ГАВРИЛЮК Б.М

слухач магістерського рівня групи ЗММВ11

Національного університету “Острозька академія”

Науковий керівник:

МАТВІЙЧУК Н.В.

Старший викладач Національного університету                                                                        “Острозька академія”, кандидат історичних наук,                                                                          старший викладач

Військова допомога малих держав: оцінка ефективності балтійської підтримки України

Анотація

Стаття аналізує ефективність військової допомоги країн Балтії Україні через призму концепцій Smart Defense та гібридної солідарності. Запропоновано багатовимірну модель оцінювання, що враховує відносний обсяг допомоги, оперативність постачань, технологічну нішевість та інституційну координацію. На основі емпіричних даних Ukraine Support Tracker доведено, що балтійські держави входять до групи найбільш активних донорів у відносному вимірі. Обґрунтовано роль малих держав як безпекових “підсилювачів” у межах НАТО та ЄС.

          Ключові слова: військова допомога, Smart Defense, ефективність донорства, малі держави, Україна, країни Балтії.

Annotation

The article analyzes the effectiveness of military assistance provided by the Baltic states to Ukraine through the lens of the Smart Defense concept and the framework of hybrid solidarity. It proposes a multidimensional evaluation model that takes into account the relative volume of assistance, the timeliness of deliveries, technological niche specialization, and institutional coordination. Based on empirical data from the Ukraine Support Tracker, the study demonstrates that the Baltic states rank among the most active donors in relative terms. The role of small states as security “amplifiers” within NATO and the European Union is substantiated.

          Keywords: military assistance, Smart Defense, donor effectiveness, small states, Ukraine, Baltic states.

Вступ

Повномасштабна війна Російської Федерації проти України стала одним із найбільш масштабних збройних конфліктів у Європі після Другої світової війни та радикально змінила параметри міжнародної безпеки. У нових умовах міжнародна військова допомога перетворилася з інструмента зовнішньої політики на ключовий елемент функціонування колективної оборонної архітектури. Проте обсяг фінансових ресурсів не є єдиним показником її ефективності. Досвід 2022–2025 років засвідчив, що своєчасність постачань, технологічна релевантність переданих систем, координація у межах коаліцій та політична мобілізація суспільства можуть відігравати не меншу роль, ніж абсолютний економічний масштаб держави-донора.

У цьому контексті країни Балтії – Естонія, Литва та Латвія – становлять особливо показовий кейс. Попри обмежені людські та фінансові ресурси, вони увійшли до числа найбільш активних донорів України у відносному вимірі. За даними міжнародних моніторингових інструментів, частка військової допомоги, наданої цими державами, у співвідношенні до їхнього ВВП є однією з найвищих у Європейському Союзі. Такий рівень залученості малих держав у масштабний міждержавний конфлікт потребує окремого теоретичного й емпіричного аналізу.

Традиційні підходи до дослідження військової допомоги здебільшого зосереджуються на великих державах, спроможних забезпечувати значні обсяги фінансування та озброєння. Водночас роль малих держав часто розглядається як допоміжна або символічна. Однак балтійський досвід демонструє, що вплив донорів не прямо залежить від їхнього економічного масштабу. Умовами ефективності можуть виступати швидкість ухвалення рішень, нішевість технологічної спеціалізації, інституційна гнучкість та наявність широкого суспільного консенсусу.

Таким чином, постає наукова проблема: яким чином малі держави здатні досягати стратегічно значущого ефекту в умовах великомасштабного конфлікту, маючи обмежені ресурси? Чи можна говорити про специфічну модель ефективності, відмінну від логіки великих держав-донорів?

          Метою статті є комплексний аналіз ефективності військової допомоги країн Балтії Україні з використанням багатовимірної моделі оцінювання, що враховує не лише фінансові показники, а й оперативність, технологічну нішевість та інституційну координацію. Теоретичною рамкою дослідження виступають концепції Smart Defense та гібридної солідарності, які дозволяють поєднати раціональний безпековий розрахунок із нормативною та суспільною мобілізацією.

Завданнями дослідження є:

1. Визначити критерії оцінки ефективності військової допомоги малих держав.
2. Проаналізувати емпіричні показники підтримки України з боку Естонії, Литви та Латвії.
3. Оцінити роль нішевої спеціалізації у межах концепції Smart Defense.
4. Виявити взаємозв’язок між державною політикою та громадянською мобілізацією.
5. Сформулювати теоретичні та практичні імплікації для подальших досліджень безпекової політики малих держав.

          Методологія: багатовимірна модель оцінки. Аналіз ґрунтується на поєднанні теорії малих держав [12] та концепції Smart Defense, започаткованої на саміті НАТО в Чикаго 2012 року [10]. Принципи pooling and sharing, спеціалізації та кооперації дозволяють малим державам підвищувати ефективність оборонних витрат.

Запропонована модель оцінювання включає:

– Відносний обсяг – допомога у співвідношенні до ВВП.

– Оперативність – швидкість від політичного рішення до постачання.

– Технологічна нішевість – концентрація на спеціалізованих напрямах.

– Інституційна координація – роль у формуванні міжнародних коаліцій.

Емпіричною базою слугують дані Ukraine Support Tracker (Kiel Institute) [6] та офіційні звіти міністерств оборони балтійських держав [7–9].

1. Емпіричні показники ефективності

Згідно з Ukraine Support Tracker станом на кінець 2024 року [6]:

– Естонія надала допомогу на рівні понад 1,3% ВВП.

– Литва – близько 1,1% ВВП.

– Латвія – близько 1,0% ВВП.

Для порівняння, середній показник великих держав ЄС становив менше 0,4% ВВП.

Литва передала ПЗРК Stinger ще до початку повномасштабного вторгнення, що демонструє випереджальне сприйняття загрози. Естонія стала одним із ключових партнерів України у сфері кіберзахисту. Таким чином, у відносному вимірі балтійські держави входять до групи найбільш активних донорів.

2. Smart Defense та нішевість

Концепція Smart Defense, сформульована в документах НАТО під час Чиказького саміту 2012 року, передбачає раціоналізацію оборонних витрат шляхом кооперації, спеціалізації та спільного використання ресурсів (pooling and sharing) [10]. Її ключова ідея полягає в тому, що держави, особливо з обмеженим військовим і фінансовим потенціалом, можуть підвищувати власну безпекову ефективність не через пропорційне нарощування витрат, а через концентрацію на тих напрямах, де вони здатні забезпечити максимальну додану вартість для Альянсу.

Для малих держав Smart Defense фактично означає перехід від кількісної логіки до логіки якісної спеціалізації. У цьому контексті балтійські країни демонструють послідовну реалізацію нішевої стратегії, що відповідає теоретичним підходам до поведінки малих держав у сфері безпеки [1].

По-перше, Естонія зробила ставку на кібербезпеку та цифрову інфраструктуру. Наявність Центру передового досвіду НАТО з кібероборони в Таллінні, а також попередній досвід протидії кібератакам (зокрема події 2007 року), сформували інституційну основу для розвитку компетенцій у сфері цифрової стійкості. Підтримка України в цьому вимірі включала консультативну допомогу, обмін досвідом захисту державних реєстрів та зміцнення кіберзахисту критичної інфраструктури. Такий напрям не потребує надмірних фінансових ресурсів, але має стратегічно значущий ефект у сучасному мережево-центричному конфлікті.

По-друге, Литва зосередилася на технологічно спеціалізованих напрямах, зокрема антидронових системах EDM4S та постачанні переносних зенітно-ракетних комплексів. Така нішевість дозволяє невеликій державі бути незамінною у конкретному сегменті коаліційної підтримки. Водночас, ранні рішення Литви щодо передачі озброєння продемонстрували високу оперативність, що підсилює ефективність самої моделі.

По-третє, Латвія активно інвестує у розвиток безпілотних платформ і суміжних технологій, поєднуючи підтримку України з модернізацією власних оборонних спроможностей. Нішевість у сфері БПЛА та мобільних систем дозволяє їй діяти в межах принципів гнучкої спеціалізації, що відповідає сучасним тенденціям трансформації війни.

Таким чином, реалізація Smart Defense у балтійському виконанні не обмежується формальним членством у коаліціях, а передбачає свідому концентрацію ресурсів на напрямах, де малі держави мають інституційні або технологічні переваги. Це дозволяє їм досягати асиметричного впливу, який перевищує їхній формальний економічний масштаб.

У ширшому теоретичному вимірі така стратегія підтверджує тезу про те, що малі держави можуть компенсувати структурні обмеження через інноваційність та спеціалізацію. Нішевість стає не ознакою слабкості, а інструментом стратегічного позиціонування в межах багатосторонніх безпекових архітектур.

3. Громадянське суспільство та гібридна солідарність як множник ефективності

Однією з ключових особливостей балтійської моделі підтримки України є високий рівень інтеграції державної політики та громадянського суспільства. На відміну від багатьох великих держав, де військова допомога переважно централізована і залежить від бюджетних процедур, у країнах Балтії спостерігається синхронізація урядових рішень із суспільною мобілізацією.

Згідно з даними Flash Eurobarometer (2024), рівень підтримки військової допомоги Україні в Естонії та Литві стабільно перевищує 80% [4], що свідчить про наявність стійкого суспільного консенсусу. Така підтримка знижує політичні ризики для урядів і дозволяє ухвалювати швидкі рішення без тривалих внутрішніх дебатів.

Показовим прикладом є литовська кампанія “Radarom!”, у межах якої громадяни зібрали десятки мільйонів євро на закупівлю радарних систем і безпілотників для України. Аналогічні ініціативи в Естонії спрямовувалися на забезпечення ЗСУ засобами зв’язку та кіберзахисту. Важливо, що ці ініціативи не функціонували паралельно до державної політики, а доповнювали її, створюючи ефект мультиплікації.

У межах запропонованої моделі гібридної солідарності це явище можна інтерпретувати як поєднання нормативної мобілізації та раціонального безпекового розрахунку. Суспільство сприймає підтримку України не як зовнішньополітичний жест, а як інвестицію у власну безпеку. Відтак гібридна солідарність проявляється не лише на рівні державних інституцій, а й на рівні горизонтальних соціальних мереж.

Це дозволяє стверджувати, що громадянське суспільство в країнах Балтії виконує функцію безпекового “підсилювача”, зменшуючи транзакційні витрати ухвалення рішень та підвищуючи легітимність довгострокової підтримки.

4. Історичні аналоги стратегічної мобілізації: порівняльний вимір

Для глибшого розуміння балтійської моделі доцільно розглянути її у ширшому історичному контексті. Хоча кожен випадок має власну специфіку, низка історичних прикладів демонструє подібну логіку стратегічної мобілізації малих держав.

Польська підтримка Української Народної Республіки у 1920 році базувалася на усвідомленні ролі України як буферної зони проти більшовицької Росії. Скандинавська допомога Фінляндії під час Зимової війни 1939 року мала форму добровольчого та матеріального сприяння, що компенсувало обмеження нейтралітету.

Спільним для цих кейсів є розуміння конфлікту за межами власної території як такого, що безпосередньо впливає на національну безпеку. Водночас балтійський випадок має принципову відмінність – інтегрованість у інституційну структуру НАТО та ЄС. Якщо історичні аналоги характеризувалися частково неформальною або ситуативною підтримкою, то сучасна балтійська допомога відбувається в межах багатосторонніх коаліцій і фінансових механізмів (зокрема European Peace Facility) [3].

Таким чином, балтійська модель поєднує історичну логіку стратегічної мобілізації з сучасною інституційною координацією, що значно підвищує її стабільність та масштабованість.

5. Висновки

Проведений аналіз дозволяє сформулювати кілька узагальнюючих положень.

По-перше, ефективність військової допомоги малих держав визначається не абсолютними ресурсами, а їх відносною інтенсивністю та швидкістю мобілізації. У випадку країн Балтії високий відсоток ВВП, спрямований на підтримку України, у поєднанні з оперативністю ухвалення рішень створює значущий стратегічний ефект.

По-друге, принципи Smart Defense забезпечують раціоналізацію допомоги через спеціалізацію та кооперацію. Нішеві напрями – кібербезпека, антидронові системи, цифрова інфраструктура – дозволяють малим державам досягати непропорційного впливу.

По-третє, гібридна солідарність, що поєднує державну політику та громадянську мобілізацію, виступає множником ефективності. Підтримка України інституціоналізована як елемент національної безпеки.

З теоретичної точки зору результати дослідження уточнюють уявлення про роль малих держав у міжнародній безпековій системі. Вони здатні виступати не лише об’єктами гарантій великих союзників, а й активними агентами формування порядку денного, виконуючи функцію безпекових “підсилювачів”.

Практичне значення дослідження полягає в можливості трансформації поточної військової підтримки у довгострокову промислову та технологічну кооперацію. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на кількісну оцінку впливу оперативності допомоги на результати бойових операцій, а також на порівняльний аналіз моделей підтримки інших малих держав Європи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Archer C., Bailes A., Wivel A. Small States and International Security. London : Routledge, 2014. 256 p.
2. Buzan B., Wæver O., de Wilde J. Security: A New Framework for Analysis. Boulder : Lynne Rienner, 1998. 239 p.
3. Council of the European Union. Council Decision (CFSP) 2021/509 establishing a European Peace Facility. Brussels : EU, 2021. 72 p.
4. European Commission. Flash Eurobarometer: EU’s response to the war in Ukraine. Brussels : European Commission, 2024. 64 p.
5. Keohane R. After Hegemony: Cooperation and Discord in the World Political Economy. Princeton : Princeton University Press, 1984. 290 p.
6. Kiel Institute for the World Economy. Ukraine Support Tracker 2024. Kiel : IfW, 2024. URL: https://www.ifw-kiel.de
7. Ministry of Defence of Estonia. Annual Defence Report 2023. Tallinn : MoD, 2023. 45 p.
8. Ministry of Defence of Latvia. Defence Funding and Assistance Report 2023. Riga : MoD, 2023. 48 p.
9. Ministry of National Defence of Lithuania. Annual Activity Report 2023. Vilnius : MND, 2023. 52 p.
10. NATO. Smart Defence Initiative. Chicago Summit Declaration. Brussels : NATO, 2012. 15 p.
11. NATO. Wales Summit Declaration. Brussels : NATO, 2014. 23 p.
12. Thorhallsson B. Small States in the European Union: What Do We Know and What Would We Like to Know? Cambridge Review of International Affairs. 2018. Vol. 31, No. 2. P. 17–35.
13. Walt S. The Origins of Alliances. Ithaca : Cornell University Press, 1987. 321 p.

Митюк А. В.

студентка 1 курсу магістратури НаУОА

Науковий керівник: Близняк О. А.,

кандидат політичних наук

ВПЛИВ РОСІЙСЬКОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ НА МІЖНАРОДНУ ПІДТРИМКУ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

У статті досліджено вплив російської інформаційної війни на рівень міжнародної підтримки України в умовах повномасштабної агресії. Проаналізовано основні наративи кремлівської дезінформації та їхній вплив на уряди іноземних держав, міжнародні організації та громадську думку. Визначено заходи протидії інформаційним загрозам та перспективи посилення стратегічних комунікацій.

Ключові слова: інформаційна війна, дезінформація, міжнародна підтримка, пропаганда, громадська думка, гібридна війна, Україна, рф.

Mytiuk A. V.

THE IMPACT OF RUSSIAN INFORMATION WAR ON INTERNATIONAL SUPPORT FOR UKRAINE DURING FULL-SCALE WAR

The article examines the impact of russian information warfare on the level of international support for Ukraine in the context of full-scale aggression. The main narratives of kremlin disinformation and their impact on foreign governments, international organizations, and public opinion are analyzed. Measures to counter information threats and prospects for strengthening strategic communications are identified.

Keywords: information warfare, disinformation, international support, propaganda, public opinion, hybrid war, Ukraine, russia.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.  Повномасштабне вторгнення росії (знову велика/мала літера, без єдиного підходу) в Україну у лютому 2022 р. супроводжується безпрецедентною інформаційною агресією. кремль паралельно з воєнними діями веде масштабну «війну за думки», намагаючись вплинути на позиції інших держав та суспільств. Актуальність дослідження зумовлена тим, що міжнародна підтримка – дипломатична, військова, фінансова та гуманітарна – стала одним із ключових чинників стійкості України. російська федерація прагне послабити цю підтримку через поширення дезінформації та пропаганди у глобальному інформаційному просторі. Маніпулюючи фактами, росія намагається виправдати свою агресію та зневірити світ у необхідності допомагати Україні. Виявлення масштабів та наслідків таких інформаційних впливів є важливим як для розуміння сучасної гібридної війни, так і для вироблення ефективних контрдезінформаційних стратегій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Проблематика російської інформаційної війни проти України висвітлюється у працях як українських, так і зарубіжних фахівців. Європейський Союз оцінює російські дезінформаційні кампанії як «безпрецедентні за масштабом», визнаючи боротьбу з ними довгостроковим викликом для демократичного світу​ [7]. Українські дослідники Н. А. Бабарикіна, С. С. Бульбенюк  наголошують, що підрив довіри західних суспільств і еліт до України є однією з основних цілей кремлівських інформаційних операцій [4]. Вітчизняні експерти дослідили еволюцію методів рф у європейському інформаційному просторі та заходи ЄС з протидії (платформа EUvsDisinfo, оновлення Кодексу практик щодо дезінформації 2022 р.) [3]. Ще до 2022 р. вчені фіксували вплив російських медіа на жителів України. Так, К. Одарченко зазначала, що трансляція проросійського телебачення здатна змінювати електоральні настрої в Україні [14]. Д. Пресл зазначає, що після початку агресії 2014 р. і анексії Криму на Заході зросло усвідомлення загрози російської «інформаційної зброї», а з 2022 р. проблема стала однією з пріоритетних на порядку денному ЄС та НАТО [15]. Зокрема, RAND Corporation (США) опублікувала кейсове дослідження, де Т. Хелмус і Х. Голинська детально описали багатоканальну кампанію дезінформації РФ, спрямовану на «виснаження міжнародної підтримки України» [11]. Таким чином, науковий доробок дозволяє окреслити коло основних наративів і інструментів російської інформаційної війни, що є підґрунтям для даного дослідження.

Виділення невирішених частин загальної проблеми, котрим присвячується дана стаття. Попри значний науковий доробок, недостатньо вивченими залишаються питання конкретного впливу російської інформаційної війни на ухвалення рішень урядами іноземних держав щодо обсягів та характеру допомоги Україні. Потребує глибшого аналізу ефективність різних наративів кремлівської пропаганди в різних регіонах світу та їх вплив на зміну громадської думки в країнах-партнерах України. Також недостатньо досліджено механізми координації між Україною та її союзниками у протидії дезінформаційним кампаніям та перспективи вдосконалення стратегічних комунікацій в умовах тривалого конфлікту.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою дослідження є визначити вплив російської інформаційної війни на рівень міжнародної підтримки України під час першого року повномасштабної війни, проаналізувавши основні наративи дезінформації та їхні наслідки для дипломатичної, військової, економічної та гуманітарної допомоги. Для досягнення мети визначено такі завдання:

• оцінити масштаби та методи російської інформаційної агресії та визначити ключові наративи кремлівської дезінформації та їхні цільові аудиторії;
• дослідити роль інформаційних атак у формуванні громадської думки в різних країнах та проаналізувати вплив російської пропаганди на рішення урядів іноземних держав і міжнародних організацій щодо підтримки України.
• визначити заходи, що здійснюються Україною та її союзниками для протидії інформаційним загрозам.
• окреслити перспективи вдосконалення стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки в умовах гібридної війни.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових досліджень. Дезінформаційна кампанія росії має на меті послабити міжнародну підтримку України на всіх рівнях – від урядових рішень до громадської думки. Для цього кремль використовує давно відпрацьовані пропагандистські темники, адаптовані під різні аудиторії. Зокрема, у медіа поширюються неправдиві тези про «неонацистський» характер української влади, «геноцид російськомовних», «агресію НАТО», які покликані дискредитувати Україну в очах світу [19]. Україну зображають як «неспроможну, корумповану державу», що нібито сама спровокувала війну – це формує сумнів, чи варта вона підтримки Заходу [1].

У той же час, російська пропаганда намагається посіяти розбрат між союзниками, змальовуючи допомогу Україні як фактор ризику або шкоди для самих країн-донорів. Такі наративи спрямовані на суспільства демократичних країн, де громадська думка впливає на зовнішню політику. Наприклад, ще на етапі підготовки вторгнення рф поширювала фейки про «напади» України, щоб звинуватити Київ у розв’язанні війни та відлякати міжнародну підтримку [18]. Надалі пропаганда рф послідовно виправдовувала свої воєнні злочини і звинувачувала Україну в провокаціях, прагнучи зменшити співчуття до українців за кордоном.

У дипломатичній сфері інформаційна війна РФ спрямована на підрив єдності коаліції на підтримку України. Російські агенти і медіа активно діють у країнах Заходу, намагаючись вплинути на політичні кола. Як свідчать оприлюднені ФБР матеріали, росія розробляла спеціальні операції психологічного впливу в Європі – через соціальні мережі і «агентів впливу» – щоб сіяти розкол серед союзників, підривати підтримку України та дискредитувати західні уряди. Зокрема, колектив вітчизняних авторів на чолі з М. Процюк відзначають, що мішенню таких операцій стала Німеччина як одна з ключових країн підтримки України [16].

Слід зауважити, що росія задіює мережі своїх прихильників у міжнародних організаціях. В ООН та інших форумах російська дипломатія ретранслює дезінформаційні тези (про «біолабораторії», «ядерні провокації» тощо) з розрахунком на країни, схильні до нейтралітету або проросійських поглядів. Внаслідок цього частина держав Глобального Півдня уникає однозначного засудження агресії. Для прикладу під час голосування Генасамблеї ООН у березні 2022 р. 26 африканських країн відмовилися підтримати резолюцію з вимогою до рф вивести війська з України [15]. На нашу думку, така ситуація свідчить про певний вплив російських наративів, які позиціонують війну як протистояння з «неоколоніальним Заходом», близьке і зрозуміле багатьом постколоніальним суспільствам.

В економічному вимірі дезінформація рф націлена на підрив санкційного режиму та фінансової підтримки України. кремль поширює меседжі, що санкції проти росії начебто шкодять самим західним країнам більше, ніж агресору, провокують енергетичну та продовольчу кризи. Апелюючи до болючих тем інфляції чи дефіциту, російська пропаганда намагається сформувати у іноземних громадян незадоволення санкціями та витратами на допомогу Україні. Яскравий приклад – інформаційна кампанія в Німеччині, де в соцмережах імітувались публікації провідних медіа з повідомленнями, ніби підтримка України «підриває добробут Німеччини»​. Автоматизовані ботоферми, що охоплювали десятки тисяч фейкових акаунтів, щоденно тиражували такі меседжі, прагнучи посіяти страх перед економічними втратами і навіть ядерною війною у разі подальшої допомоги Україні [2].

Пропаганда росії також акцентує тему світової продовольчої кризи після блокування експорту українського зерна, покладаючи провину на українську сторону або санкції. Метою є послаблення міжнародної підтримки санкцій та переконання окремих урядів у «необхідності поступок» москві задля стабілізації ринків. У військовій площині дезінформація рф націлена на стримування постачання зброї Україні та розкол у питаннях безпеки. Пропаганда залякує міжнародну спільноту ескалацією – аж до прямого зіткнення НАТО з рф – у разі збільшення військової допомоги Україні. Цим пояснюються, приміром, постійні погрози російських посадовців на адресу країн, що передають Україні сучасне озброєння. Паралельно через медіа та лобістів поширюються сумніви у доцільності озброювати Україну – мовляв, «летальна зброя лише продовжить конфлікт», «вона потрапить не в ті руки» тощо [13]. Такі меседжі знаходять відгук у частини політиків крайнього правого або лівого толку на Заході, які починають вимагати скоротити військову допомогу Києву. У США російська дезінформація підтримувала наратив про те, що «Україна – не справа Америки», аби підживити ізоляціоністські настрої та домогтися зупинки фінансування оборони України [10].

