У статті розглянуті особливості концепцій вдосконалення закону про кримінальному відповідальність в частині криміналізації терористичного акту. Зокрема, наголошено на рисах, які об’єднують існуючі підходи та висловлені власні пропозиції щодо удосконалення чинного КК України.

Ключові слова: терористичний акт, злочин, вдосконалення.

The article describes the features of concepts of law on criminal liability improvement concerning terrorist act criminalization. In particular, common features of existing approaches were highlighted as well as own propositions on improvement of current CC of Ukraine.

Keywords: terrorist act, crime, improvement.

Постановка проблеми. На сьогодні всі дослідники-криміналісти погоджуються з недосконалістю формулювання статті 258 Кримінального кодексу України (надалі – КК України), яка встановлює відповідальність за вчинення терористичного акту. Проте, на нашу думку, такий стан речей є абсолютно неприпустимим в умовах сучасних українських реалій. Зважаючи на це, питання щодо вдосконалення закону про кримінальну відповідальність в частині встановлення відповідальності за чинення терористичного акту на сьогодні є одним з найактуальніших серед проблем кримінально-правової науки та практики.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемо відповідальності за терористичний акт за КК України займалися багато вітчизняних науковців, зокрема В. П. Ємельяков, А. Е. Ізетов, В. Н. Кубальський, В. С. Зеленецький, В. Я. Настюк та ін. Проте загальною проблемою вищевказаних досліджень є суперечливі підходи до реформування кримінального законодавства. Які, з одного боку, не забезпечують вимоги правозастосовної практики, а з іншого, є нереальними для втілення у короткостроковій перспективі.

Завдання дослідження полягає у детальній характеристиці існуючих концепцій вдосконалення чинного КК України в частині встановлення відповідальності за вчинення терористичного акту та висловлення на цій основі власних пропозицій.

Виклад основного матеріалу. Незважаючи на відносно незначну кількість наукових робіт, що присвячені проблематиці тероризму та його кримінально-правовій оцінці, на сьогодні в науковій літературі існує дві масштабні концепції удосконалення закону про кримінальну відповідальність за терористичний акт. Проте, вказані концепції, незважаючи на спільні засади та мотиви їх нововведень, є, по-суті, взаємовиключними.

Першою слід виділити концепцію, автором якої є вже згаданий нами визначний український дослідник у сфері проблематики тероризму, – В. П. Ємельянов. На думку дослідника, законодавче формулювання, так би мовити, основного терористичного злочину – терористичного акту – є громіздким і перевантаженим зайвою інформацією [6, c. 29-32]. Крім того, воно не враховує те, що міжнародне визначення терористичного акту включає ознаки вчинення не тільки вибухів, підпалів та інших загально небезпечних діянь, але і будь-яких інших суспільно небезпечних діянь, спрямованих на залякування населення, тобто вчинення будь-якого злочину терористичної спрямованості [4].

У зв’язку з цим В. П. Ємельянов пропонує таке визначення передбачити у складі злочину терористичного акту, тобто розширити ознаки цього складу до ознак видового складу злочинів терористичної спрямованості і викласти диспозицію цього складу злочину у такій редакції: “Терористичний акт, тобто вчинення або погроза вчинення вибуху, підпалу, захоплення заручників, транспортного засобу, підприємства чи установи або інших суспільно небезпечних діянь, що створюють небезпеку для життя чи здоров’я людини або загрозу настання інших тяжких наслідків і спрямовані на залякування населення з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи місцевого самоврядування України, інших держав, міжнародними організаціями, об’єднаннями громадян, фізичними або юридичними особами” [4]. На думку автора, це дозволить усі злочини терористичної спрямованості кваліфікувати за цим складом злочину, а не за різними статтями КК України, за якими можуть кваліфікуватися як ті злочини, котрі мають терористичний характер, так і ті, котрі не мають ніякого відношення до терористичної спрямованості.

