Ключові слова: засоби масової інформації, суб’єкт інформаційних відносин, засоби комунікації, цензура , юридична особа.

Нині, коли якість інформаційних технологій і їхнього використання все більше визначають характер життя суспільства, питання про незалежність ЗМІ, про ступінь свободи ЗМІ від суспільства, власників та держави набувають особливого значення. Цим і обумовлена актуальність досліджуваної теми.

Метою дослідження є проаналізувати гарантії незалежності аудіовізуальних засобів масової інформації як інститутів громадянського суспільства.

Науково-теоретичною базою запропонованого дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених-цивілістів. На особливу увагу заслуговують праці: Д. В. Андреєв, О. А. Вознесенська, Н. М. Ільченко, О. В. Каплій, Т.А. Костецька, Г. М. Красноступ, І. В. Людвик, В. Н. Монахов, В. В. Московцева, Т. М. Слінько, Ю. С. Шемшеченко та ін.

Як відомо, основними принципами правового статусу ЗМІ в Україні є принципи відкритості, прозорості, незалежності та неупередженості. Так, відповідно до статті 5 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» цензура інформаційної діяльності телерадіоорганізації забороняється, а телерадіоорганізація є незалежною у визначенні змісту програм. Також не допускається невмотивоване законодавством України втручання органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, громадських чи релігій них об’єднань, їхніх посадових осіб, а також власників у сферу професійної діяльності телерадіоорганізацій.

Разом з тим незалежність ЗМІ часто піддається викликам. Як зазначає А. Яковець у праці «Телевізійна журналістика», серед засобів масової інформації традиційно переплітаються інтереси і дії трьох партнерів: держави, приватних корпорацій і громадян. Власники ЗМІ, чиї інтереси визначають редакційну політику і реально впливають на зміст повідомлень – окреслюють до якого виду можна віднести конкретний ЗМІ: державних, приватних, громадських [1; с. 131].

Досліджуючи тему втручання органів влади в діяльність масмедіа, англійський дослідник Дж. Кін виокремив п’ять «ідеальних типів» сучасної державної цензури, притаманної країнам західної демократії:

– обмеження дії масмедіа (створення несприятливого правового поля для діяльності ЗМІ);

– утаємничення (обмеження доступу ЗМІ до інформації, якою володіють суб’єкти владних повноважень);

– дефактуалізація (викривлення, упередженість інформації про події, рішення органів влади тощо);

– рекламування держави (використання коштів державного бюджету для рекламування фактичної діяльності державних органів);

– корпоративність (монополізм – пасивність або потурання держави щодо процесів монополізації сфери масової інформації) [2; с. 76].

Усі вони сигналізують про тенденцію до урізноманітнення кількості варіантів прямого й опосередкованого впливу різних владних структур на ЗМІ. При цьому на сьогодні дедалі більшої актуальності набуває твердження, що сучасна державна політика трансформується в державну «інфополітику» повсякденних комунікаційних «вбросів», спротиву або солідарності індивідуумів і соціальних груп навколо владного центру.

У результаті здійснення цієї інформаційної політики владне утвердження сучасної реальності відбувається, за твердженням Ж. Бодрійяра, як результат «третьої революції» європейської історії – революції інформації. Синтез трьох релевантних факторів сучасної епохи: інформації, комунікації – механізмів її поширення (сприйняття) та знання [3; с. 15].

Водночас навіть держави, які вважаються демократичними, не беруть на себе сміливість відмовитися від своїх ексклюзивних прав щодо визначення критеріїв «державних і суспільних інтересів», принципів «національної безпеки», «суспільної моралі», що перетворює державну інформаційну політику на інструмент сучасної цензури, нові форми втручання держави у процеси формування й вираження громадської думки [4; с. 5].

