The author examines the patronage as the prototype of the advocacy of ancient Rome and as basis for further development of this institute; describes the organization of patronage in Rome, the conditions of its origin and ways of further development.

Ключові слова: патронат, адвокатура, Стародавній Рим, патриції, римське право, Закони ХII таблиць, хвалителі, параклети.

Постановка проблеми. За загальноприйнятою в літературі думкою, римська адвокатура розвинулася з патронату. В Стародавньому Римі, як і в Стародавній Греції, первинною формою адвокатури була споріднена (родинна) адвокатура, а патронат був тільки перехідним ступенем від спорідненої до договірної. Римський патронат як інститут  відносяться до найдавнішої римської історії (3-1 ст до н. е.), до того її періоду, коли про вільну адвокатуру ще не було й мови, що свідчить, зокрема про те, що споріднений захист був здавна звичайним явищем в Римі. Інститут патронату як основа адвокатури в Римі мало досліджений. Якщо розглянути сутність інституту, відомого під ім’ям «патронат», то стане цілком зрозуміло, яким чином відбувся в Римі перехід спорідненої (родинної) адвокатури у вільну.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Коли і як з’явився патронат, і яке значення він мав на найдавнішому побуті, є доволі спірним питання. Не дивно, що на цей рахунок висловлюються найрізноманітніші думки. Доволі багато дослідників та науковців досліджували питання походження та розвитку патронату в римськй історії. Наприклад, Фюстель-Кулланж у своїй праці «Древнє місто», описуючи культуру, побут, традиції та право стародавніх римлян, вказував, що патронат як інститут був створений Ромулом.    Моммсен Т. в «Римській історії» ототожнює, принаймні, частково клієнтів патрона із плебеями. Деханов у своїй дисертації «Адвокатура в Западной Европе: опыт и современное состояние» визнає в патронаті загальноарійський інститут, що виник ще під час перебування арійських народів у Середній Азії. Доволі цікавим є дослідження Васьковського Є. «Організація адвокатури», в якій він описує розвиток адвокатури від найдавніших і до наших часів, приділяючи також доволі багато уваги патронату.

Виклад основного матеріалу. Римський патронат – інститут, який з’явився за часів Римської республіки (509 р. до н. е.), і продовжував своє існування аж до занепаду Римської імперії. Але хоч би якої з цих думок ми не трималися, у всякому разі ми повинні визнати, що відносини між патронами і клієнтами були побудовані за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, обравши собі патрона з числа кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до його роду, прилучався до родинного культу і отримував право називатися родинним ім’ям патрона [1, c. 175]. Він вважався як би усиновленим патроном. Його ставлення до патрона були не тільки подібні спорідненим, але вважалися навіть священними, так як родичі не завжди брали участь у родовому культі, а клієнт приймався в рід тільки за умови участі у обрядах. Ні клієнт, ні патрон не могли позиватися один з одним, ні свідчити один проти іншого. Клієнт зобов’язаний був ставитися до патрона з повагою, надавати йому послуги, обдаровувати його дочок приданим, сплачувати за нього і за його дітей викуп у випадку, якщо вони потрапили в полон до ворога, брати участь своїм майном в платежі боргів патрона або покритті витрат при відправленні громадської служби і т. д. Зв’язок клієнта з патроном вважався постійним і навіть спадковим, і якщо клієнт помирав бездітним, то його майно переходило до патрона. Натомість патрон повинен був всіляко сприяти клієнту і, між іншим, захищати його інтереси перед судом подібно до того, як захищав  би інтереси своїх родичів[3, c. 167-168].

