Перелік ключових слів: суд, суддя, судова влада, судова система, судова ланка, судова інстанція, правовий статус, реформування.

Annotation. In the article the specificity of legal status and formation order of courts of general jurisdiction of Ukraine are examined, an accent is done on the judicial reform, videlicet on the problems of courts of general jurisdiction as the main object of changes. Review of positive and negative sides of judicial reform is realized, connected with adoption of the Act of Ukraine about judicial system and status of judges July 7 2010.

Key words: court, judge, judicial power, judicial system, court link, court instance, legal status, reformation.

Постановка проблеми. Неодмінною умовою побудови в Україні правової держави і утвердження в практичній діяльності принципу верховенства права є становлення поряд із законодавчою та виконавчою гілками влади незалежної судової влади. З проголошенням незалежності України суди загальної юрисдикції почали набувати важливого значення у суспільстві та державі як органи державної влади, що здійснюють правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства. Ефективність їх діяльності залежить від чіткого розподілу і закріплення повноважень судів у законодавстві, незалежності судів і суддів при здійсненні ними своїх повноважень. При цьому досягнення ідеалу судової діяльності – справедливого суду – дуже складно, бо це потребує чіткої організації всієї судової системи, обґрунтованого об’єктивною необхідністю законодавства, виконання багатьох передумов та умов, за яких тільки й можливий справедливий суд.

Короткий аналіз останній досліджень і публікацій. Наявний широкий ряд досліджень та публікацій, присвячених судовій реформі свідчить про вагомість проблеми реформування судової гілки влади. Зокрема це стало предметом аналізу публікацій Опришка В., Маляренка В., Сіренка В., Буряк О. та ін..

Викладення основного матеріалу. До судів загальної юрисдикції України Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 7 липня 2010 року відносяться: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.

Місцевий суд – це перша судова інстанція, найбільш наближена до населення. Відповідно до Указу Президента України “Питання мережі місцевих загальних та апеляційних судів” № 591/2011 від 20 травня 2011 року (зі змінами від 5 липня 2012 року) станом на червень 2013 року в Україні діє 665 загальних місцевих судів, включаючи районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, окружні адміністративні суди. В той час, коли місцеві адміністративні суди діють в округах, і певну частину адміністративних справ розглядають місцеві суди на праві місцевих адміністративних, то організація господарських місцевих судів здійснена таким чином, що не забезпечує територіальної наближеності місцевих судів до населення, а це є вагомим аспектом, оскільки саме місцеві суди розглядають найбільший обсяг справ як суди першої інстанції. Тут варто говорити навіть про порушення принципу доступності правосуддя, оскільки далеко не кожен житель віддалених частин тієї чи іншої області дозволить собі багаторазово відвідувати місцевий господарський суд, як цього може вимагати розгляд справи.

Ще однією проблемою реформування стала ліквідація військових судів. Тепер справи, що мали б розглядатися гарнізонними військовими судами розглядаються судами загальної юрисдикції першої інстанції, що збільшило обсяг навантаження на місцеві загальні суди. Якщо здійснити аналіз і порівняння на основі Указів Президента України «Про мережу та кількісний склад суддів місцевих судів» від 20 серпня 2001 р. та «Про мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів» від 20 серпня 2001 р., то, наприклад, у Рівненському районному суді діє 7 суддів, а в Рівненському міському − 23, тоді коли у Рівненському апеляційному суді – 33 судді, що є диспропорцією по відношенню до завантаженості їх роботою, оскільки обсяг справ по першій інстанції значно більший, аніж при апеляції, адже розгляд переважної більшості справ закінчуються все-таки в першій інстанції. Окрім того постає питання про те, чи не з’явиться проблема порушення військової таємниці у зв’язку з тим, що справи про злочини військовослужбовців тепер розглядають місцеві суди.

