Григораш Б. Ю.,

студент магістеріуму НаУОА

Науковий керівник: Сидорук Т. В.,

доктор політичних наук, професор

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ СТРАТЕГІЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ НАТО 2010 ТА 2022 РОКІВ

У статті виконано порівняльний аналіз Стратегічних концепцій Північноатлантичного альянсу від 2010 та 2022 років, прийнятих на Лісабонському (2010) та Мадридському самітах (2022) НАТО. Охарактеризовано актуальність та значення обох Концепцій.  Розкрито безпековий та політичний контекст, в якому були розроблені та прийняті ці документи.

Ключові слова: НАТО, Російська Федерація, Китай, Стратегічна концепція.

Hryhorash B. Y.

COMPARATIVE ANALYSIS OF 2010 AND 2022 NATO STRATEGIC CONCEPTS

This article provides a comparative analysis of the 2010 and 2022 Strategic Concepts of the North Atlantic Alliance adopted at the Lisbon Summit (2010) and Madrid Summit (2022) of NATO, respectively. Relevance and significance of these Concepts were also characterized.  The security and political context in which these concepts were developed and adopted is described.

Key words: NATO,  Russian Federation, China,  Strategic concept.

Обґрунтування актуальності досліджуваної проблеми. Міжнародне середовище, світовий порядок і глобальна система безпеки перебувають сьогодні в стані гострої кризи. Зокрема, європейська і північноатлантична безпекова архітектура зіткнулися з найбільшим випробуванням від часів Холодної війни. Відповідно, сучасні події не могли обійти стороною і НАТО – організацію, яка являє собою фундамент як західної безпекової структури, так і глобальної безпекової структури в цілому. Тому сьогодні НАТО, як безпековій структурі, необхідно адаптуватися до змін міжнародного середовища і, відповідно, також важливо досліджувати процес цієї адаптації, зокрема, шляхом аналізу основних документів організації. Предметом дослідження є Стратегічні концепції НАТО від 2010 та 2022 років – документи, які були і є актуальними на момент виникнення і продовження сьогоднішньої гострої міжнародної кризи.

Тема Стратегічних концепцій НАТО була і залишається широко досліджуваною. З огляду на те, що ці документи окреслюють діяльність Альянсу в найрізноманітніших галузях, як в цивільній, так і в військовій сферах, поле для дослідження цієї тематики є надзвичайно широким. Багато праць присвячено еволюції НАТО і його стратегії в цілому. Також велику кількість досліджень присвячено вузьким профільним питанням, пов’язаним з діяльністю Альянсу, принципи якої окреслено Стратегічними концепціями Організації. Натомість, серед досліджень бракує змістовного порівняльного аналізу саме двох останніх Стратегічних концепцій НАТО. Серед вітчизняних вчених темою займалися, зокрема, Вадим Тютюнник та Валентин Горовенко. З числа зарубіжних дослідників цю проблему вивчали: Тьєрі Тарді, Ед Арнольд, Золтан Шенес, Джеффрі Ларсен.

Метою статті є порівняльний аналіз Стратегічних концепцій Північноатлантичного альянсу від 2010 та 2020 років, прийнятих на Лісабонському саміті (2010) та Мадридському саміті (2022) НАТО.

          Виклад основного матеріалу. Почати аналіз необхідно з визначення та характеристики Стратегічних концепцій НАТО як таких. Стратегічні концепції НАТО – це офіційні, загальнодоступні, консенсуально  прийняті документи, які окреслюють мету, принципи і основні завдання діяльності Альянсу. Основна мета Організації – забезпечення  колективної оборони союзників та збереження миру і безпеки на основі принципів «демократії, індивідуальної свободи і верховенства права». Це головне завдання Альянсу не зазнало значних змін протягом історії існування і діяльності Організації. Однак основні пріоритети, викладені в його концепціях, змінювалися відповідно до еволюції геополітичних інтересів країн-членів [14]. Стратегічні концепції оновлюються з урахуванням змін у глобальному середовищі безпеки і для того, щоб Альянс міг ефективно продовжувати виконання своїх завдань. Це робить еволюцію і адаптивність одними з ключових рис НАТО як міжнародної організації [16].

Стратегічна концепція НАТО 2010

Стратегічна концепція, прийнята на Лісабонському саміті в 2010 році, відображає досвід і уроки, отримані в результаті терактів 11 вересня і боротьби з ісламським тероризмом, зокрема в рамках місії МССБ НАТО в Афганістані. Концепція визначала три ключових завдання НАТО: колективна безпека, кризовий менеджмент і кооперативна безпека. Крім того, вона підкреслювала важливість солідарності між членами Альянсу, трансатлантичних консультацій і участі в процесах реформ. Концепція визначала кілька загроз, актуальних на 2010 рік. Серед них: поширення балістичних ракет і ядерної зброї, тероризм, кібератаки і різні екологічні виклики. Також було наголошено на посиленні співпраці, зокрема в сфері контролю над озброєннями та посилення партнерства з міжнародними акторами у різних регіонах [12]. Але ретроспективно можна зробити висновок, що в певних аспектах Концепція була застарілою та неадекватною ще на момент розробки. Зокрема це стосується  російсько-грузинської війні в серпні 2008 року, однією з причин якої була незгода РФ з  прагненням Грузії вступу до НАТО. Хоча жоден з існуючих механізмів – таких як ООН, ОБСЄ або партнерські угоди НАТО – не зміг запобігти конфлікту, грузинська громадськість продовжувала підтримувати курс до НАТО. При цьому, в Концепції було зазначено, що євроатлантичний регіон перебуває в стані миру [7].

Головні завдання Стратегічної концепції 2010

В Концепції 2010 року було сформульовано три головних завдання.

• Колективна безпека: «Члени НАТО завжди надаватимуть допомогу один одному у боротьбі з атаками, згідно зі статтею 5 Вашингтонського договору. Це зобов’язання залишається стійким і обов’язковим. НАТО буде стримувати і захищати від будь-якої загрози агресії і від нових викликів безпеці, якщо вони загрожують фундаментальній безпеці індивідуальних союзників або Альянсу загалом» [15].

Концепція підтверджує центральний характер 5 статті, зазначаючи при цьому, що вірогідність конвенційної атаки проти Альянсу є малою. Також зазначається, що ключовими елементами діяльності НАТО є оборона та стримування за допомогою ядерних та конвенційних засобів [8].

• Кризовий менеджмент: «… НАТО активно залучатиме відповідний набір політичних і військових інструментів для надання допомоги у врегулюванні криз, що розвиваються і можуть потенційно вплинути на безпеку Альянсу, до їх ескалації в конфлікти …» [15].

Поєднання гуманітарних, політичних та військових інструментів задля запобігання і врегулювання кризових ситуацій як всередині, так і поза межами територій країн – членів Альянсу. Кризи можуть бути політичними, військовими або гуманітарними за своєю природою, а також можуть бути наслідком стихійних лих або технологічних збоїв [5].

• Кооперативна безпека: «… Альянс буде активно залучатися до зміцнення міжнародної безпеки шляхом партнерства з відповідними країнами й іншими міжнародними організаціями, активно роблячи внесок до контролю над озброєннями, нерозповсюдження і роззброєння і тримаючи відкритими двері до членства в Альянсі для 10 всіх європейських демократій, які відповідають стандартам НАТО» [15].

Кооперативна безпека полягає у синхронізації зусиль, застосуванні спільних стандартів і обміну критично важливою інформацією про загрози. Концепція кооперативної безпеки базується на статті 3 НАТО, яка полягає у постійній взаємодії і співпраці членів Альянсу. Ціллю такої співпраці є підвищення здатностей індивідуального і спільного протистояння збройному нападу [4]. Стратегічна концепція 2010 року фокусується на основних принципах НАТО. Після подій 11 вересня реформа НАТО була зосереджена насамперед на протидії асиметричним загрозам з метою перетворення Альянсу на багатофункціональний механізм реагування на кризові ситуації. Проте активізація Росії – особливо війна 2008 року в Грузії – привернула увагу НАТО до більш традиційних загроз. Але реакція НАТО на збройну агресію Росії проти Грузії була слабкою. У цій Концепції РФ і надалі характеризувалася як партнер Альянсу, що в той період було частиною політики «перезавантаження» відносин між США (а з ними і НАТО), та Російською Федерацією [10].

Стратегічна концепція НАТО 2022

29 червня 2022 року глави держав і урядів НАТО в рамках Мадридського саміту Альянсу ухвалили нову Стратегічну концепцію. Нова, актуальна на цей момент Концепція, приймалася вже в новій міжнародній реальності.  В цілому, Концепція за своїм змістом є більш конкретною та адекватною відносно сучасних безпекових викликів. Російсько – українська війна, розпочата Кремлем ще у 2014 році, нарешті змусила Альянс адаптуватися до якісно нової безпекової ситуації в регіоні. НАТО, як організація, в цьому документі чітко заявляє і констатує, що мир в євроатлантичному регіоні порушено агресивними діями РФ [20]. Головною метою нової Стратегічної концепції є забезпечення колективної оборони, на основі трьох завдань минулої Концепції, з певною зміною формулювань. У новій концепції це –     стримування і оборона, запобігання кризам і кризовий менеджмент і кооперативна безпека.  Серйозний наголос зроблено саме на захисті територій країн – членів Альянсу. Як це вказано в Стратегічній концепції: «Хоча НАТО є оборонним Альянсом, ніхто не повинен сумніватися в нашій силі і рішучості захищати кожен дюйм території Альянсу, зберігати суверенітет і територіальну цілісність усіх членів Альянсу і здобувати перемогу над будь-яким агресором» [11]. Також НАТО визначила дві ключові зміни: російське вторгнення в Україну, яке дестабілізувало європейську безпеку, і виклик, який авторитарні міжнародні актори кинули інтересам, цінностям і демократичному способу життя НАТО. Як наслідок, НАТО продовжує розглядати Росію як найбільшу пряму загрозу своїй безпеці. В цілому основна думка, закладена в цю концепцію – стримування Росії. В Концепції відсутні пропозиції і бачення, щодо шляхів співіснування з РФ після закінчення російсько – української війни. Також відсутнє бачення і стратегія закінчення самої війни. До того ж, відсутнє також і розуміння майбутньої безпекової архітектури. Щодо України, в Концепції наявні лише сухі формулювання про розвиток партнерства з Україною та підтвердження рішень, прийнятих на Бухарестському саміті 2008 року [9].

