студентка 1 курсу магістеріуму НаУОА

Науковий керівник:

кандидат історичних наук,

старший викладач

Матвійчук Н.В

ВІДНОСИНИ США ТА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ: РОЛЬ США В ЕНЕРГЕТИЧНОМУ СЕКТОРІ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ВІЙНИ З РОСІЄЮ

  У статті досліджуються відносини між США та Україною у сфері енергетичної безпеки в умовах російсько-української війни. Особливу увагу приділено аналізу ролі США у підтримці українського енергетичного сектору через фінансову допомогу, технічну підтримку, дипломатичні ініціативи та інвестиційні проєкти. Окреслюються ключові напрями співпраці, такі як диверсифікація енергоресурсів, відновлення енергетичної інфраструктури та розвиток відновлюваної енергетики. Робота підкреслює значення стратегічного партнерства між Україною та США для зміцнення енергетичної незалежності України в умовах війни.

Ключові слова: США, Україна, енергетична безпека, російсько-українська війна, енергетична інфраструктура, диверсифікація енергоресурсів, стратегічне партнерство.

RELATIONS BETWEEN THE UNITED STATES AND UKRAINE IN THE CONTEXT OF ENERGY SECURITY: THE ROLE OF THE UNITED STATES IN UKRAINE’S ENERGY SECTOR DURING THE WAR WITH RUSSIA

  This article explores the relationship between the United States and Ukraine in the field of energy security amidst the Russia-Ukraine war. Special attention is given to the analysis of the U.S. role in supporting Ukraine’s energy sector through financial aid, technical assistance, diplomatic initiatives, and investment projects. The study highlights key areas of cooperation, such as energy resource diversification, the restoration of energy infrastructure, and the development of renewable energy sources. The research emphasizes the importance of the strategic partnership between Ukraine and the United States in strengthening Ukraine’s energy independence during the war.

 Keywords:United States, Ukraine, energy security, Russia-Ukraine war, energy infrastructure, energy resource diversification, strategic partnership.

   Актуальність дослідження обумовлена необхідністю забезпечення енергетичної безпеки України в умовах війни з Росією, яка тривалий час використовувала енергетику як засіб політичного та економічного тиску. Залежність України від російських енергоносіїв, особливо газу та нафти, створювала загрозу суверенітету та економічній стабільності країни. Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році питання енергетичної безпеки стало ще більш актуальним, оскільки агресор використовує енергетичні інфраструктури як мішені для атак, намагаючись дестабілізувати ситуацію в Україні.

   Стан наукової розробки цієї проблеми полягає у численних дослідженнях, присвячених питанням енергетичної незалежності України, впливу російських енергетичних загроз на європейську безпеку, а також ролі міжнародної підтримки у посиленні стійкості українського енергетичного сектору. Проте комплексний аналіз енергетичного партнерства між США та Україною, зокрема в умовах триваючої війни, залишається недостатньо розглянутим.

   Мета статті полягає у аналізі еволюції енергетичного партнерства між США та Україною, визначенні заходів США з диверсифікації постачань для України, оцінці впливу американських санкцій на енергетичний сектор Росії, а також прогнозуванні перспектив співпраці між двома країнами в умовах війни та в післявоєнний період.

Основні етапи енергетичної співпраці США та України

   Після здобуття Україною незалежності у 1991 році Сполучені Штати одразу визнали стратегічне значення енергетичного чинника для суверенітету України [1]. У 1990-х роках перший фокус співпраці був зосереджений на ядерній безпеці: США сприяли вивезенню ядерної зброї з території України та підтримали зусилля із підвищення безпеки на українських АЕС (зокрема, проєкти укриття зруйнованого блоку Чорнобильської АЕС). Також обговорювалися можливості альтернативних маршрутів транспортування каспійської нафти через Україну до Європи, аби зменшити залежність регіону від російських нафтопроводів [1]. Уже тоді США задекларували підтримку незалежності України та розуміли, що енергетична залежність від Росії підриває цю незалежність [1]. У 2000-х роках питання енергетичної безпеки набуло особливої актуальності через газові кризи 2006 та 2009 років, коли Росія припиняла постачання газу, намагаючись використовувати енергоносії як інструмент політичного тиску. Хоча США безпосередньо не постачали енергоносії у той період, Вашингтон політично підтримував зусилля України і ЄС з диверсифікації джерел енергії. Після Помаранчевої революції 2004 року США активніше залучилися до діалогу з Україною щодо реформування енергетичного сектору та прозорості ринку. В цей період зароджувалася співпраця в сфері ядерної енергетики: американська компанія Westinghouse почала постачати ядерне паливо для українських реакторів, зменшуючи монополію російського ТВЕЛ. Крім того, обговорювалися проєкти на кшталт нафтопроводу Одеса–Броди, що мав транспортувати каспійську нафту до Європи в обхід Росії – США підтримували такі ініціативи як частину ширшої стратегії енергетичної безпеки [1]. Після Революції Гідності 2014 року та початку російської агресії (анексія Криму, війна на Донбасі) енергетичне партнерство США та України вийшло на новий рівень. Вашингтон надав експертну й технічну допомогу в реформуванні «Нафтогазу» та впровадженні європейських правил на газовому ринку України. У 2014–2015 роках, коли Росія припинила прямі поставки газу Україні, США підтримали організацію реверсних поставок газу з ЄС, щоб Україна могла пережити зиму без російського газу. Тоді ж США та Україна започаткували стратегічний діалог з енергетики, зосереджений на довгостроковому зниженні залежності України від РФ. Одним із результатів стали домовленості про постачання з США альтернативних видів палива, що є важливим кроком на шляху до забезпечення енергетичної незалежності України [1].  У 2014–2015 роках, коли Росія припинила прямі поставки газу Україні, США активно підтримали організацію реверсних поставок газу з ЄС, що дозволило Україні пережити зиму без російського газу. Тоді ж між США та Україною був започаткований стратегічний діалог з енергетики, спрямований на довгострокове зниження залежності України від РФ. Одним із результатів стали домовленості про постачання з США альтернативних видів палива: у вересні 2017 року до України прибув перший корабель з американським вугіллям (700 тис. тонн антрациту) для заміщення дефіциту, що виник через втрату шахт Донбасу [2]. Також у 2019 році Україна вперше закупила американську нафту (75 тис. тонн сорту Bakken) після того, як Росія запровадила ембарго на експорт нафтопродуктів в Україну [3]. Ці події означають перехід від політичної підтримки до практичної співпраці: США не лише консультують, але й безпосередньо постачають енергоресурси, критично важливі для України.

   Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року ще більше підсилило значення енергетичного фронту. США у координації з союзниками мобілізували допомогу для підтримки роботи української енергосистеми під ударами ворога. У березні 2022 року, менш ніж за місяць після початку вторгнення, Україна екстрено приєднала свою енергомережу до континентальної європейської мережі ENTSO-E — цьому передували роки підготовки за підтримки ЄС і США. Синхронізація дозволила здійснювати аварійні перетоки електроенергії з Європи. Уряд США, зі свого боку, виділив сотні мільйонів доларів на відновлення енергетичної інфраструктури України та направив обладнання (генератори, трансформатори) для оперативного ремонту електромереж [4]. Еволюція енергетичного партнерства пройшла шлях від декларацій 1990-х до конкретних поставок палива і технічної допомоги в 2010-х, досягнувши фактично рівня стратегічного союзу в енергетиці після 2022 року.

Вплив американських санкцій на енергетичний ринок Росії та значення для України

   Поряд із прямою допомогою Україні, Вашингтон застосовував проти Москви потужний інструмент — економічні санкції, спрямовані передусім на російський енергетичний сектор. Ще з 2014 року США запровадили обмеження щодо російських нафтовидобувних технологій (заборона поставок обладнання для глибоководного буріння, Арктики, сланцевої нафти), а після вторгнення 2022 року санкції стали безпрецедентними.У березні 2022 року США повністю заборонили імпорт російської нафти, газу та вугілля на свій ринок. Хоча американський імпорт російських енергоносіїв і раніше був незначним, цей крок задав тон глобальній ізоляції РФ. Спільно з країнами G7 США ініціювали запровадження граничних цін (price cap) на російську нафту та нафтопродукти, щоб обмежити надприбутки Кремля від експорту. Одночасно ЄС (за активної підтримки США) ухвалив ембарго: з 3 серпня 2022 року — на російське вугілля, з 5 грудня 2022 року — на нафту (морем), а з 5 лютого 2023 року — нафтопродукти. Ці кроки докорінно змінили конфігурацію енергоринків. Для російської економіки наслідки виявилися відчутними. Втративши основних європейських покупців, Росія була змушена продавати нафту в Азію з великими знижками та оплачувати довшу логістику [5]. Попри те, що фізичні обсяги експорту нафти у 2023 році залишалися близькими до довоєнних, бюджетні доходи РФ від нафти і газу стрімко впали — на 24% за 2023 рік порівняно з 2022-м [5]. Державна скарбниця недоотримала мільярди доларів, змушуючи уряд РФ підвищувати податки на нафтову галузь, що вдарить по інвестиціях і довгостроковому видобутку [5]. Особливо постраждала «Газпром», яка фактично втратила європейський ринок газу. Росія сама припинила більшість поставок трубопровідного газу до ЄС у 2022 році, намагаючись шантажувати Європу холодною зимою. Однак ця тактика обернулася проти неї: ЄС зміг пережити зиму, швидко переорієнтувавшись на СПГ, і вже до 2023 року скоротив імпорт російського газу більш ніж на 80% без формального санкціонування «Газпрому» [5] . Внаслідок цього виручка «Газпрому» різко впала (на 41% у першому півріччі 2023) і компанія вперше за понад 20 років зафіксувала чистий збиток — майже $7 млрд за 2023 рік [5].

   Санкційний і ринковий тиск, зорганізований США та союзниками, суттєво підірвав фінансову основу енергетичного сектору РФ. Для України ефект від американських санкцій проти російської енергетики має кілька вимірів. По-перше, зниження нафто- та газових доходів Росії обмежує ресурси Кремля для продовження війни. За оцінками, скорочення прибутків змушує Москву витрачати резерви й урізати несировинні видатки, що послаблює агресора в довгостроковій перспективі [5]. Руйнується багаторічна схема енергетичного шантажу: Росія вже не може диктувати Європі умови за допомогою «газового вентиля». Як наслідок, впливові країни ЄС стали менш вразливими до російського тиску і можуть більш рішуче підтримувати Україну, не остерігаючись енергетичних криз.  Москва втратила важіль розколоти західну коаліцію, оскільки енергетична зброя дала осічку [5]. Санкції прискорили інтеграцію України в європейський енергопростір — звільнені ніші на ринку ЄС (наприклад, постачання електроенергії чи водню в майбутньому) потенційно зможе зайняти Україна.Варто зазначити, що деякі санкції короткостроково мали і зворотний бік для України: у 2022 році, доки нові логістичні ланцюги не були налагоджені, доводилося імпортувати пальне за підвищеними цінами, оскільки традиційні поставки з Білорусі та РФ зникли [6].  Однак протягом кількох місяців ринок переналаштувався, і вже у 2023 році постачання нафтопродуктів стабілізувалося за рахунок Європи та інших партнерів.

   Санкційна політика США щодо російської енергетики суттєво змінила баланс сил. Вона послабила економічну базу агресора та зменшила енергетичну залежність Заходу від РФ — що є стратегічно вигідним для України. В умовах, коли Росія історично використовувала енергетику як зброю, позбавлення її цього інструменту напряму підвищує безпеку України.

Прогноз подальшого розвитку енергетичних відносин між США та Україною

   Перспективи українсько-американського співробітництва в енергетиці виглядають міцними та довгостроковими. Нинішня криза створила передумови для ще глибшої інтеграції України в західні енергетичні ланцюги, і США, схоже, готові й надалі відігравати провідну роль у цьому процесі. США продовжать допомагати із забезпеченням енергоресурсами до повного припинення війни і в післявоєнний період. Це означає, що поставки скрапленого газу зі США в Європу та безпосередньо в Україну, ймовірно, зростатимуть.  США вже стали найбільшим експортером СПГ до Європи, і нові інфраструктурні проекти (термінали в Німеччині, розширення польського LNG-терміналу) відкриють додаткові можливості для транзиту американського газу в Україну. На порядку денному може знову постати питання будівництва власного терміналу СПГ в Україні (наприклад, плавучої регазифікаційної установки в чорноморському порту), що за підтримки США та за наявності гарантій безпеки цілком реалізовно. У секторі нафти і пального — після війни можливе відновлення і навіть розширення української нафтопереробки за західними технологіями, де американські інвестори також можуть взяти участь. Але ключовим є те, що повернення до залежності від Росії вже не буде: навіть у мирний час Україна, за підтримки США, збереже диверсифіковані канали постачання (з тією ж Польщею чи через Чорне море з союзницьких країн). Фокус зміститься на відбудову і модернізацію енергосистеми України. Тут прогнозується масштабне залучення американського капіталу і технологій. У післявоєнній Україні очікується «зелений» енергетичний бум — будівництво сотень мегават вітрових і сонячних електростанцій, розвиток біоенергетики. Американські компанії з їхнім досвідом і фінансовими ресурсами можуть стати ключовими гравцями цього процесу. Вже зараз анонсуються проекти з виробництва «зеленого» водню в Україні для експорту в ЄС — і американські інвестиції цілком реальні, враховуючи інтерес США до розвитку водневої енергетики. Крім того, плани «Енергоатому» щодо нових ядерних реакторів з Westinghouse, ймовірно, отримають друге дихання після війни. Якщо ці 5-9 реакторів AP1000 будуть збудовані за підтримки США, Україна отримає не лише додаткові потужності, а й роль експортера електроенергії в Європу — постачаючи чисту енергію сусідам і зміцнюючи свою економіку. Усе це вписується в бачення, за якого Україна стає регіональним хабом чистої енергії, інтегрованим з ЄС, а США — ключовим партнером у його реалізації. Інституційна співпраця буде поглиблюватися. Вступ України до ЄС (а в перспективі, можливо, і до НАТО) означатиме закріплення тих правил гри, яких США завжди від неї домагалися: прозорий ринок, відсутність монополій, інтеграція з європейськими мережами. США й надалі підтримуватимуть Україну на міжнародних майданчиках — чи то продовження санкцій проти РФ, доки вона не припинить агресію, чи то лобіювання фінансової допомоги на відбудову (в тому числі енергетичну) через Світовий банк, МВФ, фонди відновлення. Існуючі двосторонні формати, як-от Комісія з стратегічного партнерства Україна—США, міститимуть сильну енергетичну компоненту — аж до обговорення довгострокових контрактів на постачання того ж LNG або співпраці в галузі видобутку українського газу (Україна має значні поклади сланцевого газу, розробкою яких колись цікавилися Chevron і ExxonMobil). Не виключено, що після війни США зацікавляться участю в приватизації чи управлінні окремими українськими енергокомпаніями, коли ринок стане більш стабільним — це теж поглибить зв’язки.

   Звичайно, виклики залишаються. Росія, ймовірно, намагатиметься перешкоджати енергетичному союзу України із Заходом, можливо диверсіями чи кібератаками на інфраструктуру. Потребуватиме вирішення питання транзиту російського газу через Україну після 2024 року: якщо Європа майже не купуватиме російського газу, українська ГТС може лишитися без завантаження, і тут знадобиться залучення США та ЄС для вирішення — наприклад, використання ГТС для транспортування водню чи біометану в майбутньому. Також постане завдання залучити десятки мільярдів доларів на відбудову — і роль США у цьому фінансовому пакеті буде критичною, можливо через новий «план Маршалла» для України.

   Втім, загальна тенденція очевидна: енергетичні відносини США та України мають усі шанси лише посилитися. Вони вже перейшли випробування війною і довели свою стратегічну вагу. Україна, спираючись на підтримку США, зробила величезний крок до енергетичної незалежності від Росії. Наступний крок — перетворення України з об’єкта уразливості (через залежність) на суб’єкт, що сам робить внесок у регіональну енергетичну безпеку, наприклад, експортує електроенергію чи водень до ЄС.

   Іншими словами, з країни-споживача імпортних енергоносіїв Україна може стати країною-постачальником чистої енергії. І Сполучені Штати залишатимуться поруч на цьому шляху — як союзник, інвестор і гарант того, що більше ніхто не зможе використати енергетику як зброю проти України.

Висновки

   Енергетичне партнерство між США та Україною пройшло шлях від перших кроків підтримки незалежності до фактичного енергетичного союзу перед лицем російської агресії. Основні етапи цієї співпраці демонструють послідовність зусиль: від зменшення залежності від російського газу та нафти, до інтеграції української енергосистеми з європейською і розвитку альтернативних джерел за участю американських інвестицій. Під час повномасштабної війни саме енергетичний фронт став одним із вирішальних — ворог намагався зламати Україну блекаутами, але США та союзники допомогли вистояти, надавши і «швидку допомогу» (генератори, пальне), і стратегічну підтримку (санкції проти РФ, диверсифікація постачань).

   Аналіз показує, що за два воєнні роки Україна здійснила стрибок в бік енергетичної незалежності: імпорт російських енергоносіїв зведений нанівець, натомість розширилися зв’язки з ринками США, ЄС та світу. Американська роль у цих трансформаціях є визначальною — чи то у вигляді поставок LNG і вугілля, чи то у вигляді мільярдних інвестицій у «зелену» енергетику та відбудову інфраструктури. Співпраця на рівні G7, ЄС, NATO підсилює двосторонні зусилля, створюючи глобальну підтримку енергетичної безпеки України. У перспективі повоєнного відновлення енергетичні відносини Києва і Вашингтона лише поглиблюватимуться. Україна розглядається як партнер, здатний стати регіональним донором енергії (завдяки експорту електрики з АЕС і ВДЕ, виробництву водню), а США — як ключовий інвестор та гарант безпеки цих процесів.

   Відповідно, роль США в енергосекторі України еволюціонує: від аварійного постачальника та санкційного тиску на агресора — до партнера у побудові нової, стійкої та конкурентної енергетики України. Це партнерство матиме вирішальне значення для повоєнного успіху України і стане частиною ширшої архітектури безпеки в Європі, де енергетика є її невід’ємною складовою.

 Список використаних джерел:

1. RAND Corporation. (2000). Ukraine and the Caspian: An Opportunity for the United States. Santa Monica, CA: RAND Corporation.
2. (2025, March 18). Ukraine buys US LNG amid Trump-Putin talks on ending war.
3. (2019, July 8). For the first time in history Ukraine receives oil from the US.
4. (2022, December 21). NATO Headquarters goes dark in solidarity with Ukraine.
5. Atlantic Council. (2023). Oil, gas, and war: The effect of sanctions on the Russian energy industry. (Financial indicators of Gazprom in 2023).
6. DiXi Group. (2024, February 27). Як змінила повномасштабна війна український енергосектор: дані аналітиків.

Боднаренко Христина Василівна

студентка 5 курсу, спеціальності 291 Міжнародні відносини,

суспільні комунікації та регіональні студії

Науковий керівник: Корнійчук Л.В.

кандидат історичних наук, старший викладач

ВІЙСЬКОВА ПРИСУТНІСТЬ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ ТА КИТАЙСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ В АФРИКАНСЬКОМУ РЕГІОНІ

У XXI столітті суперництво Сполучених Штатів Америки та Китайської Народної Республіки набирає все більших обертів. Світ спостерігає за скороченням американського війська закордоном, в той час, як КНР, навпаки, використовує низку інструментів для досягнення лідерських позицій. У статті проаналізовано головні аспекти військової присутності США та КНР в регіоні Африки, визначено проблеми та перспективи двох лідерів з африканськими державами, а також окреслено тенденції, на які варто звернути увагу, особливо в контексті майбутніх президентських виборів в США.

Ключові слова: США, КНР, африканський регіон, військові бази, військові місії, Африканське командування США, Народно-визвольна армія Китаю.

MILITARY PRESENCE OF THE UNITED STATES AND

THE PEOPLE`S REPUBLIC OF CHINA IN THE AFRICAN REGION

In the 21^st century, the rivalry between the United States of America and the People`s Republic of China is gaining momentum. The world is witnessing the reduction of American troops abroad, while China, on the contrary, uses a number of tools to achieve leadership positions. The article analyzes the main aspects of the US and China`s military presence in Africa, identifies the problems and prospects of the two leaders with African states, and outlines trends that are worth paying attention to, especially in the context of the upcoming US presidential election.

Key words: USA, PRC, African region, military bases, military missions, Unites States Africa Command, People`s Liberation Army of China.

Постановка проблеми. На сучасному етапі все більш актуальним постає питання вибору союзника для багатьох міжнародних акторів у зв’язку зі зростанням конкуренції між Сполученими Штатами та Китайською Народною Республікою. Африканський континент, стаючи одним із арен такого протистояння, намагається використати військову потужність обох країн на свою користь. Проте, наразі могутність африканських держав у порівнянні з Вашингтоном та Пекіном є невеликою, і спроби залучення нових інвестицій у військову сферу, а також створення нових військових об’єктів, часто призводять до ускладнення відносин у регіоні та мають глобальні наслідки. З урахуванням глобальних трансформацій та зростаючої інтенсивності відносин між США, Китаєм та деякими африканськими партнерами, така співпраця вимагає ретельного аналізу та оцінки для подальшого розвитку у військовій сфері Африки.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання американської та китайської військової присутності в регіоні Африки вже привернуло увагу численних науковців. Українські дослідники такі як В. Гвоздь [1], Р. Кот [2] та М. Олійник [8], зосереджували свої дослідження на оборонному співробітництві Китаю з країнами Африки. Дослідники С. Аль-Булуші [4], М. Філіпс [9] та Л. Том [10] вивчали конкурентну діяльність США та КНР в регіоні та її наслідки. Незважаючи на значний внесок у вивчення даної теми, важливе питання впливу розміщення китайського та американського контингенту на африканські держави все ще залишається недостатньо розкритим.

Метою та завданнями дослідження є аналіз військової присутності США та КНР у регіоні Африки, окреслення головних аспектів співпраці двох лідерів на континенті з іншими політичними акторами, а також виявлення найбільш перспективних африканських партнерів для Вашингтону та Пекіна.

Виклад основного змісту. Протягом тривалого часу на території африканського континенту розміщувались іноземні війська. Більше десятка країн мають в Африці свої місця дислокації та військові бази. Ключовою зоною інтересів великих держав, зокрема США та КНР став Африканський Ріг. Регіон є геополітично стратегічним для африканської та світової економіки, безпеки та торгівлі. Крім того, Ріг включає всі країни, які є свідками інтенсивної мілітаризаційної діяльності. Згідно із доповіддю Інституту досліджень безпеки, аналітичного центру зі штаб-квартирою в Південній Африці, щонайменше 13 країн мають військову присутність в Африці, а на Африканському Розі розташовано близько 11 іноземних військових баз [5].

Важливо зазначити, що вищенаведений субрегіон є джерелом виходу сировини, нафти та природного газу з країн Перської Затоки до Європи, а також шляхом для споживчих товарів, які потрапляють на африканський ринок з Азії та Європи. Окрім того, Ріг є визначальним для іноземних баз, оскільки сприяють централізації влади на африканському континенті, Червоному морі, західній частині Індійського океану та Аравійського півострова.

Серед країн Африканського Рогу жодна інша не привертає більшої уваги світових держав, ніж Джибуті, де розташовано щонайменше вісім іноземних військових баз, в тому числі США та Китаю. Саме США створили в 2001 році свою першу військову базу в Джибуті, в Кемп-Лемон`є, передану від союзницької Франції. Пізніше, у 2007 році Вашингтон розширив свої військові бази в Джибуті з 39 до 500 гектарів. Це було зроблено з метою консолідації військової присутності, а також розміщення військового об’єкта Великої Британії на своїх військових базах [7].

Починаючи з 2000-х років, США також відкривали свої військові бази, окрім Джибуті, в Ефіопії (Арбамінчі) та Сомалі (Кісмайо). Однак, станом на сьогодні, єдиною американською військовою базою залишилася тільки Кемп-Лемон’є.

Згідно звіту Ради миру та безпеки Африканського союзу, 2023 рік виявився досить складним для континенту. У результаті послідовних військових переворотів у Сахелі, рівень політичної напруги зріс у Малі, Буркіна-Фасо та Нігері. Рівень демократичного устрою знизився, про що свідчить відновлення військових переворотів в Нігері та Габоні, протести в Сенегалі, ухвалення нової конституції, що скасовує обмеження термінів у Центральноафриканській Республіці, оскаржувані результати виборів в Зімбабве та низка інших причин [3].

