Ключові слова: трудовий спір, трудові права, працівник, роботодавець, службова особа, трудовий договір, ринкові відносини, судова форма захисту

В статье раскрыт вопрос научного исследования судебного порядка решения индивидуальных трудовых споров. Определенно проблемы, которые возникают при судебном решении индивидуальных  трудовых споров в современных условиях развития Украины, и пути решения этих проблем.     

Ключевые слова: трудовой спор, трудовые права, работник, работодатель, служебное лицо, трудовой договор, рыночные отношения, судебная форма защиты.

 The question of scientific research of judicial order of decision of individual labour disputes is exposed In the article. Certainly problems which arise up at the court decision of individual  labour disputes in the modern terms of development of Ukraine, and ways of decision of these problems.

Keywords: labour dispute, labour rights, worker, employer, official person, labour contract, market relations, judicial form of defence.

Право громадян на судовий захист (ст. 55 Конституції України) є найважливішою гарантією забезпечення трудових прав працівників в умовах ринкових відносин. Правові проблеми судового захисту названих прав працівників становлять інтерес для науки трудового права. Наукове дослідження судового порядку вирішення індивідуальних трудових розбіжностей у сучасних умовах розвитку України становить інтерес як з позиції практики функціонування судової системи, так й обґрунтування теоретичних основ судового розв’язання названих спорів і конфліктів в умовах ринкової економіки. Свого часу питання судового захисту трудових прав працівників активно досліджувалось в працях науковців (І. В. Лагутіною, С. В. Моліцьким, Т. А. Колядою, В. В., Бонтлабом, В. В. Лазором, І. О. Давиденком та ін.), на які я спирався при проведенні власного дослідження.

Таким чином метою даної статті є визначенню шляхів удосконалення правового регулювання судового вирішення розбіжностей індивідуальних трудових спорів відповідно до вимог ринкових відносин.

Процес судового розгляду зазначених спорів – це особливий порядок діяльності судових органів із застосування норм матеріального права і розв’язання розбіжностей щодо даного застосування, які виникли між працівником, з одного боку, і роботодавцем – з іншого, а також вжиття заходів примусу до суб’єкта, який порушив норми трудового права.

Актуальність даної статті полягає в тому, що найважливішою вимогою застосування права будь-яким органом є точне встановлення у кожному конкретному випадку тих юридичних фактів, з якими закон пов’язує дію його норми. Тому суд, на мою думку, при розгляді індивідуального трудового спору в кожному разі, незалежно від того, якою інстанцією він є, повинен з’ясувати дійсні обставини справи і обов’язки сторін, які спорять, щодо одна одної. Об’єктивне з’ясування реальних обставин справи можливе тільки тоді, коли суд заслухає пояснення сторін спірного правовідношення, одержить від них необхідні документи, викличе і заслухає показання свідків, залучить експертів і вислухає їх висновки тощо[9, 258]. У разі, якщо суд розглядає індивідуальний трудовий спір як друга інстанція, то хоча він і не пов’язаний попереднім рішенням комісії з трудових спорів з даної розбіжності, проте, вважаю, що суд повинен серед інших матеріалів проаналізувати рішення КТС.

Таким чином, між судом і сторонами, які спорять, а також між судом і особами, котрі беруть участь у справі, – свідками, експертами тощо виникають трудові процесуальні відносини з розгляду певного спору або конфлікту. Дані процесуальні відносини регулюються нормами як цивільного процесуального права, так і трудового. Вони завжди пов’язані з існуванням у теперішньому, минулому або перспективою існування у майбутньому трудових правовідносин між сторонами, які спорять. Сторони не вправі вимагати одна від одної виконання тих умов, що не відповідають змісту трудового договору і суперечать нормам трудового права.

Розгляд трудових справ розпочинається із звернення зацікавленої сторони до суду за захистом свого права шляхом подачі позовної заяви. Характерною особливістю українського законодавства є те, що працівник звільняється від сплати державного мита при подачі позову з трудового спору. Цивільне процесуальне право поділяє судовий розгляд на чотири стадії: підготовча; дослідження обставин справи; дебати сторін; постановления і оголошення рішення. Ці стадії у процесі судового розгляду неминуче проходить і кожна справа даної категорії. Принцип швидкості при розгляді трудових розбіжностей забезпечується тим, що судові надається семиденний строк для підготовки справи для слухання і десятиденний термін для розгляду її по суті та винесення рішення.

Істотною особливістю трудового права є те, що докази як ті, що підтверджують право вимоги працівника – позивача, так і ті, які оспорюють останні, зосереджені у роботодавця, від добросовісності котрого багато у чому залежить скорочення часу вирішення спору і повнота дослідження обставин справи. Тобто на практиці працівник об’єктивно позбавлений можливості самостійно надати багато доказів. У ході підготовки до слухання справи у трудових спорах від суду вимагається певна активність у збиранні і забезпеченні доказів, а у разі необхідності – у вжитті заходів до покладення краю спробам затягнути вирішення спору або приховати від суду відомості, що мають значення для встановлення істини у справі. Вважаю за потрібне посилити відповідальність роботодавця за такі діяння.

На мою думку важливо, щоб суд, встановивши факт ненадання роботодавцем у строк витребовуваних судом відомостей або вчинення ним дій, які умисно затягують процес розв’язання трудового спору, розглядав наведене як презумпцію правоти працівника і вирішував спір на його користь, також одночасно на роботодавця має бути накладено штраф за неповагу до суду.

Друга стадія процесу, яка називається у ЦПК України – «розгляд справи по суті», зводиться до дослідження обставин справи. У ній позивач може відмовитися від позову, відповідач – його визнати, сторони можуть укласти мирову угоду. В обов’язки суду входить перевірка законності заяв про відмову від позову або затвердження мирової угоди. Цей обов’язок суду набуває особливого значення, якщо позивачем є працівник. Нині, в умовах економічної нестабільності і безробіття, роботодавець має можливість чинити тиск на працівника з метою примусити його відмовитися від позову або схилити до укладення мирової угоди на умовах, вигідних для роботодавця. Недопустимо затвердження судом мирової угоди чи прийняття відмови працівника від позову, якщо при цьому будь-яким чином порушуються трудові права останнього або норми законодавства[4, 354]. Саме через це, на мою думку, суд повинен переконатися у добровільності волевиявлення працівника, а також детально дослідити умови, на яких укладається мирова угода, або причини відмови працівника від позову, раніше, ніж винести ухвалу, якою провадження у справі припиняється.

Третя стадія процесу – дебати сторін – не має особливостей при розгляді трудових спорів.

Четверта (заключна) стадія – постановлення і оголошення рішення. Суттєвою особливістю захисту трудових прав на даному етапі є те, що рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника підлягає негайному виконанню. Останнє означає, що такий працівник повинен бути допущений до виконання трудових обов’язків на попередній посаді (роботі) на наступний день після винесення відповідного рішення судом. Для виконання рішення про поновлення на роботі не потрібно чекати набрання ним чинності. Такий порядок встановлений з метою найшвидшого і ефективного поновлення порушених трудових прав працівника. Як підкреслено у науковій літературі, у разі незгоди з рішенням суду роботодавець має право оскаржити останнє, однак це не впливає на виконання рішення про поновлення на роботі[5, 35].

Ст. 236 КЗпП України передбачає оплату працівникові вимушеного прогулу при затриманні виконання рішення про поновлення його на роботі. Вважаю, що у правовій державі даний припис не є достатнім. З метою забезпечення належного авторитету судової влади в країні ігноруванню винесених судом рішень має беззаперечно покладатися край. Тому пропоную передбачити у даній ситуації, окрім оплати працівникові вимушеного прогулу, покладення на роботодавця також штрафних санкцій за неповагу до суду.

Особливістю розгляду трудових спорів є те, що у справах про поновлення на роботі ст. 35 ЦПК України суду надано право за своєю ініціативою як третіх осіб на боці відповідача залучати тих службовців, за розпорядженням яких проведені незаконне звільнення або переведення. Відповідно до ст. 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконних діях, обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну підприємству в зв’язку з оплатою працівникові вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов’язок покладається також на службову особу, винну в затриманні виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Тобто, цивільний процесуальний закон надає суду право залучення до участі у справі винних службових осіб. У той час як норма трудового права покладає на суд обов’язок залучити цих осіб до матеріальної відповідальності. Дана ситуація є колізійною.

