Анотація: У статті розглядаються деякі аспекти українсько-польського конфлікту та спроби порозуміння між українським та польським визвольними рухами в роки Другої світової війни, визначаються причини, що стали на заваді конструктивному діалогу.

Ключові слова: Польща, Україна, ОУН, УПА, АК.

Ukraine-Poland conflict during II World War: attempt of understanding

Annotation: In  the  article  the  some aspects  of  Ukraine-Poland  conflict  and  attempt  of  understanding between Ukraine and Polish liberation movements during Second World War, is  examined reasons which became on the way of structural dialog are determined.

Key words: Poland, Ukraine, OUN, UPA, AK.

Історія українсько-польських відносин наповнена багатьма драматичними моментами, у яких не лише багато ворожнечі, боротьби, але й співпраці. Після нападу Німеччини на Польську державу у вересні 1939 року, поляки втратили свою державу, а українці – можливість створення незалежної держави. Тому перед польським та українським керівниками визвольних рухів постало однакове завдання – завадити намаганням німецьких та радянських агресорів знищити прагнення сусідніх народів до державності.

Питання співпраці українського та польського підпілля вже не раз піднімалося в історіографії обох країн. Зокрема, серед українських істориків над цією проблемою працюють Бондаренко К., В’ятрович В., Зашкільняк Л., Ільюшин І., Коліщук О.,  Трофимович В. та ін., а серед польських – Мотика Г., Партач Ч. та ін. У численних роботах історики розкрили основні етапи переговорного процесу, охарактеризували його наслідки [1, 543-550; 3, 127-137; 12, 26-31; 16, 153-164].

Мета статті – простежити спроби порозуміння між українським і польським підпіллям у воєнний період.

Позиції щодо співпраці ґрунтувались на основних принципах зовнішньої політики обох сторін. Отож, перш за все, розглянемо ці принципи.

Основним своїм зовнішньополітичним завданням польського еміграційного уряду було відновлення держави в кордонах Другої Речі Посполитої, тобто обов’язкове входження до неї «східних крес». Після утворення антигітлерівської коаліції Польща вступила до її лав, що, певним чином, змушувало її лавірувати у своїй політиці, оскільки ще одним членом коаліції був СРСР, який також був зацікавлений у вищезгаданих територіях. З огляду на це, вирішення українського питання поляки вважали проблемою їхньої внутрішньої політики.

У листопаді 1939 року було прийнято ухвалу Комітету зі справ Краю. В ній зазначалося, що поляки не тільки визнають можливість порозуміння з українським національним рухом, а й бажають створення спільного фронту. Основними тезами для порозуміння стали: 1) Українську державу в межах кордонів, узгоджених з польським урядом, буде створено; 2) вона існуватиме на засадах рівності з Польською Республікою в єдиній федерації; 3) на території цього утворення буде забезпечено широкі культурно-автономні права нацменшинам [6, 17]. Проте прем’єр-міністр польського уряду В. Сікорський не погодився на такі поступки українцям, тому офіційна декларація від 18 грудня 1939 року містила лише загальні заяви про рівноправність національних меншин.

Отже, від самого початку Другої світової війни польські лідери ще не були готові до рівноправної співпраці з українцями, хоч і розуміли її необхідність. Вони виявилися нездатними поступитися своїми великодержавними принципами.

Зовнішньополітична стратегія українського руху ґрунтувалася на зміні міжнародно-правової системи. Системою, що сприятиме відродженню та розвитку України, на думку українських націоналістів, мала бути сукупність незалежних націй-держав, побудованих у межах етнічних територій. Таким чином, в основу міжнародної концепції визвольного руху ліг принцип національного самовизначення [3, 129]. Становлення цієї концепції припадає на 1939-1941 роки. Її основними прихильниками були члени проводу ОУН(б). Стрижнем зовнішньої політики бандерівців була ідея об’єднання  зусиль  поневолених  народів,  що  передбачала  співпрацю також з поляками, як найближчим сусідом та одним із поневолених народів. Не дарма один із творців цієї концепції Іван Мітрінга писав у 1940 році: «Разом з поляками, французами, народами СРСР за вільну Європу проти Гітлера і Сталіна – це наше місце» [3, 129].

Важливу роль у налагодженні українсько-польських відносин відіграв митрополит Української греко-католицької церкви А. Шептицький. Він неодноразово звертався до вірних із проханням  припинити  насильства  і  виступав  у  ролі  посередника  під  час  підготовки  та  проведення переговорів. Відомо, що весною і літом 1940 р. в присутності А. Шептицького і представника Союзу збройної боротьби В. Пєховської відбулося дві зустрічі, на яких сторони намагалися узгодити власні позиції, обговорювали питання, як пом’якшити гостроту українсько-польських відносин [7, 22]. У власних спогадах оунівець З. Матла підкреслював, що митрополит відстоював позиції української сторони, хоча й засуджував радикалізм бандерівців; пропонував об’єднати зусилля перед обличчям спільного ворога. Перемовини не привели до конкретних результатів. Досягти компромісу заважала непоступлива позиція польської сторони у питаннях статусу Галичини та Волині, а також орієнтація ОУН на допомогу Німеччини у вирішенні українського питання [7, 22].

На ІІ Конференції ОУН(б) (квітень 1942 року) члени проводу зробили наступну спробу налагодження стосунків з поляками. У постанові Конференції читаємо: «Стоїмо за злагідення польсько-українських стосунків у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання панування права українського народу на ЗУЗ (від автора: Західних Українських Землях)» [9, 69]. Отже, ОУН визнавала співпрацю з поляками, але на основі спільної політики двох незалежних держав. Зрозуміло, що поляки відмовлялися і думати про незалежність України, тому про мирну співпрацю залишалось лише мріяти. Їхній еміграційний уряд в Лондоні займав вичікувальну позицію, сподіваючись на те, що українці поступляться у деяких своїх вимогах, тому не поспішав на встановлення контактів.

