Ключові слова: мультикультуралізм, полікультурність, глобалізація, діалог культур, «своє»/ «чуже».

The article deals with the phenomenon of multiculturalism from the perspective of culture. The author analyzes the basic model of multiculturalism in modern society and compares them. Also, the author compares the phenomenon of multiculturalism phenomena of globalization and the dialogue of cultures.

Keywords: multiculturalism, globalization, dialogue between cultures, “yours” / “alien.”

Кінець ХХ – початок ХХІ століття стали періодом великих змін у історії людської цивілізації. Відбулися зміни майже в усіх сферах людського буття, технічні та техногенні нововведення, відбувся перехід до культури постмодерну. Суспільство вступило в еру тотальної глобалізації. Породженням усього цього і став мультикультуралізм.

Мультикультуралізм – це таке явище суспільного життя яке передбачає мирне співіснування різних культур та етносів у рамках одного суспільства. Цей феномен почав відображатися як у культурному, так і у політичному житті, тому став невідворотним  явищем сьогодення.

Дискусія щодо цього питання ведеться уже більше тридцяти років, і весь цей час супроводжується гострою полемікою. В останні роки мультикультуралізм все більше піддається критиці, але це суттєво не впливає на рівень дослідження питань, що стосуються цього феномену. Все більш актуальними стають проблеми, що стосуються мультикультурного плюралізму, мультикультурного суспільства, діалогу культур, вияви мультикультуралізму у політичній, соціальній та економічній сферах, які об’єднуються під загальним явищем всеохоплюючої глобалізації.

У дискусії яка виникла, важливу роль відіграла теорія справедливості Дж.Ролза, доповнивши класичну модель лібералізму вимогою справедливості. Різними аспектами мультикультуралізму у своїх роботах займалися велика кількість зарубіжних вчених, серед них: Ж.-Л.Ам-Селл, К.О.Апель, Р.Бернстайн, М.Вєрьовка, Н.Глейзер, Т.Геран, Е.Гідденс, М.Дойчева, Р.Кастель, Е.Морен, Ч.Тейлор, В.Кімліка, Ю.Хабермас та ін.. На пострадянському просторі однією з перших наукових досліджень проблеми мультикультуралізму була книга А.І.Куропятник, пізніше з’явилися різні статті, книги та дисертації, присвяченні найрізноманітнішим аспектам мультикультуралізму. Це роботи А.А.Борисова, Т.П.Волкова, С.Н.Гаврова, В.В.Малахова, В.А.Мамонова, С.Чукіна та ін..

Загалом, мультикультуралізм це різносторонній феномен, тому варто звернути увагу саме на культурний аспект цьог явища. Наприклад, В. Малахов виділи два основні означення мультикультуралізму з точки зору культури, як саме розуміють цей феномен: це факт культурного різноманіття з одного боку, з другого – спосіб відносин з цим фактом, як з реальністю. Мультикультуралізм як факт культурного різноманіття був відомий уже досить давно, хоча не визнавався як феномен, та і саме означення цього явища виникло набагато пізніше.

Вперше про мультикультуралізм як такий заговорили лише у 60-х роках ХХ ст. А от саме поняття виникло у Канаді, там у 1971 р. мультикультуралізм став конституційною нормою завдяки прийняттю «Канадської хартії прав і свобод». З того часу вона почала активно обговорюватися у роботах з філософії, соціології, політології та культурології.

Отож, мультикультуралізм слід розглядати як соціокультурний феномен крізь призму теорії громадського суспільства. Громадянське суспільство являє собою історичний тип у загальному розвитку людського суспільства, це сфера самовиявлення та реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин ( економічних, соціальних, релігійних, наукових, духовних, культурних). У цій системі є відповідні організації, які охоплюють усі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини. Дуже часто громадяни об’єднуються у організації. А як же діє мультикультуралізм? Візьмемо для прикладу релігійну сферу, коли на території однієї країни існує декілька конфесій, які мирно співіснують, не перешкоджаючи одна одній. Наприклад, у Нідерландах,  одній із небагатьох країн Європи де успішно проводиться політика мультикультуралізму, більшість корінного населення є католиками, а от уже іммігранти, або не корінні голландці в більшості протестанти. Там спостерігалось наступне явище: якщо у 1950-х роках шлюб між католичкою і протестантом, або ж між протестанткою і католиком був схожий на історію між Монтеккі і Капулетті, то у 1970-х роках це стало більш менш частим явищем, а у 1980-х. роках – майже буденним. Іншими словами, через взаємодію певних індивідів відбулася культурна інтеграція між різними громадськими організаціями.