Проте, автор на цьому не зупиняється, і відзначає вже аналізовану нами ідею про те, що громадська безпека у разі вчинення терористичних злочинів взагалі і злочинів терористичної спрямованості зокрема, хоча завжди і є об’єктом посягання, але, фактично, не основним, а додатковим. Відтак, основним об’єктом таких складних злочинів як терористичні виступають різноманітні сфери життєдіяльності людей, національні та наднаціональні інститути, посягання на які зумовлюють цілі терористів. Саме тому, на думку науковця, з урахуванням багатооб’єктності терористичних злочинів доцільним буде передбачити їх у новому окремому розділі Особливої частини КК України [6, c. 33-35].

Автор вважає, що це дозволить, по-перше, чітко визначити коло завдань і повноважень органів, які здійснюють боротьбу з тероризмом, по-друге, усунути наявні в чинному КК України недоліки, коли злочини терористичної спрямованості повинні кваліфікуватися за статтями КК України, які передбачають відповідальність не тільки за такі злочини і містяться у різних розділах Особливої частини КК України, по-третє, чітко окреслити межі інших складових антитерористичного законодавства, які охоплюються іншими галузями законодавства [4]. З урахуванням викладеного автор вважає за доцільне склади терористичних злочинів (ст. 258 – 258-5 КК України) вилучити з розділу IX “Злочини проти громадської безпеки” і передбачити їх у новому розділі XXI “Терористичні злочини”.

В той же час, В. П. Ємельянов здійснивши ґрунтовний аналіз термінологічних підходів до закріплення злочинів терористичної спрямованості у міжнародному законодавстві, пропонує замінити термін “терористичний акт”, який використовується у статтях 258-1 – 258-5 КК України, на термін “терористичний злочин”, пояснюючи це тим, що у Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму поряд з поняттям “терористична діяльність” вживається поняття “терористичні злочини”, що, відповідно до положень Конвенції, є тією ж терористичною діяльністю, яка піддана криміналізації. Тому, на думку науковця, в нових статтях закону про кримінальну відповідальність, які встановлюють відповідальність за ті чи інші форми та види терористичних злочинів, не слід використовувати вузьке для українського законодавства поняття “терористичний акт”, оскільки це, по-перше, не відповідає термінології, яка має місце в Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, а по-друге, неминуче породжує додаткові проблеми у кваліфікації злочинів цієї категорії [1].

Друга концепція, яка вже частково нами розглядалася і автором якої є В. Н. Кубальський, полягає у пропозиції виключення з КК України спеціальних складів терористичних злочинів (ст. 258 – 258-5 КК України). Своє обґрунтування ця позиція будує на тому, що цілий ряд дослідників погоджується з тим, що тероризм неможливо співвідносити з будь-яким окремим злочином, а тому викликає сумнів сама доцільність наявності в КК України окремого складу злочину, що передбачає відповідальність за терористичний акт. Крім того, автор підкреслює, що навряд чи викликає сумніви твердження про те, що визначення терористичного акту, яке міститься у частині 1 статті 258 КК України, є далеко не повним, не вичерпує усього спектру терористичних діянь, відображаючи лише спеціальний склад злочину. Відтак, на думку автора, сам по собі терористичний акт може і не супроводжуватися вибухами, підпалами чи іншими подібними діями, і, звичайно, не вичерпується ними [1]

Відтак, на основі дослідження антитерористичного законодавства різних держав у частині, що встановлює, які діяння відносять до терористичних, автор аргументовано визначає, що основним критерієм відмежування терористичних злочинних діянь від нетерористичних виступає наявність терористичних цілей. На думку дослідника, характерним є підхід, за якого вже криміналізоване в законі про кримінальну відповідальність зарубіжних держав діяння кваліфікується як терористичне, якщо воно вчинене з метою досягнення терористичних цілей. Відтак, терористичними можуть кваліфікуватися злочини що передбачені у різних розділах (главах) закону про кримінальну відповідальність зарубіжних держав [5, c. 159].