Слід зауважити, що в європейських країнах москва робить ставку на проросійські партії, які відкрито критикують підтримку України і поширюють тезу, що «потрібно примусити українців до миру замість озброювати». Інформаційна присутність таких сил посилюється через російські медіаресурси – наприклад, телеканал RT на різних мовах – та мережу інтернет-сайтів, які, попри формальну заборону, ретранслюють пропагандистський контент у ЄС і США [9]. Таким чином, на воєнно-політичному напрямі росія намагається створити тиск громадськості на уряди, аби ті обмежили допомогу Україні зброєю.

У гуманітарній сфері мішенню російської дезінформації стали українські біженці та міжнародна гуманітарна підтримка України. Пропагандисти кремля свідомо роздмухують ксенофобські настрої, поширюючи вигадки про українців за кордоном. У соціальних мережах масово вкидаються фейки про те, що українські біженці нібито вчиняють злочини або користуються незаслуженими привілеями в Європі [6].

Ці наративи мають на меті викликати роздратування місцевого населення і ворожість до українців, які рятуються від війни. Такі дезінформаційні вкиди розпалюють ненависть до переселенців (зафіксовано випадки у Польщі, Чехії), що призводить до зростання напруги та зниження підтримки їх прийому. За даними опитувань, у Словаччині підтримка членства в НАТО впала з 72% до 58%, а більшість населення більше не вважає росію головним винуватцем війни [5]. На нашу думку, такий зсув у громадській думці значною мірою живиться кремлівською пропагандою, що поширюється через місцевих популістів. В інших державах ЄС ситуація краща, проте і там російські фейки про біженців періодично спричиняють хвилі хейту онлайн, підриваючи суспільну солідарність з українцями.

Вплив російської інформаційної війни на міжнародну підтримку України є відчутним, але не визначальним. З одного боку, кремлю вдалося посіяти сумнів і розкол в окремих суспільствах та політичних колах. На прикладі Словаччини та Угорщини видно, що тривала проросійська пропаганда здатна сприяти приходу до влади сил, менш налаштованих допомагати Україні.

У глобальному масштабі російські інформаційні зусилля дали москві змогу заручитися певним рівнем прихильності або нейтральності країн Азії, Африки та Латинської Америки. Пропаганда рф успішно використовує історичні образи й антизахідні настрої, щоб поліпшити свій імідж і зменшити підтримку України у світ. Згідно з опитуванням Arab Youth Survey 2022, більшість молоді в арабських країнах покладає відповідальність за війну скоріше на США та НАТО, ніж на росію​, що відображає ефективність російських меседжів на Близькому Сході. Схожі тенденції спостерігаються в частині країн Африки, де проросійські настрої підігріваються як пропагандою, так і присутністю ПВК «Вагнер» [17].

Для прикладу низка переворотів в регіоні Сахель супроводжувалася демонстраціями під російськими прапорами та антифранцузькими гаслами, що свідчить про глибину проникнення кремлівських наративів [12].

З іншого боку, у державах, що є основними союзниками України російська інформаційна війна не досягла стратегічної мети. Попри окремі прояви «втоми» чи скептицизму, уряди США, Великої Британії, більшості країн ЄС, Канади, Японії та Австралії продовжують надавати масштабну підтримку Україні. Інформаційні атаки хоча й ускладнюють процес ухвалення рішень (як у випадку дискусій в Конгресі США щодо фінансування або дебатів у Німеччині щодо танків), проте не змогли зупинити постачання критично важливого озброєння чи зруйнувати трансатлантичну єдність. Західні демократії виявилися досить стійкими – громадянське суспільство та медіа в багатьох країнах успішно викривають фейки, уряди публічно спростовують вигадки ворога, а платформи блокують основні кремлівські рупори [8].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Інформаційна війна росії проти України є невід’ємною складовою агресії, що розгортається на глобальному рівні. Її масштаб безпрецедентний, адже задіяні всі можливі канали – від державних ЗМІ та соцмереж до підкупу політиків та створення фейкових громадських рухів. Вплив цих зусиль на міжнародну підтримку України виявився значним у певних регіонах і середовищах, але загалом недостатнім, щоб зупинити допомогу Україні. Наративи кремля змогли частково змінити громадську думку в окремих країнах (знизити підтримку України або підірвати довіру до неї), однак ядро світової коаліції на захист суверенітету України зберегло рішучість.

Більшість розвинених демократій, усвідомлюючи небезпеку російської дезінформації, впроваджують заходи протидії та підтримують Україну, спираючись на факти, а не на пропаганду. Водночас російські інформаційні впливи залишаються потужним дестабілізаційним фактором, особливо у довгостроковій перспективі, оскільки здатні підірвати суспільну єдність і політичну волю, граючи на втомі від війни та внутрішніх проблемах Заходу.

Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що російська інформаційна війна продемонструвала диференційований вплив залежно від регіону та політичної системи країн-реципієнтів. У дипломатичній сфері дезінформаційні кампанії рф досягли часткового успіху в країнах Глобального Півдня, де 26 африканських держав утрималися від засудження агресії в ООН, а антизахідні наративи знайшли відгук серед молоді арабських країн. В економічному вимірі пропаганда про шкідливість санкцій спричинила тимчасові коливання громадської думки в окремих європейських країнах, проте не призвела до скасування обмежувальних заходів. У військовій площині залякування ескалацією уповільнило, але не зупинило постачання зброї Україні з боку ключових партнерів. У гуманітарній сфері фейки посилили ксенофобські настрої в деяких країнах Європи, але не підірвали загальноєвропейської солідарності. Найвищу стійкість до російських інформаційних атак продемонстрували розвинені демократії з розвиненим громадянським суспільством, незалежними медіа та ефективними фактчекінговими системами, що підтверджує критичну роль медіаграмотності та інституційної спроможності у протидії гібридним загрозам.

Подальші дослідження мають зосередитися на кількісному вимірі ефективності дезінформації (наприклад, наскільки змінюються рейтинги підтримки України під впливом інформаційних кампаній) та вивченні новітніх технологій, що їх використовує рф (бот-мережі, синтетичні медіа тощо). Надзвичайно актуальним є напрацювання практичних рекомендацій щодо підвищення стійкості суспільств до пропаганди. Йдеться про розбудову міжнародних механізмів обміну розвідданими про інформаційні операції, координацію стратегічних комунікацій між союзниками, підтримку незалежної журналістики і фактчекінгу.

На глобальному рівні необхідна синергія урядів, технологічних компаній та громадянського суспільства у протидії дезінформації. Важливим напрямком є просвіта: підвищення медіаграмотності населення різних країн, що названо «найкращими ліками від пандемії дезінформації» представниками ООН​. Лише спільними зусиллями можна послабити вплив кремлівської пропаганди та зберегти міцну міжнародну підтримку України до її перемоги у війні.

Список використаних джерел та літератури

1. Громадська організація “Brand Ukraine”. Звіт про сприйняття України у світі : аналіт. звіт. Київ : Громад. орг. “Brand Ukraine”, 2022. 41 с. URL: https://brandukraine.org.ua/documents/27/UA_Ukraines_Global_Perception_Report_2022_WEB_28_02_2023.pdf (дата звернення: 26.02.2025).
2. Капустянська І. Росія посилила дезінформацію проти України в Європі. LB.ua. URL: https://lb.ua/world/2024/04/01/606327_rosiya_posilila_dezinformatsiyu_proti.html#:~:text=німецькою%20громадською%20думкою%20на%20платформі,X (дата звернення: 26.02.2025).
3. Каракуц О. Російські дезінформаційні кампанії в Європі. Київ : Нац. ін-т стратег. дослідж., 2024. 5 с. URL: https://niss.gov.ua/sites/default/files/2024-07/az_dezinformaciyni-kampanii_rf_u_es_15072024.pdf (дата звернення: 26.02.2025).
4. Політичні технології інформаційної війни: внутрішній та світовий аспекти : монографія / Н. А. Бабарикіна та ін. Київ : КНЕУ, 2023. 180 с. URL: https://www.researchgate.net/publication/381482431_Political_Technologies_of_Information_War_Domestic_and_World_Aspects (дата звернення: 25.02.2025).
5. Свобода Р. «Налякати і стерти межу між правдою і брехнею». Як російська дезінформація інфікує людей?. Радіо Свобода. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/rfe-rl-rosiyska-kampaniya-dezinformatsiyi-taktyka/33206557.html (дата звернення: 26.02.2025).
6. Фірак С. П. Російська дезінформація про євроатлантичну інтеграцію України після 24 лютого 2022 року в українському медіапросторі : магістерська робота. Київ, 2024. 90 с. URL: https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/1738050e-787a-4158-92b7-3df1d31d89c3/content (дата звернення: 26.02.2025).
7. Banasik M., Sobon A. Information war as a mechanism of conducting international competition by the Russian Federation. Wiedza obronna. 2022. Vol. 279, no. 2. P. 11–37. URL: https://bibliotekanauki.pl/articles/2201521.pdf (date of access: 25.02.2025).
8. Countering disinformation with facts – Russian invasion of Ukraine. GAC. URL: https://www.international.gc.ca/world-monde/issues_development-enjeux_developpement/response_conflict-reponse_conflits/crisis-crises/ukraine-fact-fait.aspx?lang=eng (date of access: 26.02.2025).
9. Digital Forensic Research Lab. Undermining Ukraine: How Russia widened its global information war in 2023. Atlantic Council. URL: https://www.atlanticcouncil.org/in-depth-research-reports/report/undermining-ukraine-how-russia-widened-its-global-information-war-in-2023/ (date of access: 26.02.2025).
10. Hasan M. Russia–Ukraine Propaganda on Social Media: A Bibliometric Analysis. Journalism and Media. 2024. Vol. 5, no. 3. P. 980–992. URL: https://doi.org/10.3390/journalmedia5030062 (date of access: 26.02.2025).
11. Helmus T. C., Khrystyna H. Ukrainian Resistance to Russian Disinformation Lessons for Future Conflict : Research Report. Santa Monica : RAND Corporation, 2024. 96 p. URL: https://www.rand.org/pubs/research_reports/RRA2771-1.html#:~:text=Since%20Russia’s%20invasion%20of%20Ukraine,United%20States%20and%20allied%20militaries (date of access: 25.02.2025).
12. Le Monde with AFP. Nigeria arrests over 90 protesters with Russian flags. Le Monde.fr. URL: https://www.lemonde.fr/en/international/article/2024/08/06/nigeria-arrests-over-90-protesters-with-russian-flags_6710407_4.html (date of access: 26.02.2025).
13. Maclean W. Russia calls on EU, NATO to stop arms supplies to Ukraine. Reuters. URL: https://www.reuters.com/world/europe/russia-calls-eu-nato-stop-arms-supplies-ukraine-2022-03-05/ (date of access: 26.02.2025).
14. Odarchenko K. The Fight Against Disinformation: A Persistent Challenge for Democracy. Foreign Policy Research Institute. URL: https://www.fpri.org/article/2025/01/the-fight-against-disinformation-a-persistent-challenge-for-democracy/#:~:text=Moscow’s%20disinformation%20campaigns%20have%20achieved,of%20disinformation%20has%20eroded%20trust (date of access: 25.02.2025).
15. Presl D. Russia is Winning the Global Information War. Homepage | Royal United Services Institute. URL: https://rusi.org/explore-our-research/publications/commentary/russia-winning-global-information-war#:~:text=began%20to%20truly%20grasp%20the,the%20Czech%20intelligence%20services,%20it (date of access: 25.02.2025).
16. Protsiuk M., Prokhorova A., Dubyk M. Russian cultural diplomacy in Germany:actors, narratives, and achievements. Kyiv : Ukrainian Institute, 2024. 100 p. URL: https://www.researchgate.net/publication/386868484_Russian_cultural_diplomacy_in_Germany_actors_narratives_and_achievements (date of access: 26.02.2025).
17. Reynolds R., Oweis K. Y. Arab Youth Survey 2022: more blame America and Nato than Russia for war in Ukraine | The National. The National. URL: https://www.thenationalnews.com/mena/2022/09/21/arab-youth-survey-2022-more-blame-america-and-nato-than-russia-for-war-in-ukraine/ (date of access: 26.02.2025).
18. The Research on the Impact of Fake News about Russia-Ukraine War upon Users / Y. Jia et al. Lecture Notes in Education Psychology and Public Media. 2023. Vol. 4, no. 1. P. 925–930. URL: https://doi.org/10.54254/2753-7048/4/2022625 (date of access: 25.02.2025).
19. Verkhovtseva I. H. Global cyberspace and resistance to information aggression: Ukraine’s cyber diplomacy in countering russian information invasion. The international community and Ukraine in the processes of economic and civilizational progress: current economic-technological, resource, institutional, security and socio-humanitarian problems. 2024. P. 213–243. URL: https://doi.org/10.30525/978-9934-26-480-1-9 (date of access: 26.02.2025).

Ключові слова: Україна, Польща, стратегічне партнерство, економічні суперечності, двостороння торгівля, зернова криза, транспортна логістика, євроінтеграція.

Актуальність проблеми зумовлена загостренням економічних суперечностей між Україною та Польщею на тлі російсько-української війни. Торговельні обмеження, транспортні блокади та соціально-економічні виклики впливають на стратегічне партнерство двох країн і процес євроінтеграції України. Аналіз цих конфліктів є необхідним для розробки ефективних механізмів співпраці та стабілізації двосторонніх відносин.

Стан наукової розробки проблеми. Для всебічного аналізу тематики дослідження використано дані з різних сфер, включаючи бізнес-аналітику, економічні показники та політичні огляди. Зокрема, опрацьовано матеріали українських і польських аналітиків, які висвітлюють вплив торговельних обмежень, транспортної логістики та соціальної підтримки біженців на двосторонні відносини (Г. Радченка, О. Шаріпова, Б. Федорчука, В. Давиденка, М. Будзіша). Також залучено емпіричні дані щодо громадської думки, включаючи соціологічні опитування, що відображають динаміку ставлення польського суспільства до України (CBOS). Додатково проаналізовано офіційні заяви урядів обох країн, що стосуються ключових економічних і політичних рішень, таких як введення ембарго на українське зерно та блокування транспортних маршрутів. Окрему увагу приділено медійному висвітленню економічних суперечностей, що дозволило дослідити їхню політичну складову та громадське сприйняття (ТСН; Суспільне; Forbes). Комплексний підхід до аналізу джерел сприяв глибшому розумінню факторів, які визначають розвиток українсько-польських економічних відносин у контексті війни та євроінтеграції України.

Мета статті – проаналізувати економічні суперечності між Україною та Польщею, що загострилися внаслідок війни, визначити їхній вплив на двосторонні відносини та євроінтеграційні процеси України.

Для досягнення цієї мети передбачено вирішення таких завдань:

• Охарактеризувати динаміку українсько-польських відносин у контексті економічних суперечностей.
• Проаналізувати вплив торговельних обмежень, транспортної логістики та підтримки біженців на двосторонню співпрацю.
• Дослідити роль політичних та громадських настроїв у загостренні конфліктів.
• Визначити можливі шляхи врегулювання суперечностей та їхній вплив на євроінтеграцію України.

Виклад основного матеріалу. Відносини між Україною та Польщею, що носять стратегічний характер, особливо посилилися після початку російської агресії. Польща стала одним із ключових союзників України, надаючи гуманітарну, економічну та військову допомогу. Водночас, війна виявила низку економічних суперечностей, які вплинули на політичний клімат і суспільні настрої в обох країнах. Особливо гострими стали питання, пов’язані із сільськогосподарським експортом, транспортною логістикою та підтримкою українських біженців у Польщі. Ці конфлікти мають не лише економічний, але й стратегічний характер, оскільки можуть вплинути на подальший розвиток українсько-польських відносин і процес євроінтеграції України.

Двостороння торгівля між Україною та Польщею є надзвичайно важливою для обох країн, сприяючи економічному розвитку та зміцненню політичних зв’язків. Польща посідає провідне місце серед європейських торговельних партнерів України, займаючи перше місце за обсягами двосторонньої торгівлі товарами з питомою вагою 23,1% від загального обсягу торгівлі України з країнами Європи [‎13]. У 2021 році обсяг двосторонньої торгівлі товарами перевищив $10 млрд, а разом із послугами сягнув $11 млрд‎ [15]. Після початку повномасштабної війни в 2022 році, обсяги торгівлі між Україною та Польщею продовжували зростати. Польський експорт в Україну значно пожвавився: у 2020 році він становив трохи більше 5,98 млрд доларів США, у 2021 році зріс майже до 7,54 млрд доларів США, у 2022 році досяг 10,03 млрд доларів США, а у 2023 році – 11,96 млрд доларів США. Україна піднялася з 15-го місця серед експортних ринків Польщі у 2021 році на 7-е місце у 2023 році, поступаючись лише Німеччині, Чехії, Франції, Великобританії, Італії та Нідерландам.

Водночас, вартість українського експорту до Польщі також зросла, хоча й менш вражаюче. У 2020 році вона становила 2,99 млрд доларів США, у 2021 році – 5,07 млрд доларів США, у 2022 році – 6,18 млрд доларів США, а у 2023 році – 4,67 млрд доларів США. Це призвело до рекордного позитивного сальдо торгівлі для Польщі, яке у 2023 році сягнуло 7,29 млрд доларів США, що більш ніж утричі перевищує показники до початку війни [‎10]. Зниження українського експорту до Польщі пов’язане не тільки з вторгненням, але і з забороною на ввезення української агропродукції і частково з блокадою прикордонних автопереходів польськими перевізниками та фермерами [‎3], що тривала з 6 листопада 2023-го до квітня  2024 року [‎6]. Відтак важливо більш детально розглянути суперечності, які по впливали на двосторонню торгівлю.

Одним із ключових економічних конфліктів між Україною та Польщею під час російсько-української війни стала зернова суперечка, яка розгорнулася у 2022–2024 роках. Її витоки пов’язані з тимчасовим скасуванням мит і квот на експорт української аграрної продукції до ЄС відповідно до Регламенту (ЄС) 2022/870, ухваленого Європейським парламентом і Радою ЄС 30 травня 2022 року [‎23]. Це рішення, спрямоване на підтримку української економіки під час війни, дозволило безперешкодний експорт зерна та інших сільськогосподарських товарів на ринок ЄС. Як наслідок, обсяг експорту через сухопутний кордон із Польщею зріс, що спричинило падіння цін на зерно на внутрішньому ринку Польщі. Польські аграрії почали висловлювати невдоволення ще восени 2022 року, звинувачуючи імпорт українського збіжжя в зниженні цін [‎19]. За оцінками польських трейдерів, ціна на пшеницю в Польщі знизилася майже вдвічі: з 2000 злотих ($460) у березні 2022 року до 940 злотих ($216) у березні 2023 року. Подібне падіння цін спостерігалося і на інші зернові культури, зокрема кукурудзу та ріпак. Однак варто зазначити, що здешевлення агропродукції було частиною глобального тренду, а не виключно наслідком українського імпорту. Уряд Польщі намагався врегулювати кризу, але ситуація загострювалася. 5 квітня 2023 року міністр сільського господарства Польщі Генрик Ковальчик подав у відставку, оскільки не зміг впоратися з кризою. Польські фермери продовжували протести, вимагаючи компенсацій, посилення прикордонного контролю та обмеження імпорту українського зерна. 15 квітня 2023 року міністр розвитку і технологій  Польщі Вальдемар Буда оголосив про запровадження ембарго на імпорт та транзит українського продовольства до 30 червня 2023 року [‎8]. Незабаром аналогічні обмеження запровадили Угорщина, Словаччина, Румунія та Болгарія [‎16]. Під тиском країн-сусідів Європейська комісія 2 травня 2023 року ввела тимчасову заборону на імпорт української пшениці, кукурудзи, ріпаку та насіння соняшнику до Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії та Словаччини. Це рішення викликало обурення українського уряду та бізнесу, оскільки постраждали не лише експортери, а й компанії, які вже мали довгострокові контракти з польськими партнерами [‎11]. Проте польська влада пояснювала цей крок необхідністю захисту власних фермерів, які традиційно є важливою частиною електорату правлячої партії. Ситуація загострилася у вересні 2023 року, коли Польща разом із Угорщиною, Словаччиною в односторонньому порядку продовжила заборону на імпорт українського зерна, всупереч рішенню Європейської комісії від 15 вересня 2023 року про скасування відповідних обмежень [‎9]. У відповідь Україна подала позов до Світової організації торгівлі (СОТ) проти Польщі, Угорщини та Словаччини, звинувативши їх у порушенні правил міжнародної торгівлі [‎4]. Київ також розпочав перемовини з Європейською комісією та урядами Польщі, Угорщини та Словаччини щодо механізмів контролю експорту зерна. Ці події призвели до значної дипломатичної напруженості між країнами. 19 вересня прем’єр-міністр України Денис Шмигаль заявив, що Україна може запровадити відповідні торговельні заходи щодо польської продукції. Цей крок викликав жорстку реакцію у Варшаві. Президент Польщі Анджей Дуда під час Генеральної асамблеї ООН порівняв Україну з людиною, що тоне, і може «потягнути рятівника на дно». А прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький пригрозив, що Польща не дозволить «українським олігархам» домінувати на польському ринку [‎20]. МЗС Польщі викликало посла України Василя Зварича та висловило протест щодо заяви президента Володимира Зеленського, що деякі країни ЄС «удавали солідарність, опосередковано підтримуючи Росію». Відомство наголосило, що не дозволить тиснути на Польщу через міжнародні організації [‎20]. На думку багатьох аналітиків, загострення зернового конфлікту стало частиною передвиборчої стратегії правлячої партії «Право і справедливість» напередодні парламентських виборів 15 жовтня 2023 року. Польські аграрії традиційно є одним із ключових електоратів цієї партії, і жорстка позиція щодо імпорту української продукції мала допомогти мобілізувати їхню підтримку. Натомість польський історик Лукаш Адамський наголосив, що ситуація може призвести до кризи довіри між країнами, особливо після гострих заяв українського керівництва. Він зазначив, що подібні торговельні суперечки траплялися й раніше, проте риторика української сторони викликала особливе обурення у польському суспільстві [‎20]. Зерновий конфлікт 2023 року став найгострішим викликом у відносинах України та Польщі за останні роки. Попри те, що транзит українського зерна через Польщу вдалося відновити, питання імпорту залишалося предметом напруги до кінця року. Політичний підтекст конфлікту та його використання у виборчих кампаніях загострили взаємини між країнами.

Напруженість у двосторонніх відносинах зазнала нового витку вже незабаром. Збільшення обсягів торгівлі та необхідність транспортування гуманітарної і військової допомоги створили також нові виклики в сфері логістики. У листопаді 2023 року польські перевізники розпочали блокування українсько-польського кордону, а саме рух вантажівок у пунктах пропуску «Краківець-Корчова», «Ягодин-Дорогуськ» та «Рава-Руська-Гребене», протестуючи проти умов транспортного «безвізу» [‎21]. Ця угода, підписана 29 червня 2022 року, дозволяла українським перевізникам здійснювати двосторонні та транзитні перевезення без необхідності отримання спеціальних дозволів, що значно спрощувало експорт української продукції та підтримувало економіку країни в умовах війни [‎17]. Протестувальники стверджували, що відсутність квот на українських перевізників призвела до нерівної конкуренції, оскільки українські транспортні компанії могли пропонувати нижчі ціни на перевезення через дешевшу робочу силу та відсутність обмежень. Польські перевізники також наполягали на введенні обов’язкової реєстрації всіх українських транспортних компаній у ЄС, що дозволило б контролювати їхню діяльність. До протестів також долучалися і фермери [‎14].

