This article outlines the category of civil jurisdiction procedural forms, its types and features, by defining civil jurisdiction and in conjunction with the provisions of the Civil Procedural Code of Ukraine.

Ключові слова: процесуальна форма, цивільна юрисдикція, цивільна справа, провадження.

У загальному розумінні, цивільною юрисдикцією як різновиду судової юрисдикції є компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених Цивільним процесуальним кодексом України. У даному визначенні трапляється словосполучення «процесуальна форма», а відтак необхідно з’ясувати, що є процесуальною формою у контексті цивільної юрисдикції.

Коротко кажучи, під процесуальною формою цивільної юрисдикції ми розуміємо її зовнішнє вираження, реалізацію в конкретній цивільній справі.

Приступаючи до аналізу цих форм, важливо визначити насамперед поняття «цивільна справа», адже в найбільш загальному вигляді, відповідно до статей 1 і 15 ЦПК, цивільна юрисдикція реалізується виключно в останній.

На думку Д. М. Шадури, під цивільною справою слід розуміти прийняту до провадження в порядку цивільного судочинства правову вимогу заінтересованої особи, яка стверджує перед судом про наявність у неї певного права або охоронюваного законом інтересу, які потребують захисту.[1]

У ст. 124 Конституції України закріплено загальновідоме положення, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Окреслення кола останніх, які розглядаються в порядку цивільного судочинства (справи цивільної юрисдикції), вимагає їх класифікації з одночасним визначенням відповідних процесуальних форм цивільної юрисдикції.

Частиною 1 ст. 15 ЦПК закріплено, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли їх розгляд провадиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 15 ЦПК, законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Згідно з ч. 3 ст. 15 ЦПК, суди розглядають справи, названі в ч. 1 цієї статті, в порядку позовного, наказного й окремого провадження.[2]

Як бачимо, цивільна юрисдикція повинна характеризуватися щонайменше за двома критеріями – змістом судової діяльності (частини 1 та 2 ст. 15 ЦПК) і формою її вираження (ч. 3 ст. 15 ЦПК).

1. За змістом судової діяльності цивільна юрисдикція дає змогу навести загальний перелік справ, що розглядаються в порядку цивільного судочинства:

• цивільні (у вузькому значенні);
• житлові;
• земельні;
• сімейні;
• трудові;
• інші справи, розгляд яких законом віднесено до цивільної судової юрисдикції (наприклад, ті що випливають з екологічних, кооперативних, освітніх правовідносин, права на соціальне забезпечення тощо).

Таким чином, законодавством визначено 5 основних галузей законодавства (цивільне, житлове, земельне, сімейне і трудове), спори з приводу правовідносин у яких, за загальним правилом, вирішуються у порядку цивільного судочинства і тим самим належать до цивільної юрисдикції. Як підкреслює Д. М. Чечот, не кожна галузь чи інститут матеріального права, а тим більше норма вимагає самостійної цивільної процесуальної форми. Одна й та ж сама галузь процесуального права може, так би мовити, обслуговувати декілька різних галузей права матеріального, пов’язаних певними рисами схожості. Цивільне процесуальне право регулює порядок судового захисту різних (з точки зору матеріально–правового змісту) прав та інтересів.[3]

Практично будь–яка приватноправова галузь права містить так звані вкраплення публічно–правових норм та окремих правових інститутів. Не є винятком у цьому плані й галузь цивільного права. У широкому значенні об’єктом всякого правопорушення (в тому числі й цивільно–правового) є правопорядок. Як зазначає Р. Л. Хачатуров, держава не може бути байдужою до будь–яких правопорушень, оскільки й приватноправове, посягаючи на інтереси окремої особи, завдає шкоди правопорядку в цілому. Усяке правопорушення є публічним за своєю сутністю, оскільки його наслідки мають і публічний, і загальносоціальний характер, а не замикаються на інтересах окремо взятої особистості.[4]

Таким чином, правовідносини, які регулюються житловим, земельним, сімейним, трудовим, цивільним законодавством і на які поширюється цивільна юрисдикція, мають лише умовно приватноправову природу. Отже, з точки зору єдності цивільне право можна назвати загальним приватним, а сімейне, житлове, земельне і трудове – спеціальним умовно–приватним правом. Поширення цивільної юрисдикції на правовідносини, що виникають із них, є цілком закономірним і логічним.

