The article is devoted problems which exist in judicial practice concerning confession of property of private enterprise by common compatible property of the married couples. Investigational concept private enterprise, corporate rights, market participant and property of enterprise. The analysis of two contradictory court decisions is conducted. It is indicated on the feature of application of award of Constitutional Court of Ukraine and injunction of Plenum of Supreme Court of Ukraine.

Ключові слова: спільна сумісна власність, подружжя, приватне підприємство, фізична особа-підприємець, судова практика, майно підприємства.

Key words: common compatible property, married couple, private enterprise, physical person-businessman, judicial opinion, corporate property.

Постановка проблеми: із появою в українському законодавстві такої юридичної особи, як приватне підприємство, виникло чимало проблем стосовно прав на його майно. Особливо дана проблема загострюється під час вирішення судами питання про визнання майна приватного підприємства спільною сумісною власністю у зв’язку з наявною суперечливою практикою: Постановою Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» та рішенням Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 р. №17-рп/2012.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Вивченням даної проблеми займається багато науковців, зокрема Спасибо-Фатєєва І.В., Гопанчук В.С., Багач Е.М., Костін К.М. та інші.

Мета і завдання дослідження. Мета даної наукової статті полягає у дослідженні на основі наявної судової практики режиму майна підприємства, режиму спільної сумісної власності майна подружжя, їх співвідношення.  Це зумовлює виконання таких завдань: виявити основні характеристики приватного підприємства; визначити основні аспекти процесу розгляду судами справ про визнання майна приватного підприємства спільною сумісною власністю подружжя.

Викладення основного матеріалу. Щороку суди розглядають велику кількість спорів про визнання майна одного з подружжя, який є засновником приватного підприємства, спільною сумісною власністю. У зв’язку з тим, що чинне законодавство, яке регулює діяльність приватних підприємств (далі – ПП) лише поверхово визначає статус його майна, існуючі прогалини було вирішено завдяки судовій практиці.

Верховний Суд України (далі – ВСУ) у постанові від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» в пункті 29 визначив, що відповідно до положень статей 57, 61 Сімейного кодексу України (далі – СК України), ст. 52 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) майно приватного підприємства чи фізичної особи-підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Нині дане положення не втратило чинність [1].

Водночас рішення Конституційного Суду України (далі – КСУ) від 19 вересня 2012 р. №17-рп/2012, прийняте за зверненням «ІКІО» про офіційне тлумачення ч. 1 ст. 61 СК України, породило нове непорозуміння. КСУ встановив, що статутний капітал та майно приватних підприємств є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що якщо засновник ПП перебуває у шлюбі, то його жінка стає співвласницею статутного капіталу та активів підприємства. У разі розлучення, усе це майно підлягає розподілу між колишнім чоловіком та дружиною. Крім цього, усі договори щодо розпорядження таким спільним сумісним майном мають укладатися за згоди обох членів подружжя [2].

У ст. 113 Господарського кодексу України (далі – ГК України) законодавець дає визначення приватного підприємства, відповідно до якого це є підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи [3].

Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами [3].

У п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК України законодавець встановлює перелік суб’єктів господарювання, якими зокрема є господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку [3].

Таким чином, у нас є два різних суб’єкта:

1) засновник (власник) ПП;

2) саме приватне підприємство.

Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Джерелами формування майна підприємства є грошові та матеріальні внески засновників, доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності та інші джерела, не заборонені законодавством України.

Водночас ГК України не містить норми чіткої норми про статус майна ПП. У ст. 62 ГК України лише визначено, що підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом [3]. Тому, можна зробити висновок, що ПП є власником майна, яке було створено чи придбано під час здійснення таким підприємством своєї діяльності. Однак, при розгляді судового спору потрібно буде ще довести, що під час отримання такого майна було використано засоби саме цього ПП.

Із моменту ухвалення КСУ рішення № 17-рп/2012 судова практика змінилася. Зокрема Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) застосовує дане рішення не лише щодо приватних підприємств, а й щодо фізичних осіб-підприємців (далі – ФОП).