Тим часом українська сторона намагалася реалізувати ухвалені на ІІ конференції постанови щодо налагодження приязних стосунків із поляками. Протягом 1942 року вдалося провести низку переговорів, у яких брали участь найвищі представники українського визвольного руху, члени Проводу ОУН(б) Євген Врецьона, Зиновій Матла, Мирослав Прокоп, Василь Охрімович, Михайло Степаняк. Цей факт засвідчує, якого великого значення оунівці надавали переговорам із поляками [3, 131]. Українці пропонували укласти угоду про спільну боротьбу проти німецьких та радянських окупантів, натомість вимагаючи визнання незалежної держави на території етнічних українських земель. Польська сторона була готова говорити лише про спільну боротьбу, не беручи до уваги вимоги українців. Отже,  цього разу переговори зайшли в глухий кут.

У липні 1943 р., після чергового конфлікту з поляками, Провід ОУН(б) видав листівку-відозву до поляків: «Спільна доля, яка нас поєднала, і наша боротьба проти завойовників Берліна і Москви за власні держави вимагає порозуміння обох народів. Український народ завжди готовий до такого порозуміння. Не маємо жодних ворожих планів до польського народу і не хочемо жодної п’яді польської землі. Визнаємо право кожного народу на самовизначення, на власну державу. Наш стосунок до польського народу опертий на приязні та бажанні співпраці» [15, 171-172].

У відповідь на відозву польське підпілля видало документ, переповнений докорами за вбивства поляків, погрозами покарати повстанців та відмовою у визнанні незалежності України.

Невдалі спроби порозумітися у 1943 р. призвели до подальшої ескалації польсько-українського конфлікту. У січні-березні 1944 р. було сформовано 27-му Волинську піхотну дивізію Армії Крайової (АК). Район її базування охоплював західну частину Волині, де активно діяла УПА. Тому оперативна потреба вимагала знищення опорних пунктів та загонів повстанців. Це визначило наступальний характер бойових дій польської дивізії. 16 січня 1944 р. полковник К. Бомбінський видав наказ розпочати наступ на упівські бази, що розміщувалися на схід від Володимира-Волинського в селах Могильне, Гнійне, на території комплексу Свинарських лісів і на південь від Любомля, а також на території Мосурських лісів.  Польських  вояків  заохочували  до  жорстокості  та  помсти.  В  результаті  150  боїв  між  АК, відділами самооборони та УПА за період 1943−1944 рр. під контролем 27-ї дивізії АК опинилися чотири райони (за винятком міст): від р. Стохід, а частково й р. Стир на сході до р. Буг на заході, від шосе  Луцьк−Володимир-Волинський  на  півдні  до  залізничної  лінії  Ковель−Дорохуськ  на  півночі [4, 271-273].

Успіхи польського руху турбували українських націоналістів, тому було розпочато новий етап переговорів, який закінчився підписанням протоколу. Здавалося, було  досягнуто  значного  результату:  обидві  сторони  визнавали,  що «мирна полагода польсько-українських відносин можлива тільки при взаємному пошануванні боротьби за державну самостійність обох народів та непосідання землі однієї чи другої сторони […]. Питання остаточного устійнення кордонів між Україною і Польщею буде вирішене урядами двох держав – української і польської» [3, 134]. Та, як виявилось згодом, підписання цього протоколу поляки розглядали суто як засіб нейтралізації українців на час проведення акції «Буря».

Хоча, не дивлячись на неспроможність владних верхівок досягти домовленостей, місцеві командири АК та УПА на свій страх і ризик вели переговори. Одним із керівників АК був Мар’ян Голембйовський, який всіляко намагався налагодити контакти з УПА. Коли на весні 1945 р. це нарешті вдалося і він доповів про це своєму вищому командиру Яну Мазуркевичу, той тільки легковажно махнув рукою і сказав: «З хамами немає про що говорити». У листопаді 1945 р. командування АК видало наказ, який категорично забороняв переговори з УПА. Однак М. Голембйовський порушив цю заборону і продовжував підтримувати зв’язки з українцями. Справа дійшла навіть до спільних українсько-польських бойових акцій. [3, 136]

Однією із найвідоміших спільних операцій став штурм Грубешова об’єднаними силами УПА та польського підпільного формування «Вольносць і Незавіслосць», що прийшло на заміну АК. Вона мала як конкретні практичні завдання – залякати комуністичні каральні органи, звільнити заарештованих, захопити документацію влади, так і політичні – маніфестація спільної боротьби українців та поляків. Ідея штурму Грубешова належала полякам, її реально обговорили на черговій зустрічі між представниками УПА і ВіН 18 травня 1946 року. Тоді ж визначили дату наступу – ніч з 27 на 28 травня [2, 272].

З українського боку в ній брали участь вояки сотень «Давида», «Яра», «Чавса» та боївки Служби безпеки, з польського – відділи ВіН «Млота», «Сліпого», «Віктора», «Геля» [8, 454].

Згідно з розробленим планом, 120 вояків УПА отримали завдання штурмувати приміщення НКВД, боївки СБ  – переселенчу комісію, а вояки ВіН мали нападати на польську безпеку (УБП), міліцію та осередок компартії [8, 454].

Незважаючи на воєнний успіх, акція не мала політичних наслідків. На чергових українсько-польських переговорах, проведених уже після цієї операції, командир Замойського інспекторату ВіН Станіслав Ксьонжек – «Вирва» (наступник Мар’яна Голомбйовського після арешту останнього до початку 1946 року) повідомив свого українського колегу командира тактичного відтинка УПА «Данилів» Євгена Штендеру – «Прірву», що еміргаційний уряд проти підписання будь – яких угод із УГВР та співпраці польського і українського підпілля, а також забороняє відділам ВіН проводити бойові дії разом з упівцями. Проте вже незабаром це питання перестало бути актуальним: до кінця 1946 року польське підпілля практично згорнуло свою діяльність, а отже, продовжувати з ним співпрацю стало неможливо [3, 136].

