Ключові слова: кримінальне провадження, потерпілий, прокурор , приватне обвинувачення, правонаступництво, безоплатна правова допомога.

Постановка проблеми:  Кримінальний процесуальний кодекс України, який  був прийнятий у 2012 році, змінив підхід до інститутів кримінального процесу та по новому регламентував їх процедуру. Зокрема суттєвих змін набув інститут кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Збільшена кількість кримінальних правопорушень, провадження по яких здійснюється у приватній формі, відновлено стадію досудового розслідування та в цілому регламентувано новою окремою главою на відміну від КПК  України 1960 року. Оскільки з часу прийняття нового КПК України у 2012 році минуло близько чотирьох років, то уже можна говорити про проблеми і недоліки у його застосуванні враховуючи потреби практики. Зокрема дана глава складається з трьох статей і не регламентує стадію досудового розслідування та судового розгляду, питань правонаступництва; містить тяжкі та особливо тяжкі злочини, віднесення яких до кримінального провадження у приватній формі є спірним питанням.

Стан дослідження: Окремі аспекти кримінального провадження у формі приватного обвинувачення були об’єктом досліджень таких вчених,  як Ю. М. Грошевий, Н. В. Малярчук,   В. Т. Нор, С.І. Перепелиця, С.О.Сорока,, О.Г. Яновська  та ін..

Метою даної статті є обґрунтування шляхів удосконалення інституту кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Виклад основних положень.  Кримінальний процесуальний кодекс України, як і попередні кримінальні процесуальні та інші джерела права, які діяли на теренах України, передбачає право особи здійснювати кримінальне переслідування у приватній формі за злочини, конкретно визначені в  кримінальному процесуальному законодавстві. Це право особи є реалізацією принципу диспозитивності в кримінальному процесі. Існування принципу диспозитивності  у кримінальному процесі є спірним питанням, адже він притаманний цивільному праву, а кримінальне право оперує принципом імперативності. Проте як зазначає В. Т. Нор, при вчиненні деяких злочинних посягань на права та законні інтереси фізичних осіб, законодавець не може не рахуватися з думкою потерпілого, щодо притягнення до кримінальної відповідальності і покарання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення[3] . Тому закріплення інституту приватного обвинувачення в окремі главі, на відміну від редакції КПК 1960 року, є безумовно позитивним кроком українського законодавця.

Глава 36 КПК України складається із трьох статей, перша з яких дає поняття кримінального провадження у формі  приватного обвинувачення та злочини, за якими здійснюється приватне обвинувачення (ст.477), інша (ст.478) регламентує початок кримінального провадження у формі приватного обвинувачення і наступна (ст. 479) передбачає порядок відшкодування шкоди потерпілому.

Загалом  положення, викладенні в цих статтях,  не регламентують усіх питань, які виникають при здійсненні провадження у приватній формі. Зокрема за чинним КПК суттєво збільшилась кількість злочинів, провадження  за якими здійснюється у приватній формі. Цей перелік містить тяжкі та особливо тяжкі злочини, тому законодавець змінив порядок провадження, зокрема ввівши стадію досудового розслідування, яка була відсутня за КПК 1960 року. Проте дана стадія не є регламентованою в главі 36 КПК. Подання потерпілим заяви про вчинення щодо нього кримінального правопорушення виступає єдиною підставлю початку досудового розслідування. Що до змістової наповненості такої заяви то КПКУ взагалі не встановлює вимоги до заяви потерпілого в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, що є недоліком, адже правильно складена заява сприятиме розслідуванню. До прикладу КПК Литовської республіки містить окрему статтю, яка регламентує вимоги до відповідної заяви: «Стаття 412. Зміст скарги потерпілого чи клопотання законного представника: 1. Скарга чи клопотання на провадження судочинства за приватним звинуваченням подається у письмовому вигляді. 2. У скарзі чи клопотанні має міститися: назва суду, до юрисдикції якого належить розгляд справи; місце та час вчинення злочину, особа, що обвинувачується у злочині, сутність злочину та інші обставини; відомості, які підтверджують обставини, наведені у скарзі чи клопотанні; прізвища, імена та місце проживання потерпілого, особи, що підозрюється у вчиненні злочину, свідків у справі. Скарга повинна бути підписана потерпілим, а, згідно зі статтею 408 (п. 2), клопотання підписується законним представником потерпілого. 3. Скарга, яка не відповідає вимогам цієї статті, не приймається і повертається її пред’явникові. 4. Вимоги, передбачені у пункті 2 цієї статті, стосуються також і клопотання законного представника потерпілого»[2]. Як бачимо з вищенаведеного, стаття містить реквізити та зміст заяви, вважаємо, що заява складена відповідно до вимог допомагає зрозуміти суть справи на відміну від довільної заяви, адже потерпілий зазвичай не є фахівцем у галузі права. А тому вважаємо за необхідне внести зміни в КПК України, зокрема доповнити його статтею, яка міститиме вимоги до заяви потерпілого.

