ВЕРБАЛЬНІ ЗАСОБИ ВПЛИВУ
В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ
У статті досліджено трактування поняття “маніпуляція” в сучасних лінгвістичних студіях, проаналізовано вплив вербальних маркерів маніпулятивних стратегій на слухачів в українському політичному дискурсі, висвітлено особливості та роль маніпулятивних стратегій у мовленні політиків, зокрема Володимира Зеленського та Петра Порошенка.
За результатами дослідження виявлено, що політичні діячі активно використовують вербальні засоби впливу для того, щоб спрямувати їх на авдиторію з метою маніпулювання думками більшости та із бажанням створити свій політичний імідж.
Ключові слова: вербальні маркери, засоби впливу, політичний дискурс, стратегія, вербальна маніпуляція.

Maria R. Hryn
VERBAL MEANS OF INFLUENCE IN POLITICAL DISCOURSE
The article examines the interpretation of the concept of manipulation in modern linguistic research. It analyzes the influence of verbal markers of manipulative strategies in Ukrainian political discourse. Also, the article highlights the peculiarities and role of manipulative strategies within the speech of politicians, in particular, Volodymyr Zelenskyy and Petro Poroshenko.
The study has revealed that politicians are actively using verbal means of influence to direct them towards the audience in order to manipulate the opinions of the majority and to create their political image.
Keywords: verbal markers, means of influence, political discourse, strategy, verbal manipulation.