Отже, характер українсько-польських відносин визначався не лише збройним протистоянням сторін, а й спробами залагодити конфлікт. Підтвердженням цьому є переговорний процес, який  з  перервами  тягнувся  від  1939  р.  по  1944 р.  Деструктивна  позиція  польського  еміграційного уряду, польський шовінізм та український радикалізм призвели до популяризації думки про потребу силового  вирішення  питання.  Важливу  роль  у  поглибленні  конфлікту  відігравали  Німеччина  та СРСР, які мали власні геополітичні плани в цьому регіоні й усіляко заохочували взаємне українсько-польське винищення. Результатом конфлікту стали багатотисячні жертви з обох сторін і послаблення українського та польського визвольного руху.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бондаренко К. Відомості про політичні контакти УПА та АК на Закерзонні у 1945 р. / К. Бондаренко, Ю. Киричук // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – С. 543-550.

2. В’ятрович В. Друга польсько-українська війна 1942-1947 / В. В’ятрович – К.: Вид-й дім «Києво-Могилянська академія», 2012. – 368 с.

3. В’ятрович В. Спроби українсько-польського порозуміння в роки Другої світової війни: позиції сторін / В. В’ятрович // Український визвольний рух. Зошит № 2. Українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни. – Львів: Вид-во «Мс», 2003 р. – С. 127-137.

4. Ільюшин І. Бойові дії ОУН і УПА на антипольському фронті / І.Іллюшин // Організація українських націоналістів і українська повстанська армія. − К.: Наукова думка, – С. 222-302.

5. Ковалєвський З. Польське питання у повоєнній стратегії УПА / Ковалєвський З. // Україна. Наука і культура. – Вип. 26-27. – 1993. – С.200-233.

6. Левицький Б. Національний рух під час Другої світової війни. Інтерв’ю. / Б. Левицький // Діялог. – 1979. – Ч. 2. – С. 12-14.

7. Ленартович О. Спроби українсько-польського порозуміння в роки Другої світової війни / О. Ленартович // Історичні студії Волинського національного університету імені Лесі Українки / М-во освіти і науки, молоді і спорту України, Волин. нац. ун-т ім.. Лесі Українки. Луцьк, 2009. – Вип. 2. – С. 20-27.

8. ЛітописУкраїнської Повстанської Армії / ред.: П. Потічний; зібрали: П. Потічний, С. Шпак, Є. Штендера // Т. 39: Тактичний відтинок УПА 28-й «Данилів»: Холмщина і Підляшшя: Документи і матеріали. Торонто,   – 1050 с.

9. ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955. (Збірка документів) — Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1955. – С. 61-70.

10. Трофимович В. Українська політична думка в Західній Україні щодо польської проблеми в роки Другої світової  війни / В. Трофимович //  Україна−Польща: важкі  питання: матеріали  II  Міжнар.  семінару істориків «Українсько-польські відносини під час Другої світової війни». − Варшава, Tyrsa, 1999. – С. 237-254.

11. Motyka G. Proby porozumenia polsko-ukraińskiego wobec zagrożenia sowieckiego w latach 1944-1947 / G. Motyka, R. Wnuk // Builetyń instytutu Pamieci Narodowej. – Nr.8. – 2001- S.26-31.

12. Motyka G. Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA. 1945-1947 / G. Motyka, R. Wnuk. – Warszawa: Oficyna Wydavnycza Volumen, 1997. – 212 s.

13. Partacz Cz. Proby porozumienia polsko-ukraińskiego na terenie kraju w latach II wojny światowej // Polska-Ukraina: trudne pytania. Materiały  miedzynarodowego seminarium «Stosunkі polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej». – Warszawa, 3-5 listopada 1999 . – Warszawa: Tyrsa,   – T.6. – S. 17-52.

14. Polacy! Odezwa OUN // Siwicki M. Dzieje konfliktуw polsko-ukraińskich. / Siwicki M. – Warszawa, 1992. – Т. 2. – S. 171-172.

15. Sztendera J. W poshukiwaniu porozumenia (Podziemie ukraińskie i polskie w latach 1945-1947. Współpraca pomiȩdzy UPA i WiN) // Zeszyty Historyczne. – 1985. – №71.– S. 153-164.

Стан українського підпілля на час визволення Рівненської області від німецьких окупантів у 1945 р.

У статті досліджуються методи боротьби карально-репресивних органів радянської влади у 1945р.на території Рівненської  області.

This article investigates ways to combat Empire rocking of Soviet power in 1945 in Rivne region.

Ключові слова: ОУН, УПА, НКВД,  Рівненська область.

Актуальність  даної теми дослідження обумовлена тим, що на даному етапі розвитку історичної науки залишається актуальною для подальшого дослідження та є перспективною через відкриття архівних фондів, раніше недоступних історикам, що створило сприятливі передумови для повернення із забуття імен визначних діячів, та подій визвольного руху 1940-х – 1950-х рр.

Уже перші бої проти українських повстанців, які мали місце на початку лютого 1944 р., показали, що боротьба з націоналістичним рухом буде важкою. З цього приводу у доповідній записці командування охорони тилу 1-го Українського фронту від 18 квітня 1944 р. відмічалося, що під час бойових операцій війська зіткнулися з труднощами, викликаними специфічними прийо­мами і методами повстанської боротьби, які були розроблені заздалегідь, до приходу Червоної армії. [7, 279]

Збройна боротьба загонів УПА проти радянського режиму в 1944 – 1945 рр. здійснювалася у наступних напрямках:

– збройні напади на низові радянські політичні та каральні структури та державні, господарські об’єкти на зразок млинів, машино-тракторні станції, а також залізничні станції і колії, телеграфне сполучення, державні торгівельні заклади, школи. 3 вересня 1944 р. на відрізку залізниці Рівне-Дубно було підірвано 3 мости, 26 жовтня  цього ж року розібравши колію на відрізку Людвипіль-Рокитно пустили під укіс потяг, що слідував на ст. Рокитно, при цьому було обстріляно і пасажирів; групою «Пащенка» 29 березня 1945 р. на перегоні Малинськ-Немовичі пустили під укіс товарний потяг, 30 березня цього ж року на перегоні Сарни-Страшево підірвано товарний потяг, цього ж дня на відрізку Малинськ-Немовичі підірвано пасажирський потяг.[11, 237]

– збройні напади на райцентри з метою визволення схоплених вояків УПА чи активістів ОУН, а також звезених до райцентру сімей, призначених на виселення.

