студент групи ЗММв-2 НаУОА

Науковий керівник: Павлюк Віктор Володимирович

кандидат історичних наук, професор

У статті розглядаються модель гібридної війни РФ проти України та інших країн, які вона активно використовує з 2014 року, тобто з початку українсько-російської війни та анексії Криму. Розглядається ряд документів в яких обгрунтовується і виправдовується російська агресія та мілітаристська політика Кремля. Також аналізувалися методи, використані для цього дослідження, які включали коротке вивчення природи стратегічної теорії та міждержавної влади.

Ключові слова: Росія, гібридна війна, агресія, анексія, війна, Україна, влада.      

Hennadii Shapovalov

MODEL OF HYBRID WAR IN CONCEPTUAL DOCUMENTS OF THE RUSSIAN FEDERATION

The article considers the model of the hybrid war of the Russian Federation against Ukraine and other countries, which it has been actively using since 2014, ie since the beginning of the Ukrainian-Russian war and the annexation of Crimea. A number of documents are considered in which the Russian aggression and the Kremlin’s militaristic policy are substantiated and justified. The methods used for this study were also analyzed, which included a brief study of the nature of strategic theory and intergovernmental power.

Key words: Russia, hybrid war, aggression, annexation, war, Ukraine, power.

Актуальність теми дослідження обумовлена зростаючим впливом РФ на країни нової Східної Європи через модель гібридної війни. Актуальність дослідження показує серйозну проблему безпеки, яку відчувають і бачать країни-сусіди Росії. Гібридна війна становить глобальну загрозу для всього світу, оскільки вона може призвести до фатальних наслідків через необдумані дії. Нині російські лідери зосереджені на поверненні позицій впливу у світі. Пострадянський простір тут відіграє важливу роль, оскільки саме йому судилося відчути на собі всі методи російського впливу починаючи від збройних зіткнень у конфліктах і закінчуючи пропагандою та гібридною війною. Простіше кажучи, Кремль хотів, щоб Росію знову розглядали як велику державу.   

Стан наукової розробки теми. Дослідження моделі гібридної війни проводили українські та зарубіжні експерти, пoлітoлoги з різних наукoвих центрів та «фабрик думoк». Важливі праці Б. Мельниченка, Ю. Романенка, Ф. Нахмадової, М. Темницького, М. Бугрія, Р. Рахімова, Е. Осланда та інших, в яких подано загальне бачення прoблем та мoжливі шляхи їх вирішення як на глoбальнoму, так і на регіoнальнoму рівні.

Загалом, незважаючи на те, що актуальність досліджуваної теми постійно зростає, є потреба у реалізації досліджень, які б розкривали як особливості безпекової ситуації в регіоні, так і стосувалися шляхів мінімізації військових викликів, давали прогностичну оцінку впливу ситуації в регіоні на політичне середовище світу в цілому.

Мета: проаналізувати моделі гібридної війни Росії та визначити концептуальні засади поширення її на країни нової Східної Європи.

Завдання:

• Дослідити поняття «гібридна війна».
• Проаналізувати основні документи РФ
• Розглянути діяльність РФ на пострадянському просторі.

Виклад основного матеріалу. Термін «гібридна війна» використовується політичними аналітиками, військовими керівниками, міжнародними організаціями та ЗМІ для охоплення широкого кола нетрадиційних дій, які, не мають об’єднуючого контексту. Однак сприймати гібридну війну як безглуздий жарт неправильно, оскільки вона вже набула загальновживаного рівня, особливо щодо спостережень за російською зовнішньою політикою. Те, чого не вистачає гібридній війні, – це загальна теорія, яка слугуватиме змістом для її використання і яка допомагає відрізнити її від інших видів «війни». Що важливо, теорія може полегшити розуміння впливу гібридної війни на звичайне стримування, захисні союзи та значущі протидії.

Огляд існуючих визначень та позицій щодо ідеї гібридної війни виявили, що існує розрив між сучасним мисленням та основним розумінням стратегії, війни та державної влади. Найбільш поширені визначення гібридної війни надто вузько зосереджуються на поєднанні звичайних, нерегулярних, терористичних та злочинних організацій і тактик – іноді включаючи інформаційну кампанію підтримки та кібервійну [6]. Гібридна війна також приписується всіляким державним та недержавним суб’єктам, розмиваючи очевидні відмінності між могутнім актором, який використовує власні методи, та слабшим суб’єктом, засоби агресії якого обмежені. На основі цих спостережень було сформульовано таку гіпотезу: в умовах тотальної війни держава застосовуватиме всі інструменти своєї національної могутності для досягнення своєї стратегічної мети, але визначальним інструментом буде військове забезпечення держави. В умовах обмеженої війни прихильність національної влади зазвичай обмежується стратегічною метою, і застосовуватиметься лише сила, необхідна для досягнення цілі. Обидва ці завдання створюють певний ризик для агресора. Якби держава намагалася досягти одних і тих самих стратегічних цілей за допомогою всіх елементів влади, зберігаючи свою військову силу, цілі війни були б переслідувані в мирний час та за допомогою гібридної суміші політичної війни та обмеженого насильства [10]. Існуюча модель потенційних форм політичної та військової війни тоді могла б послужити більш широким прорізом для тестування гібридної війни.