Зважаючи на вищевикладене, В. Н. Кубальський наголошує на тому, що у цьому плані законодавство України вимагає доопрацювання, а саме визначення категорії терористичних злочинів, тобто таких, що вчиняються в процесі терористичної діяльності. При визначенні змісту такої категорії автор пропонує спиратися на поняття терористичної діяльності, що міститься у статті 1 Закону України “Про боротьбу з тероризмом”.

Крім того, дослідник вважає, що практичний інтерес для вітчизняного законодавця мають також ті положення кримінального законодавства зарубіжних держав, згідно з якими за вчинення загальнокримінальних злочинних діянь, що кваліфікуються як терористичні, передбачаються підвищені розміри санкцій і широко використовується система майнових покарань і обмежень деяких прав [5, c. 159].

Ще однією важливою думкою дослідника, є те, що норми законодавчих актів, які стосуються протидії терористичним злочинам, прийняті зарубіжними державами з огляду на дотримання вимог, пов’язаних із приєднанням цих держав до антитерористичних конвенцій на міжнародному та регіональному рівні. Це відбувається на тлі процесів уніфікації антитерористичного законодавства держав, що означає побудову національного законодавства на основі типових міжнародно-правових норм у цій сфері [5, c. 159].

Відтак, аналізований нами автор та інші прихильники цієї концепції пропонують виділити в КК України певне коло злочинів, які, у разі їх вчинення з терористичною метою, визнаються терористичними злочинами. Під терористичною метою, при такому підході та виходячи з положень ратифікованих Україною міжнародних договорів в антитерористичній сфері, слід розуміти серйозне залякування населення або незаконне спонукання уряду чи міжнародної організації здійснити якусь дію чи утриматися від здійснення її або серйозно дестабілізувати чи зруйнувати основні політичні, конституційні, економічні або соціальні структури країни чи міжнародної організації [1].

Незважаючи на те, що, як вже зазначалося, вказані концепції реформування кримінально-правової відповідальності за вчинення терористичного акту за КК України є, фактично, взаємовиключними, на нашу думку, відповідні зміни до законодавства можна провести враховуючи позитивні ідей обох вищевказаних концепцій. Адже безапеляційне їх введення у такому варіанті, які пропонуються їхніми авторами неминуче призведе до негативних наслідків, що будуть зумовлені ефектом від недоліків таких концепцій загалом.

Зокрема, на нашу думку, значним недоліком останньої названої концепції є те, що вона вносить в закон про кримінальну відповідальність фактично новий інститут кримінального права, і така імплементація навряд буде оцінена позитивно правозастосовувачами. Адже притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчинення терористичного акту буде тягнути за собою ряд проблем та нехарактерних для українського кримінального закону технік оскільки чинний КК України чітко передбачає відповідальність лише за діяння, що прямо передбачені статтями Особливої частини цього кодексу.

З іншого боку, на нашу думку, проблемою першої з аналізованих концепцій є її однобокість та вузький підхід до вирішення проблеми. Адже термінологічна перестановка понять “терористичного акт” на “терористичний злочин” та виділення ряду таких злочинів в окремий розділ Особливої частини КК України не вирішить ряду питань, що виникають при розмежуванні цього злочину із суміжними суспільно небезпечними діяннями. Крім того, при викладенні нової редакції злочину “терористичний акт” В. П. Ємельяновим не було враховано ґрунтовних зауважень О. О. Дудорова та Д. О. Калмикова про те, що вбачається невиправданим встановлення однакового покарання як за власне терористичний акт, так і за погрозу його вчинення [2, c. 181].

Таким чином, вбачається можливим знайти щось середнє між двома вищезазначеними концепціями. Підтверджується це і детальним аналізом їх першоджерел. Відтак, як відзначає В. П. Ємельянов у своєму дисертаційноум дослідженні на цю тему, враховуючи те, що терористичний характер можуть мати багато діянь, а в конкретних складах злочинів власне терористичні ознаки, як правило, не виділені, вбачається за можливе в статті Загальної частині закону про кримінальну відповідальність яка передбачає перелік обставин, що обтяжують відповідальність за вчинення злочину, визнати таким ще й вчинення злочину з терористичним спрямуванням [3].