Нестримна гонка за військові бази може свідчити про ризик військових зіткнень між ворогуючими державами. Прикладом, зокрема, стало звинувачення США проти Китаю, що позиціонування останнього шкодить військовій діяльності в регіоні ще з 2008 року.

Характеризуючи політику Пекіна в регіоні, то варто сказати, що він тут реалізовує досить неоднозначну стратегію. В межах спірних територій, китайці дають кредит під заставу тих чи інших родовищ корисних копалин та інфраструктурних об’єктів. Як наслідок, КНР просто розповсюджує свій суверенітет на території та об’єкти, на яких наразі працюють китайські корпорації. Саме тому Народно-визвольна армія Китаю розвиває спроможності для проведення військових операцій в Африці. Зокрема, в Джибуті у 2017 році була відкрита перша військова база, варто сказати, що вона стала взагалі першою китайською базою закордоном. Крім того, починаючи з 2020 року китайські лідери неодноразово заявляли про наміри збудувати військові бази в Танзанії, Кенії, Екваторіальній Ґвінеї, а також після військових навчань в пустелі Наміб, стали говорити і про розміщення бази в Намібії. Від такої стратегії КНР не відступає і в 2024 році, про що свідчить візит міністра закордонних справ Китаю Ван І в Єгипет, Того, Туніс та Кот-д’Івуар. Цікаво, що всі перераховані країни є прибережними.

Інший аспект військової присутності США та КНР – спеціальні місії. Такі акції є досить гнучкими, адже не передбачають постійного дислокування армії, і що більш важливо, за таких умов Вашингтон та Пекін технічно не воюють на території Африки. Після створення у 2007 році Африканського командування (AFRICOM), США прийняли військовий підхід до забезпечення своїх інтересів в Африці [4]. Це мало сумні наслідки, як от неоголошена війна проти Аль-Шабаб в Сомалі, чи хвиля державних переворотів (у багатьох випадках очолюваних навченими в США офіцерами). Сьогодні критики Африканського командування засуджують залежність уряду Вашингтону від військових для захисту свого доступу до ресурсів та ринків на континенті. На жаль, на цьому полі Америка показала «кризу демократії».

Хоча Китай вже вклав кошти у будівництво численних комерційних портів вздовж узбережжя Західної Африки, таких як порт Крібі в Камеруні, порт Леккі в Нігерії і порт Ломе в Того, наявність військової бази в Гвінейській затоці дозволить китайській Народно-визвольній армії Китаю (НВАК) розширити свої військові можливості з Індо-Тихоокеанському регіоні, Аденській затоці та Атлантичному океані, відкриваючи двері для китайських військових до інших частин світу [10]. Маючи базу в Західній Африці, НВАК матиме змогу здійснювати далекі та тривалі місії, оскільки китайські військові кораблі зможуть поповнювати запаси, відпочивати і заправлятися в безпечних місцях.

Для Сполучених Штатів, які недавно випередили НВАК за розміром флоту, це також означатиме зближення китайських військових з американською територією з боку Атлантичного океану. Уряд США, схоже, активізував зусилля, спрямовані на запобігання створенню китайської бази в Західній Африці. Однак багато американців вважає, що замість того, щоб реагувати на ці конкретні сценарії, Вашингтон повинен зосередитися на багатогранній стратегії комерційних інвестицій, дипломатичних перемовинах і партнерстві у сфері безпеки, щоб реагувати на пошук Китаєм морської присутності за кордоном – і передбачати його.

Висновки. Африканські держави сьогодні мають великий перелік проблем. Саме внутрішні потрясіння не дозволяють регіону повноцінно політично, економічно та технологічно розвиватися. Окрім того, розміщення іноземного американського та китайського контингенту насправді не зовсім сприяє ситуації. Тимчасові миротворчі місії тільки частково закривають проблемні питання. Щодо США, то їхня присутність не є масовою, а невдоволення КНР не набрало загрозливих масштабів, принаймні поки. Однак, реакція Вашингтону та Пекіна на діяльність один одного в регіоні, може створювати додаткові підстави для спалаху нового витка конфронтації.

Джерел та література:

1. Гвоздь. В. Китай (中国) сьогодні: Підсумки Форуму китайсько-африканського співробітництва. Strategic Group Sofia, URL: https://sg-sofia.com.ua/kitaj-poglinaje-afriku-zikl-materialiv (дата звернення: 22.02.2024).
2. Кот Р. Китай нарощує оборонне співробітництво з країнами Африки. Борисфен Інтел, 2018. URL: https://bintel.org.ua/nash_archiv/arxiv-regioni/arxiv-aziya/arxiv-kitaj/09_20_focac/ (дата звернення: 22.02.2024).
3. 2023 PSC Report. Institute for Security Studies, January 30, 2024. URL: https://issafrica.org/pscreport/psc-insights/2023-a-tough-year-for-the-psc
4. Al-Bulushi S. What is AFRICOM? How the U.S. Military is Militarizing and Destabilizing Africa. Teen Vogue, July 19, 2023. URL: https://www.teenvogue.com/story/what-is-africom-us-military-africa (date of access: 13.02.2024).
5. Institute for Security Studies. URL: https://issafrica.org/ (date of access: 19.02.2024).
6. Melvin N. J. The Foreign Military Presence in the Horn of Africa Region. SIPRI, Stockholm, April, 2019. URL: https://www.sipri.org/publications/2019/sipri-background-papers/foreign-military-presence-horn-africa-region (date of access: 19.02.2024).
7. Military and Security Developments Involving the People`s Republic of China. Annual Report to Congress, S. Department of Defense, 2023. URL: https://media.defense.gov/2023/Oct/19/2003323409/-1/-1/1/2023-MILITARY-AND-SECURITY-DEVELOPMENTS-INVOLVING-THE-PEOPLES-REPUBLIC-OF-CHINA.PDF (date of access: 15.02.2024).
8. Oliynyk M. Cooperation of the People`s Republic of China With Countries of the African Continent in the Military Sphere. Eminak, January 2024. https://www.researchgate.net/publication/377741455_Cooperation_of_the_People’s_Republic_of_China_With_Countries_of_the_African_Continent_in_the_Military_Sphere (date of access: 14.02.2024).
9. Phillips M. M. U.S.-China Tension Have a New Front: a Naval Base in Africa. The Wall Street Journal, February 10, 2024. URL: https://www.wsj.com/world/africa/u-s-china-tensions-have-a-new-front-a-naval-base-in-africa-616e9e77 (date of access: 21.02.2024).
10. Thom L. China Continues Its Search for a Maritime Military Presence in West Africa. The Diplomat, February 20, 2024. URL: https://thediplomat.com/2024/02/china-continues-its-search-for-a-maritime-military-presence-in-west-africa/ (date of access: 21.02.2024).

Науковий керівник: Атаманенко А. Є.,

доктор історичних наук, професор

Політика щодо біженсива в США: від президента Б. Обами до президента Дж. Байдена

У статті проаналізовано законодавство США щодо біженців за період останніх трьох президентів: Барака Обами, Дональда Трампа та Джо Байдена. Прослідковано відмінності в політичних аспектах надання притулку. Досліджено головні проблеми, що впливають на законодавчий процес прийняття біженців.

Ключові слова: США, біженці, притулок, Б. Обама, Д. Трамп, Дж. Байден.

Artemchuk D.V.

Refugee policy in the United States: from president B. Obama to president J. Biden

The article analyzes US refugee law over the past three presidents: Barack Obama, Donald Trump, and Joe Biden. There are differences in the political aspects of asylum. The main problems influencing the legislative process of accepting refugees are investigated.

Keywords: the USA, refugees, asylum, B. Obama, D. Trump, J. Biden.

Постановка проблеми. Проблема біженства стає все актуальнішою у зв’язку зі збільшенням конфліктів у світі, кліматичними та природними катаклізмами, кризами в гуманітарній, економічній та політичній сферах. Явище біженства стає масовим. Водночас законодавство, що направлене на прийом біженців, не вдосконалюється. Країн-донорів біженців стає все більше,  а тих, хто може і хоче їх прийняти – все менше. США є однією з країн, що з ХХ століття приймала велику кількість біженців і мала відповідне законодавство, однак не завжди країна була лідером в цій сфері. Політика, яку проводили президенти США, впливала на зміну числа тих, хто міг знайти притулок у розвиненій державі. Відповідно, відбувались і зміни законодавства у сфері біженства. Тому дослідження проблематики біженства в США є актуальним. Це питання потребує розгляду на законодавчому рівні, що вимагає постійного вдосконалення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Міграційні процеси в США, зокрема проблема біженства, викликала і викликає інтерес серед дослідників,  а саме: американських Д. Калліка (D. D. Kallick), С. Матемаа (S. Mathema) [19], М. Фікса (M. Fix), Д. Зонга (J. Zong), К. Гупера (K. Hooper) [14] та ін., які досліджували різні аспекти інтеграції біженців в систему США та американську програму надання притулку. Дж. А. Кабот (J. A. Cabot) [8] проаналізувала з якими проблемами стикаються мексиканські біженці в США. Розквіт на занепад політики США щодо біженців і притулку висвітлює в своїй роботі Р. Вейзем (R. Wasem) [37].  Проблема біженства в США ще не викликала помітного інтересу серед дослідників в Україні, але можна відзначити декілька праць, що сприяють розумінню проблеми. Так, О. Ровенчак [2] розглядає різні аспекти визначення поняття міграції та її класифікації, а В. Патійчук та О. Петрівська [1] проаналізували просторові особливості динаміки потоків біженців у регіонах світу.

Мета дослідження – дослідити особливості законодавства США щодо надання притулку біженцям.  Реалізація описаної мети передбачає виконання таких завдань:

• проаналізувати законодавство США щодо біженців
• з’ясувати відмінності і головні проблеми в законотворчих процесах трьох останніх президентів США щодо надання притулку.

Виклад основного матеріалу. У США проживає більше іммігрантів, ніж в будь-якій іншій країні: понад мільйон людей прибувають щороку як шукачі притулку та біженців. Крім того, щорічно сотні тисяч осіб іноземного походження натуралізуються в США. Сума за цими категоріями в поєднанні з відкритістю для людей всіх рас, національностей і релігій робить США найкращою країною у світі для імміграції. До недавнього часу США щорічно пропонували притулок більшій кількості людей, ніж всі інші країни, разом узяті.

Згідно із законодавством США, «біженець» – це особа, яка не може або не бажає повернутися у свою рідну країну через «цілком обґрунтований страх переслідування» через расу, приналежність до певної соціальної групи, політичні переконання, релігію або національне походження [30]. В особливих випадках президент може також надати статус біженця людям, які все ще проживають у країні походження або перебувають в іншому місці постійного проживання. Це визначення ґрунтується на Конвенції Організації Об’єднаних Націй 1951 року і Протоколах 1967 року щодо статусу біженців, учасниками яких США стали в 1968 році. Після війни у ​​В’єтнамі й досвіду США щодо переселення індокитайських біженців Конгрес прийняв Закон про біженців 1980 року, який включив це визначення Конвенції в законодавство США і забезпечує правову основу для сучасних біженців США [4]. В Законі зазначалось, що біженство – це масове залишення жителями своїх рідних місць внаслідок війни або стихійного лиха. Право на притулок визначається на основі тих самих критеріїв, за винятком того, що особа, яка прагне притулку, вже знаходиться в США. Інакше кажучи, біженці знаходяться за кордоном (скажімо, в Йорданії та втекли з Сирії), а особи, які отримали притулок, знаходяться на кордонах в пошуках в’їзду до США або вже знаходяться в США з інших причин [17].

Протягом багатьох років в США працює найбільша в світі програма переселення біженців – USRAP. Вона має на меті захистити вразливі групи населення і запропонувати їм перспективу довгострокової інтеграції. Програма переселення іноді має «ефект лотереї» – пропонує різні ринки праці, житлову та соціальну допомогу, що в результаті впливає на їх довгострокові перспективи. На відміну від багатьох європейських країн, в США відсутня національна централізована система інтеграції іммігрантів, де велика частина відповідальності знаходиться в руках державної і місцевої влади або громадянського суспільства. Послуги для біженців є помітним виключенням і єдиним прикладом того, яким чином федеральний уряд грає роль в їхній інтеграції. Програма переселення біженців в США заснована на партнерстві між федеральним урядом, штатами і дев’ятьма національними некомерційними агентствами по переселенню, які приймають і розміщують переселених біженців в місцевих громадах на основі біографічної інформації і надають їм певні послуги [14]. Бюро населення, біженців та міграції є лідером в галузі міжнародної міграційної політики, координуючи діяльність регіональних і функціональних бюро Державного департаменту та інших урядових установ США, включаючи міністерства охорони здоров’я і соціальних служб, внутрішньої безпеки, юстиції, праці, казначейства і агентства США з питань міжнародного розвитку для просування пріоритетів США [18].

Біженці – це лише невелика частина загальної імміграційної історії США. Вісім відсотків всіх іммігрантів, що проживають сьогодні в США, в цілому 3,2 мільйона чоловік, спочатку приїхали в цю країну в якості біженців або отримали притулок. Майже всі ці біженці та особи, які отримали притулок, з тих пір стали натуралізованими громадянами або законними постійними жителями, також відомими як власники грін-карт [19].

Однак, все ж існують загрози, які американська громадськість бачить в сучасних біженцях. Зазвичай це одна з чотирьох категорій: вони є загрозою безпеки; біженців занадто багато і вони виснажують ресурси; люди, які прибувають, не є справжніми біженцями а, отже, не заслуговують захисту; біженці не можуть або не будуть асимілюватися і тому стануть довгостроковим тягарем для США [25].

Проте за словами колишнього президента США Барака Обами: «Іммігранти і біженці навпаки оживляють і оновлюють Америку. … Іммігранти – це вчителі, які надихають наших дітей, і лікарі, які зберігають наше здоров’я. Це інженери, а також художники і артисти. Іммігранти – це солдати, моряки, льотчики, морські піхотинці, берегові гвардійці, які захищають нас, часто ризикують своїми життями заради Америки, яка ще навіть не належить їм» [27]. «Правда полягає в тому, що бути американцем важко… Америка: місце, де ми можемо бути частиною чогось більшого. Місце, де ми можемо показати свої таланти та реалізувати наші амбіції та забезпечити нові можливості для себе та інших. Місце, де ми можемо зберегти гордість за свою спадщину, де ми визнаємо, що у нас є спільне віросповідання, вірність цим документам, лояльність до нашої демократії; […] де ми живемо поруч як сусіди; де наші діти знають, що є частиною цієї нації, вже не чужими, а фундаментом цієї нації, сутністю цієї нації» [31].

Саме за Б. Обами модель переселення біженців в США вважалась зразковою на міжнародному рівні. При адміністрації Б. Обами з 2009 по 2016 фінансовий рік понад 611 000 біженців були переселені в США. За останній рік президенства Б. Обами 85 000 біженців були переселені в різні частини країни. Це – максимум з 1996 року, тобто найбільша кількість біженців, що переселені в будь-яку країну через офіційний механізм переселення – Управління Верховного комісара ООН у справах біженців [7].

За Барака Обами в 2012 була створена «Програма відкладених дій щодо дітей, які прибувають» (DACA) – яка означала, що молоді люди, які прибули до США нелегально, могли подати заяву про тимчасову допомогу при депортації; ця програма допомогла  не депортувати приблизно 1 500 000 молодих людей [10]. Обама поклав кінець кубинській політиці «мокрі ноги – сухі ноги», яка дозволяла кубинцям, які прибували до США без візи, стати постійними мешканцями і встановлювала преференції для однієї групи мігрантів з-поміж інших [20]. Крім того, за Обами зросла частка мусульманського населення, яке емігрувало в Америку. Загалом 38 901 мусульманський біженець в’їхав до США у 2016 році, що становило майже половину (46% – рекордна кількість за часів президентства Б. Обами з-поміж всіх президентів США) з майже 85 000 біженців, які в’їхали в країну в той період, згідно з аналізом дослідницького центру Pew, проведеного в Державному департаменті з питань біженців [9].

Президент-республіканець Дональд Трамп, що прийшов до влади в 2017 р., відразу зайняв жорстку позицію щодо легальної та нелегальної імміграції, в тому числі різко обмежив прийом біженців. У 2017 році США прийняли 54 000 біженців. У 2018 р. президент ще більше знизив ліміт прийому біженців до 45 000. У 2019 р. адміністрація скоротила кількість прийнятих біженців до 30 000, а у 2020 – до 18 000. В 2021 році ліміт для біженців став найнижчим з моменту прийняття Закону про біженців 1980 року (15 000 осіб) [13].

Відразу після приходу до влади в січні 2017 року Д. Трамп видав розпорядження №13767 «Поліпшення прикордонної безпеки та забезпечення імміграції», в якому йшлося про політику, що була проти надання притулку та збільшення кількості емігрантів, включаючи будівництво прикордонної стіни, збільшення і тривале ув’язнення шукачів притулку та використання прискорених процедур депортації [12].

Після міграційної кризи 2014 р., коли адміністрацію Б. Обами критикували за затримання батьків та дітей на кордоні, на початку 2016 р. було введено «Програму сімейного управління справами», яка дозволила особам, які шукають притулку, залишатися в громаді під час їхніх процедур надання притулку, а також отримувати послуги з ведення справ, включаючи звернення до юридичних та соціальних служб. Однак адміністрація Д. Трампа припинила її у квітні 2017 р., а згодом розгорнула політику, що передбачала тривале та невизначене затримання осіб, які шукають притулку. До літа 2019 року за грати потрапило близько 9 000 іммігрантів [37]. 

У квітні 2018 р. генеральний прокурор США запровадив політику «нульової толерантності», що спричинила широкомасштабні розлучення сімей. Вона була націлена на те, щоб усі прибулі мігранти, включаючи шукачів притулку, були передані до Міністерства юстиції для кримінального переслідування за незаконний в’їзд. Результатом цього стало масове системне розділення сімей, оскільки батьків притягували до відповідальності, а дітей брали під варту. Таким чином, психологічних травм зазнали понад 2 600 дітей. Згодом оприлюднені внутрішні державні записки засвідчили, що ця політика явно служила механізмом для стримування шукачів притулку [3]. 

Обурення громадськості, фотографії та повідомленнями в ЗМІ про дітей у «клітках», а також посилений відступ членів партії президента змусили Д. Трампа припинити політику затримання дітей за допомогою виконавчого розпорядження. Агентство з питань імміграції та митного контролю заявило, що скасувало програму, оскільки вона була занадто дорогою в порівнянні з іншими методами моніторингу, а також тому, що не відвернула достатньо бажання у шукачів притулку [4].

Порівняння між Д. Трампом та Б. Обамою щодо імміграції зазвичай фокусується саме на депортації несанкціонованих іммігрантів, які проживають у США.  Б. Обама зіткнувся із справжнім збільшенням кількості дітей та сімей, які приїжджають до США; Д. Трамп просто вирішив, що типові цифри неприйнятні. Обама у 2014 р. застосував помірно-жорсткий підхід до перетину кордону, Д. Трамп зі свого боку в 2018 році прийняв максимально жорсткий підхід [22].

Д. Трамп зробив розділення сімей справою звичайної практики. За Б. Обами сім’ї розділялись лише за особливих обставин, наприклад, якщо батьки займались нелегальними справами[26]. Обидва президенти розміщували неповнолітніх «без супроводу» у тимчасових установах, але за Б. Обами вони майже всі прибули до США без супроводу.

Збільшення числа мігрантів в 2014 р. було спричинено частково збільшенням кількості сімей, які намагалися перебратися до США з Гватемали, Гондурасу та Сальвадору. Але головним чином збільшенням кількості дітей без супроводу до 18 років, які приїжджають до США без батьків та опікунів з тих самих країн [4].

У федеральному уряді була система боротьби з дітьми без супроводу, але вона була недофінансована та перевантажена ще до 2014. Як результат, прикордонний патруль у кінцевому підсумку утримував дітей більше, ніж протягом 72 годин, передбачених законом, і уряду довелося створювати тимчасові притулки для дітей, схожі на в’язниці. Тимчасові притулки, які ЗМІ назвали  «наметовими містами» – один із результатів цього переповнення [22].

На той час існували спеціальні засоби захисту, так звані «правила» після справи Флорес 1997 р. Це правила поводження з неповнолітніми без супроводу, які перебували під опікою федеральних органів влади за порушення імміграційних законів. Вони вимагали від федерального уряду розміщувати дітей з родичами «без зайвих затримок»; і утримати дітей-іммігрантів, які перебувають під вартою в придатних для дітей умовах лише 20 днів. Тож адміністрація Б. Обами намагалася знизити кількість сімей із Центральної Америки, які шукають притулку в США, утримуючи сім’ї під вартою та депортуючи їх якомога швидше [23].

У вересні ж 2018 р. Департамент національної безпеки і Департамент охорони здоров’я та соціальних служб намагалися скасувати правила Флорес. Вони видали розпорядження, яке б дозволило безстрокове затримання сімей, але це було безуспішно. Після цього в листопаді була видана «Заборона притулку 1.0», а саме заборона особам, які не приїжджають до пункту в’їзду, подавати заяву про надання притулку. Проте вона була скасована в 2020 р. у зв’язку із судовими позовами про порушення законодавства США [6].

Наступним нововведенням в січні 2019 стала програма MPP або «Залишися в Мексиці». Вона підірвала основу американської системи притулку шляхом систематичного повернення шукачів притулку, яких перевіряли у місці в’їзду та передавали до Мексики для очікування розгляду заяв. З самого початку програма була впроваджена на пропускних пунктах через південний кордон, де  місцеві картелі застосовували насильство до шукачів притулку. За рік приблизно 60 000 мексиканців були змушені залишатися в Мексиці в умовах, що загрожували життю, очікуючи судових засідань.  «Лікарі без кордонів»  виявили, що 80% мігрантів, які чекають у Нуево-Ларедо за програмою MPP, були викрадені злочинними картелями, а 45% зазнали насильства або порушень, однак програма працює[33].

У вересні 2019 р. Верховний суд дозволив у повному обсязі застосовувати Заборону щодо надання притулку 2.0, що забороняє всім людям, включаючи дітей, які подорожували через іншу країну, щоб дістатися до США, подавати заяву про надання притулку. Це правило є фактичною забороною притулку майже для всіх шукачів притулку, які прагнуть в’їхати до США через південний кордон [3].

В листопаді 2019 р. Департамент національної безпеки і Департамент юстиції дозволили США укладати  договори з країнами третього світу: Гондурасом, Сальвадором і Гватемалою. Відповідно до цих угод,  фізичним особам буде заборонено подавати прохання про притулок у США, якщо виконуються наступні 4 вимоги: 1) США уклали двосторонню або багатосторонню угоду; 2) принаймні одна з країн, що підписали Конвенцію, є «третьою країною» для шукача притулку, життю чи свободі якого в цій третій країні не загрожуватиме його раса, релігія, національність, політична думка або конкретна соціальна група; 4) «третя країна надає особам, які шукають притулку, доступ до повної та справедливої ​​процедури для розгляду позову про притулок або еквівалентного тимчасового захисту» [16].

На цьому жорсткі правила не закінчились. В березні 2020 р. частина Міністерства юстиції запропонувала різке підвищення плати за заявки, клопотання та апеляції на 800%.  До того ж адміністрація Д. Трампа почала використовувати пандемію COVID-19 для подальшої заборони та затримання шукачів притулку, а в травні Центр з контролю та профілактики захворювань у США вирішив закрити кордон на невизначений термін. З моменту закриття кордону, в березні 2020 р., митниця розпочала масове виселення понад 150 000 мігрантів, у тому числі майже 9 000 дітей без супроводу [4].

В червні 2020 р. адміністрація Д. Трампа розширила «прискорене усунення» далеко від кордонів, дозволивши імміграційним агентам забирати будь-яку особу в будь-якій точці країни та депортувати її без судового контролю, якщо ця особа не зможе переконати імміграційного агента в тому, що вона є громадянином або що вона має законний статус у США.   До того ж Департамент національної безпеки та Виконавче управління з питань імміграційного огляду видали спільне правило, яке «вивернуло» закон про притулок. Правило, зокрема, передбачає, що ні жінки, ні ЛГБТ особи, ні особи, які пережили насилля, не можуть отримати притулок. Закон розширив можливості виявлення шахрайства або необґрунтованих заяв [13].