Як точно зазначає Монро Прайс, часто проголошена, але рідко застосована основна теза про основну функцію інституту ЗМІ – еволюційного фактора розвитку суспільної системи, який повинен мати імунітет від прямого втручання органів влади. Зважаючи на той факт, що суспільні мовники організовуються урядами, важко звільнитися від «сильної руки» держави. Творчим, по суті, неможливим «архітектурним» викликом стає створення структур, у яких рівень незалежності відповідав би рівню підзвітності.

Функції незалежності полягають у сприянні й підтриманні формування «суспільності», яка є найбільш суттєвим аспектом. Ця суспільність, за своїм визначенням, повинна якомога менше залежати від влади урядів та економіки. У такому сенсі ЗМІ слугують як простір установлення точок зору, щоб впливати на рішення держави [5; с. 45].

Як зазначає Д. В. Андреєв, ще донедавна аксіомою вважалося твердження, що незалежні ЗМІ – це ключовий елемент демократичної системи, де вони відіграють життєво важливу роль, сприяють підвищенню рівня взаємодії влади та громадян у підтриманні двосторонніх контактів [4; с. 6]. Відповідно до поданої гіпотези, ЗМІ функціонують як «ретранслятор інформації», який є зв’язувальною ланкою між суспільством і владою. Водночас ЗМІ тісно пов’язані з політичною системою та економічною сферою, вони відіграють подвійну роль – формування громадської думки, а також репрезентації інформаційних посилів своїх власників.

Як зазначалося, аудіовізуальні ЗМІ, як суб’єкти господарювання, можуть здійснювати свою діяльність лише у формі юридичної особи. Правова природа юридичної особи полягає в тому, що вона є суб’єктом права, який в цивільному обороті діє незалежно від своїх засновників, але в межах встановлених ними цілей [6; с. 9]. Відповідно до частин 3, 5 статті 57 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», власник аудіовізуального ЗМІ не має права втручатися у творчу діяльність ЗМІ. На практиці він реалізовує своє керування ЗМІ через своїх представників у редакційній раді, половина складу якої призначається ним, що відповідає гарантії свободи діяльності аудіовізуального ЗМІ. Якби аудіовізуальні ЗМІ створювалися шляхом реєстрації фізичної особи-підприємця, забезпечити гарантії свободи діяльності цього ЗМІ було б практично не можливо. Усі рішення приймалися б одноосібно, ЗМІ знаходилося б у залежності від свого засновника – фізичної особи-підприємця  [7; с. 112].

Водночас незалежність ЗМІ не означає їх повну безконтрольність. Законодавство більшості країн світу внормовує державний контроль за діяльністю ЗМІ. Він здійснюється у вигляді безпосереднього чи опосередкованого державного управління, а також за допомогою спеціалізованих органів державної влади. Безпосереднє управління ЗМІ з боку держави допускається, якщо такі ЗМІ не є юридичною особою і утримуються за рахунок державного бюджету. Опосередковане ж управління ЗМІ, як правило, здійснюється через публічні корпорації, які отримують від держави відповідну ліцензію, умови і час дії якої жорстко регламентуються державою [8; с. 163]. Разом з тим ми погоджуємося з думкою І.В. Людвик, що найбільш оптимальним видом контролю за ЗМІ в демократичних країнах, включаючи Україну, повинен визнаватись судовий контроль [9; с. 115].

Цікаво також зазначити, що значна кількість досліджень західних учених присвячена взаємозв’язку політики та мас-медіа в постсоціалістичних країнах Європи. Наприклад, відомий західний медіа-дослідник Дж. Довнінг у своїх працях охарактеризував історію взаємовідносин ЗМІ та правлячих еліт у Радянському Союзі та в соціалістичних країнах Центрально-Східної Європи, а пізніше проаналізував аналогічні процеси під час демократичних трансформацій. У результаті досліджень автор підсумував, що соціалістичні традиції відносин мас-медіа та правлячих еліт усе ж таки превалюють у перехідних суспільствах Європи. На його думку, розмежування діяльності ЗМІ та влади займе певний час у країнах регіону і взагалі видається можливим тільки разом із появою та підсиленням ролі громадянського суспільства у регіоні.

