ФАКТОРИ ЖИТТЄСТІЙКОСТІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ВІЙНИ

У статті проаналізовано ключові фактори життєстійкості особистості, що формують психологічний захист та сприяють збереженню психічного здоров’я в умовах тривалого воєнного стресу. Розглянуто психологічні, фізіологічні, соціальні, фінансові, культурно-духовні, професійні та інформаційні чинники, що впливають на адаптацію особистості до екстремальних умов. На основі аналізу сучасних досліджень та українського контексту війни визначено, що саме комбінація та взаємодія цих факторів формує “захисну сітку” життєстійкості, що дозволяє не лише виживати, але й розвиватися в умовах кризи. Особливу увагу приділено когнітивній гнучкості, соціальній підтримці та цифровим ресурсам як сучасним інструментам підвищення стійкості.

Ключові слова: життєстійкість, психічне здоров’я, війна, стрес, адаптація, фактори життєстійкості, психологічна стійкість, український контекст.

FACTORS OF RESILIENCE AND THEIR IMPACT ON MENTAL HEALTH IN WARTIME CONDITIONS

The article analyzes the key factors of personality resilience that form psychological protection and contribute to the preservation of mental health under conditions of prolonged wartime stress. Psychological, physiological, social, financial, cultural-spiritual, professional, and informational factors influencing the adaptation of the individual to extreme conditions are considered. Based on the analysis of modern research and the Ukrainian war context, it is determined that it is the combination and interaction of these factors that forms a “protective net” of resilience, which allows not only to survive but also to develop in crisis conditions. Special attention is paid to cognitive flexibility, social support, and digital resources as modern tools for increasing stability.

Keywords: resilience, mental health, war, stress, adaptation, resilience factors, psychological stability, Ukrainian context.

Вступ
        Війна в Україні поставила перед суспільством та кожною особою виклики, що виходять за межі звичайного досвіду. Тривалий стрес, загроза життю, втрати, невизначеність та руйнування звичного укладу формують умови для виникнення широкого спектру психічних порушень — від гострих стресових реакцій до посттравматичного стресового розладу (ПТСР), депресії та емоційного вигорання. Однак дослідження останніх років свідчать, що навіть у найбільш екстремальних умовах значна частина населення демонструє вражаючу здатність до адаптації та збереження психічної рівноваги. Ця здатність розглядається в психології через концепцію життєстійкості (resilience) — комплексної особистісної якості, що дозволяє не просто витримувати стреси, але й перетворювати їх на джерело особистісного зростання.

Метою статті є систематизація та аналіз ключових факторів життєстійкості, що впливають на психічне здоров’я особистості в умовах війни, з урахуванням сучасних українських реалій та міждисциплінарних наукових підходів.

Виклад основного матеріалу

1. Психологічні фактори: основа внутрішнього ресурсу. На першому рівні розташовуються внутрішньо-психологічні чинники, що формують когнітивну та емоційну основу стійкості.

• Когнітивна гнучкість — здатність переосмислювати травматичні події, знаходити в них сенс та перспективу. Дослідження показують, що переосмислення досвіду з позиції “Я — не жертва, а борець” знижує ризик розвитку ПТСР на 40–60% [3]. Для українців таким переосмисленням часто стає ідея захисту рідних, волонтерська діяльність або прагнення відбудувати країну.
• Сенс життя та ціннісні орієнтації. Наявність чіткої мети, навіть у найскладніших обставинах (наприклад, “вижити заради дітей”, “допомагати іншим”), виступає потужним захисним чинником від розпаду особистості та клінічної депресії [2].
• Емоційна саморегуляція. Умови війни постійно породжують інтенсивні емоції — страх, гнів, смуток. Володіння техніками усвідомлення та регуляції емоцій (наприклад, техніки “заземлення”, дихальні вправи) дозволяє запобігти емоційному вигоранню та панічним атакам [6].

2. Фізіологічні та біологічні фактори: тіло як опора психіки. Психічна стійкість має міцну біологічну основу, на яку можна впливати через поведінкові стратегії.

• Якість сну. Порушення сну — один з ключових факторів розвитку психічних розладів. Регулярний відпочинок, гігієна сну, використання релаксаційних технік суттєво підвищують стресостійкість [6].
• Фізична активність. Навіть помірні навантаження (ходьба, вправи) знижують рівень кортизолу — гормону стресу — на 25–30%, сприяючи відновленню нейронних структур гіпокампа, відповідального за пам’ять та емоції [4].
• Харчування та мікробіом. Збалансоване харчування та підтримка здоров’я кишкового мікробіому впливають на вироблення серотоніну, безпосередньо впливаючи на настрій та рівень тривоги [4].

3. Соціальні фактори: сила зв’язків та спільнот. Людина — істота соціальна, і в умовах катастрофи соціальна підтримка стає лікувальним фактором.

• Підтримка родини та друзів. Наявність надійних, довірливих стосунків, де можна поділитися переживаннями, є найпотужнішим буфером проти стресу. Дослідження засвідчують, що 70% людей, які подолали глибокий стрес, вказували на родину як на ключовий ресурс [5].
• Групи взаємодопомоги та спільноти. Участь у волонтерських рухах, громадських ініціативах, психологічних групах підтримки не лише надає практичну допомогу, але й відновлює відчуття спільності, значущості та контролю над ситуацією [1].

4. Фінансові та матеріальні фактори: основа безпеки. Економічна нестабільність посилює психологічну вразливість.

• Доступ до доходу та ресурсів. Наявність будь-якого джерела заробітку, навіть мінімального, значно знижує рівень тривоги (до 35%), оскільки дає відчуття стабільності та можливість планувати найближче майбутнє [1].
• “Подушка безпеки” — навіть невеликі заощадження роблять людину психологічно стійкішою до вимушених змін, таких як переїзд чи втрата роботи [3].

5. Культурно-духовні фактори: ідентичність та трансценденція. Український досвід війни наочно демонструє, що культурна та духовна сфера є потужним джерелом сили.

• Зв’язок з традиціями та ідентичністю. Активне звернення до національних символів, історії, народної творчості зміцнює відчуття приналежності до спільноти, що витримує, та знижує рівень депресивних станів.
• Духовні практики. Віра, молитва, медитація для багатьох стають способом знайти внутрішній спокій, сенс у стражданні та емоційну опору.

6. Професійні та організаційні фактори: реалізація та стабільність. Можливість працювати та реалізовувати себе навіть в умовах війни має терапевтичний ефект.

• Професійна реалізація. Робота дає не лише дохід, але й структуру дня, соціальні контакти, відчуття компетентності та корисності [2].
• Підтримка на робочому місці. Компанії, що впроваджують програми психологічної допомоги для співробітників, гнучкий графік, підтримують корпоративний дух, значно знижують рівень професійного вигорання [1].

7. Інформаційні фактори: виклики та ресурси цифрової ери. Інформаційне середовище під час війни може як травмувати, так і лікувати.

• Контроль інформаційного споживання. Обмеження часу, витраченого на перегляд новин, вибір перевірених джерел допомагають знизити рівень тривоги та запобігти інформаційній паніці.
• Цифрові ресурси підтримки. Онлайн-консультації з психологів, мобільні додатки для медитації, онлайн-спільноти взаємодопомоги стали сучасним та доступним інструментом формування життєстійкості, зменшуючи рівень панічних атак та відчуття самотності.

Взаємодія факторів та формування “захисної сітки”. Важливо розуміти, що жоден з факторів окремо не може забезпечити повноцінну життєстійкість. Найвищу ефективність демонструє їх синергія та взаємодія. Наприклад, військовий (соціальний фактор — підтримка побратимів), який має чітке розуміння мети служби (психологічний фактор), регулярно займається спортом (фізіологічний фактор) та отримує психологічну допомогу онлайн (інформаційний фактор), має набагато вищі шанси зберегти психічне здоров’я, ніж той, хто позбавлений цієї “захисної сітки”.

Висновки

1. Життєстійкість особистості в умовах війни є комплексним, багаторівневим конструктом, що формується під впливом семи взаємопов’язаних груп факторів: психологічних, фізіологічних, соціальних, фінансових, культурно-духовних, професійних та інформаційних.
2. Найпотужнішими предикторами збереження психічного здоров’я є когнітивна гнучкість (здатність до переосмислення досвіду) та стабільна соціальна підтримка. Саме вони складають ядро особистісної стійкості.
3. Сучасні умови висувають на перший план нові, цифрові фактори життєстійкості, що можуть як посилювати стрес (інформаційне перевантаження), так і слугувати потужним інструментом психологічної самодопомоги та соціальної кохезії.
4. Для ефективної психологічної допомоги в умовах війни необхідно переходити від симптом-орієнтованого підходу до системного розвитку життєстійкості, що передбачає одночасну роботу на різних рівнях (від навчання технік саморегуляції до сприяння створенню спільнот та забезпеченню базових потреб).

Таким чином, життєстійкість у воєнний час — це не про відсутність страждання, а про здатність витримувати його завдяки комплексній “екології ресурсів”, що включає внутрішні сили особистості, міцні соціальні зв’язки, стабільні умови життя та сучасні інструменти психологічної підтримки. Розуміння цієї багатовимірності є ключем до розробки ефективних програм відновлення психічного здоров’я нації.

Література:

1. Кокун О. М. Психічне здоров’я в умовах тривалого стресу: дані з фронту та тилу. Київ, 2023. 240 с.
2. Maddi S. R., Khoshaba D. M. Resilience at Work: How to Succeed No Matter What Life Throws at You. New York: AMACOM, 2005. 256 p.
3. Hobfoll S. E. Conservation of resources: A new attempt at conceptualizing stress. American Psychologist. 1989. Vol. 44. No. 3. P. 513–524.
4. Southwick S. M., Charney D. S. Resilience: The Science of Mastering Life’s Greatest Challenges. 2nd ed. Cambridge: Cambridge University Press, 2018. 464 p.
5. Предко В. В. Соціальна підтримка як чинник психологічної адаптації переселенців. Проблеми сучасної психології. 2022. Вип. 45. С. 150–167.
6. Van der Kolk B. A. The Body Keeps the Score: Brain, Mind, and Body in the Healing of Trauma. New York: Viking, 2014. 464 p.

Анастасія Бартош

Національний університет «Острозька академія», Острог

Науковий керівник –  Карповець Максим Вячеславович, к.ф.н., доц., директор ННІСГМ

Ключові слова: емоційне вигорання, резильєнтність, студенти, війна, стрес.

Повномасштабна війна суттєво посилила психоемоційний тиск на студентську молодь, спричинивши зростання випадків тривожності, виснаження та втрати навчальної мотивації. У цих умовах емоційне вигорання стає не лише наслідком перевантаження, а й реакцією на тривалу невизначеність, страх та порушення звичного способу життя. Як показують сучасні дослідження [6; 8; 9], здатність особистості зберігати внутрішню рівновагу в умовах стресу значною мірою визначає ризик розвитку вигорання. Саме тому психологічна резильєнтність розглядається як ключовий захисний механізм, який пом’якшує вплив воєнних стресорів і сприяє адаптації студентів до складної реальності.