Методи, використані для цього дослідження, включали коротке вивчення природи стратегічної теорії та міждержавної влади. Оскільки сучасна Росія була обрана для обмеження незалежних змінних, російська політична та військова теорія була досліджена у її сучасних та радянських формах ознак схильності до гібридної війни. Потім було проведено слідчий аналіз трьох випадків – російсько-грузинської війни 2008 року, анексії Криму 2014 року та війни 2014–2015 років на Сході України з використанням моделі Калларда і Фабера щодо можливих форм війни [11]. Результати цього дослідження вказують на те, що гібридна війна – це спосіб синхронізації діапазону можливих засобів для досягнення бажаної мети при мінімізації ризиків, пов’язаних з прямим військовим протистоянням. Росія Путіна стає дедалі авторитарнішою, наступально-реалістичною державою; вона має високий ступінь централізованого контролю над усіма сферами національної влади, єдність стратегічного бачення і, мабуть, схильність порушувати суверенітет інших держав у мирні часи. Росія має три стратегічні теми, які формують її цілі: зміцнення Путіна при владі; домінування Росії на пострадянському просторі; і відновлення Росії як світової держави [8]. У Грузії Росія створила, а потім і заморозила конфлікти етнічних повстанців, як пункт важеля грузинської політики. Як в Грузії, так і в Україні Москва займалася політичними диверсіями, озброювала довірені групи, маніпулювала економічними умовами та застосовувала різні рівні насильства для досягнення стратегічних цілей роками до короткого запровадження більш традиційних форм військової війни. У Грузії та Криму Росія маскувала динамічну зміну статусу-кво за іншими світовими подіями і утримувала рівень насильства нижче порогу, який може спричинити іноземне втручання. На Донбасі Росії не вистачило чітких стратегічних цілей і вона намагалася скористатися успіхом Криму, тоді як світова увага була зосереджена на Україні, що призвело до дорогої війни, яка загострилася і ризикувала втручанням Заходу [8]. У всіх трьох випадках гібридна війна тривала і після зменшення відкритої війни, оскільки Москва працювала над тим, щоб не дати опозиційним урядам створити стабільне демократичне середовище та відновити суверенний контроль над своїми територіями.

Наслідки для політики полягають у тому, що оборонні союзи та очікування стримування від воєнних загроз є недостатніми, коли вони обмежуються захистом від вузького спектра військових дій. Путін знає, що не може перемогти Захід військовим шляхом, і, незважаючи на те, що брязкає ядерною шаблею, він прагматичний і розважливий у своїх розрахунках щодо побудови сильної російської держави, тобто він відступить, перш ніж переступити межу, яка ризикує зруйнувати його уряд. Путін – реаліст, який вважає, що лише Росія може гарантувати безпеку Росії. Міжнародне співтовариство, домовленості та дипломатичні запевнення – це інструменти, які він застосує до російських інтересів і відкине їх при перших незручностях [9]. Швидше за все, Путін націлиться на будь-який західний вплив у Росії і збереже ініціативу щодо майбутніх дій, розпалюючи та заморожуючи конфлікти в країнах ближнього зарубіжжя, щоб примусити своїх сусідів та як засіб проти західного «втручання». Нарешті, Путін вірить у відносну природу влади. Він не лише продовжуватиме нарощувати свою військову силу та демонструвати її світові, але він буде прагнути використати тріщини в тому, що, на його думку, є його головними геополітичними конкурентами – США, Європейським Союзом та НАТО [7]. Гібридна війна – це засіб для роботи над усіма цими темами, зберігаючи при цьому здатність використовувати системи глобалізованого, взаємопов’язаного та відкритого Заходу для побудови альтернативної реальності, де порушник миру може сприйматися як захисник.

