Н. В. Зощук, І. О. Тимощук,

Національний університет водного господарства та природокористування,

м. Рівне

Явище «конверсії» у площині жанрової поліфонії літературознавства

У статті розглядається явище конверсії, сфери його функціонування у зрізі європейського літературознавчого дискурсу. Акцентується увага на генологічному векторі застосування конверсії як способу самовираження автора. В аспекті конверсійної природи цього феномену з’ясовується його автентичність, проблеми збереження авторського стилю.

Ключові слова: конверсія, дискурс, трансформація, конверсив, девіації.

В статье рассматривается явление конверсии, сферы его функционирования в срезе европейского литературоведческого дискурса. Акцентируется внимание на генологическом векторе применения конверсии как способа самовыражения автора. В аспекте конверсионной природы этого феномена выясняется его аутентичность, проблемы сохранения авторского стиля.

Ключевые слова: конверсия, дискурс, трансформация, конверсив, девиации.

The article deals with the phenomenon of conversion, the sphere of its operations in the European section of literary discourse. Attention is focused on the genealogic vector of conversion application as a means of inner expression of the author. According to the nature of this phenomenon, conversion highlights its authenticity and the problem of maintaining of the author’s style.

Key words: conversion, literary discourse, transformation, converse, deviations.

Термін «конверсія» (від лат. сonversio – зміна, перетворення, обмін) сьогодні широко використовується практично в усіх сферах. У філологічному розрізі його першим застосував М. Ріффатер у праці «Формальний аналіз та історія літератури» (1970) [9], надалі послуговуючись ним у численних розвідках зі структурної стилістики, семіотики поезії тощо.

Термін доволі активно функціонує в європейському літературознавчому дискурсі різних напрямків. Зокрема, цим поняттям позначаються різні процеси будь-яких перестановок, транспонування й т.п., наприклад, у психоаналізі означене явище інтерпретується як «транспонування психічного конфлікту та намагання його розв’язати» [9, с. 25]. На думку французького філософа П. Адо, конверсія є одним із тих ключових понять, що віддзеркалює західно-європейську свідомість. Усю історію Заходу, за його словами, можна уявити як удосконалення «технік конверсії» [1, с. 200], позаяк вони мають на меті перетворення прийомів для поліпшення людської реальності.

За античних часів явище психологічно детермінованої конверсії функціонувало як у релігійному, так і в політичному та філософському аспектах, виступаючи певним засобом риторики. Його практикували в судових і політичних суперечках як можливість «змінити душу» противника за допомогою методу переконання. Отже, конверсія на той час являла собою дійовий метод впливу на суспільство. Досвід античних релігій (окрім буддизму) широко спирався на ідею «збалансованості» (за визначенням голландського феноменолога релігії Г. ван дер Леува) [1, с. 200]. Ця «збалансованість» проявлялася як конверсійний процес на рівні обміну енергією між Богом і людиною. Загалом, саме в релігійній сфері поняття конверсії набуло широкого розповсюдження. Зокрема, за С. Мартиновичем воно трактується як зміна світобачення індивіда та ставлення до навколишнього середовища [6, с. 189]. Така зміна передбачає трансформацію не тільки на особистісно-індивідуальному рівні, а й у масштабнішому сенсі – як зміну суспільної свідомості [6].

За П. Адо, тісно пов’язана з політичним типом конверсії так зв. філософська конверсія [1, с. 200]. Зокрема, згідно з його твердженням, філософія Платона – це також конвертування методу політичного звернення, оскільки у своїй праці «Держава» він фактично розмірковує саме над поняттям конверсії: «…для того, щоб змінити місто, потрібно змінити людей, але тільки філософу це під силу, тому що він сам є тим, до кого звертаються» [8, с. 518]. Платонівське бачення такого перетворення людини полягало в тому, що «вона повинна відвести свій погляд від тіней чуттєвого світу, щоб повернути його до світла, яке йде від ідеї Блага» (цит. за: [1, с. 202]). Отже, антична філософія таким чином підкреслювала ідею конверсії самої людської природи.

