честолюбства і зажерливості», «виродженню в них честі» [8, с. 237] (в чому, в принципі, і прослідковується механізм відповідальності держави в особі посадовців, що має швидше превентивний характер, аніж характер санкції ).
Лок (1632-1704 рр.) зазначав, що суверен, що бере участь у законодавстві, втім, аж ніяк, не є абсолютним сувереном, бо підлягає дії законів вищої влади, що були ухвалені за його участі. Виконавчій владі довіряють усі повноваження скликати законодавчий орган. Якщо вона ухиляється від виконання цього обов’язку, це прирівнюється до оголошення війни проти народу. Тому народ має право усунути таку владу за допомогою сили [6, с. 237]. Локівське вчення про поділ влад знає лише дві, законодавчу і виконавчу. Обидві найважливіші влади розподілилися між найважливішими суспільними силами. Ці різні суспільні табори мали гальмувати один одного під час здійснення влади , щоб жоден заради інтересів окремої людини не міг досягти шкідливої концентрації влади. Законодавча влада, і, за аналогією, виконавча влада розплачуються втратою влади, яку їм довірено (fiduciary рower), якщо вони діють проти державної мети – оборони життя і власності своїх громадян. Адже жодна людина і ні одна людська спільнота не мають влади передати своє збереження або, відповідно, засоби для того абсолютній волі і деспотичному правлінню іншого; вони завжди зберігатимуть право на те, чого вони не мають права позбутися, а також право звільнити себе від тих, хто зазіхає на цей основний священний і незмінний закон самозбереження, заради якого вони увійшли в суспільство [6, с. 244]. По відношенню до правителів, які здійснюють над своїм народом деспотичну владу людям залишається лише застосувати силу проти несправедливої і незаконної сили. Суверенітет народу, згідно з Локом, в кінцевому результаті є більш значущим, аніж суверенітет створеної ним держави [3, с. 338]. Фактично Лок у своєму вченні виправдовує існування відповідальності держави, а зокрема конкретизує підстави її здійснення – порушення державної мети, що має місце в обороні життя і власності громадян. Держава, згідно з його поглядами, несе відповідальність безпосередньо перед народом.
Монтеск’є кожній суспільно і політично релевантній владі приписував особливу функцію, що мала обмежувати інші влади, щоб спрацьовувала система ваги і противаг [6, с. 237]. Таким чином, вчений говорить про відповідальність держави опосередковано, проте не вказує чіткого механізму її здійснення.
Спіноза Барух (Бенедикт) (1632-1677 рр) – нідерландський філософ. У своєму теологічно-політичному трактаті «Про основи держави, про природне й цивільне право кожного на право верховної влади» говорив: «Адже я допускаю, що по праву вони (власті) можуть царювати з найбільшим насильством і прирікати громадян на смерть з найнікчемніших приводів; але ніхто не скаже, що це можна робити, не пошкодитись у здоровому глузді» [8, с. 244]. Отже, Спіноза осуджує стасус безвідповідальності держави, проте не говорить про те, що така відповідальність має існувати.
Кант Іммануїл (1724-1804 рр.) – німецький філософ та політолог. Вважав, що поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову повинен здійснюватися за принципами взаємо-підтримки і координації владних гілок, а не за принципом стримування і противаг [8, с. 255]. Таким чином, Кант заперечує можливість існування класичних моделей відповідальності трьох гілок влади, а зокрема в сучасному вигляді це парламентська відповідальність уряду, імпічмент, відповідальність парламенту, адже взаємна координація трьох гілок влади іще не передбачає взаємної відповідальності.
Олександр Гамільтон (1757-1804 рр.) − видатний державний діяч, автор глибоких розробок в сфері конституційної теорії та практики, був одним із авторів трьох статей «Федераліста», опублікованих між жовтнем і травнем 1788 р. У № 33 і № 78 «Федераліста» аргументував корисність судового конституційного нагляду. На його думку, основне завдання суду − оголошувати акти, що протирічать конституції, недійсними. Гамільтон вважав, що пожиттєве призначення, незалежність і добра платня судді є запорукою забезпечення ним державного управління з належною відповідальністю [3, с. 488-490]. Отже, Гамільтон конкретизує свою пропозицію щодо форми відповідальності у вигляді оголошення актів, що не відповідають конституції, недійсними. Особливий статус в такому механізмі відповідальності надає такому органу як суд.
Найчіткіше і найбільш досконало, на нашу думку, інститут відповідальності держави був розроблений у вченнях Йогана Готліба Фіхте (1762-1814 рр.), який відмічав, що відмінною рисою всякого розумного, погодженого з вимогами права держави (незалежно від її форми) повинна бути відповідальність осіб, що здійснюють управління, перед суспільством. Якщо такої відповідальності немає, державний устрій перероджується у деспотію [3, с. 516]. Зловживанням владою в державі він пропонував покласти край за допомогою вищої контрольованої інстанції – ефорату, що призначається народом, стоїть над владою та володіє правом заборони незаконних дій влади [10, с. 117]. Ефори можуть призупиняти дії виконавчої влади, якщо вбачають в них загрозу правопорядку. Пізніше, в 1812 р., Фіхте визнав ідею створення ефорату нереалістичною [3, с. 516].
Уперше ж термін «відповідальність» зустрічається у французькому словнику Робера (1783-1784) і означає: 1) обов’язок для міністрів залишити владу, коли законодавчий корпус їх відстороняє; 2) обов’язок відшкодувати збиток, завданий з власної провини або (у деяких випадках) визначений законом; 3) моральний або інтелектуальний обов’язок або необхідність спокутувати провину, виконати cвій обов’язок, до¬говір [11, с. 23]. Перше зі значень вказує на використання даного поняття в контексті відповідальності держави та органів державної влади.
Отже, інститут відповідальності держави, органів державної влади та їх посадових осіб до правового визначення мав неабиякий розвиток саме в доктринальній думці. Хоча даний інститут не знаходить чіткого вираження у доктринальній позиції, оскільки аморфно пропонуються механізми застосування такої відповідальності, не конкретизуються суб’єкти притягнення до відповідальності та її підстави. Проте, значущими є погляди Олександра Гамільтона про роль суду в конституційному нагляді, що в певному сенсі знайшли своє відображення в участі конституційних судів у механізмі окремих форм конституційно-правової відповідальності органів державної влади (як приклад, надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент Президента України, а також його повноваження встановлювати конституційність нормативно-правових актів).
Значний внесок у розвиток даного інституту здійснив Лок, який спробував визначити елемент механізму відповідальності держави, а зокрема підстави такої відповідальності – порушення державної мети, що, в приципі, знайшло правове закріплення у більшості держав. А також слід з упередженістю розглядати утопічність ефорату Фіхте, адже подібний орган знайшов своє правове закріпленя у Конституції Польщі − Державний Трибунал.