Акції протесту набули масового характеру і знайшли підтримку серед низки польських політиків, зокрема представників ультраправої партії «Конфедерація свободи і незалежності», яка використовувала цю проблему як інструмент для мобілізації виборців перед парламентськими виборами 2023 року [‎14]. Один із активних організаторів блокад, лідер люблінського осередку партії Рафал Меклер, прямо заявляв, що «польська транспортна індустрія не має ставати жертвою європейської солідарності з Україною» [‎12]. Водночас офіційна позиція тодішнього уряду на чолі з прем’єром Матеушем Моравецьким була неоднозначною – з одного боку, Польща виступала стратегічним союзником України, а з іншого, намагалася зберегти внутрішньополітичний баланс, зважаючи на невдоволення значної частини транспортної галузі [‎5]. Блокування кордону тривало кілька місяців, завдаючи значних економічних збитків Україні. Тільки у лютому 2024 року через блокаду українсько-польського кордону бюджет України недоотримав 8 млрд гривень з митних зборів, заявив народний депутат від фракції «Голос» Ярослав Железняк [‎18]. За приблизними оцінками видання «Апостроф» загальна шкода українській економіці від блокади кордону 2024 року могла скласти близько 100 мільярдів гривень [‎6]. Затримки на кордоні негативно вплинули на постачання українських товарів до Європи, зокрема агропродукції та промислових виробів. Польський бізнес також зазнав удару – Національний банк України  повідомив, що прямі втрати імпорту товарів у перший місяць блокади становили 500 мільйонів доларів [‎6]. Конфлікт частково вирішився у червні 2024 року, коли Угода про транспортний безвіз була продовжена ще на рік, але водночас оновлена на умовах, більш вигідних для Польщі. Міністр інфраструктури Польщі Даріуш Клімчак заявив [‎22], що до нового тексту угоди були включені «більшість важливих вимог польських перевізників». Серед ключових змін:

• посилення контролю за перевезеннями та ліквідація нелегальних транспортних операцій;
• можливість призупинення угоди в разі серйозних порушень на ринку автомобільних перевезень;
• нові вимоги до водіїв щодо обов’язкових документів та маркування транспортних засобів.

Ці зміни стали своєрідним компромісом між інтересами польської транспортної галузі та необхідністю збереження безперебійного експорту українських товарів. Загалом, цей конфлікт демонструє складність економічної інтеграції України в ЄС. Польща, як один із лідерів європейського транспортного ринку, розглядає українську конкуренцію як загрозу, що потенційно може повторитися в інших секторах економіки. Очевидно, що подібні суперечки будуть виникати і в майбутньому, оскільки Україна поступово інтегрується в спільний ринок ЄС, а її економічна структура значною мірою схожа на польську. Таким чином, протести польських перевізників не лише висвітлили структурні виклики в українсько-польських відносинах, але й засвідчили складність адаптації української економіки до стандартів ЄС.

Економічні конфлікти між Україною та Польщею під час російсько-української війни мали не лише короткострокові економічні наслідки, а й серйозно вплинули на політичний ландшафт та суспільні настрої в обох країнах. Напруження у відносинах між Україною та Польщею через економічні суперечності проявилося на найвищому дипломатичному рівні. Під час Генеральної асамблеї ООН у вересні 2023 року Президент України Володимир Зеленський заявив, що «дехто в Європі підриває солідарність і влаштовує політичний театр, роблячи із зерна трилер. Може здаватися, що вони грають власну роль, але натомість вони допомагають підготувати сцену для московського актора» [‎20]. У відповідь прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький різко відреагував, заявивши, що Польща більше не передаватиме Україні нову військову допомогу, бо «тепер ми самі озброюємося» [‎20]. Це стало першим прямим публічним натяком на зміну тону Варшави щодо Києва. Питання імпорту українського зерна та протестів перевізників також активно використовувалися в польських парламентських виборах у жовтні 2023 року. Під час передвиборчої кампанії представники правоконсервативної партії «Право і справедливість» (PiS) намагалися заручитися підтримкою фермерів, обіцяючи захистити польський аграрний сектор від «неконтрольованого українського імпорту». Після виборів новий прем’єр-міністр Дональд Туск спробував врівноважити підхід, поєднуючи прагматичні інтереси Польщі з підтримкою України [‎2].

Економічні суперечності також відобразилися на суспільних настроях у Польщі. За даними польського Центру досліджень громадської думки (CBOS), у жовтні 2024 року рівень підтримки прийому українських біженців у Польщі впав до 52% – найнижчого показника з початку повномасштабного вторгнення у 2022 році [‎1]. Це зростання невдоволення частково було спричинене риторикою політиків про конкуренцію українців на ринку праці та соціальну підтримку біженців, яку отримують українці в Польщі.

Конфлікти в економічній сфері показали, що попри стратегічне партнерство, інтереси України та Польщі не завжди збігаються, що може ускладнити подальші переговори щодо членства України в ЄС. Польські чиновники, такі як Павел Коваль (голова Ради з питань співпраці з Україною при прем’єрі), наголошують, що такі економічні суперечки «будуть неминучими на шляху України до ЄС». Однак, в інтерв’ю для ЗМІ він підкреслює, що такі суперечності є частиною нормального процесу наближення до вступу у ЄС: «Ми матимемо багато складних переговорних ситуацій, бо так завжди буває за такого типу перемовин, бо Польща знаходиться поруч з Україною — дві країни мають багато спільних точок дотику, деякі з яких можна використати для побудови синергії, однак десь буде й певний елемент конкуренції» [‎7].

Висновки. Наявність економічних суперечностей між Україною та Польщею вимагає стратегічного підходу до їх вирішення. Війна висунула на перший план питання безпеки, проте ігнорування економічних конфліктів може підірвати довіру між країнами. Україна та Польща мають унікальний шанс на подальше зміцнення свого партнерства, але для цього необхідно вирішити ключові економічні суперечності, що виникли під час війни. Взаємні претензії щодо зернового експорту, транспортної конкуренції та соціального забезпечення українських біженців впливають на суспільні настрої і політичну ситуацію в обох країнах. Для уникнення подальших загострень необхідний стратегічний діалог між урядами, а також чітке розмежування економічних питань від політичної риторики. Ефективне управління цими викликами сприятиме не лише стабілізації двосторонніх відносин, але й успішній інтеграції України в європейське економічне та політичне середовище.

Джерела та література

1. 53% поляків виступають за прийом українських біженців: найнижчий результат з березня 2022 року. pap. URL: https://www.pap.pl/ua/ukrainian/news/53-polyakiv-vistupayut-za-priyom-ukrainskikh-bizhenciv-naynizhchiy-rezultat-z (дата звернення: 06.03.2025).
2. Андрусечко П. Польща – Україна: Туск прагне змінити атмосферу. Наш вибір. URL: https://naszwybir.pl/polshha-ukrayina-tusk/ (дата звернення: 06.03.2025).
3. Григоренко Ю. Блокада прикордонних переходів із Польщею загрожує всій економіці України. GMK Center. URL: https://gmk.center/ua/posts/blokada-prykordonnykh-perekhodiv-iz-polshcheiu-zahrozhuie-vsij-ekonomitsi-ukrainy/ (дата звернення: 06.03.2025).
4. Заборона імпорту зерна: Україна подала позов до СОТ проти Польщі, Словаччини та Угорщини. Blocked. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/3762937-ukraina-podala-pozov-do-sot-proti-polsi-slovaccini-ta-ugorsini-cerez-zaboronu-importu-zerna.html (дата звернення: 06.03.2025).
5. Капнік О. Блокада кордону: Моравецький підтримав польських страйкарів. ТСН.ua. URL: https://tsn.ua/svit/blokada-kordonu-moraveckiy-pidtrimav-polskih-straykariv-2461600.html (дата звернення: 06.03.2025).
6. Катастрофічні збитки: скільки Україні могла коштувати блокада кордону поляками. Апостроф. URL: https://apostrophe.ua/ua/news/world/europe/2024-05-14/katastroficheskiy-uscherb-skolko-ukraine-mogla-stoit-blokada-granitsyi-polyakami/321308 (дата звернення: 06.03.2025).
7. Не треба лякати українців перехідними періодами. Україна вже є частково в ЄС, — депутат Сейму Коваль. Еспресо. URL: https://espreso.tv/ne-treba-lyakati-ukraintsiv-perekhidnimi-periodami-ukraina-vzhe-e-chastkovo-v-es-deputat-seymu-koval (дата звернення: 06.03.2025).
8. Польща заборонила імпорт зерна та іншої аграрної продукції з України. Європейська правда. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2023/04/15/7159916/ (дата звернення: 06.03.2025).
9. Польща і Угорщина заборонили імпорт українського зерна – BBC News Україна. BBC News Україна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/news-65291408 (дата звернення: 06.03.2025).
10. Польща та Україна почали активніше торгувати в умовах війни. Агрополіт – гаряча агрополітика. URL: https://tinyurl.com/yc6fyts3 (дата звернення: 06.03.2025).
11. Радченко Г. Внутрішні інтереси Польщі та дружба з Україною. Чи може зернова суперечка зруйнувати польсько-український альянс. Розповідає Геннадій Радченко – Forbes.ua. URL: https://forbes.ua/svit/dopomoga-ukraini-u-viyni-proti-rf-ne-skasovue-vnutrishni-interesi-polshchi-chi-mozhe-zernova-superechka-zruynuvati-polsko-ukrainskiy-alyans-rozpovidae-gennadiy-radchenko-26092023-16258 (дата звернення: 06.03.2025).
12. Рафал Меклер. Політик, який стоїть за блокадою кордону Польщі з Україною. BBC News Україна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/articles/cn0plynkl6vo (дата звернення: 06.03.2025).
13. Росія, Китай чи Польща: як змінювалися головні торгівельні партнери України. Слово і Діло. URL: https://www.slovoidilo.ua/2024/09/30/infografika/ekonomika/rosiya-kytaj-chy-polshha-yak-zminyuvalysya-holovni-torhivelni-partnery-ukrayiny (дата звернення: 06.03.2025).
14. Супрун О. Блокада кордону: що вимагають польські перевізники та що робить українська влада і підприємці. Суспільне. URL: https://suspilne.media/624883-blokada-kordonu-so-vimagaut-polski-perevizniki-ta-so-robit-ukrainska-vlada-i-pidpriemci/ (дата звернення: 06.03.2025).
15. Торгівля між Україною і Польщею цьогоріч перевищить $10 мільярдів – посольство. Укрінформ. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/3372759-torgivla-miz-ukrainou-i-polseu-cogoric-perevisit-10-milardiv-posolstvo.html (дата звернення: 06.03.2025).
16. Угорщина, Румунія, Болгарія та Словаччина домовилися не відновлювати імпорт українського зерна. hromadske. URL: https://hromadske.ua/posts/ugorshina-rumuniya-bolgariya-ta-slovachchina-domovilisya-ne-vidnovlyuvatime-import-ukrayinskogo-zerna (дата звернення: 06.03.2025).
17. Україна і ЄС підписали “транспортний безвіз”. Європейська правда. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2022/06/29/7142282/ (дата звернення: 06.03.2025).
18. Чорновол К. “Це забрали в армії”: нардеп сказав, скільки втратила Україна через блокаду кордону. УНІАН. URL: https://www.unian.ua/economics/finance/blokada-kordonu-nardep-nazvav-vtrati-byudzhetu-ukrajini-cherez-protest-polskih-fermeriv-12559449.html (дата звернення: 06.03.2025).
19. Шаріпов О., Давиденко Б., Федорчук В. Перша зернова. Польські фермери через проблему українського зерна «знесли» міністра сільського господарства. Українське агро дійсно так шкодить сусідам? Спойлер – ні! – Forbes.ua. URL: https://forbes.ua/svit/persha-zernova-polski-fermeri-cherez-problemu-ukrainskogo-zerna-znesli-ministra-silskogo-gospodarstva-ukrainske-agro-diysno-tak-shkodit-susidam-spoyler-ni-05042023-12869 (дата звернення: 06.03.2025).
20. Як і чому посварилися Україна та Польща. BBC. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/articles/c9ejzgkydm9o (дата звернення: 06.03.2025).
21. Янко М., Іващук О. Блокування кордону польськими страйкарями: яка ситуація наприкінці року. Суспільне Львів. URL: https://suspilne.media/lviv/650914-blokuvanna-kordonu-polskimi-strajkarami-aka-situacia-naprikinci-roku/ (дата звернення: 06.03.2025).
22. Klimczak: Koniec protestu na granicy z Ukrainą. Minister podał datę. wprost.biznes. URL: https://biznes.wprost.pl/gospodarka/transport/11549779/klimczak-koniec-protestu-na-granicy-z-ukraina-minister-podal-date.html (дата звернення: 06.03.2025).
23. Regulation – 2022/870 – EN – EUR-Lex. EUR-Lex – Access to European Union law – choose your language. URL: https://eur-lex.europa.eu/eli/reg/2022/870/oj/eng (date of access: 06.03.2025).

студентка 1 курсу магістеріуму НаУОА

Науковий керівник:

кандидат історичних наук,

старший викладач

Матвійчук Н.В

ВІДНОСИНИ США ТА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ: РОЛЬ США В ЕНЕРГЕТИЧНОМУ СЕКТОРІ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ВІЙНИ З РОСІЄЮ

  У статті досліджуються відносини між США та Україною у сфері енергетичної безпеки в умовах російсько-української війни. Особливу увагу приділено аналізу ролі США у підтримці українського енергетичного сектору через фінансову допомогу, технічну підтримку, дипломатичні ініціативи та інвестиційні проєкти. Окреслюються ключові напрями співпраці, такі як диверсифікація енергоресурсів, відновлення енергетичної інфраструктури та розвиток відновлюваної енергетики. Робота підкреслює значення стратегічного партнерства між Україною та США для зміцнення енергетичної незалежності України в умовах війни.

Ключові слова: США, Україна, енергетична безпека, російсько-українська війна, енергетична інфраструктура, диверсифікація енергоресурсів, стратегічне партнерство.

RELATIONS BETWEEN THE UNITED STATES AND UKRAINE IN THE CONTEXT OF ENERGY SECURITY: THE ROLE OF THE UNITED STATES IN UKRAINE’S ENERGY SECTOR DURING THE WAR WITH RUSSIA

  This article explores the relationship between the United States and Ukraine in the field of energy security amidst the Russia-Ukraine war. Special attention is given to the analysis of the U.S. role in supporting Ukraine’s energy sector through financial aid, technical assistance, diplomatic initiatives, and investment projects. The study highlights key areas of cooperation, such as energy resource diversification, the restoration of energy infrastructure, and the development of renewable energy sources. The research emphasizes the importance of the strategic partnership between Ukraine and the United States in strengthening Ukraine’s energy independence during the war.

 Keywords:United States, Ukraine, energy security, Russia-Ukraine war, energy infrastructure, energy resource diversification, strategic partnership.

   Актуальність дослідження обумовлена необхідністю забезпечення енергетичної безпеки України в умовах війни з Росією, яка тривалий час використовувала енергетику як засіб політичного та економічного тиску. Залежність України від російських енергоносіїв, особливо газу та нафти, створювала загрозу суверенітету та економічній стабільності країни. Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році питання енергетичної безпеки стало ще більш актуальним, оскільки агресор використовує енергетичні інфраструктури як мішені для атак, намагаючись дестабілізувати ситуацію в Україні.

   Стан наукової розробки цієї проблеми полягає у численних дослідженнях, присвячених питанням енергетичної незалежності України, впливу російських енергетичних загроз на європейську безпеку, а також ролі міжнародної підтримки у посиленні стійкості українського енергетичного сектору. Проте комплексний аналіз енергетичного партнерства між США та Україною, зокрема в умовах триваючої війни, залишається недостатньо розглянутим.

   Мета статті полягає у аналізі еволюції енергетичного партнерства між США та Україною, визначенні заходів США з диверсифікації постачань для України, оцінці впливу американських санкцій на енергетичний сектор Росії, а також прогнозуванні перспектив співпраці між двома країнами в умовах війни та в післявоєнний період.

Основні етапи енергетичної співпраці США та України

   Після здобуття Україною незалежності у 1991 році Сполучені Штати одразу визнали стратегічне значення енергетичного чинника для суверенітету України [1]. У 1990-х роках перший фокус співпраці був зосереджений на ядерній безпеці: США сприяли вивезенню ядерної зброї з території України та підтримали зусилля із підвищення безпеки на українських АЕС (зокрема, проєкти укриття зруйнованого блоку Чорнобильської АЕС). Також обговорювалися можливості альтернативних маршрутів транспортування каспійської нафти через Україну до Європи, аби зменшити залежність регіону від російських нафтопроводів [1]. Уже тоді США задекларували підтримку незалежності України та розуміли, що енергетична залежність від Росії підриває цю незалежність [1]. У 2000-х роках питання енергетичної безпеки набуло особливої актуальності через газові кризи 2006 та 2009 років, коли Росія припиняла постачання газу, намагаючись використовувати енергоносії як інструмент політичного тиску. Хоча США безпосередньо не постачали енергоносії у той період, Вашингтон політично підтримував зусилля України і ЄС з диверсифікації джерел енергії. Після Помаранчевої революції 2004 року США активніше залучилися до діалогу з Україною щодо реформування енергетичного сектору та прозорості ринку. В цей період зароджувалася співпраця в сфері ядерної енергетики: американська компанія Westinghouse почала постачати ядерне паливо для українських реакторів, зменшуючи монополію російського ТВЕЛ. Крім того, обговорювалися проєкти на кшталт нафтопроводу Одеса–Броди, що мав транспортувати каспійську нафту до Європи в обхід Росії – США підтримували такі ініціативи як частину ширшої стратегії енергетичної безпеки [1]. Після Революції Гідності 2014 року та початку російської агресії (анексія Криму, війна на Донбасі) енергетичне партнерство США та України вийшло на новий рівень. Вашингтон надав експертну й технічну допомогу в реформуванні «Нафтогазу» та впровадженні європейських правил на газовому ринку України. У 2014–2015 роках, коли Росія припинила прямі поставки газу Україні, США підтримали організацію реверсних поставок газу з ЄС, щоб Україна могла пережити зиму без російського газу. Тоді ж США та Україна започаткували стратегічний діалог з енергетики, зосереджений на довгостроковому зниженні залежності України від РФ. Одним із результатів стали домовленості про постачання з США альтернативних видів палива, що є важливим кроком на шляху до забезпечення енергетичної незалежності України [1].  У 2014–2015 роках, коли Росія припинила прямі поставки газу Україні, США активно підтримали організацію реверсних поставок газу з ЄС, що дозволило Україні пережити зиму без російського газу. Тоді ж між США та Україною був започаткований стратегічний діалог з енергетики, спрямований на довгострокове зниження залежності України від РФ. Одним із результатів стали домовленості про постачання з США альтернативних видів палива: у вересні 2017 року до України прибув перший корабель з американським вугіллям (700 тис. тонн антрациту) для заміщення дефіциту, що виник через втрату шахт Донбасу [2]. Також у 2019 році Україна вперше закупила американську нафту (75 тис. тонн сорту Bakken) після того, як Росія запровадила ембарго на експорт нафтопродуктів в Україну [3]. Ці події означають перехід від політичної підтримки до практичної співпраці: США не лише консультують, але й безпосередньо постачають енергоресурси, критично важливі для України.

   Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року ще більше підсилило значення енергетичного фронту. США у координації з союзниками мобілізували допомогу для підтримки роботи української енергосистеми під ударами ворога. У березні 2022 року, менш ніж за місяць після початку вторгнення, Україна екстрено приєднала свою енергомережу до континентальної європейської мережі ENTSO-E — цьому передували роки підготовки за підтримки ЄС і США. Синхронізація дозволила здійснювати аварійні перетоки електроенергії з Європи. Уряд США, зі свого боку, виділив сотні мільйонів доларів на відновлення енергетичної інфраструктури України та направив обладнання (генератори, трансформатори) для оперативного ремонту електромереж [4]. Еволюція енергетичного партнерства пройшла шлях від декларацій 1990-х до конкретних поставок палива і технічної допомоги в 2010-х, досягнувши фактично рівня стратегічного союзу в енергетиці після 2022 року.

Вплив американських санкцій на енергетичний ринок Росії та значення для України

   Поряд із прямою допомогою Україні, Вашингтон застосовував проти Москви потужний інструмент — економічні санкції, спрямовані передусім на російський енергетичний сектор. Ще з 2014 року США запровадили обмеження щодо російських нафтовидобувних технологій (заборона поставок обладнання для глибоководного буріння, Арктики, сланцевої нафти), а після вторгнення 2022 року санкції стали безпрецедентними.У березні 2022 року США повністю заборонили імпорт російської нафти, газу та вугілля на свій ринок. Хоча американський імпорт російських енергоносіїв і раніше був незначним, цей крок задав тон глобальній ізоляції РФ. Спільно з країнами G7 США ініціювали запровадження граничних цін (price cap) на російську нафту та нафтопродукти, щоб обмежити надприбутки Кремля від експорту. Одночасно ЄС (за активної підтримки США) ухвалив ембарго: з 3 серпня 2022 року — на російське вугілля, з 5 грудня 2022 року — на нафту (морем), а з 5 лютого 2023 року — нафтопродукти. Ці кроки докорінно змінили конфігурацію енергоринків. Для російської економіки наслідки виявилися відчутними. Втративши основних європейських покупців, Росія була змушена продавати нафту в Азію з великими знижками та оплачувати довшу логістику [5]. Попри те, що фізичні обсяги експорту нафти у 2023 році залишалися близькими до довоєнних, бюджетні доходи РФ від нафти і газу стрімко впали — на 24% за 2023 рік порівняно з 2022-м [5]. Державна скарбниця недоотримала мільярди доларів, змушуючи уряд РФ підвищувати податки на нафтову галузь, що вдарить по інвестиціях і довгостроковому видобутку [5]. Особливо постраждала «Газпром», яка фактично втратила європейський ринок газу. Росія сама припинила більшість поставок трубопровідного газу до ЄС у 2022 році, намагаючись шантажувати Європу холодною зимою. Однак ця тактика обернулася проти неї: ЄС зміг пережити зиму, швидко переорієнтувавшись на СПГ, і вже до 2023 року скоротив імпорт російського газу більш ніж на 80% без формального санкціонування «Газпрому» [5] . Внаслідок цього виручка «Газпрому» різко впала (на 41% у першому півріччі 2023) і компанія вперше за понад 20 років зафіксувала чистий збиток — майже $7 млрд за 2023 рік [5].

   Санкційний і ринковий тиск, зорганізований США та союзниками, суттєво підірвав фінансову основу енергетичного сектору РФ. Для України ефект від американських санкцій проти російської енергетики має кілька вимірів. По-перше, зниження нафто- та газових доходів Росії обмежує ресурси Кремля для продовження війни. За оцінками, скорочення прибутків змушує Москву витрачати резерви й урізати несировинні видатки, що послаблює агресора в довгостроковій перспективі [5]. Руйнується багаторічна схема енергетичного шантажу: Росія вже не може диктувати Європі умови за допомогою «газового вентиля». Як наслідок, впливові країни ЄС стали менш вразливими до російського тиску і можуть більш рішуче підтримувати Україну, не остерігаючись енергетичних криз.  Москва втратила важіль розколоти західну коаліцію, оскільки енергетична зброя дала осічку [5]. Санкції прискорили інтеграцію України в європейський енергопростір — звільнені ніші на ринку ЄС (наприклад, постачання електроенергії чи водню в майбутньому) потенційно зможе зайняти Україна.Варто зазначити, що деякі санкції короткостроково мали і зворотний бік для України: у 2022 році, доки нові логістичні ланцюги не були налагоджені, доводилося імпортувати пальне за підвищеними цінами, оскільки традиційні поставки з Білорусі та РФ зникли [6].  Однак протягом кількох місяців ринок переналаштувався, і вже у 2023 році постачання нафтопродуктів стабілізувалося за рахунок Європи та інших партнерів.

   Санкційна політика США щодо російської енергетики суттєво змінила баланс сил. Вона послабила економічну базу агресора та зменшила енергетичну залежність Заходу від РФ — що є стратегічно вигідним для України. В умовах, коли Росія історично використовувала енергетику як зброю, позбавлення її цього інструменту напряму підвищує безпеку України.