У липні 2020 р. федеральний суддя округу Колумбія скасував законодавчу заборону адміністрації Д. Трампа щодо надання притулку, яка заважає кожному, хто їхав транзитом через третю країну на шляху до США, отримати захист згідно із законом про притулок. Суддя постановив, що невідкладна аргументація адміністрації щодо накладення такої масштабної перешкоди захисту притулку порушує Закон про адміністративні процедури. Суд також встановив, що правило, ймовірно, може заподіяти непоправної шкоди шукачам притулку, включаючи дітей [21].

В той же час Канадський суд визнав Угоду про безпечну третю країну з США неконституційною, оскільки  США порушили права шукачів притулку. Відповідно до цієї угоди, підписаної в 2004 р., Канада може повернути шукачів притулку назад до США. Через жорстоку політику адміністрації Д. Трампа багато шукачів притулку звернулися до Канади за допомогою, збільшивши кількість фізичних осіб, на яких поширюється дія цієї угоди.  Як пояснив Суд, «Канада не може закривати очі на наслідки … Докази чітко демонструють, що тих, кого канадські чиновники повернули до США, затримують у якості покарання» [32].

В листопаді 2020 р. Федеральний суд зупинив систематичне вислання дітей на кордоні. З березня було вислано понад 200 000 мігрантів та шукачів притулку на кордоні, у тому числі понад 13 000 дітей. Деяких з них  відправили до Мексики, незважаючи на те, що там не було родичів та опікунів [33].

В грудні 2020 р., вкінці своєї діяльності, Адміністрація Трампа оприлюднила 7 остаточних правил, які матимуть руйнівні наслідки для шукачів притулку в 2021 р.: 1) Направляти шукачів притулку в Сальвадор, відтворюючи угоду з Гватемалою, яка вже поставила під загрозу життя 1000+ шукачів притулку насамперед жінок та дітей; 2) остаточно запровадити збір за прохання про надання притулку до 800% та збільшити вартість збору за апеляції; 3) реформувати систему надання притулку та накласти ряд нових заборон на допомогу і захист для шукачів притулку; 4) визнати шукачів притулку «небезпекою для національної безпеки» під приводом загрози для громадського здоров’я; 5) відновити заборону на транзит шукачів притулку, які подорожували через іншу країну; 6) дозволити втручання до апеляційного розгляду; 7) відмовити в захисті шукачам притулку та особам, які пережили катування, якщо вони не подадуть заяву протягом двох тижнів після першого слухання їхньої справи [3]. До того ж, було прийнято план Д. Трампа на 2021 р.: виділити 5000 місць для біженців, що піддаються релігійним переслідуванням, 4000 місць для біженців з Іраку, які допомагали США, і 1000 місць для біженців з Сальвадору, Гватемали і Гондурасу, залишаючи 5000 місць для інших. Проте він заборонив в’їзд біженцям з Сомалі, Сирії та Ємену за винятком випадків «особливої ​​гуманітарної заклопотаності», посилаючись знову ж таки на небезпеку тероризму [34].

Розглядаючи всі закони і заборони, які були затверджені під час каденції президента США Д. Трампа, можна дійти до висновку, що адміністрація надавала пріоритет переслідуванню мігрантів, використовувала їх для відокремлення сімей та стримувала шукачів притулку від пошуку захисту в США.  «Законодавство США гранично ясно показує, що особи, які шукають притулку, мають право подавати заяви про надання притулку незалежно від того, де вони в’їжджають в країну і президент Трамп не може змінювати закон за примхою», – відмітив Білл Фрелк, директор Human Rights Watch з прав біженців [35].

У міжнародному праві зазначається, що особи, які шукають притулку, мають право подавати прохання про надання притулку незалежно від незаконного в’їзду або перебування, що підтверджується законом США про надання притулку. «Будь-який іноземець, який фізично присутній або прибуває в США (незалежно від того, чи в призначеному місці прибуття…), незалежно від статусу іноземця, може клопотати про надання притулку» [35]. Однак обрання Д. Трампа внесло в основний політичний дискурс маргінальну ідею про те, що легальна і нелегальна імміграція є загрозою для економіки і безпеки США.

Підриваючи систему щодо біженства, адміністрація Д. Трампа проігнорувала дві фундаментальні істини про США. По-перше, протягом багатьох років США були світовим лідером в прийомі людей, які втікали від насильства і переслідувань і шукали безпечне місце. По-друге, громади США довгий час отримували вигоду від прибуття біженців. Вони представляють собою чистий позитив для економіки США. Неопублікований звіт Міністерства охорони здоров’я і соціальних служб США, який не затвердила адміністрація Д. Трампа, і який пізніше був опублікований в газеті The New York Times, показав, що чисті вклади біженців в національну економіку за десять років склали 63 мільярди доларів [24].

Однак з приходом до влади нового президента, в 2021 США має шанс на зміни. У Всесвітній день біженців (20 червня 2020 р.) тодішній кандидат Джо Байден пообіцяв відновити спадщину США, підвищивши плановий рівень прийому біженців до 125 000. Він також пообіцяв співпрацювати з Конгресом, щоб США щороку приймали як мінімум 95 000 біженців. Ця цифра являє собою середнє значення як для демократичної, так і для республіканської партій [38].

З першого дня своєї каденції Джо Байден наполегливо почав переробляти імміграційну політику країни. Протягом перших кількох тижнів перебування на посаді новий президент запропонував план всебічної імміграційної реформи, опублікував не менше восьми окремих заяв для виконавчої влади, пов’язаних з імміграцією.

Імміграційна політика президента Дж. Байдена може стати однією з найбільш прогресивних серед усіх попередніх. Хоча всі очікували від нього різкого відриву від жорсткої політики, неефективно витрачених коштів та зусиль свого попередника Д. Трампа, Дж. Байден має намір повністю перекроїти політику всіх попередніх президентів, спрямовану на мігрантів [15].

Протягом п’яти років Д. Трамп контролював обговорення питань імміграційної політики на національному рівні, переважно за допомогою брехні, дезінформації, гіперболи та викривлення даних.  Промови Д. Трампа були використані для того,  щоб переконати громадськість та членів Конгресу підтримати його політичні цілі – закриті кордони, заборону біженців, переповнені ізолятори, діти, відокремлені від батьків і зачинені в клітках, та агресивні внутрішні дії.

Нова адміністрація всебічно зосереджує увагу на питаннях, пов’язаних із в’їздом до США.  Дж. Байден видав наказ «Про припинення надзвичайного стану на південному кордоні США і перенаправлення коштів, спрямованих на будівництво прикордонної стіни», який в т.ч. стосувався фінансування, яке адміністрація Д. Трампа перенесла з Міністерства оборони та інших рахунків на будівництво стіни [28]. Президент Дж. Байден також видав розпорядження під назвою «Створення всеохоплюючої регіональної бази для усунення причин міграції, управління міграцією по всій Північній та Центральній Америці та кращого забезпечення безпечної та впорядкованої обробки шукачів притулку на  кордоні». За допомогою цього розпорядчого розпорядження адміністрація Дж. Байдена проінформувала, що частина вирішення проблем національної імміграційної політики передбачає зосередження уваги на першопричинах, що існують у країнах походження [11].

На початку свого президентства в 2017 р. Д. Трамп також видав серію розпоряджень, які згодом підтримав Верховний Суд США, а саме про заборону в’їзду мігрантам з 13 країн, більшість з яких є мусульманськими. Ці документи дослідники кваліфікували як «заборону мусульман» і вважали дискримінаційними. Однак в перший же день своєї каденції, Дж. Байден видав наказ, який скасовує цю заборону і бере за основу існуючу систему, яка діє для винесення суджень – у посольствах по всьому світу та в пунктах в’їзду – для визначення придатності та безпеки особи, яка в’їжджає до США [36].

Незабаром після того, як Дж. Байден вступив на посаду, в січні 2021 р., він видав виконавчий меморандум «Про збереження і зміцнення DACA» [10] що нагадував політику доби Б. Обами. 4 лютого президент Джо Байден оголосив про розпорядження, в якому окреслив рамки перебудови американської програми переселення біженців, що дозволить їм знаходити безпеку та возз’єднати свої сім’ї. Адміністрація Дж. Байдена опублікувала  дорожню карту реформ для відновлення USRAP і закладення основи для надійного прийому біженців на роки вперед. Вона включає розблокування коштів для агентств з питань переселення по всій країні та організацій-партнерів USRAP для швидкого відновлення, щоб виконати зобов’язання адміністрації; розширення можливостей возз’єднання сім’ї; і розроблення програми спонсорства університетів, громад та роботодавців, які підтримують переселення та створюють безпечні та регульовані шляхи захисту, які використовують талант біженців [29]. Також 19 лютого 2021 р. в Конгресі було введено Закон про громадянство США. Законопроєкт підтримуватиме зусилля щодо інтеграції біженців, шукачів притулку та іммігрантів. Він також забезпечить фінансування для судів, які займаються питаннями правової орієнтації та імміграції, і вкрай необхідний приплив допомоги,  щоб зробити життя безпечним в Центральній Америці. Новий законопроєкт також пропонує шлях до громадянства 11 мільйонам іммігрантів без документів, які живуть, працюють, платять податки та роблять внесок в американські громади [5].

Висновки. США – країна, яка має довгу історію прийняття біженців, мігрантів і тих хто шукає притулку, однак в сучасному світі із збільшенням воєн, конфліктів, гуманітарних кризових ситуацій і т.д., число тих, хто у пошуку притулку міг потрапити в США зменшилось через загрозу безпеці громадян. За президентства Б. Обами кількість мігрантів була однією з найвищих, попри всі загрози, адже політика була більш-менш збалансована. За каденції Д. Трампа, який з самого початку почав жорстку політику, що максимально утискала права біженців, кількість мігрантів, які прибули до країни, зменшилась до мінімального рівня в історії США. З приходом нового президента, Джо Байдена, його адміністрація буде намагатися реорганізувати всю систему та буде співпрацювати з Конгресом з метою якнайшвидшого підвищення межі прийому біженців, а також виконання його зобов’язання щодо подальшого підвищення числа прийнятих в 2022 фінансовому році до 125 000. Дж. Байден розуміє важливість залучення мігрантів для економіки і демографії США. Згідно з Pew Research, «прогнозується, що іммігранти будуть стимулювати майбутнє зростання населення працездатного віку в США як мінімум до 2035 р.. У міру того, як покоління бебі-буму виходить на пенсію, іммігранти та їхні діти, як очікується, компенсують це зниження, вносячи свій внесок приблизно в 18 мільйонів осіб працездатного віку в період з 2015 по 2035 рік, разом з тим покращуючи рівень економіки країни» [21]. Для того щоб ці цифри стали можливими в майбутньому, Дж. Байден має оновити непрацездатну систему притулку та інвестувати в нову систему, яка захищає шукачів притулку та біженців до розгляду їх справи, а також зупинити необґрунтовану депортацію біженців.

Джерела та література

1. Патійчук В., Петрівська О.  Просторові особливості динаміки потоків біженців у регіонах світу. Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Географічні науки. 2012. № 9. С. 95-101. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Nvvnug_2012_9_19
2. Ровенчак О. Визначення та класифікації міграцій: наближення до операційних понять. Політичний менеджмент №2. 2006. URL: https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/rovenchak_vyznachennia.pdf
3. A Timeline of the Trump Administration’s Efforts to End Asylum. National Immigrant Justice Center. 2021.  URL: https://immigrantjustice.org/sites/default/files/content-type/issue/documents/2021-01/01-11-2021-asylumtimeline.pdf  
4. An Overview of U.S. Refugee Law and Policy. American Immigration Council. 2021. URL: https://www.americanimmigrationcouncil.org/research/overview-us-refugee-law-and-policy
5. Arnold S., Frimpong M. Tracking Joe Biden’s plans for refugees, asylum seekers and COVID-19. International Rescue Committee. 2020. URL: https://www.rescue.org/article/tracking-joe-bidens-plans-refugees-asylum-seekers-and-covid-19
6. Asylum Law Under Attack: What is the Impact on Unaccompanied Children? CILA. URL:https://cilacademy.org/wp-content/uploads/2020/12/2020.10.21-CILA-Resource-Asylum-Law-Under-Attack.pdf
7. Biddle L. Refugee resettlement under the Obama administration: untangling the U.S. refugee assistance program at the federal level. Global Journal of Peace Research and Praxis. Vol. 2. No. 1. 2018. URL: http://libjournal.uncg.edu/prp/article/view/1655
8. Cabot J.A. Problems Faced by Mexican Asylum Seekers in the United States.  Journal on Migration and Human Security. 2018. URL: https://journals.sagepub.com/doi/abs/10.1177/233150241400200405
9. Connor P. U.S. admits record number of Muslim refugees in 2016. Pew Research Center. 2016. URL: https://www.pewresearch.org/fact-tank/2016/10/05/u-s-admits-record-number-of-muslim-refugees-in-2016/
10. Consideration of Deferred Action for Childhood Arrivals (DACA). U.S. Citizenship and Immigration Services. URL: https://www.uscis.gov/humanitarian/consideration-of-deferred-action-for-childhood-arrivals-daca  
11. Executive Order on Creating a Comprehensive Regional Framework to Address the Causes of Migration, to Manage Migration Throughout North and Central America, and to Provide Safe and Orderly Processing of Asylum Seekers at the United States Border. The White House. 2021. URL: https://www.whitehouse.gov/briefing-room/presidential-actions/2021/02/02/executive-order-creating-a-comprehensive-regional-framework-to-address-the-causes-of-migration-to-manage-migration-throughout-north-and-central-america-and-to-provide-safe-and-orderly-processing/  
12. Executive Order: Border Security and Immigration Enforcement Improvements. The White House. 2017.  URL:https://trumpwhitehouse.archives.gov/presidential-actions/executive-order-border-security-immigration-enforcement-improvements/ 
13. Fact Sheet: U.S. Refugee Resettlement. National Immigration Forum. 2020. URL: https://immigrationforum.org/article/fact-sheet-u-s-refugee-resettlement/
14. Fix M., Hooper K., Zong J. How are refugees Faring? Integration at U.S. and State levels. MPI. 2017. URL: https://www.migrationpolicy.org/sites/default/files/publications/TCM-Asylum-USRefugeeIntegration-FINAL.pdf 
15. Hudak J., Stenglein C. Biden’s immigration reset. Brookings. 2021. URL: https://www.brookings.edu/blog/fixgov/2021/02/19/bidens-immigration-reset/
16. Implementing Bilateral and Multilateral Asylum Cooperative Agreements Under the Immigration and Nationality Act. Federal register. The Daily Journal of the United States Department. 2019. URL: https://www.federalregister.gov/documents/2019/11/19/2019-25137/implementing-bilateral-and-multilateral-asylum-cooperative-agreements-under-the-immigration-and
17. Inserra D. Refuge and Asylum: President Obama Should Not Abuse One of America’s Great Humanitarian Tools. The Heritage Foundation. 2014. URL: https://www.heritage.org/immigration/report/refuge-and-asylum-president-obama-should-not-abuse-one-americas-great
18. International Migration. Bureau of population, refugees, and migration URL: https://www.state.gov/other-policy-issues/international-migration/
19. Kallick D., Mathema S. Refugee Integration in the United States. FPI. 2016. URL: https://cdn.americanprogress.org/wp-content/uploads/2016/06/15112912/refugeeintegration.pdf   
20. Labott E., Liptak K., Oppmann P. US ending ‘wet foot, dry foot’ policy for Cubans. CNN politics. 2017.  URL: https://edition.cnn.com/2017/01/12/politics/us-to-end-wet-foot-dry-foot-policy-for-cubans/index.html
21. Lam D. The History of Immigration in America. Illuminate. 2020. URL: https://www.illuminateourworld.org/single-post/the-history-of-immigration-in-america?gclid=CjwKCAiAxp-ABhALEiwAXm6IyYfdRm4Qg2nUlZVlii5D-mWo5Krh0_K1Ampez6FxwQ4vj5lGLaLqEhoCxlQQAvD_BwE
22. Lind D. What Obama did with migrant families vs. what Trump is doing. Vox. 2018. URL: https://www.vox.com/2018/6/21/17488458/obama-immigration-policy-family-separation-border
23. Lind D., Scott D. Flores agreement: Trump’s executive order to end family separation might run afoul of a 1997 court ruling. Refugees International. 2018. URL: https://www.refugeesinternational.org/reports/2018/6/28/trumps-executive-order-and-the-flores-settlement-explained-bswdt
24. Mathema S. Refugees Thrive in America. CAP. 2018. URL: https://www.americanprogress.org/issues/immigration/reports/2018/11/19/461147/refugees-thrive-america/
25. Nawyn S. Refugees in the United States and the Politics of Crisis. The Oxford Handbook of Migration Crises. 2019. URL: https://www.oxfordhandbooks.com/view/10.1093/oxfordhb/9780190856908.001.0001/oxfordhb-9780190856908-e-23
26. Ordoñez F., Kumar A. Yes, Obama separated families at the border, too.  McClatchy DC BUREAU. 2019. URL: https://www.mcclatchydc.com/news/politics-government/white-house/article213525764.html
27. Presidential Speeches on Immigration. Boundless. 2017. URL: https://www.boundless.com/blog/presidential-speeches/
28. Proclamation on the Termination Of Emergency With Respect To The Southern Border Of The United States And Redirection Of Funds Diverted To Border Wall Construction. The White House. 2021. URL: https://www.whitehouse.gov/briefing-room/presidential-actions/2021/01/20/proclamation-termination-of-emergency-with-respect-to-southern-border-of-united-states-and-redirection-of-funds-diverted-to-border-wall-construction/
29. Recommendations to rebuild and strengthen the U.S. Refugee Admissions Program. International Rescue Committee. 2020. URL: https://www.rescue.org/report/recommendations-rebuild-and-strengthen-us-refugee-admissions-program
30. Refugees. U.S. Citizenship and Immigration Services.  2021. URL: https://www.uscis.gov/humanitarian/refugees-and-asylum/refugees
31. Remarks by the President at Naturalization Ceremony. The White House Office of the Press Secretary. 2015. URL: https://obamawhitehouse.archives.gov/the-press-office/2015/12/15/remarks-president-naturalization-ceremony  
32. Scherer S., Warburton M. Canada court rules ‘Safe Third Country’ pact with U.S. invalid, cites detention risk. Reuters. 2020. URL: https://www.reuters.com/article/us-canada-refugee-safethird-idUSKCN24N2B2
33. The devastating toll of “Remain in Mexico” one year later. Doctors without borders. 2020. URL: https://www.doctorswithoutborders.org/what-we-do/news-stories/news/devastating-toll-remain-mexico-one-year-later
34. Trump administration sets record low limit for new U.S. refugees. Reuters. 2020. URL: https://www.reuters.com/article/us-usa-immigration-refugees-idUSKBN27D1TS
35. US: Proposed Asylum Regulation Violates Law. Human Rights Watch. 2018. URL: https://www.hrw.org/news/2018/11/08/us-proposed-asylum-regulation-violates-law
36. Vohra A. Biden rescinds Trump’s Muslim ban, pledges to accept more refugees. ORF. 2021. URL: https://www.orfonline.org/expert-speak/biden-rescinds-trumps-muslim-ban-pledges-to-accept-more-refugees/
37. Wasem R. More than a Wall: The Rise and Fall of US Asylum and Refugee Policy. Journal on Migration and Human Security. 2020. URL:https://journals.sagepub.com/doi/full/10.1177/2331502420948847
38. What does a Joe Biden presidency mean for refugees and asylum seekers? International Rescue Committee. 2020. URL: https://www.rescue.org/article/what-does-joe-biden-presidency-mean-refugees-and-asylum-seekers