Список використаних джерел
1. Большой юридический словар / Под ред. А.Я. Сухарева, В. Д. Зорькина, В. Е. Крутских. – М.: ИНФРА – М, 1997. – 790 с.
2. Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. – К.: Основи, 1997. − 838 с.
3. История политических и правових учений: Учебник для вузов / Под. общ. Ред. акад. РАН, д. ю. н, професора В. С. Нерсесянца. – 40е узд., перераб. И доп. – М.: Норм, 2006. – 944 с.
4. История политических и правових учений: Учебник для вузов /Под общ. Ред. проф. О. В. Мартишина. – М.: Норма, 2004. – 912 с.
5. Лейст О. Э. История политических и правових учений. Юридическая література. − 573 с.
6. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера : Пер. з нім. – Киїів : Тандем, 2002. – 584 с.
7. Гіжевський В. К. Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський (кер.) та ін.. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
8. Хрестоматія з історії політико-правових вчень: Посібник /Упоряд. Та у 73 автор коментарів Уривалкін О. М. – К.: Дактор, КНТ, 2008. − 456 с.
9. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. С. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 1021 с.
10. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібн. 2-е вид. стер. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 304 с.
11. Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан. − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – 234 с.

Ключові слова: фінансова дисципліна, контроль, бюджетне законодавство, відповідальність, посадова особа.

Regulation of budgetary discipline of Ukraine and its compliance by officials is analyzed in this article. Furthemore, the major part of article is dedicated to kinds of liability which may be set to persons for violation of budgetary legislation.

Key words: financial discipline, control, budgetary legislation, liability, official

Постановка проблеми: сьогодні стан дотримання посадовими особами бюджетного законодавства бажає кращого. Про це свідчать як підзаконні нормативно-правові акти, так  і статистичні дані. Таке недотримання тягне за собою настання багатьох несприятливих наслідків як для кожної особи окремо, так і для держави в цілому. Саме тому, проблема, що порушена в статті є досить актуальною і потребує якнайшвидшого вирішення.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: значний внесок в дослідження проблеми недотримання посадовими особами бюджетного законодавства зробили О. П. Гетьманець (до питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства) , О. В. Дічкова (відповідальність за бюджетні правопорушення допущені на першій стадії бюджетного процесу) . Необхідно також відзначити наукові праці Ю. С. Назара, Є. О. Стояновського.

Метою статті є висвітлення сучасного стану регулювання фінансово-бюджетної дисципліни в Україні, наслідків недотримання бюджетного законодавства України, а також видів відповідальності, до яких може бути притягнуто особу  за такі порушення.

Бюджетне законодавство є одним із найважливіших для функціонування держави. Ця галузь права регулює відносини мобілізації, розподілу та використання бюджетних коштів. Для втілення державних програм в життя необхідне їх значне фінансування, тому всі державні видатки мають бути передбачені в законі України про державний бюджет на відповідний рік, в іншому разі жодне фінансування здійснюватися не буде. На сьогодні порушення фінансово-бюджетного законодавства є поширеним явищем, оскільки бюджетний процес в Україні є досить тривалим та складним, тому існує багато можливостей для посадових осіб зловживати своїми повноваженнями. Такі порушення можуть здійснюватися як на стадії проектування бюджету, так і на стадіях виконання та звітності про виконання бюджету. Найбільш негативними наслідками невиконання бюджетних норм є недофінансування конкретних програм (охорони здоров’я, освіти), безпідставне збагачення посадових осіб та інші. Тому дуже важко переоцінити роль норм, які передбачають відповідальність за порушення бюджетного законодавства.

Як відомо, найкращим засобом боротьби з правопорушеннями є їх попередження. Саме тоді особа виховується в дусі виконання законів, а тому не насмілюється його порушувати. Щодо запобігання порушенням фінансової дисципліни в Україні існує ряд нормативно-правових актів, які регулюють дане питання. Сюди відноситься Постанова Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо запобігання порушенням фінансової дисципліни у бюджетних установах і організаціях” від 13 травня 1998 року. Незважаючи на те, що постанова була прийнята більше десятка років тому, вона досі є чинною, що свідчить про те, що подібні зловживання мають місце й сьогодні. Згідно з цією постановою, суб’єкти використання бюджетних коштів надавали  з  місцевих  бюджетів  безвідсоткові  позики   суб’єктам господарської   діяльності,   передавали   в  оренду  приміщення  без справляння  орендної  плати  та  покриття  витрат,  пов’язаних з одержанням  комунальних  послуг. Допускалися також непоодинокі випадки порушень під час проведення взаємозаліків   заборгованості, надмірного   використання  бюджетних  коштів  внаслідок  завищених обсягів і вартості виконаних ремонтних та інших робіт (послуг) [ 1 ].

Існує також Постанова Кабінету Міністрів України  “ Про стан фінансово-бюджетної дисципліни, заходи щодо посилення боротьби з корупцією  та контролю за використанням державного майна і фінансових ресурсів” від 29 листопада 2006 року, зі змінами від 17 вересня 2011 року. Ця постанова встановлює факт того, що значна кількість   порушень,   що   виявляються    у    сфері використання  державних  ресурсів,  перетворилася  у фактор,  який спричиняє негативне ставлення громадян до органів влади в  цілому. Порушення,   що   виявляються  контролюючими  органами,  настільки масштабні,  що  потребують  здійснення   практично   безперервного контролю.

Несумлінне виконання   посадових  обов’язків  відповідальними працівниками   органів   виконавчої   влади,   органів   місцевого самоврядування,  розпорядників  та  одержувачів  бюджетних коштів, суб’єктів  господарювання  державного  і   комунального   секторів економіки  ставить  під  загрозу можливість ефективного управління державними фінансовими ресурсами.

