У статті проаналізовано функціональне призначення виборчого бар’єру, а також його здатність здійснювати вплив на результати виборів.
Ключові слова: виборчий бар’єр,вибори, виборча система, пропорційна виборча система.

В статье проанализировано функциональное назначение избирательного барьера, а также его способность оказывать влияние на результаты выборов.
Ключевые слова: избирательный барьер, выборы, избирательная система, пропорциональная избирательная система.

The article analyzes the functional role of electoral threshold, and its influence on the result of elections
Keywords: electoral threshold, elections, electoral system, proportional representation system.

Вибори є способом формування вищих органів державної влади в демократичних державах. Для забезпечення прозорості їх проведення на законодавчому рівні встановлюються електоральні правила, які визначають тип виборчої системи, величину електорального порогу, межі виборчих округів,  правила підрахунку голосів тощо. В залежності від правил проведення виборів однаковий розподіл голосів може призвести до різного складу уряду.

Одна з головних переваг застосування пропорційної системи полягає в тому, що вона забезпечує представництво широкого кола політичних вподобань виборців, що виражаються через політичні партії. Під час виборів за пропорційною системою, як правило, бере участь велика кількість політичних партій. Результатом цього є проходження до представницького органу влади багатьох партій, що призводить до неможливості сформувати конституційну більшість, необхідну для прийняття ефективних рішень. Особливе місце в цьому випадку займає виборчий бар’єр, що дає можливість обмежити кількість партій задля уникнення надмірної політичної фрагментації представницького органу влади за рахунок дрібних політичних сил, що користуються незначною підтримкою в населення.

Широке коло питань, пов’язаних із встановленням виборчого бар’єру, висвітлили у своїх працях такі вітчизняні і зарубіжні науковці, як Афанасьєва М, Шведа Ю., Ключковський Ю., Пономарьова Г., Сабаєва С.  та інші. Однак, незважаючи на сталий інтерес до цієї проблеми, безліч її аспектів  лишається недостатньо висвітленими та потребує подальшого опрацювання.

Метою статті є з’ясувати, як електоральний бар’єр може впливати на результати виборів. Реалізація мети потребує вирішення таких  завдань: розкрити зміст поняття виборчого бар’єру та його функціональне призначення; визначити особливості впливу величини електорального порогу на парламентських виборах.

Виборчий бар’єр належить до основних методів виборчої інженерії, оскільки від його величини безпосередньо залежить, скільки політичних партій буде представлятись в парламенті. Процедура зміни виборчого бар’єру є відносно досить легкою, тому законодавці часто вдаються до маніпуляції бар’єром. Так, в Україні бар’єр за період незалежності змінювався тричі. Спочатку його виборчий бар’єр був на рівні 4%, пізніше був знижений до 3%, зараз його величина становить 5%.

Виборчий бар’єр (або загороджувальний поріг, відсотковий бар’єр) означає  фіксований відсоток голосів виборців, що політична партія (або блок партій) повинні набрати на виборах для проходження в парламент. Виборчі бар’єри застосовуються для кращої консолідації парламенту, щоб обмежити присутність в ньому значної кількості дрібних політичних партій, які були б представлені одним або кількома депутатами.

Існують два способи обмеження потрапляння в парламент великої кількості дрібних політичних партій: природний та легальний бар’єри. Зокрема, природний бар’єр (або прихований, або ефективний, або неофіційний)  застосовується у відносно невеликих виборчих округах, де партії з відносно невеликою підтримкою не одержують мандатів. Згідно з визначенням Венеціанської Комісії, «природний бар’єр – це відсоток голосів, необхідних для отримання одного місця на рівні округу, і в основному він залежить від середніх розмірів округу (середня кількість членів законодавчого органу, що обираються в окрузі)» [5].

Природний бар’єр  присутній у всіх виборчих системах незалежно від того, чи присутній у цій системі законодавчо закріплений виборчий поріг. Це  зумовлено тим, що він виражається у відсотку голосів, які необхідні кандидату або політичній партії для отримання одного мандату на рівні округу. Він в основному залежить від середньої кількості вибраних представників в виборчому окрузі. Іншими словами, природний бар’єр є побічним математичним продуктом особливих характеристик виборчої системи (розміру округів, виборчої формули, кількості політичних партій, кількісного складу представницького органу) [1]. Природний поріг  відіграє більш значиму роль на місцевих виборах, оскільки в цьому випадку розподіляється менша кількість мандатів. На загальнодержавних виборах вплив природного порогу не прослідковується, або є незначним.

Не зважаючи на те, що  не існує універсальної формули, що дозволила б з точністю оцінити природний бар’єр у кожній виборчій системі, все ж це можливо зробити, знаючи кількість мандатів по виборчому округу. Рівень природного бар’єра значно залежить від способу розподілу отриманих партією голосів, розміром і кількістю округів, а також числом законодавців, обраних в кожному округу. В загальному, в окрузі з невеликою кількістю мандатів необхідний відносно високий процент голосів по округу для обрання представника. І навпаки, чим більше мандатів розподіляється в окрузі, тим нижчим буде природний бар’єр.

Важливо зазначити, що природній бар’єр не є методом виборчої інженерії, оскільки він є присутнім у будь-яких виборчих системах, не залежно від його законодавчого закріплення. Він є об’єктивним аспектом будь-яких виборів, тому його величину неможливо змінити. Відповідно, природній бар’єр не є об’єктом даного дослідження. Тому у науковій роботі буде акцентуватись увага головним чином на легальному бар’єрі, що зумовлено можливістю змінювати його величину і здійснювати маніпуляції під час виборчих кампаній.

Отже, величина легального виборчого бар’єру встановлюється нормою закону, згідно з якою політична партія або список кандидатів допускається до участі у розподілі мандатів. Важливо зазначити, що такий бар’єр може встановлюватися на рівні держави (загальнонаціонального виборчого округу) або на рівні окремого виборчого округу; в останньому випадку він вступає у взаємодію з природним бар’єром, спричиненим магнітудою округу. Зокрема, в Іспанії легальний бар’єр становить в округах  3%; водночас природний бар’єр в округах, породжений магнітудою округу, оцінюється у 9,7% [2]. Таким чином, у цьому випадку легальний бар’єр є формальним і не несе особливого функціонального навантаження.