Аспектом, якому в Стратегічній концепції 2022 року приділяється надзвичайно багато уваги і який червоною лінією проходить через увесь документ, є проблематика ядерної зброї. В цілому, щодо ядерної зброї не сказано нічого принципово нового, але Альянс дає зрозуміти, що на даний момент ця тема є найбільш актуальною від часів Холодної війни. Спираючись на раніше викладене основне завдання, Концепція 2022 року вказує на інтегральну роль ядерної зброї як інструменту збереження миру та стримування агресії. Також вказано, що потенційне використання ядерною зброї докорінно змінило б формат конфлікту і що Альянс має рішучість нанести потенційному супротивнику тяжких втрат, які переважатимуть будь-які можливі для супротивника вигоди. Але при цьому ж, в документі вказано, що перспектива застосування ядерної зброї на цей момент є нереалістичною і надзвичайно віддаленою [1].

В цілому більшість дослідників та експертів погоджуються, що нова Стратегічна концепція, як і минулі її ітерації є суто політичним, рамковим документом. Концепція не визначає жодних конкретних військових зобов’язань та потреб. Надзвичайна безпекова ситуація, найважча від часів Холодної війни, потребує від країн – членів НАТО всебічного нарощення військового потенціалу [17]. Стратегічна концепція 2022 прийшла на заміну безнадійно застарілій Концепції 2010 і принаймні в риториці знаменує нову епоху в історії існування і діяльності Альянсу. Наразі важливо, щоб більш рішучий і жорсткий тон нової Концепції був підтверджений такими ж жорсткими і рішучими діями, що на жаль, вже після майже 3 років від прийняття нової Концепції досі не простежується.

Порівняння Стратегічних концепцій

Безпекове середовище. У другому розділі Стратегічної концепції 2022 проводиться оцінка безпекової ситуації. Цей розділ під назвою «Стратегічне середовище» розпочинається словами «Євроатлантичний регіон не перебуває в стані миру» [11]. Формулювання чітко відсилає читача до першого речення аналогічного розділу Стратегічної Концепції 2010. В старій Концепції було вказано: «Сьогодні в євроатлантичному регіоні встановлено мир, і загроза нападу із застосуванням конвенційних озброєнь на території НАТО є низькою» [15]. Формулювання, використане в новій Концепції, передає необхідний контраст між старим на новим безпековим середовищем, водночас підкреслюючи еволюційний характер документу. Далі в документі наголошується на агресивних діях Москви, якими вона порушує усталену безпекову архітектуру регіону. Також, в цьому розділі вказано що, перспектива нападу на членів Альянсу є реальною. Суперниками НАТО названі «авторитарні актори», які протистоять демократичному способу життя країн – членів Альянсу та цінностям, що ті поділяють [3].

Основні завдання. Концепція 2022 року значною мірою повторює структуру основних завдань, визначених у Концепції 2010 року. Водночас вона робить чіткий акцент на стримуванні і обороні. Цьому аспекту присвячено третину всього документа. Двом іншим основним завданням – запобіганню кризам і кризовому менеджменту та кооперативній безпеці – присвячено значно менше уваги. Таким чином можна простежити якісну зміну в пріоритетах Альянсу від часу попередньої Концепції. Стратегічна концепція 2010 року була прийнята в кардинально іншу міжнародну епоху. Тоді безпекова ситуація була сформована насамперед терактами 11 вересня. Відповідно до міжнародної ситуації в той час Альянс був зосереджений передусім на терористичних загрозах і врегулюванні кризових ситуацій в Афганістані. Також суттєвим аспектом при формуванні Концепції 2010 була всесвітня економічна криза 2008 року, що також змушувала країни НАТО фокусуватися на більш гуманітарних та економічних цілях [2].

Відносини НАТО – РФ. В Стратегічній концепції Альянсу від 2010 року  Російська Федерація характеризувалася як однин зі стратегічних партнерів НАТО. Також було зазначено, що «Співробітництво НАТО-Росії є стратегічно важливим, оскільки воно робить внесок у створення спільного простору миру, стабільності і безпеки» [15]. У новій Концепції формулювання щодо РФ і взаємодії з нею змінені кардинально. В Стратегічній концепції 2022 року Росія описується як найбільш значна і пряма загроза безпеці НАТО, зокрема для європейських членів Альянсу. Водночас в документі вказано про готовність збереження відкритих каналів зв’язку з РФ, задля зменшення ризиків, запобігання ескалації і підвищення прозорості. Тож таким чином, НАТО як організація продовжує дотримуватися двостороннього підходу до відносин з РФ [13].

НАТО та КНР. Справжньою інновацією для Стратегічної концепції 2022 у порівнянні з минулими подібними документами є приділення уваги КНР.  У документі від 2010 року Китай не було згадано взагалі. Натомість наразі Китай та його діяльність охарактеризовано як «системний виклик». На відміну від Росії, КНР не включено до категорії загроз. Натомість в Стратегічній концепції 2022 вказано, що поглиблене стратегічне партнерство між Пекіном та Москвою суперечить цінностям та інтересам Альянсу та має на меті підірвати правовий міжнародний порядок. Також вказано, що за допомогою різноманітних гібридних інструментів, в першу чергу економічних та інформаційних,  Китай посилює свою глобальну присутність [6].

Контроль над озброєнням. Важливою частиною Стратегічної концепції 2010 року було питання контролю над озброєнням. Тоді країни – члени Альянсу висловлювали оптимізм щодо політики роззброєння та нерозповсюдження зброї масового знищення. В свою чергу, Стратегічна концепція НАТО 2022 року відходить від контролю над озброєннями як основного інструменту врегулювання конфліктів і гонки озброєнь. Така зміна не є дивною в контексті сучасної безпекової ситуації, сформованої російсько – українською війною. В Стратегічній концепції 2022 констатується, що ерозія систем контролю над озброєннями, роззброєння і нерозповсюдження підірвала стратегічну стабільність. Це виражається, зокрема, у порушеннях і вибірковому виконанні Російською Федерацією своїх обов’язків і зобов’язань у сфері контролю над озброєннями призвели до погіршили безпекову ситуацію. Також, в даному контексті окремо згадано Китай, який розширює свої ядерні спроможності, при цьому не беручи добросовісної участі в контролі над озброєннями або зменшенні ризиків [19].

У цілому Стратегічні концепції 2010 та 2022 років віддзеркалюють міжнародну безпекову ситуацію свого часу. Документ 2010 року був написаний в більш стабільний міжнародно-політичний період. В свою чергу Стратегічна концепція 2022 була розроблена вже в радикально нову епоху, яка характеризується погіршенням безпекової ситуації. Члени НАТО зазначають, що сучасне міжнародне середовище характеризується новим стратегічним суперництвом, яке утворилось внаслідок російської агресії проти України та посиленням Китаю на міжнародній арені. Нова концепція чітко демонструє, що члени Альянсу усвідомлюють необхідність еволюції своїх підходів і адаптації до нового середовища міжнародної безпеки [18].

          Висновки. У статті проведено порівняльний аналіз Стратегічних концепцій Північноатлантичного альянсу від 2010 та 2022 років прийнятих на Лісабонському (2010) та Мадридському самітах (2022) НАТО. В рамках аналізу було охарактеризовано актуальність та значення обох Стратегічних концепцій. Також було розкрито міжнародний політичний контекст, що був актуальним на момент розробки та прийняття цих документів. Подальші наукові дослідження на цю тему є надзвичайно перспективними. Організація Північноатлантичного договору є основою сучасної євроатлантичної безпекової архітектури. З огляду на свою роль, Альянс повинен відповідати актуальним глобальним викликам та адаптуватися до нестабільного міжнародного середовища. Відповідно, предметом подальших досліджень стануть майбутні стратегічні перетворення НАТО. Також, в контексті нової Стратегічної концепції перспективними є дослідження діяльності та позиції НАТО щодо окремих регіонів. Наприклад, стратегічна безпекова політика Альянсу щодо далекосхідного та Тихоокеанського регіону в контексті зростаючої сили Китаю.