До уваги слід також взяти те, що в умовах ринкової економіки наймана праця застосовується на підприємствах різних форм власності. Трудове право розглядає нині як роботодавця власника або уповноважений ним орган. Службовою особою, винною у незаконному звільненні або переведенні працівника, є, як правило, керівник підприємства. У той же час нерідко зустрічається ситуація, коли керівником приватного підприємства є його власник. Як слушно йдеться у науковій літературі, нині чинна стаття 237 КЗпП України допускає, навіть, можливість залучення останнього, який незаконно звільнив або перевів працівника чи затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі, до матеріальної відповідальності перед своїм підприємством, що виглядає не логічним [7, 53].

На підставі вище викладеного вважаю, що ст. 237 КЗпП України в сучасних умовах втратила значення. Суду також недоцільно залучати службових осіб, винних у винесенні незаконного рішення, як третіх осіб на боці відповідача. Суд повинен розглянути індивідуальний трудовий спір по суті і винести обґрунтоване, справедливе рішення. При цьому судові не слід ставити за обов’язок з’ясовувати субординаційні відносини на підприємстві і перелік службових обов’язків керівних його працівників. Роботодавець, виступаючи відповідачем по трудовому спору, сам вправі визначити: хто представлятиме його інтереси у процесі розгляду даного спору і хто зі службових осіб підприємства є безпосереднім винним розв’язання останнього не на його користь[6, 253]. Щодо притягнення до відповідальності службових осіб, винних у незаконному звільненні, переведенні працівника або затриманні виконання рішення суду про поновлення останнього на роботі, вважаю, що у даній ситуації повинні діяти загальні норми трудового права, що регулюють притягнення працівників до повної матеріальної відповідальності.

Так, п. 8 ст. 134 КЗпП України передбачає притягнення названих вище службових осіб до повної матеріальної відповідальності. При цьому ч. 3 ст. 136 КЗпП України встановлює, що у разі притягнення працівника до повної відповідальності заподіяна ним шкода стягується у судовому порядку шляхом пред’явлення власником або уповноваженим ним органом позову. З цього логічно випливає: зазначені службові особи повинні притягуватися до матеріальної відповідальності тільки у разі пред’явлення роботодавцем позову до суду про стягнення з них матеріальної шкоди, заподіяної підприємству оплатою працівникові вимушеного прогулу чи відшкодування різниці у заробітку при виконанні нижчеоплачуваної роботи [8, 312].

Таким чином, прерогатива у вирішенні питання про притягнення до матеріальної відповідальності винних у прийнятті необґрунтованого рішення службових осіб належатиме роботодавцеві. Наведене відповідає принципам свободи підприємницької діяльності і незалежності роботодавців – підприємців в управлінні своїм підприємством.

Підводячи підсумок, можна зробити наступний висновок. Для забезпечення ефективності захисту прав сторін трудового договору сьогодні судовий порядок вирішення індивідуальних спорів потребує удосконалення. На мою думку, в перспективі дану позицію можна реалізувати, з цією метою доцільно:

1. Передбачити у законодавчому порядку відповідальність роботодавця за ненадання запитуваних судом відомостей або вчинення ним дій, що гальмують розв’язання спору. Наявність даних фактів суд має розглянути як презумпцію правоти працівника і вирішувати спір на користь останнього. Одночасно на роботодавця слід накладати штраф за неповагу до суду.

2. У разі затримання роботодавцем судового рішення про поновлення працівника на роботі, крім оплати останньому часу вимушеного прогулу за весь період затримання, на роботодавця повинен накладатися штраф за неповагу до суду.

3. Ст. 237 має бути виключена з КЗпП України як така, що не відповідає вимогам сьогодення. Прерогатива у вирішенні питання про притягнення до матеріальної відповідальності службових осіб, винних у прийнятті необґрунтованого рішення, повинна належати безпосередньо роботодавцеві, якому діями останніх спричинено шкоду.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України. 1996. – № 30. – Ст. 134.
2. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 // Відомості Верховної Ради України. – 1971. – додаток до № 50. – Ст. 375.
3. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40.
4. Безлюдько І.О. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / І.О. Безлюдько, С.С. Бичкова, В.І. Бобрик. – К.: Атіка, 2006. – 384 с.
5. Давиденко Г.І. Розгляд судами спорів, пов’язаних з укладанням, зміною і припинення трудового договору / Г.І. Давиденко // Вісник Верховного Суду України. – 1997. – № 3. – С. 35-36.
6. Куйбіда Р.О. Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи: Монографія / Р.О. Куйбіда. – К.: Атіка, 2004. – 288 с.
7. Лазор В.В. Судове вирішення індивідуальних трудових спорів: шляхи удосконалення / В.В. Лазор // Право України. – 2003. – № 7. – С. 53 – 55.
8. Роїна О.М. Трудові спори: Практичний посібник / О.М. Роїна. – К.: КНТ, 2005. – 348 с.
9. Трудове право України: Навч посіб. / В.В. Бонтлаб, К.М. Біда, В.Л. Костюк, Я.М. Сімутіна, І.Р. Вітик, В.П. Мельник, О.Я. Мельник / За заг. ред. В.Л. Костюка. – К.: Видавництво «Промінь», 2010. – 280 с.

In this article the specialty of objective side of the dereliction of duty is examined and the analysis of the main forms of this socially dangerous actions is made.

Ключові слова: об’єктивна сторона складу злочину, службова недбалість, невиконання службових обов’язків, неналежне виконання службових обов’язків,  інтереси служби,  службова особа, істотна шкода. 

Постановка проблеми. Таке суспільно – небезпечне діяння як  службова недбалість належить до групи злочинів, що посягають на суспільні відносини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг. Саме ця сфера відносин вимагає правильної діяльністі службових осіб апарату державного управління та  повинна гарантувати громадянам реалізацію їх прав та законних інтересів в усіх сферах суспільного життя. Тому діяльність службових осіб повинна підкріплюватися довірою громадян. На сьогоднішній день такий суб’єкт злочину як службова особа  зустрічається часто, а отже існує реальна загроза порушення прав і законних інтересів громадян, і відповідно втрати довіри.

Таке діяння як службова недбалість характеризується певним специфічним характером, а тому потребує детального дослідження його елементів. Особливість характеру службової недбалості розкривається у об’єктивній стороні даного діяння.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розглядаючи той чи інший склад злочину, у будь – якому випадку, розглядається значення і розуміння об’єктивної сторони як обов’язкового елементу складу злочину. Дослідження об’єктивної сторони злочинів, пердбачених Кримінальним Кодексом України у своїх наукових посібниках, а саме у коментарях до ККУ, при характеристиці групи злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг, здійснили Баулін Ю.В., Мельник М.І., Хавронюк Н.І., Сташис В.В. та інші.

Характеристику об’єктивній стороні злочинам у сфері службової та професійної діяльності, пов’язаної із наданням послуг надає у своїй статті «Кримінально – правова характеристика злочинів у сфері службової діяльності» Задорожний А.А. Конкретніше об’єктивну сторону службової недбалості розкриває у своїй статті «Характеристика об’єктивної сторони службової недбалості» Худякова Н.Ю.

Загальну характеристику злочинам у сфері службової діяльності, і безпосередньо службовій недбалості надає Слуцька Т.І. у своєму посібнику «Кримінальна відповідальність за злочини у сфері службової діяльності».

Крім того, питанню об’єктивної сторони присвятили свої дослідження такі науковці, як О. Ф. Бантишев М.І., О. Навроцький О. Я. Свєтлов та інші.

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є аналіз такого елементу складу злочину службової недбалості як об’єктивна сторона. Окрім загальної характеристики об’єктивної сторони як елементу складу будь – якого злочину, також необхідно охарактеризувати основні форми в яких може проявлятися службова недбалість. Також, важливим завданням є демонстрація на реальних життєвих прикладах, а саме на основі вироків суду, яким чином можливе вчинення службової недбалості.