Перенесення фокусу з негативних проявів на внутрішні ресурси молоді відкриває можливість для нового, ресурсного погляду на студентське вигорання. Резильєнтність у цьому контексті постає не просто як риса характеру, а як динамічний процес мобілізації психічних сил, що допомагає підтримувати емоційну стабільність і забезпечує здатність до навчання навіть у періоди гострих соціальних потрясінь. [2; 4; 7]

Дослідження ґрунтується на аналізі наукових джерел щодо емоційного вигорання, впливу війни на психіку молоді та концепції психологічної стійкості [5; 10]. Емпірична частина спиралася на використання стандартизованих психодіагностичних інструментів: опитувальника Maslach Burnout Inventory – Student Survey, шкали DASS-21 для вимірювання стресу, тривожності й депресії та шкали CD-RISC-10, що оцінює рівень резильєнтності студентів

Статистична обробка даних здійснювалася методами кореляційного та порівняльного аналізу з використанням SPSS, що дало змогу визначити характер взаємозв’язків між показниками стресу, емоційного виснаження та життєстійкості.

Дані дослідження демонструють, що психологічна резильєнтність є потужним буфером, який знижує ризик розвитку вигорання серед студентів у воєнний період. Ті, хто володіє вищим рівнем життєстійкості, швидше відновлюються після стресових подій, краще контролюють емоційні реакції та рідше використовують дезадаптивні копінг-стратегії.

Водночас низький рівень резильєнтності пов’язаний із підсиленням тривожності, втоми й відчуття безнадійності.

Кореляційний аналіз підтвердив наявність стійкого зворотного зв’язку між резильєнтністю та проявами вигорання: найсильніша кореляція виявлена між життєстійкістю і занепокоєнням майбутнім (ρ = –0.518, p < 0.01). Також встановлено зворотний зв’язок із загальним рівнем стресу (ρ = –0.441, p < 0.01) та емоційним виснаженням (ρ = –0.355, p < 0.01). Ці результати свідчать, що резильєнтність послаблює вплив хронічного стресу, формуючи в студентів внутрішній ресурс для подолання негативних психоемоційних станів.

Разом з тим, воєнні події створюють додаткові чинники, що впливають на рівень вигорання: порушення сну, регулярні повітряні тривоги, інформаційне перевантаження, нестабільність навчального процесу та зниження соціальної підтримки [1; 3]. На цьому тлі студенти з високим рівнем резильєнтності демонструють здатність переосмислювати життєві труднощі, спиратися на внутрішні й зовнішні ресурси та підтримувати навчальну активність навіть за умов тривалої небезпеки.

                   Висновок. Психологічна резильєнтність відіграє визначальну роль у протидії емоційному вигоранню студентів у період війни. Вона зменшує інтенсивність стресових реакцій, підтримує емоційну стабільність та сприяє збереженню навчальної мотивації. Результати дослідження підкреслюють необхідність системного розвитку життєстійкості в студентському середовищі, зокрема через практики майндфулнесу, розвиток емоційної грамотності, формування навичок саморегуляції та зміцнення соціальної підтримки.

Список використаних джерел:

1. Власенко Д. Емоційне вигорання у студентів та шляхи його запобігання. 2023.
2. Карповець М. В. Перформативна діяльність студентів вищої школи: до проблеми психології розуміння : монографія. Видавничий дім «Гельветика», 2024.
3. Кулеша Н. П., Пасічник І. Д. Теоретико-методологічні аспекти поняття психологічної реабілітації. Науковий вісник УжНУ. 2024.
4. Матласевич О., Сондак Н. Стратегії розвитку психологічної ресурсності здобувачів вищої освіти як засіб підвищення психічного здоров’я в академічному середовищі. UNIVERSUM. 2024. Вип. 7. С. 264–268.
5. Ткаченко Д., Сайко Д., Пилипчук (Шестопал) І. Дослідження стану тривоги студентської молоді в період російсько-української війни. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Психологія». 2022.
6. Chong L. Z., Foo L. K., Chua S.-L. Student Burnout: A Review on Factors Contributing to Burnout Across Different Student Populations. International Journal of Environmental Research and Public Health. 2025. Vol. 15, N 2. P. 170.
7. Dresen V., Staggl S., Fischer-Jbali L., Canazei M., Weiss E. Stress, Burnout and Study-Related Behavior in University Students: A Cross-Sectional Cohort Analysis Before, During, and After the COVID-19 Pandemic. International Journal of Environmental Research and Public Health. 2025. Vol. 15, N 7. P. 718.
8. Ghislieri C., Sanseverino D., Dolce V., Spagnoli P. Emotional Exhaustion and Engagement in Higher Education Students during a Crisis, Lessons Learned from COVID-19 Experience in Italian Universities. Social Sciences. 2023. Vol. 12, N 2. P. 109.
9. Maslach C., Jackson M. P. Stress and quality of working life: current perspectives in occupational health. 2006. № 1. P. 42–49.
10. Serafica J., Muria N. The Relationship Between Academic Burnout and Resilience to Academic Achievement among College Students: A Mixed Methods Study. 2023.

Фізична активність як чинник психологічного благополуччя українців зрілого віку

Стаття розглядає роль фізичної активності у формуванні психологічного благополуччя українців зрілого віку. Дослідження є актуальним у зв’язку зі зниженням рівня фізичної активності та загального психологічного благополуччя серед населення, особливо в умовах соціальної нестабільності та підвищеного рівня стресу. Фізична активність виступає як внутрішній ресурс, що допомагає зменшити тривожність, підвищити стресостійкість, покращити самооцінку та загальне самопочуття. Проведено емпіричне дослідження, метою якого було виявлення впливу регулярних занять фізичною активністю (аеробні вправи, пілатес, йога) на показники психологічного благополуччя, задоволеності життям, рівня стресу та сприйняття власного тіла.

У дослідженні взяли участь 72 респонденти віком 40–60 років, які були розподілені на експериментальну та контрольну групи. Протягом 8 тижнів учасники експериментальної групи займалися фізичними вправами 3 рази на тиждень по 60 хвилин, тоді як контрольна група не отримувала цілеспрямованого впливу. Результати показали статистично значиме покращення психологічного благополуччя, підвищення задоволеності життям та зниження рівня тривожності у учасників експериментальної групи. Дані підтверджують, що фізична активність є важливим чинником підтримки психічного здоров’я та розвитку психологічного благополуччя українців зрілого віку.

Ключові слова: фізична активність, пілатес, йога, психологічне благополуччя, задоволеність життям, стрес, самопізнання

Вплив фізичної активності на психофізіологічний стан та якість життя осіб зрілого віку

Фізична активність у сучасній психології та медицині розглядається не лише як чинник підтримки фізичного здоров’я, але й як один із ключових ресурсів психічної стійкості та психологічного благополуччя. У зрілому віці, який охоплює період від 35 до 55 років, роль рухової активності набуває особливої значущості, оскільки в цей час збільшується ризик розвитку хронічних захворювань, зростає рівень стресових навантажень та поступово знижується фізична працездатність .

Фізіологічний вплив регулярної фізичної активності:

– нормалізація роботи серцево-судинної та дихальної систем;

– регуляція гормонального балансу, зокрема зменшення рівня кортизолу (гормону стресу);

– активація ендорфінів, серотоніну та дофаміну, що покращують настрій та загальний психоемоційний стан;

– уповільнення процесів старіння, підвищення імунітету та загальної витривалості організму.

Психологічні ефекти фізичної активності:

– зниження рівня тривожності та симптомів депресії;

– покращення когнітивних функцій (пам’яті, уваги, швидкості мислення);

– підвищення самооцінки, впевненості у власних силах;

– формування відчуття контролю над життям і власним тілом;

– розширення можливостей для соціалізації, групової взаємодії та комунікації .

Фізична активність як чинник якості життя осіб зрілого віку виявляється у таких аспектах:

Фізичний компонент якості життя – збереження працездатності, енергійність, відсутність або зниження симптомів хронічних захворювань.

Психологічний компонент – емоційна стабільність, стресостійкість, життєва задоволеність.

Соціальний компонент – активна участь у суспільному житті, зміцнення сімейних та дружніх стосунків, залученість до культурно-дозвіллєвої діяльності .

Екзистенційний компонент – формування відчуття смислу життя, гармонії з собою та оточенням.

Дослідження Таня Патріції Аморім, Філіпа Мануела Соуза та Хосе Аугусто Родрігеса душ Сантуш оцінювало вплив програми пілатесу на м’язову силу та гнучкість студентів, що займаються танцями. Учасники були розподілені на експериментальну та контрольну групи. Статистичний аналіз показав значущі відмінності (p ≤ 0,05) у рівні м’язової сили та гнучкості між групами після проходження програми, що дозволило зробити висновок про позитивний вплив занять пілатесом на ці показники. Синхо Юн, Кюнхє Парк та Сонвон Юн досліджували вплив вправ пілатесу на гнучкість, м’язову силу та склад тіла студенток коледжу. Результати показали, що 12-тижнева програма пілатесу є ефективною у підвищенні гнучкості, сили м’язів, зниженні загального відсотка жиру та жиру в області живота .

Інше дослідження, проведене Цзянь-Сяо Су та колегами, із застосуванням квазіекспериментального дизайну, оцінювало вплив програми пілатесу на здоров’я жінок середнього віку. Результати показали значне покращення складу тіла (індекс маси тіла, жирові відкладення, базовий метаболізм) та функціональної підготовленості (гнучкість, міцність ядра, сила нижніх кінцівок, спритність і рівновага) в експериментальній групі порівняно з контрольною (p < 0,05). Отже, програми пілатесу можуть мати сприятливий вплив на здоров’я жінок середнього віку та практичну користь для громад .

Наталія Базилевич досліджувала вплив занять пілатесом на морфо-функціональний стан жінок другого зрілого віку. Результати показали покращення більшості морфо-функціональних показників основних систем організму в учасниць експериментальної групи. Позитивні зміни спостерігалися як у морфологічних характеристиках – маса тіла, обхват талії та стегон, так і у функціональних показниках: частота серцевих скорочень (ЧСС), проби Штанге та Генча, фізична працездатність.

Мойдех Хаджеланді вивчала вплив занять пілатесом на склад тіла, ліпідний профіль та рівень 25-гідроксивітаміну D у сироватці крові неактивних жінок із надмірною вагою (2021). У цьому клінічному дослідженні 28 жінок випадковим чином були розподілені на тренувальну (n = 14) та контрольну групи (n = 14). Тренування пілатесом проводилися три рази на тиждень по 60 хвилин протягом 12 тижнів. Зразки крові збирали на двох етапах – через 48 годин після останнього тренування. Контрольна група протягом 12 тижнів тренувань не проходила. Для аналізу внутрішньо- та міжгрупових змін застосовували парний t-критерій та ANCOVA з рівнем значущості P < 0,05. Результати показали, що 12-тижнева програма пілатесу підвищила рівень 25-гідроксивітаміну D у сироватці, а також покращила антропометричні показники та ліпідний профіль у неактивних жінок із надмірною вагою.