Джерела та література

1. «An Evolutionary, Not Revolutionary Concept » in Thierry Tardy (ed.), NATO’s New Strategic Concept, NDC Research Paper n° 25, September 2022 URL: https://www.ndc.nato.int/research/research.php?icode=6
2. «NATO Strategic Concept in the shadow of the war» in Thierry Tardy (ed.), NATO’s New Strategic Concept, NDC Research Paper n° 25, September 2022 URL: https://www.ndc.nato.int/research/research.php?icode=6
3. «Six takeaways from NATO’s new Strategic Concept» in Thierry Tardy (ed.), NATO’s New Strategic Concept, NDC Research Paper n° 25, September 2022 URL: https://www.ndc.nato.int/research/research.php?icode=6
4. Cooperative Security within NATO URL: https://perconcordiam.com/cooperative-security-within-nato/
5. Crisis management URL: https://www.nato.int/cps/en/natohq/topics_49192.htm#:~:text=The%202010%20Strategic%20Concept%20broadened,reconstruction.%E2%80%9D%20It%20also%20recognised%20the
6. Ed Arnold, ‘New Concepts but Old Problems: NATO’s New Strategic Concept’, Commentary, 1 July 2022, RUSI URL: https://rusi.org/explore-our-research/publications/commentary/new-concepts-old-problems-natos-new-strategic-concept
7. Kaha Imnadze, Towards A New NATO Strategic Concept: A View from Georgia (2010) URL: https://library.fes.de/opac/id/689845
8. Larsen, Jeffrey A. “IS THE 2010 STRATEGIC CONCEPT STILL FIT FOR PURPOSE?” NATO Defense College, 2016. URL: http://www.jstor.org/stable/resrep10273.
9. LSE 2023. “NATO’s 2022 Strategic Concept: One Year On.” LSE Ideas Global Strategies. URL: https://www.lse.ac.uk/ideas/publications/old-updates/NATOs-2022-Strategic-Concept-One-Year-On
10. Martynas Zapolskis. “1999 and 2010 NATO Strategic Concepts: A Comparative Analysis.” Lithuanian Annual Strategic Review10 no. 1 (2012):35-56. URL: https://journals.lka.lt/journal/lasr/article/83/info
11. NATO 2022 Strategic Concept URL: https://www.nato.int/strategic-concept/
12. NATO: Towards a new Strategic Concept URL: https://www.iir.cz/en/nato-towards-a-new-strategic-concept
13. NATO’s 2022 Strategic Concept – Change, Continuity and Implications URL: https://www.nupi.no/en/news/nato-s-2022-strategic-concept-change-continuity-and-implications
14. NATO’s New Strategic Concept: What it is and Why it Matters URL: https://www.nti.org/risky-business/natos-new-strategic-concept-what-it-is-and-why-it-matters/
15. Strategic Concept 2010 URL: https://www.nato.int/cps/bu/natohq/topics_82705.htm
16. Strategic Concepts URL: https://www.nato.int/cps/en/natohq/topics_56626.htm#:~:text=Strategic%20Concepts%20equip%20the%20Alliance,and%20its%20fundamental%20security%20tasks.
17. Szenes, Z. (2023). Reinforcing deterrence: assessing NATO’s 2022 Strategic Concept. Defense & Security Analysis, 39(4), 539–560. URL: https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/14751798.2023.2270230#abstract
18. The Main Difference Between NATO’s 2022 Strategic Concept And Its Previous Strategic Concepts URL: https://orionpolicy.org/the-main-difference-between-natos-2022-strategic-concept-and-its-previous-strategic-concepts/
19. The new NATO Strategic Concept and the end of arms control URL: https://www.iiss.org/online-analysis/online-analysis/2022/06/the-new-nato-strategic-concept-and-the-end-of-arms-control/
20. Валентин Бадрак. Нова стратегічна концепція нато. Погляд на зміст URL: https://cacds.org.ua/нова-стратегічна-концепція-нато-погл/

студентка групи ЗММв-2 НаУОА
Науковий керівник: Корнійчук Любов Володимирівна
кандидат історичних наук, старший викладач

ВПЛИВ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ НА ПЕРЕБІГ НАГІРНО-КАРАБАСЬКОГО КОНФЛІКТУ: РЕТРОПЕРСПЕКТИВА ТА СУЧАСНИЙ ЕТАП

У статті розглядається вплив Російської Федерації на перебіг Нагірно-Карабаського конфлікту. Зокрема, здійснено порівняння як змінювалася роль Російської Федерації на етапах ескалації конфлікту і визначено, що Росія має значний вплив на перебіг конфлікту. З’ясовано, що Російська Федерація фактично опосередковано здійснює управління конфліктом та використовує механізми ескалації і мирних переговорів у власних цілях з метою утвердження у статусі регіонального лідера.

Ключові слова: Нагірно-Карабаський конфлікт, Російська Федерація, Південний Кавказ, Мінська група ОБСЄ, регіональна та міжнародна безпека.

Katretska Yana

THE INFLUENCE OF THE RUSSIAN FEDERATION ON THE NAGORNO-KARABAKH CONFLICT: A RETROSPECTIVE AND THE CURRENT STAGE

The article examines the influence of the Russian Federation on the Nagorno-Karabakh conflict. In particular, we compared how the role of the Russian Federation changed during the escalation of the conflict. And we determined that Russia has a significant influence on the course of the conflict. It is also worth noting that the Russian Federation manages the conflict and uses the mechanisms of escalation and peace negotiations for its own purposes in order to establish itself as a regional leader.

Key words: Nagorno-Karabakh conflict, Russian Federation, South Caucasus, OSCE Minsk Group, regional and international security.

Актуальність теми дослідження обумовлена наявністю істотної проблематики щодо мирного врегулювання Нагірно-Карабаського конфлікту з періоду здобуття незалежності конфліктуючими сторонами й по сьогоднішній день. Останніми роками, а саме в період із 2016 року по кінець 2020 року, конфлікт переріс з фази замороженого протистояння до жорстких військових сутичок, останні з яких тривали в період з 27 вересня по 10 листопада 2020 року. Хоча за посередництва Росії між сторонами було підписано угоду про припинення вогню, наразі у азербайджано-вірменському конфлікті не вдалося уникнути чергової ескалації. Дестабілізація ситуації на Кавказі знову виносить на порядок денний геополітичні амбіції Росії, відповідно реалізація яких може негативно вплинути на весь пострадянський регіон та Україну. У контексті цього зростає необхідність розглянути вплив Російської Федерації на перебіг цього конфлікту.

Стан наукової розробки теми. Питанням врегулювання Нагірно-Карабаського конфлікту та ролі Росії в даному контексті досліджувала значна кількість науковців. Під час написання наукової статті були опрацьовані та використанні дослідження теоретичного характеру азербайджанських, вірменських та російських вчених. Азербайджанська наукова думка представлена роботами таких дослідників як: А. Г. Ібрагімов, М. М. Агазаде, А. А. Гасанова та Б. Г. Рустамбеков. У своїх працях автори досліджують передісторію, розвиток Нагірно-Карабаського конфлікту та роль Росії щодо його врегулювання.

З-поміж вірменських та турецьких дослідників сучасний стан Нагірно-Карабаського конфлікту, перебіг бойових дій 2016 та 2020 років а також їх наслідки, зовнішня політика Росії в регіоні та її вплив на перебіг подій детально досліджують К. Бекарян, М. Поважан та А. Чагри. Серед російських дослідників перші спроби врегулювання конфлікту за участі Росії, інтереси та позицію РФ в даному протистоянні, роль підписаних угод про припинення вогню між воюючими сторонами досліджували П. Ю. Гурушкин, С. І. Чернявский, С. М. Маркедонов та В. Н. Казимиров. Проте, незважаючи на дані дослідження вищезгаданих авторів, не достатньо досліджуваним залишається питання сучасного перебігу дій в Нагірному Карабасі після загострення протистояння наприкінці 2020 року та наміри сторін з моменту підписання угоди про припинення вогню від 10 листопада 2020 року.

Таким чином, актуальність та недостатня наукова розробленість проблематики, послужили підставою до вибору теми, визначення мети та завдань даної роботи.

Мета: проаналізувати роль Російської Федерації у врегулюванні Нагірно-Карабаського конфлікту. Для реалізації даної мети було поставлено наступні завдання:

• охарактеризувати зміст документів, котрі були підписані між конфліктуючими сторонами задля припинення вогню;
• проаналізувати роль та інтереси РФ у врегулюванні азербайджансько-вірменського протистояння;
• розглянути діяльність Мінської групи ОБСЄ та її результати в рамках врегулювання конфлікту;
• зазначити результати для АР та Вірменії після підписання останньої угоди про припинення вогню від 10 листопада 2020 року.

Виклад основного матеріалу. У березні 1992 року за посередництва РФ було створено мінську групу ОБСЄ, до складу якої увійшло 11 країн. Співголовами в даній групі ОБСЄ були РФ, Франція та США. 5 травня 1994 року за посередництва Росії й Киргизстану, а також з ініціативи Міжпарламентської асамблеї країн СНД, у Бішкеку було підписано Протокол про припинення вогню. 9 травня того ж року російською стороною було підготовлено договір про безстрокове припинення вогню, що був підписаний міністром оборони Азербайджану Мамедрафі Мамедовим, міністром оборони Вірменії Сержом Саргсяном та командувачем армії НКР Самвелом Бабаяном. Документ вступив в дію з 12 травня 1994 року [2]. З моменту підписання  Бішкекського протоколу, між сторонами все ж таки відбувались незначні збройні сутички, проте режим припинення вогню дотримувався без втручання миротворців та участі інших сторін.