Органами державної  контрольно-ревізійної  служби  з  початку року виявлені майже на 16 тис.  підприємств, установ і організацій проведені  з  порушенням  законодавства  операції   з   державними ресурсами на   загальну  суму  близько  9  млрд.  гривень,  з  них 1,6 млрд. гривень є бюджетними коштами [ 2 ] .

У цей  же  період  органам  Державного  казначейства  вдалося запобігти  нецільовому  спрямуванню  коштів  державного бюджету на етапі реєстрації зобов’язань на суму 129,1 млн. та на етапі оплати рахунків  на  суму  157,1  млн.  гривень,  а  місцевих  бюджетів – відповідно на суму 176,8 млн. та 566,2 млн. гривень.

Унаслідок неперерахування  до  державного  бюджету  плати  за оренду  державного  майна,  коштів від його реалізації,  надання у користування  природних  і   матеріальних   ресурсів   та   послуг безоплатно  або за заниженими ставками державним бюджетом втрачено 76,7 млн. гривень [ 2 ] .

Варто відзначити, що станом на 2006 рік ці суми були колосально великими, тому можна констатувати те, що держава втратила багато коштів внаслідок вищезгаданих порушень. В даній постанові Кабінет Міністрів України доручив Міністерству внутрішніх справ України разом з іншими  центральними органами виконавчої влади розробити зміни до Кримінального кодексу України, щодо посилення відповідальності   за нецільове  використання  бюджетних коштів,  недотримання процедури державних закупівель, порушення законодавства з фінансових питань.

Ще одним документом, який забезпечує посилення фінансово-правової дисципліни є Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 січня 2011 року “Питання зміцнення фінансово-бюджетної дисципліни”.  В даному документі Кабінет Міністрів України   зобов’язує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади забезпечити:  безперешкодне надання органам Державної фінансової інспекції документів, необхідних для проведення контрольних заходів; усунення за результатами контрольних заходів, проведених органами Державної фінансової інспекції, виявлених порушень і вжити заходів щодо притягнення винних осіб до відповідальності та інше [ 3 ] .

Вищезгадані факти дають нам змогу ще раз пересвідчитися в тому, що порушення бюджетно-фінансового законодавства є нагальною проблемою в України, яку потрібно вирішувати шляхом впровадження жорстких санкцій а  також притягувати до відповідальності винних осіб. Тому надалі буде доцільно розглянути види відповідальності за порушення бюджетного законодавства.

Стаття 121 Бюджетного кодексу України встановлює, що посадові особи,  з вини яких допущено порушення бюджетного законодавства, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законом [ 4 ] .

Питання цивільної відповідальності в основному врегульовані Цивільним кодексом України. Однак, згідно ч. 2 ст. 1 ЦК, до бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Тобто, якщо посадова особа, що є суб’ єктом бюджетних відносин, видає незаконне рішення, що спричинило шкоду іншій особі, то  відповідальність за такі дії  несе держава.  Проте згідно згідно зі статею 1191 Цивільного кодексу України, держава має право зворотної вимоги до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування [ 5 ] .

Дисциплінарна відповідальність фізичних осіб за порушення бюджетного законодавства настає, як правило, у випадках, коли за відповідні порушення не передбачена адмі­ністративна чи кримінальна відповідальність. Щорічно за матеріалами перевірок фінансової дисципліни у бюджетних установах і організаціях приймається рішення про притягнення до дисциплінарної і матеріальної відповідальності приблизно 30 тис. посадових осіб [ 6 ].

Адміністративна відповідальність в Україні передбаченя Кодексом України про адміністративні правопорушення. Порушенню бюджетного законодавства присвячена стаття 164-12. Об’єктивна сторона даного правопорушення складається з багатьох альтернативних дій. Найчастіше вчиняються наступні дії: здійснення платежів за рахунок бюджетних коштів без реєстрації бюджетних зобов’ язань, взяття зобов’ язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень встановлених Бюджетним кодексом України, здійснення бюджетними установами запозичень у будь-якій формі або надання бюджетними установами юридичним чи фізичним особам кредитів з бюджету всупереч Бюджетному кодексу України та інші. За такі правопорушення передбачене адміністративне стягнення у виді штрафу. Мінімальний розмір штрафу – 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, максимальний – 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [ 7 ] .

Відповідальність за злочини в Україні встановлена у Кримінальному кодексі України. Статею 210 Кримінального кодексу України передбачено кримінальну відповідальність за нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням. Згідно цієї статті відповідальність за кримінальним законодавством наступатиме лише у випадку, коли предметом таких дії були бюджетні кошти у великих(в тисячу разів і більше перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян) або особливо великих( в  три тисячі і більше перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян  ) розмірах. Санкція передбачає покарання у виді штрафу, обмеження волі або позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Статею 211 Кримінального кодексу України передбачено покарання за видання нормативно-правових актів, що зменшують надходження до бюджету або збільшують витрати бюджету всупереч закону у виді штрафу, виправних робіт або позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю [ 8 ] .  Проаналізувавши обидві санкції, можна дійти висновку, що покарання не є дуже суворими. Але найбільша проблема полягає в тому, що дуже рідко осіб притягають до відповідальності за вищезгаданими статтями. Переважно настає адміністративна або дисциплінарна відповідальність, яка є менш суворою.

Отже, для закріплення фінансово-бюджетної дисциліни в Україні було видано багато підзаконних нормативно-правових актів, серед яких найважливішими є постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України. Всі вони були спрямовані на посилення жорсткості фінансової системи держави, посилення нагляду та контролю за виконанням бюджетного законодавства. Більше того існує декілька видів відповідальності за вчинення бюджетних правопорушень, серед яких найсуворішою є кримінальна. В західно-європейських країнах відповідальність за порушення фінансових норм є невідворотньою і досить суворою, тому суб’ єкти фінансового права не сміють порушувати норм. Проте, всі ці заходи не можуть забезпечити повної прозорості та гласності фінансових процесів в Україні. В законодавстві ще існує багато прогалин, через які держава втрачає колосальні суми, що могли б бути використані за призначенням. А тим часом окремі групи осіб безпідставно збагачуються вкраденими коштами. Таких осіб потрібно притягати до відповідальності, насамперед до кримінальної, щоб інші усвідомлювали, що вчинення незаконних дій обов’ язково буде тягнути за собою відповідальність. Тільки в такому випадку можна буде досягнути достатньої дисципліни у фінансово-бюджетних відносинах.