Таким чином, виборчий бар’єр являє собою мінімальну частку голосів виборців, які повинна подолати політична партія, щоб претендувати на представництво. Величина виборчого округу є однією з найбільш дискусійних у наукових колах. Електоральний бар’єр у 4-5% змушує невеликі партії шукати об’єднання з більш вагомими організаціями чи блокуватись одна з одною, сприяючи тим самим зменшенню числа потенційних фракцій у парламенті та формуванню більш працездатного уряду. З іншої ж сторони, застосування високого виборчого бар’єру може суттєво викривити результати виборів. Той, хто віддає перевагу партії, яка не має жодних шансів потрапити до парламенту, може змінити своє рішення й вибрати іншу партію з більшими шансами на перемогу. Для дрібних партій така поведінка виборців часто має відчутні негативні наслідки, аж до того, що деякі з них взагалі зникають з політичної сцени. Більші партії, навпаки, дістають додаткову підтримку. Шведа Ю. стверджує, що все це може привести до замороження структури партій і зниження інтересу населення до політики [7]. Таким чином, для держави необхідним є встановити такий бар’єр, який належним чином відображає інтереси виборців

Вперше виборчий бар’єр запровадили у ФРН в 1963 р. Він становив 5%, що було обумовлено конкретними історичними чинниками в Німеччині, а саме – політичною ситуацією, яка склалась в повоєнні часи. Головною причиною застосування загороджувального порогу було обмежити прихід у парламент екстремістських груп та неонацистів, які б своїми радикальними політичними рішеннями стримували демократичний розвиток країни. Позитивний досвід застосування виборчого бар’єру у ФРН сприяв його значній популярності та подальшого застосування країнами з пропорційними виборчими системами. При цьому в демократичних країнах величина бар’єра зазвичай є невисокою: в Ізраїлі 1%, в Данії 2%, у Швеції 4%, у Німеччині 5%. З європейських держав найвищий бар’єр (8%) встановлений в Ліхтенштейні.

У наукових колах немає однозначної думки щодо використання  виборчого порогу. Одні науковці схвально відносяться до практики застосування виборчого бар’єру, вважаючи його необхідним для політичної структуризації парламенту та його дієздатності, оскільки він унеможливлює представництво великого числа дрібних партій у парламенті. Інша група вчених вважають, що виборчий бар’єр є однією з головних маніпуляцій під час виборчого процесу, оскільки його висота зазвичай визначається не з правової точки зору, а виключно з точки зору політичної доцільності, тому його використання стає недоречним в умовах демократичного режиму.

Четверіков А. вказує на неоднозначність використання електорального порогу в пропорційній системі. З одного боку, вводиться принцип пропорційного представництва політичних партій для забезпечення відповідності розподілу мандатів до  електоральної підтримки. З іншого боку, цей принцип не застосовується по відношенню до малих партій, що унеможливлює їх проходження до представницького органу. Дослідник заперечує твердження про те, що загороджувальний поріг здатний створити умови  для ефективної роботи парламенту. На його погляд, введення порогу не обов’язково сприяє консолідації представницького органу для кращого ухвалення політичних рішень [6].

Основний недолік використання виборчого бар’єру полягає в довільності визначення його висоти. Оскільки несправедливим є той факт, що партія, яка отримала 3,1% голосів буде представленою в парламенті, а партія з 2.9% голосів – ні. Важливо зазначити що, неможливо заздалегідь визначити, яке значення обмеження буде правильним, тому що його адекватність залежить від конкретних умов у кожній політичній системі.

Очевидно, що будь-який загороджувальний бар’єр є серйозним порушенням принципу рівноправності як стосовно виборців, так і стосовно кандидатів та тих, хто має право висування кандидатів на виборах, тобто партій. Досвід демонструє, що завжди частина виборців неминуче голосує за партії, котрі не долають встановленого бар’єра. Таким чином, їх голоси втрачаються. Тому, негативним наслідком використання феномену загороджувального порогу є автоматичний перехід голосів, відданих за партії, що не подолали його, до партій-переможців, які часто дотримуються протилежної ідеології. Фактично при використанні бар’єру  можлива ситуація, коли голоси, віддані за переможену партію з правою ідеологією віддаються її опоненту – партії з лівими політичними поглядами, що звичайно призводить до викривлення результатів виборів. Зокрема, в Україні розподіл голосів у мандати в парламенті відбувається за квотою Томаса Хейра, відповідно до якої партії, що мають найбільший залишок, отримують додаткові мандати за рахунок тих політичних сил, які не подолали бар’єр.

Таким чином, загороджувальний бар’єр порушує головний принцип пропорційної виборчої системи – спотворює пропорційність представництва. Як наслідок, електорат, що віддав свої голоси за партії, що не подолали бар’єр, по суті, взагалі не представлений у парламенті. Зокрема, на виборах 1998 р. до Верховної Ради України пропали голоси близько 30 відсотків виборців, котрі проголосували за партії, що не набрали чотирьох відсотків голосів[4]. Внаслідок цього відбувається не зміна політичних симпатій виборців, а їхнє розчарування в самому процесі виборів, що неминуче призводить до явища абсентеїзму, тобто неучасті їх у виборчому процесі.

Пономарьова Г. вважає, що основна функція загороджувального порогу полягає у так званому фільтрі, що пропускає в парламент лише ті політичні сили, які «мають вагу» в суспільстві, а також він покликаний вирішити протиріччя між справедливістю і доцільністю законодавчого органу влади[4]. Довільно встановлений розмір загороджувального бар’єру може захищати інтереси політичних сил, за які проголосувала велика частина електорату, посилюючи ще більше позиції в представницькому органі, в той час коли дрібні політичні гравці не мають права на представлення своїх політичних ідей. Тому необхідний пошук оптимального варіанту загороджувального бар’єру.

Любарєв А. на основі аналізу виборів до парламенту в Росії вважає, що встановлення загороджувального бар’єру в Росії на рівні 2% не порушує прав виборців. Проте, підвищення бар’єру понад 2% уже створює певні обмеження для досить великих груп електорату, і тому таке підвищення має бути серйозно обґрунтованим на законодавчо-правовому рівні. Вчений вказує основні причини введення загороджувального бар’єру, серед яких:

• не допустити в парламент екстремістські партії;
• унеможливити потрапляння в парламент партій, які отримують підтримку виборців на рівні «шуму»;
• не допустити надмірного впливу малих партій на прийняття парламентом рішень, у тому числі на формування уряду;
• уникнути надмірного фракційного дроблення депутатського корпусу;
• створити працездатні фракції у парламенті [3].

