Науковий керівник: ст. викл. к.психол.н. Коцюк Юрій Анатолійович
Національний університет “Острозька академія”

У статті розглянуто питання про роль та місце інвестиційної стратегії для підприємства. Проаналізовано та обґрунтовано основні проблеми та складові формування процесу інвестиційної стратегії підприємства для реалізації інноваційних проектів.

Ключові слова: інвестування, інвестиційна стратегія, стратегічне планування, інвестиційна діяльність, інвестиційні проекти.

The article deals with the role and place of the investment strategy for the enterprise. The main problems and components of forming the process of the investment strategy of the enterprise for the implementation of innovative projects are analyzed and substantiated.

Key words: investment, investment strategy, strategic planning, investment activity, investment projects.

Постановка проблеми. За нинішніх обставин, функціонування національних компаній одними з основних завдань є завоювання або вдосконалення і підтримання своєї довгострокової позиції на ринку з урахуванням постійних змін зовнішнього середовища. Щоб досягти більшої конкурентоспроможності, компаніям необхідно покращити свій бізнес, тобто застосовувати інновації. Джерелом інновацій є інвестування в матеріальні та нематеріальні активи, які дозволяють компаніям отримувати конкурентні переваги у досить мінливому світі. Це особливо важливо, оскільки компанії переходять на світові ринки, де посилюється боротьба за споживача. У цьому контексті набуває все більшого значення розвиток інвестиційної діяльності компанії, основною метою якої є реалізація інвестиційної стратегії.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. У економічній літературі є невизначеність у тлумаченні терміну “інвестиційна стратегія”. Наприклад, Т.В. Майорова, вважає “інвестиційна стратегія – це процес формування системи довгострокових цілей інвестиційної діяльності та вибір найбільш ефективних шляхів їх досягнення” [4]. Це також підтверджується аналізом роботи видатних українських та російських вчених, серед яких робота В.Г. Федоренко, Л.М. Борщ, В. Козаченко, І.О. Бланк, А.А. Пересадок та ін., які інтерпретували “інвестиційну стратегію” в якості “системи довгострокових цілей інвестиційної діяльності та вибір найбільш ефективних шляхів їх досягнення”. У той же час існує також процесний підхід до визначення сутності поняття. Подібне визначення знайдено у монографії Н.А. Хрущ, в якій інвестиційна стратегія ототожнюється з процесом його розвитку. З позиції Б.М. Щукіна інвестиційної стратегії являє собою довгостроковий узагальнений план управління капіталом. Він обраний відповідно до стану макроекономічного середовища, самого інвестора, інвестиційного ринку, його економічних та комерційних інтересів [5]. В свою чергу, А. Череп вважає, що інвестиційна стратегія являє собою систему довгострокових цілей інвестиційної діяльності підприємства, обумовлених загальними завданнями його розвитку й інвестиційною ідеологією.

У той же час окремі вчені порівнюють поняття “стратегічне планування інвестиційної діяльності” та “інвестиційна стратегія”. Стратегічне планування інвестицій є одним з найважливіших елементів стратегічного управління і розробляє заходи взаємоузгоджені часом, ресурсами та виконавцями, щоб отримати прибуток, інвестуючи в найбільш перспективних з точки зору ринкових умов, діяльність підприємства.

Незважаючи на велику кількість робіт з цього питання, проблеми впровадження ефективної інвестиційної стратегії залишаються невирішеними та проблематичними. Ось чому ця тема та структура дослідження є актуальною, містить теоретичну та практичну цінність і заслуговує на увагу.

Метою даної статті є узагальнення теоретичних положень про інвестиційну діяльність. Аналіз, дослідження та оцінка основних методів та підходів, які мають істотне значення у формуванні стратегії інвестиційної діяльності на підприємствах в умовах інноваційного розвитку.

Виклад основного матеріалу. У сучасних економічних умовах інноваційна політика підприємств тісно пов’язана з інвестиційною політикою, яка спрямована на стимулювання інвестицій у промислові інновації. Інвестиційна діяльність компанії займає багато часу та здійснюється через конкретизацію інноваційних напрямків з урахуванням перспективи, а саме формування інвестиційної стратегії. Інвестиційна стратегія представляє собою сукупність довгострокових цілей для інвестиційної діяльності підприємства, які зумовлені загальними положеннями його розвитку та інвестиційною ідеологією, а також вибір найбільш ефективних шляхів їх досягнення.