І досі маємо в наявності проблему фінансування судів загальної юрисдикції. На актуальності цього питання наголошує доктор юридичних наук, професор В. Сіренко. Гостра проблема фінансування судів виникла в 90-х роках ХХ ст., коли реформатори почали фінансувати науку, культуру, освіту, охорону здоров’я, а суди і правоохоронні органи – за залишковим принципом. Саме уряд формує бюджет, а через фінансування є можливість впливати на суддів, поставити суди в залежність від чиновників, що може спричинити хиткість принципу незалежності судової гілки влади і незалежності діяльності суддів, що закріплюється в ст. 126 Основного закону та ст. 6 Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Професор В. Ф. Сіренко у своїй публікації зазначає, що економія на фінансуванні судів означає навмисне руйнування держави і правового порядку у суспільстві. Він пропонує спосіб формування бюджету судів таким чином, коли суди формують свої пропозиції стосовно бюджетного фінансування у дві інстанції: уряд і комітети парламенту, де уряд готує проект бюджету щодо судів, а парламентські комітети готують свої пропозиції стосовно фінансування судів [9, с. 6].

Щодо апеляційних судів, то у зв’язку з реформуванням судової гілки влади та ліквідацією військових судів, їх навантаження збільшилося за рахунок розгляду справ, які мали б розглядатися у апеляційних військових судах, що збільшило їх повноваження, а, отже, і правовий статус. Проте, тут знову ж постає проблема порушення військової таємниці.

Суть чинного Закону України «Про судоустрій і статус суддів» здебільшого зводиться до того, що пропонується зруйнувати існуючу судову систему загальної юрисдикції та створити тільки спеціалізовані суди у сфері кримінального, цивільного, адміністративного і господарського судочинства. Так, вищезгаданий закон вводить ще один вищий спеціалізований суд – Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Проте, запровадження тільки спеціалізованих судів суперечить Конституції України, оскільки в ст. 124 зазначається, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. В свою чергу створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ ставить у необхідність створення відповідної вертикалі судів, збільшення кількості існуючих місцевих і апеляційних судів відповідної спеціалізації. Очевидно, що при цьому треба буде вдвічі збільшити кількість адміністративних посад, кількість працівників апаратів судів, а подекуди і суддів, будувати нові приміщення судів тощо. Бурак О.В., що досліджувала проблематику спеціалізації судів, стверджує, що реалізація спеціалізації судів з кримінальних і цивільних справ забезпечить більш професійне здійснення правосуддя у кримінальних справах внаслідок поглиблення спеціалізації судів, а також позбавить апеляційні загальні суди невластивих таким судам функцій суду першої інстанції [6, с. 86]. Варто зауважити, що спеціалізовані суди мають багато переваг, оскільки уповноважені вирішувати справи тільки певної категорії, що передбачає забезпечення здійснення якісного і ефективного правосуддя.

Бурак О.В. вважає, що, згідно реформи судової гілки влади, створення чотирьохланкової судової системи потягне збільшення строків розгляду судових справ [6, с. 88]. Більшість дослідників проблеми судової реформи знаходять у цьому і причину «руйнування» Верховного Суду України (далі – ВСУ), оскільки він був значно обмежений у повноваженнях. З утворенням вищих спеціалізованих судів зникла потреба у функціонуванні палат ВСУ, які були ліквідовані. Обмеження повноважень ВСУ спричинило в свою чергу і скорочення чисельності суддів цього суду. Наразі це питання є дискусійним, адже, попри незначну кількість повноважень, ВСУ залишається найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, а покладені на нього обов’язки вимагають якісної і кваліфікованої роботи та достатньої для цього кількості суддів.

Дискусію викликає одне з теперішніх повноважень ВСУ переглядати справи з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом. Порядок перегляду був визначений відповідним галузевим процесуальним законодавством, який у кожній категорії справ є різним.

Між тим сучасний стан невизначеності у питанні завершення судової реформи в Україні спричинено доктринальними недоліками окремих норм чинного Основного закону держави. А оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу і відповідно закони приймаються на її основі та повинні відповідати їй, законодавець, вдосконалюючи законодавство про судоустрій, обмежений положеннями Основного закону. Відтак, сьогодні стає усе більш очевидним, що судова реформа має бути складовою реформи конституційної [6, с. 85]. Цілком зрозуміло, що будь-яка зміна системи судів, вимагає внесення відповідних змін до самою Конституції України. Так, в Конституції України не закріплено повноваження Вищої ради юстиції призначати суддів на адміністративні посади, про що законодавець вказує в Законі України «Про судоустрій та статус суддів», а це, в свою чергу, порушує принцип верховенства Основного закону. Наведений приклад є лише одним із багатьох подібних. На цьому недоліку наголошує у своїй публікації доктор юридичних наук, професор В. М. Опришко, який стверджує, що судова реформа повинна здійснюватися у системному взаємозв’язку з парламентською, адміністративною та муніципальною реформами, що зумовлюється єдністю державної влади [8, с. 15].