Ядерна енергетика залишається однією з пріоритетних сфер у формуванні світової політики. Однак, використання ядерного потенціалу не в мирних цілях може спричини кризу між державами, що становитиме загрозу для всієї планети. Ядерна програма Ірану має ресурси суттєво змінити конфігурацію сил на міжнародній арені, тому держави-лідери намагаються контролювати таку політику Ірану. Водночас, неузгодженість їхніх позицій також вплине на ядерну політику ІРІ. Тому необхідно проаналізувати та порівняти позиції США та ЄС щодо іранської ядерної програми.
Метою статті є порівняти позиції США та ЄС щодо ядерної програми Ірану після підписання Спільного всеохоплюючого плану дій (JCPOA).
Теоретичним підґрунтям для досліджуваної теми стала нормативно правова база, а саме національні стратегії, стратегічні договори, двосторонні договори, звіти, а також інтерв’ю та промови лідерів ЄС та США. Крім того, були використані аналітичні статті Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру та провідних фахівців з Ірану, Ізраїлю та США.
Сполученні Штати Америки та Європейський Союз сьогодні є найпотужнішими представниками демократичного світу, які фактично разом чи окремо в змозі контролювати та впливати на міжнародні процеси. І якщо десь ситуація виходить з-під контролю, вони за допомогою політичних механізмів намагаються її врегулювати. Досить часто вони мають спільну мету, але механізми її реалізації можуть відрізнятися, так само як і інтереси та цілі. Прикладом таких розбіжностей є ядерна програма Ірану. Обидва суб’єкта міжнародних відносин мали на меті призупинити розробку ядерної програми, однак на шляху до цієї мети виникала низка суперечностей. Не узгодивши ці проблемні аспекти тоді, сьогодні, вже після підписання Спільного всеосяжного плану дій (JCPOA) у 2015 р., позиції США та ЄС щодо ядерної програми Ірану починають відрізнятися. Однак, потрібно визначити наскільки вони відмінні, чи між ними є все-таки щось спільне. При порівняльному аналізі необхідно визначити причини, що впливають на формування такої позиції та вивчити нормативно-правові документи двох акторів міжнародних відносин, тобто офіційну реакцію на дії або бездіяльність Ірану після 2015 р. Крім того, визначити позиції лідерів щодо ядерної програми Ірану та врахувати різку зміну риторики США після обрання нового президента у 2016 р.
Хоча США та ЄС є демократичними державними утвореннями, але позиції щодо конфліктних регіонів досить відрізняються через низку чинників сформованих впродовж десятиліть: інтереси, рівень присутності в регіоні та залежність від регіону.
Співробітництво з Іраном та мета підписання JCPOA повністю залежить від інтересів США та ЄС на Близькому Сході. Зацікавленість США та ЄС у регіоні Близького Сходу суттєво відрізняється. США, на відміну від ЄС, претендують на лідерство в регіоні, тому їм важливо зберегти свій вплив в регіоні в тому числі повернути контроль над Іраном. Після розпаду біполярної системи США послабили свої позиції. Конфронтаційні відносини з більшістю держав регіону спричинили появу нових акторів Росії та Китаю на Близькому Сході. Зважаючи на це, США намагаючись унеможливити співробітництво Ірану з Росією та Китаєм, ініціюючи санкційну політику, яка не тільки знизить розвиток двосторонніх відносин з Іраном, а й також послабить його економічне зростання.
ЄС, своєю чергою, немає таких геополітичних амбіцій. Такий вплив на регіон Союз втратив ще після процесу деколонізації. У регіоні Близького Сходу ЄС акцентує увагу на співпраці в економічній та енергетичній сферах та прагне стабілізації. Іран був важливими торговельним партнером ЄС, а саме в енергетичній сфері. Після розпаду біполярної системи РФ, яка була енергетичним партером, не змогла забезпечувати потреби ЄС у поставках енергоносіїв, тому співробітництво з Іраном виявилося найкращим варіантом. Ядерна програма Ірану була швидше всього викликом для ЄС, а не потенційною загрозою. Але тиск з боку США, а також небажання нової війни на Близькому Сході, яка поставить під загрозу їхню енергетичну безпеку, змусили ЄС підтримати США, а згодом взяти участь в переговорну процесі [8].
Також, не зважаючи на нові тенденції в енергетичній сфері: зростання ролі ядерної енергетики чи відновлювальних джерел енергії, використання вуглеводнів таких як нафти та газу все-таки займають перші позиції, особливо нафти через її доступність у транспортуванні. Тому зацікавленість та присутність США та ЄС досить висока. Якщо нафта цікавить ЄС як імпортера, враховуючи їхню високу енергозалежність від РФ, то у США інтереси набагато ширші. На графіку [див. Додаток А] можемо побачити, що США є першою державою у видобутку нафти, також на графіку можна помітити, що після зняття санкцій видобуток в Ірані зріс, тому на міжнародній арені з’являється конкурент для США. Високий видобуток ще у КСА, Іраку, Китаю та Росії, однак, КСА є головним політичним партнером США в регіоні, Ірак потребує суттєвого інвестування, щоб відновити потужність видобутку, Китай же є імпортером американської нафти з 2015 р., а Росія через свою окупаційну політику знижує привабливість. Тому враховуючи енергетичний потенціал Ірану та його конкуренцію в регіоні з КСА, він є прямим конкурентом США. Зняття санкцій з Ірану – це рішення для США, якщо вони себе позиціонують як держава арбітр та лідер на міжнародній арені, однак загрожує політичним та економічним інтересам через посилення ролі ІРІ [21].
Щодо ЄС, то ситуація абсолютно інша. Він зацікавлений у співробітництві з Іраном, щоб зменшити поставки нафти з РФ, яка все ще є основним експортером. Наприклад, німецькі компанії оголосили про плани інвестувати близько 12 мільярдів доларів в іранські інфраструктурні та нафтові проекти, у тому числі 6 мільярдів євро у будівництві нафтохімічних установок на півдні Ірану. За даними дослідницького департаменту Торгово-промислової палати Ірану, торгівля з ЄС зросла удвічі за перші сім місяців 2017 року до 13,1 млрд. євро [5]. Отже, причини співпраці суттєво відрізняються, що впливає на причини початку переговорного процесу з ІРІ.
Якщо США ініціювали переговорний процес через нову політику щодо регіону і намагалися вирішити проблеми за допомогою дипломатії та м’якої сили, оскільки за допомогою військової сили не зовсім вийшло, враховуючи ситуацію з Іраком, то ЄС навпаки переслідував економічні цілі і виступав у цьому переговорному процесі як посередник. ЄС намагався диверсифікувати енергопостачання, включаючи в свою систему Іран, відновити торговельну спроможність. Тобто, мета укладення угоди у 2015 р. була спільною, інтереси, які держави хотіли реалізувати суттєво відрізнялися. Після підписання угоди інтереси обох акторів залишилися такими ж, однак США змінили механізми їх реалізації.
Зокрема, варто зазначити, що дипломатичні відносини між США та Іраном розірвані ще у 1979 р., а також немає обміну дипломатичними представництвами, на відміну від ЄС, де відносини офіційно встановлені, як на рівні держав, так і на рівні ЄС як організації. Тому, відповідно, на нормативно-правовому рівні взаємини між ЄС та Іраном будуть розвинуті набагато більше і відповідно позиція щодо ядерної програми буде визначена чіткіше.
Якщо розглядати нормативну-правову базу, то позиція США щодо ядерної політики Ірану частково визначається в Стратегіях національної безпеки США від 2 лютого 2015 р. та від 18 грудня 2017 р. Також реакцію на поточні події визначають офіційними зауваженнями та нотатками. Однак, немає стратегічного документа про співробітництво чи офіційного урядового положення щодо бачення політики Ірану, на відміну від ЄС. Своєю чергою, нормативно-правова база ЄС щодо Ірану досить потужна. Зокрема, основоположним документом, який виданий Європарламентом у червні 2016 р., є «Стратегія ЄС у відносинах з Іраном після підписання Спільного всеохоплюючого плану дій». Також висновки Ради щодо ядерної програми Ірану, знаття санкцій, Декларації Верховного представника щодо діяльності Ірану після підписання угоди, та інші робочі документи. Тобто можна стверджувати, що нормативно-правова база, яка стосується ядерної програми Ірану набагато потужніше представлена в ЄС. Однак, щоб зробити детальніший аналіз необхідно розглянути позиції висвітлені в цих документах.
Позиція США щодо ядерної програми Ірану затверджена в Національній стратегії США від 2 лютого 2015 р., яка була укладена ще до підписання угоди (підписали угоду 14 липня 2015 р.) [9]. Але і там уже зазначається, що майбутня угода – це досягнення усіх сторін, а ядерна програма повинна нести виключно мирний характер і США будуть особисто за цим спостерігати. Згодом після п’ятьох місяців від підписання угоди видали Оновлений звіт щодо реалізації плану, де в черговий раз підтримали підписання угоди та її імплементацію [4]. Через рік після підписання угоди було опубліковано нотатку з річниці виконання плану дій, в якій Держсекретар Дж. Керрі повністю підтвердив виконання умов угоди, і зауважив, що угода складена таким чином, що унеможливлює будь-яке порушення [20]. Президент Б. Обама також зазначав про ефективність та дієвість підписаного плану дій [19]. Адміністрація президента Б. Обами підтримувала угоду від початку і до кінця свого терміну, адже саме вона ініціювала підписання угоди і за її підтримки розпочалися переговори та цією адміністрацією була вироблена досить вдала стратегія поведінки з Іраном, що принесла бажаний результат. Президент настільки підтримував Іран, що зняті санкції з Ірану передбачали б появу потужного конкурента для США на енергетичному ринку, але напевно політична мета все-таки виявилася дорожчою.
ЄС повністю підтримував таку політику США, адже Іран потужний торговельний партнер ЄС і відновлення співробітництва позитивно вплине на економіку Союзу. Одразу після підписання JCPOA Рада ЄС відновлює співробітництво з Іраном в усіх сферах, у тому числі з цивільної ядерної енергетики. США, у свою чергу, не поспішають відновлювати дипломатичні відносини, все-таки дотримуючись настороги щодо майбутнього Ірану. Також ЄС починає детально моніторити ситуацію щодо ядерної програми Ірану [6]. На початку 2016 р. скасовують певні обмеження щодо Ірану накладенні ще у 2013 р. [12]. Незважаючи на поступки США у іранському конфлікті, ЄС всеодно підтримують Іран набагато більше та іноді ігнорують інформацію про порушення Іраном домовленостей. Однак, щодо зняття санкцій, то США та ЄС зробили це одночасно 17 січня 2016 р., що все-таки показало загальну узгодженість їхній позицій на той час.
На відміну від США, ЄС створюють спільний документ «Стратегія ЄС у відносинах з Іраном після підписання Спільного всеохоплюючого плану дій», у якому детально планують майбутню політику щодо Ірану, окремо виділивши ядерну безпеку. У цьому розділі ЄС підкреслює важливість розвитку ядерної енергетики в Ірані, але і вказує на проблеми, що можуть виникнути, якщо Іран не буде дотримуватися плану дій. Також розробляє низку заходів щодо заохочення Ірану в розвитку мирної атомної енергетики [3]. США навпаки уникають таких поступок, з чого можна в черговий раз зробити висновок, що позиція ЄС щодо Ірану набагато прихильніша, навіть, не зважаючи на те, що саме США стали ініціаторами укладення плану дій.
ЄС так само як і США видали Декларацію Високого представника щодо річниці від підписання Спільного всеохоплюючого плану дій від 14 липня 2016 р., але, на відміну від США, які тільки підтвердили свій контроль над ядерною програмою і зазначили про дії США в разі порушення плану, ЄС навпаки запевнив Іран про продовження співробітництва та навіть про відкриття регіональних представництв [13]. Упродовж 2016 року було видано ще низку заохочувальних документів з боку ЄС. За півтора роки після підписання угоди, позиції США та ЄС щодо ядерної програми фактично були незмінними – розвиток атомної енергетики виключно у мирних цілях. Однак, з обранням нового президента США ситуація змінилася.
Ще під час перевиборчої кампанії Президент Д. Трамп займав досить різку позицію щодо ядерної програми Ірану, але панувало таке припущення, що це лише піар-кампанія спрямована проти Г. Клінтон. Адже саме вона є одним із активних лобістів JCPOA, оскільки брала участь у переговорному процесі у 2013 р. як Держсекретар. Однак, після інавгурації риторика не змінилася. Спочатку, крім різкого засудження не було офіційних дій щодо зміни зовнішньополітичного курсу щодо Ірану. Д. Трамп називав угоду з Іраном «ганебною» навіть на зустрічах із європейськими лідерами. Згодом, коли департаменти запрацювали на повну силу, у квітні 2017 р. було проведено огляд політики щодо Ірану, у якому зазначалося, що Іран є світовим лідером із фінансування тероризму, а саме Хезболли, Хамазу, військових груп у Сирії, та режиму Б. Ассада, а також порівняли Іран з Північною Кореєю. Такі висновки не задовільнили США, тому через місяць у травні 2017 р. США розширюють санкції проти Ірану, але зберігають ядерну угоду [23].
Незважаючи на позитивну риторику Ф. Могеріні, ЄС також розширює санкції навіть ще раніше 17 квітня 2017 р., але як і США не поширює їх на ядерну програму. Передусім, обидві сторони концентрують свою увагу на інших проблемних питаннях, уникаючи будь-якого натяку на відмову чи замороження ядерної угоди. Хоча риторика обох лідерів дещо відрізняється, але офіційна позиція щодо ядерної програми залишається незмінною – обидва суб’єкта міжнародних відносин підтримують імплементацію угоди.
Згодом політика США щодо ядерної програми – деформується, з одного боку США пом’якшують санкції накладені у минулому, а з іншого – ініціюють введення нових. Зокрема, перші санкції щодо Ірану після підписання Угоди були накладені 17 липня 2017 p. [26], однак у спільному звіті ЄС та МАГАТЕ, підтверджують, що Іран виконує умови передбачені угодою.
Нова політика США іноді видається парадоксальною. Покликаючись на слова Д. Трампа, можна зробити висновок, що політична складова ядерної угоди відповідає інтересам, але економічна навпаки, лише шкодить. Увесь цей час ЄС повністю підтримує імплементацію угоди, що вносить певні суперечності у відносини США та ЄС. Крім того, 14 вересня 2017 р. Адміністрація президента наклала нові санкції на 11 суб’єктів та фізичних осіб що підтримують іранську програму балістичних ракет [22]. У відповідь на це Ф. Могеріні заявила, що JCPOA переогляду чи обговоренню не підлягає і вона не буде змінена [1]. Протистояння загострюється. У наступній заяві від 13 жовтня 2017 р. президент США заявляє, що відмовляється визнавати угоду через невиконання Іраном своїх зобов’язань, однак, не скасовує її та не накладає нові санкції на Іран [18]. Крім того, Конгрес пропонує переглянути певні розділи угоди щодо балістичних ракет, оскільки вони вимагають доопрацювань [24]. Через декілька днів 16 жовтня 2017 р. ЄС видає власну заяву, в якій Спільний всеохоплюючий план дій називають здобутком дванадцятирічної дипломатії і документом, який у змозі гарантувати безпеку в регіоні Близького Сходу. Водночас, не сертифікування плану дій називає порушенням умов угоди і закликає США переглянути своє рішення [10].
18 грудня 2017 р. США видають нову стратегію Національної безпеки США у якій Іран поруч з Північною Кореєю виступає основною загрозою безпеці США через розвиток ядерної програми та фінансування тероризму [15]. Однак, варто зазначити, що спонсорування тероризму виступає набагато більшою загрозою. Тобто, можна припустити, що санкції проти ядерної політики Ірану та ідея розірвати угоду це лише привід, щоб знизити економічний розвиток Ірану до рівня не спроможності фінансувати терористичні організації.
Незважаючи на низку критики, США дослухаються до ЄС, сертифікують угоду, але накладають нові санкції проти Ірану вже 12 січня 2018 р. [25]. ЄС на зустрічі EU3+3 щодо імплементації JCPOA, заявив, що Іран повністю виконує умови угоди відповідно до 8 звітів МАГАТЕ, тому причини щодо змін робочого процесу нема. І вкотре ЄС відзначили, що ця угода сприяє гарантуванню миру та безпеки в регіоні [14]. З такою позицією швидше всього погодився Держсекретар США Р. Тілерсон, однак президент Д. Трамп відстоював іншу позицію. Ймовірно, що однією з причин звільнення Тілерсона є розбіжність поглядів щодо Ірану. Згодом на черговій зустрічі в березні відбувся моніторинг виконання Іраном угоди, де не пролунало різких заяв щодо ядерної програми Ірану. Тобто незважаючи на певні суперечності, імплементація угоди продовжувалася, а представники США подовжували виступати проти імплементації угоди. Прихильники угоди очікували, що Д. Трамп може і не накласти чергові санкції, переогляд яких було заплановано на 12 травня.
Питання угоди з Іраном стало однією з причин загострення відносин між ЄС та США. Тому під час візиту французького президента Е. Макрона до США, а потім канцлером ФРН порушувалося питання не посилення санкцій щодо Ірану 12 травня. Д. Трамп у свою чергу закликав європейські держави змусити Іран виправити недоліки угоди. Крім того, Е. Макрон заявив про напрацювання нової угоди з Іраном над якою вони працювали 6 місяців до того. Однак, дипломати та спеціалісти з обох сторін стверджують, що нової угоди немає, але є проект додатку до старої з врахуванням позиції США. Е. Макрон здійснив політичний маневр, щоб заохотити Трампа не накладати нові санкції [1].
Зустрічі Д. Трампа, Е. Макрона та А. Меркель не змогли відвернути подій, які відбулися на початку травня поточного року та стали приводом до абсолютного деформування значення угоди. Зокрема, ізраїльський прем’єр міністр Б. Нетаньягу 1 травня заявив, що Іран порушує умови угоди, аргументувавши це тим, що їхня розвідувальна служба знайшла незаперечні докази того, що Іран нарощує свою ядерну могутність у значно більших розмірах, ніж це передбачено угодою. Іран прагнув поставити п’ять «хіросімських» бомб на ракетах в рамках проекту під кодовою назвою «Амад», який, можливо, був закритий приблизно в 2003 році. Також він зауважив, що Іран сховав секретну ядерну програму, коли він підписав так звану ядерну угоду в 2015 році. ЄС заявив про необхідність додаткових даних та перевірок і буде продовжувати над цим працювати. А Держсекретар США М. Помпео, отримані дані Ізраїлем назвав, автентичними і заявив, що угода з Іраном побудована на брехні. Відповідно такі дані стривожили Д. Трампа і він заявив, що остаточне рішення щодо Ірану озвучить 12 травня [17]. Однак, 12 травня чекати не довелося, 8 травня Д. Трамп заявив, що США виходять з ядерної угоди з Іраном [11]. Така політика США стала загрозою для існування напрацьованих домовленостей щодо Ірану та викликом для гарантування безпеки на Близькому Сході, а також загрожує енергетичній безпеці ЄС. На цю заяву одразу відреагувала Ф. Могеріні, видавши Декларацію Високого представника від імені ЄС після заяви Президента США Трампа щодо ядерної угоди Ірану (JCPOA), у якій наголосила, що ЄС абсолютно підтримують JCPOA і будуть співпрацювати з Іраном у цьому форматі [7].
Незважаючи на тісне співробітництво між ЄС та США, позиції щодо ядерної програми виявилися абсолютно різними, що ставить під загрозу не лише існування угоди, а й безпеку у світі, враховуючи обстріли між Іраном та Ізраїлем 9 та 10 травня. Однак, можливо на зустрічі у США Д. Трамп, Е. Макрон та А. Меркель все ж вдалося насправді наблизитися до створення нової угоди. Незважаючи на різні інтереси в регіоні, ЄС буде намагатися зберегти чинну угоду до останнього, паралельно розробляючи новий проект до якого будуть залучені Штати. США будуть торгуватися до останнього. Така політика триватиме впродовж тривалого періоду, допоки Іран буде для США конкурентом та загрожувати їхнім національним інтересам, якщо тільки Штати не змінять зовнішньополітичний курс. Крім того, вихід США з угоди не означає зниження їх ролі в її імплементації. Метою адміністрації Трампа є послаблення дії JCPOA або ліквідація взагалі. За допомогою політичного тиску вони можуть досягнути поставленої мети. Адже, Ядерну угоду підписали США, ЄС, Франція, ФРН, ВБ, РФ та Китай. І якщо ЄС, Франція та ФРН не погодять на скасування угоди, то ВБ, яка виходить з ЄС і є чи не найбільшим політичним партнером Штатів та РФ і Китай, які мають складні відносини США і щоб отримати щось більше, можуть обміняти JCPOA на політичні чи економічні поступки, подаровані США. ЄС у цьому випадку може стати реальним викликом для США, оскільки вже помітні наслідки активізації співробітництва з Іраном сприятимуть збільшенню впливу ЄС в регіоні Близького Сходу, що загрожує не тільки інтересам США, а й Росії, Китаю та навіть Великобританії уже поза ЄС. Отже, існує ймовірність, що мирна політика ЄС щодо Ірану може загрожувати їх безпеці, а питання ядерної програми Ірану причиною розбіжностей між США та ЄС.
Проаналізувавши позиції США та ЄС щодо ядерної програми, варто зазначити, що вони відповідно до зовнішньополітичних пріоритетів еволюціонували і змінилися. ЄС продовжують активно підтримувати угоду з Іраном, а США враховуючи зміну курсу після обрання нового президента, змінили свою позицію доволі кардинально. Враховуючи постійне невдоволення умовами, врешті решт, вийшли з угоди. Однак, відкритим питанням залишається проект їхнього майбутнього співробітництва.

Список використаних джерел та літератури
1. ЄС: Ядерну угоду з Іраном не можна переглядати, Deutsche Welle, 2017. URL:http://www.dw.com/uk/єс-ядерну-угоду-з-іраном-не-можна-переглядати/a-40840860 (Last accessed:19.03.2018)
2. A. Mohammed, J. Landay, Macron’s talk of ‘new’ deal with Iran may not, in fact, be new, Reuters, 2018. URL: https://www.reuters.com/article/us-iran-nuclear/macrons-talk-of-new-deal-with-iran-may-not-in-fact-be-new-idUSKBN1HZ0QR?utm_campaign=trueAnthem%3A+Trending+Content&utm_content=5ae4b0cc04d301713c25a94f&utm_medium=trueAnthem&utm (Last accessed:09.05.2018)
3. An EU Strategy for relations with Iran after the nuclear deal, The European Parliament’s Committee on Foreign Affaires. 2016. URL: http://www.europarl.europa.eu/RegData/etudes/IDAN/2016/578005/EXPO_IDA(2016)578005_EN.pdf (Last accessed:19.03.2018)
4. An Update on Progress Toward Implementation Day of the JCPOA, The U.S. State Department, 2015. URL: https://2009-2017.state.gov/secretary/remarks/2015/12/250876.htm (Last accessed:19.03.2018)
5. As U.S. Congress Mulls Nuclear Deal, Iran Builds Up Economic Defensive Shield, Haaretz, 2017. URL: https://www.haaretz.com/middle-east-news/.premium-world-powers-send-stark-message-to-trump-on-iran-sanctions-1.5462830 (Last accessed:24.03.2018)
6. Council conclusions on Iran, European Council, Council of the European Union, 2016. URL: http://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2016/01/14/iran-council-extends-suspension-of-eu-sanctions/ (Last accessed:19.03.2018)
7. Declaration by the High Representative on behalf of the EU following US President Trump’s announcement on the Iran nuclear deal (JCPOA), European Council Council of the European Union 2018. URL: http://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2018/05/09/declaration-by-the-high-representative-on-behalf-of-the-eu-following-us-president-trump-s-announcement-on-the-iran-nuclear-deal-jcpoa/ (Last accessed:09.05.2018)
8. T. Cronberg, T. Erästö. Will the EU and the USA part ways on the Iran deal?, Stockholm International Peace Research Institute, 2017. URL:https://www.sipri.org/commentary/topical-backgrounder/2017/will-eu-and-usa-part-ways-iran-deal (Last accessed:24.03.2018)
9. International Energy Statistics, U.S. Energy Information Administration, 2017. URL: https://www.eia.gov/beta/international/data/browser/#/?pa=0000000000000000000000000000000000g&c=ruvvvvvfvtvnvv1urvvvvfvvvvvvfvvvou20evvvvvvvvvnvvuvo&ct=0&tl_id=5-A&vs=INTL.53-1-AFG-TBPD.A&vo=0&v=T&end=2017 (Last accessed:09.05.2018)
10. Iran nuclear deal: EU statement on the Joint Comprehensive Plan of Action, European Council Council of the European Union, 2017. URL: http://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2017/10/16/iran-nuclear-deal-eu-jcpoa/ (Last accessed:19.03.2018)
11. Iran nuclear deal: Trump pulls US out in break with Europe allies, ВВС. URL: http://www.bbc.com/news/world-us-canada-44045957 (Last accessed:09.05.2018)
12. Iran: Council extends suspension of EU sanctions, European Council URL: http://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2016/07/14/hr-declaration-year-anniversary-jcpoa/ (Last accessed:19.03.2018)
13. Iran: Declaration by the High Representative on behalf of the EU on the one year anniversary of the JCPOA, European Council Council of the European Union, 2016. URL: http://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2016/07/14/hr-declaration-year-anniversary-jcpoa/ (Last accessed:19.03.2018)
14. Joint Commission of the Joint Comprehensive Plan of Action (JCPOA) to convene on 16 March in Vienna, European External Action Service, 2018. URL: https://eeas.europa.eu/delegations/iran/41175/joint-commission-joint-comprehensive-plan-action-jcpoa-convene-16-march-vienna_en (Last accessed:09.05.2018)
15. National Security Strategy of the United States of America, The White House, 2017. URL: (http://nssarchive.us/wp-content/uploads/2017/12/2017.pdf) (Last accessed:24.03.2018)
16. National Security Strategy, The White House. 2015. URL: http://nssarchive.us/wp-content/uploads/2015/02/2015.pdf (Last accessed:19.03.2018)
17. Netanyahu says files prove Iran lied about nuclear programme, The Financial Times, 2018. URL: https://www.ft.com/content/653affc8-4ca7-11e8-97e4-13afc22d86d4 (Last accessed:09.05.2018)
18. President Trump Delivers Remarks on the Iran Strategy, The White House, 2017. URL: https://www.youtube.com/watch?v=-qmuTWRsNtU (Last accessed:19.03.2018)
19. Remarks by the President at Veterans Roundtable on the Iran Nuclear Deal, The White House. 2015. URL: https://obamawhitehouse.archives.gov/the-press-office/2015/09/10/remarks-president-veterans-roundtable-iran-nuclear-deal (Last accessed:19.03.2018)
20. Remarks on the One-Year Anniversary of the JCPOA, The U.S. State Department. 2016. URL: https://2009-2017.state.gov/secretary/remarks/2016/07/259972.htm (Last accessed:19.03.2018)
21. The Amazing Rise In U.S. Oil Production Demands Policy Support, Forbes, 2018, URL:https://www.forbes.com/sites/judeclemente/2018/02/18/the-amazing-rise-in-u-s-oil-production-demands-policy-support/#609c34a77f20 (Last accessed:09.05.2018)
22. Treasury Targets Supporters of Iran’s Islamic Revolutionary Guard Corps and Networks Responsible for Cyber-Attacks Against the United States, The Department of the Treasury, 2017. URL: https://www.treasury.gov/press-center/press-releases/Pages/sm0158.aspx (Last accessed:19.03.2018)
23. Trump Administration Announces New Sanctions on Iran, The Wall Street Journal, 2017. URL: https://www.wsj.com/articles/trump-administration-to-announce-new-sanctions-on-iran-1495043306?tesla=y&mod=djemCapitalJournalDaybreak (Last accessed:19.03.2018)
24. Trump Vows to End Iran Deal Himself if Congress Won’t Act, The Wall Street Journal, 2017. URL: https://www.wsj.com/articles/trump-wont-certify-iran-is-complying-with-nuclear-deal-seeks-trigger-points-for-sanctions-1507908636 (Last accessed:19.03.2018)
25. Trump waives Iran sanctions for what administration says is last time, The Hill, 2017. URL: http://thehill.com/policy/defense/368748-trump-extends-iran-nuclear-deal?rnd=1515782515 (Last accessed:19.03.2018)
26. U.S. Announces New Iran-related Sanctions, The U.S. State Department, 2017. URL: https://www.state.gov/r/pa/prs/ps/2017/07/272635.htm (Last accessed:19.03.2018)

Додаток А[9]

Динаміка видобутку нафти провідними державами за 2014-2017рр..

У статті проаналізовано основні елементи співробітництва Австралії зі Сполученими Штатами Америки щодо військової та політичної сфери діяльності, а також головні тенденції, проблеми та пріоритети такої взаємодії в майбутньому.

В статье проанализировано основные элементы сотрудничества Австралии с Соединенными Штатами Америки по военной и политической сфере деятельности, а также главные тенденции, проблемы и приоритеты такого взаимодействия в будущем.

Article analyses key points of Australia – United States cooperation in military and political fields of interest and fundamental ideas, problems and priorities of such interaction in the future.