Викладення основного матеріалу. Важливим моментом характеристики об’єктивної сторони службової недбалості є надання загальної характеристики такого елемента складу злочину як об’єктивна сторона.

Об’єктивна сторона складу злочину – це сукупність ознак, які визначають зовнішню сторону злочину і характеризують суспільно – небезпечне діяння (дію або бездіяльність), його шкідливі наслідки та причинно – наслідковий зв’язок між діянням та наслідками, який обумовив настання останніх, а також місце, час, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину.

Ознаками об’єктивної сторони злочину виступають: суспільна небезпечність діяння (дії або бездіяльності), суспільно – небезпечні наслідки, причинний зв’язок між суспільно – небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце час, спосіб, знаряддя, засоби, а також обстановка вчинення злочину.

Усі ознаки об’єктивної сторони злочину, з погляду їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов’язкові (необхідні) і факультативні.

До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності.

Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин. Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов’язковим у кожній кримінальній справі.

До факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно–небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину.

Тому, відповідно до вище наданої характеристики варто зазначити особливості об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 367 Кримінального Кодексу України, а саме службової недбалості.

Об’єктивну сторону службової недбалості характеризує наявність таких трьох ознак у їх сукупності:

1)      дія або бездіяльність службової особи;

2)      наслідки у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб;

3)      причиновий зв’язок між вказаними діями чи бездіяльністю та шкідливими наслідками.

Окрім заначених ознак варто проаналізувати в яких формах може проявлятися дане діяння.

Службова недбалість може проявлятися у формі:

1) невиконання службових обов’язків через несумлінне ставлення до них або

2) неналежного виконання службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, які заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб.

Невиконання службових обов’язків означає невиконання службовою особою дій, передбачених як безумовних для виконання нею по службі. Цей вид недбалості називають «чистою» бездіяльністю – службова особа повністю не виконує свої обов’язки.

Неналежне виконання службових обов’язків – це такі дії службової особи в межах службових оюовязків, які виконанні не так, як того вимагають інтереси служби. Такий вид службової недбалості називають «змішаною» бездіяльністю, за якої службова особа виконує свої обов’язки незалежно, діє не до кінця, не вчиняє всіх очікуваних від неї дій.

Відповідальність за ст. 367 настає лише у випадку, якщо дії, невиконання чи неналежне виконання яких спричинило передбачені у цій статті наслідки, входили у коло службових обов’язків цієї службової особи, іншими словами, якщо обов’язок діяти відповідним чином юридично був включений (законом, указом, постановою, наказом, інструкцією тощо) до кола службових повноважень такої особи.

Для наявності складу службової недбалості необхідно встановити, що службова особа мала реальну можливість виконати належним чином свої обов’язки. Визначення можливості (чи неможливості) виконання нею своїх обов’язків здійснюється за допомогою відповідних об’єктивних чи суб’єктивних факторів. До об’єктивних факторів належать зовнішні умови, в які поставлена службова особа (забезпечення охорони матеріальних цінностей, наявність транспорту чи людських ресурсів), а до суб’єктивних – особливості цієї особи (її фізичні дані, ступінь інтелектуального розвитку, наявність спеціальних знань, досвіду роботи тощо).

При службовій недбалості за наявності об’єктивної можливості діяти так, як того вимагають інтереси служби, службова особа безвідповідально, неякісно ставиться до виконання своїх обов’язків, у зв’язку з чим виконує їх неналежним чином (поверхово, неуважно, несумлінно) або взагалі не виконує.

Для кваліфікації діяння за ст. 367 слід встановити, що воно вчинене службовою особою під час виконання владних, організаційно – розпорядчих чи адміністративно – господарських функцій. Діяння, яке полягало у невиконанні чи неналежному виконанні професійних функцій, навіть якщо воно призвело до істотної шкоди, не може розцінюватися як службова недбалість (наприклад, застосування лікарем неправильного лікування, невдала операція тощо).

Так, для прикладу щодо порушення обов’язку виконання владних, організаційно –розпорядчих чи адміністративно – господарських функцій можна навести постанову Тячівського районного суду Закарпатської області яка була винесена по справі за наступних обставин. Органом досудового слідства особа обвинувачувалась в тому, що вона обіймаючи посаду Руськомокрянського сільського голови, будучи службовою особою, уповноваженою на здійснення функції представника органу місцевого самоврядування та наділеної організаційно – розпорядчими і адміністративно – господарськими функціями допустила службову недбалість, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом інтересам територіальної громади, при наступних обставинах.

Особа, працюючи Руськомокрянським сільським головою, будучи службовою особою, неналежно виконуючи свої службові обов’язки через несумлінне ставлення до них, у період з 15 квітня 2002 року по 10 березня 2009 року, в порушення ст. 21 Закону України «Про відходи», ст. 35 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та ст.ст. 26, 33, 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», допустила складування промислових відходів – тирси на земельній ділянці, площею 0,75 га., розташованій в урочищі «Климовець» в межах населеного пункту села Руська Мокра, знаючи при цьому, що вказана земельна ділянка у встановленому законом порядку під сміттєзвалище не виділялась і відноситься до земель запасу сільської ради та має сільськогосподарське призначення.

Через несумлінне ставлення колишнього Руськомокрянського голови до своїх службових обов’язків відбулось засмічення даної земельної ділянки сільськогосподарського призначення, загальною площею 0,75 га, в наслідок чого суб’єктами господарювання, які здійснювали господарську діяльність у вищезазначений період на території села, спричинено істотну шкоду інтересам територіальної громади в с. Руська Мокра у вигляді матеріальних збитків в загальній сумі 61236,58 гривень.

Дії підсудного органом досудового слідства кваліфіковано за ч. 1 ст. 367 КК України – службова недбалість, тобто неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що завдало істотної шкоди громадським інтересам.

Шкода заподіяна через недосвідченість, недостатню кваліфікацію службової особи або з інших обставин, що не залежали від неї і не давали можливості справитись належним чином з роботою, не дають підстави говорити про навність злочинної службової недбалості. Так само не утворюють складу цього злочину шкідливі наслідки, що настали з причин, які службова особа не могла усунути.

Характеризуючи об’єктивну сторону цього злочину, слід зазначити, що найчастіше (найбільш характерним це є для службової недбалості) вона виявляється в бездіяльності (при невиконанні покладених на службову особу службових обов’язків), але може виявлятися і в діях (при неналежному виконанні цих обов’язків). У разі службової недбалості необхідно встановити факт, що службова особа не здійснила (чи здійснила неналежним чином) ті чи інші дії, які вона зобов’язана була здійснити, з огляду на службове становище. При розслідуванні справ про службову недбалість обов’язково має бути встановлено, що службова особа не тільки була зобов’язана, а й мала реальну можливість виконати дії, передбачені відповідними нормативними актами.

Зокрема, для ілюстрації вищезазначеного можна навести вирок Галицького районного суду міста Львова від 7 лютого 2012 року.

Особа, будучи першим заступником начальника госпрозрахункової служби колії ДТГО «Львівська залізниця», тобто службовою особою до кола повноважень якого, згідно наказу начальника госпрозрахункової служби колії №3/18 «Про розподіл обовязків між начальником госпрозрахункової служби колії та його заступниками» входило організація роботи з обліку та інвентаризації землі в усіх структурних підрозділах вказаного підприємства, а також керівництво відділом земельних ресурсів ВП «Госпрозрахункова служба колії», вчинив неналежне виконання покладених на нього вищевказаних службових обовязків, що виразилося в тому, що він перебуваючи в своєму службовому кабінеті за адресою м. Львів, вул. Гоголя, 1, 21.10.2005 року підписав акт встановлення та узгодження меж земельної ділянки громадян, який став однією з підстав для подальшого оформлення необхідних документів на право власності даних громадян на земельні ділянки, подальшої зміни їх цільового призначення, а саме: площею 0,1500 га для обслуговування житлового будинку та господарських споруд та 0,1709 га для ведення особистого селянського господарства, яка частково, тобто площею 0,0587 га, розташована у смузі відводу залізничної колії та яка знаходиться у постійному користуванні ДТГО «Львівська залізниця», а також сплата земельного податку за неї, здійснюється залізницею, згідно з «Планом смуги відведення лінії Рудно–Підбірці Львівської залізниці», розробленого Дорпроектом Південно–Західної залізниці у 1962 році, не перевіривши правомірність проведення даного узгодження, незаконно погодив межі даних земельних ділянок, що завдало істотної шкоди зміни цільового призначення та відчуження вищевказаних земельних ділянок ДТГО «Львівська залізниця», створенні умов для небезпечної експлуатації об’єктів залізничного транспорту.