– напади на радянські каральні озброєні групи, комуністичних пропагандистів, організаторів радянської влади на селі, організаторів державної позики, виборів і всіх тих, хто представляв більшовицьку владу.[1] У Вербському районі зі слів інструктора райкому КП(б)У Кузьменка, його з групою радянського партактиву на ділянці с. Мільча обстріляли бандити близько 50 чоловік. 4 листопада повертаючись в район групу Кузьменка знову обстріляла банда до 30 чоловік.[2] У Висоцькому районі за останні 3 місяці 1944 року 8 чоловік з радянського партактиву було вбито. Тільки в листопаді місяці вбито 4 сім’ї у кількості 11 чоловік, спалено одну школу. В кінці доповіді робиться висновок: «Бандити настільки активізували свої дії за останні 2 місяці, що якщо раніше радянський партактив міг бувати без охорони у 12 сільських радах то в теперішній час без озброєної охорони неможна виїжджати ні в одну сільську раду району».  Жорстокість породжувала жорстокість. 25 та 27 квітня 1945 р. підпільниками вбито голів Кривицької та Мочулищинської сільських рад Дубровицького району.[3]

За 10 місяців 1945 р. в Гощанському районі було проведено 170 військово-чекістських операцій, в т.ч. 122 операції НКВС та 48 – НКДБ, в ході яких повністю знищено 8 банд і 6 підпільних оунівських організацій, затримано 801 чол., вбито 458 чол..[4] За 7 місяців 1945 р. у Здолбунівському районі було проведено 112 операцій, в ході яких вбито 142 чол., в т.ч. сотенний «Остап», з боївок СБ – 9, серед них надрайонний комендант «Шрам», підрайонні коменданти «Перебийніс» та «Сова». Затримано 105 учасників ОУН і УПА, з них 13 співробітників СБ, 4 диверсантів («Гонта», «Кармелюк», «Шпаг», «Хмара»), 5 господарчих, 3 станичних, 1 коменданта ОУН. Репресовано 89 осіб, виселено 25 сімей. У період з 23 березня 1944 р. по 24 січня 1945 р. у Вербському районі убито в ході операцій 650 чол., арештовано і притягнено до відповідальності 325 чол. Серед вбитих і притягнених до відповідальності 50 станичних, 15 господарників, 30 звязкових, 5 командирів сотень, 6 командирів СБ району, 4 підрайонних командири СБ. Дезорганізовано керівництво районного проводу ОУН, яким керував «Щербак», вбито начальника надрайонного проводу ОУН «Чорний», заарештована зв’язкова УПА «Віра», керівник юнацтва «Щупак».[2] За період з 10 січня по 3 березня 1945 р. у Березнівському районі було вбито 135 чол., взято в полон 262, явилися з повинною 137 чол., затримано для фільтрації 470 чол., знищено 1 госпіталь на 15 чол., 4 продуктові склади. У ході чекістських операцій було розгромлено групи «Чумака», «Морозенка», чота «Неділі». Згідно з «Планом ліквідації озброєних банд українських націоналістів, що діють у Житомирській і Ровенській областях та північних районах Тернопільської і Кам’янець-Подільської областей», підписаним Т.Строкачем, до широкомасштабної операції по боротьбі з українським-національно визвольним рухом залучались партизанські з’єднання і загони під командуванням Степана Олексенка, Антона Одухи, Олексія Федорова, Петра Вершигори та інших загальною чисельністю до 8000 чоловік їх кидали проти формувань УПА не лише в Рівненській, а й в інших областях. Дії колишніх партизан часто були предметом обговорення на різного рівня засіданнях. Так на закритих партзборах у м-ку Деражне у квітні 1945 р. при розгляді питання про порушення революційної законності зазначалося, що «партизани ковпаківці систематично займаються грабунком. В звичку увійшло, що «медведівці», які були в Деражно уганяли з району по 90 корів, ковпаківці наслідуючи їх приклад, теж вчиняють злочини».[2] «Ніяких мір не приймається з боку НКВС і прокуратури щодо мародерства, яке й на сьогодні провадиться групами виїжджаючих на села, що особливо помічається серед партизанської групи».[5] Послуговуючись цими та іншими перевагами, радянські партійні та спеціальні каральні органи вже у 1944-1945 pp. зуміли завдати дуже відчутних ударів військам УПА. Радянська тактика цього часу зводилася, найчастіше до оточення загонів УПА переважаючими, добре озброєними військовими силами з метою їх повного розгрому. Так, в плані оперативно-військових заходів по ліквідації банд груп і боївок СБ які діють на території Корецького району зазначалось: «При зустрічі з боївкою переслідувати до повного її знищення, незалежно від місця її руху». При цьому чи не кожного разу ставилося завдання не просто розгромити бандерівський загін, а вбити переважну більшість оточених вояків. С.Макарчук у одній із своїх статей наводив приклад того, як підрозділ майора Погодіна із військ НКВС, оточивши загін “Апостола” в Тучинському районі, убив 25 осіб і нікого не узяв живим у полон. Залишився один поранений вояк УПА, але і його прикладом по голові добив якийсь лейтенант.[8, 74]