Висновки.

Отже, попри необхідність проведення судової реформи, вона здійснена поспішно. Її здійснення вимагає комплексного поєднання з іншими реформами, зокрема з конституційною реформою. Недостатньо продумана організація спеціалізованих судів, що потребує подальших коректив. Ситуація з невизначеністю і обмеженістю в повноваженнях Верховного Суду України вимагає нагального вирішення.

Варто наголосити і на позитивних аспектах судової реформи, адже такі кроки як ліквідація військових судів, спеціалізація судів є просуванням до європейських стандартів.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 року (із змінами, внесеними згідно із Законом України № 2952-VI від 01.02.2011, ВВР, 2011, № 10, ст. 68) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 254к/96-вр.

2. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 року // Відомості Верховної Ради України. – 2010, № 41-42, № 43, № 44-45. – Ст. 529.

3. Питання мережі господарських судів України : Указ Президента України від 12 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.zakon.rada.gov.ua

4. Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів : Указ Президента України від 16 листопада 2004 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua

5. Питання мережі місцевих загальних та апеляційних судів : Указ Президента України № 591/2011 від 20 травня 2011 року (зі змінами від 5 липня 2012 року) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/591/2011.

6. Про Вищий спеціалізований суд України : Указ Президента України від 12 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www. vss.in.ua.

7. Бурак О. В. Організація системи спеціалізованих судів України в контексті конституційних приписів / О. В. Бурак // Вісник академії адвокатури України. – 2009. − № 16. – С. 150.

8. Маляренко В. Судова реформа та проблематика предмета змін ∕ В. Маляренко // Право України. – 2010. − №5. – С. 186.

9. Опришко В. Основні засади судової реформи / В. Опришко // Право України. – 2010. − № 5. – С. 186.

10. Сіренко В. Деякі проблеми реформування судової влади в Україні / В. Сіренко // Право України. – 2010. − №5. – С. 186.

Ключові слова: відповідач, позивач, розшук,оголошення у пресі, суд, цивільно – процесуальний кодекс, витрати, відшкодування.

Данная статья посвящена проблемам вызова и розыска ответчика в гражданском процессе после изменений гражданского законодательства от 07. 07. 2010г.

Ключевые слова: ответчик, истец, розыск, объявления в прессе, суд, гражданско – процессуальный кодекс, расходы, возмещение.

This article deals with problems call and detention of the defendant in civil proceedings after changes to the civil law of 07. 07. 2010

Key words: defendant, plaintiff, wanted, announcements in the press, court, civil – Procedure Code, the costs of compensation.

Відповідач – це особа, на яку вказує позивач, як на порушника своїх прав. Тому саме позивач визначає до кого пред’явити позов. Якщо позивач помилиться і притягне відповідачем особу, яка його прав не порушила або не повинна відповідати за позовом з інших причин, суд у позові відмовить. Відповідач з’являється в процесі другим. Його основне завдання заперечення проти позову. Відповідач – особа, яка залучається судом до відповіді за заявленою вимогою[1].

На практиці виникають випадки, коли залучення відповідача судом до процесу стає проблемним або навіть неможливим, так як особа, яка викликається в судове засідання як відповідач не завжди проживає за місцем своєї реєстрації або й взагалі може її не мати. У таких випадках суд повинен застосувати розшук відповідача. Це складна процедура, що проводиться судом із залученням органів внутрішніх справ. Відповідно до змін законодавства, розшуку передує процедура оголошення у пресі про виклик відповідача.

Актуальність дослідження даного питання постала після прийняття 7 липня 2010р. Верховною Радою України Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Відповідно до даного закону відбулися і зміни в Цивільному процесуальному кодексі України[2]. Дані нововведення поряд з питаннями підсудності, подачі доказів, прав сторін та повноважень представників торкнулися і питання про виклик сторін до суду. Це викликало чималу кількість дискусій у юридичних колах. Слід звернути свою увагу саме на процедуру оголошення про виклик відповідача у пресі та на процедуру його розшуку.