Таким чином, об’єктивна сторона службової недбалості зумовлена вчиненням діяння: по-перше, з використанням влади чи службового становища, яке передбачає використання тих повноважень, якими службова особа наділена, у зв’язку із зайняттям нею певної посади чи здійсненням певної службової діяльності. Іншими словами, йдеться про соціально – правовий статус службової особи, під яким слід розуміти сукупність прав і обов’язків, що утворюють службову компетенцію винного, а також його соціальне значення, під яким розуміється авторитет службової особи, престиж органу, організації чи установи, в якій вона здійснює свою службову діяльність, наявність службових зв’язків і можливостей, що виникають завдяки займаній посаді, можливість здійснення впливу на діяльність інших осіб тощо. Таким чином, для кваліфікації злочину за ст. 367 КК України діяння службової особи має бути обумовлене його службовим становищем. Невиконання або неналежне виконання не службових, а професійних обов’язків не може розглядатися як недбалість і кваліфікується за нормами, наприклад, ст. 131, 135, 137, 139, 140 КК України. Не застосовується ст. 367 КК України і тоді, коли несумлінне ставлення службової особи до виконання своїх службових обов’язків передбачено як самостійний склад злочину спеціальними нормами, наприклад, ст. 271, 275, 287, 382 КК України.

По–друге, усупереч інтересам служби. Таким чином, беручи певні обов’язки й отримуючи пов’язані з ними права, особа укладає з державою (або з підприємством, установою, організацією незалежно від форми власності) своєрідну угоду про те, що вона зобов’язується виконувати обов’язки та правильно користуватися правами. Така угода може мати умовну форму контракту, трудового договору, ознайомлення з наказом про призначення на посаду. Після укладення вказаної угоди (чи внесення певних змін до неї) особа займає певне службове становище або, іншими словами, те місце в апараті органів державної влади, органів місцевого самоврядування (або в апараті управління недержавної юридичної особи), на якому вона повинна здійснювати свої службові повноваження. Ігнорування службовою особою наданих їй обов’язків або перевищення прав може свідчити про використання їх усупереч інтересам служби. Реальним вираженням учинення діяння всупереч інтересам служби є його незаконність.

До обов’язкових ознак об’єктивної сторони належить також настання суспільно–небезпечних наслідків у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Вказана шкода може полягати в заподіянні як матеріальної шкоди, так і шкоди нематеріального характеру. Поняття «тяжкі наслідки» відрізняється від поняття «істотна шкода» більшим ступенем суспільної небезпеки. Тяжкі наслідки можуть полягати в матеріальній, фізичній, моральній шкоді тощо.

Службову недбалість необхідно відмежовувати від зловживання владою або службовим становищем, учиненого у формі бездіяльності влади. По–перше, бездіяльність влади є умисним злочином, а службова недбалість – необережним. По–друге, бездіяльність влади може мати місце лише у сфері невиконання владних повноважень, і суб’єктом цього злочину може бути тільки представник влади, водночас службова недбалість передбачає невиконання чи неналежне виконання будь–яких службових обов’язків, а її суб’єктом може бути будь–яка службова особа.

Службова недбалість вважається закінченим злочином з моменту настання наслідків передбачених у частині 1 або частині 2 статті 367 ККУ.

Таким чином, можна зробити висновок, що такий злочин як службова недбалість становить собою досить значну суспільну небезпеку, оскільки посягає на групу суспільних відносин, що склалися в процесі діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, обєднань громадян, окремих організацій, установ, підприємств (незалежно від форми власності, зміст якої визначається законодавством України. Посягаючи на ці суспільні відносини особи які вчиняють такі дії, так чи інакше порушують основне, що покликаний захищати закон – права і свободи людини і громадянина. Отож, важливо визначити, що собою являє таке діяння як службова недбалість та виокремити основні форми, в яких воно реалізується.

Форми та ознаки вчинення службової недбалості, які розглянуто у цій статті, визначають можливі варіанти вчинення даного злочину. Крім того, завдяки ілюстрації таких варіантів на основі вироків постановлених судами, ми безпосередньо можемо побачити яким чином реалізується об’єктивна сторона службової недбалості в реальному житті.

Список використаних джерел

1. Кримінальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України від 29.06.2001 – 2001.  № 25-26. Ст. 131.
2. Баулін Ю. В. Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 1196 с.
3. Мельник М. І. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. – 7-ме вид., перероб. та доп. – К.: Юридична думка, 2010. – 1287 с.
4. Постанова  Тячівського районного суду Закарпатської області  від 24 грудня 2012 року – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28184868.
5. Вирок Галицького районного суду міста Львова від 7 лютого 2012 року. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/21390624.
6. Худякова Н.Ю. Характеристика об’єктивної сторони службової недбалості : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal/soc…/hudyk.htm.

The article reviews the concept and types of bases of criminal liability for negligence.The analysis of actual and legal reasons, as well as procedural and descriptive of general as some of the kinds of reason in the theory of criminal law. Substantiated position that must be understood under a legal basis.

Перелік ключових слів: злочин, службовий злочин, службова недбалість, склад злочину, кримінальна відповідальність, кримінальне право України.

Постановка проблеми. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг є найбільш небезпечними серед інших злочинів. Суспільна небезпека цих злочинів обумовлюється тим, що вони підривають авторитет держави, державних органів, завдають шкоди утвердженню демократичних основ управління суспільством, побудові та функціонуванню державного апарату, ускладнюють відносини з іншими державами і всією міжнародною спільнотою, обмежують конституційні права та свободи людини і громадянина тощо. Службова недбалість, будучи достатньо розповсюдженим службовим злочином, має високу суспільну небезпеку. Діяння службових осіб, винних у недбалості, спричиняють не тільки матеріальну, але й моральну шкоду.

         Суспільна небезпека службової недбалості є очевидною. Аналіз статистичних даних слідчої та судової практики свідчить, що найчастіше службові правопорушення є тим засобом, за допомогою якого службова особа вчинює інший, тяжкий або особливо тяжкий злочин задля досягнення бажаного злочинного результату. При вчиненні службової недбалості не тільки порушуються охоронювані законом суспільні відносини, блага та інтереси, а й формуються нові негативні антисуспільні відносини і зв’язки.

         У теорії кримінального права виникають суперечності щодо визначення підстав кримінальної відповідальності за злочини передбачені Особливою частиною КК України. Склад злочину службова недбалість не є виключенням. А тому для правильної кримінально-правової кваліфікації необхідно правильно визначати фактичну та юридичну підставу кримінальної відповідальності.

         Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Поняття та види підстав кримінальної відповідальності за службову недбалість у теорії кримінального права досліджено лише в межах загального поняття про підставу кримінальної відповідальності. Так, дане питання розглядалося в межах дослідження науковцями у галузі кримінального права злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Серед яких М. І. Бажанов, О. Ф. Бантишев, Д. Бараненко, В. Д. Вознюк, Б. В. Волженкін, О. Доник, О. Грудзур, В. А. Клименко, Р. Л. Максимович, Є. І. Моршнєв, В. О. Навроцький, М. І. Мельник, О. Я. Свєтлов, Т. І. Слуцька, В. В. Сташис, Є. Л. Стрєльцов, А. Ю. Строган, В. Тихий, Ф. В. Шиманський та інші. В той же час спеціальні комплексні дослідження підстав кримінальної відповідальності за службову недбалість у літературі фактично відсутні.