Показовим у даному випадку є ухвала ВССУ від 13 лютого 2013 року, відповідно до якої касаційна інстанція погодилася з рішенням суду першої інстанції щодо визнання недійсним рішення засновника ПП про внесення до статутного капіталу нежитлових приміщень, договір іпотеки цих приміщень, укладений між ПП і банком, а також визнав ці приміщення спільною сумісною власністю подружжя [4]. Під час розгляду даної справи суд встановив, що у період шлюбу чоловік як ФОП (відповідач) придбав за згодою дружини (позивача) спірні нежитлові приміщення. Надалі чоловік набув статусу засновника ПП, статутний капітал якого був сформований за рахунок вказаного майна. Посилаючись на норми ч. 1 ст. 60 СК України та на рішення КСУ № 17-рп від 19 вересня 2012 року ВССУ дійшов наступного висновку: майно приватного підприємця, придбане за рахунок коштів подружжя має такий самий правовий статус, що й майно ПП, а наявність у ФОП права власності не спричиняє виникнення права власності підприємця на таке майно.

Однак існує й інша практика ВССУ, яка підтримує положення Постанови Пленуму ВСУ. Прикладом у даному випадку може бути ухвала ВССУ від 06 листопада 2012 року [5]. Під час розгляду даної справи суд касаційної інстанції погодився з рішенням апеляційної інстанції. Позивачка просила визнати за нею право власності на рухоме та нерухоме майно. Рішенням суду першої інстанції позов задоволено було задоволено. Вирішуючи спір та частково задовольняючи вимоги позивачки, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно належить сторонам на праві спільної сумісної власності.

Однак апеляційною інстанцією рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позивачці було відмовлено у задоволенні позову. Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд, виходячи із положень ст. ст. 57, 61 СК України та ст. 52 ГК України, зазначив, що майно фізичної особи-підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Про таке застосування вимог закону звернуто увагу судів у п. 29 постанови Пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».

Колегія суддів погодилася з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Отож, ми маємо дві думки касаційної інстанції, які суперечать одна одній. І в такій ситуації постає питання про те, яке право має другий із подружжя на єдиний майновий комплекс приватного підприємства?

Варто нагадати, що в Україні існує два види приватних підприємств – власників і невласників. Якщо ПП є власником, то подружжя не мають права власності на його майно, адже не може бути, щоб на одне й те саме майно були різні власники – і юридична особа (ПП), і його засновник та другий з подружжя. Якщо ж ПП не є власником, то є підстави для постановки питання про право другого з подружжя на єдиний майновий комплекс цього ПП, хоча б його засновником (а отже і власником) позначалось лише один з подружжя. І лише до таких випадків можливо застосовувати дане рішення Конституційного Суду України (№ 17-рп/2012).

Отже, не можна загалом розглядати питання про права подружжя на майно ПП. Слід розмежувати їх права на два випадки:

1) якщо ПП є власником, то це абсолютно виключає право спільної власності подружжя на майно підприємства;

2) якщо ПП власником не є, то можна виходити з наявності в подружжя права спільної власності на його єдиний майновий комплекс.

Якщо статутний капітал та майно приватного підприємства сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, то це напевно має тягнути за собою певні правові наслідки. Однак КСУ наголошує, що ними не може бути право спільної сумісної власності подружжя на статутний капітал та майно ПП.

Безумовно, слід погодитися з КСУ в тому, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав самостійного заробітку (доходу) (ст. 60 СК України). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано ст. 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними [2].

Уявімо, що подружжя, будучи власником майна, розпорядилось ним таким чином – передало його ПП, яке, відповідно, набуло на нього права. КСУ зазначив, що одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (ст. 320 ЦК України). У даній ситуації однин з подружжя є засновником ПП, а другий – не є суб’єктом у цих відносинах. І саме в цьому полягає складність проблеми – чи можна вважати того з подружжя, хто не є засновником ПП, співвласником майна останнього, якщо всі повноваження власника й одночасно органа управління ПП зосереджені в другого подружжя? Звичайно, що ні.

Отже, під час розгляду справ судам слід зважати на відмінність правових режимів спільного майна подружжя та майна ПП, хоча б друге й було сформоване за рахунок першого і наявною є їхня пов’язаність з одними і тими ж суб’єктами – подружжям.

Для усунення усіх непорозумінь та суперечностей законодавцям варто було б уточнити положення нормативних актів, що стосується майна приватних підприємств, Конституційному Суду України потрібно уточнити своє рішення від 19 вересня 2012 року, а Верховному Суду України – надати відповідні роз’яснення.

Список використаних джерел:

1. Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя : Постанова Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/

2. Рішення   Конституційного Суду України  у справі  за конституційним  зверненням приватного підприємства «ІКІО»  щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України  від 19 вересня 2012 року N 17-рп/2012 (Справа N 1-8/2012) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=186951

3. Господарський кодекс України : за станом на 03 лютого 2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

4. Рішення колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі від 06 листопада 2012 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27362510

5. Рішення колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі від 13 лютого 2013 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29791182

The comparison of cohabitation and marriage consequences according to the legislation of Ukraine is offered in this scientific article.