На переконання П. О’Ніла, державна власність на медіа або державний контроль над ЗМІ не відповідає стандартам незалежності в моделях вільної преси, а постсоціалістична правляча еліта намагалася підпорядковувати ЗМІ своїм бажанням, тому що не звикла до толерантності і вільного висловлювання думок [10; с. 1-7]. А. Мілтон також спеціалізувався на аналізі медіа-трансформацій у постсоціалістичних країнах Європи, особливо на взаємовідносинах медіа та політики. Так, порівнявши країни Центрально-Східної Європи, науковець зробив висновок про те, що вплив правлячої еліти на діяльність медіа в регіоні буде зберігатися й надалі через зацікавленість політиків у контролі над мас-медіа [11; с. 154]. Крім того, у дослідженні, присвяченому впливам на медіа в Польщі під назвою «Польща: контроль над медіа в ім’я Бога та країни», він говорив про контроль над мас-медіа з боку правлячої еліти та римо-католицької церкви, що є особливістю впливів на ЗМІ в Польщі [12; с. 56].

Спеціаліст із демократизації медіа-систем країн Центрально-Східної Європи С. Сплічал акцентував увагу на економічних аспектах трансформації мас-медіа. Він уважав помилковою думку про те, що приватна власність на ЗМІ і вільний ринок можуть бути єдиною альтернативою демократичних перетворень медіа-систем Європи тому, що саморегулювання ринкової економіки не може забезпечити плюралізм інформації в демократичному суспільстві. Крім того, дослідник стверджував, що ідеальний тип «вільного ринку» в реальному житті не існує через процес концентрації капіталів і централізації на медіа-ринку. Однією з головних проблем приватизації ЗМІ в Центрально-Східній Європі, на думку С. Сплічала, є нестача капіталу, необхідного для ефективної, а не номінальної приватизації. Б. Конерт та П. Кемпбелл зазначили, що роль держави у сучасному суспільстві полягає у створенні структури, в якій медіа-ринок може діяти відповідно до ринкових механізмів. Практично це також означає приватизацію державних монопольних компаній.

Проте з цією тезою можна не погодитись. Зокрема, як наголошено в концепції Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, європейський досвід розвитку телерадіоінформаційної сфери значною мірою збігається з національним розвитком державних (суспільних) телеканалів, таких як Бі-Бі-Сі, «Дойче Веле», інших європейських каналів, які контролюються громадськістю, опікується суспільство шляхом бюджетного фінансування та шляхом сплати щомісячних абонентських внесків власне громадянами країни [13; с. 12]. Зазначене є актуальним в нинішніх умовах, коли держави активно застосовують засоби саме інформаційної війни, що значною мірою шкодить інтересам держави. Особливо гостро це стосується й України.

Разом з тим практика діяльності ЗМІ свідчить, що в нашому суспільстві в реальному житті існує цензура (відкрита й прихована), спрямована не на захист основних державних інтересів, а на захист інтересів та іміджу окремих політичних сил та можновладців. І особливо це виявляється в галузі телебачення та радіомовлення, де виконавчою владою нерідко підтримуються односторонні програми [14; с. 118]. На це звертається увага і в Постанові Верховної Ради «Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади по забезпеченню свободи слова, задоволенню інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні» від 16 лютого 1999 року [15] Згідно з п. 9 Постанови Генеральної прокуратури у порядку нагляду необхідно перевіряти факти відмови в публікації матеріалів, теле- і радіовиступах особам, яким це право надано законодавством, проаналізувати стан дотримання вимог статті 15 Конституції України про заборону цензури та вжити відповідні заходи. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються ЗМІ, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю.

Отже, чинне в Україні законодавство проголошує незалежність ЗМІ загалом та аудіовізуальних ЗМІ в тому числі. Разом з тим з огляду на реалії нашої держави така незалежність попри нормативне закріплення гарантій діяльності ЗМІ часто піддається сумніву.