Постановка проблеми. Значимість політичної комунікації в сучасному суспільстві постійно зростає. Це пов’язано з інтенсифікацією глобалізаційних процесів, міжнародного співробітництва та розвитку політичних технологій. Щораз більша роль засобів масової інформації, гострота проблеми маніпулятивного потенціалу мовлення сприяють підвищенню уваги суспільства до теорії та практики використання спеціальних засобів, що сприяють реалізації основних функцій політичного дискурсу. Маніпуляція є важливим важелем у повсякденному житті суспільства, де система державного управління, конфлікти інтересів, відносини представників влади є найпоширенішими явищами сучасности. Маніпулятивні методи розвиваються на свідомому та контрольованому рівні для максимально ефективного подальшого застосування в політичному дискурсі. Саме тому вважаємо за доцільне детально розглянути вербальні маркери маніпулятивних стратегій у сучасному українському політичному дискурсі.
Мета статті – дослідити вербальні засоби впливу маніпулятивних стратегій, які використовують у своїх промовах політики В.Зеленський та П.Порошенко.
Виклад основного матеріалу. Мовні засоби впливу та маніпуляції є ключовим елементом політичного дискурсу, де політики використовують мову для передачі своїх поглядів, ідей та переконань, обміну досвідом та для агітації потенційних виборців. Мовні стратегії політиків підтримують спрямованість на маніпулювання, вплив на адресата, аргументацію та спонукання до прийняття конкретних рішень, важливих для виконання політичних цілей. Це форма управління свідомістю та поведінкою людей. Ця тема є предметом дослідження багатьох українських науковців, зокрема І.Голубовської, Л.Новикової, О.Тараненко, С.Зелінського, Т. Ван Дейка та ін.
У своїх працях вони досліджували способи маніпуляції та розглядали їх крізь призму використання лінгвістичних засобів у політичному дискурсі України та зосереджували свою увагу на застосуванні емоційно забарвленої лексики, метафор та інших стилістичних прийомів. І.Голубовська зазначає, що політичний дискурс стає інструментом маніпуляції тоді, коли мовець починає використовувати ідеологічно марковані слова, здатні формувати уявлення авдиторії про реальність [7].
Маніпулювання в політичному дискурсі означає навмисний вплив на думку або поведінку громади за допомогою прихованих прийомів, спрямованих на зміну поглядів, без свідомої згоди чи обізнаности. Провідний дослідник дискурсу Т.В.Дейк визначає маніпуляцію як когнітивний контроль над реципієнтом крізь призму дискурсу, який змінює реальність, змушуючи людей діяти проти власних інтересів[11].
Серед стратегій прямого мовного впливу можна виділити дві основні категорії: перша – це пряме переконання, яке включає пошук вагомих аргументів та побудову доказів; друга – це коригування потреб і мотивів. До останньої категорії відносять такі прийоми, як націлювання, компроміс, підвищення вимог (збільшення тиску), попереджувальна аргументація (відвертаючи ініціативу), порівняння та зіставлення (створення умов для обґрунтованого вибору), позитивна фрустрація, використання позитивних та негативних прикладів тощо [13, с. 68].
Під час розгляду класифікації вербальних засобів маніпулювання в політичному дискурсі особливу увагу варто на дослідження Т. Ван Дейка. Він вказує, що маніпулювання є когнітивним явищем і виділяє такі види маніпулювання свідомістю:
1. Маніпулювання короткостроковою пам’яттю, якого досягають за допомогою мовних та текстових характеристик, таких як назви, слогани, заголовки; вербальне маніпулювання, спрямоване на акцентування уваги на нерелевантній інформації, що призводить до часткового або неповного розуміння [11, с. 100].
2. Епізодичне маніпулювання, яке впливає на епізодичну пам’ять, тобто на спогади про конкретні комунікативні ситуації; маніпулятор формує в об’єкта певну ментальну модель, що викликає власні переживання та емоції.
3. Маніпулювання соціальною когніцією, яке впливає на ідеологічні погляди, моральні норми та цінності (соціальні репрезентації); цей вид маніпулювання можна реалізувати за допомогою стратегій узагальнення та використання знань. [11, с. 103]
Нав’язана реальність, яку створює маніпулятор, складається з трьох основних компонентів [9, с. 36]:
1. “Я – свій” – позитивне відображення маніпулятора в уявленні реципієнта, яке створюється в межах когнітивного сприйняття.
2. “Свої цінності” або когнітивні переваги, які відтворюються через вплив на сприйняття оточення.
3. “Спільний ворог” – ідентифікований руйнівник цінностей або загроза, яка ставить під сумнів наявні переконання. Таке вербальне маніпулювання базується на вже наявних упередженнях, стереотипах, переконаннях тощо.
С. Зелінський висуває такі стратегії маніпулювання свідомістю [8, с. 95]:
– принцип первинності: вплив на сприйняття первинної інформації як на істину;
– “очевидці”: передача інформації від “свідків” подій, які вважають цю інформацію особистим сприйняттям;
– створення образу ворога: формування уявлення про штучну загрозу, яка, здається, виникає від загального ворога;