Таким чином, патронат сам по собі не вніс нового принципу у розвитку адвокатури: захист патронів був результатом поширення родинної адвокатури на осіб, які перебували у відносинах, подібних родинним. Таке ж саме явище, тільки в іншій формі, ми бачили в Греції. Тим не менше, патронат був безпосереднім джерелом, з якого розвинулася вільна адвокатура. Це відбулося наступним чином. Як відомо, знання і застосування права перебували в стародавньому Римі виключно в руках патриціїв [4, c. 210]. Одні вони допускалися до виконання жрецьких обов’язків; одні вони брали участь у державних справах, у відправленні правосуддя і судового захисту своїх клієнтів. При відсутності писаних законів вони аж до видання XII таблиць і навіть пізніше були єдиними знавцями права. Поки інститут патронату знаходився в розквіті, потреба в юридичному захисті цілком задовольнялася адвокатурою родичів і патронів. Але вже при перших царях внаслідок нових соціальних і політичних умов патронат став розхитуватися і розпадатися. Швидке зростання римської території і збільшення населення великою кількістю підкорених племен зробили інститут патронату абсолютно непридатним і незастосовним на практиці. При невеликому числі патриціанських родів і при величезній кількості громадян нижчого класу, розкинутих на великому просторі, патріархальні відносини древнього патронату стали фізично неможливі. Патронат втратив свій обов’язковий характер.

Таким чином, фортеця родинності, що пов’язувала патронів з клієнтами ослабла, і патронат, який представляв собою цілісний суспільно-політичний інститут, розпався на свої складові частини. З одного боку, з нього виділився приватно-правовий елемент у вигляді патронату пана над вільновідпущеними рабами, який продовжував існувати до пізніших часів, а з іншого боку судово-процесуальний елемент, що виражався в юридичному захисті, що його знатний і впливовий патрицій надавав особам, що прохали  його про допомогу. Це були особи, як і раніше носили назву клієнтів, а їх покровителі – патронів. Патрон звільнився від усіх обов’язків щодо клієнта, за винятком обов’язку судового захисту. Так само, клієнт повинен був тільки сплатити якою-небудь послугою або подарунком за заступництво, надане йому патроном в даному процесі [2, c. 25]. Відносини між ними вже не були постійними, довічними і навіть спадковими, як це було раніше, – вони виникали тільки на час процесу та припинялися разом з ним. Спочатку клієнт міг обрати лише одного патрона; тепер він був у праві переходити від одного до іншого і навіть мати декількох [2, c.27-28]. Словом, під виглядом і під назвою патронату з’явилася справжня адвокатура.

На початку, як вже було відмічено, адвокатура повністю  перебувала в руках патриціїв, як нащадків древніх патронів і, до того ж, знавців права. Першим кроком до нового порядку речей було видання Законів XII таблиць. Але, хоча Закони  XII таблиць і зробили загальнодоступним знання законів, тим не менш, патриції зуміли втримати у своїх руках ключ до застосування їх на практиці. Справа в тому, що XII таблиць стосувалися тільки матеріального права. Процесуальні ж форми відправлення правосуддя, які складалися з розкладу днів і годин, коли можна було відправляти правосуддя (fastes), і з правил користування позовними формулами (legis actiones), не були оприлюднені і становили таємницю колегії жерців, членами якої могли бути тільки патриції. Завдяки цьому, сторони таки не мали можливості обійтися без сприяння патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст.), а потім Еліем (IV ст.) Таблиці присутніх днів і позовних формул, завдало остаточний удар по юридичній монополії патриціїв [2, c. 24]. Вивчення і застосування права стало доступним для всіх бажаючих,  і адвокатура стала цілком вільною професією.