Список використаних джерел:

1. Яковець А. Телевізійна журналістика: теорія і практика: підручник / А. Яковець. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – С. 131.
2. Кін Дж. Масмедіа і демократія / Дж. Кин; пер. з англ. О. Ериценко. – К.: К.І.С., 1999. – С. 76.
3. Бодрийар Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального / Ж. Бодрийар; пер. с фран. Н.В. Суслова. – Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 2000. – С. 15.
4. Андреєв Д. В. Проблема дуалізму засобів масової інформації в забезпеченні масових комунікацій / Д.В. Андреєв // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. – 2015. – № 15. – Т. 1. – С. 5.
5. Прайс М. Телевидение, телекоммуникации и переходный период: право, общество и национальная идентичность / М. Прайс / пер. С. Аникеева. – М.: Издательство Московского университета, 2000. – С. 45.
6. Андреєв Д. В. Проблема дуалізму засобів масової інформації в забезпеченні масових комунікацій / Д.В. Андреєв // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. – 2015. – № 15. – Т. 1. – С. 6.
7. Кравчук В. М. Соціально-правова природа юридичної особи: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / В. М. Кравчук. – Л., 2000. – C. 9.
8. Вознесенська О. А. Створення аудіовізуального ЗМІ як суб’єкта господарювання / О.А. / Вознесенська / Часопис Київського університету права. – 2011. – №3. – С. 112.
9. Конституционное право России: учеб. для студ. / под ред. А. С. Прудникова, В. И. Авсеенко. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007. – С. 163.
10. Людвик І.В. Конституційно-правовий статус ЗМІ: поняття, структура та юридичні ознаки / І. В. Людвик // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2011. – № 1. – С. 115.
11. O’Neil P. H. Introduction: Media Reform and Democratization in Eastern Europe // Post-Communism and the Media in Eastern Europe / ed. by P. H. O’Neil. – London: Frank Cass & Co. ltd., 1997. – P. 1-7.
12. Milton A. Poland: Media Control in the Name of God and Country / A. Milton // Milton A. The Rational Politician: Exploiting the Media in New Democracies / A. Milton. – Aldershot: Ashgate, 2000. – P. 153-173.
13. Monks E. Broadcasters Should be Required to Air a Variety of Opposing Views / E. Monks // Mass Media: Opposing Viewpoints / ed. by D. William]. – NY: Greenhaven Press, 2005. – P. 54-63.
14. Konert B. Building Blocks for the Information Society / Konert B. and Campbell P. // Media in Europe. The Yearbook of the European Institute for the Media 1998 / ed. J. Langham-Brown. – Dusseldorf: European Institute for the Media, 1998. – P. 45-52.
15. Головчук О. Регіональне телебачення України: автореф. дис. … канд. наук. із соціальних комунікацій: 21.00.06 / О. Головчук. – Київ, 2008. – С. 12.
16. Слінько Т. М. Правовий статус і перспективи розвитку друкованих та аудіовізуальних засобів масововї інформації в Україні / Т. М. Слінько, О. Г. Кушніренко // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: зб. наук, ст. – X.: Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 1999. – С. 118.
17. Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади по забезпеченню свободи слова, задоволенню інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні: Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 16. – Ст. 99.

Ключові слова: свобода слова, засоби масової інформації, суб’єкт інформаційних відносин, суб’єкт господарювання, юридична особа.

Становлення України як суверенної, незалежної, демократичної, правової держави на сучасному етапі її розвитку відбувається в умовах глобалізації інформаційних відносин і є неможливим без налагодження ефективних взаємовідносин між державою та ЗМІ як суб’єктами інформаційної діяльності.

Метою дослідження є розкрити правові засади діяльності аудіовізуальних засобів масової інформації.