Суспільство як носій символічних культурних програм може відтворюватися і розвиватися лише за умов збереження, взаємодії та прогресу етносів, їх мов та культур, які є його складовими.

Дійсне прийняття різноманітності змушує сучасне суспільство відмовлятися від будь-яких проявів нетерпимості та прагнути до цивілізованого вирішення конфліктних ситуацій, тобто в кінцевому результаті іти до взаєморозуміння та поваги стосовно інших соціальних груп. Найважливішими перепонами на цьому шляху є неосвіченість та високомірність, які вважаються основними причинами виникнення стереотипів, упередженого ставлення, ненависті та дискримінації в культурному, релігійному, расовому та етнічному контекстах.

У сучасному суспільстві перед великими мегаполісами уже не стоїть питання чи бути їм мультикультуральними. Множинність, розмаїття культур їм уже не оминути, через зростаючу популярність доктрин мультикультуралізму. Це можна простежити через такі процеси, як поширення англійської мови як другої у багатьох країнах, утвердження нових групових ідентичностей, зростання міграційних потоків та впливів діаспори. [6;155] .

Сучасне суспільство, у зв’язку з нерівномірністю міграції, розселенням різних етносів, також породило різні моделі мультикультуралізму. Наприклад, Ч. Тейлор у своїй праці «Мультикультуралізм та політика визнання» висвітлює канадську модель в обличчі Квебеку. Миронов В. В. досліджує та дискутує з приводу багатокультурної моделі Росії. Також звернено нашу увагу на ще дві найпоширеніші моделі мультикультуралізму – це модель Сполучених Штатів Америки та європейська модель.

Ще одним феноменом, яке породило сучасне суспільство став феномен глобалізації, який тісно пов’язують із мультикультуралізмом. Глобалізація стала тим процесом, який в значній мірі визначає історичний розвиток в наш час. З древніх часів глобальність світу визначалась у повсюдному поширенні знань, технічних і технологічних інновацій, світових релігій, філософських думок та шедеврів мистецтва. Таке трактування глобальної культури повністю співвідноситься з ідеями мультикультуралізму, ну хоча б з тими ідеями, які стосуються мирного співіснування культурних відмінностей.

Так уже сталося, що мультикультуралізм став невідворотним явищем сучасного суспільства. Політика мультикультуралізму пропагує рівне ставлення до усіх національних меншин, етнічних та релігійних груп, які у собі являють окремі культури. У цьому контексті з’являється питання про взаємодію різних культур, а саме діалогу між ними.

Різноманітні форми мультикультурної політики здійснюються в різних країнах світу на протязі десятиліть. Коротко характеризуючи їх, можна простежити певні закономірності та відмінності цього явища у різних регіонах світу.

Модель російського мультикультуралізму є досить цікавою і своєрідною, вона суттєво відрізняється від інших моделей. Причиною цього є певні обставини, за яких і склалася така ситуація. На відміну від інших мультикультурних регіонів, які утворилися внаслідок значного переселення на їх території іммігрантів, то Російська Федерація стала полікультурною внаслідок свого геополітичного положення. На початку ХХ століття Росія займала 1/6 частину землі. Визначальним стрижнем стало те, що відбувся збіг обставин в той чи інший період та збіг інтересів народів, які населяли значні частини Європи та Азії, що і сприяло їх переважно добровільному єднанню. Дуже часто та чи інша народність приймала рішення приєднатися до Росії з метою самозбереження, сховатися за її державними кордонами, скористатися її заступництвом. Винятковим є те, що інонаціональні спільноти виражали внутрішню самостійність, і лише зовні російські адміністративні обмеження. Це вказує на те, що в державну систему Росії було закладено не їх придушення, а саме політичний та культурний компроміс.  Спроби «створити однорідну імперію» за типом західних, намітилися лише при останньому російському монарху Миколі ІІ в кінці ХІХ ст..

Відмінність від універсальних моделей світових утворень склалась і в тому, що інонаціональні російські спільноти через своє суміжне розташування, рівноправний статус (що було дуже важливим), втрачали поступово ознаки чужорідного у міру інтегруючись у єдиний державний простір. Разом з тим відбувалось геополітичне, цивілізаційне і соціально-економічне зрощення їх з власне російськими областями. У меншій мірі таким процесом були охоплені ті землі, які раніше довгий час не перебували під російською залежністю, до них можна віднести Польщу, Фінляндію, країни Прибалтики а також Західну Україну.

