В свою очередь, защита прав потребителя при реализации ему товара – это комплекс мер, которые реализуются государством и общественными объединениями потребителей, направлены на регулирование отношений, возникающих между потребителем и субъектом предпринимательской деятельности; и включают в себя установление конкретных правил поведения, охраняющих потребителя в случае приобретения товара ненадлежащего качества, определение механизма защиты нарушенных прав, регулирующих вопросы ответственности виновных лиц и компенсации убытков от недобросовестной торговли на потребительском рынке.

Защита прав потребителей при реализации им товаров является одним из основополагающих факторов развития экономики. На сегодняшний день нарушения прав и законных интересов потребителей становятся все более многообразными, постоянно эволюционируют и пополняются новыми формами. За последние годы число рассмотренных судами споров о защите прав потребителей неуклонно возрастает. В этой связи необходимо предоставление особых прав и установления специальных гарантий для потребителя с тем, чтобы максимально сократить поступление на потребительский рынок недоброкачественных товаров, адаптировав, тем самым, механизм охраны прав потребителя к современным экономическим условиям [1].

Механизм защиты прав потребителей носит комплексный, межотраслевой характер и включает в себя не только гражданско-правовые средства, но и публично-правовые инструменты, которые обеспечивают нужную степень эффективности реализации субъективных гражданских прав потребителей, в частности права на надлежащее качество товаров. Так, исходя из требований Конституции Республики Беларусь о том, что каждый имеет право на жизнь (ст. 24), право на охрану здоровья (ст. 45), право на благоприятную окружающую среду и на возмещение вреда, причиненного нарушением этого права (ст. 46), потребитель имеет право на то, чтобы товар (работа, услуга) при обычных условиях его использования, хранения, транспортировки и утилизации был безопасен для его жизни, здоровья, окружающей среды, а также не причинял вреда его имуществу [2].

Существенной гарантией защиты интересов потребителей стало закрепление в национальном законодательстве о защите прав потребителей широких прав общественных объединений потребителей, позволяющих им реально участвовать в формировании потребительской политики. При этом представляется необходимым совершенствование административно-правовых процедур и способов защиты потребителей от контрафактной и фальсифицированной продукции. В этой связи отдельные элементы рассматриваемого механизма нуждаются в известном совершенствовании: любой потребитель должен четко представлять себе куда, в каком порядке, в какие сроки и с какими требованиями он может обратиться при нарушении его прав, что должно быть предпринято по итогам его обращения.

Таким образом, нормы защищающие потребителя закреплены в различных нормативных правовых актах и затрагиваются в широком круге самостоятельных отраслей права, что говорит о важности и необходимости эффективной защиты данного круга субъектов как на государственном уровне, так и на уровне защиты общественными структурами.

Список используемой литературы:

1. Бычко, М.А. Развитие законодательства о защите прав потребителей : Историко-правовой аспект : дис. … канд. юр. наук : 12.00.01 / М.А. Бычко. – Ставрополь, 2000. – 187 л.
2. Конституция Республики Беларусь 1994 года (с изменениями и дополнениями, принятыми на республиканских референдумах 24 ноября 1996 г. и 17 октября 2004 г.). – Минск : Амалфея, 2015. – 48 с

Механизм взаимодействия государства и общества в вопросах касающихся социальной поддержки незащищенных слоев российского общества законодательно недостаточно проработан, следствием чего является несоблюдение баланса интересов сторон. Так как государство не обеспечивает должный уровень социальной защиты общества, обязанности по содержанию малообеспеченных лиц возлагаются на трудоспособных членов семей.

На территории Республики Беларусь право на получение алиментного содержания возникает у различных категорий граждан. Брачно-семейные отношения являются основой для возникновения алиментных правоотношений.

Рассмотрение вопроса алиментирования невозможно без сопоставления терминов «алиментное обязательство» и «алиментное правоотношение».

Г. Ю. Федосеева в своей работе «Брачно-семейные отношения как объект международного частного права в Российской Федерации» использовала понятие «алиментные правоотношения» синонимично понятию «алиментные обязательства».

На наш взгляд данная точка зрения является спорной, и необходимо дифференцированно подходить к определению «алиментных правоотношений» и «алиментных обязательств».

Несомненный интерес представляет работа О. В. Капитовой «Правовая природамеханизма алиментирования в семейном праве Российской Федерации», в которой автор проводит четкое разграничение исследуемых терминов.

«Алиментное правоотношение — это отношения между членами семьи по поводу предоставления друг другу материального содержания в форме алиментов. Алиментное обязательство — это отношение, в силу которого одни члены семьи имеют право требовать от других членов семьи предоставления им материального содержания в форме алиментов при наличии оснований и в порядке, предусмотренных законом или соглашением сторон» [2, с. 11].

Каждая из вышеуказанных категорий имеет особые, присущие только ей признаки.

«Алиментные правоотношения» могут иметь место между любыми членами семьи. В свою очередь «алиментные обязательства» существует лишь между субъектами, прямо названными в законе или соглашении.

«Алиментные обязательства» связаны с прямо указанными в законе юридическими фактами, которые могут быть правопорождающими, правопрекращающими, правоизменяющими, правопрепятствующими либо правовосстанавливающими.

Для возникновения «алиментного правоотношения» необходим сложный фактический состав — наличие семейных отношений между участниками обязательства, наличие предусмотренных законом условий для предоставления алиментов и решение суда, либо оформленное соглашение об уплате алиментов.

Не менее интересным является вопрос, связанный с рассмотрением такого института алиментных обязательств как «алиментные обязательства с участием иностранного элемента», который в настоящее время можно рассматривать как формирующийся, динамичный процесс, нуждающийся в корректировке и обсуждении, как профессионального юридического сообщества, так и общества в целом.

Подводя итог вышеизложенному исследованию, необходимо отметить, что любое гражданско-правовое или семейно-правовое обязательство по своей природе – это общественное отношение, возникающее между соответствующими субъектами и урегулированное нормами гражданского или семейного права.

Таким образом, невозможно противопоставить понятия «алиментные обязательства» и «алиментные правоотношения». И все же более предпочтительным в контексте данной работы является термин «алиментные обязательства», в связи с тем, что он более точно указывает на природу и содержание соответствующих правоотношений. Термин «алиментные отношения» носит более пространный и менее корректный характер: то есть, нужно говорить не об алиментных отношениях, а о семейно-правовых отношениях, при которых возникают алиментные обязательства.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

1. Федосеева, Г.Ю. Брачно-семейные отношения как объект международного частногоправа в Российской Федерации: автореф. дисс. докт. юрид. наук. – Москва, 2007. – 25 с.
2. Капитова, О. В. Правовая природа механизма алиментирования в семейном праве Российской Федерации: автореф. дисс. канд. юрид. наук. – Москва, 2009. – 23 с.

Глава 60 Гражданского кодекса Республики Беларусь от 7.12.1998 г. № 218-З (в ред. от 09.01.2017) (далее – ГК Республики Беларусь) устанавливает, что обладателю имущественных прав на результат интеллектуальной деятельности или средство индивидуализации принадлежит исключительное право правомерного использования этого объекта интеллектуальной собственности по своему усмотрению в любой форме и любым способом; использование другими лицами объектов интеллектуальной собственности, в отношении которых их правообладателю принадлежит исключительное право, допускается только с согласия правообладателя. Правовая охрана объектов интеллектуальной собственности возникает в силу факта их создания либо вследствие предоставления правовой охраны уполномоченным государственным органом в случаях и в порядке, предусмотренных законодательными актами.

В соответствии с частью первой ст.8 Закона Республики Беларусь № 262-З от 17.05.2011 г. «Об авторском праве и смежных правах» (далее – Закон), авторское право на произведения науки, литературы и искусства возникает в силу факта их создания. Для возникновения и осуществления прав в отношении объектов смежных прав, предусмотренных разделом III «Смежные права» Закона, не требуется соблюдения каких-либо формальностей.

Одним из способов защиты личных неимущественных прав: права авторства, права на имя и права на защиту репутации автора, является восстановле­ние положения, существовавшего до нарушения права. Лицо, чьи права ущемляются, не только вправе требовать признания этих прав, но и вос­становления их в полном объеме, так, как они были до нарушения. Данный способ применяется в тех случаях, когда вышеназванные личные неимуще­ственные права могут быть реально восстановле­ны путем устранения последствий нарушения.

Говоря о таком способе защиты, как восстановление положения, существовавшего до нару­шения права, нельзя не сказать о возможном тре­бовании публикации сведений о допущенном нарушении. Такое требование является одним из возможных вариантов восстановления положения, существовавшего до нарушения права, и может применяться в качестве защиты как имущественных, так и личных неимущественных прав. Так, если объект интеллектуальной собствен­ности введен в гражданский оборот с нарушени­ем прав автора и контрафактные экземпляры произведения реализованы, то восстановить положение, существовавшее до нарушения права, уже нельзя. В этом случае можно лишь сообщить в печати о допущенных нарушениях [4, с. 30].