Загороджувальний поріг здійснює вагомий вплив на політико-правовий результат виборів, тому його законодавче проектування повинне розглядатись не стільки як питання математичних розрахунків та політичної доцільності, а передусім як  засіб забезпечення реалізації конституційних принципів демократичних виборів. Однак, при використанні загороджувального порогу часто вдаються до зловживання його величиною, що ставить під сумнів представницький характер органу публічної влади.

Прохідний бар’єр як один з методів виборчої інженерії є ефективним механізмом викривлення результатів виборів. Він може сприяти або заважати приходу до влади певних політичних сил. Зміна величини бар’єру  зазвичай носить політичний характер і пов’язана з інтересами домінуючих партій.

Отже, з правової точки зору загороджувальний бар’єр є істотним обмеженням прав громадян, оскільки обмежує право громадян на представництво в законодавчому органі держави. Однак виходячи з принципу розумної достатності, допустимим є такий розмір бар’єру, при якому він виконував би своє конституційно-правове призначення. Іншими словами, виборчий бар’єр не повинен порушувати основного призначення пропорційної виборчої системи – пропорційно представляти всі політичні сили, що користуються підтримкою у населення, а також не допускати викривлення результатів волевиявлення виборців.

Список використаних джерел та літератури:

1. Афанасьєва М. В. Роль прохідного бар’єра в технології пропорційного розподілу представницьких мандатів / М. В. Афанасьєва. // Наукові праці НУ ОЮА. – 2012. – С. 180–193.

2. Ключковський Ю. Виборчі системи та українське виборче законодавство / Ю. Ключковський. – Київ: Час друку, 2011. – 132 с.

3. Любарев А. Системная взаимосвязь основных параметров пропорциональной избирательной системы / А. Любарев. // Право и политика, №10. – 2011.

4. Пономарьова Г. Правова оцінка застосування загороджувального бар’єра в пропорційній виборчій системі / Г. Пономарьова. // Вісник ЦВК, №2(2). – 2005. – С. 53–57.

5. Сабаева С. Заградительный барьер в пропорциональной избирательной системе / С. Сабаева. // Журнал о выборах, №2. – 2013. – С. 30–39.

6. Четвериков А. Избирательные системы государств – членов ЕС [Електронний ресурс] / А. Четвериков – Режим доступу: http://eulaw.edu.ru/documents/articles/izbir_sistem.htm.

7. Шведа Ю. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні / Ю. Шведа. – Львів, 2010. – 462 с.

The article is an attempt to analyze the actual problems in electoral system, which was instituted by new electoral law. It was uncovered a list of defects, which will affect on the results of the elections and legitimacy of elected body.

Перелік ключових слів. Виборча система, пропорційна виборча система, мажоритарна система, відносна більшість, виборчий бар’єр, судовий прецедент, жорсткі списки.

Постановка проблеми. Виявлення недоліків у виборчому законі, та у виборчій системі, яка введена цим законом, є обов’язковою передумовою подальшого реформування інституту виборів і визначення оптимальної виборчої системи для України.

Короткий аналіз останніх досліджень та публікацій. У зв’язку з тим, що Закон України «Про вибори народних депутатів України» був прийнятий відносно нещодавно, і ще не був апробований на виборах, на даний момент, немає ґрунтовних наукових досліджень по даній тематиці. При написанні роботи були використані висновки Венеціанської комісії стосовно нового закону і публікації українських вчених, які займаються проблемами виборчого права (Погорілко В., Шаповал В., Годованець В., Ключковський Ю., Георгіца А., Белоновський В., БогашеваН.)

17 листопада 2011 року виборча система України зазнала чергових істотних змін, а саме на основі проекту президентського закону, ВРУ прийняла Закон України «Про вибори народних депутатів», яким був закріплений новий формат виборчої системи – змішана виборча система. Україна вже має досвід застосування такого типу виборчої системи, і оскільки вибори по новому закону ще не проводилися, то можливе повторення тих проблем, які були в 1998 році.

Фактично той формат виборів, який був запроваджений новим законом, цілком відповідає тій виборчій системі, що була застосована в 1998 році, яку науковці назвали «системою «паралельного змішування»[1; 98], оскільки фактично мало місце застосування окремо мажоритарної і пропорційної виборчої системи.

У кожній системі існує набір формоутворюючих елементів, які, порівняно з іншими, більшою мірою впливають на її вигляд, динаміку та визначають наслідки тих процесів, які у ній відбуваються. Такими елементами у пропорційній виборчій системі є виборчі списки, величина виборчого округу, прохідний бар’єр. У мажоритарній виборчій системі важливу роль відіграє кількість голосів, яку слід набрати кандидату для того, щоб стати депутатом, а також явка виборців необхідна для того, щоб вибори були визнані такими, що відбулися.

Для більшої зручності проаналізуємо недоліки і переваги окремо пропорційної і мажоритарної виборчих систем, оскільки відповідно до положень нового Закону вони не є взаємопов’язаними взагалі.

Пропорційна виборча система. Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 1 Закону України «Про вибори народних депутатів», 225 депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати  від політичних партій [14]. У ч. 4 ст. 80 Закону конкретизується вид виборчих бюлетенів, які застосовуються при голосуванні – закритий тип виборчих списків.

Структура бюлетеня, яка випливає з типу виборчих списків, що застосовуються при виборах, означає технічний механізм здійснення виборцем акту волевиявлення. Вона може бути відкритою і закритою. Відкритий бюлетень надає можливість виборцю розставити преференції, тобто визначити, які кандидати, на його думку, найбільше відповідають депутатській посаді. Новою редакцією вітчизняного Закону «Про вибори народних депутатів України» затверджено закриту форму виборчого бюлетеня з переліком перших п’яти кандидатів від кожної політичної партії суб’єкта виборчого процесу.

Саме такий тип виборчого списку сьогодні є одним із найвразливіших місць виборчої системи, який і зазнає найбільшої критики. Аргументами проти даних списків, є те, що вони значно обмежують виборчі права громадян, надаючи право формування персонального складу представницьких органів, не виборцям, а лідерам політичних партій. До того ж процедура розподілення виборчих мандатів всередині партії є закритою, і виборець до кінця не знає, кого він обрав проголосувавши за ту чи іншу партію. До того ж, у кандидата немає законодавчо врегульованих процедур, вдаючись до яких, він може погодити своє місце у списку з партією [2; 115].

Закриті виборчі списки перешкоджають «оновленню» політичної еліти, оскільки цілком зрозуміло, що партія на наступні чергові вибори буде висувати діючих депутатів.