Література

1. Про заходи щодо запобігання порушенням фінансової  дисципліни у бюджетних установах і організаціях: Постанова Кабінету Міністрів України від 13. 05 1998 р. № 668 : [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/668-98-%D0%BF . – Назва з екрана.
2. Про стан фінансово-бюджетної дисципліни,  заходи щодо посилення боротьби з корупцією та контролю за використанням державного майна і фінансових ресурсів: Постанова Кабінету Міністрів України від 29. 11. 2006 р. № 1673 : [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1673-2006-%D0%BF . – Назва з екрана.
3. Питання зміцнення фінансово-бюджетної дисципліни: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19. 01. 2011 р. : [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/148-2011-%D1%80. – Назва з екрана.
4. Бюджетний кодекс України: Закон України від 08. 07. 2010 р. : [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2456-17. – Назва з екрана.
5. Цивільний кодекс України:  Закон України від 16. 01. 2003 р. : [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 . – Назва з екрана.
6. Теліпко В. Е. Науково-практичний коментар Бюджетного кодексу України / В. Е. Теліпко, А. С. Овчаренко, С. А. Панасюк. К.: Центр учбової літератури, 2011. – 480 с.
7. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон УРСР від 07. 12. 1984 р. : [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/80731-10.  – Назва з екрана.
8. Кримінальний кодекс України: Закон України від 08. 07. 2010 р. :[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14. – Назва з екрана.

Для вітчизняної правової науки розробка проблем валютного контролю є одним із пріоритетних напрямів наукового пошуку, свідченням чого є першочергові завдання щодо забезпечення монетарної та валютно-курсової стабільності, які полягають у необхідності законодавчого забезпечення вдосконалення системи валютного регулювання, тим самим і встановлення чіткого механізму відповідальності.

Ключові слова: валюта, валютні відносини, валютний контроль, відповідальність, резиденти, нерезиденти, Національний банк України.

The research of responsibility for violation of national currency legislation is given in this article.

The research of problems of the currency control is one of the priority directions of the scientific search for soviet legal science, the certificate of which are the initial terms in relation of providing the monetary and currency-course stability, which are based on the necessity of the legislative providing of perfection of the system of currency adjusting,and the same as the establishment of clear mechanism of responsibility.

Keywords: a currency, the currency relations, a currency control, a responsibility, the residents, the non-residents, the National bank of Ukraine.

Чинне законодавство України передбачає різні види юри­дичної відповідальності службових осіб та громадян, винних у порушенні правил про валютні операції: кримінальну, адміністративну, господарсько-правову і матеріальну відповідальність.

Найбільш суворим видом юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність, що характеризується жорстоки­ми заходами державного впливу, які застосовує суд за скоєні валютні злочини (підроблення іноземної валюти, контрабан­да, приховування валютної виручки). [6]

Відповідно до ст. 207 Кримінального кодексу України:

1) умисне ухилення службових осіб підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності або осіб, які здійснюють господарську діяльність без створення юридичної особи, від повернення в Україну у передбачені законом строки виручки в іноземній валюті від реалізації на експорт товарів (робіт, послуг), або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, а також умисне приховування будь-яким спо­собом такої виручки, товарів або інших матеріальних ціннос­тей — карається штрафом від шестисот до тисячі неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян або виправними робота­ми до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років;

2) ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змо­вою групою осіб, а також умисне ухилення від повернення ви­ручки в іноземній валюті, товарів або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, або умисне прихову­вання будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей у великих розмірах, якщо ця виручка та інші цінності в тисячу і більше разів перевищують неопо­датковуваний мінімум доходів громадян — караються обме­женням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлен­ням волі на строк до трьох років;

3) дії, передбачені частинами І або II ст. 207 КК України, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах (виручка та інші цінності у три тисячі і більше разів перевищують неопо­датковуваний мінімум доходів громадян), — караються поз­бавленням волі на строк від трьох до семи років. [2]

Статтею 208 КК України (незаконне відкриття або вико­ристання за межами України валютних рахунків) передбачено:

1) незаконне, з порушенням встановленого законом поряд­ку, відкриття або використання за межами України валютних рахунків фізичних осіб, вчинене громадянином України, що постійно проживає на її території, а так само валютних рахунків юридичних осіб, які діють на території України, вчине­не службовою особою підприємства, установи чи організації або за її дорученням іншою особою, а також вчинення зазна­чених дій особою, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, — караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років, з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначе­них вище рахунках;

2) ті самі дії, вчинені повторно, або за попередньою змо­вою групою осіб, — караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні по­сади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на за­значених вище рахунках. [2]

Правопорушення у сфері валютних відносин передбачає також адміністративну відповідальність. У ст. 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що незаконні скуповування, продаж, обмін, використання ва­лютних цінностей як засобу платежу або як застави — тягнуть за собою попередження або накладення штрафу від 30 до , 44 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією валютних цінностей. [3]

Важливу роль у правильному використанні валютних цінностей відіграє інститут матеріальної відповідальності працівників. Збитки, заподіяні підприємству, установі, організації працівниками, які виконують валютні операції і є винними у розкраданні, знищенні (псуванні), нестачі або наднормативних їх втратах, якщо вони допущені внаслідок халат­ності в роботі, порушень спеціальних правил, інструкцій, а також заборгованість працівників підприємству, установі, організації в разі неповернення в установлений строк авансу, виданого в іноземній валюті на службове відрядження, госпо­дарські потреби, або в інших випадках нездачі іноземної валю­ти, одержаної у підзвіт, стягуються з працівників у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним кур­сом НБУ на день виявлення завданих збитків або на день по­гашення працівниками заборгованості. [6]

За здійснення комерційними банками або кредитно-фі­нансовими установами операцій з валютними цінностями, пе­редбачених п. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», без одержання генеральної ліцензії НБУ передбачається накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Дер­жавного реєстру банків або без такого виключення. [1]

За здійснення резидентами і нерезидентами операцій з ва­лютними цінностями, що потребують одержання ліцензій НБУ, згідно з п. 4 ст. 5 зазначеного Декрету, без одержання індивідуальної ліцензії НБУ передбачається накладення штра­фу в сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій за винятком:

• вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;
• вивезення, переказу і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;
• платежів в іноземній валюті, що здійснюються резиден­тами за межі України на виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за ви­нятком оплати валютних цінностей;
• платежі в іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвес­тицій;
• вивезення за межі України іноземної інвестиції в іно­земній валюті, раніше здійсненої на території України, у разі припинення інвестиційної діяльності;
• відкриття фізичними особами — резидентами рахунків в іноземній валюті на час перебування їх за кордоном;
• відкриття кореспондентських рахунків уповноважени­ми банками за межами України;
• відкриття у закордонних банках рахунків в іноземній валюті дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філіями та представництвами підприємств і організацій України за кор­доном, що не здійснюють підприємницької діяльності. [1]

За торгівлю іноземною валютою банками та іншими фі­нансовими установами без одержання ліцензії НБУ та (або) з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених НБУ, передбачається накладення штрафу у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Державного реєстру банків або без такого виключення.