– зміщення акцентів: акцентування уваги на інформації, що вигідна маніпулятору;
– використання “лідерів думки”: спрямування на думку авторитетних осіб у суспільстві;
– переорієнтація уваги: відволікання уваги для замаскування інформації, навіть негативної;
– емоційне впливання: маніпуляція почуттями, щоб приглушити розум;
– збільшення проблем: надмірне розгортання неіснуючих проблем для відволікання від суттєвих;
– “інформаційний штурм”: засипання великою кількістю непотрібної інформації, за якою ховається істина;
– буденна розповідь: подання негативної інформації у звичайному тоні, щоб зменшити її вплив.
Також С. Бордунов аналізує методи маніпулювання з дискурсивно-комунікативної перспективи та виокремлює основні техніки маніпулювання в промовах політиків: використання ключових слів, риторичні фігури, повтори, тропи, саундбайтинг (створення яскравих фраз, які виражають зміст певного фрагмента тексту або цілого тексту), створення спрощених та недостовірних абстрактних образів для ілюстрації тез, нумерація та повторення звукових повідомлень [5, с. 121].
Дослідники розділяють засоби маніпулювання на три групи: фонетична, лексична та граматична. Ці засоби є важливим інструментом впливу на авдиторію, адже за допомогою їх політики можуть не лише висловлювати свої ідеї, а й формувати необхідне емоційне сприйняття, підтримку чи супротив. Особливої уваги заслуговують основні фонетичні, лексичні, граматичні засоби маніпулювання, які використовують у своїх промовах В.Зеленський та П.Порошенко.
Фонетичні засоби маніпулювання — це прийоми, які впливають на аудиторію через звукові особливості мовлення, такі як інтонація, ритм, паузи, мелодійність, алітерація, асонанс тощо. Вони сприяють створенню емоційного забарвлення промови та впливають на її сприйняття слухачами.
Дослідниця Т. Шляхова наголошує, що інтонація є ключовим засобом фонетичного маніпулювання, адже за допомогою інтонування політичний діяч може визначити емоційний фон промови і скерувати увагу слухачів на потрібні аспекти висловлювання [16].
У промовах П.Порошенко часто використовує урочисті інтонації для акцентування державницької позиції. Наприклад, під час звернення на День Незалежності він уповільнював темп, щоб підкреслити ключові моменти:“Наша армія сильна. Наш дух незламний. Наша нація — єдина.”
За словами Н. Колодій, ритмізація промов робить їх більш доступними для сприйняття, адже ритмічна організація тексту, особливо у поєднанні з повторюваними звуковими елементами, посилює його впливовий потенціал [10]. Алітерація (повторення однакових приголосних звуків) і асонанс (повторення голосних звуків) створюють фонетичну гармонію, яка сприяє запам’ятовуванню повідомлень. Наприклад, А. І. Гордієнко стверджує, що використання анафори впливає на емоційне сприйняття аудиторією [7]. В. Зеленський часто використовує ці прийоми для створення ефекту легкості та невимушеності: “Ми маємо мир. Ми маємо мрію. Ми маємо мету.” [1].
Змінюючи темп і гучність, оратор може регулювати рівень залучення слухачів. Це підкреслював ще Арістотель у своїй “Риториці”, наголошуючи на важливості правильного балансування темпу мовлення для переконливости [5]. Зеленський використовує динамічну зміну темпу і гучности, часто переходячи від серйозності і швидкого темпу до “повільної” іронії. Це фіксуємо у зверненнях В. Зеленського до міжнародної аудиторії, де політик використовує павзи для створення драматичного ефекту: “Ви можете дати нам зброю. Або можете спостерігати… як гине наша країна” [1].
Фонетичні засоби маніпулювання у промовах політиків допомагають створювати потрібний емоційний фон, впливати на пам’ять слухачів і формувати їхнє ставлення до подій або особистостей. Петро Порошенко тяжіє до урочистості та пафосу, тоді як Володимир Зеленський використовує більш динамічний, інтерактивний стиль. Обидва політики ефективно застосовують фонетичні засоби для досягнення своїх цілей, але їхні підходи різняться залежно від авдиторії та контексту.
Лексика є основним засобом формування змісту та емоційного тла висловлювання. Політики часто використовують певні слова та вирази, які мають маніпулятивний характер, оскільки це уможливлює зміну сприйняття певних явищ.
Володимир Зеленський часто використовує просту, розмовну лексику, яка робить його промови більш наближеними до слухачів. Його висловлювання часто містять елементи гумору, іронії, а також неологізми (наприклад, “треба припинити договірняки у стінах цього парламенту”), він прагне створити імідж “людини з народу” з метою підсилення емоційного звʼязку із виборцями. У своїх промовах він намагається поєднати офіційні терміни із простими, емоційно забарвленими словами, наприклад: “ми закінчимо війну”, “ми маємо стати єдиними”. Навіть використання займенника “ми” підкреслює його бажання бути єдиним цілим із народом. У зверненні на тему війни В. Зеленський теж використовує просту, але досить емоційно потужну риторику: “Ми повинні вибороти мир для України… Це не може бути предметом жодних перемовин” [3].