У 1997 році співголовами мінської групи ОБСЄ в рамках переговорів задля врегулювання конфлікту було запропоновано відхід нагірно-карабаських збройних угрупувань до територіальних кордонів НКР та повернення республіці адміністративного статусу 1988 року. Дана пропозиція була категорично відхилена з боку Вірменії та НКР. Також Вірменія відмовилась від виконання «Плану Гобла-3», що був розроблений адміністрацією Білла Клінтона в 1998 році. Головною ідеєю даного плану був обмін територіями між сторонами, а саме південну частину Вірменії (район Мегрі) на західну частину Нахічеванської автономії. В свою чергу, вірменська сторона заявила, що дана ініціатива є неприйнятним порушенням територіальної цілісності республіки [6; 7]. Такі дії Вірменії призвели до того, що переговорний процес зайшов у глухий кут, тому що жодна із сторін не хотіла йти на будь-які вагомі поступки.

У період із 1994 по 2008 рік сторони дотримувались режиму припинення вогню згідно норм Бішкекського протоколу. У 2007 році за участі Росії були сформульовані «Мадридські принципи» стосовно врегулювання конфлікту, що мають на увазі самовизначення жителів Карабаху на референдумі, при збереженні територіальної цілісності Азербайджану [8]. Новим документом щодо політичного врегулювання Нагірно-Карабаського конфлікту стала Маєндорфська декларація. Даний документ був підписаний 2 листопада 2008 року президентами Азербайджану та Вірменії в Москві. Суть даного документу полягає в тому, що сторони підтверджують свою прихильність до політичного врегулювання шляхом прямого діалогу за посередництва країн-співголів Мінської групи ОБСЄ з врахуванням останньої зустрічі, котра відбулась 29 листопада 2007 року в Мадриді. У свою чергу, згідно даного документу, Росія виступає проти нав’язувань учасникам конфлікту будь-яких сценаріїв ззовні і готова підтримати компроміс, який влаштує всі залученні сторони. Не дивлячись на те, що сторони підписали дану декларацію, ніякого результату не вдалось досягнути і ситуація надалі перебувала в глухому куті [12].

У квітні 2016 року на лінії зіткнення відбулось загострення конфлікту, що переріс в так звану «чотирьохденну» війну. Бої, що спалахнули між азербайджанською та вірменською сторонами в період з 1 по 5 квітня виявились найбільш масштабнішими з моменту підписання в 1994 році Бішкекського протоколу про припинення вогню. В результаті, азербайджанські збройні сили змогли прорвати ешелоновану та укріплену лінію оборони армії оборони НКР і було захоплено територію в обсязі 20 квадратних кілометрів. 5 квітня 2016 року, у Москві за посередництва РФ, відбулась зустріч начальників генштабів військових сил Азербайджану та Вірменії, котрі домовились про припинення вогню між сторонами [11]. На думку західних експертів, у період «чотирьохденної» війни, так званий «бліцкриг» Баку зазнав поразки, і якби повномасштабні військові дії тривали надалі, це могло б призвести до чергової поразки АР, котра на той час не була в змозі проводити наступальні операції та захопити хоча б значну частину території [4].

  У період з 27 вересня по 10 листопада 2020 року, відбулась чергова ескалація між Азербайджаном та Вірменією навколо Нагірного Карабаху, до ескалації та врегулювання якої долучилася Російська Федерація. Росія має великий потенціал для збору розвідувальних даних на Південному Кавказі, а також може контролювати військові та цивільні комунікації, переміщення військ і матеріальних засобів. Окрім того, Росія докладає значних зусиль на підготовку до наступальних операцій у регіоні, що майже не викликає сумнівів щодо високого рівня залученості цієї держави в усі конфлікти регіону.  

Війна 2020 року була найжорстокішою на Південному Кавказі за останні десятиліття: лише за шість тижнів боїв загинуло понад 7000 людей. Це сталося після понад 25 років переговорів, які зайшли в глухий кут, на чолі з Росією, а також Францією та Сполученими Штатами, двома її колегами-співголовами в Мінській групі ОБСЄ, яка керує мирним процесом з часів війни в регіоні 1992-1994 років. Крім того, Росія вирішила не перешкоджати переростанню тліючого конфлікту в Нагірному Карабаху у повноцінну війну. Є вагомі ознаки того, що це був вибір стратегії. Москва прагнула значного покращення свого регіонального становища. Поза тим, наступ азербайджанців почався 27 вересня, через день після завершення російських стратегічних навчань «Кавказ-2020». Варто зауважити, що вірменські військові брали участь у різних етапах навчань як у Росії, так і у Вірменії. Це свідчить про велику впевненість азербайджанської сторони до початку наступу, коли в регіоні ще були розгорнуті значні російські сили. Малоймовірно, що Баку не проконсультувався з Москвою заздалегідь, враховуючи масштаб, інтенсивність та далекосяжні цілі його військової операції.  Також Росія зробила величезну послугу президенту Азербайджану І. Алієву, вирішивши не використовувати свої засоби радіоелектронної боротьби проти азербайджанських безпілотників. Це було ключем до військового успіху Баку і чітко повідомляє азербайджанській аудиторії, що збереження їхніх військових здобутків залежить від хороших відносин з Москвою.

Після тривалих та кровопролитних боїв, ця війна завершилася угодою про припинення вогню, яка була підписана президентом Азербайджану І. Алієвим, прем’єр-міністром Вірменії Н. Пашиняном і президентом Росії В. Путіним і втупила в дію з 10 листопада 2020 року. Відповідно до документу Вірменія повертає Азербайджану три адміністративні райони НКР – Агдамський, Кельбаджарський та Гачинський. А уздовж лінії зіткнення в Нагірному Карабасі і вздовж Лачинського коридору розміщується миротворчий контингент РФ в кількості 1960 військовослужбовців (вперше за всю історію конфлікту) [5;10]. Миротворчий контингент РФ розміщується паралельно з відходом вірменських військових сил. Термін перебування миротворчого контингенту РФ 5 років з автоматичним продовженням на наступні 5 років, якщо одна із сторін не заявить за 6 місяців до закінчення терміну про свій намір припинити застосування даного пункту (хоча І. Алієв заявляв про участь миротворчого контингенту Туреччини) [13].

Для Росії ця угода виявилася набагато виграшною. Перебування миротворчих сил в регіоні конфлікту дозволить керувати ситуацією з середини і за необхідності посилювати ескалацію конфлікту. Росія дозволила б змінити статус-кво лише в тому випадку, якщо її очікувані вигоди перевищували б пов’язані з цим ризики та витрати. Такий розклад сил дозволяє Росії просувати новий формат регіонального лідерства  «3+3», який включатиме кавказькі держави та Росію, Туреччину та Іран.

Підписання угоди Вірменією можна вважати фактично «актом капітуляції» вірменської сторони. У Вірменії це призвело до масових акцій протесту з боку населення. Опозиційні партії країни почали вимагати негайної відставки прем’єр-міністра Н. Пашиняна. Можливості Москви чинити тиск на прем’єр-міністра Вірменії Н. Пашиняна були обмежені. Кремль розглядає Пашиняна як «призначенця Сороса» і звинувачує його в «просуванні проамериканських політиків», тому Росія прагне змістити вірменського прем’єра. Ці сигнали свідчать про те, що перша мета Росії – привести до влади більш лояльного прем’єр-міністра Вірменії. Друга мета — створити небезпеку серед населення, пропагуючи ідею, що Вірменія не може вижити як держава без Росії. Щоб створити необхідне відчуття загрози, Росія дозволила Азербайджану повернути всі свої території навколо Нагірного Карабаху, що надзвичайно ускладнило майбутню оборону анклаву. Поразка від Азербайджану також підкреслює військову вразливість самої Вірменії. Росія використає це відчуття вразливості, щоб переконати населення та керівництво Вірменії погодитися на тіснішу інтеграцію з Росією, ймовірно, подібно до Союзної держави Росії та Білорусі [14].

Балансуючи між двома ворогуючими сторонами, Москві вдалося зберегти Вірменію як союзника і Азербайджан як партнера. Росія визнала реальність турецької присутності на Кавказі, зберегла своє обличчя як єдиного посередника між Єреваном і Баку і показала готовність співпрацювати з будь-яким вірменським керівництвом, лояльним до російських інтересів. У той же час Росії вдалося уникнути дискусії про статус Нагірного Карабаху. З погляду стратегії, для Москви вигідно сприяти економічному співробітництву між ворогуючими сторонами, а також розвивати транспортне сполучення та комунікації. Контроль над усіма цими об’єктами дозволить Росії впливати на регіональну політику.

Висновки. За весь період азербайджансько-вірменського збройного конфлікту в Нагірному Карабасі, позиція РФ як посередника змушує задумуватись чи дійсно Росія зацікавлена в остаточному вирішенні даного протистояння? Місії ОБСЄ, котрі не мали та не мають жодних результатів, є підтвердженням того, що західні держави в обличчі США та Франції не в змозі впливати на перебіг подій, на відміну від Росії. Постійне постачання військової техніки для Азербайджану, поглиблення співробітництва РФ з Вірменією в рамках продовження дії договору про російську військову базу у м. Гюмрі, ще більша залежність Вірменії від присутності РФ в регіоні після підписання угоди про припинення вогню 2020 року та інші дії російської сторони показують двояку позицію РФ щодо конфлікту. Складається думка, що Росія вичікує, поки в регіоні створиться нова, політично вигідна їй ситуація, відповідно її стратегічним та геополітичним інтересам, або ж нинішня стадія замороженого конфлікту призведе до нового «вибуху» в регіоні Південного Кавказу із залученням третіх сторін, що в свою чергу призведе до загрози не лише регіональної, а й міжнародної безпеки. Відтак, перспективним для подальшого вивчення залишається прогнозування сценарії розвитку подальшої ситуації в регіоні із залученням третіх сторін.