Дещо інший підхід до феномену конверсії – саме у релігійному аспекті – П. Адо адресує Гегелю, який побачив, що в таких релігіях, як «іудаїзм і християнство, спостерігається розрив між людиною і природою та порушений «обмін» між людським і божественним» [1, с. 203]. Християнська конверсія (за П. Адо) epistrophe та metanoia, виступає поверненням до першопочатку та відродженням, що передбачає насамперед покаяння перед Божим судом. Цей аспект конверсії був прокоментований ще Климентом Алекандрійським (див.: [3]), який протиставив платонівську ідею перетворення ідеї стоїків: «Стоїки кажуть, що звернення до душі, до божественних речей відбувається внаслідок так званого повороту, бо вона від гріха звертається до мудрості». За Платоном, «душа, після блукань сферою, де панує лише слабке мерехтіння дня, возноситься до вищого світу» [8, с. 134].

Крім того, необхідно враховувати й перманентну природу конверсійних процесів у відношеннях між окремими видами мистецтв. До таких у ХХ столітті слід віднести практику кіномистецтва, яке починалося саме з конверсування літературної класики. В аспекті конверсійної природи цього феномену з’ясовують його автентичність, проблеми збереження авторського стилю при конверсуванні роману в кінотекст, типи впливів на інші види мистецького контексту, механізми інтертекстуальності, що стало темою розвідок таких сучасних науковців, як М. В. Ямпольський, Г. Д. Клочек, Н. В. Нікоряк, С. М. Арутюнян, К. Ю. Ігнатовта ін. [Див. про це: 7 ].

Зі спостереженого П. Адо відносно конверсії та «інваріантів духовного досвіду» важливим для нас стає те, що, зокрема, «конверсію» французький філософ виявляє та спостерігає також у сфері літературних жанрів, беручи за приклад «Сповідь» Блаженного Августина. Вона подається як «літературний стереотип», що спричинив значний вплив на розвиток подальшого літературного процесу не тільки як зразок конверсії, але й як метод перетворення релігійного стану душі у літературний текст [1, с. 200]. Починаючи із зазначеного моменту проблему конверсії можна вважати конституйованою як факт літературної практики.

Таким чином, термін «конверсія» як такий об’єктивно виступає історично змінним за своїм наповненням, еволюціонуючи у різноманітних сферах наукового дискурсу, тому його визначення щоразу вимагає звуження контексту побутування відповідно психологічної, теологічної, соціологічної, філософської або літературної площини аналізу. Зокрема, у літературному аспекті конверсія виявляє свою постійну присутність, динамічну природу, а також вплив усіх вищезгаданих ракурсів й може виявляти себе на численних рівнях. В нашому дослідженні проблему звужено саме до явища жанрово-родової конверсії.

Конверсія є переважно частковою зміною, тобто девіацій зазнає конкретно окреслений предмет, відбувається лише зміна якості, рівня тощо. У лінгвістичному значенні теорія конверсій активно оперує ріффатерівським поняттям конверсиву, що означає можливість рівного та еквівалентного смислу для двох форм вираження одного й того ж змісту (див. про це: [9]) (наприклад, утворення нового слова при переході його основи в іншу граматичну категорію – як правило, конверсив і його вихідне слово зовні схожі, але вони різні як щодо написання, так і семантичних зв’язків).

Генетично феномен конверсії має своїм витоком ще міфологічну свідомість з притаманною їй динамічністю (про що ми читаємо у працях таких знаних дослідників цієї форми свідомості, як Гегель, О. Ф. Лосев, Ф. Х. Кессиді, Я. Є. Голосовкер, В. Н. Топоров та ін. Саме в аспекті конверсії синкретизм міфу підтверджує свою континуальну, тобто безперервно мінливу природу. Відтак конверсію слід вважати іманентною властивістю такої онтологічної категорії як міф, оскільки без активного конвертування думки в різнорідні образні форми мутація картини світобачення на рівні міфологічної свідомості була би в цілому неможливою. Важливо підкреслити, що в первісну цілісність світобачення вже було включено постаті філософів, а також міфічних поетів, – окрім Орфея згадуються, як правило, Мусей та Лін; щоправда, останнім відводиться не надто почесна роль – Аквінат називає їх брехунами [цит. за 7, с. 157]. Проте саме з іменами міфічних поетів (пригадаймо також Демодока, Корина, Олімпа та Фантасію), які постійно переспівували один одного, слід пов’язувати традицію активних конверсивів – на рівні тем, образів, фабул.