Отже, першими юристами в Римі були патрони. В особі їх поєднувалися дві професії: юрисконсульти і адвокати. Вони не тільки захищали своїх клієнтів в суді, але і роз’яснювали їм закони, давали юридичні поради, керували ними під час укладання угод. Але коли патронат остаточно розпався, і вивчення права зробилося можливим для усіх бажаючих, розвиток юридичної професії пішов двома різними шляхами. Одні юристи, не володіючи красномовством, зайнялися виключно юридичною консультацією. Інші, навпаки, подалися в адвокатуру, причому іноді поєднували з нею і консультацію, іноді ж залишали цю діяльність, як почесну і менш тяжку, на старість. Перші носили назву юрисконсультів або правознавців [5, c. 170]. Їх діяльність полягала в подачі юридичних порад (respondere), участь при укладенні угод для дотримання необхідних формальностей (cavere) і підтримок на суді адвокатів, які були ґрунтовно знайомі з правом (agere). Консультації давалися або на дому або на форумі. Сидячи по патріархальному звичаю біля порогів своїх будинків, або гуляючи по форуму, де згодом влада збудувала особливу будівлю для консультації, вони допомагали своїми порадами всім, хто до них звертався. У разі потреби вони відправлялися зі своїми клієнтами в суд і повідомляли адвокату, який говорив промову, юридичні відомості, необхідні для даної справи і часто невідомі оратору. Але не тільки сторони радилися з ними, нерідко самі судді зверталися до них, щоб, ухваливши рішення у послатися на авторитет вченого юриста.

Юрисконсультами були звичайно патриції, і ця обставина разом з безоплатністю їх діяльності – вони винагороджувалися тільки добровільними подачками клієнтів – надавала їм особливої  шани. З плином часу юрисконсульти поступово все більше і більше відокремлювалися від адвокатів і разом з тим втрачали свій первісний характер [5, c. 175]. З простих радників вони перетворилися після видання XII таблиць в інтерпретаторів права. На противагу юрисконсультам, адвокати займалися судовим захистом. Вони як і раніше продовжували називатися патронами (patroni causarum) до самого кінця республіки. Термін же “адвокат” (advocatus) давався зовсім іншому розряду осіб і тільки за часів Імперії почав ототожнюватися з терміном “патрон”[5, c. 190-191]. Подібно до того, як у Греції, адвокатура в Стародавньому Римі була тісно пов’язана з ораторським мистецтвом. Патрони в більшості своїй вивчали красномовство. Тому, багато хто з них були повними невігласами в юриспруденції і повинні були за юридичними відомостями звертатися до юрисконсультів і законників (прагматиків). У той же час вони не  могли бути представниками сторін на суді. Що стосується адвокатів (advocati), то під цією назвою розумілися родичі і друзі сторони, які були разом з нею на суді і давали йому поради або просто своєю присутністю висловлювали співчуття до нього [6, c.351-352].

З плином часу назва “адвокатів” було поширено на осіб, які допомагали сторонам вести процес, збирали документи, покривали витрати, готували засоби захисту і повідомляли їх патрону [6, c. 364]. Іноді навіть адвокатами іменувалися звичайні свідки. Але переважно цей термін вживався, як уже було сказано, для позначення рідних і друзів, що супроводжували сторону на суд. В класичному місці Аскон є такий вислів: “хто захищає кого-небудь у суді, той називається патроном, якщо він оратор; адвокатом, якщо він допомагає юридичними порадами (jus suggerit) або своєю присутністю виражає дружню участь (praesentiam commodat amico); повіреним, якщо веде справу, і когнітором, якщо приймає на себе справу присутнього і захищає начебто своє.  Крім того, в Римі існували хвалителі (laudatores), які в якості свідків виставляли на показ заслуги і гідності підсудного, відповідаючи грецьким параклетам; нагадувач (monitores), який підказував оратору юридичні положення, а іноді навіть брали участь у дебатах; сповільнювачі (moratores), завдання яких полягало в тому, щоб говорити промову в той час, коли головний промовець відпочивав, і законники (leguleii sive formulares) юрисконсульти нижчого рангу [6, c. 378]. Всі ці різновиди юридичної професії не можуть бути визнані адвокатурою. Тільки патрони (patroni causarum) були адвокатами в повному сенсі слова.

Висновок: Патронат, будучи одним з характерних інститутів римського права, можна назвати давнім нащадком сучасної адвокатури. Недосконалий на час свого виникнення, він все ж здійснював свою суспільну функцію – представляв інтереси клієнтів та реалізовував їх захист в суді.