Наведені міркування дають нам змогу вирізняти такі спільні ознаки справ цивільної юрисдикції:

• правовідносини, з яких виникає спір чи інше правове питання, повинні мати приватноправову природу, тобто в їх основі мають бути або відносини майнові, або тісно з ними пов’язані немайнові;
• правове питання, що розглядається, повинно бути визначальним для прав і обов’язків приватного характеру;
• учасниками (або одним з учасників) цих правовідносин мають бути фізичні особи;
• мета відкриття провадження у справі цивільної юрисдикції – захист судом порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи охоронюваного законом інтересу.

2. За формою вираження цивільна юрисдикція відбиває неоднорідність правил цивільного судочинства, яка виражається у множинності його проваджень (видів цивільного судочинства). Одним з перших питання про поняття виду провадження було порушено Д. М Чечотом. З точки зору правознавця, необхідність формування окремих їх видів виникла у зв’язку з віднесенням до цивільної юрисдикції певних категорій справ, які за своєю матеріально–правовою природою принципово відрізнялися від тих, що традиційно розглядалися в прядку цивільного судочинства (трудові, сімейні, житлові тощо). Це, у свою чергу, викликало потребу в поділі судочинства на окремі види, оскільки суттєві матеріально–правові особливості справ вимагали також застосування специфічних засобів і способів захисту права чи охоронюваного законом інтересу.[5]

Так, цивільному процесу відомі декілька самостійних проваджень. Згідно з ч. 3 ст. 15 ЦПК суди вирішують справи в порядку позовного, наказного й окремого проваджень. При цьому в основі такого поділу лежить матеріально–правовий характер справ, який і диктує необхідність установлення особливостей вивчення тієї чи іншої їх категорії.

На думку Д.М. Шадури процесуальне провадження об’єднує в собі 3 органічно пов’язані компоненти: 1) процесуальні правовідносини; 2) процесуальне доказування; 3) процесуальні акти–документи.

І на основі цього науковець робить висновок, що провадження – це системне утворення, комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених процесуальних дій, які:

• становлять собою певну сукупність процесуальних відносин, що різняться предметною характеристикою і пов’язаністю з відповідними матеріальними правовідносинами;
• викликають потребу встановлення, доведення й обґрунтування всіх обставин даної справи;
• зумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах і документах.[6]

У свою чергу Кройтор В. А. зазначає, що вид цивільного судочинства – це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок відправлення правосуддя з цивільних справ, схожих за своєю матеріально–правовою природою, який зумовлює певні процесуальні особливості їх судового розгляду й вирішення. Провадження, у межах якого може здійснюватись розгляд цивільних справ, не є єдиним. Провадження в цивільному процесі, як вбачається, – це форма виконання процесуальної діяльності, цивільного судочинства. Процесуальна форма – це обов’язкова якісна ознака, складова частина самої діяльності, яка поза її формою як така є.[7]

За видами передбачених законом проваджень, у рамках яких відбувається розгляд цивільних справ, цивільна юрисдикція відповідно до ст. 15 ЦПК може бути реалізована в провадженнях: позовному; наказному; окремому.

Позовне провадження, як зазначає С. Я. Фурса,  є найпершим за часом виникнення й центральним у цивільному судочинстві. Як підкреслюється в юридичних джерелах, це загальний вид цивільного судочинства, в якому суд розглядає справи, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносин, тобто спори приватного права.[8] Позовне провадження відрізняється від інших його видів тим, що його предметом, як правило, виступають спірні матеріальні правовідносини, учасники яких є рівноправними за своїм правовим станом. Завдання суду в межах цивільної юрисдикції справ позовного провадження – захист прав суб’єктів таких відносин шляхом усунення спірності останніх. Як зазначає К. С. Юдельсон, позовне провадження в загальній системі захисту суб’єктивних прав учасників цивільних правовідносин посідає центральне місце, що історично склалося протягом століть. Головною, що визначає характеристику суду із цивільних справ, була й залишається позовна форма захисту суб’єктивних цивільних прав.[9] Це яскраво прослідковується як у ЦПК 1963 р., так й у ЦПК 2004 р., зокрема, в тих нормах, у яких йдеться про вирішення тих чи інших процесуальних питань за загальними правилами позовного провадження. Отже, його норми фактично є загальними правилами цивільного судочинства. Вони застосовуються не лише до позовного, а й до інших проваджень, віднесених законом до цивільної юрисдикції. Це означає, що правила позовного провадження визначають порядок відкриття провадження по справі, здійснення провадження у справі до судового розгляду, судовий розгляд, вирішення будь–яких справ цивільної юрисдикції, але вони не містять вказівок на процесуальні особливості, притаманні справам окремих категорій.