Значній критиці сьогодні піддається проведення виборів у єдиному багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. У поєднанні з системою закритих списків, це робить народних обранців максимально віддаленими від народу, який їх обрав, оскільки не існує персональних представників регіону в парламенті, як і не існує персональної відповідальності за політику, яка проводиться у законодавчому органі, і можливості відкликання представника виборцями. Виникає ситуація, коли безпосередній зв’язок депутатів (майбутніх) і виборців існує тільки на час виборів, після ж виборів – жодної відповідальності за політику і за здійснення обіцянок.

На противагу наведеним аргументам, можна сказати, що загальнодержавний виборчий округ сприяє централізації партій, оскільки для здобуття вагомої перемоги на виборах, партії змушені розширювати свою діяльність на всю територію України, а не спрямовувати свою діяльність на певні регіони.

Ще однією окремою темою дискусії є проблема виборчого бар’єра. Тривалий час на виборах до Верховної Ради України використовувався 4%-ий бар’єр, згодом, згідно змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» було введено 3% виборчий бар’єр. Проте навіть зменшення порогу призвело до різкої критики. З однієї сторони, існує вимога підвищення виборчого бар’єру, щоб заблокувати доступ до Парламенту дрібних партій, і уникнути майбутніх потенційних спекуляцій при голосуванні. З іншого боку, існують противники підвищення виборчого бар’єру. Зокрема, Борис Беспалий на круглому столі присвяченому шляхам вдосконалення виборчої системи України зазначив: «Тепер кілька слів про уявний спосіб зміцнення партій, а саме про підняття прохідного бар’єру. Переконаний, це — хибна мішень. Поміркуємо: чи варто щоб 750 тисяч виборців мали представництво в Парламенті? Мабуть, що так» [3; 55]. Тобто підвищення прохідного бар’єру призведе фактично до порушення принципу пропорційного представництва і конституційних прав виборців.

Відповідно до ч. 3 ст. 98 нового Закону, виборчий бар’єр було підвищено до 5%, і фактично він став найвищим за всю історію проведення виборів до ВРУ. Не можна сказати, що це веде до підвищення рівня довіри до обраного представницького органу, оскільки вже близько 1 мільйона громадян втрачають своє право на представництво у законодавчому органі. Проте такий крок законодавця становить порушення принципів демократії.

В справі Юмак і Садак проти Туреччини, Європейський суд, прийшов висновку, що 10% виборчий бар’єр, хоча і є надмірним, проте не спричиняє порушення ст. 3 Протоколу № 1 [4], і зазначив, що при визначенні розміру виборчого бар’єру, влада повинна виходити із політичної ситуації, яка склалася в країні. Відповідно до результатів позачергових виборів до ВРУ 2007 року, більше 3% голосів виборців набрали лише Партія Регіонів (34,37%), «Блок Юлії Тимошенко» (30,71%), Блок «Наша Україна-Народна Самооборона» (14,15%), Комуністична партія України (5,39%), «Блок Литвина» (3,96%) [5]. Натомість виборчий бар’єр не подолала Соціалістична партія з 2,86% голосів виборців. Тобто, можна зробити висновок, що в Україні існують партії користуються невеликою підтримкою виборців (близько 3-5%), і підвищення виборчого бар’єру до 5% практично унеможливить їхню участь у розподіленні мандатів.

Саме тому проблема пошуку оптимального виборчого порогу сьогодні є актуальною і стоїть доволі гостро. Необдумане, безпідставне введення порогу призведе до небажаних наслідків, і як результат – падіння авторитету законодавчого органу, рівня його легітимності. Але зміна виборчого фільтру призведе або до порушення конституційних прав громадян, або ж навпаки до надзвичайної партійної фрагментації парламенту.

Ст. 56 Закону України «Про вибори народних депутатів» [14] регулює питання, яке нерідко буває проблемою і предметом спору, грошової застави. Взагалі введення грошової застави є одним з різновидів фільтрів, які відсіюють дрібні партії ще до дня голосування. Згідно згаданої статті грошова застава становить дві тисячі мінімальних заробітних плат, у випадку якщо партія бере участь у розподілі мандатів – застава їй повертається, якщо ж партія не змогла подолати 5% виборчий бар’єр застава перераховується до Державного бюджету. Противники даного елементу стверджують, що це порушення закріплених Конституцією України політичних прав громадян. Ст. 38 Основного Закону стверджує: «Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» [6]. Зазначена стаття не містить положень про можливі обмеження цього права майновим станом громадян, взагалі вона виключає будь які обмеження стосовно даного положення («вільно обирати і бути обраним»). Проте використання грошової застави є необхідним, оскільки виключає додаткові затрати державного бюджету на партії (забезпечення ефірним часом, друк бюлетенів, реклам), а також «скорочує» і без того довгий виборчий бюлетень. Законність виборчої застави і відповідність нормам міжнародного права, була встановлена в Рішенні Європейського суду у справі «Суховецький проти України» [7].

До проблем у головних засадах функціонування виборів додаються ще проблеми в організації виборів. Ст. 26 Закону України «Про вибори народних депутатів України», яка встановлює вимоги до членів виборчих комісії, немає вимог, які б стосувалися професійного рівня і рівня правової культури. Інститут виборів є складовою частиною фундаменту на якому будуєтсься демократія, саме тому за формування цього елемента мають відповідати компетентні люди з достатнім рівнем професійної кваліфікації.

Стосовно позитивів пропорційної виборчої системи. Як зазначає Юрій Ключковський: «пропорційна виборча система відповідно до законів 2004 та 2005 років була достатньо «прозорою», такою, що практично кожен виборець при бажанні міг зрозуміти, яким чином голоси виборців перетворилися у мандати» [1; 109]. Дійсно, у випадку застосування пропорційної виборчої системи в чистому вигляді, вона є аж надто простою, у певній мірі і примітивною, а тому і доступною для пересічних виборців, оскільки не передбачає застосування складних і важко зрозумілих механізмів.

Отже, проаналізувавши основні, засадничі елементи функціонування однієї частини виборчої системи, яка буде застосовуватися при нових виборах, можна дійти висновку, що виборче законодавство все таки має проблеми, але вирішення цих проблем неможливе без всебічного аналізу стану і рівня розвитку суспільства, а також настроїв поширених у суспільстві. Проте очевидним є факт, що нове виборче законодавство, або реформування існуючого неодмінно призведуть до нової хвилі протестів, заперечень і оскаржень, або ж можуть потягнути за собою набагато важчі наслідки.

