Ключові слова: дуалізм, Президент, Кабінет Міністрів, узурпація, система стримувань і противаг, біцефалізм, контрасигнатура.

The issue of cooperation of state authorities is a key in the design of their constitutional and legal status. Analyzed the provisions of legislation on the activities of the President of Ukraine and the Cabinet of Ministers of Ukraine in order to highlight the shortcomings and advantages.

Keywords: duality, President, Cabinet Ministers, usurpation, checks and balances, bitsefalizm, contra signature.

На сьогодні проблемним у конституційному праві є питання компетенційних взаємозв’язків Кабінету Міністрів України із Президентом України, що вивчається вітчизняними та зарубіжними вченими.

Аналіз останніх досліджень представлений такими науковцями:    Бабенко К. А., Власюк О. С., Жук Н. А., Журба Я. М., Крупчан О. Д.,   Маклавов В. В., Мартинюк Р. С., Совгиря О. В., Сухонос В. В.

Питання встановлення компетенційних взаємозв’язків є особливо актуальним у змішаних формах правління, де згадані взаємозв’язки є найтіснішими та водночас найскладнішими.

Постановка завдання: визначити сутність правової природи дуалізму виконавчої влади та компетенційних взаємозв’язків Кабінету Міністрів України із Президентом України.

Виклад основного матеріалу дослідження. Конституційно-правовий статус вищих органів державної влади полягає не лише у встановленні повноважень, обов’язків, механізмів діяльності кожного конкретного органу, а і встановлення чіткого розмежування їх повноважень (компетенції), особливо у сфері взаємодії таких органів. Повернення до парламентсько-президентської форми державного правління в Україні зумовило появу нових інституціональних викликів, які повинні бути вирішені найближчим часом задля відновлення політичної, і як наслідок, економіко-соціальної стабільності держави. Одним з основних завдань постає створення оптимальної моделі взаємодії ключових макро-політичних (вищих) суб’єктів державної влади: Президента, Кабінету Міністрів та Верховної ради України [1, С. 76].

Досліджуване питання тісно пов’язане із таким державно-правовим явищем як дуалізм виконавчої влади, який є характерним для держав із змішаною формою правління. Дуалізм (від латинського dualis – двоїстий) у виконавчій владі передбачає, що її здійснення є прерогативою двох суб’єктів влади – глави держави та уряду. Правові основи існування дуалізму виконавчої влади завжди прямо або «приховано» закладені в конституціях відповідних держав [2, С. 131-134]. Для характеристики дуалістичної моделі організації виконавчої влади застосовують переважно такі формулювання як «подвійний центр виконавчої влади», «складний центр виконавчої влади», «двоголова виконавча влада» та інші.

Як зазначає Р. С. Мартинюк, «сумісна компетенція глави держави й уряду у виконавчій сфері відображає намагання розробників концепції раціоналізованого парламентаризму поєднати кращі риси президентської та парламентарної форм правління в організації виконавчої влади – високу функціональну ефективність уряду завдяки залученню до його формування й координації поточної урядової політики глави держави та наявності достатньо самостійного у своїх рішеннях і діях прем’єра – представника парламентської більшості» [3, С. 200-208]. Таким чином, головним (базовим) критерієм встановлення компетенційних взаємозв’язків між зазначеними суб’єктами державної влади є принцип ефективності. Така ефективність може бути досягнута виключно за умови існування виваженого, чіткого (однозначного) та структурно узгодженого законодавчого регулювання конституційно-правового статусу відповідних органів державної влади.

Слід зазначити, що дуалізм виконавчої влади у загальному розуміння важко оцінити як позитивне чи негативне явище. Таку оцінку можна дати лише при характеристиці конкретного випадку такого дуалізму. Як стверджує           Р. С. Мартинюк, дуалізм виконавчої влади є скоріше позитивною, аніж негативною характеристикою її організації, оскільки сприяє виробленню демократичних традицій взаємодії вищих органів влади, виступає запобіжником проявів узурпації влади як президентом, так і партійною більшістю у представницькому органі, привносить елементи взаємоконтролю між главою держави і прем’єром, у кінцевому рахунку слугуючи підконтрольності влади суспільству.

Дещо іншої думки притримується О. Д. Крупчан, який зазначає, що «найкращі результати діяльності ієрархічно організованої системи можуть бути забезпечені за умови її моноцентричної, а не поліцентричної структурної побудови. Тобто за умови, коли всі структурні ланки системи підлягають керуючому впливу саме з одного, а не з кількох владно-організаційних центрів» [4, С. 200-208].

З приводу визначення відношення глави держави до системи органів виконавчої влади існує наразі кілька точок зору. Одні автори без будь-яких пояснень включають главу держави до складу виконавчої влади, вважаючи таке включення саме собою зрозумілим. Інші автори говорять про тенденцію відділення глави держави від виконавчої влади в парламентарних та особливо напівпрезидентських республіках (в юридичному, а не фактичному відношенні), причому останні стали висувати ідеї особливої президентської влади, арбітражних функцій президента по відношенню до інших інститутів влади [5, С. 711].

Принагідно зазначимо, що аналізуючи відносини між главою держави та урядом, слід враховувати і той момент, що їх діяльність обумовлена не лише правовими, а і політичними чинниками. Крім того, актуальним для політичної ситуації у сучасній Україні є і твердження про те, що, якщо дотримання «букви» конституційних норм може бути не абсолютним тоді, коли панує консенсус між різними діючими особами конституційної системи, то воно стає незамінним у випадку розладу між ними [6, С. 68].

В Україні конституційно-правовий статус уряду (Кабінету Міністрів України) та його компетенційні взаємозв’язки визначається Конституцією України (розділ VI «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади») та прийнятим відповідно до положень Основного Закону України Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року.

Згідно зі статтею 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України [7].

Також у Законі України «Про Кабінет Міністрів України» зазначено, що «Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує координує та контролює діяльність цих органів»[8].

Для зручності та повноти нашого дослідження у сфері компетенційних взаємозв’язків Кабінету Міністрів України та Президента України, нами будуть паралельно проаналізовані норми законодавства, що визначають компетенцію Кабінету Міністрів України та Президента України і засвідчують відповідні зв’язки повноважень. Принагідно відзначимо, що в Україні наразі не існує спеціального закону, який би визначав конституційно-правовий статус Президента України, тому статус Глави держави в Україні визначається лише Конституцією України.

Варто також відзначити, що розмежування повноважень та компетенційних взаємозв’язків між Кабінетом Міністрів України та Президентом України є важливим елементом системи стримувань і противаг. Причому, як відзначає Р. С. Мартинюк, «Президент України займає особливе положення в системі стримувань і противаг. Глава держави не належить до жодної з гілок влади і в умовах змішаної форми правління та притаманного цій формі правління явища розпорошення влади несе відповідальність за розв’язання стратегічних питань розвитку всіх сфер суспільного життя країни» [9, С. 44-50].

Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України [10]. Подібним повноваженням наділений і Президент України, який забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України.

Кабінет Міністрів України відповідно до частини 2 статті 116 Конституції України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Реалізація цього повноваження проявляється у виданні певних актів Кабінету Міністрів України, які стосуються питань реалізації та охорони прав і свобод людини і громадянина, у можливості законодавчої ініціативи тощо. Президент України згідно Конституції України є гарантом прав і свобод людини і громадянина, щоправда дана юридична конструкція досить розпливчаста і не несе в собі певного конкретного правового змісту. У теорії конституційного права така функція (повноваження) визначається як гарантійна і реалізується через повноваження у сфері оборони, у сфері подолання надзвичайних ситуацій, у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина та у сфері забезпечення нормального функціонування державного апарату [11, С. 73].

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України. У даному випадку Президент України шляхом прийняття відповідних актів (указів та розпоряджень) також може здійснювати вплив на проведення зазначених сфер політики (наприклад видаючи укази, у яких затверджуються положення про центральні органи виконавчої влади). У цій сфері повноважень, як відзначають провідні вітчизняні конституціоналісти, вплив Глави держави на внутрішню політику може бути досить істотним і тоді, коли Президент та Уряд представляють різні політичні сили.

Кабінет Міністрів України здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю. Безумовно, що ці повноваження реалізуються через керівництво та координацію Кабінетом Міністрів України профільними центральними органами виконавчої влади (Міністерствами оборони, внутрішніх справ і т.д.). Президент України також має широкі повноваження у цій сфері. Зокрема, Рада національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Крім цього, Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації – з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

Згідно з частиною 9 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Здійснення цього повноваження частково може залежати від політичної волі Президента України, який вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції.

Також у Законі України «Про Кабінет Міністрів України» зазначено, що «Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України». Таким чином, Кабінет Міністрів України повинен забезпечувати реалізацію актів Президента України у межах своїх повноважень. Крім цього, Кабінет Міністрів України за ініціативою Президента України або з власної ініціативи здійснює підготовку проектів актів Президента України, вносить їх на розгляд Президенту України, забезпечує виконання виданих Президентом України актів, наданих Президентом України доручень, реалізацію програм Президента України та щорічного послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України.

З приводу досліджуваної проблеми вітчизняна науковець Н. Жук відзначає: «Щодо держав із змішаною, зокрема, президентсько-парламентською формою правління, то тут корені посилення виконавчої влади лежать переважно у проблемі надмірного посилення влади президента [12, С. 112]. Формально, на рівні Конституції це може знаходити свій прояв, у тому числі, у відповідальності уряду – більш вагомої перед президентом, аніж перед парламентом, у перевантаженні президента повноваженнями виконавчого характеру [13, С. 17-25]. На практиці – у трансформації президентського апарату в дублюючий уряд орган.

Принагідно відзначимо, що деякі вчені-конституціоналісти стверджують, що в системі вищих органів державної влади України наразі існує так звана проблема «біцефалізму», тобто специфічне конституційно-правове явище, яке характеризується невідповідністю функціональної та організаційної структур системи виконавчої влади (коли з’являються органи державної влади, структурно не віднесені до системи виконавчої влади, але за своїми функціями її доповнюють і функціонально входять до неї), що супроводжується нечіткістю законодавчого регулювання відносин між органами виконавчої влади (насамперед урядом) й інститутом глави держави [15, С. 56].

Варто також відзначити, що однією зі сфер взаємодії Кабінету Міністрів України та Президента України слід вважати сферу відносин щодо встановленої Конституцією України норми, згідно якої акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21, 23 статті 106 Конституції України, скріплюються підписами Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

На думку більшості науковців, контрасигнування виконує такі функції: забезпечує гарантії проти зловживання повноваженнями з обох сторін, що ставлять свої підписи – глава держави і глави уряду; підтверджує надання Урядом дозволу на підписання акту главі держави; засвідчує справжність підпису глави держави, вказує на колегіальність прийнятого рішення               [14, С. 67].

Як відзначає вітчизняний науковець Р. С. Мартинюк «за дуалістичного характеру виконавчої влади в Україні інститут контрасигнатури покликаний забезпечити єдність (узгодженість) зовнішньої та внутрішньої політики держави, суб’єктами якої виступають і Президент України, і Кабінет Міністрів України» [15, С. 73].

Президент України згідно з пунктом 15 частини 1 статті 106 Конституції України зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності. Таким чином Президент України наділений правом безпосереднього впливу на дії Кабінету Міністрів України і у випадку його незгоди з рішеннями Уряду він зупиняє дію відповідних актів. Слід зазначити, що у попередній редакції Конституції України Президент України був наділений правом скасовувати акти Кабінету Міністрів України.