Вищевикладене дає можливість зробити висновок про те, що терористична мета, або ж терористичне спрямування, може бути притаманне ряду злочинів, які не охоплюються статтями 258 – 258-5 КК України. Проте, радикальні підходи щодо безоглядної імплементації інституційно нових та необґрунтованих на доктринальному рівні української парадигми праворозуміння реформ чинного КК України не зможе вирішити проблему з кваліфікацією терористичних злочинів хоча б з огляду на те, що аналізуючи досвід українського законотворення, реформи такого характеру проводяться протягом багатьох років. А проблема злочинів терористичного спрямування та неможливості їх кваліфікації відповідно до їх реальної суспільної небезпечності є однією з найнагальніших.

З іншого ж боку, виділення терористичних злочинів, у такому вигляді в якому вони наразі існують з незначними термінологічними змінами може вирішити лише загальнотеоретичні проблеми віднесення терористичних злочинів до злочинів проти громадської безпеки. Проте, таке покращення не стосуватиметься практичного застосування даних статей закону про кримінальну відповідальність. А таке реформування необхідне з огляду на два ключових фактори. Перший – це постійне (і часто помилкове, тобто таке, що не відповідає фактичній кваліфікації скоєного з погляду кримінального права) визначення засобами масової інформації та пересічними громадянами протиправної діяльності, що здійснюється в рамках бойових дій представниками, так званих, Донецької та Луганської Народних Республік, терористичними актами. Другий – це фактична відсутність судових рішень, які б кваліфікували вищевказані дії саме за статтею 258 КК України.

Висновки. Зважаючи на вищевикладене, вважаємо, що реальні зміни у КК України у короткостроковій перспективі потрібно проводити у напрямку закріплення в ст. 67 КК України (“Обставини які обтяжують покарання”) пункту 14 наступного змісту: “вчинення злочину спрямованого на залякування невизначеного кола осіб з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій фізичними чи юридичними особами, державою чи міжнародною організацією”.

Частину 2 вказаної статті необхідно викласти у наступній редакції: “Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, 14 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку”.

Крім того, необхідно змінити диспозицію частини 1 статті 258 КК України та викласти її у такій редакції: “Умисне вчинення діяння, що створює небезпеку для життя чи здоров’я людини або загрозу настання інших тяжких наслідків і спрямоване на залякування невизначеного кола осіб з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій фізичними чи юридичними особами, державою чи міжнародною організацією”. Частини 2, 3 та 4 статті 258 КК України перейменувати на частини 3, 4 та 5 відповідно. Доповнити вказану статтю частиною 2 у наступній редакції: “Погроза вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті”.

Крім того, потрібно доповнити вказану статтю Приміткою 1 наступного змісту: “Значною майновою шкодою у частині 3 цієї статті визнається розмір суми грошей, вартість майна чи вигод майнового характеру, що перевищує тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”. Також, вбачаємо за доцільне з тексту частини 2 статті 22 КК України виключити слова “терористичний акт (стаття 258)”, таким чином встановивши загальний вік кримінальної відповідальності за вчинення цього злочину.

Список використаних джерел:

1. Державна політика протидії тероризму: пріоритети та шляхи реалізації: збірник матеріалів “круглого столу” / за ред. М. Г. Гуцало. – К.: НІСД, 2011. – 120 с.
2. Дудоров О. О. Злочини про громадської безпеки, безпеки виробництва, безпеки руху та експлуатації транспорту: особливості кваліфікації / О. О. Дудоров // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2014. – № 1. – С. 176-189.
3. Емельянов В. П. Уголовная ответственность за терроризм и преступления с признаками терроризирования : автореф. дис. на соискание уч. степени докт. юрид. наук : спец. 12.00.08 / В. П. Емельянов. – М., 2001. – 36 с.
4. Ємельянов В. П. Антитерористичне законодавство України: стан та шляхи вдосконалення / В. П. Ємельянов // : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vkhnuvs/2011_53/53/18.pdf.
5. Кубальський В. Н. Протидія терористичним злочинам за законодавством інших держав / В. Н. Кубальський // Часопис Київського університету права. – 2006. – № 3. – С. 154-160.
6. Проблеми систематизації та комплексного розвитку антитерористичного законодавства України: монографія / [В. С. Зеленецький, В. П. Ємельянов, В. Я. Настюк та ін.] ; за ред. В. С. Зеленецького, В. П. Ємельянова. – Х.: Право, 2008. – 180 с.

The article presents a general description of such crimes as sabotage and terrorist act, as well as a comparative analysis of the related criminal acts.

Перелік ключових слів: кримінальне право України, диверсія, тероризм, злочин, громадська безпека, терористичний акт, диверсант, конституційний лад, терорист.

Постановка проблеми. Тероризм останніх часів набуває у світі загрозливих масштабів. Україна, будучи органічною складовою світового співтовариства, не може не виявляти занепокоєння з приводу розвитку цього руйнівного явища. Інтеграційні процеси набувають все більшої динаміки, з огляду на що Україна стикається як з позитивним, так і з негативним досвідом західних країн. Викладене зумовлює необхідність вжиття превентивних заходів щодо унеможливлення поширення одного з таких негативних явищ – тероризму та його інструменту – диверсійних актів.

Незважаючи на досить незначну частку у загальному масиві злочинних діянь, суспільна небезпечність диверсії обумовлена тим, що навіть одиничний диверсійний акт може завдати серйозної шкоди економіці нашої країни, сповільнити темпи будівництва та вводу в експлуатацію окремих підприємств, порушити ритмічність роботи тієї чи іншої галузі народного господарства. Крім того, потрібно мати на увазі, що такого роду злочинними акціями заподіюється також серйозна морально-політична шкода. Тому у сучасних умовах з урахуванням створення нових засобів масового ураження величезної руйнівної сили, хімічної та бактеріологічної зброї значної ефективності, небезпека диверсії ще більше зростає. Зазначена обставина обумовлює необхідність більш детального вивчення ознак таких суміжних злочинів як терористичний акт і диверсія, у тому числі ознак, що визначають конструктивні розходження між розглянутими злочинами для більш правильної кваліфікації таких діянь.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Тероризм і диверсія стали центральним об’єктом наукових досліджень Г. В. Епура, С. В. Коваленка, В. Ф. Антипенка. Вагомий внесок у вивчення даного питання зробили Б. Романюк, В. Ємельянов, Г. В. Андрусів, О. Ф. Бантишев та інші.

Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у здійсненні порівняльного аналізу злочинів передбачених статтями 113 (Диверсія) та 258 (Терористичний акт) КК України. Це зумовлює виконання наступних завдань: визначити ознаки диверсії і терористичного акту як суміжних злочинів, у тому числі, ознак, що дозволяють розмежувати дані кримінальні діяння.