Вибір інвестиційної стратегії та оцінка альтернативних інвестиційних рішень, які найкраще відповідають цілям компанії та перспективам розвитку, допоможуть визначити ряд факторів, що впливають на вибір інвестиційної стратегії підприємства з метою забезпечення економічної безпеки, життєвого циклу компанії; загальної стратегії розвитку бізнесу; стану зовнішніх та внутрішніх ринків інвестиційних ресурсів; привабливості інвестицій компанії як інвестиційного об’єкта тощо.

Процес розробки інвестиційної стратегії в системі економічної безпеки включає такі етапи, як: 1. Визначення цілей і задач інвестиційної діяльності. 2. Аналіз стану внутрішнього і зовнішнього середовища з позиції інвестиційної діяльності. 3. Формування інвестиційної програми та визначення методів досягнення інвестиційних цілей. 4. Визначення джерел фінансування. 5. Формування сценаріїв реалізації та альтернативних проектів. 6. Визначення ризиків діяльності та шляхів їх мінімізації. 7. Розрахунок ефективності найбільш пріоритетного проекту. 8. Оцінка ефективності розробленої інвестиційної стратегії. 9. Розробка шляхів реалізації інвестиційної стратегії [4]. Порядок та зміст основних етапів розвитку інвестиційної стратегії ще не гарантують успіху на бізнес-ринку, якщо відсутня узгодженість дій у сфері інвестування.

У формулюванні інвестиційної стратегії, також доцільно враховувати такі  можливі проблеми як:

– неефективність управління інвестиційними ризиками. Це пов’язано з тим, що капіталовкладення в інноваційну діяльність фірми характеризуються підвищеним ризиком, пов’язаним із невизначеністю отримання прибутку від впровадження;

– недооцінка важливості та пріоритету інноваційної та інвестиційної стратегії у вітчизняних компаніях. Це тому, що стратегія інновацій не є пріоритетом у корпоративному плані.

Слід також зазначити, що при формуванні інвестиційної стратегії для забезпечення економічної безпеки потрібно звернути увагу на:

– приналежність країни інвестора до комісії FATE (Financial Action Task Force on Money Laundering – Міжнародна комісія боротьби з легалізацією кримінальних доходів), яка контролює країни, які не відповідають міжнародним стандартам боротьби з незаконними фінансовими операціями;

– готовність допомогти власнику інвестора, а значить і стратегічному партнеру, вести свій бізнес та адаптуватися до певних змін у діяльності, пов’язаних із залученням інвестора.

Ефективність інноваційної діяльності в значній мірі залежить від наявності фінансових ресурсів, які створюють умови для формування інвестиційних проектів. Проте також потрібно визначити джерела надходження цих ресурсів.

Інвестиційні проекти, що проводяться компаніями, відрізняються за характером, обсягом, тривалістю, рівнем головної організації, що координує або фінансує інвестиційну програму. Іншими словами, кожен інвестиційний проект залежить від параметрів, що підлягають аналізу та оцінці.

Якщо пропонуються різні інвестиційні проекти то порівняння необхідно проводити за різними критеріями: капіталовкладення, інвестиційний період, тривалість життя та процентні ставки. Порівнюють вартість декількох інвестиційних проектів із використанням порівняльного розрахунку витрат. Найбільш вигідним є інвестиційний проект за найнижчими витратами.

В рамках інвестиційного проекту особливо важливим кроком є аналіз ризику проекту та визначення основних методів його зменшення. У сучасній діловій літературі та передових методах найбільш часто використовуваних методів аналізу ризиків, аналізу чутливості, методу сценарію та методу Монте-Карло, який визначає основні змінні проекту, визначає їх потенційні відхилення та прогнозування поведінки цих змінних у невизначеному середовищі. Найважливішими методами управління ризиками проекту є страхування, хеджування та диверсифікація [6, стор. 115].

Висновки.  Щоб узагальнити все це, можна стверджувати, що розробка та реалізація інвестиційної стратегії в практичній діяльності компанії, дозволить забезпечити досягнення цілей, орієнтованих на розвиток підприємства в економічний сектор соціальної сфери. Інвестиційна стратегія дозволяє визначити інвестиційні можливості компанії та забезпечити їхню реалізацію вчасно. Також було проаналізовано основні етапи процесу розробки інвестиційної стратегії, основні критерії, що впливають на інвестиційні проекти, та можливі проблеми які можуть виникнути при розробці інвестиційної стратегії.