Список  джерел та літератури

1. https://www.kommersant.ru/doc/1711 (дата звернення: 13.02.2021).
2. https://web.archive.org/web/20160602204951/http://uames.org.ua/php/art.php?id=76 (дата звернення: 15.02.2021).
3. https://lib.herzen.spb.ru/media/magazines/contents/1/108/gurushkin_108_198_202.pdf(дата звернення: 11. 02.2021).
4. http://web.archive.org/web/20160423113256/http://www.golosarmenii.am/article/27029/yakov-kedmi-rano-ili-pozdno-izrail-eto-sdelaet (дата звернення: 10.02.2021).
5. https://www.dw.com/ru/nagornyj-karabah-chto-izmenilos-osenju-2020-goda/a-55596211 (дата звернення: 10.01.2021).
6. https://www.panarmenian.net/rus/details/42634/ (дата звернення: 12.01.2021).
7. https://vpoanalytics.com/2019/05/30/plan-gobla-3-i-vtorostepennyj-front-ameriki-v-zakavkaze/ (дата звернення: 18.01.2021).
8. http://docplayer.ru/27290734-Rossiysko-azerbaydzhanskie-otnosheniya-za-20-let-istoriya-i-perspektivy.html (дата звернення: 03.02.2021).
9. https://www.bbc.com/russian/news-54886782 (дата звернення: 05.02.2021).
10. https://www.bbc.com/russian/international/2016/04/160407_karabakh_azerbaijan_armenia_military_expert (дата звернення: 07.02.2021).
11. https://mgimo.ru/about/news/experts/168672/ (дата звернення: 17.02.2021).
12. https://www.dailysabah.com/politics/legislation/turkish-parliament-approvesdeployment-of-troops-to-azerbaijan (дата звернення: 10.02.2021).
13. D. Minzarari. Russia’s Stake in the Nagorno-Karabakh War: Accident or Design? 2020. URL: https://www.swp-berlin.org/en/publication/russias-stake-in-the-nagorno-karabakh-war-accident-or-design (дата звернення: 10.02.2021).
14. Putin gets Armenian and Azeri leaders to agree to work on defining border. Reuters. 2020. URL: https://www.reuters.com/world/europe/putin-gets-armenian-azeri-leaders-agree-work-defining-border-2021-11-26/ (дата звернення: 10.02.2021).

В даній статті розглянуто основні напрями військово-технічного співробітництва Російської Федерації із Сирійською Арабською Республікою. Визначено вплив його розвитку на відносини між державами.

Ключові слова: Сирія, Росія, військово-технічне співробітництво, озброєння, військово-морська база.

Аннотация

В данной статье рассмотрены основные направления военно-технического сотрудничества Российской Федерации с Сирийской Арабской Республикой. Определено влияние их развития на отношения между государствами.

Ключевые слова: Сирия, Россия, военно-техническое сотрудничество, вооружения, военно-морская база.

Annotation

In this article the main directions of military-technical cooperation between Russian Federation and Syrian Arab Republic are observed. The influence of its development is defined.

Keywords: Syria, Russia, military cooperation, armaments and naval base.

Російська зовнішня політика щодо Близького Сходу і до Сирії зокрема – це політика, головним чином направлена на переслідування традиційних політичних та економічних інтересів в регіоні і захист російських південних кордонів.

Сучасні російсько-сирійські відносини базуються на довготривалій співпраці між державами. Однією з пріоритетних сфер співробітництва між державами є військово-технічна. Отримавши незалежність у 1946 році молода Сирійська держава, яка ніколи не була багатою на енергоресурси порівняно з іншими державами Близькосхідного регіону, здійснювала спроби  стати лідером серед арабських країн. Потреба зміцнення військової могутності для забезпечення економічної та політичної безпеки призвела до необхідності активізації взаємин з давнім союзником та партнером Сирії ― Радянським Союзом, а в подальшому з Російською Федерацією.

З моменту встановлення радянсько-сирійських відносин, Москва розпочала надавати Дамаску не лише дипломатичну та економічну, а й військову допомогу, яка була необхідна в мірі поглиблення сирійсько-ізраїльських протиріч.

В період існування Радянського Союзу, дві держави досить успішно розвивали військово-технічне співробітництво. Одним з найбільших успіхів радянського уряду стало підписання «Угоди про базування об’єктів ВМФ СРСР» в 1971 році, яка на сьогодні є єдиною російською військовою базою в далекому зарубіжжі, де базуються бойові кораблі ВМФ РФ.[8]

Загалом основними напрямками військового співробітництва СРСР та Сирії були:

• поставки зброї і військової техніки;
• допомога в підготовці штабів, військ, освоєнні, експлуатації та ремонті озброєння і техніки, що надавалися Радянським Союзом;
• надання допомоги у створенні різних об’єктів військового призначення;
• організація в Сирії ліцензійного виробництва зброї і військової техніки;
• ремонт сирійської військової техніки в СРСР і надання допомоги у створенні ремонтної бази Збройних сил Сирії.[7]

Призупинення радянсько-сирійських відносин відбулося з приходом до влади СРСР М. Хрущова, прагненням якого було розвиток відносин Радянського Союзу з іншими державами Близького Сходу. Ще однією причиною, яка негативно вплинула на відносини САР та СРСР був розпад Радянського Союзу, закінчення Холодної війни та непродумана близькосхідна політика уряду Росії.

Після розпаду СРСР військово-технічне співробітництво почало носити епізодичний характер. Так, в 1992-1993 роках були підписані контракти на поставку в САР танків, вартість яких становила близько 270 млн. доларів., а в 1998-1999 роках ― протитанкових ракетних комплексів на суму 65 млн. доларів. Окрім цього РФ поставляла в САР стрілецьку зброю.[4]

Окрім того,  1991 році Середземноморська ескадра припинила своє існування, але пункт матеріально-технічного забезпечення ВМФ в  місті Тартус залишився. Потреба в ньому неодноразово підтверджувалася. Зокрема, для забезпечення постійної присутності кораблів ВМФ Росії поблизу Югославії навесні 1999 року і діяльності російських кораблів в рамках антитерористичної операції «Активні зусилля» (з 2006 року) з метою запобігання незаконного транзиту по Середземному морю зброї та компонентів зброї масового знищення.

Після тривалої перерви в міждержавних відносинах, у тому числі у військово-технічному співробітництві між Сирією і Росією, в січні 2005 року президент Сирії Башар Асад відвідав Москву. Під час візиту було вирішено не тільки питання щодо врегулювання заборгованості САР перед РФ щодо раніше наданих колишнім СРСР кредитам, який уряд САР відмовлявся визнавати після розпаду СРСР. Поза увагою більшості ЗМІ залишилися військово-політичні та стратегічні наслідки московських переговорів. Можна припустити, що між двома країнами існують додаткові угоди, в яких передбачені взаємні зобов’язання в плані подальшого розширення військово-технічного співробітництва. Були проведені переговори про придбання російських зенітних комплексів «Панцир», зенітних ракетних комплексів ближньої дії «Стрелец», що складаються із зв’язки двох-чотирьох пускових установок ракет «Игла». Ймовірно, остаточно вирішені питання і про постачання Сирії винищувачів Су-27 і МіГ-29, додаткові поставки Су-24, а також закупівля та модернізація засобів ППО ЗРК – С-75 «Двіна», С-125 «Печора-2А», С-200 «Ангара», «Куб», «Квадрат», «Оса», протитанкових ракет «Корнет-Е» і «Метис-М» ​​загальною вартістю 138 млн. доларів.[8]

Окрім того, слід відзначити ще одну причину чому РФ вирішила прийняти рішення щодо списання значного боргу САР ― прагнення до продовження війни між САР та Ізраїлем, якого вважають основним непотоплюваним авіаносцем США на Близькому Сході.

Після візиту президента Сирії до Росії почалися човникові візити державних чиновників Москви і Дамаска, які уточнювали питання подальшого військово-технічного співробітництва. З 2000 року по вересень 2005 року включно, Росія поставляла тільки боєприпаси для стрілецької зброї та збільшила вдвічі (до 60 осіб) кількість сирійських слухачів військових академій.

У вересні 2005 року відбувся візит начальника генерального штабу сирійської армії корпусного генерал Алі Хабіба. Після переговорів на Арбатській площі, де розташована російське Міністерство оборони, він відвідав кілька оборонних підприємств, у тому числі Тульське конструкторське бюро приладобудування, яке є розробником близько 130 зразків озброєння і техніки. Велику увагу було приділено зенітному ракетно-гарматного комплексу «Панцир».

Наприкінці січня 2006 року із відповідним триденним візитом до Сирії прибув начальник російського Генерального штабу генерал армії Юрій Балуєвський. Переговори в Дамаску, так само як у Москві, проходили за закритими дверима. Однак, за підсумками переговорів Алі Хабіб заявив, що «Сирія завжди буде відстоювати свої права і не відступиться від них, розраховуючи на допомогу друзів, в числі яких Російська Федерація». [2] Візити начальників генеральних штабів, мабуть, стали підставою для розробки відповідних домовленостей про постачання Росією до Сирії військової техніки та озброєнь.

Сирія в обмін на поставки озброєнь дала згоду на розширення військово-морської присутності Росії в Середземноморському регіоні. Було розпочато поглиблення дна в сирійському порту Тартус, де в радянські часи кораблі 5-ї оперативної флотилії проводили ремонт і поповнення матеріальних запасів.