Прогноз подальшого розвитку енергетичних відносин між США та Україною

   Перспективи українсько-американського співробітництва в енергетиці виглядають міцними та довгостроковими. Нинішня криза створила передумови для ще глибшої інтеграції України в західні енергетичні ланцюги, і США, схоже, готові й надалі відігравати провідну роль у цьому процесі. США продовжать допомагати із забезпеченням енергоресурсами до повного припинення війни і в післявоєнний період. Це означає, що поставки скрапленого газу зі США в Європу та безпосередньо в Україну, ймовірно, зростатимуть.  США вже стали найбільшим експортером СПГ до Європи, і нові інфраструктурні проекти (термінали в Німеччині, розширення польського LNG-терміналу) відкриють додаткові можливості для транзиту американського газу в Україну. На порядку денному може знову постати питання будівництва власного терміналу СПГ в Україні (наприклад, плавучої регазифікаційної установки в чорноморському порту), що за підтримки США та за наявності гарантій безпеки цілком реалізовно. У секторі нафти і пального — після війни можливе відновлення і навіть розширення української нафтопереробки за західними технологіями, де американські інвестори також можуть взяти участь. Але ключовим є те, що повернення до залежності від Росії вже не буде: навіть у мирний час Україна, за підтримки США, збереже диверсифіковані канали постачання (з тією ж Польщею чи через Чорне море з союзницьких країн). Фокус зміститься на відбудову і модернізацію енергосистеми України. Тут прогнозується масштабне залучення американського капіталу і технологій. У післявоєнній Україні очікується «зелений» енергетичний бум — будівництво сотень мегават вітрових і сонячних електростанцій, розвиток біоенергетики. Американські компанії з їхнім досвідом і фінансовими ресурсами можуть стати ключовими гравцями цього процесу. Вже зараз анонсуються проекти з виробництва «зеленого» водню в Україні для експорту в ЄС — і американські інвестиції цілком реальні, враховуючи інтерес США до розвитку водневої енергетики. Крім того, плани «Енергоатому» щодо нових ядерних реакторів з Westinghouse, ймовірно, отримають друге дихання після війни. Якщо ці 5-9 реакторів AP1000 будуть збудовані за підтримки США, Україна отримає не лише додаткові потужності, а й роль експортера електроенергії в Європу — постачаючи чисту енергію сусідам і зміцнюючи свою економіку. Усе це вписується в бачення, за якого Україна стає регіональним хабом чистої енергії, інтегрованим з ЄС, а США — ключовим партнером у його реалізації. Інституційна співпраця буде поглиблюватися. Вступ України до ЄС (а в перспективі, можливо, і до НАТО) означатиме закріплення тих правил гри, яких США завжди від неї домагалися: прозорий ринок, відсутність монополій, інтеграція з європейськими мережами. США й надалі підтримуватимуть Україну на міжнародних майданчиках — чи то продовження санкцій проти РФ, доки вона не припинить агресію, чи то лобіювання фінансової допомоги на відбудову (в тому числі енергетичну) через Світовий банк, МВФ, фонди відновлення. Існуючі двосторонні формати, як-от Комісія з стратегічного партнерства Україна—США, міститимуть сильну енергетичну компоненту — аж до обговорення довгострокових контрактів на постачання того ж LNG або співпраці в галузі видобутку українського газу (Україна має значні поклади сланцевого газу, розробкою яких колись цікавилися Chevron і ExxonMobil). Не виключено, що після війни США зацікавляться участю в приватизації чи управлінні окремими українськими енергокомпаніями, коли ринок стане більш стабільним — це теж поглибить зв’язки.

   Звичайно, виклики залишаються. Росія, ймовірно, намагатиметься перешкоджати енергетичному союзу України із Заходом, можливо диверсіями чи кібератаками на інфраструктуру. Потребуватиме вирішення питання транзиту російського газу через Україну після 2024 року: якщо Європа майже не купуватиме російського газу, українська ГТС може лишитися без завантаження, і тут знадобиться залучення США та ЄС для вирішення — наприклад, використання ГТС для транспортування водню чи біометану в майбутньому. Також постане завдання залучити десятки мільярдів доларів на відбудову — і роль США у цьому фінансовому пакеті буде критичною, можливо через новий «план Маршалла» для України.

   Втім, загальна тенденція очевидна: енергетичні відносини США та України мають усі шанси лише посилитися. Вони вже перейшли випробування війною і довели свою стратегічну вагу. Україна, спираючись на підтримку США, зробила величезний крок до енергетичної незалежності від Росії. Наступний крок — перетворення України з об’єкта уразливості (через залежність) на суб’єкт, що сам робить внесок у регіональну енергетичну безпеку, наприклад, експортує електроенергію чи водень до ЄС.

   Іншими словами, з країни-споживача імпортних енергоносіїв Україна може стати країною-постачальником чистої енергії. І Сполучені Штати залишатимуться поруч на цьому шляху — як союзник, інвестор і гарант того, що більше ніхто не зможе використати енергетику як зброю проти України.

Висновки

   Енергетичне партнерство між США та Україною пройшло шлях від перших кроків підтримки незалежності до фактичного енергетичного союзу перед лицем російської агресії. Основні етапи цієї співпраці демонструють послідовність зусиль: від зменшення залежності від російського газу та нафти, до інтеграції української енергосистеми з європейською і розвитку альтернативних джерел за участю американських інвестицій. Під час повномасштабної війни саме енергетичний фронт став одним із вирішальних — ворог намагався зламати Україну блекаутами, але США та союзники допомогли вистояти, надавши і «швидку допомогу» (генератори, пальне), і стратегічну підтримку (санкції проти РФ, диверсифікація постачань).

   Аналіз показує, що за два воєнні роки Україна здійснила стрибок в бік енергетичної незалежності: імпорт російських енергоносіїв зведений нанівець, натомість розширилися зв’язки з ринками США, ЄС та світу. Американська роль у цих трансформаціях є визначальною — чи то у вигляді поставок LNG і вугілля, чи то у вигляді мільярдних інвестицій у «зелену» енергетику та відбудову інфраструктури. Співпраця на рівні G7, ЄС, NATO підсилює двосторонні зусилля, створюючи глобальну підтримку енергетичної безпеки України. У перспективі повоєнного відновлення енергетичні відносини Києва і Вашингтона лише поглиблюватимуться. Україна розглядається як партнер, здатний стати регіональним донором енергії (завдяки експорту електрики з АЕС і ВДЕ, виробництву водню), а США — як ключовий інвестор та гарант безпеки цих процесів.

   Відповідно, роль США в енергосекторі України еволюціонує: від аварійного постачальника та санкційного тиску на агресора — до партнера у побудові нової, стійкої та конкурентної енергетики України. Це партнерство матиме вирішальне значення для повоєнного успіху України і стане частиною ширшої архітектури безпеки в Європі, де енергетика є її невід’ємною складовою.

 Список використаних джерел:

1. RAND Corporation. (2000). Ukraine and the Caspian: An Opportunity for the United States. Santa Monica, CA: RAND Corporation.
2. (2025, March 18). Ukraine buys US LNG amid Trump-Putin talks on ending war.
3. (2019, July 8). For the first time in history Ukraine receives oil from the US.
4. (2022, December 21). NATO Headquarters goes dark in solidarity with Ukraine.
5. Atlantic Council. (2023). Oil, gas, and war: The effect of sanctions on the Russian energy industry. (Financial indicators of Gazprom in 2023).
6. DiXi Group. (2024, February 27). Як змінила повномасштабна війна український енергосектор: дані аналітиків.

Власенко П. О.

студентка 1 курсу магістеріуму НаУОА

Науковий керівник: Сидорук Т. В.,

доктор політичних наук, професор

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ ТА УКРАЇНА: ЕВОЛЮЦІЯ ДВОСТОРОННЬОЇ СПІВПРАЦІ У БЕЗПЕКОВІЙ, ЕКОНОМІЧНІЙ ТА ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРАХ ПІСЛЯ БРЕКЗИТУ

У статті розглядається еволюція двосторонніх відносин між Великою Британією та Україною після Брекзиту, зокрема зміни у безпековій, економічній та політичній сферах. Проаналізовано наслідки виходу Великобританії з Європейського Союзу, зокрема вплив цього процесу на зовнішню політику Британії та її взаємодію з Україною. Окрему увагу приділено посиленню військової співпраці, зокрема у сфері військової допомоги, підготовки українських військових та постачання озброєнь. Крім того, обговорюються економічні аспекти, такі як укладання угод про вільну торгівлю та розвиток двосторонніх торгівельних відносин. Політичний контекст взаємодії, зокрема підтримка Великобританією європейської інтеграції України, також є важливим аспектом дослідження.

Ключові слова: Великобританія, Україна, Брекзит, зовнішня політика, двосторонні відносини, угоди, безпекова співпраця, економічна політика, євроінтеграція, санкції, торгівля.

Vlasenko P.O.

The article examines the evolution of bilateral relations between the United Kingdom and Ukraine after Brexit, including changes in the defense, economic and political spheres. Consequences of the UK’s withdrawal from the European Union are analyzed, in particular, the impact of this process on British foreign policy and its interaction with Ukraine. Increased military cooperation, specifically in the field of defense assistance, training of the Ukrainian army and weapon supplies, is emphasized. In addition, economic aspects are discussed, such as the signing of free trade agreements and the development of bilateral trade relations. The political context of the interaction, such as the UK’s support for Ukraine’s European integration, is also an important aspect of the study.

Key words: UK, Ukraine, Brexit, foreign policy, bilateral relations, agreements, security cooperation, economic policy, European integration, sanctions, trade.

Процес виходу Великобританії з Європейського Союзу (далі – Брекзит) став відправною точкою суттєвої зміни пріоритетів та пошуку нових векторів для зовнішньої політики та формування оновлених зовнішньополітичних стратегій. Це спонукало Лондон шукати нові формати міжнародного співробітництва та підтверджувати свою глобальну роль поза рамками ЄС ​[2]. З-поміж інших напрямків, актуальним постав вектор зміцнення відносин з партнерами у Східній Європі, де з 2014 року досі триває російська агресія проти України. Збройна агресія Росії, кульмінацією якої стало повномасштабне вторгнення в Україну у лютому 2022 року, створила безпрецедентні виклики для безпекової архітектури Європи з часів Другої світової війни. У цих умовах Великобританія проявила себе у якості одного найактивніших союзників України: від початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, двосторонні відносини стали надзвичайно міцними, а Британія, окрім непохитної підтримки суверенітету, також надала Україні значні обсяги військової, гуманітарної та фінансової допомоги. Зважаючи на необхідність колективного протистояння спільному ворогу в обличчі Росії та роль України як щита Європи, а також позитивний розвиток двосторонніх відносин в останній час – робить зовнішньополітичний вектор Британія-Україна доволі перспективним та цікавим для країни, яка проживає переформатування на нові потреби й долає виклики постбрекзитного періоду. Тож, дослідження еволюції британсько-української співпраці, зважаючи на ці аспекти, є вкрай актуальним, особливо після підписання країнами у 2025 році Угоди про 100-річне партнерство, яке має на меті зміцнити взаємодію і для майбутніх поколінь [6].

Після 2016 року з’явилася велика кілька експертних оцінок, присвячених впливу Брекзиту на зовнішню політику Великобританії та двосторонні відносини з країнами партнерами. Першою реакцією зі сторони українських аналітиків на результати референдуму щодо Брекзиту було занепокоєння: висловлювалися побоювання, що вихід Британії з ЄС відверне її увагу від питань Східної Європи та послабить санкційний тиск на РФ ​[1]. Однак подальші події спростували ці побоювання – науковці відзначають, що Британія залишилася одним із найбільш відданих партнерів України. Зокрема, питання співпраці Великобританії та України, через вузьку специфіку, розглядали здебільшого вітчизняні науковці, в той час, як британські науковці та аналітики оглядали глобальний вплив Брекзиту на внутрішню та зовнішню політику Великобританії та його наслідки. Тому, ця стаття орієнтується більшою мірою на роботи українських дослідників, таких як: Яковенко Н. та Лузан Є. [17],   Путченко Ю. [10] та Літвінова А. [8]. Зокрема, в цих працях розкривається детальний аналіз розвитку відносин між Україною та Великобританією  після  виходу  останньої  з  Європейського  Союзу [17] та зміна векторів співпраці між країнами та вплив Брекзиту на ці зміни [10], [8]. Беручи до уваги зміни в політиці Британії, що зумовлені періодичними викликами, які створює постбрекзитний період та посиленням двосторонньої співпраці в тому числі і з Україною з-поміж інших країн-партнерів дослідження останніх змін, тенденцій та загального стану справ є актуальним, в тому числі і для поширення його для закордонних дослідників для привернення уваги до цього питання.

Метою статті є огляд еволюції двосторонньої співпраці між Великою Британією та Україною у безпековій, економічній та політичній сферах після Брекзиту. Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

• проаналізувати зміни в безпековому співробітництві, включаючи військову допомогу, навчання та санкційну політику;
• дослідити розвиток економічних взаємин, зокрема торгівельні угоди, інвестиції та вплив Brexit на економічні зв’язки;
• схарактеризувати політичні аспекти партнерства – підтримку європейської інтеграції України, дипломатичну взаємодію на міжнародній арені та стратегічні ініціативи двох держав.

Безпекове співробітництво

У сфері безпеки британсько-українське співробітництво після 2016 року суттєво розширилося, особливо на тлі російської агресії. Ще до виходу з ЄС, Британія долучилася до навчально-тренувальної місії «Орбіталь», яка мала на меті підготовку британськими інструкторами військовослужбовців ЗСУ. За період 2015–2022 рр. було підготовлено близько 22 000 українських бійців [12]. Після початку повномасштабної війни ця програма була розширена і трансформована у місію «Interflex» (з липня 2022 р.), що передбачає підготовку десятків тисяч новобранців ЗСУ на полігонах у Британії. Окрім навчань, Великобританія стала одним із лідерів за обсягами передачі озброєнь Україні. Одразу в переддень вторгнення, у січні 2022 р., Лондон першим серед союзників надіслав Києву партію переносних протитанкових ракетних комплексів NLAW, що суттєво посилили здатність України зупиняти бронетехніку агресора​. Надалі номенклатура підтримки розширювалася: до України почали надходити сучасні зразки озброєнь британського виробництва або за сприяння Британії – бронетехніка (зокрема танки Challenger 2), системи ППО (наприклад, ЗРК Stormer із ракетами Starstreak), крилаті ракети повітряного запуску Storm Shadow та інше обладнання. Станом на березень 2024 р. сумарний обсяг британської допомоги Україні досягнув £12 млрд, з яких £7,1 млрд – це військова допомога​. За цим показником Британія посідає друге місце у світі після США, що було відзначено як прояв її провідної ролі у підтримці української оборони [4]. Важливо, що Велика Британія не лише надає матеріальні ресурси, але й ділиться розвідданими та технологіями. Наприклад, ще до повномасштабної фази війни британські ВПС здійснювали розвідувальні польоти поблизу українського кордону для збору інформації про переміщення російських військ​, а згодом розвідслужби двох країн налагодили тісний обмін даними в режимі реального часу. Активна військова співпраця також включає спільні навчання та консультації: українські підрозділи брали участь у багатонаціональних навчаннях під егідою Британії, а британські радники консультують український Генштаб щодо стандартизації та взаємосумісності з НАТО. У лютому 2022 року, реагуючи на загрозу ескалації, Велика Британія ініціювала створення тристороннього союзу з Польщею та Україною для посилення регіональної безпеки​, головним завданням якого має стати як протидія російській загрозі, так і спільна робота заради майбутнього європейської безпеки [16]. Ця ініціатива сигналізувала про готовність британського уряду формувати нові безпекові альянси у Східній Європі, зміцнюючи оборонні спроможності України перед обличчям російської загрози.

Економічна співпраця

На додачу до військової допомоги, ще одним із ключових елементів співпраці є координація санкційної політики проти РФ. До виходу з ЄС Велика Британія разом з іншими членами Союзу підтримала запровадження широких санкцій у відповідь на анексію Криму та початок війни на Донбасі у 2014 році [3]. І навіть після Брекзиту Лондон зберіг наступність санкційного режиму, ухваливши власні нормативні акти (зокрема «The Russia (Sanctions) (EU Exit) Regulations 2019»), які дозволили безперервно застосовувати та оновлювати санкції вже на національному рівні ​[5]. У співпраці з Вашингтоном, Брюсселем та іншими партнерами на міжнародній арені британський уряд постійно розширював санкційні списки, що включають російських посадовців, олігархів, банки та компанії, причетних до агресії. За короткий час після повномасштабного вторгнення 2022 року Британія запровадила безпрецедентні обмеження: заморозила активи Центрального банку РФ, відключила російські банки від системи SWIFT та ввела ембарго на російську нафту​. Координація дій зі США та ЄС у цьому питанні була настільки тісною, що її назвали моделлю “прагматичної співпраці” між Британією та Євросоюзом після Брекзиту​. Водночас британські органи влади уважно стежать за ефективністю санкцій та закликають союзників закривати лазівки для їх обходу. Лондон також одним із перших виступив з ініціативою використати заморожені російські активи для повоєнної відбудови України ​[4], що свідчить про стратегічну довгострокову оцінку співпраці у безпековій сфері. Отже, в галузі безпеки після 2016 року спостерігається якісний стрибок: від обмеженої матеріально-технічної допомоги та навчань – до фактично союзницьких відносин, що включають постачання сучасного озброєння, спільну протидію спільному противнику та узгоджену санкційну політику.

Що стосується загальної зміни економічних відносин між Великою Британією та Україною, то після Брекзиту вони увійшли в нову фазу, позначену укладенням прямих двосторонніх угод. Щоб не допустити перерви у торговельному режимі після виходу Британії з ЄС, сторони оперативно підписали у жовтні 2020 року Угоду про політичне співробітництво, вільну торгівлю та стратегічне партнерство (так звану Угоду про стратегічне партнерство) [13].Цей документ фактично відтворив основні положення режиму торгівлі, що раніше діяв в рамках Угоди про асоціацію Україна–ЄС, забезпечивши континуїтет торговельних преференцій​. Угода набула чинності 31 грудня 2020 року і заклала основу для зростання товарообігу між двома країнами. За даними на 2022 рік, обсяг двосторонньої торгівлі досяг £1,4 млрд​. Попри війну, сторони продовжують розвивати торговельне партнерство: у березні 2023 року було підписаноУгоду про цифрову торгівлю, що розширює діючу зону вільної торгівлі на сферу електронної комерції та обміну даними [15]. А у лютому 2024 року, з огляду на економічні труднощі воєнного часу, Україна та Британія домовилися продовжити режим безмитної торгівлі для більшості товарів ще на п’ять років​. Таким чином, Brexit не лише не зашкодив двосторонній торгівлі, а й надав можливість гнучко підлаштовувати торговельні домовленості під нові реалії. Британська сторона підкреслює переваги такої гнучкості: скасування тарифів на український експорт у 2022 році було здійснено в прискореному порядку саме завдяки наявності двосторонньої угоди, що підтверджують представники британського уряду.

Політичне співробітництво

На політичному рівні Велика Британія після Брекзиту залишилася неухильним партнером та підтримкою у євроінтеграційних прагненнях України. Хоча формально Лондон вже не бере участі в ухваленні рішень ЄС щодо розширення, британська дипломатія активно підтримує курс України на вступ до Європейського Союзу. З перших днів після Революції Гідності у 2014 році Великобританія послідовно виступала за надання Україні європейської перспективи та впровадження необхідних реформ. Після подання Україною заявки на членство в ЄС у 2022 році уряд країни висловив однозначну підтримку цьому кроку, а у британському парламенті наголошували на необхідності допомогти Україні виконати критерії вступу ​[4]. Британські представники в міжнародних структурах закликають партнерів сприяти інтеграції України до західних інституцій – зокрема, в Парламентській асамблеї Ради Європи та на самітах G7 британська делегація просувала тезу, що майбутнє України має будуватися у складі спільноти демократичних європейських держав. Показовим також є те, що нещодавня двостороння Угода про безпекове співробітництво (січень 2024 р.) між Лондоном і Києвом містить положення про підтримку реформ в Україні, узгоджених із пріоритетами НАТО, ЄС, МВФ та G7 [14]​. Це означає, що Британія фактично координує свою двосторонню політику з колективними цілями Заходу щодо євроатлантичної інтеграції України, допомагаючи наблизити українські стандарти до вимог членства в ЄС і НАТО. Що стосується НАТО, то Лондон традиційно займає одну з найбільш активних та сталих позицій серед союзників у питанні майбутнього членства України. Ще на Бухарестському саміті 2008 року Британія підтримала надання Плану дій щодо членства (MAP) для України, а після подій 2014 року активно сприяла поглибленню співпраці України з Альянсом. Вже після Брекзиту Британія виступила одним із гарантів безпеки України у рамках Київського безпекового договору (ініціатива про гарантії безпеки, представлена у 2022 р.) [7], а на саміті НАТО в Вільнюсі 2023 році наполягала на чітких формулюваннях щодо перспектив членства України. Тому на політичному рівні прослідковується послідовна позиція Великобританії вбачати Україну як невід’ємну частину євроатлантичної спільноти і підтримувати цей курс як через двосторонні механізми, так і у багатосторонніх форматах.

Висновки

Британсько-українське співробітництво після 2016 року, що був ознаменований проведенням референдуму щодо виходу Великобританії з ЄС, пройшло етапи прискореної еволюції, перетворившись з відносно незначного, усередненого партнерства на один із активних двосторонніх союзів у Європі. У безпековій сфері досягнуто безпрецедентних результатів: Україна отримала від Британії значну військову підтримку – як у вигляді сучасного озброєння, так і через підготовку військ – що суттєво зміцнило її обороноздатність. Спільними зусиллями двох держав, а також за підтримки союзників, вдалося дати відсіч російській агресії в критичний момент, а саме на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. В економічній сфері завдяки допомозі та участі Великобританії було забезпечено неперервність і зростання взаємної торгівлі, попри вихід країни з єдиного ринку ЄС. Укладення нового пакету двосторонніх угод (про вільну та цифрову торгівлю, про фінансове співробітництво тощо) дозволило адаптувати економічні зв’язки до умов та викликів постбрекзитного періоду для Великобританії та викликів в умовах війни для України. Британські інвестиції та участь у майбутній відбудові України створюють основу для економічної підтримки для цього процесу та довгострокових вигод для обох сторін [11]. Що стосується політичних аспектів співпраці, то вони вирізняються високим рівнем довіри обох країн одна до одної та взаємної підтримки: британський уряд на всіх майданчиках відстоює суверенітет і вибір Україною європейського спрямування на своєму шляху, тоді як Київ розглядає Великобританію як одного зі своїх найближчих союзників. Інституціоналізація відносин – від Ради партнерства до 100-річної угоди – гарантує, що досягнення останніх років будуть закріплені й розвинуті в майбутньому. Перспективи подальшого розвитку відносин є обнадійливими. У разі успішного завершення війни очікується перехід до фази масштабної відбудови України, де британська експертиза у фінансах, інфраструктурі та управлінні буде надзвичайно затребуваною. Поглиблюватиметься технологічне і наукове співробітництво, зокрема в рамках нових ініціатив, передбачених 100-річним партнерством (спільні проєкти в галузі охорони здоров’я, агротехнологій, космосу, кібербезпеки тощо)​. Великобританія, імовірно, відіграватиме провідну роль у гарантіях безпеки для післявоєнної України – як через двосторонні зобов’язання, так і у форматі НАТО (де вступ України, підтримуваний Лондоном, стане стратегічною метою) [11].