Підводячи підсумки аналізу компетенційних взаємозв’язків Кабінету Міністрів України з Президентом України можна відзначити наявність в Україні розширеного дуалізму виконавчої влади, що, як зазначалося вище, є характерною рисою змішаної республіки. Зазначений дуалізм відображає наявність двох керівних центрів у сфері виконавчої влади – власне кабінету міністрів і глави держави, функціонально поєднаних між собою. Слід також зазначити, що компетенційний дуалізм повноважень між Президентом України та Кабінетом Міністрів України має деякі недоліки та проблеми, які безпосередньо впливають на ефективність здійснення повноважень цими двома органами у сері взаємовідносин.

Висновки:

• різні за своїм державно-політичним призначенням органи повинні діяти як цілісний механізм управління конкретним суб’єктом, тобто державою;
• дуалізм у виконавчій владі передбачає, що її здійснення є прерогативою двох суб’єктів влади – глави держави та уряду;
• з приводу визначення відношення глави держави до системи органів виконавчої влади існує наразі кілька точок зору. Одні автори без будь-яких пояснень включають главу держави до складу виконавчої влади, вважаючи таке включення саме собою зрозумілим. Інші автори говорять про тенденцію відділення глави держави від виконавчої влади в парламентарних та особливо напівпрезидентських республіках (в юридичному, а не фактичному відношенні).

ЛІТЕРАТУРА

[1]. Україна: Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2006: Монографія / За ре­д. О.С. Власюка­. – К. : Нісд, 2006. – 576 с.

[2]. Журба Я. М. Дуалізм в організації виконавчої влади: спроба порівняльно-правового аналізу / Я. М. Журба // Часопис Київського університету права. – 2011. – № 3. – С. 131-134.

[3]. Мартинюк Р. Компетенційний дуалізм виконавчої влади: державно-правовий досвід П’ятої Французької Республіки та України / Р. С. Мартинюк // Право України. – 2011. – № 1. – C. 200-208.

[4]. Органи виконавчої влади : питання компетенції : монографія /                      О. Д. Крупчан. – К. КНЕУ, 2012. – 255 с.

[5]. Маклаков В. В. Конституционное право зарубежных стран. Общая часть: [учебник для студентов юрид. вузов и фак.] / В. В. Маклаков. – М. : Волтерс Клувер, 2006. – С. 711.

[6]. Президент-правительство-исполнительная власть: российская модель / Под редакцией И. Шаблинского. Сборник подготовлен Центром конституционных исследований Московского общественного научного фонда. – М., 1997. – 231 с.

[7]. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

[8]. Про Кабінет Міністрів України : Закон України від 27 лютого 2014 року // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 13. – Ст. 222.

[9]. Мартинюк Р. Проблеми визначення конституційно-правового статусу Президента України в умовах змішаної форми правління // Право України. – 2009. – № 5. – С. 44-50.

[10]. Сухонос В. В. Інститут глави держави в конституційному праві : монографія / В. В. Сухонос. – Суми ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2011. – 339 с.

[11]. Про Кабінет Міністрів України : Закон України від 27 лютого 2014 року // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 13. – Ст. 222.

[12]. Жук Н. Парламент, Президент, уряд: через взаємостримування до порозуміння. Монографія / Н. Жук. – Харків, 2007. – 242 с.

[13]. Бабенко К. Феномен біцефалізму виконавчої влади у процесі конституційного розвитку України / К. Бабенко // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2008. – № 1 (11). – С. 55-60.

[14]. Совгиря О. Інститут контрасигнування актів глави держави в Україні: правова природа та проблеми законодавчого регулювання / О. Совгиря // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2010. – № 85. – С. 67.

[15]. Мартинюк Р. С. Україна – змішана республіка? / Р. С. Мартинюк // Вибори та демократія. – 2012. – № 1 (31). – С. 73.

Постановка проблеми. Реалізація механізму системи стримувань і противаг, що є одним з основних елементів принципу поділу влади, відноситься до ключових принципів конституційного ладу нашої держави. Цей принцип був закріплений у тексті первинної редакції Конституції України від 28 червня 1996 року. Разом із тим, аналіз моделі поділу влади та дії системи стримувань і противаг,  передбачені цією редакцією Основного Закону, засвідчив наявність великої кількості проблем та недоліків у її структурі. Таким чином, модель органі­зації державної влади, інституціолізованої Конституцією України, можна вважати незбалансованою та неефективною.

Метою дослідження є визначення та аналіз актуальних проблем реалізації принципу поділу влади у відносинах вищих органів державної влади в сучасній Україні. Для досягнення поставленої мети необхідним було вирішення наступних дослідницьких завдань:

1. Проаналізувати взаємодію вищих органів державної влади в сучасній Україні.
2. Виокремити основні проблеми у дієвості механізмів системи стримувань і противаг у відносинах вищих органів державної влади в сучасній Україні.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемам реалізації принципу поділу влади, забезпечення ефективного функціонування механізму системи стримувань і противаг присвячена чимала кількість наукових праць як вітчизняних так і зарубіжних дослідників. Такі українські вчені як В. Шаповал, О. Скрипнюк, Ю. Тодика та В. Яворський, Н. Нижник, С. Серьогіна, російські автори: О. Румянцев, В. Чиркін розглядають питання про функції глави держави у системі поділу влади. Дослідженням функцій Верховної Ради України та її положен­ня в системі поділу влади займались цілий ряд вітчизняних авторів. Так, зокрема, це роботи В. Журавського, В. Шаповала, О. Скрипнюка, Р. Павленка тощо. Питання про положення виконавчої влади в системі поділу влади розглядається в роботах В. Шаповала, А. Колодій, Р. Павленка, Р. Мартинюка, В. Медведчука, А. Коваленка, В. Романова, І. Пахомова тощо. Роль судової влади в забезпеченні системи поділу влади стало предметом дослідження в роботах російських авторів М. Вітрука, В. Власіхіна; вітчизняних авторів: В. Скоморохи, С. Шевчука, В. Тація,  Ю. Тодики та О. Марцеляка, роботах В. Шаповала, В. Шишкіна. Однак, помітним є брак досліджень проблеми реалізації принципу поділу влади в Україні в період незалежності.

Виклад основного матеріалу. Змодельований за змістом чинної редакції Конституції України принцип поділу влади у цілому носить асиметричний і незбалансований характер, реалізовуючись в умовах недостатньо ефективного функціонування механізму системи стримувань і противаг[8; 232,236].

Головна суперечність Основного Закону нашої держави полягає в тому, що, з одного боку, у ній закріплено достатньо широкий спектр конституційних прав і свобод людини і громадянина, навіть у порівнянні з так званими розвиненими демократіями світу, та, з іншого боку, закріплено таку організацію державної влади, що не здатна забезпечити і гарантувати більшість із цих прав і свобод. Ця внутрішня суперечність відображає об’єктивну суперечність між українським суспільством та існуючою антидемократичною державною владою.

Недосконалість конституційних основ публічної влади в Україні має місце, найперше, в організації верховної державної влади, яка виявляється розподіленою між двома центрами влади: Парламентом та одноосібним главою держави – Президентом України.

Якщо Парламент згідно Конституції України визначає загальні засади внутрішньої і зовнішньої політики та затверджує програму діяльності Уряду як вищого органу в системі виконавчої влади, то у Президента України залишаються вирішальні владні засоби впливу на діяльність Кабінету Міністрів України. У той же час Глава держави взагалі не відповідає перед Парламентом за будь-які свої дії (окрім злочинних)[11; 36]. Ця суперечність є не лише джерелом постійної напруженості у відносинах Президента з Верховною Радою України (насамперед у визначенні політичного курсу держави), а й робить внутрішньо суперечливим становище Уряду, а отже, істотно знижує ефективність державної влади загалом.

У відносинах Глави держави та Верховної Ради України можна виокремити цілий ряд проблем їхньої взаємодії.

Найпершим таким недоліком є фактична відсутність у Президента України можливості розпускати представницький орган. У більшості країн світу, де функціонують парламентські чи змішані республіканські форми правління, механізм впливу глави держави на парламент шляхом його дострокового розпуску можна вважати одним з найважливіших важелів системи стримувань і противаг у їхніх відносинах. Згідно ст. 90 Конституції України Президент, окрім права достроково припинити діяльність Парламенту у разі, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, іншої можливості для його розпуску не має[3].

Наступну групу недоліків можна виокремити серед взаємовідносин Президента та Парламенту у законотворчій сфері. Глава держави у даній галузі володіє достатньо широким набором важелів впливу та втручання. Це стосується, перш за все, права законодавчої ініціативи та права вето Президента.

Стосовно права законодавчої ініціативи, то варто згадати про те, що окрім подання законопроектів до Парламенту у звичайному порядку, він також має право на подання законопроектів, що визначені ним як невідкладні та розглядатимуться позачергово (ст. 93 Конституції України). Цікавим є також той факт, що в силу того, що Кабінет Міністрів України є відповідальним перед Главою держави, останній може втручатись у законодавчу діяльність Парламенту шляхом подання законопроектів через Уряд, який у той же час замість втілення власного права законодавчої ініціативи, натомість змушений враховувати поставлені перед ним завдання Президента.

Іншим механізмом впливу на законотворчий процес є реалізація Президентом України права вето. Глава держави може ветувати закони, ухвалені Верховною Радою України. І хоча Парламент має формальну можливість подолати вето Президента України за допомогою кваліфікованої більшості у дві третини голосів усього складу Верховної Ради України, однак після цього закон повинен бути промульгований Главою держави та оприлюднений протягом десяти днів. На практиці цей механізм є абсолютно бездієвим у силу того, що Конституцією України водночас не передбачено ніякої відповідальності Президента України в разі непідписання закону навіть після подолання вето. Оскільки без цього підпису закон не може набути чинності, то Президент України може практично одноосібно обирати на власний розсуд, які законопроекти в результаті таки будуть реалізовані у вигляді законів, а які будуть ним просто проігноровані.

Важливим засобом реалізації системи стримувань та противаг у відносинах президента та парламенту є інститут імпічменту. Український варіант цієї процедури наділений значним недоліком, що нівелює реальність його втілення. Проблема полягає у тому, що згідно ст. 111 Конституції України питання усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Після проведення розслідування створеною тимчасовою слідчою комісією та оприлюднення висновків, рішення про висунення звинувачень Президенту приймається двома третинами від конституційного складу Парламенту. Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України. І тут варто зауважити, що якщо прийняття рішень про висунення звинувачень за допомогою двох третіх у Парламенті ще може бути реалізовано, то набрання трьох четвертих для усунення Президента України з посту у порядку імпічменту видається гіпотетично можливим, але реально нездійсненним[5; 106].

Конституція України, як і більшість інших держав зі змішаною президентсько-парламентською формою правління, не відносить Главу держави до будь-якої з гілок влади. Фактично статус Президента України покликаний носити скоріше функцію вищого арбітражу та забезпечувати ефективну взаємодію між усіма іншими гілками влади. Однак, формально не віднесений до жодної з гілок влади Президент на практиці виконує найчастіше роль глави виконавчої влади, при цьому не несучи жодної відповідальності за діяльність виконавчого органу.

Реалії свідчать, що Президент України є ключовою складовою системи виконавчої влади. Характер його компетенційних зв’язків з Кабінетом Міністрів України та усією гілкою виконавчої влади загалом унаочнює домінантність ролі Президента України у сфері виконавчої влади[1, 106].