Чинне кримінальне законодавство України визначає терористичний акт як один із злочинів проти громадської безпеки, який передбачає застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, що створюють небезпеку для життя чи здоров’я людини, або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного( терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою. У свою чергу, диверсія як злочин, що передбачений статтею 113 КК України мав вагоме значення ще за часів Радянського Союзу, коли світ умовно розподілявся на два полюси, між якими велася жорстока холодна війна [2]. Американські спецслужби проводили акції безпосереднього підриву у багатьох сферах суспільного життя, серед яких значне місце відводиться економіці. У підручнику «Советское уголовное право» говориться: «Враги Советского государства стремились в прошлом и могут попытаться в будущем, в настоящее время ослабить нашу экономическую основу, применяя такую опасную форму борьбы, как диверсия» [8]. Наш вітчизняний кримінальний закон визначає диверсією як вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій [1]. Таким чином, можна зазначити, що терористичний акт за багатьма ознаками співпадає з диверсією. Проте є певні особливості, які й відмежовують ці злочини один від одного. Так, слід звернути увагу на об’єктивну сторону складу злочину, передбаченого ст. 113 КК України. Виділимо такі її форми, а саме вчинення: вибухів, підпалів чи інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їх здоров’ю; вибухів, підпалів чи інших дій, спрямованих на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення; дій, спрямованих на радіоактивне забруднення; дій, спрямованих на масове отруєння; дій, спрямованих на поширення епідемій; дій, спрямованих на поширення епізоотій; дій, спрямованих на поширення епіфітотій. Тобто сутність диверсії визначається сукупністю ознак, характерних рис та істотних особливостей, що притаманні їй як воєнно-політичній та правовій категорії, які і складають внутрішній зміст цього злочинного діяння. Диверсія, перш за все, спрямована на ослаблення держави, завдання великої шкоди її економічній системі [6].

У сучасних умовах відмежування диверсії від терористичного акту має особливе значення. Тому варто дещо детальніше зупинитися саме на цій проблемі. Такий злочин, як диверсія характеризується особливою спрямованістю діянь та специфікою суб’єктивної сторони. Це діяння направлене на підрив конституційного ладу та безпеки держави як найважливіших складових елементів організації суспільства [4]. Спричинення ж конкретної шкоди потерпілим за такими видами прояву терористичного характеру є не самоціллю, а способами підриву конституційного ладу та безпеки держави. Отже, забезпечуючи охорону конституційного ладу, законодавець одночасно забезпечує і охорону життя осіб, які можуть потерпіти від такого роду злочинів. Слід відзначити і таку специфічну обставину, що законодавець при описі способу вчинення диверсії робить акцент не стільки на спричиненні ушкоджень людям, скільки на знищення чи пошкодження майнових об’єктів. Тероризм, у свою чергу, характеризується спрямованістю на спричинення шкоди невизначеному широкому колу осіб і вчиняється загально небезпечним способом, пов’язаним передусім зі спричиненням шкоди особі, а з іншого боку – зі знищенням чи пошкодженням матеріальних об’єктів. До того ж шкода, що завдається матеріальним об’єктам, за своєю суттю є ні чим іншим як формою психічного тиску на людей, способом їх залякування. Таким чином, саме тероризм становить загрозу безпеці суспільства: призводить до численних людських жертв, значних матеріальних збитків, дестабілізує обстановку у державі, формує негативну морально-психологічну атмосферу, відчуття страху громадян за своє життя.

Глобалізація тероризму, його катастрофогенність і підвищена небезпека зумовлюються випадковим вибором об’єкта безпосереднього впливу терористів. Масштабу соціально-правового і навіть соціально-політичного явища тероризм набув у значній мірі завдяки низькій вірогідності його уразливості, а також високій ефективності впливу на об’єкт злочину. Цьому тероризм зобов’язаний використанню насильства у його раптових, підступних формах щодо незахищених людей та матеріальних об’єктів, які не причетні до суті конфлікту. Крім цього, терористичному акту притаманний такий спосіб скоєння злочину як погроза вчинення певних дій. Вчинення ж диверсії шляхом погрози чинним кримінальним законодавством не передбачається.

Відмінність між диверсією та терористичним актом полягає у моменті визнання цих злочинів закінченими. Так, диверсія є закінченою з моменту вчинення запланованих злочинних дій (вибуху, підпалу, поширення епідемій, епізоотій та інших дій, відповідно до диспозиції ст. 113 КК). Для терористичного акту вчинення вибуху чи, наприклад, підпалу є, як правило, лише початком виконання об’єктивної сторони. Після створення обставин громадського занепокоєння шляхом влаштування вибуху чи підпалу суб’єкти терористичного акту свої наступні дії пов’язують із вчиненим, наприклад, вимагають від opгaнів місцевого самоврядування прийняти певне рішення.