Водночас не можна нехтувати й потенційними викликами та ризиками. По-перше, довготривала війна випробовує на витривалість ресурси й громадську думку союзників. У самій Британії вже порушується питання, наскільки стабільним буде нинішній рівень підтримки України у середньо- та довгостроковій перспективі​. Політичний консенсус щодо необхідності допомагати Києву наразі міцний, проте зміна уряду або фокусування на внутрішніх проблемах (економічних труднощах, соціальних питаннях) може внести корективи. По-друге, фактор США залишається визначальним: можливе зменшення залученості Вашингтона (наприклад, у разі зміни адміністрації) створить серйозний виклик для всіх європейських партнерів України​. У такому випадку тягар підтримки (військової та фінансової) ще більше ляже на плечі Британії та ЄС, що вимагатиме від них ще тіснішої координації. По-третє, після Брекзиту механізми офіційної співпраці між Великобританією та ЄС у сфері зовнішньої політики відсутні, тому існує ризик розбіжностей у підходах (наприклад, у санкційній політиці), що потенційно послаблює ефективність спільного тиску на РФ. Подолати цей виклик допоможе прагматична взаємодія Лондона з Брюсселем на рівні координаційних форматів G7 та двосторонніх консультацій з ключовими членами ЄС (Францією, Німеччиною та ін.). Нарешті, дії Росії, спрямовані на дестабілізацію поточного світоустрою, залишатимуться загрозою: Кремль постійно вдається до намагань посіяти розбрат між союзниками, вдається до інформаційних атак або енергетичного шантажу, аби знизити рівень підтримки України. Усвідомлення цих ризиків уже зараз спонукає Лондон і Київ вибудовувати співпрацю на максимально стійких засадах, з акцентом на довгострокові зобов’язання та гнучкі формати реагування.

На завершення, варто підкреслити, що історія двосторонніх відносин Великобританії та України після Брекзиту є яскравим прикладом того, як спільні цінності та виклики можуть об’єднати держави, навіть коли одна з них змінює своє місце в міжнародній системі. Досягнення останніх років – від військової допомоги до політичних декларацій про столітнє партнерство – закладають підґрунтя для справді союзницьких відносин [9]. Велика Британія й Україна увійшли в нову історичну епоху взаємин – епоху, в якій їхній союз стане запорукою миру, розвитку та процвітання обох націй у мінливому світі.

Список використаних джерел:

1. Bilous A. Brexit: The View from Ukraine. E-International Relations. 16.06.2017. URL: https://www.e-ir.info/2017/06/16/brexit-the-view-from-ukraine/.
2. Casalicchio E., Kijewski L. Did Brexit help Britain help Ukraine?. Politico. 28.04.2022. URL: https://www.politico.eu/article/brexit-britain-help-ukraine/.
3. Nice A. Ukraine crisis: financial and international trade sanctions. Institute For Government. 22.02.2022. URL: https://www.instituteforgovernment.org.uk/article/explainer/ukraine-crisis-financial-and-international-trade-sanctions.
4. Tudor S. UK-EU relationship and the war in Ukraine: Lords committee report. UK Parliament. 14.11.2024. URL: https://lordslibrary.parliament.uk/uk-eu-relationship-and-the-war-in-ukraine-lords-committee-report/.
5. Financial sanctions, Russia. GOV.UK. 18.03.2014. URL: https://www.gov.uk/government/publications/financial-sanctions-ukraine-sovereignty-and-territorial-integrity.
6. Велика Британія та Україна підписують 100-річне партнерство: поглиблення безпекових зв’язків та зміцнення партнерства для майбутніх поколінь. UK. 16.01.2025. URL: https://www.gov.uk/government/news/uk-and-ukraine-sign-landmark-100-year-partnership-to-deepen-security-ties-and-strengthen-partnership-for-future-generations.uk.
7. Київський безпековий договір. Президент України Володимир Зеленський. 13.09.2022. URL: https://www.president.gov.ua/storage/j-files-storage/01/15/93/cf0b512b41823b01f15fa24a1325edf4_1663050954.pdf.
8. Літвінова А. А. Українсько-британські відносини у сфері безпекової політики на сучасному етапі / Національний університет «Острозька академія». Острог, 2022. 98 с. URL: https://theses.oa.edu.ua/DATA/9550/Літвінова%20Анастасія.pdf.
9. Павлюк С. О. Українсько-британські відносини на початку ХХІ століття / Національний університет «Острозька академія». Острог, 2022. 102 с. URL: https://theses.oa.edu.ua/DATA/9551/Павлюк%20Сергій.pdf.
10. Путченко Ю. С. Українсько-британські відносини на сучасному етапі / Національний авіаційний університет. Київ, 2023. 53 с. URL: https://er.nau.edu.ua/server/api/core/bitstreams/21b12074-957b-47ff-b3c8-a118f928a811/content.
11. Сорока В. В. Відносини України і Великої Британії: становлення, сучасний стан та перспективи / Національний університет «Острозька академія». Острог, 2022. 91 с. URL: https://theses.oa.edu.ua/DATA/9552/Сорока%20Вячеслав.pdf.
12. Тренувальні місії НАТО: перемога над противником починається з навчання на полігонах. Ukraine to NATO. URL: https://ukrainetonato.com.ua/osvita-ta-boyova-pidhotovka-za-standartamy-nato/trenuvalni-misii-nato-peremoha-nad-protyvnykom-pochynaietsia-z-navchannia-na-polihonakh/.
13. Угода про політичне співробітництво, вільну торгівлю і стратегічне партнерство між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії. Верховна Рада України. 08.10.2020. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/826_001-20#Text.
14. Угода про співробітництво у сфері безпеки між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії. Президент України Володимир Зеленський. 12.01.2024. URL: https://www.president.gov.ua/news/ugoda-pro-spivrobitnictvo-u-sferi-bezpeki-mizh-ukrayinoyu-ta-88277.
15. Угода про цифрову торгівлю між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії. Верховна Рада України. 20.03.2023. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/826_001-23#n2.
16. Шелест Г. Тристороння ініціатива: Як Велика Британія, Польща та Україна можуть формувати післявоєнну Європу. Українська призма. 01.05.2024. URL: https://prismua.org/english-the-trilateral-initiative-how-britain-poland-and-ukraine-can-shape-a-post-war-europe/.
17. Яковенко Н., Лузан Є. Українсько-британські відносини після Brexit: двостороння співпраця та європейська інтеграція україни. Актуальні проблеми міжнародних відносин. 2024. С. 32–42. URL: http://apir.iir.edu.ua/index.php/apmv/article/view/3915/3565.

]]> https://naub.oa.edu.ua/velykobrytaniya-ta-ukrayina-evolyutsiya-dvostoronnoyi-spivpratsi-u-bezpekovij-ekonomichnij-ta-politychnij-sferah-pislya-brekzytu/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/polityka-uhorshhyny-proty-ukrayiny-pislya-24-lyutoho-2022-roku/ https://naub.oa.edu.ua/polityka-uhorshhyny-proty-ukrayiny-pislya-24-lyutoho-2022-roku/#respond Mon, 24 Mar 2025 08:15:09 +0000 https://naub.oa.edu.ua/?p=31516 Ющенко А. А.

Студентка 5 курсу НаУОА

Науковий керівник: Корнійчук Л. В.,

кандидат історичних наук, старший викладач

УДК 327(439+477)

У статті розглянуто політику Угорщини щодо України після 24 лютого 2022 року з точки зору міжнародних відносин та безпеки. Досліджено основні передумови формування угорської позиції щодо повномасштабного російсько-українського вторгнення, а також визначено ключові аспекти політики Будапешта стосовно України. Проаналізовано риторику угорської влади, її ставлення до санкційної політики ЄС проти Росії, підтримки українських біженців та економічної співпраці між країнами. Визначено вплив угорської зовнішньої політики на двосторонні відносини та європейську єдність у питанні допомоги Україні. В підсумку розглянуто основні результати угорської політики щодо України в умовах сучасних геополітичних викликів.

Ключові слова: Угорщина, повномасштабне вторгнення, Україна, 24 лютого 2022 року, санкційна політика, європейська безпека.

Yushchenko A. A.

THE POLICY OF HUNGARY TOWARDS UKRAINE AFTER FEBRUARY 24, 2022

The article examined Hungary’s policy towards Ukraine after February 24, 2022, from the perspective of international relations and security. The main prerequisites for the formation of Hungary’s position on the full-scale Russian-Ukrainian full-scale invasion are studied, as well as the key aspects of Budapest’s policy towards Ukraine are identified. The rhetoric of the Hungarian authorities, their attitude towards the EU’s sanctions policy against Russia, support for Ukrainian refugees, and economic cooperation between the countries are analyzed. The impact of Hungary’s foreign policy on bilateral relations and European unity in the issue of assistance to Ukraine is determined. In conclusion, the main results of Hungary’s policy towards Ukraine in the context of modern geopolitical challenges are considered.

Keywords: Hungary, full-scale invasion, Ukraine, February 24, 2022, sanctions policy, European security.

Актуальність дослідження позиції Угорщини щодо України після 24 лютого 2022 року зумовлена змінами у міжнародних відносинах, які відбулися внаслідок повномасштабного вторгнення Росії. Угорщина, як член Європейського Союзу та НАТО, продемонструвала неоднозначну політику щодо підтримки України, що вплинуло як на двосторонні відносини між країнами, так і на європейську єдність у питанні допомоги Україні. З одного боку, Угорщина надає гуманітарну допомогу та підтримку українських біженців, даючи їм прихисток і базові соціальні гарантії. Також офіційно з перших днів військового вторгнення Будапешт дозволив транзит допомоги через свою територію, хоча спочатку висловлювався категорично проти постачання Україні західної зброї. Ця зміна риторики свідчить про маневрування угорського керівництва між прагненням зберегти економічні та політичні зв’язки з ЄС і одночасним балансуванням у відносинах із росією. З іншого боку, прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан з початку вторгнення неодноразово висловлював сумніви щодо європейського курсу України та накладав вето на важливі рішення ЄС, спрямовані на підтримку України, зокрема на фінансову допомогу та санкції проти росії. Такі дії лише загострюють відносини між Україною та Угорщиною, а також створюють перешкоди для консолідованої позиції Європейського Союзу у стримуванні російської агресії.

Ще одним важливим аспектом є енергетична залежність Угорщини від росії. Підписання угод про постачання газу, зокрема через Туреччину, свідчить про прагнення Будапешта зберегти стабільність енергетичних поставок навіть ціною розходження з позицією ЄС щодо санкцій. Це ставить під сумнів реальну незалежність угорської зовнішньої політики та посилює її сприйняття, як «троянського коня» росії у Європейському Союзі. Крім того, політичні заяви Орбана щодо України та європейської політики свідчать про його прагнення використати ситуацію для внутрішньополітичних маніпуляцій. Популістські заяви, спрямовані на євроскептичні та проросійські настрої в угорському суспільстві, дозволяють прем’єр-міністру утримувати підтримку електорату, зберігаючи, водночас, можливість для дипломатичних маневрів між Брюсселем, Москвою та Вашингтоном.

Таким чином, позиція Угорщини щодо України після 24 лютого 2022 року є важливим питанням у міжнародних відносинах. Її неоднозначність впливає не лише на двосторонні відносини, а й на загальну стійкість європейської спільноти у протидії російській агресії. Аналіз дій Будапешта демонструє, що його політика є прагматичною, але водночас суперечливою, що створює додаткові виклики для регіональної безпеки та інтеграційних процесів України в ЄС і НАТО.

Стан наукової розробки теми. Дослідженням даного питання займалося багато українських аналітичних центрів та вітчизняних науковців. Зокрема, аналітики Центру Разумкова, Українського інституту майбутнього та Національного інституту стратегічних досліджень приділяють увагу політиці Угорщини щодо України в контексті європейської безпеки. Серед наукових праць, що розкривають цю тему, можна відзначити роботу Олексія Гараня «Геополітичні виклики та майбутнє України», а також статті Олександра Литвиненка про вплив угорської зовнішньої політики на східноєвропейський регіон. Водночас, питання політики Угорщини щодо України після 24 лютого 2022 року потребує детального аналізу. Важливо розглянути можливі наслідки її позиції для європейської безпеки, політичних рішень у межах ЄС та НАТО, а також перспективи зміни угорської риторики в умовах продовження конфлікту. Подальші дослідження в цьому напрямі сприятимуть глибшому розумінню ролі Угорщини у формуванні геополітичного балансу в регіоні.

Мета дослідження – проаналізувати політику Угорщини щодо України після 24 лютого 2022 року.

Завдання дослідження:

• Визначити ключові фактори, що впливають на рішення угорського керівництва щодо підтримки або блокування ініціатив ЄС на користь України.
• Визначити основні тенденції та наслідки зовнішньополітичних рішень Угорщини щодо України та оцінити їхній вплив на двосторонні відносини держав та європейську безпеку.
• Розглянути наслідки політики Угорщини для майбутнього європейської інтеграції України.

Угорщина, як член Європейського Союзу та НАТО, займає особливу позицію щодо війни в Україні, що виявляється в її зовнішньополітичних рішеннях та заявах. На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Угорщина заявила про свою відмову дозволяти транзит летальної зброї через свою територію до України, мотивуючи це небажанням наражати на небезпеку етнічних угорців, які проживають в Закарпатській області України [2]. Однак, у липні 2022 року з’явилися повідомлення про те, що Угорщина дозволила транзит зброї через свою територію для України, що стало несподіванкою, враховуючи попередню позицію країни [5].

У квітні 2023 року в документах Пентагону зазначалося, що Будапешт міг таємно дозволити авіаперевезення зброї та військової техніки в Україну через свою територію, попри офіційні заяви уряду про протилежне [6]. Однак, цього не відбулося.  У березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд (МКС) видав ордер на арешт президента росії Володимира Путіна, звинувативши його у воєнних злочинах, зокрема в незаконній депортації українських дітей [8]. Угорщина, будучи державою-учасницею Римського статуту, мала б виконати цей ордер у разі візиту Путіна на її територію. Проте, в адміністрації прем’єр-міністра Віктора Орбана заявили, що не мають законних підстав для арешту Путіна, оскільки Римський статут не був інкорпорований в угорське законодавство [9]. Політика Угорщини щодо війни в Україні характеризується певною непослідовністю та суперечливістю. З одного боку, країна заявляє про нейтралітет та небажання втручатися у конфлікт, а з іншого – допускає можливість транзиту військової допомоги через свою територію. Позиція щодо ордера МКС на арешт Володимира Путіна також викликає питання щодо прихильності Угорщини до міжнародного права та її зобов’язань як члена Європейського Союзу.

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан на з’їзді своєї партії «Фідес» на початках повномасштабного вторгнення  заявив про необхідність «виправити помилкову обіцянку» щодо початку переговорів про вступ України до Європейського Союзу, зазначивши, що «Україна зараз перебуває на відстані світлових років від ЄС» [1]. Ці заяви Орбана відображають його скептичне ставлення до євроінтеграційних прагнень України, що може бути пов’язане з внутрішньополітичними мотивами напередодні виборів до Європарламенту, запланованих на червень 2024 року. Популістські та націоналістичні партії, такі як «Фідес», часто використовують такі питання для мобілізації електорату.

Історично, під час найбільшого розширення ЄС у 2004 році, Угорщина разом із дев’ятьма іншими країнами приєдналася до Союзу, отримавши кредит довіри для проведення необхідних реформ. Це розширення було обумовлене геополітичною потребою об’єднаної Європи уникнути демократичної деградації сусідніх країн. Незважаючи на членство в ЄС, Угорщина неодноразово піддавалася критиці за недотримання європейських стандартів, що призводило до конфліктів з керівними органами Союзу. Зокрема, Будапешт використовував право вето щодо виділення фінансової допомоги Україні, блокуючи пакет допомоги в розмірі 50 мільярдів євро [2]. У відповідь, інші члени ЄС розглядали можливість обійти вето Угорщини, щоб забезпечити підтримку України [11]. У контексті майбутніх виборів до Європарламенту очікується посилення популістських та євроскептичних настроїв. Росія, за даними чеської контррозвідки, активно вербує європейських політиків для просування своєї пропаганди та впливу на вибори. Це підкреслює необхідність пильності та єдності серед проєвропейських сил для протидії зовнішньому втручанню та забезпечення стабільності ЄС. У підсумку, хоча Україна стикається з викликами на шляху до членства в ЄС, важливо продовжувати реформи та зміцнювати демократичні інституції. З часом, за умови наполегливої роботи та підтримки міжнародних партнерів, Україна зможе досягти критеріїв, необхідних для вступу до Європейського Союзу.

2 липня 2024 року Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан здійснив свій перший візит до Києва після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну та вперше за останні 14 років [14]. Однак, офіційного анонсу візиту не було. Незважаючи на попередні розбіжності, встановлення стабільних відносин з Угорщиною є прагматично необхідним для успішної європейської та євроатлантичної інтеграції України, а також для послаблення впливу путінського режиму на рішення Угорщини щодо нашої держави.

Під час візиту Орбана до Києва відбулася його зустріч із президентом України Володимиром Зеленським. На цій зустрічі був присутній голова Закарпатської обласної державної адміністрації Віктор Микита, який останніми місяцями часто відвідував Угорщину для різних зустрічей. За інформацією народного депутата Ярослава Железняка, Микиту планували призначити заступником керівника Офісу Президента замість Олексія Кулеби. Це могло би бути компромісною фігурою для обох сторін, а його призначення могло б позитивно вплинути на відносини між Орбаном і Зеленським.

Варто зазначити, що Віктор Орбан раніше відвідував Москву та попереджав про свої візити. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив, що після повернення Орбана з Москви вони обговорювали його візити. Під час саміту НАТО у Вашингтоні вони мали можливість обговорити дискусії, які Орбан провів зустріч. Імідж Віктора Орбана як одіозного політика дозволяє колективному Заходу використовувати його для контактів з путінським режимом, водночас дистанціюючись від цього. Він може стати негласним переговірником між колективним Заходом і Росією. Попри те, що керівництво ЄС відмежувалося від його поїздки до Москви, неформально там однозначно отримають від нього звіт після розмови з Путіним. Про це, зокрема, заявив і генсек НАТО [5].

Загалом можна відзначити, що від зустрічі Орбана з Путіним Україна може отримати певні вигоди. По-перше, публічна риторика угорського прем’єра як під час візиту до України, так і під час перебування в Москві була однаковою: визнання територіальної цілісності України та того, що війну почала Росія. По-друге, одразу після розмови з Путіним Орбан заявив, що сторони далекі від порозуміння, оскільки кожна принципово стоїть на своїй позиції. Він особисто переконався, що Путін озвучує абсурдні ультимативні вимоги. Тобто, якби Орбан приязно не ставився до Москви, він пересвідчився, що з тим режимом знайти спільну мову на цьому етапі неможливо.

Після візиту до Києва Орбан відвідав Китай, де зустрівся тоді з Сі Цзіньпіном – одним із небагатьох, хто може вплинути на путінський режим. Наступною зупинкою Орбана став Вашингтон, де 9 липня того ж року розпочався саміт НАТО. Зібравши гласні та негласні позиції, він доповідав на закритих засіданнях альянсу. Під час зустрічі з Орбаном Сі Цзіньпін зазначив, що пріоритетом є охолодження ситуації шляхом дотримання трьох принципів: не розширювати поле бою, не загострювати бойові дії та припинити вогонь [7].

Після зустрічі з Трампом прем’єр Угорщини Віктор Орбан зателефонував Путіну. Ці події свідчать про активізацію дипломатичних зусиль щодо врегулювання ситуації в Україні та пошуку шляхів досягнення миру. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан на закритій зустрічі з членами своєї партії «Фідес» висловив думку, що війна в Україні може тривати до 2030 року, а Україна ризикує втратити третину або половину своїх територій. Він також зазначив, що конфлікт міг би залишатися локальним, але «втручання Заходу зробило його глобальним». Крім того, Орбан припустив можливий розпад Європейського Союзу та єврозони до 2030 року [2]. Ці заяви викликали значну критику з боку європейських політиків та експертів. Деякі з них вважають, що позиція Орбана може підривати єдність ЄС та сприяти реалізації інтересів Росії в Європі. Зокрема, радник голови Офісу Президента України Михайло Подоляк назвав Угорщину «троянським конем», який прагне розвалу Європейського Союзу за кошти європейських платників податків [13]. Інші європейські лідери також висловили занепокоєння щодо дій та заяв Орбана. Президент Європейської ради на той час Шарль Мішель зазначив, що країна, яка головує в ЄС, не має повноважень взаємодіяти з росією від імені Союзу, реагуючи на можливий візит Орбана до Москви [12].

Крім того, головний політичний опонент Орбана, Петер Мадяр, заявив, що не хоче бачити Угорщину «спільною колонією РФ і США», критикуючи реакцію Орбана на конфлікт між президентами США та України [11]. Варто зазначити, що такі заяви Орбана можуть мати на меті посилення його внутрішньополітичних позицій та привернення уваги до альтернативних поглядів на майбутнє Європи. Однак, вони також можуть сприяти дезінформації та розколу в ЄС, що грає на руку геополітичним інтересам росії. Європейські інтелектуали та політики повинні враховувати ці ризики та працювати над збереженням єдності та стабільності в регіоні.

Загалом, висловлювання Віктора Орбана викликають серйозні побоювання щодо майбутнього Європейського Союзу та його здатності протистояти зовнішнім викликам. Необхідно продовжувати зміцнювати єдність та солідарність серед країн-членів ЄС, щоб забезпечити мир та процвітання на континенті.

Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Угорщина зайняла суперечливу позицію. З одного боку, Будапешт офіційно підтримує суверенітет України. З іншого боку, угорська влада систематично блокує або гальмує санкції проти росії та військову допомогу Україні, мотивуючи це економічними інтересами та необхідністю підтримки зв’язків із москвою. Значним моментом стало голосування за початок перемовин щодо вступу України до ЄС, під час якого Орбан уникав прямого блокування, залишивши залу засідань. Це дозволило ухвалити рішення без його голосу. Угорщина також постійно маневрує між ЄС і рф, намагаючись зберегти дотації від Брюсселя, але водночас не розривати тісні зв’язки з кремлем.

Європейська політика Угорщини продовжує балансувати між прагматизмом і проросійськими симпатіями, що викликає занепокоєння серед союзників України. Однак, новий склад Європарламенту, в якому домінують проукраїнські сили, суттєво обмежує вплив угорського керівництва на загальну політику ЄС щодо підтримки Києва.

Відтак, після 24 лютого 2022 року політика Угорщини щодо України характеризується складним балансом між офіційною підтримкою територіальної цілісності України та діями, які часто сприймаються як проросійські. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан неодноразово закликав до прямих переговорів між Європейським Союзом та росією, виступаючи за негайне припинення вогню та мирні переговори [10].

Висновки. Підсумовуючи, можна стверджувати, що політика Угорщини щодо України після 24 лютого 2022 року залишається суперечливою та викликає неоднозначні оцінки як в Європейському Союзі, так і серед міжнародної спільноти. З одного боку, Будапешт офіційно засудив російське вторгнення та підтримав санкції ЄС проти РФ, однак з іншого – відзначився низкою рішень, які фактично сприяли послабленню міжнародного тиску на Москву. Угорщина довгий час блокувала важливі пакети фінансової та військової допомоги Україні, перешкоджала розширенню санкційного режиму та зволікала з наданням військової підтримки, зокрема, заборонивши транзит озброєння через свою територію.

Важливим аспектом угорської політики стало використання українського питання у внутрішньополітичних цілях. Прем’єр-міністр Віктор Орбан неодноразово заявляв про необхідність переговорів між США та Росією, фактично відмовляючись визнавати за Києвом право визначати власне майбутнє. Окрім того, Будапешт загострив риторику щодо прав угорської меншини в Закарпатті, що створює додаткові напруження в українсько-угорських відносинах. Перспективи подальших досліджень політики Угорщини щодо України включають аналіз впливу внутрішньополітичних процесів в Угорщині на зовнішньополітичний курс країни, а також дослідження ролі Будапешта у формуванні європейської політики щодо війни в Україні. Важливим напрямком подальших розвідок залишається оцінка економічної співпраці Угорщини з Росією, зокрема в енергетичній сфері, та її впливу на рішення угорського уряду. Дослідження також має зосередитися на потенційних змінах у позиції Будапешта у зв’язку з геополітичними процесами в ЄС, зростаючим тиском з боку партнерів по блоку та можливою зміною політичного курсу після майбутніх виборів.