Наказне провадження у ЦПК 2004 р., на відміну від ЦПК 1963 р., передбачається як самостійний вид провадження. Як зазначає Д. Д. Луспеник, у справах за вимогами, переліченими в ст. 96 ЦПК, за відсутності спору про право воно цілком справедливо назване провадженням, оскільки розд. ІІ ЦПК регулює не тільки порядок ухвалення судового наказу, а й процедуру самого провадження, що передує видачі останнього.[10]

Із цим погоджується й І. В. Удальцова, з погляду якої, наказне провадження є автономним у цивільному судочинстві, оскільки характеризується специфічним предметом судової діяльності, яким є не спір про право (позовна справа), а вимога про захист суб’єктивних прав у безспірній форми, хоча об’єкт судового захисту в них єдиний – права, свободи чи інтереси фізичних осіб.[11]

Порівнюючи значення судового наказу, який може бути скасовано тим самим судом, що його постановив (ст. 106 ЦПК), із судовим рішенням, слід визнати переваги останнього. Судовий наказ має меншу юридичну силу, оскільки при його постановленні має місце так звана урізана модель цивільної процесуальної форми. До того ж наказне провадження, на відміну від позовного й окремого, має альтернативний характер: у випадку, коли стягувач навіть за наявності всіх необхідних умов для видачі судового наказу звертається до суду зі звичайною позовною заявою, суд не вправі відмовити йому у відкритті провадження у справі з тих підстав, що його вимоги можуть бути розглянуті в наказному провадженні.

Окреме провадження становить собою вид непозовного провадження, в якому предметом діяльності суду виступають потенційно існуючі цивільні правовідносини, що не знаходяться у стані спору. Тут суд обмежує свої завдання встановленням наявності чи відсутності юридичних фактів. Як указує Д. М. Чечот, окреме про­вадження відрізняється від інших видів цивільного судочинства перш за все матеріально–правовою природою справ, віднесених до його складу. Усім справам окремого провадження притаманна ознака, що предметом судової діяльності в них є захист охоронюваних законом інтересів фізичних осіб. Мета розгляду цих справ полягає у виявленні й констатації тих чи інших обставин, з якими норма права пов’язує виникнення, зміну чи припинення в заявника певних прав чи обов’язків. Спір про право в процесі розгляду таких справ не вирішується.[12]

Слід констатувати, що існування в цивільному процесі окремого провадження визначається значимістю для держави й суспільства розглядуваних у ньому справ. Розгляд указаних справ судами пов’язано лише з незалежністю судової влади, відсутністю аналогічних гарантій в інших органів та осіб, які могли б це здійснювати. Яскравим прикладом цьому служать справи щодо розгляду заяв про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, про розкриття банками банківської таємниці (глави 10–12 розд. ІV ЦПК) тощо. У справах окремого провадження предмет судового розгляду, як правило, стосується суттєвих суб’єктивних прав особи, а тому їх розгляд органом, який не відповідає вимогам незалежності й неупередженості, може створити загрозу їх порушення або необґрунтованого звуження. Кожне з 3–х перелічених проваджень (позовне, наказне й окреме) може мати предметом розгляду різні категорії цивільних справ, які зумовлюють відповідні процесуальні особливості, спеціальні процесуальні правила, що застосовуються лише для певного виду судової діяльності. Водночас усі спеціальні правила засновані на принципах цивільного процесуального права й не можуть суперечити останнім.

Процесуальна форма реалізації цивільної юрисдикції щільно пов’язана з побудовою норм ЦПК. Кодексом визначається категорія цивільної справи, провадження, в якому ця цивільна справа розглядається, а також процесуальні особливості розгляду тієї чи іншої категорії справ у тому чи іншому провадженні.