Актуальність теми дослідження обумовлена недостатнім вивченням комплексу відносин Австралії та США, а саме військово-політичної сфери, яка характеризується підвищеною зацікавленістю в умовах нарощення мілітарних сил провідними країнами на міжнародній арені для забезпечення порядку і безпеки, а також недостатньою увагою до співробітництва в АТР у колах вітчизняних дослідників.

Стан наукової розробки проблеми. Питанням відносин, що склалися на початок ХХІ ст., між Австралією та Сполученими Штатами займаються переважно австралійські, або ж американські дослідники та науковці, зокрема Дж. Перлман, К. Уітлок та інші. Незважаючи на це, відносини між цими країнами в АТР розглядали і російські дослідники: А. Братерський, Т. Клименко, а також співробітник Інституту Далекого Сходу РАН М. Мамонов. Але, на жаль, не слід із впевненістю твердити, що проблема є достатньо вивченою на вітчизняному просторі.

Передусім, політична співпраця країн в основному проходить у форматі щорічних двосторонніх переговорів Австралія – США, відомих під назвою AUSMIN . Такі зустрічі сприяють налагодженню співпраці міністрів Австралії у закордонних справах та з питань оборони разом з держсекретарем США і міністром оборони, а також з іншими високопоставленими посадовими особами від обох сторін. Консультації надають широкі можливості для обговорення та обміну поглядами, підходами до важливих глобальних і регіональних політичних питань, а також до поглиблення двосторонньої співпраці в галузі зовнішньої безпеки і оборони. Започатковані з 1985 р., зустрічі є досі актуальними, які розглядають питання навіть торгово-економічного та наукового характеру. Місце проведення зустрічей визначається почергово – одного року в США, наступного в Австралії.

Аби зрозуміти сутність таких зустрічей, а також проаналізувати їхню ефективність, розглянемо декілька консультацій та їх результати, зокрема за 2010 та 2014 роки.
У Мельбурні в 2010 р. відбулася зустріч формату AUSMIN у складі голови МЗС Австралії Кевіна Радда, та міністра оборони Австралії – Стівена Сміта, США представляли держсекретар Хіларі Клінтон та секретар з оборони доктор Роберт Гейтс. Варто зазначити, що саме 2010 рік – 25 річниця від першої AUSMIN, яка була проведена в Канберрі 1985 р., а також 70 річниця дипломатичних відносин США – Австралія. Це була вже друга зустріч з адміністрацією Б. Обами, що відображало тривалий стратегічний зв’язок держав. Пан Радд та пан Сміт найбільшу увагу звертали на взаємодію у військовій сфері та сфері безпеки, зокрема спільні дії щодо операції в Афганістані, а також на пошук нових шляхів близьких відносин між країнами.

На зустрічі було опублікувано спільну заяву про співпрацю в боротьбі з явищем насильства проти жінок у всьому світі. За статистикою, близько 30% жінок і дівчат зазнають фізичного або сексуального насильства протягом свого життя, і цей показник, звичайно, набагато вищий в зонах конфліктів. Австралія та США як демократичні і правові держави, підтвердили готовність брати на себе відповідальність не тільки спостерігати, не просто бути стурбованими цим, але й діяти. І саме тому обидві держави будуть повноцінно співпрацювати з організацією «Жінки-ООН» під керівництвом колишнього президента Чилі Мішель Бачелет (Michelle Bachelet).

Актуальні наріжні камені співпраці США – Австралія – це нерозповсюдження ядерної зброї, спільні зусилля в Афганістані, що було актуальним на той час, кібер-безпека, боротьба з тероризмом, мирне використання космічного простору та права людини, включаючи боротьбу з бідністю та стимулювання розвитку в країнах, що розвиваються.
На цій зустрічі голова МЗС Австралії заявив про заохочення використання Сполученими Штатами їхніх портів, об’єктів, навчальних приміщень та полігонів, запевняючи, що в цьому і є суть альянсів, так і буде в майбутньому.

12 серпня 2014 р. у Сіднеї відбулася чергова зустріч AUSMIN, на якій були присутні міністр закордонних справ Австралії Джулія Бішоп, міністр оборони Австралії Девід Джонстон, державний секретар США Джон Керрі і міністр оборони США Чак Хейгел. Угода, яка була підписана, передбачає надійну політичну і правову основу та фінансові засади для реалізації низки ініціатив, оголошених у 2011 р., демонструє сильну прихильність Сполучених Штатів в Азійсько-Тихоокеанському регіоні та частині Індійського океану і тверду підтримку в Австралії для США. Країни мають намір продовжувати працювати разом, щоб протистояти зростаючій загрозі балістичних ракет в АТР.

Обидві країни вітали розширення двосторонньої торгівлі та інвестицій, що обумовлено сильною спорідненістю між економіками. Вони відзначили, динамізм і різноманітність в економічних відносинах, у тому числі значний рівень участі бізнесу в широкому спектрі економічної діяльності. Обидві країни сподіваються на святкування 10-річчя з дня набрання чинності угоди про вільну торгівлю між Австралією і США з 1 січня 2015 р., яка, до речі, вже вступила в дію.

Австралія та Сполучені Штати вкотре підтвердили свою тверду прихильність укладення амбітного, високоякісного, всеосяжного договору про Транс-Тихоокеанське партнерство (TТП) якомога швидше. Це буде поглиблювати регіональну інтеграцію, відкривати нові торговельні та інвестиційні можливості, створювати робочі місця і підтримувати економічне зростання.
Представники обох держав підтримали позицію Індії як найбільшої в світі демократії і важливою економічною і стратегічною владою в АТР та регіоні Індійського океану, а також Індонезію, яка вважається мусульманською колискою світової демократії.

Держави також підтвердили свою прихильність до створення позитивних і конструктивних відносин з Китаєм, в тому числі шляхом проведення діалогу з питань стратегічної безпеки і розширенню практичного співробітництва на підтримку їх загальної зацікавленості у підтримці регіонального миру і стабільності та повазі до міжнародного права.
Спільне занепокоєння щодо Корейської Народно-Демократичної Республіки, яка підриває стабільність усього регіону, змусило закликати КНДР припинити свої погрози і провокації, дотримуватися своїх міжнародних зобов’язань та обов’язків, у тому числі шляхом відмови від її ядерних ракет та поширення цієї діяльності. Варто згадати, що зовсім нещодавно, у грудні 2014 р. КНДР прямо відмовилася від переговорів з США і заявила про можливість повномасштабної війни з ними [1].

Щодо глобальних проблем світу, Австралія та США планують спільно працювати через G20 на шляху до досягнення своїх спільних цілей на міжнародній арені. Держави мають чіткий намір продовжувати роботу в рамках Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату з метою домовитися про нову, амбітну угоду щодо клімату стосовно всіх країн до 2015 р.
Австралія та Сполучені Штати вкотре підтвердили свою рішучу позицію з приводу поваги до суверенітету і територіальної цілісності України, заперечивши законність приєднання до Росії Криму в міжнародному праві. Обидві країни засудили підтримку Росією ЛНР та ДНР і створення умов для продовження дестабілізації на сході України; дестабілізація, яка призвела до розстрілу пасажирського авіалайнера MH17.

Держави гостро засудили дії Ісламської Держави Іраку і Леванту (ISIL) та інших збройних опозиційних груп в регіоні. Було погоджено підтримувати співробітництво в боротьбі з тероризмом і нарощування потенціалу в Південній Азії, Південно-Східній Азії, Близькому Сході, Східній Африці і в рамках Глобального форуму з боротьби з тероризмом [7].
Розглядаючи співробітництво країн у військовій сфері, варто звернутися до АНЗЮСу, який заклав основи їх взаємодії. На відміну від НАТО, АНЗЮС не має інтегрованої структури оборони. Однак, Австралія і Сполучені Штати проводять різні спільні заходи. До них відносяться військові навчання, починаючи від військово-морських і десантних навчань на рівні підготовки спецназу, призначення посадових осіб в збройних силах один одного, і стандартизації обладнання та оперативної доктрини.

Переосмислення пакту безпеки відбулося після теракту 11 вересня в США, в якому також були вбиті одинадцять австралійських громадян. Тодішній прем’єр-міністр Джон Говард став одним з найвідданіших прихильників президента Джорджа Буша на міжнародній арені, який виступав за підтримку США у вторгненні до Афганістану в 2001 р. та втручанні в Ірак в 2003 р. [8]

Англійський журналіст Саймон Тісдал (Simon Tisdall) з газети «Guardian» справедливо зауважив у своїй колонці від 6 грудня 2011 р., що прийняття нової стратегії Барака Обами диктувалося, насамперед, китайським синдромом.
В ході останніх візитів на різних рівнях між США та Австралією було вирішено зміцнити наявні військові бази. Тому передбачалося, що з Дарвіна діятиме загін чисельністю 250 морських піхотинців, а до 2017 р. – значний контингент в 2,5 тисячі солдат, частково передислокованих з Японії. За погодженням сторін, ці ВПС і ВМС будуть призначені для стабілізації ситуації на півночі від континенту [2].

АТР має величезне стратегічне значення, США збільшують свої зобов’язання перед усім Азійсько-Тихоокеанським регіоном. «Ми прийшли, щоб залишитися» [3], – заявив президент США. Всі ці дії були справедливо підкріплені новою військової стратегією США, яку Б. Обама виголосив 5 січня 2012 р. Зазначивши, що довгострокові інтереси США в Азійсько Тихоокеанському регіоні припускають і довготривалу присутність, він заявив, що завдяки скороченню присутності США в Європі, вона буде посилена в АТР.

Реакція на такий стрімкий поворот подій в АТР була досить неоднозначною. Керівник з австралійського військового відомства у відставці Х’ю Уайт відзначив, що альянс Австралії та США у сфері безпеки вкрай важливий, проте Пекін може розцінити ці дії як войовничі [10].
Газета People’s Daily попередила, що Австралія може потрапити «під перехресний вогонь», якщо дозволить американським військовим завдавати шкоди китайським інтересам. Австралійські представники постаралися применшити значимість таких заяв, назвавши їх цілком передбачуваною риторикою, посилаючись на очевидність того, що відносини між Сполученими Штатами та Австралією триваліші й надійніші, ніж американська стурбованість з приводу Китаю, на що вказує і промова Б. Обами з цього питання: «Думаю, що заява про те, що ми побоюємося Китаю, помилкова, так як і думка про те, що ми намагаємося виключити Китай з регіону. Будуть часи, коли вони не будуть [грати за правилами], тоді ми відправимо сигнал про те, що ми думаємо, що вони повинні повернутися на правильний шлях» [4].

Попри численну критику, опитування, проведене незалежним Інститутом Лоуї Think Tank показав, що більшість, тобто 55% австралійців схвалюють розгортання політики і 59% підтримують загальний військовий союз між двома країнами.
Про те, що Австралія це єдиний союзник США в Індійському океані заявив представник військового відомства США [6]. Американські та австралійські керівники заявляють, що ідеальне місце для розміщення пілотованих розвідувальних літаків США і безпілотних літальних апаратів Global Hawk є австралійські Кокосові о-ви за 2700 км від Австралії.
Суть цих дій з боку США полягає в тому, що Пентагон намагається також реанімувати АНЗЮС у його вигляді від 1951 р. і зміцнити його військову складову [5]. Обидві сторони також збираються підписати договір на 25 років, мета якого – створення щита протиповітряної оборони для захисту союзників в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

Аналізуючи співпрацю Австралійського Союзу і Сполучених Штатів Америки у військово-політичній сфері, ми пересвідчилися у тісному та взаємовигідному партнерстві обох держав, заснованому на спільних цінностях, інтересах, а також схожості минулого. Політична взаємодія, в загальному, зводиться до проведення щорічних зустрічей у форматі AUSMIN та конференцій у міжнародних організаціях і різноманітних форумах, де розглядаються питання найрізноманітнішого характеру як регіонального, так і глобального масштабу. Партнерство у військовій сфері відповідає інтересам обох держав та зводиться до вирішення питань безпеки в регіоні і світі в цілому.

Література

1. КНДР погрожує кинути проти США свою мільйонну армію і всі види зброї [Електронний ресурс] : стаття / ТСН Новини: Світ. – від 22 грудня 2014 р. – Режим доступу : http://tsn.ua/svit/kndr-pogrozhuye-kinuti-proti-ssha-svoyu-milyonnu-armiyu-i-vsi-vidi-zbroyi-398834.html. – Назва з екрану.
2. Братерский А. Америка вооружает мир [Электронный ресурс] / А. Братерский. – 13.08.2014. – Режим доступа : http://www.gazeta.ru/politics/2014/08/13_a_6174725.shtml. – Название с экрана.
3. Мамонов М. Политика США в Азиатско-Тихоокеанском регионе [Электронный ресурс] / М. Мамонов (старшый научный сотрудник Института Дальнего Востока РАН) // Обозреватель. – от 11.2012. – Режим доступа : http://observer.materik.ru/observer/N11_2012/088_096.pdf. – Название с экрана.
4. Перлман Дж. Обама разместит 2500 морских пихотинцев в Австралии, заявляя, что «США не опасаются Китая» [Электронный ресурс] / Дж. Перлман // The Telegraph UK. – 16.11.2011. – Режим доступа : http://inosmi.ru/australia/20111117/177813859.html. – Название с экрана.
5. Стратегия США в Тихом Океане [Electronic resource]. – от 29 апреля 2012 г. – Режим доступа : http://voprosik.net/strategiya-ssha-v-tixom-okeane. – Название с экрана.
6. Уитлок К. США и Австралия расширяют военные связи в рамках привязки Пентагона к Юго-Восточной Азии [Электронный ресурс] / К. Уитлок // The Washington Post (USA). – 27.03.2012. – Режим доступа : http://inosmi.ru/fareast/20120327/189194905.html. – Название с экрана.
7. 2014 Australia – U.S. Ministerial Consultations Joint Communiqué [Electronic resource] / IIP Digital. – 12 August 2014. – Access link : http://iipdigital.usembassy.gov/st/english/texttrans/2014/08/20140812305446.html#axzz3Qo9xNJoh. – Title from the screen.
8. Australia – United States [Electronic resource] : Overview / Australian Government, Australian Trade Commission. – Access link : http://www.austrade.gov.au/Export/Free-Trade-Agreements/AUSFTA. – Title from the screen.
9. Australia-United States Ministerial Consultations [Electronic resource] / Australian government/ Department of Foreign Affairs and Trade. – Access link : https://www.dfat.gov.au/geo/us/ausmin. – Title from the screen.
10. White H. The China Choice: Why America Should Share Power [Electronic Resource] H. White // Black Inc. – Access link : http://www.lowyinstitute.org/files/lowy_institute_extract_-_the_china_choice.pdf. – Title from the screen.

Ключові слова: Сполучені Штати Америки, Бразилія, Барак Обама, Дональд Трамп.

Ivanna Tereshchuk

BRAZILIAN DIRECTION OF THE USA FOREIGN POLICY: PERSPECTIVES AND RISKS UNDER PRESIDENT DONALD TRUMP

The cooperation issue of the United States with Brazil during the presidency of Barack Obama is analyzed in the article. Particular attention is paid, first of all, to the documental base and the major points of a bilateral agenda. In addition, the possibilities of success and failure in the Brazilian vector of the new president Donald Trump are described.

Key words: United States of America, Brazil, Barack Obama, Donald Trump.

Актуальність теми зумовлена необхідністю комплексного вивчення двосторонньої співпраці між США та Бразилією на сучасному етапі, а також потребою у прогнозі майбутнього розвитку діяльності американського зовнішньополітичного відомства у цьому напрямі.

Попри те, що американська зовнішня політика здійснюється на засадах загальних принципів поваги до демократії, її двосторонні відносини з Бразилією завжди викликали інтерес з боку дослідників. Два гіганта Західної півкулі, з огляду на їх розміри, політичну та економічну вагу в регіоні є безперечно одними з головних об’єктів зацікавлення.

Особливий науковий інтерес становить розвиток співпраці між США та Бразилією за адміністрації Дональда Трампа. Необхідно проаналізувати наявну документально-правову базу задля найбільш ґрунтовного прогнозу у двосторонніх відносинах.

Наукова розробка теми. Бразильський вектор зовнішньої політики США завжди залишається невід’ємним елементом як комплексного, так і детального вивчення конкретних векторів зовнішньополітичного курсу держави, а відтак становить особливий інтерес для науковців. Крім того, відносини Бразилії та Сполучених штатів мають історію, що триває уже майже дві сотні років.

Варто зосередити увагу на роботах таких дослідників як  Том Беррі, який у своїй праці «Нова стратегія відносин Латинської Америки – США» провів масштабне дослідження факторів, що спряли налагодженню чи, навпаки, розмежуванню співпраці між двома державами із кінця ХХ і на початку ХХІ століття. Моніка Хірст та її публікація «Бразилія у боротьбі зі своїм перехідним періодом» дає змогу нам розглянути який вплив має американська політика на внутрішні процеси у Бразилії.

Крім того, головними джерелами для висвітлення американської позиції щодо розвитку співпраці з Бразилією є виступи президентів двох держав: Барака Обами та Ділми Русефф; публікації на сайті Білого дому та заяви, зроблені у Конгресі США.

Зважаючи на вклад Бразилії у світову економіку та її географічну близькість до США, цей напрям американської політики є безумовно пріоритетним у Латинській Америці, а відтак потребує ретельного дослідження.

Мета роботи полягає у визначенні ризиків, з якими може зіткнутись нова адміністрація президента Дональда Трампа, а також прогнозуванні майбутніх перспектив у розвитку співпраці.

Завданням роботи є аналіз діяльності адміністрації президента Б. Обами у бразильському напрямі, а також прогноз майбутнього розвитку відносин між державами.

30 червня 2015 року відбувся довгоочікуваний офіційний візит тодішнього президента Бразилії Ділми Русефф до Сполучених Штатів Америки [12]. Це стало знаковою подією у двосторонніх відносинах і символізувало певного роду примирення між державами. Візиту передувало охолодження у відносинах, спричинене шпигунським скандалом: американські спецслужби підозрювалися у прослуховуванні особистого кабінету Д. Русефф та офісів найбільшої нафтової компанії Бразилії Petrobras у 2013 році [2]. Скандалу слідувало більш, ніж помітне похолодання у відносинах, зважаючи на заяви від очільників держав про налагодження тіснішої співпраці у сфері економіки та енергетики напередодні.

Проте бразильська сторона зробила крок до примирення і винагородою став теплий прийом з боку американського президента, а що найголовніше, то підписання великої кількості угод, які стосуються п’яти ключових галузей співпраці: інвестування, торгівля продуктами харчування та послугами, технології та інновації, освіта та основні принципи ведення політичної діалогу.

Першочерговою метою вищезазначеного політичного діалогу двох держав протягом останніх кількох років було і залишається питання підписання угоди про спрощення торгівлі. З огляду на важливість для Бразилії такого купівельного партнера як Сполучені Штати, дві держави досі не мають подібної угоди. Через це бразильський експорт на американський ринок стає нерентабельним з огляду на високе обкладання податками, навіть враховуючи порівняну географічну близькість двох держав.

Візит Д. Русефф після скандалу із прослуховуванням можна розцінювати двозначно: Бразилія справді спрямована до поглиблення співпраці з Америкою та прагне зробити американський напрям головним у своїй зовнішній політиці або ж президент, яка з останніх сил трималася за свою владу намагалась внести хоча б якийсь конструктив у діалог із багатим північним сусідом для того, щоб отримати капіталовкладення, які так потрібні Бразилії. Зараз вже досить пізно розцінювати об’єктивність адміністрації Д. Русефф, яка усунута від виконання обов’язків президента процесом імпічменту у серпні 2016 року [4].

За президенства Б. Обами Сполученим Штатам вдалося досягнути небачених досі успіхів, а водночас і поразок, у діалозі з Бразилією. Зокрема, він охарактеризував Бразилію як «головного глобального гравця» та «незамінного партнера Америки» у Західній півкулі у 2011 році [13]. Такі гучні заяви робились невипадково, а саме через географічну близькість Бразилії та можливі загрози, які можуть з цього випливати.

Адміністрацією Б. Обами було зроблено ставку на розвиток співпраці на основі політики «рівноправного партнерства», яка ґрунтувалась на ідеї вільної торгівлі з Бразилією та фінансування демократичних інституцій на її території. Акцент робився на торгівельну співпрацю, взаємну відповідальність та пошук компромісних рішень щодо політичних дилем.

Окрім шпигунського скандалу відносини двох держав ускладнювалися поляризацією на політичній арені. На фоні антиросійських санкцій ЄС, Бразилія зайняла позицію, що суперечила очікуванням США. Окрім участі у БРІКС, Бразилія має досить тісні політичні відносини із Російською Федерацією і на двосторонньому форматі. Для Бразилії більш привабливими залишається ведення надійного бізнесу з такими партнерами як Російська Федерація та Китай, аніж неоднозначні відносини із США, що ґрунтуються на історичних принципах [5].

Після імпічменту президента Д. Русефф не варто було очікувати на кардинальні зміни у відносинах двох держав. Адже інтенсивність відносин прямо залежить від ініціативності з боку американської адміністрації. Політична та економічна криза  в Бразилії вимушують державу шукати нових партнерів, що будуть готові інвестувати свій капітал в економіку. А новий очільник бразильського істеблішменту М. Темер не проявляє необхідної рішучості у веденні бразильської зовнішньополітичної лінії.

2013 року США було ініційовано створення програми Executive Network разом із бразильською конфедерацією промисловості [7]. Програма мала на меті розширення партнерства США та Бразилії у галузях промисловості. Метою програми є навчання представників певних галузей промисловості англійської мови та отримання досвіду в американських компаніях [4]. Основний імпульс спрямовувався на представників гірничодобувної галузі, харчової промисловості та текстильної галузей промисловості.

Ще одним напрямом співпраці двох держав є сфера оборони. Програма із спільних навчань у сфері безпеки та оборони має назву International Military Education and Training (IMET)  та поширюється на багато держав у всьому світі, серед них і на Бразилію [5]. Об’єктами спрямування виступають студенти та випускники спеціальностей, пов’язаних із державною безпекою та обороною. Вони мають можливість провести кілька місяців в Сполучених Штатах з метою отримання практичних навичок від фахівців у сфері оборони.

Із січня 2016 року розпочалася спільна робота американських та бразильських вчених на шляху пошуку вакцини проти вірусу Зіка та хвороби, пов’язаної з ним [14]. Зокрема, Центр США по контролю і профілактиці хвороб проводив у Бразилії дослідження,  спрямовані на виявлення факторів ризику, пов’язаних із вірусом. Уряд США із січня 2016 року вже виділив 1,8 млрд. дол. США на боротьбу з цим вірусом.

Одним із провальних проектів став «Наука без кордонів», який був ініційований 2011 року президентом Бразилії Д. Русефф [5]. А вже осінню 2015 року бразильський уряд припинив фінансування програми «Наука без кордонів», що було спричинено з одного боку нерентабельністю програми, а з іншого – внутрішніми економічними та політичними проблемами в Бразилії. З огляду на те, що головною перепоною на втіленні програми була відсутність належного володіння англійською мовою студентами бразильських університетів, американський уряд запропонував створити програми для поліпшення володіння англійською мовою.

Аналізуючи фінансову допомогу США в межах ініційованих ними програм, варто зазначити, що кількість виділених коштів поступово зменшувалась, досягнувши свого піку у 2010 році). Основними секторами фінансування були проекти із розвитку, урядові програми із оздоровлення, міжнародний контроль за обігом наркотиків та правовим забезпеченням, програми із непоширення зброї, антитерористичні та пов’язані з цим програми [2].

Економічне становище Бразилії ставило її у залежність перед іноземними інвесторами, що робили вклади в різні галузі економіки. Бразилія відкрила двері для міжнародної співпраці з низки проектів, тому для Сполучених Штатів Америки залишається лише визначитись із перспективними напрямами співпраці. Нова адміністрація американського президента має всі можливості для розвитку взаємовигідної співпраці, зважаючи на відсутність категоричності у М. Темера щодо формату діалогу.

Президент Бразилії М. Темер на зустрічі бізнесових кіл у Бразилії наприкінці 2016 року заявив про готовність співпрацювати з офісом Д. Трампа, якщо він виконає свої передвиборчі обіцянки [4]. Зокрема, йшлося про перегляд торговельних умов із Мексикою, що має послужити приводом до великих американських капіталовкладень в економіку Бразилії.