Пресечение действий, нарушающих авторские права или создающих угрозу их нарушения. Данный способ защиты может применяться в тех случаях, когда нарушение авторского права носит длящийся характер. Этот способ защиты, как правило, состоит из изъятия из обращения нереализованных контрафактных экземпляров произведений, изготовленных с нарушением прав автора, по требованию последнего. Как и признание права, названный способ защиты может при­меняться в сочетании с другими способами, на­пример, компенсацией морального вреда, или иметь самостоятельное значение. При использовании данного способа защиты интерес автора выражается в том, чтобы прекратить (пресечь) нарушение его права на будущее время или устранить угрозу его нарушения. Поэтому обращение с требованием о пресечении действий, создающих угрозу нарушения права, возможно, когда ответчик только осуществляет приготовление к несанкционированному использованию объекта авторского права, например, редактируя, без согласия автора вносит изменения, искажающие произведение.

Способом защиты личных неимущественных прав являются требования о компенсации морального вреда. Данный способ защиты заклю­чается в возложении на нарушителя обязанности по выплате обладателю компенсации за при­чинение физических и нравственных страданий в связи с нарушением его прав. Поскольку по своей правовой природе компенсация морально­го вреда является мерой ответственности, условием применения данного требования должно быть наличие вины нарушителя.

Действующим законодательством право требования компенсации морального вреда предусмотрено ст. 152 ГК Республики Беларусь, согласно которой, если гражданину причинен моральный вред (физические или нравственные страдания) действиями, нарушающими его личные неимущественные права либо посягающими на принадлежащие гражданину нематериальные блага, а также в иных случаях, предусмотренных законодательством, гражданин вправе требовать от нарушителя денежную ком­пенсацию указанного вреда.

Применение такого способа защиты как ком­пенсация морального вреда связано с тем, что ав­тор должен доказать наличие непосредственной связи между противоправным поведением нарушителя и наступившими последствиями в виде нравственных страданий потерпевшего. Сам по себе факт нарушения еще не свидетельствует о причи­нении потерпевшему морального вреда. Поэтому, если нравственные страдания потерпевшего вызваны не самим фактом нарушения личных неиму­щественных авторских прав, а какими-либо сопут­ствующими обстоятельствами, например, некор­ректным поведением нарушителя и т. п., право на компенсацию морального вреда не возникает.

Реализация рассматриваемого способа защиты авторских прав осуществляется в основном в су­дебном порядке. Однако не исключается и выплата компенсации в добровольном порядке [4, с.32].

В нашей стране достаточно активно защищаются права на объекты авторского права и смежных прав и на основании норм Уголовного кодекса Республики Беларусь 9 июля 1999 г. № 275-З (в ред. от 18.07.2017) (далее – УК Республики Беларусь). Согласно ст. 201 УК Республики Беларусь за присвоение авторства либо принуждение к соавторству может быть назначено наказание  в виде общественных работа, штрафа, или исправительных работ на срок до двух лет.

За незаконное распространение или иное незаконное использование объектов авторского права или смежных прав совершенные в течение года после наложения административного взыскания за такое же нарушение или сопряженные с получением дохода в крупном размере ст. 201 УК Республики Беларусь предусматривает наказание общественными работами, штрафом, ограничением свободы на срок до трех лет, или лишением свободы на срок до двух лет.

Уголовные дела по нарушению авторских или смежных прав рассматриваются общими судами.

В настоящее время регулирование отношений по созданию и использованию произведений литературы (науки, искусства), исполнений, фонограмм и передач организаций эфирного или кабельного вещания осуществляется нормами, сосредоточенными в нормативных правовых актах различной юридической силы. Анализ законодательства Республики Беларусь в сфере авторского права и смежных прав позволяет сделать вывод о его способности достаточно эффективно регулировать общественные отношения, возникающие в связи с созданием и использованием произведений литературы (науки, искусства), компьютерных программ, баз данных, исполнений, фонограмм и передач организаций эфирного или кабельного вещания.

Список использованных источников

1. Гражданский кодекс Республики Беларусь : 7 дек. 1998 г., № 218-З : принят Палатой представителей 28 окт. 1998 г. : одобр. Советом Респ. 19 нояб. 1998 г. : в ред. Закона Респ. Беларусь от 09.01.2017 г. // ЭТАЛОН. Законодательство Республики Беларусь / Нац. центр правовой информ. Респ. Беларусь. – Минск, 2018.
2. Об авторском праве и смежных правах: Закон Республики Беларусь, 17 мая 2011г., № 262-З // ЭТАЛОН. Законодательство Республики Беларусь / Нац. центр правовой информ. Респ. Беларусь. – Минск, 2018.
3. Уголовный кодекс Республики Беларусь: 9 июл. 1999 г. № 275-З : принят Палатой представителей 02 июня 1999г.: одобр. Советом Респ. Беларусь 24 июня 1999г.: в ред. Закона Респ. Беларусь от 18 июля 2017г. // ЭТАЛОН. Законодательство Республики Беларусь / Нац. центр правовой информ. Респ. Беларусь. – Минск, 2018.
4. Цисик, И. Личные неимущественные права автора и способы их защиты. / И.Цисик // Судовы веснік. – 2008. – №3. – С.28-33.

The comparison of cohabitation and marriage consequences according to the legislation of Ukraine is offered in this scientific article.

Ключові слова: конкубінат (фактичні шлюбні відносини), зареєстрований шлюб, батьківство, усиновлення, спільна сумісна власність, договір, аліменти, окреме провадження, поділ майна, спадкування.

Постановка проблеми. Фактичні шлюбні відносини є досить поширеними в Україні. Незважаючи на це вони не є грунтовно дослідженими. Дане питання є актуальним, оскільки співжиття поступово втрачає характер «прoбнoгo» coюзу чoлoвікa та жінки, який здебільшого переростає в зареєстрований шлюб, а існує як цілком самостійна форма організації сімейних відносин. Таким чином особливостям нормативного врегулювання конкубінату приділяється недостатньо уваги науковців.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Варто зазначити, що дане питання є мало дослідженим та потребує додаткового вивчення. Зокрема, поняття та умови виникнення конкубінату розкривались у працях Дяковича М.М. «Правове регулювання «фактичних шлюбних відносин»: теоретико-практичні аспекти» , Данилин В.І. «Юридичні факти в радянському сімейному праві». Щодо правових наслідків конкубінату, то вони досліджувалися лише у наукових статтях та коментарях до Сімейного кодексу України (далі – СК України).

Чоловіку та жінці гарантовані рівні права та можливості відповідно до основних прав і свобод людини незалежно від того, чи перебувають вони у зареєстрованому шлюбі чи у відносинах конкубінату. Зокрема, вони вільні у виборі занять, професії, місця проживання, мають право на свободу думки, совісті та релігії. І при фактичному шлюбі, і при зареєстрованому жінка й чоловік наділені правом розподілити між собою сімейні обов’язки та разом вирішувати питання життя сім’ї (наприклад, утримання, виховання та навчання спільних неповнолітніх дітей). Учасники сімейних відносин зобов’язані турбуватися про здоров’я, розвиток і матеріальне забезпечення своїх дітей. І чоловік, і жінка мають право на особисту свободу, фізичний і духовний розвиток, на повагу до своєї індивідуальності та на повагу до будь-якої праці, що здійснюється в інтересах сім’ї. Однак право одного з учасників сімейних відносин змінити своє прізвище на прізвище іншого учасника виникає лише у зв’язку з реєстрацією шлюбу [1].

Коли дитина народжується в зареєстрованому шлюбі, чоловік вважається батьком цієї дитини. У випадку фактичних шлюбних відносин жінка за відсутності бажання батька дитини визнати батьківство зобов’язана доводити її походження через суд. Якщо ж батьківство визнане, то оспорити його може лише жінка, яка народила дитину у шлюбі.Таким чином, у випадку «фактичного шлюбу» походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини, а походження дитини від батька може визначається: за заявою матері та батька дитини; за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини; за рішенням суду [2].

Відсутність зареєстрованого шлюбу стає на заваді спільному усиновленню фактичним подружжям однієї і тієї ж дитини [1]. Так, усиновити одну і ту ж дитину можуть тільки особи, які перебувають у шлюбі.

Окремо слід зауважити, що зареєстрований шлюб користується, так би мовити, «біологічним захистом»[3]. Це виражається в тому, що при укладенні законного шлюбу, відповідно до ст. 30 СК України, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, мають повідомити одна одну про стан свого здоров’я. Так, зокрема, здійснюється запобігання шлюбам, які заздалегідь небажані з позиції біофізичних якостей чоловіка й жінки, тобто тих, що заважають нормальним сімейним відносинам і створюють загрозу здоров’ю другого з подружжя або їх нащадкам. Для фактичних відносин не встановлено такого роду обмежень у виборі співжителя.