Петро Порошенко віддає перевагу офіційній та інституційній лексиці з висловлюваннями, котрі мають чітку структуру. Його промови апелюють менше до емоцій і більше до логіки та фактів. У його промовах домінує політична та економічна термінологія (суверенітет, реформи, агресор, євроінтеграція). Він майже не використовує розмовної лексики, натомість робить акцент на державницькій риториці. Петро Олексійович використовує патріотичні звернення для піднесення національного духу, спрямовуючи їх на мобілізацію та виклик почуття обовʼязку: “Наш шлях – до Європи. Ми повертаємося до європейської родини, яка завжди була нашим домом” [2]. Таким чином більшість промов спрямована на обʼєднання слухачів навколо його політичної позиції.
Також варто розглянути важливість використання засобів маніпулювання на граматичному рівні, що складаються з певних граматичних форм або конструкцій.
Дієслова теперішнього часу використовують із метою актуалізувати інформацію, тобто в такий спосіб окреслити слухачам тему та межі того, про що йтиметься в промові. У своєму виступі під час звернення до Верховної Ради 1 грудня 2021 року Володимир Зеленський сказав: “Сьогодні ми боремося за Україну, яка буде вільною, сильною і незалежною” [3]. Дієслова у цій цитаті акцентують увагу на теперішньому моменті та спрямованості в майбутнє, підкреслюючи актуальність дій. Для того щоб виразити своє ставлення до можливості, бажаності, необхідності тої чи тої події, використовують дієслова умовного способу. Під час виголошення однієї з промов Петро Олексійович говорить: Якби ми не почали реформи, Україна б залишилась в ізоляції”. Використання умовного способу у цьому випадку підкреслює важливість дій для досягнення змін [4].
Отже, використання дієслів теперішнього часу важливе в тому випадку, коли політичний діяч хоче створити відчуття безпосередності та наблизитись до авдиторії, а дієслова умовного способу частіше задіяні в тому випадку, коли промовець хоче уникнути надмірної конкретики чи висвітлити гіпотетичні сценарії.
До важливих засобів маніпулювання на граматичному рівні відомі дослідник Р. Якобсон відносить риторичні запитання та паралельні конструкції [17]. Володимир Зеленський активно використовує риторичні запитання, щоб привернути увагу авдиторії, змушує її задуматись під впливом емоційної напруги. У своїй промові під час звернення до народу 2021 року сказав: “Чи можемо ми мовчати, коли наші люди гинуть заради чужих інтересів?” [1]. У такий спосіб президент намагається підкреслити важливість діяти рішуче і реагувати швидко. Проте, щоб додати динамічності в мовлення, варто використовувати паралельні конструкції, за допомогою яких можна привернути увагу авдиторії, сфокусувати слухачів на деталях висловлювання. Використання цих конструкцій більш притаманне Петру Порошенку, адже він постійно намагається довести важливість своєї риторики щодо боротьби за суверенітет та незалежність України. У своїй промові в день Незалежності він говорить: “Ми не здамося. Ми не відступимо. Ми не будемо шукати компромісів із нашою свободою”[14]. Тут використання паралельних конструкцій підкреслює рішучість і прагнення до непохитності своєї позиції в питанні відстоювання своїх національних інтересів.
Висновки. Вербальні засоби в політичному дискурсі є ключовим інструментом впливу на аудиторію формування громадської думки та досягнення політичних цілей. Аналізуючи вербальні стратегії, можна стверджувати, що політики активно використовують великий спектр мовних прийомів, серед яких домінують: метафори, риторичні запитання, емоційно забарвлена лексика, повтори та паралельні конструкції. Вони дозволяють створювати емоційний фон, встановлювати контакт із аудиторією та маніпулювати її увагою.
Дослідження доводять, що вербальні засоби служать як для мобілізації електорату, так і для дискредитації опонентів. Наприклад, використання розмовної лексики робить промови доступнішими для широкої авдиторії, а стилістично витончені конструкції підкреслюють авторитет і компетентність оратора. На граматичному рівні наявні форми умовного способу, пасивних конструкцій та дієслів теперішнього часу посилює маніпулятивний ефект, спрямований на актуалізацію певних ідей або уникнення відповідальності.
Зокрема, українські політики, такі як Петро Порошенко і Володимир Зеленський, демонструють різні стилі мовлення: перший тяжіє до офіційної риторики з акцентом на національну ідею, тоді як другий активно застосовує гумор, метафори та неформальний тон, що створює ефект близькості до народу. Висока ефективність цих засобів підтверджує, що політичний дискурс залишається потужним інструментом впливу, значення якого зростає у сучасному інформаційному середовищі.
Таким чином, вербальні засоби в політичному мовленні є не лише механізмом комунікації, а й засобом формування політичної реальності, завдяки чому вони становлять значний інтерес для подальших лінгвістичних і соціальних досліджень.