Еврім Чакмакчі досліджував вплив 10-тижневої програми вправ на килимку для пілатесу на втрату ваги та склад тіла турецьких жінок із надмірною вагою. Було зафіксовано значні зміни у вазі, ІМТ, параметрах складу тіла, співвідношенні талія/стегна (WHR), окружності талії (WC), відсотку жиру (FP), масі безжирової тканини (LBM) та базовому метаболізмі (BMR) в експериментальній групі (P < 0,05). У контрольній групі суттєвих змін не спостерігалося. Таким чином, заняття пілатесом на килимку сприяли зниженню ваги, жирової маси, ІМТ та покращенню складу тіла, а також підвищували якість життя у малорухливих жінок із надмірною вагою .

Ана Ізабель Крус-Феррейра та співавтори досліджували вплив 12-тижневої програми пілатесу на склад тіла у жінок. Участь у дослідженні взяли 68 жінок віком 25–55 років, яких випадковим чином розподілили на групу фізичних вправ (n = 43, середній вік 41,0 ± 7,2 роки), яка відвідувала 60-хвилинні заняття двічі на тиждень, та на контрольну групу (n = 25, 40,0 ± 7,7 роки). Після завершення програми в експериментальній групі було зафіксовано значні поліпшення: зменшення відсотка жиру в організмі, скорочення об’ємів талії та стегон, а також зростання м’язової маси. Це свідчить про позитивний вплив занять пілатесом на зовнішній вигляд і фізичний стан жінок.

Марінелла Коко, Андреа Бушемі, Елізабетта Сагоне, Моніка Пеллероне, Тіціана Рамачі, Мартіна Маркезе, Вінченцо Перчіавалле, Валентина Персіавалле та Джузеппе Мусумечі відзначають, що практика йоги набуває все більшої популярності у світі. Вона приносить користь як при окремих психологічних розладах (тривожність, стрес), так і у клінічних випадках, пов’язаних із суттєвими змінами в житті людей. Деякі дослідження демонструють позитивний вплив йоги на когнітивні функції, зокрема пам’ять та увагу. Метою їхнього дослідження було з’ясувати, чи здатна практика йоги у жінок старше 40 років покращувати самооцінку, контроль тривоги та сприйняття власного тіла, а також як особистісні характеристики впливають на потенційний ефект. Результати показали високий рівень самопочуття та психофізичного балансу серед усіх учасниць, підтверджуючи, що регулярна практика йоги позитивно впливає на спосіб життя та сприяє фізичному і психологічному благополуччю .

Загалом, ці дослідження підтверджують, що заняття пілатесом і йогою можуть ефективно покращувати фізичний стан і зовнішній вигляд жінок зрілого віку. Регулярні тренування сприяють зменшенню відсотка жиру в організмі, зниженню об’ємів талії та стегон, а також збільшенню м’язової маси. Крім того, вони позитивно впливають на серцево-судинну систему та артеріальний тиск. Таким чином, включення пілатесу та йоги в щоденну рутину є корисним для жінок зрілого віку, які прагнуть покращити здоров’я та зовнішній вигляд .

Джессіка М. Аллева, Трейсі Л. Тилка, Кім ван Орсоу та Еріка Монтанаро досліджували вплив йоги на оцінку функціональності та інші аспекти позитивного образу тіла. У дослідженні взяли участь 114 молодих дорослих жінок, які проходили 10-тижневу програму хатха-йоги, розподілені на експериментальну та контрольну групи. Учасниці проходили оцінку функціональності, сприйняття тіла, співчуття до тіла, оцінку зовнішнього вигляду, самооб’єктивацію та рівень втілення на початку, в середині, наприкінці програми та через місяць після завершення. Дані останнього етапу спостереження не вдалося проаналізувати через високий рівень відсіву.

Результати показали, що порівняно з контрольною групою, учасниці експериментальної групи відчували нижчу самооб’єктивацію на середині програми та підвищене відчуття втілення з часом. Незалежно від групи, усі учасниці демонстрували покращення оцінки власного тіла, співчуття до нього та оцінки зовнішнього вигляду протягом дослідження. Нижчий рівень самооб’єктивації та підвищене відчуття втілення сприяли покращенню позитивного образу тіла. Примітно, що йога не вплинула на оцінку функціональності, і ця оцінка не була посередником між практикою йоги та позитивним образом тіла. Таким чином, ключовими чинниками покращення позитивного образу тіла стали зниження самооб’єктивації та підвищене втілення .

Ширлі Теллс, Нілкамал Сінгх та Ачарья Балкрішна досліджували застосування йоги для управління психічними розладами, що виникають після травми (огляд літератури). Для цього огляду вони детально проаналізували 11 досліджень, індексованих у PubMed, учасниками яких були люди, що зазнали травм та практикували йогу, включаючи медитацію, як втручання. Крім того, перед одним із інтервенційних досліджень було проведено одногрупове перехресне дослідження, таким чином у загальному розглянули 12 досліджень .

Серед них 7 були рандомізованими контрольованими дослідженнями (РКД), 4 — одногрупові дослідження та одне — перехресне одногрупове опитування. Навіть у випадку РКД дослідження мали обмеження, зокрема невеликі розміри вибірки та використання інструментів оцінки, надійність і валідність яких не завжди були підтверджені.

Отже, хоча йога та інші втручання, що поєднують розум і тіло, демонструють потенційну користь у зменшенні психічних розладів після травм, на сьогодні ще не проведено систематичного рандомізованого контрольованого дослідження, яке б повністю підтвердило їхню ефективність у лікуванні травм.

У 2010 році Т. Дешіло, А. Ведамуртачар, П. Л. Гербарг, Д. Нагараджа, Б. Н. Гангадхар, Б. Дамодаран, Б. Адельсон, Л. Х. Браслоу, С. Маркус та Р. П. Браун, а також у 2004 році Ширлі Теллс, K. V. Naveen та Manoj Dash досліджували вплив йоги на рівень стресу у людей, які пережили стихійне лихо. Обидва дослідження показали, що практика йоги позитивно впливає на зниження стресу, тривожності та покращення сну.

Гюльтен Саніоглу в «International Journal of Psychiatry» опублікувала оглядову статтю про вплив вправ пілатес на психологічне здоров’я. Результати наукових досліджень, представлених у статті, свідчать, що заняття пілатесом знижують рівень депресії та тривожності, а також підвищують задоволеність життям, що сприяє загальному психологічному благополуччю.

Отже, узагальнення даних цих досліджень підтверджує позитивний вплив йоги та пілатесу на психологічний стан, сон, рівень стресу, втому та сприйняття власного тіла у жінок зрілого віку.

Якісне дослідження досвіду практики йоги жінок середнього віку, проведене Енн Е. Кокс та колегами, показало, як йога впливає на думки, почуття, ставлення до тіла, благополуччя та поведінку щодо самообслуговування у жінок, які регулярно займаються йогою у своїх громадах. У вибірку входили 22 жінки: 10 початківців і 12 досвідчених практикуючих. Було виділено чотири ключові теми: сприятливе середовище йоги, уважність, поведінка, пов’язана з самообслуговуванням, і сприйняття тіла. Результати підкреслюють потенціал йоги у підтримці позитивного досвіду, пов’язаного з тілом, у жінок зрілого віку.

Ромі Лауш та колеги провели аналіз національного перехресного опитування австралійських жінок у рамках The Australian Longitudinal Study on Women’s Health (ALSWH) у 2015 році (7186 жінок віком 36–43 роки). Дослідження показало, що практика йоги та медитації значно модерує зв’язок між негативними життєвими подіями та симптомами депресії. Виявлено, що ефект йоги/медитації не пов’язаний зі зменшенням відчутного стресу, а скоріше пом’якшує вплив негативних подій безпосередньо на депресивні симптоми. Проте потрібні додаткові дослідження щодо механізмів впливу йоги на депресію.

Катя Бем, Томас Остерманн, Стефанія Мілаццо та Арндт Бюссінг провели мета-аналіз, присвячений впливу йоги на втому. До огляду було включено 19 клінічних досліджень. Загалом результати показали, що вплив йоги на втому є незначним, особливо у пацієнтів із онкологічними захворюваннями. Хоча йога зазвичай вважається безпечним терапевтичним втручанням і ефективною для полегшення інших симптомів, пов’язаних зі здоров’ям, цей мета-аналіз не виявив суттєвого ефекту йоги на втому. Автори відзначають, що лікувальні властивості йоги можуть бути точніше оцінені у добре спланованих майбутніх дослідженнях.

Пісня Бо-Хваі та Джехі Кім провели рандомізоване контрольоване дослідження, у якому показали, що 12-тижневі заняття пілатесом у жінок із дисменореєю значно зменшили менструальний біль і передменструальні симптоми, а також покращили гнучкість спини, силу м’язів стегна та якість сну порівняно з відсутністю втручання. Результати свідчать про потенційно сприятливий вплив пілатесу на дисменорею, опосередкований покращенням функції м’язів стегна та сну.

Еліф Тугче Читіл та Нуртен Кая провели квазіекспериментальне дослідження для визначення впливу вправ пілатесу на симптоми передменструального синдрому (ПМС). У висновках зазначено, що запропоновані вправи значно зменшили симптоми ПМС, що свідчить про важливу роль пілатесу у підтримці терапії цих проявів.

Хсін-Чі Чанг, І-Чуань Чен, Чі-Хсуань Ян, Я-Лін Цзен та Чунг-Хей Чен досліджували вплив йоги на зменшення передменструальних симптомів у кластерному рандомізованому дослідженні на Тайвані. На Тайвані домашня практика йоги не була офіційно схвалена як метод полегшення ПМС. У дослідженні взяли участь 128 жінок, які самостійно повідомили про наявність принаймні одного передменструального симптому: 65 учасниць потрапили до експериментальної групи, а 63 — до контрольної. Жінки експериментальної групи отримали DVD-програму йоги тривалістю 30 хвилин для занять протягом трьох місяців менструального циклу, щонайменше три рази на тиждень. Усі учасниці заповнювали щоденник серйозності проблем (DRSP) для оцінки передменструальних симптомів. Після втручання група йоги демонструвала статистично значуще зменшення передменструальної депресії, фізичних симптомів та дратівливості. Крім того, у цієї групи рідше спостерігалися порушення розпорядку дня, обмеження хобі та соціальної активності, а також проблеми у міжособистісних стосунках. Результати підтвердили, що йога ефективна для полегшення ПМС. Домашня практика йоги особливо актуальна в умовах пандемії. Автори також обговорюють сильні та слабкі сторони дослідження й рекомендують подальші дослідження.