Також дуже важко пристосовувались території, на яких значну роль відігравав чинник віри, мусульманської релігії. Цей фактор зумовлював у східній зоні гострі міжконфесійні протиріччя.

Визначальним чинником етнополітичного процесу в Росії став федеративний устрій країни, який був сформований за радянських часів. Таким чином Росія стала державою-спільнотою різних народів.

Така модель мультикультуралізму неодноразово викликала дискусії між науковцями. Серед російських дослідників інтерес до феномену мультикультуралізму був стимульований подіями 90-х років, які призвели до сплеску етнічної самосвідомості, помітно сколихнувши моноліт радянської ідентичності. В. А. Тишков акцентував увагу на тому, що мультикультуралізм – це не тільки момент фіксації і визнання в суспільстві / державі наявності культурних відмінностей, а й «концептуальна позиція в сфері політичної філософії та етики» що знаходить своє вираження в правових нормах, громадських інституціях, повсякденного життя людей. Згідно з припущенням А.А. Борисова, мультикультуралізм слід розуміти як ідеологію і політику, коли надбудовуються над етнічними цінностями загальнонаціональні – по-перше, по-друге, як феномен етнокультурної фрагментації соціуму, який синонімічний «багатокультурності» і виступає, таким чином проти культури як загальнонаціонального руху [1]. Тут дуже чітко простежується існуюча розбіжність між мультикультуралізмом як ідеологією, політикою і мультикультуралізмом як культурною багатоскладовістю суспільства.

Сполучені Штати Америки представляють собою винятковий приклад співіснування безлічі культур в єдиному культурному просторі. Властивою для Америки є та обставина, що на відміну від Росії в США жоден штат не належить виключно до однієї етнічної групи, але представляє собою утворення з безліччю співіснуючих етнічних спільнот, на відміну від національних республік РФ. Населення США історично склалося щонайменше з п’яти основних елементів: корінне населення – індіанці; нащадки рабів, маси яких завозилися з Африки; релігійно-неоднорідна перша хвиля колоністів; політична та економічна еліта англосакського походження; наступні хвилі іммігрантів не тільки з європейських, але і з латиноамериканських і азіатських країн.

В мультикультурній політиці США чітко простежується тенденція іммігрантів до цінностей американського суспільства.

Намагаючись створити єдине і згуртоване суспільство, Америка багато в чому зорієнтувалась на французький шлях, офіційно отримавши асиміляцію, яка отримала назву «плавильний тигель» (melting pot). Але, не зважаючи на вжиті зусилля, до середини ХХ ст. стало ясно, що ця політика не принесе бажаних результатів. Величезний рух афро-американців за громадянські права в 1990-і роки, різні форми фемінізму, рух сексуальних меншин і тому подібні явища – все це свідчення кризи американської ідентичності, яка супроводжує всю історію Сполучених Штатів, періодично затихаючи і потім знову загострюючись.

Одним із найвпливовіших теоретиків мультикультуралізму в США є В.Кімліка, основні його ідеї викладені у його праці «Ліберальне суспільство». Центральна ідея теорії мультикультурного громадянства В. Кімліка полягає в наступному: «наявність у індивідів нерівних часток соціальних благ вважається справедливим, якщо індивіди заслужили ці нерівності, тобто якщо ці нерівності є результатом вибору та індивідуальних дій» [5]. Нерівність в природних здібностях і соціальному середовищі є незаслуженими – висновок, що випливає з концепції. В. Кімліка справедливо вважає, що наші заслуги в тому, що ми належимо до якоїсь раси, статі, класу, володіємо від народження фізичними особливостями.

На даний час в США проробляють проблему глобального громадянства і справедливості у глобальному суспільстві.

Як уже зазначалось раніше, поняття «мультикультуралізм» виникло саме у Канаді. Щоб пояснити виникнення цього феномену існує ціла низка відповідних факторів. У канадських містах можна знайти елементи з культур всього світу, в багатьох містах існують квартали з переважанням якої-небудь національної меншини (наприклад, китайський, італійський, португальський квартали в Торонто і Монреалі), регулярно проводяться фестивалі, присвячені культурам різних країн. Приморські провінції зберігають кельтський фольклор ірландців і шотландців, який в той же час добре поєднується з галло-романськими темами кельтської Галлії, переважаючими в Аркадії і в Квебеку. Також помітним є вплив корінного населення Канади: у багатьох місцях можна зустріти величезні тотемні стовпи та інші предмети мистецтва корінних народів. Значно виділяється франкомовне населення Канади.