Література
Без паніки, з вірою в Україну та мир – Президент Володимир Зеленський. Офіційне інтернет-представництво Президента України. URL: https://www.president.gov.ua/videos/bez-paniki-z-viroyu-v-ukrayinu-ta-mir-prezident-volodimir-ze-1981 (дата звернення: 19.01.2022).
Виступ Петра Порошенка з нагоди Дня Незалежності України. Повний текст. Тиждень.ua. URL: https://tyzhden.ua/vystup-poroshenka-z-nahody-dnia-nezalezhnosti-ukrainy-povnyj-tekst/ (дата звернення: 24.07.2017).
Виступ Президента Володимира Зеленського у Верховній Раді зі щорічним Посланням про внутрішнє і зовнішнє становище України. Офіційне інтернет-представництво Президента України. URL: https://www.president.gov.ua/news/vistup-prezidenta-volodimira-zelenskogo-u-verhovnij-radi-zi-71805 (дата звернення: 1.11.2021).
Промова Петра Порошенка: Ми заклали міцну основу незалежності і нам вдасться її захистити. Офіційне інтернет-представництво Європейська Солідарність URL: https://eurosolidarity.org/2019/08/24/promova-petra-poroshenka-my-zaklaly-mi
Арістотель. Риторика. – Переклад українською: Харків: Фоліо, 2011. 320 с.
Голубовська І. А. Маніпуляція у сучасному політичному дискурсі: лінгвістичний аспект. Київ: Наукова думка, 2012. 254 с.
Гордієнко А.І. Звукова гармонія і її функції в медіа-текстах. Харків: ХНУ, 2016. 230 с.
Євланова О. О. Місце феномена маніпуляції в політичному дискурсі. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Філологія. 2021. Вип. 88: Пошуково-тематична поліфонія сучасного мовознавства. С. 93–97.
Зливков В. Л., Лукомська С. О., Котух О. В. Шлях до перемог і звершень. Путівник із психології повсякденного спілкування [методичні рекомендації; електронне видання] / за ред. В. Л. Зливкова. Київ: Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України, 2018. 126 с.
Колодій Н.В. Роль ритмічної організації тексту в політичній комунікації. Львів: ЛНУ, 2015. 115 с.
Нарушевич-Васильєва О., Чаєнкова О. Стратегії непрямого комунікативного впливу в заголовках комерційної реклами. Філологічні науки. 2019. № 30. С. 99–103. URL: https://doi.org/10.33989/2524-2490.2019.30.188777.
Новикова Л. Г. Мовна картина світу у політичному дискурсі України. Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2017. 312 с.
Погонець В. В. Особливості англомовного військового дискурсу. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Філологія. 2019. № 39. Т. 2. Одеса: Міжнародний гуманітарний університет. С. 67–70.
Промова Петра Порошенка: «Ми заклали міцний фундамент для сильної європейської України». Офіційний сайт партії «Європейська Солідарність». URL: https://eurosolidarity.org/2019/08/24/promova-petra-poroshenka-my-zaklaly-mi/ (дата звернення: 26.11.2024).
Чік Л. Засоби мовного маніпулювання у сучасних ЗМІ. Київ: Літературний процес:методологія, імена, тенденції. Філологічні науки, 2015. С. 121–123.
Шляхова Т.В. Фонетичні засоби впливу у риториці політичного дискурсу. Київ: Видавництво КНУ, 2018. 210 с.
Якобсон Р. Заключне слово: Лінгвістика і поетика. Збірник: Style in Language, ред. Томас А. Себеок, MIT Press, 1956. с. 55–82.