Систематичний огляд Фабрісіо Сетте Абрантеса Сільвейри, присвячений впливу пілатесу на якість життя практикуючих, показав, що ця система занять сприяє покращенню якості життя, підвищенню функціональних можливостей, зменшенню болю та поліпшенню емоційного стану у людей обох статей, різних вікових категорій і в різних клінічних умовах.

Отже, фізична активність у зрілому віці виступає не лише способом підтримки фізичного здоров’я, а й одним із найважливіших чинників психологічного благополуччя та високої якості життя. Вона дозволяє особистості краще адаптуватися до соціальних і професійних викликів, зберігати активність, гармонію та життєвий баланс.

Висновки.

Фізична активність є ефективним чинником підтримання психологічного благополуччя осіб зрілого віку.

Регулярні заняття сприяють зниженню рівня стресу, тривоги, депресивних станів, підвищують самооцінку та задоволеність життям.

Для українців зрілого віку доцільним є впровадження програм помірної фізичної активності, які поєднують рухові, дихальні та релаксаційні практики.

Фізична культура має розглядатися не лише як засіб збереження фізичного здоров’я, а й як важливий психопрофілактичний ресурс у системі зміцнення психічного здоров’я нації.

Література:

1. Гакман А. В., Тівелік М. В., Мартинюк О. А., Мартин П. М. Роль оздоровчого фітнесу у життєздатності жінок зрілого віку. Педагогічна Академія: наукові записки. 2025. № 15. С. 5–17.
2. Гакман А., Балацька Л. Вплив фітнес-занять на психофізіологічний стан жінок зрілого віку. Молодіжний науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. 2020 вип. 37. С. 12–18.
3. Гакман А., Дудіцька С., Слобожанінов А., Ковтун О. Оздоровчий вплив занять аквафітнесом на організм жінок першого зрілого віку. Науковий часопис Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. 2020. вип. 15, № 7(127). С. 33–37.
4. Дерев’янко С. П., Ющенко І. М., Примак Ю. В. Особливості психологічного благополуччя осіб з вираженою рольовою віктимністю залежно від статі та віку. Balkan Scientific Review. 2019. Т. 3, № 2(4). С. 79–82.
5. Коваленко О. Г. Психологія людей літнього віку. Київ, 2021. 288 с.

Ключові слова: психологічний захист, адаптація, копінг-стратегії, прокрастинація, стрес.

В статье рассматривается феномен прокрастинации с двух позиций. Первая позиция рассматривает прокрастинации как одну из форм психологических защит – избегание, что может привести к негативным последствиям: снижение адаптации и формированию неконструктивной поведения. Другой взгляд рассматривает данный феномен, как одну из форм копинг-стратегий, позволяет в ряде случаев эффективно адаптироваться и самореализовываться. В статье представлено описание исследования взаимосвязи феномена прокрастинации с составляющими стресса и копинг-стратегиями в студентов.

Ключевые        слова: психологическая        защита,        адаптация, копинг-стратегии, прокрастинация, стресс.

This article examines the phenomenon of procrastination from two viewpoints as a form of adaptive process, depending on its orientation in the structure of human behavior. The first position considers procrastination as a form of psychological defenses – avoidance, which can lead to negative consequences, reduced adaptation and the formation of disruptive behavior. Another view is to discuss this phenomenon as a form of coping strategies allowing in some cases adapt and self–realize effectively. The article describes a research of procrastination phenomenon relationship to the components of stress and coping strategies in the student population.

Keywords: psychological defence, adaptation, coping strategies, procrastination, stress.

Постановка наукової проблеми та її значення. На сучасному етапі розвитку людства, в психології з’явився інтерес до таких аспектів діяльності як лінь, бездіяльність, прокрастинація. Якщо лінь та бездіяльність відомі людині з давніх часів, то поняття “прокрастинація” може бути новим та невідомим для сучасної людини, але як явище воно існує дуже давно. Дослідження прокрастинації розпочалися за кордоном [7], і лише останнім часом вітчизняні вчені почали активно приділяти увагу цій проблемі [1].

Варто зазначити, що однією з причин зниження академічної неуспішності є прокрастинація, тому найбільш актуальним і перспективним напрямком на даний момент є експериментальне вивчення причин і наслідків прокрастинації. У психології, явище відкладання конкретних справ отримало назву прокрастинація (Procrastination (затримка, відкладання від лат. Procrastinatus: pro (замість, попереду) і crastinus (завтрашній)). Виходячи з вищесказаного, дана проблема є актуальною у студентському житті як в Україні, так і закордоном.

Аналіз останніх досліджень. На сьогоднішній день існує значна частина робіт, присвячених проблемі стресу (Мілнер Ж., Дукора П., Аршавский І.А., Сельє Г., Роттенберг В.С., Аршавський В.В., Розенфельд Р., та ін), а також проблемі психологічних механізмів стресових реакцій і їх поведінкових проявів ( Лазарус Р., Кокс Т.,  Купер C., та ін).

Центральним, для теорії стресу Р. Лазаруса, є поняття копінгу, який він визначає як «когнітивні і поведінкові зусилля з управління специфічними зовнішніми або внутрішніми вимогами (і конфліктами між ними), які оцінюються як напружують або перевищують ресурси особистості». Безпосередньо вивченням копінг при вирішенні різноманітних науково–рактичних завдань займалися такі дослідники , як Ялтонский В.М., Крюкова Т.Л.; Бодров В.А. та ін.

Теоретичний аналіз показує, що вперше історичний аналіз феномена прокрастинації був зроблений в 1992 році , в роботі Ноаха Мілграма ( Noach Milgram ) « Прокрастинація : хвороба сучасності» ( Procrastination : A Malady of Modern Time ), а широкі наукові дискусії про даний феномен почалися двадцятьма роками раніше. Однак згадки про прокрастинації та опису цього явища можна зустріти набагато раніше, в тому числі в роботах часів розквіту індустріальної революції в середині XVIII століття, і в Оксфордському словнику 1548 . В науковий обіг термін « прокрастинація » ввів в 1977 році П. Рінгенбах в книзі « прокрастинація в житті людини ». У цьому ж році була опублікована книга А. Елліса і В. Кнауса «Подолання прокрастинації», в основу якої лягли клінічні спостереження. Потім з’явилася науково–опулярна книга Дж. Бурка і Л. Юена «Прокрастинація: що це таке і як з нею боротися». І знову в основу цієї книги лягла велика консультативна практика її авторів. Нарешті, в середині 1980–х років почав здійснюватися науковий аналіз феномену прокрастинації. Були розроблені опитувальники для вивчення прокрастинації. Наприкінці XX – початку XXI століття ця проблема привернула увагу і вітчизняних психологів (Шухова Н. , Михайлова Е. Л., Варварічева Я. І).

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів досліджень. Причини виникнення, види прокрастинації, її наслідки широко відображені в зарубіжній літературі. Проводячи узагальнений теоретичний аналіз з цієї проблематики, виділяється кілька підходів вивчення даного феномена. Ферарі і Пічел виділили три види поведінки у прокрастинаторів [6]:

1. Збуджені прокрастинатори;

2. Уникаючі прокрастинатори;

3. Захисна тактика визначення мети.

Виділяються п’ять типів прокрастинації:

1. Прокрастинація як життєва тактика – відсутність навичок при виконанні щоденних, рутинних обов’язків, що спостерігаються протягом усього життя і пов’язані з невмінням керувати часом;

2. Прокрастинація у прийнятті рішень – неможливість приймати рішення в певний період;

3. Невротична прокрастинація – неможливість приймати вчасно життєво важливі рішення;

4. Компульсивная прокрастинація – хронічне зволікання в поведінці.

5. Академічна прокрастинація – труднощі у виконанні завдань в потрібний термін під час навчання.

При дослідженні причинно-наслідкових зв’язків даного феномена у людей, велика кількість авторів дійшли висновку, що ключовими факторами можна вважати особливості особистості людини і характеристику самих завдань [6, 8].

Аналізуючи причини прокрастинації в руслі якості самих завдань, більшість авторів виділяють такі причини як:

• навязання завдань ззовні;
• відстрочені наслідки;
• Тривалий термін, даний на виконання;
• Великі тимчасові вкладення до завдання;
• Нудні, рутинні, неприємні завдання;
• Висока зайнятість іншими справами;
• відстрочених в отриманні задоволення або нагород;
• Будь-які письмові завдання.

В даній статті описується дослідження взаємозв’язку і вплив прокрастинації на рівень стресу у студентів, де дані явища пов’язані між собою тим , що у людей з високим рівнем стресу підвищується недовіра до оточуючих, знижується можливість кооперації і виникає висока тривога. У зв’язку з цим багато завдання або рішення стають невиконані, пов’язані з великим стресом і їх виконання суб’єктивно не знаходить належної оцінки і можливо заохочення. Таким чином, передбачається, що у людей з високим рівнем стресу, всі психологічні фактори прокрастинації, діють особливо інтенсивно.

Зважаючи на проблему феномена прокрастинації, необхідно визначитися, до якого механізму подолання стресу відноситься дане явище, до активних (копінг) або пасивним (захисні механізми) формам адаптаційних процесів і реагування індивіда на стресових ситуаціях.

У роботах присвяченим механізмам зі стресовим ситуаціями Анциферова Л.І відзначає , що підвищення значення труднощі, небезпеки,

шкідливості ситуації не знижує ролі суб’єкта, він залишається вільний у прояві ініціативи , виборі індивідуальних стратегій подолання . Автор робить акцент на тому, що набір життєвих ситуацій і репертуар способів їх дозволу

змінюються у особистості протягом життя [1]. Аналізуючи тематичну літературу, можна відзначити, що поняття копінг, подолання розглядають як синоніми. З точки зору інших дослідників, поняття подолання виступає як більш широке по відношенню до інших дефініцій і тоді допінг-стратегія виступає одним з видів подолання стресу, при цьому іншим видом подолання, наприклад, може бути психологічний захист [6, 9].

Існує варіант в зарубіжних дослідженнях, де допінг-стратегії визначають як усвідомлені варіанти несвідомих захистів. Копінг-стратегія трактується як усвідомлений прийом психічної регуляції, як активна стратегія поведінки спрямована на зміну ситуації і задоволення значущих потреб. Основна відмінність психологічних захистів від допінг-стратегій полягає в наступному, допінг-стратегія може вибиратися, змінюватися, регулюватися індивідом. Необхідно дотримуватися як мінімум три основні умови: по-перше , усвідомлювати виниклі труднощі, по-друге знати способи ефективного контролю саме з ситуацією даного типу, по-третє вміти своєчасно застосувати їх на практиці. Такі автори як А.М. Богомолов , Л.І Вассерман, Р.М. Грановська, Л.Р. Гребенников, Е.А. Костандов характеризують психологічні захисту як неусвідомлювані, пасивні механізми, орієнтовані на пом’якшення психологічного дискомфорту, які в разі їх закріплення можуть набувати дезадаптивний характер. В даний час, як правило, дослідники розглядають психологічний захист в якості вроджених процесів інтропсихічної адаптації особистості за рахунок самопротекції автоматичного пристосування, підсвідомої переробки надходить інформації [2, 4,].