Ключові слова: конкубінат (фактичні шлюбні відносини), зареєстрований шлюб, батьківство, усиновлення, спільна сумісна власність, договір, аліменти, окреме провадження, поділ майна, спадкування.

Постановка проблеми. Фактичні шлюбні відносини є досить поширеними в Україні. Незважаючи на це вони не є грунтовно дослідженими. Дане питання є актуальним, оскільки співжиття поступово втрачає характер «прoбнoгo» coюзу чoлoвікa та жінки, який здебільшого переростає в зареєстрований шлюб, а існує як цілком самостійна форма організації сімейних відносин. Таким чином особливостям нормативного врегулювання конкубінату приділяється недостатньо уваги науковців.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Варто зазначити, що дане питання є мало дослідженим та потребує додаткового вивчення. Зокрема, поняття та умови виникнення конкубінату розкривались у працях Дяковича М.М. «Правове регулювання «фактичних шлюбних відносин»: теоретико-практичні аспекти» , Данилин В.І. «Юридичні факти в радянському сімейному праві». Щодо правових наслідків конкубінату, то вони досліджувалися лише у наукових статтях та коментарях до Сімейного кодексу України (далі – СК України).

Чоловіку та жінці гарантовані рівні права та можливості відповідно до основних прав і свобод людини незалежно від того, чи перебувають вони у зареєстрованому шлюбі чи у відносинах конкубінату. Зокрема, вони вільні у виборі занять, професії, місця проживання, мають право на свободу думки, совісті та релігії. І при фактичному шлюбі, і при зареєстрованому жінка й чоловік наділені правом розподілити між собою сімейні обов’язки та разом вирішувати питання життя сім’ї (наприклад, утримання, виховання та навчання спільних неповнолітніх дітей). Учасники сімейних відносин зобов’язані турбуватися про здоров’я, розвиток і матеріальне забезпечення своїх дітей. І чоловік, і жінка мають право на особисту свободу, фізичний і духовний розвиток, на повагу до своєї індивідуальності та на повагу до будь-якої праці, що здійснюється в інтересах сім’ї. Однак право одного з учасників сімейних відносин змінити своє прізвище на прізвище іншого учасника виникає лише у зв’язку з реєстрацією шлюбу [1].

Коли дитина народжується в зареєстрованому шлюбі, чоловік вважається батьком цієї дитини. У випадку фактичних шлюбних відносин жінка за відсутності бажання батька дитини визнати батьківство зобов’язана доводити її походження через суд. Якщо ж батьківство визнане, то оспорити його може лише жінка, яка народила дитину у шлюбі.Таким чином, у випадку «фактичного шлюбу» походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини, а походження дитини від батька може визначається: за заявою матері та батька дитини; за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини; за рішенням суду [2].

Відсутність зареєстрованого шлюбу стає на заваді спільному усиновленню фактичним подружжям однієї і тієї ж дитини [1]. Так, усиновити одну і ту ж дитину можуть тільки особи, які перебувають у шлюбі.

Окремо слід зауважити, що зареєстрований шлюб користується, так би мовити, «біологічним захистом»[3]. Це виражається в тому, що при укладенні законного шлюбу, відповідно до ст. 30 СК України, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, мають повідомити одна одну про стан свого здоров’я. Так, зокрема, здійснюється запобігання шлюбам, які заздалегідь небажані з позиції біофізичних якостей чоловіка й жінки, тобто тих, що заважають нормальним сімейним відносинам і створюють загрозу здоров’ю другого з подружжя або їх нащадкам. Для фактичних відносин не встановлено такого роду обмежень у виборі співжителя.

Відповідно до ч.1 ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними [1]. Дане правило застосовється незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час спільного проживання, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності цих осіб. До такого майна відносять усі види доходів, придбане за рахунок цих доходів рухоме й нерухоме чи будь-яке інше майно [4, с. 110]. Проте для уникнення непорозумінь, найкраще все майно, що придбавається фактичним подружжям на спільні кошти, оформлювати «на двох» у спільну часткову власність. Фактичне подружжя має рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності [5, с. 239].

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Договір, укладений одним з учасників «фактичних шлюбних відносин в інтересах сім’ї з третьою особою, не створює обов’язків для іншого учасника (якщо в самому договорі не вказане інше), навіть якщо майно, одержане за цим договором, використане в інтересах сім’ї.