Віднесення Главою 36 КПК тяжких злочинів та особливо тяжких вважаю  недоцільним. Так, наприклад, до категорії проваджень із приватною формою обвинувачення у КПК України зараховуються такі кримінальні правопорушення: ч. 2 ст. ст. 152, 153,185, 186, 189, 190, 191, 289, ч. 1 ст. 296, ст. 365²Кримінального кодексу України (далі – КК України). У свою чергу, злочинне діяння, передбачене ч. 2 ст. 152 КК України, є тяжким злочином, за вчинення якого законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі терміном від 5 до 10 років.   Віднесення цих злочинів (ст. 152, 153 КК) до переліку тих, що дають підставу для відкриття провадження у формі приватного обвинувачення, невиправдане, адже дії винних завдають значної фізичної і моральної шкоди потерпілому, що завадить особі самостійно подати заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. У такому випадку розслідування можливе лише за заявою потерпілого, окрім цього передбачається можливість укладення мирової угоди, яка за загальним правилом застосовується лише при вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості[1]. Отже, у випадку вчинення тяжкого злочину, передбаченого ч. 2 ст. 152 КК України, прокурор, слід надати повноваження, після подання заяви потерпілим, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним із будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, унести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і розпочати розслідування. Загалом у зв’язку з вищевикладеним постає питання обґрунтованості зарахування кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 152 КК України, до категорії кримінальних проваджень із приватною формою обвинувачення. В зв’язку із внесенням вищенаведених та інших злочинів до числа приватно позовних була запроваджена  стадія досудового розслідування, адже потерпілий не має повноважень, які наявні в уповноважених органів для знайдення доказів. Але з іншої сторони сам потерпілий уже не є центральною особою в даному виді проваджень адже підтримує обвинувачення прокурор. З аналізу тексту ст. 325 КПК України можна зробити висновок, що неприбуття потерпілого не є безумовною підставою для відкладення судового розгляду, як це має місце щодо обвинуваченого (ст. 323 КПК України). Тому виникає сумнів у застосуванні терміна «кримінальне провадження у приватній формі» у чистому розумінні. Скоріш даний вид провадження нагадує приватно публічний наявний у КПК Білоросії. Відмінність  приватного обвинувачення від приватно-публічного полягає не лише у різних складах злочинці, а й у тім, що приватно-публічне обвинувачення містить стадію досудового розслідування уповноваженими органами і особа подає заяву безпосередньо до цих органів, а у випадку приватного обвинувачення особа подає заяву до суду( Ст 176, 425 КПК Білорусії)[5].  У КПК України Главу 36  доцільно було б теж назвати приватно-публічне обвинувачення, адже прокурор та органи досудового розслідування залучені до даного провадження. Суто приватним вбачаю провадження,  коли прокурор відмовляється від підтримання обвинувачення,  а потерпілий погоджується на підтримання обвинувачення самостійно (ч. 2-5 ст. 340 КПК) . Зважаючи на збільшення кількості статей кримінального законодавства, провадження за якими здійснюється у приватній формі та наявності тяжких і навіть особливо тяжких злочинів варто запровадити практику поділу справ на приватно-публічні та приватні як і в КПК сусідньої Білорусії.