Так, Президент України володіє широким колом повноважень у сфері кадрових призначень виконавчої вертикалі. Глава Держави призначає Прем’єр-міністра України. Для цього потрібна згода більшості у Верховній Раді України. Звільнити Прем’єр-міністра України також може і Президент України (завжди), і Верховна Рада України (лише якщо до цього вона не схвалила Програми діяльності Уряду). На практиці головним у призначенні Прем’єр-міністра є саме Президент. Навіть якщо Верховна Рада України відмовляється дати згоду на кандидатуру Прем’єр-міністра України або відправляє його у відставку, саме Президент України вирішує, чи ця особа залишиться на посаді як виконувач обов’язків Прем’єр-міністра (що може затягтися на термін до року), чи буде замінена іншою[10; 1]. Згадана можливість вже була реалізована ще у період перебування на посаді Президента Леоніда Кучми.

Склад Кабінету Міністрів України призначає і звільняє також Президент України за поданням Прем’єр-міністра України. Однак оскільки сам Глава Уряду є залежним від Глави держави та може бути звільнений ним у будь-який момент, такі подання є скоріше формальністю, аніж реальним засобом впливу. Тобто, фактично Президент України формує склад Уряду самостійно.

Подібна ситуація характеризує також реалізацію кадрових повноважень Президента. За поданням Прем’єр-міністра України (яке скоріше є формальністю) Президент України призначає і звільняє голів місцевих державних адміністрацій, а також більшість керівників центральних органів влади. Для призначення та звільнення голів Антимонопольного комітету, Фонду держмайна  та Державного комітету телебачення і радіомовлення України Президенту України потрібна згода Верховної Ради України.

Ще однією суперечністю реалізації принципу поділу влади, що існують на сьогодні в Україні, є формальний характер парламентської відповідальності Уряду[4; 295]. Основний Закон України передбачає можливість відправити Уряд у відставку шляхом прийняття резолюції недовіри. У разі прийняття Верховною Радою України такої резолюції Прем’єр-міністр України повинен подати заяву Президенту України про відставку. Така конституційна умова викликає достатньо логічне запитання про те, яким чином повинна бути приведена у дію прийнята резолюція недовіри в разі, якщо Прем’єр-міністр України відповідної заяви не подасть. Або ж, якщо навіть заява буде подана, як будуть розвиватися події у разі небажання Президента України підписати цю заяву. Таким чином, виникнення подібної ситуації, механізму вирішення якої Основним Законом України не передбачено, може стати причиною серйозної державно-правової і політичної криз.

Залежність Кабінету Міністрів України від Президента України підтверджується також і тим, що Глава держави може скасувати акти Кабінету Міністрів України та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим (АРК) без будь-якого вмотивованого пояснення таких дій.

Окрім того, закріплена за Урядом солідарна відповідальність перед Парламентом унеможливлює звільнення Верховною Радою України якогось конкретного міністра. Водночас такою можливістю володіє Глава держави.

Існування у державі інституту контрасигнатури є ще одним важливим механізмом реалізації системи стримувань і противаг у контексті обмеження діяльності виконавчої гілки влади. Цей механізм полягає в необхідності скріплення підписом Прем’єр-міністра України та профільного міністра актів Президента України, що стосуються сфери компетенції органів виконавчої влади (звільнення з посад членів Уряду та інших керівників виконавчої влади). Цей механізм є практично єдиним засобом впливу Уряду на Президента, що існує в Україні. Однак, інститут контрасигнатури можна вважатати одним з конституційно-правових “привидів” української політико-правової реальності[4; 296], який за умов цілковитої залежності Прем’єра від Президента, об’єктивно не може знайти жодних можливостей для практичного застосування.

Значним недоліком, що також унеможливлює ефективну реалізацію принципу поділу влади в Україні, є відсутність парламентської інвеститури Уряду. Функціонування цього механізму покликане надати реальну можливість представницькому органу брати участь у формуванні Уряду. Він є фактично способом висловлення довіри кандидатові на посаду Прем’єра, а також програмі дій нового Уряду. Парламентська інвеститура передбачає, що не лише прем’єр-міністр постає перед парламентом, але він у визначений строк подає програму діяльності уряду, і тільки тоді, коли програму затверджено, уряд приступає до виконання повноважень. До того часу уряд не є легітимним[7; 205]. Згаданий інститут Основним Законом України не передбачений, що надає змішаній формі правління в Україні особливої виключності. До прийняття Закону України “Про Кабінет Міністрів України” у 2006 р. Україна була єдиною країною зі змішаною формою правління, де Програму діяльності Уряду можна було затвердити будь-коли, тобто Уряд міг функціонувати з незатвердженою Програмою.

Відсутність існування цього механізму в Україні частково пов’язане з іншим недоліком вітчизняної політико-правової практики. Парламентська інвеститура уряду за своєю природою покликана примусити главу держави під час процедури формування уряду зважати на те, щоб його склад міг завжди опиратися на парламентську більшість. Конституція ж України не висуває жодних вимог стосовно існування у Парламенті постійної більшості, хоча ефективна діяльність Кабінету Міністрів України як теоретично, так і практично вимагає законодавчого забезпечення з боку Верховної Ради України та існування в Парламенті стабільної проурядової більшості. Роль більшості (у сенсі арифметичної більшості голосів при голосуванні) зводиться до затвердження поданої Президентом України кандидатури Прем’єр-міністра України, затвердження Програми діяльності Уряду та можливості висловити йому недовіру[6; 72].

Існування формального впливу Парламенту на формування складу Кабінету Міністрів України та припинення його повноважень не лише спричиняє ситуацію відсутності конструктивного зв’язку представницького органу та Уряду, але й також слугує додатковим фактором, що позбавляє особливих стимулів до утворення постійної коаліційної більшості у Парламенті.

Зазначені недоліки постійно позначалися в минулому (до моменту прийняття конституційних поправок від 8 грудня 2004 р.) і впливають на сучасному етапі на взаємодію Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. Як правило, більшість у Верховній Раді України формувалася ситуативно, ухвалювалася лише частина урядових законопроектів. Це мало наслідком безсистемність формування законодавчого поля країни, вносило ускладнення в діяльність виконавчої гілки влади[2; 5].

У силу того, що Основний України не закріплює положення про необхідність існування постійної більшості у законодавчому органі, виникає ситуація, за якої Верховна Рада України є відповідальною за діяльність Кабінету Міністрів України, на який вона реально не впливає.

Підсиленню обмеженості взаємозв’язків між Урядом і Парламентом сприяє також відсутність інституту індивідуальної політичної відповідальності членів Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України.

Певні проблеми існують також і у сфері взаємодії Конституційного Суду України з іншими вищими органами державної влади. Як вже зазначалося, склад Конституційного Суду України призначається Президентом України, Верховною Радою України та з’їздом суддів України. Кожен з трьох органів призначає рівну кількість суддів (6 суддів), що сприяє досягненню незалежності самого Суду та його тісної взаємодії з Главою Держави, Парламентом та судами загальної юрисдикції. Проте, у разі, коли будь-який з трьох повноважних органів не призначають свою квоту суддів, ані Конституція України, ані Закон “Про Конституційний Суд України” не передбачають жодних механізмів реагування та усунення такої ситуації. Її виникнення є достатньо небезпечною та ставить під загрозу повноцінне функціонування Суду. Такий прецедент вже мав місце в українських державно-політичних реаліях, коли у 2005 році у зв’язку з закінченням терміну дії повноважень 16 суддів Президент України та з’їзд суддів України призначили свої квоти, а Верховна Рада України з певних політичних мотивів цього не зробила.

Висновки. Отож, підсумовуючи усі проблеми реалізації принципу поділу влади в Україні на сучасному етапі, найбільш вагомими можна назвати такі:

–       загальна незбалансованість системи поділу влади;

–  низький рівень політичного впливу Верховної Ради України як представницького органу;

–  фактичне підпорядкування виконавчої влади (Кабінету Міністрів України та місцевих адміністрацій) Главі Держави, який, проте, не несе жодної відпові­дальності за результати її діяльності;

–      відсутність ефективних механізмів взаємозв’язку та впливу Верховної Ради України на Кабінет Міністрів України, що значно погіршує рівень їхньої конструктивної взаємодії;

–  недієвість механізму стримувань і противаг у відносинах між Президентом України і Верховною Радою України, відсутність дієвих механізмів парламентського контролю.

Список використаних джерел та літератури

1. Єрмолін, В.П. Конституційні засади виконавчої влади в Україні (проблеми теорії і практики) [Текст] : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук / В.П. Єрмолін. – К.: Українська Академія державного управління при Президентові України, 2003. – 19 с.

2. Конституційна реформа в Україні: перебіг, стан і перспективи. Аналітична доповідь [Текст] // Національна безпека і оборона : [журн.] / гол. ред. Є. Шульга. К.: Центр Разумкова, 2007. – № 1 (85). – С. 3-42.

3. Конституція України [Електронний ресурс]: закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. – К., 1996. – № 30. – Ст. 141. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page. – Назва з контейнера.

4. Мартинюк, Р.С. Дилема політики і права в новітньому вітчизняному конституційному процесі [Текст] / Р.С. Мартинюк // Наукові записки [зб. наук. праць] / Національний ун-т «Острозька академія»; ред. кол. : І.Д. Пасічник, П.М. Кралюк, Ю.В. Мацієвський та ін. – Острог : Вид-во Національного ун-ту “Острозька академія”, 2010. – Вип. 4. – С. 290-300. – (Серія “Політичні науки”).

5. Мартинюк, Р.С. Інститут імпічменту в Україні: вади вітчизняної моделі [Текст] / Р.С. Мартинюк // Право України : юрид. журн. / гол ред. О.Д. Святоцький. – К.: “Право України”, 2008. – № 2. – С. 105-108.

6. Мартинюк, Р.С. Інститут парламентської більшості у вітчизняній політико-правовій практиці [Текст] / Р.С. Мартинюк // Вибори та демократія : наук.-просвіт. правн. журн. / Національний ун-т “Києво-Могилянська академія”; ред. кол. М.І. Козюбра, Ю.Б. Ключковський, О.М. Ільков та ін. – Київ : Вид-во Національного ун-ту “Києво-Могилянська академія”, 2010. – № 2-3 (24-25). – С. 69-77.

7. Мартинюк, Р.С. Компетенційний дуалізм виконавчої влади: державно-правовий досвід П’ятої Французької Республіки та України [Текст] / Р. С. Мартинюк // Право України : юрид. журн. / гол ред. О.Д. Святоцький. – К.: “Право України”, 2011. – № 1. – С. 200-208.

8. Мартинюк, Р.С. Конституційна реформа в Україні: спроба критичного аналізу [Текст] / Р.С. Мартинюк // Актуальні питання реформування правової системи України: збірник наукових статей за матеріалами IV Міжнародної науково-практичної конференції (1-2 червня 2007 року; Луцьк) : у 2 т. Т. 1. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2007.  – С. 232-236.

9. Мартинюк, Р.C. Президент України в системі стримувань і противаг на сучасному етапі [Текст] / Р.С. Мартинюк // Підприємництво, господарство і право : наук-практ. госп.-прав. журн. / гол. ред.. М.І. Хавронюк. – К., 2008. – № 8. – С. 28-31.