Передбачена відповідальність за невиконання уповноваже­ними банками зобов’язань щодо:

— купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютно­му ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов’язань резидентів, які випливають зі змісту абзаців 4, 5, 6 підпункту «а» п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», передбачає позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних опе­рацій або накладення штрафу у розмірі 25 відсотків від суми (вартості) іноземної валюти, що була зафіксована у дорученні резидента. Штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу пору­шення валютного законодавства. [1]

За нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю передбачається позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі 25% від суми (вартості) валютних операцій, здійснених резидентами і нерезидентами через ці банки з пору­шенням чинного законодавства, або від суми валютних опе­рацій, про які уповноважений банк зобов’язаний був поінфор­мувати відповідні державні органи.

У разі використання у розрахунках іноземної валюти штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу порушення валют­ного законодавства.

За нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в частині своєчасного інформування у випадках та в порядку, встановлених законодавством, у тому числі нормативно-правовими актами НБУ, відповідних дер­жавних органів про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов’язаного з проведенням ними валютних операцій, передбачається штраф у розмірі 5% від суми (вар­тості) валютних операцій, про які уповноважений банк зі вста­новленим порядком зобов’язаний був проінформувати відповідні державні органи. [4;461-462]

У разі притягнення уповноваженого банку до відповідаль­ності за порушення вимог п. 2 ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і ва­лютного контролю» розмір одного штрафу не може перевищувати одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду.

За здійснення розрахунків між резидентами і нерезидента­ми в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку або розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України без одержання індивідуальної ліцензії НБУ передбачається накладення штра­фу на резидента в розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувались при розрахунках, перерахо­ваній у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій (при розрахунках у валюті України — на суму таких розрахунків). [1]

Якщо нерезиденти мають на території України представ­ництва, яким відкрито рахунки типу «Н» або типу «П» у валюті України, то здійснення розрахунків у валюті України через ці рахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту не потребує індивідуальної ліцензії НБУ. Використання іноземної валюти у зазначених розрахун­ках за участю таких представництв є використанням іноземної валюти як засобу платежу на території України і потребує індивідуальної ліцензії НБУ.

За невиконання резидентами вимог щодо строків та поряд­ку декларування валютних цінностей та іншого майна перед­бачається така відповідальність:

• за порушення строків декларування — штраф у розмірі од­ного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кож­ний день порушення;
• за порушення порядку декларування — штраф у роз­мірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порушенням порядку декларування є подання недо­стовірної інформації або викривлення даних, що відображу­ються у відповідній декларації, якщо такі дії свідчать про при­ховування резидентами валютних цінностей та майна, що пе­ребувають за межами України.

За неподання або несвоєчасне подання резидентами України декларації (за відсутності валютних цінностей та майна за межами України) не передбачається застосування фінансових санкцій.

Несвоєчасне надання, приховування або викривлення вста­новленої Національним банком України звітності про валютні операції передбачає накладення штрафу в розмірі 20 неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян.

Одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів передбачає накла­дення штрафу до резидентів у сумі, еквівалентній одному відсотку розміру одержаного кредиту чи позики і перерахо­ваній у національну валюту України за офіційним курсом Національного банку України на день одержання кредиту, по­зики, з подальшою обов’язковою реєстрацією зазначених до­говорів. Штрафні санкції застосовуються в кожному випадку порушення.

Санкції, передбачені ст. 2 Указу Президента України «Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства» від 27 червня 1999 р., п. 2 ст. 16 Декрету, застосовуються НБУ до банків та інших фінансово-кредитних установ, а органами державної податкової служби — до інших резидентів і нерези­дентів України. [4;461]

У разі виявлення порушень валютного законодавства з боку банків або фінансово-кредитних установ уповноважени­ми працівниками НБУ складається протокол, який вручається керівникові (посадовій особі, яка виконує його обов’язки) банку або фінансово-кре­дитної установи, чи їх відокремленого структурного підрозділу, де безпосередньо здійснювалась відповідна перевірка. За кожним випадком порушення, що виявлено під час однієї перевірки, складається окремий протокол, до якого обов’язково додаються інші документи, які свідчать про факти порушень. Якщо під час реалізації одного договору було здійснено кілька однотипних порушень валютного законодавства, то допускається складання одного протоколу за умови, що загальна сума штрафу від цього не зміниться. Після скла­дання протоколу уповноважені працівники НБУ зобов’язані запропонувати особі, якій вручено цей протокол, надати пояс­нення за кожним фактом порушення.

Підставою для застосування НБУ і його територіальними управліннями вказаних вище санкцій можуть бути матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками:

• центрального апарату та територіальних управлінь НБУ;
• державних органів валютного контролю;
• державних контрольних і правоохоронних органів, які не належать до органів валютного контролю. [5;58-59]

У разі виявлення державними органами валютного контро­лю та державними контрольними і правоохоронними органа­ми порушення банками або фінансово-кредитними установа­ми валютного законодавства складається акт чи довідка про перевірку, які разом із копіями документів, що підтверджують факт порушення, надсилаються до територіальних управлінь НБУ за місцем проведення зазначених перевірок. Уповнова­жені працівники територіальних управлінь НБУ здійснюють аналіз отриманих матеріалів та в разі наявності складу право­порушення здійснюють певні дії (складають протокол, який вручається керівникові банку).

У разі відсутності в комплекті матеріалів, що надходять до НБУ, документів, які підтверджують факт порушення, уповно­важені працівники НБУ зобов’язані здійснити додаткову перевірку отриманої інформації на місці.