В суді постає проблема щодо нерівності прав сторін. Як зазначає О.Г. Яновська, це надзвичайно яскраво проявляється в нерівноправності потерпілого та обвинуваченого стосовно права на отримання кваліфікованої правової допомоги[6,243]. Тоді потерпілий взагалі залишається наодинці із стороною захисту, зазвичай посиленою кваліфікованим захисником. На відміну від обвинуваченого, потерпілий не забезпечений нормативно кваліфікованою правовою допомогою, яка може бути надана адвокатом. На нашу думку, така сама ситуація вбачається і у кримінальних провадженнях у формі приватного обвинувачення. Тому доцільно внести зміни в КПК та Закон України « Про безоплатну правову допомогу» від 2.06.2011 року. Зокрема ст. 14 вище вказаного закону доповнити пунктом 13 такого змісту : « особи, які є потерпілими у кримінальних провадженнях, що здійснюються у приватній формі, передбачених главою 36 КПК України.

Проблемними питанням  також виступає запровадження інституту правонаступництва. Особливо спірною є ситуація, коли потерпіли помер після прийняття обвинувачення, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, тобто так званий специфічний вид приватного обвинувачення. Тут на відміну від звичайного кримінального провадження у приватній формі, де обвинувачення підтримує прокурор, провадження набуває суто приватного характеру, адже єдиною стороною обвинувачення виступає потерпілий. Зважаючи на засаду змагальності в такому випадку суд змушений закрити провадження. Але дискусійною залишається підстава такого закриття, адже смерть потерпілого не передбачено як підстава закриття провадження, і відмова прокурора теж не може бути підставо для закриття провадження адже потерпілий прийняв підтримання обвинувачення самостійно[4,258-259]. В даному випадку доречним і необхідним є введення інституту правонаступництва, для виконання завдань кримінального процесу. Тобто слід доповнити ст. 340 КПК України пунктом 7 такого змісту : « У разі смерті потерпілого, після висловлення ним згоди на підтримання обвинувачення,  головуючий роз’яснює право близьким родичам потерпілого підтримувати обвинувачення у суді. Якщо хтось із близьких родичів потерпілого висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді, головуючий надає йому час, необхідний для підготовки до судового розгляду.».

Підсумовуючи вищесказане вважаємо доцільним та необхідним кроком реформування Глави 36 КПК України зокрема, та Інституту кримінального провадження загалом. Зокрема внесення статті, яка міститиме вимоги до заяви потерпілого також статті, яка надаватиме право потерпілому на безоплатну правову допомогу у випадках неможливості самостійно забезпечити себе кваліфікованою юридичною допомогою, доповнення статтею про правонаступництво у випадку смерті потерпілого. Реформувати також інститут приватного обвинувачення виділивши статті, які передбачають  тяжкі злочини   та особливо тяжкі та ті, які посягають на суспільні інтереси в окремий інститут приватно публічного кримінального провадження. На шляху України до впровадження Європейських традицій та кращого забезпечення прав людини та нововведення є необхідними.

Список використаних джерел:

1. Азарова М.В. Окремі процесуальні особливості повноважень прокурора на початку кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення/ М.В Азарова// Науковий вісник Харківського державного університету- Випуск 6-1, Том 4. -2014 С
2. Кримінальний процесуальний кодекс Литовської республіки :[Електронний ресурс]. –  Режим доступу : http://pravo.org.ua/files/_(2).pdf.
3. Нор В. Т. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=0&d=319
4. Тітко І. А. Вплив смерті постраждалого на юридичну долю провадження у формі приватного обвинувачення // Електронне наукове фахове видання «Юридичний науковий електронний журнал» – № 4 – 2015. – С. 257-261
5. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravo.levonevsky.org/kodeksby/upk/20130320index.htm
6. Яновська О. Г. Особливості кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення за новим Кримінально-процесуальним кодексом України // Часопис Київського університету права. – 2013. – №1. – С. 243.

Нефедорив Х.И. Пути совершенствования института уголовного производства в форме частного обвинения

Проведен анализ отдельных вопросов уголовного производства в форме частного обвинения. Приведены нецелесообразности внесения отдельных преступлений к числу частно исковых. Отмечено отсутствие отдельных норм, относительно заявления потерпевшего и об отсутствии обеспечения прав потерпевшего. Предложено внесение изменений в действующий Уголовный процессуальный кодекс Украины.