10. Система стримувань і противаг: до і після політичної реформи [Електронний ресурс] : інформ. бюл. Міжнар. центру перспект. дослідж. // Вісник центру / гол. ред. О. Львова. – К., 2007. – № 16 (363). – 2 с. – Режим доступу: http://www.icps.com.ua/doc/nl_ukr_20070514_0363.pdf. – Назва з контейнера.

11. Ющик, О. Питання державотворення: чи відбудеться в Україні правова реформа? [Електронний ресурс] / О. Ющик // Віче: теорет. і громад.-політич. журн./ Верховна Рада України. – К. : Ред. журн. “Віче”, 1992 – С. 36-38.  – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/548/. – Заголовок з екрану.

This article examines the theoretical aspects and practical implementation of the system of checks and balances as a means of organization power in mo
dern republics. The author explores the concept, principles and specific features of the system of checks and balances in the context of the principle of separation of powers as essential elements of democratic and legal state.

Ключові слова: система стримувань і противаг, поділ влади, форма правління, гілка державної влади, динамічна рівновага, механізм контролю і балансу.

Проблематика системи стримувань і противаг розглядається в контексті досліджень принципу поділу державної влади, що призводить до узагальнюючого характеру дослідження її теоретико-правової суті, а також аналізу окремих її елементів, без дослідження системи стримувань і противаг як комплексного системного конституційно-правового явища. Цим питанням, зокрема, присвячені праці таких українських вчених, як В. Авер’янова, К. Бабенка, Н. Гайдаєнка, А. Георгіци, В. Журавського, О. Каневський, В. Ковальчук, М. Козюбри, І. Кресіної, О. Леванчук, Р. Мартинюка, І. Сало, О. Скакун, В. Погорілка, В. Селіванова, С. Серьогіної, В. Тація, Ю. Тодики, В. Шаповала, В. Шатіла та інших. У Росії та інших країнах близького зарубіжжя розробки у цьому напрямі проводять М. Баглай, Л. Ентін, Р. Енгибарян, Р. Косов Б. Лазарєв, А. Мішин, А. Николаев, Ж. Овсепян, Є. Тадевосян, В. Чіркін, А. Шайо, Л. Энтин та інші.

Серед тих проблем, які сьогодні виходять на перший план в контексті становлення та розвитку вітчизняної науки конституційного права, можна обґрунтовано виділити питання, пов’язані з забезпеченням та реалізацією фундаментальних принципів конституційного ладу, які визначають не лише цілі та цінності суспільного розвитку в Україні, а й вказують на ті конкретні механізми, які сприяють розв’язанню складних ситуацій, що виникають в процесі державно-правового розвитку. За звичай, до таких фундаментальних принципів відноситься й принцип поділу державної влади який, на думку багатьох дослідників, міцно увійшов до переліку базових принципів сучасного конституціоналізму. Тому цілком доведеною видається теза про загальну розповсюдженість та загальнообов’язковість принципу поділу влади як базового конституційного положення, що знаходить своє відображення практично у всіх без винятку конституціях демократичних країн [4; c. 44].

Невід’ємним елементом концепції поділу державної влади, як способу організації державної влади виступає система стримувань та противаг. На даний час концепція поділу влади та системи стримувань і противаг є невід’ємними елементами демократії та правової держави, які забезпечують належний рівень політичних свобод та захисту прав людини і громадянина. Ступінь реалізації цих принципів характеризує ступінь розвиненості демократичної держави та являється однією із найважливіших цінностей в системі демократії [9; c. 8].

Суть принципу поділу влади полягає в тому, що єдина державна влада організаційно й інституційно розділяється на три відносно самостійні гілки – законодавчу, виконавчу і судову [11; c. 124]. Ю.  Шемшученко, О.  Кутафін і В. Чиркін пропонують на практиці звернути увагу на наступне. По-перше, поділ влад не означає їхньої ізоляції, а навпаки, передбачає їх взаємозалежність, взаємодію. Жодна з гілок влади не у змозі здійснювати всі функції держави, вони можуть виконуватися тільки спільно різними органами, а це означає взаємодію всіх гілок влади. По-друге, поділ влади на окремі гілки не є абсолютним стосовно відповідних державних органів [2; c. 188]. Таким чином, концепція поділу влади виключає ізольованість гілок влади, тобто неможливість побудови так званої “китайської стіни” між різними гілками влади. Єдність державної влади при необхідному розмежуванні її гілок породжує переплетення деяких елементів, їх взаємодію, взаємозалежність, взаємопроникнення [12; c. 157], що втілено у концепції системи стримувань і противаг.

Існують різні точки зору на співвідношення концепції поділу влади та системи стримувань та противаг. О. Леванчук вважає, що у сучасну епоху принцип розподілу влади не діє автоматично: він потребує засобів забезпечення у вигляді певних правових гарантій і механізмів, системи стримувань і противаг [4; c. 20]. Р. Мартинюк зазначає, що принцип принципу поділу влади є лише одним із політико-правових засобів обмеження влади; суттєво обмежуючи можливості виникнення авторитарного правління, у повній мірі він “спрацьовує” як механізм стримувань і противаг у державному владарюванні лише в суспільстві з високою політичною і правовою культурою, за умов стабільної політичної системи, ефективного функціонування економіки [5; c. 75-76]. Проте, В. Согрин [10] вважає систему стримувань і противаг як доповнення до принципу поділу влади, з наступних зменшенням його ролі в системі ефективного функціонування механізму державної влади. Сучасність ж доводить, що ефективність здійснення влади в державах не стільки залежить від конфігурації владних інститутів, скільки від дієвої системи стримувань та противаг між ними [1]. А. Мішина, А. Георгіца вказують, що саме доповнення класичної теорії розподілу влад системою стримувань і противаг справило вирішальний вплив у справі перетворення теорії розподілу влад у відповідний конституційний принцип [2; c. 184]. Таким чином, функціонування системи стримувань і противаг можливе тільки за умов інституційно-розділених гілок державної влади, а незалежне існування гілок державної влади стає реальним тільки за умов існування механізму контролю і балансу між ними, що зумовлює взаємозалежність та нероздільність принципів поділу влади та системи стримувань і противаг.

Сутністю механізму стримувань і противаг є усунення узурпації влади однією із гілок, що виражається у наступному формулюванні: на будь-яку спробу будь-якої гілки влади перебрати на себе функції та повноваження іншої гілки остання має законодавчо закріплені механізми протидії аж до усунення узурпатора з державної посади [6]. При цьому жодна з гілок державної влади, яка втілює відповідну функцію, не має пріоритету щодо інших [5; c. 74].

Таким чином, концепція стримувань і противаг передбачає рівність між гілками влади, яка забезпечується цілісною системою взаємодії різних її елементів. Важливо підкреслити, що юридична рівність законодавчої, виконавчої та судової влад пояснюється в межах теорії поділу влад тим, що державні органи не є носіями влади, а лише повноважень, тому ні один з них не може бути виразником волі народу як її єдиного джерела. Виразником такої волі вони можуть бути всі разом і в рівній мірі в межах закону [8; c. 287]. Проте слід зазначити, що в умовах функціонування сучасних форм правління повна рівновага гілок влади є ідеалом, тому більш доцільним є вживання терміну “динамічна рівновага”. Динамічна рівновага означає, що дисбаланс гілок влади допускається в межах, визначених конституцією [14; c. 83]. Динамічна рівновага не передбачає пріоритет однієї із гілок державної влади над іншими, а тальки закріплення розширеного обсягу повноважень даної гілки влади в конституції відповідної держави. Дане положення не передбачає обмеження інституційних способів впливу гілок державної влади, тобто не дозволяє зменшення кількості елементів системи стримувань і противаг. De facto на сучасному етапі розвитку демократично-правових держав рівноваги гілок влади у “чистому вигляді” не існує, що пояснюється історично-правовими особливостями розвитку системи стримувань і противаг окремої держави. Залежно від форми правління дисбаланс влади сформувався на користь тієї чи іншої гілки влади.

Реалізація системи стримувань і противаг пов’язується з необхідністю не лише запобігти надмірній концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість діяльності державних інститутів, слугувати ліпшій їх організації та злагодженості діяльності, подоланню можливого протистояння всередині державного механізму [7; c. 65]. Концепція стримувань і противаг функціонує на основі тріади базисних принципів системи стримувань і противаг: взаємодії, взаємозалежності та взаємопроникненні гілок державної влади. Для докладнішого дослідження сутті системи стримувань та противаг доцільним є більш глибоке вивчення даних принципів.

Так, поділ влади не означає так званого “повного розподілу” [4; c. 19] влад, оскільки між гілками влади є, правда, відома диференціація по основних функціях, і у виконанні певного основного завдання першість належить тій, яка призначена для цього, проте, обмеження здійснюється в першу чергу так, щоб жодна з гілок влади не могла функціонувати по суті без сприяння іншої [14; c. 82]. По принципових питаннях державної політики всі гілки влади повинні діяти погоджено, інакше неможливо управляти суспільством [12; c. 159]. У процесі функціонування державного механізму об’єктивно можлива неузгодженість дій гілок влади, а частково і пряме протистояння між ними. Це питання ненове для більшості країн з демократичною формою правління, у яких напрацьовані різні шляхи його вирішення. Світовий дослід засвідчує, що надійним засобом усунення негативних явищ, які виникають під час організації та функціонування державної влади, є система стримувань і противаг, за допомогою якої відбувається взаємодія різних гілок влади у процесі вирішення ними загальнодержавних питань. Спільна діяльність гілок влади випливає із суті механізму балансу і контролю, що передбачає угоджену діяльність гілок влади для запобігання узурпації влади. Взаємодія гілок влади є одним з фундаментальних принципів системи стримувань і противаг, оскільки при співпраці влади посилюється взаємний їхній контроль, що ускладнює можливість захоплення влади однією з гілок державної влади.

Система стримувань і противаг фактично не може існувати без взаємозалежності гілок влади. Так, частина із стримувань і противаг фактично ставить у певну залежність здійснення законодавчої влади від “позиції” органів, функціонально віднесених до інших галузей державної влади [15; c. 162]. Для того, щоб жодна з гілок влади не могла домінувати над іншими і запобігання зловживанням владою, кожна гілка влади повинна була здійснювати частину своїх повноважень спільно з іншими владами [13; c. 287]. Залежність однієї гілки влади від позиції іншої у своїй основі створює механізм співпраці і взаємозалежності, що забезпечує механізм контролю за діями державних органів.

Взаємопроникнення гілок влади виступає як найефективніший принцип запобігання узурпації влади, оскільки спроба однієї із гілок захопити влади спричинює реакцію іншої гілки на її дії. Втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої не слід розглядати як порушення принципу поділу влади, тому що дане порушення має тимчасовий характер і носить виключно позитивний наслідок, оскільки запобігає узурпації влади. Факт можливості втручання одного органу державної влади в компетенцію іншого забезпечує досить ефективну превентивну дію.