Відповідно до постанови ЦК КП(б)У від 10 січня 1945 р. «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами», було встановлено графіки нарад, які мав проводити М.Хрущов з партійним, радянським активом, керівниками підрозділів НКВС та НКДБ у містах Львові (10 січня), Луцьку (12 січня), Рівному (14 січня), Дрогобичі (16 січня). Обов’язковим заходом у ході ліквідації формувань українського національно-визвольного руху було виселення сімей відомих учасників боївок . Робилося це перш за все з метою підриву бази ОУНівського підпілля. В період з 1944 по 15 квітня 1945 рр. з території Рівненської області було виселено 2058 сімей або 5302 чоловік.[6, 536] Поліційний апарат СРСР входили структури військової розвідки (остання – в час війни) і контррозвідки “Смерш”. Законспіроване збройне і не збройне під­пілля ці поліційні структури поборювали з допомогою агентури. Кадри для агентури вербував агентурно-оперативний відділ.[9]

Вони, звичайно, не входили до офіційного штату цих спецслужб. Вербування агентурної мережі відбувалось на районному рівні. Тільки після того, як у кожному селі спецоргани формували мережу агентів і донощиків, вони могли контролювати внутрішнє життя кожного населеного пункту. Голо­вна засада, якої дотримувались при цьому НКВД і НКГБ, за свідчення джерел із середовища СБ і партійних джерел — це масовість. Підготовка агентурної мережі в райо­ні займала приблизно місяць. Значна частина агентури залишалася в більшовиків ще періоду першої окупації. Так, до червня 1941 р. агентуру в Мізоцькому районі Рів­ненської області очолював Никифір Спічак (псевдо в УПА —“Бистроум”) з с. Дермань. До неї входили також Мелетій Сидорчук (“Ілько”), Василь Рудий (“Лебідь”) — обидва з того ж села — і Адам Сокіл (“Вертун”) із с. Коригова.[10, 297]

Охарактеризувавши стан українського підпілля на час визволення Рівненської області від німецьких окупантів та порівнявши діяльність органів радянської влади та діяльність підпілля можна зазначити, що їх методи і діяльність у військових діях чи терористичних заходах майже не відрізнялися, боротьба йшла до повного знищення ворога. Що до радянської влади то потрібно зазначити, що їхні дії носили підступний та донощицький характер.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. ДАРО. – Ф. П-69. – Оп. 1. – Спр. 17.
2. ДАРО. – Ф. П-27. – Оп. 1. – Спр. 16.
3. ДАРО. – П-95. – Оп. 1. – Спр. 20.
4. ДАРО. – П-8. – Оп. 1. – Спр. 46.
5. ДАРО. – П-61. – Оп. 1. – Спр. 14.
6. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953 / І.Білас. – Кн. 2. – К., 1994. – 688c.
7. Кентій А. Збройний чин українських націоналістів 1920-1956. Історико-архівні нариси. – Т. 2. Українська повстанська армія та збройне підпілля Організації українських націоналістів. 1942-1956 / А. Кентій. – К., 2008- 415c.
8. Макарчук С. Радянські методи боротьби з ОУН і УПА (за матеріалами 1944-1945 рр. з Дрогобицької та Львівської областей) / С.Макарчук //Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – 224c.
9. Марчук В. Боротьба з українським національно-визвольним рухом у Рівненській області (1944 –1945 рр.) / В.Марчук  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.URL: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nzzpmv/2011_23/Marchuk.pdf
10. Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках / А. Русначенко. – К.:Унів. Вид-во «Пульсари», 2002. – 519c.
11.  Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Рівненська область. – Кн. 2. – Рівне, 2009. – 612c.

У статті досліджуються методи боротьби карально-репресивних органів радянської влади у 1944р.на території Рівненської  області.

This article investigates ways to combat Empire rocking of Soviet power in 1944 in Rivne region.

Ключові слова: ОУН, УПА, НКВД,  Рівнеська область.

Key-words: National Committee for Internal Affairs (NCIA), Organization of  Ukrainian Nationalists (OUN), Ukrainian Insurgent Army (UPA), Rivne region.

Актуальність  даної теми дослідження обумовлена тим, що на сучасному етапі розвитку історичної науки залишається значною зацікавленість науковців історією українського визвольного руху 1940-х – 1950-х рр. та боротьбою з ним тоталітарних режимів.

В роки Другої світової війни політична і збройна боротьба українського народу за національну державність проходила головним чином, під проводом бандерівського крила ОУН і командуванням УПА. Збройні формування Тараса Бульби-Боровця до весни 1943 р. під назвою Української повстанської армії, а пізніше – Української народно-революційної армії, загони мельниківців, дивізія СС «Галичина» та інші в українському національно-визвольному русі часів війни займали другорядне місце.

Загони УПА у 1944 р., об’єднували в своїх рядах орієнтовно 80 – 100 тисяч осіб, мали організаційні риси регулярної армії та різноманітні види озброєнь, притаманні для партизанських формувань. Проте у порівнянні з радянською збройною потугою УПА була далеко нерівним супротивником і на перемогу над Червоною армією сподіватися не могла. Керівництво ОУН, мало усвідомлювати безперспективність подальшої боротьби проти радянського режиму та його армії. На час переходу фронту в середовищі Проводу ОУН і командування УПА були політики й командири, які висували пропозицію про припинення збройної боротьби проти СРСР. На їхню думку повстанську армію необхідно було б розпустити, щоб зберегти потенціал національної сили на майбутнє, а керівним структурам Організації перейти в глибоке підпілля. Проте, такі ідеї на жаль, не знайшли необхідної підтримки. Переміг курс на безкомпромісну боротьбу з «совєтами»[8,с.174].

З осені 1944 р., коли територія України була звільнена від нацистських військ, боротьба радянської влади проти революційно-визвольного руху помітно посилилась. Цьому в значній мірі сприяла постанова ЦК ВКП(б) “Про недоліки в політичній роботі серед населення західних областей УРСР” (вересень 1944 р.). Хоч у ній наголошувалося на політичних засобах подолання у свідомості місцевого українського населення рецидивів українського на­ціоналізму, на практиці ж вирішальне значення надавалося збройним формам боротьби з ОУН-УПА.