У 1982 році мультикультуралізм став конституційною нормою завдяки прийняттю «Канадської хартії прав і свобод», а слідом за нею спеціальних законів, покликаних «сприяти визнанню і взаємної поваги різних культур, що існують в країні, а також заохочувати їх вираження і відкриту появу в суспільстві»[1]

Канадська модель мультикультуралізму передбачає легітимізацію різних форм культурної інакшості, яка лаконічно виражена у формулі «інтеграція без асиміляції». Мається на увазі те, що в межах однієї держави співіснують різні етнокультурні, конфесійні спільноти, які мають право на публічну репрезентацію і збереження своїх особливих рис, способу життя, продиктованого культурною специфікою.

Цю модель дуже лаконічно охарактеризувала С.Бенхабіб, вона позначила ситуацію культурного плюралізму Канади терміном «радикальний», або краще «мозаїчний», розуміючи під останнім наявність в межах одного політичного утворення чітко диференційованих спільнот, що зберігають свою ідентичність і межі, подібно до елементів, що складають мозаїку.

Щоб коротко охарактеризувати мультикультуральну модель Європи, варто охарактеризувати декілька країн Західної Європи де на сьогодні є дуже актуальними питання взаємодії корінної культури та культури іммігрантів. Варто також зазначити, що європейська модель дуже відрізняється від запропонованих попередніх. Головна відмінність тут у тому, що Європа одночасно є полікультурною, тут змішалися різні етноси і утворився єдиний стереотип європейської людини. Але з іншого боку, іммігранти, які населяють Європу не бажають зливатися з корінним населення, але і корінне населення не переймається проблемами взаємодії різних культур. Лідери низки європейських держав (Великобританії, Німеччини, Франції) один за одним зробили заяви про те, що в їхніх країнах провалилася політика мультикультуралізму.

Розпочнемо із Франції, основною проблемою, пов’язаною з іммігрантами, завжди був іслам. На відміну від іммігрантів з Південної Європи, які як і французи – католики, іммігранти, які сповідують іслам, так і не змогли органічно влитися у французький культурний потік. Не маючи можливості асимілювати цих вихідців з ісламського світу, республіканська модель вперше зазнала серйозного фіаско, підірвавши віру французів у здатність їх культури «перетворювати» все «чужорідне».

Більшу частину повоєнних іммігрантів в Англії склали негри Центральної Америки. Тут імміграція стала найбільш помітним наслідком колоніалізму, тому проблеми імміграції тут завжди були тісно пов’язані з проблемами расизму. Англія завжди дотримувалася жорстокої імміграційної політики. У руслі цієї політики національним меншинам не надавалось широких прав, але всі вони розглядались як члени мультикультурного суспільства, заснованого на взаємній толерантності. Як наслідок – в Англії дуже сильно розвинене етнічне самовизначення іммігрантів.

Винятком не стала і Німеччина. З проблемою культурних відмінностей німецький уряд має настільки ж непохитну позицію: Німеччина повинна бути німецькою, а не мультикультурною. Іслам тут не визнаний в тій мірі, в якій визнано «рідними» для Німеччини католицизм і протестантизм.

Модель, яка отримала розвиток у Німеччині, не дозволяла отримати громадянство іммігрантам у третьому поколінні (онукам іммігрантів) турецького походження, чиєю ріднею стала німецька. Німеччина завжди була іммігрантською країною, хоча німецький уряд далеко не завжди визнавав цей факт. Подібна позиція створила ґрунт для неонацистських та інших расистських акцій, лише посилюючи проблему.

У європейській суспільній свідомості стало прийнятним пов’язувати зростання злочинності саме з напливом іммігрантів. Це, а також боязнь ісламського фундаменталізму, привели до того, що останнім часом все більше підтримкою у європейців користуються позиції крайніх правих політичних сил і популістів, які в свої програмні документи вносять пункт «Європа – для європейців». Ці партії отримують наростаючу підтримку виборців на різних виборах.