Матеріали про порушення валютного законодавства за­лежно від суми штрафу розглядають та приймають рішення про застосування санкцій:

• до 10 тис. доларів США — начальники територіальних управлінь НБУ;
• до 50 тис. доларів США — директор Департаменту ва­лютного контролю та ліцензування НБУ;
• до 100 тис. доларів США — Голова НБУ та його за­ступники.

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Дер­жавного реєстру банків, застосування штрафу, що перевищує суму (вартість), еквівалентну 100 тис. доларів США, перерахо­вану у валюту України за обмінним курсом НБУ на день скла­дання відповідного протоколу порушення валютного законодавства, застосовуються виключно на підставі постанови Правління НБУ. [4;463]

Постанова про притягнення до відповідальності за пору­шення правил валютного законодавства складається за вста­новленою формою, підписується відповідною службовою осо­бою та надсилається територіальними управліннями НБУ по­рушнику, який протягом 5 днів після її отримання має перера­хувати суму штрафу до Державного бюджету України.

У разі несплати комерційним банком або фінансовою уста­новою штрафу в зазначений строк постанова про притягнення їх до відповідальності підлягає примусовому виконанню орга­нами державної виконавчої служби за місцем знаходження по­рушника в порядку, визначеному чинним законодавством України.

В окремих випадках, з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків, пос­тановою Правління НБУ для уповноважених банків може бути встановлений інший строк сплати штрафів (а не 5 днів), проте він не може перевищувати двох років. Зменшення розмірів сум штрафних санкцій є неприпустимим. Постанова про притягнення до відповідальності може бути оскаржена в судовому порядку.

Відповідачем у такому разі виступає Національний банк України. Оскарження постанови не припиняє її виконання. Щодо дій відповідальних службових осіб НБУ про порушення ними валютного законодавства, то вони можуть бути оскар­жені в Правління НБУ або в судовому порядку. [6]

Отже, вивчивши нормативні акти, які регулюють відповідальність за порушення валютного законодавства, можна зробити висновок, що існує досить широкий перелік санкцій, які застосовуються до суб’єктів валютних відносин в Україні. Проте, варто зазначити, що глобалізація економічних процесів, поглиблення міжнародного поділу праці, формування світового ринку та інтегрування національних господарств у світову економічну систему визначають істотне зростання ролі валютних відносин, а відтак і підвищують значення відповідних функцій держави з їх регулювання, що на практиці здійснюється у формі відповідної валютної політики, а отже і відповідним механізмом відповідальності за валютні порушення, які потребують постійного вдосконалення відповідно до вимог економічного розвитку.

Список використаних джерел

1. Декрет Кабінету Міністрів України Про систему валютного регулювання і валютного контролю: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=15-93
2. Кримінальний кодекс України: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2341-14
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=80731-10
4. Воронова Л. К. Фінансове право України: Підручник. – К.: Прецедент; Моя книга, 2006. – 601 с.
5. Рогаль-Левицька М. Л. Поняття об’єкта порушення законодавства з фінансових питань / Рогаль-Левицька М. Л. // Право України. – 2009. – № 1. – 250 с.
6. Костютенко О. А. Валютний контроль і відповідальність за порушення валютного законодавства: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.radnuk.info/pidrychnuku/bank-pr/270-kostytenko/4175-s-4——–.html

In the article the present is examined positions of advocate of France in public life. The requirements of legislation, which touch the terms of acquisition of status by advocate, are pointed. Bases of self-government and legal forms of activity of French advocacy are considered. The question of payment of labour and bear is affected by them to responsibility. Statistical information over is brought in relation to the amount of practicing advocates.

Ключові слова: Франція, адвокат, адвокатура Франції, вимоги набуття статусу адвоката, колегії, гонорар, відповідальність, стан адвокатів.

Постановка проблеми. Конституція України в статті 59 проголосила, що найважливішою соціальною функцією адвокатури є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Проте, нинішня ситуація свідчить, що даний інститут права є недостатньо ефективним і тому виникає необхідність створити сильну і незалежну адвокатуру на прикладі адвокатури Франції. Сучасному періоду розвитку французької адвокатури з одного боку – притаманна поява її окремих інститутів, а з іншого – універсальність, вироблена протягом віків.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Тему французька адвокатура досліджували багато науковців, зокрема: Гловацький І.Ю.,  Горбачова Е., Деханов С.А., Молдован А.В., Попелюшко В.О. та ін.

Мета і завдання дослідження. Мета даної наукової статті полягає у дослідженні на основі доктринальних положень правової природи інституту адвокатури Франції, вивчення досвіду організації адвокатури та професійної етики адвокатів цієї держави. Це зумовлює виконання таких завдань: виявити основні характеристики сучасної французької адвокатури; визначити основні аспекти процесу набуття статусу адвоката у Франції; дослідити юридичну природу французької адвокатури.

Викладення основного матеріалу. Аристотель писав, що соромно не вміти захищати себе рукою, але іще більш соромно не вміти захищати себе словом. Виникає враження, що саме цим принципом керуються адвокати Франції протягом всього свого існування.

Сучасна французька адвокатура є яскравим прикладом злагодженої системи, що увібрала в себе лише найкращі традиції минулих віків. Від самого початку до наших днів цей інститут вирізняється високим рівнем самоорганізації, чіткою регламентацією їхньої професійної діяльності та професійною етикою.

На сучасному етапі адвокатура Франції зазнає реформування. Першого січня 1992 р набрали чинності поправки до Основного закону про статус адвокатів № 71-1130 від 31 грудня 1990 p., мета яких реформувати деякі судові та інші юридичні професії. Головна особливість реформи – створити нову професію, члени якої носитимуть звання адвоката [1, 264].

На законодавчому рівні закріплено основні вимоги до кандидата на посаду адвоката:

Обов’язкова наявність французького громадянства або громадянства держави-члена ЄС, або держави-сторони договору про європейський економічний простір, або громадянства держави чи територіальної одиниці, які хоч і не є членом ЄС чи стороною договору про європейський економічний простір, але які надали французам право здійснювати професійну діяльність на своїй території на таких самих умовах, на яких її громадяни можуть здійснювати професійну діяльність на території Франції з урахуванням рішень Ради ЄС, або ж мати статус біженця чи апатрида, що знаходяться під захистом Бюро Франції із захисту біженців та апатридів [2].