Список використаних джерел:

1.     Mousourakis G. A Legal History of Rome – N.Y.:Routledge, 2007. – с. 175.

2.     Деханов С.А. Адвокатура в Западной Европе: опыт и современное состояние. – M.:  Юрлитинформ, 2010. – с. 24.

3.     Фюстель-Куланж. Древний город. – М.: Центрполиграф, 2010. – с. 162.

4.     Моммсен Т. Римская история. – М.: Издание К. Т. Солдатенкова,1887. – с. 210.

5.     William Forsyth.  The History of Lawyers Ancient and Modern. – N.Y.: Spottiswoodes and shaw, 1875. – 432 c.

6.     Васьковський Є.В. Организация адвокатуры. Т.1. – С.-Пб.:Тип.П.П. Сойкина,1893. – 621 с.

The basic provisions and the question of realization of the presumption of innocence in Roman law and process are described in the article .
Ключові слова: презумпція невинуватості, принцип, римське право, кримінальний процес, вина, змагальний процес, інквізиційний процес, суд, гарантії презумпції невинуватості, римські громадяни, злочин, правопорушення, юрисдикція, доказ, свідок, цивільний, вирок, позов, присяжні.
Key words: presumption of innocence, principle, Roman law, criminal action, guilt, adversary proceeding, judicial inquisition, court, guaranties of presumption innocence, citizen of Rome, crime, delict, jurisdiction, proof, witness, civil, finding, claim, jury.