Відповідно до ч.1 ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними [1]. Дане правило застосовється незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час спільного проживання, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності цих осіб. До такого майна відносять усі види доходів, придбане за рахунок цих доходів рухоме й нерухоме чи будь-яке інше майно [4, с. 110]. Проте для уникнення непорозумінь, найкраще все майно, що придбавається фактичним подружжям на спільні кошти, оформлювати «на двох» у спільну часткову власність. Фактичне подружжя має рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності [5, с. 239].

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Договір, укладений одним з учасників «фактичних шлюбних відносин в інтересах сім’ї з третьою особою, не створює обов’язків для іншого учасника (якщо в самому договорі не вказане інше), навіть якщо майно, одержане за цим договором, використане в інтересах сім’ї.

Реалізація норм, що регулюють відносини спільної сумісної власності подружжя, при їх застосуванні до осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, має певні складнощі. В першу чергу це стосується порядку розпорядження спільним майном фактичного подружжя [1] (ст. 65 СК України). Відносини подружжя мають відповідні способи їх формалізації – реєстрацію шлюбу, у той час як спільне проживання фактичного подружжя ніяк не фіксується. Тому на практиці практично не реалізуються вимоги закону про те, що для укладення одним із фактичного подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другої сторони має бути подана письмово, а згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена [1] (частина третя статті 65 СК України). При цьому, законодавство не передбачає, і не може передбачити, отримання згоди другого з фактичного подружжя.

Через відсутність державної реєстрації такого шлюбу факт спільного проживання однією сім’єю може заперечуватися одним із фактичного подружжя, або він (вона) можуть розпоряджатися спільним майном, набутим під час фактичного шлюбу, без згоди іншого тощо.

Водночас, ст. 74 СК України закріплено право фактичного подружжя відступити від положень глави 8 СК України та встановити, що їхнє спільне проживання однією сім’єю не породжує правових наслідків відповідно до ст. 74 СК України, тобто не породжує виникнення справа спільної сумісної власності на майно, що набуте ними під час фактичного шлюбу. Для цього фактичне подружжя повинно укласти письмовий договір.

Чинне законодавство передбачає можливість отримання аліментів і у випадку перебування в зареєстрованому шлюбі (статті 75, 76 СК України), і у випадку «фактичних шлюбних відносин» [1] (стаття 91 СК України). Якщо жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім’єю, той із них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання [6, с. 214] відповідно до статті 76 СК України (стаття 91 цього Кодексу). Законні чоловік і дружина мають матеріально підтримувати один одного незалежно від будь-яких обставин. У разі ж «фактичного шлюбу» законодавство вимагає, по-перше, щоб відносини між жінкою і чоловіком мали тривалий характер, а по-друге, визначає окремі умови, за яких може виникнути право на утримання. Так, на аліменти має право той з учасників «фактичних шлюбних відносин», хто став непрацездатним під час спільного проживання або якщо з нею (ним) проживає їхня дитина. Крім того, пов’язуючи право на утримання з тривалим проживанням однією сім’єю, Кодекс не визначає який термін спільного проживання буде визнаватись «тривалим». Тобто, в кожному конкретному випадку суд буде індивідуально визначати чи є підстави для надання утримання чи ні.

По суті, визнання майнових прав та обов’язків фактичного подружжя здійснюється лише тоді, коли в судовому порядку буде встановлено факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу як факту, що має юридичне значення згідно ст. 256 Цивільного процесуального кодексу України. Такий факт встановлюється судом в порядку окремого провадження [7].

У випадку, коли фактичний союз не виправдав сподівань, і мирних шляхів поділу майна не знайдено, учаснику «фактичних шлюбних відносин» потрібно переконати суд насамперед у тому, що це майно є спільним. Для цього необхідно довести не сам факт перебування у «фактичних шлюбних відносинах», а факт придбання даного конкретного майна за кошти або внаслідок трудової участі обох фактичних чоловіка й дружини. Практика показує, що зробити це не завжди просто [8].

Як правило, для встановлення спільного проживання однією сім’єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім’ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо.

Також видається недостатньо обґрунтованим зміст ст. 74 СК України щодо ситуації, коли, як уже зазначалося, одночасно існують обидва шлюби – і законний, і фактичний. Так, у судовій практиці досить часто трапляються сімейні спори та спори, що випливають із спадкування, коли один з учасників фактичних шлюбних відносин (без юридичного припинення зареєстрованого шлюбу або не перебуваючи в зареєстрованому шлюбі взагалі) протягом тривалого часу проживає з другою особою або з іншими особами послідовно чи навіть одночасно.

Крім того, навіть якщо особи пізніше зареєструють шлюб, що часто відбувається при народженні спільної дитини, майно, яке було набуте ними за час спільного проживання, але до реєстрації шлюбу, не є спільним майном подружжя (п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України)[9].

Частка належного кожному з учасників фактичного шлюбу майна визначається на основі конкретного, як правило, грошового вкладу в придбання тієї чи іншої речі або залежить від ступеня участі особи в її створенні. За загальним правилом вважається, що законні чоловік і дружина однаковою мірою дбають про матеріальне забезпечення сім’ї, а тому розмір грошових сум, які приносяться в сім’ю кожним із подружжя, не має при поділі майна жодного значення. Крім того, працю дружини з ведення домашнього господарства та виховання дітей законодавець прирівнює до праці чоловіка в суспільному виробництві. За умов фактичного шлюбу ця праця не може бути врахована, що часто призводить до ситуації, коли одна сторона (найчастіше жінка) при розірванні відносин безпідставно отримує меншу частину майна.

Проблеми можуть виникнути також і при визначенні строків, у межах яких учасник фактичних шлюбних відносин може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. По суті йдеться про відсутність чіткого визначення факту (дати) виникнення «фактичних шлюбних відносин», що в свою чергу породжує складності відносно процедури обчислення строків позовної давності.

Згідно зі статтею 1264 цього Цивільного кодексу України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до відкриття спадщини. Однак, зрозуміло, що навіть за такої умови частка фактичного чоловіка або дружини буде значно меншою, ніж та, яку він або вона могли б отримати в зареєстрованому шлюбі. Отже, у питанні черговості спадкування за законом особи, що перебувають у зареєстрованому шлюбі, і такі, що фактично проживають однією сім’єю, належать до різних черг спадкування – першої та четвертої відповідно. А тому чоловік чи жінка, що проживали спільно однією сім’єю, спадкуватимуть лише за відсутності спадкоємців першої, другої та третьої черг. Також необхідно звернути увагу на те, що право на спадкування у четверту чергу належить не лише чоловікові (жінці), що проживали спільно однією сім’єю, таке право належить також іншим особам, наприклад, вітчиму, мачусі, пасинкам, пасербицям, іншим особам, що проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше як п’ять років до відкриття спадщини До спадкоємців четвертої черги не належить особа, яка хоч і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою [11].

Згідно з ч. 2 ст. 1259 Цивільного кодексу України «фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування,за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані». Таким чином, за наявності обставин, вказаних у ст. 1259 Цивільного кодексу України, чоловік (жінка), що проживали спільно зі спадкодавцем однією сім’єю, можуть отримати право на спадкування разом з спадкоємцями попередніх черг. Спір про таке право вирішуватиметься в судовому порядку.

Статтею 52 Конституції України та статтею 142 СК України визначено, що діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також мають рівні права та обов’язки щодо батьків незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою Якщо батько дитини зареєстрований батьком у встановленому порядку, то права та обов’язки обох батьків, не залежно від того чи перебуваються вони у законному чи у фактичному шлюбі, є однаковими. Це стосується і особистих немайнових прав, таких як давати ім’я, виховувати, спілкуватись, брати участь у житті дитини, так і майнових обов’язків. Сімейним кодексом встановлено, що батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. Право на присудження судом аліментів на дитину є однаковим як для батьків дитини, незалежно від того, чи перебували вони у зареєстрованому шлюбі.

Таким чином, існує мало відмінностей щодо особистих немайнових прав співжителів та осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі. Є суперечності щодо визнання батьківства, усиновлення, спадкування, поділу спільного майна, аліментів. Проте, співжителям надається право самостійно врегулювати свої відносини шляхом укладення договору. Перш за все, у разі виникнення спору між співжителями, їм потрібно буде довести факт спільного тривалого проживання, а також участь кожного у придбанні майна.