Аналізуючи закріплені механізми контролю і балансу в сучасних конституціях світу, слід відзначити, що даний механізм втілюється у незалежному самостійному політико-правовому статусі гілок державної влади та системи обмежених політико-юридичних засобів втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої. Самостійний політико-правовий статус вищих органів державної влади забезпечується розподілом компетенції на основі концепції поділу влади між гілками влади, що забезпечує створення комплексної системи власних повноважень органів державної влади необхідних для можливості автономного самостійного виконання поставлених перед ними завдань і функцій держави. Самостійний статус гілок влади забезпечується також різними способами їхнього формування та строками повноважень. Зміна конфігурації політичних сил внаслідок різних термінів повноважень гілок влади надає можливість одночасного перебування на чолі державної влади політичних партій з різними ідеологічними позиціями, що посилює взаємний контроль гілок державної влади. Найбільш дієвим способом запобігання узурпації влади системи стримувань і противаг є юридичні засоби втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої. Дане втручання не розглядається як порушення принципу поділу влади, оскільки метою його застосування є усунення обставин узурпації влади та запобігання авторитарним тенденціям серед гілок влади. Як зазначає професор А. Мишин: “сам принцип поділу влади передбачає певний стан напруги між гілками влади для підтримки рівноваги всієї системи” [6; c. 289], тобто принцип поділу влади первинно передбачає ефективний механізми впливу однієї гілки влади на іншу, що реалізується у елементах системи стримувань і противаг.

Практика реалізації системи стримувань і противаг засвідчує факт залежності механізму контролю і балансу не тільки від юридично закріплених у конституціях та інших правових актах елементів даного механізму, а від чинників неюридичного характеру, до яких слід віднести характер та особливості політичної системи, рівень правосвідомості громадян, стан економічної системи держави та інші чинники. Підтвердженням даного факту є слова Моріса Дюверже: “реальний поділ влад є… результатом взаємодії партійної системи і конституційних норм” [7; c. 67].

Дослідивши суть та практику реалізації механізму стримувань і противаг, слід також визначити поняття системи стримувань та противаг. Серед науковців існують різні точки зору щодо поняття системи стримувань і противаг, зокрема В. Ребкало, М. Логунова, В. Шахова дають наступне визначення системи стримувань і противаг: “Система стримувань і противаг – це взаємодія і взаємний контроль між незалежними гілками влади, призначена не допускати порушення ними закону і здійснювати взаємовідносини між ними на засадах рівності перед законом” [9; c. 4]. Найбільш поширеними підходами до розуміння поняття системи стримувань і противаг є інституціональний та системний. На основі інституціонального підходу здійснюється аналіз та виявлення основних інститутів даної системи та аналіз їх взаємозв’язків. За такого підходу система стримувань та противаг набирає вигляду певної системи інститутів, що регулюють взаємовідносини між різними політичними інститутами. Системний метод тлумачить систему стримувань і противаг, як певну систему взаємопов’язаних елементів, поодинокі елементи якої не здатні забезпечити баланс влади в системі [1]. Шаповал В. визначає систему стримувань і противаг як конституційно визначені компетенційні взаємозв’язки державних органів (насамперед вищих органів держави) в контексті принципу розподілу влад [15; c. 98].

З метою формулювання визначення системи стримувань і противаг та на основі аналізу сутності та поняття системи стримувань і противаг, можна виділити наступні її специфічні ознаки:

1)           системність та цілісність її елементів, тобто концепція стримувань і противаг діє як цілісна система взаємопов’язаних елементів, поодинокі елементи якої не здатні забезпечити баланс влади в системі;

2)           є взаємозалежною із принципом поділу влади та забезпечує ефективну його реалізацію, як невід’ємний елемент її функціонування;

3)           базується на взаємодії, взаємозалежності та взаємопроникненні гілок влади як первинних принципах реалізації та функціонування системи стримувань і противаг;

4)           реалізується через систему політико-правових засобів втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої, а також незалежному самостійному політико-правовому статусі гілок державної влади;

5)           забезпечує сталість та ефективність механізму державної влади при реалізації функцій та завдань держави;

6)           запобігає узурпації влади, створюючи систему комплексних елементів контролю за діяльність гілок державної влади;

7)           гарантує основні права і свободи людей, тим самим створюючи базу для існування демократичної правової держави.

Виходячи із вищенаведеного, система стримувань і противаг є способом організації взаємодії вищих органів державної влади, що передбачає функціонування цілісної системи взаємопов’язаних конституційно-правових та політико-правових інститутів, які забезпечують взаємодію, взаємозалежність, взаємопроникнення повноважень гілок державної влади, з метою їх урівноваження, взаємостримування та створення дієвого механізму запобігання узурпації державної влади, що у свою чергу гарантує дотримання основних прав та свобод людей, а також стабільність та ефективність механізму державної влади.

Список використаних джерел:

1. Гайдаєнко Н. Проблеми наукового дослідження системи стримувань та противаг в сучасній політичній теорії // http://bibl.kma.mk.ua/pdf/pidruchnuku/23/21.pdf.
2. Георгіца А. З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. Тернопіль: “Астон”, 2003. – 432 с.
3. Каневський О. С. Розвиток теорії розподілу влади. – Севастополь: Вид-во СевДТУ, 1999. – 48 с.
4. Леванчук О. М. Принцип розподілу державної влади // Вісник Хмельницького інституту управління та права. – 2008. – № 6. – С. 18-26.
5. Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній Україні: політико-правовий аналіз. – Острог: Вид-во Національного університету “Острозька академія”, 2007. – 474 c.
6. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – 10-е изд., перераб. и дополн. – М.: Юридический Дом “Юстицинформ”, 2003. – 506 с.
7. Сало І. С. Механізми стримувань і противаг у політичних системах країн ЄС та в Україні // Національний інститут стратегічних досліджень. Стратегічні пріоритети, 2009. – №2(11). – С. 63-69.
8. Селівон М. Конституційний принцип розподілу влад у контексті однойменної теорії // Вісн. УАДУ, 2003. – №2. – С. 285-290.
9. Система стримувань і противаг усфері державно-управлінських відносин: наук.-метод. рек. / [В. А. Ребкало, В. А. Шахов, Е. А. Афонін та ін.]; за заг. ред. В. А. Ребкала, М. М. Логунової, В. А. Шахова. – К.: НАДУ, 2008. – 72 с.
10. Согрин В.В. Ветви государственной власти в США: эволюция, взаимодействие, соперничество // www.ecsocman.edu.ru/images/pubs/2003/11/19/0000131697/006sOGRIN.pdf.
11. Теория государства и права. Учебник / С. С. Алексеев, С. И. Архипов, В. М. Корельский и др.; под ред. С. С. Алексеева. – М.: Норма, 1998. – 641 с.
12. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных  стран: Учебник. – 4-е изд., перероб. и доп. – М.: Юристь, 2006. – 669 с.
13. Чудаков М. Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебное пособие. – Минск: Новое знание, 2001. – 574 с.
14. Шайо А. Самоограничение власти, краткий курс конституционализма. М.: Юристь, 2001. – 584 с.
15. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм Монографія. – К.: Юридична фірма “Салком”; Юрінком Інтер, 2005 – 560 с.

The article contains the analysis of main particularities of President of Ukraine’s constitutional status in checks and balances. The authors examined the main particularities of Head of state’s constitutional status, his political and legal relations in separation of powers’ system with Verkhovna Rada ofUkraine, Cabinet of Ministers and judiciary. Also suggestions about improving legislation about President of Ukraine’s legal status were given.

Сьогодні для вітчизняних юридичної та політичної наук актуальною залишається проблема визначення місця Президента України в системі стримувань і противаг. Недоліки нормативно-правової регламентації конституційно-правового статусу Президента України суттєво впливають на функціонування всієї системи стримувань і противаг в Україні, яка, в свою чергу, своєю недосконалістю зумовлює нівелювання правами та свободами людини і громадянина в Україні.

Питання правового статусу Президента України з часу здобуття Україною незалежності було об’єктом дослідження великої кількості видатних вчених-конституціоналістів, що зробили вагомий внесок у вивчення даного питання. На сьогоднішній день над дослідженням цього питання плідно працюють такі науковці, як Опришко В. Ф., Кравченко В. В., Кудряченко А. І., Мартинюк Р. С.,  Тодика Ю. Н., Шаповал В. М., Нижник Н. Р. тощо.

Головною проблемою становлення політичної системи на початковому етапі незалежності України було визначення основного інституту політичної системи, який в ідеалі повинен був контролювати процес становлення суспільно-політичних відносин. Таким елементом було обрано інститут президентства. Інститут президента України як одноособового глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті й державному будівництві України [10, с. 280]. Відповідно до статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Інституалізація президентатури України розпочалася ще 5 липня 1991 року із прийняттям Закону «Про заснування посади Президента УРСР і внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР» та Закону «Про вибори Президента України» [6, с. 149]. Відповідно до статті 1 Закону «Про Президента Української РСР» Президент визнавався «найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади» [2, с. 446].

Сьогодні Президент України не є складовою законодавчої, судової чи виконавчої гілок влади. Хоча, за цілком обгрунтованим переконанням частини науковців [8, с. 2], він, за колом своїх функціональних обов’язків, тяжіє до виконавчої гілки влади. Згідно європейського політико-правового підходу до визначення конституційно-правового статусу глави держави, Президент виступає в якості арбітра в системі стримувань і противаг. Саме такого підходу дотримувався український законодавець при визначенні конституційно-правового статусу Президента України. Проте, прямо Основний Закон України не називає главу держави арбітром. Це часто породжує суперечності між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади і Президентом України. Натомість внесення такого положення було б прямою вказівкою представникам інших гілок влади на Президента України як на політичну фігуру, яка покликана вирішувати суперечки між ними і за якою в такому випадку зберігається «останнє слово» (за виключенням тих випадків, коли розгляд питань і прийняття кінцевих рішень покладено на інші органи державної влади, зокрема судові). Тому вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до Конституції України як це, наприклад, закріплено в Конституції Французької Республіки (стаття 5 Конституції Французької Республіки передбачає, що «Президент Республіки … забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів…» [7, с. 39]), які б визначали статус Президента України як арбітра, конкретні арбітражні повноваження, відповідальність державних органів за ігнорування або порушення цієї норми.

Переваги політичної системи держави, в якій Президент є реальним і юридично визнаним арбітром очевидні. Внаслідок значного обсягу повноважень й механізмів управління, що зосереджені в одній особі, інститут президента має особливі можливості оперативного попередження, обмеження, швидкого та ефетивного вирішення протиріччя, кризи, що можуть нести небезпеку для суспільства [9, с. 147]. У такому контексті, як гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини, Президент України покликаний виконувати стабілізуючу роль у функціонуванні державного механізму Республіки [3, с. 15].

Відповідно до статті 102 Конституції України «Президент України є главою держави…». Ряд дослідників, стверджують, що вищезазначене положення статті 102 Основного Закону України означає не те, що Президент України є вищим державним органом, а те, що він є вищим представником держави у її відносинах з іншими країнами [4, с. 230; 5, с. 210]. У державному механізмі України, побудованому на засадах поділу влади, Президент України має виступати лише одним із вищих органів державної влади, поряд із Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України та Конституційним Судом України. Термін «глава держави», відтак, має означати, що Президент України стоїть не над гілками влади (фактично всім апаратом держави), а між ними, забезпечуючи єдність державної влади та координацію у взаємодії її структурних елементів [9, с. 146-147]. Взаємодія Президента України з іншими гілками влади проявляється, зокрема, в наступному.