Судячи з вищезазначеного можна зробити певні висновки. По-перше, усі вищезазначені моделі відрізняються одна від одної лише тим, що мають різні умови для утворення мультикультурного суспільства. Для Росії це вигідне геополітичне положення та велика територія, у Сполучених Штатах Америки населення є неоднорідним і складається з різних етносів настільки змішано, що жоден штат не може похизуватись тим, що його населяє лише одна етнічна група. У Канаді також зібралась дуже велика кількість етносів, але вони мають відносно чітко визначені межі своїх етносів. Прикладом служить Квебек. Європейська модель взагалі замкнена лише в собі, тобто всередині континенту, не приймаючи іммігрантів з інших регіонів як рівних собі етносів для мирного співіснування. Головною причиною цьому є релігія переселенців – іслам.

По-друге, на досвіді цих поліетнічних держав ми бачимо, як можуть співіснувати зовсім різні культури, етноси, релігії.

По-третє, на прикладі цих держав ми можемо простежити, яку політику веде влада, щодо врегулювання міжкультурних зв’язків та відносин.

Світовий розвиток на сучасному етапі можна характеризувати поглибленням процесів інтеграції політичного, економічного, культурного життя усіх країн світу. У широкий вжиток увійшов термін «глобалізація», цей термін характеризує формування єдиного планетарного суспільства. Активно продовжується зближення різних країн і народів, відбувається проникнення інформаційних технологій, політична трансформація та інтеграція на регіональному і світовому рівнях.

Відбувається трансформація політичних і культурних інститутів за переважно західним типом, з властивими йому формами і нормами демократії та суспільних цінностей. Глобалізацію ще називають американізацією, акцентуючи увагу на походження її із заходу.

Одним з найважливіших факторів становлення мультикультуралізму є сучасна соціокультурна дійсність, в рамках якої, перш за все виділяється таке явище, я к глобалізація. Процес глобалізації розвивається уже дуже давно, але особливо помітним він став на кінець ХХ століття. Бурхливий розвиток цього процесу викликав до себе не абиякий інтерес, що і призвело до виникнення нової міждисциплінарної науки – глобалістики.

Серед науковців існують також різні погляди щодо наслідків глобалізації. С. Жижек розглядає мультикультуралізм як зворотний бік глобалізації,  як  ідеологію, що  «за своєю  зовнішньою привабливою стороною приховує міцну силу експлуатації та знищення проявів індивідуальності»[4].

Загалом, в умовах сучасного суспільства процеси глобалізації тісно переплітаються із мультикультуральними процесами. Хоча, як показує досвід, вони не завжди дають позитивний ефект. Глобалізація у сфері культури мала вагомі наслідки в основному на ідеологічному, інституційному, на рівні людських цінностей та культури повсякденного життя.

А для того, щоб мультикультуралізм краще вживався у сучасному суспільстві, необхідна певна взаємодія, тому все більш актуальним стає питання діалогу культур.

Мультикультуралізм проголошує перехід від політики «включення» індивідуальних і групових відмінностей в більш широкі структури до політики «визнання» їх права на існування в якості інших. Як відомо, мультикультуральна свідомість – свідомість діалогічна. Але щоб вступити в діалог з іншим типом свідомості, культура повинна допускати в себе різноманітність різних типів і структур, не відкидаючи їх як «інші». Тому діалогічна свідомість допускає вхід у національний менталітет щось інонаціональне як цілісну структуру. У процесі взаємодії культур відбувається усвідомлення їх множинності, різноманіття світоглядів і можливості по-різному оцінювати ті ж самі феномени з точки зору різних культур і віросповідань. Відбувається протистояння «своє»/»чуже», сфера «чужого» розширюється, внаслідок чого «своє» сприймається менш масштабним і більш крихітним по відношенню до «чужого». Це призводить до того, що носії однієї культури прагнуть захистити її від загрозливого в їхній свідомості «чужого», а інших – навпаки до певного новаторства, тобто прагнення зміцнити «своє» за рахунок принесення в нього елементів «чужого». В обох випадках відбувається розмежування «свого» і «чужого».

На основі цього постає питання, як вирішити проблему міжкультурної та міжнаціональної взаємодії без силових дій та відповідних економічних санкцій. На сьогоднішній день існує лише один прийнятний вихід – це принцип толерантності, основні положення якого були декларовані ЮНЕСКО 16 листопада 1995. У декларації зазначається, що нетерпимість і конфліктність не є виходом і потенційно загрожують усім частинам світу, тому необхідне взаєморозуміння не лише на політичному рівні, але і в повсякденному житті, формуючи у свідомості повагу до самобутності представників різних культур і конфесій.