За ознаками суб’єктивної сторони терористичний акт і диверсія відрізняються між собою за змістом мети. Вчинення терористичного акту може бути обумовлене прагненням винного порушити громадську безпеку, залякати населення, спровокувати воєнний конфлікт, міжнародне ускладнення, або вплинути на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднання громадян, юридичними особами, або привернути увагу громадськості до певних своїх політичних, релігійних чи інших поглядів. У більшості випадків, особа, що вчинила терористичний акт, ставить собі за мету створення таких умов, за яких органам державної влади, юридичним чи фізичним особам найбільш ефективно нав’язується його власна воля (воля терористичної групи, організації). На відміну цьому, мета вчинення диверсії полягає в ослабленні держави з можливим наступним її знищенням як політичної організації суспільства. Щодо громадської занепокоєності, що виникає після диверсійних дій, то така не охоплюється складом злочину [3].

Тероризм, забезпечуючи психологічну дестабілізацію суспільства, є найпотужнішим інструментом інформаційно-психологічної війни. Як правило, не стільки прямий збиток від терористичних актів, скільки реакція на виниклу загрозу для широкого суспільства і державних органів управління є головною ціллю терористів. Загроза завжди страшніша ніж виконання, адже технічно реалізувати масове виконання терактів практично неможливо, а загроза існує для всіх, вона стає масовою. Обов’язкова умова тероризму – резонанс терористичної акції. Тероризм принципово декларативний. Широкий розголос інформації про теракт, перетворення його на найбільш обговорювану подію є ключовим елементом тактики тероризму. Теракт, який залишився непоміченим або засекреченим втрачає будь-який сенс. Саме це відрізняє терористичний акт від диверсії чи навіть політичного вбивства. Диверсія – силова акція підривного характеру, яка здійснюється спецслужбами держави, передбачає безпосередні втрати, які несе противник. Суспільний резонанс операції не цікавить диверсанта і є, навіть, небезпечним. В ідеалі диверсія імітує техногенну катастрофу, нещасний випадок або силову акцію, здійснену іншою силою. Такі диверсії, як політичні вбивства, здійснені спецслужбами, реальні виконавці вважають за краще звалювати на удаваних винних. Суспільний резонанс на терористичний акт навпаки необхідний терористам для зміни суспільних настроїв, впливає на масову психологію. Терористичні організації демонструють свою силу і готовність йти до кінця, жертвуючи як власними життями, так і життями жертв. Терорист гучно заявляє, що в цьому суспільстві є сила, яка ні за яких обставин не прийме існуючий порядок речей і буде боротися з ним до перемоги [9].

Отже, ці поняття є різними, хоча їх спільність в тому, що вони характеризують спрямованість на завдання фізичної шкоди необмежено широкому колу осіб, а з іншого боку – пошкодження або знищення матеріальних об’єктів. Не дивлячись на певну спільність цілей диверсії та тероризму, можна визначити деякі принципові відмінності між явищами, які ми розглядаємо. По-перше, якщо в статті 113 КК України (диверсія), нам дається вичерпний перелік злочинних діянь, то до тероризму, крім названих безпосередньо статтею 258 відносяться найрізноманітніші інші дії. Тобто тероризм – це здійснення, підготовка, або загроза здійснення вибуху, підпалу або інших дій, які створюють небезпечність для життя або здоров’я людини, або загроза настання тяжких наслідків, якщо вони здійсненні з метою примушення органів державної влади, органів місцевого самоврядування або повноважних осіб, міжнародних організацій або їх представників, а також фізичних, юридичних осіб здійснити певну дію або утримання від її здійснення, спрямовані на залякування населення, провокацію війни або воєнних конфліктів, які призведуть до міжнародних ускладнень [7].