Як уже було зазначено, у 1991 році, після розвалу СРСР, Середземноморська ескадра припинила своє існування, але пункт матеріально-технічного забезпечення ВМФ в Сирії залишився. У 1991-2007 роках здійснювалися разові походи кораблів ВМФ Росії в Середземне море, кораблі користувалися пунктом в Тартусі для поповнення запасів палива і продовольства.[1]

У 2009 році в Тартусі пройшли роботи з модернізації об’єкту. Силами російських інженерних команд було модернізовано плавпричал, яким довго не користувалися. За допомогою водолазів було піднято 16 якорів (по 50 тонн кожен), що утримують плавпричал, їх було замінено на нові. Крім того, були відновлені бетонні покриття, проведені зварювальні та фарбувальні роботи, прокладено підводний трубопровід для прісної води. Ще в 2009 році РФ продемонструвала, що Тартус для Росії має стратегічне значення не тільки, як єдина військова база в Середземному морі, але і як зона на Близькому Сході, якій РФ надає важливого значення.[6]

У 2010-2012 роках передбачалося здійснення модернізації причального фронту, після завершення якої пункт матеріально-технічного забезпечення ВМФ став би повноцінною військово-морською базою з можливістю базування важких кораблів, у тому числі крейсерів і авіаносців. Проте з початком сирійського конфлікту плани по модернізації призупинилися.

У зв’язку з громадянською війною в САР, йшла мова про виведення персоналу з бази в сирійському Тартусі, проте офіційні джерела Міноборони РФ заперечили даний факт. В 2014 році Росія висунула заяви щодо бажання модернізації своєї бази, яка в майбутньому перетвориться в укріплений пункт, здатний відбити атаки з усіх напрямків і приймати велику кількість військових кораблів.[5]

В ході громадянської війни військове співробітництво набрало нових обертів. РФ підтримує чинний уряд Сирії на чолі з президентом Башаром Асадом (при владі з 2000 року) та надає безпосередню військову допомогу без якої авторитарний режим був би повалений. Падіння режиму Б. Асада було б представлено як серйозний провал російської зовнішньої політики і негативно б позначилося б на позиціях РФ на Близькому і Середньому Сході. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що Сирія ще довго буде критично залежна від військової допомоги Москви, і не варто забувати про інтерес Росії щодо Тартусу.

В рамках військово-технічного співробітництва, слід виокремити військову базу Росії в Тартусі, яка є одним з основних чинників впливу РФ не лише на територію Сирії, а й на Близького Сходу загалом.

Після застосування хімічної зброї в серпні 2013 року в Сирії, уряд Російської Федерації засудив такі дії, проте чинив спроби перешкоджання проведенню розслідування на території Дамаску. Крім того, уряд РФ заявив, що це провокація з боку західних держав задля подальшої інтервенції в САР. Проте, після переговорів із США, міністр закордонних справ РФ заявив, що сторони погодилися на об’єктивне розслідування хімічної атаки та закликав уряд Сирії сприяти розслідуванню.[8]

Отже, військово-технічна співпраця безумовно посідає важливе значення у відносинах між Російською Федерацією та Сирійською Арабською Республікою, які в рамках такого співробітництва керуються виключно власними інтересами.

Ця сфера співпраці зародилася ще  в 1970-х роках і активно розвивається до сьогоднішнього дня. З того часу, Сирія стала «головним клієнтом» Москви в закупівлі військового озброєння. З 80-х років ХХ ст. Москва надає Дамаску необхідні технології та персонал для модернізації військової сфери. Після розвалу Радянського Союзу відносини Росії та САР частково призупиняються, винятком не стає і військова сфера. Така перерва у відносинах між державами існувала до моменту підписання в 2005 році договору про списання сирійського боргу і про надання гарантій на придбання військової техніки з боку САР.

Список використаних джерел та літератури:

1. Военные базы РФ за границей. Справка [Электронный ресурс] – Режим доступа к ресурсу: http://ria.ru/spravka/20100215/209344182.html
2. Грошков И. Балуевский побывал в Сирии [Электронный ресурс] / Иван Грошков // 2006 – Режим доступа к ресурсу: http://www.ng.ru/world/2006-02-02/5_baluevski.html
3. Евсеев В. В. Некоторые аспекты российско-сирийского сотрудничества [Электронный ресурс] / В. В. Евсеев – Режим доступу до ресурсу: http://www.iimes.ru/rus/stat/2008/04-03-08b.htm
4. Развитие отношений между Сирийской Арабской Республикой и Советским Союзом 1970-1991 гг. [Электронный ресурс]. – 1993. – Режим доступа к ресурсу: http://www.dissercat.com/content/razvitie-otnoshenii-mezhdu-siriiskoi-arabskoi-respublikoi-i-sovetskim-soyuzom-1970-1991
5. Россия модернизирует военно-морскую базу в Тартусе [Электронный ресурс] – Режим доступа ресурсу: http://syriaunion.com/340-rossiya-moderniziruet-voenno-morskuyu-bazu-v-tartuse/
6. Россия начала модернизацию базы ВМФ в Сирии [Электронный ресурс] – Режим доступа кресурсу: http://lenta.ru/news/2009/07/20/fleet/
7. Советско-сирийское военное сотрудничество [Электронный ресурс] – Режим доступа к ресурсу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Советско-сирийское_военное_сотрудничество#cite_note-95
8. Хімічна зброя: Росія закликала Сирію сприяти експертам ООН [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/politics/2013/08/130823_russia_syria_investigation_ko
9. Цыганок А. Д. Российско-сирийское военно-техническое сотрудничество [Электронный ресурс] / А. Д. Цыганок. – Режим доступа к ресурсу: http://www.iimes.ru/rus/stat/2006/08-06-06.htm

Ключові слова: Європейський Союз, Російська Федерація, енергетичне співробітництво, Енергодіалог.

The article analyzes the cooperation of the European Union and the Russian Federation within the framework of the Energy Dialogue. The basic structural mechanisms for the initiative implementation were characterized, the stages of its development were considered.

Keywords: European Union, Russia, energy cooperation, Energy dialogue.

Постановка проблеми. Російська Федерація займає важливе місце у системі зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних пріоритетів Європейського Союзу. Відносини між сторонами характеризуються високим рівнем взаємозалежності, зумовленим, зокрема, енергетичним фактором. З одного боку, Європейський Союз є залежним від поставок російських енергоресурсів, з іншого, – Росія потребує ринків збуту, інвестиційного наповнення, модернізуючих технологій Європейського Союзу. Враховуючи це, сторони періодично запроваджують нові форми та ініціативи з оптимізації співробітництва в енергетичній сфері.

У зв’язку з цим, дослідження Енергетичного діалогу між Євросоюзом та Росією як форми енергетичної взаємодії між ними є актуальним не лише у контексті ознайомлення з особливостями двосторонніх відносин, а й в якості платформи для аналізу подальшого розвитку енергетичної політики сторін.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідженням проблем та перспектив енергетичного співробітництва Європейського Союзу та Росії займалися Р. Гутаренко, І. Пашковська, О. Тєлєгіна, а Т. Романова у своїх працях здійснює аналіз еволюції та сучасного стану співробітництва сторін у даній галузі, описує їх основні проблеми та перспективи подальшого розвитку. Платформу Енергетичного діалогу вивчали М. Ларіонова, Т. Ланьшина та Є. Квочко. Окремої уваги заслуговують праці вітчизняних дослідників О. Яновської та Д. Купара, які вказують на амбітну мету економічного й політичного домінування Росії в Європі, якої Москва намагається досягти за допомогою саме своєї енергетичної “зброї”.

Метою статті є дослідження стану розвитку відносин Європейського Союзу та Росії в енергетичній сфері в рамках ініціативи Енергетичного діалогу.

Виклад основного матеріалу. У 1997 р. Росія і ЄС підписали Угоду про партнерство та співробітництво (УПС), яка стала правовою основою для енергодіалогу між Росією та ЄС. 11 лютого 1999 р. було підписано Меморандум, в якому підтримувалася ініціатива промислового співробітництва в енергетичному секторі, проте сторони не брали на себе жодних конкретних зобов’язань [5]. Постійну основу дані відносини отримали лише у 2000 р. на саміті ЄС-Росія в Парижі, коли була схвалена ініціатива глави Європейської комісії Р. Проді про збільшення поставок енергоносіїв з Росії в 1,5 рази в обмін на інвестиції і технології [9]. Головною метою енергетичного діалогу стало створення стабільного партнерства і забезпечення стійкості поставок нафти і газу. На даний момент енергетичний діалог також включає в себе співпрацю в області об’єднання електромереж Росії та ЄС та торгівлі ядерними матеріалами.

Пріоритети Енергодіалогу обговорюються на засіданнях Постійної Ради Партнерства Росії і ЄС на рівні Міністрів енергетики, а хід і результати розглядаються під час регулярних зустрічей Координаторів Енергодіалогу Росія-ЄС. Координатором Енергодіалогу з російського боку є Міністр енергетики Російської Федерації, з європейської – член ЄК з питань енергетики [8].

Сучасна структура енергетичного діалогу РФ-ЄС підтримує залучення до співробітництва країни-члени ЄС, енергетичну промисловість ЄС і міжнародні фінансові інститути. Існують чотири тематичні робочі групи, що включають більше сотні європейських і російських експертів як з приватного сектора, так і з органів виконавчої влади, а також консультативна рада. У завдання цих робочих груп входить обговорення питань, які стосуються інвестицій, інфраструктури, торгівлі та енергетичної ефективності, а також підготовка пропозицій в рамках енергетичного діалогу.