Джерела та література:

1. Головний суперник Орбана заявив, що не хоче бачити Угорщину «спільною колонією РФ і США». Європейська правда. 01.02.2025. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2025/03/1/7206174/ (дата звернення: 27.02.2025).
2. Головчак Х. У Кремлі прокоментували візит Орбана до Києва. ТСН. 02.07.2024. URL: https://tsn.ua/ukrayina/u-kremli-prokomentuvali-vizit-orbana-do-kiyeva-2612799.html (дата звернення: 28.02.2025).
3. Злиті документи Пентагону: Угорщина може дозволяти транзит зброї в Україну через свою територію. ЕСПРЕСО. Війна з росією. 14.04.2023. URL: https://espreso.tv/zliti-dokumenti-pentagonu-ugorshchina-mozhe-dozvolyati-tranzit-zbroi-v-ukrainu-cherez-svoyu-teritoriyu (дата звернення: 27.02.2025).
4. Лисогор І. Орбан ветував виділення 50 млрд євро Україні. LB.UA. 15.12.2023. URL: https://lb.ua/world/2023/12/15/589096_orban_vetuvav_vidilennya_50_mlrd_ievro.html (дата звернення: 27.02.2025).
5. Матяш Т. Орбан у закритій промові заявив про розпад ЄС, втрату Україною територій і владу до 2060 року, – ЗМІ. LB.UA. 18.09.2022. URL: https://lb.ua/world/2022/09/18/529745_orban_zakritiy_promovi_zayaviv_pro.html#:~:text (дата звернення: 28.02.2025).
6. Орбан заявив про необхідність зняття санкцій з Росії. Радіо Свобода. 19.09.2022. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news-ukrayina-ugorshchyna-orban-podoliak/32041002.html (дата звернення: 27.02.2025).
7. Топчій О. Орбан: Україна знаходиться на відстані світлових років від ЄС, ми протистоїмо її членству. УНІАН. 18.11.2023. URL: https://www.unian.ua/politics/orban-ukrajina-znahoditsya-na-vidstani-svitlovih-rokiv-vid-yes-mi-protistojimo-jiji-chlenstvu-12345678.html (дата звернення: 27.02.2025).
8. У ЄС кажуть про «план Б» на випадок, якщо Угорщина ветує 50 млрд євро допомоги Україні. Європейська правда. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2023/ (дата звернення: 28.02.2025).
9. Угорщина не відправлятиме війська або зброю в Україну і не дозволить транзит летальної зброї через свою територію. Європейська правда. 28.02.2022. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2022/02/28/7326869/ (дата звернення: 27.02.2025).
10. Угорщина не заарештовуватиме Путіна у разі його візиту до країни. УКРІНФОРМ. 23.03.2023. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-world/3686531-ugorsina-ne-zaarestovuvatime-putina-u-razi-jogo-vizitu-do-kraini.html (дата звернення: 27.02.2025).
11. Orbán busca sabotear la unidad europea y exige a la UE que inicie negociaciones con Rusia. El País. 01.03.2025. URL: https://elpais.com/internacional/2025-03-01/orban-busca-sabotear-la-unidad-europea-y-exige-a-la-ue-que-inicie-negociaciones-con-rusia.html (дата звернення: 28.02.2025).
12. Orbán problem pushes EU towards ‘coalitions of the willing’ on Ukraine. The Guardian. 02.03.2025. URL: https://www.theguardian.com/world/2025/mar/02/orban-problem-pushes-eu-towards-coalitions-of-the-willing-on-ukraine-russia (дата звернення: 27.02.2025).
13. Ukraine war: Hungary’s Orban urges US-Russia talks to end conflict. BBC News. 01.07.2024. URL: https://www.bbc.com/news/world-europe-66074353 (дата звернення: 27.02.2025).
14. Viktor Orban says Hungary ‘not at war with Russia’ in fresh criticism of EU policy. The Independent. 10.02.2024. URL: https://www.independent.co.uk/news/world/europe/hungary-orban-eu-russia-ukraine-b2280762.html (дата звернення: 28.02.2025).
15. Why is Hungary’s Viktor Orban cozying up to both Putin and Trump? New York Post. 02.03.2025. URL: https://nypost.com/2025/03/02/world-news/why-hungarys-viktor-orban-is-cozying-up-to-putin-and-trump (дата звернення: 28.02.2025).

студентка 5 курсу, спеціальності 291 Міжнародні відносини,

суспільні комунікації та регіональні студії

Науковий керівник: Матвійчук Наталя Володимирівна

кандидат історичних наук, старший викладач

УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ ПІД ЧАС РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

24 лютого 2022 роки назавжди залишиться жахливим днем в історії України. Саме цього дня мільйонів українців спіткала трагедія – це повномасштабне вторгнення Росії до України. Як показав час, війна Російської Федерації – це не лише війна двох країн, а війна, яка стала викликом для всього Заходу. Увесь світ обʼєднався проти держави терориста. І однією з таких країн стала Туреччина, яка є країною-членом НАТО і важливим регіональним лідером Чорноморського регіону.  У статті проаналізовано як Туреччина допомагає Україні у протидії повномасштабній російській агресії. Досліджено позицію Туреччини щодо російської агресії проти України. 

Ключові слова: Україна, Туреччина, російсько-українська війна, повномасштабне вторгнення, військова допомога, українсько-турецькі відносини.

THE UKRAINIAN-TURKISH RELATIONS DURING THE RUSSIAN-UKRAINIAN WAR

February the 24th, 2022 will forever remain a terrible day in the history of Ukraine. It was on this day that millions of Ukrainians suffered a tragedy – Russiaʼs full-scale invasion of Ukraine. As time has shown, the war of the Russian Federation is not only a war between two countries, but a war that has become a challenge for the entire West. The whole world has united against the terrorist state. And one of these countries is Turkey, which is a NATO member state and an important regional leader in the Black Sea region. The article analyzes how Turkey is helping Ukraine in countering full-scale Russian aggression. Turkeyʼs position on Russiaʼs aggression against Ukraine is also studied.

Keywords: Ukraine, Turkey, Russian-Ukrainian war, full-scale invasion, military assistance, Ukrainian-Turkish relations.

Постановка проблеми. ХХІ століття стало переломним моментом для усіх країн світу. Правила, вимоги та виклики, які постали після завершення “Холодної війни” зуміли сприйняти не всі держави. Сьогодні і надалі ширяться війни, метою яких є захопити, привласнити, знищити. У той же час, країни активно інтегруються, створюють політичні, військово-політичні, економічні організації, формують регіональні, світові товариства з метою заручитися підтримкою, а також убезпечити себе від агресії країн-терористів. І саме у 2014 р. відбувся ще один переломний етап – війна Росії проти України.  З 2014 по 2024 рр. йшла неоголошена гібридна російсько-українська війна. Україна заручилася підтримкою багатьох держав, формувала пріоритети, інтегрувалася в євроструктури та відбивала атаки ворога на сході та півдні України. Проте, 24 лютого 2022 року відбулася подія, яка змінила життя країни. Широкомасштабний російський наступ перекреслив багато мрій, знищив багато життів, і по сьогодні продовжує тероризувати нашу державу.

Турецька Республіка одна із перших визнала незалежність України, а також підписала з нашою державою ряд двосторонніх договорів. Актуальність дослідження полягає у вивченні факторів, які впливають на українсько-турецькі відносини під час повномасштабного вторгнення Росії. 

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Відносини України та Туреччини під час російсько-української війни вже привернули увагу численних науковців. Українські дослідники С. Зінько, В. Полиняк, Н. Бурейко, Г. Максак, Г. Шелест зосереджували свою увагу на комплексному аналізі зовнішньої політики України за 2021-2023 рр. [1]. Науковий інститут стратегічних досліджень вивчав міжнародні санкції як інструмент стримування російської агресії проти України [9]. Незважаючи на значний внесок у вивчення даної теми, важливе питання які ж існують основні виклики та перспективи у турецько-українських відносинах в умовах широкомасштабного російського вторгнення все ще залишається недостатньо розкритим.

Метою та завданнями дослідження є аналіз турецько-українських відносин під час російського вторгнення в Україну, проаналізувати допомогу Туреччини для України у протидії повномасштабної російської агресії, а також виявити перспективи подальшої підтримки Туреччини України в умовах російсько-української війни.

Виклад основного матеріалу. Більшість населення України почало усвідомлювати, що ми живемо в стані війни лише з 24 лютого 2022 року, однак, насправді, війна триває з 2014 року і сьогодні це безумовно важливо збагнути. Відзначимо, що в умовах російсько-української війни, яка почалась у 2014 році й триває до нині двосторонні відносини України та Туреччини мають свої особливості, які в тому числі є обумовлені позицією Туреччини щодо російського вторгнення.

Так, саме наприкінці 2013 року президент В. Янукович зупинив дію Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом, яка мала бути підписана в 2013 році. Події, що відбулися після цього були зустріті Росією з проактивною політикою. Росія, намагаючись весь час вплинути на вибір нашої країни, тиснула на Україну, особливо торговельними барʼєрами, що виявилося успішним після призупинення Угоди про асоціацію з ЄС. Російська Федерація скориставшись нестабільною ситуацією в Україні, здійснила вторгнення в територіальні межі України на початку 2014 року [13]. Цей рік став справжнім випробуванням для України. Зрада політичної еліти, падіння економіки, агресія Росії та початок війни вивели Україну із звичного для неї стану. 

Після того, як розпочалася Революція Гідності у Росії почали розуміти, що втрачають контроль над Україною. Саме тому, у Раді національної безпеки Росії було розроблено документ який мав назву “Про кризу на Україні” та представляв собою масштабний план дій у напрямку дестабілізації України та включення дванадцяти областей та міста Києва до складу Російської Федерації [13].

З огляду на вищезазначене, у 2014 році для Росії склалися надзвичайно сприятливі умови щоб розпочати війну і вкотре завоювати українські території. Але, хоча українські збройні сили і не були достатньо підготовленими, проте, все ж, вони не дали державі терористу повністю реалізувати її плани (Крим – окупований повністю; Донецька та Луганська області, частина Запорізької, Херсонської – є тимчасово окупованими ворогом). Хоча офіційно Російська Федерація так і не оголосила війну Україні ні в 2014 році, ні в 2022 році.

Загалом, більшість країн світу засудили російське вторгнення. Серед переліку цих країн також є Туреччина. Особливо тривожним питанням для Туреччини була доля Криму, з яким вона повʼязана довгою історією. Відомо, що ще з XV століття Крим потрапив у васальну залежність від Туреччини, і понад три століття перебував під її безпосереднім впливом.

На сьогодні Туреччина, як і більшість мусульманських країн притримується нейтральної позиції відносно російсько-української війни. Проте, на відміну від Саудівської Аравії, Ірану, ОАЕ та Єгипту, нейтралітет Туреччини є позитивним для України. Про це свідчать закриття Анкарою проливів для проходу російських ВМС у Чорне море, ініціативи Туреччини з організації українсько-російського переговорного процесу, спонукання НАТО і ООН до більш рішучої підтримки України, а також визнання російських дій неспровокованою агресією.

За словами Р. Т. Ердогана, позиція Туреччини щодо війни в Україні однозначна – “з першого дня ми завжди виступали за мир, діалог і дипломатію. Ми докладали величезних зусиль для запобігання подальшому кровопролиттю. Ми не підливали масла у вогонь, ми намагалися домогтися, щоб обидві сторони зустрілися. На жаль, війна, що триває вже 1,5 року, досі триває. На горизонті немає жодної обнадійливої перспективи миру” [6].

Президент Р. Т. Ердоган зазначив, що Туреччина готова зробити свій внесок у мирні переговори і продовжить свою роль посередника “у таких питаннях, як обмін полоненими та Запорізька АЕС” [1]. Президент Туреччини неодноразово заявляв про готовність Туреччини бути посередником у мирних переговорах України та РФ.

Варто наголосити на одній важливій деталі, що з початком вторгнення Росії в Україну 24 лютого перед Туреччиною стояли два глобальні завдання:

1. Зберегти стратегічне позиціонування у регіональних та світових справах, якого вони досягли після 2016 року.
2. Зміцнити свої нинішні позиції ще більше і примножити свої ранні досягнення для подальшої експансії [2].

Перше глобальне завдання Туреччини можна  поділити на кілька підзавдань. По-перше, російське вторгнення в Україну почало загрожувати багатовекторності, на якій Анкара побудувала свою зовнішню політику. Саме тому, Туреччина взяла на себе роль офіційного посередника в російсько-українських мирних переговорах. 

По-друге, загострення протистояння між Заходом і РФ похитнуло баланс сил на кількох важливих для Туреччини напрямках. Турецька влада витратила багато енергії та ресурсів на те, щоб створити потрібний їм статус-кво. А регіональна дестабілізація через війну в Україні та послаблення РФ неприйнятна для Анкари, зокрема, якщо брати до уваги проблеми в економіці та фінансах. Цю загрозу Туреччина намагається усунути своїм нейтральним статусом. 

Друге глобальне завдання стосується використання нинішньої кризи у своїх інтересах для посилення власних позицій та зміцнення політичного та економічного впливу. В рамках цього завдання Анкара намагається виконати:

1. Торговельно-економічну експансію. На тлі масового відходу західних компаній з російського ринку Туреччина бачить у цьому можливість посилити свою економічну присутність та просувати інтереси свого бізнесу.
2. Участь у розподілі енергетичного ринку у Європі. Почалися переговори з Deutshe Bank про кредит у 1 млрд. євро, за який Туреччина закуповуватиме зріджений природний газ і постачатиме до Європи своїми трубами.
3. Стабілізація західного вектора. Війна в Україні створює можливість для Туреччини нормалізувати свої відносини із Заходом. Останнім часом вони не складалися через політичні розбіжності, а також агресивну і не завжди зрозумілу Заходу зовнішню політику Туреччини в регіоні (суперечки з Грецією та Кіпром, окупація частини Сирії, вторгнення в Ірак) [2].

Турецька підтримка для нашої країни була особливо цінною в перші дні російської агресії проти України, адже саме тоді вирішувалась доля Києва. Вже 24 лютого адміністрація президента Туреччини розповсюдила офіційну заяву, що розглядає дії РФ як військове втручання. Перша леді Туреччини Еміне Ердоган Гюльбаран надіслала відеопослання дружині Президента В. О. Зеленського та народу України зі словами підтримки. Наступного дня турецький лідер у телефонній розмові з В. В. Путіним намагався переконати припинити бойові дії в Україні. 9 березня Р. Т. Ердоган в черговий раз жорстко критикував міжнародні структури, нездатні протидіяти кризам та війнам сучасності. Також у березні 2022 року за посередництва турецької сторони в Стамбулі відбулись українсько-російські переговори, під час яких були обговорені можливості мирного врегулювання конфлікту [7].

Важливим політичним кроком на шляху переговорів стала офіційна заява Р. Т. Ердогана про готовність турецької держави стати гарантом безпеки України.  Туреччина перекрила протоку Босфор для військових кораблів Росії, щоб унеможливити концентрацію в Чорному морі резерву для масштабної десантної операції біля Одеси. Країна підтримала резолюцію Генасамблеї ООН про призупинення участі Росії в Раді з прав людини. Крім того, на початковому етапі бойових дій саме Туреччина,  незважаючи на тиск Росії,  доставила Україні безпілотники, боєприпаси, військову техніку, бронежилети й каски на $59 млн. [22]. Наступним важливим кроком стала домовленість між міністрами внутрішніх справ України й Туреччини Монастирським Денисом Анатолійовичем і Сулейманом Сойлу про можливість відправлення до України турецьких спеціалістів і передачі спеціалізованої техніки для розмінування та відновлювальних робіт. Отже, військовий імпорт України з Туреччиною в І кварталі 2022 р. сягнув $59,1 млн., що у 30 разів є більшим порівняно з показниками періоду минулого року. А загальний об’єм оборонного експорту Туреччини на фоні війни зріс на 48,6% [1].

Найчастіше співпраця з Туреччиною згадувалась у заявах високопосадовців у контексті постачання Украіні ударних БПЛА “Байрактар ТБ-2” та планів щодо будівництва заводу з їх виробництва в Україні, рішення про перекриття проток для російського військового флоту, а також посередницьких ініціатив Президента Туреччини, зустрічей російських та українських делегацій на турецьких переговорних майданчиках, сприяння Анкари обміну військовополоненими та частковому відновленню аграрного експорту з України у рамках “Стамбульської зернової ініціативи”.

Через жорстоке знищення Росією України, багато українського населення втратило свої домівки, майно, тому люди були змушені шукати прихистку в інших країнах світу. Не стала винятком і Туреччина, яка прийняла українських біженців та розробила проєкт “АСАМ”. В рамках проєкту “АСАМ” українці можуть отримати: медичну, гуманітрану та фінансову допомогу; безкоштовне тимчасове проживання; допомогу перекладачів; можливість безкоштовного транспортування територією Туреччини, а також отримання торгових карток мережі продуктових магазинів для придбання харчів [4].

3 лютого 2022 р. була підписана Угода про вільну торгівлю між Україною і Турецькою Республікою, яка в свою чергу відкриває нові можливості в економічній та торговельній галузях. За даними української Держмитслужби, у 2022 р. товарообіг між Україною та Туреччиною склав 6,3 млрд. дол. США, що робить Туреччину найбільшим ринком збуту українських товарів за межами ЄС. Важливу частину українського експорту склали зернові та агропродукція [23].

Варто наголосити, що кризовий стан сучасної економіки Турецької Республіки та енергетична залежність від РФ не дозволяють країні у повному обсязі підтримати антиросійські санкції (країна не приймала для себе ще з 2014 р.) і відмовитись від співробітництва з Росією у військовій сфері. На це є чимало економічних причин, які Туреччина не бажає ігнорувати. Наприклад в Анкарі не хотіли втрачати великий ринок збуту ($26 млрд. товарообігу), одне з джерел інвестицій (понад $10 млрд.), туристів (майже 5 млн. росіян, 19% від усіх іноземних туристів), постачальника енергоносіїв та важливого ситуативного партнера на регіональних кризових майданчиках (Сирія, Карабах, Лівія) [1]. До того ж Туреччина зберегла відкритим своє небо для російських літаків. Одним з важливих факторів розвитку туристичної галузі Туреччини є потік російських туристів. Російські перевізники внаслідок санкцій зможуть перевезти лише 500 тисяч. Окрім того, в Туреччині створили нову авіакомпанію винятково для організації перевезень ще 2 млн. туристів з Росії [17]. Крім того, у розумінні турецьких еліт повне підпорядкування волі США та європейських союзників (а саме так в Анкарі розглядають рішення підтримати санкції проти РФ) неприйнятно та небезпечно, тому що це звужує коридори можливостей та фактично позбавляє їхнього простору для власного маневру.

Керівництво країни вважає, що Туреччина має керуватися лише власними інтересами, щоб “не дозволити замерзнути своїм громадянам без російського газу” [17]. Також офіційна Анкара стверджує, що не приєдналася до міжнародних санкцій проти Росії, щоб зберегти канал діалогу з Москвою.

ВИСНОВКИ. Туреччина відіграє важливу роль в українській зовнішній політиці, а саме у стримуванні російської агресії. Незважаючи на складну ситуацію перших днів війни, українсько-турецьке співробітництво у військово-промисловій сфері не було припинено. Це також зіграло позитивну роль у подальших військових перемогах Збройних сил України. 

З перших днів російського вторгнення турецький президент Реджеп Таїп Ердоган пропонував Туреччину в якості переговорного майданчика між Росією і Україною. Україна змогла отримати політичну та дипломатичну підтримку Туреччини у захисті територіальної цілісності, забезпечити реалізацію низки проєктів у військово-технічній сфері, домовитись про перекриття проток для російських військових кораблів, а також підписати Угоду про “Зернову ініціативу”. 

Турецька Республіка дотримується позиції невизнання незаконної спроби анексії Криму та інших регіонів України Росією. Країна надає політико-дипломатичну підтримку Києву як на двосторонньому рівні (підтримка української “формули миру”), так і на багатосторонніх майданчиках (участь у “Кримській платформі”, голосування за українські Резолюції у ГА ООН).

Важливі досягнення принесла і гуманітарна співпраця. Зокрема, слід відзначити посередницьку роль Анкари в обміні військовополоненими, переговори щодо створення безпечної зони навколо Запорізької АЕС, перевезення до Туреччини близько тисячі українських дітей-сиріт з південних регіонів країни.

Водночас через зацікавленість Туреччини у розвитку економічної та енергетичної співпраці з Росією український дипломатії не вдалося переконати країну долучитись до санкційного режиму проти РФ, закрити кордони для російського бізнесу та туристів, повітряний простір – для російських літаків і турецькі морські порти – для кораблів, вантажених краденим українським зерном, яке Росія вивозила з окупованих територій України (у т. ч. з портів окупованого Криму).

Джерела та література:

1. Бурейко Н., Максак Г., Шелест Г. “Українська призма: Зовнішня політика 2022”. Аналітичне дослідження // ГО “Рада зовнішньоїполітики “Українська призма”, Фонд ім. Ф. Еберта. ТОВ “Вістка” – Київ, 2023. – 308 с. URL: https://library.fes.de/pdf-files/bueros/ukraine/20405.pdf. (дата звернення: 06.02.2024).
2. “Війна Росії в Україні та позиція Туреччини: як Анкарі вдається всидіти на двох стільцях”. URL: https://www.liga.net/ua/politics/opinion/voyna-rossii-v-ukraine-i-pozitsiya-turtsii-kak-ankare-udaetsya-usidet-na-dvuh-stulyah.(дата звернення: 09.02.2024).
3. “Для Туреччини вступ України в НАТО вирішує багато практичних питань: чому Ердоган підтримує Україну”.URL: https://www.radiosvoboda.org/a/erdohan-zelensʹkyy-putin-povernennya-komandyriv-azovu/32497534.html. (дата звернення: 08.02.2024).
4. “Для українців в Туреччині запустили гарячу лінію”. URL: https://visitukraine.today/uk/blog/658/dlya-ukrainciv-v-tureccini-zapustili-garyacu-liniyu.(дата звернення: 12.02.2024).
5. “Ердоган дивиться на Захід: що це означає для Путіна і для України?”з Радіо Свобода. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/turechchyna-erdohan-ukrayina-rosia-putin-zakhid-povorot/32518585.html. (дата звернення: 20.02.2024).
6. “Ердоган: “Перспектив для досягнення миру в Україні нема”з суспільне новини. URL: https://suspilne.media/566063-erdogan-perspektiv-dla-dosagnenna-miru-v-ukraini-nema/. (дата звернення: 07.02.2024).
7. Інститут всесвітньої історії національної академії наук України. “Позиція Турецької Республіки щодо російської агресії в Україні”. URL: https://ivinas.gov.ua/viina-rf-proty-ukrainy/pozytsiia-turetskoi-respubliky-shchodo-rosiiskoi-ahresii-v-ukraini.html.(дата звернення: 03.02.2024).
8. Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень. “Чому Туреччина блокує прохід мінних тральщиків для України?”. URL: https://bintel.org.ua/analytics/chomu-turechchina-blokue-prohid-minnih-tralshchikiv-dlya-ukraini/.(дата звернення: 16.02.2024).
9. Науковий інститут стратегічних досліджень. “Міжнародні санкції як інструмент стримування російської агресії проти України”.  URL: https://niss.gov.ua/sites/default/files/2023-11/ad_sanktsii_do_verstky_na_site_17_11_2023.pdf. (дата звернення: 08.02.2024).
10. Науковий інститут стратегічних досліджень. “Позиція Туреччини щодо вторгнення Росії в Україну”. URL: https://niss.gov.ua/doslidzhennya/mizhnarodni-vidnosyny/pozytsiya-turechchyny-shchodo-vtorhnennya-rosiyi-v-ukrayinu.(дата звернення: 11.02.2024).
11. Науковий інститут стратегічних досліджень. “Українсько – турецькі відносини: стан і перспективи розвитку”. URL: https://library.fes.de/pdf-files/bueros/ukraine/07861.pdf. (дата звернення: 10.02.2024).
12. “Особливий партнер. Яку роль Туреччина відіграє в російсько-українській війні”з РБК-Україна. . URL: https://www.rbc.ua/ukr/news/osobyy-partner-kakuyu-rol-turtsiya-igraet-1655170959.html. (дата звернення: 07.02.2024).
13. Полиняк В. “Особливості розвитку двосторонніх відносин України з Туреччиною”. URL: https://archer.chnu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/9213/014.pdf?sequence=1&isAllowed=y. (дата звернення: 04.02.2024).
14. “Політичнівідносини між Україною і Туреччиною”.  URL:  5471-politichni-vidnosini-mizh-ukrajinoju-i-turechchinoju. Генеральне консульство України в Стамбулі. (дата звернення: 04.02.2024).
15. “Рада ратифікувала військову угоду з Туреччиною”. URL: https://mil.in.ua/uk/news/rada-ratyfikuvala-vijskovu-ugodu-z-turechchynoyu/.(дата звернення: 10.02.2024).
16. “Туреччина радикально змінила ставлення до війни в Україні – посол”з УНІАН. URL: https://www.unian.ua/war/peremoga-ukrajini-zamist-miru-za-vsyaku-cinu-yak-zminilasya-poziciya-turechchini-shchodo-viyni-12108537.html. (дата звернення: 13.02.2024).
17. “Турецький інтерес у війні Росії проти України”з УКРІНФОРМ.URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-world/3461716-tureckij-interes-u-vijni-rosii-proti-ukraini.html. (дата звернення: 10.02.2024).
18. “Угода про вільну торгівлю з Туреччиною може запрацювати вже в найближчі місяці”з УКРІНФОРМ. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/3821013-ugoda-pro-vilnu-torgivlu-z-tureccinou-moze-zapracuvati-vze-v-najblizci-misaci.html. (дата звернення: 10.02.2024).
19. “Чий союзник Ердоган: чому Туреччина збільшує допомогу Україні, але не відмовиться від дружби з РФ”з європейської правди. URL: https://www.eurointegration.com.ua/articles/2023/07/25/7166415/. (дата звернення: 05.02.2024).
20. “Чому Туреччина прагне бути посередником у перемовинах між Росією й Україною”з суспільне новини. URL: https://suspilne.media/274977-comu-tureccina-pragne-buti-poserednikom-u-peremovinah-miz-rosieu-j-ukrainou/.(дата звернення: 07.02.2024).
21. “Ягмур Ахмет Гюльдере, Посол Турецької Республіки в Україні”з УКРІНФОРМ. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3776031-agmur-ahmet-guldere-posol-tureckoi-respubliki-v-ukraini.html. (дата звернення: 10.02.2024).
22. BBC News Україна. “Традиції османської дипломатії. Чому Туреччина для України партнер, але не союзник”. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/features-62682378.amp.(дата звернення: 05.02.2024).
23. Narmina Sh. Mamishova. “Türkiye’s stance on russia-ukraine war:tactical maneuvering or strategic choice?”. URL: https://relint.vnu.edu.ua/index.php/relint/article/view/241/251. (дата звернення: 09.02.2024).