Наявність диплома магістра права 1 ступеня чи еквівалентний йому диплом.

Наявність Сертифіката про присвоєння статусу адвоката.

Для отримання Сертифіката особа, яка бажає здійснювати адвокатську діяльність, повинна скласти іспити на присвоєння такого статусу. Для цього обов’язково потрібно пройти курс спеціального навчання у регіональному центрі професійного навчання або у школі професійної освіти колегії адвокатів.

Увесь курс навчання складається з трьох етапів, кожен із яких триває 6 місяців. У процесі першого періоду вивчаються загальні питання діяльності адвокатів, а саме: статус, професійна етика, практичні аспекти адвокатської діяльності. Другий період присвячений індивідуальній програмі навчання у CRFPA (Місцевому центрі професійного навчання адвокатів) або в EFB (Професійній школі навчання колегії адвокатів), і виступає в якості професійного проекту, що дозволяє кандидату визначитися з конкретною сферою діяльності. Суть третього етапу складає стажування в адвоката. Після завершення навчання кандидат складає іспит, який складається з письмової та усної частин. Особа вважається такою, що успішно склала іспит, якщо у кінцевому результаті набрала 130 і більше балів. Після отримання Сертифіката про присвоєння статусу адвоката особа складає присягу перед апеляційним судом. Після цього молодий адвокат проходить ще дворічне стажування зі спеціальності і одержує посвідчення. Лише після цього його ім’я вноситься до списків ордену як повноправного члена [2; 3, 215].

Особа, що претендує на звання адвоката, не може бути засуджена за діяння, несумісні з гідністю і порядністю. Також вона не може мати серйозні дисциплінарні або адміністративні проступки.

Це пов’язано з тим, що адвокати Франції від початку своєї появи  вирізнялась високим рівнем професійної етики. Вони споконвіку дотримуються традицій своєї спільноти.  Гідністю приватної особи є особисте надбання; гідністю адвоката є надбання усього стану (цеху) адвокатів [4, 16].

Кандидат на посаду адвоката не може займатися й діяльністю, що є несумісною з професією адвоката (наприклад, бути підприємцем).

Така особа має не підпадати під процедуру банкрутства чи інші санкції, передбачені главою VI закону від 25.01.1985 р., що стосуються реорганізації та ліквідації в судовому порядку установи чи, відповідно до попередньої  редакції цього закону, санкції, яка передбачена главою ІІ закону від 13.07.1967 р. про судову процедуру, ліквідацію майна, неплатоспроможність і банкрутство [2].

Адвокати Франції об’єднуються у колегії по судових округах діяльності кожного трибуналу вищої інстанції. Очолює колегію адвокатів голова, що обирається таємним голосуванням строком на два роки. Він наділений дисцип­лінарними повноваженнями по нагляду за адвокатами, витупає арбітром у справах між адвокатами, стежить за про­фесійною підготовкою й перепідготовкою адвокатів і головує на засіданні ради колегії, яка обирається адвокатами строком на три роки [5, 25]. Нині у Франції нараховується близько 180 колегій, які об’єднують приблизно 49000 адвокатів. 179 колегій сформували Асоціацію голів колегій адвокатів Франції та заморських територій [2].

Традиційно найбільш поширеними є асоціації і цивільно-професійні товариства. Асоціація – це об’єднання адвокатів, кожний з яких персонально відповідає перед своїм клієнтом. Права члена асоціації мають особовий характер і не можуть передаватися. Члени асоціації повною мірою зберігають свою правосуб’єктність. Угода про їх створення укладається в письмовому вигляді і доводиться до відома Ради ордена адвокатів. Дуже поширеною формою групового об’єднання є цивільно-професійні товариства (ЦПТ). ЦПТ вносяться до списків об’єднань адвокатів і підлягають реєстрації як юридичні особи [3, 217]. Також адвокати можуть працювати особисто або ж працювати за трудовим договором в іншого адвоката. В останньому випадку адвокат не має права мати власну клієнтуру.

Питання оплати праці адвокатів завжди було досить проблематичним. Закон Французької Республіки «Про реформування деяких судових і юридичних професій»  № 71-1130 від 31 грудня 1971 р. визначив, що сума гонорару складається з двох частин: затрати адвоката та власне винагорода. Останній складовий момент залежить від складності справи, її об’ємності, майстерності самого адвоката та майнового стану клієнта.

Законодавством Франції передбачено обов’язок надання адвокатами безоплатної правової допомоги. У Парижі приблизно 27 тисяч жителів щороку одержує такі консультації. Виникає чимало проблем й у наданні безоплатної або пільгової правової допомоги. Так, число осіб, які користуються нею у цивільних справах, постійно зростає. Однак, винагорода в цих випадках є досить скромною і виплачується з чималим проміжком у часі. У деяких департаментах Франції, де допомога надається на пільгових засадах, вона складає 50% усіх цивільних справ. Сьогодні адвокати ставлять питання про перегляд ставок винагороди і створення таких механізмів, які виключали б затримку оплати і неузгодженість дій колегій та держави. Пропонується також створити спеціальний фонд оплати праці адвокатів, які допомагають тим, хто має право на пільги [5, 270].

На думку науковців, загальною підставою відповідальності адвоката при виконанні ним професійних обов’язків є порушення основних принципів. На  адвокатів  могли  бути  накладені  наступні  дисциплінарні  покарання: попередження,  догана,  заборона  практики  на  строк  до  одного  року  і виключення зі списку [6, 13].

У Законі про статус адвоката передбачається обов’язкове страхування його професійної цивільно-правової відповідальності. Мінімальний розмір страхової суми складає 2 мільйони франків на рік на одного адвоката. Сам

договір страхування укладається зі страховою організацією індивідуально адвокатом або групою адвокатів. У Франції існує ще один вид обов’язкового страхування адвокатів, який призначений для відшкодування грошових сум та цінних паперів, одержаних адвокатом для виконання професійної діяльності. Договір страхування адвокатів у цьому випадку укладається колегією, членами якої вони є. В цілому, страхова виплата постраждалому здійснюється тільки за рішенням суду. Отже, страхування професійної відповідальності адвокатів Франції передбачає колегіальне та індивідуальне страхування адвокатів [7, 26].