Мажоритарна виборча система. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 1 Закону України «Про вибори народних депутатів» «225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах» [14]. Ч. 2 ст. 99 Закону дещо конкретизує поняття «відносної більшості» – обраним в одномандатному окрузі буде вважатися кандидат, який набрав більшу, відносно інших кандидатів, кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Саме такий формат відносної більшості не сприяє легітимності в очах виборців обраних депутатів.

Повертаючись до досвіду застосування мажоритарної виборчої системи відносної більшості, можна отримати наступні результати. Під час попередніх виборів, у середньому за переможця в одномандатних округах голосувало менше 30% виборців [1; 100]. Отже, фактично проти проголосувало 70% виборців, і це тільки тих, які з’явилися на вибори. У будь-якому випадку, при мажоритарній виборчій системі пропадає від 50% мінус один голос [2; 109]. У таких умовах про представницькі характеристики обраних депутатів говорити взагалі не можна. У свою чергу, це породжує нелегітимний характер сформованого таким чином представницького органу.

Також є певні проблеми, пов’язані із розвитком політичної системи держави. Завдяки тривалому досвіду застосування в Україні пропорційної виборчої системи, сформувалися потужні партійні осередки, які і здійснюють визначальний вплив на діяльність держави. Оскільки партії також мають право висувати кандидатів в одномандатних виборчих округах, то вони зможуть і забезпечити їм належний рівень матеріальної і фінансової підтримки, і фактично вибори за мажоритарною системою перетворяться лише на додатковий спосіб обрання депутатів від партії. Звичайно, Законом передбачена можливість громадян самовисуватися на виборах, проте потрібно мати потужний ресурс для того, щоб донести до виборців свою виборчу платформу.

Хоча Закон у ч. 3 ст. 3 і проголошує рівність всіх кандидатів у виборчому процесі, проте, як випливає із норм самого Закону, це зовсім не так. Зокрема, у ч. 2 ст. 27 Закону не передбачено право самовисуванців вносити кандидатури для формування складу окружних виборчих комісій, натомість партії, які перебувають при владі, мають право на 1 представника в кожній комісії; ч. 2 ст. 34, серед кола осіб, які мають право брати участь на засіданні ЦВК без запрошення чи дозволу, не передбачає такої категорії осіб, як самовисуванці. Позбавлення кандидатів в одномандатних виборчих округах права брати участь у формуванні і діяльності виборчих комісій вищого рівня, які фактично контролюють організацію і проведення виборів дільничними виборчими комісіями, а також встановлюють результати виборів, не свідчить про те, що принцип рівності кандидатів у виборчому процесі був дотриманий. Проте, якщо особа балотується в одномандатному виборчому окрузі від партії, то її права в цих вищих інстанціях можуть бути захищені (оскільки партія буде мати представників), натомість громадяни, які виявили бажання реалізувати своє пасивне виборче право, опиняться у становищі безправності.

Також при проведенні виборів в одномандатних виборчих округах можуть виникнути проблеми, які виникли при проведенні виборів в 1998 та 2002 роках – підкуп виборців та «адміністративний ресурс» (по суті протиправне втручання органів влади та їх посадових осіб у перебіг виборів) [1; 102], з якими на даному етапі розвитку системи законодавства і структури державних органів боротися дуже важко.

Проте, за своєю суттю мажоритарна система має і переваги, які, однак, поки не проявляться в Україні. Головною перевагою цієї системи є те, що депутат фактично «закріплений» за виборцями, оскільки він обирається за результатами виборів у певному окрузі. Це свідчить про наявність зв’язку між народним обранцем і громадянами цього округу, який набагато тісніший, ніж зв’язок між парламентарем і виборцем при пропорційній виборчій системі. Однак, незважаючи на те, що виборці будуть знати, якого конкретно депутата вони обрали, в Україні сьогодні не введений механізм відкликання виборцями обраного ними депутата, що фактично і призводить до того, що один із головних плюсів цієї системи зводиться нанівець.

Ще однією перевагою мажоритарної системи відносної більшості є те, що вибори відбудуться майже в будь-якому разі (крім випадку, якщо не буде зареєстровано жодного кандидата, або якщо буде зареєстрований один кандидат, який набере менше половини голосів виборців, які візьмуть участь у голосуванні). Це вирішує проблему, яка виникла на виборах 1994 року (тоді була застосована мажоритарна система абсолютної більшості), коли ВРУ розпочала свою роботу лише з 300 парламентарями.

До переваг мажоритарної системи відносної більшості можна також віднести можливість звичайних громадян реалізувати своє пасивне виборче право без перешкод і без обов’язкового членства в політичній партії. Також це буде сприяти децентралізації політичних партій, оскільки з метою здобуття підтримки електорату, партії будуть розширювати свою діяльність на всю територію України, і враховувати інтереси різних регіонів.

Варто також зазначити недоліки, які має Закон в цілому: 1) позбавлення пасивного виборчого права осіб, які мають судимість за вчинення злочину, незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину; 2) не визначені критерії, які враховуються при створенні виборчих округів; 3) хоча Законом і не передбачено можливість голосування за відкріпними посвідченнями, проте в ч. 3 ст. 7 Закону України «Про Державний реєстр виборців», передбачено, що за мотивованим зверненням виборця,  який має право голосу на відповідних виборах чи референдумі,  орган ведення Реєстру може тимчасово  (на  період  їх  проведення)  змінити   виборцю   місце голосування» [17]; 4) заборона формування блоків; 5) положення, що дозволяють ДВК визнати результати виборів недійсними на основі довільного визначення рівня неприпустимих зловживань, що може призвести до встановлення прийнятного рівня фальсифікацій [12].

Причини такого становища, з чим погоджуються і теоретики і практики, полягають у явно компромісному характері законів, які приймаються, а також часте ігнорування наукового підходу до інсталяції виборчої системи в існуючу в Україні правову модель [13; 110].

Серед основних недоліків пропорційної виборчої системи, яка застосовується при виборах, можна виділити: надзвичайне дистанціювання народних обранців від народу, який їх обирає; відсутність персональної відповідальності народних депутатів за діяльність, яка ними проводиться у ВРУ; необґрунтовано високий виборчий бар’єр, що утруднює потрапляння у ВРУ малих партій, які мають хоча і незначну, але серйозну підтримку електорату; вигідність для великих партій (оскільки крім того, що виборчий бар’єр був підвищений, так ще і квота Хейра, яка застосовується  при розподіленні мандатів, сприяє проходженню до Парламенту партій, які здобули найбільшу підтримку, при тому, що інтереси інших громадян ігноруються). Пропорційна виборча система має також і свої переваги: вона проста для сприйняття громадянами (але тільки у випадку, якщо вона застосовується у чистому вигляді); сприяє децентралізації діяльності партій; пропорційно відображає інтереси виборців у представницькому органі.