При аналізі вітчизняної літератури виявлено наступне, автор Чумакова О.В. виділила кілька відмінних критеріїв: це можливість навчання контролю – застосуванню усвідомлених стратегій за рахунок оволодіння певною послідовністю дій, яка може бути описана і сприйнята людиною [5]. Воєводін І.В. в дослідженні про допінг-поведінці при адитивних станах взяв теорію, запропоновану Хаан Н. про критерії розмежування понять копінг стратегій і психологічних захистів, де Хаан Н. сформулювала копінг як «зусилля в пошуку збереження реальності» і запропонувала більш чіткий підхід до визначення того , що лежить в основі усвідомленої і неусвідомленої регуляції стресу. Н. Хаан виділила в якості критеріїв 10 основних базових особистісних процесів: розпізнавання, класифікація, смислоосвіта, відстрочка відповіді, сприйнятливість, повернення до минулого, відбір інформації, відволікання, трансформація, приборкання [5].

Автор І.Г. Малкіна-Пих у своїх роботах досліджує критерій поділу допінг-стратегій – їх успішність чи неуспішність [9]:

• Успішний копінг – використовуються конструктивні стратегії, що призводять в остаточному підсумку до подолання важкої ситуації, що викликала стрес;
• Неуспішний копінг – використовуються неконструктивні стратегії, перешкоджають подоланню важкої ситуації.

Можна проаналізувати, що кожна використовувана людиною стратегія копінгу може бути оцінена по всім перерахованим вище критеріям хоча б тому, що людина, що опинилася у важкій ситуації, може використовувати як одну, так і кілька стратегій контролю. У зв’язку з чим, на наш погляд, можна

розглядати явище прокрастинації, з двох позицій: як форму адаптаційного процесу в залежності від її спрямованості в структурі поведінки людини, якщо це призводить до негативних наслідків, зниження адаптації та формуванню неконструктивної поведінки – як одну з форм психологічних захистів – уникнення. Якщо ж прокрастинація дозволяє людині сконцентруватися в певний відрізок часу і виконати необхідну завдання – то її можна розглядати, як одну з форм допінг-стратегій дозволяє ефективно адаптуватися і самореалізовуватися.

Виходячи з теоретичного огляду по цій проблемі, можна зробити наступні висновки:

1. У психологічному вивченні стресу виділяються два пріоритетні напрями досліджень – критичних життєвих подій і повсякденних стресогенних перевантажень. Показано негативний вплив на фізичне і психічне здоров’я як макро-, так і мікростресорів.
2. Початок навчання у ВУЗі є високо стресогенним життєвим періодом: у ньому представлено критичне життєва подія (зміна стадії життєвого циклу), в ряді ВНЗ мають місце інтенсивні повсякденні навчальні перевантаження.
3. Копинг-стратегії формуються в ході соціалізації, психологічні захисту більш ранні по своїй появі і розвитку в структурі подолання стресу й тому коли допінг-стратегії не справляються з виникаючою критичною ситуацією, то на їх місце приходять психологічні захисту.

Список використаної літератури:

1. Анциферова       Л.И.  Личность   в        трудных    жизненных условиях: переосмысливание,  преобразование  ситуаций  и  психологическая  защита // Психологический журнал. – №1, 1994.
2. Банников Г.С. Роль личностных особенностей в формировании структуры депрессии и реакций дезадаптации // Автореф. дисс. … канд. мед. наук. – М., 1999.
3. Бодров В.А. Психологический стресс: развитие и преодоление. – М.: PerSe, 2006. –  523с.
4. Воеводин   И.В.  Копинг–поведение       при   аддиктивных состояниях: относительность критериев адаптивности // Обозрение психиатрии и мед. психологии им.В.М. Бехтерева. – 2004. – № 4
5. Даниленко А.А. Механизмы психологической защиты и копинг–стратегии как процессы интрапсихическoй адаптации // Сиб. психол. журн. – Томск, 2005.– № 21. – С. 154–156.
6. Исаева Е.Р. Совладающее со стрессом и защитное поведение личности при расстройствах психической адаптации различного генеза. Автореф. Диссерт. на соиск. уч.ст д.п.н. по специальности медицинская психология, медицинские науки (19.00.04), СПБ ГУ, 2010
7. Малкина–Пых    И.Г.  Стратегии  поведения  при   стрессе / http://magazine.mospsy.ru/nomer12/s11.shtml
8. Ташлыков В. А. Личностные механизмы совладания (копинг–поведение) защиты у больных неврозами в процессе психотерапии // Медико–психологические аспекты охраны психического здоровья. – Томск, 1990.
9. Чехлатый Е.И. Исследование копинг–механизмов у студентов вузов в связи с задачами первичной психогигиены и психопрофилактики // Обозрение   психиатрии   и   медицинской   психологии   им.   В.М.Бехтерева.   – 2006.– № 2. – С. 23–25.

Ключові слова: тривожність, переживання занепокоєння, вплив, поведінка, особистість, стрес.

В статье раскрывается проблема тревожности как социально-психологическое явление. Психологические особенности переживания тревоги и влияние переживание беспокойства на поведение личности.

Ключевые слова: тревожность, переживание беспокойства, влияние, поведение, личность, стресс.

The article deals with the problem of anxiety as a social and psychological phenomenon. Psychological characteristics of feeling anxiety and anxiety influence at the behavior to the personality.

Key words: anxiety, fellings anxiety, influence, behavior, personality, stress.

Практично кожна людина переживає у своєму житті сильні стресові ситуації, які залишають у душі глибокі, а іноді й невиліковні рани. Особливо гостро це переживають діти і молодь.[1] Негаразди в навчальному закладі, сварки з однолітками, проблеми у статевих стосунках, сімейні конфлікти, нестача любові, батьківська та педагогічна жорстокість або просто непослідовність у системі покарань та винагород, матеріальні труднощі – це далеко не повний перелік обставин, які травмують психіку молодої людини.[6] Якщо це емоційно незахищений студент, то він на тлі пасивно-захисної реакції на них починає відставати в навчанні, постійно знаходиться в стані страху та тривоги, безвихіддя та апатії, знижується його загальна активність і погіршується здоров’я [5].

У сучасному розумінні, як свідчать психологічні словники, стрес – це неспецифічна реакція організму у відповідь на несподівану та напружену ситуацію; це фізіологічна реакція, що мобілізує резерви організму й готує його до фізичної активності типу супротиву, боротьби, до втечі. Стрес як складний емоційний стан є результатом впливу багатьох чинників на особистість людини в будь-якому віці. Аналіз класифікацій стресів свідчить про те, що вони (стреси) є результатом впливу стресорів, відрізняються за змістом, силою, часом дії. До того ж одні й ті ж стресори викликають різну реакцію в різних людей, особливо дітей та молоді.[6]

У психологічній літературі досить часто зустрічається поняття тривожність. Тривожність – переживання емоційного дискомфорту, пов’язане з очікуванням неблагополуччя, з передчуттям загрозливої небезпеки. Розрізняють тривожність як емоційний стан і як стійку властивість. У вітчизняній психологічній літературі ця відмінність зафіксована відповідно в поняттях «тривога» і «тривожність». Останній термін, крім того, використовується і для позначення явища в цілому.

«Тривожність – це схильність індивіда до переживання тривоги, яке є емоційним станом. Стан характеризується суб’єктивними відчуттями напруги, неспокою, похмурих передчувань, а з погляду фізіології – активацією вегетативної нервової системи. Цей стан виникає як емоційна реакція на стресову ситуацію і може бути різним за інтенсивністю і динамічним в часі» (Л. Анн). На психологічному рівні тривожність відчувається як: напруга, заклопотаність, неспокій, нервозність, відчуття невизначеності, безсилля, незахищеності, невдачі, самота, неможливість ухвалити рішення.[1]

На фізіологічному рівні реакція тривожності виявляється в: посиленні серцебиття, почастішанні дихання, збільшенні хвилинного об’єму циркуляції крові, підвищенні артеріального тиску, зростанні загальної збудливості, зниженні порогів чутливості, коли раніше нейтральні стимули набувають негативного емоційного забарвлення.[7]

Проблему походження тривожності знаходимо в розробленому Л.І.Божович уявленні про те, що процес онтогенетичного розвитку особистості характеризується формуванням системних новоутворень психіки.

Особливістю таких новоутворень є те, що вони набувають спонукальної сили і характеризуються власною логікою розвитку. Як відомо, Л.І. Божович розглядала це питання на прикладі утворень, що забезпечують свідоме управління своєю поведінкою, а також планувала використовувати його стосовно вивчення вищих відчуттів.

Крім того, подібним чином дослідниця розглядає і якості особистості як систему, що включає стійкий мотив і закріплені, звичні форми його реалізації у поведінці та діяльності. Тривожність проходить той же шлях розвитку. Можна вважати, що наявність конфлікту у сфері «Я» веде до незадоволення потреб, напруженості, різноспрямованість яких і породжує стан тривоги.

Надалі відбувається закріплення цього стану, який, стаючи самостійним утворенням, набуває власної логіки розвитку. Володіючи достатньою спонукальною силою, тривога починає виконувати функції мотивації спілкування, спонуки до успіху і т. п., тобто займає місце провідних особистісних утворень.

Тривожність як сигнал про небезпеку привертає увагу до можливих труднощів, перешкод для досягнення мети, що міститься в ситуації, дозволяє мобілізувати сили і тим самим досягти якнайкращого результату. Тому нормальний (оптимальний) рівень тривожності розглядається як необхідний для ефективного пристосування до дійсності (адаптивна тривога). У цьому контексті тривожність тісно пов’язана з мотивацією до успіху.

Певний рівень тривожності – природна і обов’язкова характеристика активної діяльності особистості. У кожної людини існує свій оптимальний, або бажаний, рівень тривожності – це так звана корисна тривожність . Оцінка людиною свого стану у цьому відношенні є для неї істотним компонентом самоконтролю і самовиховання. Надмірно високий рівень розглядається як дезадаптивна реакція, що виявляється в загальній дезорганізації поведінки та діяльності.

Особистості, що належать до категорії високо тривожних, схильні бачити в широкому діапазоні ситуацій загрозу для їх самооцінки і життєдіяльності. На такі ситуації вони реагують вираженим станом напруженості. У руслі вивчення проблем тривожності розглядається і повна відсутність тривоги як явища, що перешкоджає нормальній адаптації і так само, як і стійка тривожність, заважає нормальному розвитку і продуктивній діяльності особистості.