Список використаних джерел

1. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. //Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 21-22. – Ст. 135
2. Войнаровська О.П.  Поняття та правові наслідки конкубінату / О.П. Войнаровська // Юридичний журнал- Юстиніан. -2009. – № 2. – С. 12.
3. Злотник І.В. Юридичні особливості фактичних шлюбних відносин: [Електронний ресурс]/ І.В Злотник.- Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1411
4. Харитонов Є.О. Сімейне право України: навчальний посібник / Є.О. Харитонов. – К.: Істина, 2008. – 200 с.
5. Жилінкова І.В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар / В.І. Жилінкова, В.К. Антошкіна, Н.А. – К: Ксило, 2008. –  855с.
6. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – 3-тє вид. доп. і перероб./ З.В. Ромовська. – К.: Правова єдність, 2009. – 432с.
7. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-41, 42. – ст.492
8. Митрофанова О. І. Правове регулювання фактичних шлюбних відносин: [Електронний ресурс] / О.І. Митрофанова.- Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/8795
9.  Качмарська Ю.В. Правове регулювання фактичних шлюбних відносин: [Електронний ресурс]/ Ю.В. Качмарська .- Режим доступу: http://www.kk-partners.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=91:-l-r-l-r-&catid=41:2010-03-27-19-33-25
10. Цивільний Кодекс України від 16.01.2003р. // Відомості Верховно Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
11.      Постанова Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 р. № 7.- [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-08

This  article deals with the problem offounding and development of the sale contractin civil law in Ukraine during the cossack-hetman state.  In the scope of analysis are historical transformation and regulation of the definition, features and basic elements of sale contract in the legislation of this period.

Ключові слова: договір купівлі-продажу, козацько-гетьманська держава, «Права, за якими судиться малоросійський народ», ознаки договору купівлі-продажу, сторони договору купівлі-продажу, предмет договору купівлі-продажу, ціна, форма договору купівлі-продажу.

Постановка проблеми: В сучасних умовах зростає роль договору купівлі-продажу як універсальної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових відносин. Вінє одним з основних видів зобов’язань з передачі майна у власність або в інше речове право. Тому актуальнимиє знання історії становлення та розвитку договору купівлі-продажу. Значний інтерес викликає період козацько-гетьманської держави, оскільки саме тоді відбувається стрімкий розвиток економіки та товорно-грошових відносин, що й дало багату юридичну практику щодо відносин з приводу укладення, зміни, розірвання, визначення сторін та істотних умов договору купівлі-продажу. У процесі розвитку відбувався природний відбір правових норм про купівлю-продаж. Випадкові положення з часом відсівалися, поступаючись місцем більш обгрунтованим і якісним, підвищуючи рівень юридичної техніки. Ознайомлення з цією технікою дуже повчальне і має практичне значення для сучасного юриста. Володіння юридичною технікою необхідне для правильного формулювання правових категорій і проблем, для законодавчої роботи, правильного розуміння, тлумачення і застосування законів.

У науковій літературі проблемі розвитку інституту купівлі-продажу присвяченні праці Завидова Б. Д., Иоффе О. С., Кульчицького В., Кобилецького М., Павлова А., Бойка І. Однак комплексного дослідження питання історичного розвитку договору купівлі-продажу в період козацько-гетьманської держави у вітчизняній літературі не проводилося та досі залишається не висвітленим.

У роки визвольної війни і з початком Руїни, у зв’язку з ліквідацією польського законодавства, головним джерелом козацького права був правовий звичай, запозичений у запорожців та унормоване на його підставі гетьманами і полковниками звичаєве право.

Джерелом адміністративного, цивільного, військового, фінансового, земельного, трудового права було гетьманське законодавство: універсали (укази), рескрипти (постанови), ординанси (накази), листи (вказівки), ордери (розпорядження), інструкції, декрети. З кінця XVII століття поширюються норми російського законодавства (укази царів, приказів, колегій тощо). Діяли норми магдебурзького права, пристосованого до українських умов, а також майже в повному обсязі використовувався Литовський статут 1588 року.

Так в на початку 1650 року був розроблений і погоджений проект договору Війська Запорозького з Оттоманською Портою (Туреччиною) про торгівлю. В цьому проекті було вказано, що це договір між турецьким цісарем і Військом Запорізьким та народом руським про торгівлю на Чорному морі. В даному договорі про купівлю-продаж зазначалося, що «… цісар його милість турецький дозволяє козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів, міст, островів, по Білому (Середземному) морю до всіх своїх держав, островів та інших портів, і до портів чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю; товари, що їх захочуть продавати, купувати…» та «… цісар й. м. дозволяє козацькому війську … купувати будинки під склади по містах і портах цісаря й. м. турецького…» [5, c.140]. Проте, через поширене несприйняття «бусурманів» (мусульман) серед українців і козацької старшини, зокрема, на раді якої проект договору розглядався, ця угода так і лишилася не реалізованою.

У другій половині XVIII століття неодноразово робляться спроби кодифікацій українського права. Внаслідок діяльності кодифікаційних комісій з’явилися «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 pоку), «Процес краткий приказний» (1734 pоку), «Суд і розправа в правах малоросійських» (1750 року) та «Екстракт малоросійських прав».

Та саме договірне право Гетьманщини найбільш повно врегульоване у визначному джерелі українського права 1743 року під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».Воно регулювало відносини з приводу порядку укладення, зміни і розірвання договору, визначало умови його дійсності тощо.

У праві України другої половини XVII—XVIII століття існувала добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори об­міну, позики та оренди майна[6,  с.152].

Договірне право Гетьманщини в житті феодального суспільства мало важливе значення для свого часу, оскільки за допомогою договорів забезпечувалося здійснення особистих і майнових відносин феодалів. З розвитком економіки, товарно-грошових відносин у Гетьманщині зростали роль і значення договорів. Особливо це спостерігалося в першій половині XVIII століття. Розвинена приватна власність, різноманітні майнові відносини давали дуже багату юридичну практику, яку слід було врегулювати в нормативному порядку. На підставі багатьох джерел права, які діяли в Гетьманщині, укладачі «Прав, за якими судиться малоросійський народ» виробили високорозвинуте договірне право, яке широко застосовувалося в Гетьманщині, а ряд його елементів використовується і тепер [1, с.98].

Аналізуючи норми «Прав, за якими судиться малоросійський народ» можна дійти висновку, що договір купівлі-продажу – це  договір, згідно з яким одна сторона – продавець – бере на себе зобов’язання передати іншій особі – покупцеві – певну річ у власність, а покупець зобов’язується прийняти куплену річ і заплатити за неї домовлену ціну.

Що ж до основних ознак даного договору, то варто зазначити, що договір купівлі-продажу, як і більшість договорів в цей період, був двостороннім. Двосторонність полягає в тому, що кожна із сторін володіла правами і обов’язками одночасно: продавець мав право отримати домовлену ціну за товар, але зобов’язаний передати річ покупцю, який зі свого боку мав право отримати товар, але зобов’язаний сплатити покупну ціну продавцеві.

Він був оплатним, тому що продавець за передачу товару одержував зустрічне видання у вигляді оплати.

 Також в «Правах, за якими судиться малоросійський народ», виходячи з аналізу норм, можна зробити висновок, що договір купівлі-продажу в той період був консенсуальним, оскільки вважався укладеним з моменту досягнення згоди за істотними умовами договору

Іншими важливими ознаками договору купівлі-продажу було те, що цейдоговір міг виникнути тільки з волі сторін і породжував певні права і обов’язки: «За наявності волі сторін, спрямованої на його укладення» – воля  виявлялася у їх згоді прийняти на себе певні обов’язки згідно з договором тазаконність договору, тобто визначення правомірності змісту договору, що укладався між сторонами: «Договір не повинен суперечити чинним законам і народним звичаям» [4, с.208].

Сторонами договору купівлі-продажу були продавець та покупець. Продавцем могла виступати особа, яка була власником майна, а покупцем інша дієздатна особа, тому важливою умовою для укладення даного договору була дієздатність сторін.

Необхідна була здатність до волевиявлення, а її в Гетьманщині мали не всі. Істотно обмежувалися в цій здатності «невільні люди», що становили нижній стан і були безправними. Дієздатності не мали неповнолітні, психічно хворі, недорозвинуті, німі, сліпі. Волевиявлення було можливе тільки з боку вищого привілейованого стану «вільних людей», які користувалися повною правоздатністю і дієздатністю та багатьма привілеями [1, с.99].

Суттєвими елементами договору були товар і ціна.

Предметом купівлі-продажу, тобто товаром, могли бути будь-які речі, не вилучені з цивільного обороту Гетьманщини [1, с.99].

Наприклад, у XVIII століттіправо власності на землю в Правобережній Украї­ні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпо­ряджатися землею. Тривалий час зберігався майорат – система успадкування, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки вилучалися з ци­вільного обороту [6, с.152], тому вони не могли бути предметом договору купівлі-продажу в ті часи.

Поширеними були договори купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна.

 Також в цей період основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю.З другої половини XVII століття в Україні почався процес перероз­поділу землі. Одним  із  джерелправа власності на землю була купівля-продаж землі. Так земля почала виступала одним із найпоширеніших предметів договору купівлі-продажу в ті часи.