Іншій елемент змішаної виборчої системи – мажоритарна виборча система відносної більшості, яка також має ряд доволі суттєвих недоліків, основний з яких – не легітимність обраних на таких виборах депутатів, оскільки доволі часто проти таких депутатів виступає дві третіх електорату виборчого округу. Водночас, така виборча система дає змогу зекономити бюджетні кошти на проведення виборів, оскільки повторні вибори відбуваються лише у крайніх випадках.

Висновок. Недоліки, які були виявлені в новому Законі України «Про вибори народних депутатів» є доволі суттєвим, і ніяк не сприяють підвищенню легітимності обраного представницького органу. Загалом, в своєму Висновку щодо законопроекту «Про вибори народних депутатів України», Венеціанська комісія відмітила, що та виборча система, яка буде введена цим Законом, не відповідає тій виборчій системі, яка обговорювалася на засіданнях Венеціанської комісії, а також, яка рекомендувалася Радою Європи.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ключковський Ю. Б. Виборчі системи та українське виборче законодавство / Ю. Б. Ключковський. – К. : Час Друку, 2011. – 132 с.
2. Котегова М. А. Пропорциональная избирательная система : российский и зарубежный опыт : дис…. к. ю. н: спец. 12.00.02 / М. А. Котегова. – М., 2007. – С. 115.
3. Беспалий Б. Механізм виборчих блоків – засіб консервації дрібнопартійності / Б. Беспалий // Матеріали круглого столу [“Шляхи оптимізації виборчої системи для парламентських та місцевих виборів в Україні”], (Київ, 20 березня 2007 року). – К. : ПЦ «Фоліант», 2007. – С. 55
4. Case of Yumak and Sadak v. Turkey: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int
5. Відомості про підрахунок голосів виборців в межах України на позачергових виборах народних депутатів України 30 вересня 2007 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2007/w6p001
6. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30
7. Case of Sukhovetskyy v. Ukraine: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int
8. Ключковський Ю. Б. Виборчі системи та українське виборче законодавство / Ю. Б. Ключковський. – К. : Час Друку, 2011. – С. 109.
9. Ключковський Ю. Б. Виборчі системи та українське виборче законодавство / Ю. Б. Ключковський. – К. : Час Друку, 2011. – С. 100.
10. Котегова М. А. Пропорциональная избирательная система : российский и зарубежный опыт : дис…. к. ю. н: спец. 12.00.02 / М. А. Котегова. – М., 2007. – С. 109.
11. Ключковський Ю. Б. Виборчі системи та українське виборче законодавство / Ю. Б. Ключковський. – К. : Час Друку, 2011. – С. 102.
12. Спільний висновок щодо законопроекту «Про вибори народних депутатів України» / Венеціанська комісія та ОБСЄ/БДІПЛ : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.osce.org.
13. Maghera A. Elections in Ukraine/ A. Maghera // 7^th European Conference [“Every Voter Counts”, (London, 22-23 June 2010)]. – P. 170.
14. Про вибори народних депутатів України : Закон України від 17.11.2011 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua
15. Про вибори народних депутатів України : Закон України від 17.11.2011 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua
16. Про вибори народних депутатів України : Закон України від 17.11.2011 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua
17. Про Державний реєстр виборців : Закон України від 22.02.2007 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua

У статті проаналізовано вплив виборчої системи на розвиток українського парламентаризму. Здійснений порівняльний аналіз переваг та недоліків існуючого формату виборчої системи в рамках парламентаризму, а також запропоновані напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно–політичному житті держави.

The article analyzes the impact of the electoral system for the development of Ukrainian parliamentarism. The comparative analysis of advantages and disadvantages of the existing format of the electoral system in the parliamentary and suggested ways of improvement of the national model of electoral system to enhance the role of parliament in public life of the state.

На сучасному етапі, вибори є однією з найбільш поширених форм прямого народовладдя, адже саме за допомогою них формуються різні органи публічної влади, зокрема і така державна інституція як парламент. А становлення  та розвиток інституту парламентаризму є одним із пріоритетних напрямків вдосконалення політичних систем багатьох держав світу.

Необхідно зазначити, що суттєвою характеристикою парламентаризму в будь-якій державі є політична структуризація парламенту, яка сприяє підвищенню його ролі в суспільно-політичному житті держави. У свою чергу, на структурування парламенту також впливає багато різних факторів, але основним чинником, що визначає ступінь залучення партій до державної діяльності через впровадження механізму політичного представництва у парламенті, є тип виборчої системи.

Дана тема є актуальною тому, що в нашій державі часто піднімається питання досконалості існуючого формату  виборчої системи до представницьких органів влади, про доцільність його змін, які змогли б в подальшому  забезпечити чесні та прозорі вибори, а також, що саме головне, підвищити роль парламенту в суспільно–політичному житті нашої держави.

Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити позитивні та негативні сторони  вітчизняного формату виборчої системи, а також їх вплив на розвиток українського парламентаризму на основі теоретичних та практичних здобутків у галузі досліджуваної проблематики.

Для досягнення мети, були поставлені наступні завдання:

• дослідити виборче законодавство в Україні;
• визначити переваги та недоліки української моделі виборчої системи;
• проаналізувати вплив виборчої системи на розвиток українського парламентаризму;
• визначити напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно–політичному житті держави.

Проблема впливу певного типу виборчої системи на політичні процеси і структурування парламенту є предметом численних наукових  досліджень. Зокрема, політологи  М. Дюверже, Дж. Сарторі, К. Оффе, Т. Кіс, К. Давіши, О. Мелешкіна  сформулювали  закономірності взаємозалежності типу виборчої системи та політичних процесів.  Вони зазначають, що нестабільна політична система країни є найбільш чутливою до типу виборчої системи порівняно зі сталими системами [11].  Легітимність  існуючої влади та прийнятих нею  політичних рішень залежить саме від того, наскільки є адекватним представництво виборців у парламенті; але, разом із тим, значна поляризація поглядів політичних акторів країни та їх представництво в парламенті може уповільнити чи унеможливити процеси законотворення, а також призвести до деструктуризації і дестабілізації роботи парламенту. Як приклад негативних наслідків неструктурованого парламенту можна згадати періодичні парламентські кризи, які найчастіше відбуваються у постсоціалістичних державах. Їх супроводжують вибори президентів (Чехія і Угорщина), коаліційні переговори, голосування бюджетів, затвердження програм діяльності урядів тощо. Високий рівень поляризації позицій політичних сил у постсоціалістичних суспільствах є також свідченням і фрагментарності політичної культури суспільства та його невизначеності щодо єдиного політичного курсу, а в подібних умовах вибір типу виборчої системи ще більш  ускладнюється, адже повноцінне політичне представництво виключає повноцінне структурування парламенту [11].