У політико-правових відносинах з Верховною Радою України глава держави має широкі повноваження у галузі законотворчості щодо використання права законодавчої ініціативи, права вето та права промульгації. Право законодавчої ініціативи, згідно зі статтею 93 Основного закону України реалізується Президентом України шляхом внесення в Парламент законопроектів двох видів: тих, що вносяться у звичайному порядку і тих, що визнані Президентом невідкладними [9, с. 193]. На думку окремих конституціоналістів, право законодавчої ініціативи Президента України характеризується дворівневою структурою [12, с. 120]. Перший рівень − безпосереднє право законодавчої ініціативи, яке випливає з конституційно-правового статусу самого Президента України. Другий рівень − опосередковане право законодавчої ініціативи, яке характеризується правом законодавчої ініціативи Кабінету Міністрів України, котрий, згідно із статтею 113 Конституції України є відповідальним перед Президентом України. Адже в реалізації власного права законодавчої ініціативи Уряд України має виходити із положень Програми діяльності Кабінету Міністрів України, що згідно із ч. 1 ст. 10 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» базується на передвиборчій програмі Президента України.

Президент України володіє відкладальним вето, яке вважається одним із головних елементів системи стримувань і противаг, що належить главі держави, і здійснює суттєвий вплив на діяльність законодавчої гілки влади. Вето дає змогу Президенту України відігравати активну роль у державному управлінні, використовувати його як достатньо ефективний засіб протидії Верховній Раді України у випадку прийняття нею законів, що не відповідають нормам Конституції України [9, с. 194].

Ще одним суттєвим засобом впливу Президента України на законодавчу гілку влади є можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ч. 2 ст. 90 Конституції України). Дана норма покликана спонукати Верховну Раду України до належної самоорганізації, забезпечувати її ефективну роботу, пошук депутатським корпусом компромісних рішень виходу із складних політичних ситуацій [11, с. 91].

З іншого боку, найважливішим засобом впливу Верховної Ради України на Президента України, на нашу думку, є визначення парламентом меж повноважень глави держави. Зокрема, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України входить прийняття законів. Окрім того, Парламент приймає рішення про внесення змін до Основного Закону України, чим може обмежити конституційно-правовий статус глави держави.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України заслуховує щорічні та позачергові послання Президента України про зовнішнє і внутрішнє становище України. Верховна Рада України надає згоду на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, чим суттєво обмежує вплив глави держави на виконавчу гілку влади. Також Верховна Рада України затверджує закон України про Державний бюджет на відповідний рік, у якому міститься розмір видатків на утримання Президента України та його апарату. Проте, все ж одним з основних важелів впливу Парламенту на Президента України є усунення останнього з поста в порядку імпічменту.

Політико-правові відносини Уряду та Президента України характеризуються, насамперед, тим, що Кабінет Міністрів України є відповідальним перед главою держави. Характерною рисою взаємовідносин вищезгаданих державних інститутів є дисбалансовані можливості впливу один на одного в системі стримувань і противаг.

Глава держави може прийняти рішення про відставку Прем’єр-міністра України, що зумовить, як наслідок, припинення повноважень Кабінету Міністрів України. Слід зауважити, що на даний час відсутнє законодавче регулювання підстав порушення питання про відставку Кабінета Міністрів України, яке дає змогу главі держави зловживати цим правом.

Окрім впливу на Кабінет Міністрів України, Президент України має суттєві засоби впливу на інші органи виконавчої влади. Також Президент України, у відповідності з Конституцією України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства, інші центральні органи виконавчої влади. Досить суттєвим є засіб впливу Президента України на Уряд через очолювану ним Раду національної безпеки і оборони України, до компетенції якої входить координація та контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони (ч. 2 ст. 107 Конституції України).

Одним з основних засобів впливу Кабінету Міністрів України на Президента України є інститут контрасигнатури. Цей інститут передбачає, що акти Президента України, видані в межах його повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 частини першої статті 106 Конституції України скріплюються підписами Прем’єр-міністра України й міністра, відповідального за акт та його виконання. Проте, застосування інституту контрасигнатури в Україні має суттєві недоліки, зокрема, ні в Конституції України, ні в Законі України «Про Кабінет Міністрів України» не передбачається можливість чи підстави відмови Прем’єр-міністра України та відповідного міністра скріпити своїми підписами акт глави держави, як і наслідків для членів Уряду у випадку висловлення такої відмови. Тобто, інститут контрасигнатури в системі стримувань і противаг в Україні фактично є формальністю.

Ще одним засобом впливу Кабінету Міністрів України на главу держави є те, що Уряд розробляє проект закону України про Державний бюджет на відповідний рік, в якому визначаються видатки на утримання Президента України та його апарату. Натомість, у сфері забезпечення конституційної законності главі держави надано право зупиняти (а також скасовувати) дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів їх невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх неконституційності [8, с. 4].

З певним застереженням можна сказати, що деякі з повноважень Президента України та Конституційного Суду України тісно переплітаються за своєю правовою природою, зокрема, глава держави є гарантом додержання Конституції України, а Конституційний Суд України − вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, які також приймаються на виконання Конституції України. Президент України призначає третину складу Конституційного Суду України. В свою чергу, Конституційний Суд України за наявності відповідних підстав відіграє важливу роль в усуненні глави держави з поста в порядку імпічменту. Також до повноважень органу конституційної юрисдикції належить вирішення питань про відповідність Конституції України актів Президента України.

Окрім впливу на Конституційний Суд України, Президент України відіграє надзвичайно важливе значення у формуванні всієї судової влади, адже відповідно до пункту 23 статті 106 Конституції України, глава держави утворює суди у визначеному законом порядку. Слід зазначити, що  Основний Закон України не відносить до компетенції Президента України ліквідацію судів, натомість Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 1 ст. 19) встановлює, що суди загальної юрисдикції і утворюються, і ліквідовуються Президентом України у визначеному законом порядку. На нашу думку, дане положення не узгоджується з п. 31 ст. 106 Конституції України, відповідно до якої глава держави здійснює інші повноваження, визначені Конституцією. А відтак, до його компетенції не входять повноваження, визначені законами.

Кримінально-процесуальний кодекс України встановлює, що питання відсторонення від посади осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за посадовий злочин,  які призначаються Президентом України, вирішується главою держави на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора України (стаття 147). А відтак, ця норма може бути застосована до суддів, призначених Президентом України на посаду вперше в межах 5-річного строку.

Отже, Президент України здатен реально впливати на функціонування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Він не входить до жодної з гілок влади, проте повинен виступати арбітром у політико-правових відносинах між вищими органами державної влади. Поряд з цим, як показала практика державотворення в Україні, для стабілізації політичної ситуації необхідно передбачити нові форми конституційно-правової відповідальності глави держави, яка нині і близько не співвідносна обсягу його повноважень. Зокрема, на даний час конституційно-правову відповідальність Президента України характеризує лише «мертвий» інститут імпічменту та звітування перед Верховною Радою України. Так, серед науковців побутує думка про можливість і навіть необхідність запровадження серед можливих форм відповідальності глави держави санкції у вигляді обмеження реалізації його окремих повноважень.

Ми вважаємо, що серйозною прогалиною в законодавстві є те, що статус Президента України як арбітра є нерегламентованим. Це породжує можливість виникнення та загрозу невирішеності суперечностей між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади і Президентом України. Потреба у прямому закріпленні в Конституції України статусу глави держави як арбітра важлива і для уточнення досить неоднозначного, на нашу думку, положення статті 6 Конституції України, відповідно до якого державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Дана норма породжує досить логічне питання про те чи здійснює Президент України державну владу відповідно до положень статті 6 Конституції України з огляду на ту обставину, що глава держави не належить до жодної з передбачених у цій статті гілок влади.

Вирішення усіх вищеперечислених проблемних аспектів конституційно-правового статусу глави держави варто було б закріпити та уточнити на законодавчому рівні в Конституції України, а також шляхом прийняття Закону України «Про Президента України» із одночасним внесенням змін до п. 31 ч. 1 ст. 106 Конституції України з вказівкою на те, що Президент України може здійснювати інші повноваження, визначені не лише Конституцією, а й законами України, зокрема, Законом України «Про Президента України». В останньому випадку до сфери регулювання даного закону варто було б віднести регламентацію статусу глави держави як арбітра, закріплення чіткого переліку повноважень Президента України як гаранта Конституції в зв’язку з тим, що наразі ця норма Основного Закону України є декларативною, визначення сфери повноважень Президента України, зокрема, в питаннях взаємодії з іншими гілками влади, передбачення нових форм конституційно-правової відповідальності глави держави. Структурною частиною даного Закону міг би стати Закон України «Про вибори Президента України», що сприяло б систематизації найважливіших норм, які регламентують статус Президента України.

Список використаних джерел:

1. Конституція України. − К.: Вид-во Право, 2011. − 63 с.
2. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про Президента Української РСР» // Відомості Верховної Ради України. − 1991. − № 3. − 506 с.
3. Бурчак Ф. Г. Президент України / Ф. Г Бурчак. − К.: Ін Юре, 1997. −            198 с.
4. Опришко В. Ф. Коментар до Конституції України / В. Ф. Опришко. − К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. − 439 с.
5. Кравченко В. В. Конституційне право України / В. В. Кравченко. − К.: Атіка, 2000. − 510 с.
6. Кудряченко А. І. Політична система і громадянське суспільство: європейські реалії / А. І. Кудряченко. − К.: НІСД, 2007. − 396 с.
7. Маклаков В. В. Конституции буржуазных государств: Учебное пособие / В. В. Маклаков. − М.: Юридическая литература, 1982. − 408 с.
8. Мартинюк Р. С. Президент України в системі стримувань і противаг на сучасному етапі / Р. С. Мартинюк // Підприємництво, господарство і право. − 2008. −    № 8. − С. 28-31.
9. Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній Україні: політико-правовий аналіз / О. В. Скрипнюк. − Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007. − 352 с.
10.  Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: Підруч. / За заг. ред. В. Ф. Погорілка. − К.: Наукова думка; Прецедент, 2006. − 344 с.
11.  Рудик П. А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи / П. А. Рудик. − К.: Атіка, 2006. − 256 с.
12.  Тодыка Ю. Н., Яворский В. Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус / Ю. Н. Тодыка. − Х.: Факт, 1999. − 412 с.
13.  Хмарук Т. В. Проблемні аспекти конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України / Т. В. Хмарук // Студентські наукові записки: серія «Право». − Випуск 1. − Острог: Видавництво Національного універститету «Острозька академія», 2011. − С. 52-58.

In the submitted article the author tries to define and analyse optimal ways and methods for the means of the acceptance of the new Constitution of Ukraine with the high level of legitimity, and also substantive provisions of the future Fundamental Law of Ukraine with the purpose of harmonization of state power and actual maintenance of rights and basic freedoms of Ukrainian citizens. In the author’s opinion, the conceptional filling of constitutional text, first of all, should fall within, conflict-free mutual co-operation between the President of Ukraine, Verkhovna Rada of Ukraine and the Government of Ukraine.

Постановка проблеми: оптимальне бачення змісту нової Конституції України, зокрема, в аспекті взаємодії вищих органів державної влади між собою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій: останніми дослідженнями та публікаціями, котрі стосуються тематики поданої статті можна назвати спільну розробку І. Коліушка, Ю. Кириченка та Я. Журби «Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України», в якому, серед іншого, подані рекомендації щодо змісту та завдань конституційного реформування в Україні; стаття Р. Мартинюка «За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні»; дослідження Національного інституту стратегічних досліджень «Інституційний зміст і перспективи завершення конституційної реформи» тощо.

Метою дослідження є: визначення перспектив розвитку та основні напрямки конституційного процесу в Україні.

Завданнями дослідження є: проаналізувати можливі перспективи прийняття нової Конституції України чи поправок до неї в сучасних суспільно-політичних умовах в Україні; становити основні положення змісту та завдань перспективних конституційних перетворень в Україні.