Отже, процесуальні форми цивільної юрисдикції безпосередньо пов’язані зі структурою ЦПК, якими визначається (а) категорія цивільної справи і (б) вид провадження в суді першої інстанції, в якому вона розглядається, тобто процесуальні особливості розгляду певної категорії справ у тому чи іншому провадженні.

Список використаних джерел:

1. Васильєв С. В. Провадження в цивільному судочинстві України / С. В. Васильєв // Пробл. законності: респ. міжвід. наук. зб. – Вип. 86. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. – С. 73 [5]
2. Кройтор В. А. Проблемы судебной защиты прав граждан от неправомерных действий органов государственного управления и должностных лиц: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Кройтор Володимир Андрійович. – Х., 1992. – С. 129 [7]
3. Луспеник Д. Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції / Д. Д. Луспеник – Х.: Харків юрид., 2006. – С.430 [10]
4. Удальцова І. В. Наказне провадження: історія та сучасність / І. В. Удальцова // Теорія та практика судової діяльності: наук.-практ. посіб. – К.: Атіка, 2007. – С. 85 [11]
5. Фурса С. Я. Способи захисту цивільних прав та проблеми їх реалізації у цивільному судочинстві: теорія та практика / С. Я. Фурса // Юриспруденція: теорія і практика. – 2004. – № 1. – С. 36 [8]
6. Хачатуров Р. Л. О классификации правонарушений на публично-правовые и частноправовые / Р. Л. Хачатуров // Актуальные проблемы гражданского права и процесса: сб. матер. междунар. науч.-практ. конф. – Вып. 1 / отв. ред. Д. Х. Валеев, М. Ю. Челышев. – М.: Статут, 2006. – С. 60 [4]
7. Цивільний процесуальний кодекс від 18 березня 2004 року: [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618–15 . [2]
8. Чечот Д. М. Субъективное право и формы его защиты / Д. М. Чечот. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1968. – С.68 [3, 12]
9. Шадура Д.М. Цивільна юрисдикція: дис. на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук: спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Д.М. Шадура. – Х., 2008. – С. 98 [1, 6]
10. Юдельсон К. С. Исковое производство в составе гражданской юрисдикции / К. С. Юдельсон // Вопр. теории и практики гражд. процесса: межвуз. науч. сб. – Вып. 1. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1976. – С. 3 [9]

Перелік ключових слів: суд, суддя, судова влада, судова система, судова ланка, судова інстанція, правовий статус, реформування.

Annotation. In the article the specificity of legal status and formation order of courts of general jurisdiction of Ukraine are examined, an accent is done on the judicial reform, videlicet on the problems of courts of general jurisdiction as the main object of changes. Review of positive and negative sides of judicial reform is realized, connected with adoption of the Act of Ukraine about judicial system and status of judges July 7 2010.

Key words: court, judge, judicial power, judicial system, court link, court instance, legal status, reformation.

Постановка проблеми. Неодмінною умовою побудови в Україні правової держави і утвердження в практичній діяльності принципу верховенства права є становлення поряд із законодавчою та виконавчою гілками влади незалежної судової влади. З проголошенням незалежності України суди загальної юрисдикції почали набувати важливого значення у суспільстві та державі як органи державної влади, що здійснюють правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства. Ефективність їх діяльності залежить від чіткого розподілу і закріплення повноважень судів у законодавстві, незалежності судів і суддів при здійсненні ними своїх повноважень. При цьому досягнення ідеалу судової діяльності – справедливого суду – дуже складно, бо це потребує чіткої організації всієї судової системи, обґрунтованого об’єктивною необхідністю законодавства, виконання багатьох передумов та умов, за яких тільки й можливий справедливий суд.

Короткий аналіз останній досліджень і публікацій. Наявний широкий ряд досліджень та публікацій, присвячених судовій реформі свідчить про вагомість проблеми реформування судової гілки влади. Зокрема це стало предметом аналізу публікацій Опришка В., Маляренка В., Сіренка В., Буряк О. та ін..

Викладення основного матеріалу. До судів загальної юрисдикції України Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 7 липня 2010 року відносяться: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.