Необхідно відзначити те, що для країн, які знаходяться на етапі демократичного переходу та мають велику кількість конфліктогенних факторів  найбільш прийнятною з точки зору співвідношення якості представництва та ефективності впливу на ці проблеми є пропорційна виборча система [11].

Пропорційна виборча система вперше була запроваджена в 1855 році в Данії,  а дещо пізніше і в Швейцарії, Бельгії та Фінляндії. У той період дані країни були етнічно неоднорідними та мали значну кількість політичних партій, тому таке представництво стало самим ефективним засобом для інтеграції антисистемних партій у політичну  структуру країни. У суспільствах з різними мовами та релігіями мажоритарні системи є, за твердженням С. Роккана та Р. Ліпсета, загрозою для існування політичної системи. Введення деяких елементів представницької меншості є необхідною умовою у стратегії територіальної консолідації [5, 68].

Якщо говорити про українську практику введення та застосування пропорційної виборчої системи, то необхідно розпочати з того, що в березні 2004 року було прийнято Закон «Про вибори народних депутатів України», згідно якого вибори здійснюються за пропорційною системою, коли депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.

Вибори до Верховної Ради України  2006 та 2007 років  стали практичним випробуванням даної виборчої системи для України, а також дозволили оцінити в реальних умовах і її переваги, і її недоліки.

Почнемо з переваг. Основними аргументами на користь впровадження цієї виборчої системи можуть бути наступні:

1. Система виборів за партійними списками забезпечує пропорційне представництво в парламенті основних політичних уподобань українсього електорату, чого майже неможливо досягнути при мажоритарній системі.

Як аргумент, за політичні партії і блоки, які подолали тривідсотковий виборчий бар’єр, проголосували 77,7% виборців, що взяли участь в голосуванні на виборах 2006 року [6, 8].

2.  Пропорційна модель забезпечує краще структурування парламенту в порівнянні з іншими, адже формується більш менш усталена парламентська більшість та опозиція до неї на основі депутатських фракцій партій.

Як приклад, відповідно до нових норм була сформована коаліція депутатських фракцій, яка вперше за всю історію незалежності нашої держави мала безпосередній вплив на визначення кандидатури Прем’єр-міністра та й загалом всього складу Уряду.

3. Вітчизняний формат виборчої системи сприяє політичній структуризації всього суспільства, а відповідно і зростанню ролі політичних партій у парламенті, хоча якщо говорити про рівень довіри до партій, то він залишився відносно невисоким, але на це є свої причини.

4. Система пропорційного представництва із  закритими списками в єдиному окрузі є дієвим стимулом до формування загальнонаціональних партій та частково зменшує небезпеку регіоналізації політичних сил, що в результаті може призвести до негативних наслідків для всієї держави.

Очевидним є те,  що парламентські вибори дану проблему кардинально не вирішили, а швидше навпаки – підтвердили її наявність, адже кожна дійсно впливова українська політична сила  володіє власною чітко визначеною регіональною сферою впливу. Це можна  простежити через їх електоральні результати в загальнодержавному виборчому окрузі [6, 11].

5. Пропорційна виборча система частково посилює політичну відповідальність партій, тому, як наслідок, робить більш раціональним і вмотивованим голосування електорату за списки партій, хоча в цьому також можна знайти негативні нюанси.

Відповідно до вищезазначеного, можна зауважити, що сподівання прихильників пропорційної моделі лише частково випрадали себе, тому потрібно зробити оцінку ситуації і з протилежної сторони, а саме зі сторони критиків даної системи.

Оцінка аргументів, які вказують на вади пропорційної виборчої системи:

1. Пропорційна модель із закритими  списками партій значно звужує  виборчі права електорату, а відповідно і їх можливість впливати на формування владних структур в державі. Адже, ті громадяни, які не є членами політичних партій, жодним чином не можуть вплинути на порядок розташування кандидатів у списку партії.

2. Пропорційна система закритих  списків збільшує роль партійної бюрократії у формуванні депутатського корпусу, оскільки саме партійні лідери  мають вирішальний вплив на формування списку кандидатів у депутати. Очевидним є те, що в більшості випадків кандидатів у депутати та їх місце у виборчому списку визначає вузьке коло керівників та інвесторів кожної політичної сили [6, 16].  Іншими словами, цей процес швидше нагадує закриті партійні торги, де можна просто придбати бажане місце у виборчому списку.

3. Вітчизняна виборча система в єдиному загальнодержавному окрузі сприяє домінуванню в партійних списках саме столичних політиків та представників великих регіонів, а от інтереси вже незнаних регіонів можуть бути взагалі не представлені в парламентському складі.

Це застереження справдилось повною мірою. Із числа всіх народних депутатів України (станом на кінець 2006 року) більша половина, а саме 57% від загальної кількості парламентарів – є мешканцями Києва. Наступний за територіальною чисельністю загін  є представниками Донецької області, а вже такі області як Житомирська, Рівненська та Чернівецька представлені лише кількома парламентарями.

4.  Виборча система із закритими списками партій сприяє розриву зв’язків кандидатів у депутати зі своїм електоратом, адже з практики добре відомим є той факт, що ті кандидати, які знаходяться у списку після першої десятки,  в основному невідомі більшості виборців і, по суті, не несуть відповідальності перед ними за свою діяльність [6, 19].

Як приклад, світова практика застосування пропорційного виборчого законодавства ґрунтується на створенні виборчих округів у межах певного регіону. При цьому застосовується преференційне голосування, коли виборець фактично робить вибір двічі, тобто голосує за партію, а також надає преференції конкретним кандидатам від цієї ж партії. А в українських реаліях все зовсім не так, а швидше навпаки, адже партіям не потрібно підтримувати постійний контакт з виборцями, і достатнім є лише звичайне використання можливостей ЗМІ для підтримання власного іміджу [9].