Постановка проблеми та короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Без римського права не існувало б того Європейського права, яке ми маємо сьогодні. Питанням дослідження римського права займалась велика кількість вчених. В 1997 році О. А. Підопригорою була опублікована праця «Римське приватне право». В 1982 р. Професором А. М. Ларіним була опублікована праця «Презумпція невинуватості». З такою ж назвою професором В. М. Савицьким в 1997 році була видана праця по презумпції невинуватості. Проте, нажаль питання презумпції невинуватості в римському праві та процесі досліджувалось побічно та поверхнево.
Викладення основного матеріалу. Традиційно прийнято вважати, що прототипом презумпції невинуватості (praesumptio innocentiae) виступає встановлене давньоримськими юристами правило “praesumptio boni viri» (учасник судового позову вважається таким, що діє сумлінно, поки інше не доведено) [ 4, с. 12 ]. Деякі радянські дослідники, зокрема, А. М. Ларін, висловлюють сумніви щодо давньоримського походження презумпції невинуватості, мотивуючи тим, що зазначені положення застосовувалися лише в розгляді майнових спорів і не поширювалися на кримінальні справи. Однак з таким підходом можна не погодитись, так як в давньоримському праві презумпція невинуватості була закріплена саме як універсальний принцип, хоча в класичний період дія цього принципу поширювалося тільки на майнові спори. Дану точку зору підтверджує і аналіз текстів Законів XII Таблиць, в яких містились норми, що закріплюють окремі положення презумпції невинуватості (у той період – презумпції добропорядності) [ 10, с. 136 ]. Крім того сфера регулювання цивільного права була набагато ширшою ніж та, що регулюється цивільним правом сьогодні. Так, поняття цивільний (civilis ) охоплювало питання взаємовідносин між римськими громадянами, навіть значна частина кримінального права поглиналась jus civile. Так крадіжка, тілесні ушкодження, не зважаючи на кримінально-правову природу відносились до предмету регулювання цивільного права. Саме ж кримінальне право не існувало самостійно, а як складова частина приватного ( в даному випадку jus civile ) та публічного права. В останньому випадку публічного права стосувались найтяжчі злочини проти особи, зокрема і вбивство, а також злочини versus rei publicae. Таким чином можна сказати, що presumptio boni viri було першим в світі універсальним правилом про невинуватість особи і прототипом сучасного принципу презумпції невинуватості.
Спочатку presumptio boni viri поширювалось тільки на громадян Риму та його колоній, які визначались за етнічною приналежністю, тобто за національним принципом. Пізніше jus civile почало діяти на всій територій Італії і стосовно всіх її жителів, які були урівнені в правах з римлянами. В 212 р. н. е. імператор Каракала надав права римських громадян всім жителям імперії. Це означало розширення дії jus cіvile і як наслідок presumptio boni viri. Як бачимо принцип презумпції невинуватості на даному періоді був універсальним як на законодавчому рівні, так і з точки зору географії, хоча презумпція невинуватості далеко не завжди застосовувалась, оскільки діяли жорстокі норми jus gentium.
Окрім зазначеного універсального правила презумпції невинуватості – presumptio boni viri римлянами були сформульовані і інші важливі положення презумпції невинуватості. Так було сформульовано положення: Ei incumbit probatio qui dicit, non qui negat – тягар доказування лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує [ 11 ]. Дане положення є чи не найважливішим положення презумпції невинуватості в плані її фактичної життєздатності, адже в противному разі при наявності обов’язку доводити свою невинуватість про презумпцію невинуватості взагалі не можна говорити, оскільки тоді особа є апріорі винуватою.
Наступним важливим правилом презумпції невинуватості в римському праві було правило in dubio pro reo [ 6, с. 16 ] – сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. Дане положення було сформульовано видатним римським юристом Юлієм Павлом, який згідно Законом про цитування 426 р. н. е. ввійшов до п’ятірки найкращих юристів ( Папініан, Гай, Павел, Модестин та Ульпіан ) імперії. Згідно цього закону праці вище згаданих юристів мали обов’язкове застосування в суді. Звідси слідує, що in dubio pro reo було не формальним правилом, а обов’язково застосовувалось на практиці.
Що стосується існування презумпції невинуватості в кримінальному процесі Стародавнього Риму, то специфіка презумпції невинуватості визначалась рядом особливостей. По-перше, в римській державі з моменту її заснування 753 р. н. е. до її падіння існувало 3 з 4 форм кримінального процесу: ранній обвинувальний, змагальний та інквізиційний. По-друге, існували специфічні форми цивільного процесу в рамках якого розглядалися кримінальні справи: легісакційний, формулярний, екстраординарний. Також існували специфічні види кримінального процесу за структурою та суб’єктами здійснення судочинства. Так кримінальне судочинство здійснювалось одноосібно магістратом, магістратом з народними зборами при розгляді справи в апеляції, присяжними та розгляд справ в порядку цивільного судочинства у трьох вище зазначених формах. Наявність таких специфікацій і визначало особливість існування презумпції невинуватості в кримінальному процесі Стародавнього Риму.
Період з 753 р. до н. е. до 509 р. н. е. в історії Риму прийнято називати епохою царського Риму. В цей період діяв ранній обвинувальний процес. Діяння, що обурюють суспільне відчуття всього народу, викликає неорганізовану розправу, «самосуд» юрби над винуватцем; діяння, направлені проти тих чи інших окремих осіб, викликає помсту самого потерпілого чи його близьких. Пізніше розвивається інститут викупу, матеріальної компенсації, про що вже говорять норми Законів XII таблиць. Державна влада при цьому в ніщо не втручається [ 8, с. 56]. Лише злочини, що зачіпають інтереси всього суспільства ( delicta publica ) підлягають суду державної влади, тобто рекса ( царя ). Проте і в цьому випадку принцип презумпції невинуватості в кримінальному процесі не діє. Наявність участі держави в окремих категоріях справи вказує на наявність інквізиційного процесу, а не презумпції невинуватості.