З розпадом первісного синкретизму окремі тематичні його площини перетворюються на джерело драматургічної сюжетики (трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда, іронічні версії старовинних тем в Арістофана як – от у його комедії «Плутос»). Вони стають також джерелом для нових поетичних форм, функціонують у текстах риторів тощо. Отож маємо зразки пограничної конверсації міфологічного матеріалу в окремі й самостійні жанрові утворення старовинної культури античної доби.

Таким чином, стійка міжродова конверсія в літературі, як абсолютно специфічний стан і фактор її еволюції, виступає логічним наслідком первісного синкретизму словесного мистецтва. Означене явище можна спостерігати на будь-якому зрізі: приміром, дослідники-філософи ґрунтовно висвітлюють форми гераклітівських філософсько-міфопоетичних фантазій в аспекті явищ, що конвертуються між собою на рівні сюжетних фрагментів, текстів різнорідних гімнів, навіть фразеології містерій, яку можна віднайти також у п’єсах Есхіла (див.: [5, с. 180–181].

Стосовно мистецтва в цілому, то аналогічні конверсії можна спостерігати у площині переходу або музики в слово, або слова в графічний малюнок, або танцю та жесту – у словесний віршований текст тощо. Подібні явища сьогодні позначаються терміном «мультикультуралізм» і сприймаються як першорядна за своєю актуальністю наукова концепція (див.: [2]). Звідси логічно випливає й припустимість різнорідних переходів всередині вже самого словесного мистецтва як такого, особливо на рівні жанрово-родових відношень.

Література:

1. Адо П. Духовные упражнения и античная философия / П. Адо ; [пер. с фр.]. – М. : Степной ветер ; СПб.: Коло, 2005. – 448 с. – (Катарсис).
2. Висоцька Н. О. Концепція мультикультуралізму: питання естетики / Н. О. Висоцька // Питання літературознавства: науковий збірник / гол. ред. О. В. Червінська. – Чернівці: Рута, 2009. – Вип. 77. – С. 110–121.
3. Климент Александрийский. Строматы / Климент Александрийский ; [подг. текста, пер. с дренегр., пред. и комм. Е.В. Афонасина]. – СПб.: Изд-во Олега Абышко, 2003. – Кн. IV. – 336 с.
4. Клочек Г. «Кінематографізм» Тараса Шевченка в контексті інтерактивних стосунків літератури й кіно / Г. Клочек // Наукові записки. Художня література і кінематограф: проблеми інтерактивності. – Випуск 110. – Серія: Філологічні науки. – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2012. – С. 3–15.
5. Лосев А. Философия. Мифология. Культура / А. Лосев. – М.: Изд-во пол. лит., 1991. – 525 с.
6. Мартинович В. А. Проблема индикаторов конверсии / В. А. Мартинович // Религия и общество: актуальные проблемы современного религиоведения : сб. науч. трудов[под общ. ред. В. В. Старостенко]. – Могилев: Изд-во Могилевского гос. ун-та, 2006. – С. 187–190.
7. Нікоряк Н. В. Автентичність кіносценарію як сучасного літературного тексту: [монографія] Н. В. Нікоряк; [вступне слово О. Червінської]. – Чернівці: Місто, 2011. – 240 с.
8. Платон. Собрание починений : в 4 т. / Платон ; [под. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи]. – М.: Мысль, 1994.
9. Риффатер М. Формальный анализ и история литературы / М. Риффатер // Новое литературное обозрение. – 1992. – № 1. – С. 20–41.
10. Ямпольский М. Дэмон и Лабиринт / Михаил Ямпольский. – М. : Новое литературное обозрение, 1996. – 336 с.

Ключові слова: політичний режим, дефектна демократія, гібридний режим, демократизація, трансформація, кольорові революції.