Науково-теоретичною базою запропонованого дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених-цивілістів. На особливу увагу заслуговують праці: Д. В. Андреєв, О. А. Вознесенська, Н. М. Ільченко, О. В. Каплій, Т.А. Костецька, Г. М. Красноступ, І. В. Людвик, В. Н. Монахов, В. В. Московцева, Т. М. Слінько, Ю. С. Шемшеченко та ін.

Основні концептуальні засади регулювання телерадіомовлення визначені на міжнародному рівні. На світовій арені діють правила ВТО та ООН, на європейському рівні регулювання здійснюється Європейським Союзом (ЄС) та Радою Європи. Крім того, існує чимало додаткових рекомендацій, ухвалених ОБСЄ, Комітетом з прав людини ООН, Комісаріатом ООН з прав людини тощо [1; с. 104].

Базові принципи регулювання мовлення закріплені основоположними документами європейських інституцій. Для ЄС таким принципом є свобода надання послуг, а для Ради Європи – право на свободу вираження. Відповідно, ЄС в першу чергу опікується питаннями економічного співробітництва та єдиних правил спільного ринку, а РЄ акцентує увагу на проблемах дотримання прав людини. Основними змістовними блоками діяльності ЗМІ, щодо яких ЄС та Рада Європи координують діяльність держав-учасниць, є прозорість та плюралізм ЗМІ, механізми й процедури ліцензування мовлення, транскордонне телебачення, розвиток суспільного мовлення [2].

У 1982 році Комітет міністрів Ради Європи ухвалив Декларацію про свободу виразу думки та інформації, визначивши за мету «відсутність цензури, здійснення відкритої державної інформаційної політики та існування різних незалежних і автономних ЗМІ, що дозволяють відобразити багатоманітність ідей і точок зору». У 1994 році було прийнято Рекомендацію Комітету міністрів Ради Європи «Про заходи щодо прозорості засобів масової інформації», яка сформулювала шість принципів прозорості ЗМІ, основні правила доступності, відкритості та транспарентності інформації про ЗМІ. У 1999 році Комітет міністрів Ради Європи ухвалив Рекомендацію «Про заходи стимулювання плюралізму ЗМІ», в якій серед основних заходів стимулювання зазначалися регулювання питань власності, розвиток нових комунікативних технологій, змістовне наповнення, власність і редакційна відповідальність, громадська служба мовлення. У 2001 році ПАРЄ прийняла Рекомендацію «Свобода слова та інформації в засобах масової інформації в Європі», якою підкреслила важливість розвитку незалежних ЗМІ для збереження та розвитку демократичних цінностей.

Важливим напрямом діяльності європейських інституцій стало формування загальноєвропейського інформаційного простору. В 1974 році Суд Європейських Співтовариств підтвердив дію принципу свободи надання послуг відносно мовлення, що означало застосування до мовних компаній загальних правил конкуренції. Це знайшло своє відбиття в Директиві ЄС «Телебачення без кордонів» (1989 р.), яка зобов’язала учасників утримуватися від обмеження ретрансляції телепрограм з інших держав та ґарантувати виконання вимог цієї директиви і внутрішнього законодавства власними телемовниками, а також внормувала певні моменти розміщення реклами та просування європейського продукту. В 1997 році в Директиву були внесені зміни, зокрема, внесені положення про події особливої суспільної значущості та обов’язковість доступу населення до їх трансляції [3; с. 2-9]. Практично у той же час держави-учасники Ради Європи підписали Європейську конвенцію про транскордонне телебачення, яка за змістом є близькою до Директиви «Телебачення без кордонів».

Ратифікувавши у грудні 2008 року Європейську конвенцію про транскордонне телебачення [4], Україна з 1 липня 2009 року набула статусу повноправного учасника Конвенції, залишивши за собою право обмежувати на своїй території ретрансляцію програм, що містять рекламу алкогольних напоїв, у частині, що не відповідає національному законодавству.