Одним з важливих кроків у цьому напрямку стало створення в складі НКВС УРСР окремого Управління по боротьбі з бандитизмом (УББ), яке очолив начальник УШПР генерал-лейтенант Т. Строкач. Водночас начальниками обласних управлінь НКВС в західних областях України призначалися відомі командири радянських партизанських з’єднань, як наприклад, М. Наумов,О. Сабуров та ін. Між тим, як свідчать джерела, більшовики не зразу зуміли зосередити необхідні сили для придушення визвольного руху. Так, один з відомих командирів УПА-Північ “Дубовий” з цього приводу писав у своєму щоденнику: “На терені ПЗУЗ від місяця серпня 1944 р. до другої половини місяця січня (1945) більших акцій не відчувалось. Ті акції, які вони в між часі переводили після фронтових, не представляли для нас більшої загрози”[7].

У той же час, за свідченням німецьких документів, після відступу їхніх військ з теренів Західної України “Ради стали приділяти підвищену увагу ОУН- УПА й почали боротьбу з ними всіма військовими і політичними засобами”.

Помилковим аспектом радянської позиції щодо українського національно-визвольного руху 1940-х років була вимога беззастережного прийняття ОУН і УПА радянського диктату. Перед членами ОУН і вояками УПА ставилася лише одна умова збереження життя і позав’язничного перебування: припинити боротьбу і вийти з повинною, не ставлячи перед радянськими органами жодних вимог. Сталінське керівництво погоджувалося залишити на волі тих учасників збройної боротьби, які відмовляться  від цілей руху. Зважаючи на те, що український національно-визвольний рух не погодився переступити через свої ідеали, а Провід ОУН і командування УПА не прийняли радянського диктату і вимог повної капітуляції, радянський тоталітарний режим узяв курс на фізичне та моральне знищення членів руху, репресії проти сімей учасників збройної боротьби, агентурного розкладу підпілля та інших методів терору. Напевно не вірно було б припускати, що в 1944 р. радянське керівництво не полишало надії подолати українське підпілля і збройні загони та формування УПА закликами до повини. Вже 12 лютого 1944 р., як тільки Червона армія вступила на територію Рівненської області, Президія Верховної Ради і Раднарком УРСР звернулися до «учасників банд українських буржуазних націоналістів» із закликом припинити боротьбу. Зокрема, у Зверненні говорилося: «Радянський уряд відкриває дорогу до життя до мирної праці, щасливого майбутнього перед всіма учасниками так званих УПА та УНРА, які порвуть всякі зв’язки з ворогами народу гітлерівцями-оунівцями… іменем Уряду УРСР ми гарантуємо всім прощення їхньої тяжкої помилки». Звернення друкувалося у газетах, у формі брошур та листівок сотнями тисяч примірників. Зрозуміло, що такі звернення та оголошення амністій призначалися в більшій мірі для створення великодушного образу радянської влади, головну ставку від самого початку робили на збройну боротьбу з українським підпіллям. В березні 1944 р. Л. Берія проінформував Державний комітет оборони СРСР про такі заходи по ліквідації УПА: 1) створення оперативних військових груп під керівництвом відповідальних працівників в Рівному, Сарнах, Костополі, Острозі і Дубровиці; 2) ужиття запобіжних заходів на дорогах, залізницях, у райцентрах; 3) оголошення місцевому населенню даних про арештованих членів ОУН і УПА засуджених військовим трибуналом до розстрілу; 4) сім’ї оунівців (чи тих, хто перебуває в бандах) та засуджених за активну антирадянську діяльність беруться на облік для виселення їх у східні області СРСР. Планувалося виселення і жителів тих населених пунктів, більшість чоловічого населення яких перебуває «в бандах», а жителі надають бандитам допомогу продовольством і переховують їх[9].

Сьогодні, натомість, важко сказати, яка була чисельність українського підпілля на час звільнення області. Дані про це є неповними, і потребують уточнення. В архівних фондах райкомів партії Рівненської області збереглася інформація про окремі групи бандерівців у районах області. Так, наприклад у Вербському районі діяли з’єднання «Докса», в кількості 600 чол.; в Деражненському районі банди «Гострого», «Гамалії», «Герспа», «Мокрого», «Богдана», «Зота», «Нечая», «Кори», «Мирного», «Осики», «Гонти», «Галайди», «Єрмака», «Партизана», «Цети» і це ще не повний перелік.[1]. Цікаво, що на нараді представників військових частин при Деражненському райком КП(б)У 31 квітня 1944 р. прозвучала фраза: «…у районі ще «болтаються» ряд дрібних бандитських угрупувань».[2]. В Гощанському районі – банди «Деркача» 70 чол., «Цигана» 10 чол., «Яструба» 10, «Підкови» 12 чол., «Ачмана» 15 чол., «Мухи» 10 чол., «Крутого» 7 чол., «Труби» 6 чол., «Сови» 6 чол..[3]. В Дубенському районі групи «Мамая», «Ниви», «Чаплія», «Гонти»[4]. В Дубровицькому районі «Кармелюка», «Стіжка», «Устима»[5]. В Корецькому районі групи «Жолудя» 30 чол., «Матроса» 25 чол., «Лози» 11 чол., «Чорного» 18 чол..[6]. Аналогічні повідомлення зустрічаються у документах всіх 30 районів області. На нараді секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів та керівників каральних відомств, що за участю М.Хрущова проходила 14 січня 1945 року в Рівному, йшла мова про боротьбу з бандерівською групою чисельністю 100 осіб в районі села Тинного Сарненського району, про групу «Яреми» в 400-500 осіб у Клесівському районі, група Кори – 400 чоловік у Вербському районі, про дві групи в Костопільському районі: одна у складі 250 осіб, інша – 300, якими командували ватажки «Лис» і «Панько». На нараді виступило понад 20 осіб, в тому числі М.Хрущов, перший секретар Обкому КП(б)У В. Бегма, обласний прокурор Комолов, секретар Обкома ЛКСМУ Лук’яненко, секретарі райкомів партії та керівники районних каральних відомств. Вони говорили, скільки де локалізовано бандерівських груп, скільки де вбито, арештовано та нейтралізовано «бандитів» і т.д. Начальник управління НКВС В.Трубніков на нараді 17 лютого 1945 р. повідомляв, що станом на 10 січня 1945 р. по області нараховувалось 137 боївок загальною чисельністю 7547 чоловік, на 15 лютого вже 114 боївок загальною чисельністю 3169 чоловік.[8,с.167].