Під час купівлі-продажу обов’язковим елементом договору також була ціна, тобто певна домовлена між продавцем та покупцем грошова сума за переданий товар.

Особлива увага за «Правами, за якими судиться малоросійський народ» приділялася формі договору та порядку його укладання.

Виходячи з аналізу норм «Прав, за якими судиться малоросійський народ» форма договору могла бути як усною, так і письмовою.

У якості правових гарантій виконання договірних зобов’язань використовувались: укладення договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укладення договорів, записи в актових книгах тощо [3, с.102].

 Так торгові операції з рухомим та нерухомим май­ном передбачали обов’язкову присутність свідків [2, с.110].

Для договору купівлі-продажу нерухомостей «Права, за якими судиться малоросійський народ» встановлювали обов’язкову письмову форму та його запис в урядові книги. Продавець передусім повинен був сам написати і підписати купчу, яку потім слід було затвердити підписами «запрошених на то людей добрих, двох або трьох віри достойної, жильців тутешніх», причому вони повинні бути присутні під час продажу. В разі неписьменності продавця і свідків вони повинні знайти таких осіб, які могли б за них розписатися. Після підписання купчої продавець повинен був «оголосити лист» про продаж майна «в присутності урядових персон», а ті, переконавшись у тому, що продане майно було власністю продавця і не є предметом спору, повинні купчую («лист») вписати в міські книги «слово в слово» і дати витяг, скріплений печаткою й підписами «урядових персон»[1, с.99].

Явка та реєстрація запису до урядових (судових) книг письмових договорів, таких як і договір купівлі-продажу нерухомості мало важливе значення.

При записі приватних договорів уряд перевіряв їх форму, правоздатність і дієздатність учасників договору та його зміст, внаслідок чого записані до урядових книг договори набували значення нотаріальних актів. При цьому сила посвідчення автентичності договору переносилась з оригіналу на офіційний витяг договору з урядової актової книги. Договори, неподані до запису, вважались за домашні і не мали повної доказової сили [1, с.99].

Також «Права, за якими судиться малоросійський народ» зазначали, що обов’язок щось дати або виконати, зроблений на словах, жартома або в п’яному стані, не мав законної сили, якщо не був підтверджений письмово [4, с.209].

Особливі умови стосувалися операцій, що пов’язувалися з при­дбанням земельної власності. Купівля-продаж земельної ділянки вважалася здій­сненою лише після підтвердження угоди універсалом гетьмана чи указом царя [2, с.110].

Отже, підсумовуючи все вище зазначене, можна зробити висновок, що в праві України другої половини XVII—XVIII століття існувала добре розроблена система договорів, яка обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Серед найпоширеніших договорів того часу був договір купівлі-продажу, згідно з яким одна сторона – продавець – бере на себе зобов’язання передати іншій особі – покупцеві – певну річ у власність, а покупець зобов’язується прийняти куплену річ і заплатити за неї домовлену ціну. Купівля-продаж в цей період була двостороння, оплатна та консенсуальна. Сторонами договору виступали продавець та покупець, хоча не кожна верства населення була наділена відповідною дієздатністю, щоб бути одним із учасників договору купівлі-продажу. Так «невільне населення» було істотно обмежене у правах, а іноді і зовсім безправне. Таким чином в цей період ще зберігалася соціальна нерівність, яка залишилася з минулих років. Істотними елементами договору були товар і ціна. Товаром, могли бути будь-які речі, не вилучені з цивільного обороту Гетьманщини. Особлива увага приділялася купівлі-продажу землі. За «Правами, за якими судиться малоросійський народ» форма договору могла бути як усною, так і письмовою. Встановився особливий порядок укладання договорів купівлі-продажу нерухомості.

Список використаних джерел

1.                          Бойко І. Договірне право Гетьманщини  за «Правами, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року / І. Бойко // Право України. – 1998. – № 5. – С. 98-100.

2.         Захарченко П.П. Історія держави та права України / П. П. Захарченко. — К.: Університет «Україна», 2005. — 208 с.

3.                          Іванов В. М. Історія держави і права України / В. М. Іванов. – К.: МАУП, 2002. – 264 с.

4.                          Права, за якими сидиться малоросійський народ // Хрестоматія з історії держави і права України / Упоряд. : А. С. Чайковський. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 200-215.

5.                          Проект договору Війська Запорозького з Оттоманською Портою (Туреччиною) про торгівлю // Хрестоматія з історії держави і права України / Упоряд. : А. С. Чайковський. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 140-142.

6.                          Тацій В. Я. Історія держави і права України. У 2-х томах. Т.1. В. Я. Тацій,А. Й. Рогожин, В. Д.Гончаренко. – К.: Видавничий дім, 2003. – 644 с.

This  article deals with the problem of development of the sale contract in the civil relations in the Russian Empire. In the scope of analysis are features of the regulation of sale contract in the Russian legislation of  XVIII – beg. XX c. In the scope of research is the development of the definition, features and basic elements of sale contract in this period.

Ключові слова: договір купівлі-продажу, ознаки договору купівлі-продажу, елементи договору купівлі-продажу,  сторони договору купівлі-продажу, предмет договору купівлі-продажу, ціна, форма договору купівлі-продажу, купча кріпосна, запродаж.

Постановка проблеми: Практика доводить, що досвід історичного минулого будь-якого явища, події чи процесу допомагає отримати знання, які сприяють кращому розумінню передумов їхнього виникнення, дають змогу більш точно та об’єктивно інтерпретувати сучасні тенденції та прогнозувати майбутній його розвиток. Дослідження історичного розвитку договору купівлі-продажу в різних країнах, зокрема і в Росії дає можливість більш чітко відрегулювати дані відносини на основі історичного світового досвіду. Період існування Російської імперії є визначним моментом в розвитку договірних відносин загалом, та договору купівлі-продажу зокрема. Договір купівлі-продажу в Російській імперії набуває стрімкого розвитку. Чітка регламентація даного договору в Зводі Законів Російської імперії дозволяє виділити його поняття, ознаки та основні елементи. Багато науковців того часу досліджували проблеми розвитку договору купівлі-продажу в законодавстві Російської імперії. Основні положення Зводу Законів про договір купівлі-продажу застосовувались в наступних кодифікованих актах Російської держави.

Проблематиці та різним аспектам розвитку договору купівлі-продажу загалом та в часи Російської імперії зокрема присвячені праці Шершневича Г. Ф., Меєра Д. И., Брагинского М. И., Витрянского В. В., Завидова Б. Д., Ровного В. В. Однак питання історичної генези цього явища аналізується побічно і досі залишається невисвітленим.

Російська імперія виникла на початку XVIII ст. Єдиним джерелом права на той час остаточно визнаний закон, який за своїм змістом в більшості був протилежним праву минулих періодів розвитку Російської держави і мав характер в повній мірі реформаторський [1, с.599].  Основним офіційним збірником в тематичному порядку діючих законодавчих актів Російської імперії був Звід Законів Російської імперії, перше видання якого припадає на 1832 рік.  Даний збірник зібрав в собі попередні джерела права, які регулювали договірні відносини в Російській імперії на протязі всього її існування. Глава 2 тому 10 даного акту безпосередньо присвячена регулюванню договору купівлі-продажу.

Аналізуючи російську цивілістику XVIII – поч. XIX ст., варто зазначити, що навколо дослідження такого поняття як договір купівлі-продажу у науковців того періоду виникало багато суперечок. Так, зокрема щодо визнання продажу і купівлі договором і тим більше двостороннім договором. Д. І. Меєр визнавав купівлю-продаж по російському законодавству двостороннім договором, тоді як   К. П. Побєдоносцев стверджував, що купівля-продаж не договір, а дія, якою одна сторона передає другій річ за визначену ціну.

Приводом до такого висновку слугує, насамперед розміщення в Зводі законів купівлі-продажу не в розділі про договори, а в розділі 3: «Про порядок обопільного придбання прав на власність міною та купівлею». Однак визнанню купівлі-продажу актом перенесення права власності перешкоджає згода сторін, яка лежить в основі купівлі-продажу і яка не виділяється в окремі відносини, а зливається. [7, с.317].  І саме присутність такої обопільної згоди при передачі права власності на річ підтверджує належність купівлі-продажу до договорів.

Цікаво відмітити, що Звід Законів Російської імперії не говорить про договір купівлі-продажу як єдине ціле, а про купівлю і продаж окремо. Скоріш за все це пояснюється тим, що законодавець у формулюванні даного зобов’язання виходив з точки зору кожної із сторін. Адже для продавця вся угода представляється продажем, так званим обміном товару на гроші, а для покупця угода визначається у вигляді купівлі, тобто обміну грошей на товар. Однак єдність угоди в цій двоякості ніяк не порушується, оскільки в цілому, два вищевказаних юридичних акти в поєднанні становлять один цивільно-правовий договір – купівлю-продаж.