Реалізація норм, що регулюють відносини спільної сумісної власності подружжя, при їх застосуванні до осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, має певні складнощі. В першу чергу це стосується порядку розпорядження спільним майном фактичного подружжя [1] (ст. 65 СК України). Відносини подружжя мають відповідні способи їх формалізації – реєстрацію шлюбу, у той час як спільне проживання фактичного подружжя ніяк не фіксується. Тому на практиці практично не реалізуються вимоги закону про те, що для укладення одним із фактичного подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другої сторони має бути подана письмово, а згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена [1] (частина третя статті 65 СК України). При цьому, законодавство не передбачає, і не може передбачити, отримання згоди другого з фактичного подружжя.

Через відсутність державної реєстрації такого шлюбу факт спільного проживання однією сім’єю може заперечуватися одним із фактичного подружжя, або він (вона) можуть розпоряджатися спільним майном, набутим під час фактичного шлюбу, без згоди іншого тощо.

Водночас, ст. 74 СК України закріплено право фактичного подружжя відступити від положень глави 8 СК України та встановити, що їхнє спільне проживання однією сім’єю не породжує правових наслідків відповідно до ст. 74 СК України, тобто не породжує виникнення справа спільної сумісної власності на майно, що набуте ними під час фактичного шлюбу. Для цього фактичне подружжя повинно укласти письмовий договір.

Чинне законодавство передбачає можливість отримання аліментів і у випадку перебування в зареєстрованому шлюбі (статті 75, 76 СК України), і у випадку «фактичних шлюбних відносин» [1] (стаття 91 СК України). Якщо жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім’єю, той із них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання [6, с. 214] відповідно до статті 76 СК України (стаття 91 цього Кодексу). Законні чоловік і дружина мають матеріально підтримувати один одного незалежно від будь-яких обставин. У разі ж «фактичного шлюбу» законодавство вимагає, по-перше, щоб відносини між жінкою і чоловіком мали тривалий характер, а по-друге, визначає окремі умови, за яких може виникнути право на утримання. Так, на аліменти має право той з учасників «фактичних шлюбних відносин», хто став непрацездатним під час спільного проживання або якщо з нею (ним) проживає їхня дитина. Крім того, пов’язуючи право на утримання з тривалим проживанням однією сім’єю, Кодекс не визначає який термін спільного проживання буде визнаватись «тривалим». Тобто, в кожному конкретному випадку суд буде індивідуально визначати чи є підстави для надання утримання чи ні.

По суті, визнання майнових прав та обов’язків фактичного подружжя здійснюється лише тоді, коли в судовому порядку буде встановлено факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу як факту, що має юридичне значення згідно ст. 256 Цивільного процесуального кодексу України. Такий факт встановлюється судом в порядку окремого провадження [7].

У випадку, коли фактичний союз не виправдав сподівань, і мирних шляхів поділу майна не знайдено, учаснику «фактичних шлюбних відносин» потрібно переконати суд насамперед у тому, що це майно є спільним. Для цього необхідно довести не сам факт перебування у «фактичних шлюбних відносинах», а факт придбання даного конкретного майна за кошти або внаслідок трудової участі обох фактичних чоловіка й дружини. Практика показує, що зробити це не завжди просто [8].

Як правило, для встановлення спільного проживання однією сім’єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім’ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо.

Також видається недостатньо обґрунтованим зміст ст. 74 СК України щодо ситуації, коли, як уже зазначалося, одночасно існують обидва шлюби – і законний, і фактичний. Так, у судовій практиці досить часто трапляються сімейні спори та спори, що випливають із спадкування, коли один з учасників фактичних шлюбних відносин (без юридичного припинення зареєстрованого шлюбу або не перебуваючи в зареєстрованому шлюбі взагалі) протягом тривалого часу проживає з другою особою або з іншими особами послідовно чи навіть одночасно.

Крім того, навіть якщо особи пізніше зареєструють шлюб, що часто відбувається при народженні спільної дитини, майно, яке було набуте ними за час спільного проживання, але до реєстрації шлюбу, не є спільним майном подружжя (п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України)[9].

Частка належного кожному з учасників фактичного шлюбу майна визначається на основі конкретного, як правило, грошового вкладу в придбання тієї чи іншої речі або залежить від ступеня участі особи в її створенні. За загальним правилом вважається, що законні чоловік і дружина однаковою мірою дбають про матеріальне забезпечення сім’ї, а тому розмір грошових сум, які приносяться в сім’ю кожним із подружжя, не має при поділі майна жодного значення. Крім того, працю дружини з ведення домашнього господарства та виховання дітей законодавець прирівнює до праці чоловіка в суспільному виробництві. За умов фактичного шлюбу ця праця не може бути врахована, що часто призводить до ситуації, коли одна сторона (найчастіше жінка) при розірванні відносин безпідставно отримує меншу частину майна.