В період республіки почало практикуватись здійснення правосуддя магістратом. Про те і тут питання існування принципу презумпції невинуватості залишається проблемним. Розгляд справ здійснюється, як правило, магістратом стосовно окремих осіб: військових, жінок, рабів. Наявність таких специфікацій та спеціалізації вказує на обвинувальний характер процесу і ігнорування принципу презумпції невинуватості. Проте гарантією презумпції невинуватості була можливість перегляду презумпції невинуватості в апеляції магістратом разом з народними зборами при призначенні покарання у вигляді смертної кари. Винесення вироку здійснювалось шляхом голосування. Згодом виникають так звані судові комісії для окремих видів злочинів. Першою була комісія quaestio de repetundis, комісія у справах про хабарництво і вимагання службових осіб, сформована законом Кальпурнія ( 149 р. до н. е. ) [ 8, с. 170] . Кожна комісія складалась із 100-200 суддів, що робило гуманнішим і справедливішим сам процес.
Більшого розвитку презумпція невинуватості знайшла при розгляді справ, що розглядались колегією присяжних. Процес проводився спеціально створюваними колегіями присяжних суддів під головуванням магістрату ( як правило претору ). Судове рішення спиралося на делеговані повноваження «представників римського народу» [ 7, с. 263]. Цей процес застосовувався для розгляду справ, які виникали із звинувачень магістратів у вчиненні посадових правопорушень, злочинів проти публічного правопорядку, вчинених римськими громадянами, тощо. Присяжні виносили голосуванням ( dixerunt ) вирок у одному з таких формулювань: «виправданий» ( A. – absolve ), «засуджений» ( C. – condemno ), «істина не встановлена» ( N. L. – non liquet ). Вирок, що містив засудження обвинуваченого, потребував не менше 50 відсотків плюс 1 голос присяжних. Гарантією презумпції невинуватості було також те, що при рівності голосів «за» і «проти» підсудного виправдовували.
Суттєву особливість судового виробництва стосовно презумпції невинуватості складало також те, що ініціатива обвинувачення належить тільки окремим громадянам – приватним громадянам за винятком злочинів versus rei publicae. Це так званий принцип приватного обвинувачення ( accusatio ). Жоден магістрат не мав право здійснювати кримінальне переслідування. Якщо не знаходилось приватних осіб, взятих на себе обвинувачення, злочин залишався безкарним. Таке дублювання цивільного процесу при початку провадження у кримінальних справах було не тільки гарантією презумпції невинуватості, але й спричиняло надмірну безкарність в суспільстві. Лише у 81 р. до н. е. за lex Cornelia de injuriis найбільш тяжкі правопорушення проти особи почали розглядатися, як злочини і переслідувались за judicia publica [ 2, с. 558].
В провадженні з приватних деліктів специфіка існування презумпції невинуватості визначалась видами цивільного процесу, а саме: легісакційним, формулярним та екстраординарним процесом. Найдавнішою формою цивільного процесу був легісакційний. Особливістю легісакційного процесу була надмірна формалізованість. Наприклад, найменше відхилення від форми звертання призводило до втрати права на позов – процес припинявся. Як бачимо, в такий спосіб забезпечувалась презумпція невинуватості, хоча і іноді порушення судового церемоніалу часто залишало злочинців непокараними. Інша характерна риса легісакційного процесу – забезпечення явки відповідача і претора до суду. Це не було обов’язком державних органів, а покладалося на позивача. У разі неявки відповідача до претора розгляд справи не починався [ 7, с. 119 ]. В такому випадку особа залишалась невинуватою, але другою стороною медалі залишалась вищезгадана безкарність, тому питання презумпції невинуватості було спірним і залежало від конкретної ситуації. Питання про презумпції невинуватості у такому разі було виправданим лише при відсутності фактичного злочинця, коли справа не доходила до суду.
Законом Ебуція між 149 і 126 рр. і двома законами Юлія ( час прийняття невідомий ) до цивільного судочинства були внесені істотні зміни, що фактично створило новий вид процесу формулярний. Його особливістю була деформалізація процесу та скасування церемоніальних дій, які перешкоджали судочинству та захисту своїх прав кожною із сторін. Крім того позивач звільнявся від обов’язку формулювати свої вимоги у чітко встановленій формі. Їх формулював претор у «формулі» ( спеціальній записці до суду ). Формула обов’язково включала інтенцію – виклад вимог позивача, кондемнацію – доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції. Щоб звинуватити особу самої інтенції було недостатньо, якщо мова йшла про певний злочин і розгляд кримінальної справи. Обов’язково додавалась демонстрація чи проскрипція. Демонстрація являла собою частину формули, де стисло викладались факти і обставини, а також докази, якими позивач обґрунтовував свої вимоги. Також гарантією презумпції невинуватості було правило testimus unus – tesimus nullus ( один свідок – не свідок ) [ 9, с. 98 ]. Крім того відповідачу на захист свого права дозволялось подавати ексцепцію – заперечення відповідача проти вимог відповідача.
Антидемократизація процесу почалась із веденням екстраординарного процесу у період домінанту, який започаткувався в кінці III ст. н. е. Назва домінант походить від слова dominus ( пан ) [ 1, с. 503 ]. Сама вже назва ставить під сумнів наявність презумпції невинуватості в процесі та вказує на наявність диктатури, оскільки імператор володів необмеженою владою на відміну від доби принципату, де імператор розглядався не як владика, самодержець, а «перший громадянин» ( princeps civitas ) і контролювався з боку народу та сенату.
Імператори закономірно вбачали у преторських повноваженнях загрозу своєму авторитету в системі державного управління. Влада також не довіряла виборним суддям. Поступово набула практика розгляду справ магістратами, що часто призводило до повного нівелювання та ігнорування принципу презумпції невинуватості. У провінціях справу вирішував її правитель чи муніципальні магістрати, в столицях – Римі і Константинополі – praefectum orbi – начальник міської провінції У випадку неявки однієї зі сторін допускався заочний розгляд справи, але діяла презумпція вини того, хто не прибув на судове засідання [ 5, с. 109 ]. Суд втратив публічний характер, почали вестися протоколи судового засідання. Як бачимо всі вище наведені риси процесу вказують на наявність світського інквізиційного процесу. А після Нікейського собору 325 р. н. е., де християнство стало державною релігією почав зароджуватись релігійний інквізиційний процес. Як бачимо, прогресивні елементи кримінального та цивільного процесу стосовно принципу презумпції невинуватості були ліквідовані в період домінанату і замінені беззаконністю інквізиційного процесу.
Висновки. Не зважаючи на подальший занепад демократичного державного та правового устрою Стародавнього Риму, слід сказати, що презумпція невинуватості знайшла значного розвитку в римському праві та процесі. Крім того положення римського права про презумпцію невинуватості були рецепійовані в міжнародне та національне законодавство, чим підтверджується колосальна значимість останнього.