З боку представників Д. Трампа не надходило ніяких заяв щодо формату співпраці із Бразилією, проте все більша кількість аналітиків схиляється до того, що саме за його президентства двом державам вдасться підписати угоду про зону вільної торгівлі. Відзначається, що Мексика останні десятиріччя залишалась головною перешкодою на шляху американських інвестицій до Латинської Америки. Протекціоністські заходи адміністрації Д. Трампа, спрямовані на скорочення імпорту із Мексики створюватимуть неабиякі перспективи для потоку бразильської продукції.

Відсутність заяв щодо політичного курсу США в Бразилії зовсім не означає, що їй відведена особлива роль. Навпаки, існує теорія про те, що Бразилії може теж потрапити до «списку Трампа». Проте доки ситуація складається досить у позитивному для Бразилії руслі: латиноамериканський гігант більше купує у Штатах, аніж продає туди. Тому навіть введення протекціоністських мір на цю державу не вплине кардинально на торговельний баланс, хоча й США залишаються другим за обсягам продаж партнером після Китаю для Бразилії [3]. Д. Трампу варто придивитись до перспектив співпраці двох держав у галузі технологій та генетики. Обидві держави можуть обмінюватись досвідом у сфері енергетичної та аграрної політики. Перспективними напрямами для співпраці є інвестиції американських компаній в економіку Бразилії, просування торгівлі товарами і послугами, посилення співпраці у сфері технологій та інновацій, поглиблення співпраці у галузі освіти та підписання ґрунтовних політичних угод.

Питання американсько-бразильської співпраці становлять інтерес як для зарубіжних, так і вітчизняних дослідників. Питання є актуальним, з огляду на нетривку ситуацію на міжнародній арені: прихід до влади в США республіканця в особі Д. Трампа та прозахідного президента М. Темера, що змінив Д. Русефф на президентському кріслі можуть повністю змінити ситуацію у Західній півкулі. Пріоритетними напрямами для дослідників є вивчення формату співпраці США із Бразилією, оскільки це може послужити досвідом для вітчизняних політичних еліт, з огляду на подібну внутрішню політичну та економічну ситуацію латиноамериканської держави та України.

Список використаних джерел та літератури:

1. BARRY, Tom. «Mission Creep». In Latin America-US Southern Command’s New Security Strategy [Text] / Americas Program, International Relations Center (IRC). – July, 2005.
2. Brazil challenges US over spying scandal. [Electronic resource] / Deutsche Welle. – Mode of access: http://www.dw.com/en/brazil-challenges-us-over-spying-scandal/a-17101547. – Title from the screen.
3. Brazil sees opportunities if Trump pursues protectionism: minister [Electronic resource] / Reuters. – Mode of access: http://www.reuters.com/article/us-brazil-trump-trade-idUSKBN15A310
4. Brazil’s Dilma Rousseff impeached by senate in crushing defeat [Electronic resource] / The Guardian. – Mode for access: https://www.theguardian.com/world/2016/aug/31/dilma-rousseff-impeached-president-brazilian-senate-michel-temer. – Title from the screen.
5. Brazil’s Science without borders in 2016 [Electronic resource]. – Mode of access: http://monitor.icef.com/2015/09/brazils-science-without-borders-programme-facing-cuts-in-2016/.  – Title from the screen.
6. 6. Council’s A Letter to the President and a Memorandum on US Policy Toward Brazil [Electrical resource] / Council on Foreign Relations. – Mode of access: http://www.cfr.org/brazil/obamas-important-strides-brazil/p24445
7. Executive network [Electronic resource] / US-Brazil connect. – Mode of access: https://www.us-brazil.org/executive-network/. – Title from the screen.
8. HIRST, Monica y SOARES DE LIMA, Maria Regina. «Brazil as an intermediate state and regional power: action, choice and responsibilities» [Text] / International Affairs. – vol. 82, no. 1, 2006. – pp. 21-44.
9. How to strengthen the bilateral agenda [Electrical resource] / Atlantic Council. – Mode for access: http://publications.atlanticcouncil.org/usbrazil//
10. International education and training account summary [Electronic resource]. – Mode of access: https://www.state.gov/t/pm/ppa/sat/c14562.htm
11. Latin America’s moment for U.S. [Electrical resource] / Council on Foreign Relations. – Mode of access: http://blogs.cfr.org/oneil/
12. Lise Alves. Brazil’s President Rousseff starts first official visit to the U.S. [Electronic resource]. – Mode of access: http://riotimesonline.com/brazil-news/rio-politics/brazils-rousseff-starts-first-official-visit-to-the-u-s/. – Title from the screen.
13. Obama’s important strides in Brazil [Electronic resource] / Council foreign relations. – Mode for access: http://www.cfr.org/brazil/obamas-important-strides-brazil/p24445. – Title from the screen.
14. Zika response accelerated as WHO Director-General visits Brazil [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.who.int/features/2016/zika-brazil/en/. – Title from the screen.

Перспективи співробітництва США і Китаю за першої адміністрації Дональда Трампа

У роботі аналізуються актуальні напрямки американсько-китайського співробітництва та перспективи розвитку двосторонніх відносин за першої адміністрації Дональда Трампа. Наводяться приклади порад провідних американських експертів щодо формування майбутнього курсу зовнішньої політики США щодо КНР.

Ключові слова: Сполученні Штати Америки, Китайська Народна Республіка, Південно-Китайське море, протекціонізм, Північна Корея, Тайвань

Prospects of the U.S.-China cooperation during the Donald Trump’s first administration

Current US-China areas of cooperation and bilateral relations development prospective during the Donald Trump’s first administration were analyzed in this paper. Advises of the leading American experts on the future U.S. foreign policy course toward China were presented.

Keywords: the United States of America, People’s Republic of China, the South-China Sea, protectionism, North Korea, Taiwan

За прогнозами до 2030 р. Китай стане першою економікою в світі, при цьому китайські показники міжнародної торгівлі товарами у 2016 р. перевищують відповідні показники США [3]. Швидке відновлення Китаю після економічної кризи 2008 р. створило враження китайського тріумфу над слабким Заходом, що призвело до більш агресивного позиціонування країни на міжнародній арені та все частіше претендування на звання нової наддержави. Oбрання Д. Трампа президентом США викликало багато питань і дискусій щодо майбутнього розвитку відносин між двома країнами.

Дослідженням американсько-китайського співробітництва займається багато американських вчених та науково-дослідницьких центрів США. У статті було розглянуто і проаналізовано роботи Сьюзен Шрік [8], голови науково-дослідницького центру «Китай у 21-му столітті» (The 21st Century China Center) та Дженніфер Лінд [6]. Було проаналізовано данні щодо економічного розвитку Китаю, поданні Світовим банком [3], та інформацію щодо військових витрат, передбачених бюджетом КНР [4]. Розглядається інформація про офіційний візит Р. Тіллерсона до Китаю [5], а також зустрічі Сі Дзіньпіна та Д. Трампа [9]. Поряд із цим, у опрацьованих дослідженнях прослідковується аналіз лише певних напрямків співробітництва.

Головне завдання цієї статті – загальний, комплексний аналіз актуальних галузей американсько-китайського співробітництва і висунення припущень щодо можливого розвитку двостороннього співробітництва. На сучасному етапі найбільш актуальними сферами співробітництва, які є наріжним каменем у американсько-китайських відносинах є врегулювання ситуації в Південно-Китайському морі, політика КНР щодо іноземних компаній, що здійснюють діяльність у країні, співробітництво між Китаєм і Північною Кореєю, та відносини з Тайванем.

Мотивуючи бажанням підвищити регіональну безпеку Азії, Китай здійснює розбудову власного морського флоту [4], а також висуває претензії на значні території у Південно-Китайському морі, незважаючи на рішення Міжнародного арбітражного суду у 2016 р. Ще у 2013 р. Філіппіни подали на розгляд суду позов проти Китаю. Пекін не брав участь у слуханнях і піддав сумніву право військово-морського флоту США перебувати у водах регіону [7]. Це привело до погіршення відносин із сусідніми країнами Південно-Східної Азії та створило прецедент коли Китай виступив проти положень міжнародного права, незважаючи на те, що суд виніс вирок про те, що Китай порушив економічні та суверенні права Філіппін, і заклав основи можливого напруження у відносинах із США.

Згідно із основною позицією Китаю Південно-Китайське море розглядається як таке, що завжди належало КНР, і ще на картах 1940 р. позначалося як китайська територія. Посол Китаю у Великобританії Лю Сяомін у одній із своїх промов у 2016 р. заявив: «Невизнання Китаєм рішення трибуналу свідчить про бажання країни зберегти міжнародний порядок, що встановився після завершення війни» [6]. Звідси випливає, що КНР апелює до факту, що Південно-Китайське море завжди було китайською територію, а власне КНР підтримує збереження світового статусу-кво.

Основними ознаками майбутньої політики США, щодо Південно-Китайського моря та регіону є значна військова присутність. Ще за адміністрації Б. Обами у квітні 2016 р. у регіон було направлена Тихоокеанська ударна група SAG (Pacific Surface Action Group), яка складається з 2 міноносців із керованою ракетною зброєю та інших кораблів. Ці дії були частиною плану США перебазування 60% американського флоту у Азію до 2020 р. для встановлення рівноваги в регіоні [1]. Нова адміністрація поки що не робила жодних заяв, щодо підтвердження або зміни визначеного раніше курсу.

Сьюзен Шрік, один із провідних світових експертів із американсько-китайських відносин, підкреслила, що новій адміністрації необхідно застосовувати усі можливі дипломатичні засоби, та критикувати всі країни регіону, а не лише Китай за будівництво військових баз у Південно-Китайському морі. США варто звернути увагу на те, що не лише Китай, а й Бруней, Малайзія, Філіппіни, Тайвань і В’єтнам будують бази на островах, які вони контролюють. Поряд із цим, варто не лише критикувати КНР, а й підтримувати у намаганнях налагодити відносини із кранами АСЕАН у інших галузях, як-от регулювання використання рибних ресурсів в регіоні [8]. Такого роду політика свідчитиме про розуміння ситуації у Південно-Китайському морі, яка є не лише наслідком дій Китаю, а й інших країн регіону.

Іншим проявом більш агресивної політики КНР щодо США стало посилення протекціонізму, що призвів до дискримінації американського бізнесу. Новою політикою Китаю стало зобов’язання іноземних компаній передати запатентовані права і технології китайським компаніям, як умову для ведення бізнесу в Китаї. Крім того, було введено міри для надання переваг китайським компаніям у порівнянні із іноземними. КНР запровадило нове законодавство, яке забороняє особам і організаціям, які можуть нести в собі загрозу правлінню КПК, вести бізнес в країні [8]. Це призвело до того, що благодійні фонди, громадські неприбуткові організації, науково-дослідницькі центри мають отримати дозвіл на ведення своєї діяльності і надати право вести моніторинг власної діяльності.

Під час передвиборчої кампанії Трампом було запропоновано введення всеохоплюючих штрафних тарифів у відповідь. Поряд із цим існує позиція, що такого роду політика призведе лише до погіршення відносин між країнами та агресивнішої політики Китаю. США має попереджувати практику Китаю із прийняття рішень, які можуть нанести пряму шкоду інтересам США. На приклад, однією із запропонованих варіантів вирішення цього питання є запровадження США спеціальних законів, ввівши санкції на окремі галузі, що могло б зупинити дискримінаційну політику проти США [6]. Отже, більш агресивна політика щодо Китаю швидше прискорюватиме антагонізм між сторонами, а не сприятиме вирішення проблеми.

Розвиток співробітництва між КНР і КНДР є іншим проблемним питанням у американсько-китайських відносинах. Через Китай здійснюється 85% торгівельного обігу КНДР. Крім того, Китай не виступає із різким запереченням проти ядерної програми Північної Кореї. США має підкреслити власну позицію, що у випадку підтримки розбудови Північною Корею ядерної програми, американсько-китайські відносини перебуватимуть під загрозою. Широко поширеною є думка про те, що США варто попередити Китай, що якщо країна і далі сприятиме розвитку компаній КНДР і не санкції на експортування вугілля і заліза із КНДР будуть накладені, то США у відповідь можуть ввести санкції на китайські банки і фірми, які співпрацюють із Північною Кореєю. Крім того, США має запевнити, що американські війська не підійдуть до кордонів Китаю, а у випадку якщо країна припинить підтримку КНДР, США призупинять військову політику в регіоні і введення протиракетної системи ТЕД (Terminal High Altitude Area Defense) в Північній Кореї [8]. Позиція США щодо відносин КНДР і КНР має визначити майбутні відносини між сусідніми країнами, а також безпеку у Східній Азії.

17-19 березня 2017 р. відбувався офіційний дводенний візит Р. Тіллерсона у Китай. Пекін став третьою зупинкою під час першої офіційної поїзди Р. Тіллерсона на посаді Держсекретаря Азією. У ході зустрічі обговорювалося питання Північної Кореї. США заявили, що усі попередні методи вичерпані і сторони дійшли до межі, коли потрібно приймати рішення про подальший розвиток подій [5]. Напередодні візиту Р. Тіллерсона, Д. Трамп у інтерв’ю для Файненшл Таймс заявив: «Китай має значний вплив на Північну Корею. Саме тому Китаю необхідно вирішити допомагатиме він нам із Північною Кореєю чи ні… Якщо Китай не планує вирішувати питання Північної Кореї, це зробимо ми» [2]. Така реакція демонструє, що Державний департамент навряд чи продовжуватиме вести попередню рутину риторику, особливо після провокацій і запусків ракет зі сторони КНДР у березні-квітні 2017 р.

У ході зустрічі Сі запевнив Тіллерсона, що США і Китай об’єднує набагато більше спільних інтересів аніж суперечок. Було наголошено, що країнам варто налагодити тіснішу комунікацію та координацію щодо «регіональної гарячої точки». Після зустрічі сторони оголосили, що їм разом варто співпрацювати для вирішення корейського питання. Крім того, було порушено питання можливих фінансових санкцій проти китайських компаній та банків, які ведуть бізнес із Північною Кореєю. Р. Тіллерсон повідомив про формування нового підходу до розуміння північнокорейської проблеми, і заявив, що політика, яку вела США протягом останніх 20 років для стримування ядерної програми в КНДР зазнала поразки [5]. Це свідчить про можливе переформатування підходу до вирішення питання Північної Кореї в найближчій перспективі.

Зі свого боку китайська сторона заявила, що Вашингтон і Сеул намагаються перекласти усю ношу вирішення північнокорейського ядерного питання на Китай. Розвиток ядерної програми є наслідком конфронтації між США і КНДР, і тому у Китаю відсутні будь-які зобов’язання для того, щоб брати усю відповідальність на себе. Крім того, Китай підкреслив, що сторонам варто повернутися до переговорів як основного методу для вирішення проблеми [5]. Така позиція КНР свідчить, що у випадку спільного вирішення північнокорейської проблеми обом сторонам потрібно буде врахувати взаємні аргументи для успішного вирішення питання.

Найбільш резонансною стала позиція нового президента США щодо відносин із Тайванем. У ході своєї передвиборчої кампанії Д. Трамп підняв питання про можливість перегляду політики США щодо «одного Китаю», згідно якою уряд США визнає лише офіційних уряд КНР в Пекіні, але розвиває відносини із Тайванем. Пізніше, 3 грудня 2016 р., Д. Трамп став першим обраним президентом, який здійснив офіційну телефонну розмову із Цай Інвень, президентом Тайваню, після розірвання відносин між США і Тайванем у 1979 р. [7]. Ці дії свідчать про можливість порушення домовленостей, які існували між країнами майже 40 років.

Японський журналіст Хіроюкі Акіта у 2014 р. під час промови у Фонді миру Сасакава зазначив: «Країни бувають трьох кольорів: блакитного, червоного і сірого. Китай намагається перетворити сірі країни в червоні, США і Японія – в блакитні» [6]. Це твердження демонструє прагнення країн не підтримувати існуючий статус-кво, а швидше повернення мислення категоріями «сфер впливу» як це було під час Холодної війни. Ціллю ж США було замінити 2 сфери впливу на єдину ліберальну на чолі із США. Д. Трамп у своїх поглядах, здається, мало зацікавлений у поширенні ліберальних цінностей світом, а швидше буде прагнути розбудовувати двосторонні відносини, внутрішньо стабілізувати країну і зміцнювати позицій США. Якщо Д. Трамп здійснюватиме радикальну політику щодо півострову це може призвести до застосування прямих військових дій проти Тайваню з боку КНР та накладення економічних штрафних санкцій на Тайвань [8]. Як наслідок, це може суттєво погіршити не лише китайсько-американські відносини, а й перешкоджати співпраці двох країн у боротьбі із глобальними проблемами людства: зміною клімату, епідеміями та ядерним роззброєнням.

США у своїй майбутній політиці варто припинити поширювати антагоністичні настрої та взаємне протистояння. Одним із кроків для налагодження постійної комунікації між Сі і Трампом могло б стати запровадження посад повірених старших радників та призначення спеціальних представників на високому рівні для спільної роботи щодо важливих питань, як-от ситуації у Південно-Китайському морі, відносини із Тайванем і ядерної загрози зі сторони КНДР [8]. Такі кроки сприятимуть налагодження більш ефективної комунікації між країнами.

Перша зустріч між Сі Дзіньпіном і Д. Трампом відбулася 6-7 квітня 2017 р. у Мар-а-Лаго, Флорида. Вона стала першим кроком для визначення чітких орієнтирів майбутнього двостороннього співробітництва. На даному етапі спостерігається відхід Д. Трампа від передвиборчої риторики, коли Китай було названо валютним маніпулятором, а питання накладання жорстких тарифів на китайський імпорт чи перегляд політики «одного Китаю» було відкладено [5]. Згідно даних китайського інформаційного агентства «Сіньхуа», у ході зустрічі сторонами було домовлено про офіційний візит Д. Трампа до Китаю у 2017 р. [9]. У ході майбутньої зустрічі вирішуватимуться питання щодо двостороннього співробітництва між країнами.

Отже, все більш стає очевидно, що баланс сил, який існував протягом довгого періоду часу після розпаду СРСР, починає змінюватися. Новій адміністрації Д. Трампа необхідно знайти стратегію для захисту національних інтересів США, так і надати можливість Китаю розвиватися власним шляхом. Як зазначає Сьюзен Шрік, Вашингтон не має відходити від принципі, які запровадив ще Річард Ніксон: уникати торгівельної війни, гонки озброєнь та військових зіткнень [8]. США варто шукати шляхи для стримування Пекіну від порушення норм міжнародного права, а також сприймати Китай як відповідального і рівноправного актора міжнародних відносин, який поважає інтереси інших країн, робить свій вклад у розвиток загальних цінностей, дотримується норм міжнародного права у сучасній міжнародній системі. Крім того, врахування інтересів і позицій обох сторін буде важливою складовою із врегулювання загостреної ситуації із Північною Кореєю, а також для вирішення питань економічного співробітництва, ситуації у Південно-Китайському морі та відносинах із Тайванем. Нова політика США щодо Китаю в багатьох аспектах визначить майбутню ситуацію в регіоні та розвиток міжнародних відносин у майбутньому.

Джерела та література

1. Ali, Brunnstrom D. U.S. Third Fleet expands East Asia role as tensions rise with China. I. Ali, D.Brunnstrom [Electronic resource] // Reurters. – 15 June 2016. – Mode of access: http://www.reuters.com/article/us-southchinasea-usa-china-idUSKCN0Z02UN. – Title from the screen
2. Barber Sevastopulo D., and Tett G. Donald Trump warns China the US is ready to tackle North Korea [Electronic resource] // The Financial Times. – 2 April 2017. – Mode of access: https://www.ft.com/content/4d9f65d6-17bd-11e7-9c35-0dd2cb31823a. – Title from the screen.
3. China [Electronic resource]. – The World Bank. – 2016. Mode of access: http://data.worldbank.org/country/china. – Title from the screen.
4. China’s Defense Budget [Electronic resource] – 2017. – Mode of access: http://www.globalsecurity.org/military/world/china/budget.htm. – Title from the screen.
5. Jiang S., Hunt K. China’s Xi, Tillerson urge cooperation as North Korea tests rocket engine [Electronic resource] // CNN – 20 March 2017. – Mode of access: http://edition.cnn.com/2017/03/19/politics/china-rex-tillerson-xi-jinping/index.html. – Title from the screen.
6. Lind J. Asia’s other Revisionist Power Why U.S. Grand Strategy Unnerves China [Text] Lind // Foreign affairs. – March-April 2017 – Volume 96. – No 2. – pp. 74-83
7. Perlez J. Trump, Changing Course on Taiwan, Gives China an Upper Hand [Text] J. Perlez // The New York Times. – 10 February 2017. – Mode of access: https://www.nytimes.com/2017/02/10/world/asia/trump-one-china-taiwan.html?_r=0. – Title from the screen.
8. Shrik S. Trump and China. Getting to Yes With Beijing / S. Shrik // Foreign affairs. – March-April 2017 – Volume 96. – No 2. – pp. 20-28
9. Tian Xi says ready to boost China-U.S. ties from new starting point with Trump[Electronic resource] // Xinhua – 04 April 2017. – Mode of access: http://news.xinhuanet.com/english/2017-04/07/c_136190556.htm. – Title from the screen.

ІНІЦІАТИВИ США ТА КИТАЮ У ГАЛУЗІ АЛЬТЕРНАТИВНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ

Анотація: Стаття присвячена характеристиці ініціатив між США та Китаєм у галузі альтернативної енергетики. Автор розглядає ключові ініціативи 2009 р. між США та Китаєм, аналізує їхню ефективність і дієвість.

Ключові слова: США, Китай, ініціативи, альтернативна енергетика.

Dekaliuk L.Y

US CHINA INITIATIVES IN CLEAN ENERGY

Annotations: The article is devoted to the characterization of initiatives between the US and China in the field of alternative energy. The author examines the key initiatives in 2009 between the US and China, analyze their effectiveness and efficiency.

Key words: US, China, initiatives, clean energy.

Декалюк Л. Ю.

ИНИЦИАТИВЫ США И КИТАЯ В ОБЛАСТИ АЛЬТЕРНАТИВНОЙ ЭНЕРГЕТИКИ

Аннотация: Статья посвящена характеристике инициатив между США и Китаем в области альтернативной энергетики. Автор рассматривает ключевые инициативы 2009 г. между США и Китаем, анализирует их эффективность и действенность.

Ключевые слова: США, Китай, инициативы, альтернативная энергетика.

На сучасному етапі питання зміни клімату, забрудненню довкілля, а також збільшення шкідливих парникових викидів, стають все більш актуальними, саме тому зростає роль використання альтернативних джерел енергії. США та Китай є провідними економіками світу і тим самим дуже залежними від «традиційних джерел енергії», тому співпраця у галузі альтернативної енергетики є однією з пріоритетних на сьогодні. Інтенсивна взаємодія США та Китаю у цій галузі допоможе країнам поглибити діалог і розвити співпрацю, а також збільшити відсоток видобутку альтернативної енергетики, і як наслідок покращити екологічне становище.

Дослідженню подібних питань практично не приділяється увага у вітчизняній науці про міжнародні відносини. Значно активніше подібні питання розглядають західні науковці. Цікавою є робота Орвіля Шелла «Дорожня карта співпраці США й Китаю у енергетичній безпеці та зміні клімату». Автор розглядає основні кліматичні та енергетичні проблеми з якими стикаються країни і рекомендує програми взаємодії для США та Китаю у галузі альтернативної енергетики [9]. Ґрунтовною є також робота Сяоляна Яна і Кеті Леблінг під назвою «Науково-дослідний центр США та Китаю з альтернативної енергії працює над технологією уловлювання та зберігання вуглецю»[5]. У цій роботі автори аналізують роботу консорціуму з «Вдосконалення вугільних технологій», а також дають свої рекомендації з покращення співпраці між США та Китаєм у галузі альтернативної енергетики. У роботах згаданих вище науковців в цілому проаналізовано ініціативи, як основу співпраці між США та Китаєм у галузі альтернативної енергетики, однак при цьому вони приділили більшу увагу питанням зовнішньої політики Китаю та США, а не розвитку та ефективності самих ініціатив.

Завданнями цього дослідження є аналіз ефективності семи ініціатив США та Китаю у галузі альтернативної енергетики, які були оголошені 2009 р. президентами США та КНР у Пекіні.