Проблеми можуть виникнути також і при визначенні строків, у межах яких учасник фактичних шлюбних відносин може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. По суті йдеться про відсутність чіткого визначення факту (дати) виникнення «фактичних шлюбних відносин», що в свою чергу породжує складності відносно процедури обчислення строків позовної давності.

Згідно зі статтею 1264 цього Цивільного кодексу України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до відкриття спадщини. Однак, зрозуміло, що навіть за такої умови частка фактичного чоловіка або дружини буде значно меншою, ніж та, яку він або вона могли б отримати в зареєстрованому шлюбі. Отже, у питанні черговості спадкування за законом особи, що перебувають у зареєстрованому шлюбі, і такі, що фактично проживають однією сім’єю, належать до різних черг спадкування – першої та четвертої відповідно. А тому чоловік чи жінка, що проживали спільно однією сім’єю, спадкуватимуть лише за відсутності спадкоємців першої, другої та третьої черг. Також необхідно звернути увагу на те, що право на спадкування у четверту чергу належить не лише чоловікові (жінці), що проживали спільно однією сім’єю, таке право належить також іншим особам, наприклад, вітчиму, мачусі, пасинкам, пасербицям, іншим особам, що проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше як п’ять років до відкриття спадщини До спадкоємців четвертої черги не належить особа, яка хоч і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою [11].

Згідно з ч. 2 ст. 1259 Цивільного кодексу України «фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування,за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані». Таким чином, за наявності обставин, вказаних у ст. 1259 Цивільного кодексу України, чоловік (жінка), що проживали спільно зі спадкодавцем однією сім’єю, можуть отримати право на спадкування разом з спадкоємцями попередніх черг. Спір про таке право вирішуватиметься в судовому порядку.

Статтею 52 Конституції України та статтею 142 СК України визначено, що діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також мають рівні права та обов’язки щодо батьків незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою Якщо батько дитини зареєстрований батьком у встановленому порядку, то права та обов’язки обох батьків, не залежно від того чи перебуваються вони у законному чи у фактичному шлюбі, є однаковими. Це стосується і особистих немайнових прав, таких як давати ім’я, виховувати, спілкуватись, брати участь у житті дитини, так і майнових обов’язків. Сімейним кодексом встановлено, що батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. Право на присудження судом аліментів на дитину є однаковим як для батьків дитини, незалежно від того, чи перебували вони у зареєстрованому шлюбі.

Таким чином, існує мало відмінностей щодо особистих немайнових прав співжителів та осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі. Є суперечності щодо визнання батьківства, усиновлення, спадкування, поділу спільного майна, аліментів. Проте, співжителям надається право самостійно врегулювати свої відносини шляхом укладення договору. Перш за все, у разі виникнення спору між співжителями, їм потрібно буде довести факт спільного тривалого проживання, а також участь кожного у придбанні майна.

Список використаних джерел

1. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. //Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 21-22. – Ст. 135
2. Войнаровська О.П.  Поняття та правові наслідки конкубінату / О.П. Войнаровська // Юридичний журнал- Юстиніан. -2009. – № 2. – С. 12.
3. Злотник І.В. Юридичні особливості фактичних шлюбних відносин: [Електронний ресурс]/ І.В Злотник.- Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1411
4. Харитонов Є.О. Сімейне право України: навчальний посібник / Є.О. Харитонов. – К.: Істина, 2008. – 200 с.
5. Жилінкова І.В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар / В.І. Жилінкова, В.К. Антошкіна, Н.А. – К: Ксило, 2008. –  855с.
6. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – 3-тє вид. доп. і перероб./ З.В. Ромовська. – К.: Правова єдність, 2009. – 432с.
7. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-41, 42. – ст.492
8. Митрофанова О. І. Правове регулювання фактичних шлюбних відносин: [Електронний ресурс] / О.І. Митрофанова.- Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/8795
9.  Качмарська Ю.В. Правове регулювання фактичних шлюбних відносин: [Електронний ресурс]/ Ю.В. Качмарська .- Режим доступу: http://www.kk-partners.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=91:-l-r-l-r-&catid=41:2010-03-27-19-33-25
10. Цивільний Кодекс України від 16.01.2003р. // Відомості Верховно Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
11.      Постанова Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 р. № 7.- [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-08