Викладення основного матеріалу. Слово “підстава” означає головні, базисні, вихідні положення. Діяти на підставі чого-небудь – означає спиратися на щось, мати щось за основу, відштовхуватися від чогось, мати щось як виправдання, достатній привід для діяльності [1, с. 45].

Відомо, що у ст. 3 КК Української РСР 1960 року було застосовано термін “підстави” кримінальної відповідальності, внаслідок чого деякі науковці дійшли висновку щодо множинності цих підстав чи визнавали склад злочину єдиною підставою кримінальної відповідальності [2, с. 186]. Таким чином, даний підхід обумовив певну нечіткість та необґрунтованість у визначенні поняття “кримінальна відповідальність”.

Поняття “підстава кримінальної відповідальності” визначається у ст. 2 КК України. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України [3]. Із наведеного поняття випливає, що кримінальна відповідальність пов’язана з єдиною підставою.

Поняття “підстава кримінальної відповідальності” містить дві складові: вчинення особою суспільно небезпечного діяння; наявність у вчиненому діянні складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. Причому ці складові являють собою не певні відокремлені та самостійні одиниці, а означають двоєдину характеристику одного і того ж (єдиного) явища – підстави кримінальної відповідальності [4, c. 48]. У межах даної підстави вказані складові можуть бути визначені як умови кримінальної відповідальності, від наявності й взаємодії яких залежить і наявність власне цієї підстави як єдиного цілого [4, с. 48].

У філософському розумінні “умова” – це суттєвий компонент комплексу об’єктів (явищ), наявність яких з необхідністю обумовлює існування даного явища [5, c. 707], а в даному випадку – підстави кримінальної відповідальності. Деякі науковці кримінального права пропонують назвати вчинення особою суспільно небезпечного діяння терміном “фактична умова”, а відповідність цього діяння складу злочину, передбаченого КК України, – терміном “юридична умова” [4, c. 48], інші вчені називають “фактичною” та “юридичною” сторонами підстави кримінальної відповідальності [6, c. 34] або ж “фактичною” та “нормативно-правовою” (“юридичною”, “законною”) підставами кримінальної відповідальності [7, c. 50].

Таким чином, наявність двох умов у єдності, а саме фактичної та юридичної є обов’язковим для підтвердження в кожному конкретному випадку наявності підстави кримінальної відповідальності та, навпаки, відсутність хоча б однієї умови буде свідчити про відсутність підстави та неможливість застосування кримінальної відповідальності.

У теорії кримінального права виділяють фактичну та юридичну (правову) підстави кримінальної відповідальності.

Під фактичною підставою кримінальної відповідальності розуміють вчинене суспільно небезпечне діяння, а також фактичні обставини, які підлягають правовій оцінці. Саме вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого законом, є фактичною підставою кримінальної відповідальності [7, c. 50]. Законодавець пов’язує кримінальну відповідальність тільки з конкретним актом поведінки особи, яка знаходить свій вираз у суспільно небезпечному діянні в формі дії чи бездіяльності, а отже це є єдина фактична підстава кримінальної відповідальності.

Таким чином, до кримінальної відповідальності може бути притягнута лише та особа, яка є суб’єктом злочину і є винуватою у вчиненні забороненого Кримінальним кодексом України суспільно небезпечного діяння проти охоронюваних законом про кримінальну відповідальність об’єктів.

Питання про те, що слід розуміти під юридичною підставою кримінальної відповідальності, не знайшло однозначного вирішення у юридичній літературі. Одні автори називають такою підставою склад злочину, інші – кримінально-правову норму, ще одна позиція полягає у визнанні цією підставою самого кримінального закону, тобто статті Загальної і Особливої частин КК України. Отже, кожна з цих позицій має право на існування, але, водночас, потребує уточнення та удосконалення.

Зокрема, В. О. Навроцький обґрунтовує положення про те, що юридичної підставою кваліфікації будь-якого діяння є норми Загальної і Особливої частин КК України. Відомо, що тільки кримінально-правові норми не можуть бути підставою для кримінальної відповідальності, оскільки в фактично скоєному може і не бути склад злочину [1, c. 54].

Відповідно до змісту ч. 1 ст. 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. У цій нормі відображено найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості кримінальної відповідальності за конкретний склад злочину. Тому склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності. Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, оскільки основним завданням слідства саме і є встановлення об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину [8, c. 92].

У КК України нормативно-правове визначення складу злочину відсутнє. Незакріплення легального поняття складу злочину є прогалиною у нормативно-правовому регулюванні підстави кримінальної відповідальності. Тому для подолання цієї прогалини необхідно поняття “склад злочину” винести у “термінологічний розділ”, який закріпити в Загальній частині КК України.

Склад злочину – це юридична конструкція [9, c. 56-78], що являє собою систему об’єктивних і суб’єктивних ознак, вказаних у Кримінальному кодексі України, які у сукупності визначають суспільно небезпечне діяння як злочин [4, c. 50].

Склад злочину являє систему об’єктивних і суб’єктивних ознак, які повинні бути необхідними, достатніми та вичерпними.

Вичерпність ознак складу злочину слід розуміти як всебічнета повне текстуальневизначення в законі суспільно небезпечногодіяння як злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 367 КК України визначено, що потрібно розуміти під службовою недбалістю. Службова недбалість, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб [3].

Достатність вказує на те, що встановлення всіх обов’язкових вказаних у законі ознак не потребує встановлення інших (додаткових) і не вказаних в законі ознак для висновку щодо наявності у вчиненому суспільно небезпечному діянні складу злочину як юридичної умови підстави кримінальної відповідальності. Наприклад, у складі злочину службова недбалість (ст. 367 КК України) потрібно встановити такі ознаки: невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків; заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб.

Необхідність означає обов’язковість цих ознак у їх сукупності для констатації наявності у вчиненому складу злочину; відсутність хоча б однієї із цих обов’язкових ознак завжди виключає можливість визнання наявності складу злочину. Наприклад, усі обов’язкові ознаки складу злочину, які містяться у диспозиції статті у сукупності підтверджують конкретний склад злочину.

Встановлення у вчиненому діянні складу злочину означає, що є юридична підстава для притягнення особи до кримінальної відповідальності [10, c. 19-20]. Але встановлення складу злочину в конкретному випадку не вирішує наперед питання про кримінальну відповідальність особи. Відсутність у діянні особи складу злочину означає відсутність підстави кримінальної відповідальності.

Правильно кваліфікувати злочин і тим самим виявити юридичну підставу кримінальної відповідальності можна лише тоді, коли виявлено всі обставини, які свідчать про вчинення злочину саме даною особою і про наявність у діях цієї особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом [11, c. 105].

Законодавче визначення підстави кримінальної відповідальності відповідно до чинного кримінального закону надає можливість виділити такі характерні риси складу злочину:

1) склад злочину – це законодавче поняття про злочин і зазначає лише ті його ознаки, що закріплені в законі про кримінальну відповідальність [12, c. 64];

2) кожне суспільно небезпечне діяння має різноманітні ознаки об’єктивного й суб’єктивного характеру, але при цьому кримінальним законом повинні бути закріплені, насамперед, стійкі, постійні й типові для більшості діянь ознаки, оскільки поняття складу злочину як підстави кримінальної відповідальності тісно пов’язане з поняттям злочину як суспільно небезпечного діяння, ці ознаки повинні у своїй сукупності визначати рівень суспільної небезпеки діяння взагалі, а кожна з них окремо – впливати на рівень суспільної небезпеки зокрема [11, c. 106].

З вищевикладеного можна зробити висновок, що юридичною підставою службової недбалості є склад злочину, а саме об’єктивні ознаки (об’єкт та об’єктивна сторона) та суб’єктивні ознаки (суб’єкт та суб’єктивна сторона).