Суспільно-політичні перетворення, які тривають у країнах Східної Європи та колишнього СРСР протягом останніх 20 років, не втрачають актуальності вивчення і сьогодні та набувають нових вимірів у політичній науці. Демократичний вектор трансформаційних перетворень став чи не єдино можливим шляхом до становлення консолідованої демократії після «кольорових революцій». Однак соціально-економічні та політичні показники так званих молодих демократій після революційних змін засвідчують про відірваність України та Грузії від ліберально-демократичних стандартів, що ставить під сумнів «лінійність» переходу від авторитаризму до демократії.

Саме частковість демократизації та лібералізації старих авторитарних режимів в пострадянських країнах призвела до виникнення складної ситуації, за якої несформовані до кінця політичні режими неможливо однозначно класифікувати як демократичні чи авторитарні. Тому багато дослідників схиляються до думки виділяти проміжні форми політичних режимів, зокрема таких як «керована демократія», «неповна демократія», «напівдемократія», «напівавторитарний режим» (М. Оттауей)[1], «гібридна держава із змагальним державним авторитаризмом» (Т. Кузьо)[2], «делегативна демократія» (Г. О’Доннелл)[3], «дефектна демократія» (В. Меркель)[4], «авторитарна демократія» (Р. Саква)[5].

Мета нашої статті виявити за допомогою порівняльного аналізу тип політичних режимів в України та Грузії після «кольорових революцій». Теоретико-методологічну основу статті складають роботи українських дослідників Г. Шипунова, О. Фісуна, О. Полохала, Ю. Мацієвського, В. Якушика та іноземних – Г. О’Доннелла, Ф. Шміттера, В. Меркеля, Ж.-Л. Кермона. Однак, незважаючи на їх вагомий вклад у вивчення даної проблематики, актуальність її щороку зростає. Проблема становлення політичного режиму в пострадянських країнах активно обговорюється на різних рівнях, проте практика показує, наскільки вона до кінця не досліджена, скільки важливих питань ще є відкритими і потребують ґрунтовного вивчення.

Сьогодні серед дослідників точаться дискусії щодо базових критеріїв у вивченні і класифікації політичних режимів. Простежимо їх на основі визначень поняття «політичний режим».

Кандидат філософських наук, дослідник О. Фісун пропонує визначення політичного режиму як взаємодію політичних акторів з їхніми ресурсами, стратегіями та видами капіталу в рамках визначеного набору формальних і неформальних правил. Таке визначення підкреслює, що формат політичного режиму значною мірою окреслюється певною сукупністю формальних і неформальних правил, які тим чи іншим способом спрямовують дії політичних акторів у їхній боротьбі за владу. Формат політичного режиму детермінується співвідношеннями сил між основними акторами, що відкриває доступ до використання тих чи інших стратегій, ресурсів та видів капіталу[6].

Відомий французький політолог М. Дюверже розглядав політичний режим як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного чи декількох типів прийняття рішень, однієї чи декількох груп тиску». Французький дослідник Ж.-Л. Кермонн вніс уточнення в його формулювання і дав визначення політичного режиму, яке стало загальновизнаним в європейській політології: «Політичний режим є синтез легітимності, структури інститутів, партійної системи, форми і ролі держави»[7].

Дослідники Г. О’Доннел і Ф. Шміттер зазначають, що «режим – це сукупність явних або прихованих структур, які визначають форми і канали доступу до провідних урядових посад, а також характеристики діячів, які вважаються для цих структур відповідними або невідповідними, використовувані ними ресурси і стратегії в цілях отримання бажаного призначення». У цьому сенсі, коли говорять про політичний режим, то мають на увазі не нормативні, такі, що задаються, наприклад, ідеальними цілями того або іншого класу, а реальні засоби і методи здійснення публічної політики в конкретному суспільстві[8].

Узагальнивши і систематизувавши наведені вище визначення «політичного режиму», було виокремлено основні критерії вивчення режимів пострадянських країн: рівень розвитку політичних інститутів; свобода функціонування ЗМІ; процедури і способи формування владних інститутів; стиль ухвалення політичних рішень; взаємозв’язок між владою і громадянами; розвиток громадянського суспільства; рівень демократичності виборчого процесу; стиль урядування.