Відповідно до ст. 78 Цивільно–процесуального кодексу, якщо місцеперебування відповідача в справах  за  позовами про  стягнення  аліментів  або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної  особи, невідоме,  суд  ухвалою  оголошує його розшук. Розшук проводиться органами внутрішніх справ, а витрати на його проведення стягуються з відповідача в дохід держави за рішенням суду. Таке вирішення даних категорій справ зумовлено їх особливою соціальною цінністю.

Згідно ч.3 ст. 122 ЦПК у  разі  якщо  відповідачем  у  позовній заяві, поданій і оформленій у порядку, встановленому цим Кодексом, вказана фізична
особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше  двох  днів  з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. У разі якщо отримана  судом  інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання  (перебування) фізичної особи,  суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення у пресі.

При надходженні позовної заяви суд повинен встановити місце проживання відповідача, якщо особа не перебуває на обліку в органах реєстрації актів цивільного стану, і якщо воно відоме, але не збігається з місцем реєстрації, то суд не вправі оголосити розшук відповідача. На даному етапі виклик відповідача здійснюється через оголошення у пресі. Відповідно до п.9 ч.2 ст. 74 ЦПК відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення у пресі. Дана процедура є досить важливою, тому що з опублікуванням оголошення про виклик, відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи. Згідно п.6 ч.3 ст. 79 ЦПК до витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, належать: витрати, пов’язані з публікацією в пресі оголошення про виклик  відповідача. Тут постає одна з основних проблем, адже законодавством чітко не закріплено на кого покладаються дані витрати: на суд чи позивача. Все ж, виходячи із практики можна дійти висновку, що вся тяганина і витрати у зв’язку з вирішенням даного питання лягає на плечі позивача, тому що позивач це особа, яка найбільше зацікавлена в найшвидшому розгляді справи[3]. Також виникає питання доцільності таких витрат, адже у більшості випадків особа-відповідач, яка не з’являється до суду, просто намагається уникнути відповідальності. Оголошення у пресі – це лише перша процесуальна сходинка без якої неможливий подальший рух справи. Абсурдно виглядає ситуація, коли позивач заздалегідь знає про наміри відповідача переховуватися, звертається до суду і повинен нести необґрунтовані витрати, знаючи, про результат вчиненої дії.

Проблемним є і саме опублікування у пресі, адже відповідно до чинної Постанови КМУ від 28 грудня 2011року № 1343 «Про друковані засоби масової інформації загальнодержавної та місцевої сфери розповсюдження, в яких у 2012 році розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме», опублікування може здійснюватися у ЗМІ місцевої дії, за останнім місцем проживання відповідача, яка визначена для кожної області у вищезазначеній постанові. Проте, як правило, на практиці застосовується лише один варіант оголошення, а саме – у друкованому ЗМІ загальнодержавного значення – «Урядовий кур’єр». Як правило судді, дають вказівки позивачу, опубліковувати оголошення саме в цьому виданні, мотивуючи це тим, що відповідач на даний момент може перебувати у будь-якій частині України[4]. Виконання таких вказівок не є обов’язковим, але це може прямо-пропорційно вплинути на подальший розгляд і результат справи. Відповідно, вартість опублікування в державному ЗМІ значно вища, ніж у місцевому[5]. Згідно ч.1 ст. 88 ЦПК суд покладає судові витрати на сторону на користь якої прийнято рішення, але у випадку відсутності відповідача залишається відкритим питання завершення судового процесу і повернення витрачених коштів.

Аналізуючи вищезазначений матеріал, ч.3 ст. 122 ЦПК варто доповнити, вказавши, що у випадку, коли отримана судом інформація про місце реєстрації особи не дає можливості виявити місцезнаходження такої особи, слід оголосити її розшук. В іншому випадку здійснювати оплату за рахунок держави, внісши відповідні зміни в законодавство і перекласти вирішення даного питання на суд. Також можна зобов’язати місцеві ЗМІ опубліковувати оголошення такого типу безкоштовно, але з винної сторони стягувати кошти по загальним тарифам опублікування. Друковані ЗМІ в свою чергу, в кінці року отримували б дотації від держави, наприклад, на половину нижчі, ніж вартість опублікування. Інша частина коштів поповнила б державну казну.