У 2000 році Комітет міністрів Ради Європи ухвалив рекомендацію «Про незалежність і функції регулювальних органів в секторі мовлення», сформулювавши принципи стосовно незалежних регулювальних органів, які передбачають: законодавче визначення норм забезпечення незалежності, обов’язків, повноважень, процедур призначення, звітності та джерел фінансування; захист від втручання, недопущення конфлікту інтересів, прозору процедуру призначення; унеможливлення політичного тиску; професійну компетентність; фінансову незалежність; право ухвалювати нормативні документи, здійснювати ліцензування, брати участь у плануванні частот; контролювати дотримання законодавства та умов ліцензій, накладати санкції; заборону апріорного контролю за програмуванням; обов’язкову публікацію регулярних або спеціальних звітів; підконтрольність з питань законності функціонування та прозорості фінансової діяльності [5; с. 93].

В Україні основним законом, що містить правові засади діяльності аудіовізуальних ЗМІ, є Закон України «Про телебачення і радіомовлення». Окрім того, юридичні засади одержання, використання, поширення та зберігання інформації, право осіб на одержання інформації в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також система інформації, її джерела визначені Законом України «Про інформацію». У законодавстві чітко визначається статус учасників інформаційних відносин, досить докладно регламентується порядок доступу до інформації, забезпечення її охорони, захисту особистості та суспільства від неправдивої інформації.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про інформацію» інформація – будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. У процесі інформування виникають особливі суспільні відносини, які називаються інформаційними. При цьому треба виходити з того, що різноманітність інформаційних відносин базується на економічних, державно-правових, соціальних, трудових, екологічних, кримінальних та інших відносинах, які є базовими, а інформаційні мають обслуговуючий характер. Але їх значущість від цього не зменшується.

Суб’єктами інформаційних відносин є фізичні особи, юридичні особи, об’єднання громадян, суб’єкти владних повноважень. Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. При цьому не допускається обмеження права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб’єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію. Забороняється вилучення і знищення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів, крім встановлених законом випадків або на підставі рішення суду (стаття 7 Закону України «Про інформацію»).

Особливого значення набуває відбір інформації для опублікування. Це має принципове значення у процесі інформування про важливі суспільні явища. Саме журналіст, який професійно збирає, готує інформацію для поширення через ЗМІ, є ключовою фігурою. Діяльність журналіста ґрунтується на договірних відносинах з редакціями ЗМІ.

Варто зазначити, що базуючись на визначених наукою загальних критеріях, як самостійний структурний підрозділ, що забезпечує суцільне, відносно закінчене регулювання, в юридичній літературі засоби масової інформації – друковані та аудіовізуальні – виділяють в окремий інститут інформаційного права. Під інститутом інформаційного права розуміють сукупність правових норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. У свою чергу інститут засобів масової інформації слід відносити до так званого генерального інституту – тобто такого, що регулює укрупнені різновиди суспільних відносин, які є предметом правового регулювання [6; с. 153]. Інститут засобів масової інформації – один із центральних інститутів інформаційного права. На сьогодні він являє собою комплексне, міжгалузеве утворення – законодавство про засоби масової інформації.

Об’єктом регулювання є інформаційні відносини, пов’язані з виробництвом (створенням), поширенням одного із основних видів інформації – масової, з організацією і функціонуванням засобів масової інформації як юридичних осіб, правовим статусом суб’єктів діяльності засобів масової інформації, юридичною відповідальністю за правопорушення в означеній галузі тощо. Інформаційні відносини, що опосередковуються обігом масової інформації, і характеризуються як: виробництво-поширення (розповсюдження) – споживання (використання), є найбільш розгалуженими серед інших.