Зважаючи на історичне минуле, розвиток України та Грузії відбувається далеко не однаково: й імпульси національно-державного самовизначення, здобуті в процесі розпаду Союзу, і геополітичне становище, і національно-цивілізаційна ідентичність, і соціокультурні умови, й якість політичних еліт, і ступінь впливу на політичний процес із боку демократії Заходу тощо виявилися різними. Все це призвело до певної відмінності політичних режимів країн.

Спільно рисою держав є те, що другий перехідний етап був зумовлений хвилею «кольорових революцій». Так, на виборах в 2003 році в Грузії, які влада намагалися сфальсифікувати, діючий президент Е. Шеварднадзе був остаточно відсторонений від влади. На хвилях «трояндової революції», що відбулася під гаслами «Грузія без Шеварднадзе», до влади приходить Міхаїл Саакашвілі. В Україні ж подібним актом непокори стала «помаранчева революція» у 2004 році, яка стала демонстративним виявом незадоволення мас. Кульмінаційним моментом тих подій став прихід до влади опозиціонера Віктора Ющенка, що дало сподівання на швидку демократизацію і поступальний рух України до консолідованої демократії.

Як в Україні, так і Грузії поміркований тип переходу шляхом виборчого процесу зумовили перемогу опозиції на виборах. Однак можливість почати реальні реформи у всіх областях суспільних відносин, що відкривалася після зміни влади, надалі була втрачена. Причиною є глибока фрагментація еліт. Неспроможність досягти компромісу між головними політичними гравцями віддали перевагу «грі до переможного кінця»», тобто «гру з нульовою сумою» тієї, що закінчилася взаємним програшем. Прагнення отримати перемогу (пост президента з посиленими повноваженнями) здавалося вищою за ціну участі в конфлікті. Можливість використання ресурсів (загальнонаціонального багатства) в цій боротьбі не обмежена ні формальними, ні неформальними правилами.

Результати гострого суперництва еліт виявилися в кінці 2008 р., коли тільки на початку світової рецесії, Україна опинилася серед країн найбільш потерпілих від кризи[9]. Яскравим прикладом також став провал проекту створення демократичної коаліції в 2006 році і формування уряду М. Азарова з представників команди Л. Кучми свідчить про збереження вказаної тенденції, а також про чергову паузу в процесі демократизації. А формально сформована коаліція на початку грудня 2008 року у складі «Блоку Юлії Тимошенко» (БЮТ), частини депутатів парламентської фракції «Нашої України – Народної Самооборони» (НУ-НС) і «Блоку В. Литвина» не сприяла ефективній і результативній роботі, а стала результатом внутрішньої боротьби між президентом В. Ющенко і прем’єром Ю. Тимошенко.

Причиною загострення боротьби стало нечіткість розподілу повноважень між Президентом та виконавчою гілкою влади, що ще більше зросла після проведення конституційних змін у 2004 році[10]. Проведені зміни не лише запровадили парламентсько-президентську систему правління, а одночасно позбавили главу держави частини повноважень, що призвело до руйнації гегемоністської моделі консолідації неопатримоніального режиму, в якій президент відігравав роль верховного арбітра й уособлював цент системи. Це стало кроком до розвитку інституту парламентаризму в Україні.

Поступово зростала внутрішньопартійна роз’єднаність провладних сил і у Грузії, внутрішні розбіжності та протиріччя не дозволяли проводити ефективне державне керівництво. Якщо на президентських виборах в 2004 році тодішній спікер парламенту Н. Бурджанадзе підтримувала і була союзником М. Саакашвілі, а партія «Єдиний національний рух» була домінуючою, то уже в 2007 році утворила опозиційну партію, відому як «Демократичний рух – Єдина Грузія». Декілька інших колишніх союзників теж перейшли в опозицію протягом року[11].