Тепер варто перейти до самого розшуку і пов’язаних з цим витрат. Органи внутрішніх справ здійснюють розшук відповідно до Порядку розшуку боржника – фізичної особи, затвердженого наказом МВС України від 27.08.2008р. № 408. Відповідно до даного Порядку розшук здійснюється територіальними підрозділами служби громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб[6].

Розшук відповідача здійснюється за наступною схемою:

• протягом 10 діб заводиться розшукова справа;
• виноситься постанова про державний розшук;
• складаються інші документи передбачені в п. 2.2 Порядку;
• складається план першочергових заходів строком на 1 місяць;
• після спливу місяця приймається план подальших заходів;
• відповідно до Наказу МВС від 05.01.2005р. №3[7] – здійснюється  оцінка розшукової роботи;
• сума витрат по проведенню розшукових дій обчислюється відповідно до Постанови КМУ від 01.02.1995р. №78[8] – (її розмір встановлюється до 5 мін.зар.плат).

Згідно п.3.3 Порядку, витрати органів внутрішніх справ, пов’язані з розшуком боржника стягуються з нього за ухвалою суду. Відповідно до чинного ЦПК питання стягнення коштів з боржника може здійснюватися в порядку наказного провадження. У відповідності до п.2 ч.1 ст. 96 ЦПК судовий наказ може бути видано, якщо: заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника;

Пункт. 3.3 Порядку суперечить ЦПК, тому що для повернення витрачених коштів ОВС мають звернутися до суду для видачі судового наказу, тобто мають ініціювати наказне провадження. Відповідно, для цього ОВС подають заяву, на загальних підставах сплачують судовий збір та інші судові витрати. Ця процедура, здається, не дуже вдалою, адже витрачаються державні кошти. Логічніше було б звільнити ОВС від сплати судових витрат по даному типу справ. Відповідно до статті 82 ЦПК Органи внутрішніх справ можуть подати заяву про відстрочення сплати судового збору, але це теж займає час як суддів так і представників ОВС.

Отже, аналізуючи вищевикладене потрібно зазначити, що процедура розшуку відповідача є досить складною, витратною та не дуже ефективною, і створює лише певну процесуальну тяганину. Оголошення у пресі про виклик відповідача є лише процесуальною формальністю, а не дієвим інструментом. Ця процедура потребує удосконалення або повного виключення. Частина 3 ст. 122 ЦПК варто доповнити, вказавши, що у випадку, коли отримана судом інформація про місце реєстрації особи не дає можливості виявити місцезнаходження такої особи, слід оголосити її розшук. В іншому випадку здійснювати оплату за рахунок держави, внісши відповідні зміни в законодавство і перекласти вирішення даного питання на суд. Також потребує покращення і процедура повернення коштів витрачених Органами внутрішніх справ на розшук відповідача, адже ОВС повинні сплачувати ще й судовий збір та інші судові витрати за подання заяви. ОВС потрібно звільнити від сплати даних коштів.

Аналізуючи вищевикладений матеріал, не дивлячись на новели і розвиток цивільно – процесуального законодавства воно і надалі потребує удосконалення, систематизації і дослідження, для виявлення недоліків і шляхів їх подолання.

Список використаних джерел:

1.                Навроцька Ю. Процесуальна форма інформування через пресу в цивільному судочинстві/Ю. Навроцька // ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ. – 2011 – №53 – С. 211 – 217.

2.                наказ МВС України від 05.01.2005 № 3 «Про затвердження Інструкції з організації розшуку обвинувачених, підсудних, осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання, безвісно зниклих осіб та встановлення особи невпізнаних трупів».- http://document.ua/nakaz-mvs-ukrayini-vid-05.01.2005-E284-3-pro-zatverdzhennja–srrsdoc-srh2000203295.html

3.                Оголошення у пресі про виклик відповідача. Правовий коментар – New! : [Електронний.ресурс].–.режим.доступу: http://karpovpartners.com/obyavlenie-v-prese-o-vizove-otvetchika.php

4.                Постанова Кабінету Міністрів України від 1 лютого 1995 р. № 78 «Про визначення розміру витрат, пов’язаних з розшуком відповідачів у цивільних справах» // Урядовий кур’єр. —1995. — № 20

5.                Самолюк В., Зінчук Д. Цивільний процес.Загальна частина. / В. Самолюк, Д. Зінчук. – Національний університет «Острозька академія»:Острог, 2012. –  149с.