Місцевий суд – це перша судова інстанція, найбільш наближена до населення. Відповідно до Указу Президента України “Питання мережі місцевих загальних та апеляційних судів” № 591/2011 від 20 травня 2011 року (зі змінами від 5 липня 2012 року) станом на червень 2013 року в Україні діє 665 загальних місцевих судів, включаючи районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, окружні адміністративні суди. В той час, коли місцеві адміністративні суди діють в округах, і певну частину адміністративних справ розглядають місцеві суди на праві місцевих адміністративних, то організація господарських місцевих судів здійснена таким чином, що не забезпечує територіальної наближеності місцевих судів до населення, а це є вагомим аспектом, оскільки саме місцеві суди розглядають найбільший обсяг справ як суди першої інстанції. Тут варто говорити навіть про порушення принципу доступності правосуддя, оскільки далеко не кожен житель віддалених частин тієї чи іншої області дозволить собі багаторазово відвідувати місцевий господарський суд, як цього може вимагати розгляд справи.

Ще однією проблемою реформування стала ліквідація військових судів. Тепер справи, що мали б розглядатися гарнізонними військовими судами розглядаються судами загальної юрисдикції першої інстанції, що збільшило обсяг навантаження на місцеві загальні суди. Якщо здійснити аналіз і порівняння на основі Указів Президента України «Про мережу та кількісний склад суддів місцевих судів» від 20 серпня 2001 р. та «Про мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів» від 20 серпня 2001 р., то, наприклад, у Рівненському районному суді діє 7 суддів, а в Рівненському міському − 23, тоді коли у Рівненському апеляційному суді – 33 судді, що є диспропорцією по відношенню до завантаженості їх роботою, оскільки обсяг справ по першій інстанції значно більший, аніж при апеляції, адже розгляд переважної більшості справ закінчуються все-таки в першій інстанції. Окрім того постає питання про те, чи не з’явиться проблема порушення військової таємниці у зв’язку з тим, що справи про злочини військовослужбовців тепер розглядають місцеві суди.

І досі маємо в наявності проблему фінансування судів загальної юрисдикції. На актуальності цього питання наголошує доктор юридичних наук, професор В. Сіренко. Гостра проблема фінансування судів виникла в 90-х роках ХХ ст., коли реформатори почали фінансувати науку, культуру, освіту, охорону здоров’я, а суди і правоохоронні органи – за залишковим принципом. Саме уряд формує бюджет, а через фінансування є можливість впливати на суддів, поставити суди в залежність від чиновників, що може спричинити хиткість принципу незалежності судової гілки влади і незалежності діяльності суддів, що закріплюється в ст. 126 Основного закону та ст. 6 Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Професор В. Ф. Сіренко у своїй публікації зазначає, що економія на фінансуванні судів означає навмисне руйнування держави і правового порядку у суспільстві. Він пропонує спосіб формування бюджету судів таким чином, коли суди формують свої пропозиції стосовно бюджетного фінансування у дві інстанції: уряд і комітети парламенту, де уряд готує проект бюджету щодо судів, а парламентські комітети готують свої пропозиції стосовно фінансування судів [9, с. 6].

Щодо апеляційних судів, то у зв’язку з реформуванням судової гілки влади та ліквідацією військових судів, їх навантаження збільшилося за рахунок розгляду справ, які мали б розглядатися у апеляційних військових судах, що збільшило їх повноваження, а, отже, і правовий статус. Проте, тут знову ж постає проблема порушення військової таємниці.

Суть чинного Закону України «Про судоустрій і статус суддів» здебільшого зводиться до того, що пропонується зруйнувати існуючу судову систему загальної юрисдикції та створити тільки спеціалізовані суди у сфері кримінального, цивільного, адміністративного і господарського судочинства. Так, вищезгаданий закон вводить ще один вищий спеціалізований суд – Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Проте, запровадження тільки спеціалізованих судів суперечить Конституції України, оскільки в ст. 124 зазначається, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. В свою чергу створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ ставить у необхідність створення відповідної вертикалі судів, збільшення кількості існуючих місцевих і апеляційних судів відповідної спеціалізації. Очевидно, що при цьому треба буде вдвічі збільшити кількість адміністративних посад, кількість працівників апаратів судів, а подекуди і суддів, будувати нові приміщення судів тощо. Бурак О.В., що досліджувала проблематику спеціалізації судів, стверджує, що реалізація спеціалізації судів з кримінальних і цивільних справ забезпечить більш професійне здійснення правосуддя у кримінальних справах внаслідок поглиблення спеціалізації судів, а також позбавить апеляційні загальні суди невластивих таким судам функцій суду першої інстанції [6, с. 86]. Варто зауважити, що спеціалізовані суди мають багато переваг, оскільки уповноважені вирішувати справи тільки певної категорії, що передбачає забезпечення здійснення якісного і ефективного правосуддя.