Незважаючи на часте використання цього терміна, теорії гібридної війни не існує, а невизначені параметри цього терміну розчарували зусилля щодо створення таких дій, як анексія Криму Росією. Вузька увага до військових аспектів кримської операції, як правило, приховує маніпуляції кримськими політичними процесами для сприяння псевдолегітимності, придушення опозиції та повільних українських військових контрзаходів [6]. Суто військовий фокус також має тенденцію упускати систематичний багаторічний процес підриву української політичної системи шляхом маніпуляції виборцями, економічного примусу та посилення фінансової залежності в роки, що передували поглинанню 2014 року. Більш цілісна оцінка дій Росії призведе до теоретичної конструкції, яка полегшить обговорення протидій та створить основу для узагальнюючої теорії, яка застосовуватиметься до інших суб’єктів.

Оскільки сила та загроза насильства використовувались для нав’язування волі Росії Україні, що призвело до повної капітуляції всіх українських сил у Криму, викиду України з півострова та введення російського політичного контролю над космосом, дії Росії відповідали Клаузевіцу і найпростішим визначенням та типологіям ведення війни, незважаючи на обмежений рівень кровопролиття. Однак Росія не продовжила очікуваний лінійний прогрес у встановленні військової мети – придбання нової території, ескалації напруженості, масування своїх відносно дієздатних механізованих бригад на кордоні, бомбардуванні військових цілей під час підготовки до наземного нападу [2]. Також вона не спрямувала свої морські гармати на українські території, що могла б зробити. Російське військове вторгнення є актом війни, однак його природа була поставлена ​​під сумнів, оскільки вона не слідувала пропозиції Клаузевіца щодо максимального застосування сили. Однак низький рівень насильства не був обумовлений неприязню Росії до пролиття крові. Натомість це було частиною навмисного розрахунку, що мав на меті створити сприйняту легітимність дії та зберегти військові засоби сили Росії, запобігаючи прямому зіткненню військової сили із Заходом [3].

Якщо гібридна війна має ставати дедалі поширенішою серед акторів, які в цілому розходяться із Заходом і бажають уникнути переважного домінування звичайної західної військової сили, то моделювання та вивчення цих підходів є імперативом, оскільки вони можуть мати важливі наслідки для очікування стримування, оцінки сили та значення оборонних союзів.

Незважаючи на таємницю та те, наскільки росіяни використовують обман, щоб допомогти замаскувати свої зусилля, з їх фактичної практики можна виділити три загально стратегічні теми: 1) Забезпечити наступність центрального уряду, 2) Забезпечити, щоб Росія зберігала своє домінуюче становище в колишній радянський простір, та 3) відновити статус Росії як головної держави на світовій арені. Як це було правдою за радянських часів, безпосередньо Путін турбується про забезпечення безперервності та стабільності свого уряду [12]. «Захист режиму» звучить набагато принизливіше, хоча, проте, воно є точним. Путін вірить у сильну центральну державу, і він розглядає конкуруючі внутрішньополітичні механізми як недолік цієї сили. Отже, будь-які заходи, спрямовані на боротьбу з інакомисленням, виправдовуються як захист центральної влади держави, а згодом – як необхідність захисту нації. Його другорядною загальною метою є забезпечення того, щоб держави колишнього СРСР залишалися політично, економічно та у військовому відношенні у сфері впливу Москви, незалежно від бажань постраждалого населення. Події між вторгненням в Грузію та збройним захопленням української території в 2014 році змусили політиків та фахівців з міжнародних справ у всьому світі визнати можливість того, що Російська Федерація за часів Володимира Путіна реорганізувала всю свою зовнішню та внутрішню політику з метою досягнення єдиної мети, а саме, створення нового союзу, що складався з колишніх радянських республік і очолювався Росією [8].

Перші дві стратегічні теми пов’язані з тим, наскільки Путін побоюється стабільної ліберальної демократії на кордоні Росії. Третя тема – відновлена важлива позиція Росії на світовій арені. Росія двічі була резиденцією могутньої імперії. Її переважною позицією є ще раз стати головним гравцем на міжнародній арені, але дотепер це бажання не вдалося здійснити через зменшення економічних та дипломатичних можливостей Росії. Росія, ймовірно, і надалі намагатиметься пропагувати свою важливість через своє місце в Раді Безпеки ООН та проводячи брязкання зброєю, щоб нагадати світові про те, що вона все ще має найбільшу в світі запас ядерного потенціалу [5].