Законодавство масову інформацію визначає як інформацію, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб. Разом з тим не допускається використання телерадіоорганізацій для поширення відомостей, що становлять державну таємницю, або іншої інформації, яка охороняється законом; закликів до насильницької зміни конституційного ладу України; закликів до розв’язування війни, агресивних дій або їх пропаганди; необґрунтованого показу насильства; пропаганди винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження; трансляції програм та передач, у яких телеглядачам та/або радіослухачам надаються послуги з ворожіння та гадання, а також платні послуги у сфері народної та/або нетрадиційної медицини; трансляції програм або їх відеосюжетів, які можуть завдати шкоди фізичному, психічному чи моральному розвитку дітей та підлітків, якщо вони мають змогу їх дивитися; трансляції телепередач, виготовлених після 1 серпня 1991 року, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, що виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України; трансляції аудіовізуальних творів (фільмів, телепередач, крім інформаційних та інформаційно-аналітичних телепередач), одним із учасників яких є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, оприлюдненого на веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв (при цьому учасником аудіовізуального твору вважається фізична особа, яка брала участь у його створенні під власним ім’ям (псевдонімом) або як виконавець будь-якої ролі, виконавець музичного твору, що використовується в аудіовізуальному творі, автор сценарію та/або текстів чи діалогів, режисер-постановник, продюсер); розповсюдження і реклами порнографічних матеріалів та предметів; пропаганди наркотичних засобів, психотропних речовин з будь-якою метою їх застосування; поширення інформації, яка порушує законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб, посягає на честь і гідність особи; здійснення інших вчинків, за якими наступає кримінальна відповідальність [7; с. 35-46].

Згідно частини 4 статті 7 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» єдиним органом державного регулювання діяльності у сфері телебачення і радіомовлення незалежно від способу розповсюдження телерадіопрограм і передач є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Законодавчо встановлені також норми щодо захисту економічної конкуренції у сфері телерадіомовлення. Зокрема, жодна фізична або юридична особа одноособово та/або спільно з групою пов’язаних осіб не має права контролювати у будь-який спосіб, у тому числі через вплив на формування управлінських та/або наглядових органів телерадіоорганізації або шляхом здійснення контролю власника телерадіоорганізації, більше 35 відсотків загального обсягу відповідного територіального телерадіоінформаційного ринку – загальнонаціонального, регіонального або місцевого.

Таким чином правові засади діяльності аудіовізуальних ЗМІ визначені у відповідних законах – Законі України «Про телебачення та радіомовлення», Законі України «Про інформацію», який визначає види інформації, гарантії забезпечення доступу до інформації (її відкритості), встановлює певні обмеження щодо розкриття певних видів інформації тощо. При цьому варто зазначити, що спеціального закону, який би регулював механізм доступу журналістів, у тому числі телерадіожурналістів, до інформації відсутній, а тому реалізації ними права на пошук, отримання, розповсюдження інформації реалізовується в загальному порядку.

Список використаних джерел:

1. Телевидение в Европе: регулирование, политика и независимость. Краткий отчет по мониторингу / пер. с англ. Ин-т открытого о-ва / под ред. А. Рихтера. – Б. м.: Ин-т открытого о-ва, 2006. – С. 104.
2. Ільченко Н. М. Регулювання діяльності засобів масової інформації: міжнародні принципи та європейський досвід / Н. М. Ільченко, Л. О. Безугла // Державне будівництво. – 2010. – № 1. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeBu_2010_1_41.
3. Артищев А. Право на свободное распространение информации посредством телерадиовещания: закрепление в национальном законодательстве некоторых государств и организационное обеспечение реализации / А. Артищев // Законодательство и практика масс-медиа. – 2004. – № 4. – С. 2-9.
4. Про ратифікацію Європейської конвенції про транскордонне телебачення: Закон України від 17 грудня 2008 року // Урядовий кур’єр. – 2009. – № 2.
5. Яковець А. Телевізійна журналістика: теорія і практика: підручник / А. Яковець. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 240 с.
6. Костецька Т.А. Інформаційне право України: навч. посіб. / Т.А. Костецька. – К.: Київ. Нац. торг.- екон. ун-т, 2009. – 270 с.
7. Каплій О. В. Класифікація засобів масової інформації: конституційно-правові питання / О. В. Каплій // Актуальні проблеми політики. – 2013. – № 50. – С. 35-46.