Бурак О.В. вважає, що, згідно реформи судової гілки влади, створення чотирьохланкової судової системи потягне збільшення строків розгляду судових справ [6, с. 88]. Більшість дослідників проблеми судової реформи знаходять у цьому і причину «руйнування» Верховного Суду України (далі – ВСУ), оскільки він був значно обмежений у повноваженнях. З утворенням вищих спеціалізованих судів зникла потреба у функціонуванні палат ВСУ, які були ліквідовані. Обмеження повноважень ВСУ спричинило в свою чергу і скорочення чисельності суддів цього суду. Наразі це питання є дискусійним, адже, попри незначну кількість повноважень, ВСУ залишається найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, а покладені на нього обов’язки вимагають якісної і кваліфікованої роботи та достатньої для цього кількості суддів.

Дискусію викликає одне з теперішніх повноважень ВСУ переглядати справи з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом. Порядок перегляду був визначений відповідним галузевим процесуальним законодавством, який у кожній категорії справ є різним.

Між тим сучасний стан невизначеності у питанні завершення судової реформи в Україні спричинено доктринальними недоліками окремих норм чинного Основного закону держави. А оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу і відповідно закони приймаються на її основі та повинні відповідати їй, законодавець, вдосконалюючи законодавство про судоустрій, обмежений положеннями Основного закону. Відтак, сьогодні стає усе більш очевидним, що судова реформа має бути складовою реформи конституційної [6, с. 85]. Цілком зрозуміло, що будь-яка зміна системи судів, вимагає внесення відповідних змін до самою Конституції України. Так, в Конституції України не закріплено повноваження Вищої ради юстиції призначати суддів на адміністративні посади, про що законодавець вказує в Законі України «Про судоустрій та статус суддів», а це, в свою чергу, порушує принцип верховенства Основного закону. Наведений приклад є лише одним із багатьох подібних. На цьому недоліку наголошує у своїй публікації доктор юридичних наук, професор В. М. Опришко, який стверджує, що судова реформа повинна здійснюватися у системному взаємозв’язку з парламентською, адміністративною та муніципальною реформами, що зумовлюється єдністю державної влади [8, с. 15].

Висновки.

Отже, попри необхідність проведення судової реформи, вона здійснена поспішно. Її здійснення вимагає комплексного поєднання з іншими реформами, зокрема з конституційною реформою. Недостатньо продумана організація спеціалізованих судів, що потребує подальших коректив. Ситуація з невизначеністю і обмеженістю в повноваженнях Верховного Суду України вимагає нагального вирішення.

Варто наголосити і на позитивних аспектах судової реформи, адже такі кроки як ліквідація військових судів, спеціалізація судів є просуванням до європейських стандартів.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 року (із змінами, внесеними згідно із Законом України № 2952-VI від 01.02.2011, ВВР, 2011, № 10, ст. 68) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 254к/96-вр.

2. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 року // Відомості Верховної Ради України. – 2010, № 41-42, № 43, № 44-45. – Ст. 529.

3. Питання мережі господарських судів України : Указ Президента України від 12 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.zakon.rada.gov.ua

4. Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів : Указ Президента України від 16 листопада 2004 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua

5. Питання мережі місцевих загальних та апеляційних судів : Указ Президента України № 591/2011 від 20 травня 2011 року (зі змінами від 5 липня 2012 року) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/591/2011.

6. Про Вищий спеціалізований суд України : Указ Президента України від 12 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www. vss.in.ua.

7. Бурак О. В. Організація системи спеціалізованих судів України в контексті конституційних приписів / О. В. Бурак // Вісник академії адвокатури України. – 2009. − № 16. – С. 150.

8. Маляренко В. Судова реформа та проблематика предмета змін ∕ В. Маляренко // Право України. – 2010. − №5. – С. 186.

9. Опришко В. Основні засади судової реформи / В. Опришко // Право України. – 2010. − № 5. – С. 186.

10. Сіренко В. Деякі проблеми реформування судової влади в Україні / В. Сіренко // Право України. – 2010. − №5. – С. 186.