Відповідно до глави 2 Тому 10 Зводу Законів Російської імперії договором купівлі-продажу вважався договір, за яким продавець зобов’язується передати рухоме чи нерухоме майно у власність покупця («покупщика») за обумовлену грошову суму [2, с.303]. Щодо двостороннього характеру договору купівлі-продажу, то хоча із визначення, закріпленого законодавчо, витікає що в той період він розглядався як односторонній договір, за яким одна сторона зобов’язується заплатити іншій визначену суму грошей за придбану у власність річ.  Однак практика застосування законодавства показує, що все ж таки це був двосторонній договір, за яким з однієї сторони стоїть продавець, що зобов’язується передати річ, а з іншої покупець, який зобов’язаний заплатити ціну.

Договір купівлі-продажу в цивільному законодавстві Російської імперії представляється єдиним, незважаючи на те, що зустрічаються різноманітні види даного договору. Так, законодавство розрізняє купівлю-продаж нерухомого та рухомого майна, а також купівлю-продаж приватну (по вільній ціні) та купівлю-продаж на публічних торгах. Якщо дослідити поняття купівлі-продажу нерухомого майна то даний договір має свої особливості лише відносно форми укладення та виконання договору: визначена обов’язкова письмова форма з укладенням купчої кріпосної, про яку йтиметься далі у статті; встановлені особливі формальності для придбання права на передачу майна, вимагаються при цьому пожертвування на користь казни. При цьому саме значення договору купівлі-продажу нерухомого майна таке ж як і рухомого майна. Продаж з публічного торгу має ту особливість, що розраховує на змагання між особами, які бажають купити майно, що продається, заради чого такий продаж і здійснюється публічно [3, c.575]. Однак після того як виявиться підходящий покупець, який згодиться на умови договору купівлі-продажу з ним і укладається такий договір. Ще однією особливістю публічного торгу є те, що в багатьох випадках держава продає майно приватної особи. Наприклад, особі пред’являється санкція, внаслідок якої її майно підлягає продажу з публічного торгу. Але в цьому випадку держава є законним представником даної особи, тобто виступає від її імені.

Отже, всі різновиди договору купівлі-продажу, які були відомі дореволюційному законодавству Російської держави хоча і мають певні особливості в укладенні та виконанні, однак в цілому складають єдиний договір купівлі-продажу.

Варто також зазначити, що відповідно до ст. 1510, т. X, ч. І Зводу Законів Російської імперії договір купівлі-продажу, зокрема рухомого майна є реальним: передача від продавця до покупця проданого рухомого майна здійснюється за допомогою реального вручення покупцю самого майна в його розпорядження [4, c.129]. Ще однією необхідною умовою договору купівлі-продажу, як і будь-якого іншого договору є взаємна згода сторін відносно всіх істотних умов угоди. Без такої згоди договір не може бути укладений. Однак інколи вільна згода сторін підлягає з боку закону деякому тиску. В Російській імперії це мало місце при викупі родових маєтків (ст. 1367, Т. X Ч. 1 Зводу Законів), при відчуженні експропрійованих дільниць (ст.690 Т. X Ч. 1 Зводу Законів: не дозволялось самоуправство, а отже і здійснення всякого роду договорів без дозволу держави з даним майном), при продажі частки у спільній власності (продаж лише за згодою інших співвласників ст. 548 Т. X Ч. 1 Зводу Законів).

Форма договору купівлі-продажу залежала від речі, яка продається: рухома чи нерухома. Для купівлі-продажу рухомих речей закон не встановлює письмової форми, отже усної згоди достатньо для сили договору, а його існування може бути доведено показаннями свідків. Щодо нерухомості, то відповідно до ст. 1417. Т. X, Р. 1. Зводу законів продаж всього нерухомого майна відбувається за допомогою купчих кріпосних. Даний документ укладається в нотаріальному порядку і перетворюється в акт кріпосний через затвердження його Старшим Нотаріусом – ст. 1420 Зводу Законів. Відповідно до ст. 1425 купча кріпосна містить в собі 2 види умов: істотні та довільні. Зміст істотних умов: 1) сторони договору; 2) дані про нерухомість та її законне володіння; 3) відсутність заборон на дану нерухомість; 4) ціна. У довільних умовах може зазначатись так звана «очистка» майна. Це так зване повідомлення продавця про те, що майно попередньо нікому не було продано чи закладено. Крім цього в довільних умовах могли зазначатись відомості про платежі мита, гербового збору, про боргові переводи та платежі з продавця на покупця, та інші умови.

Сторонами договору купівлі продажу в Російській імперій були продавець та покупець. Аналізуючи Звід Законів, слід зазначити,що продавати майно могли всі ті, яким розпорядження та відчуження визначеним майном не заборонено законом. Отже, з цього випливає що особа повинна не лише бути законним власником майна, що продається, а й суб’єктом відчуження, за відсутності даних умов договір визнається недійсним. Наприклад, на майно накладена заборона або арешт: воно вже не може бути продано, адже зміст заборони в тому і заключається, що власник майна позбавляється права на його відчуження. Від покупця вимагається здатність до придбання права власності на куплене майно. Закон передбачає недійсною купівлю-продаж малолітніми та неповнолітніми особами без згоди їх опікунів чи піклувальників. Недійсними визнаються також договори укладені особами божевільними та марнотратами, якщо їх майно перебуває під опікою. Крім цього до 1721 року і після 1782 року селяни, міщани і купці не могли купляти заселені села. Це право належало лише дворянам. [5, c.149] Передбачалась також купівля-продаж за довіреністю, яка в законному порядку укладена між власником майна та особою, що представлятиме інтереси такого власника.

Щодо прав та обов’язків сторін, то продавець зобов’язаний піклуватися, щоб покупець отримав куплену річ. Покупець зобов’язаний передати продавцю право власності на продажну ціну. Крім того продавець відповідає перед покупцем, якщо внаслідок недостачі у власне переданому йому праві, він буде позбавлений права володіння переданою йому річчю. Продавець повинен доставити річ тої якості та кількості, якої він обіцяв, чи якої покупець міг по обставинам  справи очікувати. Право відмовитись від договору купівлі-продажу може бути обумовлено лише за взаємною згодою [6, c.469-470].

Істотними умовами договору купівлі-продажу були предмет та ціна. Щодо предмета договору купівлі-продажу, то ним могло бути як рухоме так і нерухоме майно. Майно повинне належати продавцю на праві власності. Якщо продавець не є власником даного майна і не має права розпоряджатися ним то такий договір є недійсним.

Недійсними визнаються договори купівлі-продажу майна, яке перебуває у користуванні, утриманні чи тимчасовому і пожиттєвому володінні, і на яке право власності має інша особа [4, c.132]. Недійсною є також продаж майна суспільного, коли воно належить місту чи селу на правах користування.

Продавати можна лише майно, вільне, яке не знаходиться під забороною чи арештом. Винятками є: 1) Якщо майно знаходиться під забороною за позовом чи санкцією, то продаж його дозволяється у разі, якщо буде внесена вся сума позову чи стягнення, або ж передано майно рівне попередньому, за умови, що дане майно вільне від заборон. 2) Якщо майно перебуває у забороні під заставою в кредитних установах, то продаж дозволяється за правилами кредитних положень. 3) Якщо заборона накладена для забезпечення певного доходу, який власник майна зобов’язаний вносити на користь державних чи суспільних установ, то продаж дозволяється коли таке майно замінене постійним і рівним доходом з наявного капіталу [4, c.132].

Також варто зазначити, що купівля-продаж передбачає наявність речі, а тому не може бути продана річ, яка не існує, наприклад, майбутній урожай. Однак на практиці такі угоди були досить частими, коли продається урожай на декілька років вперед. Крім цього такі угоди були визнанні купівлею-продажем.

Визнавши з однієї сторони, що договір купівлі-продажу укладається не інакше, як на річ визначену і при цьому ту, яка вже перебуває у власності продавця, а не ту, яка може надійти до нього певним чином згодом (кас. реш. 1870, № 1381), судова практика допускає з іншої сторони продаж майбутньої речі, наприклад, майбутнього урожаю. Як доказ такої угоди наводиться наступне  міркування: та обставина що продані продукти на той момент не існували, не може бути перепоною до визнання договору купівлею-продажем, так як продавцю, власнику землі, належить право і на її продукти. (кас. реш. 1880, № 94). При цьому, однак, упускається з уваги, що право власності на неіснуючу річ немислимо, що із права власності на землю не можна виводити право власності на плоди, які ще не з’явились [7, c.318]. Тому, так звана купівля-продаж урожаю у дійсності буде запродажем – іншими договірними відносинами, які передбачають перехід права власності на майбутню річ. Правила укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна зазначені вище.