1. Тематична група з енергетичних ринків і стратегій. Обмін думками та інформацією з зазначених питань дозволяє вести постійний моніторинг ситуації в цьому стратегічно важливому для ЄС та Росії секторі, виявляти й аналізувати потенційні середньострокові і довгострокові ризики, спільно шукати шляхи подолання поточних проблем, а в цілому сприяє досягненню більшої транспарентності дій і відповідно більшого порозуміння сторін. У грудні 2008 р. в рамках групи була створена підгрупа по економіці енергетики як галузі промисловості, маючи на увазі її посткризовий розвиток і перспективи до 2030 р.
2. Тематична група з енергоефективності та інновацій. Робота в групі ведеться в законодавчій, регулятивній і фінансовій сферах (включаючи підготовку та виконання спільних проектів) відповідно до Ініціативи Росії та ЄС з питань підвищення енергоефективності їх економік, прийнятої в 2006р.[10].
3. Тематична група з електроенергетики;
4. Тематична група з атомної енергетики;
5. Консультативна рада з газу (в його рамках діють три робочі групи: за довгостроковими енергетичним сценаріями і “дорожньою картою” співпраці Росії і ЄС в сфері енергетики до 2050 р.; по внутрішньому ринку газу; з розвитку газової інфраструктури) [8].

Для поліпшення координації рішень, пов’язаних з технічними питаннями співробітництва, в 2003 р. Росія і ЄС відкрили спільний Центр енергетичних технологій з метою більш ефективної передачі технологічного досвіду і поширення інновавацій. Центр енергетичних технологій сприяє поглибленню співробітництва між Росією і Євросоюзом, відіграючи важливу роль у наданні технічної допомоги, організовуючи круглі столи та семінари, а також сприяючи підготовці рентабельних енергетичних проектів і пошуку джерел фінансування [3]. Щороку ЄС і Росія готують Узагальнюючі доповіді Енергодіалогу Росі-ЄС [1].

Серед інших документів, що формують основи енергетичного діалогу РФ-ЄС, слід зазначити затверджену розпорядженням уряду РФ від 28 серпня 2003 р. “Енергетичну стратегію на період до 2020 р.” [11], в якій підкреслюється важливість енергетичних ринків Європи для збуту російської продукції, а також робиться прогноз щодо обсягів поставок в ЄС. В області енергетики в ЄС до цих пір переважає міждержавний підхід. Проте, на рівні ЄС є чималі документи, що стосуються енергетичного сектору. Наприклад, 8 березня 2006 р. була опублікована “Європейська стратегія по стійкій, конкурентоспроможній і безпечній енергетиці”, в якій містяться рекомендації щодо подальшої лібералізації енергетичного ринку, недопущення скорочення запасів енергоносіїв та запобігання негативного впливу галузі на екологію [13].

В рамках енергетичного діалогу особливу увагу сторони проявляють здійсненню проектів, що становлять взаємний інтерес. До них належать такі проекти: “Північний потік”; “Південний потік”; спільна робота енергосистем Росії та балтійських держав у синхронному режимі; розробки Штокманівського родовища; створення додаткових потужностей газопроводу Ямал-Європа; інтеграція нафтопроводів “Дружба” і “Адрія”; об’єднання енергетичних систем Росії та Європи [2].

Описати перший період Діалогу можна за допомогою прикметника “клаптевий”: сторони “висмикували” з тканини відносин найбільш гострі питання, намагалися їх якось врегулювати, але керувалися короткостроковими цілями, а не якісним переглядом взаємин, визначенням їх довгострокової перспективи [7]. У 2007 р. починається другий, транзитний, період Діалогу. Тепер замість перерахування окремих суперечливих питань партнери чітко сформулювали свій порядок денний.

По-перше, дискусія йшла навколо стратегій, прогнозів і сценаріїв розвитку енергетики Росії та ЄС. Мета цього обміну думок полягала в зближенні стратегічного бачення сторін, щоб згодом спільно спланувати подальші кроки в енергетичній галузі. По-друге, партнери активно обговорювали організацію ринків. Євросоюз просував введення максимальної конкуренції в секторі природного газу, поділ активів компаній на видобувні, транспортні та розподільні. Саме на цій основі він був готовий створювати єдиний пан’європейський ринок. Росія ж наполягала на поступовій лібералізації цін при збереженні всіх сегментів газового бізнесу в одній юридичній особі, де контрольний пакет належить державі.

Нарешті, третім блоком порядку денного стала чиста енергетика (вона включала підвищення енергоефективності, розвиток поновлюваних джерел, а також зниження викидів СО2 в атмосферу). У лютому 2006 р. Росія і ЄС в рамках Діалогу запустили Ініціативу з енергетичної ефективності. У 2006-2007 рр. були реалізовані три регіональних демонстраційних проекти – в Архангельську, Астрахані та Калінінграді, спрямовані на передачу практик і технологій Євросоюзу до Росії. Кожен з трьох центрів сконцентрувався на підвищенні енергоефективності в конкретній сфері – електропостачання – в ​​Астрахані, промислове споживання електрики – в Калінінграді, а комунальне і побутове споживання – в Архангельську. У 2007 р. в рамках Діалогу були створені постійні інститути трансурядового характеру, так звані тематичні групи, одна з них займалася виключно питаннями енергетичної ефективності. Це продемонструвало важливість енергоефективності, взаємну зацікавленість сторін в ній. Незважаючи на подальші реструктуризації інститутів Діалогу, група по енергоефективності збереглася. Зрештою, взаємодію в рамках енергетичної ефективності було визнано сторонами однією з найбільш успішних при підведенні десятирічних підсумків Діалогу в 2011 р. [8].

Співробітництво Євросоюзу та Росії в галузі енергоефективності є наріжним каменем енергетичного діалогу між суб’єктами. Вперше це питання було зазначене в УПС (1997 р.), а після того обговорювалося на щорічних засіданнях Тематичної групи з енергоефективності. У період з 2000 по         2004 рр. ЄС розглядав енергозберігаючі заходи в Росії через призму безпеки енергетичних поставок до Європи та занепокоєності останньої щодо боротьби зі змінами клімату [12]. Однак, з моменту запуску “Партнерства заради модернізації” у 2010 р. домінантом у співробітництві з енергоефективності були економічні інтереси. Враховуючи те, що питання енергоефективності є значно менш заполітизованим, ніж, наприклад, газове питання, саме ця програма може стати плацдармом для двостороннього та взаємного зміцнення довіри між ЄС та Росією, а також посилити зв’язки між європейськими та російськими компаніями [14].

Одним з важливих результатів співпраці Росії та ЄС у рамках енергетичного діалогу є підписання 16 листопада 2009 р. в Москві Меморандуму про механізм раннього попередження в сфері енергетики. Він передбачає попередню оцінку можливих проблем та ризиків, пов’язаних з поставками та попитом на природний газ, нафту чи електроенергію, а також попередження та оперативне реагування у випадку виникнення чи загрози виникнення надзвичайної ситуації. Також передбачається створення групи експертів механізму раннього попередження для проведення консультацій і розробки рекомендацій та Спеціальної групи моніторингу для вивчення розвитку подій, пов’язаних з надзвичайною ситуацією [16]. 24 лютого 2011 р. комісар Гюнтер Оттінгер та міністр енергетики Росії Сергій Шматко підписали оновлену версію Меморандуму, в якій особлива увага звертається саме на попередження надзвичайних ситуацій [17]. В цілому, на другому етапі Діалогу намітився крен у бік зближення позицій, були зроблені спроби окреслити контури спільної еволюції. При цьому співпраця в чистій енергетиці показала, що найефективніше взаємодія там, де забезпечено мінімальний рівен політизації відносин.

Ні перший, ні другий етап Діалогу, однак, не вирішили задачу інтеграціі енергетики Росії і Євросоюзу. Ця мета – домінанта третього етапу, який розпочався в 2011 р. Його головний маркер – проект “дорожньої карти”, спільної стратегії Росії та ЄС на період до 2050 р. [18]. Згідно з цим документом, подальшу співпрацю планується структурувати за галузями (а не по окремих питаннях, як це було раніше). Карта докладно висвітлює ситуацію, а також спільні плани в електроенергетиці, газовій і нафтовій промисловості, в підвищенні енергоефективності та розвитку відновлюваних джерел. При цьому враховуються обидва компоненти, необхідні для єдиного енергетичного простору: єдина, синхронізована інфраструктура із загальними стандартами і зближення правового регулювання, що забезпечує безперешкодні торгівлю та інвестиції [4]. В даному документі сформульована стратегічна мета співпраці Росії і ЄС в енергетичній сфері: “формування до 2050 р. пан’європейського енергетичного простору з функціонуючою інтегрованою мережевою інфраструктурою, з відкритими, прозорими, ефективними і конкурентними ринками, який сприятиме забезпеченню енергетичної безпеки і досягненню цілей сталого розвитку ЄС та Росії” [7].