Список використаних джерел
1. Балух В. О. Історія Стародавнього Риму / Балух В. О., Коцур В. П. : Курс лекцій. – Чернівці: Книги XXI, 2005. – 680 с
2. Дождев Д. В. Римское частное право / Дождев Д. В. – М. : Издательская група ИНФРА М – НОРМА, 1996. – 704 с
3. Закони XII таблиць : [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://law-students.net/modules.php?name=Content&pa=showpage&pid=92
4. Ларин А. М. Презумпция невиновности / Ларин А. М. – М. : Наука, 1982. – 380 с
5. Макарчук В. С. Основи римського приватного права / Макарчук В. С. Навчальний посібник., – К. : Атака, 2003. – 256 с
6. Молдаван А. В. Кримінальний процес: Україна, ФРН, Франція, Англія, США / Молдаван А. В. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 352 c
7. Підопригора О. А. Римське право : підручник / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов. – 2-ге вид. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 528 с
8. Покровський И. А. История римського права / Покровський И. А. – СПб. : Издательско-торговий дом «Летний Сад», 1998. – 560 с
9. Трофанчук Г. І. Римське приватне право / Трофанчук Г. І. Навчальний посібник. – К. : Атіка, 2006. – 248 с
10. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран (Древность и Средние века) / сост. д. ю. н., проф. В. А. Томсинов – М.: Зерцало, 1999. – 651 с
11. Iustiniani Digesta : [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://webu2.upmf-grenoble.fr/Haiti/Cours/Ak/Corpus/d-01.htm#1