         Російський розвиток базується на кількох стовпах – сильній державі, сильних збройних силах і сильній православній церкві. Зміцнення цих стовпів призвело до переосмислення того, що означає бути російським, і переплітається з моральним авторитетом релігії. Захоплення Путіним влади та вжиття заходів для мінімізації політичної опозиції є його методами скорочення сили держави. Його остаточним і найскладнішим викликом є ​​відбудова сильної російської армії. Звичайні сухопутні війська залишаються без’ядерною основою російської влади, і загальне розуміння їхнього розташування корисно для того, щоб передбачити регулярну практику мобілізації, навчань та передислокації, яка визначає російську систему. Кібервійна – це також основний акцент в Росії, який має різний рівень зайнятості в рамках та повністю незалежний від більших кампаній [7].

Росіяни усвідомили необхідність поєднувати кібератаки з іншими елементами влади, як це продемонстрували під час нападу на Грузію 2008 року. Тим не менше, росіяни продовжують експериментувати з можливостями кібервійни в ізольованих та скоординованих зусиллях гібридної війни. Кількісно оцінити армію порівняно просто, кібервійська – ні. Кібер-сила впливає на багато інших сфер від війни до торгівлі, тому вона стає все більш важливою платформою для атак на ці сектори, а також вектором розповсюдження для пропаганди.

Після військової реорганізації 2008 року російська військова доктрина включає підвищений рівень важливості на інформаційній війні на початковій фазі конфлікту для послаблення командно-контрольних можливостей опонента та у формі інформаційної кампанії під час фактичної битви за створення позитивного іміджу в міжнародному співтоваристві [4]. Хоча відповідальність за контроль над цими операціями, швидше за все, покладається на ФСБ, виконання нападів на естонські урядові системи в 2007 році та на грузинську інфраструктуру управління в 2008 році (на початку російського вторгнення), як стверджувалося, були вчинені невеликими осередками російських цивільних «хактивістів» через велику бот-мережу, без чітких зв’язків з російським урядом. Ця приватна організація забезпечує російський уряд алібі, в той же час досягаючи стратегічних цілей [7].

Висновок. В загальному, перша частина помилкового уявлення про «гібридну війну» – це сам термін. Незважаючи на те, що звучить по-новому, його аналітична корисність обмежена. «Гібридний» аспект цього терміну просто позначає поєднання раніше визначених видів війни, будь то звичайні, нерегулярні, політичні чи інформаційні. Навіть ті, хто висунув таке визначення, повинні визнати, що поєднання війни між країнами не є новим, а таким самим старим, як і сама війна. Термін «гібридна загроза» був прийнятий в доктринах Корпусу морської піхоти США, армії та флоту, а також у документах про планування на національному рівні.

З російської точки зору, підхід до війни, що поєднує в собі різні типи прогнозування, сам по собі також не відображає жодної нової стратегії. Швидше це є ілюстрацією або визнанням Росією зростаючої тенденції у тому, як ведуться війни. Простіше кажучи, сучасні війни ведуться через поєднання багатьох елементів національної влади [1].

Концепція гібридної війни добре утвердилася в сучасному західному військовому дискурсі, тоді як поставлена ​​проблема, яку вона прагне визначити, не є новою, але її часто цитують під поняттями нетрадиційна війна та політична війна. Завдяки дисфункції радянської системи та пострадянському краху багато елементів національної могутності Росії були значно недорозвиненими, анемічними або неефективними, включаючи саму військову діяльність. Однак Москва давно визнала поширеність комбінованих проекцій влади у конфліктах на її периферії та в усьому світі. Відповідно, Росія більше десяти років цитувала в офіційних заявах та публікувала документи, які Захід використовує в економічній, дипломатичній, інформаційній та кіберпроцедурі разом із військовими операціями. У російській Військовій доктрині 2010 року сучасна війна описується як «омплексне використання військової сили та сил і ресурсів невоєнного характеру, і попереднє здійснення заходів інформаційної війни з метою досягнення політичних цілей без використання збройної сили, а згодом і в інтересах формування сприятливої ​​реакції світового співтовариства на використання військової сили [1].

Деякі пояснюють доктринальне мислення, яке лежить в основі поточного ведення операцій, роботами генерала Герасимова, керівника Генерального штабу Росії, який часто цитував статтю 2013 року, в якій зазначалося, що «правила війни кардинально змінилися». Однак нелінійна або нетрадиційна війна, як її розуміють у Москві, – це просто спроба Росії концептуально наздогнати реалії сучасної війни, з якою США борються в Іраці, Афганістані та інших країнах. Позначаючи реакцію Росії на ці широкі реалії як новий і особливий вид гібридної війни, Захід неправильно трактував конкретні операції Росії в Україні до рівня послідовної або продуманої доктрини.