Однак вагомим вдалим досягненням правління Саакашвілі є здійснення «антикорупційного прориву». Головною передумовою стало радикальне скорочення державного апарату: з 18 міністерств залишилося 13 (відбулося скорочення персоналу на 35%), із 52 державних служб лишилося 34 (50 % скорочення персоналу). Прикладом реформи інституції влади стала ліквідація влітку 2004 року дорожньої поліції. Всі працівники (14 тис.) було скорочено[12]. У 2009 році за даними Міжнародної неурядової організації Transparency International індекс сприйняття корупції становив 4,1, тобто Грузія посіла 66 місце із 180 країн[13], тоді як в 2003 році Грузія мала показник 1,8, посідаючи 124 місце[14].

Ліквідація корупції в Україні стало лише популістським передвиборчим гаслом. За даними цієї ж організації наша країна за рівнем корупції у 2009 році посіла на 146 місце серед 180 країн із показником 2,2[15]. Порівняно із 2003 роком, коли показник складав 2,3, а Україна посідала 106 місце[16], відбулася тенденція до погіршення. У постреволюційний період в Україні не відбулося ані суттєвої боротьби з корупцією, ані створення належних умов для запобігання її виникненню. Про низьку ефективність боротьби з цим загальносуспільним явищем свідчать наступні статистичні дані: у 2008 році було зареєстровано 1910 випадків хабарництва (у 2007 – 2146). До судів було спрямовано 1376 кримінальних справ про хабарництво, 23 справи закрито. 11 червня 2009 року був прийнятий проект законів так званий «антикорупційний пакет», поданий Президентом до Парламенту. Хоча й Указом Президента від 28 грудня 2005 року було створено міжвідомчу комісію РНБО з комплексного вирішення проблем у сфері боротьби з корупцією та від 17 квітня 2008 року – Міжвідомчу робочу групу з питань протидії корупції та їх діяльність була лише формальна. На думку експертів, головними недоліками державної антикорупційної політики в Україні стали: декларативність більшості норм, низька виконавська дисципліна, неузгодженість та повільність дій органів влади[17].

Однак все-таки судова влада в Грузії була не в змозі встановити себе як незалежну установу, і продовжувала страждати від великої корупції і тиску від виконавчого органу. Загальним явищем була оплата хабарів для суддів, а судові реформи були повільні в просуванні вперед. Поліція поліпшила своє функціонування відколи уряд звільнив половину її персоналу в 2004 році в результаті антикорупційної діяльності. Уповноважений з прав людини Созар Субарі повторно звинуватив поліцію у зловживаннях, зокрема зробила особливий наголос на жорстоке поводження із затриманими, і тюремні умови в Грузії залишалися жорстокими[18]. Судочинство в Україні було об’єктом маніпулювання в країні. Непрозорість діяльності органів влади, нерозуміння посадовими особами суті свого суспільного призначення та зверхнє ставлення до громадян, неефективність судочинства – усе це призвело до зневіри громадян у можливість захистити себе від незаконних дій з боку держави. Так, рівень довіри до суду як інституту, в якому можна захищати свої права, є надзвичайно низьким: за соціологічними даними 2005 року не довіряють судам 50,3% і лише 14,2% громадян довіряють. Близько 78% суддів визнають існування систематичного тиску на них[19].

Партійно-політична ситуація визначалася у Грузії строкатою багатопартійною системою, рівень довіри до якої досить низький. В березні 2007 року проводилося опитування серед населення Грузії з метою визначення партій, які мають найбільший рівень довіри з боку громадян. Результати дослідження виявилися наступні дані: найбільший рівень популярності (15,8%) отримала партія «Єдиний національний рух» – правляча політична партія, лідер якої є М. Саакашвілі. Решта, наприклад, «Нові праві» ((5,4%), Лейбористська партія (2,9%), Республіканська (2%), Консервативна партія (0,7%), «Національний Форум» (0,4%), «Шляхи Грузії» (0,2%)[20]. Це говорить про те, що жодна з партій не може вести масштабну, ефективну та результативну опозиційну діяльність.

Демократизація режиму вплинула і на багатопартійність системи в Україні. Політичні сили мали право і реальну можливість брати участь у змаганні за владу. Однак рівень внутрішньопартійної демократії залишається порівняно низьким через залежність партій від спонсорів, які здебільшого орієнтуються на керівництво. Централізації партій сприяє також виборче законодавство, яке передбачало «закриті списки», що фактично, дає право керівництву визначати коло осіб, які отримують мандати в представницьких органах.