Викладення основного матеріалу:

Враховуючи те, що будь-яка Конституція є перш за все актом, котрим визначається статут політичної влади в суспільстві ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)), то майбутня Конституція України має бути прийнята у спосіб, який забезпечив би їй максимальний рівень легітимності. Це є можливим лише за умови, якщо суб’єкт, який розроблятиме текст Конституції, сам користуватиметься високим суспільним авторитетом ((Жакке Ж. -П. Конституционное право и политические институты: Учеб. пособие / Ж. -П. Жакке // Пер. с франц.: проф. В.В. Маклакова. – М. : Юристъ, 2002. – С. 103.)).

В зв’язку з цим, пропонується розробити і прийняти саме нову Конституцію України, а не зміни до чинної редакції Конституції України, незважаючи на те, що, на початках, це може викликати нестабільність конституційних правовідносин та відносин в суспільстві. Прийняття нової Конституції України дозволить реформувати всі проблемні моменти державного механізму та суспільних відносин, а залучення до конституційного процесу Українського народу дозволить, в свою чергу, нарешті сформувати з Українців єдину політичну націю. Внесення ж змін до Конституції України безперечно будуть відбуватися в контексті політичної боротьби, таємних переговорів та компромісів як це мало уже місце 8 грудня 2004 року та в червні-липні 2009 року під час переговорів між Партією Регіонів та Блоком Юлії Тимошенко. Такі конституційні зміни не будуть відображати позицію Українського народу вцілому та виборців відповідних політичних сил, зокрема.

Наразі ж процедура прийняття нової Конституції України законодавчо не прописана, у розділі XIII Конституції України («Внесення змін до Конституції України») встановлено лише спеціальний порядок внесення Верховною Радою України змін до Конституції України. Поряд із тим, 5 жовтня 2005 року Конституційний Суд України виніс рішення, у якому дав визначення поняття конституційного ладу, орган конституційної юрисдикції встановив, що «з нормативно-правового змісту положень частин 2, 3 ст. 5 Основного Закону України, за якими народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ має право приймати нову Конституцію України» ((Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян Галайчука Вадима Сергійовича, Подгорної Вікторії Валентинівни, Кислої Тетяни Володимирівни про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) від 05.10.2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 41. – С. 31-35.)). Таким чином, Конституційний Суд України фактично визнав, що формою зміни конституційного ладу є прийняття нової Конституції України.

Суд також встановив, що «положення ч. 3 ст. 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі» ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)).

Виходячи з цього, вважаємо, що слід було би внести зміни в чинну Конституцію України, які б встановлювали механізм прийняття нової Конституції, а за відсутності таких, керуючись вищезазначеним Рішенням Конституційного Суду України, утворити Конституційну асамблею ((Коліушко І. Три шляхи до Конституції : [Електронний ресурс] / І. Коліушко. – Режим доступу : http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=2009112413534240.))чи інший орган (т.зв. «конституанту» ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)) ), який складався б із відомих громадських діячів і юристів-конституціоналістів, які б здійснювали розробку тексту Основного Закону України та в обмеженій кількості політиків (наприклад, керівники фракцій народних депутатів України в Парламенті), котрі б мали здійснювати контроль за розробниками-професіоналами аби вони не вийшли за рамки т.зв. «суспільного запиту» до нової Конституції України.

В зв’язку з цим, слушною видається також думка О. Мучніка про те, що перед утворенням конституанти доцільним є також проведення загальнонаціонального консультативного референдуму по ключових (вузлових) питаннях конституційного ладу ((Мучнік О. Г. Конституційна реформа: цілі, алгоритм, форми реалізації : [Електронний ресурс] / О. Г. Мучнік. // Стратегічні пріоритети. – 2008. – № 2 (7). – Режим доступу : http:// www.niss.gov.ua/book/StrPryor/7/27.pdf. – С. 144.)), або ж власне, попереднього референдуму, який би мав визначити саму необхідність прийняття нової Конституції України в суспільстві.

Задля забезпечення високого рівня легітимності проект Конституції України варто винести на суспільне обговорення, яке би включало надання висновків щодо проекту провідними університетами України та окремими науковцями, а також проведення просвітницької діяльності серед населення з метою ознайомлення його з кінцевим проектом нового Основного Закону України тощо. Враховуючи всі обґрунтовані зауваження конституанта затверджує кінцевий проект і направляє його безпосередньо на всеукраїнський референдум (процедура проведення котрого також вимагає удосконалення), минаючи Парламент України, який, очевидно, може заблокувати його проведення.

Відповідно до згадуваного Рішення Конституційного Суду України результати всеукраїнського референдуму, на якому прийматиметься нова Конституція України, тобто визначатиметься конституційний лад, матимуть остаточний характер, не можуть піддаватися ревізії з боку держави, її органів чи посадових осіб і не потребують будь-якого їх затвердження. Імперативний характер рішень цього референдуму означатиме їх обов’язкове виконання державою, її органами та посадовими особами. Відмова ж із боку держави, її органів та посадових осіб визнати або виконувати рішення референдуму, на якому буде прийнято нову Конституцію України, означатиме узурпацію влади згаданими суб’єктами ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)).

Приймаючи новий Основний Закон України, доцільно було б передбачити в ньому високий ступінь жорсткості з тим, щоб обмежити його ревізію та убезпечити від необґрунтованих змін, що, як правило, вносяться з метою вирішення персональних владних інтересів конкретних осіб чи політичних сил. Запобіжником в цьому випадку може стати механізм, за яким Парламент розпускається в разі ухвалення ним рішення щодо необхідності перегляду Конституції або внесення змін до деяких розділів і подальші дії щодо ревізії здійсюються його наступним скликанням, так як це, до речі, передбачено в Болгарії та Іспанії ((Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник / В. М. Шаповал. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – С. 54.)).

Загалом, процес творення нової національної Конституції має ґрунтуватися на баченні конституційного світогляду нації, а не окремих еліт чи владних інститутів. Саме таке порозуміння – основа довгострокового планування національного розвитку, утвердження і вдосконалення державності, суспільної консолідації ((Ющенко В. Україні потрібна Конституція національного творення : [Електронний ресурс] / В. Ющекно // Дзеркало тижня. – 2008. – № 7 (686). – Режим доступу : http://www.dt.ua/1000/1550/62151/.)).

Ми є свідомі того, що нагальним питанням, яке безпосередньо торкається конституційної реформи, є проблема реформування виборчого законодавства (перехід на систему повноцінних відкритих списків, створення належного реєстру виборців тощо). Тільки за умови його повноцінного здійснення можна вести мову про якісний склад конституанти й Парламенту. Також слід усвідомити, що на першому етапі доцільно створити й закріпити (можливо, на рівні закону) чіткий план дій по впровадженню конституційної реформи з встановленням відповідальності окремих органів (одноособових чи колегіальних) за його невиконання ((Батрин С. Про перспективи конституційної реформи / С. Батрин // Правовий тиждень. – 2009. – № 15 (141).)).

Проблемними в такому механізмі прийняття нового Основного Закону України видаються наступні питання: хто повинен чи, власне, може ініціювати процедуру прийняття Конституції України, хто буде призначати всеукраїнський референдум? Очевидно, що ці питання вимагають окремого наукового дослідження, але видається, що ініціюючу та керівну роль в такій процедурі мають відігравати Президент України, котрий призначає всеукраїнський референдум та є найбільш зацікавлений у логічному завершенні конституційної реформи та політичні партії представлені у Верховній Раді України як виразники волі громадян України.

Стосовно ж основних завдань, які стоять перед нової Конституцією України, то вони, перш за все, полягають у забезпеченні механізму реалізації прав і основоположних свобод людини і громадянина, розширенні кола політичних прав, прав у сфері державної влади та судочинства тощо. Разом із тим, норми Основного Закону України повинні бути чіткими і однозначними, в жодному разі не містити альтернативних положень і різночитань. У зв’язку з цим, на наш погляд, доцільно було б розробити самою конституантою, як безпосереднім розробником конституційного тексту, до кожної статті Конституції України науково-практичний коментар, котрий не мав би юридичної сили, але частково забезпечував підвищення рівня правової культури населення та державно-політичних осіб або зобов’язати це зробити Конституційний Суд України в найкоротші строки. Ще одним завданням є забезпечення владних інститутів тими повноваженнями, які б відповідали їх конституційно-правовому статусу, функціям та завданням, встановлення конституційно-правової відповідальності за невиконання того чи іншого завдання тощо, також «забезпечення здійснення ефективної державної влади на засадах чіткого розподілу функцій, удосконалення системи стримувань і противаг, уникнення дуалізму в системі виконавчої влади, збалансування всього державного механізму, оптимізація територіальної організації влади в Україні» ((Ющенко. В. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» : [Електронний ресурс] / В. Ющенко // Офіційне Інтернент-представництво Президента України. – Режим доступу :http://www.discussionclub.net/files/2009/10/president.pdf.)).

У якості основи для нової Конституції України можуть бути запропоновані наступні принципові положення:

1. Президент України є главою держави, гарантом дотримання Конституції, прав і свобод громадян, визначає політику держави в сфері безпеки і зовнішніх відносин. Президент обирається на 5-річний термін всенародним голосуванням.

2. Верховна Рада України є вищим законодавчим органом, сформованим на основі представництва інтересів громадян та їхніх об’єднань. Верховна Рада України обирається на пропорційній основі від політичних партій та виборчих блоків на 4 роки ((Інституційний зміст і перспективи завершення конституційної реформи : [Електронний ресурс] / Національний інститут стратегічних досліджень (відділ стратегічних комунікацій). – Режим доступу : // http://www.niss.gov.ua/Monitor/Marrch/03.htm.)).

3. Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади, підзвітний Президенту України і підконтрольний Верховній Раді України. Склад Кабінету Міністрів України формується коаліцією більшості у Парламенті України. Подання кандидатури Прем’єр-міністра на затвердження Верховної Ради України є винятковою прерогативою Президента України. Розпад правлячої коаліції у парламенті дає підставу Президенту України відправити Уряд України у відставку.

Враховуючи це, а також тенденції різних гілок влади до утримання влади, виходячи за межі права, насамперед дають підстави нам наполегливо пропонувати залишатися Україні в межах змішаної (напівпрезидентської) форми державного правління. Неприпустимими на сьогодні для України є так звані «чисті» форми правління – як президентська, так і парламентська республіки. Президентська форма правління, яка передбачає жорсткий «поділ влади» і очолювання Президентом України виконавчої влади, для України на сьогодні є неприйнятною, оскільки з великою ймовірністю буде призводити до президентських криз або до диктатури Президента України ((Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.)). В свою чергу, парламентська республіка в Україні є неприйнятною з геополітичної точки зору розвитку української державності. Бізнесові кола в сучасних країнах, що розвиваються, тяжіють до демократичних структур, але з елементами централізації й авторитаризму, що пояснюється необхідністю концентрації влади з метою мобілізації національних ресурсів для подолання цивілізаційної відсталості. Досвід роботи Верховної Ради України, причому як нинішнього, так і попередніх кількох скликань, показав ризики повної залежності життя країни від Парламенту. Замість центру законотворчої діяльності і взірця дотримання Конституції України та законів Парламент України перетворювався на основний осередок політичної нестабільності ((Пукшин І. Парламентська модель загрожує Україні : [Електронний ресурс] / І. Пукшин // Українська правда. – Режим доступу :http://www.pravda.com.ua/articles/2009/05/28/3977854/.)).