Безпосереднім об’єктом злочину службова недбалість, передбаченого ст. 367 КК України є нормальна діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, окремих організацій, установ, організацій незалежно від форми власності. З об’єктивної сторони службова недбалість полягає в дії або бездіяльності службової особи; наслідків у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб; причинного зв’язку між вказаними діями чи бездіяльністю та шкідливими наслідками. Ці ознаки повинні проявлятися в сукупності. Службова недбалість з об’єктивної сторони припускає несумлінне ставлення службової особи до покладених на неї службових обов’язків, що виявляється в їх невиконанні (бездіяльність) або у неналежному виконанні (дія) і заподіює істотну шкоду (ч. 1 ст. 367 КК України) чи тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 367 КК України). Суб’єктом злочину є службова особа, а суб’єктивною стороною – необережність.

Отже, юридичною підставою службової недбалості є склад злочину і тільки тоді, коли будуть наявні всі елементи останнього.

Таким чином, виділено характерні ознаки складу злочину, виходячи із законодавчого визначення підстави кримінальної відповідальності.

Я. І. Соловій стверджує, що в правовій системі України особа має нести кримінальну відповідальність за наявності правової (юридичної), фактичної (матеріальної) та формальної (процесуальної) підстав. Вважає, що вчинення злочину є фактичною (матеріальною) підставою відповідальності, а склад злочину, передбачений Особливою частиною КК України, – основною правовою (юридичною) підставою кримінальної відповідальності. Він пропонує законодавчо закріпити положення про те, що притягненням до кримінальної відповідальності є факт пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні конкретного злочину, а кримінальна відповідальність має наставати з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду і припиняється з моменту зняття чи погашення судимості [13, c. 7].

В. Тихий виокремлює, крім фактичної та нормативно-правової (законної) підстави кримінальної відповідальності, також процесуальну та загальнотеоретичну підстави кримінальної відповідальності.

Суть процесуальної підстави кримінальної відповідальності В. Тихий обґрунтовує тим, що для реалізації кримінальної відповідальності необхідним є обвинувальний вирок. В даному випадку останній буде виступати актом правозастосування. Таким чином, в процесуальній підставі закріплено конституційний принцип про те, що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції України). Доведення наявності підстави кримінальної відповідальності покладається на органи, які проводять дізнання і досудове слідство, та прокуратуру, а перевірку обвинувачення, вирішення питання про те, чи має місце підстава кримінальної відповідальності – право і обов’язок суду. Але, дана підстава немає ніякого значення для кримінально-правової кваліфікації службової недбалості. Оскільки принцип “презумпції невинуватості” – не підстава, а гарантія, принцип.

Відповідно з Кримінальним кодексом України законодавство про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч. 2 ст. 3 КК України); закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набуття чинності Кримінальним кодексом, включаються до нього з часу набрання ним чинності (ч. 2 ст. 3 КК України); злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом (ч. 3 ст. 3 КК України); застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3 КК України); злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК України) [3]. Таким чином, із законодавчих положень випливає, що тільки закон про кримінальну відповідальність встановлює об’єктивні та суб’єктивні ознаки, сукупність яких утворює підставу кримінальної відповідальності.

Узагальнюючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що як статті Загальної та Особливої частин КК України, так і склад злочину виступають юридичною підставою для кримінально-правової кваліфікації.

Крім правової (юридичної) підстави, кримінальна відповідальність, як й інші види юридичної відповідальності фізичних осіб, має і загальнотеоретичну підставу [7, c. 51]. Така підстава виходить за межі кримінального права та пов’язана з розв’язанням суто філософських проблем причинності, детермінізму тощо. Суть загальнотеоретичної підстави полягає в тому, що існування кримінальної відповідальності, визначення за які діяння особа несе кримінальну відповідальність, на чому базується право держави вимагати певної поведінки і притягати за злочини та інші правопорушення тощо, обґрунтовується тим, що людина має свободу вибору своєї поведінки. Саме тому юридичнавідповідальність, і перш за все кримінальна,здатна примушувати обиратиправові, незлочинні варіанти, способи поведінки [7, c. 52].

Отже, склад злочину є єдиною та необхідною, законною і достатньою підставою кримінальної відповідальності.

Висновки. Можна зробити висновок, що підставами кримінальної відповідальності за службову недбалість є фактична (фактичні обставини вчиненого суспільно небезпечного діяння) та юридична (склад злочину).

Фактичні обставини справи встановлюються в кожному випадку вчинення особою злочину, передбаченого ст. 367 КК України. Такими обставинами є акт поведінки особи, який знаходить свій вираз у суспільно небезпечному діянні в формі дії чи бездіяльності. Юридичної підставою службової недбалості є сукупність об’єктивних (об’єкт та об’єктивна сторона) і суб’єктивних ознак (суб’єкт та суб’єктивна сторона).

Встановивши ці підстави, можна правильно кваліфікувати суспільно небезпечне діяння, а в подальшому притягнути особу до кримінальної відповідальності. В теорії кримінального права не потрібно виділяти ще процесуальну та загальнотеоретичну підстави кримінальної відповідальності, оскільки дане твердження про виділення останніх є необґрунтованим, а також виступає приводом до нових дискусій та невизначеностей.

Cписок використаних джерел:

1. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: навчальний посібник / В. О. Навроцький. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 512 с.

2. Карпушин М. П. Уголовная ответственность и состав преступления / М. П. Карпушин, В. И. Курляндский. – М.: Юрид. лит., 1974. – 230 с.

3. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

4. Панов М. Кримінальна відповідальність та її підстава / М. Панов // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2010. – № 4. – С. 45-52.

5. Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. – 840 с.

6. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.]; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Х.: Право, 2010. – 456 с.

7. Тихий В. Підстави кримінальної відповідальності за новим Кримінальним кодексом України / В. Тихий // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 3. – С. 50-52.

8. Бажанов М. І. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов, В. В. Сташис, В. Я. Тацій. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

9. Кругликов Л. Л. Юридические конструкции и символы в уголовном праве / Л. Л. Кругликов, О. Е. Спиридонов. – СПб: Изд-во Р. А. Арсланова Юридический центр Пресс, 2005. – С. 56-78.

10. Брайнін Я. М. Основні питання загального вчення про склад злочину / Я. М. Брайнін. – К.: Видавництво Київського університету, 1964. – 188 с.

11. Строган А. Ю. Склад злочину як підстава кримінальної відповідальності: Навчальний посібник / А. Ю. Строган. – К.: Атіка, 2007. – 424 с.

12. Мельник М. І. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / М. І. Мельник, В. А. Клименко. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.

13. Соловій Я. І. Межі кримінальної відповідальності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Я. І. Соловій. – К., 2004. – 17 с.

In the article the determination of the «officer» that is special criminal of the crime under article 364 of the Criminal Code of Ukraine is reviewed. Detailed analysis of the main characteristics of the criminal of the misfeasance or abusing official position is carried.