Виборчі процеси у Грузії проходили у не зовсім демократичний спосіб. Виборча комісія призначалася Президентом, тому навіть на президентських та повторних парламентських виборах у січні 2004 року, міжнародні спостерігачі від ОБСЄ зафіксували значні та різноманітні порушення. Президентські і парламентські вибори у січні і травні 2008 року пройшли із зловживання нормативних, інституційних, адміністративних, фінансових та медіа-ресурсів[21]. На дострокових президентських виборах перемогу одержав М. Саакашвілі, отримавши 53% голосів. Спостерігачі від ОБСЄ охарактеризували їх як такі, що пройшли з масовими порушеннями та фальсифікаціями: зміни у виборчому законодавстві відбувалися напередодні виборів, зловживання державними ресурсами, залякування громадських працівників і опозиційних активістів, неточність виборчих списків. Опозиційні кандидати зазначали, що фальсифікація штовхнула Саакашвілі на подолання 50-відсоткового порогу з метою запобігання другого туру[22]. Тому назвати Грузію виборчою демократією важко.

Щодо виборчого процесу в Україні, то відчутне помітне покращення. Протягом 2005-2009 років в Україні відбулися суттєві змін у напряму до приведення національного виборчого законодавства до демократичних стандартів. За результатами президентських виборів у 2004 році в новій редакції було прийнято Закон України «Про вибори народних депутатів України», який враховував як практичний досвід президентської виборчої кампанії, так і рекомендації Бюро демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ за результатами виборів глави держави. Вже у 2006 р. Верховний представник Європейського Союзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки Хав’єр Солана привітав український народ із проведенням 26 березня того ж року вільних і чесних виборів до Верховної Ради відповідно до міжнародних стандартів демократичних виборів[23]. Окрім того, було ухвалено Закон «Про державний реєстр виборців» (22.02.2007)[24]. А в 2006 році мажоритарна виборча система була замінена на пропорційну. Така система забезпечила пропорційне представництво основних політичних сил у парламенті, забезпечила краще структурування парламенту – формування фракцій і парламентської більшості.

Свобода слова та свобода мирних зібрань у Грузії також не відповідала демократичним тенденціям. Події 7 листопада 2007 року стали ще одним показовим фактом жорсткої політики влади. Саме тоді були розігнані учасники мирних акцій протесту опозиції із застосуванням силових механізмів (сльозоточивий газ, гумові кулі). В результаті постраждало 500 осіб, в тому числі представники громадського порядку. В Грузії було введено надзвичайний стан[25]. Уповноважені з прав людини зафіксували десятки випадків порушення політичних прав активістів, включаючи образи, безпідставні арешти, жорстоке поводження. 17 липня 2009 року Парламент прийняв поправки до Закону про збори і демонстрації, відповідно до яких збори або демонстрації можна проводити на відстані більше 20 метрів від офіційних будівель. Це нове положення створювало можливості для довільної інтерпретації, що могло служити перешкодою для свободи зборів. У кінці 2009 року за цим законом заарештували і оштрафували трьох правозахисників[26]. Ще одна поправка, яка загрожувала реалізації громадянських свобод, була введена до Кодексу про адміністративні правопорушення 17 липня 2009 року. Відповідно до цієї поправки термін утримання під вартою за порушення громадського порядку був продовжений з 30 до 90 днів. Це викликало занепокоєння щодо можливості довільної інтерпретації поняття «громадський порядок», завдяки якій можна буде легко звинуватити правозахисників за дії в захист прав людини.