Ключевые слова: уголовное производство, потерпевший, прокурор, частное обвинение, правопреемство, бесплатная правовая помощь.

Nefedoriv H.I. Ways of improving the institution of criminal proceedings in the form of private prosecution

An analysis of some of the criminal proceedings in the form of private prosecution. An introduction unreasonableness of certain crimes among private lawsuits. Emphasized the absence of specific rules on the application of the victim and for the absence of the rights of the victim. Proposed amendments to the Criminal Code of Ukraine.

Keywords: criminal proceedings, the victim, the prosecutor, a private prosecution, succession, legal aid.

Тенденції міжнародної інтеграції та розвитку співпраці країн зумовлюють процес зближення законодавства різних держав. Не завжди запозичені норми дають очікуваний ефект, оскільки запроваджуються без врахування національних особливостей правової системи, без визначеної концепції чи без докорінного реформування відповідної галузі, де це необхідно. З іншого боку, порівняння правових інститутів різних країн і навіть різних правових систем дозволяє краще пізнати сутність цих інститутів, виявити прогалини, визначити позитивні риси.

Прийняття наприкінці 2004 року “Концепції забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів” засвідчило, що одним із пріоритетів у кримінальному процесі України є захист прав потерпілого від злочину. Цікаво, на нашу думку, порівняти нормативне закріплення правового статусу потерпілого в законодавстві України, Російської Федерації та Польщі.

Згідно ст. 49 КПК України потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Відповідно до КПК Російської Федерації (ст. 42) потерпілим є фізична особа, якій злочином спричинено фізичну, майнову, моральну шкоду, а також юридична особа, у випадку спричинення злочином шкоди її майну і діловій репутації. КПК Польщі визначає, що потерпілим є особа фізична або юридична, законні інтереси якої були безпосередньо порушені або поставлені під загрозу злочином (арт. 49). Таким чином, російське законодавство звертає увагу і диференціює види шкоди для фізичної і юридичної особи, що є достатньо обґрунтованим в світлі дискусії щодо неможливості заподіяння юридичній особі моральної шкоди (оскільки мораль властива лише фізичній особі). В кримінально-процесуальних нормах Польщі береться до уваги більш широка категорія — “законні інтереси”, а також допускається можливість визнання особи потерпілим, коли шкода реально не настала (зокрема, при готуванні до злочину чи замаху на злочин).

Невизнання в Україні юридичної особи потерпілим, очевидно, є тимчасовим явищем, оскільки в проекті КПК ця прогалина усувається. Також можна додати, що у Польщі потерпілим може бути визнана будь-яка державна, муніципальна або громадська установа, навіть якщо вона юридично не відокремлена. Крім того, потерпілим вважається заклад страхування, який покрив або зобов’язаний покрити шкоду, завдану злочином потерпілому. Зрозуміло, що коли потерпілим виступає юридична особа, її інтереси представляє уповноважений представник.

В Україні та Росії права, які має потерпілий, закріплені в одній статті, на відміну від Польщі, де права потерпілого виводяться зі змісту різних розділів: “Потерпілий”, “Приватний обвинувач”, “Допоміжний обвинувач”, “Цивільний позивач” тощо. З іншого боку, ст. 42 КПК РФ якісно відрізняється від ст. 49 КПК України — у нормі нашого кодексу зазначено 11 прав, а в наших сусідів — 22 права та 3 персональні процесуальні обов’язки потерпілого. Скажімо, в нормі КПК Росії додатково передбачені право знати про обвинувачення, яке пред’явлене обвинуваченому, право не свідчити проти себе, подружжя чи інших близьких родичів, право безкоштовно користуватися послугами перекладача, право отримувати копії визначених процесуальних рішень тощо. Все ж, на нашу думку, більше значення має не кількість закріплених прав (хоч і це є важливим показником рівня законодавства), а реальні механізми їх здійснення.