Незважаючи на не завжди сприятливі в історичному аспекті соціально-політичні умови суспільного життя Франції, стан адвокатів залишався завжди незалежним від політичного життя, стійким і згуртованим. Як приклад можна навести таку подію. У 1579 р. Генріх ІІІ видав наказ, згідно з яким адвокати і повірені зобов’язувались власноручно відмічати на документах суму отриманого гонорару. Адвокати обурились і як результат наказ не був виконаний, але вже у 1602 р. парламент поновив дію даного наказу. Після невдалих спроб відмінити його дію адвокати під час одного з зібрань вирішили припинити свою діяльність. Після такого випадку адвокати ще довгий час поверталися до своєї діяльності [8, 57].

Нові статистичні дані свідчать, що станом на 1 січня 2011 р. на території Франції було зареєстровано 53744 адвоката, що на 41% більше ніж десять років тому. У цій державі кількість адвокатів відповідно до кількості населення становить співвідношення 1 адвокат на 1200 чол., у той час як у Швейцарії цей показник становить 1 адвокат на 930 чол., у Німеччині – 1 адвокат на 530 чол., в Італії – 1 адвокат на 280 чол. Для сучасної адвокатури також характерний процес фемінізації професії. З 2009 р. кількість жінок-адвокатів перевищує кількість їхніх колег чоловіків [9].

Висновок. Отже, увесь шлях, пройдений французькою адвокатурою, забезпечив своїй спільноті високий рівень незалежності, повагу та довге існування.  Сучасна адвокатура зазнає «нове переродження» зі збереженням усіх найкращих традицій, ефективність яких підтвердилась часом. Розвиток адвокатури Франції може послугувати розвитку української адвокатури, посприяти її самоорганізації, яка, можливо, через багато років послужить зразком комусь іще.

Список використаних джерел:

1. Святоцький О.Д. Адвокатура: історія і сучасність / О.Д. Святоцький, В.В.  Медведчук – К.: Ін Юре. – 1997. – 320 с.

2. Кудрявцева Н. Адвокатская деятельность во Франции [Електронний ресурс]. / Н.Кудрявцева. // Журнал «Нижегородский адвокат». – 2011. – №9. – Режим доступу: http://apno.ru/

3. Смоленский М.Б. Адвокатская деятельность и адвокатура Российской федерации. Издание 3-е исправленное и  дополненное / М.Б. Смоленский – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2004. –  256 с.

4. Молло  М.  Правила  адвокатской  профессии  во  Франции (1842  г.). Перевод с французского / М. Молло – М.: Издание Н.П. Шубинского, 1894. – 98 с.

5. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі / І.Ю. Гловацький – К.: Атіка, 2003. – 352 с. 

6. Попелюшко В.О. Виникнення та інституційне становлення адвокатури Франції / В.О. Попелюшко // Адвокат. – № 1(124). – 2011. – С. 9 – 13.

7. Обловацька Н.О. Страхування професійної відповідальності адвокатів в Україні [Електронний ресурс]. / Н.О. Обловацька. // Адвокат. – №9 (120). – 2010. – С. 25 – 28.

8. Васьковский  Е.  В.  Организация  адвокатуры.  Т.1.  Очерк  всеобщей истории адвокатуры / Е.В. Васьковский. – С.Пб., 1983. – 476 с.

9. Литвинский Д. За 10 лет французских юристов стало в 1,5 раза больше [Електронний ресурс]. / Д. Литвинский // Закон і Бізнес. – 2012. – №6. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ru

Список використаної літератури:
1. Кутафин О.Е. Предмет конституционного права. – М.: Юристъ, 2001. – С. 387;
2. Колосова Н. М. Теория конституционной ответственности: природа, особенности, структура:
Автореф. дисс. д-ра юрид. наук. – М., 2006. – С. 11.
3. Виноградов В.А. Конституционная ответственность: вопросы теории и правового регулирования. – М.: Тип. «Далона-П», 2000. – С. 20-21.
4. Краснов М. А. Публично-правовая ответственность представительных органов за нарушение закона // Государство и право. – 1993. – № 6. – С. 46.
5. Лучин В. О. Конституция Российской Федерации. Проблемы реализации. – М.: ЮНИТИ-ДАНА,
2002.-С. 132.
6. Александров Н.Г. Законность и правоотношения в советском обществе. -М.: Госюриздат, 1955. –
С. 91-92.
7. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. – Свердловск, 1964. – Вып. 1. – С. 189-
190;
8. Булатов А.С. Юридическая ответственность (общетеоретические проблемы): Автореф. дис.
канд. юрид. наук. -Л., 1985. – С. 12.
9. Сенякин И.Н. Юридическая ответственность // Теория государства и права / Под ред. Н.И. Матузова и А .В. Малько. – М., 1997. – С. 543.
10. Шиндяпина М. Д. Стадии юридической ответственности. – М.: Книжный мир, 1998. – С. 32.
11. Радько Т.Н. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: Академический Проект, 2005.-С. 708.
12. Липинский Д.А. Проблемы юридической ответственности. – СПб.: Изд-во «Юридический центр
Пресс», 2003. – С. 59.
13. Виноградов В.А. Проблемы охраны (защиты) Конституции Российской Федерации и
конституционно-правовая ответственность // Конституционное и муниципальное право. – 2003. – №
1. – С. 2-4.
14. Мелащенко В.Ф. Конституційно-правова відповідальність / Конституційне право України / За
ред. В.Ф. Погорілка. – 2-ге доопрац. вид. – К.: Наукова думка, 2000. – С. 22
15. Овсепян Ж.И. Юридическая ответственность и государственное принуждение (общетеоретическое и конституционно-правовое исследование). – Ростов-на-Дону: «Эверест», 2005. – С. 44-45.
16. Авдеенкова М.П. Конституционно-правовая ответственность в России: проблемы становления
и реализации: Дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2003. – С. 10.
17. Колосова Н.М. Теория конституционной ответственности: природа, особенности, структура:
Автореф. дисс. д-ра. юрид. наук. – М., 2006. – С.20-22.
18. Кравченко В. В. Конституцию право України. – К., 2002. – С. 31.
19. Виноградов В. А. Основание конституционно-правовой ответственности // Законодательство. –
2003.-№2. -С. 54.
20. Батанова Н. М. Конституційні делікти в Україні: проблеми теорії та практики: Автореф. дис…
канд. юрид. наук. – К., 2007. – С. 4.