Ключові слова: Вільнюський саміт, вступ до НАТО, ПДЧ, Україна, Захід, російсько-українська війна, теорія політичного реалізму, неореалізм, баланс сил.

R. Kitsenko

ACCESSION OF UKRAINE TO NATO AS A PRECONDITION TO END THE RUSSIAN-UKRAINIAN WAR

The article examines the main positions on the future membership of Ukraine in NATO. The strengths and weaknesses of their arguments are analyzed from the standpoint of political neorealism. Possible scenarios of the course of the Russian-Ukrainian war and Ukraine’s relations with its Western allies are considered.

Key words: Vilnius summit, joining NATO, MAP, Ukraine, the West, Russian-Ukrainian war, theory of political realism, neorealism, balance of power.

Постановка проблеми. На передодні Вільнюського саміту НАТО, що відбуватиметься на початку липня 2023 року, Київ та його найближчі союзники у регіоні плекають надії на рішучі дії Північноатлантичного Альянсу у питанні атлантичної перспективи України та надання запрошення до членства. В експертних, наукових та політичних колах панує думка про те, що вступ нашої країни до НАТО є єдиною дієвою гарантією безпеки та передумовою закінчення російсько-української війни раз і назавжди.[1],[2] Втім, серед західних еліт наразі превалює інший погляд – сприяти перемозі України, і водночас уникати прямого зіткнення найбільших ядерних гравців, а отже приймати Україну в НАТО до закінчення війни не вважають можливим.[3] Полеміка стосовно цих позицій не вщухає, а взаємоприйнятного рішення, що задовольнить і Україну, і країни-члени НАТО поки не знайдено.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Під час написання статті було проаналізовано заяви лідерів та провідних політиків західних держав, експертні оцінки у профільних виданнях, а також доробок найвідоміших представників неореалістичної парадигми у вивченні міжнародних відносин, таких як Р. Ґилпін та К. Волтц. Питання вступу України до НАТО надзвичайно актуальне і конкретизується у режимі реального часу, зі все новими заявами керівників західних країн, та ходом бойових дій в російсько-українській війні. Сценарії та прогнози швидко втрачають актуальність, а тому потребують коригування.

Мета цієї статті – проаналізувати аргументи кожної сторони, спрогнозувати можливі сценарії розвитку союзницьких відносин та закінчення російсько-української війни через призму теорії політичного реалізму (неореалізму). Під час розгляду поведінки держав на міжнародній арені, ми виходимо з припущення, що усі держави, формуючи свої національні інтереси, прагнуть як мінімум свого самозбереження, і як максимум – здобуття переваги над опонентами. Ситуація сьогодні знову ставить на передній план проблему ядерного стримування та конфлікту найбільших ядерних гравців, отож методи та концепції теорії політичного реалізму виявляються у нагоді при аналізі можливих сценаріїв розвитку подій.

Виклад основного матеріалу. Оцінювати позиції стосовно майбутнього членства України у НАТО необхідно зважаючи на тривалу та складну еволюцію взаємин із цією організацією. Питання євроатлантичної інтеграції України знаходилось на порядку денному задовго до початку російсько-української війни у 2014 році. Вперше своє прагнення доєднатись до НАТО Україна висловила напередодні Бухарестського саміту у 2008 році. До того пропозиція про надання Плану дій щодо членства в Альянсі надійшла від адміністрації американського президента Буша, на яку серйозно зважив український уряд у 2006 році. На той момент більшість східноєвропейських держав та Канада підтримували і активно лобіювали рішення надати ПДЧ для Києва. Втім, на тлі загострення відносин Заходу (у це поняття включаємо усі країни-члени НАТО) і Москви, найяскравіше продемонстрованого мюнхенською промовою Путіна, західні лідери не наважились на такий рішучий і правильний крок. На позицію Франції та Німеччини неабияк впливали погрози з Кремля, тож вони зайняли категоричну позицію проти процесу приєднання України та Грузії. Про помилковість такого рішення саміту можна судити з подій, що відбулись невдовзі після його закінчення: РФ вдерлася у Грузію, окупувала значну території цієї країни та влаштувала етнічні чистки у Південній-Осетії.

Це була типова реакція Кремля на прояв політичної слабкості колективного Заходу. Як продемонстрували подальші події, за кожним подібним проявом слідувала наступна силова авантюра російської держави. Поведінка Заходу була спричинена бажанням зберегти статус-кво, не наражаючись на конфлікт. Адже на той момент Захід майже 20 років був головним бенефіціаром існуючого однополярного світоустрою зі Сполученими Штатами на чолі. Добробут та рівень розвитку у Європі та Північній Америці невпинно зростав (Світова економічна криза розпочалась тільки через декілька місяців після Бухарестського саміту), західний бізнес був зацікавлений у зв’язках з російським ринком, в особливості – у дешевих енергоносіях, що складали вагому частку їхнього промислового успіху. У той час як РФ намагалась змінити міжнародну систему, Захід не вибачав у цьому загрози та не розумів необхідності доводити свою силу, коли цього вимагали обставини.

Разом із тим, Бухарестський саміт таки підтвердив, що Україна, хоч і у не визначеній перспективі, але стане членом Північноатлантичного Альянсу. Політика відкритих дверей надала Україні надію на приєднання, але водночас, за відсутності реальних кроків назустріч зі сторони НАТО, підводила Москву до думки, що за її бездіяльності Україна рано чи пізно назавжди вийде із зони її впливу. Таким чином, розуміючи потребу діяти і використавши події Революції Гідності, Росія окупувала велику частину української території та створила нескінченний збройний конфлікт на сході, що мав перешкоджати нашому вступу до НАТО. Мудрою відповіддю зі сторони Заходу мали б стати надійні гарантії безпеки для України з метою убезпечення її від повномасштабної війни, однак і тоді НАТО помилково сприймало справжні мотиви росіян. Попри чисельні застереження експертів та політиків, Захід продовжував загравати з Москвою через економічні проекти на кшталт різноманітних обхідних трубопроводів та будував політичні формати «примирення», які від початку не мали жодних шансів на успіх. Цим він показував свою незацікавленість та страх у вирішенні російсько-української війни. Вже тоді у західних країнах виникла ціла група інтелектуалів, які транслювали російські пропагандистські наративи та російський погляд на геополітичні процеси.

Зробимо ремарку стосовно поглядів деяких представників школи політичного реалізму, теоретичні наробки якої використовуються у цій роботі. Зокрема такі самоназвані реалісти як Джон Міршаймер, Стівен Волт та Генрі Кіссінджер неодноразово транслювали хибний погляд на світові події пояснюючи міжнародні процеси крізь призму згаданої теорії.[4] Загалом вони переоцінювали вагу Росії, недооцінювали роль європейських союзників США та закликали до стриманості і невтручання у російську «сферу впливу». Із погано обґрунтованих позицій, вони вважали, що Заходу не слід поширювати свій вплив у Східній Європі, адже це дратуватиме Москву. Причиною війни в Україні вони називали дилему безпеки, що постала перед РФ внаслідок політики розширення НАТО.[5] Кожен згаданий реаліст випускав з уваги той факт, що справжні причини ескалації полягали зовсім не у активних діях Заходу: його відносини з Україною були на незначному рівні до російського вторгнення у 2014 році. На той момент членство нашої країни у Альянсі підтримувала тільки п’ята частина населення, а проти виступало майже дві третини – 67 відсотків.[6] Кожен український уряд намагався проводити дружню чи хоча б нейтральну політику стосовно свого північного сусіда, рівень економічної взаємодії був на надвисокому рівні.[7] Ніякої загрози для Росії ні Україна, ні НАТО на кінець 2013 року не становили. Справжня причина ескалації у відносинах Росії та цивілізованого світу завжди містилася у зовнішньополітичних планах самої Москви. Задля повернення втраченої сфери впливу вона вжила найзухваліші та найбільш відчайдушні заходи, перейшовши від політичного та економічного тиску до прямого військового вторгнення та анексії території. Такого удару по міжнародному праву не було з часів Іракського вторгнення в Кувейт. Саме Москва зламала правила гри і спричинила відповідну реакцію Заходу та українського суспільства.

Попри це, НАТО не зробив необхідні висновки та не вжив активних заходів спрямованих на відновлення міжнародного права та посилення безпеки України. На жаль, тоді нам не було запропоновано жодного конкретного формату інтеграції, навіть про ПДЧ мова досі не заходила, хоча цей план включає довгі та складні технічні процедури уніфікації та досягнення сумісності, що вже само по собі може використовуватись як інструмент затягування часу з боку НАТО, до поки не буде знайдено компромісного рішення щодо вступу України серед усіх його учасників. Аргументом проти надання істотної підтримки (хоча б важкого озброєння) був той самий страх перед Москвою – мовляв, це спровокує її на початок повномасштабної війни. Захід був впевнений, що російсько-українську війну треба вирішувати виключно політичним шляхом, уникаючи будь-якої ескалації. Не розуміючи, що Росія не прагне ніякого врегулювання, НАТО зайняло пасивну позицію, обмежуючись незмінною риторикою про «відкриті двері» Альянсу у невизначеній перспективі. В результаті, нерішучість Заходу надала Кремлю впевненість, що у разі блискавичної військової операції по скиданню українського уряду та окупації нашої території, НАТО так само проявить байдужість та погодиться з новими політичними реаліями. Це могло стати початком кінця стабільного світу, якби український народ не зірвав зухвалі мрії російських можновладців. Коли ж Україна вистояла у перші напружені місяці війни, Захід осягнув, що статус-кво вже порушено, а тому консолідувався і вдався до дій по збереженню сучасного світоустрою, який сформувався за підсумками завершення біполярного протистояння, й зумовлює домінуючу роль Заходу у світових справах.

Розглянемо дії Заходу з точки зору політичного реалізму. З моменту закінчення Холодної війни міжнародна система тяжіє до однополярності з країнами колективного Заходу на чолі. Сьогодні вона трансформується під впливом гравців, що кидають виклик існуючим правилам. Дотримання статусу-кво базується на здатності гегемона стримувати країни, що хочуть змінити баланс сил на свою користь. Згідно з Р. Ґилпіним, щоб не допустити руйнування рівноваги, гегемон мусить ствердити свою силу. Сила гегемона проявляється у його можливостях: по-перше, здійснювати свою владу над політичними коаліціями; по-друге, мати беззаперечний престиж (виражений у владній та військової могутності) серед головних гравців системи; в-третє, створювати ряд правил, за допомогою яких впливати на взаємодію інших акторів.[8] Усі характеристики гегемона відповідають міжнародному положенню США.

Вашингтон має безпрецедентний вплив на інших гравців, є наймогутнішою країною у військовій, економічній, технологічній сфері, та відіграє роль «світового поліцейського», захищаючи систему сучасного міжнародного права, у створенні якої зіграв визначальну роль. Коли йому було кинуто виклик, реакція була зумовлена структурними факторами, дію яких описав К. Волтц у своїй «Теорії міжнародної політики».[9] Структурні фактори включають архітектуру системи та розподіл потужності у ній. Сучасну систему можна охарактеризувати як гегемонічну. Поруч із цим, дослідник стверджує, що великі та складні завдання по збереженню системи можуть бути виконані не самою системою, а виключно гравцями з величезними можливостями. Однак тільки в тому разі, якщо такі гравці бачать у цьому свій одноосібний національний інтерес. В іншому випадку, країни потраплятимуть у пастку так званої «тиранії маленьких рішень»: ситуацію, коли актори мусять діяти егоїстично попри негативні наслідки для них усіх в тривалій перспективі, замість того, щоб узгоджено діяти на користь стабільності і порядку (прикладом є гонка озброєнь, яка навантажує економіки країн, що беруть у ній участь, однак від якої не можна відмовитись через дії опонентів; чи участь у вирішенні екологічний проблем, коли країни мусять відмовитись від дешевих енергоносіїв задля збереження екології планети). Сьогодні, дія структурних факторів співпадає з національними інтересами США, адже виживання і добробут Сполучених Штатів і їхніх союзників напряму залежить від стабільності та працездатності міжнародної системи. Баланс сил у світі – це національний інтерес його головних бенефіціарів. Чи був у США інший вибір, аніж підтримувати Україну після анексії частини її території Росією? З точки зору політичного реалізму – ні. Відсутність відповіді призвела б до каскадного руйнування усієї структури міждержавних відносин. Хиткий баланс, що стримується загрозою силової відповіді від гегемона був би втрачений. Перерозподіл влади у світі призвів би до цілої низки масштабних війн та конфліктів, боротьби за сфери впливу і, у перспективі, – до повалення Заходу як світового полюса.

Втім, хоча цивілізований світ відповів силою на російську атаку, запровадивши економічні санкції, вона була недостатньою, щоб змусити агресора відмовитись від своїх амбіцій. Пояснити слабкість відповіді можна з двох позицій. По-перше, ймовірно, Захід не сприйняв напад на Україну в 2014 році як відчутне порушення балансу сил. Здавалось, РФ не отримала істотного посилення в результаті такої авантюри, а міжнародна система не зазнала невиправних змін. По-друге, вона не створила достатнього резонансу, щоб поставити під сумнів системоутворюючу роль цивілізованого світу і викликати негайні наслідки. Іншою виглядає ситуація повномасштабного вторгнення РФ в Україну у 2022 році. Повне поглинання України Росією змінить усю архітектуру регіональної безпеки. Проте навіть такі міркування затьмарюються тим, у який саме спосіб це поглинання може бути здійснене. Невмотивований збройний напад на країну, що чітко артикулює своє небажання підкорятись – це показовий крок. Він кидає виклик здатності гегемона захищати свої принципи та інтереси, адже Захід був глибоко втягнений у справу захисту українського суверенітету і демократії з 2014 року. Саме це, а не реалістичній аргумент про баланс сил, зумовлює відповідь на російську агресію (звернемо увагу на той факт, що попри загрозу балансу сил, Захід не пручався фактичному захопленню росіянами Білорусі, зважаючи на те, яким чином воно здійснювалось). Якби Київ поступово втягувався у зону російського впливу політичним шляхом, Захід, скоріш за все, не став би на захист статусу-кво так твердо, як сьогодні.

Тепер, у Заходу не має іншого виходу, окрім як запобігти перемозі РФ. Певною мірою, відносини НАТО та України обумовлені наявною ситуацією і є вимушеними, втім взаємовигідними. Але чи має НАТО бачення завершення російсько-української війни? Представники самого Альянсу стверджують, що Україна переможе, але з якої саме причини це має відбутися – поки незрозуміло.[10],[11] Адже перемога є не військовим, а політичним явищем. Збройні сили України можуть перемогти ворога на полі бою, але виграна битва не означає ні перемоги у війні, ні завершення бойових дій. Мають змінитися політичні позиції однією зі сторін: або України та Заходу, або РФ. Україна бореться за своє існування, тож майже не має простору для політичного маневрування. Захід рятує міжнародну систему і також не може відсторонитися від конфлікту. Росія, натомість, може відмовитися від своїх загарбницьких амбіцій, проте що має стати стимулом цього переосмислення – поки не до кінця відомо. І тут ми підходимо до розгляду основних точок зору з питання «Що змусить Москву зупинитися?»

Прихильники першої позиції стверджують, шо єдиний шлях зупинити Росію – це підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно для того, щоб Кремль відмовився від війни. Водночас, на їхню думку Україна може стати членом НАТО тільки після закінчення війни.[12] Їхні аргументи базуються на тому, що прийняття до Альянсу країни, у якій точиться активна війна – означатиме втягнення усього Заходу у збройний конфлікт з РФ, другою ядерною потугою у світі. Це нерідко трактується також як початок третьої світової війни із взаємним ядерним знищенням. Тож давайте проаналізуємо сильні сторони такої аргументації.

По-перше, НАТО, здавалося б, має рацію, коли говорить про надвелику загрозу прямого зіткнення з російськими військами. Уявімо ситуацію, коли Україна стає членом Альянсу ще під час війни, до її закінчення. Росія може або відступити, побоюючись сутички з наймогутнішим військовим блоком світу, або спробує дестабілізувати ситуацію ще більше. Що, як Москва не зупинить бойові дії? Таким чином вона кидатиме виклик НАТО і поставить його перед вибором належної реакції. Вочевидь, жоден з гравців не прагне ядерної катастрофи, отже скоріш за все, ядерний компонент так і не буде застосований. Однак Росія, безумовно, підніме силу ядерного шантажу до найвищого можливого рівня, щоб залякати НАТО від втручання у війну на боці України. Якщо НАТО не втрутиться – це створить прецедент, що відкриє дорогу до нападу на інших членів Альянсу. Якщо НАТО надсилає свої контингенти на війну, то як вони зможуть досягти успіху не поваливши російський режим і не заганяючи кремлівських керманичів у глухий кут, з якого вони не зможуть уникнути натискання ядерної кнопки? На це питання вкрай важко відповісти, адже нам невідомі реальні ресурсні можливості РФ до ведення довготривалих воєнних дій з переважаючим супротивником.

По-друге, варто зважати на глобальну геополітичну ситуацію: як відреагує КНР? Що робитиме Іран та інші авторитарні країни? Чи не переросте це у глобальний конфлікт демократій та авторитаризму, і як НАТО воюватиме на декілька фронтів? Відповідно, НАТО не може ризикувати і мусить досягати своїх цілей іншими методами. Західні лідери неодноразово заявляли, що їхня мета – дати Україні можливість вести перемовини про мир із позиції сили.

Слабкість цієї аргументації полягає у тому, що при аналізі поведінки держав, ми маємо застосовувати об’єктивні закони політики та міжнародних відносин. Опосередкованої підтримки Заходу може не вистачити, щоб перемогти у війні. Це пов’язано із тим, що міжнародний актор прагне до зміни статусу-кво лише в тому разі, коли вважає вигоду від такої зміни більшою, або рівною до вигоди, яку він отримує у результаті бездіяльності. Без сумніву, це універсальне правило стосується і Росії. Москва готова до тривалого протистояння навіть з посиленою українською армією. З’ясуємо чому це так.

Прийнявши рішення розпочати вторгнення в Україну, російське керівництво діяло раціонально, хоча і виходячи з хибного розуміння реальності. На думку кремлівських керманичів, захоплення Києва мало стати блискавичною та незатратною військовою операцією, а переваги від захоплення величезної східноєвропейської країни, мали б значно перевищувати воєнні та економічні втрати, які вона зазнає у результаті бойових дій та економічних санкцій Заходу. Отже через призму неореалізму, дії РФ цілком вкладаються у концепцію поведінки держави, яку не влаштовує статус-кво. Потім, зрозумівши провал своїх першочергових планів, Москва переглянула свої цілі і знайшла нову аргументацію на користь ведення довготривалої війни. По-перше, вона виходить з ідеї про те, що Україну можна підкорити за допомогою затяжного конфлікту: російські керівники розраховують, що Західний світ рано чи пізно має втомитися від безрезультатної допомоги Києву та внаслідок внутрішніх політичних процесів полишить ці намагання. Навіть якщо цього не відбудеться, то і у ситуації безперервної підтримки України шляхом надання усього необхідного озброєння, демографічний потенціал воюючих сторін неспівмірний. Україна не зможе десятиліттями пручатись російській навалі. По-друге, довготривала війна створює з України територію руїни та тотального занепаду, що Москва використовуватиме як негативний приклад для впливу на інші пост-радянські країни, які чинитимуть опір її загарбницьким амбіціям.

Отже для РФ війна в Україні – це ключ до поширення впливу на весь пост-радянський простір, і переваги від неї Кремль вважає вищими ніж втрати, яких він зазнає. Навряд чи він взагалі буде прагнути до мирних перемовин з Україною, тим паче, якщо знаходитиметься у слабшій позиції. Як результат, перед нами постає питання: а які кроки Заходу можуть переважити кремлівські аргументи продовжувати війну? Що стане для Москви непідйомною ціною її імперської політики? Виходячи з того, що для кожної країни ціль самозбереження є найголовнішою, ризик ядерного конфлікту з повним знищенням життя на континенті і є тим фактором, що може зупинити війну.

Саме цю ідею використовують ті, хто дотримується позиції про необхідність прийняття України до НАТО ще до завершення активної фази російсько-української війни.[13] Адже така опція одразу підіймає ставки до максимально можливих – чи наважиться Росія напасти на країну, що знаходиться під ядерною парасолькою? На це питання можна відповісти лише негативно, адже якщо ми допускатимемо, що Москва готова розпочати війну з НАТО, значить ми погоджуємось, що тотальна ядерна війна – це справа недалекого майбутнього і людство приречене. Хтось може заперечити, що застосування ядерної компоненти у конфлікті РФ-НАТО є неминучим, а натомість бойові дії вестимуться конвенційною зброєю. Втім, російський напад на Україну показав, що конвенційні сили Росії є неспроможними до ведення успішних військових операцій проти сучасної армії. Тому єдиний вимір військової могутності, у якому Москва має паритет з країнами Альянсу – це ядерна тріада. Конфлікт з НАТО неодмінно набуде характеру ядерного, а отже є вкрай малоймовірним. Поруч із цим, якщо НАТО обіцятиме членство України тільки після завершення війни, це не залишає Росії вибору, окрім як продовжувати війну безкінечно. Будь-яка перерва у бойових діях робить можливим блискавичний вступ України в Альянс, що назавжди заблокує російські прагнення до відновлення своєї сфери впливу. Тому нерішучість з боку НАТО – це шлях до війни на виснаження ресурсів, у якій РФ має суттєву перевагу.