Щоб краще пояснити відношення між «своїм» і «чужим» О. Цинкер наводить приклад Європейського союзу. Якщо звернути увагу на їх офіційні банкноти, то на них досить легко помітити сам дух Європейського союзу. За словами експертів, відкриті вікна і двері на лицьовій стороні банкноти символізують відкритість нової, об’єднаної Європи. Тут також виникає проблема зустрічі культур, точніше переходів, які покликані як зберегти власну культурну ідентичність, так і сприяють кращому розумінню чужої культури. Було б найкраще, якби ситуація складалась саме так. Тут розуміється пошук нового без руйнування старого,  сполучення його з іншим, а також прагнення до взаємодії та визнання усіма культурами відносної істинності. Іншими словами – принцип мультикультуралізму.

В наш час розвиток мультикультуралізму практично неможливий без діалогу між культурами через те, що якщо культури не будуть взаємодіяти і приймати одна одну, не буде і їх розвитку. Замкнена в собі культура у сучасному суспільстві довго залишатися не може, тому краще приймати і розуміти інші культури мирним шляхом, за відповідними механізмами.

Отож, у статті розглянуто мультикультуралізм як культурний феномен. Причому дуже помітним є вплив політики на культурну сферу життя. Мультикультуралізм, як факт культурного розмаїття охопив собою велику частину громадського життя суспільства. На рівні повсякденного життя ми можемо спостерігати, як за допомогою глобалізації відбувається співіснування, а подекуди і злиття різних культур. На прикладі багатьох полікультурних суспільств можна спостерігати як різні культури взаємодіють між собою, а також культурну інтеграцію не лише общин, а і окремих індивідів.

Список використаної літератури:

1. Борисов А.А. Американские консерваторы и мультикультурализм. Автореферат к.и.н. – Пермь, 2000.- 18с.
2. Борисов А.А. Мультикультурализм: Американский опыт и Россия. / Мультикультурализм и этнокультурные процессы в меняющемся мире: Исследовательские подходы и интерпретации. Под ред. Г.И. Зверевой. – М.: Аспект Пресс, 2003. – 201с.
3. Дрожжина С. В. Культурна політика як проблема сучасного соціокультурного процесу. Автореф. дис. канд. філософ. наук. – Донецьк, 2004. –  17 с.
4. Жижек С. Дражливий суб’єкт: відсутній центр політичної онтології / С. Жижек ; [пер. з англ. Димерець Р. Й.]. – Київ : ППС-2002, 2008. – 510 с.
5. Кімліка Віл. Ліберальна рівність / Віл Кимліка // ЛІБЕРАЛІЗМ: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2002. –1126 с.
6. Козловець М. А. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації : [монографія] / М. А. Козловець. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009.  – 558 с
7. Кукатас Ч.  Теоретические  основы  мультикультурализма/  Ч. Кукатас. –  [Електронний  ресурс].-  Режим доступу : http://dialogs.org.ua/ua/issue_full.php?m_id=10227
8. Ушанова И. А. Глобализация и мультикультурализм: пути разития // Вестник Новгородского государственного университета. – 2004. – № 27 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://admin.novsu.ac.ru/uni/vestnik.nsf
9. Хлыщева Е. В. Мультикультурализм и проблема диалога культур// Вестник Ставропольского государственного университета. – 2009. –  №64.[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vestnik.stavsu.ru/64-2009/39.pdf

Ключові слова: Мультикультуралізм, Інше, Я-Ти, «своє»/ «чуже».

The article examines the phenomenon of multiculturalism as a way of interacting with Others. The author reveals multiculturalism as a strategy. Also considered the discursive, dialogical and ksenolohichnyy approaches to understanding the Other.

Keywords: Multiculturalism, Other, I-Thou, «yours»  / «alien».

Мультикультуралізм, як феномен, став породженням сучасного глобалізованого суспільства. Із самого початку, цей феномен перетворився на стратегію, яка була покликана врегульовувати відносини в середині суспільства, створювати рівні можливості розвитку для меншин, долати ієрархію культур. Мультикультуралізм як стратегія є ще досить молодим, тому він не до кінця сформований у теоретичному і практичному виявах, про що свідчить велика кількість різноманітних взаємовключаючих інтерпретацій сутності цього багатостороннього феномену. Але і відмовитися від мультикультуралізму сучасне суспільство не може собі дозволити. Така відмова може призвести до невідворотних наслідків, може викликати асиміляцію, спричинити й повернути конфлікти у державах та між ними.Далі…

Серед зарубіжних науковців вагомий внесок у дослідження мультикультуралізму зробив Дж.Ролз. Не залишилися осторонь і такі вчені як Ч. Тейлор, В. Кімліка, С.Бенхабіб, Ч.Кукатас, Ю.Хабермас та багато інших. Найбільшим теоретиком-критиком мультикультуралізму виступає С.Жижек. Серед науковців на пострадянському просторі феномен мультикультурності досліджували В.Малахов, В.Мамонов, А. Борисова, С.Дрожжина та ін.. Загалом, мультикультуралізм прийнято розглядати як ідеологію, або як практичну реальність, політику.