Список використаних джерел та літератури

1. Arkady Moshes, András Rácz. What has remained of the USSR: exploring the erosion of the post-soviet space. Finnish Institute of International Affairs, 2019, 270 р. 
2. Margarete Klein. Russia’s Military Policy in the Post-Soviet Space: Aims, Instruments and Perspectives. SWP Research Paper 1, Berlin, 2019, 44 р.
3. Means of Russia hybrid warfare against Ukraine: scientific edition. National Defense University of Ukraine named after Ivan Cherniakhovskyi, Kyiv, 2017. – 40 p.
4. Pavel Baev. «Russia and Central and Eastern Europe: between Confrontation and Collusion», Russie.Nei.Visions, No.97, 2016, 32 p.
5. Portniagina Marianna. «Contemporary Russia in America’s World: Russian Narratives on Post-Soviet Space». Master of Arts (MA), Thesis, International Studies, Old Dominion University, 2018. 81 р.
6. Ukrainian hybrid warfare. Sõjateadlane (Estonian Journal of Military Studies), Volume 2, 2016, 30 р.
7. Кондратенко О. Геостратегічний вимір зовнішньої політики Російської Федерації. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Монографія. 2017, 607 с.
8. Мельничук І. М. Інтеграційні проекти Російської Федерації на пострадянському просторі. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. 2015, 519 с.
9. Russia and/versus the EU: from Post-political consensus to political constestations. 2014. URL: https://www.cairn.info/revue-l-europe-en-formation-2014-4-page-27.htm
10. The evolution of Russian hybrid warfare: the case of Ukraine. 2021. URL: https://rpr.org.ua/en/news/the-evolution-of-russian-hybrid-warfare-ukraine/
11. Why Russia starts so many conflicts on its own borders. 2015. URL: https://www.washingtonpost.com/news/monkey-cage/wp/2018/09/12/russia-has-a-lot-of-conflicts-along-its-borders-thats-by-design/
12. Основные направления дипломатии России на постсоветском пространстве. 2020. URL: https://interaffairs.ru/jauthor/material/2307

Статтю присвячено впливу українського питання на розвиток двосторонніх американсько-російських відносин. Розглянуто українську кризу та реакцію обох сторін на неї, анексію Криму та вторгнення російських військ на територію України. Звернуто увагу на наслідки, що мали такі неправомірні дії РФ. Проаналізовано перспективи двостороннього співробітництва на майбутнє.

Ключові слова: США, Росія, зовнішня політика, український чинник, двосторонні відносини

Annotation

This paper is dedicated to the influence of the Ukrainian matter regarding the bilateral US-Russian relations. Ukrainian crisis and the reaction of both parties to it, the annexation of the Crimea and the invasion of Russian troops on the territory of Ukraine are depicted. Attention is to the consequences that had such misconduct actions of Russia.  The prospects of bilateral cooperation in the future are analyzed.

Keywords: USA, Russia, foreign policy, Ukrainian factor, bilateral relations

ВСТУП

Актуальність теми. США та РФ – є впливовими акторами на міжнародній арені і відносини між ними багато в чому визначають міжнародну політику, зокрема у сфері безпеки.

Із широкого кола питань, інтереси США і РФ збігаються, в тому числі з питань нерозповсюдження зброї масового знищення, боротьбі з тероризмом, запобігання економічному та політичному підйому Китаю, розв’язання численних конфліктів на Близькому Сході. Проте у багатьох аспектах відносини між країнами є напруженими. Зокрема з питань поширення впливу Росії на країни СНД, російсько-грузинська війна 2008 р., порушення в Росії прав людини тощо.

Із 2008 р. дві країни, незважаючи на протиріччя, намагалися покращити та поглибити співробітництво, проте здійснивши низку успішних акцій, російсько-американські відносини знову зайшли в глухий кут. Особливого погіршення відносини зазнали у зв’язку з українською кризою. Росія порушила міжнародні норми, анексувавши Крим та ввівши свої війська на схід України. Такі дії вимагали міжнародного втручання, що і було здійснено у формі санкцій. Український чинник значно вплинув на американсько-російські відносини, настільки напруженими вони не були ще з часів холодної війни.

Метою наукової роботи є визначити та проаналізувати український чинник в російсько-американських відносинах

Об’єктом дослідження є двосторонні відносини США та РФ.

Предметом – український чинник у цих відносинах.

Методологічною основою роботи є використання загальнонаукових і спеціальних методів, для вивчення тенденцій розвитку двосторонньої співпраці США та РФ. Зокрема, було застосовано системний підхід, метод аналізу і синтезу, діалектичний, геополітичний, історико-описовий.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що запропонована наукова робота може бути використана під час комплексного вивчення двосторонніх відносин США та РФ, дослідження зовнішньополітичної діяльності України під впливом політики глобальних лідерів на міжнародній арені. Окрім того, вказана робота може бути корисною для теоретичного вивчення впливу регіональних конфліктів на події світового масштабу.