5. Ще одним вагомим недоліком існуючого формату виборчої системи  є визначений рівень виборчого бар’єру. Звичайно, на перший погляд здається, що застосування пропорційної виборчої системи з існуючим обмежувальним бар’єром, який є не таким вже й високим, має сприяти високій відповідності результатів виборів уподобанням електорату, однак якщо звернутись до українського досвіду, то стає очевидним те, що до Верховної Ради України останнього скликання потрапило лише п’ять політичних партій та блоків і ніхто з них не набрав більшості голосів виборців.

Більшість політичних партій в Україні – нечисельні, не мають належної соціальної бази і повноцінно не виконують притаманних їм, як політичним партіям, функцій. За цієї умови Парламент неспроможний в повній мірі здійснювати власні повноваження, що в подальшому може скомпроментувати саму ідею парламентаризму [10].

6. У запровадженні даної системи зацікавлені переважно великі партії, і при цьому для них є вигідним застосування вищого виборчого бар’єру. А це призводить до дискримінації дрібних партій та їх прихильників. Подібна дискримінація призводить до частих змін виборчого законодавства, які, за твердженням польського політолога М. Кота, свідчать про низьку якість демократії [8]. А такі свідчення є характерними для політичної системи нашої держави.

До цього необхідно додати також і те, що при збереженні даної тенденції значна кількість електорату в подальшому може втратити віру у власні  виборчі права та можливості, і, як наслідок, перестане брати участь у виборах, а це сприяє поширенню такого негативного явища як політичний абсентеїзм.

Виходячи із зазначеного, можна вважати, що практично майже всі аргументи щодо можливих негативних наслідків застосування такого формату пропорційної моделі на виборах до Верховної Ради України підтвердились. І якщо підводити баланс практичної оцінки  аргументів «за» та «проти» застосування пропорційної системи в запровадженому варіанті, можна зробити висновок, що позитивний ефект є не таким уже і значним, як хотілося б, а  от її вади є очевидними.

Хоча впровадження пропорційної виборчої системи в Україні  – це  звичайно  позитивний та вагомий крок, але застосування саме такої її формули створює загрозу узурпації влади в державі представниками парламентської більшості та створенню певної прірви між виборцями і тими, хто їх представляє.

Вітчизняна виборча модель пропорційного представництва може бути ефективною як для структурування парламенту, так і для структурування суспільства загалом, але для досягнення бажаного результату необхідно змінити  як принципи виборів загалом, так і рівень виборчого бар’єру та правила формування виборчих списків зокрема, створюючи тим самим рівні конкурентні умови.

Отже, відповідно до вищезазначеного основним чинником, який визначає ступінь залучення партій до державної діяльності через впровадження механізму політичного представництва у парламенті,  є тип виборчої системи. Однак при існуючій виборчій системі інститут виборів ризикує остаточно перетворитися на символічний фарс, на «вибір без вибору».

Звичайно запроваджена модель виборчої системи забезпечила пропорційне представництво впливових політичних сил у  Парламенті України, що у свою чергу, мало б мати позитивні наслідки, а якщо точніше – дати швидкий та результативний поштовх для формування Уряду країни, але як можна було спостерігати на практиці, створення коаліції та Уряду  було тривалим та досить затяжним процесом.

Разом із тим, пропорційна виборча система не відображає політичні уподобання левової частини електорату, адже значна частина партій та блоків все ж не змогли подолати встановлений виборчий бар’єр у 3%. Також важливим є те, що була забезпечена висока структуризація Парламенту. Однак це не дало позитивного впливу в сучасних українських реаліях, оскільки у Верховній Раді України переважно представлені лише найміцніші класово-олігархічні об’єднання, які, застосовуючи різноманітні ресурси, зуміли подолати виборчий бар’єр. Існує також маса й інших вад у функціонуванні пропорційної виборчої системи.

Очевидним є те, що дана модель не є ідеальною, але в сучасних українських реаліях вона є найбільш  прийнятною для нашого суспільства, щоправда її існуючий формат потрібно корегувати. Використання пропорційної системи з відкритими списками, утворення багатомандатних виборчих округів в умовах партійної системи поляризованого плюралізму буде сприяти не лише більш адекватному політичному представництву інтересів суспільства, але й встановленню тісного зв’язку між виборцями та їх представниками.

Список використаних джерел та літератури:

1. Дюверже М. Политические партии [Текст] / [пер. с франц.]. – М. : Академический проект. – 2002. – 560 с.
2. Зеленько Г.І.  Політична «матриця» громадянського суспільства: досвід країн Вишеградської групи та України [Текст] / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса.  – К.: Знання України, 2007.  – 336 с.
3. Макаров А. М.  Трансформація парламентаризму в Україні і державах Центральної та Східної Європи /Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний та прикладний аспекти [Текст] / [Кол. моногр.]: За ред. Ф.М. Рудича. – К.: МАУП,  2002. – 488 с.
4. Сарторі Дж.  Вертикальна демократія [Текст] // Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К. : Смолоскип, 2005. – 1108 с.
5. Липсет С., Роккан С. Структуры размежеваний, партийные системы и предпочтения избирателей [Текст] // Партии и выборы: Хрестоматия / РАН.ИНИОН. Центр социальных научноинформационных исследований. Отв. ред. и сост. Н. Анохина, Е. Мелешкина.  – М.: Наука, 2004. – 554 с.
6. Виборче законодавство України: сучасний стан та перспективи розвитку (аналітичний звіт) [Текст] // Інститут прикладних гуманітарних досліджень. – Х.: ТОВ Видавничо-комерційна фірма «Яшма», 2006. – 240 с.
7. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 25.03.2004 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 1665 – 15. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1665-15. – Назва з екрану.
8. Кот М. Чи вчаться політичні партії? Оцінка ефективності політичної гри польських партій у процесі прийняття виборчого закону 2001 року [Текст]  // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – № 2. – 166 с.
9. Зеленько Г.І.  Прогностичний ефект нового виборчого законодавства в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.ipiend.gov.ua/?action=article_detail&article_id=3&mid=12. – Заголовок з екрану.
10. Мартинюк Р. С. Сучасний український парламентаризм: особливості розвитку [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  https://naub.oa.edu.ua/2010/suchasnyj-ukrajinskyj-parlamentaryzm-osoblyvosti-rozvytku. – Заголовок з екрану.
11. Павлова Л. І. Реформування виборчої системи в контексті модернізації українського парламентаризму [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua. – Заголовок з екрану.

Ключові слова: виборча система, пропорційна виборча система, парламент, парламентаризм, структуризація парламенту, партія, електорат.

Key words: electoral system, proportional electoral system, parliament, parliamentarism, structuring of Parliament, party, electorate.