Щодо іншої істотної умови договору – ціни, то відповідно до законодавства Російської імперії ціна повинна бути визначена Російською монетою. Ціна при продажі рухомого майна є вільною і визначається згодою між продавцем і покупцем. Щодо нерухомого майна, то тут ціна, яка визначається в купчій кріпосній, повинна бути визначена з урахуванням правил, викладених у Статутах про Мито 1861, 1903 року. Якщо одночасно продається два чи більше маєтки, які знаходяться в різних губерніях, то ціна в купчій має бути зазначена щодо кожного з них окремо. Якщо в купчій не буде зазначено ціни договору, або такою купчою на покупця будуть переведені борги продавця, без зазначення точної ціни маєтку такі купчі кріпосні визнаються недійсними. Ціна може бути визначена як єдина сума коштів, так і періодичні платежі. Гроші складають істотну умову купівлі-продажу. Відсутність їх перетворює договір купівлі-продажу в міну. Вимога, щоб ціна відповідала дійсній вартості речі, яка дійшла з римського права, російському законодавству невідома. Однак були і винятки, так за законом 1892 року, якщо особа, яка займається закупівлею хліба у селян, придбала за неспіврозмірно низькою ціною хліб, снопи чи зерно, скориставшись завідомо тяжким положенням продавців, то він зобов’язується доплатити останнім різницю між заплаченою сумою і ціною хліба [7, c. 318].

За недотримання істотних умов договору сторони підлягали відповідальності. Так, за купівлю-продаж, яка укладена всупереч законним заборонам, окрім її недійсності, винних необхідно піддавати кримінальним стягненням [4, c.134]. За продаж чужих речей, продавець підлягає кримінальному суду. Майно повертається його законним власникам, а покупець наділяється правом вимагати свої гроші у продавця, або посадових осіб, які дозволили укласти такий договір, наприклад нотаріус у випадку продажу нерухомого майна. Якщо договір купівлі-продажу на одне і те ж нерухоме майно буде укладений продавцем щодо двох різних покупців, то майно буде закріплене за ти з них, у якого купча кріпосна укладена раніше. На користь іншого покупця, з продавця стягується ціна, яка йому заплачена разом із шкодою понесеною таким покупцем.

На основі вищесказаного можна зробити висновок, що основними джерелами права на той час були закони, об’єднані в один кодифікований акт – Звід Законів Російської імперії. Під договором купівлі-продажу вважався договір, за яким продавець зобов’язується передати рухоме чи нерухоме майно у власність покупця («покупщика») за обумовлену грошову суму. Існувало декілька різновидів даного договору, які хоча і мали свої особливості, але в цілому підпадали під загальні ознаки договору купівлі-продажу. Даний договір є двосторонній, реальний щодо рухомих речей, і укладається за взаємною згодою сторін. Форма договору – змішана. Купівля-продаж рухомих речей укладався в усній формі, його достовірність могли підтвердити свідки. Щодо нерухомих речей, то договір укладався, шляхом підписання сторонами купчих кріпосних, та засвідченням даного факту у нотаріуса. Сторонами у договорі купівлі продажу були продавець і покупець. Не були учасниками договірних відносин малолітні, неповнолітні (без згоди батьків), божевільні, а також марнотрати. Істотними умовами договору купівлі-продажу виступали предмет та ціна. За порушення законодавства у даній сфері наступала майнова та кримінальна відповідальність.

Список використаних джерел

1. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права / М. Ф. Владимирский-Буданов,  – Петроград: Издание книгопродавца Н. Я. Оглоблина, 1915. – 699 с.
2. Гражданское Уложение в 3-ех томах. / Под ред. А. Л. Саатчиан. – СПб, 1910. – Т. – 2. – 1215 с.
3. Мэер Д. И. Русское гражданское право в 2-х ч. Классика русской цивилистики  / Д. И. Мэер. – М.: Статут, 2003. – 831 с.
4. Свод законов гражданских. Свод Законов Российской империи в 16-ти т. / Под ред. И. Д. Мордухай-Болтовского – М.: Изданіе, 1900 С. – Т. 10. Ч.1. – 384 с.
5. Титов Ю. П. История государства и права России / Ю. П. Титов. – М.: ТК Велби, Проспект, 2003. – 544с.
6. Тютрюмов И. М.  Законы гражданские с разьяснениями Правительствующего Сената и коментариями руских юристов. Классика российской цивилистики / И. М. Тютрюмов. – М.: Статут, 2004.  – 571 с. 7. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права / Г. Ф. Шершневич. – М.: СПАРК, 1995. – 556 с.

This paper considers the problem of acquiring ownership of the unfinished construction projects. It deals with topical issues that arise in the implementation of construction and proposed solutions. Investigated approach to understanding the ownership of unfinished construction project.

Незавершене будівництво – об’єкти, які розпочаті будівництвом і не прийняті в експлуатацію, включаючи законсервовані об’єкти[1,1]. Можна говорити, що незавершене будівництво це специфічна нерухомість, оскільки до завершення будівництва забудовник вважається лише власником матеріалів та обладнання, які використовувалися в процесі будівництва згідно ч.3 ст.331 ЦК України.

Питання правового режиму та цивільних відносин з приводу об’єктів незавершеного будівництва досліджувались М. І. Брагінським, Б. В. Бондарем, В. В. Вітрянським, О. В. Вороновою, Є. О. Мічуріним, О. С. Яворською, С.Яковлєвою.

Розглядаючи питання виникнення права власності на нерухоме майно ми розуміємо, що тут виникає не лише право власності, а й новий самостійний об’єкт цивільних правовідносин.

На даний час в Україні на законодавчому рівні передбачений такий об’єкт правовідносин, як об’єкт незавершеного будівництва, про це зазначає ст.331 ЦК України. Крім того, в Реєстр прав власності на нерухоме майно (підпорядковане Міністерству юстиції), було внесено зміни, які зазначають про існування в Реєстрі такого типу майна як об’єкт незавершеного будівництва. Об’єкт незавершеного будівництва як об’єкт цивільних правовідносин згадується і в інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, зокрема в розділі 4, яким регламентовано посвідчення договорів про відчуження об’єкт незавершеного будівництва.

Слід звернути увагу на те, що в Російській Федерації існує аналогічна правозастосовча практика щодо визнання об’єкту незавершеного будівництва предметом цивільно-правових угод. Зокрема, Вищий арбітражний суд Російської Федерації зазначає, що об’єкт незавершеного будівництва може бути предметом цивільно-правових угод, а, отже, виступати об’єктом цивільного обігу, однак для цього необхідна консервація будівництва, а також державна реєстрація прав на нього[2,1].

Отже, з вище сказано стає чітко зрозуміло, що об’єкт незавершеного будівництва є об’єктом цивільно-правових відносин і дане питання регламентовано на законодавчому рівні, але немає однозначного розуміння правового режиму незавершеного будівництва чи наприклад часового проміжку щоб чітко регламентувало момент виникнення прав на такий об’єкт чи момент припинення прав на таку нерухомість, хоча й незавершену.

На даний час українське законодавство не відносить незавершене будівництво до будівель чи споруд. Якщо розглядати об’єкт незавершеного будівництва і шляхом його добудови інший об’єкт, який буде завершеним, то це зовсім різні об’єкти, оскільки на другий право власності виникає підписанням документа про прийняття його в експлуатацію. Для виникнення права власності на незавершене будівництво необхідна державна реєстрація цього права [3, 41], тому логічно вказати, що це і буде моментом набуття права власності на такий об’єкт.

Основна процедура переходу об’єкта незавершеного будівництва у приватну власність є його приватизація, яка здійснюється згідно із Законом України «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» від 14 вересня 2000 року, або шляхом проведення державної реєстрації згідно з Постановою КМУ від 22 червня 2011 року «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання витягів з державного реєстру речових прав на нерухоме майно».

Державна реєстрація права на незавершене будівництво здійснюється в порядку встановленому для реєстрації прав щодо нерухомого майна, право власності на яке заявлене вперше.

Для реєстрації  права власності на незавершений об’єкт будівництва обов’язковою є наявність державної реєстрації речового права на земельну ділянку на якій розташований об’єкт незавершеного будівництва. Як правило, державна реєстрація проводиться особою, яка проводить таке будівництво. Для проведення державної реєстрації необхідно подати такий перелік документів:

–       Документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку, та завірену в установленому порядку копію примірника кадастрового плану земельної ділянки на паперовому носії;

–       Документ , що відповідно до законодавства надає право на виконання будівельних робіт;

–       Документи, що посвідчують особу;

–       Документи, що підтверджують виникнення, перехід чи припинення права власності чи інших речових прав на нерухоме майно[4,4].

Законодавець може вимагати  подання документу, який підтверджує факт повідомлення уповноважених органів повідомленням про початок робіт (декларація), тому в таких випадках необхідно подавати декларацію з тим переліком документів, який наведений вище. Також, слід пам’ятати про проведення технічної інвентаризації об’єкта, який підлягає державній реєстрації та подання акту інвентаризації органу уповноваженому проводити реєстрацію.