Згідно Дорожній карті, сторони ставлять перед собою такі завдання:          1) забезпечення енергетичної безпеки і прозорості торгівлі енергоресурсами;    2) гармонізацію нормативно-правової бази, що регулює відносини сторін в енергетичному секторі; 3) збільшення обсягу інвестицій і технологічне співробітництво. В цілому даний документ є всеосяжним планом дій сторін в рамках Енергодіалогу. Дорожня карта структурована таким чином, що по кожному з питань, що становлять взаємний інтерес, – електроенергетика, газ, нафта, поновлювані джерела енергії, енергоефективність – визначені шляхи співпраці, план дій і практичні рекомендації в коротко- і довгостроковій перспективі (до 2020, 2030 і 2050 рр.), можливі ризики політичного, економічного, фінансового та іншого характеру. В Дорожній карті описані також тенденції розвитку енергетичного сектора по кожному з видів енергоресурсів, можливості постачальників і виробників в залежності від можливого сценарію. Таким чином, підписання даного документу має величезне значення в розвитку Енергодіалогу і відносин Росії і ЄС в сфері енергетики в цілому. Дорожня карта стала першим всеосяжним документом, в якому зроблено спробу виробити загальну для Росії та ЄС стратегію дій на енергетичному ринку з метою проведення узгодженої політики в галузі енергетики [18]. Документ також закликає до регулярного обміну інформацією по концепціях та інститутах їх реалізації, комерційних умовах і технологіях. При цьому довгостроковою метою стає “енергоефективність без кордонів”, а проміжні завдання чітко розписані і мають тимчасові індикатори [15].

Нарешті, ще один проривний момент третього етапу – зросла роль співробітництва з енергоефективності. Ця взаємодія зводиться до копіювання практик і деяких технологічних рішень: якщо в торгівлі вуглеводнями ЄС виступає покупцем, то в енергоефективності саме Росія – покупець, а Брюссель стає сильним експортером [14]. Таким чином, політична повістка Діалогу Росії та ЄС еволюціонувала від “клаптикового” підходу, який був націлений на вирішення окремих проблем, до орієнтації на зближення стратегічного планування та побудови єдиного пан’європейського ринку [7].

Варто зауважити, що розвиток двостороннього співробітництва Європейського Союзу та Росії  в рамках енергетичного діалогу на даний момент призупинено в силу запроваджених по відношенню до останньої секторальних санкцій. Так, у рамках Енергодіалогу в 2014 р. не було проведено жодного засідання. Більше того, не почала роботу тематична група з моніторингу “Дорожньої карти” співробітництва до 2050 р. Планувалося, що з боку Росії роботу тематичної групи з моніторингу “Дорожньої карти” співробітництва очолить віце-президент “Транснєфті” Михайло Барков, але Єврокомісія не направила пропозиції про кандидатуру співголови. Більше того,  робота Консультативної ради з газу “фактично заморожена”, а заплановане на 10 червня засідання ради було перенесено на невизначений термін [6].

Висновки. Прогрес енергетичного партнерства між Росією та ЄС у форматі енергетичного діалогу є найбільш важливим напрямком співробітництва Росії з Європою. Діалог спрямований на створення відповідних гарантій і механізмів забезпечення економічної та енергетичної безпеки Євросоюзу та Росії. Для Росії енергетичний діалог з ЄС – це спосіб залучення інвестицій для розширення експорту нафти і газу, відновлення та модернізації енергетичної інфраструктури, створення сприятливих умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку. Діалог дозволить зменшити ринкові диспропорції та усунути перешкоди для конкуренції в енергетичному секторі, сформувати сприятливе середовище для реструктуризації природних енергетичних монополій. Для Євросоюзу енергетичний діалог – це можливість доступу до російських енергоресурсів, насамперед, до нафти і газу. Для забезпечення енергетичної безпеки дії країн ЄС спрямовані на лібералізацію ринків газу та електроенергії. В результаті знижуються економічні та політичні ризики енергозабезпечення. Економічні – за рахунок посилення конкуренції на ринках енергоносіїв і зменшення цін на енергоносії, політичні – за рахунок диверсифікації імпорту.

Тим не менше, відносини Росії з головним споживачем енергоносіїв і головним джерелом новітніх технологій у геологорозвідці – ЄС – важко назвати цілком дружніми та прозорими. Для Росії постачання нафти й газу на європейський ринок мають життєво важливе значення, і не лише з суто економічної точки зору. Амбітна мета економічного й політичного домінування Росії в Європі та енергетична зброя, яку Москва активно використовує задля досягнення цієї мети, вимагає тепер зовсім інших підходів і засобів. І якщо з економічної точки зору відносини сторін не виходять за межі цивілізованого діалогу та співробітництва, то політичні наслідки російської енергетичної політики вже давно привертають пильну увагу західних держав, насамперед через недостатню прозорість енергетичного сектору РФ і спроби російського керівництва здобути політичні дивіденди за допомогою важелів енергетики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. 13-й Обобщающий доклад А.Новака И Г.Эттингера “Энергодиалог Россия-ЕС” [Электронный ресурс]. – Режим доступа :  http://minenergo.gov.ru/press/doklady/17473.html – Оглавление с экрана.
2. Волошин, В.И. Энергетический диалог ЕС – Россия Балтике [Электронный ресурс] / В.И. Волошин. – Режим доступа : http://www.recep.ru/files/documents/04_10_10_Energy_dialogue_Ru.pdf – Оглавление с экрана.
3. Ларионова, М. В. Проблемы и перспективы сотрудничества России и ЕС в рамках энергетического диалога М.В. Ларионова, Е.А. Квочко, Т.А. Ланьшина. – Режим доступа :  http://iorj.hse.ru/2006–4/27247651.html – Оглавление с экрана.
4. Махнач, Иван. Развитие энергетического диалога Российской Федерации и Европейского союза [Электронный  ресурс] / И. Махнач. – Режим доступа : http://evolutio.info/content/view/2124/235/ – Оглавление с экрана.
5. Меморандум о промышленном сотрудничестве в энергетическом секторе между Министерством топлива и энергетики Российской Федерации и Европейской комиссией [Электронный  ресурс]. – Режим доступа : www.delrus.cec.eu.int/ru/p_327.htm – Оглавление с экрана.
6. Работа по “Энергодиалогу Россия – ЕС” заморожена [Электронный  ресурс]. – Режим доступа :  http://itar-tass.com/ekonomika/1423153 – Оглавление с экрана.
7. Романова, Татьяна. Энергетическое сотрудничество России и Евросоюза: основные направления эволюции и современное состояние [Электронный  ресурс] /  Т. Романова. – Режим доступа :   http://cyberleninka.ru/article/n/energeticheskoe-sotrudnichestvo-rossii-i-evrosoyuza-osnovnye-napravleniya-evolyutsii-i-sovremennoe-sostoyanie – Оглавление с экрана.
8. Сотрудничество с ЕС [Электронный  ресурс]. – Режим доступа : http://minenergo.gov.ru/co-operation/russia_eu/#ЭнергодиалогРоссия-ЕС – Оглавление с экрана.
9. Чижов, В.А. Сотрудничество в сфере энергетики – важная составная часть взаимоотношений России и ЕС [Электронный  ресурс] /  В.А. Чижов. – Режим доступа : http://www.russianmission.eu/ru/intervyu/statya-postoyannogo-predstavitelya-rossii-pri-es-vachizhova-v-zhurnale-neft-rossii – Оглавление с экрана.
10. Шумило, П.С. Энергетический диалог России и Евросоюза – основа европейской энергетической безопасности [Электронный  ресурс] /  П.С. Шумило. – Режим доступа : http://www.rfej.ru/rvv/id/B00474948/$file/67-73.pdf – Оглавление с экрана .
11. Энергетическая стратегия России на период до 2020 г. Утверждена распоряжением правительства Российской Федерации от 28 августа 2003 г. № 1234-р [Электронный  ресурс]. – Режим доступа :  minprom.gov.ru/docs/strateg/1 – Оглавление с экрана.
12. De Silva, Edoardo. Between conflict an cooperation: the relations between the European Union and Russian Federation in the field of energy [Electronic resource] / E. de Silva. – Mode of access http://www.ie-ei.eu/ie-ei/ressources/file/memoires/2011/edesilva.pdf – Title from the screen.
13. Green paper. A European Strategy for Sustainable, Competitive and Secure Energy. Brussels, 08.03.2006 [Electronic resource]. – Mode of access: http://europa.eu.int/comm/energy/green-paper-energy/doc/2006_03_08_gp_document_en.pdf – Title from the screen.
14. Gusev, Alexander Energy Efficiency Policy in Russia: Scope for EU-Russia Cooperation [Electronic resource] / A. Gusev. – Mode of access: http://www.swp-berlin.org/fileadmin/contents/products/comments/2013C16_gsv.pdf – Title from the screen.
15. Hazakis, Konstantinos, Proedrou, Filippos. EU-Russia Energy Diplomacy: The Need for an Active Strategic Partnership [Electronic resource] / K. Hazakis, F. – Mode of access: http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:1gxyk4tedSIJ:https://www.coleurope.eu/system/files_force/researchpaper/edp_4_2012_hazakis_proedrou_0.pdf%3Fdownload%3D1+&cd=1&hl=uk&ct=clnk&gl=ua – Title from the screen.
16. Memorandum on an Early Warning Mechanism in the Energy Sector within the Framework of the EU Russia Energy Dialogue [Electronic resource]. – Mode of access: http://ec.europa.eu/energy/international/russia/doc/reports/2009_11_16_ewm_signe_en.pdf – Title from the screen.
17. Memorandum on an Early Warning Mechanism in the Energy Sector within the Framework of the EU Russia Energy Dialogue (Early Warning Mechanism) [Electronic resource]. – Mode of access: http://ec.europa.eu/energy/international/russia/doc/20110224_memorandum.pdf – Title from the screen.
18. Roadmap EU-Russia Energy Cooperation until 2050 [Electronic resource]. – Mode of access: http://ec.europa.eu/energy/international/russia/doc/2013_03_eu_russia_roadmap_2050_signed.pdf – Title from the screen.