6.                Сапейко Л.В. Розшук відповідача в цивільному процесі та компенсація витрат на його проведення /Л.В. Сапейко// Форум права.- 2011 – №3 – С.687 – 691.

7.                Цивiльний прoцeсуaльний кoдeкс Укрaїни / Вiдoмoстi Вeрхoвнoї Рaди Укрaїни (ВВР), 2004, №40-41, 42.

This research article analyzes some of the problems of taking into account of mitigating circumstances at sentencing, not provided for in the criminal law.

Ключові слова: покарання, закон, суд, обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання.

Постановка проблеми. Зниження ефективності дії кримінального покарання переконливо засвідчує, що досягнення мети покарання можливе лише тоді, коли воно буде призначатись у точній відповідності до загальних засад призначення покарання, визначених у ст. 65 КК України, з врахуванням характеру та ступеня суспільної небезпеки вчиненого, особи винного та обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання, а отже, коли воно доцільне й справедливе. Проте досить часто суди чи взагалі недооцінюють при призначенні покарання ті чи інші пом’якшуючі обставини, чи неправильно їх застосовують, що зумовлює потребу впровадження нових, не передбачених у кримінальному законі, пом’якшуючих обставин.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Особливий внесок в дослідження проблеми застосування обставин, які пом’якшують покарання, внесли такі вчені, як Т. Іванюк, Е. Кабурнєєв, Л. Кругліков, Т. Нікіфорова, В. Попелюшко, А. Попов, А. Федорак, О. Ющик.

Виклад основного матеріалу. Аналіз законодавства, судової практики та літератури з проблеми дослідження показав, що призначення покарання – це складний та важливий етап у діяльності суду. Від того, наскільки справедливим буде призначене покарання, залежатиме досягнення його мети, у якій закріплюється не cтільки кара, скільки виправлення засуджених та запобігання вчиненню нових злочинів, як засудженими, так і іншими особами. Для впорядкування діяльності суду в цій сфері закон про кримінальну відповідальність встановлює загальні правила, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання. Це – так звані загальні засади призначення покарання, критерії його індивідуалізації, відповідно до яких суд, призначаючи покарання, повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, а також обставини, що пом’якшують (ст. 66 КК України) та обтяжують (ст. 67 КК України) покарання [1, С.25]. Усі обставини, перелічені у диспозиціях названих статей КК України, є факторами, які характеризують відповідно знижений або підвищений ступінь суспільної небезпеки особи злочинця та вчиненого ним діяння. У законі вони згруповані за особливими умовами вчинення злочину, а також за поведінкою винного.

На основі огляду наукових добутків з розглядуваної проблеми нами зроблено висновок, що дотримання принципів гуманізму та економії репресії у кримінальному праві зумовило правило, яке дозволяє судам, у зв’язку з невичерпністю законодавчого переліку обставин, які пом’якшують покарання, самостійно уводити до нього інші обставини, які закон не визначив. Тобто судам надане право творити закон на власний розсуд. Але, на нашу думку, те, що не закріплено законом, надає необмежені можливості для зловживання.

У першу чергу, це стосується такої нової пом’якшуючої обставини, як наявність на утриманні винного дитини або іншої непрацездатної особи. Відзначається, що державі не може бути байдуже, у якому становищі опиняться особи, які знаходяться на утриманні винного після засудження останнього, держава повинна піклуватися про фізичний та моральний розвиток дитини у повноцінній сім’ї. Але слід враховувати, що принцип гуманізму передбачає не лише гуманне ставлення до особи, яка вчинила злочин, а й, у першу чергу, до потерпілого, а також до суспільства в цілому. А отже, принцип гуманізму зовсім не означає, що винній особі має бути призначене покарання, яке за своєю м’якістю не відповідатиме ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі винного, виходячи з того, що справедливе покарання поставить утриманців винного у складне становище. Звичайно, держава повинна піклуватися про непрацездатних членів суспільства, у тому числі тих, які перебували на утриманні особи, що вчинила суспільно-небезпечне діяння, однак це жодним чином не повинно здійснюватися кримінально-правовими засобами.