Рекламна стратегія – це система скоординованих заходів, які використовуються підприємством для досягнення своїх цілей. Рекламна стратегія описує яким чином рекламодавець досягне поставлених цілей [1].

Кожне підприємство, яке займається випуском продукції або наданням послуг на сучасному етапі існування, повинне займатися рекламною діяльністю та її плануванням.

Планування рекламної діяльності підприємства – це досить складний і важливий процес, який входить в складний комплекс робіт для проведення рекламної кампанії підприємства [4].

Планування рекламної кампанії поділяється на наступні етапи:

– визначення цілей рекламної кампанії;

– розробка рекламної ідеї та стратегії рекламної кампанії;

– дослідження ринку;

– розробка бюджету рекламної кампанії;

– вибір засобів поширення рекламної інформації;

– вибір графіку проведення рекламної кампанії [2].

Стратегія рекламної діяльності підприємства є складовою комплексу планування в цілому і включає в себе такі етапи процесу планування: вибір рекламного звернення та вибір засобів розповсюдження реклами [5]. Свою рекламну стратегію підприємство повинне визначати, виходячи зі здатності виділятися серед конкурентів на загальному ринку та забезпечити споживачам унікальний вид товару чи послуги. Тому для формування іміджу підприємства важливим є те, щоб рекламне звернення було легким, тобто швидко і просто запам’ятовувалось для споживачів. Також рекламодавцю слід обрати найбільш рентабельний  для нього засіб розповсюдження реклами, так як існує велике розмаїття потенційних носіїв реклами, вибір якого залежить від цілей, які переслідує підприємство своїми рекламними оголошеннями, від товару, від розміру бюджету, а також від особливостей регіону, в якому підприємство працює [6]. Якщо рекламодавці націлять свою рекламу на створення найбільш сприятливого іміджу з найбільш різко визначеною індивідуальністю для своїх товарів, то в остаточному підсумку одержать більшу частину ринку  й найбільші прибутки [3].

Останнім часом реклама міцно обґрунтувалася в нашому житті. Ця сфера маркетингу активно розвивається в нашій країні. Відкриваються різні установи, що навчають мистецтву реклами. Залишається лише вірити, що з кожним роком рівень її якості буде підніматися усе вище і вище, і вона стане дійсно надійним провідником споживача у світі величезної кількості товарів і різних послуг. А саме від вибору правильної рекламної стратегії залежить успіх рекламної кампанії, а отже і позитивний імідж для підприємства.

 Список використаної літератури

1. Бернет, Дж. Реклама принципи i практика [Текст] / Дж.Бернет, У. Уэллс. – СПб.: Питер, 2000. – 210 с.
2. Зiнь, Е.А. Планування дiяльнoстi пiдприємства [Текст]: пiдр. / Е.А. Зiнь, М.O. Турченюк. – К.: ВД Прoфесioнал, 2004. – 320 с.
3. Кoтлер, Ф. Маркетинг. Загальний курс [Текст] / Ф.Кoтлер, Г.Армстрoнг. –   К.: Вильяме, 2006. – 835 с.
4. Oбритькo, Б.А. Реклама  i  рекламна  дiяльнiсть [Текст]: курс лекцiй / Б.А.Oбритькo. – К.: Либiдь, 2002. – 288 с.
5. Рoмат, Е.В. Маркетинг и реклама: Фoрма рекламнoгo oбращения [Текст] / Е.В.Рoмат. – СПб.: Питер, 1997. – 247 с.
6. Рoмат, Е.В. Как выбрать oптимальный рекламoнoситель [Текст] / Е.В.Рoмат. – СПб.: Питер, 1997. – 145 с.