У листопаді 2009 р. президент США Барак Обама й голова КНР Ху Цзіньтао під час зустрічі на вищому рівні у Пекіні оголосили сім ініціатив із використання альтернативної енергії США та Китаю: Науково-дослідний центр США та Китаю з альтернативної енергії, Ініціатива з використання електромобілів, План дій з енергоефективності США та Китаю, Партнерство у галузі відновлюваних джерел енергії, Ініціатива з використання ресурсів сланцевого газу, «Вугілля XXI століття» і Програма енергетичної співпраці (ПЕС) [4].

Для того, щоб прискорити розробку та впровадження передових альтернативних енергетичних технологій було створено Науково-дослідний центр США та Китаю з альтернативної енергії. Команди вчених та інженерів з обох країн проводять спільні дослідження для досягнення прогресу технологій альтернативної енергетики [1].

У січні 2011 р. лідери країн США та Китаю склали робочий план на 5 років. За ці роки науково-дослідний центр встановив успішне двостороннє співробітництво у галузі альтернативної енергетики [1]. Внаслідок реалізації цієї ініціативи було створено три консорціуми: «Вдосконалення вугільних технологій», «Вдосконалення будівель задля їхньої енергоефективності», а також «Використання екологічно чистих транспортних засобів» [1]. Завдяки науково-дослідному центру відбулось поглиблення діалогу між країнами та співпраця між провідними дослідниками США та Китаю.

У листопаді 2014 р. відбулася зустріч між президентом США Бараком Обамою та головою КНР Сі Цзіньпіном у Пекіні, на якій лідери визнали успішну роботу науково-дослідного центру з альтернативної енергетики і домовилися продовжити його діяльність під назвою «Фаза 2» на 2016-2020 рр. У тому самому 2014 р. до існуючих консорціумів також додалися консорціум «Енергетичні технології і водні ресурси» та консорціум «Вантажні автомобілі» [1]. Усі перелічені вище консорціуми мають плани розвитку на «Фазу 2», це означає, що в майбутньому співпраця буде більш тісною і постане питання створення «Фази 3».

З фінансової точки зору співпраця виявилась такою ж успішною, оскільки перші 5 років з початку створення ініціативи бюджет був 150 мільйонів доларів США. Китай та США фінансують ініціативу у рівній кількості. У листопаді 2014 р. між на зустрічі між Бараком Обамою та Сі Цзіньпіном у Пекіні, переконавшись, що виділені кошти пішли на конкретні проекти розвитку альтернативної енергетики, лідери ініціативи збільшили бюджет до 250 мільйонів доларів. В цілому ініціативу можна вважати ефективною, вона досягла поставлених цілей, а також сприяє поглибленню діалогу і співпраці для покращення співпраці між США та Китаєм у галузі використання альтернативних джерел енергії.

США та Китай приєдналися у 2009 р. до ініціативи з використання електромобілів. Ця ініціатива включає в себе спільну розробку стандартів для зарядки й тестування електродвигунів з живленням від акумуляторів і інших пристроїв. У тому ж 2009 р. відбулася зустріч робочої групи ініціативи з використання електромобілів, для поглиблення співпраці та визначення можливостей для спільної роботи [2]. Такі зустрічі проводяться щороку, наступна зустріч відбудеться 2017 року у місті Чжухай, в Китаї.

На сьогодні ринок електромобілів в Китаї активно розвивається, і можна припустити, що в майбутньому ця держава стане світовим виробником електромобілів, і продаватиме їх США. Китай активно переходить на електроавтомобілі, однак через падіння цін на паливо у США використання таких автомобілів значно знизилось. Однак, науковці вважають це тимчасовим явищем, і що ситуація найближчим часом кардинально зміниться у бік використання електромобілів у США [3]. В цілому можна вважати, що співпраця в межах цієї ініціативи буде лише розвиватися і, що вона є ефективною і сприяє прогресу у відносинах між країнами.

У ході зустрічі 2009 р. між президентами США Бараком Обамою й КНР Ху Цзіньтао у Пекіні було оголошено про запуск нового Плану дій з енергоефективності США та Китаю. План включав у себе зміцнення співпраці у сфері економіки, підвищення енергетичної безпеки та боротьба зі зміною клімату завдяки зниженню витрат енергії в обох країнах. Шляхом підвищення енергоефективності промислових підприємств Сполучені Штати й Китай можуть скоротити витрати на екологічно шкідливі джерела енергії, і реінвестувати в альтернативні джерела енергії [6].

Під егідою Плану дій з енергоефективності, США та Китай створили у 2010 р. Форум з енергоефективності у Пекіні [6]. Щороку на форумі обговорюються різні проекти та пропозиції для підвищення енергоефективності. Наприклад, на сьомому форумі у Пекіні в 2016 р. було презентовано 9 нових проектів: Енергетичні технології Trane, Otis и Yantai Dongfang; Trane and China Southern Power Grid Synthesis Energy; Johnson Controls Inc. and China Southern Power Grid Synthesis Energy; Boehmer, Honeywell and Beijing KRSD Heating Investment, та інші. Реалізація цих проектів підвищить енергоефективність промислових об’єктів в Китаї, і знизить викиди парникових газів на 20% [7]. Отже, ініціатива є досить ефективною для двох країн і з кожним роком завдяки форуму вона має можливість розвиватися, і цим самим поглиблювати діалог та співпрацю між США та Китаєм.

Партнерство у галузі відновлюваних джерел енергії між США та Китаєм об’єднує науковців, людей у сфері бізнесу та урядових осіб для співпраці у сфері відновлювальних джерел енергії. Партнерство об’єднує технічні та аналітичні ресурси обох країн для проведення спільної роботи в таких напрямах: розширення участі в міжнародних організаціях й спільну розробку міжнародних стандартів і протоколів тестування для вітрової та сонячної технологій, а також розробка технологій спрямованих на збільшення вироблення вітрової енергії та поліпшення ринкових умов для сонячної енергії [9]. У рамках пакету заходів щодо зміцнення спільних програм, партнерства у галузі відновлюваної енергії, в області альтернативної енергії, США і КНР визнали одне одного як лідерів з використання альтернативної енергетики.

Під керівництвом Департаменту енергетики США і Національною енергетичною адміністрацією КНР та Інституту енергетичних досліджень Національної комісії розвитку і реформ Китаю, спільно розробляються проекти Партнерства у галузі відновлюваних джерел енергії між США та Китаєм.

На сьогодні Партнерство у галузі відновлюваних джерел енергії між США та Китаєм працює над такими проектами: рекомендації по оновленню сітки фотоелектричних батарей (PV), проектування розподіленої генерації і мікросхем, підтримка створення China Variable-Generation Integration Group (CVIG) і співпраця з U.S. Utility Variable Generation Integration Group (UVIG), а також підвищення ефективності роботи сонячних фотоелектричних проектів шляхом збору даних і аналізу розривів, і створення демонстраційного проекту з сонячної енергії.

Завдяки співпраці США та КНР на базі Партнерства у галузі відновлюваних джерел енергії були реалізовані такі проекти: підтримка циклічного тестування PV модуля в 19 випробувальних лабораторіях Китаю, і спільне наукове дослідження, яке моделює вплив сліду (зниження потоків вітру) на роботу вітрових проектів.

У 2010 р. був заснований Департаментом енергетики США і Національною енергетичною адміністрацією КНР, форум з відновлювальних джерел енергії який проводиться кожного року почергово в Китаї та Сполучених Штатах, на якому посадові особи урядів і науковці обговорюють розвиток співпраці з відновлювальних джерел енергії [8].

Можна вважати, що ініціатива є ефективною, хоч вона досі не досягла усіх поставлених перед нею цілей. Також є не менш важливим продовження співпраці на базі форуму, де фахівці з даної галузі обмінюються досвідом і результатами праці, що стимулює діалог не тільки між урядами, а також між науковцями.

Ініціатива з використання ресурсів сланцевого газу покликана використовувати досвід накопичений у Сполучених Штатах для того, щоб оцінити потенціал запасів сланцевого газу в Китаї. У рамках ініціативи Сполучені Штати й Китай провели спільні дослідження. Також ініціатива має стимулювати інвестиції у спільні проекти США і КНР через Американо-китайський форум із нафтової та газової промисловості [9]. Для США виробництво сланцевого газу, значною мірою, сприяло підвищенню енергетичної безпеки. Китай також має потенціал з видобутку сланцевого газу однак, як і раніше перебуває в зростаючій залежності від імпорту викопного палива.

Виробництво сланцевого газу в Китаї перебуває на зовсім ранній стадії, хоча за оцінками Агентства енергетичної інформації США, КНР володіє найбільшими у світі запасами «сланцю» (36 трлн. кубометрів з приблизно 188 трлн. кубів загальних запасів в світі). У 2014 р. національні нафтові компанії Китаю Sinopec і CNPC виявили інтерес до цієї галузі. У тому ж році президент Китаю Сі Цзіньпін завив, що задля покращення екологічного стану потрібно зробити революцію в енергетиці. Після виступу президента економіст з Інформаційного центру Ню Лю, підкреслив, що видобуток сланцевого газу може стати кроком до так званої «революції» [9].

Поряд із цим, дивлячись на те як Китай намагається наростити видобуток сланцевого газу, Росія, своєю чергою пропонує свій газ із родовищ Ямалу, тому Китай намагається виторгувати собі преференції. Китайська газовидобувна галузь потребує реформ і технічного переоснащення, з останнім може допомогти США, яка на сьогодні лідирує у цій сфері [9]. Можна вважати, що ініціатива є неефективною. Китай не проти перейняти досвід США у видобутку сланцю і з кожним роком збільшувати його видобуток, тим самим стати більш незалежним від російського газу.

США та Китай у ініціативі «Вугілля XXI століття» зобов’язалися сприяти співробітництву в області використання чистого вугілля, у тому числі демонстраційних проектів великомасштабного уловлювання та зберігання вуглецю (УЗВ) [10]. Ця технологія дозволяє зменшити викиди парникових газів шляхом запобігання виходу в атмосферу двооксиду вуглецю (СО2) і зберігання його в підземних сховищах. США та Китай поставили собі чітку ціль покращити екологічне становище та припинити зміни клімату до 2020 р. США збираються скоротити викиди парникових газів до 2025 р. на 26%-28% нижче рівня 2005 р. Своєю чергою Китай має плани скоротити викиди парникових газів до 2030 р. на 60%-65% у порівнянні з рівнем 2005 р. [12].

У 2014 р. Китай та США підписали 8 угод про партнерство та співпрацю щодо покращення клімату. Половина з них стосувалася проектів технології уловлювання та зберігання вуглецю (УЗВ). На сьогодні США має 12 проектів, в той час як Китай має 8, хоча жоден китайський проект поки що не працює [5]. Можна сказати, що ініціатива є ефективною, оскільки завдяки ініціативі країни поглиблюють діалог та розвивають співпрацю.

Остання ініціатива, яка була представлена на зустрічі 2009 р. між президентами США та КНР це Програма енергетичної співпраці (ПЕС). Ініціатива ставить перед собою мету – екологічно чистий розвиток енергетичного бізнесу, розширення ринку, іноземні інвестиції, і створення нових робочих місць. За офіційної підтримки урядів США й Китаю, державним і приватним секторами, платформа ПЕС дозволяє компаніям-членам стати частиною промислового консорціуму, який вимагає колективних і скоординованих зусиль для вирішення наявних питань. Місією цього проекту є змінення способу життя США та Китаю шляхом заміни «традиційних джерел енергії» на альтернативні [12].

Протягом декількох років ініціатива ПЕС збільшила своє членство з 24 американських та китайських компаній до понад 50. Також були створені такі робочі групи: Чисте вугілля, Екологічно чистий транспорт і паливо, Децентралізована енергія й Комбіноване охолодження, Енергетика та інвестиції, Енергоефективне будівництво, Підвищення ефективності енергоспоживання в промисловості, Ядерна енергетика, Поновлювані джерела енергії, Сланцевий газ і Активно-адаптивні інтелектуальні мережі [11]. США та Китай на основі ініціативи також працюють над трьома проектами «Eco city», «Сlean air» і «Green power». Робочі групи допомагають втілити в життя ці проекти. Відбуваються щорічні зустрічі, семінари та форуми [11]. Завдяки ініціативі розвивається співробітництво між США та Китаєм, тому вона є ефективною і сприяє діалогу та співробітництву у галузі альтернативної енергетики.

Співпраця в області альтернативної енергії, безперечно, дуже важлива для таких промислових гігантів, як США та Китай. 2009 рік вважається початком співпраці, і ми можемо побачити, що за ці роки діалог між двома країнами не припинявся. Завдяки наявним ініціативам відбувається розширення співпраці, а саме створення нових форумів, проектів, ініціатив та робочих груп, а також науково-дослідницька співпраця у сфері розвитку технологій та обмін науково-технічним потенціалом. Можна вважати, що більшість ініціатив є ефективними, і спрямовані на розвиток співробітництва США та Китаю, хоча деякі з них не використовують свій потенціал у повній мірі. За альтернативною енергією майбутнє всієї планети, адже ресурси не є невичерпними, і тому є доцільним замінити їх на екологічно чисті, а також використовувати відповідні технології для видобутку без шкоди довкіллю.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. CERC Annual Report 2014–2015 And Review of CERC Phase 1[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.us-china-cerc.org/pdfs/CERC-AR-compliant_FINAL_Aug23_print.pdf
2. Electric Vehicles Initiative (EVI) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.clean energy ministerial.org/Our-Work/Initiatives/Electric-Vehicles
3. China Surpasses U.S. In Electric Car Sales [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://translate.google.com.ua/?hl=uk&authuser=0#en/uk/China%20Surpasses%20U.S.%20In%20Electric%20Car%20Sales
4. S.-China Clean Energy Cooperation [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://www.us-chinacerc.org/pdfs/US_China_Clean_Energy_Progress_Report.pdf
5. S.- China Clean Energy Research Center Works on Carbon Capture and Storage [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.wri.org/blog/2016/03/us-china-clean-energy-research-center-works-carbon-capture-and-storage
6. S.-China Energy Efficiency Action Plan[Електронний ресурс] – Режим доступу:https://energy.gov/sites/prod/files/2013/11/f4/US China_Fact_Sheet_Efficiency_Action_Plan.pdf
7. S.-China Energy Efficiency Forum[Електронний ресурс] – Режим доступу:https://china.lbl.gov/us-china-energy-efficiency-forum
8. S.-China Renewable Energy Partnership (USCREP) [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://www.chinafaqs.org/files/chinainfo/ChinaFAQs_US_China_Renewable_Energy_Partnership_v2.pdf
9. S.-China Shale Gas Resource Initiative[Електронний ресурс] – Режим доступу:https://energy.gov/sites/prod/files/edg/news/documents/USChina_Fact_Sheet_Shale_GaG.pdf
10. Roadmap for U.S.-China Cooperation on Energy and Climate Change [Електронний ресурс] – http://asiasociety.org/files/pdf/US_China_Roadmap_on_Climate_Change.pdf
11. S.-China Energy Cooperation Program [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://www.uschinaecp.org/Downlond/ECP_Report_216x280_EN_713.pdf
12. US and China lead international collaboration on CCS [Електронний ресурс] – Режим доступу:https://www.globalccsinstitute.com/insights/authors/ClarePenrose/2015/05/05/us-and-china-lead-international-collaboration-ccs

Статтю присвячено впливу українського питання на розвиток двосторонніх американсько-російських відносин. Розглянуто українську кризу та реакцію обох сторін на неї, анексію Криму та вторгнення російських військ на територію України. Звернуто увагу на наслідки, що мали такі неправомірні дії РФ. Проаналізовано перспективи двостороннього співробітництва на майбутнє.

Ключові слова: США, Росія, зовнішня політика, український чинник, двосторонні відносини

Annotation

This paper is dedicated to the influence of the Ukrainian matter regarding the bilateral US-Russian relations. Ukrainian crisis and the reaction of both parties to it, the annexation of the Crimea and the invasion of Russian troops on the territory of Ukraine are depicted. Attention is to the consequences that had such misconduct actions of Russia.  The prospects of bilateral cooperation in the future are analyzed.

Keywords: USA, Russia, foreign policy, Ukrainian factor, bilateral relations

ВСТУП

Актуальність теми. США та РФ – є впливовими акторами на міжнародній арені і відносини між ними багато в чому визначають міжнародну політику, зокрема у сфері безпеки.

Із широкого кола питань, інтереси США і РФ збігаються, в тому числі з питань нерозповсюдження зброї масового знищення, боротьбі з тероризмом, запобігання економічному та політичному підйому Китаю, розв’язання численних конфліктів на Близькому Сході. Проте у багатьох аспектах відносини між країнами є напруженими. Зокрема з питань поширення впливу Росії на країни СНД, російсько-грузинська війна 2008 р., порушення в Росії прав людини тощо.

Із 2008 р. дві країни, незважаючи на протиріччя, намагалися покращити та поглибити співробітництво, проте здійснивши низку успішних акцій, російсько-американські відносини знову зайшли в глухий кут. Особливого погіршення відносини зазнали у зв’язку з українською кризою. Росія порушила міжнародні норми, анексувавши Крим та ввівши свої війська на схід України. Такі дії вимагали міжнародного втручання, що і було здійснено у формі санкцій. Український чинник значно вплинув на американсько-російські відносини, настільки напруженими вони не були ще з часів холодної війни.

Метою наукової роботи є визначити та проаналізувати український чинник в російсько-американських відносинах

Об’єктом дослідження є двосторонні відносини США та РФ.

Предметом – український чинник у цих відносинах.

Методологічною основою роботи є використання загальнонаукових і спеціальних методів, для вивчення тенденцій розвитку двосторонньої співпраці США та РФ. Зокрема, було застосовано системний підхід, метод аналізу і синтезу, діалектичний, геополітичний, історико-описовий.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що запропонована наукова робота може бути використана під час комплексного вивчення двосторонніх відносин США та РФ, дослідження зовнішньополітичної діяльності України під впливом політики глобальних лідерів на міжнародній арені. Окрім того, вказана робота може бути корисною для теоретичного вивчення впливу регіональних конфліктів на події світового масштабу.

Стан наукової розробки теми. Обрана тема є дослідженою у працях багатьох сучасних дослідників. Зміну динаміки російсько-американських відносин після завершення холодної війни досліджував О. Ірхін та  О. Кондратенко. Аналіз зовнішньої політики США за адміністрації Б. Обами та зміну підходів щодо співробітництва з РФ розглянуто в працях В. Шамрєвої, Н. Унікрішнана та У. Пурушозамана. Політику «перезавантаження» та зміну у зв’язку з нею американсько-російсько відносин досліджено у публікаціях Д. Суслова, Г. Мернікова, В. Орлик. Проте недостатньо уваги у працях дослідників приділено саме питанню України у цих відносинах та впливу відносин США та Росії на її розвиток.

Основу джерельної бази дослідження складає низка важливих документів, що визначають концептуальні засади та теоретичні аспекти зовнішньої політики США та РФ, зокрема, Воєнна доктрина РФ 2010 р., Концепція зовнішньої політики РФ 2013 р., заяви МЗС США щодо зовнішньої політики країни та української кризи, декларація НАТО щодо ситуації в Україні.

ОСНОВНА ЧАСТИНА. На кінець 2008 р. американсько-російські відносини були на найнижчому рівні з часів холодної війни. Б. Обама, ставши президентом, проявив ініціативу щодо покращення діалогу з РФ і виступив з пропозицією «нормалізації» відносин. Нова політика отримала назву «перезавантаження». США відмовились від певних політичних кроків попередньої адміністрації, зокрема вони припинили активно підтримувати членство України і Грузії в НАТО, відмовились від планів Буша розмістити протиракетні установки США в Центральній Європі. Натомість головний акцент зробили на спільних інтересах, до яких належали скорочення СНО, політика в Ірані і Афганістані.

На початку «перезавантаження» мало успіхи – у 2009 р. між США і РФ було підписано угоду про транзит озброєння до Афганістану через територію РФ. Після тривалих переговорів США та РФ 8 квітня 2010 р. у Празі підписали договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Також РФ підтримала санкції РБ ООН проти Ірану, введені в червні 2010 р.[12]

Проте, в рамках реалізації курсу на «перезавантаження», відбувається виразне падіння інтересу адміністрації Б. Обами до подій у країнах СНД. У результаті цього США ніяк не реагують на воєнну доктрину Росії 2010 р., у якій НАТО виступає головним ворогом Росії, проголошується курс на підтримання російської мови на пострадянському просторі та є заклики на подальшу консолідацію перебування Чорноморського флоту РФ в Криму, Україна [2]. Така політика США створює для РФ сприятливі умови для реалізації пріоритетного зовнішньополітичного завдання – перетворення країн СНД на виключно російську сферу впливу. До чого і приступає РФ, фокусуючи свою головну увагу на Україні.

Уже в 2010 р. між Україною і РФ була підписана угода про продовження перебування Чорноморського флоту в Криму до 2042 р., яка була надзвичайно вигідна для Росії, проте не надавала ніяких переваг Україні. А в 2011 р. РФ офіційно запропонувала Україні приєднатись до Митного Союзу Росії, Білорусі та Казахстану, і активно тиснула на неї, побоюючись що Україна відмовиться від вступу в Митний союз і на противагу йому обере ЄС і тоді РФ надовго втратить тут сферу впливу. США у цей період особливо не цікавляться Україною. Вони не розглядають її, як геополітичну противагу домінуванню РФ на пострадянському просторі. Після проголошення у 2010 р. Україною її «позаблоковості» практично знімають з порядку денного питання її вступу в НАТО. Такий прагматизм у зовнішній політиці Обами, фактично створює  міжнародне середовище, яке не залишає країнам СНД, і зокрема Україні, реальних зовнішніх чинників забезпечення свого суверенітету й територіальної цілісності.

Як наслідок такої послідовної політики РФ, та ігнорування США, у 2014 р. відбувається безперешкодне втручання РФ в Україну та анексія Криму. Події в Україні остаточно підтверджують провал політики «перезавантаження» і можливе повернення до реалій холодної війни.

США і РФ активно спостерігали за громадянською революцією в Україні взимку 2013-2014 рр. США засуджували агресивні дії української влади та вимагали демократичних перетворень в країні. У той час як РФ навпаки, схвалювала відмову України від підписання угоди про асоціацію та стверджувала, що акції протесту є оплаченими США і не виражають поглядів населення України.

Події на міжнародній арені кардинально змінюються у березні 2014 р., коли Росія анексує Крим, проводячи на його території нелегітимний референдум. США засуджують такі дії РФ, називаючи їх явним нехтуванням українського суверенітету і територіальної цілісності, що є порушенням міжнародного права. США разом з більшістю країн ЄС у цей період, погрожують РФ економічними санкціями, а також усуненням з G8, якщо вони не виведуть свої війська з окупованого Криму. РФ не реагує на заклики світової спільноти і незважаючи на те, що в березні починаються вводитись перші санкції, вона переходить до нового етапу військової агресії щодо України.

Вже з квітня 2014 р. ситуація на сході України перетворюється на повномасштабний військовий конфлікт за участі російської армії. У зв’язку з таким становищем ЄС та США починають вводити санкції проти РФ. Спочатку вони стосувались в основному обмеження в’їзду певним громадянам РФ на територію ЄС і США і замороження активів російських громадян. Згодом під дію санкцій також потрапили компанії російського військово-промислового комплексу та нафтогазового і фінансового сектору [14]. Санкції постійно доповнюються і розширюються і наносять велику економічну шкоду РФ.

США неодноразово заявляли, що їхньою метою не є покарати РФ, а навпаки дати їй стимул і можливість вирішити всі питання дипломатичним шляхом. У свою чергу РФ не визнавала присутність своїх військ на території України, і заявляла, що політика уряду США передусім шкодить їм самим, адже санкції мають ефект бумерангу. Крім того, РФ стверджувала, що це саме США розпалюють братовбивчу війну на сході України, адже мають там свої економічні інтереси. За даними російської влади американці прагнуть поширити на європейському ринку свій сланцевий газ, послабивши на ньому позиції РФ. Відповідно допомогти їм у цьому може Україна, де розташовані значні поклади сланцевого газу. Як докази, були навіть представлені карти територій бойових дій на сході України, які співпадали з місцем знаходження покладів. США визнали ці звинувачення безпідставними.

У червні 2014 р. відносини між США і РФ знову загострились, після того як був відмінений саміт «Великої вісімки», який мав пройти в Сочі. Держави-учасниці, заявили, що вони прийняли рішення призупинити членство РФ, у зв’язку з подіями в Україні. Це змусило РФ шукати інші важелі впливу на міжнародну політику. Зокрема, вона звернула увагу на співпрацю в рамках БРІКС. Особливо РФ активізує співпрацю з Китаєм, який використовує свої відносини з РФ, як вагому противагу США, і найближчим часом не збирається це припиняти. У 2014 р. країни підписали декілька взаємовигідних газових угод.