Отже, на 1945 рік боротьба НКВС із боївками ОУН  по області продовжувалася на не визначиний час, а керівники управління НКВС продовжували розробляти плани по знищенню підпільних груп.

Список використаних джерел та літератури

1. Державний архів Рівненської області (далі ДАРО). – Ф. П-27. – Оп. 1. – Спр. 16.
2. ДАРО. – Ф. П-31. – Оп. 1. – Спр. 33.
3. ДАРО. – Ф. П-88. – Оп. 1. – Спр. 23
4. ДАРО. – Ф. П-4. – Оп. 1. – Спр. 28.
5. ДАРО. – П-95. – Оп. 1. – Спр. 19.
6. ДАРО. – П-61. – Оп. 1. – Спр. 14.
7. Марчук В. Боротьба з українським національно-визвольним рухом у Рівненській області (1944 –1945 рр.) / В.Марчук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.URL: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nzzpmv/2011_23/Marchuk.pdf
8. Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Рівненська область. – Кн. 1. – Рівне, 2006. – 578с.
9. Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках / А. Русначенко. – К.:Унів. Вид-во «Пульсари», 2002. – 232с.

У статті охарактеризовано повстансько-підпільний рух на території Любомльського району і його протистояння з радянською владою.
Ключові слова: УПА, Червона армія, повстансько-підпільний рух.

For the purpose we set: defining and research of insurrectionaland rebellious actions on the territory of Liuboml region, research of punitive acts of Soviet Power against URA.
Key words: URA, The Red Army, insurrectional and rebellious actions.

З приходом німецької окупаційної влади в 1941 році на Любомльщину частина її населення повірила, що нацисти після перемоги над більшовиками, сприятимуть побудові Української Держави. Була створена районова управа, якій дозволили використовувати український герб – тризуб, частина молоді пішла в допоміжну українську поліцію.
28 серпня 1941 року в Любомлі на площі Ринок місцева організація ОУН провела збори, на яких звучали заклики до утворення держави. Німецька влада відмовилась визнати рішення зборів.[15;3]
Для побудови держави і її оборони від німецьких окупантів і червоних партизан потрібні були збройні сили. Підпільна Перша Конференція ОУН у вересні 1941 р. визначила, що гітлерівська Німеччина є таким самим ворогом України як і сталінської СРСР. Було видано наказ низовим ланкам Організації готуватись до збройної боротьби проти німецьких окупантів. Реакцією на дії оунівців було розпорядження Поліції безпеки і СД, в якому, зокрема, зазначалося:
«Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхкомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всіх активістів руху Бандери треба негайно арештувати і, після ґрунтовного допиту, таємно знищити як грабіжників». [5;2]
Перші партизанські загони під проводом ОУН виникли в жовтні 1942 р. на Волині. Цей рух поступово поширюється з Волині на Полісся, а згодом на Галичину, Закерзоння та східноукраїнські землі.
Територія Любомльщини входила в групу «Північний Захід», де командиром був «Рудий» (Ю. Стельмащук) і знаходилась у військовій окрузі УПА «Турів». Командир “ Бистрий ” (Пашкевич) був на чолі загону “ Тур ”[7;510].
З 1943 р. на території Любомльського району діяв курінь «Лисого». Для боротьби з ним був у Великодній тиждень 1943 р. направлений батальйон СД. Остаточно попалися в засідку підготовлену упівцями і були розбиті цілком. З батальйону нічого не лишилося. Поранених було близько 60 осіб. Це був, мабуть, перший великий бій УПА з німцями на території Любомльського району.
Із спогадів рядового стрільця УПА, вихідця із Любомля, А.В.Дроздовича, дізнаємося про сутички УПА з гітлерівцями на території Любомльського району. Він воював у сотні «Чумака» (Миколи Яценюка з с. Запілля), яка діяла на території – від шосе Любомль – Шацьк до самого кордону. А.Дроздович згадує випадок, коли біля Шацька упівці захопили шістьох німців, які їхали на конях. Їх не було розстріляно, а обміняно. Відбулися бої біля с. Заозерного, де загинуло 14 окупантів, біля Старої Гути їх було знищено 60 осіб.
Генеральний комісар Волині і Поділля Шене доповідав 30 квітня 1943 р.: захід і південь Волині контрольовані «українськими націоналістичними бандами» та в районах Любомля, Горохова, Дубна, Крем’янця і частково Луцька треба говорити про повстання» [10;236].
З 1943р. вояки УПА вже не давали спокою німцям. Так, 7 липня на шосе Любомль-Шацьк, на північ від с. Згорани, повстанці влаштували засідку на ворожу колону, яка рухалась до Шацьку, аби забрати українську молодь до Німеччини. В тому бою один лише рій знищив 42 німців. Загинуло 5 повстанців. Троє з них відомі: Володимир Кушнір, Іван Оксентюк, Лукаш Чишій. Першим Любомльським районним провідником ОУН був Володимир Вихор, який був убитий в бою німцями в 1943 році на окраїні Любомля.
Після нього Любомльським районовим провідником став з травня 1943 року «Орлик» — Багнюк Іван з с. Стара Гута. Він був вбитий і замордований червоними партизанами в урочищі «Кам’яниця» влітку 1943 року. Похований в с. Радехів.[14;6].
З літа 1943 року до приходу Червоної армії районовим провідником був «Донський» — Покровський Іван, син священика з с. Штунь.
Активним учасником УПА був житель м. Любомля Абрамович Микола Романович, закатований влітку 1943 року в Глинянському лісі червоними партизанами. Разом з ним було вбито сотенного «Буревія».
У період війни в с. Гороховище Любомльського району розміщувалася сотня Чихури. Штаб знаходився у школі. Господарчим у сотні був «Гордий» — Реванюк Іван.
Наступним етапом боротьби вояків УПА були бойові дії проти радянської влади. З цього часу посилились репресії військ НКВС, НКДБ і Червоної Армії проти повстанців і їх родин. Були створені спеціально загони НКВС, які під виглядом “ бандерівців ” знищували мирне населення, щоб викликати ненависть до УПА.[3;52]
Якщо писати про жорстокість під час війни і після, то вона була з двох сторін. Відомі випадки, коли вояків УПА, які попали в полон до червоних партизан, катували просто по-садистськи. Улюбленим прийомом у партизан було прив’язати полоненого за ноги до коня і волочити, поки не помре.
Партизани неодноразово запрошували вояків УПА на мирні переговори, якби для спільного опору німцям. Але хто йшов на переговори до них, то назад не вертався.
На початку жовтня 1944 року лише в західних областях України дислокувалося 26304 бійці внутрішніх військ НКВС, що були зведені у 14 бригад та одну дивізію, на літо 1945 року – уже 34865 тис. осіб , а станом на початок січня 1947 року тут було зосереджено 15 полків внутрішніх та один полк прикордонних військ і 7 прикордонних загонів загальною чисельністю 86 тис. бійців. Із східних областей України туди були скеровані 605 оперативних працівників і 44 керівні співробітники МВС СРСР. У 1945 році органи НКВС ліквідували в західних областях 890 озброєних груп, притому вбили 44 тис. і заарештували понад 17 тис. учасників антирадянського руху. Як випливає з розсекреченої нині постанови президії ЦК КПРС про політичний і господарський стан західних областей УРСР від 26 травня 1953 року, з 1944 по 1952 роки в західних областях України було піддано різним видам репресій майже 500 тис. осіб, у тому числі заарештовано понад 134 тис., убито понад 153 тис., вислано навічно за межі республіки понад 203 тис. осіб [4;4].
В 1947 році за співробітництво з українськими повстанцями було вивезено 7 сімей з хутора Кургани, з с. Радехова – 12. Повезли загонами на Сибір. Вивозили їх за співпрацю з УПА. Хоча на Курганах дійсно часто збирались вояки УПА.[1;320]
На початку 1950-х років боротьба збройного підпілля проти радянського режиму продовжувалась. Так, 5 листопада 1951 року при проведенні операції з пошуку і ліквідації загону УПА в урочищі “Їжувка”, в стіжку, що належав жителю с. Вижгів, тоді Оваднівського району Савчуку Зиновію Іллічу, був виявлений схрон, в якому перебували підпільники. З допомогою лісника їм було підсипане снодійне, коли вони заснули, почався штурм. Дехто з них прокинувся і вступив в бій. В числі захоплених живими були “ Орел ” – Здрок Пилип, “ Карпо ” – Здрок Дмитро, “ Савка ” – Вавриш Іван. В бою загинули: “ Чорний ”, він же “ Аркадій ” – Кухарук Олександр Афанасійович, провідник ОУН Оваднівського району і “ Зінько ” – Ющук Петро Федорович. Крім зброї, у них було виявлено і літературу 3000 агітаційних листівок і примітивну друкарню.
Особливою кмітливістю виділявся серед місцевих повстанців районовий провідник Богдан Сергій Кіндратович, родом з с. Куснище. У 1950 році він був виданий зрадником і загинув в бою[10;240].
Останній відомий бій УПА на території району відбувся на південь від с. Рогові Смоляри в урочищі “ Ріг ” в кінці 1951 року. Будучи оточеними, частина з них загинула, а Маляс Василь Лукашович, Синчук Лукаш Демидович, обидва родом з с. Полапи і Клюка Михайло з с. Запілля, щоб не попасти в полон, підірвали себе гранатами. У 1950 році, аби не попасти в полон підірвала себе гранатою жителька с. Чмикос Ющук Ганна Панасівна.
Як для всієї України, так і для Любомльського району повстансько-підпільний рух в післявоєнний період був непростим, приніс багато випробувань для населення і залишив по собі трагічну історію.