Мультикультуралізм виступає як стратегія, як можливість взаємодії різних культур і культурних традицій. Будь-які різні культури при взаємодії вступають у діалог, виходять на співвідношення «свого»/ «чужого». Тому стратегію взаємодії потрібно розглядати через сферу діалогу.

Мультикультуралізм проголошує перехід від політики «включення» індивідуальних і групових відмінностей в більш широкі структури до політики «визнання» їх права на існування в якості інших. Як відомо, мультикультуральна свідомість – свідомість діалогічна. Але щоб вступити в діалог з іншим типом свідомості, культура повинна допускати в себе різноманітність різних типів і структур, не відкидаючи їх як «Інші». Тому діалогічна свідомість допускає вхід у національний менталітет щось інонаціональне як цілісну структуру. У процесі взаємодії культур відбувається усвідомлення їх множинності, різноманіття світоглядів і можливості по-різному оцінювати ті ж самі феномени з точки зору різних культур і віросповідань. Відбувається протистояння «своє»/ «чуже», сфера «чужого» розширюється, внаслідок чого «своє» сприймається менш масштабним і більш крихітним по відношенню до «чужого». Це призводить до того, що носії однієї культури прагнуть захистити її від загрозливого в їхній свідомості «чужого», а інших – навпаки до певного новаторства, тобто прагнення зміцнити «своє» за рахунок принесення в нього елементів «чужого». В усіх випадках відбувається розмежування «свого» і «чужого».

Щоб краще пояснити відношення між «своїм» і «чужим» О. Цинкер наводить приклад Європейського союзу. Якщо звернути увагу на їх офіційні банкноти, то на них досить легко помітити сам дух Європейського союзу. За словами експертів, відкриті вікна і двері на лицьовій стороні банкноти символізують відкритість нової, об’єднаної Європи. Тут також виникає проблема зустрічі культур, точніше переходів, які покликані як зберегти власну культурну ідентичність, так і сприяють кращому розумінню чужої культури. Було б найкраще, якби ситуація складалась саме так. Тут розуміється пошук нового без руйнування старого,  сполучення його з іншим, а також прагнення до взаємодії та визнання усіма культурами відносної істинності.

Діалогічний вимір взаємодії з Іншим у своїх працях розглядає німецький філософ М. Бубер. Я-Ти перегукується зі сферою Я-Іншого. У діалогічній свідомості Інший отримує самостійність та автономність і щоб опинитися на рівні Я, Інший може отримати визначення «Ти». Цим самим він стає ближчим до сфери Я. Так утворюються дві сфери, Я та Інше, які являють собою дві окремі сутності, які перебувають у відношенні одне до одного і потребують комунікації, певного «між» відношення. Саме тут виникає третя сфера сутності – діалог.

М. Бубер звертає увагу на те, що сфера Я твориться завдяки сфері Іншого. «Формування Я відбувається завдяки включеності Я до діалогу, діалогічних відносин з Іншим» [2]. З цього випливає, що сфера Я доповнюється із сфери Іншого. Одночасно, за вченням М.Бубера, Я та Інше перебувають у постійній опозиції.

Якщо розглядати сфери Я та Іншого у світлі мультикультуралізму, то сфера Я – це наша власна культура, яка твориться і доповнюється зі сфери Іншого – іншої культури, чужої, не подібної і ця взаємодія відбувається шляхом діалогу.

М. Бахтін також розглядає можливість діалогічного відношення Я та Іншого. Він наголошує, що між цими сферами відбувається «безкінечне зближення» [1]. За теорією М. Бахтіна, сфери Я та Іншого не можуть бути паралельними одна до одної, а перебувають у постійній залежності одна від одної. Кожна з цих сфер постійно черпає з іншої, поновлюється і поповнюється, отже,постійно рухаються і розвивається.