Постановка проблеми. Злочин зловживання владою або службовим становищем належить до групи злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг, а отже посягає на встановлений законом порядок здійснення посадовими і службовими особами органів державної влади, місцевого самоврядування, їх апарату, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності своїх повноважень. Правильна діяльність службових осіб апарату державного управління повинна гарантувати громадянам реалізацію їх прав та законних інтересів в усіх сферах суспільного життя, а тому діяльність службових осіб повинна підкріплюватися довірою громадян. На сьогоднішній день такий суб’єкт злочину як службова особа зустрічається часто, а отже існує реальна загроза порушення прав і законних інтересів громадян, і відповідно втрати довіри.
Питання суб’єкту злочину є дуже важливим в теорії і практиці застосування норм кримінального права, оскільки суб’єкт злочину є одним з елементів складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Без встановлення суб’єкта злочину не може бути виконане не одне з кримінально-процесуальних завдань, а саме: покарання винних і недопущення покарання невинних.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню питання суб’єкта злочину присвятили свої праці П.Андрушко, О.Бантишев, Л.Брич, Б.Волженкін, О.Дудоров, Р.Максимович, М.Мельник, В.Навроцький, О.Светлов, Т.Слуцька, А.Стрижевська та інші.
Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є характеристика осіб, які можуть бути суб’єктом злочину, передбаченого ст.364 ККУ. Це зумовлює виконання наступних завдань: проаналізувати поняття «службова особа», як суб’єкта злочину передбаченого ст.364 ККУ, а також виокремити окремі, притаманні таким службовим особам ознаки і характеристики.
Викладення основного матеріалу. Питання про суб’єкт злочину, по суті, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає із назви розділу IV Загальної частини Кримінального Кодексу України: «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)».
Частина 1 ст. 18 визначає, що «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками: це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку.
Кримінальним законом передбачено, що суб’єктом злочину зловживання владою або службовим становищем може бути лише службова особа. Згідно із останніми змінами до ККУ від 07.04.2011 року, частина 1 примітки до ст.364 ККУ передбачає, що службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальними повноваженнями здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані із виконанням організаційно-господарських чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом.
Частина 2 примітки до ст. 364 визнає службовими особами також посадових осіб іноземних держав (осіб, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, в тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), а також іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах в порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародних організацій чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів.
Тому необхідно детальніше розглянути суть цього поняття, і які категорії осіб до нього відносяться.
Поняття «службова особа» включає:
1) осіб, які здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування;
2) осіб, які виконують організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов’язки або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням;
3) осіб іноземних держав, іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах в порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародних організацій чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів.
Таким чином, кримінальний закон визнає службовими особами такі категорії осіб:
1) осіб, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування;
2) осіб, які обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій або виконують такі функції за спеціальним повноваженням;
3) осіб, які обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням адміністративно-господарських функцій або виконують такі функції за спеціальним повноваженням;
4) осіб, які виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом.
5)осіб іноземних держав (осіб, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, в тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), а також іноземних третейських суддів, осіб, уповноважених вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах в порядку, альтернативному судовому, посадових осіб міжнародних організацій (працівників міжнародних організацій чи будь-які інших осіб, уповноважених такою організацією діяти від її імені), членів міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та суддів і посадових осіб міжнародних судів.
Важливо відмітити, що об’єктивна сторона злочину передбаченого ст. 364 ККУ представлена двома формами: зловживання владою або зловживання службовим становищем. Тому, щоб детальніше дати аналіз службової особи як суб’єкта даного злочину, варто коротко розглянути в чому полягає об’єктивна сторона злочину.
Якщо розглянути поняття «владні повноваження» саме в розумінні поняття «влада», яке ми розглядаємо у даному випадку, то можна визначити його як забезпечену законом вимогу уповноваженого суб’єкта належної поведінки і дій, звернену до громадян і юридичних осіб.
Повноваження службової особи визначаються її компетенцією, встановленою у відповідних законах, положеннях, статутах та інших нормативних актах, якими регламентуються права і обов’язки особи, яка обіймає ту або іншу посаду або тимчасово чи за спеціальним повноваженням виконує обов’язки на цій посаді. Тому згідно із законом службовим зловживанням може бути визнане лише таке діяння службової особи, яке визначалося її службовим становищем і було пов’язано із здійсненням нею прав і виконанням обов’язків, якими ця особа наділена відповідно до обійманої посади. Отже, не буде складу цього злочину, якщо службова особа, домагаючись потрібного їй рішення, використовує не свої повноваження, а особисті зв’язки, свій авторитет, дружні або родинні відносини з іншими службовими особами тощо.
Зловживання владою – це умисне використання службовою особою, яка має владні повноваження, всупереч інтересам служби своїх прав щодо пред’явлення вимог, а також прийняття рішень, обов’язкових для виконання іншими фізичними чи юридичними особами. Зловживати владою може як представник влади, так і службова особа, яка виконує організаційно-розпорядчі обов’язки, оскільки остання також має владні повноваження, що розповсюджуються на підкорюваних їй осіб.
Зловживання службовим становищем – це будь-яке умисне використання службовою особою всупереч інтересам служби своїх прав і можливостей, пов’язаних з її посадою.
Будь-який службовий злочин є таким, оскільки вчинення протиправних дій службовою особою полегшується завдяки її посаді. Так, наприклад, відповідно до Закону України «Про державну службу», посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.
Тому використання службового становища містить в собі не тільки використання посадових повноважень, а й фактичних можливостей, які створюються завдяки авторитету посади, службових зв’язків, можливостей впливати на інших службових осіб. Констатувати використання службового становища можна, зокрема, тоді, коли службова особа дала зрозуміти свідкові або потерпілому, що нібито саме посада дає їй право діяти в такий спосіб. Службова особа може заявити про це шляхом демонстрації свого посвідчення, шляхом носіння форми, шляхом усної заяви про своє службове становище. Безумовно, такої спеціальної демонстрації службового становища не потрібно, якщо потерпілий або свідок заздалегідь знають про службове становище винного й винний користується цим.
А тепер доцільно розглянути перелік осіб, які завдяки своєму статусу, повноваженням та іншим особливостям, можуть виступати суб’єктом злочину зловживання владою або службовим становищем.
Представники влади. Першою категорією службових осіб у частині 1 примітки до ст.364 ККУ названі особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади.
Представник влади – це працівники державних органів та їх апарату, які наділені правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання фізичними та юридичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості. До представників влади належать, зокрема, народні депутати України, депутати Верховної Ради АРК, депутати місцевих рад, судді, прокурори, слідчі, оперативний склад СБУ, працівники міліції та податкової міліції, інспектори державних інспекцій, лісничі, військові командири та інші. Представниками влади визнаються члени громадських формувань з охорони громадського порядку під час її здійснення.
Закон пов’язує визнання особи представником влади не за посадою, яку вона обіймає, а за наявністю у неї владних повноважень.
Не можуть бути віднесені до представників влади технічні співробітники адміністративних органів (водії транспортних засобів, друкарки, консультанти та ін.). Зазначені особи не є представниками влади, оскільки во¬ни не наділені організаційно-розпорядчими функціями.
Отже, обов’язковою ознакою представника влади є на¬явність в особи організаційно-розпорядчих функцій, на¬явність обумовленого його посадовим положенням пра¬ва віддавати обов’язкові для виконання накази й розпо¬рядження не тільки всередині довіреного йому апарата чи відомства, де він обіймає визначену посаду, а й поза ним.
Якщо ж детальніше розглянути таких службових осіб, які виконують організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов’язки або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням, то необхідно зрозуміти в чому можуть полягати ці обов’язки. Зокрема, під організаційно-розпорядчими обов’язками слід розуміти функції по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, дільницею роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах або організаціях незалежно від форми власності (підбір та розставляння кадрів, планування роботи, організація праці, забезпечення трудової дисципліни тощо). Такі функції, зокрема, здійснюють керівники міністерств, відомств, державних, колективних або приватних підприємств, громадських організацій, їх заступники та керівники структурних підрозділів або дільниць робіт (наприклад, директор підприємства, президент фірми, завідуючий лабораторією, відділом, начальник цеху, майстер дільниці, виконроб, бригадир, їх заступники тощо).
Адміністративно-господарські обов’язки включають в себе повноваження з управління або розпорядження державним, колективним чи приватним майном, що полягає у встановленні порядку його зберігання, переробки, реалізації, контролю за здійсненням цих операцій тощо. Такі повноваження у тому чи іншому обсязі мають начальники планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, їх заступники, завідуючі складами, магазинами, майстернями, ательє, відомчі ревізори і контролери тощо.
Особа визнається службовою не тільки тоді, коли вона виконує відповідні функції постійно, а й тоді, коли вона виконує їх тимчасово або за спеціальним повноваженням за умови, що ці повноваження покладені на неї у встановленому законом порядку правомочним органом або службовою особою. Обіймання особою певної посади або доручення тимчасово виконувати службові обов’язки має бути оформлено відповідним (усним чи письмовим) рішенням – наказом, розпорядженням, постановою, протоколом, довіреністю тощо. Для визнання особи службовою не має значення, чи обіймає вона відповідну посаду за призначенням або внаслідок виборів, отримує за виконання службових обов’язків винагороду чи виконує їх на громадських засадах.
Законодавець не пов’язує виконання своїх функцій з обійманням (постійно чи тимчасово) особою – представником влади певних (яких-небудь) оплачуваних посад у певних органах влади. Зокрема, депутати місцевих рад здійснюють свої повноваження (виконують свої функції) на безоплатній основі, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю. Обіймати певну оплатну посаду в органі місцевого самоврядування депутат місцевої ради може лише у зв’язку з обранням його секретарем сільської, селищної, міської ради, головою, заступником голови районної, обласної, районної у місті ради, або обранням його головою комісії з питань бюджету обласної, Київської та Севастопольської міських рад. Народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі.
Органи державної влади і органи місцевого самоврядування є різновидами органів двох форм (видів) влади – влади державної і влади територіальних громад (місцевого самоврядування). Іншими словами, представники органів державної влади та представники органів місцевого самоврядування є представниками влади в широкому розумінні, різновидами якої є державна влада, влада територіальних громад (влада місцевого самоврядування) та контрольно-наглядова влада.
Судді. Представниками державної влади є представники трьох її гілок – представники законодавчої влади, якими є лише народні депутати України. Згідно із ч.2 ст.1 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Відповідно до ч. 1 ст. 20 вищезазначеного закону адміністративними посадами в суді вважаються посади голови суду та заступника (заступників) голови суду, а отже вони виконують адміністративно-господарські повноваження. Тому голови судів, їх заступники, голови судових палат при виконанні функцій з організаційного керівництва відповідними судами, виступають як представники виконавчої влади, які здійснюють організаційно-розпорядчі, а також адміністративно-господарські обов’язки.
Представники органів виконавчої влади. Представниками виконавчої влади є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням виконують функції виконавчої влади, обіймаючи при їх виконанні, як правило, певні посади в органах виконавчої влади. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який є відповідальним перед Президентом України, підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України (ч.1, 2 ст.113 Конституції України). До складу органів виконавчої влади входить система центральних органів виконавчої влади та система місцевих органів виконавчої влади. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (ч.1 ст.118 Конституції України).
Особу, яка займає певне посадове становище в органах виконавчої влади, можна охарактеризувати визначенням, яке дане в Законі України «Про державну службу», зокрема такими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами України або іншими нормативно-правовими актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.
Діяльність інших представників влади такі як прокурорів, слідчих, оперативного складу СБУ, працівників міліції та податкової міліції, інспекторів державних інспекцій, лісничих, військових командирів регулюється відповідними законами, зокрема «Про прокуратуру», «Про міліцію», «Про службу безпеки України», а також підзаконними нормативно-правовими актами, які визначають їх повноваження та порядок їх реалізації.
Також, необхідно зазначити і про осіб іноземних держав, які також виступають суб’єктами злочину зловживання владою або службовим становищем. Як зазначено у самій примітці до ст.364 ККУ до їх переліку належать іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах в порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародних організацій чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів. Тобто вони повинні відповідати усій сукупності ознак що належать службовим особам, за винятком того, що іноземні особи та особи без громадянства не можуть здійснювати функції представників влади та перебувати на державній службі.
Громадянин як суб’єкт підприємницької діяльності може визнаватися службовою особою, коли у нього реально виникає можливість виконання обов’язків, зазначених у визначенні «службова особа» (ч.1 примітки до ст.364 ККУ). Це можливо у випадку, коли такий громадянин на умовах трудового договору наймає працівників для сприяння йому у здійсненні підприємницької діяльності. За таких обставин він набуває організаційно-розпорядчих повноважень стосовно найманих працівників (право ставити перед ним певні завдання, визначати розмір заробітної плати, визначати розпорядок робочого дня, застосовувати дисциплінарні стягнення). Зазначене не поширюється на випадки, коли сприяння громадянину-субєкту підприємницької діяльності здійснюється на умовах цивільно-правового договору підряду, а не трудового договору. Тобто, за договором підряду підрядник зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням замовника, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу. За трудовим договором громадянин-СПД, в межах закону, визначає в чому полягатиме діяльність найманого ним працівника, а останній, якщо погодиться на умови роботодавця, буде змушений виконувати обов’язки, згідно із укладеним договором. Таким чином громадянин-СПД буде мати вплив на працівника, який юридично пов’язаний із ним трудовим договором.
Власник приватного підприємства, який не має найманих працівників, не може бути визнаний службовою особою, тому що функціями службової особи не може охоплюватися керівництво самим собою чи власним майном.
Також, варто зазначити, що відповідно до змін внесених до Кримінального Кодексу України від 07.04.2011 року, з’явилася нова стаття 364-1, яка передбачає відповідальність за зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми. На мою думку це доповнення до кримінального законодавства можна оцінити лише з позитивної сторони, адже таким чином розширюється коло осіб яких можна притягнути до кримінальної відповідальності, у тих випадках коли такі особи можуть володіти певними повноваженнями, якось зловживати ними і залишатися без покарання лише тому, що вони є засновниками юридичної особи або іншими словами «сам собі господар».
Не є суб’єктами службових злочинів ті працівники підприємств, установ і організацій, які виконують суто професійні (наприклад, лікар, педагог, адвокат), виробничі (наприклад, водій, робітник) або технічні (наприклад, друкарка, технічний секретар, охоронець, вантажник, сторож) обов’язки. У той самий час, якщо поряд із зазначеними, ці працівники виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов’язки, вони визнаються службовими особами. Наприклад, лікар, який зловживає своїми обов’язками при видачі листків непрацездатності або викладач, який ставить позитивні оцінки на екзамені за незаконну винагороду вчиняють юридично значущі дії, здатні породжувати, змінювати чи припиняти правовідносини, що дозволяє визнати ці дії організаційно-розпорядчими або адміністративно-господарськими, а осіб, які їх вчинюють – службовими.