Після опрацювання надісланих документів Державний реєстратор реєструє право власності на об’єкт незавершеного будівництва.

Після державної реєстрації права власності на незавершений об’єкт будівництва можна вчиняти щодо нього подальші операції, зокрема продаж такого об’єкта. Проблема в тому, що після придбання такої нерухомості у нас виникає право власності саме на цей об’єкт і ні в якому разі не право власності на земельну ділянку на якій він розміщений. Оскільки право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації такого права (ст.25 ЗК України). То для того щоб вільно користуватися своїм придбаним майном необхідно ще укласти договір оренди земельної ділянки, якщо вона не перебувала у власності продавця, а лише в користуванні, оскільки договір купівлі-продажу об’єкта незавершеного будівництва не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку і на його підставі не можна зареєструвати земельну ділянку на нового власника нерухомості. Якщо ж земельна ділянка у приватній власності продавця, то проблеми не виникає, оскільки її можна придбати за договором купівлі-продажу.

Також бувають випадки, коли вирішення питання можна чекати роками, якщо земля є власністю держави. А от в багатьох випадках, право постійного користування взагалі не може бути переоформлено на покупця, адже суб’єктний склад даних правовласників обмежений ч.2 ст.92 ЗК України. Ч. 2 ст. 92 ЗК України зазначає, що право постійного користування земельною ділянкою із земель державної і комунальної власності набувають підприємства, установи, організації, які перебувають у державній чи комунальній власності; громадські організації інвалідів України; релігійні організації України. Тобто виникає проблема щодо права користування такими земельними ділянками приватними особами чи приватними підприємствами. У даному випадку власник об’єкту незавершеного будівництва повинен або орендувати земельну ділянку під об’єктом незавершеного будівництва або викупити[5, 1].

Таким чином, у покупця, який придбав недобудований об’єкт нерухомості, фактично, тривалий період часу буде відсутнє право власності на даний об’єкт. Поки новий власник буде оформляти необхідні документи для реєстрації його права власності на даний об’єкт за зобов’язаннями продавця може бути накладено арешт і така практика існує. В даному випадку, бюро технічної інвентиризації, навіть при наявності всього комплекту документів, відмовить у реєстрації права власності (хоча дані дії будуть незаконними п. 3.1, 3.5 Тимчасового положення). В даному випадку, покупець буде змушений оскаржувати ці дії в судовому порядку[6,5].

Раніше існувала така ситуація, за якої норми загального законодавства – ст. 331 ЦК України – допускали реєстрацію права власності на незавершене будівництво, а, натомість, норми спеціального – п.п.1.6 п.1 Тимчасового положення – визначають механізм реєстрації прав на об’єкти будівництва і водночас не передбачали реєстрації прав на об’єкт незавершеного будівництва, що, власне, і становило правову колізію та потребувало узгодження законодавства в цій частині.

Міністерство юстиції України видало Лист щодо порядку державної реєстрації прав власності на об’єкти незавершеного будівництва № 19-32/1, для усунення неузгодженості та вирішити дану проблему, в якому визначено необхідний механізм та процес реєстрації права власності на об’єкт незавершеного будівництва. Відповідно до вказаного Листа, підставами виникнення прав власності на такі об’єкти можуть бути такі:

— для первинної реєстрації права власності на такий об’єкт: державний акт на право власності або постійного користування земельною ділянкою або договір оренди земельної ділянки; договори, що свідчать про підстави виникнення права власності особи на об’єкт незавершеного будівництва; або рішення суду;

— у разі здійснення наступних транзакцій з нерухомим майном: рішення суду або договори відчуження об’єкта незавершеного будівництва. Крім того, свідоцтво про право власності на об’єкт незавершеного будівництва для державної реєстрації цих об’єктів не видається. Після проведення державної реєстрації прав власності на об’єкт незавершеного будівництва особі-власнику видається витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Однак слід зазначити, що цей акт не має сили закону і має виключно рекомендаційний характер. Проте наявність такого листа підкреслює нормативну неузгодженість та недостатню врегульованість згаданого вище питання.

Отже, незавершене будівництво як об’єкт нерухомості виникає з моменту набуття ним ознак нерухомого майна — у вигляді тісного зв’язку із землею і неможливості переміщення без непропорційної шкоди його призначенню — і перестає існувати як такий з моменту підписання документа про прийняття в експлуатацію. Тому можна зробити висновок про існування в процесі виникнення новоствореного нерухомого майна двох окремих об’єктів нерухомості: до моменту підписання документа про прийняття в експлуатацію  йдеться про перебування об’єкта будівництва в режимі такого нерухомого майна, як «незавершене будівництво», а з моменту прийняття в експлуатацію цього об’єкта виникає завершений будівництвом об’єкт нерухомості. Права власності на вищевказані об’єкти нерухомості виникають з моменту державної реєстрації цих прав у встановленому законодавством порядку. Здійснюючи державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, в тому числі і на об’єкт незавершеного будівництва, держава офіційно визнає і підтверджує факт виникнення цих прав. Наслідками визнання державою факту виникнення права власності є: по-перше, можливість укладення правочинів стосовно такого майна; по-друге, пріоритет зареєстрованих речових прав та їх обмежень над незареєстрованими в разі виникнення спору щодо цього нерухомого майна.

Для спрощення процедури обліку та контролю об’єктів незавершеного будівництва необхідно ввести в дію Реєстр об’єктів незавершеного будівництва. Введення в дію такого Реєстру повинне мати на меті повноцінне використання власниками об’єкта незавершеного будівництва прав щодо них. Так, з огляду на певні особливості такого об’єкта, а саме — динамічної зміни його ступеня готовності, і відповідно, неможливості та недоцільності постійної щоразової перереєстрації прав на об’єкт незавершеного будівництва, фіксування прав у Реєстрі об’єктів незавершеного будівництва повинне бути передбачене не як обов’язок, а як право, і застосовуватись лише в разі необхідності, наприклад, укладення договорів щодо об’єктів незавершеного будівництва чи здійснення будь-яких інших цивільно-правових операцій з цим об’єктом.

Незавершене будівництво є об’єктом цивільних правовідносин, який, враховуючи як теоретичні, так і нормативні підстави, слід вважати нерухомістю.

Так, незавершене будівництво, як об’єкт нерухомості, виникає з моменту набуття ним ознак нерухомого майна — у вигляді тісного зв’язку із землею і неможливості переміщення без непропорційної шкоди його призначенню — і перестає існувати як такий з моменту підписання документа про прийняття в експлуатацію. Тому робимо висновок про існування в процесі виникнення новоствореного нерухомого майна двох окремих об’єктів нерухомості. До моменту підписання документа про прийняття в експлуатацію – йдеться про перебування об’єкта будівництва в режимі такого нерухомого майна, як «незавершене будівництво», а з моменту прийняття в експлуатацію цього об’єкта виникає завершений будівництвом об’єкт нерухомості.

Права власності на вищевказані об’єкти нерухомості виникають з моменту державної реєстрації цих прав у встановленому законодавством порядку.

Список використаних джерел

1. Про затвердження Класифікатора державного майна : Наказ Фонду державного майна України від 15 березня 2006. :[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.nau.ua.
2. Огляд практики вирішення спорів, що виникають з договорів купівлі-продажу нерухомості : Інформаційний лист ВАС РФ від 13 листопада 1997 р. – № 21. : – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua.
3. Скаржинський М. Іпотека незавершеного будівництвом житла (цивільно-правові аспекти)  / М. Скаржинський. – К. : Юридична Україна, 2006. – С. 41.
4. Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно : Постанова Кабінету міністрів України в 22 червня 2011р. . :[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.nau.ua.
5. Ризики при купівлі об’єкта незавершеного будівництва / Шкромида та Партнери // Юридичний блог. – Київ. – 2012. – 1 березня. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lawyers.in.ua.
6. Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua;
7. Про регулювання містобудівної діяльності : Закон України від 17 лютого 2011 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua;
8. Про внесення змін до Закону України “Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень” : Закон України від 11 лютого 2010 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua;
9. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності та вдосконалення регулювання у сфері містобудівної діяльності : Закон України від 22 грудня 2011 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua;
10. Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень : Постанова Кабінету міністрів України від 22 червня 2011 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.nau.ua;
11. Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно : Постанова Кабінету міністрів України від 22 червня 2011 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon1.rada.gov.ua;
12. Деякі питання забезпечення діяльності Державної архітектурно-будівельної інспекції її територіальних органів та їх працівників : Постанова Кабінету міністрів України від 25 травня 2011 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon2.rada.gov.ua;
13. Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію : Указ Президента України від 08 квітня 2011 р. : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua.

Ключові слова: незавершене будівництво, об’єкт нерухомості, власність, будівельні роботи, право власності, технічний висновок, проект будівництва, експлуатація, містобудівна діяльність, власність, Державний реєстратор.