Ситуація в Україні набула нових масштабів 17 липня 2014 р., коли на сході поруч з російським кордоном був збитий малайзійський літак з 298 пасажирами на борту. Згодом було встановлено, що таких ракет в наявності української армії немає і, що вона була випущена з району, контрольованого проросійськими сепаратистами. Уся міжнародні спільнота була шокована цією трагедією. Офіційні представники США заявили, що на думку США, сеператасти не могли збити літак без участі РФ, а тому саме на ній лежить відповідальність за це. РФ звинувачення відкинула, згідно її версії літак збили українські військові.

Події в Україні спричинили серйозні наслідки також і для політичного діалогу між США і РФ. НАТО заморозили усі «цивільні та військові взаємодії» з РФ, після анексії Криму. Як вже згадувалось РФ втратила своє місце в G8. Влада США і Канади скасували спільні військові навчання з РФ, які мали відбутися на Алясці осінню 2014 р. РФ також не братиме участі в саміті з ядерної безпеки, що має відбутися 2016 р. в Чикаго.

США стверджують, що не має військового вирішення цієї кризи, а тому політичний діалог можна відновити, а санкції зняти, якщо РФ піде на співпрацю. Однак для цього РФ має виконати Мінські домовленості про перемир’я та припинити військові дії на сході України. Так як вона поки цього не робить, конфлікт залишається невирішеним, список санкцій постійно поповнюється і співпраця з США на усіх рівнях зазнає невдач.

Українське питання значно вплинуло на формування відносин США та РФ в рамках НАТО. Авторитет НАТО тепер під питанням, особливо його здатність захищати і реагувати на загрози безпеці. Країни колишнього соціалістичного табору є особливо вразливими до агресивних дій Росії, а тому вони активно підтримують плани НАТО та США, щодо покращення безпекової політики в регіоні [11]. Застереження викликає, наприклад, викрадення російськими спецслужбами у вересні 2014 р. естонського розвідника. Москва пізніше стверджувала, що це був шпигун. Ці події ознаменували новий тривожний поворот у відносинах РФ з НАТО, особливо тому, що це, сталося на території Естонії та відбулося два дні, після того, як президент США Б. Обама підкреслив в Таллінні, співпрацю США і Естонії в рамках НАТО. Є усі підстави вважати, що Росія бажає поширити свій вплив і на Балтійські країни, які колись були в складі СРСР.

Відносини між США і РФ внаслідок конфлікту в Україні явно погіршились, і тепер знаходяться не на стадії «перезавантаження», а скоріше в стадії «глухого кута». Одна з небагатьох сфер, в якій Росія і США, на даному етапі, мають спільні інтереси – це запобігання проникненню угруповання «Ісламської держави» в інші регіони. Угода між двома країнами про обмін розвідувальними даними щодо ісламістів у Сирії та Іраку є першою ознакою відлиги у відносинах між Росією та США.

ВИСНОВКИ

Отже, політика «перезавантаження» стала одним із способів стабілізації та покращення відносин США та РФ, дозволивши зняти на певний період з порядку денного найбільш нагальні проблемні питання. Проте здійснивши низку успішних кроків для нормалізації відносин, погляди політичних еліт обох країн кардинально розійшлись у зв’язку з українською кризою.

Український чинник вагомо вплинув на відносини, погіршивши їх політичну та передусім економічну складову. Закривши, в певному сенсі, очі на події в Грузії в 2008 р., США не змогли ніяк не прореагувати на явну агресію проти України з боку РФ у 2014 р. Відтак, реакцією Заходу на неправомірні дії РФ було виключення її з G8 та накладення на неї санкції. Усе це змусило її шукати нові важелі співпраці, в результаті чого, зокрема, інтенсифікувались відносини з Китаєм, що є надзвичайно невигідним для США. Крім того у США тепер виникла нова проблема – РФ починає заявляти про бажання поширити свій вплив і на інші пострадянські держави, зокрема країни Балтії. Ці держави є членами НАТО і у разі конфлікту США змушені будуть безпосередньо втрутитись.

Таким чином, нині можна констатувати про явне охолодження відносин між США та Росією, і на даному етапі жодна з них не розглядає покращення та поглиблення двосторонніх відносин як пріоритет зовнішньої політики. На відносин РФ-США дедалі сильніше впливають зовнішні чинники і тому можна зробити висновок, що у зв’язку з кардинально відмінними позиціями держав щодо різних подій на міжнародній арені, відносини між ними і надалі будуть суперечливими, а досягнення будь-яких компромісів складним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Американський маршрут [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/svitovi-diskusiyi/amerikanskiy-marshrut
2. Военная доктрина Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.kremlin.ru/ref_notes/461
3. Концепция внешней политики Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mid.ru/brpnsf/0/6D84DDEDEDBF7DA644257B160051BF7F
4. Основні моменти формування російсько-американських відносин у постбіполярний період [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://jrnl.nau.edu.ua/index.php/IMV/article/view/2948
5. Перспективи відносин США з Росією – покращення чи подальше погіршення? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrainian.voanews.com/content/us-russia-relations/2478389.html
6. A Long History of Mistrust[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://perspectives.carnegie.org/us-russia/long-history-mistrust/
7. Diverging Visions of Partnership[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://perspectives.carnegie.org/us-russia/diverging-visions-partnership/
8. How Russia Sees the Ukraine Crisis [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nationalinterest.org/feature/how-russia-sees-the-ukraine-crisis-11461
9. Obama’s Foreign Policy  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.huffingtonpost.com/vicky-kelberer/obamas-foreign-policy_b_5504939.html
10. The Devolving U.S.-Russia Relationship [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.defenseone.com/threats/2014/08/devolving-us-russia-relationship/91217/
11. The Ukraine crisis and NATO-Russia relations [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nato.int/docu/review/2014/Russia-Ukraine-Nato-crisis/Ukraine-crisis-NATO-Russia-relations/EN/index.htm
12. U.S.-Russia Relations: “Reset” Fact Sheet [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.whitehouse.gov/the-press-office/us-russia-relations-reset-fact-sheet
13. S.-Russian Relations: First Year of the Obama Administration [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.state.gov/p/eur/rls/rm/2010/140850.htm
14. Wales Summit Declaration [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nato.int/cps/en/natohq/official_texts_112964.htm
15. Why the Ukraine Crisis Is the West’s Fault [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.foreignaffairs.com/articles/141769/john-j-mearsheimer/why-the-ukraine-crisis-is-the-wests-fault

Інформаційні війни стали реаліями сьогодення, а інформаційно-пропагандистські операції застосовуються у мирний час без застосування військового тиску. Інформаційна війна США проти Ірану в контексті ядерної програми наглядний цьому доказ. В рамках інформаційного тиску США на Ісламська Республіка Іран (ІРІ) було виконано основні завдання інформаційно-психологічної війни, які визначені у Доктрині Об’єднаного Комітету начальників штабів США з об’єднаних психологічних операцій, в контексті яких було досліджено способи та методи досягнення інформаційного протиборства.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Вивченням загальної картини інформаційного протиборства США проти Ірану займались: Вартаян Є.Г., Гриняєв С.Н, Федорова І.Є., Шевченко Л.Є. та ін. Аналізу реалізації інформаційно-пропагандистських операцій здійснено раніше не було. Дослідження базується на аналізі офіційних документів США з ядерного питання, які є у вільному доступі в мережі Інтернет та електронних засобах масової інформації. Серед офіційних джерел, які використовувались як база дослідження, варто відмітити Доктрину Об’єднаного Комітету начальників штабів США з об’єднаних психологічних операцій, економічні та політичні Санкції Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй відносно Ісламської Республіки Іран № 1696, 1737, 1747, 1803 і 1835.

Мета статті: висвітлити інформаційно-пропагандистські операції США проти Ірану в контексті ядерної програми країни як наглядний приклад ведення ефективного інформаційного протиборства в мирний час.

Виклад основного матеріалу. Сучасні інформаційні системи, засоби масової комунікації як глобального, так і регіонального рівнів творять концептуально новий вид реальності. Це реальність 4-го виміру – віртуального, який чим далі, тим більше набирає усіх ознак, притаманних повсякденній реальності. Він дозволяє людям контактувати один з одним, навчатися, працювати, здійснювати покупки, відпочивати, подорожувати, та ще безліч інших речей, і все це – навіть не виходячи з дому. Усі ці та багато інших можливостей, першочерговим призначенням яких було задоволення потреб конкретного громадянина-споживача, поступово зміщуються у державну сферу. Так виникають електронні уряди, електронна комерція, автоматизовані системи управління тощо. Однак разом з цим виникають і абсолютно нові типи загроз як державам, так і окремим їх громадянам. Ці загрози безпосередньо пов’язані з вразливістю як національних, так і глобальної, інформаційних інфраструктур та інформації як такої [1, с. 9]. Концепція мережно-центричного протиборства поєднує в собі елементи інформаційно-психологічного протистояння, вироблені до її появи. Доктрина Об’єднаного Комітету начальників штабів США з об’єднаних психологічних операцій наступним чином визначає головні завдання спільних психологічних операцій під час бойових дій [4].

Завдання, які прописані в Доктрині, були взяті як критерії для дослідження інформаційно-пропагандистських операцій США проти Ірану. Далі подано результати дослідження офіційних джерел Сполучених Штатів, які наявні у вільному доступі в мережі Інтернет інформації, яка була подана в електронних засобах масової інформації (як українських, так і закордонних) за 01.2002–12.2013 роки на предмет відповідності завдань психологічної війни, які визначені у Доктриною Об’єднаного комітету навчальних штабів Сполучених Штатів Америки.

1. Пояснення політичного курсу, цілей та мотивів США. Різке нарощування тиску з боку США відносно Ірану відбулось 2002 року, коли Вашингтон публічно представив космічні знімки об’єктів для збагачення ураном на іранській території, що свідчило про порушення Ісласмька Республіка Іран (ІРІ) угоди про гарантії МАГАТЕ від 1974 року і здійснення ним широкомасштабної не задекларованої діяльності в ядерній області. Також американський уряд у своєму зверненні акцентував увагу на тому, що робота із збагачення ураном може бути використана як для атомних електростанцій, так і для виготовлення ядерної зброї [9].

Ключову роль виступали доповіді, інтерв’ю чиновників США, які постійно акцентували увагу на загрозі виготовлення ядерних боєголовок, яка становить небезпеку для всього світу, таким чином така позиція похитувала довіру до мирної реалізації ядерної програми Іраном та дало змогу без додаткових пояснень ввести нові санкції.

2. Вплив на громадську думку або забезпечення політичного тиску на підтримку або спротив військовій операції. Це завдання інформаційної війни реалізується через надання доказів того, що Іран насправді займається виготовленням ядерної зброї. Але очевидних та прямих доказів США для світового співтовариства не надали, але сумнів все ж таки посіяли. Питання іранської програми постійно постає у зверненнях до президентів США до конгресу. Наприклад, щорічне звернення Дж. Буша молодшого до конгресу 1 лютого 2006 року, в якому він назвав ІРІ, країною, яка несе загрозу нерозповсюдженню ЗМУ [11], а Стратегія національної безпеки США [5] від 1 березня того ж року наголошує на продовженні проактивних зусиль щодо зміцнення режиму нерозповсюдження. У 2006 році була розроблена головою РНБ Кондолізою Райс Концепція посиленого тиску на Іран, яка чітко окреслила наміри США щодо Ірану та намітила план нарощення санкцій проти ІРІ. Для підтвердження правильності курсу ізоляції Ірану Сполучені Штати надавали неодноразово інформацію про те, що ІРІ підтримують як фінансово, так постачання зброї терористичним «Хезболла», «Хамас» та іншим [2].

3. Вплив на розробку ворогом стратегії і тактики. Після ісламської революції 1979 року США не підтримувало дипломатичних чи консульських відносин, отже переговорів на рівні високо посадовців не відбувалось аж до 2013 року, коли до влади прийшов президент Х. Роухані. І з того часу Сполучені Штати нарощувати тиск на ІРІ. А з 2002 року США мали суттєві підстави для посилення економічних санкцій та політичного тиску, і з року в рік вони тільки посилювали їх. Про такі наміри представники США одноразово заявляли. Наприклад, 2012 року заступник міністра фінансів Д. Коен заявив, що Іран знаходиться під тиском санкцій, він буде посилюватися доти, поки Тегеран відмовлятиметься розв’язати обґрунтовані побоювання з приводу ядерної програми.

4. Посилення економічних та інших несилових форм санкцій проти ворога. З перших років правління духівництва загострилися також відносини ІРІ із  США. Головною причиною було те, що Сполучені Штати надавали підтримку шаху, якого багато хто вважав «ворогом іранського народу». Після захоплення американського посольства в Тегерані іранськими радикалами,  США  розпочали проводити політику, спрямовану на підрив політичного режиму, що встановився після повалення монархії в Ірані. У межах заходів економічної війни були заморожені іранські авуари в американських банках. Потім була введена заборона на експорт до Іран високих технологій. При цьому американське керівництво продовжувало закуповувати у великих кількостях іранську нафту. Антиіранська кампанія в США особливо посилилася в середині 90-х років ХХ століття. Приводом цього стала заява ізраїльського уряду про те, що  Іран знаходиться на межі одержання ядерного компоненту для зброї масового знищення, і про рішення Росії поставити іранцям двох атомних реакторів. Зусилля Сполучених Штатів спрямовані на  те, щоб політичними та економічними акціями домогтися повної ізоляції ІРІ у світі, не досягли бажаних результатів [3].

У травні 1995 року було одностороннє введено повне ембарго на торгівлю з Іраном. Зазначеними заходами Сполучені Штати не обмежилися. У серпні 1996 року президент Б. Клінтон підписав білль сенатора Альфонса д’Амато, відповідно до якого іноземні компанії, які надають Ірану інвестиції більш ніж на 40 млн доларів, повинні піддаватися економічним санкціям. Слід зазначити, що відповідні заходи економічної війни доповнювалися спрямованими спеціальними інформаційними акціям.

Санкції Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй (РБ ООН) № 1696, 1737, 1747, 1803 і 1835 [7, 8, 9, 10], спрямовані проти провідних осіб і компаній країни, залучених до створення її ядерної програми, фактично не виконали свого головного призначення. Іран категорично відмовляється припинити збагачення урану і роботи над ракетною програмою країни і таким чином виконати основні вимоги ООН.

Американська політика санкцій щодо Ірану не зазнала кардинальних змін за всю тридцятилітню історію існування проблеми. Кожна нова адміністрація, яка приходила до влади у Сполучених Штатах, уточнювала та розширювала положення документів, прийнятих її попередниками, послаблюючи або, навпаки, посилюючи дискримінаційну політику щодо ІРІ.

5. Послаблення довіри до ворожого керівництва. Американський уряд неодноразово звинувачував М. Ахмінеджада в активізації ядерної програми, яка посилювала небезпеку отримання Іраном ядерної зброї. А також його звинувачували у підтримці терористичних угрупувань на території Іраку (за даними телеканалу «24»).

6. Зниження морального стану та боєздатності ворожих бійців. Починаючи з 2005 р. США перейшли на новий етап політики перетворення Ірану на свою маріонетку шляхом роздування проблеми захисту прав людини і громадянина, побудови демократичного суспільства в Ірані. В бік Ірану неодноразово лунали звинувачення у порушенні прав людини, надмірній авторитарності влади й ісламській радикалізації основ повсякденного життя іранського суспільства. Аналітиками у Вашингтоні Іран був включений до так званого Клубу диктаторів проти кольорових революцій. Цей термін використовується американським урядом для характеристики держав недемократичного табору, які потребують експорту демократії зі США.

Поруч з цим розпочалося розгортання пропаганди в Ірані, спрямованої на активізацію народних мас й створення умов для виникнення акцій протесту проти офіційного курсу влади. Найбільш дієвою дана політика США виявилася під час президентських виборів

12 червня 2009 р. в Ірані, коли тисячі людей вийшли на вулиці, висловлюючи своє непогодження з отриманими результатами голосування (другий раз поспіль перемогу одержав прихильник політики антиамериканізму М. Ахмадініжад). Акції протесту проти непрозорих виборів в Ірані були організовані в США та ряді країн, що знаходяться в зоні їхнього впливу. Зокрема, в Нью-Йорку процесія з колишніх іранських політв’язнів та емігрантів розтягнулася від Таймс-сквера до будівлі штаб-квартири ООН.

Нестабільність всередині країни могла бути використана американською владою для введення військ в Іран задля підтримки демократії та недопущення розвитку терористичного режиму, який, на їхню думку, уособлював Ахмадініжад. Подібні рішучі дії відразу ослабляли потенціал Ірану й нейтралізовували небезпеку по відношенню до Ізраїлю – головного союзника США на Близькому Сході. Однак розвинути ситуацію політичної нестабільності та боротьби на підтримку народного антиурядового фронту не вдалося. Баталії всередині Ірану втихомирилася, а влада новообраного президента була визнана всіма офіційними колами країни.

7. Збільшення психологічного впливу військової могутності США та/або багатонаціональних сил. На даний час військові спостерігачі розглядають три основні сценарії бойових дій США проти Ірану: перший – превентивний короткотривалий (тиждень або трохи довше) ракетно-бомбовий удар по інфраструктурі ядерного комплексу країни та критично важливих об’єктах військових сил (пункти управління військовими аеропортами, військово-морські бази, артилерійські та ракетні позиції, місця дислокації військ і т.п.); другий (як продовження першого) – військова операція із застосуванням авіації і ракет типу і значення, у ході якої будуть піддаватися знищенню не тільки об’єкти ядерного комплексу та військових сил, а також пункти державного управління, громадянська і промислова інфраструктури; третій – повітряно-наземна операція, яка має на меті, окрім вирішення завдань повітряних операцій, захоплення частини території і важливих стратегічних об’єктів країни. Завдання операцій визначається наступне: знищення інфраструктури ядерного комплексу і максимальне скорочення іранських військових сил, які можуть нанести удар по групі військ США в затоці, і блокування Ормузької затоки. При цьому першими цілями ударів можуть бути 14 ядерних об’єктів, а друга група цілей – ракетні та авіаційні бази, підприємства іранського захисного промислового комплексу, який виробляє ракетну зброю і складові до неї, кількість яких складає близько шістдесяти.

У 2010 році Д. Петрус – голова Центрального управління командування збройними силами США, підтвердив інформацію про готовність застосувати військові сили з метою нерозповсюдження ядерної зброї, на випадок, якщо зусилля дипломатів та економічні санкції не матимуть ефекту (за даними «ТСН»).

За опитуванням соціологічної служби «Іпсос», яке було організовано агентством «Рейтер»: більшість громадян США підтримує нанесення військового удару по ІРІ у разі, якщо підтвердиться інформація про виготовлення ядерної зброї (за даними інформаційного агентства «Iran.ru»).

8. Сприяння проведенню заходів по військовій дезінформації та забезпечення оперативної безпеки. США не проводило військових операцій з використання зброї на території Ірану під приводом недопущення розповсюдження ядерної зброї, хоча постійно уряд Сполучених Штатів постійно акцентує увагу на повній готовності до вторгнення на територію Ірану. Цю ж інформацію підтверджують союзники американського уряду – Ізраїль і Туреччина. Наприклад, 2013 року посол США в Ізраїлі Д. Шапіро заявив, що збройні сили США готові у будь-який момент нанести військовий удар по Ірану.

Неодноразово виступаючи з заявами про те, що США готові воювати з Іраном, представники американської адміністрації постійно роблять страхаючі оговори: наприклад, якщо будуть вичерпані всі можливості вирішити проблему іранської ядерної програми дипломатичним шляхом, план воєнної кампанії США проти Ірану буде активований. Сигналом для початку американських бомбардувань може бути будь-яке підтвердження того, що Тегерану вдалось створити ядерну зброю. Крім того військова кампанія проти Ірану може початися і тому випадку, якщо появляться вагомі докази підтримки іракських бойовиків, в тому числі поставка їх зброї.

В іранських засобах масової інформації повідомляється, що Іран в цілому став самодостатнім у виробництві зброї, оволодівши випуск самих різних її видів. Постійно нагадуючи, що військова доктрина Ірану є сугубо захисною і ядерну зброю він створювати не збирається, державні і духовні лідери країни одночасно попереджують потенційних агресорів про постійну готовність іранського народу і його військових сил захистити свою країну і нанести руйнівний удар по противнику в будь-якій точці світу. Іранське керівництво висунуло також ряд попереджень світовому співтовариству. Найбільш значне з них – можлива заборона на транзит через Ормузьку протоку, яка поєднує Персидську затоку з Індійським океаном і забезпечує 25% світових поставок нафти, а також перегляд Іраном нафтових контактів з тими країнами, які підтримають санкції проти нього [6].

Висновки. Інформаційно-пропагандиські операції США були виконані в рамках завдань інформаційно-психологічної війни, які визначаються у Доктрині Об’єднаного Комітету начальників штабів США. Їхнє виконання заключається: поясненні курсу та мотивів США, впливі на громадську думку або забезпечення політичного тиску, впливі на розробку ворогом стратегії і тактики, посиленні економічних та інших не силових форм санкцій, послабленні довіри до ворожого керівництва, зниженні морального стану боєздатності ворожих бійців, збільшенні психологічного впливу військової могутності США, сприянні проведення заходів по військовій дезінформації. Загалом можна зазначити, що інформаційна кампанія США проти Ірану має вплив на всі сфери діяльності країни як внутрішні, так і зовнішні, що в свою чергу завдає фінансових збитків для країни та послаблює її становище на міжнародному ринку.

Список використаних джерел та літератури

1. Гриняев, С. Американские эксперты об эскалации информационной войны в Интернете [Текст] / С. Гриняев // Зарубежное военное обозрение. – 2002. – №2. – C. 9–13.

2. Яковин, И. Смайлик в чалме [Электронный ресурс] / И.Яковин. – 2013. – Режим доступа: http://lenta.ru/articles/2013/10/22/negotiations/. – Загол. с экрана (24.03.2014).

3. Burns, A. Twitter Free Iran: an Evaluation of Twitter’s Role in Public Diplomacy and Information Operations in Iran’s 2009 Election Crisis [Еlectronic resource] / A.Burns, B.Elthan // Record of the Communications Policy & Research Forum 2009. – Mode of access: http://ww.networkinsight.org/verve/_resources/ CPRF_2009_papers.pdf#page=322. – Title from the screen (07.04.2014).

4. Joint Doctrine for Information Operations Joint Pub 3-13 [Еlectronic resource] // Joint Chiefs of Staff. – 2006. – Mode of access: http://www.iwar.org.uk/iwar/resources/doctrine/jp-3-13.pdf. – Title from the screen (27.04.2014).

5. National Security Strategy of the United States [Еlectronic resource] / The White House president J. Bush. – 2006. – Mode of access: http://www.whitehouse.gov/nsc/nss/2006. – Title from the screen (27.04.2014).

6. Pletka D. America vs. Iran. The Competition for the Future of the Middle East [Еlectronic resource] / D. Pletka, F.W. Kagan // American Enterprise Institute. – 2014. – Mode of access: http://www.aei.org/files/2014/01/10/-america-vs-iran_11525745456.pdf. – Title from the screen (17.04.2014).

7. Resolution 1696 (2006) [Еlectronic resource] / UN Security Council. – Mode of access: http://www.un.org/News/Press/docs/2006/sc8792.doc.htm. – Title from the screen (07.04.2014).

8. Resolution 1737 (2006) [Еlectronic resource] / UN Security Council. – Mode of access: http://www.refworld.org/cgi-bin/texis/vtx/rwmain?docid =45c30c6f0. – Title from the screen (07.04.2014).

9. Resolution 1803 (2008) [Еlectronic resource] / UN Security Council. – Mode of access: http://www.iaea.org/newscenter/focus/iaeairan/unsc_res1803-2008.pdf. – Title from the screen (07.04.2014).

10. Resolution 18325 (2008) [Еlectronic resource] / UN Security Council. – Mode of access: http://www.un.org/News/Press/docs/2008/sc9459.doc.htm. – Title from the screen (07.04.2014).

11. U.S. State of The Union – Iran Excerpt [Еlectronic resource]. – Mode of access: http://www.freerepublic.com/focus/f–news/1569789/posts. – Title from the screen (27.04.2014).