По-друге, якщо при диверсії дії злочинців спрямовані на заподіяння суттєвої шкоди економічної системі держави, то при тероризмі – на залякування населення, дестабілізацію обстановки. Головна мета диверсії складається головним чином в послабленні держави, а тероризму – в залякуванні населення, примушуванні до прийняття рішень або утримання від цього прийняття. Таким чином, при диверсії дії спрямовані на знищення осіб, нанесення тілесних ушкоджень або заподіяння іншої шкоди, при тероризмі дії спрямовані на залякування населення або його частини, дестабілізацію, пригнічення. Мета диверсійних актів полягає у послабленні держави, метою же тероризму є примушування до прийняття якогось рішення чи утримання від його прийняття. У даному випадку ціль є основною ознакою за якою можливо провести розмежування між зазначеними злочинами.

Крім зазначеної ознаки між диверсією і тероризмом можна виділити і цілий ряд інших, умовно кажучи, додаткових ознак. Так, диверсант зазвичай діє таємно, а терорист – демонстративно, привертаючи до себе увагу засобів масової інформації та населення, тобто терористи нерідко афішують свою злочинну діяльність. У деяких випадках навіть спостерігається їхнє прагнення до присвоєння відповідальності за наслідки нещасних випадків, до яких вони не мали ніякого відношення [5]. Такий випадок мав місце в Росії при катастрофі одного з житлових будинків через загоряння природного газу. Також істотною відмінною ознакою є ультимативність дій при тероризмі. Таким чином, саме за ознакою спеціальної мети (не враховуючи деяких інших ознак) тероризм треба відмежовувати від такого суміжного умисного злочину, як, диверсія. Тобто, ціль є такою визначальною ознакою, що дозволяє розмежувати ці суспільно-небезпечні діяння. Однак, виділення й інших, можливо, додаткових ознак дозволяє сформувати досить повне уявлення про існуючі розходження у розглянутих злочинах.

Висновки. Таким чином, диверсія і терористичний акт, що за своєю правовою природою є суміжними злочинними діяннями, мають ряд подібних та відмежувальних ознак. Зокрема, схожість цих злочинів полягає у тому, що вони характеризуються спрямованістю на завдання фізичної шкоди необмежено широкому колу осіб, а з іншого боку – на пошкодження або знищення матеріальних об’єктів. Конструктивні розходження між диверсією і терористичним актом проявляються у способах їх вчинення. Диверсант робить акцент не стільки на спричиненні ушкоджень людям, скільки на знищенні чи пошкодженні майнових об’єктів. Діяння терориста, у свою чергу, характеризуються спрямованістю на спричинення шкоди невизначеному широкому колу осіб і вчиняється загально небезпечним способом, пов’язаним передусім зі спричиненням шкоди особі. Окрім того диверсія зазвичай вчиняється таємно, а терористичний акт демонстративно, привертаючи увагу засобів масової інформації та населення.

Список використаних джерел та літератури:

1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

2. Андрусів Г.В., Бантишев О.Ф., Діденко Б.М. Відповідальність за особливо небезпечні злочини проти держави. / Г. В. Андрусів, О. Ф. Бантишев, Б. М. Діденко. – К., 1994. – 33 с.

3. Ємельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терорезирования / В. П. Ємельянов. – М., 2000. – 227 с.

4. Ковалев М. И. Советское уголовное право: Особенная часть / М. И. Ковалев. – М. : Юрид. лит., 1983. – 58 с.

5. Куц I. Д. Суспільна небезпечність злочинів, пов’язаних з пожежами / І. Д. Куц // Право України. – 2001. – № 1. – 104с.

6. Литвак О.М. Держава і злочинність. / О. М. Литвак. – К.: Атіка, 2004. – 147 с.

7. Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина. / В. О. Навроцький. – К.: Знання, 2000. – 668 с.

8. Смирнов Е. А. Советское уголовное право / Е. А. Смирнов. – К., 1975. – 234 с.

9. Тероризм ХХІ сторіччя як політичне пугало і неоголошена війна: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// nomos.com.ua/content/viev/277/83.