Стан наукової розробки теми. Обрана тема є дослідженою у працях багатьох сучасних дослідників. Зміну динаміки російсько-американських відносин після завершення холодної війни досліджував О. Ірхін та  О. Кондратенко. Аналіз зовнішньої політики США за адміністрації Б. Обами та зміну підходів щодо співробітництва з РФ розглянуто в працях В. Шамрєвої, Н. Унікрішнана та У. Пурушозамана. Політику «перезавантаження» та зміну у зв’язку з нею американсько-російсько відносин досліджено у публікаціях Д. Суслова, Г. Мернікова, В. Орлик. Проте недостатньо уваги у працях дослідників приділено саме питанню України у цих відносинах та впливу відносин США та Росії на її розвиток.

Основу джерельної бази дослідження складає низка важливих документів, що визначають концептуальні засади та теоретичні аспекти зовнішньої політики США та РФ, зокрема, Воєнна доктрина РФ 2010 р., Концепція зовнішньої політики РФ 2013 р., заяви МЗС США щодо зовнішньої політики країни та української кризи, декларація НАТО щодо ситуації в Україні.

ОСНОВНА ЧАСТИНА. На кінець 2008 р. американсько-російські відносини були на найнижчому рівні з часів холодної війни. Б. Обама, ставши президентом, проявив ініціативу щодо покращення діалогу з РФ і виступив з пропозицією «нормалізації» відносин. Нова політика отримала назву «перезавантаження». США відмовились від певних політичних кроків попередньої адміністрації, зокрема вони припинили активно підтримувати членство України і Грузії в НАТО, відмовились від планів Буша розмістити протиракетні установки США в Центральній Європі. Натомість головний акцент зробили на спільних інтересах, до яких належали скорочення СНО, політика в Ірані і Афганістані.

На початку «перезавантаження» мало успіхи – у 2009 р. між США і РФ було підписано угоду про транзит озброєння до Афганістану через територію РФ. Після тривалих переговорів США та РФ 8 квітня 2010 р. у Празі підписали договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Також РФ підтримала санкції РБ ООН проти Ірану, введені в червні 2010 р.[12]

Проте, в рамках реалізації курсу на «перезавантаження», відбувається виразне падіння інтересу адміністрації Б. Обами до подій у країнах СНД. У результаті цього США ніяк не реагують на воєнну доктрину Росії 2010 р., у якій НАТО виступає головним ворогом Росії, проголошується курс на підтримання російської мови на пострадянському просторі та є заклики на подальшу консолідацію перебування Чорноморського флоту РФ в Криму, Україна [2]. Така політика США створює для РФ сприятливі умови для реалізації пріоритетного зовнішньополітичного завдання – перетворення країн СНД на виключно російську сферу впливу. До чого і приступає РФ, фокусуючи свою головну увагу на Україні.

Уже в 2010 р. між Україною і РФ була підписана угода про продовження перебування Чорноморського флоту в Криму до 2042 р., яка була надзвичайно вигідна для Росії, проте не надавала ніяких переваг Україні. А в 2011 р. РФ офіційно запропонувала Україні приєднатись до Митного Союзу Росії, Білорусі та Казахстану, і активно тиснула на неї, побоюючись що Україна відмовиться від вступу в Митний союз і на противагу йому обере ЄС і тоді РФ надовго втратить тут сферу впливу. США у цей період особливо не цікавляться Україною. Вони не розглядають її, як геополітичну противагу домінуванню РФ на пострадянському просторі. Після проголошення у 2010 р. Україною її «позаблоковості» практично знімають з порядку денного питання її вступу в НАТО. Такий прагматизм у зовнішній політиці Обами, фактично створює  міжнародне середовище, яке не залишає країнам СНД, і зокрема Україні, реальних зовнішніх чинників забезпечення свого суверенітету й територіальної цілісності.

Як наслідок такої послідовної політики РФ, та ігнорування США, у 2014 р. відбувається безперешкодне втручання РФ в Україну та анексія Криму. Події в Україні остаточно підтверджують провал політики «перезавантаження» і можливе повернення до реалій холодної війни.

США і РФ активно спостерігали за громадянською революцією в Україні взимку 2013-2014 рр. США засуджували агресивні дії української влади та вимагали демократичних перетворень в країні. У той час як РФ навпаки, схвалювала відмову України від підписання угоди про асоціацію та стверджувала, що акції протесту є оплаченими США і не виражають поглядів населення України.