Сьогодні існує мало ґрунтовних досліджень про вплив тривожності на особистісний розвиток, хоча вперше його відзначив ще С. Кьєркєгор, який вважав тривожність основним чинником, що визначає історію людського життя. Пізніше ця точка зору розвивалася у філософських роботах екзистенціалістів і у психологічному плані – в психоаналітичних дослідженнях.

Сучасні уявлення про вплив тривожності на розвиток особистості базується в основному на даних клінічних досліджень, зокрема отриманих на матеріалі пограничних розладів.

Значні проблеми пов’язані зі співвідношенням понять «тривожність» («тривога») і «страх». Розмежування явищ тривоги і страху, закріплене у відповідних поняттях, відбулося лише на початку XIX століття і пов’язано з ім’ям С. Кьєркєгора, що послідовно розмежовував конкретний страх (Fureht) і невизначений, несвідомий страх – тугу (Angst). Донині все, що сьогодні належить до явищ тривоги і страху, описувалося і обговорювалося під загальним поняттям «страх».

Сьогодні найбільш поширена точка зору, що розглядає страх як реакцію на конкретну, визначену небезпеку, а тривожність – як переживання невизначеної, примарної загрози переважно уявного характеру. Згідно з іншою позицією, страху зазнає особистість при загрозі вітальній, коли щось загрожує цілісності або існуванню людини як живої істоти, людського організму, а тривожність – при загрозі соціальній, особистій, коли небезпека загрожує цінностям людини, потребам «Я», її уявленню про себе, відносинам з іншими людьми, становищу в суспільстві.

У деяких дослідженнях страх розглядається як фундаментальна емоція, а тривожність – як те, що формується на його основі, часто в комбінації з іншими базовими емоціями, складніше емоційне утворення.[2]

Широкого поширення набуло в останні роки використання у психологічних дослідженнях диференційованого визначення двох видів тривожності: «тривожність характеру» і «ситуаційна тривожність».

За визначенням А.А. Петровської: «Тривожність – схильність індивіда до переживання тривоги, що характеризується низьким порогом виникнення реакції тривоги; один з основних параметрів індивідуальних розходжень. Тривожність звичайно підвищена при нервово-психічних і важких соматичних захворюваннях, а також у здорових людей, що переживають наслідки психотравми, у багатьох груп осіб із суб’єктивним проявом відхилення, неблагополуччя особистості» [7].

Сучасні дослідження тривожності спрямовані на розрізненні ситуативної тривожності, пов’язаної з конкретною зовнішньою ситуацією, і особистісної тривожності, що є стабільною властивістю особистості, а також на розробку методів аналізу тривожності, як результату взаємодії особистості та її оточення.

Н.Є.Аракєлов, у свою чергу, відзначає, що тривожність – це багатозначний психологічний термін, що описують як певний стан індивідів у певний момент часу, так і стійка властивість будь-якої людини. Аналіз літератури останніх років дозволяє розглядати тривожність із різних точок зору, що допускають твердження про те, що підвищена тривожність виникає й реалізується в результаті складної взаємодії когнітивних, афективних і поведінкових реакцій, провокованих при впливі на людину різними стресами.

Таким чином, визначенням «тривожності» у психології визначають стан людини, який характеризується підвищеною схильністю до переживань, занепокоєння та неспокою, що мають негативне емоційне забарвлення [1].

Досить часто тривогу розглядають як форму адаптації при гострому чи хронічному стресі. З виникненням тривоги пов’язують також посилення поведінкової активності, зміну характеру поведінки або включення механізмів інтрапсихічної адаптації, причому зменшення інтенсивності тривоги сприймається як свідоцтво достатності та адекватності форм поведінки, що реалізується, та як відновлення раніше порушеної адаптації[4].

Однак тривога має особистісну обумовленість і за направленістю свого вияву може виконувати як охоронні, мобілізуючі, так і дезорганізуючі функції. У випадках, коли рівень тривоги неадекватний ситуації, відбувається перенапруження регуляторних механізмів, що, зазвичай, призводить до порушень поведінкової регуляції та поведінка людини не відповідає ситуації.

Тривожність інтрапсихічна, тобто обумовлена внутрішньо і пов’язана із зовнішніми об’єктами лише в тій мірі, у якій вони стимулюють внутрішні конфлікти. Зазвичай тривожність, на відміну від страху, є реакцією на уявну, невідому загрозу. В основі тривожності завжди лежать внутрішні конфлікти особи. Для тривожності також характерна пролонгованість, тобто їй властиве розтягуватися в часі, постійне повторювання або неперервність [1].

З точки зору фізіології, тривожність є реактивним станом. Вона викликає фізіологічні зміни, що готують організм до боротьби – відступу або опору. При тривожності збуджується серцево-судинна система, а діяльність травного тракту пригнічується. Кров з травного тракту «надсилається» до м’язової системи, тобто організм готується до активної діяльності. Тривожність виявляється на трьох рівнях: нейроендокринному (продукція адреналіну та епінефрину); психічному (невизначені побоювання); соматичному або моторно-вісцеральному (фізіологічні реакції різних систем організму на збільшення продукування епінефрину) [7].

Рівень вияву і характер фізіологічних показників у стані тривоги є суб’єктивним явищем, що залежить від особистісних особливостей індивіда. Виділяють два основних види тривожності. Перший з них – це так звана ситуативна тривожність, тобто породжена деякою конкретною ситуацією, що об’єктивно викликає неспокій, стурбованість індивіда. Цей стан може виникати у будь-якої людини напередодні можливих неприємностей і життєвих ускладнень. Така тривожність не тільки є цілком нормальною, але і виконує свою позитивну роль. Вона виступає своєрідним мобілізуючим механізмом, що дозволяє людині серйозно і відповідально підійти до вирішення проблем, що виникають.

Другий вид – так звана особистісна тривожність. Вона може бути визначена як риса особистості, що виявляється у постійній схильності до переживань тривоги у різноманітних життєвих ситуаціях, у тому числі і таких, що об’єктивно не можуть викликати тривогу. Особистісна тривожність характеризується наявністю стану несвідомого страху, відчуттям невизначеної загрози, готовністю сприйняти будь-яку подію як несприятливу та небезпечну. Людина, схильна до такого стану, постійно знаходиться в настороженому і пригніченому настрої, у неї ускладнений контакт із навколишнім світом. Оточення сприймається як вороже та загрозливе [5].

Роль тривоги в адаптаційному процесі може істотно змінюватися залежно від її інтенсивності та вимог, що ставляться до адаптаційних механізмів особистості.[4] Якщо розбіжності в системі «людина – середовище» не досягають значного ступеня та рівень тривоги не перевищує середніх значень, тоді на перший план виступає її мотиваційна мета. У цьому випадку тривога обумовлює активізацію цілеспрямованої поведінки. При вираженому порушенні збалансованості в системі «людина – середовище», коли відбувається перенапруження механізмів регуляції, тривога значно зростає, відображаючи формування стану емоційного стресу, який може набути хронічного характеру та знизити ефективність психічної адаптації. Тривога за інтенсивністю і тривалістю неадекватна ситуації, перешкоджає формуванню адаптивної поведінки, призводить до порушення поведінкової інтеграції, до виникнення вторинних (усвідомлених або неусвідомлюваних) виявів, які разом з тривогою визначають психічний стан суб’єкта. Таким чином, тривога  лежить в основі будь-яких (адаптивних і неадаптивних) змін психічного стану і поведінки, обумовлених психічним стресом.

Отже, тривожність – індивідуальна властивість особистості, риса характеру, що проявляється схильністю до надмірного хвилювання, стану тривоги в ситуаціях, які загрожують, на думку цієї особи, неприємностями, невдачами, фрустрацією. Важливо, що мова йде про психологічну загрозу, тобто таку, що має суб’єктивний характер і не проявляється як фізична небезпека. Такими ситуаціями можуть бути: деякі конфлікти, порівняння людиною себе з тими, хто має певну перевагу, змагання з такими людьми.  Якщо розглядати тривогу або тривожність як стан, переживання, або як більш-менш стійку особливість особистості, то несуттєво, наскільки вона адекватна ситуації. Переживання обґрунтованої тривоги не відрізняється від необґрунтованого переживання. Суб’єктивно ж стани рівні. Але об’єктивно різниця дуже велика. Переживання тривоги в об’єктивно тривожній для суб’єкта ситуації – це нормальна, адекватна реакція, що свідчить про нормальне адекватне сприйняття миру, гарній соціалізації й правильному формуванні особистості. Таке переживання не є показником тривожності суб’єкта. Переживання ж тривоги без достатніх підстав означає, що сприйняття світу є перекрученим, неадекватним. Адекватні відносини зі світом порушуються. У цьому випадку мова йде про тривожність як особливу властивість людини, особливий вид неадекватності. Тривожність людини може бути серйозною перешкодою на шляху до професійних досягнень і реалізації себе як особистості, але з іншого боку певна міра тривожності може бути мотивацією до досягнення успіху. Тривога лежить в основі будь-яких (адаптивних і неадаптивних) змін психічного стану і поведінки, обумовлених психічним стресом, та запускає психологічні захисні механізми особистості. Стрес як складний емоційний стан є результатом впливу багатьох чинників на особистість людини в будь-якому віці, особливо від них страждають діти, молодь та люди похилого віку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абрамова Г.С. Практическая психология. – М.: Академ. проект, 2002.
2. Андреева И.Н. Предпосылки развития эмоциональных отношений //Вопросы психологии. – 2007. – №5. – С.57-65.
3. Артюхова Т. Ю. Психологические механизмы коррекции состояния тревожности личности: дис. … канд. психол. наук: 19.00.01/ Т.Ю.Артюхова. – Новосибирск, 2000. – 197 c.
4. Балл Г. А. Понятие адаптации и его значение для психологии личности // Вопр. Психологи. – 1989. – № 1. – С. 73–75.
5. Бассин, Ф. В. Проблема психологической защиты / Ф. В. Бассин, М. К. Бурлакова, В. Н. Волков // Психологический журнал. – 1988. – № 3. – С. 30–41.
6. Безруких М.М. Проблемные дети. – М., 2000. – 308 с.
7. Березин, Ф. Б. Психическая и психофизиологическая адаптация человека / Ф. Б. Березин. – Л., 1988.

Поняття „стрес” включає в себе широке коло питань, що стосуються причин його виникнення, механізмів розвитку, а також особливостей виявлення.

Як відомо, люди по-різному реагують на одну і ту ж стресогенну ситуацію. Наявність індивідуальних відмінностей в реагуванні на стрес і формуванні стресостійкості визначає зростаючий інтерес до вивчення феномену „емоційного інтелекту”. В цілому емоційний інтелект (його показник ЕQ ) означає спроможність особистості керувати своїм емоційним станом ((Калошин В. Ф. Емоційний інтелект – головний показник ефективності використання людських ресурсів. // Практична психологія та соціальна робота. – 2008. – № 4. – С. 54 – 63.)). Саме цей показник пояснює причину, чому в однаковій ситуації одні здатні контролювати сплески емоцій, уміють залишатися в спокої й адекватно оцінювати умови, що склалися, а інші постійно перебувають в стані нервової напруги.