Дещо інший вимір розуміння Іншого пропонує Е. Саїд у праці «Орієнталізм». Він розглядає орієнталізм як дискурс, відповідно, дискурсивний спосіб відношення до Іншого. Для сучасного Заходу Іншим виступає Схід з його традиціями, культурою, мораллю та законами. Європейська культура витворила собі «культурного суперника» в образі Сходу, і черпаючи їхні досягнення  (іноді присвоюючи їх собі), або ж протиставляючи себе Сходу, витворила нестійкий образ «Іншого». Інше, в розумінні європейця є чимось чужорідним, диким, в такому розумінні навіть щось погане. Хоча, в той самий час жителі сходу можуть перевершувати у моральному, духовному, етичному планах.

Е. Саїд спеціально використовує прийом дискурсу, щоб ширше і точніше представити систему думок про Схід, його описи і пояснення, систему знань про Схід, репрезентувати його «Іншість». Мультикультуралізм, у такому випадку, постає як стратегія примирення з Іншим, його прийняття. Адже Схід і Захід є одвічними опонентами.

За вченням Б.Вальденфельса у «Топографії Чужого» Інше виступає як Чуже, Чужорідне. Автор використовує ксенологічний підхід до розуміння Чужого. Науку етнологію розглядає як науку про культурне Чуже. Етнологія за Б.Вальденфельсом, це та наука, яка з одного боку виявляє розбіжність «Свого» І «Чужого» як такого, що розуміється само собою, з одного боку. І з другого боку, виникає наука про чуже  завдяки контрасту із досвідом власної культури. Також автор пише про науку «Власного світу» і «Чужого» світу. «Я є Чужим по відношенню до існуючих для мене Чужих»  [3]

Якщо розуміти іншу культуру як чужу, за Вальденфельсом, то мультикультуралізм виступає тим механізмом, який допомагає вирізнити свою культуру поміж інших  і толерантно віднестися до чужої культури. Адже і твоя культура для когось  є чужою. Набуття досвіду чужого дає змогу виокремити і вирізнити свою культуру, своє плем’я.

На основі цього постає питання, як вирішити проблему міжкультурної та міжнаціональної взаємодії без силових дій та відповідних економічних санкцій. На сьогоднішній день існує лише один прийнятний вихід – це принцип толерантності, основні положення якого були декларовані ЮНЕСКО 16 листопада 1995. У декларації зазначається, що нетерпимість і конфліктність не є виходом і потенційно загрожують усім частинам світу, тому необхідне взаєморозуміння не лише на політичному рівні, але і в повсякденному житті, формуючи у свідомості повагу до самобутності представників різних культур і конфесій.

Мультикультуралізм, незважаючи на незавершеність і не сформованість теоретичного і практичного вимірів свого вияву, яскраво демонструє дієвість визначеної стратегії. Він виступає тим чинником, який примушує вступати у діалог, черпати досвід, засвоювати нові знання.

Мультикультуралізм розглянуто як стратегію, як певний механізм взаємодії з Іншим. Запропоновані підходи до розуміння Іншого повинні прибрати, уникнути нетерпимість. Створити у свідомості позитивне ставлення до Іншого. Зробити Чуже, Інше, ближчим, простішим для розуміння, сприйняття.

Інше, у більшості випадків, виступає як невідоме, маловідоме. Завдяки запропонованим концепціям Інше можна трактувати з різних сторін, розкривати його сутність. Хоча вивчити і дослідити Інше повністю неможливо.

Список використаної літератури:

1. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества, — М.: Искусство, І979. —  389 с.
2. Бубер М. Два образа веры / Мартин Бубер ; [пер. с нем. М. И.Левиной] / Под ред. П.С. Гуревича, С.Я. Левит, С.В. Лёзова / Вступ. Ст. Г. Померанца. – М.: Республика, 1995. – 464 с.
3. Вальденфельс Б. Топографія Чужого: Студії до феноменології Чужого/ Берхард Вальденфельс ; [пер. з нім.]. – К. : ППС-2002, 2004. – 176 с.
4. Кукатас Ч.  Теоретические  основы  мультикультурализма/  Ч. Кукатас. –  [Електронний  ресурс] Режим доступу : http://dialogs.org.ua/ua/issue_full.php?m_id=10227.
5. Саїд, Едвард В.Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун. — К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. — 511 с. — ISBN 966-500-092-6 (укр.) — ISBN 0-394-74067-X (англ.)