Література

1. Фіщенко О.М. Формування інвестиційної стратегії на промислових підприємствах. Активізація та підвищення ефективності інвестиційних процесів в Україні. Донецьк, 2010. С.74–79.
2. Вівчар О. І. Прагматизм формування інвестиційної стратегії як інструмент забезпечення економічної безпеки бізнесу. Львів, 2015. С. 64–66
3. Відоменко І.О., Кривша Є.В. Сучасні підходи до розробки інвестиційної стратегії підприємств. Економіка харчової промисловості. 2010. С.8-13.
4. Майорова, Т. В. Інвестиційна діяльність. Навч. посібн. К., 2009. С. 376.
5. Щукін Б.М. Інвестування. Навч. посібн. К., 2009. С.228.
6. Москвін С.О. Проектний аналіз. К.,1998. 368 с.

В статье рассматриваются основные методические и методологические проблемы стратегического планирования соціального и экономического развития городов.

The basic methodical and methodological problems of the strategic planning of соціального and economic development of cities are examined in the article.

Постановка проблеми та актуальність дослідження. В Україні багато уваги приділяється розвитку стратегічного планування. Для великих міст необхідність стратегічного планування зумовлена наступними обставинами:

– стратегічний план забезпечує регулювання перспективного розвитку міста (регіону), допомагає приймати правильні рішення з урахуванням стратегічних цілей;

– в умовах соціально-економічних перетворень, які передбачають адаптацію структури міста до вимог ринкової економіки і відкритого міжнародного конкурентного середовища, стратегічний план є найбільш адекватним інструментом, здатним консолідувати зусилля адміністрації й територіальної громади у вирішенні проблем трансформації зайнятості, технологій та міського транспорту;

– розробка стратегічного плану сприяє поліпшенню іміджу міста (регіону), створює єдиний вектор зусиль всіх активних сил територіальної громади;

– наявність стратегічного плану обов’язкова вимога при реалізації великих інвестиційних проектів з іноземною участю;

– зростання самостійності міст у зв’язку з децентралізацією управління та планування, що проводиться в країні;

– необхідність врахування та координації інтересів різних верств міського суспільства й, перш за все, співпраці органів самоврядування з комерційними, різної форми власності, структурами та фірмами [1].

 Для розвитку стратегічного планування міст потрібно мати:

1. Законодавче підґрунтя – воно представлено відповідними Законами України “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, «Про стимулювання розвитку регіонів» і т.п. Можливість стратегічного планування на місцевому рівні витикає із положень Європейської Хартії місцевого самоврядування, в якій зазначено «необхідність консультуватися, у міру можливостей, з органами місцевого самоврядування при плануванні й прийнятті рішень з усіх питань, що стосуються їх безпосередньо»[2].

2. Ресурсне підґрунтя (фінансове, кадрове і т.п.), яке забезпечує можливість реалізації стратегій соціально-економічного розвитку міст.

3. Організаційне та інституціональне підґрунтя – наявність відповідних організаційних структур та інституцій, організаційної інфраструктури також сприяє впровадження стратегічне планування в повсякденну практику діяльності органів місцевого самоврядування.

4. Методологічне та методичне підґрунтя забезпечує науковість, реальність розробленої стратегії міста.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Серед дослідників розвитку міст слід насамперед виділити Б. Адамова, В. Амітана, О. Бойко-Бойчука, В. Вакуленка, Т.Дробишевську, В.Василенко, В.Мамутова, В. Рибака, О.Лукянченка та інших. Аналіз методологічних засад стратегічного планування на регіональному рівні як механізму розвитку регіонів проведено в працях В.Вакуленка, Ю.Шарова. Слід зазначати, що методичному забезпечення стратегічного планування розвитку міст уділяється значно менше уваги. Деякі методичні питання розвитку стратегічного планування розвитку міст розглядаються в публікаціях російських вчених Леонтьєвського центру, А.Н.Широкова, С.Н.Юркової [3].

Мета дослідження полягає у вирішенні важливих методичних питань стратегічного планування розвитку міст.