Що ж до активізації дій інших супротивників США по всьому світу, то її можна уникнути тільки продемонструвавши, яке покарання нестиме той, хто порушуватиме правила гри. Якщо дії Росії залишаться без серйозної відповіді, а союзники України не зможуть гарантувати їй перемоги та виживання – це стане сигналом розпочати боротьбу для усіх невдоволених своїм нинішнім положенням у світових справах. А тому саме бездіяльність Заходу, а не навпаки, може спричинити катастрофічні наслідки для світоустрою.

Прийняття України в НАТО до закінчення війни також убезпечує від ще однієї серйозної проблеми – від можливості застосування тактичної ядерної зброї проти неядерної країни. Чим довшою буде війна, тим більшими є ризики того, що Москва вдасться до тактичного ядерного удару по об’єктах чи угрупованню українських збройних сил у відчайдушних спробах переломити хід воєнних дій. У західних країн немає готової відповіді на такий прецедент. Він, без сумніву, кардинально змінить світову політику. Якщо Росія не понесе надважкого покарання за такий крок, то режим нерозповсюдження ядерної зброї навряд чи вдасться зберегти. Будь-яка розвинена країна поставить собі за ціль здобути ядерну зброю, щоб убезпечитись від можливості нападу однієї з ядерних потуг. Міжнародна система тоді тяжітиме до «системи одиничного вето» за класифікацією М. Каплана, коли кожна країна, отримавши ядерну зброю, зможе повністю блокувати діяльність усієї системи. Таку гіпотетичну систему Каплан називає найменш життєздатною, а отже найбільш небезпечною.[14]

Відповідаючи на питання «чи є альтернатива вступу до НАТО?» потрібно визнати, що зупинити Москву від руйнації України може тільки загроза самій Росії. Якої загрози буде достатньо, щоб змусити путінський режим переглянути свої плани, сьогодні важко сказати. Саме тому Захід намагається поступово підіймати ставки перевіряючи реакцію Москви. Ми не знаємо, яку ціну Росія готова заплатити за війну, але знаємо точно, яку ціну вона заплатити не готова. Цілком може виявитись, що авторитарну ядерну державу можна зупинити лише за допомогою ядерного стримування. В такому випадку тільки ядерна парасолька (у вигляді вступу до НАТО чи двосторонніх гарантій безпеки від Сполучених Штатів) здатна закінчити російсько-українську війну та зберегти міжнародне право. Від того, чи усвідомлять це західні лідери залежатиме майбутнє усього світового порядку.

Висновки. Розглянувши основні позиції щодо майбутнього відносин України та НАТО ми можемо констатувати, що ідея про неможливість прийняття нашої країни в НАТО до завершення війни не витримує критики. В останні десятиліття, відсутність адекватної відповіді на виклики російського ревізіонізму розв’язали кремлівському керівництву руки настільки, що воно почало повномасштабну війну у центрі Європи. Захід має визнати помилковість політики поміркованості. Тепер ця нерішучість є надзвичайно небезпечною та створює передумови довготривалого і виснажливого конфлікту, що тягне за собою ризики чисельних катастроф, які матимуть невиправні наслідки для усієї системи міжнародних відносин. Сучасний світовий порядок, що тяжіє до однополярності на чолі з колективним Заходом, тримається на здатності гегемона стримувати тих, хто прагне переглянути його устрій. Він є єдиною гарантією довготривалого розвитку людства, а його руйнація, яку запустила РФ здійснивши невмотивований напад на сусідню країну, не може залишатись без відповіді.

Крізь призму політичного реалізму, відносини України та НАТО можуть тільки зміцнюватись, а в союзників не має іншого вибору, окрім як протистояти агресору. Наразі виглядає так, що Захід має стратегічне бачення перемоги України, однак йому бракує тактичного планування і розуміння конкретних кроків, що приведуть до цієї мети. Росія ж навпаки не має стратегічної візії розвитку війни і протистояння з НАТО, однак вона ставить тактичні цілі та намагається використовувати оперативну ситуацію на свою користь. Головна мета України у відносинах із західними партнерами – переконати їх у необхідності надання ядерної парасольки ще до закінчення російсько-української війни, адже це єдиний крок, здатний переконати Москву, що можливі вигоди від агресії не вартують перетворення на ядерний попіл. Колективному Заходу ж необхідно серйозніше ставитись до факту, що російсько-українська війна стосується його життєвоважливих інтересів, а звідси він має краще концептуалізувати ймовірні шляхи української перемоги та докладати рішучих зусиль на досягнення цієї мети, не сподіваючись на те, що Кремль самостійно відмовиться від своїх планів. Чим швидше це буде зроблено, тим менше втрат буде понесено у довгостроковій перспективі.

Список використаних джерел та літератури

[1] St. Erlanger. If a Divided Germany Could Enter NATO, Why Not Ukraine? The New York Times. 26.05.2023. URL: https://www.nytimes.com/2023/05/26/world/europe/ukraine-nato-germany.html

[2] P. Turner. NATO — Stop Dithering and Let Ukraine In. CEPA. 03.05.23. URL: https://cepa.org/article/nato-stop-dithering-and-let-ukraine-in/

[3] Україна стане членом НАТО після перемоги – Столтенберг. Ukrinform. 20.06.2023.URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3670382-ukraina-stane-clenom-nato-pisla-peremogi-stoltenberg.html

[4] J. Mankoff. The Realist Case for Ukraine. Foreign Policy Research Institute. 25.01.2023. URL: https://www.fpri.org/article/2023/01/the-realist-case-for-ukraine/

[5] D. Drezner. Can realism explain the war in Ukraine? The Washington Post. 3.03.2023. URL:https://www.washingtonpost.com/outlook/2022/03/03/can-realism-explain-war-ukraine/

[6] 30 років Незалежності: як змінювалося ставлення українців до членства в НАТО. Slovoidilo. 24.08.2021. URL:https://www.slovoidilo.ua/2021/08/24/infografika/suspilstvo/30-rokiv-nezalezhnosti-yak-zminyuvalosya-stavlennya-ukrayincziv-chlenstva-nato

[7] Історія економічної незалежності від Росії в 10 інфографіках. Центр Економічної Стратегії. Економічна правда. 24.08.2022. URL: https://www.epravda.com.ua/publications/2022/08/24/690755/

[8] R. Gilpin, War and Change in World Politics. Cambridge: Cambridge UP, 1981. URL: http://www.olivialau.org/ir/archive/gil3.pdf

[9] K. Waltz. Theory of International Politics. Addison-Wesley Pub. Co. 1979. P-109. URL: https://www.academia.edu/28686609/_WALTZ_KENNETH_Theory_of_International_Politics

[10] С. Сидоренко. “На саміті НАТО не буде питання, чи стане Україна членом Альянсу, бо це рішення вже ухвалене”. Європейська правда. 08.06.2023. URL: https://www.eurointegration.com.ua/interview/2023/06/8/7163307/

[11] Столтенберг: НАТО з вами, Україна переможе. Ukrinform. 20.04.2023. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3698466-stoltenberg-nato-z-vami-ukraina-peremoze.html

[12] Україна стане членом НАТО після перемоги – Столтенберг. Ukrinform. 20.06.2023.URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3670382-ukraina-stane-clenom-nato-pisla-peremogi-stoltenberg.html

[13] T. Malinovski. Let Ukraine Into NATO Right Now. Foreign Policy. 14.06.2023. URL: https://foreignpolicy.com/2023/06/14/ukraine-nato-membership-russia-war/

[14] Циганков П.А. Глава 6. Міжнародна система // Теорія міжнародних відносин. М. Гардарики. 2003. С. 183-184

Студентка 6 курсу, спеціальність «Міжнародні відносини»

Науковий керівник

Сидорук Тетяна Віталіївна

д-р політ. наук, професор, завідувач кафедри міжнародних відносин

У статті проаналізовано співробітництво України та Естонії у сфері безпеки і оборони. Проаналізовано розвиток відносин між державами від встановлення відносин і до сьогодні. Визначено причини активізації співробітництва у даній сфері в умовах російської агресії. Виявлено ключові напрями співробітництва: медична допомога, військова підготовка, протидія гібридним загрозам. Проаналізовано практичні аспекти співробітництва у сфері кіберзахисту. Підкреслюється позиція Естонії щодо ескалації українсько-російського конфлікту. 

Ключові слова: Україна, Естонія, військове співробітництво, політика безпеки, російська агресія

COOPERATION BETWEEN UKRAINE AND ESTONIA IN THE FIELD OF SECURITY AND DEFENSE (1991-2022)

The article examines Ukraine’s cooperation with Estonia in the field of security and defense. The main stages of cooperation between two countries from establishment of diplomatic relations to this day are analyzed. The reasons for the intensifying cooperation in the field of security and defense in the context of Russian aggression are identified. The article identifies the key sectors of cooperation which are the following: medical aid, military training, the fight against hybrid threat. The practical aspects of the cooperation in cybersecurity are analized. Estonia’s position on the escalation of the Ukrainian-Russian conflict is emphasized.

 Key words: Ukraine, Estonia, military cooperation, security policy, Russian aggression 

У сьогоднішніх умовах співробітництво у сфері безпеки й оборони є надзвичайно важливим для підвищення обороноздатності України. Для відновлення територіального суверенітету і захисту національних кордонів від зовнішніх загроз Україна потребує використання усіх інструментів, які можуть допомогти здійснити ці завдання. Саме тому співпраця з країнами Балтії, які є провідними союзниками України на міжнародній арені, є важливим елементом у цій сфері. Розвиток відносин з даними державами включають у себе не лише захист суверенітету України, але й  стабілізацію усього східного флангу Європи. Естонія – один із ключових партнерів України у цій сфері. База відносин України й Естонії ґрунтується на спільному історичному фундаменті, а у контексті двостороннього співробітництва спільне минуле є одним із об’єднуючих чинників і приводом для реалізації низки спільних проєктів. Зважаючи на те, що Естонія входить в перелік країн, які допомагають впроваджувати реформи і підтримують Україну, варто відзначити пріоритетність україно-естонських відносин у сфері безпеки й оборони.

У науковій літературі є мала кількість напрацювань з даної тематики. Аналіз співпраці України та Естонії у сфері безпеки й оборони загалом висвітлюється за допомогою “колективного підходу”, тобто у контексті відносин України з усіма Балтійськими державами, проте й вони дещо узагальненого характеру або ж взагалі застарілі й не мають сучасної інформації. Такий підход у досліджені даної тематики було використано у роботах Р. Марценюк [11], К. Могильницької [4] та О. Подолян [5].

Метою статті є аналіз співробітництва України та Естонії у сфері безпеки й оборони в сучасних умовах безпекових викликів. Співробітництво у цій галузі надзвичайно важливе, зважаючи на підтримку Естонії України в умовах російської агресії. 

Для досягнення зазначеної мети в роботі поставлено такі завдання:

• проаналізувати нормативно-правові документи, укладені між Україною і Естонією у сфері безпеки й оборони;
• виокремити співпрацю між Естонією і Україною у рамках організацій;
• дослідити співпрацю в галузі військової медицини і кіберзахисту;
• дослідити допомогу, яку надає Естонія Україні у сфері безпеки й оборони.

Співробітництво України й Естонії у сфері безпеки й оборони має тривалий розвиток. Естонія однією з перших держав у світі визнала незалежність України 9 грудня 1991 року. Угоду про військове співробітництво між Міністерством оборони України і Міністерством оборони Естонії було підписано 20 квітня 1994 року. Нормативно-договірна база з Естонією у військовій сфері й надалі розширювалася із підписанням Протоколу про співробітництво між Державним комітетом у справах охорони державного кордону України і Департаментом прикордонної охорони Естонської Республіки від 8 грудня 1999 року. [8] 

У зв’язку зі вступом у 2004 році балтійських держав до ЄС та НАТО, співробітництво України й Естонії у сфері безпеки отримали новий вимір – через призму діяльності даних організацій. Так, Естонія разом з Литвою і Латвією – активні зовнішні партнери нашої держави у даних структурах, які допомагають Україні поглиблювати відносини з ЄС і НАТО, а також сприяють євроатлантичному руху України за допомогою консультацій з питань сфери безпеки і оборони, виконання положень НАТО “Партнерство заради миру”. Ці держави є постійними союзниками України, які готові піднімати питання щодо розширення на схід в ЄС і НАТО. [11, 169]

У 2006 році під час зустрічі з В. Ющенка з президентом Естонії Т. Х. Ільвесом було підписано Спільну декларацію щодо співробітництва у рамках діалогу України з НАТО, модернізацію українського оборонного та безпекового середовища, інформування українського суспільства про діяльність НАТО, а також надання допомоги щодо запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО. [17]

Співробітництво у сфері оборони і безпеки між Україною та Естонією активізувалося в 2014 році, коли Естонія вирішила направити свого аташе з оборони до Києва після анексії Криму та подій на сході України. Тоді основними завдання України у сфері безпеки й оборони були: забезпечення миру, суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України; підтримка діалогу з ключовими партнерами України та міжнародними безпековими організаціями; адаптація законодавства України в оборонній сфері до європейських стандартів; реформування військового сектору. Відповідно співпраця між Міністерствами оборони України та Естонії значно розширилась, як у двосторонньому, так і у багатосторонньому форматі. [11, 174]

Обсяги двостороннього співробітництва між державами з кожним роком зростають і є взаємовигідними для обох країн. Сьогодні найуспішнішими напрямками співпраці є навчання та військова медицина. Останніми роками оборонне співробітництво розширилося на військовому рівні, включаючи активну участь у військових навчаннях в  обох країнах. Крім того між різними рівнями оборонних установ двох країн відбувається регулярний обмін інформацією та досвідом. 

Успішним напрямом співпраці між Україною та Естонією є медична допомога. З осені 2015 року Естонія пропонує реабілітаційне лікування пораненим в Україні в Центрі Здоров’я Селі. Станом на 2020 рік у санаторії проліковано 165 поранених військовослужбовців ЗСУ. Міністерство оборони Естонії планує запропонувати реабілітаційне лікування і в найближчі роки. 

Також за ініціативи громадської організації “Вільна Україна” (ест. MTÜ Vaba Ukraina) у співпраці з Естонським національним коледжем оборони було організовано 5 навчальних курсів лікування тактичного рівня, метою яких була підготовка інструкторів з надання першої медичної допомоги. [2]

Естонія також внесла свій внесок до Трастового фонду НАТО для медичної реабілітації зі своїми експертами, щоб допомогти побудувати сучасну систему реабілітації в Україні. Східно-Талліннська центральна лікарня і Талліннський коледж охорони здоров’я провели стажування та навчання для реабілітаційного персоналу.  [12]

Також співробітництво між Естонією та Україною особливо активне у питаннях гібридних загроз та кібербезпеки. Естонія – ключовий гравець у системі кіберзахисту НАТО, оскільки вона характеризується надзвичайно високим рівнем діджиталізації – держава активно використовує інформаційні технології у функціонуванні електронного урядування і онлайн виборів. Зважаючи на власні досягнення у цій сфері, Естонія намагається поділитися досвідом зі своїми партнерами. Серед них важливе місце належить Україні, для якої питання кіберзахисту набули особливого значення в умовах гібридної агресії з боку Російської Федерації. [4, 20]

У 2021 році Україна офіційно подала заявку на вступ до Об’єднаного центру передових технологій з кібероборони НАТО (NATO CCD COE), який розташований у Таллінні й заснований за ініціативи естонської сторони. [6] 

У січні 2022 року представники Міністерства оборони, підрозділу кіберзахисту Ліги оборони Естонії та Об’єднаного центру передових технологій з кібероборони НАТО здійснили спільний візит до України. Разом з українською стороною було обговорено організацію та загальний стан національної кібербезпеки України, включаючи широкомасштабні кібератаки на українські урядові сайти у ніч 14 січня та їх вплив на поточну безпекову ситуацію. Також відбувся обмін досвідом у боротьбі з кібератаками та обговорено подальші кроки для покращення нашої кібер-співпраці. Естонська делегація також висловила постійну підтримку вступу України до Об’єднаного центру передових технологій з кібероборони НАТО, оскільки Україна має унікальний досвід у боротьбі з гібридними загрозами. [3]

Також з 2016 року естонська Академія електронного урядування реалізує проєкт з підвищення компетенції державного сектору України з кібербезпеки. [1] 

Естонія також допомагає з військовою підготовкою. З 2003 року понад 40 українських офіцерів навчалися на різних курсах Балтійського коледжу в естонському місті Тарту. У 2019 році троє українських офіцерів закінчили навчання на курсах Об’єднаного командування та Генерального штабу коледжу. [14]

З 2017 року Мовний центр Академії Сил оборони пропонує інтенсивні курси з англійської мови для Сил оборони України з метою покращення оперативної сумісності Збройних сил України з міжнародними партнерами. [2]

У контексті українсько-російської загрози Естонія підтримує Україну.  Естонія не визнає окупацію Криму РФ,  підтримує територіальну цілісність нашої держави та послідовно виступає за дотримання та повну імплементацію Мінських домовленостей. Офіційні заяви щодо засудження агресії РФ постійно оприлюднюються Президентом Естонії, Прем’єр-міністром, Міністром закордонних справ та Парламентом Естонії.  

Колишня президентка Керсті Кальюлайд стала першою серед іноземних очільників, хто відвідав лінію розмежування на Донбасі у 2018 році, а у 2021 – адміністративну межу з окупованим Кримом. [16]

На тлі ескалації російсько-українського конфлікту Естонія вирішила допомогти Україні усіма можливими способами: у політичному плані, практичному і фінансовому. У лютому МЗС Естонії заявило, що виділить Україні гуманітарну допомогу у сумі 351 700 євро для підтримки людей, які живуть на сході України. [9]

8 лютого 2022 року Естонія передала Україні мобільний польовий шпиталь Role 2 для прискореного розгортання та використання в польових умовах, який забезпечує надання медичної допомоги на рiвнi бригади. Усi модулі потребують 20 хвилин часу на розгортання та згортання. Вони можуть використовуватися по одному, а також разом для обладнання польового шпиталю. [19]

Також Естонія поставила Україні протитанкові переносні ракетні комплекси (ППРК) Javelin. Таллінн також має намір надати Києву дев’ять 122-міліметрових гаубиць радянського виробництва, які свого часу перебували на озброєнні НДР і які пізніше було передано до Фінляндії, а звідти – до Естонії. Балтійська держава надіслала відповідний запит до Берліна, але відповіді досі не немає. [10]

21 лютого 2022 року Україну відвідав голова Рійгікогу Естонії Юрі Ратас. Він заявив, що вторгнення в Україну є порушенням міжнародного права. «Війна на Донбасі, яка триває восьмий рік, має бути негайно припинена. Будь-які спроби розширення агресії матимуть для Росії тяжкі наслідки», – наголосив Ратаc. [7]

Наступного дня, 22 лютого, до України прибув президент Естонії Алар Каріс. Він засудив визнання Росією так званих “ЛНР” та “ДНР” і наголосив, що РФ порушила Мінські домовленості. За його словами, Естонія ніколи не прийме рішення РФ визнати самопроголошені “республіки” на окупованих територіях Донбасу, а Путін шукає привід для війни. [15]

Отже, проаналізувавши сферу безпеки й оборони у відносинах України й Естонії, можна дійти висновку, що вони базуються на концепції стратегічного партнерства. Спільна історія і спільна загроза – у вигляді Російської Федерації – центральні у відносинах держав. Партнерство підтверджується розвиненою нормативною базою і практичним досвідом. Важливою частиною співпраці між державами є військові навчання, медична допомога нашим бійцям, а також постачання зброї Україні.  Крім того, позиція естонської влади щодо українсько-російської війни підтверджує факт того, що Естонія є одним із найближчих союзників України.  

Джерела та література

1. Country Strategy for the Development Cooperation of Estonia and Ukraine 2020–2023. URL:https://vm.ee/sites/default/files/content-editors/development-cooperation/ua_arengukoostoo_maastrateegia_2020-2023_en.pdf
2. Kaitsekoostöö. Eesti suursaatkond Kiiev. URL: https://kyiv.mfa.ee/et/kaitsekoostoo/ (дата звернення: 19.02.2022)
3. Leading Estonian and Ukrainian cyber security experts exchanged experiences in countering cyber threats. URL:https://kaitseministeerium.ee/en/news/leading-estonian-and-ukrainian-cyber-security-experts-exchanged-experiences-countering-cyber (дата звернення: 21.02.2022)
4. Mohylnytska K. Cooperation between Ukraine and the Baltic states in the field of security and defense after 2014. EVROPSKÝ POLITICKÝ APRÁVNÍ DISKURZ. Kyiv, 2020. URL: https://eppd13.cz/wp-content/uploads/2020/2020-7-4/05.pdf
5. Podolian O. The Challenge of “Stateness” in Estonia and Ukraine. Stockholm, 2020. URL: https://www.diva-portal.org/smash/get/diva2:1445863/FULLTEXT01.pdf
6. Ukraine applies to join NATO’s cyber defense center – NSDC. URL:https://en.interfax.com.ua/news/general/759823.html (дата звернення: 21.02.2022)
7. Голова парламенту Естонії: Україна ніколи не залишиться на самоті. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3399826-golova-rijgikogu-estonii-ukraina-nikoli-ne-zalisitesa-na-samoti.html (дата звернення: 21.02.2022)
8. Договірно-правова база між Україною та Естонією. Посольство України в Естонській республіці. URL:https://estonia.mfa.gov.ua/spivrobitnictvo/105-dogovirno-pravova-baza-mizh-ukrajinoju-ta-jestonijeju (дата звернення: 19.02.2022)
9. Естонія виділить понад 350 тисяч євро гумдопомоги для сходу України. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2022/02/11/7323582/ (дата звернення: 21.02.2022)
10. Естонія передала Україні протитанкові комплекси Javelin. URL: https://www.dw.com/uk/estoniia-peredala-ukraini-protytankovi-kompleksy-javelin/a-60840691 (дата звернення: 21.02.2022)
11. Марценюк Р. Військова співпраця України та країн Балтії (1991-2017). Європейські історичні студії. Науковий електронний журнал. 2017. № 8. URL:https://drive.google.com/file/d/1mL1OQwtNoqkNN8QgGn-RRFECcnlLpgNp/view
12. Навчання в Естонії пройшли 80 інструкторів з тактичної медицини, отримавши міжнародний сертифікат 4 рівня – голова правління ГО «ВО Патріот». URL: https://uacrisis.org/uk/41738-navchannya-v-estoniyi (дата звернення: 19.02.2022)
13. Політичні відносини між Україною та Естонією. Посольство України в Естонській республіці. URL: https://estonia.mfa.gov.ua/spivrobitnictvo/104-politichni-vidnosini-mizh-ukrajinoju-ta-jestonijeju (дата звернення: 19.02.2022)
14. Посол України в Естонії Мар’яна Беца взяла участь у святкуванні 20-річчя Балтійського оборонного коледжу у м. Тарту. URL: https://estonia.mfa.gov.ua/news/73343-baltic-college (дата звернення: 21.02.2022)
15. Президент Естонії відреагував на визнання Путіним ОРДЛО. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2022/02/21/7134374/ (дата звернення: 21.02.2022)
16. Президент Естонії завітала на Донбас з робочим візитом. URL: https://www.youtube.com/watch?v=7GJNi9lZ7vc (дата звернення: 21.02.2022)
17. Президенти України та Естонії підписали Спільну декларацію. URL: www.unian.net/ukr/news/news176699.html (дата звернення: 19.02.2022)
18. У реабілітаційному центрі при Міноборони Естонії пройшли лікування вже 40 учасників АТО – організатори проекту. URL: https://uacrisis.org/uk/50500-estonia-2 (дата звернення: 19.02.2022)
19. Україна отримала польовий шпиталь від Естонії та Німеччини. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2022/02/8/7323246/ (дата звернення: 21.02.2022)