На нашу думку, обставиною, яка пом’якшує покарання, може бути визнано лише таку обставину, що тісно пов’язана з вчиненням злочину і за наявності якої особа, що вчинила злочин, заслуговує на поблажливе ставлення до себе. Тому саме факт наявності на утриманні винного дитини або іншої непрацездатної особи не можна визнати обставиною, яка пом’якшує покарання. Цей факт може бути пом’якшуючою обставиною лише за умов, якщо наявність такого утримання створило умови, які призвели до вчинення особою суспільно-небезпечного діяння (п. 5 ч. 1 ст. 66 КК)[1, С.26].

Також не варто відносити до обставин, які пом’якшують покарання, визнання особою своєї вини у вчиненні злочину. На нашу думку, ця обставина не може бути самостійною, а повинна оцінюватися у сукупності інших даних про особу злочинця, оскільки вона є складовою частиною таких обставин, як щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину.

Необхідно підкреслити, що невизначеність законодавчого переліку обставин, які пом’якшують покарання, призводить як до помилок, так і до свідомих порушень з боку суду. Зокрема, аналіз судової практики засвідчує, що суди часто вдаються до таких пом’якшуючих обставин, як вчинення злочину відносно близького родича, вчинення злочину напівсиротою, зайняття особою, яка вчинила злочин, що полягав у зловживанні своїм службовим становищем, суспільно-корисною працею, тощо. З цього вбачається, що перелік обставин, які пом’якшують покарання, повинен бути вичерпним та обов’язково закріпленим у законі, оскільки невичерпний перелік обставин, що пом’якшують покарання, надаючи судам необмежений простір для врахування таких обставин при призначенні покарання, призводить сьогодні, як свідчить практика, до порушення принципів рівності осіб, єдності судової практики, гуманізму та справедливості.

Загалом, на нашу думку, обставинами, що пом’якшують покарання, мають визнаватися найбільш значимі обставини конкретної справи, встановлені законом, які виходять за межі складу злочину, характеризують злочинне діяння та (або) особу винного, свідчать про зниження їх суспільної небезпечності або беруться до уваги в силу принципів гуманізму та справедливості, які підлягають врахуванню при обранні міри покарання особі, визнаній винній у вчиненні злочину, в кожній конкретній справі, що веде до призначення покарання більш м’якого, ніж за аналогічне діяння за відсутності таких обставин.

З метою попередження випадків застосування під час призначення покарання неприйнятних пом’якшуючих обставин видається за необхідне визначення характерних для таких обставин ознак. На думку провідного дослідника у цій сфері Л. Круглікова, характерні ознаки обставин, які пом’якшують покарання, повинні характеризуватися типовістю, значимістю (безсумнівністю), а також непохідністю від інших пом’якшуючих обставин, визначених у ч. 1 ст. 66 КК України [3, С.117]. Отже, доцільним та необхідним урахування пом’якшуючих обставин, що не визначені у законі, може стати за умови, якщо їх наявні характерні ознаки відповідатимуть типовим. Тому розглянемо названі типові ознаки більш детально.

Так, типовими є такі обставини, що є характерними для більшого числа злочинів, здатні проявитися у відносно великій кількості злочинних діянь. За загальним правилом, типовість явища – це його поширеність. Тому для врахування певної пом’якшуючої обставини під час призначення міри покарання засудженому необхідно, щоб ця обставина не була одноразовою й притаманною лише розглядуваній кримінальній справі. З огляду на це, вважаємо, що наявність на утриманні підсудного дитини або іншої непрацездатної особи, щодо якої він є єдиним годувальником, не може бути визнано обставиною, яка пом’якшує  покарання, оскільки цей фактор не є типовим для більшості злочинних діянь. Вчинення суспільно-небезпечного діяння – це завжди наслідок усвідомленого соціально-негативного ставлення особи, яка його вчинила, до прав (своїх та інших співгромадян), до цінностей, які захищені законом, її зневага до встановлених правових заборон, що жодним чином не збігається зі статусом єдиного годувальника в сім’ї.