Змішана форма державного правління характеризується насамперед дуалізмом у виконавчій владі. Враховуючи конкретні політичні та соціально-економічні реалії в Україні дуалізм у виконавчій владі є швидше позитивом, ніж недоліком для організації владного механізму в Україні, оскільки сприяє виробленню демократичних традицій взаємодії вищих органів влади, передбачає засоби недопущення проявів узурпації влади як з боку парламентської більшості, так і з боку Президента України, привносить елементи взаємоконтролю суб’єктів політики, що, в кінцевому підсумку, повинно зробити діяльність влади підконтрольною суспільству.

Загалом, для ефективної взаємодії Президента та Уряду України необхідно забезпечити їх взаємну причетність до прийняття рішень, що визначають державну політику, а, отже, і спільну відповідальність за прийняті рішення. Так, на стадії ініціювання рішення ця причетність може бути забезпечена наданням Президенту України права нормотворчої ініціативи в Уряді України, на стадії розгляду рішення – участю Президента України в засіданнях Уряду України, можливістю скликання Президентом України спеціальних засідань Уряду України за його головуванням для вирішення певних найважливіших для держави питань, на стадії прийняття рішень – правом відкладального вето Президента України на рішення Уряду України, необхідністю контрасигнації актів Президента Прем’єр-міністром України і/або відповідальним міністром, а також вимогою, що реалізація ряду повноважень Президента України здійснюється за поданням Уряду України чи окремих його членів з можливістю вмотивованої відмови Президента України ((Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.)). Механізм державної влади повинен забезпечувати взаємодію між Президентом та Урядом України на засадах партнерства, а не суперництва. Конституція України також повинна містити чіткий перелік повноважень Президента України, які здійснюються ним самостійно, без внесення подань Урядом Україним або відповідним міністром, так само як і перелік самостійних повноважень Кабінету Міністрів України.

Будь-який з органів державної влади не повинен мати можливостей блокування роботи іншого органу. У трикутнику Парламент-Президент-Уряд роль кожного з цих органів по відношенню до іншого повинна бути стримувально-корегуюча, а не контрольно-блокуюча, інакше це може призвести до нездатності певних органів державної влади реалізовувати свої функції, узурпації влади та інших негативних наслідків.

При закріпленні у конституційних нормах повноважень за органом державної влади, необхідно передбачити всі можливі варіації реалізації ним цього повноваження, в тому числі й ті, коли суб’єкт державної влади використовує надане йому повноваження не на благо суспільним інтересам, а всупереч їм. Уявивши таку ситуацію, очевидною стає потреба у закріпленні в Конституції України певного засобу протидії на спроби органу державної влади використати свої повноваження в неконституційний спосіб. Власне сукупність таких засобів протидії неконституційній діяльності органу державної влади чи її спробам становлять механізм стримувань і противаг ((Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.)).

Доцільно також закріпити в Конституції України конституційну-правову відповідальність учасників конституційних правовідносин за невиконання покладених на них обов’язків чи за бездіяльність, якій би відповідала відповідна система покарань (у вигляді: попереджень, штрафів, звільнень, імпічменту, заборони обіймати певні посади протягом певного часу чи пожиттєво тощо).Уповноваженим розглядати справи про конституційно-правову відповідальність слід призначити Конституційний Суд України, доповнивши тим самим обсяг його повноважень, за поданням заінтересованих осіб, в т.ч. і громадян України. Це має дисциплінувати посадових осіб держави і виховати нарешті повагу до Конституції України та законів України.

Поряд із тим, варто передбачити т.зв. «систему запобіжників», дія якої повинна прослідковуватися, насамперед, при формуванні Уряду України. Так, якщо сформований Президентом України Уряд України не отримає вотуму довіри Парламенту України, це свідчитиме про неспроможність Президента України сформувати підтримуваний більшістю Уряд України і тому право формування Уряду України повинно перейти до Парламенту України. Так само й у випадку, коли Парламент України, уповноважений Конституцією України формувати Уряд України, виявляється неспроможним його сформувати, то таке право повинно переходити до Президента України. Якщо ж після вичерпання альтернативних варіантів результату досягнуто не буде, це свідчитиме про такі вади механізму державної влади, які можна усунути лише шляхом заміни певної складової механізму. У випадку, якщо Парламент України сам не здатен сформувати Уряд України і не дає вотуму довіри Уряду України, сформованому Президентом України, то єдиним виходом із ситуації є оголошення дострокових виборів до Парламенту України. Дострокове припинення повноважень органу державної влади завжди повинно бути виваженим та обґрунтованим кроком і застосовуватися лише за умови, що в інший спосіб вади роботи механізму державної влади усунути неможливо.

На нашу думку, виправданим видається також встановлення певних вимог для міністрів Кабінету Міністрів України та керівників центральних органів виконавчої влади з тією метою, що хоч ці посади і є політичними, але вимагають неабияких знань та досвіду в конкретній галузі народного господарства, права, фінансів тощо. Такими вимогами можуть бути: досконале знання державної мови (для Міністра закордонних справ України – знання, як мінімум, англійської мови), наявність диплому про закінчення повної вищої освіти в тій сфері, в якій збирається працювати міністр, відсутність непогашених чи знятих судимостей тощо. Такі заходи мають підвищити професійний рівень та ефективність Уряду України.

З метою оптимізації організації роботи Парламенту України нами пропонується встановлення кворуму для проведення засідань Верховної Ради України і кворумів для прийняття різних парламентських рішень, запровадження класифікації законів, уточнення предмету регулювання законів (зокрема, законів про Державний бюджет України з метою запобігання неконституційній практиці регулювання у цих законах питань, які не мають прямого стосунку до його предмета) ((Зелена книга української конституційної реформи: матеріали для громадського обговорення / За заг. ред. І. Коліушка, Ю. Кириченко / ШПА при НАУКМА, ЦППР, УНЦПД, КВУ. – К. : «Лікей», 2007. – С. 12.)). Також доцільним є часткове обмеження законодавчої ініціативи депутатів більшості, законопроекти котрих виносяться разом з урядовими з метою підвищення рівня оперативності та ефективності законодавчого процесу в Парламенті України.

Єдиним органом державної влади, рішення якого є безспірними та остаточними, повинен бути Конституційний Суд України. В цьому руслі, повинна також бути забезпечена можливість ревізії рішень Парламенту, Президента та Уряду України на предмет їх конституційності Конституційним Судом України. Для цього необхідно забезпечити стабільність та визнання незалежності Конституційного суду України згідно з європейською моделлю конституційної юстиції, що потребує відокремлення статусу конституційних суддів від статусу звичайних суддів і усунення будь-якої можливості для інших державних органів впливати на Конституційний Суд України, зокрема через окремих його членів.

Європейська комісія «За демократію – через право» (Венеціанська комісія) рекомендує створити запобіжну гарантію на випадок того, коли конституційно уповноважений орган не здійснив призначення (або обрання) нових суддів Конституційного Суду України: шляхом передання повноважень з призначення від цього органу, який був первинно уповноважений, – до решти органів; передбачити, що суддя залишається на посаді допоки його наступник не вступає на посаду; спростити процедуру складення присяги, передбачивши її письмову форму або запровадивши внутрішній механізм приведення до присяги, тобто її складення в самому Конституційному Суді України, з тим, щоб забезпечити та гарантувати стабільне функціонування органу конституційної юрисдикції ((Висновок Венеціанської Комісії щодо можливих конституційних та законодавчих змін для забезпечення безперервного функціонування Конституційного Суду України № 377/2006 від 22 червня 2006 р. (неофіційний переклад) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://minjust.gov.ua/?do=d&did=7731&sid=pare_ukraine.)).

Задля підвищення рівня правосуддя в Україні пропонується виписати в конституційному тексті створення вищих судів для цивільної та кримінальної юрисдикцій, які б здійснювали функції касаційної інстанції, як це існує у системі адміністративних та господарських судів. За таких умов буде забезпечено право на касаційне оскарження судових рішень, а Верховний Суд України зможе повністю присвятити себе основній функції – забезпечувати однакове застосування закону через перегляд справ, де суди касаційної інстанції у подібних ситуаціях по-різному витлумачили закон. З метою зміцнення незалежності суддів до повноважень Вищої ради юстиції доцільно віднести призначення суддів на посади, їх переведення та звільнення з посади ((Коліушко І., Куйбіда Р. Суди у фокусі конституційної реформи : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Р. Куйбіда // Українська правда. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/articles/2009/08/7/4128993/.)). Поряд із тим, на наше переконання, слід також виписати в Перехідних положеннях Основного Закону України строк, протягом якого в Україні повинен бути введений суд присяжних та відповідальних за це посадових осіб.

Враховуючи те, що тексти судових рішень переважно недоступні для осіб, які не були залучені до справи, але інтересів яких ці рішення безпосередньо стосуються. Рішення судів нижчого рівня практично не публікують. Існує практика здійснення судочинства з порушенням принципів відкритості (публічності) судового процесу. Усе це є підставою для внесення до Конституції України норми, що зобов’язує публікувати всі судові рішення.

Стосовно територіальної організації влади на місцях, то варто розділити повноваження органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій, яким надаються контрольні повноваження, подібні до повноважень державних префектур у Франції ((Речицький В. Проект Конституції України – 2009 (із постатейними матеріалами) : [Електронний ресурс] / В. Речицький. – Режим доступу : http://www.khpg.org/index.php?id=1240658218.)).

Насамкінець, розробникам Основного Закону України неухильно слід керуватись твердженням, що конституція – це не тільки стрижень правової системи, але й програмний документ для держави та суспільства, тому вона повинна бути прийнята з урахуванням не лише інтересів політичних сил та інститутів державної влади, а й інтересів Українського народу та якнайширше відповідати українським реаліям.

Висновки:

Як підсумок, слід вказати, що Україна потребує саме нової Конституції України, яка світоглядно має змінити державний механізм і гармонізувати взаємодію між його суб’єктами, встановити дієві механізми реалізації прав і основинх свобод людини і громадянина та забезпечити чітке і неухильне виконання своїх норм. Нова Конституція України повинна бути прийнята з обов’язковою участю Українського народу на всеукраїнському референдумі, що забезпечить їй високій рівень легітимності. Новий Основний Закон України повинен містити ряд норм, які залишать Україну в умовах змішаної форми правління з нахилом в бік Президента України як всенародно обраний інститут державної, який має найвищий рівень легітимності в державі, а також визначатимуть порядок обрання Уряду України та безконфліктну взаємодію між Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України. Відповідно до нової Конституції України єдиним органом, що повинен забезпечувати конституційний контроль та стабільність влад має бути Конституційний Суд України, коло повноважень котрого має бути збільшено. Слід зазначити, що схожих позицій притримуються і основні політичні сили України, котрі в своїх проектах змін до Основного Закону України намагаються, в основному, посилити певний владний інститут залежно від свого ситуативного політичного становища за рахунох послаблення іншого інституту, що неминуче призведе до конституційних криз та конфліктів.

Науковий керівник: Мартинюк Роман Станіславович
Кандидат політичних наук, доцент
Правничий факультет

Сфера наукових досліджень: конституційне право України та зарубіжних країн

Перелік ключових слів: конституційна реформа, Конституція України, система стримувань і противаг, державна влада, дуалізм влади, змішана форма правління, Президент України, Парламент України, Кабінет Міністрів України.