За даними неурядової громадської організації Freedomhouse розвиток громадянського суспільства в Україні (2,75) є на порядок вищий, ніж в Грузії (3,75)[27]. Саме за напрямом «громадянське суспільство» Україна продемонструвала найбільший поступ. Проходження революцій в країнах говорить про наявність рівня мобілізації людей, їх консолідації, здатності до об’єднання. Спостерігається також збільшення у суспільстві питомої ваги громадських організацій та зростання кількості їх членів. За даними Державного комітету статистики, станом на 1 липня 2009 р. в Україні зареєстровано: громадських організацій та їх осередків – 61610 (2008 р. – 59321); профспілок та їх місцевих об’єднань – 23564 (2008 р. – 22678); благодійних організацій – 11972 (у 2008 р. – 9590)[28], хоча, на думку експертів, більшість зареєстрованих в Україні організацій продовжують існувати формально, або функціонують епізодично. Відсутність тісної співпраці влади із громадянським суспільством у Грузії, придушення демонстрантів у листопаді 2008 р. – зумовило погіршення показника громадянського суспільства до рівня 3,75 з 3,5. Як в Україні, так і в Грузії багато неурядових організацій залишаються залежними від іноземних донорів[29].

Досить складна ситуація спостерігалася у сфері ЗМІ, особливо після збройного грузинсько-російського конфлікту у серпні 2008 року. Досить часто ЗМІ використовували маніпуляційні технології, зокрема щодо таких чуттєвих для суспільства питань як конфлікт 2008 року та етнічні меншини. Прикладом також є події 12 грудня 2009 року, коли Асоціацію молодих юристів Грузії звинуватили в перешкоді звільненню грузинських заручників через передачі на телеканалі Rustavi 2. А 10 грудня 2009 року по першому державному каналу транслювали украй критичний відгук про організацію «Пріоритет прав людини». Організацію звинуватили в тому, що, подаючи скарги в Європейський Суд з Прав Людини, вона шкодить державі і використовує «трагедію війни у своїх інтересах»[30]. Маніпуляція населенням посилювалася, враховуючи той факт, що грузинські ЗМІ перебували під контролем або влади, або провладних бізнесових груп, а доступ до Інтернету мало лише 8% населення. Аби зберегти свої робочі місця, діяльність журналістів проходила під жорсткою цензурою. Такі факти суперечать Конституції Грузії, зокрема розділу другому статті 19, яка гарантує кожній людині свободу слова, думки, віросповідання[31].

Оцінюючи стан ЗМІ в Україні, що є також важливим показником демократичності режиму, можна говорити лише про часткове послаблення тиску і незначне збільшення свободи слова. Адже протягом цього часу в Україні так і не з’явилося громадського телебачення, журналістські колективи не мали контролю над ЗМІ, в яких вони працювали, а більшість якісних ЗМІ існували на дотації своїх власників, які зацікавлені не стільки в бізнесі, скільки в наданні якомога більшого політичного змісту. Український журналіст В. Портніков характеризує таку свободу саме як кланову свободу, яка пов’язана з різними інтересами олігархів[32]. За даними Міжнародної організації «Репортери без кордонів» у 2007 році Україна посіла в рейтингу свободи слова 92 місце із 170[33]. У січні – червні 2009 року Фонд «Демократичні ініціативи» провів опитування серед журналістів стосовно їхньої оцінки стану свободи слова в Україні. Досить високо журналісти оцінили стан свободи слова в 3 бали за 5-бальною шкалою[34].

Отже, демократичні процедури та інститути в Україні та Грузії перетворилися на інструмент, які правляча еліта використовує для утримання влади та реалізації власних інтересів. Це означає, що ці інститути не діють, а створюють лише демократичний фасад, який еліта використовує для власної легітимації як в середині країни, так і за її межами. Збереження та утвердження неформальних інститутів дозволяє говорити про утвердження дефектної демократії у постпомаранчевий період 2005-2009 рр. Події, що склалися в постпомаранчевий період, зумовили формування гібридного політичного режиму, який визначаємо як режим демократичної ситуації. Підтвердженням цього є те, що політичний процес України відповідає одному з основних критеріїв перехідного стану – так званій подвійній невизначеності – правил та процедур політичної гри, а також її результатів. Політичний режим Грузії протягом 2004-2009 рр. можна охарактеризувати як напівавторитарний. Оскільки багато з показників не відповідали демократичним стандартам і, порівняно з Україною, були на порядок гірші, зокрема розвиток громадянського суспільства, виборчий процес, незалежність ЗМІ.

Список використаних джерел та літератури