Викладення основного матеріалу. Зроблений аналіз досвіду розробки документів стратегічного планування на регіональному і місцевому рівнях в Україні дозволив зробити висновок про відсутності в Україні єдиних методологічних підходів (положень) та методології с розробки стратегії соціально-економічного розвитку, не має єдиних (типових) методичних рекомендацій стосовно розробки, контролю, моніторингу, процедури перегляду (корегування), оцінки ефективності стратегічних планів розвитку міст. Все це приводить до появи:

1) різних за якістю, обсягом і глибиною пророблення, подачею супутніх матеріалів стратегічних документів по розвитку міст України;

2) стратегічні плани міст в основному не пов’язані з регіональними та державними концепціями та програмами соціально-економічного розвитку, не має їх координації. Має місце непогодженість стратегічних цілей розвитку міст в регіоні, неврахування положень загальної державної стратегії соціально-економічного розвитку при здійсненні регіонального і місцевого соціально-економічного планування;

3) спостерігається розрізненість баз використуємих статистичних даних та іншої інформації, необхідної для складання, аналізу й оцінок;

4) структура та зміст стратегічних планів по містам України  мають різницю;

5) розрізняються алгоритми збору інформації, складання планів та контролю їх виконання;

6) при розробці планів використовуються різні підходи та школи стратегічного планування;

7) у зв’язку з нерозробленістю методологічної і методичної бази стратегічного планування має місце непогодженість застосування різних термінів, їх підміна. Це стосується  використання багатьох термінів і понять, таких як  «концепція» – «стратегія» – «програма» – «план дій»;

8) стратегічні плани розвитку окремих міст не є достатньо обґрунтовані наявними ресурсами, не враховують тенденції та перспективи розвитку економки. Це робить такі плани практично не реальними для виконання;

9) не здійснюється їх коректування і перевірка їхнього виконання.

На нашу думку, різниця в застосовуваних методичних підходах багато в чому зв’язана з наявністю різних шкіл стратегічного планування. На думку А.Широкова можна виділити три основні наукові школи стратегічного планування:

1) традиційна (консервативна) школа ґрунтується на аналізі раніше відбувалися процесів, що спостерігаються тенденцій і трансляції (інтерполяції) їх у майбутнє, тобто на прогнозі, що спирається на минуле і сьогодення («погляд у майбутнє»);

2) футуристична школа, навпроти, базується на баченні бажаного майбутнього («погляд з майбутнього»);

3) змішана школа, як випливає з її найменування, містить у собі елементи обох названих шкіл і представляється більш «практичною» [3].

Генрі Минтцберг, проаналізувавши майже 1500 статей, виділив десять основних шкіл, що займаються формуванням стратегії. У свою чергу, можна всі ці школи згрупувати в наступні групи:

Перша група шкіл включають школу дизайну (К. Эндрюс, робота «Business policy: text and cases», 1982 р.), школу планування (И.Ансофф, робота «Планування для вищого керівництва», 1969р.), школу позиціонування (М.Портер, робота «Конкурентна стратегія», 1980 р.). Ці школи описують, як стратегія повинна формуватися.

Друга група шкіл включає школу підприємництва (П. Друкер), когнітивну школу, школу навчання (Д.Б. Квинн), школу влади, школу культури. Для цієї групи шкіл характерний опис практичних аспектів розробки стратегії.

Третя група шкіл – школа навколишнього середовища і школа конфігурації – розглядає стратегію, як щось непостійне, залежне від обставин [4].

Таким чином, розробляючи стратегічні плани розвитку міст, розроблювачі можуть брати за основу методологію і методику однієї зі шкіл, обрану в залежності від специфіки умов міста, наявних ресурсів і розв’язуваних задач.

З метою рішення деяких найбільш важливих методичних і методологічних проблем пропонується встановлення послідовності розробки стратегічних планів: концепції – стратегічний план – програма комплексного соціально-економічного розвитку міста – цільові програми. Необхідно уточнити визначення основних термінів стратегічного планування. Пропонуються наступні визначення основних термінів.

У літературі існує два протилежні погляди на розуміння стратегії. У першому випадку стратегія — це конкретний довгостроковий план досягнення певної мети, а формування стратегії — це процес пошуку певної мети й складання довгострокового плану. Такий підхід ґрунтується на тому, що всі зміни середовища передбачувані, мають детермінований характер та піддаються контролю й управлінню. У другому випадку стратегією вважають довгостроковий, якісно визначений напрямок розвитку, що має привести систему до обраної мети [5, C. 37-38].