Події на міжнародній арені кардинально змінюються у березні 2014 р., коли Росія анексує Крим, проводячи на його території нелегітимний референдум. США засуджують такі дії РФ, називаючи їх явним нехтуванням українського суверенітету і територіальної цілісності, що є порушенням міжнародного права. США разом з більшістю країн ЄС у цей період, погрожують РФ економічними санкціями, а також усуненням з G8, якщо вони не виведуть свої війська з окупованого Криму. РФ не реагує на заклики світової спільноти і незважаючи на те, що в березні починаються вводитись перші санкції, вона переходить до нового етапу військової агресії щодо України.

Вже з квітня 2014 р. ситуація на сході України перетворюється на повномасштабний військовий конфлікт за участі російської армії. У зв’язку з таким становищем ЄС та США починають вводити санкції проти РФ. Спочатку вони стосувались в основному обмеження в’їзду певним громадянам РФ на територію ЄС і США і замороження активів російських громадян. Згодом під дію санкцій також потрапили компанії російського військово-промислового комплексу та нафтогазового і фінансового сектору [14]. Санкції постійно доповнюються і розширюються і наносять велику економічну шкоду РФ.

США неодноразово заявляли, що їхньою метою не є покарати РФ, а навпаки дати їй стимул і можливість вирішити всі питання дипломатичним шляхом. У свою чергу РФ не визнавала присутність своїх військ на території України, і заявляла, що політика уряду США передусім шкодить їм самим, адже санкції мають ефект бумерангу. Крім того, РФ стверджувала, що це саме США розпалюють братовбивчу війну на сході України, адже мають там свої економічні інтереси. За даними російської влади американці прагнуть поширити на європейському ринку свій сланцевий газ, послабивши на ньому позиції РФ. Відповідно допомогти їм у цьому може Україна, де розташовані значні поклади сланцевого газу. Як докази, були навіть представлені карти територій бойових дій на сході України, які співпадали з місцем знаходження покладів. США визнали ці звинувачення безпідставними.

У червні 2014 р. відносини між США і РФ знову загострились, після того як був відмінений саміт «Великої вісімки», який мав пройти в Сочі. Держави-учасниці, заявили, що вони прийняли рішення призупинити членство РФ, у зв’язку з подіями в Україні. Це змусило РФ шукати інші важелі впливу на міжнародну політику. Зокрема, вона звернула увагу на співпрацю в рамках БРІКС. Особливо РФ активізує співпрацю з Китаєм, який використовує свої відносини з РФ, як вагому противагу США, і найближчим часом не збирається це припиняти. У 2014 р. країни підписали декілька взаємовигідних газових угод.

Ситуація в Україні набула нових масштабів 17 липня 2014 р., коли на сході поруч з російським кордоном був збитий малайзійський літак з 298 пасажирами на борту. Згодом було встановлено, що таких ракет в наявності української армії немає і, що вона була випущена з району, контрольованого проросійськими сепаратистами. Уся міжнародні спільнота була шокована цією трагедією. Офіційні представники США заявили, що на думку США, сеператасти не могли збити літак без участі РФ, а тому саме на ній лежить відповідальність за це. РФ звинувачення відкинула, згідно її версії літак збили українські військові.

Події в Україні спричинили серйозні наслідки також і для політичного діалогу між США і РФ. НАТО заморозили усі «цивільні та військові взаємодії» з РФ, після анексії Криму. Як вже згадувалось РФ втратила своє місце в G8. Влада США і Канади скасували спільні військові навчання з РФ, які мали відбутися на Алясці осінню 2014 р. РФ також не братиме участі в саміті з ядерної безпеки, що має відбутися 2016 р. в Чикаго.

США стверджують, що не має військового вирішення цієї кризи, а тому політичний діалог можна відновити, а санкції зняти, якщо РФ піде на співпрацю. Однак для цього РФ має виконати Мінські домовленості про перемир’я та припинити військові дії на сході України. Так як вона поки цього не робить, конфлікт залишається невирішеним, список санкцій постійно поповнюється і співпраця з США на усіх рівнях зазнає невдач.

Українське питання значно вплинуло на формування відносин США та РФ в рамках НАТО. Авторитет НАТО тепер під питанням, особливо його здатність захищати і реагувати на загрози безпеці. Країни колишнього соціалістичного табору є особливо вразливими до агресивних дій Росії, а тому вони активно підтримують плани НАТО та США, щодо покращення безпекової політики в регіоні [11]. Застереження викликає, наприклад, викрадення російськими спецслужбами у вересні 2014 р. естонського розвідника. Москва пізніше стверджувала, що це був шпигун. Ці події ознаменували новий тривожний поворот у відносинах РФ з НАТО, особливо тому, що це, сталося на території Естонії та відбулося два дні, після того, як президент США Б. Обама підкреслив в Таллінні, співпрацю США і Естонії в рамках НАТО. Є усі підстави вважати, що Росія бажає поширити свій вплив і на Балтійські країни, які колись були в складі СРСР.