Джерела та література:
1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953 рр. / І. Білас. —К., 1994.—685с.
2. Бородулін С. Гнівний князь Багон/ С.Бородулін. – К., 1990. – 222с.
3. Кременецький В. Іменні Ванди Василевської / В. Кременецький. – К., 1986. –204с.
4. Лис В.100-річчя провідників ОУН-УПА // Волинь-Нова / В. Лис.—Люцьк, 2011. – 4с.
5. Мариньоха С. Останній із партизанів // Наше життя / С. Мариньоха. – Любомль, 2011.—С.1-2.
6. Сергійчук В. Трагедія Волині / В. Сергійчук. – К., 2003. – 138с.
7. Сергійчук В. Український здвиг: Волинь. 1939 – 1955 / В.Сергійчук. – К., 2005. – 839с.
8. Ольховський І. Кривава Волинь / І.Ольховський. – К., 2008. – 248с.
9. Остап’юк О. Вони боролись за незалежність // Наше життя / О. Остап’юк. – Любомль, 2002. – С. 2-3.
10. Остап’юк О. Про діяльність ОУН-УПА на території Любомльського району // Минуле і сучасне Волині та Полісся /О. Остап’юк. – Луцьк, 2007. – С. 235-243.
11. Підкова І. Довідник з історії України / І. Підкова, Р. Шуст. – К., 2001.—650с
12. Реабілітовані історією / Збірник наукових статей і матеріалів міжнародної науково-практичної конференції «Реабілітовані історією» Луцьк, 5-6 грудня 2002р. – Луцьк, 2003. – 212с.
13. Спогади Козачука Миколи Івановича(1932 р. н.) записані 07.11.2004 р. // Особистий архів автора.
14. Хвас В. Жито від слова життя // Радянське життя / В. Хвас. – Любомль, 1989. – С. 5-6.
15. Хвас В. Як виникли і діяли осередки ОУН-УПА в нашому краї // Наше життя / В. Хвас. – Любомль, 1998. – С. 3-4.