Актуальність даної роботи обумовлена тим, що вміння правильно переживати стрес є одним із головних показників у досягненні максимального успіху в житті кожної окремої особи. Раніше вважалося, що провокатором стресу можуть бути тільки екстремальні ситуації. Зараз особливості існування суспільства, зокрема інформаційне перевантаження, є причиною хронічних форм стресу. У наш час стрес прийняв характер епідемії.

Наукова новизна визначається комплексним – теоретичним та емпіричним – підходом до вивчення мало розглянутого зв’язку переживання стресу з рівнем емоційного інтелекту.

Предмет дослідження: особливості переживання сильного емоційного напруження залежно від рівня емоційного інтелекту.

Мета дослідження: дослідити особливості переживання напруження залежно від рівня емоційного інтелекту.

Теоретичні узагальнення даної роботи грунтуються також на досягненнях таких зарубіжних та вітчизняних вчених, як В. Кеннон, Г. Сельє, Ч. Д. Спілберг, Р. Лазарус, В. Л. Марищук, Л. А. Китаєв-Смик, Ф. Б. Березин та інші.

У вітчизняній та зарубіжній психології теоретичні, методологічні, практичні питання емоційного інтелекту знайшли своє відображення в працях Г. Гарднера, Д. Гоулмана, Дж. Майєра, П. Саловея, Д. Крузо, Л. С. Виготського та інших. Необхідно зазначити, що саме визначення феномену „емоційного інтелекту” з’явилось порівняно нещодавно (вперше він був вжитий американськими психологами: Дж. Майєром та П. Саловеєм в 1990 році), тому зараз потребує додаткових досліджень.

Діяльність людини, її поведінка завжди зумовлюють появу певних емоцій, почуттів. Емоція – це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності ((Загальна психологія / [ С. Д. Максименко, В. О. Зайчук, В. В. Клименко та ін. ]; під ред. С. Д. Максименка. – [ 2-ге вид., вид. переробл. І доп. ]. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 704 с.)). Серед емоційних станів окремо виділяють емоційне (нервове) напруження, що характеризується підвищеним рівнем активації.

У наш час замість терміна „нервова напруга” вживають термін „стрес”, який, як особливий психічний стан, пов’язаний із зародженням і проявом емоцій. Можна сказати, що найбільш сильний прояв емоції викликає комплексну фізіологічну реакцію, відому під назвою – стрес.

Дане поняття було запроваджене в 50-ті роки ХХ століття відомим канадським біологом і лікарем Гансом Селье (1907 – 1982). І відповідно, стрес – стан душевного (емоційного) і поведінкового розладу, пов’язаний з нездатністю людини цілеспрямовано і розумно діяти в складній сиуації ((Крысько В. Г. Социальная психология: [ учебник для вузов. 2-е издание ] / В. Г. Крысько. – СПб.: Питер, 2007. – 432 с.)).

Невідривно з поняттям стресу пов’язаний термін „стресор” – значний за силою і тривалістю негативний вплив, який призводить до виникнення стресового стану. Стресори класифікують на фізіологічні (сильний біль, різка зміна температури та ін.) і психологічні (інформаційне перевантаження, складний екзамен та ін.) ((Психологічна енциклопедія / [ автор-упорядник О. М. Степанов ]. – К.: Академ-видав, 2006, – 424 с.)).

Досліджуючи поняття стресу Гансу Сельє вдалося встановити, що на несприятливі впливи різного роду, наприклад холод, страх чи приниження і т.п., організм відповідає не лише конкретною для кожного впливу захисною реакцією, але й загальним однотипним реагуванням, вже незалежно від того, який подразник діє на організм. Вчений також з’ясував, що при протіканні стресу відбуваються певні процеси. Узагальнивши результати дослідження Ганс Сельє зміг довести існування трьох стадій цього процесу, названого ним загальним адаптаційним синдромом, або біологічним стресом.

Перша стадія – реакція тривоги. Виникає при першому прояву стресора. Характеризується різким падінням опору організму („фаза шоку”), а потім вмиканням захисних механізмів („фаза протишоку”). На першій стадії під дією стресора активізується симпатична нервова система. Протягом короткого відрізку часу знижується рівень резистентності організму, порушуються деякі соматичні і вегетативні функції ((Грановська Р. М. Элементы практической психологии / Р. М. Грановская. – [ 2-е изд. ]. – Ленинград : Изд-во Ленинградского университета, 1988. – 560 с.)). Людина при цьому може переживати тривожний емоційний стан чи, навпаки, душевний підйом. Але це вже залежить від характеру впливу самого стресора: позитивного чи негативного. Потім організм мобілізує свої резерви і вмикає механізми захисних процесів. Якщо ж вони виявляться ефективними, тривога починає спадати і організм, як правило, стає знову нормально функціонувати. Стреси загалом припиняють свою дію саме на цій стадії. Такі короткотривалі стреси часто називають гострими реакціями стресу.

Друга стадія – стадія стійкості (резистентності). Часто її ще називають фазою стабілізації, або ж максимально ефективної адаптації чи навіть „стадією боротьби”. Г. Сельє її назвав „фазою опору” ((Селье Г. Стресс без дистресса / Селье Г.; [ пер. с англ. ]. – М.: Прогрес, 1982. – 124 с.)). Наступає вона у випадку подальшого впливу стресора і необхідності підтримання захисних реакцій людини. На даному етапі наднирники починають виділяти в кров гормон кортизол і відбувається мобілізація організму, відбувається збалансування адаптаційних резервів. Людина може максимально ефективно вирішувати завдання, які потребують значних зусиль, і які в звичайному стані були надскладними для неї.

Прояви другої стадії аж ніяк не збігаються з виявами реакції тривоги, а подекуди й цілком протилежні їм. На цій фазі досягається пристосування організму до нових умов. Всі параметри, які були виведені із рівноваги ще на першій стадії закріплюються на зовсім іншому рівні, і все начебто налагоджується. Проте за ще тривалішого впливу стресора така набута адаптація просто втрачається, і в зв’язку з обмеженими резервами організму обов’язково настає третя стадія.

Третя – фаза виснаження. Їй відповідає неспроможність захисних механізмів боротися з занадто інтенсивним і довгим впливом стресора. Адаптаційні резерви різко падають в зв’язку з їх вичерпанням ще на першій та другій стадіях. Опір організму знижується, знову з’являються ознаки реакції тривоги, але тепер вони вже невідворотні. Внаслідок цього можуть відбутися не лише функціональні порушення, але й морфологічні зміни. За рахунок вичерпання енергетичних ресурсів організму рано чи пізно настає виснаження функціональних резервів, одним словом – дистрес. А саме він веде до значних порушень, як психічного, так і фізичного здоров’я.

Поняття „стрес” об’єднує в собі широке коло питань щодо причин його виникнення, протікання самого процесу, механізмів переживання його людиною та можливих наслідків.

Шведська дослідниця Ю. Франкенхайзер описала одинадцять стресогенних ситуацій: необхідність прискореної переробки інформації, що є особливо актуальним для студентів; шкідливе оточення; усвідомлена загроза; порушення фізіологічних функцій (можливо, як результат безсоння, хвороби); ізоляція; ув’язнення; остракізм (вигнання і переслідування); груповий тиск; відсутність контролю над подіями, безсилля; неможливість змінити ситуацію ((Цигульська Т. Ф. Загальна та прикладна психологія. Курс лекцій / Т. Ф. Цигульська. – К.: Наукова думка, 2000. – 190 с.)). Сюди ще можна було б додати необхідність прийняття серйозних відповідальних рішень та швидкої зміни стратегії поведінки.

Та не зважаючи на однотипність ситуацій, що його викликали, подібність механізмів розвитку, кожна людина переживає його по-своєму. Недарма існують такі поняття, як „стрес лева” та „стрес кролика”. У першому випадку помічається підвищення ефективності діяльності, у другому – продуктивність різко падає.

Ще Р.Лазарус говорив: „Характер стресової реакції причинно пов’язаний з психологічною структурою особистості, що взаємодіє із зовнішньою ситуацією за допомогою процесів оцінки та самозахисту” ((Лазарус Р. Теория стресса и психофизиологические исследования / Р. Лазарус. [ ред. Л. Леви ] // Эмоциональный стресс. – 1970. – С. 178 – 208.)).

Ось тому є дуже важливим вивчення адаптації особистості до складних обставин життя, дослідження індивідуальних відмінностей в реагуванні на стрес і формування стресостійкості. Відповідно, за емоційну саморегуляцію відповідає емоційний інтелект, виконуючи свої провідні функції – стресозахисну та адаптативну.

Загалом сутність емоційного інтелекту трактується вченими як здатність до розуміння і управління власними емоціями та емоціями інших людей. Він означає розуміння своїх емоцій і прихованих мотивів для ефективної взаємодії з навколишнім світом.

Термін „емоційний інтелект” уперше почали використовувати американські психологи П. Саловей і Дж. Майєр для сукупності ознак ступеню розвитку таких людських якостей, як самосвідомість, самоконтроль, мотивація, уміння ставити себе на місце інших людей, звички роботи з людьми, вміння налагоджувати стосунки та взаєморозуміння з іншими ((О. Лящ. Фактори розвитку емоційного інтелекту в сучасних підлітків. // Психологічні перспективи. – 2008. – № 12. – С. 49-59.)).

Та найбільший внесок у популярізацію EQ зробив американський журналіст, психолог Гарвардського університету Даніель Гоулман, який своїми книгами та працями довів, що успіх у житті залежить не так від логічного інтелекту, як від вміння управляти своїми емоціями, бо, якщо абстрактний інтелект відображає зовнішній світ, то EІ більш відноситься до внутрішнього світу і включає в себе сім якісних показників: стійкість до фрустації (психічний стан людини, викликаний певними труднощами); оптимізм; емпатія; керування настроєм; самосвідомість; контроль за імпульсами; самомотивування.

Уже відомо, що емоційний інтелект є стресозахисним чинником, а це означає, що саме від нього буде залежати вміння переживати сильне емоційне напруження.

Для суб’єктивної оцінки емоційного інтелекту можна скористатися шкалою емоцій. В спрощеному вигляді її можна представити у вигляді трьох рівнів:

А. Пригнічений своїми емоціями. Низька самооцінка, провина та депресія вказують на низький емоційний інтелект. Людина не може розібратися в собі й у причині своїх почуттів. Цьому типу внаслідок надмірної фіксованості на проблемах притаманний надмірний емоційний стан. Стрес являється постійним супутником життя. Емоційне реагування здійснюється за механізмами умовного рефлексу, відбувається імпульсивно та реактивно.