Відносини між США і РФ внаслідок конфлікту в Україні явно погіршились, і тепер знаходяться не на стадії «перезавантаження», а скоріше в стадії «глухого кута». Одна з небагатьох сфер, в якій Росія і США, на даному етапі, мають спільні інтереси – це запобігання проникненню угруповання «Ісламської держави» в інші регіони. Угода між двома країнами про обмін розвідувальними даними щодо ісламістів у Сирії та Іраку є першою ознакою відлиги у відносинах між Росією та США.

ВИСНОВКИ

Отже, політика «перезавантаження» стала одним із способів стабілізації та покращення відносин США та РФ, дозволивши зняти на певний період з порядку денного найбільш нагальні проблемні питання. Проте здійснивши низку успішних кроків для нормалізації відносин, погляди політичних еліт обох країн кардинально розійшлись у зв’язку з українською кризою.

Український чинник вагомо вплинув на відносини, погіршивши їх політичну та передусім економічну складову. Закривши, в певному сенсі, очі на події в Грузії в 2008 р., США не змогли ніяк не прореагувати на явну агресію проти України з боку РФ у 2014 р. Відтак, реакцією Заходу на неправомірні дії РФ було виключення її з G8 та накладення на неї санкції. Усе це змусило її шукати нові важелі співпраці, в результаті чого, зокрема, інтенсифікувались відносини з Китаєм, що є надзвичайно невигідним для США. Крім того у США тепер виникла нова проблема – РФ починає заявляти про бажання поширити свій вплив і на інші пострадянські держави, зокрема країни Балтії. Ці держави є членами НАТО і у разі конфлікту США змушені будуть безпосередньо втрутитись.

Таким чином, нині можна констатувати про явне охолодження відносин між США та Росією, і на даному етапі жодна з них не розглядає покращення та поглиблення двосторонніх відносин як пріоритет зовнішньої політики. На відносин РФ-США дедалі сильніше впливають зовнішні чинники і тому можна зробити висновок, що у зв’язку з кардинально відмінними позиціями держав щодо різних подій на міжнародній арені, відносини між ними і надалі будуть суперечливими, а досягнення будь-яких компромісів складним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Американський маршрут [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/svitovi-diskusiyi/amerikanskiy-marshrut
2. Военная доктрина Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.kremlin.ru/ref_notes/461
3. Концепция внешней политики Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mid.ru/brpnsf/0/6D84DDEDEDBF7DA644257B160051BF7F
4. Основні моменти формування російсько-американських відносин у постбіполярний період [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://jrnl.nau.edu.ua/index.php/IMV/article/view/2948
5. Перспективи відносин США з Росією – покращення чи подальше погіршення? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrainian.voanews.com/content/us-russia-relations/2478389.html
6. A Long History of Mistrust[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://perspectives.carnegie.org/us-russia/long-history-mistrust/
7. Diverging Visions of Partnership[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://perspectives.carnegie.org/us-russia/diverging-visions-partnership/
8. How Russia Sees the Ukraine Crisis [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nationalinterest.org/feature/how-russia-sees-the-ukraine-crisis-11461
9. Obama’s Foreign Policy  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.huffingtonpost.com/vicky-kelberer/obamas-foreign-policy_b_5504939.html
10. The Devolving U.S.-Russia Relationship [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.defenseone.com/threats/2014/08/devolving-us-russia-relationship/91217/
11. The Ukraine crisis and NATO-Russia relations [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nato.int/docu/review/2014/Russia-Ukraine-Nato-crisis/Ukraine-crisis-NATO-Russia-relations/EN/index.htm
12. U.S.-Russia Relations: “Reset” Fact Sheet [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.whitehouse.gov/the-press-office/us-russia-relations-reset-fact-sheet
13. S.-Russian Relations: First Year of the Obama Administration [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.state.gov/p/eur/rls/rm/2010/140850.htm
14. Wales Summit Declaration [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nato.int/cps/en/natohq/official_texts_112964.htm
15. Why the Ukraine Crisis Is the West’s Fault [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.foreignaffairs.com/articles/141769/john-j-mearsheimer/why-the-ukraine-crisis-is-the-wests-fault