Порядок денний сучасного суспільного життя диктується багатьма детермінантами, які суттєво впливають на структуру управлінського апарату держави, механізми впливу на суспільно-політичні та соціально-економічні процеси та характер надання управлінських послуг.

До переліку таких чинників можемо віднести: глобалізацію (вплив на уніфікацію технології надання державних послуг); фінансово-економічну кризу (вплив на здешевлення цих послуг); суспільно-політичні зміни (вплив на вимоги щодо якості надання цих послуг); розвиток інформаційних технологій (проникнення високотехнологічних продуктів і засобів комунікації у широкий вжиток); зміна наукової парадигми для пояснення суті і ролі держави в сучасних умовах. Революційний характер зміни професійної, науково-технічної і комунікаційної теорії і практики вимагають від системи державного управління адекватної відповіді на поставлені виклики.

З огляду на це все більшого значення набуває розвиток інституцій громадянського суспільства, які виявляють високу конкурентоздатність на ринку надання послуг із державними органами і мають незаперечні переваги перед формалізованими державними інституціями у проникненні в різні сфери життя суспільства, швидкості побудови мережевих структур, якості і дешевизні прийняття та впровадження рішень, диверсифікованості фінансування, особистої зацікавленості залучених волонтерів. Інституції громадянського суспільства менше піддаються згубному впливу корупції, мають кращу комунікацію із різними суспільними та професійними групами, завдяки чому досягають ефективних результатів у задоволенні соціальних, культурних , інформаційних, політичних та інших потреб громадян.

Актуальним трендом сучасності став процес саморегуляції, ініційований інституціями громадянського суспільства. Цей процес, по суті, є спробою формалізації суспільних відносин на базі новітньої управлінської парадигми, новій основі суспільного діалогу і довіри, прийнятті і визнанні спільних правил поведінки, чим досягається високий рівень суспільної легітимності згадуваних правил.

У таких умовах держава і, відповідно, система державного управління може дотримуватися кількох стратегій, не всі з яких є виправданими з точки зору суспільного розвитку та ефективності. Так, зокрема, стратегія конфронтації передбачає боротьбу із спробами зі сторони інституцій громадянського суспільства взяти на себе хоча би частку функцій управлінсько-розпорядчого характеру, логіка такої стратегії змушує державний механізм втручатися, регулювати і контролювати усі взаємовідносини в суспільстві. Впровадження такої стратегії передбачатиме зростання державного апарату, виключення будь-якої конкуренції (і, відповідно, надії на поліпшення) для держави у наданні соціальних послуг, загострення соціально-політичних протиріч у суспільстві, згортання демократичних процесів.

Стратегія невтручання є з огляду на це кращою, хоча і не досконалою і передбачає ігнорування інституцій громадянського суспільства з боку держави, контакти між інституціями громадянського суспільства та органами державної влади носять декларативний і спорадичний характер.

Найбільш ефективною з точки зору врахування інтересів усіх суспільних груп та державного управління нам уявляється стратегія співпраці, коли державні органи та інституції громадянського суспільства на партнерських засадах спільно вирішують державно-управлінські завдання, приймають державно-управлінські рішення, які легітимізуються не лише формальним (нормативно-правовим та інституційним чином) але і через суспільне визнання цих рішень.

Система державного управління при виборі стратегії співпраці не має монополії на надання управлінських і соціальних послуг, на контроль з виконання суспільно значимих рішень і на розробку регуляторних актів. Це дозволяє досягти нового рівня у якості надання державно-управлінських послуг, але вимагає модернізації системи державного управління в контексті саморегуляції інституцій громадянського суспільства.