До індивідуальних особливостей, що призводять до зниження емоційної стійкості, належать: підвищена тривожність, гнівливість, ворожість, агресія, яка спрямована на себе, нестабільність, песимістичне ставлення до життєвих подій, тривалі негативні переживання, замкненість ((Калошин В. Ф. Емоційний інтелект – головний показник ефективності використання людських ресурсів. // Практична психологія та соціальна робота. – 2008. – № 4. – С. 54 – 63.)). Саме ці ознаки притаманні стресовій ситуації та переживаються особою з низьким рівнем ЕQ.

Б. Управління емоціями. Дисципліна показує на розвинений емоційний інтелект, якщо точніше – на його середній рівень сформованості. Має місце переважання внутрішнього над зовнішнім. На цьому рівні розвитку людина розуміє частину своїх прихованих мотивів та навчається керувати своїм станом, мотивувати себе. Такий підхід дозволяє ефективно взаємодіяти із зовнішнім світом, досягати певних цілей і домагатися деяких успіхів. Стрес присутній, але не настільки часто та інтенсивно як за першого типу.

В. Спостереження за емоціями. Гармонія свідчить про найвищий рівень емоційного інтелекту. Людина перестає бути рабом своїх емоцій (хоча і продовжує їх відчувати). Тут більше немає прихованих мотивів, зате є чітке розуміння себе і своїх намірів. Мотивування здійснюється особою не ззовні, а зсередини. Активність зароджується на рівні уявлень особи про те, як необхідно поводитись у певних ситуаціях. Високий емоційний інтелект означає відсутність „внутрішніх гальм” для самовираження, а отже успіх стає логічним наслідком будь-яких вчинків людини. Емоційний, стресовий стан звичайно ж трапляється, але в даній ситуації він лише мобілізує, стимулює. Людина переживає відчуття психологічного благополуччя, а отже свідомо та адекватно оцінює ситуацію. Вона ставиться помірковано до можливих стресових подразників (стресорів) та вірно на них реагує. У цілому, високий емоційний коефіцієнт забезпечується двома основними якостями: самоконтролем і здатністю розуміти почуття інших людей.

Підсумовуючи дані визначення, можна відмітити, що індивіди з високим рівнем розвитку ЕQ мають високо виражені здатності до розуміння власних емоцій та емоцій інших людей, а також до керування емоційною сферою, що обумовлює вищу адаптативну здатність та ефективність подолання емоційного напруження (стресу) ((И. Н. Андреева. Эмоциональный интелект: иследования феномена. // Вопросы психологии. – 2006. – № 3. – С. 78 –86.)).

Аналіз літератури дозволяє припустити, що між емоційним інтелектом та переживанням сильного нервового напруження існуватиме тісний взаємозв’язок. Для перевірки даного припущення нами було проведено емпіричне дослідження.

У нашому дослідженні брали участь 24 студенти ІІ курсу спеціальності „Психологія”.

Для реалізації поставленої мети ми використовували такі методики:

1. Діагностика емоційного інтелекту Н. Хола ((Фетискин Н. П. Социально-психологическая диагностика развития личности и малых групп / Фетискин Н. П. , Козлов В. В., Мануилов Г. М. – М.: Изд-во Института психотерапии, 2005. – 490 с. )). Методика представлена для виявлення здатності суб’єкта адекватно розпізнавати витоки власних емоцій та емоцій інших людей; керувати емоційною сферою на основі прийняття рішень. Вона складається з 30 тверджень, які так чи інакше відображають різноманітні сторони життя опитуваних. На будь-яке твердження дається шість варіантів відповідей, кожна з яких містить конкретне число балів:

– повністю не згідний (- 3 бали);

– в основному згідний (- 2 бали);

– частково не згідний (-1 бал);

– частково згідний ( +1 бал);

– в основному згідний (+ 2 бали);

– повністю згідний (+ 3 бали).

Відповідно інтегративний рівень емоційного інтелекту з урахуванням домінуючого знаку визначається за наступними показниками: 70 і більше – високий; 40-69 – середній; 39 і менше – низький.

Методика містить в собі 5 шкал:

1) Емоційна поінформованість: включає в себе уявлення конкретної особистості про можливі прояви емоцій і наслідки, які вони мають; засвідчує вибір адекватних стратегій психологічного подолання нервового напруження .

2) Керування емоціями: відображається в здатності до переключення психічних процесів, переміни емоційних реакцій відповідно до ситуації та ефективного пристосування до умов середовища.

3) Самомотивація: визначає довільне керування емоціями.

4) Емпатія: засвідчує вміння відчувати почуття та психологічний стан іншого; включає здатність до співпереживання.

5) Розпізнавання емоцій інших людей: грунтується на спроможності суб’єкта адекватно розпізнавати витоки власних емоцій та емоцій інших людей, полягає також у вмінні впливати на емоційний стан оточуючих.

2. Методика для визначення стресостійкості та соціальної адаптації Т. Холмса та Р. Раге ((Практическая психодиагностика. Методики и тесты. Учебное пособие. – Самара: Издательский Дом «БАХРАХ – М», 2008. – 672 с.)). Вона містить 43 життєві події, кожній з яких відповідає певна кількість балів залежно від ступеню її стресовості. Опитуваному пропонувалося пригадати всі події, що відбулися протягом останнього року і підрахувати загальне число набраних балів.

Ця методика дає можливість визначити ступінь опору стресу: високу ( 150-199 балів), порогову ( 200-299 балів), низьку ( 300 і більше балів ). Також дані будуть виражати ступінь стресового навантаження та ймовірність виникнення захворювань. Так, 150 балів буде означати 50 % ймовірності виникнення захворювань, а при 300 балів вона зростає до 90 %. Якщо ж сума балів – більше 300, це свідчить про реальну загрозу психосоматичного захворювання.

У результаті проведеного емпіричного дослідження за методикою Н. Хола нами було виявлено такі показники (див. табл. 2.1.) : за шкалою „Емоційна поінформованість” 20,8 % опитуваних мають високий рівень (14 і більше балів) парціального емоційного інтелекту; 50 % – середній рівень (8–13 балів); 29,2 – низький рівень (7 і менше балів). За шкалою „Керування емоціями”: 4,2 % – високий рівень; 16,6 % – середній; 79,2 % – низький. „Самомотивація” – 0 % – високий рівень; 41,6 % – середній; 58,4 % – низький. „Емпатія” тільки в 20,9 % опитуваних мають високий рівень; 58,3 % – середній; 20,8 % – низький. За шкалою „Розпізнавання емоцій інших людей” результати розподілилися так: 8,3 % – високий рівень; 54,2 % – середній рівень; 37,5 % – низький рівень. Згідно з інтегративним рівнем 12,5 % опитуваних мають високий рівень емоційного інтелекту; 25 % – середній рівень; 62,5 % – низький рівень.

Таблиця 2.1.

Розподіл результатів за методикою емоційного інтелекту Н. Хола, %

За результатами методики Холмса і Раге 54,2 % мають низьку ступінь опору стресу (300 і більше балів); 29,2 % – порогову (200 – 299 балів); і лише 16,6 % – високу (150 – 199 балів).

Результати за цією методикою представлені у таблиці 2.2.

Таблиця 2.2.

Розподіл результатів за методикою визначення ступеню

стресостійкості Холмса і Раге, %

Оскільки метою дослідження було проаналізувати залежність переживання сильного емоційного напруження від рівня емоційного інтелекту, то ми співставили результати за двома методиками та отримали наступні дані: у 15 опитуваних з низьким рівнем емоційного інтелекту наявна низька ступінь стресостійкості у 80 %; порогова – у 13,3 %; висока – 6,7 %. Середній рівень емоційного інтелекту у 66,6 % породжує порогову ступінь стресостійкості; у 16,7 % – високу; у 16, 7 % – низьку. 66,7 % опитуваних з високим та 33,3 % з середнім ступенем стресостійкості мають високий рівень емоційного інтелекту. Такі результати вказують на те, що між емоційним інтелектом та стресостійкістю існує певний взаємозв’язок: високий рівень емоційного інтелекту в основному забезпечує високу ступінь стресостійкості, середній – порогову, низький – низьку.

На основі даних кореляційного аналізу, за допомогою коефіцієнта кореляції Спірмена, з΄ясувалось, що між переживанням сильного емоційного напруження та рівнем емоційного інтелекту існує середній кореляційний зв’язок (коефіцієнт кореляції становить 0,62). Таким чином, підтвердилась наша гіпотеза про те, що переживання сильного емоційного напруження буде залежати від рівня емоційного інтелекту, тобто високий емоційний інтелект забезпечить високу стресостійкість, низький – призведе до зниження стресостійкості.

В результаті проведеного дослідження ми прийшли до наступних висновків.

Сильне емоційне напруження – стан психічного напруження, що виникає в найбільш складних і важких умовах. У наш час науковцями замість терміна „сильне емоційне напруження” вживається поняття „стрес”. Стрес – це фізіологічна реакція, що виражається в мобілізації захисних можливостей організму.

Інтенсивність реакції індивіда на стрес визначається не абсолютною величиною подразника, а його суб’єктивною значущістю для конкретної особи. А сила переживання нервового напруження – рівнем сформованості емоційного інтелекту.

Емоційний інтелект – особлива підструктура людської психіки, яка включає здатність спостерігати власні емоції та емоції інших людей, розрізняти їх та використовувати цю інформацію для керування своєю діяльністю.

Рівень сформованості емоційного інтелекту виявляється у динамічній взаємодії його внутрішніх та зовнішніх компонентів. До внутрішніх складових належать ті психічні процеси, що допомагають пізнавати навколишній світ. Зовнішні компоненти регулюють поведінку на основі цього пізнання.

Люди з низьким рівнем сформованості емоційного інтелекту в стресових ситуаціях спрямовані на подолання емоцій, внаслідок надмірної фіксованості на проблемах ( домінує зовнішнє над внутрішнім). При більш високому емоційному інтелекту переважає внутрішнє над зовнішнім, завдяки високому самоконтролю та високому рівні самооцінки. Найвищий рівень емоційного інтелекту відзначається гармонійним поєднанням внутрішнього та зовнішнього. Поведінка людини базується на широкому спектрі добре сформованих соціальних навичок. В даному випадку емоційний стресовий стан лише мобілізує та стимулює.

В результаті проведеного емпіричного дослідження нами було виявлено, що опитувані з низьким рівнем емоційного інтелекту мають низьку ступінь опору стресу (80 %), з середнім – порогову (66,6 %), з високим – високу (66,7 %).

Перспективою подальших наукових досліджень стане більш поглиблене вивчення феномену емоційного інтелекту, його структури, а особливо шляхів розвитку, що дасть можливість підвищити ступінь стресостійкості, покращити взаємовідносини з іншими людьми через більш глибоке усвідомлення власних емоційних процесів та станів.

Ключові слова: емоція, стрес, стресор, емоційний інтелект.