Висновки. Зазначені вище поняття, ознаки і характеристики суб’єкта злочину, передбаченого ст. 364 ККУ дає змогу оцінити усю важливість усунення причин і умов, що сприяють вчиненню такого злочину як зловживання владою або службовим становищем. Це підтверджується і тими змінами, які прийняті до Кримінального Кодексу України, і полягають у притягненні до кримінальної відповідальності за данний злочин іноземних осіб, які безпосередньо володіють тими ознаками, що належать службовим особам. Не менш вдалими є зміни і доповнення з приводу притягнення до кримінальної відповідальності за зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права не залежно від організаційно-правової форми, адже незаконні дії цієї категорії осіб не менше посягають на права і інтереси громадян і держави, ніж службових осіб публічного права.
Ознаки, які характеризують повноваження службових осіб дають можливість проаналізувати, що службові особи це особлива категорія суб’єктів, які володіють сукупністю повноважень і можливостями впливу на певні сфери суспільного життя. А тому незаконні дії даної категорії осіб (службових осіб) можуть спричинити негативні наслідки для інтересів зацікавлених осіб і водночас незаконно посприяти інтересам інших.
Отже, тому необхідно приділяти питанню дослідження суб’єкта злочину першочергове значення, а особливо такого суб’єкта злочину як посадова особа, адже проаналізовані категорії осіб, які належать до даної групи, а також особливості їх діяльності та характеристики, дають змогу ефективно передбачити їх відповідальність у відповідних сферах їх діяльності.

Список використаних джерел та літератури:
1.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. –Ст.141.
2. Кримінальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України від 29.06.2001 – 2001. № 25-26. Ст. 131.
3. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р.// Відомості Верховної Ради. – 1993. – №52. – Ст.490.
4. Про судоустрій та статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р.// Відомості Верховної Ради. – 2010. – № 41-42, № 43, № 44-45. Ст.529.
5. Про статус народного депутата України: Закон України від 17.11.1992 р.// Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 3. Ст. 17.
6.Про статус депутатів місцевих рад: Закон України від 11.07.2002 р. // Відомості Верховної Ради. – 2002. – №40. Ст. 290.
7. Андрушко П. Службова особа як спеціальний суб’єкт злочину/ П.Андрушко// «Юридичний Вісник України». – 2011. – № 24 –С.23-26.
8. Кравчук В. Посадові особи юридичних осіб / В.Кравчук // Корпоративне право . – 2006. – №2 (10) – С.13-15.

Ключові слова: спеціальний суб’єкт злочину, службова особа, представник влади, посадова особа іноземної держави, зловживання владою, організаційно-розпорядчі функції, адміністративно-господарські повноваження.