Проте однієї характерної ознаки для визначення доцільності обставин, які можуть бути ураховані судом як пом’якшуючі при призначенні покарання винній особі, замало. Візьмемо, наприклад, таку пом’якшуючу обставину, що мала місце у судовій практиці, як визнання підсудного напівсиротою. Цей фактор є типовим для умов сучасності, але сумнівним (через малозначність) для його застосування як пом’якшуючої обставини. Звідси вбачається така характерна ознака пом’якшуючих обставин, як безсумнівність (значимість) впливу на рівень суспільної небезпеки. Безсумнівність (значимість) впливу означає, що ця обставина може впливати на рівень суспільної небезпеки, за загальним правилом, у будь-яких випадках, коли вона наявна, незалежно від конкретних особливостей злочину та особи винного.

Пом’якшуючими не можуть також визнаватися обставини, що є похідними від обставин, передбачених у законі, тобто ті, які виступають різновидом певної обставини, лише конкретизуючи її. У подібних випадках існувала б можливість подвійного врахування однієї обставини – спочатку як частини загального поняття, а згодом як його самого, що призводило б до порушення принципу справедливості. Таким чином, можна виділити ще одну характерну ознаку обставин, що пом’якшують покарання, які є доцільними для врахування судом при призначенні покарання, хоча й не передбачені у законі, – непохідність від інших, законодавчо закріплених обставин.

Висновки. В результаті проведеного дослідження можна зробити такі висновки:

обставини, що пом’якшують відіграють суттєву роль при винесенні вироку, оскільки покликані забезпечити нормальне функціонування держави та життя законослухняних громадян. Крім того, від урахування їх судом при призначенні покарання залежатиме доля засудженого. Проте невичерпність законодавчого переліку обставин, що пом’якшують покарання, призводить до помилок, а також створює сприятливе підґрунтя для свідомих порушень з боку суду, що, у свою чергу, порушує принципи кримінального судочинства. З цього вбачається, що перелік можливих обставин, які пом’якшують покарання, повинен бути вичерпним та закріпленим у законі;

виявлення характерних ознак обставин, що пом’якшують покарання, дозволяє визначити, які саме обставини справи, що впливають на покарання, можуть бути визнані судом пом’якшуючими. Такими ознаками є типовість, значимість (безсумнівність) їх впливу на покарання та непохідність від пом’якшуючих обставин, передбачених у ч. 1 ст. 66 КК України.

Перспективами подальших розвідок вважаємо дослідження проблеми змісту деяких обставин, що пом’якшують покарання, зокрема, обставин, визначених у пп. 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК України.

         Література

1. Кримінальний кодекс України (у редакції від 17.01.2012р.): [Електронний ресурс] . – Режим доступу: www.zakon1.rada.gov.ua
2. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (зі змінами, внесеними згідно з пост. ПВСУ № 18 від 10.12.2004р., № 8 від 12.06.2009р. та № 11 від 06.11.2009р.): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua
3. Іванюк Т.І. Обставини, що пом’якшують покарання: характерні   ознаки / Т. І. Іванюк // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права: Кримінальне право та кримінологія. – 2004. – № 1. – С. 115-120.
4. Іванюк Т. І. Врахування судом обставин, які пом’якшують покарання, не передбачених Кримінальним кодексом України / Т. І. Іванюк // Університетські наук. записки. – 2006. – № 1 (17). – С. 234-237.
5. Кабурнеев Е.В. Смягчающие и отягчающие обстоятельства в системе дифференциации уголовной ответственности за убийство: учеб. пособие / Е. В.Кабурнеев. – М.: 2006. – С.  298
6. Нікіфорова Т. І. Проблеми змісту деяких обставин, які пом’якшують покарання, передбачених ч. 1 ст. 66 КК України / Т. І. Нікіфорова // Форум права. –  2008. – № 3. – С. 380–387.
7. Попов А. Н. Преступления против личности при смягчающих обстоятельствах: Монография. / А. Н. Попов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. –  С. 465
8. Федорак Л. М. Проблеми визначення правової природи обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання / Л. М. Федорак // Актуальні питання реформування правової системи України: Зб. наук. статей. – Луцьк: 2006. – С. 235–238.