Основними обов’язками потерпілого в Російській Федерації є обов’язок з’являтися на виклик дізнавача, слідчого, прокурора та до суду, обов’язок давати показання (які до того ж мають бути правдивими) і обов’язок не розголошувати дані попереднього слідства (якщо він був попередньо попереджений в порядку, встановленому ст. 161 КПК РФ). На відміну від Росії, в Україні потерпілий несе кримінальну відповідальність лише за дачу завідомо неправдивих показань, а давати чи не давати показання — це його не обов’язок, а право. В Польщі ж потерпілий не звільнений від обов’язку давати показання, якщо він став свідком злочину.

Практично одностайно в законодавстві визнається, що у справах, наслідком яких стала смерть потерпілого, його права переходять до одного з близьких родичів. В КПК Польщі, щоправда, не акцентується увага на родичах, а вживається поняття “найближчі особи”, що допускає наявність не лише родинних стосунків особи-представника і потерпілого. На нашу думку, таке розширення кола осіб, які можуть бути допущені до кримінального процесу, має достатнє обґрунтування. У випадку відсутності найближчих осіб, чи їх невиявлення, права потерпілого реалізує прокурор під час публічної діяльності.

Одним з найбільш важливих прав потерпілого є право на заявлення цивільного позову. Право подати цивільний позов за кримінально-процесуальним законодавством Польщі має як потерпілий, так і прокурор. Цим правом вони можуть скористатись до закінчення першого допиту потерпілого на основному розгляді справи в суді. Якщо потерпілим є малолітній або недієздатний (повністю або частково), його права виконує законний представник або особа, під постійною опікою якої перебуває потерпілий.

Вітчизняне законодавство передбачає право пред’явити цивільний позов лише для особи, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину (це може бути як юридична, так і фізична особа). КПК Росії (ст. 44) подібно до польського законодавства передбачає право прокурора пред’явити цивільний позов, але це повноваження поширюється лише на випадки необхідності захисту інтересів недієздатних, обмежено дієздатних чи осіб, які з інших причин не можуть самостійно захистити свої права та законні інтереси.

В кримінальному процесі Польщі у справах про злочини з публічного обвинувачення потерпілий може діяти як допоміжний обвинувач поряд із обвинувачем публічним або замість нього. Інститут допоміжного обвинувача не відомий в кримінальному процесі України чи Росії. Він не виключає приватне обвинувачення з боку потерпілого, яке так само як в нас (рівно як і в Росії) здійснюється у визначених категоріях справ.

За кримінально-процесуальним законодавством Польщі потерпілий (у випадках пред’явлення публічного обвинувачення) може до початку судового розгляду подати заяву, що він буде діяти в якості допоміжного обвинувача. Відмова публічного обвинувача від обвинувачення не позбавляє потерпілого повноважень допоміжного обвинувача.

У випадку повторного винесення прокурором постанови про відмову порушення справи або про закриття провадження, потерпілий в місячний строк після вручення йому повідомлення згідно КПК Польщі може внести акт обвинувачення до суду, долучивши по одній копії для кожного обвинуваченого, а також для прокурорa. Такий акт обвинувачення повинен бути підготовлений i підписаний адвокатом (для юридичних осіб акт обвинувачення може підготувати також юрисконсульт). Варто також додати, що суд може обмежити число допоміжних обвинувачів.

У випадку відмови допоміжного обвинувача від обвинувачення він не може повторно приєднатись до процесу. Про відмову допоміжного обвинувача від обвинувачення в справі, в якій публічний обвинувач не бере участі, суд повідомляє прокурорa. Якщо той не вступає до процесу в 14-денний строк, це спричиняє закриття процесу. Після смерті допоміжного обвинувача найближчі особи можуть приступити до процесу в якості допоміжного обвинувача на будь-якій стадії. Тож наявність інституту допоміжного обвинувача дозволяє говорити про достатньо самостійний статус потерпілого в кримінальному процесі Польщі.

Відмінності правового статусу потерпілого в різних країнах проявляються також під час його процесуальної діяльності. Різниця зумовлена особливостями правових систем і детальний порівняльний аналіз цих питань вимагає окремого дослідження.

Опубліковано: Проблеми державотворення і захисту прав людини : матеріали XIII регіональної науково-практичної конференції (Львів, 8-9 лютого 2007 року). — Львів: Юридичний факультет ЛНУ ім. Івана Франка, 2007.— С. 591-592.