Концепція соціально-економічного розвитку міста – це прогнозно-аналітичний документ, що містить систему представлень про стратегічний вибір, стратегічні цілі та пріоритети розвитку території, основні положення стратегії і соціально-економічної політики в розрізі її окремих складових і засобів реалізації поставлених цілей [3] .

Стратегічний план – документ, що містить систему конкретних завдань з термінами виконання, відповідальними виконавцями, спрямований на створення умов для реалізації стратегії.

Програма комплексного соціально-економічного розвитку міста – основний прогнозно-проектний документ, що містить сукупність ув’язаних по ресурсах, виконавцям і термінам реалізації заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічного розвитку і реалізацію стратегічного вибору.

Цільові програми – програми, спрямовані на досягнення окремих цілей розвитку (цілей розвитку в одній чи сфері в одному напрямку діяльності), наприклад, програми розвитку утворення, охорони здоров’я, житлового господарства і т.п., програми по окремим складовим цих сфер і напрямків – програми комп’ютеризації шкіл, оснащення медичних установ діагностичним устаткуванням, розвитку індивідуального житлового будівництва, а також відомчі програми – програми по напрямках діяльності органів (структурних підрозділів) місцевої адміністрації.

Робота зі стратегічного планування розвитку міста повинна проходити в кілька етапів:

Етап 1 – стратегічний аналіз стартових умов і вихідних передумов соціально-економічного розвитку міста на розглянуту перспективу.

Етап 2 – стратегічне прогнозування комплексного соціально-економічного розвитку міста.

Етап 3 – безпосередня підготовка документів стратегічного планування (концепції, стратегії, стратегічних планів і програм).

Етап 4 – здійснення соціально-економічного моніторингу.

Висновки дослідження. Таким чином, для подальшого розвитку стратегічного  планування на всіх рівнях (національному, регіональному та місцевому) повинен бути єдині методологічні та методичні підходи. Цьому процесу буде сприяти прийняття спеціальному Закону про стратегічне планування. В теперішній час вже розроблено проект  Закону України “Про державне стратегічне планування”[5]. В результаті зробленого дослідження було визнано, що поява даного Закону буде актуальною, оскільки деякі діючі нормативні акти в сфері державного прогнозування і планування застаріли, не погоджені один з одним і не враховують наявний передовий вітчизняний і закордонний досвід стратегічного планування на рівні регіонів, міст і т.д. У законі будуть визначатися правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи державного стратегічного планування розвитку країни, загальний порядок розроблення, схвалення, виконання, моніторингу, оцінки, контролю документів державного стратегічного планування, а також повноваження учасників такого планування. Реалізація даного  Закону України дасть змогу:

– впровадити програмно-цільовий метод в практику діяльності центральних, регіональних та місцевих  органів виконавчої влади і місцевого самоврядування;

– розробляти документи стратегічного планування, які будуть відповідати сучасним вимогам розвитку країни;

– використовувати формалізований стандарт структури та порядку розроблення документів, єдиний методичний та методологічний підходи.

В цей Закон обов’язково слід внести положення стосовно розробки стратегічних планів соціально-економічного розвитку міст. Тоді прийняття цього закону буде знаменувати новий підхід до подальшого розвитку стратегічного планування на державному, регіональному та місцевому рівнях.

Література

[1]. Економіка міського господарства: навч. посібник/ під ред.. С.В.Богачова.- Макіївка: Вид-во «Ноуідж» (донецьке відділення), 2011.- 308 с.- С. 253- 254.

2. Європейська хартія місцевого самоврядування, 1985 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.uа

3. Методические рекомендации по стратегическому планированию в муниципальных образованиях (авторы А.Н.Широков, С.Н.Юркова, ФГНУ  «Российский научный центр государственного и муниципального управления». – 68 с.

4. Минцберг Г. Стратегический процесс / Г. Минцберг, Дж. Б. Куинн, С. Гошал. — СПб.: «Питер», 2001. — 688 с.

5. Томпсон А. А. Стратегический менеджмент: концепции и ситуации для анализа = Strategic Management: Concepts and Cases /А. А. Томпсон, А. Дж. Стрикленд. — М. : «Вильямс», 2007. — 328 с.

6. Проект Закону України “Про державне стратегічне планування” від 15.11.2011 р.// Режим ел. доступа: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1022.322.0